Микола Руденко
ОРЛОВА БАЛКА
Роман

EAGLE’S RAVINE
By Mykola Rudenko
A novel
(In Ukrainian)
Reprint of a samvydav^aMzdaf) publication from Soviet Union
Published by V. Symonenko Smoloskyp Publishers, Smoloskyp, Inc.
Baltimore 1982 Toronto

МИКОЛА РУДЕНКО
ОРЛОВА БАЛКА
Роман
Передмова Ігоря Качуровського
Передрук самвидавного гвору з України
Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка
Торонто 1982 Балтимор

Українське Видавництво «Смолоскип»
ім. В. Симоненка
• *
Микола Руденко
ОРЛОВА БАЛКА
Роман
Бібліотека «Смолоскипа» ч. 39
Обгортка роботи Лесі
Роман М. Руденка «Орлова балка» появляється друком без
відома і згоди автора
Eagle’s Aavine
By Mykola Rudenko
A novel
(In Ukrainian)
Cover by Lesya
Library of Congress Catalog Card Number: 81-85080
ISBN: 0-914834-34-7
Copyright*by Smoloskyp, Inc.
Published by V. Symonenko Smoloskyp Publishers, Smoloskyp, Inc.
(A nonprofit organization)
Smoloskyp Smoloskyp
P.O. Box 561 P.O. Box 153, Sta. “T”
Ellicott City, MD 21043 Toronto, Ont. M6B 4A1
USA Canada
Net royalties will be used in the interest of
Ukrainian political prisoners in the USSR
Printed and bound in the USA by The Holliday Press, Inc.

Микола Руденко

ПЕРЕДМОВА
. Роман Миколи Руденка «Орлова балка» — це не
абияка подія в українській літературі. Не лише тому, що його
автором є Микола Руденко, колишній секретар партійної
організації СПУ, а згодом — голова Української Гельсінк-
ської Групи. Але .трму, що це. перший і твір з модерній
українській літературі ідеологічно-політичного характеру,
в якому автор відображає і пише про проблеми
теперішньої України. , . )
Маючи доступ до різних прошарків, української су-
спільности, пройшовши щлях .від Донбасу, почерез
Москву,, почерез Другу світрву війну, опинившись серед
^привілейованої бюрократі)' сучасної України, М. Руденко знав,
що нуртує в, нутрі народу, чим живе і дихає, чим раді£X
що його, болить. І, власне, це знаходимо в «Орловій балці»
— творі, який виводить нас у велику літературу, де на
кожній сторінці, читач бачить і відчуває маштабність думок і
поглядів автора, в якому виведені не манекени радянсько^
то зразка, а живі люди нашого часу.
Очима своїх персонажів М. Руденко не бачить у світі
лише чорне й біле. Його твір — це ані соцреалізм, ані нац-
реалізм. Це — життя в сучасній Україні таке, яким воно є.
Персонажі такі, яких ви не вимріюєте і не вйідеалізовуєте,
а такі, якйх зустрічається в житті — з їхніми щоденними
проблемам^ дерзаннями; роздумами^..
.Про роман «Орлова б^лка» Микрла Руденко писав.
«Це була моя остання спроба узгодити нове світобачення з
вимогами соцреалізму... Переконавшись, що реалістичних
рр-мадйв, д писати не іуюжна* .взявся >а фантастику. Та згодом
і тут В. Маданиук «навів порядок». 1 все ж поліз із своєю
«Орг лвою балкою» до видавництва. На мене дивилися
переляканими очима». 7

Замість надрукувати «Орлову балку» (навіть з
компромісними поправками), вона потрапила в акт
обвинувачення і фігурувала, як «антирадянський твір» на суді над
письменником у червні 1977 року.
Дальше у листі М. Руденко пише: «Не знаю чи
сподобається Вам «Орлова балка», але в мене таке відчуття, що
в ній сказано найістотніше — те, без чого не можна жити.
Але як сказано — вдало чи невдало? Цього я не знаю».
І на це питання відповідь даватиме кожний читач
цього великого твору. Великого — в кожному розумінні цього
слова.
* * *
На превеликий жаль з рукописом «Орлової балки»
трапилося велике нещастя: в тяжких і незвичних ситуаціях на
Захід не дісталося приблизно 60 сторінок (це відмічено в
книжці). Перед Видавництвом стояла дилема: видавати
твір без тих шістдесяти сторінок чи ні?
Спроби відшукати ті сторінки в Україні і вивезти на
Захід були безуспішні. І Видавництво вирішило видати
книжку без цих сторінок, що їх бракує. Цим твір не
тратить на вартості, хоч читач напевне буде огірчений, не
знаючи дуже важливої частини розвитку подій, але дані
ситуації зможе собі уявити, знаючи до якого закінчення довів
своїх персонажів автор.
Якщо в майбутньому ці сторінки, що їх не вистачає,
дійдуть на Захід, видавництво зобов'язується видрукувати
їх і розіслати всім читачам книжки.
Згідно із словами М. Руденка, «Орлова балка» була
лише у «робочому варіянті», все ж Видавництво «Смолоскип»
не вважало себе уповноваженим робити у книжці мовні чи
будьякі інші поправки. Виправлено лише очевидні
друкарські помилки та впроваджено правопис 1928-29 pp., що
його вживають українські видавництва на Заході.
До книжки додано пояснення деяких маловживаних іа
іншомовних слів.
Українське Видавництво «С мо.іоскиіі»
ім. В. Симоненка
8

ІІРОЗА МИКОЛИ РУДЕНКА
1961 року в гостро-полемічній статті «Людина
приїздить на село» молодий (на той час) критик Іван Світлич-
ний висміяв півтора десятки українських радянських
романів, писаних на замовлення, за тією самою, спущеною
згори схемою чи рознарядкою. Серед тих творів фігурує й
роман «Остання шабля» Миколи Руденка. Щоправда, Світ-
личний застерігається: не всі ці твори однаковою мірою
бездарні, є серед них гірші і кращі, — але не називає, які
саме.
Вдумлива й сумлінна російська (еміграційна) дослідни-
ця-літературознавець Лідія Осипова у книзі «Явное
рабство и тайная свобода» зазначає, що крізь казенний соцре-
алізм у радянській літературі вряди-годи таки прогляне
шматок живої дійсности. Як зразок чистого соцреалізму,
де дійсність не представлена взагалі, а від початку й до
кінця — все фальшиве, Осипова наводить — як на мій
розсуд, цілком слушно — «трилогію» «Прапороносці» Олеся
Гончара. Хоч у перших романах Миколи Руденка соцреа-
лізм панує також і хоч саме ці романи — маю на думці
«Вітер в обличчя» та щойно згадану «Останню шаблю» —
принесли Руденкові, так би мовити, офіційний успіх, але
до Гончаревого позему він, треба віддати йому належне,
ніколи не падав...
На доказ своїх слів хочу зупинитися трохи докладніше
саме на «Останній шаблі».
9

У журналі «Вітчизна» за 1971 рік вміщено добірку
поезій Миколи Руденка. У деяких із цих поезій автор
розробляє теми, заторкнені ним у романі «Остання шабля». Так,
він каже:
Та настане така війна,
Котра виб’є мене з сідла.
І печаль моя упізна:
Шабля танків не подола.
Цю саме думку маємо в першому розділі роману:
«... тільки частіш пригадується перший рік війни, його
залізні уроки, з яких випливає .невблаганний виснрзо'к: -шаблею
проти танкової броні нічого не вдієш».
Проте <5удо б .помилкою думати, що; лірика Миколи
.Руденка — це 'ДвцЦшк його прози — і навпаки. Добра
поезія і, добра проза в, літературах світу кількісно неспівмірні:
непроминал^них драматургів (згадаймо також і їх,> у
.світовому письменстві; рахуємо одиниці, прозаїків — на
десятки, а поетів* — на тисячі... Це правило (чи, може,
закон?) діс-.тдкож і в українській літературі, де ми легко,
можемо назрати, округло беручи, сотню, цікавих поетів, але
кількість рівновартісних прозаїків буде чи не вдеся7еро
.менша, . :■ ‘ V і.-:;
Отож* скільки мо5Ж*у судити* рання проза Руденка не
становила. ринятку>. це була проза середнього рівня, те, що
є, як .іноді ;ікажуть, не головою, а тілом літератури. *
Роман ,«С)стання щабля» щодо свого стилю являє .су-
міш елементів ^удож-ньопо »реалізму та соцреадізму (з
деякого домішкою романтизму), «Для ррмантизму..типове
/зображення виняткових характерів за надзвичайних
обставин ; — зрідси перевага суто-мистецької сторони над іМІ зна-
вальною.; Реалізм (Г7- це відтворення типових характерів у
типових рбстави.на&, —звідси перевага, пізнавальної варто-
сти над *удо>кньрю. Нар^цд'і, хоцреалізм -г пе
малювання рече# і характерів не.дакими як вони.,!, а такими*як
вони мають бути згідно з останньою партійною директивою.
Тому твори, послідовно: витримані в дусі ^оціялісти^ноіго рс-
40

алізму, не можуть мати ні мистецької, ні пізнавальної вар-
тости і взагалі стоять поза рамками красного письменства.
Коли Руденко садовить на коня свого головного героя,
полковника Турбая, якому йде шостий десяток, і
примушує з віртуозною легкістю рубати лозу на дві шаблі (а
табель той не тримав у руках десять років),то це, звичайно,
відгомін романтизму.
А коли автор, у пляні соцреалізму, показує піереро-
дження героїнь, Лариси і Клари, під впливом фізичної
праці (хоч вони перед тим виведені як незвичні до жодної
праці), то тут уже дозвольте йому не повірити. Такий самий
соцреалістичний малюнок маємо в епізоді біля молотарки,
де скульптор Аркадій ліпить постать Марії, що подає сніх-
пи в барабан, а на молотарку їх кидає селянська дівчина
Мотря. Цю працю я дослідив, так би мовити, на власних
м’язах, та, до речі, у старі, доколгоспні часи, вважалася
вона тяжкою чоловічою, а ніяк не жіночою. Про красу
робочих рухів жінки біля барабана можна писати скільки
завгодно, тільки насправді це буде не краса, а знущання над жі-
нотністю.
І тут, власне, ми підійшли до питання про реалістичні
моменти в ранній прозі Руденка. Життя — можливо, тоді
ще незалежно від волі автора, вривається в твори —
таким, як воно є. 1 хоч ідеальний будівничий Головань
зводить розпрочудесні новобудови, і хоч непомильний
секретар обкому — це втілена мудрість і людяність, але тлбм
для їхної діяльности усе таки залишається конкретна
українська дійсність середини п’ятдесятих років. Ось,
наприклад, малюнок колгоспного села:
Пальмира лежала у великій улоговині, поміж
положистих схилів, що оточували, її з трьох боків.
Вулиці в’юнилися і повільно збігали вниз, до невеличкої
річки, яка щрроку дедалі мілішала, а в засушливе
літо і зовсім пересихала. Там, куди раніше можна
було б загнати цілий табун коней, тепер у липневу
спеку півень переходить убрід. Верби та осокори посо-
11

хли, і тільки акація в короткий період цвітіння
наповнювала село своїми п’янкими пахощами. В селі
майже не було садків — їх вирубували, бо вони не
виправдували податків, тому пасльон та білі
запашні «варенички» акації, як і колись, у роки Турбайово-
го дитинства, були для дітей чи не єдині ласощі...
Правда, поблизу існує зразковий колгосп «Перемога».
Проте виявляється, що ця зразковість — так само, як і
героїчні заслуги голови райвиконкому — це тільки «липа»,
типова радянська «показуха»...
Припускаю, що неможливість спрямувати вістря
письменницького зору на справжню суть явищ спричинила
була Руденків перехід до жанру наукової фантастики, де —
як це не дивно може здаватися — існувала нагода сказати
значно більше, ніж у звичайному «соцреалістичному»
творі (у дужках згадаю, що цю нагоду, водночас із Руденком,
використовував також Олесь Бердник).
Якщо в повісті М. Руденка «Народжений блискавкою»
юний читач бачив лише показ соціальної боротьби у
латиноамериканській країні і не робив далекойдучих висновків,
то «Чарівний бумеранг» недвозначним зображенням
світового двоподілу, де в одній частині панує свобода, а в
іншій — рабство, тоталітарна диктатура, керована
законсервованим мозком померлого вождя, «Бумеранг» просто
підказував тому читачеві: «Дивися! та це ж про нас! Це ми
живемо в підземеллі, не сміючи вийти назовні! Це нами
правлять живі мерці*).
Не виключено, що саме цензурна сліпота щодо
«Бумерангу» дала Руденкові надію: ану ж бо, чи не пощастить
опублікувати «Орлову балку»?
XIX вік — це доба реалізму у світовому письменстві.
*) А коли «Чарівний бумеранг» вийшов у світ (російський переклад
випущено стотисячним накладом), було вже запізно вилучати його з
обігу: це означало б «лють Калібана, що побачив у дзеркалі власне
обличчя».
12

Тій добі притаманні: предилекція до жанру роману, інфор-
мативно-пізнавальний матеріял художніх творів, їхня
ілюстративність (романи — подібно до байки з її мораллю —
часто писалися на доказ певної ідеологічної або й політич*
ної доктрини), та, в багатьох випадках, викривальний
характер, при чому викривальність була спрямована
головно проти соціальної несправедливости.
Усі ці риси знайдемо і в «Орловій балці» (щоправда, є
там і залишки соцреалізму, але вони виглядають мов
клапті сірого недоталого снігу на врунах березневого
поля).
В радянській повоєнній літературі є кілька романів і
повістей пізнавального характеру в найкращому
розумінні цього слова. Не зараховуємо сюди ні тих творів, де
виведено якісь специфічні обставини соціалістичної дійсно-
сти (як от «Колимські оповідання» В. Шаламова або «В
колі першому» О. Солженіцина), ні тих, де цю дійсність
пропущено крізь призму сатири («Життя й надзвичайні
пригоди солдата Івана Чонкіна» В. Войновича). Я маю на думці
авторів, котрі змальовували характери, речі й обставини,
типові для усієї радянської системи, хоч і обмежені
конкретною місцевістю, де розгортається дія. Отож, перед
нами насамперед Алма-Ата кінця тридцятих років, виведена
в романах Ю. Домбровського «Охоронець старожитно-
стей» та «Факультет непотрібних речей», це також
українське колгоспне село на Лівобережжі напередодні війни в
романі Григорія Тютюнника «Вир», це фронтові події в
романі «Мертвим не болить» Бикова.
До цієї ж категорії пізнавально-реалістичних творів
слід зарахувати й «Орлову балку» Миколи Руденка, роман,
у якому ми бачимо, так би мовити, і надземне й підземне
життя сучасної України. Підземне життя — це не тільки
Одеські катакомби, цс якщо брати речі в символічному
значенні — один лише раз викликана на поверхню
національна ідеологія персонажів (випадок із Сашком у таборі
полонених-репатріянтів: за цитування радянської
конституції людина дістає десять років, а пізніше лишається
заплямленою, як «амністована».
13

Ілюстрованість «Орлової балки» виявляється в тому,
що . автор раз-у-раз демонструє свій пантеїстичний, анти-
марксистський світогляд, не тільки скріплюючи його
художніми засобами, а й наважуючися на пряму критику
«непогрішимого» Маркса. (Це, до речі, той самий світогляд,
що його письменник докладно висвітлив у есеї
«Економічні монологи»).
Щодо третього елементу реалістичної прози, себто до
викривальности, то вона розсипана від перших сторінок
роману, де показано пов’язаність в одному злочинному
клубкові покидьків радянського суспільства (Вухатий) із
його керівниками («Хазяїн») і до останніх, зокрема до
сцени суду із несподіваним для еміграційного українського
читацтва і, мабуть, самозрозумілим для читацтва
радянського, переведенням складу злочину з кримінальної
площини в політичну. Можна сказати, що Микола Руденко, іще
задовго до суду над ним самим, збагнув саму суть
радянського судівництва.
Застерігаюся, однак, що саме поняття «реалізму»
стосовно «Орлової балки» я беру чисто умовно — як
зовнішню оболонку твору.
І антиціпіо у формі віщого сну Володимира (де йому
сниться приятель — як дух терикону), і символіка
зруйнованої церкви, і містична сила незаймано-діьочого тіла (у
сцені зі Стелею) — усе це речі, що їм тяжко було б дати
реалістичне трактування й пояснення.
Та й сама «Орлова балка» зі старими дубами, що їх
завалює і наполовину вже завалило мертвими брилами з
терикону, і яка все таки береже на дні живий струмок і дає
навесні живу радість людині — хіба це не символ України?
А щодо автора, який пройшов шлях комсомольця,
кінного охоронця дачі Сталіна, фронтового політрука,
секретаря парторганізації Спілки письменників України, а
дійшов до поеми «Хрест» і до національного світогляду
«Орлової балки», то — мені здається - в ньому вилилося
пророцтво Костомарова, висловлене в листі до Івана Аксако-
ва:
14

...Та ледве чи Ви знаєте глибину народньої душі. Ви
не підозріваєте, що на дні її в кожного майже
думаючого недурного південноруса спить Виговський,
Дорошенко, Мазепа, і .прокинеться, коли трапиться
нагода»*).
Ігор Качуровський
*) Йван ( ері еевичь Аксаковь вь его письмахь. Часть 2. Письма кь
раїньїм лицамь. Т. 4. С - Ііетербурі ь 1896, стр. 265.
J5

1
Трапляється інколи причіплива фраза, що липне до
твоєї свідомости мовби зовсім недоречно. Мозок живе
чимось своїм, а тут наче бісеня оселилося в лівому вусі и час
від часу нашіптує тобі оце дурнувате запитання: «Що таке
дорога?»
Скажіть, будьте ласкаві, хіба нормальна людина
сушить собі голову таким запитанням?
А бісеня ворушилося, дряпалося кігтиками. Дорога,
дорога... Вибите колесами поле... Такою тебе знали
завжди. А нині шурхотить попід шинами розпечений асфальт.
І все ж сутність твоя нітрохи не змінилася. Є в тобі щось
таємниче — щось не від людей, а від самої природи, від
світової безмежности...
Гаразд, нехай так. Та навіщо це тобі, Володимире?
Ніхто й ніколи не бачив безмежности. І неможливо її
побачити. В тому й полягає велика хитрість природи, що вона
вміє виставляти межі для нашого ока. Тоді виринає образ.
Верба над річкою, човник під вербою. Дівчинка,
розмахуючи лозиною, жене до двору гусей. А зусібіч напливає
зелене шумовиння степів...
Якби вона, безмежність, не вміла нас морочити,
всюди виставляючи уявні межі, не було б ні верби, ні
дівчинки, ні гусей. Була б тільки сама дорога. Адже ж вона,
дога, існує навіть там, де нічого немає — в міжзоряному
просторі. Дорога існує тому, що існує безмежність. Для
17

кого ж вона існує? Відомо: окрім безмежности у світі
взагалі нічого немає, бо навіть атом безмежний у свою
глибину. І навіть електрон! Межа — умовність, безмежність —
абсолют.
— Володю, ти не спиш?..
Голос брата прозвучав трохи несподівано. Вчора вони
добре натомилися. Заснули пізно, а о шостій ранку вже
сиділи в машині.
— Не сплю, — розплющив очі Володимир. — Дорога
цікава. До речі, ти думав коли-небудь: що таке дорога?
— A-а, щоб вас! — жартома лайнувся водій, якого
також потроху загойдувало. — Краще розповідайте
анекдоти.
Водій був із тих людей, яких ніколи не покидає добрий
гумор. Йому близько тридцяти років, обличчя трохи
розповніле, шкіра ніжна, необвітрена. Русяве волосся не
надміру довге, але й не коротке.
Це був заводський художник Віктор Небера — давній
друг родини Медунів.
* * *
Море спершу захлюпало під берегом, мов роботяща
праля, що ретельно полоще білизну, потім заревіло
стоголовим звіром. Велетенські білі язики, то висовуючись із
запіненої пащі, то ховаючись, лизали розкидані обвалами
зелені уламки скель.
Двоє літніх рибалок з убогими в’язочками головастих
бичків чвалали понад берегом до дерев’яних сходів, що
виводили на трамвайну зупинку. Раптом один із них,
припадаючи на ліву ногу, хутко пошкутильгав до чогось
чорного, що віддалік лежало на березі біля самісінького прибою.
Другий, трохи постоявши на глиняній стежці, також
неохоче рушив у слід за товаришем. По всьому видно, що це
були пенсіонери — мабуть, інваліди війни.
— Дмитре Захаровичу! — гукнув другий, якому, певно,
не хотілося звертати з дороги заради шматка толю чи,
мо18

же, якогось дрантя, що чорніло під кручею. — Що ви там
побачили?
Дмитро Захарович не відповів. Та ось він уже не йшов,
а незграбними, болісними стрибками просувався серед
ніздрюватого ракушняка, обминаючи биті пляшки, іржаві
спинки ліжок, почавлені каструлі. Заплутавшись у колючій
дротині, ледве не впав. Лаючи когось невідомого, хто
перетворив морський берег на огидний смітник,
пошкутильгав далі.
Тепер уже й другий рибалка бачив, що то була не толь
— то була людина. Прибій лизав їй черевики,
погрожуючи проковтнути легковажну жертву.
Дмитро Захарович відтягнув небораку далі під кручу,
куди не досягав прибій, потім схилився над ним і скрушно
пробуркотів:
— Ой, дурень, дурень! Жити тобі набридло? Бачиш,
море починає грати. Воно ж тебе проковтне, мов сонного
жука.
Нарвав полину, намостив під голову.
— Хильнув зайвого, — співчутливо сказав другий. —
А що, — може, знайомий?
Мій вихованець. Із дитбудинку. Ех, Володько... Не
цього я від тебе ждав. Пропадеш ні за цапову душу.
Другий підняв речі п’яного — ключ, за допомогою
якого сантехніки ремонтують водогін, пляшку недопитого
вермуту і якусь невелику книжечку, що була вже трохи
підмочена морською піною. Пляшку кинув у море, вона
відразу ж зникла у заломі, а відтак випливла серед піднятих
із дна водоростів і загойдалася разом з ними.
Дмитро Захарович взяв книжку, почав її зосереджено
розглядати. То було «Ясне, як сонце, повідомлення» І. Г.
Фіхте. Ми свідомо скоротили назву — вона займала всю
титульну сторінку, обіцяючи прилучити читачів до
найновішої філософії. А під цією довжелезною назвою синіло
замазане чорнилом прізвище автора передмови, хоч сама
передмова збереглася. Іще нижче стояло: «Москва — 1937».
— Я теж колись у шкільній бібліотеці отак
викреслю19

вав, — сказав Дмитро Захарович. — Майже у всіх
книжках. Статті лишалися, а прізвища авторів... — Потім,
звернувши увагу на закладку, додав: — Погляньте, таки ж
подужав! Йому до кінця лишилося сторінок десять.
— Не простий п’яничка. З філософською приправою, —
зневажливо буркнув другий пенсіонер.
Та ось він помітив, що море викинуло на берег якусь
розмальовану дощечку. Хутко її вхопив, щоб хвиля знов
не ковтнула, й крикнув другові:
— Дмитре Захаровичу! Ви бачили таку чудасію?
Начебто Христос, але дивіться, де він розіп’ятий — на
високовольтній вежі. Це бува, не його робота?.. Таке справді
лише на п’яну голову приверзеться.
Колишній директор дитбудинку, переклавши з руки в
руку важкий ключ, непоквапно опустив його на каміння.
Потім, узявши дошечку, довго її розглядав — то здалеку,
то зблизька. Його порізане зморшками обличчя виказувало
глибокий смуток.
— Крани ремонтує. Звичайно. Таким малярством на
хліб не заробиш. Чогось я в ньому не догледів.
— В сім’ї не без виродка. Бач, куди загнув! Він, видно,
малювати вміє. Але... Вони тепер від жиру казяться. Чого
їм бракує? Є хліб, є до хліба. Ну й живи собі, малюй.
Люди спасибі скажуть. А за це... За це ніхто спасибі не скаже
— ні райком, ні церква.
— Ваша правда, — погодився Дмитро Захарович. — А
все ж... Щось тут є. Душа в нього скаламучена. Своєї
істини дошукується.
— У пляшці її небагато сховано.
— Ой, не кажіть. Хіба вам легко було, коли про
вусатого батечка правду почули? А їм іще важче. Ми ж самі
наших дітей на нього молитись навчали. А тепер на кого?
— Хіба без молитви не можна?
— Я про святість кажу. Без неї тільки обчухраний
цинізм лишається. Гадаєте, чого в* нас п’ють? Бо святість
померла. Через те й п’ють. Капіталістам що? Вони святість
від політекономії відокремили. їм ця духовна криза ке
за20

грожує. А Володька, видно, до якоїсь нової святости через
пиятику продирається.
— Ет, дурниця!..
Почали роздумувати, що робити далі — покинути
п’яного тут, нехай відіспиться, чи, може, пошукати для нього
затишнішого кутка. Тим часом Дмитро Захарович
помітив, що на них із дерев’яних сходів дивиться молода
чорнява жінка, зодягнена в модну картату сукню. Ліве плече
жінки було обтяжене широким ремінцем, на якому звисав
етюдник. Щоправда, на жінку вона не схожа — її швидше
можна назвати дівчиною. Дмитро Захарович впізнав у ній
Нелю, дружину художника-невдахи. Неля також його
впізнала — вона теж була вихованкою дитбудинку.
Сторожко зійшла вниз і, нервово пересмикуючи тонкими бровами,
наблизилась до рибалок. Вона вже, мабуть, догадалася,
що тут скоїлось. Привітавшись з директором, похмуро
кинула:
— Знову прийшов. Ніби я йому не казала...
Помітивши гірке запитання в очах директора,
заговорила скоромовкою:
— Він у домоуправлінні працює. Ну от, бачите...
Дружки підпоюють. Всі вони там алькоголіки.
— Ви десь тут живете? — запитав директор.
— Недалеко.
— Гаразд, ми вам допоможемо. Не кидати ж його на
березі.
— Не варто, Дмитре Захаровичу, — червоніючи від ні-
яковости, сказала Неля. — Я попрацюю, а він тим часом
проспиться. Іще не вистачало, щоб ви мені п’яного
чоловіка в хату затягували.
— Як хочете. — Показуючи їй книжку, запитав: — Він
тільки ідеалістів читає? Енгельсом не цікавиться?
— Всього було. З цього, мабуть, і почалося.
— З філософії? — підняв на неї сумовиті очі Дмитро
Захарович.
— Філософія потім прийшла. Разом з горілкою.
Рибалки, прихопивши свій мізерний улов, рушили до
21

сходів, а Неля, відкривши етюдника, почала малювати. Та
невдовзі їй це, мабуть, набридло. Вирвавши листок із
блокнота, дратівливо написала:
«Володю! Благаю тебе: дай мені спокій. Хазяйка дуже
невдоволена — боїться, що ти в неї курей покрадеш.
Натякає, щоб я шукала іншу квартиру. Не приходь більше!
Неля».
Вклавши записку в кишеню Володимира, вона, не
озираючись, побігла туди, де щойно зникли постаті рибалок.
Озирнулася лише тоді, коли добігла до сходів. Її увагу
привернули чоловіки, що стояли біля мотоцикла. Один був
дебелий, двометрового зросту, з вилупкуватими очима і
великими вухами. Щось хиже, відворотне було в його
погляді. Другий нагадував інженера або вчителя — з
витонченими рисами обличчя, елегантно зодягнений. Чоловіки
пильно дивилися їй у спину — і саме це змусило Нелю
озирнутись. А проте вона звикла відчувати на собі
чоловічі погляди, отож недовго роздумувала про незнайомих
мотоциклістів.
Коли Неля зникла за акаціями, Вухатий вичавив, мов
із ковальських міхів:
— Кирпо! Забирай це падло. А то ще до витверезника
потрапить. Перепаде нам від Куцого.
— Не падло, а Художник. З великої літери. Затям,
йолопе. Борис Корнійович на нього велику ставку робить.
— Ов-ва! На місці Куцого я б його давно в
катакомбах ракушняком привалив.
— Це ти вмієш. На щось дотепніше клепки в голові
бракує.
Кирпа під'їхав мотоциклом ближче до Володимира.
Вухатий легко, мов дитину, підняв художника на руках.
Той, на мить прокинувшись, вислизнув із незграбних рук
грубоватого ґевала і старанно згріб в оберемок прим’ятий
полин, який намостив йому під голову колишній директор
дитбудинку. Невідомо, що ховалося в оцих рухах —
підсвідоме бачення доброти, з якою не хотілося поривати, чи,
може, полинові пахощі нагадали Володимирові недопитий
22

вермут. Вухатий не боронив йому цю втіху — разом із
запашним оберемком умостив художника в металевій
колясці.
Коли мотоцикл подаленів, Вухатий, трохи
пригнувшись, зник під дерев'яними сходами. Та якби ми почали
там його шукати, то лише б змарнували час. Корінні
одесити знають, що за такими непримітними отворами, як
той, у якому щойно зник Вухатий, ховається ціла
підземна держава — знамениті одеські катакомби. Сотні
кілометрів вологої темряви, яка жила своїм таємничим життям.
Там воювали за правду, там ховалися злодії й
контрабандисти. Одного не було в цій державі: лицемірних лозунгів,
які вже давно не становили нічиєї віри.
Мозок волав, єство бунтувало, руки й ноги були
сковані, мовби хтось ланцюгами прип’яв його тіло до стіни.
Сон чи хворобливе марення — хто це знає? Тут була
якась символіка і навіть своєрідна реальність. Принаймні
зараз, коли Володимир іще перебував у напівсні.
Але по якому праву ти мені погрожуєш? Невже
залякати хочеш?.. Знай, потворний дурню: я тільки брехні боюсь.
Тільки брехні!.. Через те й огидно мені слухати про твою
кару. Карою ще ніхто не досягав жодної мети. Чого ж
мені боятися кари, коли я — частка Всесвіту і водночас цілий
Всесвіт? То що ж ти здатний зі мною зробити?
Помирає кокон — народжується метелик. Жодних
втрат не може бути у Всесвіті — жодних! Тож не лякай
мене, потвора, — я не знаю страху. Але я знаю, що у світгє
правда і є брехня. Де одне, де друге — розрізнити важко.
Проте існує надійний орієнтир: правда не погрожує карою,
правда не лякає! Бо їй, правді, відомо, що лише темні
душі бояться смерти. А чим же іншим на землі залякати
можна?..
Ці думки промайнули в його свідомості ще до того, як
він устиг розплющити очі. Розплющував повільно,
болісно. І хоч страх йому справді був не відомий, та жодна
земна істота не здатна утримати око відкритим, коли до
нього наближається вістря. А у Володимира відчуття було
23

саме таке, що ота потвора тримає біля його очей якісь
металеві шпичаки. Нарешті усвідомив, що то не пекельне
вістря наблизилось до його очей — то ранкове сонце
заглядає в обличчя. Стало соромно перед ним, перед ранковим
сонцем. Соромно за чад у голові, за те, що знову піддався
бридкій спокусі. Йому завжди було соромно за це, завжди
він вибачався перед цілим світом, картав себе, ховаючи від
неба і від людей свої затуманені очі. Не уявляв, що для
інших він уже виглядає нормально — здавалося, що саме
зараз, цієї хвилини, а не тоді, не вчора, він був огидним,
напіврозчавленим.
Погляд потроху прояснився, висвітивши для свідомо-
сти розмальовану скриню і все те, що вона в собі ховала.
Ні, зараз йому вже не захочеться цього смердючого зілля.
Звісно, якщо не спинити себе, випити знову, все почнеться
спочатку. Але Володимир поки що вмів зупинитися. Через
те й умовляв себе, що він приймає алькоголь так, як інші
приймають ліки. Просто для того, щоб дати спокій
нервам.
Взявши відро, у самих трусах вийшов на подвір'я.
Вилив усю воду собі на голову, вона потекла по тілу — і
відразу прийшло освіження.
Його пасажирами були брати Тарани — Іван і
Володимир. Обом їм ледве перевалило за двадцять. Іван трохи
молодший, мовчазний, спокійної вдачі/ Він схожий на
Володимира, але ця схожість лише зовнішня: рівний ніс,
тонкі риси обличчя, чорне волосся. Обидва несли в собі кров
південних степів, що, напевне, дісталася їм у спадок від
невідомих завойовників. Проте обличчя Івана здавалося
грубішим, рухи трохи вайлуваті, неквапливі.
В обличчі Володимира вгадувалося напружене
духовне життя, гостра вражливість та схильність до рефлексій.
Якщо пильно придивитися, то під очима можна помітити
синюваті тіні, — перші ознаки зловживання алькоголем. Від
брезклих мішків над щоками його покищо рятувала
молодість.
Степова рівнина поволі переходила у полинові
пагор24

би та круті вибалки, що поросли непишним, сучкуватим
дубняком. Володимир, викинувши руку із вікна машини,
ловив зустрічний вітер. Немає нічого приємнішого, ніж
полинові пахощі, — особливо тоді, коли смокче тебе під
серцем хижий вужисько, вимагаючи для себе підгодівлі. Хоча
кухоль пива, — один, лише один кухоль...
Як це починалося? Ну, звісно, з отих дурнуватих
запитань: що таке безмежність? Володимирові здавалося: якщо
ми не знаємо відповіді на це запитання, то й жити не
маємо права. Бо воно породжує низку інших: для чого я, для
чого світ, для чого люди? Відповіді не було. Сенс
людського існування губився там, де губиться кожна дорога — у
світовому безмірі. Чому ж люди про це мовчать?
Можливо, кожен із них уже знайшов для себе якусь відповідь? Не
знайшов тільки він, Володимир Таран. А, може, інших
просто не бентежить оця болюча думка? Життя існує
заради самого життя — і цього доволі!..
Півтора десятиліття тому молоді люди рідко ставили
перед собою отакі карколомні запитання. Світ здавався
раз і назавжди поясненим. Та раптом усе те впало. Той,
хто був земним богом і навіть вище від богів, виявився
найстрашнішим із усіх душогубів, яких будь-коли знало
земне людство. В голови тих, хто з його ласки лишався
жити, він втовкмачив власну мораль світу. Вона для біль-
шости покищо й була істиною. Та допитлива думка
виборсувалася з тенет. Це було надміру важко. Десятиліттями
тиснули на мозок людський — під кожним черепом
створилися мозолі, яким тепер належало стати нормальними
клітинами. Чи в усіх головах відбудеться оце воскресіння?
Ой, мабуть не у всіх...
Десь на третьому курсі Володимир до того виснажив
себе нещадними запитаннями, що йому довелося побувати
у психіятрів. Потім випадково помітив: дві склянки
сухого вина вносять у його психіку приємне заспокоєння.
Повернувся сон, відновилося відчуття внутрішньої рівноваги.
З Нелею вони росли разом у дитбудинку. Разом
вчилися в художньому інституті. Отож нікого й не здивувало
25

їхнє одруження. Неля простіше дивилася на світ. їй
хотілося стати мариністом. Володимир гадав, що Неля
помиляється: її покликання — декор, прекрасні зразки тканин.
Вона й справді потроху заробляла на ткацькій фабриці,
додаючи дещицю до їхніх стипендій. Але Нелю дуже
ображало те, що Володимир пророкував їй велике майбутнє саме
в цьому жанрі.
Володимир незабаром знову відчув себе самотнім.
Потроху почало повертатися вино — заповітні дві склянки.
Та якби ж воно так і лишалося т— тільки дві, не більше!
Але міра була порушена, з'явилися друзі, які люблять
випити. Бійка на вулиці. І четвертий курс для Володимира
виявився останнім. П’ятого він так і не закінчив. Потім
розлучення з Нелею...
Це довершило його падіння. Борис Корнійович,
Кирпа, Вухатий... Моторошно про них згадувати. Одеське дно,
жорстоке контрабандистське кубло. Вони видавали
Володимирові троячки на горілку, а він для них малював. Був
їхнім богомазом...
Іван застав брата на посаді сантехніка в одному із
одеських домоуправлінь. Про те, як він був зодягнений,
цнотливо промовчимо. Та й взагалі тут ліпше трохи
промовчати, ніж розповідати до кінця.
Зараз Володимир виглядав цілком пристойно: сірий
Іванів костюм, біла сорочка, краватка. Напевне Іван
догадувався, чим зумовлена братова похмурість. Невже так
далеко зайшло? О, тоді важко їм буде!..
Володимир і його брат нічого не знали про своїх
батьків. Від них лишилося тільки прізвище — Тарани. Івана
виховав старий шахтар Григір Медун. Він був старий
відтоді, відколи Іван його пам’ятає. Брати довідались один
про одного лише два роки тому: написала якась жінка, що
у Івана є брат Володимир, котрий живе в Одесі' й
перебуває в тяжкому стані. Словом, треба рятувати...
Не вдалося Іванові порятувати брата. І тоді старий
Григір, якого Іван називав батьком (бо як інакше його
назвати?), порадив хлопцеві: їдь, сину, та привозь братеника
26

сюди. Не така то вже хвороба, щоб із нею не впоратись.
Іван працював на шахті газозварником, старий
отримував «підземну» пенсію. Нехай трохи поживе Володька
на їхніх харчах, а там, дивись, призвичаїться до краю
донецького. Ну, не став художником — це ще біда невелика.
Не всім же й художниками бути. Шлюбне життя не
склалося — також півбіди. Дітей не має, то який тут клопіт?
Малює він добре, щоб там про нього не казали. А така
людина на шахті конче потрібна. Для них він —
художник. Обживеться, роздивиться. Дівчата тут гарні. Бо хіба є
у світі край нещасний, де б не можна було знайти гарної
дівчини?..
Іванові братове майбутнє здавалося цілком ясним.
Отож він і вирішив забрати Володимира до себе. А щоб
той швидше призвичаївся до нового життя, попросив
Віктора Неберу сісти в «Москвича» й прогулятися до Одеси.
Власне, Віктор сам напросився, — у нього там дядько.
Іван був певен: у дорозі художники познайомляться,
знайдуть спільну мову. Віктор теж колись вчився в
художньому, але не закінчив. Що там у нього скоїлося — невідомо.
Проте відомо, що це не завадило Вікторові здобути шану,
добру квартиру і навіть «Москвича». В міськомі до нього
ставилися з пошаною — небіж Прилипка! Це не жарт.
На обрії, перетинаючи шосе, поповзли якісь
дивовижні мураші. А, може, це галюцинація? Чорні мураші,
відриваючись від землі, повзли по самісінькому небу — один
назустріч одному. їх десятки, сотні. Легко розминалися і
повзли далі, далі. В тому, що вони повзуть по небу, а не
по землі, не було жодного сумніву. Володимир спершу
кинув розгублений погляд на Віктора, потім обернувся до
Івана. Невже вони не бачать? Брат занепокоєно завовтузився
на сидінні. Мабуть, помітив якесь запитання у Володими-
рових очах, але промовчав. Нарешті Володимир непевним
голосом запитав:
— Що це?..
— Де? — відгукнувся Іван.
— Там, — показав Володимир на обрій.
27

— Канатна дорога, — трохи здивовано відповів Іван.
— Колись ними весь Донбас був заснований.
Володимир стомлено посміхнувся. А Віктор знову
почав просторікувати:
— Ти в нас іще й не таке побачиш! Це що? Дурничка.
Спадщина минулого. Від бельгійців лишилася. Не ця,
звичайно, а взагалі... Допотопна техніка. Якщо тебе цікавить
виробничий пейзаж, зупиняйся в мене. На металюрґійний
підемо.
Володимир лише зідхнув. А Іван подумав: «Ну, що це
з ним? Здається про діло людина каже».
Та справжній виробничий пейзаж чекав їх за Артемів-
ськом. То був незнайомий, незрозумілий світ. Він
починався так несподівано, як починається море. І справді, якщо
дивитися з пагорба, тоді спершу здається, що ота рівнина
аж до небокраю заповнена напівпрозорою синюватою
рідиною. Може, то й не вода, але й не повітря. І не туман,
звичайно. Щось інше, зовсім інше!
Газове море починалося за великим ставом, над яким
височіла електростанція. Воно вихлюпнулося далеко за
небосхил, але його поверхня помітно вирізнялася на тлі
ранкового неба, — майже так само, як вирізняється над
морем лінія горизонту. Очам відкрився кордон тієї держави,
яка жила на дні цього ядучого моря. Дно було так густо
забудоване, що здавалося суцільним містом. Поміж
корпусами цементних, хемічних та металюрґійних заводів
височіли велетенські піраміди. їх було багато, дуже багато.
Незмірно більше, ніж у Єгипті. Та й розмірами своїми
вони не поступалися перед єгипетськими. Якщо не знати
земного життя, — скажімо, прилетіти сюди з іншої плянети,
— то ці піраміди, мабуть, так само здадуться храмами...
Потім Володимир подумав: мабуть, не скоро він
виплутається з тієї павутини, яку виплів навколо нього Борис
Корнійович. Він усе ще володів його душею, — володів
навіть на відстані. Ось, бач, не терикони, а храми! А,
власне, що ж тут поганого? Лише порівняння, художній образ.
Може, треба дякувати Куцому? Може, те, чим Володимир
28

займався в Одесі, також чимось його збагатило? Раніше
він ніколи не думав про релігію, а вона ж існувала сотні,
тисячі років. І якось вела людей — не дозволила їм
виродитись.
Його трохи страхало те, що він бачив навколо себе.
Сувора земля і, мабуть, не менш суворі люди. Як вони
приймуть одеського богомаза?
2
Марія Гаврилівна давно вже не мандрувала далі
продуктового магазину, що містився навпроти їхнього
дворика, через вулицю. Не служать їй ноги, не носять стару.
Літня кухня у дворі, дерев’яний сарайчик для курей, кілька
сходин, що виводили на ґанок — оце і є той щоденний
шлях, який вдалося їй долати. Що ж, шістдесят п’ять
— вік невеселий для жінки. Григір старший від неї на п’ять
років, та побачили б ви, які брили вивозить він тачкою зі
свого садка! Не кожен молодик здужає.
Може, й не старість винна, що ноги не служили Марії
Гаврилівні. Літні люди не звертали уваги на синюваті
сліди таємничих виразок, а дівчата з острахом стріляли
очима на її литки: що ж то в неї за хвороба? Чи вона, бува, не
заразна? Ой, дівчатонька! Не дай, Боже, познайомитися
вам з отією хворобою. Від неї тільки хліб вилікувати
здатний — більше ніщо. Та коли його повимітали в тридцять
третьому...
Вони з Григором могли б і не голодувати —
шахтарям видавався хліб. Не наїдалися досита, але від голоду не
пухли. Та прочули вони про голод на Полтавщині, а там у
Гаврилівни сестра лишалася. Поїхали до сестри — тільки
могилу застали. Набачилися такого, що не приведи
Господи. Мерців ховати було нікому — лежали покотом
попідтинню. Живі на Донбас потягнулися — скільки їх наїхало! А
на шахтах також годували не кожного — лише тих, що
обушками у забоях здатні гупати. Як же той хлібець до
рота нести, коли біля твого двору немічні діти від голоду
29

помирають? Григорову пайку для нього берегла, а свою
чужим людям віддавала. Бадьорилася, щоб Григір не
дізнався. Та як це сховаєш? Ота її гірка таємниця незабаром
водянистими пухирями на ногах повиступала. Григір
лишився при силі, а Гаврилівна відтоді нездужає. Через те
Григір і не кличе її до саду — сам порається.
А проте й садок, і оті чорні брили, котрі час від часу
залітають з терикона — то справа не проста, про неї не
розкажеш похапцем. До того ж, усе це не тут, а на
старому дворищі, звідки їх виселили кілька років тому.
Терикон розрісся, наблизився до їхньої хати. Жити в ній стало
небезпечно, через те й виселили. Будинок, у якому вони
тепер живуть, поділений на дві половини. Власне, ніхто
його не ділив — так він будувався, на двох господарів. І
дворики однакові, і навіть сараї. Марія Гаврилівна ніяких не-
зручностей тут не відчувала, а Григір майже щодня
навідувався під терикон, де покищо лишалася стара хата. То
вже душа в нього така — нічого стандартного не приймає.
Сашко, їхній рідний син, все погрожує, що зажене
бульдозера, зітре дідівську халупу з лиця землі, та не такий у
Григора характер, щоб син наважився на зухвалий вчинок.
Сьогодні Григір не пішов до старої хати — приїхав
Сашко з дружиною і донькою. Жінки поралися на кухні, а
Сашко з батьком лагодили телевізію. Чи то антена
неправильно встановлена, чи дідько в цей клятий апарат
вселився — перекошує обличчя так, наче всі артисти на флюс
похворіли.
— Щось довго їх нема, — кинув старий, допомагаючи
Сашкові розмотувати кабель. — Чи не сталося лиха?
Б’ються тепер машини, мов крашанки великодні. Та ще,
може, випили.
— Приїдуть, не бійтеся.
Сашко був на цілу голову нижчий від батька,
обличчям у матір вдався — широколиций, з великими ніздрями,
з добрими сірими очима. Брови вже встигли посивіти,
зате у волоссі немає жодної сивини, — воно все ще
лишалося пишним, русявим. Коли довго не голився, з бороди
та30

кож пробивалася сріблиста щетина. Замолоду брови в
нього були чорні,, а волосся біляве. Тепер, бач, волосся
потемніло, брови побіліли. Та й таке сказати: на п’ятий десяток
повернуло, не відвернеш. Він був значно ширший у плечах,
ніж батько. Такі люди схильні рано огрядніти, але
сталеварам, як відомо, передчасна огрядність не загрожує: з
вогнем, ніби косарі з травицею, запанібрата живуть. Сто
потів з тебе вижене, доки зміну закінчиш.
Сашко не просто старший від Івана, а міг би йому
батьком бути. Довго ждали його з війни, вже й віру
втратили, що повернеться. Був у полоні, потім...
Про це вже розказано стільки, що важко щось нове
додати. Не колючі дроти людську душу ранили — до дротів
німець привчив, лихо те якось можна було терпіти.
Палила душу страшна думка: це ж рідна земля, за яку ти
власну кров пролив — чому ж вона такою жорстокою
виявилась? Кожна людина зокрема ніби й не винна: хіба
наглядачі — не люди? Ту ж саму політграмоту вивчають, те
саме радіо слухають. Може, це не від людей? Може, це
лихо із пекельних глибин на поверхню землі видерлося, щоб
людський мозок потьмарити? Та хай йому грець, якось
воно минулося. Років десять оте минуле проклинали, то ж,
мабуть, не повернеться на землю нашу. А втім позавчора
заводський парторг Сталіна знову назвав «товаришем».
Що ж це має означати?..
Отож, мабуть, зрозуміло, чому Григір Остапович і
Марія Гаврилівна вирішила взяти собі хлопчика. Це
сталося само собою — як Олександра не діждуться, хто ж на
могилу їхню вийде? Без дітей у цьому світі тоскно і
моторошно.
Є у Григора брат Микола, теж набагато молодший —
років на вісімнадцять. Григір з батьком із Таврії сюди
приїхав, а Микола народився вже тут, у Донбасі. Був він
лише на три роки старший від Сашка, отож дядько й
небіж росли разом, наче брати. І все ж Сашко називав
Миколу дядьком. Сьогодні б це, напевне, видалось дивним і
навіть смішним, але на той час таке величання нікого не
ди31

вувало — якщо батька цазивали на «ви», то й до брата
батькового звертатись на «ти» не годилося.
Миколі випало воювати десь під Одесою, потім
партизанив у катакомбах. А після війни прижився в якомусь
рибальському селищі. Дітей у нього не було, через те й узяв
собі хлопчика з дитбудинку. Згодом виявилося, що Мотря,
його дружина, не любить себе обтяжувати зайвими
клопотами. Сам же він жив більше в катакомбах, ніж удома:
всяку там зброю збирав, котьолки солдатські — словом,
усе, що війна лишила. Задумав чоловік музей у
катакомбах створити. Не легко це йому давалося, бо інвалід, без
милиці кроку не ступить. Де вже йому дитину доглянути?
Привіз Івася до старшого брата — виховуй, Григоре.
Хазяйка в тебе добра, чого ж не взяти? Буде до кого
прихилити голову на старості. Бозна, чи повернеться твій Олек-
сандер...
Світле було дитинство Іванове, світла юність. Мир і
спокій панували в сім'ї Медунів. Щоправда, Марія
Гаврилівна звикла так розмовляти зі своїм Григором, ніби
сварилися. Та й він часом гримів на стару — аж за
териконом було чути. І все це діялось на людях, бо з чим тут
критися? Всі добре знали, що то, власне, не сварка, а
просто рештки молодости люди вихлюпують. Добрі вони
обоє були — і Марія, і Григір — але запальну вдачу мали
замолоду. Отож і забували інколи, що молодість давно
минулася.
Сашко після війни оселився в місті, яке хмарами диму
висіло на обрії — ген їх видно звідси. Уночі ті хмари за-
додське полум'я підсвічує — і тоді палахкотять вони
посеред неба так, наче пекло проти сили небесної
збунтувалося. Саме він, Сашко, й був господарем отого «пекла», бо
то з його мартенівського шлак виливався. «Звір із бездни»
— так часом називав сина Григір. Звісно, це жартома. Та
інколи він про це говорив без жартів: мовляв, підняли «на-
гора» силу пекельну, а чи справляться люди з нею?
В хату вбігла Юлька, висока, тонка, худенька. А,
може, й високою вона здавалася через те, що якось
несподі32

вано вгору потягнулася. Десь іще рік тому була
приземкувата, повновида, а тут раптом обличчя видовжилось,
плечі загострилися, руки потоншали. Юлька нагадувала
весняний паросток, що пробивається з нагрітої сонцем землі.
Звернулася не до батька, а до діда:
— Дідулю, цей Володимир... Він мені теж родич?
Григір і Сашко багатозначно перезирнулися. Нелегко
відповісти на це запитання. Юлька ніколи не називала
Івана дядьком. Ні, не тому, що він був нерідним братом її
тата — про це вона не думала. Просто він занадто молодий
для такого поважного наймення. Цей Володимир, кажуть,
трохи старший — років на три. Скільки ж йому? Здається
двадцять чотири. Отже від Юльки він старший на десять
років, як шкільний фізкультурник. Як же їй називати
Володимира? Мабуть, по імені та по батькові, як називають
фізкультурника.
Іван був не Медуном — у нього лишилося те
прізвище, під яким він у дитбудинку значився: Таран. Не
наважились Медуни батьківське прізвище в хлопця відібрати.
Совість не дозволила. Люди народжують дітей для того, щоб
власне життя в них продовжити. Відбереш прізвище в
дитини, даси їй своє — значить ти свідомо чийсь рід увірвав.
Батько Іванів на війні загинув. Хто ж має право у його
рідної кровинки відібрати найсвятіше — те, що є основою
людського безсмертя? А якщо Іван був Микитовичем, то
так, напевне, і Володимира слід величати.
Григір ухильно відповів:
— Там побачимо.
Юльку не задовольнила така відповідь, вона вимагала
ясности.
— Ну а...
— Що? — підвів сиві брови Сашко.
— Називати його як? — випалила Юлька те
запитання, котре її найбільше непокоїло.
Обох Медунів несподівано виручила Марія
Гаврилівна, що крикнула з двору у відчинене вікно:
— Григоре! Відчиняй ворота.
33

Біля двору зупинився «Москвич». Віктор кілька разів
посигналив — можна сказати, відсалютував господарям.
Спершу вийшов із машини Іван, вслід за ним, долаючи
ніяковість, ступив на землю Володимир. Його раптом обпік
сором. Чомусь раніше він не думав про те, як непочесно
має виглядати його приїзд на цю сувору, прокурену
землю, у родину Медунів. Який жах! Вони ж усе знають. І цей
костюм, який подарував Іван... Хіба ж оте дівчисько його
не впізнало? — До чого ж ти докотився, нікчемний
алкоголіку!..
Медуни всі гуртом стояли на подвір’ї поміж
молоденькими щепами, переминалися з ноги на ногу, не знаючи, як
їм належало триматися.
Першим ступив на зустріч гостям Сашко, вслід за ним
рушив до воріт Григір. Володимир зробив кілька кроків,
але знов зупинився, мовби поміж ним та Медунами
пролягала якась невидима межа, котру небезпечно переступати.
Вигляд у нього був розгублений і винуватий, пальці
стиснуті в кулаки, руки зігнуті в ліктях, наче він приготувався
відбивати напад. Іван також почувався ніяково, хоч,
мабуть, і не розумів, що саме пригнічувало брата. Але
Сашкові та Григорові Володимир сподобався. Ніяковість і
сором’язність, на їх думку, була вірною ознакою скромно-
сти.
Сашко широко посміхнувся, простягнув
Володимирові дебелу руку:
— Будьмо знайомі. Давненько ждемо. — Потім
звернувся до Івана:
— А ви не дуже поспішали. Ми вже тут чого тільки не
передумали.
Віктор устиг завести машину на подвір’я і тепер
підійшов з поясненнями:
— Занесло аж у Київ. Вирішили столицю оглянути.
— А Лавру бачили? — поцікавився Григір.
— Та бачили, — якось непевно відповів Іван. — Там
без Лаври є на що дивитись.
— Е-е, сину, не годиться так. Ну, заходьте, заходьте
34

до хати. Стара! Клич гостей до столу. А ти, Юлько,
рушники неси. Вмитися з дороги.
Іван та Віктор хлюпалися під умивальником, що висів
на паркані, а Володимир ловив пригорщами воду, яку з
великого кухля зливала Юлька. Вона дуже хвилювалася, то
хлюпала забагато, аж на ноги лилося, то відміряла
маленькими цівочками, мов у шкільній лябораторії.
— А в нас теж малювання викладають, —
несподівано повідомила вона і чомусь одразу ж спаленіла. — Ви
побалакайте з нашим директором.
Володимир, знявши з її плеча рушник, запитав:
— Про що?
— Про малювання. Викладає фізкультурник, нікому
більше.
Володимир, наблизивши рушник до обличчя, застиг на
якийсь мент, з ніг до голови оглядаючи дівчину. Щось
його зворушило в її словах. Важко навіть пояснити, що саме.
Зрештою, пояснення можна знайти: завжди тепло на душі,
коли про тебе хтось думає. А Юлька ж, мабуть, не цієї
хвилини віднайшла свою пораду, вона в ній раніше
визріла. І сказано це було якось по-дорослому, хоч Юлька, по
суті, ще дитина.
— Спасибі, — серйозно відповів Володимир. —Я
подумаю.
На ґанку виросла огрядна постать Марії Гаврилівни. Її
обличчя випромінювувало доброту й лагіднісь. Володимир
мимоволі подумав: холодне, недобре обличчя навіть
замолоду не буває прекрасним. А таке, як у цієї жінки,
прекрасне завжди, до останнього дня. Потім його кольнула
думка: яке ж обличчя в Нелі? Знав її з дитинства, ціле життя, а
на таке просте запитання відповісти не міг.
— Юлько, веди гостя, бо голодом заморимо.
На столі парувала картопля, в тарілках вилискували
драглі, посеред столу стояла карафа з горілкою. Важко
було Володимирові не думати про неї. А проте вмів же він
загнуздати себе тоді, коли усвідомлював: напиватись не
можна. Щоправда, не завжди це вдавалося. Та сьогодні він
мусить бути тверезий. Мусить!
35

Чоловіки випили, жінки пригубили. Всі пожвавішали,
тільки Володимир почував себе сковано.
— Випий, випий, — наполягав Григір. — Хто ж її,
кляту, не п’є? Кажуть, тепер люди багато п’ють. Брехня!..
Мені одинадцятий ще не стукнув, коли я на шахту прибився.
Тоді як пили?.. Якщо не впав, — значиться, тверезий... Ну,
випий, сину. Хіба мене, раба Божого, моя Марусина з
канави не витягувала? А дома — воно й не гріх. Головне,
щоб людина не бешкетувала.
— Дурень старий, — незлобливо лайнулася Марія
Гаврилівна. — Знайшов, чим вихвалятися.
Вони ставляться до нього, мов до хворого. В
кожному слові вчувається натяк. Але це чомусь не ображало
Володимира. Навпаки, трохи заспокоїло. Якщо й соромився
когось, то лише Юльки. Іще якісь дивні очі на нього
дивилися — великі, світлокарі, проникливі. В них світився
розум та інколи зблискувала прихована іронія. Ті очі
належали молодій жінці, зодягненій з деякою вишуканістю. Синя
сукня з короткими рукавами, висока модна зачіска, на шиї
золотий ланцюжок з рубіновим кулоном. Жінка так
дивилася на Володимира, ніби оцінювала, чого він вартий.
— Ксеніє Петрівно, — звернулась до неї Гаврилівна,
— потурбуйтесь про гостя. Про що йому з нами
балакати? Тепер молоді про таке говорять, що ми вже й не
тямимо.
— Даремно ви так, — нарешті спромігся підвести
голову Володимир. — Мені добре. Просто... ну, розумієте...
— Розуміємо, — спіймав його руку Сашко. — Все
розуміємо. Звикнеш.
Після другої чарки Володимир вийшов покурити. Він
завжди так робив, коли боявся втратити контроль над
собою. Впали сутінки, шахтарське селище спалахнуло
електричними ліхтарями. Від шахти, де височів велетенський
терикон, потягнуло паленою сіркою. Якесь дивне відчуття
закрадалося в душу. Напевне, то була мимовільна, неусві-
домлена пошана до людей, котрі виплекали цю
рукотворну гору. І, мабуть, для тих, хто її споруджував, — для
36

Григора, для Івана, — це була не просто чорна, оповита
димом, гостроверха гора, а щось близьке, своє, рідне. Ко-
ристи від неї немає — користь у вугіллі, яке
помандрувало далеко звідси. Та хіба тоді, коли ми бачимо гору,
належить думати лише про користь? Нас передусім вражає її
могутність.
— Володимире Микитовичу! — долинув тихий,
приємний голос. Чого це ви нас покинули?
Володимир обернувся. Перед ним стояла Ксеня
Петрівна. У світлі, яке падало з вікна, він побачив її
усміхнені очі. Лише тепер помітив, що вона встигла трохи
розповніти, але це покищо була помірна повнота, яка не
псувала загального враження. А враження було таке, що ця
жінка володіє не лише вродою — вона має гострий освічений
розум. На вигляд їй було близько тридцяти років.
— Покурити вийшов.
— Тут, бачите, терикон курить, — посміхнулася Ксеня
Петрівна. — Деякі поети малюють його з люлькою в
зубах. Не дуже оригінально, але загалом справедливо. Мені
він також здається живою істотою.
— Я ще цього не відчув.
— Відчуєте, — пообіцяла Ксеня Петрівна. — Я також
спершу не відчувала. Доки чоловік не загинув.
— Де? — стримано запитав Володимир.
— Там, у шахті. Він маркшейдером був... Ходімте до
столу.
Коли вони повернулись до хати, Ксеня Петрівна сіла
поруч Володимира. Старий Медун був уже п’яненький, по
його щоках котилися сльози, він час від часу схлипував:
— Все у світі любовію жити повинно. Любові, діти
мої... І стар, і млад. І душа розумна, і животина всяка... Я
до чого кажу? Ванька, сучий син, сліпу кобилу на смерть
забив. Вагонетку не тягне, через те й забив. А до уваги не
бере, що животина вже своє відробила. Навіщо ж її
забивати? Ти своє відробиш — і тебе заб’ють. А як же? Раз
такий закон для кобили, тоді й для тебе такий закон.
Марія Гаврилівна відвела Григора в сусідню кімнату.
37

Він спершу пручався, але згодом затих.
— Далась йому та кобила, — повернувшись до столу,
сказала Гаврилівна. — Коли ж це було? Ми тільки
побралися... А ви чого ж не їсте? — звернулась вона до
Володимира. — Ксеніє Петрівно, покладіть гостеві салату. Та й
про чарку не забудьте.
З
Згодом виявилось, що Іван та Володимир мусіли йти
на ночівлю до Ксені Петрівни, бо вдома їх ніде покласти.
Віктор давно вже поїхав до міста. Сашко з родиною
лишався у батьків. Усім належало якось розміститися в двох
кімнатах.
Ксеня жила через вулицю в такому ж самому
будиночку, в якому мешкали Медуни. Напевне, вона з
Гаврилівною ще раніше про все домовились, бо на хлопців і тут
чекав дбайливо накритий стіл. На полицях стояли книжки,
посеред кімнати лежав великий килим, на стіні висів
портрет юнака.
— Мій чоловік, — пояснила Ксеня. — Відразу після
інституту. Ми в один рік захистили дипломні. Він
гірничий закінчив, я — юридичний. Три роки минуло, як його...
Під обвал потрапив. Людей у лаву не пустив, а сам...
Лише тоді, коли вона розповідала про чоловіка, в її
очах згасала ота жаринка, яка несла в собі доброзичливу
іронію. Очі відразу глибшали, ставали мовби
невидющими, їхній погляд, здавалося, обертався в душу самої Ксені
Петрівни.
— Де ж ви працюєте? — насторожено запитав
Володимир. Він боявся кинути якесь недоречне слово, але й
мовчати не годилося.
— Бібліотечну справу вивчила. Довелося міняти фах.
Але я не шкодую, — закінчила вона з посмішкою. В її
очах знову з’явилася тепла іронія.
Володимир нарешті зрозумів, що то, власне, була не
іронія — то просто звичний вираз очей, якесь внутрішнє
38

освітлення, що, мабуть, лишилося від її дівування.
Напевне, колись вона любила жарти — як кажуть, у кишеню по
слово не лазила. Від її в’їдливої веселости лишилася
тільки ота жаринка в очах, і тому здається, що ця жінка знає
ціну всім та всьому, її не здивують ні вади людські, ні
добрі якості. Все те є в людях, є й повинно бути, бо в
душах людських сама природа зштовхнула добро і зло.
Володимир чомусь подумав, що саме вона, Ксеня Петрівна,
здатна зняти з нього оту кару, на яку він прирік себе
відтоді, відколи почав дошукуватись сенсу людського
існування. Вона знає для чого живе на світі. Певно, що
знає! Але як про це запитати?
Допоміг келих вина, який Володимир випив обережно,
без похопливости. Іван вибачився і ліг спати, вони
лишилися за столом удвох. Ксеня також випила — мабуть, не
менше, ніж Володимир. Напевне, їй теж хотілося
поговорити, відвести душу. У Володимирові вона вгадувала
цікавого співбесідника. Отож їм обом хотілося простої
людської щирости.
— Вам подобається тут? — запитав Володимир.
— Я важко звикала, дуже важко. Виросла в Києві, —
самі розумієте. А тут вийдеш уранці — на деревах не
роса, чорна пилюка лежить. І на квітах пилюка, страшно
доторкнутись... Якби не любила Ігоря, ні за що б не
лишилася. Він із Дибальцево, йому легше було...
— Чого ж потім не виїхали?
— Збиралася. Але... — Ксеня дістала сигарету,
запалила і, ніби вибачаючись, мовила: — На людях не палю,
тільки вдома... Збиралася, але не змогла. І не тому, що
нікуди виїхати. У батька квартира велика, я в них одна...
Щось мене тут прикувало. Не шахта, звичайно, а люди.
Вони тут особливі. Кажуть, під час війни люди якось ніби
очищалися. А тут завжди війна... Звісно, не про все
можна з ними говорити. Про високі матерії не кожен з них
думає. Але це можна їм пробачити. Коли дуже на
філософію потягне є Ґете, Томас Манн...
— Ви любите Томаса Манна? — трохи здивовано
під39

вів брови Володимир.
— Я люблю Достоєвського. А Томас Мани... Його
просто шаную. Взагалі ж я приймаю все — і те, що від
емоцій, і те, що від розуму. Знаєте, чого я у письменника
дошукуюсь?
— Чого?
— Власної моделі світу. Якщо її немає — немає
письменника.
— Письменників багато, а світ один. Якщо кожен
почне проповідувати власну модель...
На цей раз жаринка в її очах спалахнула якось по-но-
вому: то вже був не просто звичний вираз іронії — то була
сама іронія. Володимир під її поглядом відчув себе
незграбним хлопчиськом. Ксеня, мабуть, розуміла, що вона
здатна сковувати співбесідника, тому заговорила якось
насторожено, з винуватою посмішкою:
— Так, це правда. Світ один. Але кожен приходить до
його розуміння своїми шляхами.
Ксеня говорила і начебто боялася того, що говорить.
Про це свідчила винувата посмішка, яка знову з’явилася
на її вустах. Напевне, давно вже ця жінка не зустрічалася з
людьми, які здатні були її розуміти. Отож, мабуть, і тепер
вона побоювалась, що співбесідник залишиться байдужим
до її слів.
Володимир спробував пояснити те, до чого його
привели роздуми про співвідношення наших відчуттів та
об’єктивної реальносте.
— Гаразд, я розумію. Але як ви узгоджуєте
безмежність і наш обмежений світ?.. Якщо природа всюди
безмежна, тоді взагалі не можна нічого бачити. А ми все
таки щось бачимо!
— Ну, то що? — зацікавлено дивлячись на
Володимира, запитала Ксеня. — Ми бачимо частку безмежности.
Чому ж це вас дивує?
— Тому, що в себе, у свою глибину, ця частка також
безмежність. Тут, по суті, ні на чому зупинитись... Знаєте,
Ксеню Петрівно... Коли я прийшов до цього, мені стало
40

моторошно. Я перестав розуміти, що це все означає... Ну,
світ оцей, люди, я сам...
Мимоволі подумалось: на цьому ж тебе й спіймав
Борис Корнійович. Саме на цьому! Він спритно поглибив
отю прірву, яка почала з’являтися поміж твоїм духовним
оком і реальним світом.
Ксеня Петрівна промовчала. Загадка не поменшала —
вона розросталася до болю в серці, до запаморочення.
Нарешті Ксеня мовила:
— Вас і досі переслідують дитячі запитання.
— Дитячі?..
— Ні, це добре, звичайно. Мабуть, художник інакше не
може. Я це розумію.
— Мені б теж хотілося зрозуміти.
— Знаєте, до мене це прийшло десь у восьмій клясі, —
сказала Ксеня Петрівна. — Це була велика мука. Від неї
мене вилікувала «Божественна комедія». Ви перебільшуєте
дисгармонію в природі. Це не так, не так! Природа —
сама гармонія. Якщо людство її не досягло, то це лише
перехідний етап. Я вірю, що гармонія прийде. Не може не
прийти!.. Але це добре, що ви караєтесь. Ви — художник.
Не філософ, а художник. Я кажу про склад вашого
мислення. Цікаво поглянути, як ви малюєте.
— Ніяк не малюю.
— Чому?
— Тому, що не можу розв’язати оці два питання:
перше — для чого? І друге — як?..
— В цьому вам ніхто не допоможе, — якось болізно
чи, може, співчутливо посміхнулась Ксеня Петрівна. Це
так само, як і кохання. Все відомо, все було, але кожен
мусить відкривати заново.
— Я вдячний вам, Ксеню Петрівно, — з непідробною
щирістю в голосі промовив Володимир.
— Може, ще вип’єте? — взялась вона за пляшку.
— Ні! — твердо спинив її руку Володимир.
— Тоді я вам постелю. Лягайте.
— У вас дуже гарна українська мова. Для Донбасу це,
мабуть, незвично.
41

— А ви давно знаєте Донбас? —в'їдливо посміхнулась
Ксеня.
— Так про нього кажуть.
— Не слухайте того, що кажуть. Самі придивляйтеся:
Українська мова панує на вулицях з п'яти до вісьми ранку
— доки роботяги на зміну поспішають. А як тільки
службова тили-тилиґенція рушила... Це Григір нашого брата
отак передражняє. Ви українську школу кінчили?
— Так, українську. Тоді ще були.
— А зараз?
— Може, зо дві на всю Одесу.
— Вам це не болить?
— Я належу до оптимістів, Ксене Петрівно. В успіхи
русифікації не вірю. Та й ви, мабуть, не вірите.
— Взагалі так, — подумавши відповіла Ксеня. —
Саме тому не вірю, що русифікація провадиться за рахунок
збюрократизованого міщанства. Воно ж у собі нічого не
несе. І потім... Нація — не лише мова. Я, скажімо, дуже
легко переходжу на російську. І люблю її. Лєрмонтов,
Тютчев, Блок... Хіба можна їх не любити? Та якби хтось
захотів відібрати в мене Лесю або Тараса... Існує дух
нації. Дух землі, яка нас вигодувала. Його ліквідувати не
можна. Це головне. А надмірне захоплення мовою
сусідів... Інколи це тільки мова. Колись серед російського
дворянства панувала французька. Алеж Росія не
офранцузилась...
Ксеня Петрівна винесла з сусідньої кімнати постіль і
ретельно розклала її на дивані. Побажавши
Володимирові доброго сну, зникла за дверима. Іван щось
пробурмотів, перекинувся на спину й захропів. Володимир вимкнув
електрику, навпомацки розшнурував черевики,
роздягнувся й заліз під ковдру. Вуличний ліхтар стояв десь
недалеко, майже біля вікна. Жовтаве світло пробивалося в
кімнату, тіні від гілок падали на підлогу та на стіни.
Розмова із Ксенею нічого не прояснила, але тепер
Володимир упевнився, що оте відчуття незбагненносте
властиве не лише йому. Цікаво, як її могла вилікувати
«Боже42

ственна комедія»? Шкода, що про це не розпитав.
Володимир також вчитувався у цей твір, намагаючись
зрозуміти, що це — лише вільний політ дантівської фантазії може,
образний виклад тієї моделі світу, як зформувалася в уяві
генія? Його безмежність організована у сфери, які він
називає колами. Кожна сфера живе, пульсує, кишить
грішниками чи праведниками — словом, усюди майже так само, як
на Землі. Тіні — це люди, а люди — тіні. Щось
називається пеклом, щось раєм, алеж хіба справа у назві? Ні, назви
не мають значення. Важливо ось що: чи можемо ми
уявити таку безмежність, яка не замикається у сфери? Такої
безмежности немає, проти неї повстає елементарна логіка.
Що ж до Бога... Якщо й можна його уявити, то хібащо в
особі самого Данте. Він підіймається десь над цією
комедією, нічого не заперечує й не засуджує, бо який сенс у
засудженні всесвітнього буття? Він спокійний, цілком
спокійний, усе осягнув, усе пізнав! Треба лише розповісти
людству про те, що йому відкрилося. А Беатріче... Може, це
взагалі вигаданий образ? Пошуки Беатріче допомагають
бачити й оповідати. Може, й був прототип та не заради
самого лише кохання з’явився цей титанічний твір — він
з’явився заради всепоглинаючої любови до світового
буття.
Сковорода також марив «Горньою Республікою», але
де він її бачив? Матерія для нього вся була жива — не
тільки тут, на Землі, де царює людина. Зовнішнє —
матерія, внутрішнє — ідеї. Так твердив Сковорода. І це всюди,
всюди — в цілому Всесвітові! Він питав: «Як мертвій
матерії народжувати живих дітей?» Отож і мертвий Всесвіт не
міг породити земну біосферу...
Тут, у цьому способі мислення, є щось таке, без чого
щирій, безкомпромісовій людині важко віднайти
внутрішню рівновагу. Адже ж усі вони були внутрішньо
врівноважені — всі великі мислителі минулого. На чому ж тут
можна заспокоїтись? Якщо ти навіть заселиш свою уяву
дантівськими сферами, то це, по суті, аж ніяк не прояснює
сенсу твого власного існування. Таки ж комедія, хоч і
свя43

та! Яка ж роль у ній належить тобі особисто?..
Щоб збагнути це, потрібен дантівський дух. Дух
Сковороди. А він, Володимир, тільки безпорадний невдаха,
котрого вигнали з інституту за пиятику.
Ця думка повернула до нього все тяжке, болюче.
4
Він знову літав уві сні. Ксеня Петрівна дивилася на
нього знизу, а він, підбадьорений її поглядом, кружляв
навколо терикона, підіймався все вище й вище, туди, де час
від часу запряжена в цупкі троси вагонетка вивергала сірі
шматки породи. Менші лягали майже на самій вершині,
більші, підстрибуючи, котилися вниз. Ксеня Петрівна
махала йому рукою, її зачіску розкуйовдив вітер, волосся
впало на плечі, а на дорозі, де вона стояла, можна було
розгледіти сліди її босих-ніг. Ноги в неї маленькі, мов у
школярки. І взагалі вона зараз виглядала школяркою.
Політ увірвався так само несподівано, як і почався.
Володимир розплющив очі, намацав годинник. У світлі ву=:
личного ліхтаря помітив, що зараз була тільки друга
година ночі. Він спав не більше години. Намагався заснути
знову, але перед очима стояла Ксеня Петрівна — босонога,
простоволоса. Чомусь подумав, що саме такою він би ‘ й
хотів її побачити, бо та Ксеня, з якою він познайомився
була ніби з іншого світу — не від землі, а звідти, з Горньої
Республіки. Так, вона старша від нього — десь, мабуть,
років на шість. Але старша не стільки роками, скільки своїм
правом повчати. Хоч вона ніби й не хотіла повчати, але
так у неї мимоволі виходило, і Володимир чомусь відразу
ж визнав за нею це право. Він був з дитинства надміру
незалежним, не визнавав нічиєї влади над собою, отож йому
й дивно тепер було, що так легко визнав її перевагу. І десь
у його підсвідомості заворушилося бажання, котрого він
ніколи в собі не помічав: прихилитися до жінки, яка
більше прожила й передумала, через те має право бути
наставником. У Ксені такі ніжні, лагідні руки, вони зуміють
повибирати з його душі колючки. З Нелею вони стомлювали
44

одне одного наївним самоутвердженням та тією
боротьбою за першість, яка взагалі властива ровесникам у
шлюбних стосунках. А Ксені він би покорився — нехай керує,
нехай веде...
Відкинувши ковдру, нечутними кроками наблизився до
дверей, за якими зникла Ксеня. Озирнувся на Івана — той
уже не хропів, але міцно спав. Нерішуче зробив іще один
крок і опинився у К сене ній кімнаті. Сюди також падало
жовтаве світло з вулиці. Її ліжко стояло в кутку під
великим килимом, що був прибитий до стіни. З-під ковдри
виглядало оголене плече, золоте волосся виявилося
коротким, як у більшости жінок, а таємниця високої зачіски
пояснювалась дуже просто: біля ліжка на столику лежала
штучна коса. Це неприємно кольнуло Володимира. Він
чомусь не подумав: тут, серед вугільної куряви, яка жінка
впорається з довгими косами? Просто пошана до Ксені
Петрівни змусила його забути цю непоетичну подробицю.
Ксеня ворухнулася, підняла руку, опустила собі на
груди. І раптом Володимирові стало моторошно. Він застиг
біля дверей, боячись навіть дихнути. По якому праву він
дозволив собі оцей зухвалий вчинок? Та чим довше він
вдивлявся в її обличчя, тим виразніше в його душі
проступало бажання торкнутися пальцями її щоки, відчути
теплий подих, заглянути у глибину очей. Ні про що інше він
не думав — просто іще трохи посидіти поруч, щоб не
бути таким самотнім. Не чоловіка вона будила в ньому —
будила душу, обіцяючи дати їй щось таке, без чого не
можна жити у світі. І саме тому було страшно. Звісно, вона
повинна образитись. Вилає, вижене геть. Жінка, яка хоч
трохи себе шанує, інакше вчинити не здатна.
Тим часом Ксеня справді прокинулась. Рвучко підвела
голову, злякано запитала:
— Хто тут?...
Володимир не відповів. Світло від ліхтаря падало на її
обличчя, на оголені плечі, на руки. І, може, Володимира
чарувала не Ксеня — чарувало оте небуденне світло.
— Чого ви? — перепитала Ксеня, впізнавши, хто
стоїть перед нею. — Вам щось треба?
45

— Ксене Петрівно, пробачте.
Її пальці згребли зі столика штучну косу, кинули під
подушку. А Володимир усе ще стояв біля дверей, не
знаючи, куди йому зараз належало рушити — вперед, до неї, чи
назад, у свою постіль.
— Я трохи біля вас посиджу. Можна?..
Щось у його голосі було таке хлоп’яче, благальне і
водночас бентежне, що Ксеня мимохіть засміялася:
— Ну, сідайте. Що це з вами?
Володимир сів біля неї на ліжко, руки поклав собі на
коліна, наче боявся, що не зуміє втримати їх у покорі, і
тоді загине все добре, святе.
— Ви мені приснилися, — мовив тихо. — Малювати
захотілось.
Розумів, що слова звучать неприродно, банально, але
де було взяти кращих?
— Кого малювати? — запитала вона.
— Вас... Не сердьтеся. Я не хотів, щоб ви
прокидалися. — І несподівано для самого себе: — Як ви гадаєте,
Беатріче — вигаданий образ?
— Вигаданий? — майже вжахнулась вона. — Звідки ви
взяли?
— Мені здається, що вигаданий. Мотив кохання у
Данте звучить слабкіше, ніж його космогонія.
— А ви думали про дантівську космогонію?
— Ви мене наштовхнули на це. Сказали, що вона вас
вилікувала. Я почав роздумувати: чому, що там є такого?..
Ксеня підняла руку, поклала на голову Володимирові
— мабуть, хотіла жартома скуйовдити йому волосся. Та
він спіймав її за лікоть, затримав у своїй руці. Згодом
відпустив, але встиг відчути, що полилося з її пальців якесь
незбагненне тепло. Таке ж незбагненне, я*с і все те, про що
вони розмовляли.
— То це ви для того мене й розбудили? — засміялась
вона. — Тютчев усе це давно пояснив. Ось послухайте.
Ксеня тихенько прочитала:
Природа — сфинкс. И тем вона верней
46

Своим искусом губиш человека,
Что, можеш сташься, никакой ош века
Загадки неш и не бьіло у ней.
Володимир знову спіймав її руку, притягнув до грудей,
потім упав головою на оголене плече.
— Ксене Петрівно!
Хмільне, чоловіче вдарило відразу, розлилося по тілу,
випалило всі думки. Бачив, що в її очах світиться та
жаринка, без якої він уже не міг уявити цю жінку —
світиться доброзичливо, без осуду. Зненацька сильні руки — не
по-жіночому сильні! — відштовхнули Володимира, проте
очі так само сміялися і слова її прозвучали лагідно:
— Му, доволі, доволі. Йдіть спати. Завтра
договоримо. — Потім у голосі з’явилася металева нотка: — Ідіть, я
дуже прошу. Ви ж мене ображаєте.
Так, це правда. Володимир опанував себе, підвівся з
ліжка й спроквола рушив до дверей. Вже звідси
напівшепотом кинув:
— Не ображайтесь. Це не так, як ви подумали.
Вона відповіла:
— Я розумію. Тепер усі про це думають.
— Про що?..
— Про те, що й ви. Одне вмерло, друге ще не
народилось. Час такий. Неначе перед світанком. А духовний шир^
вжиток... Хіба на ньому проживеш?.. Лягайте спати. За
одну ніч всього не вирішите.
Володимир трохи посидів на дивані, час від часу
позираючи на недопите вино. Вже було потягнувся до пляшки,
але відсмикнув руку і, стиснувши пальці в кулак,
наблизився до вікна. Напруження зростало, із глибини грудей
підіймалася хвиля збудження — щось тоскне, болюче, від чого
тремтіли нерви, наче їх бив електричний струм. Намагався
відвернути думки від Ксені, від вина, від власних нервів,
пробував зосередитись на чомусь абстрактному, занебесно-
му, що не мало відношення до цієї кімнати, до його
власного тіла.
47

Мабуть, воно існує! — таки ж існує! — оте невимовне,
з чого ми витворені природою, але не вилучені з неї — мі-
ріядами променів вона прив’язує до своєї субстанції кожну
нашу клітину. Володимир просто фізично відчув, що його
ноги, руки, волосся кінчаються не тут — вони
продовжуються десь у невидимому, неосяжному, звідки вливаються
в нього болючі струми, чогось вимагають, кудись ведуть,
але куди, куди?.. І знову приходило те питання, котре
змусило його забути про пензель та фарби: як витворити все
це на полотні? Гаразд, можна лаяти абстракціоністів —
мабуть, вони того заслуговують. Але ж сьогодні цілком
очевидно: повторювати фотооб’єктив — хіба це шлях до
малярства? Люди хочуть побачити те, що сховане від
їхнього ока самою природою, побачити її внутрішню сутність,
бо зовнішні форми прекрасно відтворюються засобами
фотографії. Давно вже вона стала високим мистецтвом, а
малярство зайшло у безвихідь. Треба порвати завісу,
поламати лаштунки, зазирнути туди, де ховається велике, суб-
станційне, що, власне, і є самою природою, а не її лише
зовнішньою оболонкою.
Але тоді, коли він думав про це, до нього приходило
відчуття власного безсилля. Добре жити людям,, яких
рідко покидає самовпевненість. І все ж Володимир їм не
заздрив.
Ні, йому вже не заснути. Цікаво, чи заснула Ксеня?
Іще раз підійшов до дверей, прислухався. Вона дихає
рівно, спокійно. І це теж була для нього таємниця: бачити
світ отак, як бачить Ксеня, і володіти духовною
рівновагою! Із чого, з яких джерел вона до неї прийшла? Невже із
тютчевських рядків?
Намацав одяг, похапцем зодягнувся, взув черевики й
хотів уже рушити до виходу, але око знову спинилося на
відкоркованій пляшці, де лишилося зо дві склянки вина.
Наповнив келих, випив. Іще випив. З насолодою стежив, як
розливалося по жилах приємне, лоскітливе тепло.
Обпалені нерви мовби одяглися в якусь заспокійливу плівку.
Сторожко вийшов із кімнати, відчинив хвіртку й
неква48

пно рушив уздовж вулиці. Селище спало, лише подекуди
світилися вікна та погойдувалися на стовпах поодинокі
ліхтарі. Тільки там, біля терикона, щось важко гупало,
скреготіло залізо, поскрипували троси. Саме на ті звуки й
пішов Володимир.
Він погано орієнтувався в місцевості. Та й сама шахта
для нього поставала в образі терикона, бо так завжди
малювали шахти, на всіх плякатах, ніби отой терикон
становив головну мету шахтарської праці. Звісно, він знав, що
терикон — неминуче лихо, не в ньому поезія труда, не в
ньому окраса донецьких степів. Робота думки
продовжувалась за інерцією — мабуть, так, як рухаються в
циклотроні розігнані частки. То знову були роздуми про мистецтво.
Так воно і в малярстві, як з отими териконами: беремо
зовнішнє, бо сутність схована за формою, а ми боїмося
відкинути шкаралупу, хоч і знаємо, що курчатко
народжується із жовтка, не від шкаралупи.
Наблизився до терикона знизу, від балки,
наштовхнувся на якусь загорожу. Оце ж, мабуть, і є стара Медунова
хата, про яку розповідав Іван.
Болісні роздуми трохи відступили, коли Володимир
опинився поміж вишнями на старому дворищі. Десь там,
на гострому вершечку піраміди, горіли прожектори. Вони
були націлені вниз, освітлювали горбатий хребет кам’яної
істоти, що рік за роком видиралася на поверхню землі.
Мабуть, прожектори поставили для того, щоб якась
необачна людина не потрапила під чорні брили, котрі час від
часу котилися з гори, відлітаючи інколи досить далеко.
Світло прожекторів пробивалося крізь вишневе гілля, що
рясніло Спілими ягодами. Від терикона садок захищала
загорожа, споруджена із товстих деревин, які часом укупі з
породою вивергала шахта. То була дебела споруда, схожа на
стіни старовинних фортець. Терикон уже наближався до неї,
наближався окремими брилами, але вся його могутня
статура покищо видималася трохи далі — сюди вона повинна
підповзти через кілька років. Отож, напевне, старий Ме-
дун і розраховував: на його вік і садка, і цієї хати
виста49

чить. А там нехай заганяють бульдозера, хай ламають
дерева, викорчовують їх з корінням, звільняючи місце для
«звіра із бездни». Доки живий — не дозволить!..
Тільки зараз Володимир почав розуміти дух тієї
родини, яка виростила Івана, а тепер намагалася і його самого
вивести на праведний шлях. Адже Григір колись
власними руками викинув перші брили породи на поверхню —
давно, ще до першої світової війни. Отже терикон, по суті,
справа його рук. Так само, як і дебела огорожа, якою він
змушений був відгородитися від його захланного наступу.
Що ж, це істина: у краплині — Всесвіт, у людині —
людство...
За подвір’ям темніли загущені дубняки, що бігли
вниз, у балку. Далі, за балкою, ряхтіли острівці вогнів —
то все були шахти, шахти. Поміж балкою та полум’яними
острівцями вгадувалася залита темрявою долина, де
вогнів було не рясно. В суцільній забудованості Донбасу це
було якесь диво. Звісно, там жили люди, але ні шахт, ні
заводів не видно. Володимир зміркував, що то напевне,
заплава якоїсь донецької річки, котра віками прокладала
собі шлях поміж кам’яними пагорбами.
Вчора, коли хлопці під’їздили до шахтарського
селища, Віктор зупинив машину на пагорбі, звідки добре
видно і оцю долину, і круту, вщерть заповнену зеленим
шумовинням, балку.
— Назва яка — вдумайтесь! — багатозначно
проголосив Віктор. — Орлова балка. Звучить?
Була четверта година ночі. Володимир відчув утому,
адже ж він зовсім не відпочив з дороги. Та й минулої ночі
не спав. Повернутись до Ксені Петрівни вже не міг,
незручно якось, тому й почав обмацувати двері. На клямці
висів замок, але його дужка відразу ж піддалася — Григір,
мабуть, загубив ключа. Та й у хаті, напевне, охороняти
нічого.
Рипнув дверима, ступив через поріг. В хаті тліли
жовтаві сунінки — прожектори досягали й сюди. Помітив
вимикач, запалив електрику. В кутку стояло старе залізне
50

ліжко — мабуть, іще дореволюційне. Гнуті з дебелого
дроту, незграбні стебла прикрашали його гратчасті бильця.
Біля сільської печі, до якої примурована шахтарська
груба, вигравала змарнілими фарбами велика, обкована
залізом скриня. Фарби й досі не вилиняли — їх би трохи
обмити, і тоді стародавня скриня знову б спалахнула
червоними маками та яскравими блаватами. Іван розповідав,
що батько Григора приїхав сюди з Таврії після тяжкої
багатолітньої посухи. Він і тут продовжував орати поле, а
сина послав на шахту.
Пригадалися слова Ксені: «Одне вмерло, друге ще не
народилось». Майнула думка: а вона ж сказала головне!
Невже справді всі отак думають? В цьому було щось
заспокійливе: отже ти, Володько, не якийсь там виродок, а
нормальна людина. Просто час такий — мов перед
світанком. Серце твоє розломилося, мозок твій розломився —
по-старому вони вже не зростуться. Це, Володько, у твоїй
душі сама епоха розломилася, а тепер дві її половинки
караються, бо їм треба розлом отой новою плоттю і духом
новим заповнити. Через те тобі й боляче. Терпи, не
здавайся!...
5
Розглядаючи скриню, Володимир мимоволі підняв
запорошене віко, заглянув на дно. Там лежали старі чоботи,
латані штани та грубезний брезентовий плащ — словом,
той не вельми ошатний одяг, у якому Григір порався на
своєму подвір'ї. Хотів було вже зачинити скриню, але
помітив, що з-під брезентового рукава визирає голівка
невеликого бутля. Відкинувши рукав, зацікавлено оглянув
посудину, що до половини була наповнена прозорою ріди-
ною. Підняв, принюхався й мимоволі посміхнувся.
Мабуть, Григір сюди навідується не лише заради садка!
Ліжко було вкрите брудною ковдрою. Гаразд,
Володимир уже звик, брудом його не злякаєш. А костюма шкода.
Роздягнувся, вимкнув електрику. Ліг, дослухаючись до
звуків, що долинали від шахти. То були чиїсь голоси,
скре51

гіт вагонів під естакадою, а на вершині терикона
поскрипував залізний бльок під тросом. Ось заторохтіла
вагонетка, викидаючи породу. Загупало важке каміння, котрась із
брил вдарилася об загорожу.
А воно ж горить — там, у глибині терикона. Отже це
не просто каміння. Іван розповідав: якось у дитинстві,
пасучи корову, набрів на старий терикон, що майже
зрівнявся з землею. Невеликий, видно, був — хіба ж така сила, як
зараз, у землю вгризалася? Просто пагорб якийсь, та й
годі. Зверху шипшина росте, реп’яхи і навіть полинець сизий.
Корова теж туди видерлася. Загрався хлопець, забув про
неї. Аж раптом чує: щось жалібно стогне, як людина.
Вибіг на пагорб, а там лихо скоїлось: провалилася Лиска,
ноги в жар повгрузали, смалятиною довкола смердить. А
сама ще довго жила — доки дядьки не збіглися, мотуззям її
звідти витягнули, тоді вже й дорізали.
Безсоння, безсоння, як з тобою впоратися? Пробував
колись приймати снотворне, сон-таки приходив, але
голова потім цілий день була важка, мов чавуном налита.
Отоді, власне, й почалося вино...
А чому б не позичити в Григора півсклянки перваку?
Старий і не помітить, зате сон прийде швидко. Похмілля
Володимир переживав порівняно легко — значно легше,
ніж тупу, виснажливу дію снотворного. Не запалюючи
світла, — бо й так не темно, — відчинив скриню, піймав
рукою склянку, що стояла на грубі, налив до половин»#: Але
віко не опустив — знав, що доведеться підіймати знову.
Просто хитрував сам із собою. В кутку стояло цинкове
відро. Шкода, що вода в ньому тепла, холодненькою б
запити, але де ж ти її тут роздобудеш?
Ох, як же воно приємно пішло! Хто тебе вигадав,
зілля сатанинське? Даєш ти великі радощі людині, котра до
тебе звикла. Підіймаєш на крилах, заспокоюєш збуджені
нерви, вгамовуєш болі.Одне від тебе лихо: тільки над
першою чаркою ми маємо владу, а друга вже володарює над
нами.
Напівголий, упав на ковдру, свідомість ще якось,
дія52

ла, потворно викривляючи все те, про що він передумав
напередодні. Ні, то була не свідомість, а лише глуха,
невиразна підсвідомість.
Несподівано в хату вдерлася істота — той самий звір
із безодні, у вигляді якого поставав перед ним терикон. Він
дихав своїм власним чадом — бо він-таки справді дихав
чадом! — але там, де жевріли під породою жарові утвори,
з’явилися полум’яні язики, з яких визирали жахливі пики.
Корчилися, реготали, щось кричали із полум’я — огидна
голографія пекла.
Потім вирізьбилося одне обличчя, котре поволі
затьмарило всі інші. Як воно опинилося в хаті, Володимир
того не помітив, але перед ним стояла істота з розмитими,
невиразними рисами. Повної реальности він не відчував,
нілоли б не зумів відтворити її на полотні, алеж вона була
тут, біля ліжка, і чомусь без голосу, самим тільки
промінням, щось йому промовляла. Спершу слова були
невиразні, потім Володимир почав угадувати цілі фрази.
— Ти хотів мене малювати? Я прийшов, — сказав
Невідомий.
— Хто ти? — з жахом вигукнув Володимир.
— Терикон. Ти ж нещодавно літав наді мною. Я тебе
помітив.
— Чого ти хочеш?..
Той, що живе в териконі, безцеремонно відсунув
напівзігнуті коліна Володимира й сів на ліжко. Тепер
Володимир добре бачив його обличчя. То було обличчя
бадьорого, самовпевненого молодика, який завжди все знає, його
ніколи не переслідують сумніви, все у світі здається йому
визначеним — лишається тільки якнайліпше скористатися
з вигод та радощів, котрі здатний дарувати людині цей
примітивний у своїй зарозумілості світ. Казенна квартира,
новенька малолітражка, модний костюм — чого ж іще
вимагати від життя? Словом, не демон, а звичайнісінький
обиватель, котрий чимось нагадував промислового
пейзажиста Віктора Неберу. Та ні, не просто нагадував — це ж
таки справді був Віктор!
53

Небера засміявся:
— Ну що, налякав тебе? То був тільки жарт. Чого
мені сидіти в териконі? Я живу на законних підставах. Паш-
порт, прописка — все в повному порядку. Ні хвоста, ні
ратиць — то все дурниці, попівські вигадки. Сучасний світ
забезпечує нас повним комфортом.
Віктор Небера спроквола підвівся з ліжка і спокійно
попрямував до виходу. Вже біля дверей обернувся й тихо
сказав:
— Спустись у балку. Там побачиш, хто я такий. Ха-ха-
ха!..
Він вийшов з хати. Володимир припав обличчям до
вікна. Виразно бачив, як Віктор кружляв над териконом.
Потім щось блимнуло, негучно вибухнуло — і на якийсь мент
постать Віктора постала димовою, напівпрозорою тінню,
котру відразу ж проковтнув терикон. Ворухнувся його
могутній хребет, мов хребет мезозойського динозавра,
захрумтіли в пащі вікові дуби, що росли за хатою. Потім
щось важке гупнуло в загороду і з пекельних глибин
терикона пролунав страшний, сатанинський голос:
— Тремти перед могутністю моєю, бо я вже прийшов.
Кари, ка-ри!..
Було чути іще якісь голоси, але слів Володимир уже
розібрати не міг. Лише звучала ота погроза: ка-ри, ка-ри.
Мовби чорні круки зліталися на Григорове подвір’я. А,
може, то й справді були круки.
Ступив кілька кроків до загорожі й зупинився,
вражений, зачарований краєвидом. Там, де вчора в темряві
невиразно вгадувалася заплава невідомої річки, всюди
зеленіли сади, біліли дахи будинків, пружно вигиналася
шосейна дорога. Так, це справді була щедра, родюча долина, яка
здавалася оазою у випалених сонцем, витоптаних
бульдозерами та екскаваторами донецьких степах. Легкий
синюватий димок наповнював зелену долину — газове море
захлюпнуло і цей благословенний світ. Але тут це не
справляло тяжкого враження — навпаки, ніби домальовувало
чарівний пейзаж. Дивно, що вчора, коли Віктор показував
54

Орлову балку, Володимир не помітив цієї чарівности.
Мабуть, тому, що був втомлений.
Хата стара, але стіни міцні, складені з каміння і
обмазані глиною. Вони, мабуть, давно вже не білилися, навіть
глина подекуди повідвалювалась, відкриваючи сірий
крейдяних та застиглу вапняну масу, що скріплювала кладку.
Червона совкова черепиця також була ще ціла. Міцно,
надійно пустив Григір своє родове коріння в цю крем’янисту
землю. Гадав, напевне, що служитиме хата і внукам, і
правнукам його, бо таку будову ні землетруси не
завалять,, ні вогонь не візьме. А воно, бач, як вийшло.
І все ж Орлова балка все ще лишалася прекрасною.
Колись тут, мабуть, ховалися конокради — важко
продертися через лісові хащі, темно там і страшно вночі. А
сонце робить балку лагідною та привітною — приходь під
зелені намети, відпочинь від гарячої куряви та степового
жахтіння.
Чому ця балка називається Орловою? Мабуть, тут
справді колись гніздилися орли.
Власне, хіба мало таких райських закутків на Вкраїні?
Володимир зрозумів, що ця краса вразила його за
контрастом — він просто не чекав на неї.
Долина різко контрастувала з голими, сірими
пагорбами, що обступали її звідусюди. Місце, де стояла Григоро-
ва хата, здавалося найвищим. Тож, мабуть, з вершин
терикона можна відразу охопити оком пів-Донбасу. По той бік
долини також курилися сині піраміди, але вони здавалися
іграшковими — були досить далеко, кілометрів з десяток,
не менше. А тут, відразу ж за двориком, дубки дружньо
збігали вниз і губилися в зеленому мерехтінні. Подекуди
випиналися своїми коронами могутні ветерани, але око
здатне було сприйняти лише цілу балку, що бігла кудись у
заворожений сонцем світ. Річки в долині не видно, —
мабуть, лише весняні води орошували садки, тополі та
широкі луки. А проте щось там ряхтіло здалеку, — вузеньке,
немічне. Володимир догадувався: то ж і є колишня річка, яку
встигли випити донецькі заводи...
55

Це завжди траплялося з Володимиром: світла, незмар-
нована природа відразу ж знімала будь-який гніт з його
душі. Володимир випростався, розкинув руки, зробив
кілька гімнастичних вправ. Нічна потвора ще не забулася, але
вона вже була далеко, бо реальний терикон, що височів
над балкою, не такий уже й страіщшй. Ним справді
можна пишатися — яку ж могутню гору спорудили люди!
Та ось Володимир пройшов трохи понад балкою — і
відразу ж побачив те, про що було сказано йому із
сірчаних глибин терикона. Напівмертві, обчовгані брилами
дуби стояли так, як стоять приречені на смерть солдати.
Гілля вмирало повільно, в тяжкій агонії. Окремі гілки ще,
здавалося, жили повним життям, по них можна було
судити про колишню красу та могутність спотворених дубів,
але котилося й котилося в балку чорне каміння, гупало у
столітні груди велетнів, замуровувало їх живцем —
невідворотно, набезвік. Дуби знали, що їм належало померти,
але власними тілами захищали інших, що росли глибше,
внизу. Туди також зривалися окремі брили, ранили дерева,
чорними круками рябіли на білому крейдянику, серед
якого по дну балки дзюркотів струмок.
Що ж то був за сон? Чи, може, Володимир встиг
учора якось осягнути, що тут діється, а потім похмура,
таємнича підсвідомість вихлюпнула йому власні боління?..
Неквапно обійшов хату й нараз опинився перед
усміхненим Григором, що, розігнувши спину від роботи, рушив
йому назустріч.
— А*а, прокинувся... Ну, й нагнав же ти страху. Зник
парубок, наче у воду впав. Ксеня Петрівна прибігла
вранці — немає, каже, до вас пішов. Туди-сюди... А мене
щось під бік штовхнуло: там його шукай, під териконом.
Ну, гаразд... Голова не болить?
Очі у старого прищулені, вузенькі, у жилавій руці
гостро іскриться сокира, постать висока, напрочуд рухлива.
Якось не помітив учора Володимир, що старий Григір був
не старий тілом своїм, лише обличчя видавало, скільки
йому років. В тому обличчі, у прищулених очах, було, щось
56

хитрувате й доброзичливе, наче господар хотів сказати:
добрий нюх у тебе, юначе, — здалеку почуб, чим моя
скриня пахне.
— Чого зів’яв? — підморгнув Григір. — Ох, мені б зараз
твої літа! Погуляли б ми з тобою, Володько. Дав би тобі
другу сокиру та й пішли б крейдянівських парубків бити.
Так воно тут з діда-прадіда велося. Як получка, то й,
дивись, голови у когось не долічишся. Шахта на шахту
ходили, сокирами рубалися.
— Сокирами? — розгублено, з недовірою в голосі,
перепитав Володимир.
— А то ж як? Звісно, сокирами. У Крейданівці татар
було чимало. Як глипнув на нашу дівку — забувай, що
казанок на плечах носив. Так ми своє козацтво показували.
— Григір усміхнувся, перекинув сокиру з руки в руку,
поглянув у синювату далечінь. — Отам Крейданівка, за
річкою. Була колись річка, тепер немае... А днина добра
видалась. Пригощайся, синку.
Нарвав спілих вишень, насипав Володимирові у
пригорщу. Володимир дивився на них безтямно, ніби не
знаючи, куди їх подіти. Кинув до рота одну, другу. Згадав,
що стоїть у самих трусах, повернувся в хату. Вийшов
звідти в костюмі — й лише зараз помітив, якою роботою був
зайнятий Григір. Він лагодив загорожу, котра в одному
місці була розторощена чорною брилою. Могутня
винуватниця, що важила з доброго кабана, лежала тут же, під
вишнями.
— Ну то що, похмелимось? — весело зустрів його
Григір. — Я тільки по воду збігаю.
— Дозвольте мені, — підхопив порожнє відро
Володимир.
— Тут, синку, не проста водиця. Заради неї батько мій
і хату над балкою ставив. Я вже її довершував. Світ
пройдеш, а такої не нап’єшся. Ходімо разом.
Поволі спускалися в балку. Стежка в’юнилася поміж
дубів, які захищала від чорного груддя Григорова
загорожа. Листя несло на собі вугільну пилюку, що залишалася
57

від ранкової роси. Сонце, прострілюючи згущене гілля,
падало золотавими плямами на крейдянистий ґрунт.
Криниця була трохи далі, вони до неї не дійшли — зупинилися
біля копанки, з якої дзюркотів прозорий струмок, що
вливався у більший, потужніший. Сюди також докотилося
чорне груддя. Григір почав викидати його із струмка,
Володимир допомагав. А коли закінчили цю роботу й
розігнули спини, Володимир помітив, що впродовж струмка
поволі виростає незугарна стіна, — Григір, напевне,
щодня очищав крейдянисте дно балки, вивільняючи
джерельну воду з-під кам’яної п’яти велетенського чудиська, що
вже й тут перемелювало зелений світ своїми захланними
щелепами.
І так вони постали в його свідомості — терикон і
Григір — постали як символи, як уособлення тієї болючої
тривоги, що поволі, рік за роком, почала закрадатися в душі
земних людей.
Володимирові здалося, що ніхто не бачить нерівного
поєдинку Григора з териконом — бачить тільки він, ху-
дожник-невдаха. За Григоровими руками, котрі
намагаються врятувати живе джерело, він бачить кволий,
немічний протест одинака проти великого зла, яке загрожує
самому існуванню людства. Але людство сліпе й глухе,
воно навіть не помічає цієї відчайдушної боротьби. Та й сам
Григір, здавалося, не надавав їй жодного значення. Все це
він робив якось весело, мовби то була для нього лише
звичайна розвага. Інші пенсіонери «козла» забивають по сім
годин на добу, а Григора споконвіку вважали
характерником, то й нехай собі змагається з териконом. Хіба ж не
ясно, хто вийде переможцем із цього безглуздого
змагання?..
Стомлений Григір, розставивши ноги так, що струмок
дзюркотів поміж його черевиками, нахилився до води,
вимив чорні руки і на якусь мить застиг у цій позі,
вдивляючись у крейдянисте дно. Опустив руку, видобув якийсь
камінець, підкинув його на долоні.
— Вовчий палець, — з мрійною посмішкою промовив
58

Григір. — Отак воно звалося. А що це за штукенція — сам
дідько пояснити не здатний.
Простягнув руку, подав камінець Володимирові. За
формою він нагадував велику бронебійну кулю, а за
кольором був схожий на людське тіло. Навіть просвічувався
трохи на сонці — так, як просвічуються пальці. Дивно, що
його називали вовчим.
— Ми їх тут багато знаходили, — продовжував
Григір. — І всі однакові. Отож я собі метикую: якась, мабуть,
жива істота була. Візьми, покажеш ученим. Микола, мій
брат молодший, гостював якось у мене. Він дуже цікавий
до всього. Важко йому на милиці, але з тиждень отут
порпався. Таки з десяток назбирав, повіз в Одесу. Дуже він
музеї любить. Якби його воля, то він би й оцю хату
музеєм зробив. Це ж його Мотря написала нам про тебе. Та
якось життя в них не клеїться. Мабуть, Микола сам винен.
Хазяйство кинув, із катакомбів його не витягнеш. Мотрі
від нього користи ніякої. Може, баба ненадаремно й
гнівається.
На дні копанки ворушився білий пісок — то вода
пружними джерельцями пробивалася з-під землі.
Здавалося, це вперше прийшло до Володимира — таке відчуття,
мовби не просто вода ворушиться, а кров самої матері-
землі рвучко пульсує. Кров земної кулі, котра також є
живою істотою — не може не бути нею! І після всього, що
він пережив та передумав, ця велетенська істота була для
нього такою рідною, як і Григір, що намагався захистити
її прозору кров від людської кривди. Дивно якось: бачать
сьогодні люди цю кулисту істоту здалеку, — вона менша
від шкільного глобуса! — і самі ворушаться в ній під
кошлатими хмарами, а чому ж не до кожного приходить оце
відчуття: жаліти її треба, просто жаліти? Бо дітки вже так
підросли, що й матері від них не вижити. А все ще
легковажать на її грудях, все ще пустують — жорстоко пустують!
Не тямлять того, що їй боляче, дуже боляче. І найбільше
болить їй від того, що знає ж вона: як сама помре, то й
дітям не вижити...
59

Набравши води, Григір та Володимир піднялися на
подвір’я. Тут уже на них чекала Юлька. Сором’язна,
трепетна, вона несміливо озиралася, а коли побачила, що нічна
пропажа знайшлась, її обличчя розплилось в посмішці.
Проте відразу ж погасила посмішку, стримано
привіталася й трохи ображено промовила:
— Всі вже їсти хочуть. Мене послали.
— Куди послали — хліба добувати? — пожартував
Григір. — Воно ж ніби рік не голодний.
— На вас чекають, — уточнила Юлька і зникла.
— Снідайте без нас, — хитрувато примружився Григір.
— Ми тут ближче поріднитись хочемо.
— Бабуся так і сказала. Огірків та капусти передала. І
тарілку драглів.
— Ну, то й добре. Вона в мене догадлива...
Юлька вибігла, а Володимир, все ще борсаючись у
своїх невтішних думках, так підсумовував їх для себе:
доки люди не зрозуміють, що земля жива, — жива сама
земна куля! — не воскресне в їхніх душах святість висока, не
любитимуть вони землю по-справжньому. Отак її бачити
треба: це — Юлька, ніжна, сором’язна ЮлькаІНе мучте її,
не катуйте — жалійте і любіть.
Посміхнувся сам до себе: не можеш ти, Володимире,
прожити без мітів. Ну що ж — міти це також художня
творчість. Навіщо ж їх відкидати? Просто треба
враховувати закона жанру.
Григір дістав сулію, поставив на стіл. Володимир
непривітно покосився на неї, вирішивши про себе: не питиме.
Щоправда, певности в нього не було, бо як відмовитись?
Григір образиться. Але відзначив, що його справді зараз
не тягне до горілки. Відчував, що визріває в його душі
великий задум — такий великий, перед яким усе інше
здавалося дріб’язком. Ні, Володимир іще не знав, як усе це
вихлюпнеться на полотно. Та й чи не відвикли руки від
пензля? Давно вже він не тримав палітру. Але те, що
корчилося в ньому, здавалося бунтівливим велетнем, котрого
замурували в саркофаг, виготовлений для карлика.
60

Тема зформувалася остаточно: Григір і терикон.
Відчайдушна боротьба людини проти тієї страшної, згубної
сили, котру вона сама колись розкувала, а тепер не знає,
як її приборкати. Хто кого зломить, хто кого приборкає —
ось питання!
Але задум покищо жив лише в настрої, в
абстрактних відчуваннях, бо не можна ж, наприклад, зобразити
терикон так, як він йому наснився — в образі Віктора Небе-
ри. І викопним динозавром його малювати не годилося —
це хібащо для дитячого мультиплікату, але не для того
полотна, яке уявлялося Володимирові. І воно уявлялося
грізним, космічним і, відверто кажучи, апокаліптичним.
Проте Володимир добре розумів, що біблійна образність
себе вичерпала іще в попередніх художніх школах — нове
вино не варто вливати у старі міхи. І саме в цьому він
бачив для себе найбільші труднощі. Чи вдасться їх
подолати? Цього він покищо не знав.
— Ну що ж, хіба ми не козацького роду? — подаючи
склянку з горілкою промовив Григір. — От Микола не в
мене вдався. Не п’є. Але що з нього візьмеш? Сектант.
— Це ви про брата? — здивувався Володимир.
— А то ж про кого? Будь здоров, хлопче. Я вже і
свою, і його норму вибрав.
Григір випив, а Володимирові, як мовиться, не пішла.
— Отуди к бісу! Щоб оце півсклянки не подужати...
— Коли як, — зніяковіло буркнув Володимир.
— Значить, то все брехня.
— Що саме?
— Те, що про тебе казали. Мене не обдуриш — яв
цьому ділі вовка з’їв. Ото знай, сину: доки вранці на
горілку не тягне, ти ще п’яницею себе не називай.
— Людям не збрешеш.
— Люди — що? Головне — собі не бреши. Бо як
людина себе запевнить, що вона вже пропаща, то й справді
пропаде. Я її, проклятущу, вже шість десятків посмоктую.
З десяти почав. Але як тільки вранці на похмілля
потягнуло, кажу собі: тпр-ру, приїхали! Розпрягати пора... Тоді
61

місяців зо два в рот не візьму. Похмілля бійся, хлопче. То
вже хвороба починається. А я оце наглядав за тобою: не
про горілку твої думки. Ти на Миколу схожий. Той теж
ходить, думає. А про що він думає, звідки знати? У мене,
синку, все простіше. Бо я давно все на світі передумав.
— Всього передумати не можна, — зауважив
Володимир.
Григір наповнив другу склянку, підсунув до себе
капусту.
— А всього й не треба. Ти на одне питання відповідь
дай — всі інші одразу розв’яжуться. Запитай себе так, ніби
ти вже помирати зібрався. — Вихилив горілку, кинув до
рота цілий огірок, похрумтів ним смачно, соковито. —
Отак і запитай. Жив, мовляв, жив, а розуму не набрався.
Тепер, перед смертю, до мудрости причаститись хочу. І
тому питаю: що ж це воно за істота така, котра людиною
називається? Ну, відповідай.
— Та-ак, не просіє запитання.
— Ага, заднім ходом рушив. Гаразд, так і запишемо.
Тепер послухай, що я скажу. Слухаєш?
— Кажіть.
— Бог, котрого на свині прищепили.
— Що? — зареготав Володимир.
— А ти не смійся, бо то діло серйозне. Спитай учених,
вони тобі скажуть: найближчий родич людини — свиня. І
печінка, і серце — все підходить. Це вже не я кажу —
наука довела...
— Цікава теорія.
— Цікава чи не цікава — не в тім штуковина. А що
людина — бог, котрого на свині прищепили, то це факт.
По собі знаю. Як тільки бог на корінні зав’яне — відразу
ж свиня пробивається. Отоді встигай приборкати! Бо
вона, тварюка, здатна великого лиха накоїти.
А Володимирові здалося, що Григір говорить про
нього. Може, й справді за грубим гумором ховався докір?..
62

6
Докоряти ж Володимирові справді було за що. Чи
змирився Куций з тим, що втратив п’яничку-богомаза?
Володимир не знав, кому й куди потрапляли не такі вже й
старовинні ікони, які він підновлював для Куцого тоді,
коли дуже кортіло випити. Полиняли вони та
пооблуплювалися не від століть, а від дощів та морозів в обдертих, на-
півзруйнованих церквах. Не знав Володимир і того, як
вони добувалися — лише догадувався: мабуть, за ті ж самі
троячки їх збували Куцому церковні сторожі та п’яні
дячки. Для Тарана це була додаткова школа: в Інституті про
іконопис лише згадували, а тут Володимир почував себе
так, як студент-медик в анатомці. Згодом він навчився
перетворювати церковний ширвжиток на комерційні
«шедеври»: витвори недавніх часів під його пензлем здобували
ознак Діонисія, Грека, Дмитрія з села Долини чи Федуска
із Самбора. Це було молодече зухвальство, досвідчений
працівник музею його легко б міг викрити, але треба
сподіватись, що ці «шедеври» ніколи не потраплять до музеїв
— їх, мабуть, розкуповували легковірні сноби та
закордонні туристи. Проте Володимирові до цього було байдуже —
його втішала можливість повертати до життя вицвілі,
розмиті дощами, ледь помітні обриси благочинних ликів,
перед якими діди й прадіди наші побожно падали на коліна.
В такі хвилини він роздумував про духовну природу
свято с т и — за життя Володимира це слово було грубо,
свавільно збюрократизоване. Святість дозволялося
шукати лише в державно-політичних категоріях. Навіть Сонце
— джерело всього живого на земній кулі — не
заслуговувало святого ставлення до себе: воно було тільки
термоядерним двигуном, до нього належало ставитися так само,
як до вуличного ліхтаря. І горе тобі, якщо ти в душі
своїй здатний освятити Всесвіт — його безмежний простір,
що із себе самого витворює зорі, плянети, людські руки і
мозок людський. Хто ж винен у спотвореності наших
уявлень?..
63

Саме про це роздумував Володимир, заробляючи собі
на горілку. І хоч тут є чимале протиріччя — пошуки
високої святости й гріховність зеленого змія! — алеж нам не
лишається нічого іншого, як прийняти речі в їх реальному
вигляді. Так велося в народі нашому з часів Запорозької
Січі або навіть з часів Володимира.'
Хто ж він такий — отой Борис Корнійович? Та про
нього в двох словах не скажеш. Часом цинік, часом
святий. То герой, то зрадник. То філософ, то запопадливий
шахрай. Одне слово — контрабандист. Не будемо
виправдовувати Володимира: мовляв, йому це було не відомо.
Скажемо краще так: Володимирові до цього було
байдуже, як і до того, кому збувалися підновлені лики
великомучеників. І все ж «не знав» тут підходить більше: що можна
знати, коли ти живеш від похмілля до похмілля? Отож,
напевне, слід пояснити те, чого Володимир справді-таки не
знав, хоч, може, й догадувався.
Слідчим та адвокатам добре відомо: серед рецидиві-
стів-хабарників та контрабандистів нерідко зустрічаються
типи здатні причарувати нас широкою освіченістю,
природним розумом і незалежністю мислення. Зробіть завтра
такого типа міністром культури — справиться. Важко
сказати щось певне про їхню мораль: може, й не самі вони
винні, що стали злочинцями. Здібності людські
програмуються природою. Це вона вирішує, скільки треба людському
суспільству осіб чоловічої й жіночої статі. Але природа
вирішує не тільки це: Сковорода був певен, що фах
людський також визначається іще до народження. І це, мабуть,
справедливо. Землероб чи неґоціянт, ремісник чи духовна
особа — це закладено вже в генах, а тобі належить лише
вправно володіти веслами на човнику власної долі. Але що
робити неґоціянтові там, де відсутня торгівля? Чим
повинен займатися ремісник, коли вмирають ремесла? Який
шлях для себе знайде духовна особа в суспільстві, де
людська душа ліпиться згідно з настановами начальства?
Одні якось пристосовуться, придушують у собі
природні здібності — і тоді ми маємо гідне поповнення незлі-
64

ченноі армії дрібних та можновладних бюрократів. Інші
просто занепадають, пускаються берега — тоді це тупі
садисти, вбивці, грабіжники. Але є натури, котрі не здатні
змінити в собі генетичну програму — вона розгортається в
умовах, які діють їй наперекір, щодня, щогодини
погрожуючи кримінальним кодексом. Отак, мабуть, росли ноги
китайських аристократок: ніжки знатної китаянки ще в
дитинстві заковувались у колодки. Дитина росте, а її ніжка
мусить назавжди лишатися дитячою. Знатні красуні
виростали інвалідами, до них доводилося приставляти носіїв з
позолоченими ношами, але саме це вважалося найвищою
ознакою аристократизму. Сьогодні кажуть: рак — це
виродження генетичної програми в клітинах організму. Та,
напевне, хворіти на рак здатні не лише окремі люди, але й
цілі держави. Виродження особистостей в цьому разі
відбувається так само, як виродження клітин.
Захоплення Бориса Корнійовича іконами почалося не
сьогодні. Він також належав до комсомольців тридцятих
років, які обдирали церковні вівтарі, орудуючи сокирами
там, де наші предки з відчуттям великої святости
працювали тонкими, неквапливими різцями.
Був у нього друг дитинства Сидір Прилипко. Жили
через вулицю, взимку Ьосоніж бігали одне до одного:
чобітки — це надмірна розкіш, дітям вони навіщо? Нехай
сидять на печі. Часи були суворі: всюди шаблями рубалися
та із гармат палили. Хлопчики також мріяли
прославитись. До Сидора це прийшло в тридцятому, коли
почалась колективізація — Прилипко тоді районним
комсомолом верховодив. Одночасно з колективізацією почався
наступ на церкву. У вивернутих кожушках, розмальовані
сажею — справжнісінькі чорти! — комсомольці налітали на
богомольних бабусь. А потім почали хрести з церковних
бань зрубувати й ризниці грабувати. Ні Бога, ні Сонця:
наше сонце живе в Кремлі. Адже ж рубалися шаблями та
кулеметами прошивали одне одного за те, щоб було саме
так, не інакше. Які можуть бути сумніви? Хто не з нами —
той проти нас.
65

Друзі дитинства майже ніколи не розлучалися. Сирора
перекидали із району в район — і разом з ним, наче його
тінь усюди вирушав Захар Андрійович Гарбуз, якого
тепер величали Борисом Корнійовичем. Контрабандисти
його знали як Куцого. Так його знав і Володимир. Отож для
нас він також залишиться Куцим.
У пам’яті Захара-Бориса назавжди лишилося те
осяяння, яке він пережив у невеликій, але на диво красивій
церкві, що стояла над Дінцем на мальовничому пагорбі.
Куций та Прилипко родом із Донеччини, отож саме тут
починалася їхня кар’єра. Церкву обдирали вночі при
газових ліхтарях. Чи то освітлення винне, чи, може, це також
запрограмовано іще до народження: зненацька здалося
Куцому, що обличчя Діви Марії ворухнулося, розверзлися
вуста і Мати Божа мовила:
— Грішне діло робиш, Захаре. Збирай мої скарби і
зберігай.
То був початок його колекції, яка тепер налічує
десятки справжніх шедеврів. Багато гріхів на совісті Куцого, —
є й такі, яких ні Бог, ні люди йому не простять, — але
потаємна церква в катакомбах, під будинком його сестри, до
гріхів, мабуть, не належать. І хоч не завжди* праведним
шляхом приходили до Куцого оті скарби, але так воно
споконвіку діється: добро змушене ходити темними
дорогами, бо ще у світі не розвиднилось. Підземна церква у
мріях Куцого перетворювалась на американські доляри —
цього також не варто замовчувати. Та є тут одне, що ми
змушені вшанувати: контрабандист виявився
далекогляднішим від людей, котрі формували нашу культуру — він
рятував духовні цінності там, де вони садистично їх
винищували.
Протягом останніх п’яти років Куций був постійно
прописаний в Одесі, на Великому Фонтані. Жив одинаком
у затишному, але скромному будиночку. Виглядав
порівняно не старим, хоч йому, напевно, було вже понад
п’ятдесят. Ходили чутки, що його дружина загинула в час війни,
вдруге він не одружувався. Ні з ким із сусідів не спілкував-
66

ся, а проте мав серед них репутацію приємної людини.
Більше про нього ніхто нічого не міг сказати.
Сам же Борис Корнійович вважав себе людиною, котра
за своїм покликанням мусіла б робити те, що, скажімо,
робив Форд або інший діяч капіталу. Просто він потрапив у
такі обставини, де ці його якості використовувалися
дрібно, нікчемно. Ось би йому що: свободу ділової
активносте! Тоді б він кинув контрабанду— це справа вельми
небезпечна, а йому вже хочеться пожити спокійно. Старість
бере своє.
З Тараном його познайомив Кирпа — Володимирів
одноклясник по дитбудинку. Якось він розповів Борисові
Корнійовичу про свого друга, котрого виключили з
Інституту. Куций порадив: нехай він спробує щось написати на
релігійну тему. Та коли Кирпа приніс Куцому малюнок
Тарана, Борис Корнійович був вражений — такого
таланту релігійний живопис давно вже не знав. Вразила Куцого
й розповідь Кирпи: Таран створив цей малюнок поміж
двома випивками. Жартома, без будь-яких зусиль! Він
цілком був задоволений могоричем, про гроші не хотів і
слухати.
Борис Корнійович спробував налагодити з Тараном
серйозніші стосунки. Інколи вони зустрічалися. Дивне було
враження від цього юнака: надзвичайна духовна
активність і повна безпорадність у практичних справах. А
проте серед художників це траплялося часто. Куцого
дивувало інше: звідки в цього хлопця стільки знань? Адже ж
йому ледве перевалило за двадцять.
Духовний опір Тарана не дозволив їм надійно
зблизитись. Виявилося, цей п’яничка значно складніший, ніж
Куций спершу про нього думав. Напевне, його занепад був
просто духовною кризою, котра нерідко відвідує
талановитих художників і саме тоді, коли вони найбільш
активно шукають власних шляхів у мистецтві. Відбувається
внутрішній злам, новий шлях іще не окреслився, а те, що
раніше здавалося єдино сутнім, тепер сприймається як
елементарне учнівство. Зовні така людина може виглядати
67

вельми непривабливо, але в її душі відбувається велика
робота, котра стане зрозумілою лише згодом.
Куций відчував власну безпорадність у формуванні
ідей, котрі були б здатні запалити творчу душу Тарана.
Потім з’явився брат, який вивіз Володимира на Донбас.
Правда, не сам — з Віктором Небероіо. А на Віктора
можна покладатися. Треба лише час від часу підігрівати його
наївне самолюбство.
Нелегкі стосунки склалися в Куцого також із другом
дитинства Сидором. Хай дарує читач, що ми небагато
витратимо фарб на змалювання цього персонажу — правду
кажучи, як людина він нас аж ніяк не цікавить. Та про
його діла промовчати не можна.
Борис Корнійович і Прилипко по суті завжди були
ворогами — і кожен з них це добре усвідомлював. Саме
тому, що Прилипко мав змогу виявити власну велич під
живим сонцем, на живій землі, Борису Корнійовичу
довелося ховати свої скарби в темному підземеллі. Ми умовно
назвали те сховище церквою: Борис Корнійович ходив
туди не молитися, а мріяти. Він мріяв про ті часи, коли
Сидір, втративши губернаторську велич, прийде до нього
найматися на якусь роботу. Куций пошиє для нього
оздоблену галунами ліврею — на щось більше, ніж посада
швейцара в ресторані, Прилипко не здатний. Щоправда, Сидір
також залишає для себе запасний вихід, .проте біля того
виходу стоїть знов — таки ж він, Куций. Нікому іншому
цієї таємниці Сидір довірити не може.
Якщо вірити в те, що наші здібності програмуються
іще в генах — а в це можна вірити! — то Сидір Прилипко
народився кмітливим, енергійним селянином. Коли б
революція, а потім колективізація не порушили природного
порядку речей, з нього б виріс культурний господар. Став би
заможним фармером — на зразок американський. Його
душа була б світла й чиста — вона б не покрутилася отак,
мов деревце серед скель, котрі тиснуть на нього
звідусюди, не дозволяючи гілкам тягнутися до сонця. Сидір був
духовним покручем своєї епохи, хоч сам, звичайно,
цьо68

го не усвідомлював.
Що ж до Бориса Корнійовича, то він розмірковував
так: набридне вам, шановні, оця непевність — сьогодні ти
губернатор, а завтра — нещасний канцелярист. Та й про
дітей ви змушені подбати: як вони зможуть користуватися
вашим золотом? До того ж і господарство занепадає:
нічия земля родить все гірше. Як відомо, Одеса була
закладена для того, щоб українська пшениця рушила на
світовий ринок. Сьогодні одеський порт вщерть засипаний
закордонною пшеницею — там не встигають
розвантажувати американські кораблі. Чи довго ви зможете отак
господарювати? Ні, Сидоре, не довго. Сама земля збунтується
проти вас, коріння злаків мовчазну революцію вчинить: не
вродить пшениця — ото й баста! Сьогодні одного голоду
досить, щоб ви посипалися з державного дерева, мов
перестиглі яблука. І ми тоді, Сидоре, побачимо, чия візьме.
Тим часом Борисові доводилося брати участь в оргіях,
які інколи влаштовував можновладний Сидір Прилипко.
Сьогодні мала відбутися одна з таких оргій. За
штурвалом великого морського катера стояв Михайло, чоловік
Борисової сестри. Йому допомагав шофер Прилипка, що
звик виконувати не лише обов’язки водія. В салоні, де
могло розміститися з півсотні осіб, за столом на місці
господаря сидів Сидір. Перед ним, розрум’янені від
шампанського, двоє дівчаток виконували танок, котрого вони
навчилися не в театральній студії — там панувала
бюрократична цнотливість. Катер прямував до Вилково, в гирло
Дунаю. В каютах висіли мисливські рушниці, лежали
рибальські снасті, але всі добре знали, що Хазяїн не збирається
лазити по очеретах, щоб підстрелити качку або виловити
щуку. Він сяде з директором побуткомбінату за преферанс
і директор йому програє дві, або три тисячі карбованців.
Обов’язково програє! Ні, Хазяїн ніколи не брав хабарів. У
нього це було цілком інтелектуальне хоббі — преферанс.
Це вам не вульгарний «козел»! Кожен відпочиває так, як
уміє. А виграв чи програв — це справа майстерности.
Борис Корнійович добре знав: під вивіскою побутком-
69

бінату значилася будівельна артіль, яка нічого не
будувала. Шифер, дошки для підлог та інші дефіцитні матеріяли
одержувалися майбутніми домовласниками в побуткомбі-
наті. Документи оформлялися так, буцім-то від підмурків
до клямок на дверях будинок споруджував той самий по-
буткомбінат — не якісь там приватники. Коли врахувати,
що земельну ділянку в цьому разі також можна було
отримати без бюрократичної тяганини, то. стане зрозуміло, які
полегшення створювалися для трудящих під ідейним
керівництвом Прилипка. Земля в нас не продається й не
купується — адже Маркс неспростовно довів, що вона не ві-
дограє жодної ролі у створенні ренти. Земельна рента —
це форма додаткової вартости, остання ж є наслідком
суспільних відносин, тобто суспільною субстанцією, котра не
має нічого спільного з силами природи. Можна, звичайно
запитати: хто кого породив — земля породила людей чи,
може, навпаки? І навіть більше: Всесвіт створив людину
чи, може, ми, люди, витворили Всесвіт?..
Алеж ні — земля нічого не створює, через те вона за
самою своєю природою не володіє жодною вартістю.
Саме ця теза стояла в основі преферансу, за яким любив
відпочивати Сидір Прилипко. Прикинь, читачу: щоб
побудувати нову хату, треба раніше купити стару. Потім стару
доведеться завалити, це ясно. Стара хата коштує п’ять чи
шість тисяч карбованців, дефіцитні матеріяли на чорному
ринку також не дешеві — це також відомо. Зате
побутовий комбінат звільняє вас від усіх турбот — аби його
директор умів бездоганно програвати Хазяїнові. І тоді ви
одержите повний сервіс!
Хазяїн потім передасть виграні гроші Борисові Корні-
йовичу. Навіщо? Ось навіщо: той, хто програє (а це
трапляється не лише з директором побуткомбінату), інколи має
звичку записувати номери асигнацій. Дуже неприємна
звичка. Адже Хазяїн мусить залишати за собою право
звільнити з посади чи навіть віддати до суду якогось
невдалого преферансиста. І тоді той нахаба може підсунути
слідчому список номерів програних асигнацій, щоб отаким ро-
70

бом зачепити за ребро й самого Хазяїна. Таке вже було.
Нахаба додатково одержав за наклеп, бо все виявилося
злісною брехнею. Ну, перекидалися картами, то й що?
Хіба це гріх великий?..
Прилипко не знав, що Борис Корнійович, обмінюючи
виграні асигнації, також про всяк випадок записував
номери. А проте із Захаром (так його продовжував називати
Сидір) вони давно вже пов’язані одним ланцюжком. Сидір
без Захара мусів би жити дурнуватим праведником —
надійну людину не відразу підбереш. До того ж Куций не
керує в області жодною установою. Щось там у нього своє,
не державне, а це легше. Керівники один одного
підсиджують, пишуть анонімки, а Куций живе осторонь, на нього
тінь не впаде.
Не станемо описувати ні полювання, ні риболовлі, ні
милого щебетання молодих акторок — все те до Прилип-
ка не мало стосунку. Важкий, огрядний, він після тривалої
гри та доброї порції коньяку так стомлювався, що його
вже не цікавили ні мистецтво, ні любощі. Дівчата, мабуть,
на це й розраховували. Вони сміливо розгулювали по
палубі в самих купальниках, переморгувалися з Михайлом
та Сидоровим водієм — і ті по черзі брали в руки
штурвал, щоб кожен міг віддати належне Амурові та Бахусу.
Не обділяв себе цими простенькими радощами також
Борис Корнійович, який не цурався жіночої статі. Пив
помірно, почував себе досить бадьоро і, не зважаючи на вік,
подобався жінкам. В таких прогулянках його спершу
судомило від того, що чоловік сестри не соромився обіймати
дівчат у нього на очах, але з цим треба змиритися: Борисова
сестра для Михайла тільки дружина.
Коли Михайло був у плаванні, катер водив шофер
Прилипка. Часом йому допомагав Борис Корнійович.
Зайвих людей на прогулянки ніколи не брали.
Катер повернувся до порту надвечір. Михайло з
водієм повезли Хазяїна додому, а Борис Корнійович,
найнявши таксі, вирушив на Великий Фонтан.
Михайло служив електриком на кораблі, що плаває
71

через Атлантик. Хай спробує хто-небудь обмацати
засновані електричними дротами закутки, яких не так уже й мало
на сучасному кораблі! З команди також ніхто туди не
полізе — всюди погрожують голі чере.пи й схрещені кістки.
Емблема, яка цілком відповідає товарові, котрий потайки
перевозив Михайло Іванович.
Восьма година вечора. Борис Корнійович певен:
Михайло лідходить до двору, через хвилину він подзвонить.
Військова пунктуальність, звичка до так званого «нуль-
нуль».
Борис Корнійович відчиняє двері й бачить, як Михайло
підносить руку до дзвінка. Єдина людина, якій можна
довіряти повністю. Інші — Кирпа, Вухатий, — хоч дещо й
знають, але знають лише здалеку, вельми приблизно. Жоден із
них нічого не здатний довести. Таран взагалі нічого не знає.
І тільки Михайло знає все!..
Вони просиділи в кабінеті до десяти годин вечора.
Михайло зодягнений у звичайний костюм — тут він не
з’являється у своїй морській формі. Йому близько сорока.
Вольове обличчя з крутим підборіддям, упевнений, твердий
погляд — ця людина знає собі ціну. Із плавання повернувся
лише позавчора. Те, що він привіз, іще не добувалося із
корабельної криївки — поспішати не слід. Десь через
тиждень усі безборонно бігатимуть із корабля на берег, тоді
якось можна пронести. Пакунок невеликий, але не дай Бог
провалитися! Покищо все було гаразд.
— Ну, як там? — запитав Борис Корнійович. —
Казимир Львович на товар не ремствує?
— Ікона — це завжди товар. На них ціни ростуть.
Швидко ростуть!
— Це мені відомо, — відкинувши голову на спинку
крісла й млосно заплющивши очі, проказав Борис
Корнійович. — Відомо, Михайле. І тому не поспішаю. Покищо
ми вивозимо ремісницькі речі. Спражні цінності... Нехай,
вони їсти не просять! Для них час прийде.
Михайло розклав на столі карту одеських катакомбів.
Це те, чого не добудеш звичайним способом, але вони все ж
72

таки мали карту. Карта катакомбів — не менша таємниця,
ніж усе інше, чим вони займалися.
Ось тут стоїть будинок Михайла. В лябораторію Ніни
Андріївни є вхід під будинок. Він так замаскований, що
його відшукати майже неможливо. Спершу треба піднятися
на горище. Так, так , на горище! В самій стіні будинку є
колодязь, через який можна спускатися туди, де вже
нічого не страшно. Значне витовщення стіни маскувалося
комірчиною, кухнею та грубою. Загальне враження було
таке, що тут, окрім звичайного димоходу, нічого немає.
Звісно, лазити через оцей колодязь не так уже й приємно, але
не набагато важче, ніж спускатися в льох. Зате нікому не
спаде на думку шукати вхід у катакомби на горищі, де він та-
кож про всяк випадок був непогано замаскований.
Ніна Андріївна, молодша сестра Захара Андрійовича
Гарбуза, завідувала аптекою. Та це тільки про людське
око. Вдома вона мала прибутковішу роботу. В
лябораторію спускалася не часто — лише тоді, коли Михайло
привозив чергову партію напівфабрикату, із якого
виготовлявся героін. Прихоплював цей товар у Стамбулі — по
дорозі додому. По готову продукцію лазили чоловіки —
Михайло або Захар, якого Ніна так і не навчилася називати
Борисом.
Якби навіть цей хід було знайдено, кмітливець із
карного розшуку все одно б не потрапив до лябораторії — він
опинився б лише у підземній церкві. Хіба ж є в якомусь із
православних храмів такі неоціненні скарби, які були
зібрані тут? Тут були ікони роботи прославлених майстрів
минулих століть — від XV до VIII. Те, що з’являлося
пізніше, Борис Корнійович вважав уже не мистецтвом, а
ремеслом.
Тепер збирання ікон стало поширеною модою. От,
скажімо, лікар із Кароліни, син професора Данішевського,
зібрав непогану колекцію. Та скільки ж це йому
коштувало! Спустився б він сюди, у володіння Бориса
Корнійовича, то, напевне б, його скрутило судомою від цього
видовища. Всі ці сноби, разом узяті, не мають і половини
73

того, що зібрав Борис Корнійович. Щоправда, за
кількістю його колекція не така вже й велика — дехто із
новітніх колекціонерів налічує у себе до п’ятисот ікон. Але в
них здебільшого такі ікони, за які не візьмеш і по триста
долярів. А тут кожна щонайменше — дві або три тисячі.
Засновники шкіл — це десятки й сотні тисяч! Загалом же
всю колекцію, на думку Бориса Корнійовича, можна
поцінувати близько двох мільйонів долярів.
І от, скажімо, міліція відшукала вхід у катакомби, де
зберігаються скарби. Чи є тут смертельна загроза? Ну, що
ж, Борис Корнійович змушений ховати свою колекцію —
тепер навколо ікон спалахнула справжня кримінальна
пошесть. А він усе придбав цілком чесно! Ось лежить жург
нал, у якому зазначено, де, коли і в кого саме куплена та
чи інша ікона. Вказано художника, коротко описана її
історія. Жодного криміналу в цьому немає — приватне
колекціонування творів мистецтва охороняється законом. А,
крім того, Сидір Прилипко навіщо? Він одразу ж прийде
на допомогу — мусить прийти, бо й для нього небо стане
схожим на зошит для аритметики.
І все ж Борис Корнійович намагався застрахувати
себе іншими засобами. Щоб потрапити в лябораторію, від
церкви слід продиратися по таких лябіринтах, яких
сьогодні не знає жодна жива душа. Отже викриття ходу іще не
ставило їх під загрозу.
Ніна Андріївна, звісно, сама сюди не ходить — коли
вона працює, біля неї чергують Михайло і Захар. Поруч
висять автомати з набитими дисками, лябораторія
замінована. Якби довелося прийняти бій, вони б відійшли у свій
сектор катакомбів, а підземні скелі завалили б
лябораторію й відгородили їх від переслідувачів. Певна річ,
переслідувачі змушені користуватися ліхтариками, а вони,
господарі, тут ходять навпомацки. Це дає велику перевагу.
Та раніше, ніж це станеться, бій мусить прийняти
Вухатий. Його кубло далеко звідси, але відходити він буде
сюди. Вухатий не знає про те, що йому належить бути
похованим під скелями або опинитися в руках
переслідува74

чів, бо на його шляху виникне завал.
У Вухатого є свій окремий вихід. Коли він покидає
катакомби, вихід цей мінується. Той, хто наважиться
проникнути в його сектор тоді, коли там нікого немає, також
опиниться під завалом.
Отже нібито все зроблено для того, щоб почувати
себе цілком безпечно. А проте...
Михайло Іванович водить тупим кінцем олівця по
карті. Він дуже знервований.
— Ти знаєш, що зробив цей йолоп? — притишено
вигукнув він, але було помітно, що голос його ось-ось
зірветься на крик. — Він замостив штреки так, ніби це
робили пічники. Ти ж як йому наказав?
— Завалити, звичайно.
— Де там!... Кожен дурень зрозуміє, що це свіженька
кладка, а не завал. Я певен, що Медун про неї вже знає.
— Це далеко від його бази. Тут навіть партизанських
слідів не було.
Згадка про Медуна була дуже неприємна Куцому.
Погане сусідство, що й казати! Проте цей блаженний має
серед населення таку популярність, що якби він раптом
«загубився» в катакомбах, то це одразу ж викликало б
підозру. Через те Борис Корнійович наказав Вухатому просто
відгородитись від нього. Далі буде видно.
Але останнім часом знов поповзли чутки, що в
катакомбах не чисто. Міліція розшукує якусь дівчину. Чи не
Вухатого це робота? Борис Корнійович уже не раз його
попереджав, та патологічні, нахили цього виродка
сильніші від наркоманії.
— Тепер послухай, — продовжував Михайло Іванович.
— Почав я розшукувати Вухатого. І як ти гадаєш, куди я
потрапив?.. Та він же собі залишив вхід, про який ми
нічого не знали! — Михайло легенько обвів олівцем лябі-
ринти, які були таємною базою Вухатого. — Ось тут!..Цей
хід мусів бути завалений, а він відкритий. Я пішов по
ньому і вийшов...
— Ти збожеволів! Може, він також замінований.
— Ні!.. Не замінований... Вийшов біля самісінького
75

моря. Під санаторними сходами. З берега його не видно —
дерев’яні сходи приховують. По них курортники
спускаються на пляж. Взагалі дуже зручно — ніколи не скажеш,
що там є хід. Алеж... Ти розумієш, що ця свиня здатна
влаштувати?
— Охоронець нам потрібний. Де ж ти візьмеш
другого?
— За ним треба наглядати. Від нього може бути
більше шкоди, ніж ми гадаємо. Всі ці історії з дівчатками... Я
йому не вірю!...
— Ну, що ж... Спробуємо простежити. Обов’язок
неприємний, та якщо ти гадаєш...
Не відкладаючи це на майбутнє, вони вийшли з дому і,
стиха розмовляючи, рушили на трамвайну зупинку.
Розмовляли про те, що завжди хвилювало Бориса Корнійови-
ча — модифікації християнства. Не будемо іронізувати з
цього приводу — мовляв, автор хоче виготовити
новітнього пророка із контрабандиста: в сучасному заплутаному
світі нелегко розібратися, хто пророк, а хто лжепророк.
До того ж на Бога монополії не існує.
— Для мене це важко, — обізвався Михайло Іванович.
— Та я, власне, й не розумію, для чого це тобі потрібно.
Борис Корнійович озирнувся. Ніхто їх слухати не міг,
випадкові перехожі не звертали на них уваги.
— Гадаєш, гроші переможуть?.. Ні,-ти помиляєшся.
Гроші — це важливо, звичайно. І гроші, й сила... Але
цього мало. Переможе той, хто висуне велику релігійну ідею.
Я, звісно, на це не претендую. Алеж навіть у наших ма-
штабах... Треба йти в цьому напрямку, Михайле! Ікони —
це не просто товар. Це, можна сказати, пічка, від якої
належить танцювати. Але куди і як танцювати — про це
варто думати.
— Розумієш, із Казимиром Львовичем ми довго
розмовляти не могли. Він запросив пообідати. Ну, посиділи
години зо дві в ресторані... Казимир Львович каже:
шукати релігійних ідей в Америці — це однаково, що обирати
провідників серед сліпих. Молодь протестує, шукає духов-
76

них підвалин. Через те Казимир Львович сподівається, що
наша фірма... Якщо вийде... І саме на російській основі...
Це головне!... Якщо це вийде, то наша фірма не матиме
конкурентів.
— Без Тарана, як без рук, — сумно зауважив Борис
Корнійович.
— Ти просто не зумів домовитись. Треба було не
шкодувати грошей.
— Нічого ти не тямиш, Михайле. Гадаєш, я йому не
натякав?.. Його аж перекрутило. Я ледве виплутався. На
жарт звів... Ні, ні! Це тобі не Кирпа. Таран до своєї
роботи ставився як до жарту.
— Гроші все ж таки брав.
— Ну, брав. На горілку. Але не більше. Я його
запевняв, що друзям оті ікони роздаровую... Та він, здається,
почав догадуватись! Може, Кирпа розпатякав?..
— Нікуди Таран твій не дінеться, — буркнув Михайло.
— Хто біля моря виріс, того в Донбасі не утримаєш. Та й
що він там робитиме? їсти ж треба. Чи, може, плякати-
стом стане?
— Навряд. Не так заквашений.
— В шахту теж не полізе.
— Не знаю. Побачимо. Покищо я його Небері
доручив.
— Небера? Небіж Прилипка?..
— Ну й голова ж у тебе! Але Віктор, здається, з неба
зірок не хапає.
— Тим краще для нас. Зірки діставатиме Таран.
Кілька зупинок проїхали трамваєм, потім пересіли на
таксі. їхали іще хвилин тридцять. Десь тут недалеко
залягає той район катакомбів, який вони вивчали по карті.
Будинок Михайла Івановича теж близько. А взагалі відстані
на поверхні й під землею — поняття несумісні: та
відстань, яка на поверхні становить лишех півкілометра, під
землею, в заплутаних лябіринтах катакомбів, може
становити кілометрів десять.
По дорозі, виритій бульдозерами у височенній глиня-
77

ній кручі, спустилися до моря. Тут, як і всюди довкола
Одеси, берег був забудований «шпаківнями» —
крихітними дачками літнього типу. Борис Корнійович подумав:
будуються люди, уривають із своїх дрібних заробітків по
два-три червінці, а цивілізація ж не прийме оцих
«шпаківень»! Не так вона розмахнулася, щоб віддати морські
береги злиденним «шпакам». Проте жоден із них не програє:
колись за кожен отакий дворик, де л£две можна
приткнути машину, тобі доведеться заплатити по кілька тисяч
долярів. А, може, й більше! Це ж морські пляжі — золоте
дно...
Вуличка ледь-ледь освітлена. Перехожих майже немає
— «шпаки» лягали спати по-пташиному і прокидалися
також до сходу сонця.
Ось під ліхтарем зупинилася « Волга», із неї вийшли
чоловік і дівчина чи, може, молода жінка. Чоловік
видався Борисові Корнійовичу знайомим — це, здається,
молодий Данішевський, заповзтгий колекціонер ікон. Невже в
нього тут дача? Та ні, професор Данішевський не
задовольнився б «шпаківнею». А, може, його синок найняв у
когось отой виноградний курінь для інтимних зустрічей?
Що ж, це можливо.
Борис Корнійович та Михайло, стоючи в темряві, з
цікавістю дослухалися до розмови, яка точилася поміж
Валентином Данішевським і його супутницею.
— Нелю! — сказав Валентин. — Чого ви не хочете
зайти? Ради Бога, не бійтеся. Тут нікого немає. Ми
поставимо машину й підемо до моря.
— Це спокусливо, але навіщо заходити? Хай машина
лишається тут, а ми підемо. Потім ви підвезете мене
додому.
— Тоді ви не побачите світанку. Ну, чого ви так?..
Лишайтеся, Нелю!.. Тут прекрасно, запевняю вас. А вранці
підете малювати. Я все для вас приготував.
— Ні, Валентине Івановичу, — з деяким лукавством
відповіла супутниця. — В мене хазяйка дуже строга. Вона
потім зі мною цілий місяць не розмовлятиме.
78

— Знайдете іншу хазяйку. Давно пора кинути цей
курник. Як ви там живете? Через стелю зірки рахувати
можна.
— А мені саме це й подобається... Зірки рахувати... Ні,
не залишусь. Морськими світанками я не обділена. Ходжу
на етюди.
Залишивши машину, вони пішли на пляж, а Борис
Корнійович та Михайло почали обережно наближатися до
дерев’яних сходів, під якими ховався хід у катакомби.
Поруч стояв паркан якоїсь дачки, виноградник видерся аж на
вулицю, створивши затишну альтанку, в котрій вони
намацали лавочку. Позиція чудова: їм видно все, а їх — нікому.
Так вони просиділи хвилин сорок. Розмовляли пошепки,
мов закохані. Та ось почулося приглушене торохтіння
мотоцикла. Невдовзі мотоцикл зупинився біля сходів, із
коляски піднялась незграбна постать Вухатого. У постаті
мотоцикліста вони впізнали Кирпу. Друзі мовчки
попрощалися, Вухатий одразу ж пірнув під сходи, а Кирпа, ні на
хвилину не затримуючись, вскочив у дачну вуличку й
торохтіння мотоцикла загубилося в темряві.
— Ну? — тихо прошепотів Борис Корнійович. —
Тепер що ти скажеш?
— Поки що нічого. Треба далі стежити.
— Таких орлів слід цінувати, Михайле.
Та за якусь хвилину їм здалося, що біля сходів
майнула чиясь тінь. То була навіть не людина, а лише тінь — ні
на мить вона не наближалася туди, куди, розріджене
темрявою, сягало світло вуличного ліхтаря. Відразу ж
метнулася до кручі, зникла в кущах очерету і вже більше не
з’являлася. Очерет виростав попід кручами тому, що тут
застоювалася підземна вода, яка породжувала оповзні. А
трохи далі, вже за сходами, також підвелась із кущів
темна постать. Підвелась на мить і негайно щезла.
У Бориса Корнійовича виступив холодний піт: що ж це
мало означати? Виходить, за Вухатим стежать!..
Німі, збентежені, вони вислизнули зі своєї схованки й
рушили вулицею — це краще, ніж прокрадатися поза
пар79

канами, де можна наштовхнутися на неприємних свідків. І
лише тоді, коли вийшли на вириту бульдозерами дорогу,
що досить плавно виводила на високу кручу, Михайло
Іванович зідхнув:
— Чо-орт!.. Маємо рахубу. Тепер навіть не знаю, як
товар винести... Хай покищо лишається на кораблі. Там
його не знайдуть... Може, й за нами стежать?..
— Не думаю; Але ці двоє... Боюсь, що ми їх
втратили. Жалко. Добрі були хлопці.
Вирішивши стежити й надалі, вони розійшлись. Борис
Корнійович, піймавши таксі, одразу ж поїхав додому.
Заснути йому не вдавалося. Вухатий накликав на себе біду
полюванням на дівчат. Яка страшна потвора! Монстр,
справжнісінький монето. Моторошно про нього й думати.
Доведеться ліквідувати. Треба погратися в піжмурки з
карним розшуком, а потім прибрати його раніше, ніж це
зроблять вони.
7
Григір заснув, як йому й годилося, а Володимир, так і
не випивши своєї горілки, рушив туди, де вже встигли
поснідати, і тепер товпились біля двох машин, що стояли на
вулиці, в затінку. Галина Іванівна, Сашкова дружина,
виносила з двору великого кошика, наповненого пляшками,
ковбасами та іншим їством, Юлька метушилася, всіх
підганяючи, а Сашко з Іваном морочилися біля воріт,
намагаючись їх зачинити. Нарешті все було готове, Віктор з
доброю посмішкою привітав Володимира:
— Чудово, що прийшли. На Дінець поїдемо.
Володимирові було ніяково перед Віктором: справді ж
бо, приємний хлопець і, здається, не поганий товариш, а
він зробив його винуватцем мало не всіх бід земних. Але
то був лише химерний сон, а за сни ж вибачатися зайве.
Чи не забагато він вимагає від заводського плякатиста?
Віктор просто заробляє на хліб і ніяких інших завдань
собі не ставить. Потім подумав, що вони, власне, однакові
80

художники-невдахи, сірі невдахи.
Прийшла Ксеня Петрівна, якось багатозначно
посміхнулася. Володимир не одразу збагнув, що ховалося в тій
посмішці. Нарешті помітив її зачіску — штучної коси вже
не було. Зникла надмірна пишність, Ксеня виглядала
простіше й природніше. Володимир теж посміхнувся — вони
зрозуміли одне одного.
— Так негарно робити, — з малим докором,
забарвленим грайливою іронією, звернулась до нього Ксеня. —
Звідки ви взнали про стару хату?
— Мені Іван розповідав. Вона там одна стоїть.
— Вас породою не привалило?
— Як бачите, — живий. І він живий. Ви казали правду.
— Хто живий?
— Терикон. Ми з ним цілу ніч пробалакали.
Іван та Сашко з дружиною сіли у «Волгу», що
належала Сашковому другові, — теж, мабуть, сталеварові, — а
Ксеня Петрівна з Юлькою розмістилися на задньому
сидінні Вікторового «Москвича». Володимир сів поруч 3
Віктором. Курна дорога вивела до якогось полустанку, далі
поїхали степом. Віктор трохи відстав, щоб не ковтати
пилюку від передньої машини.
— Знаєте, куди ми їдемо? — весело підморгуючи Юль-
ці, запитала Ксеня Петрівна.
Юлька пирснула в кулак, а Віктор несподівано
спаленів, потім обернувся до Ксені.
— Все добре, що добре кінчається.
— Не шкодуєте? — лукаво кинула Ксеня.
— Зубів шкода. Двох таки не долічився. В Олександра
Григоровича кулак важкий. Ви б краще не поспішали. Наш
гість і сам довідається. — Потім звернувся до
Володимира. — Ви чули коли-небудь, щоб люди одружувалися за
рішенням товариського суду? Ага, не чули. Ну, то почуєте.
Ми їдемо до Олесі. Вона матері допомагає. Очерет жати
вмісте?
— Навіщо? — здивувався Володимир.
— Хату перекрити треба. Стріха погнила. А теща про
шифер і слухати не хоче.
81

— Ну, спробую, — ухильно відповів Володимир, який
не мав жодного уявлення, що то була за робота. Але ця
розмова його переконала, що він передчасно нагородив
Віктора рисами збюрократизованого Мефістофеля.
З крутого, випаленого сонцем, горба дорога повела
вниз, під передньою машиною закурилася розтерта
колесами крейда. Внизу, у вузенькій долині, дерева також були
побілені крейдяною пилюкою. Загорожі навколо хат
складені із безформного крейдяника. А за хатами підіймалася
висока біла гора, що подекуди позаростала кущиками
дерези, шипшини та сріблистого полину.
— Із чорного в біле, — обізвалася Ксеня Петрівна. —
Ви, мабуть, Володимире...
— Не треба по батькові, — поспішно увірвав її
Володимир.
— Ну, то й мене не треба.
— І мене, — додав Віктор.
— Ви, мабуть, Володимире, несподівалися, що тут
такі контрасти. Скільки ж ми їдемо? Менше години. —
Ксеня підвела руку, глянула на годинник. — Сорок хвилин.
— Кажуть, тут колись морське дно було, — вставив у
розмову Віктор.
За деревами відкрилася широка річка, що поміж
дубами та високими вербами бунтівливо, з крутими
перепадами, котила свої білуваті води у лісову гущавину. Природа
тут здавалася щедрою, як і всюди, де ще лишалися отакі
річки. Коли б Володимир знав, яким був Дінець кілька
десятиліть тому, він би не назвав його ні широким, ні
повноводим.
Хата Вікторової тещі стояла біля лугового озерця,
котре під час повені зливалося з Дінцем. Але подвір’я,
оточене білою загорожею із крейдяника, ніколи не
затоплювалося — воно містилося значно вище, тут навіть верби не
росли, а дрібно тріпотіли своїм пір’їстим листям високі
акації.
Гості з передньої машини вже віталися з господинею
та зі щуплявим дідком, що по хисткій драбині злазив зі
82

стріхи. Там, на стрісі, зеленіли нові очеретяні снопи серед
снопів почорнілих, перем’ятих бурями та дощами.
Сашків друг відмовився від частувань — побажав
гостям та господарям доброго відпочинку й відразу погнав
свою «Волгу» по зелених луках.
Олеся спершу видалась Володимирові такою ж не-
зформованою дівчинкою, як і Юлька. Та вона й справді
була не набагато старша - ну, може, років на три, не більше.
Принаймні їй покищо не можна було дати вісімнадцяти.
Загадка Вікторового одруження почала гостріще цікавити
Володимира, але розпитувати зараз не годилося. Олеся з
матір’ю почали було готувати частування, але Сашко сказав
твердо, батьківським тоном:
— Облиште. Ми приїхали очерет жати. Збирайте
серпи й тачки.
— Я, може, підводу в колгоспі випрошу, — зніяковіло
заперечив дідок. — Ну, де це таке бачили, щоб з дороги
просто в болото лізти? Та й перед Богом гріх. Сьогодні ж
неділя.
Володимирові важко було зрозуміти, по якому праву
Сашко батькував у цій хаті, але господарі послухались —
розбіглися по сусідах позичати серпи. Одна тачка стояла у
дворі, другу притягнула Олеся. Сашко та Іван
повпрягалися у візки, котрі на своїх скрипучих коліщатах возили і
сіно, і очерет, і буряки з городів, — чого тільки не возили!
Строката процесія рушила спершу сільською вулицею,
потім по ледь помітній дорозі, котра густо поросла
споришем, посунулась до якоїсь дивної споруди, що височіла за
селом на вигоні. Коли підійшли ближче, Володимир
зрозумів, що то була стара, зруйнована церква.
Ковані із заліза ґрати у високих вікнах нагадували
тонке мереживо. Бані зруйновані, — лишилася тільки
центральна. Залізо на ній проіржавіло наскрізь. І все ж в
обрисах церкви вгадувалась її колишня краса.
Ніхто не озирнувся на цю руїну, нікого вона не
здивувала. Володимир також не наважився зупинитись, хоч
вона вразила його уяву, збудила думки, вихлюпнувши на
83

нього із далеких віків щось загадкове, неосяжне і
незбагненне. Володимирові й захотілося оглянути зруйновану
церкву, постояти біля неї та подумати.
Віктор, який ішов поруч, тихо сказав:
— У мене в багажнику є фарби. Ось ключі від машини.
Володимир з подякою глянув на Віктора. Як можна
помилитися в людині! Віктор зрозумів без жодного слова,
що саме хвилювало Володимира. Ні, навіть не сама руїна,
а клен, високий клен, що виріс там, де раніше вигравали
золотими хрестами церковні бані. Склепіння церкви виявилося
надиво міцним, і хоч воно багато років було оголене, мите
осінніми дощами та бите палючим вітром, але, бач, не
впало, навіть не покололося. На склепінні створився шар ґрунту,
росла трава і навіть шипшина. Та понад усе вразило
Володимира струнке, пружне дерево, що спроквола
погойдувалося на вершині церкви, відганяючи від руїни смерть,
вдихаючи у зелене, вкрите мохом каміння ту одухотвореність,
повз яку не можна було пройти незворушно. Як же сталося,
що Ксеня Петрівна навіть не обернулася до цього дива?
Невже б Неля лишилася байдужою? Ні, цього не може
бути! Неля мислить не розумом, а серцем — і саме в цьому її
перевага. Навіть він, Володимир, до всього хоче дійти
думкою. А художник передусім повинен відчувати. Може,
вони й розлучилися тільки тому, що Неля керується
самими лише почуттями? Ну, звісно, тому. Вона ненавиділа
його, коли він напивався. А потім уже й тверезого не могла
любити.
Володимир подякував Вікторові, але від ключів
відмовився.
— Підемо очерет жати, — з неприхованим смутком
вимовив він.
Віктор засміявся.
— Ви так серйозно це сприйняли. Женців без вас
вистачить. Я біля неї кілька днів з мольбертом простояв. Але
щось тут є таке, чого я спіймати не вмію. Не зовнішнє, а
внутрішнє.
Володимир промовчав. Він думав зараз про Нелю. Як
84

вона живе, що робить? Останній раз він бачив її на вулиці,
просто на трамвайній зупинці, але підійти не наважився. В
нього було розбите обличчя. Де і як він його розбив — не
пам’ятає. Після того жодного разу її не зустрічав.
Коли порівнялися з Ксенею, вона тихо промовила:
— Я вам заважати не хотіла. Помітила, як ви на
церкву дивилися. Це — великий берег.
— Берег? — здивовано перепитав Володимир. В
грудях ворухнулося щось ніжне, лоскітне. Бач, іще раз він
помилився в людині. І це добре, що помилився! Якби Ксеня
лишалася байдужою до того, що його так схвилювало,
вона відразу б змарніла в його очах.
— Так, берег, — продовжувала Ксеня. — Якщо
можна уявити час у вигляді океану, то церква ота на крутому
березі стоїть. І ми з вами на крутому березі. Ніби
штормом нас викинуло. Ну, та про це не розкажеш. Тут вірші
потрібні. Або, може, фарби.
Володимир дослухався до своїх почуттів. Так, Неля
все ще лишалася рідною. Він зумів себе колись
переконати, що вона його не розуміє. Кожен алькоголік запевняє,
що його не розуміють. Але Неля тепер така далека й
недосяжна, що тільки болючий спомин від неї лишився.
Цікаво, чому Ксеня вважає його художником? Дивно,, дуже
дивно. Та й Віктор до нього ставиться так, ніби вже
колись бачив його роботи і вони йому сподобались. Звісно,
нічого вони не могли бачити. Може, Іван їх переконав, що
в нього брат — художник? Та ні, Іванові б вони не
повірили. Хлопець він добрий, навіть розумний, але, мабуть, за
все життя з півдесятка книг прочитав, не більше. Це
кепсько, що вони упевнились у його здібностях. Сам у собі
він зовсім не певен. Навіть не знає, чи й варто за пензля
братися.
Але в уяві знов і знов поставали оці образи: терикон,
Григір, увінчана кленом церква. Все це якось
перепліталося між собою, зливалося в одну композицію, хоч
Володимир покищо не уявляв, як він зуміє поєднати такі далекі
об’єкти. Проте відчував: вони мусіли виступати разом —
85

церква, Григір, терикон. Може не на одному полотні, але
разом — в якомусь одному задумі.
Жінки співали, чоловіки борикалися між собою, всім
було весело, а тим часом на моріжку виростала купа
зелених очеретяних снопів. Найкраще, звичайно, орудувала
серпом Олеся. Приємно було дивитися на її Граціозні
рухи — здавалося, вона не працює, а виконує роль у
балетній сцені. Ксеня особливого вміння не виявила, але
трималася бадьоро, лізла по коліна в іржаву воду, була
збуджена, навіть надхненна.
Коли на візках виросли високі зелені купи, чоловіки
добре обтягували їх мотуззям і рушили до села. На цей
раз у дубові голоблі запряглися Віктор та Іван, а всі інші
підпихали ззаду. Проте людей виявилося забагато, було
зайве всім штовхатися. Володимир і Ксеня трохи відстали.
Згодом Ксеня мовила:
— Давайте викупаємось.
Вона звернула праворуч і рушила по лугових травах
туди, де за дубами та верболозами вгадувався берег річки.
Ішла впевнено, не озираючись, — видно добре знала, що
Володимир рушить за нею. Ця владність також
сподобалася Володимирові. Наздогнав її, пішли поруч. Ксеня
скинула легеньку ситцеву накидку, що була частиною сарафану,
плечі оголилися, вони були надміру білі й це такі повні, як
це уявлялося Володимирові тоді, коли він іуперше її
побачив. Просто Ксеня виявилась надиво міцною жінкою, а
трохи розповнілою видавалася лише тому, що витончені
риси обличчя чомусь не дозволяли вгадати під одягом
сильне і, може, надміру треноване тіло.
— Ви коли-небудь займалися спортом? — запитала
Ксеня, ніби розуміючи, про що він думав.
— Не дуже.
— А я любила. Та й зараз люблю.
Вона мовби вибачалася перед ним за пружну силу та
рухливу наповненість власних м’язів. Напевне, їй самій
інколи хотілося бути тоненькою, тендітною і, може, навіть
дещо хворобливою. Не надовго, звичайно, — просто зара-
86

ди елеґантности. Але вона була схожа на одну із богинь
Рубенса, — фламандка, типова фламандка. Сама земля
втілює власну вдачу в таких жінках.
Вийшли на піщаний берег, Ксеня на якусь мить
сховалася в кущах і вилізла звідти в синьому купальнику. Бігла
вона легко, не відчуваючи власної ваги. Закинула руки за
голову, дістала ними землі. Тіло слухняно вигнулося,
створивши живий, пластичний місток. Потім вона одним
рухом підвела його догори й рушила на руках до самої
води. Лише тут, крутнувшись млинком, зіскочила на ноги і з
винуватою посмішкою глянула на Володимира. Мовляв,
не гадай, що я така незграбна, як спершу тобі видалась.
Володимир і справді не чекав від неї такої вправности і
легкости.
— Попливемо? — запитала Ксеня і, не чекаючи на
відповідь, стрибнула у воду.
Володимир виріс біля моря, він вважав себе
непоганим плавцем, але Ксеню наздогнати було нелегко.
Нарешті вони порівнялися, попливли разом. Володимир бачив, як
вона радіє білуватій воді, що обмивала її тіло, лагідному
сонцю, що стояло серед неба, дубкам та вербам на крейдя-
нистому березі. Зрозумів, що ця жінка любить життя — не
може не любити. Стало ніяково за те, що він сушив їй
голову своєю філософією, — мабуть, вона слухала його
лише із чемности. А проте ні, не може цього бути! Надто
зваженим та осмисленим було кожне її слово. Для нього
це здавалося чимось неприродним. Чомусь він звик
думати, що людина, котра дає перевагу духовному (особливо
жінка!), втрачає смак до суто фізичних насолод. Як це
кажуть — синя панчоха? О ні, про Ксеню цього не скажеш!..
Берег, до якого вони припливли, виявився диким, без-,
людним і напрочуд мальовничим. Сині, блакитні та
золотисті квіти визирали з-поміж трав, Ксеня відразу ж на них
накинулась, рвала їх жмутками і подавала Володимирові.
Створився чималий букет, який Володимир тримав
шанобливо, наче пишався, що заслужив на таку довіру.
Примружившись, Ксеня глянула на сонце.
87*

— Не спечемось? Для першого разу досить.
Володимир плив попереду, гребучи правою рукою, —
у лівій були квіти. Обоє опинилися значно нижче — там,
де починався ледь помітний перепад. Вода крутилася,
вирувала, затягуючи тіло у свою глибину. Звісно, якби
обидві руки були вільні, Володимир не відчув би моторошного
безсилля перед стихією, — безсилля, котре навіть
відважних людей робить малодухами. Ксеня вихопилась
наперед, пливла спритно і впевнено, а Володимира крутило на
одному місці, — він розумів, що однією рукою не
вигребти. Треба було кинути квіти, але кинути не міг, було
соромно перед Ксенею. А вона вже помітила, що йому
непереливки, кричала здалеку:
— Киньте квіти! Чуєте?..
Так, він чув, добре чув, але не послухався. Боровся з
виром, його зносило все нижче й нижче, часом голова
опинялася під водою, лише руки з квітами гойдались у
повітрі. Тоді Ксеня кількома дужими рухами розітнула
зрадливу течію й опинилася поруч Володимира. Мовчки
вирвала квіти й сердито крикнула:
— Ви що, збожеволіли?!..
Володимирові одразу ж полегшало, вода вже не
затягувала його, течія виявилася не такою вже й примхливою.
Пожадливо втягнув повітря, у грудях нестерпно калатало,
але плив уже рівно, ніби нічого й не сталося. Помітив, що
квітів немає у Ксенених руках — і це його трохи втішило.
Яка б це була ганьба для нього, коли б Ксеня випливла з
квітами! Розумів, що могла б випливти, але, видно,
поберегла його чоловіче самолюбство. Краще б уже не
берегла!..
Вийшли на берег. Згодом течія пригнала на мілину їхні
квіти. Ксеня дістала букет, наблизилась до Володимира і
просто, наче це вже було не вперше, поцілувала його в
заплющені очі.
Коли повернулися в село, там, на подвір’ї Вікторової
тещі, стояв веселий гамір. Гості й господарі сиділи за
вкопаним у землю столом, Олеся подавала страви, а Сашкс
88

голосно реготав:
— Теж мені женці! Зарубаної курки не виправдали. —
Побачивши Ксеню та Володимира, підвівся за столом,
налив по чарці*. — Ану, доганяйте.
Ксеня випила, ждала, що вип'є і Володимир, але він
щось шепнув на вухо Вікторові, той відчинив багажник
машини. Обидва схилилися, про щось розмовляючи, потім
Віктор оголосив:
— Володимира не силуйте. У нього діло є.
Побачивши в руках Володимира нехитрі знаряддя до
малювання, Сашко вибачливо кахикнув:
— Ну що ж, ми цей борг пригадаємо.
Володимир попрямував до церкви з неменшим
страхом, ніж той, який він щойно пережив на бистрині.
Відчуття було таке, наче він ніколи не малював, уперше хоче
взятися за олівця. Вирішив малювати не фарбами — денне
освітлення йому не годилося. Це мусіла бути ніч, якась
особлива ніч! Від того, як він зуміє написати ніч,
залежало так багато, що це, власне, й було основою його задуму.
Біля церкви на нього чекала несподіванка: тут
спинилася мандрівна циганська сім’я. Осторонь стояла халабуда
на колесах, паслися розпряжені коні, а в самій церкві
старий циган орудував лопатою, вигрібаючи звідти землю та
побиту цеглу. Отакої! Вони тут собі житло облюбували.
Це трохи руйнувало його пляни, але поволі Володимир
звик до думки, що так навіть краще, — в його задумі
почали з'являтися несподівані подробиці, заворушилися
людські постаті. Що тим людям належало робити, Володимир
іще не знав, але вже відчував: майбутнє полотно не буде
безлюдним. Дивно якось виходить: іще годину тому він
навіть гадки не мав, що в композиції з'являться людські
постаті.
Якщо доскіпуватися до потаємних причин, то,
напевне, церква привабила Володимира через те, що над його
свідомістю іще тяжіло одеське минуле. І все ж тут
з'явилася нова якість: молодий клен погойдувався не лише на
зруйнованій бані — він ніби виростав із самої Володими-
89

рової душі, символізуючи духовне оновлення художника.
Що ж то було за оновлення? В якому напрямку воно
поведе Володимира? Якщо коротко про це сказати, то
його світобачення можна схарактеризувати як гілозоїзм. Або
пантеїзм, що фактично те ж саме. Ні, Володимир про це не
думав. Діяла чуттєва стихія, емоційні спалахи, котрі поки
що важко було осмислити.
До релігії у нього не було недоброго почуття. Віл не
засуджував людей, які ходили в церкву — навпаки він їм
навіть заздрив. Заздрив отій дитячій простоті мислення та
відчування, котра дозволяла людям надміру складне
спростити до одного всеосяжного слова: Бог. Володимир не
відкидав цього слова, як не відкидали його Спіноза та
Сковорода. Алеж Бог, на думку Володимира, жив не під
церковним склепінням — він жив усюди та у всьому. І
найповніше Бог виявляв себе в людині.
Таке світобачення можна назвати онтологічним мате-
ріялізмом. Діялектика також існувала: боротьба поміж
Світлом і Темрявою. Єдиний Суб’єкт роздвоювався на
двох суб’єктів — вищий і нижчий. Тим Суб’єктом була
сама матерія, але її в жодному разі не можна плутати з
речовиною! Вона не атом, а те, з чого складається атом. Вона
не електрон, а те, з чого складається електрон. І коли
доходиш до субстанції, то матерія — це Світло. Тільки Світло
— і нічого більше! А Темрява — це те, що уповільнює рух
Світла, ущільнює його до елементарних часток,
породжуючи перші речовинні утворення. Можливо, Темряву
можна ототожнити з Гравітацією — цілком можливо! В
людях вона виявляється в лінощах, в духовній непорушності,
у ворожості до кожної нової думки.
Світло прагне у просторовий безмір, Темрява
намагається увірвати його політ, закрутивши промінь у
мікроскопічну спіральку. Так народжується тіло. Але сам
просторовий безмір також витканий із Світла — отож воно, Світло,
і є Першосуб’єктом, носієм безмежного у своїх
можливостях Світового Духу. Дух діє зсередини матерії. Вона,
матерія, підкоряючись його пориванням, стає комахою,
дере90

вом, квіткою. І нарешті людиною. Первинність матерії не
заважає Духові бути Творцем...
Так загалом виглядала модель світу, яка
народжувалася в його душі сама собою — наче він болісно, з
величезними труднощами щось пригадував. Ніби Володимир
колись уже приходив на землю — і тепер йому належало
пригадати все те, що він тоді пізнав та усвідомив...
Із церкви вислизнула циганка, відразу ж заторохтіла
йому в обличчя своїм настирливим ворожінням.
Володимир терпляче вислухав її, потім спокійно взяв за руку й
повів до халабуди, що націлилася в небо піднятою голобнею.
Це було так несподівано для нього самого, що він лише
згодом зміркував: циган, який визирає з церкви, міг би й
не виявити лагідности. Проте циганка була вже немолода,
як і циган, — про ревнощі тут не йшлося. Просто всі були
приголомшені поведінкою цього незнайомого парубка з
якоюсь дерев’яною коробкою, що теліпалася на ремені,
перекинутім через плече.
Трохи отямившись і зрозумівши, що він був не дуже
чемним, Володимир мовив:
— Сідайте. Тепер я вам поворожу.
Розгублена циганка покірно сіла просто на землю, а
Володимир дістав пляншет, примостив його на коліні й
накидав олівцем перші лінії. Збіглися циганчата, весело
заґелґотіли. Згодом підійшов старий циган, миролюбно
поклав руку Володимирові на плече.
— Е-е, чоловіче, так не годиться. Ну, та не біда.
Якщо матір добре намалюєш, спасибі скажемо.
А Володимир, вдивляючись у різкі, виразні риси
літньої циганки, бачив свою майбутню картину. Він бачив
вогнище під руїною, над якою тріпоче синє крило літньої
ночі. На вершині церкви про щось перемовляється з місяцем
відважний клен. Біля розжарених головешок сидить мати,
охоронниця родинного вогнища. За ґратами церковного,
вікна також світиться, і світло те робить руїну живою. Із
руїни визирає сопливе циганча, на його смолистих
кучерях пломеніють одсвіти материнського вогнища. За
цер91

квою стоїть халабуда з піднятою до неба голоблею, а в
синьому лузі пасуться сині коні.
Тут його думка раптом увірвалася. Він покищо не
розумів чого ці люди зупинилися біля церкви. В його уяві це
вже були не цигани, а просто подорожні неозначеної наці-
нальности. Але хто ж вони, куди йдуть?..
Володимир працював майже до самого вечора.
Циганка виявилася терплячою натурщицею, з хлопчиком було
значно складніше. Володимир, звісно, не дбав про
портретну схожість, бо його циганка була не циганкою, а
Матір’ю Людства. Так чомусь уявлявся йому цей образ.
Можливо, він виник під впливом релігійних ремінісценцій.
Релігія саме тим приваблювала Володимира, що несла в
собі образне мислення. — вона намагалася олюднити
безмежний Всесвіт, малюючи його на церковних стінах у
вигляді Бога-Отця. Чому таке бачення Всесвіту повинно
сприйматися як щось вороже? Тімірязев назвав земну
людину дитиною Сонця. Отже Сонце — наш Батько. І це не
просто поетичний образ: Тімірязев був не поетом, а
вченим. Алеж Всесвіт — його субстанція! — це Батько Сонця,
Батько зірок і галактик. Напевне, ота ворожість походить
від низької культури, та й годі. Той, хто керує освітою,
сам не встиг її здобути. Йому значно більше подобалось
керувати, ніж навчатися.
Цигани з подивом стежили за роботою, захоплення
Володимир не помічав — від нього чекали чогось іншого.
Жінку на пляншеті вони не впізнавали, то була строга,
сувора і навіть жорстока істота — зовсім не та, яка зустріла
його причіпливим ворожінням. І це його врятувало, бо
цигани були переконані, що Володимир повинен залишити їм
свої малюнки — як плату за ворожіння. Попрощалися
вони з ним холодно, розчаровано, і це трохи засмутило
Володимира.
Церкву він покищо не малював — залишив на
майбутнє. Коли вирушив до села, вже почало сутеніти.
Зненацька біля лугового озера помітив Ксеню. Вона відразу ж
пішла йому назустріч — босонога, у квітчастому сарафані,
92

якась насторожена чи, може, чимось схвильована. Ксеня
зупинилася, обриваючи листя акації з гілочки, яку
тримала в руках. Нарешті тихо мовила:
— Як довго ви малювали! Всі вже поїхали.
— Поїхали? — безтямно перепитав Володимир.
— Завтра ж на роботу.
— А ви?
— Я встигну. Ми підемо на станцію. Віктор
заборонив вас кликати. Сказав, що завтра вранці приїде за вами.
Домовився з тещею, що ви тут заночуєте. Ну, а я теж
лишилася. Поїзд проходить о другій годині ночі. Чи, може,
ви справді залишитесь до ранку? Я, звичайно, піду. Тут
кілометрів шість до станції. Все це вона говорила,
дивлячись на свої босі ноги, наче боялася глянути йому в
обличчя. Ні, це була зовсім не та Ксеня, яка здавалася йому
рішучою, владною — в її словах, у виразі обличчя
проступала м'яка жіночість, світла доброта і навіть покірність. їй
зараз не треба було грати роль тендітної жінки, що
готова скоритись перед чоловічою силою — це вже сталося в її
душі, сталося щиро, по-жіночому, і вона нічого цього не
хотіла ховати від Володимира. Він це побачив і мовчки
взяв її за руку.
— Спасибі, Ксеню.
— То ви підете зі мною на станцію? — підвела очі
Ксеня. В очах не було звичної іронії — тільки довіра,
тільки відкрита душа, котра знає, що не буде скривджена,
отож і не варто вдаватися до будь-яких засторог.
— Звичайно, — мовив Володимир, котрий не знав, як
йому належало зараз триматися і що слід казати. Світло й
тепло було в його душі. — Я вдячний вам, дуже вдячний.
Вона посміхнулася.
— Не дякуйте передчасно. Може, й не раді будете. Як
вам малювалося? Покажіть, будь ласка.
Довго вдивлялася Ксеня в його малюнки. Що ж вона
мала сказати, коли ще не знає, для чого вони зроблені? А
проте обличчя жінки не могло її не вразити.
— Я бачила здалеку, що ви циганку малюєте. Та це
93

ж не циганка. Тут є щось відскитів. Мені здається, ця
жінка шаблею вміє рубатися. Надто вона грізна. Вам не
повірять, що зараз є такі жінки.
— Це не просто жінка — це Мати Людства. Я вам
розкажу, що тут задумано.
— А клен... Він вас уже не хвилює? І чому не
фарбами? Я гадала, ви фарбами напишете.
— Це потім. Знаєте, що я попрошу?.. Ми до них
увечері сходимо. Вони ж, напевне, багаття розкладуть. Просто
запам’ятати хочу. А клен... Доведеться іще раз приїхати. І
взагалі мені б хотілося тут пожити.
— Ну, то лишайтеся. Я сама дійду.
— Ні, ні! — заперечив він злякано. — Я потім сюди
приїду.
Не змовляючись, рушили в простір, і байдуже їм
було, куди він їх приведе. Просто треба було дочекатися,
доки зійде місяць, а біля церкви цигани розкладуть вогнище.
8
Місяць зійшов, але небо було не таким, яке уявлялося
Володимирові. Такого неба, напевне, доведеться довго
чекати. Зате вогнище цигани розклали. Щоправда, біля
нього сидів тільки циган, а циганка поралася в церкві. Проте
ґратчастий отвір вікна справді світився, руїна жила,
дихала, ворушилась у сіроватому небі чорним кленовим
гіллям. Що ж, клен і справді повинен бути майже чорним.
Згори падає на нього місячне світло, знизу кидає свій
вулканічний багрянець оте вогнище.
Задум сподобався Ксені. Вона схвалила те, що на
полотні з’явилися люди. Це навіть лякало Володимира — а
раптом і вона, як оті цигани, чекає від нього зовсім не
того, що він здатний створити?..
Повернулися до села, попрощалися з гостинними го-
сподарами, що вже готувалися до сну. їх почали
умовляти, щоб лишилися, місця в хаті вистачить, але Ксеня
подякувала й вони рушили через село до станції.
94

Треба було перейти міст через Дінець. Міст виявився
таким незвичайним, що вони затрималися на ньому й
довго дивилися в освітлену місяцем воду. Його незвичайність
полягала в тому, що він був старий, — латаний та
перелатаний. Під берегами лежав потрощений бетон від моста
іще давнішого, довоєнного, а цього, видно, сапери
побудували під час війни. Будували надійно — мабудь, знали, що
їм легше зводити мости, ніж колгоспникам, які
починали шкрябати ниви, запрягаючи до плуга корів.
Володимир дивився на воду, намагаючись запам’ятати
переливи місячного світла, — тепер він тільки те й
робитиме, що шукатиме в небі та у воді відтінки й барви, які
потрібні для степової ночі.
Ксеня обережно торкнулася його плеча, наче боялася,
що цей доторк буде йому неприємний.
— Мені б дуже хотілося, щоб вам хоч трохи легше
жилося. Неприкаяний ви якийсь.
— Ви не помітили, що в моїй Матері є ваші риси?
— Мої? — щиро здивувалася Ксеня.
— Ваша сила, нутрішня сила. Та й не тільки
внутрішня. Циганка мені вже не потрібна. Далі все необхідне я
братиму з вас.
— Боже, як ви в мені помиляєтесь! — вигукнула вона
й голосно засміялася. — Якби ж то була внутрішня сила.
Нічого цього немає, Володю. Звичайнісінька баба, яка
страждає від самотности. Чого б я оце залишалася, коли б...
Млосно й сумовито Ксеня схилила голову йому на
груди. Так вони стояли кілька хвилин, даруючи одне
одному просте, приступне для кожної людини і водночас таке
незвичайне тепло, без якого б змертвіла не лише душа
людська, а й сама природа.
Дорога повела через скошені луки, сіно іще лежало у
валках, а небо раптом побільшало, розгорнулося,
відкриваючи той далекий простір, де були зорі, тисячі, міріяди
зір, і він тепер не здавався їм байдужим — щось там за-
бреніло, ожило, наповнилося трепетним духом,
промовляло їм згори неспокійними променями, і самі вони були
95

прив’язані тими променями до неба. Трохи далі стояли
копиці, від них пахло так, як пахне тільки свіже сіно —
терпко й солодкувато Стерня під ногами пружно вгиналася й
незрозуміло було їм, як вони потрапилм на цю стерню,
куди раптом ділась дорога і чого вони опинилися біля
копиці, що запрошувала їх, просто-таки благала сісти,
відпочити, забутися — нічого не треба, нічого немає, тільки
вони й зорі, та ще свіже сіно, котре дало їм несподіваний
притулок.
Зникла настороженість та сором’язність, — зникла,
розтанула у просторі, — а вони відчували себе часткою цього
простору, вузликами на його невидимих нитках, живими,
трепетними вузликами, що раптом заплутались у. синьому
промінні, і щось в’яже їх докупи, хмільне й урочисте, як
небо над ними
Стомлені, опромінені зсередини, лежали поруч і
дивилися в небо.
— А як же поїзд? — стрепенулась вона. — Це ж
далеко. Чи встигнемо?
— Не треба, Ксеню. Завтра поїдеш.
— Яке там завтра? Вже сьогодні. Тобі не холодно?
— Ні. Тут гарно.
І знову тиша, хмільна тиша. Та сині нитки, космічна
павутина, яка тепер не скоро випустить їх на волю. А
проте вони й не бажали цієї волі. Воля була тут, у їхньму єстві
— воля, повна фізична та духовна розкованість.
— Про що ти думаєш? — запитала Ксеня. — Про свій
Берег Вічности?
— Думаю. Отаке мені небо потрібне. Таке, як зараз.
Котра година?
— Не знаю, але вже пізно. На світанку воно буде
фіолетове. Перехід від синього до рожевого. Це буває
недовго. Але буде, обов’язково буде.
— Звідки ти знаєш?
— Мене в дитинстві батько на риболовлю брав.
Ночували в сіні. І досі ті світанки перед очима стоять. Якби я їх
не бачила, то, здається, і світ був би сірий. А так знаю, що
96

він не сірий. — Рвучко обернулася, наблизилась обличчям
до його очей, затулила небо а, може, сама стала небом. І
так недоречно, що йому аж моторошно зробилося,
запитала: — Кажуть, ти багато п’єш?..
Довго мовчав Володимир. Нарешті відповів:
— Пив. Багато пив.
— Не пий більше. Не будеш?.. Без мене не пий. Гаразд?..
Він мимоволі посміхнувся.
— Аз тобою?..
— Зі мною можна. Без мене не пий.
— Чому так?..
— Я хочу вірити, що ти мене любиш.
— Скажи, Ксеню, що б сталося, якби ти мене п’яного
побачила?
— А ти не б’єшся?..
Це було сказано до того по-дитячому, що Володимир
не стримався, зареготав.
— З жінками не б’юсь. А за жінок... Таке траплялося...
Ну, що б ти зробила, скажи?
— Я не знаю, тебе дружина за горілку кинула. Слухай,
Володю... Не треба напиватися... Вдома нехай собі,
просто спати покладу. А на людях не треба.. Обіцяєш?..
— Обіцяю.
І чомусь саме зараз йому дуже захотілось випити. То б
уже було повне щастя! Вона ніби вгадала його бажання,
мовила:
— Потерпи. Вдома вип’ємо. Коли ти приїдеш?
— Хіба ми не разом їдемо? — здивовано перепитав
він.
— Тобі залишитися треба. Я поїду з Віктором, а ти
лишайся.
Сонце сходило за синьою гребінкою лісу — як
спокійно і велично воно сходило! Навіть людина, заклопотана
щоденними турботами, прикована думками до суто
земних потреб, — навіть така людина хоч на коротку мить, а
все ж таки підведе голову, щоб глянути на схід, де з
відчуттям власної доцільности й необхідности з’являється над
97

зеленим пругом степів незбагненна полум’яна куля, без
котрої не було б на землі жодних живих істот.
Зоря й Людина — ось два полюси єдиного життя.
Звісно. Сонце не помре без людини. Та в чому ж тоді
сенс його власного існування? Кому воно світить, навіщо?..
Ксеня не намагалася визволити Володимира із кола цих
думок — вона бачила, що це його стихія, діюча сила його
творчости. і все ж їй було жалко, що так болісно він живе
на світі. Бадьорости б йому, трохи більше бадьорости!
Але на шляху, який він для себе обрав, для пустощів та
веселощів не лишалося вільного місця. Тут мусиш або
служити самовіддано, кожною клітиною, або просто померти.
Проте Володимир зараз усміхався — усміхався
Сонцеві та Ксені — і вона це бачила. їй було тепло, радісно
від його посмішки, бо чомусь вона відразу ж повірила в
його талант, в якесь особливе покликання.
Трохи незручно повертатися до тієї хати, де вони
попрощалися з господарями, але вибору в них не було —
Віктор мав приїхати уранці, теща також його просила,
щось там Олеся обіцяла їй передати.
В хаті вони застали саму лише господиню — дідок,
виявляється, ночував не тут, є в нього власна хат^. Якимсь
родичем він доводився цій жінці — Ксеня того не знала, а
Володимир і поготів.
Господиня зустріла їх привітно, навіть зраділа, —
видно, вони припали їй до серця. Сама ж вона сьогодні
видалася їм справжньою красунею. Була ще зовсім не стара,
— на вигляд їй під сорок, — а коли трохи прибралася, то
й зовсім перетворилася на молодицю.
Віктор приїхав годині о восьмій, на його губах блукала
багатозначна посмішка, час від часу лукаво позирав на
Ксеню, а вона й не ховалася від нього — відразу ж дала
зрозуміти, що він не помиляється у своїх припущеннях, але
глузувати з цього вона не дозволить. Він погасив посмішку,
глянув на неї з пошаною, в очах з’явилося щось тепле,
доброзичливе: мовляв, бажаю щастя.
Віктор також гадав, що Володимирові слід
залишити98

ся в селі, бо сюди без машини важко добиратись, а
Оксана Самійлівна (так звали тещу) тільки вдячна буде, що в
хаті з’явилася добра людина, — самотньо їй без Олесі.
Володимирові незручно було жити на готовому — від брата
він іще міг приймати піклування, але не від чужих людей.
Віктор пожартував:
— Попам і художникам Бог велів — духовні особи. Ви
не турбуйтеся, ми з Медунами рідніші від рідних.
— А зуби? — в’їдливо запитала Ксеня.
Оксана Самійлівна засміялася, але для Віктора, як
відомо, згадка про вибиті зуби не становила образи — він
теж посміхнувся:
— На вівтар шлюбного щастя навіть зуби кинути не
шкода. — Потім звернувся до Володимира. — Оксана
Самійлівна вам розкаже.
— Авжеж, пропечатаю, мов у стінгазеті, — весело
кинула Оксана Самійлівна. Було видно, що вона любить і
шанує зятя.
Провівши Ксеню та Віктора, Володимир вирушив до
церковної руїни, але працювати не довелось — заважали
цигани. Вони давали йому зрозуміти, що він тут не
бажаний гість. Пояснити їм, що до його ескізів гріх ставитися,
мов до звичайнісіньких фотографій, котрі можна
розмножувати десятками, звичайно, не міг. Довелося чекати,
доки вони поїдуть.
Вивчав околиці села, блукав річковими берегами. Тут
він побачив знайомого дідка, що, сидячи в човнику-дов-
банці, вудив рибу. Клювало погано, дідусь кинув вудочку,
пристав до берега. Він виявився заповзятим балакуном,
хоч за власною вдачею, як потім з’ясувалося, був
людиною суворою, навіть непримиренною. Низенький,
жилавий, сухорлявий, він і в старості зберігав хлоп’ячу
рухливість, швиденько назбирав хмизу, розклав вогнище, на
якому незабаром запарувала юшка. Клює чи не клює, а
справжній рибалка завжди на юшку спіймає. І чарка,
звісно, в нього знайдеться, бо яка ж то юшка без чарки?
Володимир згадав про свою обіцянку, котру дав Ксені, але
на цей раз була надто поважна причина випити.
99

Діда звали Кирилом Трохимовичем, тепер він у
колгоспі сторожував, а раніше й головувати доводилось.
Спершу Кирило розповів про те, які тут соми водилися —
волами доводилось витягувати. Вірите чи ні, а жило тут
колись таке страховисько, що селянських гусей живцем
ковтало. Дітей до річки пускати боялися, бо ще нечиста сила
за ногу вхопить. Каченят він хаііав за милу душу, тільки
булькали, то де вже за дітей не боятися? Отож і вирішили
прикінчити старого диявола. Із кінського хвоста таку
волосінь виплели, що й кита утримає. Прив’язали каченяті до
ніжки, пустили його плавати. Таки ж ухопив, каналія!
Добре, що волосінь до ясена була прип’ята, а якби рибалка у
руках тримав, втік би, зміюка, з гачком та волосінню.
Збіглися мужики, гуртом тягнули — еге, де вже там! А
тим часом рябий Нечипір на воликах з поля повертався.
Розпрягай, Нечипоре, своїх воликів, є для них робота.
Волосінь до ярма прив’язали — цабе, цоб! І що ж ви
думаєте? Не сома, чудо-юдо на берег витягнули. З довколишніх
сіл люди збіглися, щоб на диво оте подивитись. А м’ясо й
рибою не пахло — старе, жилаве, наче вола забили.
Погуляли тоді наші мужики, як на доброму весіллі. Де воно те
все? Минулося, навіки минулось Немає тепер Дінця —
заводи випили. Ох, і п’ють же вони, ох, і п’ють! Один мета-
люрґійний скільки води висмоктує, що за сільськими
мірками на пів-України вистачило б. Бо скільки ж тієї води для
села потрібно? Ну, сам напився, скотину вдовольнив, та й
годі. А заводи так смокчуть, шо де вже тому бідному
Дінцю води їм настачити? Гине ріка, нанівець зводиться. Та
ще й хемію підпускають. Ех, рибко, рибко! Ловилася ти
колись і маленька , і велика, а дітям нашим сама хемія
лишається. Чули ж, може, що тепер із хемії риб’ячу ікру
роблять?..
Сашко каже: коли б із розумом, то металюрґійному
невеликого ставка б вистачило. Та й взагалі можна зробити
так, що вода на пару переганяється, а пара на воду. Ма-
будь, тому воно так діється, що люди почали більше по
містах жити. І те, що вони власними руками набудували,
100

здається їм дорожчим, ніж усе, що Бог сотворив.
— А ти віруєш? — несподівано запитав Кирило Трохи-
мович і відразу ж махнув рукою. — Е-е, де там! Ви тепер
тільки глузуєте з нашого брата.
— Може, хтось і глузує, — сказав Володимир. — Але
то нерозумні люди. Я думаю інакше: це дуже простий
вихід— Бог. Природа навіть від Бога складніша. Принаймні
від того Бога, якого в церкві малюють.
— Як же це?..
Володимир відчував, що він не здатний пояснити Ки-
рилрві Трохимовичу, як він бачить Природу, бо тут треба
вдаватися до такого наукового терміну, як субстанція —
спільна основа живого й мертвого. І все ж він заговорив
так, ніби перед ним сидів не колгоспний сторож, а людина,
котра перечитала чимало філософських творів. Вжив
навіть оте премудре слово «субстанція», хоч воно в цьому
разі було недоречне.
— А душі там є?
— Звідти вони й починаються, — відповів Володимир,
докоряючії собі за проповідницьку бездарність.
— Це що, наука так пояснює? — запитав старий.
— Наука висловлюється інакше: категорія субстанції
характеризує матерію як суб’єкт. Так в енциклопедії
написано. Але це фактично те ж саме. Просто іншими словами
сказано.
Володимир не надав цій розмові жодного значення.
Вона свідчила, що він покищо мав небагато власних слів
для того, щоб розмовляти з людьми про найістотніше. В
церкві про це кажуть краще. І слава Богу — нехай кажуть.
А Кирило Трохимович також, мабуть, думав про
церкву. Звідси, з берега, її добре видно. Кирило, тоскно
поглядаючи на святу руїну, тихо мовив:
— Славна церква була в Бугаївці. Тільки цегла від неї
лишилася. Хотіли на корівник розібрати, а вона не
дається. Ні ломом не візьмеш, ні найбільшим молотком. —
Помовчав трохи, скрутив цигарку із самосаду. — Клюбом її
замінили. Я не проти, клюб також потрібний. Та навіщо
було церкву руйнувати? Кому вона заважала?..
101

Потім розповів про Сидора Прилипка та про його
дружка, які оте лихо вчинили. Тепер, кажуть, з вугрювато-
го Сидора велике цабе вийшло.
— Хіба він бугаївський? — запитав Володимир.
— Ні, він із сусіднього повіту... Самі ж визнали, що
Дух є всюди. А таку красу зничтожили! Моя баба ще й
досі плаче. Як згадає, так і в сльози. Та що казати? Людей,
мов скотину, до сибірських загорож телятниками
вивозили. Скільки їх полягло! Тепер кажуть: не варто про те
згадувати. Вусатого знов «товаришем» почали величати.
Сатана йому товариш! А, може, він і є сатана. Не інакше, як
темних сил господар.
Згодом Кирило заговорив про Сашка.
— Олександер Григорович від великого гріха мене
освободив. Ми із старою сумнівались дуже, Олесю
рідною не вважали. А воно так вийшло, що в нас і рідні
більше не лишилося — одненька онука, та й та... Наша чи не
наша? Оксана її за німців народила. Запевняє, що наша.
Воно ніби й правда. Та як тому вірити?..
Тут, власне, й почала прояснюватися таємниця Вікто-
рового одруження. Увечері до слів старого Кирила
чимало цікавого додала Оксана Самійлівна. Якщо, зібрати все,
про що Володимир від них довідався, долучити розповіді
Сашка та Віктора, котрі він почув пізніше, — якщо все це
послідовно викласти, то в нашій уяві окресляться події, без
яких важко зрозуміти стосунки людей, що стали для
Володимира близькими, навіть рідними.
9
Такого й старі мартенівці не пам’ятають, щоб у цеху,
просто біля печі, хтось руку підняв на товариша. А про
молодших і мови немає. Мартени тут незвичайні,
найбільші в Европі, — їх побудували недавно, — тож у душах
людських жила урочистість, мимовільна гордість за свій
завод. І раптом один з найкращих сталеварів, —
подумати тільки: сам Олександер Григорович Медун! — так
тор102

гнув Віктора Неберу, що той, бідолашний, відлетів до за-
волочної машини, об мульду носа розквасив. Ніби й
причини жодної не було — просто підбіг Віктор до Медуна,
якогось бльокнотика йому показав, а Медун, ні сіло, ні
пало, як заїде з повного розвороту!..
Та найбільше здивувалися люди, коли поповзла чутка,
що вони нібито за дівку побилися. Про Віктора всі знали, що
він ласий до вівчат, але сталевари тільки посміхалися: яка з
розумом, то й сама про себе подбає. Жодна ще на нього
не скаржилась, то й не було приводу обговорювати ці
інтимності. А тут раптом стала халепа! Спершу подумали,
що Сашко за доньку зуби йому перелічив, потім
пересвідчилися, що Юлька до цієї справи взагалі непричетна, та й
мале воно ще, просто дитя. Потім з’ясувалося, що дівка
ця в Бугаївці живе, куди Віктор та Сашко виступати
їздили. Сашко добре співав, любив самодіяльність і його
любили слухати. Завод над колгоспом шефствував, тому
заводські співці й опинилися в колгоспному клюбі. Саме там
вони й познайомилися з Олесею. Так розповідав Віктор
Небера, коли до нього з розпитами чіплялися —
розповідав неохоче, затуляючи долонею рота, бо два зуби він-та-
ки справді виплюнув. А Сашко тільки відмовчувався, або
відповідав коротко: якщо винен — судіть, та й по тому...
Як же тут не судити? Кожному ясно, що судити треба.
Тільки сам Небера того не вельми бажав, навіть об’яву
про товариський суд писати відмовився.
Мабудь, завжди так буває: якщо людина привчила всіх
до того, що на її недоладності слід затуляти очі, — чи,
може, хильне зайвого, чи в шлюбних стосунках у неї не
гаразд, чи все те разом, — ніхто її вчинками вже й не
дивується. Це ж однаково, що дорікати тернові за те, що він
колючий, або гудити кислицю за терпкі плоди. Та коли б
на вербі груші вродили або вишня жолудями зарясніла —
о, тут було б про що людям погомоніти! Отак воно й
цього разу сталося. З Віктора поглузувати трохи, навіть
поспівчувати йому, га й кинули про нього теревенити,
зате про Сашка чого тільки не плелося! Добалакались
на103

віть до того, що він з Галиною Іванівною розлучається, бо
молоду вподобав, — вже нібито й заява в суді лежить. А
Вікторові в зуби заїхав тільки за те, що той на його
писану кралю ласим оком кинув.
Звісно, все те не могло не зачепити Сашкової родини.
Юлька плакала, хотіла навіть з дому втекти, а Галина
Іванівна хоч і вірила чоловікові, та воно ж відомо, що диму
без вогню не буває. Ходила похмура, неговірка, з
чоловіком на людях не показувалась, а їм, людям, тільки того й
треба. Начальство теж Сашкові дорікало, та й було за що.
Навіть його портрет, намальований Віктором, сам голова
місцевкому наказав зняти, — це там, на Алеї Слави, котра
веде через міський парк до палацу культури. Сашко все це
терпляче зносив, ні в чому каятися не збирався і твердив
лише одне: якщо винен — судіть.
Що ж воно там скоїлося, в отій Бугаївці?..
Все почалось біля церкви, яка вже відома читачеві.
Ажурні, тонко виковані ґрати у вікнах, велична простота
архітектури, що вгадувалася в поруділих стінах та
іржавих залишках бані, високий клен на вершині — все це,
звісно, схилювало Віктора, збудило якісь незвичайні почуття,
ніби й справді він опинився в незнайомому світі «— десь
далеко від заводського гуркоту й чаду, майже в
середньовічній тиші, де є лише незаймана природа, старовинні хати
під очеретом і ніякої тобі індустрії. Йому хотілося
емоційного переселення в якусь іншу епоху і він зумів себе
переконати, що таке переселення сталося. Певною мірою він
зумів передати свій настрій навіть Сашкові.
Автобус із самодіяльними акторами покотився до
колгоспного клюбу, а вони лишилися біля церкви, оглядаючи
береговий пейзаж. Особливо їм сподобалось озеро, що під
берегами позаростало водяними лілеями та лататтям.
Трохи далі починалося село. Інколи з’являлися люди на
вулиці, вони були спокійні, неквапливі — зовсім не ті, котрих
можна зустріти по великих містах. Словом, діти природи,
не прилучені до благ та згубних впливів сучасної
цивілізації. Все було тут чисте, незабруднене промисловими
відхо104

дами — сама лише поезія.
Та все ж старовинному пейзажеві мовби чогось не
вистачало. Потрібна була якась постать із далекого
минулого — нехай це буде дід з козацькими вусами аоо, може,
молодиця в корсетці з дерев’яними цебриками на
коромислі. Залізні відра не годилися, — це вже від металюрґії,
котра встигла набриднути на заводі.
Те, що сталося, перевершило всі сподівання. Із хати,
що була обнесена крейдяною загорожею, вибігла юна бо-
соніжна з лозиною в руках. Вона була зодягнена по-свят-
ковому, — напевне, вже збиралася на їхній концерт, але
треба ще загнати гусей до двору. Дівчина, стрибнувши в
хисткого човника, вправно відштовхнулася від берега і,
розмахуючи то весельцем, то лозиною, почала
випроваджувати гусей з озера.
— Гиля, гиля. Ану ти, чого сидиш?..
На ній не було ні плахти, ні стрічок, як того хотілося
Вікторові, але біла блюзка гарно вишита, довга золота
коса вигиналася разом з її пружним, тоненьким станом, і
саме ота пружність та ще й сором’язне відчуття власної
вроди одразу ж причарували Віктора. Тепер для його
картини не треба ні вусатого діда, ні молодиці з дерев’яними
цебриками — пейзаж несподівано ожив, здобув
завершення, бо дівчина та її гуси, та лозина в руках надавали того
одухотворення, без якого, на думку Віктора, не можна
уявити цього озера.
Але що сталося з Сашком? Приземкуватий,
широколиций, він раптом витягнув шию від подиву, ступив кілька
кроків до озера й застиг у непорушності, мовби те, що там
діялося, вразило його в самісіньке серце. Віктор спершу не
повірив, що Сашко також задивився на дівчину, — може,
він не на босоніжку, а на її гусей дивиться? Наблизився до
Сашка, заглянув йому в обличчя, а той навіть уваги на
нього не звернув, лише буркнув щось невиразне:
— Звідки вона тут?..
— Хто? — приголомшено перепитав Віктор.
— Не знаю.
105

Більше Сашко нічого не сказав. Був похмурий,
занурений у себе, мовби щось намагався пригадати, але
пригадати не міг, і це завдавало йому нестерпної муки.
— Хочете* я познайомлю вас? — запитав Віктор. — У
мене це просто виходить.
— З ким?
— Ну, з нею.
— A-а... Та ні, це тільки привиділось. Знав я колись...
Просто бачив. Давно це було, дуже давно.
І все ж Віктор помічав, що Олександер Григорович
думає про своє видиво, думає навіть тоді, коли розмовляє
про щось інше. Вони перейшли міст через Дінець,
наблизились до клюбу, де вже на них чекали. Сашко зник у
кімнаті для акторів, а Віктор лишився біля клюбного ґанку —
він відповідав за художнє оформлення концерту, його
справа була вже зроблена. Очікував він недаремно —
невдовзі на стежці, що вела через луки, з’явилися дві постаті.
В одній з них. Віктор упізнав юну чарівницю, друга
належала жінці у квітастому полушалку. Постаті наблизилися,
проте Віктор не став чекати, рушив їм назустріч. Він
справді вмів легко знайомитись, а вірніше діяв так,
начебто був уже знайомий, просто певний час не бачилися.
— Чого ж це ви спізнюєтесь? — запитав він,
безцеремонно оглядаючи жінку. — Вже, мабуть, усі місця зайняті.
Ну, та нічого, для вас влаштуємо.
— Чим це ми так заслужили? — трохи здивовано
запитала жінка.
— Давайте познайомимось, тоді скажу.
А хвилин десять він уже сидів поміж матір’ю та
донькою, і їм самим здавалося, що вони знають його не гірше,
ніж когось із колгоспних їздових.
Сашко співав гарно, як ніколи. То була пісня про
солдатську вдову.
Кажуть, — вродлива, кажуть, — багата:
Сад біля вікон, затишна хата;
Хміль розвивається на загорожі,
106

Аж попід стріху виросли рожі.
Тільки не знають подруги й друзі,
Як її серце б'ється у тузі.
Прийде із поля, зайде до хати,
Гляне на фото — солдате, солдате!
Що ти порадиш?,. І ніби з туману
Дивиться в душу обличчя кохане:
— Все я віддав, що лиш можна віддати.
Мила, чого ж тобі ждать від солдата?
Жити з печаллю на світі негоже.
Більше нічого порадить не можу.
Сашко дивився туди, де сидів Віктор, і Вікторові
здавалося, що його пісня була призначена для Олесі та для
Оксани Самійлівни. Щоправда, Олесю вона не дуже
зворушила, зате Оксана Самійлівна витирала кінчиком полу-
шалка заплакані очі.
Із клюбу вийшли в чотирьох. Віктор переживав
піднесення, був веселий, дотепний, змушував усіх сміятися. Та
не довго в очах Оксани жевріла веселість. Вона сміялася
мовби якось силувато, потім її обличчя знов набирало
суворого виразу. Нарешті вона сказала:
— То ви про мене співали.
— Чоловік загинув? — запитав Сашко.
— Одиначка я... Мати-одиначка. Олеся моє прізвище
носить. Не встигли записатися з Юхимом.
Біля хати зупинилися, треба було прощатися. Але
відчували, що не все сказано, особливо це відчувала Олеся.
Вона щось шепнула матері. Олена Самійлівна після
хвилинної ніяковости мовила:
— Може, поНечеряємо? Сусідка линків принесла.
Заводські актори вечеряли в колгоспній їдальні,
відбиватись від гурту не годилося, але Віктор був певен, що
їхньою відсутністю не дуже заклопотані — всі бачили куди
вони пішли. Завтра неділя, додому ніхто не поспішав —
107

вирішили покупатися в Дінці. Словом, Віктор умовив
Сашка, що треба прийняти запрошення. Олеся дуже
зраділа, відчинила хвіртку:
— Заходьте!
Коли зайшли в хату, Олеся спаленіла — мабуть,
уперше глянула на власну оселю очима сторонньої людини і
вона здалася їй дуже убогою. А, може, простежила за
поглядом Віктора, що зупинився на дешевому базарному
килимку з незграбними лебедями, вловила його поблажливу
посмішку і їй стало соромно за власний несмак — це ж
вона купила отой килимок.
Доки Оксана Самійлівна чистила рибу, Олеся
перекидала шкільні підручники — видно, просто не знала, як їй
триматися.
Віктор шепнув Сашкові:
— Скажіть точніше: кого вподобали? Я гратиму другу
скрипку.
Сашко нахмурився:
— Не мели дурниць.
Віктор взявся вихваляти Олесю за вишивки, що висіли
в рамочках — портрети Шевченка, Горького та якісь
пейзажі. Вишивки були звичайні, за готовими зразкамй, але
Віктор говорив про них так, ніби справді відкрив
незвичайний талант.
— Таких вишивальниць повне село. — Посміхнулась
Оксана Самійлівна. — Взимку всі дівчата сидять за
вишивкою. Кіно буває рідко. А більше куди підеш?
Олеся відразу пожвавішала, вона вже знала, що
Віктор — художник, то й за лебедів їй тепер не так соромно:
не вона ж їх малювала. А вишивки — це справді її робота.
Після вечері Олеся й Віктор вибігли в садок, а Сашко
й Оксана Самійлівна лишилися в хаті. Щось тоскне,
бентежне сповнювало душу Сашка. Йому було приємно
сидіти в цій хаті, дивитися в суворе і водночас прекрасне
обличчя Оксани Самійлівни — він вгадував у ньому людську
доброту, яка ховалася від себе самої, бо не всім її можна
виказувати. У світі чимало зла і через те людська доброта
108

мусить бути озброєна, завжди готова до самооборони.
Мабуть, Оксані Самійлівні довелось багато пережити
лиха.
Де й коли він бачив цю жінку? Тепер Сашко розумів,
що бачив не Олесю — бачив Оксану Самійлівну. Олеся
просто нагадала йому матір. Тож, напевне, це було тоді,
коли Оксана Самійлівна була в такому віці, як зараз
Олеся. Щоб якось розпочати розмову, Сашко сказав:
— Гарну доньку виростили, Оксано Самійлівно.
На її очі знов навернулися сльози, — як там, у
колгоспному клюбі.
— На важкому хлібі ростила. Іншим дітям хоч пенсія
за батьків була. Мені теж сусіди казали: іди, добивайся.
Всім селом посвідчимо, що ти дружина Юхима. Ні, не
визнали. Печатки немає. Хіба ж нам до печатки було, коли
німець уже Дебальцево взяв?.. А то ще й таке трапилося:
підкреслять олівцем рік народження дівчини — в окупації
народила? Все ясно... Наплакалась я, Олександре
Григоровичу. Ой, наплакалась...
Потягнулася до вікна, мовби дослухаючись, чи не
чути голосів під вишнею. Але на подвор’ї було тихо. Віктор
та Олеся, мабуть, за селом блукали.
Тим часом погляд Сашка впав на фотографію, що
висіла над столом. Це була Олеся, що сиділа поруч якогось
хлопця. Кулаки у хлопця великі, — надміру великі, —
вони незграбно лежать на колінах, бо, видно, не звикли й
хвилини прожити без діла. Так їм незручно й незатишно
перед об’єктивом, що кожен м’яз проситься: досить уже,
досить. Обличчя надміру серйозне, очі банькуваті, і
взагалі у хлопця вигляд такий, наче він приготувався ступити
кудись у потойбічний світ — аби швидше, бо хвилина
здається цілою вічністю. Дівчина також була напружена, мов
перед стрибком у безвість. Лише змарнілість фотографії
підказала Сашкові, що це не Олеся, а сама Оксана
Самійлівна в молодості.
— Впізнали? — сумно посміхнулась господиня. —
Дехто плутає: Олеся та й годі. Дуже ви мені серце
розвору109

шили своєю піснею. Чого ж тобі ждать від солдата?..Та
вже ж, не діждешся. А ждала, довго ждала!..
І тут ніби хмаровиння розступилося — виразно, дуже
виразно побачив Сашко високий дерев’яний ґанок
районного військомату й себе на тому ґанку. Ні, він іще не
солдат, а лише новобранець. Йому вперше видали бойову ґвин-
тівку і вперше поставили на пост. Вже пострижений, але ще
не обмундирований — у пожмаканому піджаку, в
розстебнутій сорочці. А десь далеко гуде земля — то вибухають
ворожі бомби. Мабуть, у Девальцево, а, може, й ближче.
Новобранці сплять, завтра їх повезуть до передової,
видадуть котьолки та ґвинтівки, взують у кирзові чоботи — о,
якби ж то в чоботи! Про це тільки й мови було, наче їхнє
життя залежало саме від чобіт.
На ґанок виходить Юхим, шарпає його за плече:
— Махорка є?
Нещодавно вони лежали на одній лаві, отже трохи вже
познайомились.
— Я на посту, — не ворухнувши головою, відповідає
Сашко.
— Дурень, — презирливо процідив Юхим, потім
показав ліву руку, на якій не вистачало двох пальців. t —
Бачиш?.. На фінській відморозив. Дай закурить.
Сашко дістає кисет, подає Юхимові. Біля двірця
падають бомби. Сашко мимоволі здригається.
— Звикнеш, — каже Юхим. — Всі звикають. Головне
— вмій себе поховати. Як тільки побачиш першого
вбитого, скажи собі: то не він лежить — то я лежу. А той, хто
по землі ходить — це вже не я. Це тільки моя тінь. Так і
живи, скільки тобі відміряно. А не зумієш так жити — від
страху помреш... Слухай, браток... Коли мене брали,
матуся в неї померла. Ми — бугаївські. Поїзд іще ходить.
Може, таки приїде. Якщо приїде — гукни. Затямив?
Диво дивне — пам’ять людська! Іще хвилину тому не
було ні війни, ні ґанку, ні Юхима — нічого цього не було.
Був спокій, був мир і якесь невиразне відчуття, що він,
Сашко, стоїть біля самісінького кореня людської долі. Він
110

— свідок, добре знає, що свідок чогось важливого, без
чого Олесі та її матері тяжко живеться у світі. Тепер він
пригадав, усе пригадав! І ту заграву, що освітила Юхи-
мове обличчя, коли він, затягуючись самокруткою ,
кинув оте слово: «Затямив»?, і наповнений пораненими гру-
зовик, що проїхав вулицею, і похмурі обличчя солдатів,
котрих вели на передову — туди, куди завтра поведуть і їх
з Юхимом.
Та найбільше чомусь запам'ятався вимощений
бруківкою дворик. Він був прямокутний, обнесений високим
парканом, під яким росли припорошені рудою пилюкою
лопухи. Пилюку сюди кидало вітром із шлакової гори, вона
вкривала дахи будинків, паркани, молоді акації. Все те
здавалося вихованим із заліза, що поіржавіло від часу, бо
й завод був старий, і шлакова гора дісталася від далекого
минулого. Тільки акації трохи обновили місто — їх
садили комсомольці, що дуже пишалися своїм
напіввійськовим одягом.
Тоді, коли у дворику з’явилася дівоча постать з
клунком у руках, Сашко відчував себе відповідальним за
минуле й майбутнє, але відповідальність ця була іще наївна,
необстріляна.
— Стій, хто йде? — крикнув він, піднявши рушницю.
Дівчина, не звертаючи уваги на його грізний вигук,
підіймалася по сходах. Вже розвиднилось, але сонце іще не
зійшло.
— Сюди не можна, — зовсім не по-військовому,
благально прошепотів Сашко. — Заборонено. Кого вам
треба?
А дівчина вже стояла біля Сашка, гаряче дихаючи
йому в обличчя. І такою вродливою видалась вона Сашкові,
що не було зараз для нього більшої влади, ніж влада її
очей. Його пік сором за те, що підпустив її до себе, хоч і
не мав права, але водночас хотілося, щоб вона
затрималась біля нього — просто для того, щоб іще раз глянути в її
обличчя.
Вона поклала клунок біля Сашкових ніг, дугастим
гребінцем розчесала волосся.
111

— Поклич Юхима Криничного.
Соромно зараз Сашкові дивитися в оте провалля часу
— соромно за те, як він тримався з нею, з якою
придуркуватою педантичністю ставився до своїх обов’язків. Ну,
чого ж було не покликати? Юхим же його попередив. Це ж
іще не фронт, навіть не військова частина, а лише
районний військкомат.
— Лейтенант наказав нікого не пускати.
— Не бійся, не втече.
— Не маю права.
Вона подивилась на нього зверхньо, глузливо, мов на
підлітка, котрий так боїться матері, що й за ворота без її
дозволу не ступить. Відштовхнула Гвинтівку, якою Сашко
загородив двері.
— Пусти.
— Зійдіть униз. Потім побачите.
— Кажу, пусти...
І тут сталося те, чого Сашко довіку не забуде. Всякі
потім баталії траплялися, але оця хвилинна сутичка, коли
гвинтівка раптом опинилася в руках дівчини, а потім
загриміла у ринві...
Ринва була обірвана, стирчала залізною куксою на
рівні вікна. Саме туди й жбурнула Оксана його гвинтівку.
Тепер її не дістанеш — треба шукати драбину та ринву
знімати.
А дівчина стоїть, взявшись під боки, і сміється йому в
обличчя: — Ех ти, вояка!..
Вибіг Юхим, вхопив її в обійми. Потім метнулися вниз
по сходах і зникли за рогом. Співали півні, ґвалтували
собаки. А Сашко стояв на ґанку, не знаючи, що йому роби-
ри. Почав було відривати ринву, щоб видобути з неї
Гвинтівку, але в цей момент вийшов лейтенант.
— Вартовий, де ваша зброя?..
Довелося розповісти про все так, як воно сталося.
Лейтенант, не дослухавши його белькотіння, підняв
новобранців і повів їх у степ, — треба шукати дезертира.
Сходило сонце, — велике, близьке, червоне. Не віри-
112

лось, що десь люди вбивали людей. Тихо було в степу. В
небі співав жайворонок, на бадиллі лежала роса. Кілька
новобранців на чолі з лейтенантом спускалися до балки,
що поросла молодими кленами та колючим терном.
На горбку поміж кленами невелика копичка сіна.
Лейтенант застережливо підняв руку, добув із кобури пістолет.
Жестом покликав новобранця з рушницею:
— Обережно! Може, він озброєний.
Ворухнулося сіно, піднялась дівоча голова.
Розплетена коса вкрила оголені плечі.
А за копицею горить розпеченою мідцю ранкове
сонце.
Заніміли новобранці, лейтенант сховав пістолет.
Такими недоречними видались їхні підозріння,
переслідування та отой пістолет у лейтенантових руках! Тут
усе було чисте, святкове, як вранішня роса на травах, —
те, без чого навіть жертви людські втрачали сенс. Бо за що
ж воювати, за що помирати в готових ямах, котрі
називались окопами, коли б у людей не було цього сонця, цієї
землі, цих обіймів у росяному сіні — всього того
споконвічного й немовби звичайного, що дається людині лише
тоді, коли в неї є воля? Відбери волю — й нічого цього не
залишиться, хоч і сонце світитиме так само, і ті ж самі
роси лягатимуть на трави. Але то вже не для тебе, то вже не
твоє. Жіночі руки не дотягнуться до чоловічих грудей,
чоловіча сила згасне у висназі, мовби в тілах людських
лишилися тільки неодухотворені мінерали, котрі вміють
рухатися, виконувати якусь роботу, але в них нічого немає
від сонця, від волі, від любови. Раби, тільки раби...
Сашко відводить погляд від дівчини, яка зараз нічого
не бачить, окрім свого милого, що поклавши голову їй на
коліна, дивиться в небо.
Дівчина почула тихе шарудіння. Стрепенулась, хутко
накинула блюзку на плечі, застебнула груди. І знов
заспокоїлась, перебирає пальцями його волосся.
А десь люди вбивають людей...
Лейтенант сторожко вивів новобранців із балки.
Зали113

шили двох з однією рушницею — просто так, для
порядку. Всім було ясно, що ніякого дезертирства тут не було.
Спогади, спогади...
Сашко дивиться в обличчя Оксани Самійлівни,
пам’ять вихоплює з минулого курну дорогу, по якій бігла
вона за машиною, що везла новобранців на фронт:
— Юхи-ме-е! Юхи-ме-е!..
Потім нічний бій з німецькими танками. Невідомо,
звідки вони взялися, — просто вискочили з балки,
підпалили їхню машину, а новобранці розсипались поміж
деревами, лежали під трясучими кулями.
— Тієї, що просвистіла, не бійся, — каже Юхим. —
Яка для тебе призначена, не засвистить.
Ніч, свистять вогнисті стрічки трасуючих. Коли б не
так страшно, то це було б навіть красиво.
— А в мене, мабуть, син буде, — шепоче Юхим. —
Скажи старшині, що я пішов.
— Куди? — безтямно питає Сашко.
— На Кудикину гору. — Дістав дві пляшки з
запалами, поклав перед собою. — Хіба це зброя? Такою зброєю
п’яні прасоли в бугаївській корчмі воювали.
І поповз, поповз у темряву...
Йому таки вдалося підпалити танк, але й сам він упав
з простреленою горлянкою. Відступали по дну балки,
несучи на руках тяжко раненого Юхима. Балка вивела їх на
околицю міста, яке обороняли наші війська. Тут здали
Юхима в санбат. Він іще був живий, а чи житиме далі —
того лікарі не сказали.
Оце й усе, що зумів пригадати Сашко. На тлі всього,
що було пережито потім у вировищі відступів, наступів та
атак, у кривавій купелі проривів, коли тіло солдатське
шматувалося об колючі дроти, коли вся сила підземних
надр, згущена в залізі, оберталася проти беззахисної
істоти, яка на 70% витворена з води — о, як легко її
розхлюпати! — на тлі всіх жахів, котрі стали нормою людського
життя, отой початок фронтової біографії запам’ятався
лише тому, що він був початком.
114

Пляшка, звичайнісінька пляшка з-під горілки,
наповнена якоюсь рідиною коньячного кольору, а до неї
мотузком прив’язана скіпка, облита сіркою... А може, й не
сіркою... Хто пригадає сьогодні оту убогу хемію? А тоді
вона все ж таки була зброєю. І танк все ж таки згорів! І
спалила його Оксана, хоч вона не знала цього, — десь за
руками Юхимовими, мов крила лебедині, тріпотіли її білі
руки. В тих руках був вогонь, нищівний вогонь, і навіть
залізо горіло від нього...
І ось вона сидить тепер перед Сашком, загартована
лихоліттям, кривдами та образами, але світла, соняшна,
готова віддати людям усю свою доброту, аби тільки було
кому її віддати!
Чи вижив тоді Юхим? Напевне, вижив. Сашко знав,
що госпіталі встигли евакуюватись, а в госпіталях
солдатське ім’я не губилося. Якби помер, повідомили б рідних після
визволення. Були, мабуть, у Юхима інші бої, які спалили
його разом з іменем — лежить у сирій землі разом з
іншими...
Оксана Самійлівна поглянула на гостя з тривогою —
якось він дивно мовчить. Мовчать лише іуби, а очі
промовляють щось гірке й тривожне. Була стримана, нічого не
питала, дока він сам їй не розповів усе. Поплакала, але не
довго — всі сльози давно виплакані. Потім щось тепле
з’явилося в її очах, ніби рідного брата зустріла.
— Завтра до свекра підемо. Ні, я не піду. А ви...
Розкажіть йому, все розкажіть!.. Не Олесі жалко — його самого
жалко. Не прийняв він нас, не повірив. А тепер сам
карається. Олеся виросла, їй уже не дідусева ласка потрібна. А
як їй боляче було, що дідусь чужою її вважає!.. Не знаю, чи
й простить вона Кирилові Трохимовичу. Якось іще в
четвертій клясі на Різдво вечерю до них понесла. Всі ж тут
носять. А він не прийняв... Всю ніч біля неї проплакала.
Рідна ж вона йому, рідна!.. А тепер Кирило Трохимович
щотижня біля нашого дому проходить. Я тільки у віконце
визираю — куди це він мандрує? Ніби ж на нашому кутку й
діла йому немає — ні родичів тут у нього, ні друзів. А він
115

пройде кілька дворів — і назад повертає. Та все
видивляється когось на подвір’ї, все видивляється. Бачу, болить у
нього душа, Отож розкажіть йому те, що знаєте.
Віктор і Олеся повернулися вже після дванадцятої.
Олеся була збуджена, розпашіла, ніби щойно сиділа біля
полум’я, а у Віктора горіла права щока. Оксана Самійлівна
кинула на них насторожений погляд. У тому погляді
промайнув переляк, що відразу змінився лукавою посмішкою.
Віктор інстиктовно затулив щоку долонею, потім відсмикнув
руку, знітився, силувано посміхнувся і з штучною
бадьорістю в голосі промовив:
— Прекрасний вечір, просто диво. Тут такі чарівні
пейзажі.
Оксана Самійлівна підморгнула Олесі — мовляв,
розумію! — потім запросила гостей до столу, на якому ще
лишалася страва й недопита горілка.
Сашко мовчав, Віктор намагався пригадати якийсь
анекдот, але так і не пригадав. Олеся про щось
перемовлялася з матір’ю самими очима. Збагнувши, що мати потай
пишається нею, Олеся заспокоїлась.
У Сашка теж є донька, він добре розуміє мовчазну
розмову поміж матір’ю та Олесею.. Доброго ляпаоа вона
відважила Вікторові, молодчина!..
Сашка й Віктора поклали спати в сусідній кімнаті на
одному ліжку. Сашко не спав — думав про Юхима та про
його доньку. А ще думав про людину, якої ніколи не бачив
— про Кирила Трохимовича, що жив з великими
сумнівами: онука чи не онука?
Тяжко-людині про смерть згадувати, коли на цій землі
не лишається від неї живого пагінця. Уривається рід, цілі
століття з тобою в могилу лягають. Добре лягати в землю
жолудеві — він знову проросте дубом. А людина
проростає не в землі — вона серед людей проростає. Ото й
ходить Кирило Трохимович біля Олесених вікон: мій
пагінець чи не мій? Закони ж ті самі для людей і для дерев —
смерть не страшна, якщо насінина твоя до сонця живими
паростками потягнулася. Жорстоко обдурює птахів зозуля.
116

А хіба ж люди такі не трапляються? Не хоче Кирило Тро-
химович бути обдуреним птахом. Та не хоче він і щастя
своє втратити. Бо яка ж радість від того, що кров твоя
живе на білому світі, а себе чужою вважає? Ба, навіть не вона
— ти сам її вважаєш чужою. А вона ж твоя, справді твоя —
і як тяжко їй це пережити! Отой вузлик з різдвяною кутею
— якою радістю він був для дитини, коли вона підходила
до твого двору! І яким болем, незмірним болем:
виповнилось її незміцніле серце, коли ти не прийняв куті, виставив
дитину з двору, хоч і сам потім карався, проклинав свою
вдачу...
Все це обзивалося в Сашковому серці живими
голосами, сльозами та болями людськими, а тим часом Віктор
буркнув своє:
— Міцним горішком виявилась.
— Хто? — не зрозумів Сашко.
— Ну, вона, пейзаночка моя. Не сподівався. І знаєте, в
неї розум гострий. Ніби мовчазне, розворуши... Коли
воно встигло перечитати стільки?
— Сільські люди багато читають, — зауважив Сашко.
— Особливо взимку.
Він не надавав значення тому, як Віктор
висловлювався про Олесю* — за грубоватою, розв’язною манерою
нерідко ховалося справжнє почуття.
Вранці Сашко вирушив до Кирила Трохимовича.
Рудий кудлай викликав щуплявого господаря. Кирило не
дуже привітно запросив Сашка до хати. Посадив гостя біля
столу, а сам стояв, вичікуючи, що скаже цей міський
чолов’яга. В клюбі Кирило не був, але бачив, що по селу
вештаються заводські артисти. Отож йому й дивно, що в
одного з них знайшлося до нього якесь діло.
— Я сина вашого знав, — рішуче мовив Сашко. —
При мені він був поранений.
Занімів старий, обличчя видовжилось, очі вилупковато
застигли, як у мертвого. А коли ожив трохи, хрипкувато
простогнав:
— Стара, чуєш?.. Стара! Де ти там?
117

Із запічку, що ховався за зеленою завіскою, поволі
викотилася купа ситцю — огрядна, майже нерухома
господиня хати. Сіре, вимучене хворобою обличчя було мокре від
сліз — вона чула, що сказав прийшлий. Стогін, зойк, при-
читання. Довго ще Криничні борсалися в запічках, у
хатніх комірчинах, доки з’явилося на столі те, без чого за
сільським звичаєм не годилося починати розмову з гостем.
А коли Сашко пояснив, заради чого сюди прийшов,
відразу ж спохмурнів Кирило Трохимович. Причіпливо
допитувався, яких саме пальців не вистачало в Юхима, якого він
зросту та в що був зодягнений. Переконавшись, що
Сашко справді знав Юхима, запитав:
— Коли ж це він сказав, що син у нього буде?
— Тоді, коли на Кудикину гору зібрався, — сумно
посміхнувся Сашко.
— Кудикина гора... Це його слова. Тільки було
запитаєш: «Куди» — відразу ж: на Кудикину гору... Значить,
кажеш, він танк уходорив. Ну що ж, раз на таке рішився,
то мусів згадати... Син чи донька — Бог знає. А коли
нюхнеш, чим смерть пахне, то ніщо інше в голову не лізе... А
ти ким служиш?
— Сталь варю.
— Е-е, сталь — не каша. Без розуму *не звариш.
І тут господиня так тяжко заридала, так забилася в
зойках та стогонах, що Сашко мимоволі потягнувся до
неї, щоб допомогти якось. Алеж як він міг допомогти?
Сама підняла голову і, зібравшись на силі, гнівно плюнула в
обличчя чоловікові. Кирило Трохимович навіть не
образився — спокійно витер обличчя, підвів дружину, допоміг
їй перейти кімнату і вже в запічку примирливо забубонів:
— Плюй, плюй... Твоя взяла.
Повернувся до столу просвітлений, навіть бадьорий,
мовби скинув з себе жахливий тягар, що так довго
пригинав його до землі.
— Вона мені зразу казала: наше дитя, Юхимове...
Минуло з півроку. Сашко знав, що Віктор навідується до
Бугаївки, але ні про що в нього не розпитував. Одного
ра118

зу, вийшовши з прохідної, Сашко помітив Олесю. У
коротенькій спідничці, в білій блюзці вона здавалася зовсім
дитиною. Олеся тримала в руці лозяного кошика, що був
наповнений свіжою травою. Радісно привіталася, защебетала:
— Ой, як добре, що я вас зустріла! У всіх питаю, де
вас знайти, і всі кажуть по-різному. — Розгорнула траву,
під пальцями засріблилась риба. — Це дідусь вам передав.
Сашко запросив дівчину додому, хотів познайомити її
з Юлькою. Олеся ніби вже й погодилась, але вирушила
якось неохоче, потім зупинилася і сором’язно запитала:
— А ви не знаєте, де Віктор живе? Мені снилося, що
він захворів.
Сашко дивився на неї з тим співчуттям, з яким
немолода людина дивиться на дівчину, до котрої прийшло
перше кохання. Мабуть, і до Юльли це незабаром прийде. Чи
.вистачить тоді у тебе тверезости, щоб отак розважливо,
безсторонньо спостерігати невловимий трепет, солодку
муку душі, що викидає на обличчя внутрішнє світло, від
якого очі робляться мовби невидющими? Вони дивляться не
на тебе, а крізь тебе, бо нікого не бачать, окрім тієї
постаті, яка вимальовується всюди — в рухові води й повітря, в
натовпі людському, у вечірніх хмарах та нічних снах.
Хіба можна зараз пояснити Олесі, що вона робить помилку?
Ні, Віктор не був* хворий, — Сашко це добре знав, — і
якщо він перестав навідуватись у Бугаївку, то справа тут,
мабуть, не у хворобі. Хотілося якось застерегти дівчину, але
де взяти для цього слів? А вона благала розшукати
Віктора, чи хоч показати, де він живе.
Олеся лишилася внизу, біля під’їзду, а Сашко піднявся
на третій поверх. Була перша година дня, але Віктор
чомусь вилежувався в постелі. Вигляд у нього був зім’ятий і
справді хворобливий. На журнальному столику — іншого
в кімнаті не було — стояли пляшки від вина. Підвівся з
дивана, вліз у піжаму, розчаровано оглянув пляшки і,
переконавшись, що в них нічого не лишилося, буркнув:
— Все видудлили, подонки нещасні.
Кого це стосувалося, Віктор не уточнив. Вістку про те,
119

що на нього чекає Олеся, він сприйняв без особливого ен-
тузіязму.
— Я знав, що прийде. Позичте десятку.
Боязно було Сашкові за дівчину, але він промовчав.
Поклавши на столика десятку, рушив униз. Довідавшись,
що Віктор зараз вийде, Олеся аж засвітилася від радости.
Сашко рушив додому з таким відчуттям, ніби він
тяжко завинив перед Оксаною Самійлівною та перед
Криничними.
Наступного дня й сталося те, про що ми вже
розповідали, — Віктор Небера лишився без двох зубів. Підбіг до
мартенівської печі збуджений, розпатланий, розгорнув
блокнота і показав Сашкові сторінку, де було записано з
десяток жіночиж імен. Останньою в списку значилася
Олеся.
— Що це? — не второпав Сашко, який саме
приготувався брати пробу сталі.
Віктор зареготав:
— Те, що було в Пушкіна. Дон-Жуанівський список.
Саме тоді й підняв руку Сашко...
Товариський суд відбувся, але можна сказати, що
його й не було. Віктор пояснив, що одержав у зуби
правильно. А раз правильно, то кого ж судити? Словом справа
закінчилася весіллям.
1 все ж Володимирові було трохи дивно, що Віктор
про це розповідає ніби з якоюсь гордістю. А проте
байдуже — Оксана Самійлівна не нахвалиться зятем, живуть
вони з Олесею добре. Для Володимира в цій історії були
головними героями не Віктор з Олесею, а Сашко та його бу-
гаївські друзі. Володимир шукав прототип жінки, Матері
Людства. В його уяві знов поставали обличчя циганки,
Ксені, Оксани Самійлівни. І чомусь саме вона, Оксана,
здавалась йому найбільш привабливим образом. В ній
було все, що треба для Матері — загартована у
стражданнях сила, обпалена лихоліттями врода, суворість і велика
доброта. Вона не ображається на свекра — вона його
жаліє. Адже ж він також карався, тяжко карався, тож нехай
120

хоч останні роки поживе з вірою, що рід його не
увірветься, — будуть онуки, будуть правнуки.
Саме оця спрага людська вразила Володимира. В
образі Матері Людства вона виглядала якоюсь абстракцією,
походила не так від відчуття, як від розумувань, а тут
були живі люди, що страждали, каралися і все заради того,
щоб Олеся мала предків, а старий Криничний — нащадків.
Здавалося, людина здатна прожити й без цього скарбу, —
декому він уявляється чисто анкетним, — алеж, бач, не
погоджуються люди так жити!
А що знає Володимир про своїх предків? Навіть про
батька він знає тільки те, що звали його Микитою.
Микита Таран — і нічого більше! Іван теж знає дуже мало:
загинув під Одесою. Хто їхня мати, жива вона чи мертва —
цього вони також не знають. Проте звідки довідалась Мо-
тря, дружина дивакуватого Миколи Медуна, шо вони з
Іваном брати?..
Це покищо лишалося таємницею, яка тепер почала
хвилювати Володимира значно більше, ніж будь-коли.
Світ, Всесвіт, субстанція — все це великі поняття, без яких
людині не прожити. Алеж, виявляється, ми не здатні
прожити й без того, щоб знати своїх предків і нащадків.
10
Не все з того, що ми тут розповіли, відкрилось
Володимирові зі слів Оксани Самійлівни. Зате сама вона
відкрилася йому так, що він ходив біля неї, мов закоханий. Оксана
Самійлівна була надто розумною жінкою, щоб не
збагнути, які почуття керують Володимиром. Ось у його
альбомі з’явився малюнок: молода Оксана вириває Гвинтівку в
молодого Сашка. Ось вона біжить за машиною, яка везе
Юхима на фронт. Не дуже вони схожі на себе, але Оксану
Самійлівну це не ображало: схожим було те, що вона
пережила, — і цього досить.
Оксана Самійлівна вставала рано — ще до схід Сонця
— вигейкувала корову з двору. Її приймав хтось із сусідів
121

— пасли корів по черзі. Раз на тиждень випадало пасти
Оксані Самійлівні. Для Володимира було чимало
несподіванок у сільському побуті. Він знав, що існують череди,
чередники, пасовиська. Виявляється, то було давно! Корів
доводиться маніжити по канавах та по лозняках — там, де
не можна скосити сіна. Отож про череду не може бути й
мови. У них і так добре, все ж таки є де корові напастися,
бо Дінець близько, заплави великі. А трохи далі від Дінця
люди й цього не мають — все заорано.
Вигнавши корову, зачиняла сарайчика й випускала на
волю курей та гусей. Потім бралася за сапку, ішла полоти
город. Володимир спробував їй допомагати, взяв другу
сапку, став поруч, але Оксана Самійлівна, сміючись,
прогнала його. Володимир так і не зрозумів, чим він їй не
догодив.
— Ото краще воду підносьте, — весело кинула Оксана
Самійлівна. — Давно дощу не було, земля тріскається.
Ця робота припала до серця Володимирові. Який він
хитрий, колодязький журавель! Його придумали, мабуть,
іще до Архімеда, — і, може, навіть раніше від колеса, —
але це ж таки справді геніяльний витвір людської думки.
Так легко і просто він висмикує відро з криниці, що тобі
лишається тільки підхопити його, перелити воду в
порожнє і хутко бігти до Оксани Самійлівни, яка вже рівними
порціями розлила воду під кущики помідорів і тепер,
випроставшись, чекає тебе з доброю посмішкою.
Для Володимира все тут нове, незнайоме — той світ, з
якого починалася на землі людина. Йому було дивно, що
Оксана Самійлівна на своєму невеличкому городі вирощує
все необхідне для життя. Це ж просто від Сонця, з
перших рук! Тільки тут по-справжньому починаєш розуміти,
що таке Земля і Сонце. А проте земля — земля з
маленької літери — насправді є Сонцем з великої літери. Бо цей
родючий прошарок, без якого неможливе життя, тдкож
зформований Сонцем.
Коли кінчили поратись у городі, Володимир
заходився ладнати загорожу для курей. Оксана Самійлівна лише
122

дивувалася, як Володимир володіє тяжкою сокирою. А
чого ж тут дивуватися? Цього в дитбудинку вчили.
На обід Оксана Самійлівна виставила карафку з
горілкою.
Щось огидне ворухнулося в його серці, мабуть, оті
спомини.
Страшно про це згадувати, просто страшно! То було
не життя, а тваринне длубання в темряві, у багнищі.
Напевно Оксана Самійлівна не догадувалась, яка боротьба
відбувається у Володимировій душі. Його тягнуло до
горілки, але вона породжувала такі принизливі, відворотні
спомини, що він тримав свою чарку так, ніби ніколи в
житті не пив. З жахом подумав: як добре, що Оксана
Самійлівна не бачила його там, в Одесі! А Неля ж таки
бачила...
— Олександер Григорович — він мені, як брат рідний.
А ви йому також братом доводитесь. То, виходить, ми з
вами близькі родичі.
Те, про що говорила Оксана Самійлівна, було просте,
дуже просте. Важко жити у світі без рідні — ой, як важко!
Тут, у селі, всі ріднею переплелись, а вони з Олесею жили
осторонь. Жаліли їх люди, та від тих жалощів лише
гіркота в душі розливалася. А тепер Оксана Самійлівна
щаслива, просто щаслива: є в неї рідня.
Трохи дивно, що вона й Сашка назвала його братом.
Володимир ще не встиг звикнути до того, що Іван
його брат: не пам’ятають вони одне одного в дитинстві —
видно, дуже малі були, коли їх розібрали. Не знав
Володимир і того, що люди надають такого великого значення
власній рідні. До цього треба було звикати...
Його ріднею були Куций, Вухатий, Кирпа. З Кирпою
вони разом росли в дитбудинку," Куций... О-о, це птах
високого польоту! Він зайво ніколи не пив. І слова
зайвого від нього не почуєш. Триматися він умів. Та й людей у
своїх пазурях також умів тримати. Яке це щастя, що
Володимирові не доводиться більше мати з ним справи!
Десь перед тим, як Іван видобув його із каналізаційної
123

ями, — у прямому й переносному розумінні —
Володимир уже збагнув, що робить Куций з підновленими
іконами. Йому на це натякнув Кирпа.
Отоді й прокинулось у Володимирові відчуття огиди
до самого себе. Найнявся сантехніком, лазив по
каналізаційних колодязях, почав менше пити. Не кинув зовсім, —
не міг кинути, — але робота вимагала тверезости. І хоч
вона була не з приємних, та Володимир почав потроху
завдячувати їй тим, що тепер він здатний бачити людські
обличчя, котрі не гойдалися перед ним, не розмахували в
просторі, у сірому алькогольному мареві, а мали чіткі й
виразні риси. Поволі почав угадувати в людських
обличчях доброту й лукавість, енергію та байдужість,
об’єднував їх, переліплював по-своєму, а в глибині душі
прокидалася жадоба все це відобразити на полотні.
Ото ж, мабуть, Іван застав його в час пробудження —
саме тоді, коли так йому була потрібна рятівна рука
брата!
Три доби прожив Володимир у Бугаївці. Церква з
кленом, циганка, кілька портретних ескізів Оксани Самійлів-
ни.
І все ж Володимир відчував, що не в цьому було
головне. Найголовніше полягало в тому, що він воскресав для
нового життя, воно його цікавило, хвилювало. Йому
хотілося жити!
У грецьких філософів було таке поняття: катарсіс —
очищення через трагедію. Може, й Володимир пережив
щось подібне?
Прокинувшись уранці, Володимир помітив, що
Оксани Самійлівни вже немає вдома — напевно, пішла до
корів. А, може, пішла в колгосп. Про її працю в колгоспі він
нічого не знав — чув лише, що працює на сезонних
роботах. Під рушником на столі Володимир знайшов сніданок:
варені яйця, молоко... За вікном було чути якісь голоси.
Прислухавшись, він упізнав хрипкуватий голос Кирила
Трохимовича та бадьорий, самовпевнений басок Віктора.
124

— Це добре, — говорив Кирило Трохимович, — пора
вже й додому.
Потім подумав: а де ж той дім? Якщо у Медунів, то
треба ж їхати до них. Згадав про Ксеню — вона жде на
нього, світла, щира душа. Може й справді там його дім?
Алеж і Ксеня, мабуть, сподівається, що він роздобуде для
себе якусь роботу. Ьо як же інакше? Ну, гаразд, щось там
на шахті для нього знайдеться. Не писання лозунгів,
звичайно, — цього він робити не буде! Слюсар із нього не
дуже вправний, але цю справу він навіть любив. Трохи
довчиться, то, може, й справиться. Треба побалакати з
Іваном, — нехай розвідує. В шахті чи на поверхні — це
байдуже. Де люди працюють, там і він зуміє. А Ксеня...
Якась непевність сковувала Володимира. Велику
пошану він відчував до цієї жінки. Легко з нею, просто. Вона
привезла сюди столичну освіту і не лише не розгубила її, а
збагатила тим духовним досвідом, без якого жодна освіта
не здатна діяти людям на користь. Та чи може він
любити її так, як любив Нелю?..
Мимоволі прислухався до розмови, що точилася за
вікном.
— Мені це вигідно, — казав Кирило Трохимович, —
бо гріх на душі маю. Смертельний гріх. Такий не
прощається. То було б краще, якби там духу не було. Алеж є!..
— А які гріхи прощаються? — з відтінком суму в
голосі запитав Віктор.
— Це ж так само, як і в кодексі. За одні — розстріл, за
другі — штраф... Мені штрафом не відбутися.
— Коли на тому світі розстрілюють, то куди душа
йде?
— В пекло йде, — буркнув Кирило Трохимович.
— Хто це може засвідчити?
— Академія наук.
Віктор зареготав.
— Цікаво було б прочитати докторський реферат про
пропускну здатність пекла.
Кирило Трохимович розгнівався.
125

— Корчиш дурня, а даремно. Академіки тобі про
пекло нічого не скажуть — це не їхня парафія. Вони повинні
роз’яснити, є там дух чи немає. І ось, бач, заявили: є
дух!..У зірках, у небі, у хмарах — всюди є дух. А раз дух,
то, значить, там душі живуть. Чого ж ти по-дурному
регочешся?
— Не може цього бути! Це — попівщина.
— Е-е, куди загнув!.. От уяви: двоє між собою
балакають — знахар і лікар. Знахар живіт животом називає, а
лікар якось по-вченому. Знахар травиці наварить, а лікар
пілюлі випише. Кому ти більше повіриш?
— Лікареві, звичайно. Це ж наука.
— От бач, наука... А ти з аптекарем побалакай. Він
тобі пояснить, що пілюлі з тієї самої травиці зроблені.
— Народна медицина, це зрозуміло. А дух... Цього
наука ніколи не визнає.
— Звідки ж він у тобі взявся?
— То інша річ — високоорганізована матерія.
— А, може, й там вона організована? Хіба ж ти всю її
бачиш?
— Всю не можна бачити, але знати можна: оце —
живе, оце — мертве.
— То чому ж воно так? — не здавався Кирило Трохи-
мович. — У живому ти ж, мабуть, дух визнаєш. Звідки ж
він узявся, коли його в природі немає?
— Он як ви повертаєте! Хитро... Де ж він, дух ваш?
— У Володимира запитай, він тобі розкаже. Він усе це по
науці пояснює. Я, може, щось і не так розжував. А він
каже... Як це?.. Щось на станцію схоже. Таке, що дух у собі
несе. Академіки про це пишуть. Не буде ж він брехати, то
ж гріх великий.
Володимир стояв у дверях, не знаючи, як йому
зголоситись. Вдався до традиційного прийому — кахитнув.
Співбесідники, що сиділи на ґанку, озирнулися. Кирило
Трохимович підвівся назустріч Володимирові:
— Ага, прокинувся... Поясни цьому Хомі, як
назива126

ється те, що дух у собі несе. Ти мені казав, та не з моєю
головою таке затямити.
— Кирило Трохимович на академію посилається, —
відмахуючись від мух, глузливо кинув Віктор.
Володимир міг би відповісти, що йдеться, звичайно,
про субстанцію, а вона ні в матеріялізмі, ні в ідеалізмі
нічим іншим, окрім суб’єкта, бути не може. В ідеалізмі —
дух, у матеріялізмі — матерія, алеж там і там обов’язково
суб’єкт!
— Я потім покажу, — ухильно відповів
Володимир, не вдаючись до енциклопедичних пояснень.
— Що саме — дух небесний? — наїжився Віктор.
— Земля — це також небесне тіло, — зауважив
Володимир. — Тут немає однієї точки зору. Я приймаю те
визначення, яке дає наша енциклопедія.*)
— Як ви тоді сказали? — перепитав Кирило
Трохимович. — Щось на станцію схоже.
— Субстанція.
— От! — Кирило Трохимович підняв до неба
прокурений палець. — Піду корову пасти. Оксану змінити пора.
Мені все одно роботи катма, а їй вас порати треба.
— Самі впораємось, — мовив Віктор.
Коли Кирило Трохимович вийшов із двору, Віктор
запитав:
— Про яку енциклопедію ви казали?
— Про українську.
— Значить, субстанція?..
— Чотирнадцятий том. Видано за постановою ЦК
КПУ.
Після цієї довідки, яку Володимир проголосив майже
урочисто, він мимоволі подумав: «Таки ж не все в нас
лишається по-старому! Чи можна уявити, що в сталінські
часи якесь радянське видання подало пантеїстичне
визначення матерії? А сьогодні, бач, друкують. І ніхто галасу не
здіймає. Може, просто не помітили? .. Таки ж правду
казала Ксеня: сьогодні всі про це думають».
*) Мається на увазі Українська Радянська Енциклопедія, т. 14, ст.
143, Київ, 1963 р. (Примітка автора).
127

— Гаразд, перевірю, — буркнув Віктор. — Але що ж
це виходить?.. Він же, бачите, навіть про пекло заговорив.
— То вже художня творчість, — посміхнувся
Володимир.
— Все одно попівщина.
— Ну, знаєте!.. Якщо попи вже лочали із матеріялізму
нас виселяти... Куди ж нам тоді від них сховатися?
Володимир розумів, що не здатний висловити власних
думок — вони виходили обрубкуватими, невиразними.
Потім подумав: та це ж взагалі не пояснюється — це
добувається з боєм, у самому собі, у власних терзаннях та
сумнівах. Можна й енциклопедію прочитати, і знайти в ній оті
слова про матерію, але нічого в душі твоїй не ворухнеться
— нічогісінько! Він — художник у своїй душі, оцей
Кирило Трохимович! Поет і художник, хоч ніколи не написав
жодного рядка, не створив жодної картини. І якщо
відібрати в Кирила цей талант, життя для нього стане
холодним та беззмістовним. Бо що ж ми, власне, талантом
називаємо? Вміння все у світі одухотворити — ось що таке
справжній талант! А вилилося це на папір чи тільки в
серці твоєму лишилося — то вже справа другорядна. Бо
якщо на папір не вилилось, то в землі вкарбувалося. Ж и -
в у землю хлібороб любить не менше, ніж матір рідну.
Вона не словами, а плодами відгукується на його любов.
А під плугами тих, хто мертвою її вважає, земля справді
мертвою робиться.
Повернулась Оксана Самійлівна, щиро забідкалась —
невже справді Володимир їде? Та чого ж це так швидко?
Звикла вже, мов до рідного, хоча б з місяць у неї пожив.
Десь розшукала старе відерце, наповнила свіжими яйцями
— то ж таки добре, що загорожу для курей змайстрував,
бо вони, кляті, всі грядки попсували.
Володимирові також було шкода кидати Бугаївку —
він тут почував себе так, наче відкрив невідомий материк.
Здавалося, все те він знав, усе розумів, але знав і розумів
здалеку, без духовного споріднення з людьми. Тепер він
хоч трохи зачерпнув свіжого вітру, яким вони дихали
що128

денно. А, може, й справді пожити тут кілька місяців?
Мабуть, у колгоспі легше знайти роботу, ніж на шахті.
Та щось його вело, кликало — Володимир іще не зміг
пояснити, що саме.
Віктор чомусь був похмурий, замислений. Коли
проїхали високі крейдяники, що нависали над Дінцем, запитав:
— Навіщо це вам?
— Що саме? — трохи здивовано перепитав
Володимир.
— Ну все оте — дух, субстанція. Про це тепер майже
ніхто не говорить. Хрестики почали носити, це правда. У
нас є велике водосховище, з якого металюрґійний воду
бере. Піску туди навезли, грибки поставили. Качелі, каруселі
— розкіш!.. Подивишся — наші хлопці, наші. А десь
понабирали золотих хрестиків і одне перед одним хизується. В
плавках та купальниках бігають, у піску риються — а
хрестики теліпаються, мов на ченцях. Хоч які ж там у біса
ченці! Тут же й транзистори, й любощі, і навіть горілка. І
ніякої церкви їм не треба, ніяких попів. Вбий мене —
нічого не тямлю!..
— Я ж казав уже, — відповів Володимир, — вульгарні
пояснення винні. По собі це знаю.
Далі їхали мовчки. Володимир повернувся думками до
Матері Людства. Йому почало здаватися, що в цьому
задумі якась нарочитість. Він іще не міг зрозуміти, що саме
викликало його сумніви. Може, те, що Оксана Самійлівна
все більше й більше витісняла в цій композиції і циганку, і
навіть Ксеню, а разом з образом цієї жінки з’являлося те,
що вже не вимагало такої пишної назви.
І тут він уперше відчув, що Бугаївка все перелопатила
в його думках. На мить конвульсивно напружилися м’язи
— і відразу ж настало відчуття власного безсилля. Як це
страшно: відчувати себе найбагатшою людиною на землі
— і потім отаке падіння!
Віктор зупинив машину біля шахтного клюбу, де
містилася бібліотека. Чомусь він вирішив здати
Володимира просто в руки Ксені. Це трохи розвеселило
Володими129

ра, повернуло до реальности. Він слухняно рушив за
Віктором. Пройшовши вестибюль, вони опинилися в
читальному залі, де сиділо двоє пенсіонарів та якась дівчина —
видно, заочниця.
Ксеня завела їх у кімнату, що містилася за стелажами.
Не ховала своєї радости, оглядала Володимира так, ніби
вони зустрілися після тривалої розлуки.
— Ну як, закінчив? — запитала вона, маючи на увазі
ескізи до «Берега Вічности».
— Не знаю, — проказав він якось винувато й
розгублено, мрвби його обікрали в дорозі. — Все це не те, не те.
— Буває, — заспокійливо кинув Віктор. — Висока
вимогливість до самого себе.
Симпатяга він, цей Віктор! Але інколи так набридає
його манера виголошувати прописні істини, що хочеться
кинути йому щось різке, зовсім не товариське.
Ксеня, нахилившись до нижньої шухляди свого
столика, щось видобула звідти й підняла в затиснутому кулачку:
— Вгадайте,* що тут у мене?
Володимир і Віктор, мовчали. Ксеня розтиснула
пальці, на долоні заіскрився золотий хрестик.
— Подруга із Києва прислала. Пише, що там це зараз
дуже модно.
— Ну, раз енциклопедія проповідує... Все одно
розкритикують! Не вірю, щоб так лишилося.
— Та навпаки ж, навпаки! — сердився Володимир. —
Все ж навпаки, Вікторе. Який же це Бог? Це ж Природа.
Просто Природа.
— Гмм, для вас просто... Дух над нами... Всюди — в
повітрі, в Космосі. І це по-вашому просто! Хай навіть у
матерії, алеж дух.
— Ох, Вікторе, — зідхнув Володимир. — Невже вам
легше в бездушному світі живеться?..
Звісно, якби Віктор сам надибав на ці рядки, він би їх
просто не помітив. Але суперечка з Кирилом Трохимови-
чем та ще, напевне, оті хрестики, що постали в його уяві
несподіваною загадкою, запалили в його свідомості
хи130

мерний здогад: ось воно звідки йде! Від самої науки...
На прощання Віктор сказав:
— Людям слід пояснити без мудрувань: або є Бог, або
його немає. А половинчастість — і є, і немає — тільки
хаос породжує. Як на мене, то я б оцей том заборонив. Та й
вас, Володимире, ніхто не зрозуміє. Ясність потрібна! А
тут немає ясности.
11
Так, тут немає ясности. Володимир стояв серед
стелажів, механічно перегортаючи то одну книжку, то другу, а
Ксеня намагалася зрозуміти, що його мучило. У
Володимира багата міміка — вирішила Ксеня, — бо на його
обличчі відразу можна прочитати, добрий у нього настрій чи
поганий. Зараз йому зле. Невже полеміка з Віктором так
на нього вплинула? Чи, може, тут долучилося щось інше?
— Не дивуйся, Володю, — тихо сказала вона. — Так
було завжди. Не кожна людина готова роками себе
катувати, щоб відгризти для себе шматочок істини. Лише
одиниці до неї пробиваються, а інші... Іншим треба
пояснювати.
— Як пояснювати? — кинув на неї холодйий погляд
Володимир. Він її ніби не бачив, десь дуже далеко
блукали його думки. Та ось його очі потеплішали, мовби він
тільки зараз помітив Ксеню. Для більшости людей
матерія — це те, що можна руками обмацати. Або язиком
лизнути. Чим же ми тоді відрізняємося від тварин? Вони теж і
мацають, і лижуть...
Ксеня поклала долоню йому на чоло. Щось тепле,
світле влилося в його кров — Володимирові ніколи не
доводилося відчувати такої лагідної, заспокійливої ласки. Це
була ласка не лише коханої жінки — в ній було щось
материнське. Легко стало на душі, легко й надійно. З Нелею
вони жили, мов язички полум’я на вітрі. А тут було інше,
зовсім інше: Ксеня вміла своєчасно піднести руку й
захистити полум’я, щоб воно горіло спокійно, щоб вітер його
не погасив.
131

— Не всім енциклопедія потрібна. Є люди, які це
стихійно розуміють. Отим і треба пояснювати.
— Якщо розуміють, то навіщо ж їм пояснення?
— У тебе інша мова, Володю... Гадаєш Ван-Ґоґ щось
інше пояснював? Зрештою, нехай собі сперечаються
філософи — то їхня справа. А ти — художник, ти маєш право
бачити світ так, як серце підказує.
— Ой, Ксеню!..
Це вихопилось у нього, мов зойк, ніби заклик на
допомогу. Вона це, мабуть, зрозуміла — потягнулася рукою до
полиці, дістала книжку в сірій обкладинці, подала
Володимирові. Він безтямно гортав сторінки, не розуміючи
навіть, про що в цій книжці йшлося — зрозумів лише, що то
був Ґете в оригіналі.
— Про світло та кольори, — мовила Ксеня. — Хочеш,
я перекладатиму для тебе?
— Навіщо тут ця книжка? — здивувався він.
— Ти не знаєш, скільки в нас заочників. Але бачиш,
Ґете від філософії до мистецтва йшов. Том, цілий том про
світло!.. Візьмемо додому?
Вона так і сказала: «Додому». Мабуть, у неї мимоволі
це вихопилось — зашарілася, дивилася на Володимира
так, ніби чекала вироку. А, може, Ксеня це вже справді
вирішила для себе? Хіба ж там, під копицею, вона не казала
того ж самого?..
— Про Віктора не думай погано, — мовила Ксеня,
щоб заповнити напружену павзу. — Ти ж бачиш, як він це
сприйняв?
— Та бачу, — скептично посміхнувся Володимир.
— Поспішати не варто, нехай вибродить. Багато
таких, як він — хочуть, щоб за них хтось інший
розжовував, а їм готове в рот падало.
Раптом Ксеня спіткнулася об щось залізне — то було
відро з яйцями, котре Віктор залишив між стелажами.
— Що це? — вихопилось у неї.
— Оксана Самійлівна передала.
— Кому? У Медунів кури є?
132

— Ну, може, тобі.
Ксеня зраділа:
— Це ж прекрасно! Смажені приготуємо. Яку ти
любиш — з шинкою чи з ковбасою? — Вона підморгнула
багатозначно. — Чарка теж є. Не забув нашу умову?
Бібліотеку можна зачинити лише через годину.
Володимир пішов до Медунів. Марія Гаврилівна повідомила,
що Іван на роботі, а Григір Остапович знов до свого
маєтку подибав. Потім завела в кімнату, де стояло два ліжка
— оце Іванове, а це вільне, можна займати. Запросила до
столу — обід у неї готовий, на грубі стоїть.
Володимир попросив, щоб Марія Гаврилівна не
квапилася з обідом — він не голодний. Поговорили про це, про
те. Потім Володимир запитав:
— Маріє Гаврилівно! Хто вам написав про мене?
— Та Мотря ж, Мотря, дружина Миколина.
— А звідки вона знала, що є в Івана брат?
— От, бач, знала. Двійко вас у дитбудинку було. Івана
вони собі забрали, а ти лишився. Потім Івана нам
віддали... А як вона про те^е дізналася, того не скажу. Хтось,
мабуть, за тобою стежив. Були у вас вихователі...
— Так, були вихователі. Директор давно вже на
пенсію вийшов. Суворою людиною був Дмитро Захарович, із
фронтовиків. Та коли прощався зі своїми вихованцями,
сліз не міг утримати.
Десь років зо два тому Володимир заснув біля
самісінького прибою, хвиля черевики лизала. А хтось його
виволік звідти, ще й полину під голову намостив. Наче крізь
сон оте марилося — сам Дмитро Захарович його відчитує:
— Ой, дурень, дурень! Жити тобі набридло? Бачиш,
море починає грати. Воно ж тебе проковтне, мов сонного
жука. А гарно ж малював! Я гадав, художник з тебе
вийде...
Коли проспався, сон отой тяжким соромом його пік.
А, може, це був не сон? Може, Дмитро Захарович згадав,
що в цього п’янички десь брат мусить бути? І хоч не
годилося розголошувати таємниці усиновлення, та, може,
лю133

ди якось виявлять ласку, щоб істота оця не загинула...
Теж, бач, рідня — Дмитро Захарович, директор
дитячого будинку. Володимир його недолюблював, а він
життя йому врятував. Ну, звісно, це ж був не сон! То на якусь
мить продерлася його свідомість крізь пелену горілчаного
туману, та й знову поринула в небуття.
Володимир сказав Марії Гаврилівні, щоб про нього не
турбувалася — Ксеня Петрівна йому теж кімнату
пропонує, то, мабуть, він у неї оселиться, там вільніше. Марія
Гаврилівна лише посміхнулася: ну що ж, пробуй — може,
й до ладу вийде. А потім таке мовила:
— Дивись, синку. Тобі видніше. Але нас не цурайся. Де
брат, там і родичі. Знай, що це твоя хата. Що маємо, все
твоє, — на двох з Іваном. Сашко — то вже відрубаний
палець.
Повернувся в бібліотеку тоді, коли Ксеня її замикала.
На відрі з яйцями лежав науковий трактат Ґете про
кольори та світло. Рушили шахтарським селищем, зустрічні
шанобливо віталися з Ксенею, кидали зацікавлені погляди на
Володимира.
Вдома Ксеня трималася сором’язно і якось мовби з
острахом. їй хотілося, щоб Володимирові сподобалося в
неї, щоб він відчув тут спокій і затишок. Подала йому
піжаму і шкарпетки, відчинила двері до ванної кімнати. Він
чомусь почав розглядати піжаму, потім кинув погляд на
портрет її чоловіка.
Ксеня, зрозумівши той погляд, відразу ж пояснила.
— Це я вчора придбала, для тебе.
Ще одна колючка в його * самолюбство. Скільки ж
отримує Ксеня за свою роботу? Ну, гаразд, він
розрахується. Все ж таки це приємно, дуже приємно!
Доки Володимир мився, Ксеня приготувала вечерю.
Видно, вона була непоганою господинею. Серветки,
тарілочки, ваза з квітами, салатниця, гранчаста карафка із
рубінового скла — все це виглядало святково, навіть
урочисто. А, може, й справді сьогоднішня вечеря для неї була
свягом? Може, й негарно, що він у піжамі? Проте Ксеня
134

також зодягнулася в білий пеньюар, що більше скидався
на плаття нареченої, ніж на хатній одяг. Цілком
можливо, що їй дуже кортіло зодягнути його сьогодні, через те
вона й Володимирові купила оцю піжаму — щоб зберегти
стиль. Так проте, по-домашньому, без умовностей. Але ж
вона добре знала, як їй до лиця білий пеньюар. Такою
вона видавалась молодою і вродливою, що Володимир
мимоволі подумав: та ти ж, Володько, не вартий і нігтика
цієї жінки!..
Це був вечір радости, вечір хмелю. Так їм просто
було у всьому порозумітися, що, здавалося, вони цілу
вічність знали одне одного. Веселі, захмелені, підходили
удвох до зеркала, дивилися, як вони виглядають у парі.
Сміялися, мов діти, пробували навіть танцювати під
радіолу, але Володимир виявився незграбним кавалером. Час
від часу він обводив поглядом кімнату, якась дрібниця
нагадувала йому, що він тут лише гість, але Ксеня
перехоплювала його погляд, відволікала якимсь дотепним
слівцем чи несподіваним запитанням — і він знову бачив
лише її.
Потім зникали пустощі, хтось із них кидав серйозну
фразу — і в серйозному їм було так само легко, як і в
пустощах. Обоє розуміли, що це найголовніше, бо веселих і
дотепних людей на світі багато, але це ще нічого не каже
про їхні справжні якості.
— Ти приїхав не таким, яким я тебе чекала, —
вимкнувши радіолу, мовила Ксеня. — Я рада, що ти
розвеселився. Але щось тебе гнітить.
— Мені на роботу треба.
— Встигнеш. Не знаю, як далі, але місяців зо два я
тебе не пущу.
— Ні, Ксеню, я так не можу.
— Ну, гаразд. Розкажи краще, як посувається робота
над «Берегом Вічности».
Володимир відповів не одразу — довго мовчав. Ксеня
помітила, що в ньому ворушаться якісь сумніви. Вона
стежила за виразом його обличчя, намагаючись зрозуміти,
про що він думає.
135

— Ти правду казала, Ксеню, — відгукнувся він
нарешті. — Це не годиться.
— Хіба я таке казала? — вжахнулась вона. — Мені
дуже сподобався твій задум. На тій церковці межа пролягає.
Від неї новий світ починається. Але старий... Там же
стільки сил духовних! Чи можемо ми так просто від них
відректися? Це ж вело людей, довго вело! Людям хочеться з
пошаною вклонитися цьому берегові, а вже потім рушати
в нову плавбу.
Володимир сумно посміхнувся.
— Не знаю. Може, я злякався. Тут треба знайти
відповідь на деякі питання. Може, вся справа в назві?.. Але
раніше... Раніше робота, Ксеню! Я мушу знайти роботу.
Вона довго розглядала малюнки в його альбомі. Це
були тільки ескізи, але Ксеня не могла не помітити
внутрішньої сили художника, що проступала в кожній лінії, в
кожній рисці.
Вона намагалася усвідомити, який конфлікт
переживав Володимир. Спершу біля церкви взагалі не було
людей — була тільки руїна та молодий клен на ній. Цей
символ можна витлумачити й так: ви руйнуєте храми, а
природа їх звеличує, засіває новим насінням. Та коли
з’явилися люди, то все тепер залежало від того, хто вони, в яку
дорогу вирушать?..
Задум ускладнився, вимагав недвозначної відповіді.
Ксеня ще не уявляла, що ця відповідь мусіла визначити
шлях самого художника — їй здавалося, що йдеться лише
про його полотно. Про одеське минуле Володимира вона
покищо нічого не знала.
— Ти не повинен кидати свій задум, Володю, — тихо
мовила Ксеня. — Не можна його кидати.
— Я хочу зрозуміти, куди й до чого йде людство.
— Хіба це хто-небудь знає?
— Треба знати, Ксеню! На мій погляд слід жити так:
якщо віриш у Бога — йди в монастир, якщо віриш у
життя — служи живому. А чому служить «Берег Вічности»?
Ксеня засміялася:
136

— Нелегкий у тебе характер! Всі ці дні я тільки й
думала про твій «Берег». І знаєш, до якого висновку
прийшла?
— Не знаю.
— Ти тягнешся до філософських узагальнень. Життя
сильніше від смерти. На боці смерти — війни, руйнації,
лихоліття. На боці життя — Мати, Людська Мати. І клен,
який виростає на руїні, і діти біля материнського вогнища.
І ота незвичайна ніч. Що ж тебе тут налякало?..
— Мені скажуть: твоя Мати засвітила вогник у
зруйнованому храмі. Чому ж не в колгоспному клюбі? А я,
Ксеню, не знаю, як це пояснити. Просто вразила мене
церковна руїна, та й годі. Мене, розумієш?.. Не Матір, а мене, і в
цьому нарочитість.
Ксеня, трохи подумавши, мовила:
— Немає тут нарочитости. На руїні виріс клен — і цим
все сказано. Сонце на старому храмі витворило нове
життя. Храми вмирають, життя — вічне!
— Так. Але... цього ще не досить, — похмуро
зауважив Володимир.
Ксеня пояснила: якщо потрібна прив’язка до
конкретних подій, то це може бути минула війна. У церкві
світиться, але то не свічка — там діти накидали трави, товчуться
на ній, їм весело. Тут вони ляжуть спати. Німців давно
вигнали, фронт уже далеко, можна не боятися вогнища.
Може, сім’я повертається в рідне село. Або й повернулася, та
хата спалена... Але ця прив’язка — тільки сцена. Дія
ширша, вища, величніша! Позаду наше минуле — з богами та
війнами. А попереду нова дорога. І Мати готує до неї
дітей.
— Гаразд, я подумаю. Мене зачарував не символ
Матері, а просто мати, реальна мати.
Ксеня припала головою до його грудей.
— Володю, живи тут, у мене... — Він відчував, як
б’ється її серце, як слова перехоплюють подих. — Чуєш,
Володю?.. Мені тяжко було ці три роки. Повна самотність,
моторошно від неї. У Києві було б іще гірше — тут мене
137

знають, шанують... А там? Юристів без мене вистачить.
Та й бібліотекарів теж... Я готова жити на хлібі та на
воді, аби ти ніколи не думав про заробітки від малярства.
Візьмемо город, заведемо курей. Поживемо якось... Мені
мета потрібна, мета! Щоб я знала, для чого живу на світі.
Бібліотеки мені мало. Ти — великий, Володю! Ти й сам
цього не розумієш. Я це відразу в тобі побачила. Але тобі
буде важко. Не всі люди вміють побачити велику правду.
А маленька просто не для тебе. Не ходи звідси нікуди,
живи тут. Я нічого від тебе не вимагатиму — будь
квартирантом, це твоя справа. Я люблю тебе!.. Легковажно,
швидко — все знаю. Але люблю...
Ксеня раптом заплакала, сльози котилися на його
долоні, тяжка самотність, якої зазнала ця жінка,
висловлювала себе відверто, не ховаючись, — і це так зворушило
Володимира, що він теж готовий був заплакати.
— Ти ж мене зовсім не знаєш, Ксеню.
— Знаю, я вже зрозуміла. Нервовий, непослідовний.
Можеш незаслужено образити... Ну, п'яним я ще тебе не
бачила, але нехай. Не в цьому справа... Я все стерплю,
Володю. Аби ти лишився зі мною.
Він слухав її слова, мов зачарований. Нехай тільки
самотність, про яку вона з таким болем казала, породила в її
душі стільки пристрасти!? А, може, й справді Ксеня
побачила в ньому те, чого не бачили інші? Де, в чому вона
могла це побачити? Ескізи, які вона розглядала, не
заслуговують на таку оцінку. А вона, бач, назвала його великим!
Хоча б просто художником...
Страшно було Володимирові від її слів. Страшно
тому, що він іще не знав, чи зуміє відповісти їй такою
любов’ю, яка виринула в ній. Це правда: Ксеня саме та жінка,
яка здатна допомогти йому зробити перші самостійні
кроки в мистецтві. А що ж буде потім? Адже ж попереду ціле
життя. Він теж пережив самотність, він знає, яка це для
людини кара.
Володимир сказав:
— Ми будемо разом, Ксеню. Та я боюсь, що ти
розча138

руєшся. Не так це просто, люба моя.
— Знаю, не маленька.
Витерла очі, посміхнулася. Підійшла до фотографії
чоловіка, сказала засмучено:
— Це нічого, що я не зняла?
— Ну, що ти, Ксеню! — обурився він.
— Спасибі, — вона рвучко пригорнулась до нього. —
Спасибі, Володю. Я знала, що ти дозволиш.
Знов наблизилась до фотографії, хустинкою витерла
скло — наче давно збиралася це зробити, але чекала
дозволу. Чи, може, Ксеня розмовляла з чоловіком потай від
Володимира? Може, вона казала йому: не засуджуй мене,
дорогий, бо хіба я винна? Я пробувала прожити без друга,
щоб думати тільки про тебе. Та земля влітку розпікається
сонцем, а взимку її сковує мороз. І все в цьому світі
вимагає, щоб люди пам'ятали, де вони живуть — не за
хмарами, а на землі, серед земних, відчутних речей, котрі не
дозволяють про них забувати. Вони то колючі, то лагідні, то
красиві, то потворні. Дехто намагається їх привласнити,
сказавши: це моє! — ніби від цих слів вони починали
комусь належати. Але люди вмирають раніше, ніж речі, і
насправді людям нічого не дістається — все лишається на
землі, де знову хтось повторює: це моє! А що ж по-справ-
жньому наше? Тільки саме життя, тільки те, що ми
пережили та передумали. Тільки добре слово друга, потиск
його руки, щирі почуття, котрим можна вірити. Та ще те, що
ми пізнаємо ціною великих зусиль, ціною мук і страждань
— так, як воно й годиться людині. Нехай інші вже
пізнали й докладно пояснили цей світ, та ми знову мусимо
його пояснювати — бо тільки заради цього й живе людина.
Ми ж з тобою не раз про це розмовляли, саме для цього я
й покинула столицю, то ти ж повинен мене зрозуміти.
Важко мені самій це робити, друже мій! Дуже важко. А ця
людина, на яку ти дивишся із рамки, дуже схожа на тебе.
Якби ти був живий, ви б стали друзями, я це знаю. А раз
тебе немає, то я сама з ним дружитиму. Звісно, це буде по-
жіночому, та що ж я мушу діяти? Так воно тут, на землі,
повелося з давніх-давен...
139

Володимир, ухопившись руками за одвірки, нахилився
вперед — і в такій позі стежив за кожним її рухом. Тепер її
рухи були жваві, хазяйновиті, мовби Ксеня, закінчивши
молитву, перейшла до хатніх справ. Підняла карафку з
горілкою, напівлукаво чи, може, напівсерйозно запитала:
— А це ж кому лишається? Дивись, бо сховаю. Невже
не хочеться?
— Хочеться, Ксеню. Але зовсім не так, як раніше.
Володимир казав правду. Іще б рік такого життя, як в
Одесі, — і тоді його ніхто б не порятував. Отже Дмитро
Захарович, котрого він не любив за солдафонство (так він
називав його зовнішню суворість), тричі врятував йому
життя. Вперше тоді, коли прийняв його дитиною із
пробитого кулями катера, вдруге на безлюдному березі моря,
яке збиралося заштормувати, і втретє — це найговніше! —
тоді, коли розшукав одеських Медунів, а вони розшукали
донецьких. Де ж ти зараз, Дмитре Захаровичу? Володимир
не знає навіть твоєї адреси.
Про той катер дітям потім розповідали — прибув він
до Очакова, який уже визволила Радянська Армія, а
Одеса ще була окупована. Здебільшого це були сироти.
— Давай вип’ємо, — сіла за стіл Ксеня. — Мені теж
захотілося. А взагалі... Ховати не буду.
— Даремно, — засміявся він.
— Я за тебе вже не боюся.
Він думав про Ксеню, про отой її мимовільний рух,
коли вона витирала хустинкою скло фотографії. Цей рух
сказав Володимирові більше, ніж її палкі слова. І соромно
йому стало за духовну короткозорість, котрою страждає
більшість чоловіків, а він, звісно, теж не виняток. Чомусь
так поміж людей заведено, що дівчина або жінка мусить
ховати свої почуття — нехай чоловік перший їх висловить.
Та ще треба добре поводити його навколо пальця, щоб не
одразу зрозумів: усе тут для нього відкрите, ніяких
перешкод немає. Може, й Володимир цього ждав від Ксені? А
вона, бач, зовсім не володіє жіночими хитрощами — до
того проста, безпосередня, що її легко, дуже легко
образи140

ти. А по суті лише сильні натури здатні жити з відкритою
душею — це розкіш, велика розкіш, і вони можуть її собі
дозволити! Можуть тому, що не знають страху. А страху
не знають тому, що вірять людям і не ждуть від них
нічого злого. Якщо ж станеться зло, дуже тяжко його
переживуть, та й знову вірять. Тяжко їм не за себе, а за людей:
дивляться на них з наївним подивом — хіба ж це
можливо? Це ж від темряви...
Добра ти, Ксеню Петрівно! Хочеться сказати тобі такі
слова, щоб назавжди зігріли душу. Володимир їх скаже,
обов’язково скаже. Тільки зачекай трохи. Може, ти й
справді випередила його, та це не біда, він усе розуміє.
Пригорнув її, трохи зрадів від того, що тіло її було по-
датливе — адже фізично Ксеня сильніша від Володимира,
це якось підбурювало його самолюбство. Неля була не
така — він на руках її носив...
Та всі ці вагання й сумніви зникли відразу ж, коли він,
опинившись в її обіймах, задивився в щасливе, трохи
хмільне обличчя. Воно було прекрасне! Володимир уперше
відчув, що не здатний прожити без цієї жінки. Ксеня така
надійна, як земля під ногами.Рдоіше він навіть не знав, яке
це щастя — відчувати твердість ґрунту, на якому стоїш. З
Нелею цього відчуття не було. Все здавалося хистким,
буремним, наче вони у човнику долали океан, потім
зрозуміли, що так його не подолати. Тепер він стояв на березі,
земля ще хиталася під його ногами, та він уже поволі
розумів, що то хитається в його уяві день учорашній, а
земля цілком надійна. їй можна довірити і самого себе і свої
наміри та сподівання.
12
Лише тепер надійшла черга трохи ближче
познайомитися з братом. Іван був мовчкуватий, умів привітно
посміхнутися, але який він насправді, чим живе, що його
хвилює — того Володимир не знав. Виходило так, що він
дозволяв братові піклуватися про себе, приймав це як
належ141

не, а сам задовольнявся лише тим, що збігалися їхні
анкетні дані — обидва Тарани, обидва Микитовичі. Ну, ще Ме-
дуни свідчили, що вони справді брати, та й усе.
Тепер вони сидять серед степу, кілометрів за п’ять від
селища, і стиха розмовляють. Канавокопач уже пройшов
далеко, труби розвезені, лишилося їх позварювати. Потім
дівчата пообмотують зварені стики просмоленими
смужками толю — та вже й здавати можна. Досі селище жило на
ґазових бальонах, а незабаром свій газ матиме.
Шахта відрядила Івана в розпорядження якогось
газового управління, тепер він там зарплату отримував, а жив,
звичайно, вдома. Газозварникові напарник потрібен,
ацетиленовий генератор хоч і не дуже важкий, а самому
тягатися з ним незручно. Та й бальон з киснем час від часу
доводиться перевозити на тачці— словом, без напарника не
обійтись. Саме тоді й зголосився Володимир бути його
напарником.
Теорію Газозварювання Володимир засвоїв швидко,
реакцію взаємодії карбіду з водою написав на дошці
вправно, мов викладач, техніку безпеки також здав на відмінно
— Іван не чекав від брата такої тямкости, бо це ж нова
для нього справа. А практика давалася Володимирові
значно важче. Паяльник вібрував у його руці, часом
Володимир пропалював стінку труби наскрізь, тоді Іванові
доводилося її заварювати.
Зараз обідня перерва, брати розправлялися з вареною
куркою, запиваючи її холодним чаєм. У небі заливався
жайворонок, після дощу зазеленіли навіть солончакуваті
пагорби, білі ковилові хвилі хлюпалися на викинуту із
канави землю, а терикони чаділи десь далеко — тут
дихалося вільно, легко. Різкий запах карбіду вони вже не
помічали — звикли до нього.
— Що ж, так воно й буде? — запитав Іван. — Може б
хоч ріднею зібралися?
— Ти про Ксеню?
— А вже ж. Її люблять на шахті, ти це врахуй. І
чоловіка любили.
142

— Що ж тут враховувати? — трохи зніяковіло запитав
Володимир.
— Ну, щоб осічки не вийшло.
Більше до цієї розмови не поверталися. Володимир
розумів, що Іван висловив йому сімейну пораду — сказав те,
що думали з цього приводу Марія Гаврилівна, Григір,
Сашко. Тут до цього ставилися суворо, легковажити не
годилося.
Володимир не став запевняти Івана, що Ксеня йому
дорога, навіть дуже дорога — він поволі почав розуміти
звичаї цього краю: не за слова тут шанують людей, а за
діла їхні.
Отож саме на цьому й розкрився для нього Іван: він
умів розмовляти мовою вогню та металу, через те й був
неговіркий. Яке обличчя було в нього, коли він брав у
ліву руку зігнутий електрод, у праву — бронзовий паяльник,
і синє полум’я починало бунтівливо битися в його руках!
Там, у синьому полум’ї, температура лише наполовину
менша, ніж на поверхні Сонця — понад 3000 градусів. То
був упокорений космос, загнузданий, запряжений у віжки,
що тягнулися від Іванової руки двома гумовими
шлангами. І він, мовчкуватий Іван, був господарем космосу, хоч
ніхто його роботу не назвав космічною. А Володимирові
ж треба саме отакої синяви, яка вихоплюється з паяльника!
Прозорої, світанкової, могутньої, бунтівливої. Треба для
тієї ночі, котра нависає над кленом та над Матір’ю, бо
йому лише здавалося, що він здатний відмовитися від свого
задуму. Десь іще лишався сумнів: який же це Донбас?
Донбас у Григорові, у Сашкові, в Іванові. Упокорений космос,
що став для них звичним, домашнім, наче хатнє вогнище.
Але Ксеня перемогла: вона зуміла переконати
Володимира, що ці сюжети мальовані та й перемальовані, тут
якийсь новий підхід треба шукати, а «Берег Вічности»
віднайшовся зненацька — широко, повно, історично.
Людям майбутнього важко буде розібратися у
тисячах деталей, які колись приваблювали художників,
кінооператорів, фоторепортерів. І якщо художник не вирізняє
143

свою професію з-поміж оцих двох, якщо він робить те ж
саме, що й вони, то він просто марнує час і фарби. Звісно,
люди майбутнього віддадуть перевагу кінохроніці, бо то ж
таки інформація з перших рук, а не в переказі!
Отож не ображайся, Донбасе, що Володимир не
кинувся відразу ж тебе малювати — він іще просто не знає,
як до тебе підступитися.
Іван допоміг Володимирові обладнати майстерню в
старій хаті, Григір виніс скриню з заповітною сулією
кудись на горище, Ксеня виявила небияку винахідливість у
створенні затишку. Тепер у Володимира було все, що
треба художникові — лише малюй та думай!
У дворі стояв Іванів мотоцикл, а його господар
підіймався вдосвіта і п’ять кілометрів відміря пішки. Це одна
година. З годину Іван міг працювати без напарника.
Зрештою, якщо й доводилося терпіти деякі незручності, то рівно
через годину біля канави зупинявся мотоцикл, з нього
зіскакував Володимир і вони починали надолужувати
прогаяне. Отже їхня основна робота від такого розпорядку не
страждала. Зате в розпорядженні Володимира лишалося
аж дві години для роботи над «Берегом Вічности»! А
якщо зважити, що сонце влітку сходить дуже рано, то
можна набрати й чотири.
Чотири ранкові години, коли ти висвіжений
учорашнім степовим цілоденням, обіймами коханої, добрим сном
та любов’ю рідних людей, що покладають на тебе великі
надії! Чомусь вірять тобі, хоч ти нічого ще не зробив —
просто вірять.
А десь близько дихає сірчаним чадом Той, що в
териконі живе — чому він наснився Віктором Неберою?
Просто смішно! Ну, нехай би його уві сні відвідав Куций —
він значно більше підходить на роль Мефістофеля.
Імпозантний, з міністерським портфелем, з принадною
посмішкою, він проходив по вулиці так, що прохожі шанобливо
розступалися — відразу ж було видно, що це не рядова
людина. До Володимира він ставився поблажливо, мов до
підлітка. Любив виказувати свою доброту — ніколи не
144

відмовляв, якщо у Володимира кінчалися гроші. Навіть
лаяв Вухатого й Кирпу, коли Володимир, напившись до
безтямности, ночував десь у сквері чи навіть у
витверезнику. Особливо лякав Куцого витверезник, бо там
доводилося мати справу з міліцією. Тут уже діставалося Володими-
ровим дружкам за те, що не вберегли!..
А з терикона котилися чорні брили, гупали у Григоро-
ву загорожу, стогнали дуби у балці, і стогін той
віддавався тяжким відлунням у Володимировому серці.
Той, що в териконі живе, був уже не Віктором — він
був чимось більшим. Може, то було нерозуміння
людське, байдужість до рідної природи, а, може, абстрактне зло,
що затуманює душі, підсовує людям дешевенькі принади
замість високого служіння земному Життю.
Ксеня лише посміхалася з отого олюднення терикона,
але вона була далека від того, щоб звинувачувати
Володимира в містицизмі. Бачила, що він уже почав приростати
серцем до землі донецької, а як це приходило — то вже
особиста справа. Якщо йому для цього раніше треба було
витворити міт — нехай творить...
Виблагала для себе право тихенько сидіти в
майстерні, коли Володимир працює, — вона в’язала йому
модного светра. Прокидалися разом, Ксеня варила яйця,
готувала міцну каву. Поснідавши, рушали через ранкове селище
до терикона. Спершу спускалися в Орлову балку, де
Володимир обливався холодною водою, а тоді вже заходили в
хату — й тут починалося священодійство. Для Ксені це
були години великої радости — Володимир працюючи,
обговорював з нею і те, що стосувалося його задуму, і те, що
далеко виходило за його межі.
Постать жінки виступала на полотні все виразніше,
дещо в ній лишилося від циганки, але волосся, високе чоло,
міцні трудові руки належали Оксані Самійлівні. Інколи
Володимир змушував позувати Ксеню — і вона почала
вгадувати в Жінці деякі власні риси. Та ніхто із цих трьох
жінок не був тією Жінкою, котра день крізь день оживала на
полотні, несучи у рисах свого обличчя, у виразі очей
145

страждання, мудрість і волю до життя Земної Матері, що
здавалася уособленням людського безсмертя.
— «На перехресті часів» — ось як іще можна назвати
твій «Берег Вічности», — зауважила Ксеня.
— А, може, так справді краще? — на мить
відірвавшись від роботи, запитав Володимир.
— Назва знайдеться, не бідкайся.
Він знову поринав у роботу, а Ксеня, стежачи за його
рухами, мліла від щастя. Вона зараз жила повним життям
— таким, про яке мріяла. Володимир плавав в атмосфері
обржнення, і якби він не був таким перем’ятим та
перетертим, то, може б, ця атмосфера зробила його
самозакоханим егоїстом. Проте вона лише відроджувала віру в себе,
лікувала його обпалені нерви, яким ніколи не бракувало
чутдивости, але бракувало спокою та врівноважености. Він
гбув із тих людей, з яких ніби сама природа здирає шкіру і
£#пускає у світ для того, щоб навіть дотик вітру
породжував глибокі струси в їхньому єстві. Суспільству такі люди
потрібні не менше, ніж залізні солдати, чиї нерви здатні
витримувати таке, що Володимирові й не насниться.
Інколи він розповідав Ксені про Нелю. Ксеня слухала
терпляче, не виказуючи своїх ревнощів, але погляд у неї
смутнів, в’язання опускалося на коліна.
— Чому ти гадаєш, що море — не її стихія? —
починала вона захищати невідому їй Нелю, якій потай
заздрила, бо гадала, що сама вона не володіє жодним талантом,
окрім в’язання.
— Неля — блискучий декоратор. Вона винахідлива, як
мороз.
— Як мороз? — дивувалася Ксеня.
— Авжеж! Мороз, розмальовуючи шибки, ніколи не
повторюється. Нелі що дихнути, то створити новий
орнамент — однаково. Та вона дуже вперта — хоче оволодіти
саме тим, що їй важко дається. Ну, й честолюбства їй не
позичати. Не знаю, що раніше почалося — наш розлад чи
моя пиятика. Я її часто критикував.
146

— А в тебе хіба немає честолюбства? — лукаво
запитала Ксеня.
Він усміхнувся:
— Ще встигнеш перевірити.
Боротьба Григора з териконом тривала, але
Володимир, захоплений роботою над «Берегом Вічности», лише
інколи накидав олівцем ескізи. Проте йому здавалося, що
він також бореться з териконом — бореться щоденно,
мовби отой химерний сон не скінчився, лише змінився
персонаж, котрий виступав у ролі Того, що в териконі живе.
Тепер це був Куций.
Без чверти дев’ять Володимир кидав малювання,
Ксеня рушала додому, а він сідав на Іванового мотоцикла,
вискакував у степ і за якихось п’ять-десять хвилин уже
допомагав братові перетягати бальона з киснем. Попереду сім
годин такої роботи, яка була для Володимира
відпочинком. Йому дуже хотілося оволодіти паяльником — більше
навіть, ніж пензлем. Часом йому здавалося, що пензель —
це забавка, справжню зброю тримає в руках Іван.
Володимир пройнявся пошаною до молодшого брата, Іван
здавався йому навіть старшим, мудрішим — тут, серед степу,
світилися з однаковою силою сонце і його паяльник.
Інколи Іван дозволяв йому трохи попрацювати — і тоді
Володимир був на сьомому небі. Але Іван після нього іще раз
проходив шви, щоб ніде не лишилося найменшої щілинки.
— Ґазові труби варити важко, — пояснював він. —
Вода прорветься — півбіди. Вона себе одразу ж показує. А
ґаз покаже себе тільки тоді, коли іскра на нього впаде.
Живим не вийдеш.
Володимир уже знав: коли вони закінчать зварку,
приїде інспекція перевіряти їхню роботу. Інспектори
накачають у труби повітря, доведуть його до високого тиснення
— значно вищого, ніж здатний створити ґаз. Де погано
зварено, відразу ж засвистить. Отже на Іванові лежала
велика відповідальність.
— Завтра разом на роботу виїдемо, — похмуро сказав
Володимир. — Це серйозна справа, так не годиться.
Виконроб ще не лаяв за мене?
147

— Виконробові норма потрібна, а ми даємо півтори.
— Не ми, а ти... Це нечесно.
— Про чесність годі балакати. Хіба ти не помітив, що
ми пізніше кінчаємо?
Цього Володимир якось не помітив. Виходило, що
Іван знову чимось жертвував задля нього. Чи не забагато?
Чи зуміє Володимир віддячити братові?
Коли Володимир про це говорив, Іван розгнівався:
— Ну, й дурницю ж ти верзеш! Давай краще закуримо.
Вони трохи відійшли від Газового Генератора, — біля
нього курити не можна, — посідали на вивернутій із
канави землі. Обох хвилювала загадка їхнього народження,
живе джерельце, з якого починалися ручаї їхнього життя.
Хоча б знати, хто ж вони, батьки їхні! Ця загадка ріднила
їх більше, ніж сама свідомість того, що вони брати.
— Дядько Микола каже, що Тарани в катакомбах
загинули. І мати, й батько. Багато там народу полягло.
— А що то за катер був? — запитав Володимир.
— Який?
— Той, що із Одеси нас вивіз.
— A-а... Румуни до наших перебігли. Побачили,
мабуть, що німцеві капут. А німчура почала перед рідступом
катакомби газами обкурювати. Отоді, каже дядько
Микола, й вирішили дітей на Очаків вивезти. А взагалі це треба
в нього розпитати. Дядько про якогось мічмана згадував.
Мирон, здається. Це він з нами на катері пробивався. Не
всі живі лишилися — «мессери» з кулеметів по катері били.
Але якось прорвалися. Мабуть, німцеві вже не до нас було.
Старшому Таранові здається, що він пам’ятає той
катер і навіть мічмана. Володимирові тоді минуло чотири
роки, Іванові — рік. Було дуже холодно, на палубу падав
сніг, всюди лежали діти — багато дітей. Всі вони такі
виснажені, що ніхто з них не мав сил навіть заплакати.
Лежали тихенько, збиті докупи, обтягнуті шкірою кістячки. І
саме тоді, коли почало розвиднятися, над ними з ревом,
свистом, стріляниною страшним металевим смерчем
прогримів літак. То була одна мить, ніхто з них навіть не во-
148

рохну вся — так і лежали купками, живі й мертві...
Звісно, Іван цього не міг пам’ятати. Десь був, мабуть,
у трюмі, хтось його пригортав до грудей. Хто? А, може, з
ними була їхня мати? Може, її теж зняли мертвою з
катера?..
Пам'ять чотирилітньої дитини дуже зрадлива. На неї
накладається те, що потім розповідають старші, — і вже
не розрізнити, що ти справді пам'ятаєш, а що тобі
розказано пізніше.
Одного разу, коли Володимир їхав на роботу, його
випередив «бобик» — так називали машину, на якій їздив
начальник шахти. Порівнявшись з Володимиром, начальник
загальмував: ото, мабуть, перепаде Іванові! Напарник
спізнюється на цілу годину.
Довелося відстати від начальникової машини — вона
вивергала з-під коліс густі хмари куряви. А коли
Володимир під'їхав до канави, де працював Іван, то побачив таке:
начальник шахти і Газозварник лежали серед сріблистої
ковили й мовчки дивилися в небо. Іван тримався трохи
насторожено. Він підвів голову, розгублено глипнув на
брата. А Грицько Прокопович, закинувши руки за потилицю,
щось видивлявся в ранковому небі, де пливли поодинокі
білі хмаринки. Його обличчя було освітлене незвичайною
посмішкою — мовби він щойно вчинив якесь відкритя, але
люди про це покищо не догадуються.
Грицькові Прокоповичу було років сорок. Або, може,
трохи більше. Волосся біле, хлоп’яче, — схоже на оту
ковилу, серед якої вони лежали. Обличчя кругле, повне, але
не над міру. Бнерґії в цій людині було стільки, що,
здавалося, всі на шахті пов'язані з ним невидимими дротиками і
він усіх та все довкола живив своїм струмом.Траплялися й
різкі слова, і навіть сварки, але його любили.
— Ну, пішов бомбить, — тепло, по-дружньму, казали
про нього шахтарі, коли він розпікав когось у нарядній.
Сам Грицько Прокопович також не ображався — кажи все,
що на душі накипіло, аби тільки не поза очі. Та якщо до
нього доходило, що хтось потай плітки поширює, — о-о,
149

цього він не прощав! Поставить перед людьми —
викладай усе відверто, не будь страхопудом
Мабуть, завдяки отаким людям, як Грицько Прокопо-
вич, і пляни у нас виконуються: люблять їх, підводити не
бажають. Як на фронті бувало: люблять командира — на
смерть за нього підуть. А оті договори про соцзмагання —
лише полігони для мух. Або «муходроми», як поміж
собою називали їх шахтарі.
Володимир, заглушивши мотоцикла, стояв трохи
осторонь, — він усе ще почував себе винним. Та й мізансцена,
яку він побачив, здавалася трохи дивною.
— A-а, художник, — не ворухнувшись, мовив
начальник у синє небо. — Підходь, сідай. Ми тут перекур
влаштували.
Володимир наблизився до них, але не сів — гадав, що
зараз Грицько Прокопович почне «бомбити».
— Сідай, чого ж ти? Земля тепла.
Володимир сів. Іван знічено посміхнувся.
— Лазню будемо ремонтувати, — сказав Іван. — Як
тільки тут упораємось...
— Про лазню потім, — увірвав його начальник. —
Скажи, художнику... Ти б отаке небо намалював? Щоб
усе було по-справжньому.
Володимир промовчав. Він якось іще побоювався, що
його підстерігає якась пастка.
— Любив я коней. Ох, любив! — продовжував
Грицько Прокопович. — Особливо любив пасти. На нашій
шахті колись теж були коні. Я того не застав. А от-там...
Бачите отой горб?.. Отам іще довго бадю кіньми витягували.
Дерев’яний барабан крутили. Куди твої каруселі!..Я в
школу ходив, звичайно. А влітку, бувало, як пропав з дому, то
аж до осені... Та воно нічого. Знали, де я пропадаю. В
мене лошиця була, ще не об’їжджена. А мене слухалась... —
Він штовхнув Івана. — Любиш коней?
— Не знаю, — почервонів Іван.
— Е-ет... Коли любиш, то тут і знати нічого. Григір
Остапович — той любить... А взагалі... Знаєте, що я вам
150

скажу, хлопці? Ви ще молоді, через життя навпомацки
йдете.
— А як ходити треба? — трохи отямившись від
марних побоювань, запитав Володимир.
— На мотузку.
— Хіба це краще, ніж навпомацки?
Старшому Таранові не сподобалось, що начальник
шахти перейшов до повчань. Менторства Володимир не любив.
— Мотузки бувають різні. Я на Шпіцбергені два роки
працював. Там теж наші хлопці угольок добували... З
жовтня до лютого — полярна ніч. Вже й не віриться, що
сонце колись побачиш. Однаково, що в шахті, що на
поверхні. Та ні, на поверхні важче. Гуде, реве, з ніг валить.
Отам без мотузка не проживеш. Таки справді на мотузках
ходили. Бо звалить, замете... А тут інших мотузків досить.
Тих, що дружбою називаються. — Він висмикнув руки —
з-під потилиці, смачно потягнувся. — Може, я щось
недоречне сказав?..
— Чому?.. Правильно, — непевним голосом кинув
Іван.
— Це не одразу приходить. Так і знайте: найпростіше
не одразу приходить. Під час війни — то інше було. Якось
одразу люди визрівали. Все від людей починається. — Він
загадково посміхнувся. — А як їх, чортів, любити? Вони
мені таке влаштували... Вискочив з нарядної, мов щупак із
відра. Гадав, що злість свою довіку не вивітрю. А, бач,
степ заспокоює. Ох, і протерли вони мене! І все за оту
кляту лазню... Ну, мені пора.
Легко підхопивсь на ноги, потиснув руки хлопцям.
— Не затягуйте. Шахтареві помитися — то перше
діло. Зараз навіть школярі на шахті миються. А як ґаз прийде,
кожен удома це добро матиме. Ми тоді лазню до цурки
перетрусимо. Правильно вони мене... З пісочком, з пісочком...
Ух, чортове сім’я!..
Сів за кермо й одразу ж помчав на шахту.
Після цієї розмови брати почали затримуватись на
роботі значно довше.
151

— Він тебе не лаяв за мене? — запитав Володимир.
— Та ні, — заспокоїв Іван. — Грицько Прокопович не
з таких. Каже: на вірі треба жити. Бо інакше діла не буде.
13
Якось під кінець робочого дня приїхав Віктор. Йому
дуже кортіло подивитися, що у Володимира виходить з
отією церквою. Та Володимир покищо показувати боявся.
Тоді Віктор попросив його показати ескізи. Володимир
погодився.
До старого Григорового подвір’я під’їхали на
«Москвичі». Доки Віктор гомонів з Григором у садку,
Володимир сховав у комірчині незавершене полотно, а тоді вже
запросив гостя.
— Слухайте! Це ж не майстерня, а розкіш. Поставте
лямпи денного світла, я вам раджу. А взагалі добре, дуже
добре.
Віктор не відразу збагнув, звідки у Володимировому
альбомі з’явилася постать жінки — про циган він нічого не
знав. Ця жінка була для нього загадкою, незрозумілою.
Володимир почав пояснювати свій задум. Віктор уважно
слухав, потім знову попросив показати йому нез&кінчену
роботу. Володимир нарешті погодився. Доки він діставав з
комірчини «Берег Вічности», Віктор збігав до машини й
повернувся з пляшкою коньяку та свіжими лимонами.
— Я хотів показати вам пізніше, — сказав Володимир,
— та якщо вже зайшла про це мова, то нехай. Я не можу
знайти неба. Вважайте, що освітлення покищо умовне.
— Може, пора вже нам на «ти»?
— Будь ласка.
Довго Віктор не відходив від картини. То наближався,
то віддалявся, щось зважував, роздумував. Потім сів на
ослін, поклав руки на коліна й тихо мовив:
— Це не для мене.
— Чому? — нетерпляче запитав Володимир.
— Я ще не бачив такого. Так зараз не малюють. Але
152

сильно, дуже сильно! У неї таке обличчя... Воно
приваблює і насторожує водночас. Хто ж вона?
— Мати тих людей, котрі житимуть у третьому
тисячолітті.
— Гмм... Вам скажуть: справжня мати буряки сапає.
— Та хіба ж війни не було?
— Ну, була. Але ця жінка... Вона така, наче прийшла з
іншої плянети.
Володимир сумно посміхнувся:
— Не вона, а я прийшов з іншої плянети.
— Тобто? — здивовано підвів брови Віктор.
— Я уявив собі таке: якби ми побачили, все що нас
оточує, не тут, не на Землі... Ну, звичайне, буденне, але
десь на іншій плянеті. Потім повернулись додому й
почали б розповідати людям... Як би ми розповідали?..
Зреклися б усього тимчасового, говорили б тільки про те, що
визначає саму сутність...
Віктор замислено мовчав. Нарешті мовив:
— Не знаю, що тобі справжні цінителі скажуть. Це
надто незвично.
— Але чому, чому?.. Дивляться ж люди на Землю
здалеку, з космосу. Хіба ж це важко уявити?..
— Я можу уявити, принаймні намагаюсь. Але ті, від
кого залежить доля художника... Та я вже сказав: сильно,
вражаюче. Навіть не сподівався, що ти такий...
— Який?
Віктор промовчав. Коли трохи випили, Володимирові
знов пригадалося його одеське минуле. Це ж Віктор та
Іван визволили його з лабет Куцого. Навіть уже тоді,
коли Володимир працював сантехніком, Кирпа і Вухатий
невідступно за ним стежили. Вони умовляли його кинути цю
смердючу професію — Куцому потрібен товар. Платнею
невдоволений? Куций удвоє більше плататиме, але малюй.
І чомусь дуже захотілося розповісти про це Вікторові
— може б на душі полегшало. Віктора ця темна сторінка у
Володимировому житті зацікавила значно більше, ніж
можна було сподіватись.
— Куди ж вони це сплавляли?
153

— Куций мене запевняв, що він просто роздаровує
друзям. Ну, а я... Я тоді взагалі нічого не помічав.
Довідався пізніше — на закордонні шмутки обмінювали. То
грецький корабель до порту причалить, то англійський.
Звичайна контрабанда.
— А в тебе нічого не лишилося? Цікаво глянути.
Володимир пояснив, що це грубе ремесло — він
просто копіював свої власні роботи. Розмножував, як на
конвейєрі. Міг уже наосліп це робити. Було три сюжети —
Магдалина у молитовному екстазі, голова розіп’ятого
Христа і Христос на високовольтній вишці. Остання
робота мала особливий успіх. А проте оригінали збереглися,
можна подивитись.
Він дістав із чемодана три прямокутні дощечки, подав
Вікторові.
Над степом палає заграва, біжать у далечінь ажурні
вишки високовольтної лінії. На хрестовині передньої
вишки, обхопивши долонями дроти, висить розіп’ятий
Христос. Новітня цивілізація не вдається до цвяхів — вона
розпинає за допомогою електрики.
Як не дивно, але ті роботи сподобалися Вікторові
більше, ніж «Берег Вічности». Релігійні мотиви його н? лякали.
Це — мистецтво! Не для виставкомів, звичайно. Але...
Я гадаю, що справжнє мистецтво їх переживе.
— Епігонство, Вікторе. Яке тут мистецтво?..
— Ні, ти цілком самостійний. Твоя Магдалина —
слов’янка, це одразу ж видно.. Та й Христос... З кого ти його
малював?
— З електротехніка. Його якось трусонуло струмом.
Саме тоді мені й упало в голову розіп’ята його на вишці.
— Куций — не дурень. Це його справжнє прізвище?
— Не знаю, мене це не цікавило.
Віктор попросив дозволу зфотографувати Христа й
Магдалину на кольорову плівку. Володимир не
заперечував, — лише стенув плечима.
— Бери, якщо хочеш. Я можу їх тобі подарувати.
Віктор не знав, як і дякувати за цей подарунок, а
Во154

лодимир незабаром про нього забув.
Дні бігли швидко, вони були заповнені ранковою
роботою у майстерні, степовими піснями жайворонків та
тріпотінням синьої птиці, що вихоплюється з паяльника.
Вона вела братів усе ближче й ближче до селища.
Увечері Ксеня перекладала для Володимира трактат Ґе-
ге про Світло або читала вголос «Божественну комедію».
Інколи ходили до кіна, але здебільшого вирушали в степ,
щоб упіймати таке небо, якого вимагала Володимирова
картина. Брали палатку, виїздили на Івановому мотоциклі
до Дінця, зустрічали там світанки. Володимир намагався
запам’ятати переливи світанкових барв, що дуже швидко
мінялися, і як тільки сходило сонце, квапився відтворити
їх на полотні. Потім летіли по степових дорогах до
шахти, пилюка не встигала за ними — лишалася далеко
позаду — а Ксеня сміялася, щось кричала вітрові, і слова її так
само не встигали за мотоциклом, губилися у ранкових
степах.
Володимир відразу хапався за палітру та пензель,
рухи в нього були рвучкі, весь він здавався напруженим
клубком нервів — Ксеня боялася з ним заговорити, він міг
навіть образити. Хіба ж Володимир у такі хвилини
відповідав за свої слова? То була не людина, а тільки пензель,
тільки інструмент самого Світла, для котрого мало бути
втілення в живих істотах та в предметах — воно прагнуло
віддзеркавлення на полотні.
Лише тоді, коли Володимир сам звертався до Ксені,
вона сторожко відгукувалась — може, то він з собою
розмовляє, а не з нею?
— Знаєш, що я побачив у своїй Жінці?
— Ну...
— Я певен, що в майбутньому чоловіки віддадуть усю
владу жінкам. Якщо вони цього не зроблять, цивілізація
загине.
— Такими, як ти, не дуже покеруєш.
Але Володимир так захопився проблемою матріярха-
ту, що відклав палітру і, продовжуючи фантазувати,
збу155

джено ходив з кутка в куток. Він ніби виступав на
всесвітньому форумі чоловіків, котрі вирішили передати владу
жіноцтву.
— А ти не передбачаєш зловживань? — лукаво
запитала Ксеня.
— Яких саме? — суворо, навіть трохи роздратовано
запитав Володимир, мовби Ксеня була його ідейним
ворогом. Вона вже добре вивчила ці його несподівані спалахи,
котрі ніколи не стосувалися побуту чи взагалі чогось
особистого, зате інколи дуже бурхливо виявлялися в
обговоренні світових проблем. Проте він не любив також, коли з
ним відразу ж погоджувались.
— Скажімо, — продовжувала Ксеня, — жінки
змовляться і почнуть спалювати на вогнищах чоловіків. Отак,
як середньовічні монахи палили жінок. Тоді ж у Европі
сотні тисяч було спалено.
— Цього не може бути.
— Чому?.. Єпіскоп спершу був лише скарбником
християнської общини, а що з того вийшло?
— Та це ж чоловіки, а я кажу про жінок! —
Володимир уже не сердився, а реготав. — Де ти бачила, щоб
жінки здатні були вчинити отаку змову? Вони завтра ж
пересваряться — і їхні таємниці розлетяться по всіх
материках.
— А раптом... — Після павзи Ксеня додала трохи
ображено. — Хіба католицизм — це не чоловіча змова?
Згадай целібат.
— Чоловіків теж палили.
— Не стільки, як жінок. Кожне село намагалося
знайти свою відьму.
Глянувши на годинник, Володимир заспішив.
— Увечері договоримо.
Заторохтів мотоцикл, постать Володимира
подаленіла, а Ксеня ще довго не виходила з майстерні. Вона
намагалася зрозуміти, чим невдоволений Володимир — їй
здавалося, що знайдено все, далі він здатний лише псувати
картину.
156

Ніч на полотні справді була незвичайна — небо жило,
дихало і, здавалося, навіть думало. Як безглуздо
сперечатися з художником про суб’єкт і об’єкт! І чи треба було
Володимирові ритися в енциклопедіях, щоб вишукувати
підтвердження до своєї моделі світу?
У небі світилася чиста Душа Природи, сама
променева субстанція, котра вихлюпує на поверхню плянети
світлові кванти, що поглинаються травами й деревами,
річками та озерами — і десь невидимо для нашого ока
зароджується нове життя.
Є щось материнське в оцій степовій ночі, яка вже
запліднена невидимим Сонцем — із неї незабаром
народиться ранок, а потім над зеленим світом рушить Новий День.
Синє, бузкове, фіолетове змішуються, зливаються, тоскно
чекають багранцю, та він покищо вирує лише у вогнищі,
біля якого сидить велична, загартована трагедіями,
освітлена мудрою добротою Мати. Ця доброта проступає в
кожній рисочці її обличчя, що лишається суворим і
строгим: доброта від любови, суворість — від земних трагедій.
У вікні, за церковними ґратами, світиться — звідти
визирає хлоп’яче обличчя, а дівчинка з оберемком сіна
зупинилася біля церковної руїни, дивиться на вогнище — там
щось парує в казанку, незабаром мати покличе вечеряти.
Та ні, то вже, мабуть, не вечеря — їхали довго,
зупинилися на ночівлю опівночі. То вже, напевне, сніданок...
На возі убоге селянське майно — сапки, вила, граблі.
Тут же пасеться корова — єдина тяглова сила, слабенька,
виснажена далекою дорогою годувальниця. Коней, звісно,
немає — де їм тут узятися? Шумить на вершині церкви
освітлений місяцем клен — символ земного безсмертя.
Ксеня з гордістю дивилася на полотно — адже тут є
частка її самої, це ж вона підказала Володимирові, що
сюжет треба прив’язати до минулої війни: мати з дітьми
повертається у звільнене село. Від циганського мало що
лишилося — тільки вогнище, на яке вони ходили дивитися,
та суворість в обличчі Жінки, про яку тоді Ксеня сказала:
вона шаблею здатна рубатися.
157

Картина їй подобалась, дуже подобалась!
Несподівано двері відчинилися, увійшли Григір та
Сашко. Ксеня трохи зніяковіла, але відразу
підбадьорилася — власне, що тут було ховати? Напевне, її вважали
родичкою, хоч вони з Володимиром ще й не зголосилися,
про шлюб покищо не було мови.
Григір уже не раз оглядав картину, а Сашко бачив
уперше. Ксені дуже цікаво, що він скаже, — вона
шанувала цю людину за чесність та природний розум. Звісно, від
нього не можна чекати фахового судження, та хіба ж
художник працює лише для фахівців? Саме йому, Сашкові, й
належало визначити, чого варте це полотно — він же і є
той самий народ, на який люблять посилатися критики.
У виразі його обличчя Ксеня не помічала жодних
емоцій — дивився на картину так, ніби він її добре знає. Це
трохи занепокоїло Ксеню, вона відступила вбік, її кулачки
стиснулися, а нігті нервово шкрябали спітнілі долоні.
Вона почувала себе так, мов на екзамені.
Сашко підійшов до картини, показав на дівчину:
— Звідки це в неї?
— Що? — здригнулася Ксеня.
— Плащ оцей. Таких тоді не було.
Лише зараз Ксеня помітила, що з лівого плеча
дівчинки звисав прозорий плащик. Раніше вона цій деталі не
надавала значення.
— Хіба не було? — здивувалася Ксеня.
— Ми їх уперше побачили, коли кордон перейшли.
— Та це ж звичайнісінький целофан.
Сашко засміявся.
— Це тепер він звичайнісінький. Дивно, правда?..
Танки були, а целофанових плащиків не було.
Ксеня ледве стримувала хвилювання: невже Олексан-
дер Григорович нічого, окрім цієї дрібниці, не помітив?
Зрештою, той плащик міг якось потрапити з-закордону,
хіба в ньому справа? Ну, замаже його Володимир, якщо
вирішить, що закордонного тут нічого не повинно бути.
Алеж ота ніч, що здається живою істотою, клен на церкві,
158

постать Матері — невже це Олександрові Григоровичу
нічого не промовляє?
— Та-ак, — нарешті проказав Сашко. — Ну, не
знаю... Мені подобається, а вам як, тату?
Григір пошкріб потилицю.
— Церкви жалко. Такої, як у Бугаївці, ніде не було.
Кажуть, сам Гартман туди молитися їздив. Та й ми з
Гаврилівною бували. А дітки, слава Богу, вижили. Ну, й ко-
ровчина збереглася, молоко буде. Воно, може, й орати на
ній доведеться, та то вже півбіди. Головне те, що сохран-
ність людям випала. Бач, навіть сапки з вакувації везуть.
Значить, і там женщина городець обробляла.
Ширшого змісту — того, що виводив за межі
«прив’язки» — вони в картині не побачили. Проте Сашко, все ще
не відходячи від неї, про щось роздумував. Важко було
вгадати його думки. Ксеня була трохи засмучена, їй
хотілося, щоб кожна людина з першого погляду могла
сприйняти не лише деталі, а весь задум з його нюансами та
філософським підтекстом.
— Її на голову колгоспу оберуть, — твердо сказав
Сашко. — Така справиться.
Ксеня зідхнула з полегшенням: ось воно, визнання!
Якщо ця жінка в ті роки могла бути головою колгоспу, то
їй під силу стати й Матір’ю Людства!
— Ксеню, — сумно мовив Сашко, — мати захворіли.
Я оце лікаря привіз, каже — запалення легенів. Може б ви
почергували біля них? Потім Галина приїде.
— Злягла стара, — заклопотано додав Григір. —
Давно її ноги не носять. Ви вже не відмовте, Ксене Петрівно.
— Чого ж ви мовчите? — похопилася Ксеня. — Хо-
дімте!
Які ж вони дивні, ці люди! Важко Ксені звикнути до
їхньої витримки, яка часом на байдужість схожа. Ксеня
відчувала, що їм було не до картини — дуже стурбовані
чимось. Але, мабуть, не відразу наважились вони
запросити її на чергування до хворої — все ще не знають, сусідка
вона чи родичка.
159

14
Микола Медун сидить на ослоні, вигріваючи
скалічену ногу, яка давно вже відмовилась йому служити. Так
давно, що й сусідські немовлята встигли повиростати, ба,
навіть уже поодружувались.
Глиняні кручі збігають терасами до лиману, що зовні
мало чим різниться від морської затоки. Протилежний
берег ледь-ледь сіріє на видноколі. Автотуристи, яких тепер
розвелося більше, ніж лящів у Дністровському лимані, не
відразу розуміють, що це не море — воно, море,
починається за піщаною косою, на якій стоїть Кароліна-Бугаз.
Коса тягнеться кілометрів двадцять, по ній прокладена
шосейна дорога, обіч якої набудовано безліч фанерних
будиночків, що ховаються у виноградних нетрях.
Благодатний світ! Але трохи розгублено почуває себе мандрівник у
цьому дачному містечку, котре мас одну безконечну
вулицю. Ти можеш зняти невеличку кімнату, та перед тим
належить вирішити: яка вода тобі до вподоби: дністровська
чи морська? Лиман з’єднується з морем вузенькою
протокою, через яку перекинуто залізний міст. Протока не
ширша від самого Дністра, отож цілком зрозуміло, що
морська вода майже зовсім не потрапляє до лиману. Два світи,
два різні географічні середовища так близько присунулись
одне до одного, що тільки тут, на бугазькому базарчику,
зустрічаються в одному кошику морські креветки й
річкові раки, ставрида й лящ, рідкісна скумбрія й не менш
рідкісний судак, — дорогоцінні мешканці двох якісно
відмінних стихій, істоти, що поставлені людиною на грань
вимирання.
Село, в якому відразу ж після війни оселився Микола
Остапович, майже впритул присунулося до отієї коси.
Воно теж має лише одну довжелезну вулицю, що витягнулася
понад лиманом. Власне, це була не вулиця, а добре наїж-
джена дорога, міцно утамбована колесами глина, яка на-
160

віть під час дощів не розмокала — десь через дві-три
години, трохи провітрившись, вона знов перетворювалась на
дзвінку дорогу, через те її не поспішали вимощувати
камінням.
Хати розкидані по терасах, утворених оповзнями. З ді-
да-прадіда тут оселилися українці, що тікали від панщини.
Коли почали, будувати Одесу, царський уряд видав указ,
який вважав утікачів вільними — досить було їм
опинитися по той бік Холодної балки. Ті ж самі поміщики, від
яких втікали селяни, потерпали від пшеничного лиха —
гори пшениці залежувались на токах, не вистачало сховищ,
треба було якось вивозити ці скарби на світовий ринок.
Кожен поміщик це розумів (читали ж Адама Смита!), та
якщо йому вдавалося спіймати втікача, замордовував його
до смерти. І тільки по той бік Холодної балки втікач
переставав бути кріпаком — він одразу опинявся під землею,
де люди пиляли те, чого кріпакові ніколи не доводилося
пиляти — рожеве каміння. Потім воно потемніє, стане
сірим, як граніт, та покищо, видобуте на поверхню,
каміння за своїм кольором нагадувало людське тіло.
Тепер існують машини, які випилюють ракушняк, але
ще й досі для Одеси та її околиць він лишається основним
будівельним матеріялом.
Миколаївка також побудована із ракушняка. Хати
вузькі, але довгі, з низенькими дахами. Таких хат не
зустрінеш на півночі України. Пояснюється це тим, що тут,
на півдні, не було дерева , із якого можна витесати високі
кроквини. Через те й хати виходили вузенькі — для
широкої потрібні соснові крокви, про які тут не могли й мріяти.
І ось дивна властивість вікових традицій: навіть зараз,
коли на Одещину завозиться будівельний матеріял з півночі,
сільська архітектура предків здебільшого лишається
непорушна.
Там, на вершині глиняних круч, починаються широкі
чорноземні ниви, на яких вирощується пшениця,
кукурудза та прославлені кавуни, — живі зелені глеки, які
наповнює вологою саме сонце. На білих бетонних стовпцях,
об161

плутаних дротиною, шелестить виноград — старший чи
молодший кавуновий колега, котрий також призначений
природою для того, щоб у безводних степах
задовольняти людську спрагу тією вологою, яка твориться десь у
високих зорях.
Глибоко внизу, куди не кожен шофер наважиться
з'їхати по в'юнкій дорозі, розмістився причал риболовецького
колгоспу — вельми приваблива установа, яку
полюбляють відвідувати люди, в котрих є таке-сяке право
керувати, ревізувати, фотографувати для газет чи, може, просто
читати лекції про міжнародне становище. Здебільшого
вони виїжджають із Миколаївки ображені та розгнівані: не
дуже тут на юшку розживешся. Тільки недобрими
поглядами рибаки їх обпікають.
Так виглядає село, де живе людина, про яку часто
згадує Орлова балка. До Одеси звідси не близько, але й не
далеко. Микола Остапович на своїй трьохколісній
торохтійці, що дісталася йому разом з милицями, залюбки
долає цей мальовничий шлях. Щоправда, їздить він не в
Одесу, а лише на її околиці, де після тривалого клопоту (ой, це
було нелегко!) вирішено відкрити музей партизанської
слави. Покищо тільки вирішено. Ніхто, власне, не проти
музею — вся складність лише в тому, що партизани діяли в
катакомбах, які, по суті, є цілою підземною державою. І
всю цю державу можна вважати суцільним музеєм. Тут
існували підпільні райкоми, кілька партизанських загонів,
ховалося від окупантів населення, дзеленчали дзвоники в
підземних школах. Зробити катакомби музеєм так само
неможливо, як, скажімо, білоруські ліси. Можна обрати
певний куточок, заводити туди людей під наглядом
досвідчених екскурсоводів, котрі добре знають маршрут. Досить
відбитись людині від екскурсії, потрапити в якийсь із
темних лябіринтів — і вона може загубитися там набезвік.
Партизани дружньо вимагали, щоб катакомби стали
музеєм. Та коли таке рішення було прийняте,
представники кожного загону почали наполягати, щоб музей було
засновано саме там, де діяв їхній загін. І лише тоді, коли
му162

зейним районом були оголошені катакомби в Нерубайсь-
кому, суперечки вщухли: всі погодилися, що загін Молод-
цова-Бадзєва має найбільше право на увічнення.
Микола Остапович не належав до цього загону —
його загін діяв поруч. Потрапив він у катакомби саме тому,
що був шахтарем. Після 73-денної оборони Одеси, перед
тим, як війська мали перекинути в Севастополь, по ротах
оголосили: «Шахтарів до комісара!» Так серед одеських
партизанів з’явилося чимало людей, для яких катакомби
не здавалися чимось страшним — навпаки, тут було
значно затишніше, ніж у донецьких шахтах. Вологість помірна,
стіни не треба кріпити, широкі штреки добре
вентилювалися, а подекуди зустрічалися такі залі, в яких могла вільно
розміститися ціла рота. І навіть більше: відразу ж
відшукали довжелезну залю, котру оголосили партизанським
тиром. Мішень, підсвічена ліхтарем, стояла так далеко від
стрільця, як на полкових стрільбах перед війною. А на
лінію вогню можна було вивести цілий взвод.
З тих далеких часів спливло багато води, — її,
напевне, вистачило б не для одного лиману, — а донецький
шахтар Микола Медун так і не повертався в Орлову
балку. Полонили його серце шахти, де маркшейдерські знаки
показують дорогу не до вугілля — людина, яка вміє їх
читати, відшукає те, що й від вугілля, і навіть від золота
цінніше: живі сліди історії, великі прояви людського духу.
Як інвалід війни Микола Остапович мав невелику
пенсію. Такі гроші хтось і за гроші не вважає, та йому й того
вистачить. Отож Микола і поклав собі за мету створити
музей раніше, ніж він буде узаконений. Адже ж музей — це
не стіни, а ті історичні цінності, заради яких нащадки
споруджують розкішні палаци. Збираються поставити палац і
в Нерубайському. Принаймні ширяться такі балачки.
Люди спершу оглядатимуть музейні залі з експонатами, а
тоді вже проходитимуть по катакомбах. Але підземна
волога та невблаганний час так поводяться з отими
експонатами, що якби не Микола Медун і його юні друзі —
піонери із близьких сіл — то на майбутніх стендах солдатську
163

каску не можна було б відрізнити від кухонного черпака, а
станковий кулемет — від штабної друкарської машинки.
Все це треба було вишукувати в найвіддаленіших
закутках, куди ніхто не знає дороги. Потім знайдене ретельно
вичищалося, змазувалося солідолом і складалося в
колишньому партизанському тирі.
Спершу районний воєнком хотів якось узаконити
діяльність Медуна — людина працює, робить корисну
справу. Та ще яку справу! З воєнкомом усі погоджувались: так,
справа добра. Та як же ви збираєтесь узаконити свого
Медуна? Ну хто він по-вашому — директор катакомбів? Це ж
однаково, що директор Чорного моря! Така посада існує
хібащо в старогрецькій мітології.
Кажуть, цей дотеп належав самому Поилипкові. Хазяїн
довго реготався: він любив, коли люди відзначали його
дотепність. А щоб якийсь із його дотепів не загубився,
Прилипко спершу сам починав реготати, потім той регіт
підхоплювали інші. Медун пробував продертися до
Хазяїна, щоб поговорити з ним по-партизанському, але далі
секретарки його не пустили. Якось навіть поставив свою
коляску поперек дороги, щоб Прилипкову машину зупинити,
та міліція на руках віднесла його разом з коляскою до
найближчого двору. Це також був дотеп — підлеглі
вчилися у Хазяїна. Опинився він зі своєю торохтійкою на
якомусь бетонному підвищенні, наче на постаменті. Довкола
нього реготалися червонопикі бовдури, а він ледве не
заплакав від образи. Хіба ж він зарплати домагався? Не в
тім суть. Просто це святе діло якось узаконити треба. А
без Прилипка ніхто й пальцем не ворухне.
Народ його по-свому охрестив — Духом Катакомбів.
Так почали називати Медуна по селах. А через те, що він
іще за часів окупації здружився з місцевим попом, без
якого партизанам було б вельми скрутно, поширилися чутки,
нібито й сам він належить до якихось духоборців? Медун
лише посміхався з отих балачок, а проте любив
побалакати на духовні теми.
Що ж до Григора, котрий називав молодшого брата
164

сектантом, то тут усе пояснюється просто: не п’є — отже
сектант! До того ж існувала Мотря, про яку далі буде
мова. Саме вона й нашептала Григорові про ті поголоси.
Чи стане ж нормальна людина жити під землею? Ну,
була війна — то інший тютюн. А цей чверть століття з-під
землі не вилазить! На поповому городі, біля того клятого
підземелля, халупку собі вимостив. Обсушиться,
відіспиться трохи — та й знов під землю. І як він там стрибає на
своїх милицях? А до Мотрі як загляне раз на місяць, то й
мусить жінка дякувати за таку ласку. Правда, пенсію
віддає, копійка в копійку, алеж хазяйство ока чоловічого
вимагає. То чого ж дивуватися, що до неї інколи Прокіп
навідується? Воно вже й немолоді літа, ревнувати гріх, та все
ж таки непорядок. А хто ж Медунові винен? Прокіп уже й
загорожу вимостив, і хлівця поставив, і виноградник
щороку порає. Є в Біблії пісня про кохання царя Соломона
до прекрасної Суламіт, яка в цьому зворушливому
коханні зберегла свій дівочий виноградник. Бог її не засудив за
це, то як же судити Мотрю?
Лише тепер ми, напевне, зрозуміємо, чому Микола
Остапович не справував свою коляску до власного двору, а
виїхав на ній туди, де так добре пригріває весняне сонце,
освітлюючи низенькі черепичні покрівлі та виноградники,
що шелестять густим листям, підсиленим бордоською
сумішкою.
Микола Остапович навмисне зупинився на кручі.
Навіщо людям чинити прикрощі? Прокіп — славний чолов’яга,
відважний рибалка. Дружина померла, донька заміж
вийшла і кудись виїхала, нікому й сорочку випрати. Він, Ме-
дун, звик до самотнього життя — з солдатськими душами
під землею розмовляє, стоять вони перед ним, як живі. А
тут, на поверхні, народжуються, любляться, старіють —
триває життя, триває!..
Хочеться Медунові, щоб хтось з односельців Мотрі
передав: мовляв, чоловік приїхав. Який він там чоловік, —
тільки одному Богові відомо, а все ж таки муж законний.
Звідси добре видно, як Прокіп у винограднику
пораєть165

ся. Медун і сам для цього прибув, та, мабуть, уже
спізнився. Ось і Мотря з хати вибігла — молодиться стара перед
Прокопом! Ну що ж, нехай. Людям уже набридло про це
теревенити, звикли. А все ж як зобачить хтось Медуна,
одразу ж поспішають Мотрі шепнути, щоб мужчини
чогось лихого не накоїли. Діло темне, наперед не вгадаєш.
Краще далі від лиха триматися.
Сидить Медун у своїй колясці, нога вище коліна
заголена, у глибоких синіх рубцях гнійні свищі навіть здалеку
видно. Спалахнула в нього гангрена, партизанський хірург
ногу хотів відтяти, а Катя, медсестра шіснадцятилітня, так
розплакалась, так його благати почала, що лікар
відважився на експеримент: посмугував ногу, наче ремінців
збирався нарізати, потім гнійники порошковим стрептоцидом
позасипав. І от, бач, виходила Катюша — і життя, і ногу
йому зберегла. Воно й не те, щоб нога, навіть не півноги, а
якби й цієї не було, то не стрибати б йому в катакомбах.
Вся слава свята погнила б, на труху перетліла б.
А проте не перебільшуй, Миколо! Тікають вони,
маленькі бісенята, від матерів, навіть учителі лаються — не
дай, Боже, заблудиться якесь! — у такі страшні лябіринти
добираються, що Медунові лишається тільки за ними
стежити. Спершу і на нього люди нападалися, гадаючи, що
він їх туди приманює, та де вже там! Батьківська слава їх
веде. Не одного із них порятував Медун — бо справді
заблудиться, то міну десь роздобуде й неодмінно хоче
заглянути, що там усередині. А траплялося й таке, що пізно
було рятувати — лише криваві шмаття заставав Микола
Остапович. Вберегти їх від катакомбів так само важко, як
від моря. І тільки тоді, коли справа набула педагогічного
спрямування, нещасних випадків одразу ж поменшало.
А Прокіп з Мотрею все ще пораються біля хати. І, як
на зло, жодної живої душі на дорозі. Навіть крикнути
нікому: агей, здоров будь, слов’янине! Крикнеш — чутка
одразу ж полетить, мов по телеграфу. А зараз так треба, щоб
вона полетіла!..
Та ось видирається на глиняну гору старенький, об-
166

шарпаний автобус, який возить людей із Миколаївки в Ка-
роліну-Бугаз. Там тепер будівництво велике —
споруджують їдальні й пансіонати. Кажуть, лише у Варні такі
розкішні пляжі, як у нашій Кароліні, а Кароліна ще й досі
лише «дикунами» забудована. Мало хто про неї й знає.
Автобус повзе, мов жук перед зимовою сплячкою,
йому треба обов’язково подолати цю гору, щоб потім
пуститися в село. Хто ж там їде? Може, Катерина? Вона
працює старшою сестрою в лікарні — та сама Катюша, яка
ногу не дала відпиляти. Скільки ж їй тепер? А якже ж, десь
під сорок. Вона в катакомби з матір'ю потрапила, навіть
козу з дому прихопили. Сміялися з них люди, а вони для
поранених трохи-таки націджували свіженького молока.
Самі миколаївські, Катриного батька ще до війни море
проковтнуло. Матуся теж на ладан дихає. Ой, Катре, Ка-
тре, не помітила тоді зідхань Медунових, на іншого
задивлялася. Та що про те згадувати! Чверть століття — то
велика сила, і гілля й корінці обрубує. Того лише обрубати
не може, що кров'ю скріпилося — це вже справді святе.
Автобус зупинився, дверцята відчинилися й до Медуна
вистрибнув чоловік у формі цивільного моряка та ще й не
маленького чину. Еге-е, це ж сам миколаївський адмірал,
командир фльоти! Ви, люди добрі, не жартуйте — справді
командир фльоти, бо є у Мирона аж п'ять колгоспних
сейнерів. Море не любить жартувати, отже й тут усе цілком
серйозно — і капітани, й моряки, й їхній адмірал, хоч усі
вони члени Миколаївського колгоспу.
Мирон років на п'ять молодший від Медуна, та вже,
мабуть, і йому під п’ятдесят підперає. Знають вони одне
одного з дитинства, обидва добре пригадують Орлову
балку, хоч Мирон і виростав на сусідній шахті. Перед війною
потрапив до військово-морського училища, війну починав
мічманом у морській піхоті, а в катакомбах опинився так
само, як і Медун: «Шахтарів до комісара!» Правду
сказати, Мирон не встиг вивчити шахту далі терикона, та не в
тім суть: шахтарська психологія не так під землею, як удома
формується — від батька до сина переходить. Отож і Ми-
167

рон тоді зголосився шахтарем. Ніхто й ніколи не помітив
у катакомбах, що шахтар цей уперше потрапив під землю.
А потім румунський катер захопив та дітлахів бідолашних
до Очакова вивіз — туди вже наші підступили...
Мирон виглядав значно молодшим від свого віку —
зібраний, підтягнутий, легкий на ході. Чорне волосся
лише починало сивіти, правильні риси обличчя зберігали
молодецьку вроду. Він немало поорав морів та океанів, у
далекі плавання перестав ходити лише через Маринку, яка
росла без матері. А проте риболовецька фльота уже стала
йому рідною, морська душа вгамувалася на
чорноморських просторах.
Друзі обмінялися жартівливими стусанами.
— В тебе що, транспорт закашлав? — весело запитав
Мирон. — Чого це ти вирішив тут соняшні ванни приймати?
Та раптом згадавши про те, що всім було добре
відоме, він вскочив до автобуса, одразу ж повернувся (видно
щось там комусь шепнув) і бадьоро проголосив:
— Ну гаразд, ми в повному параді з’явимося. Судаки
до Мотрі прибудуть раніше від нас. Ти, мабуть, на бичках
перебиваєшся?
— В Хаджибеївському ливані судака не спіймаєш.
— А ти з Нерубайського?
— Та не зовсім. Ми ж тільки сусіди.
— Знаю, знаю... Як там твій батюшка поживає?
— На пенсію вийшов, порося підгодовує.
— То золота людина. Якби не він, був би нам каюк.
Вони обидва посідали в інвалідну коляску й тихенько
покотили по дорозі, що в’юнилася серед виноградників,
обгороджених невисокими мурами з темного ракушняка.
Таку вже властивість мас це каміння — сажу й куряву в
себе втягає, через те й темніє з роками.
— Ну, а Мотря як? — після тривалої павзи запитав
Мирон. — Перестала лаятись? Вона, між іншим, і лаялась
недаремно. Ти-таки справді про домівку забув.
— Кожному своє, Мироне.
— Це правда, — погодився Мирон. — Кожному своє.
168

Моя теж самотности не витримала. Як пішов у далеке
плавання... Самотність для них гірша від смерти. Це, мабуть,
і є смерть. Жива могила... Добре, хоч Маринку мені
залишила. Таке щастя кинутим чоловікам випадає рідко.
— Ти не самотній, Мироне. Тебе Катерина любить.
— Звідки ти взяв? — одразу ж спохмурнів Мирон. — Її
мати мене любить, це факт. А Катерина... Ну як же...
фронтова дружба.
— Вона й тоді тебе любила, в катакомбах.
— Тоді? — здивовано чи трохи розгублено
посміхнувся Мирон. — Тоді вона під етапом пішки ходила.
— Між операціями, — уточнив Медун. — І так
ходила, що не одного із нас виходила... Проґавив ти своє
щастя, Мироне! Ото хоч зараз дурнем не будь.
Коли під’їжджали до двору, Медунова сусідка, Альбі-
на, яка там чатувала біля воріт, почала заговорювати їм
зуби — мабуть, Мотря ще не готова гостей приймати.
Мирон це одразу ж збагнув, бо саме її чоловікові, до якого
він вертався в автобус, було наказано і Мотрю
попередити, й судаків привезти. Вони, звісно, у Григорія вдома
водяться — кому й зась, а рибалка має право на їжу взяти.
Альбіна, хизуючись новеньким полушалком, почала ту
довгу розмову, за допомогою якої можна й півдня
мужиків біля двору протримати.
— Мироне Кузьмовичу, де ж це ваша «Волга»? Чи,
може, ви з Миколою Остаповичем вирішили машинами
помінятися?
— Ні, Альбіно, я такої не заслужив. «Волга» що?..
Тільки товар державний. А такий виїзд у магазинах не
продається. Це ж як золота маніжка на грудях. У мене
була червона. То ще не велика шана.
— Ов-ва! — сказала Альбіна. — Хіба ж це виїзд? От у
моєї матусі був виїзд! Сам губернатор їй заздрив. їде,
бувало, по Дерибасівській четвіркою вороних, вся збруя на
них подзвонює. А тут губернатор назустріч. Кашкета
заломлює, матусі моїй вклоняється: честь імею-с, Лександро
Альбертівно-с. А сам так і зирить на вороних, так і
зи169

рить. Матуся моя схилить голівку, теж привітається: по-
корніше благодарім-с. А сама добре бачить, куди
губернаторські очі втупились. Матусині коники йому життя не
дають. От була женщина, так женщина!..
— Угу, — засміявся Мирон. — Якби не коні, то й сам
губернатор Альбертівну б помітив. А так, бач, на коней
задивився. Краще б вона пішки ходила.
— Ах ви, жартівник! На коней ліве око дивилося,
праве — на Албертівну. Хіба ж він холостий був? В його
екіпажі губернаторша сиділа. Тож він для блізиру на коней
зиркав... Ви б краще, Мироне Кузьмовичу, вашому грекові
шию намилили. Давно вже мотор на лебідці замінити
пора, а йому й не свербить.
Грек Ротас — інженер по лову, друга людина після
голови колгоспу. Проте Альбіна вважає, що командир
фльоти — всьому голова, навіть від голови колгоспу
старший. Ті всі ходять у своєму, домашньому, а на Миронові
погони золотом горять, прославлений краб на кашкеті сяє.
Сьогодні Мирон у колгоспі, а завтра, дивись,-повів
корабель у Канаду чи Америку. Де вже голові колгоспу до Ми-
рона! Ото тільки камсу та лящиків лічити, щоб плянові
проценти зростали. В тій камсі не більше романтики, ніж у
жаби пір’я.
— А що, не тягне? — запитав Мирон.
— Вчора Карпів баркас почали витягувати, а в моторі
щось як заящить! Та як блисне!.. Ой, матусенько
моя...Знала б ти, в яку дірку твоя Альбіна потрапила... Я гадала, із
того клятого мотора кульова блискавка вилетить. Це,
кажуть, буває. Страх як боюсь отих блискавок.
Альбіна працювала лебідницею на причалі. Було їй
теж близько п’ятидесяти, а проте й досі на її обличчі
можна помітити сліди колишньої вроди. Щось у ній справді є
породисте, від аристократів. А характер у баби такий, що
всі портові заводіяки перед нею в струнку тягнуться. Про
рибалок і казати годі — справжнім господарем причалу
була Альбіна, а не їхній старшина. Ох, і вміла ж вона
розпікати всіляких уповноважених та ревізорів, котрих, мов
170

котів, приманювали до причалу запахи свіжої риби!..
Мабуть, хвилин сорок теревенила Альбіна,
розповідаючи про подвиги своєї матусі, яка була в її розповідях то
оперною актрисою, то знатною купчихою, то дружиною
французького посла. Ким тільки не була знаменита Аль-
бертівна! Про батька Альбіна ніколи не згадувала — тут,
видно, її фантазія давала осічку.
Нарешті з хати вийшла Мотря — чепурна, здорового
вигляду немолода жінка. Стримано привіталася з
Миколою Остаповичем, шанобливо вклонилася Миронові й
запросила чоловіків до хати. На столі вже парувала зварена
картопля, рум’янився засмажений судак — одного на
сім’ю вистачить! — і стояло те, без чого у Миколаївці
судаків не споживають.
Спершу всі почувалися так, мовби в хаті лежав
небіжчик, але невдовзі Мотря перейняла розмову на себе,
торохтіла не згірше від Альбіни — і вже якось отой недобрий
настрій відступив. Мирон подумав: а вони ж таки обоє
непогані люди — І Микола, й Мотря. Інші б давно вже по
судах тягалися, хату б ділили, заколотили б сварку на все
село. Та й Прокіп, напевне, на чуже не поспішав.
— Вас, Мироне Кузьмовичу, миколаївським
адміралом величають, — кинула між іншим Мотря.
— Та чув, чув... Якби раніше, то за таке звання...
Миколаївський адмірал!.. Грізно звучить.
Мотря ще трохи посиділа за столом, випила з Миро-
ном. Микола не пив — його захистила Мотря:
— Стимуліт у нього, не можна. Свищі не заживають.
Так Мотря називала остеомієліт, який іще досі мучить
колишніх солдатів — хронічна хвороба поранених кісток.
Пославшись на поважну причину, Мотря вийшла.
Мирон наважився запитати:
— Як же воно у вас буде?
— Так і буде, — глухо відповів Микола. — Хату ж
разом будували. А взагалі... Чого ж мені від неї?.. Коли я
дома, вона за господаря мене має. Все моє береже — ордени,
медалі. Ну й одежина яка. Все свіженьке, напрасоване. Ра-
171

ніше лаялась, тепер мовчить. А мені й спокійніше.
— Не вірю, Миколо.
— Та не можу я інакше, не можу! — ледве стримуючи
роздратування, вигукнув Микола. — Якби я був
нормальною людиною, вона б Прокопа в двір не пустила. Тільки
скажи мені, друже: що таке нормальна людина? Деталь
можна до мікрона виміряти. А які мірки для нашої
нормальносте існують? Я, Мироне, багато про це думав.
Пригадуєш, як ти над шуфром завис?.. Дурні ми були, ой дурні!
Якби матері наші те бачили, вони б від страху повмирали.
Внизу чорна безодня, десь там вода булькотить, а ти
висиш на кінчиках пальців, — ось-ось зірвешся. По рейці
через шурф на руках переходили пригадуєш/..
— Я ледве туди не булькнув. Ти мене витягнув.
— Ну, я ж був старший. А теж клепки в голові не
вистачало — малюка на таке підбив... Ось воно, наше
виховання! Хіба ж це нормально? Та як воно потім нам
прислужилося!.. А якби росли мазунчиками, тяжко б нам
було, Мироне. Коли ти катером на Очаків проривався — це
теж ненормально. Треба було ждати, доки наші в Одесу
прийдуть. Все ж таки діти, не якийсь вантаж. Та хіба ж ми
знали, коли це буде?.. А тут від голоду пухнуть, без сонця
вмирають. Ми вже власні черевики варити почали... А
дитині без сонця... їхні ж кісточки сонця просять!..
Рученята були такі, мов картопляні пагінці, що проросли в
темряві. Де тут уже до нормального?..
— П'ятірко не довіз. Двоє померли, трьох «месер»
скосив. Півтори сотні їх було. Де вони зараз?..
— Оце недавно двох малюків у таких лябіринтах
відшукав, — продовжував Медун, — що туди, мабуть, і
партизани не доходили. Оголосили тривогу в школі: пропали
хлопчики... Ну, й пропали б, звичайно! Обнялися,
бідненькі, вже й не ворушаться. Три доби я їх розшукував. Чого
їм треба в тих катакомбах? А воно теж, мабуть,
пригодиться. Все повторюється, Мироне. То вже так і знай:
нормальними ніколи не будуть... До речі...
Медун зробив велику павзу, віддихався. Мирон очіку-
172

вально дивився на друга, який, видно, хотів повідомити
щось важливе, але завагався. Нарешті, озирнувшись
довкруж, наче боявся, що їх може хтось почути, Микола
сказав:
— Я там на таке натрапив... Не знаю, що й думати.
— Що саме? — насторожився Мирон.
— Та воно нібито й нічого. Розумієш, штрек
замурований. Ми також це робили, коли німці почали нас газами
підкурювати.
— Ну, замурований... То що з того?
— На цементі замурований. І кладка свіжа... Розумієш?
— Гм-м..: Нічого дивного не бачу. На жаль,
бомбосховищами нехтувати рано. Всяке може трапитись.
— Е-ет, які там у біса бомбосховища! Ці катакомби з
міськими не з’єднуються. До Одеси кілометрів тридцять. Тут
щось не те. І потім... Мені здалося, що я жіночий голос
чув. Я розумію, так інколи здається. Слухові галюцинації.
Але в мене цього давно вже не траплялося. Та й чого це
раптом? Харчуюсь непогано — не так, як тоді... Мовби
жінка кричала за стіною. Що б це могло бути? Може,
заблудилась?.. Відшукав таки хід, що він мене обов’язково
мусить туди привести. І що ж ти гадаєш? Теж
замурований!... Третього ходу я вже не знайшов. Цілий тиждень
товкся головою об стіни, а не знайшов. А він же, мабуть,
десь є. Ні, думаю, Миколо, не тільки ти цю географію
знаєш. Є ще люди, які знають не гірше від тебе... Невже я ще
не вивчив катакомбів?.. Ось що мене мучить! Та ще голос...
Якщо він справді був.
— У тебе є карта?
— Моя карта в голові, Мироне.
— А міг би на карті показати це місце?
— Та як же?.. Звичайно.
Тепер вагався Мирон. Він озирав небагате
вмеблювання Медунової хати, традиційні рушники на стінах, сімейні
фотографії. Григора він пам’ятає добре — його по всіх
довколишніх шахтах знали. Характерний мужик. Зустріне,
бувало, когось із пацанів, ухопить за вухо й питає:
— Кавуни крадеш?
173

— Дядечку, пустіть! — репетує малий шибеник.
— Крадеш чи не крадеш?
— Ні, ні!.. Пустіть, дядечку.
— Ну й дурень. Давай друге вухо.
— Краду, краду!..
— Молодець! Ось тобі двадцять копійок на цукерки.
Але як постарів Григір Остапович! Здавалося, ніколи
його сила не переведеться. Та й Сашко постарів, хоч,
видно, ще при силі.
А поверх оцих думок, що пливли мимоволі, підводною
течією, жевріла, наче тьмяний бакен у тумані, та думка, яка
завжди нам неприємна, але вона мусить існувати, як
існують бакени. Вони теж обмежують свободу мореходців, а
проте без них не проживеш — сядеш на мілину або
розіб’єшся об підводну скелю.
— Я багато плавав, Миколо, дещо знаю. Митний
догляд існує недаремно. А катакомби... Там не тільки добрі
сили притулок знаходили. Словом, у мене є друг,
полковник міліції... Я тебе з ним познайомлю.
— Не люблю я їх, Мироне.
Напевне, Медун пригадав собі образу — коли навколо
нього реготалися ті, хто звільняв дорогу для Прилипка.
— Цей полковник, Миколо, тебе по катакомбах знає.
Федю-прикордонника пригадуєш?.. Він зі мною в Очаків
напросився. Потім ми вже його не бачили. Війну в Берліні
кінчав.
— Федір? — зрадів Медун. — Живий? Чого ж я про
нього не чув?
— Де ж тобі чути? Ти ж під землею живеш. Одеса —
кордон, Миколо! Рибалки щодня його переходять, з
турками тютюнцем обмінюються. Тут усяке може трапитись.
— Ти вже й на рибалок готовий тінь кинути.
— Ой, Миколо! Невже форма кашкета — це для тебе
головне?.. Люди бувають різні... Серед рибалок, серед
міліціонерів, серед філософів. І не фахом це визначається, а
сумлінням. А воно, дружище, разом з кашкетами не
вида174

ється. Дипломів на нього також покищо не затвердили. То,
кажуть, від Бога.
Більше до цієї теми не поверталися — сиділи мовчазні,
зосереджені.
З вікна добре видно хату й подвір’я Катерини.
Виноградинка там немає — нікому біля нього поратися.
Катерина їде на роботу вдосвіта, повертається пізно увечері, а
мати хіба що інколи здужає на сонечко вийти та курям
посипати.
Коли Мирон попрощався й неквапом рушив до
правління колгоспу (він довго ще озирався на Катеринин
дворик), до хати увійшла Мотря.
— Я води нагріла. Митися будеш?.. Чи, може, тебе
попадя купає?
— Вона вже стара, щоб мене купати, — огризнувся
Микола.
— Чи ти ба!.. Молодої захотів. Ти й старій не даси
ладу.
— Мовчи, Мотре. Я люблю, коли ти мовчиш. Ти тоді
на людину схожа.
— Ну, ось що, чоловіче... Я баняк з водою внесу, а ти
роздягайся та лізь в ночви. Чисту білизну візьми, а свою в
запічок викинь. Бо ти ще мені звірів напустиш, які на
людях верхи їздять.
Мотря внесла в сінці баняк з окропом і двоє відер
холодної води, а сама вийшла. Микола лаштувався для
купання — налив води в дерев’яні ночви, підставив стільця,
на якому поклав мило і мийку, а відтак почав
роздягатися. Навіть роздягнутися для нього справа непроста — ліва
нога майже зовсім не згиналася, вона була схожа на
відмерлу дубову гілку. Мотря знала, що без неї він помитися
не зможе — стояла за дверима. Миколі навіть здавалося,
що він чує, як вона дихає. Та йому дуже не хотілося, щоб
вона сюди заходила — все ще стрибав на одній нозі біля
ночв, намагаючись якось там примудритись.
Але Мотря не витримала — широко відчинила
сінешні двері, мовчки підхопила його під пахви. Посадила на
175

стільці, спробувала рукою воду. Додала ще гарячої, потім
обережно, мов дитину, опустила його в ночви. Сам він
сидіти не міг, вона підтримувала його за спину. Тим часом
друга її рука перетворила його голову на клубок білої
піни.
— Лихо ти моє, а не чоловік, — промовляла вона,
орудуючи мийкою. — Хай би в тебе обох ніг не було, на
коліщатах би їздив, як Василь Шапошний. Так той же
дома живе, біля жінки та біля матері. А тебе де лиха година
носить?.. Як порахувати, скільки я з тобою за двадцять літ
прожила, то й року не набереться. Ото тільки й того, що
гроші не вмієш пропивати. Як же ти там харчуєшся?
— Діти приносять, — безпорадно відпльовуючись (в
рот набилося піни), відповів Медун.
— Які діти? — вжахнулась Мотря.
— Школярі.
— Чи ти, бува, не сказився на старості? Краще б уже
під монастирем милостиню просив.
Микола на це не сказав нічого. Все життя він
збирається так поговорити з нею, щоб його зрозуміла. Та
тільки приходить ця хвилина, як усі слова, котрі він
приготував, вертаються в його власну душу, а на язиці, лишається
щось обрубкувате, невиразне.
— Мотре! Я — один на тисячу мертвих...
Слова прозвучали якось неприродно. Він одразу ж
осікся. Цю фразу треба було продовжувати так, щоб
кожне подальше слово звучало, як молитва, але молитви
люди звикли слухати в храмах — вдома вони бояться
урочистих слів. Та й смішно, мабуть, виголошувати молитву,
коли тобі в рота набивається мильна піна, а жінка, про яку
ти навіть не знаєш, чия вона насправді — твоя чи
сусідова? — вишкрібає тіло шкарубкою мийкою.
— Всі такі, Миколо. То тільки молодші цього не
знають. А ми всі такі.
Може, вона й правду каже: всі такі! Звісно, кожен,
кого палила війна, має право це казати: я — один живий на
тисячу мертвих. І Мотря така ж сама, і навіть Альбіна.
176

Головне, докорінне знов лишилося невисловленим.
Даремно він сказав їй про те, що школярі йому їсти
носять. Спершу Медун їх лаяв, відсилав до батьків з
отими горщиками. Та потім прийшла вчителька, Ольга Яки-
мівна. Сама прийшла з горщиком, зав’язаним у білу
хустину — точнісінько так, як носили різдвяну вечерю. Або,
може, їжу косарям.
Вчителька сказала:
— Миколо Остаповичу! Це треба для нас, для самих
учнів. Ми обговорювали це питання на батьківських
зборах. Люди вже навіть не уявляють, що вас у катакомбах
може не бути. Дух Катакомбів!.. Чули ж, мабуть?.. Всі
добре знають, що ви там робите — і дорослі й діти. Та й
скільки б ми дітей не долічились, коли б не ви!.. Отож не
ображайтесь, Миколо Остаповичу. Тут є щось... Як вам
сказати?.. Одним словом — святе!.. І не тільки для дітей —
для батьків теж. Вони про вас думають — і самі стають
кращими. Кожен той день, коли треба вам обід нести — це
свято для всієї сім’ї. Дехто навіть пити кинув. От якби ви
від попа перейшли... Може, в школі поселитесь?
— Ні, Ольго Якимівно, — трохи ображено відповів
Медун. — Він для мене не піп, а Пилип Калістратович. Йому
ще Калінін орден вручав.
— Ну, то ваша справа. Але обіди приймайте. Це не
милостиня, а... духовне.
Не лише Ольга Якимівна натякала йому, що треба
кинути халупку на поповому городі — приїздив навіть
секретар райкому комсомолу. Він казав, що це заважає
антирелігійній пропаганді: всі думають, що Медун у якогось
свого Бога вірує.
— Вірую, — дещо в’їдливо, а проте все ж таки
серйозно відповів Медун.
Це спантеличило секретаря — він уже подумав, що й
справді Медун до секти належить? Скажімо, адвентисти
сьомого дня ходять до хворих, допомагають сліпим та
немічним — словом, творять добро. Але разом з тим,
звичайно, поширюють свою релігію.
177

Розмова, яка відбулась далі, запроторила
комсомольського ватажка в такий глухий кут, що він тільки очі
витріщив від подиву й замішання.
— Яка ж ваша віра? — запитав секретар.
— Перші християни теж із катакомбів починали, —
частуючи гостя громадською трапезою, повагом почав
Медун. — А крові скільки було!.. Нова віра завжди кров’ю
приходить. Великою кров’ю. Щоб рід людський знав: не
заради пустощів сонце світить. І хліб дає не заради
пустощів.
— Як же її назвати?
— Що назвати?
— Віру вашу?
— А така віра, що народ наш — богоносець великий.
Через ге він так страждав. Йому світ належить врятувати.
І врятує!.. Розіп’яв його Господь на хресті поміж Заходом
і Сходом, як Сина свого улюбленого. То в праву руку
йому цвяхи забивають, то в ліву. Іноді здається, що він уже
мертвий. Та в один день розколюється небо
велетенськими блискавицями — і воскресає Він із мертвих, і
підіймається в небо на могутніх крилах...
Слухав те секретар комсомольський і не знав, як до
цього ставитись.
— Ну, богоносець — це від Достоєвського... Але чому
богоносець?.. Жертву за інші народи Він прийняв, це
правда...
— То була не остання жертва, дорогий товаришу. На
ваші плечі теж лиха знайдеться. Не хотілося б звичайно,
та шо вдієш?
— Згоден. Але чому богоносець?..
— Вам що потрібне — суть чи тільки назва?
— 1 суть, і назва... Та раніше суть, звичайно.
— Тоді давайте міркувати так. Ідея — це що ж воно
таке?.. Споконвіку люди її Богом називали.
— І сьогодні називають, — погодився секретар. —
Інакше не було б ніякого ідеалізму.
— А що нас веде?
178

— Партія веде.
— А саму партію?.. Веде нас ідея чи не веде? За що ж
ми помирали, коли не за ідею?..
— Ми несемо ідею, — трохи подумавши, відповів
секретар.
— Ага, отже несемо... А, може, й веде?
— І несемо, і веде.
Медун посміхнувся.
Ну, раз ідея — Бог, то що ж воно виходить?..
Секретар деякий час мовчав. Потім відповів те,
що було йому добре відомо іще з шкільної лавки.
— Ідея, яка оволоділа масами, перетворюється на ма-
теріяльну силу. А взагалі... Навіщо це вам? Ви нібито
проповідуєте патріотизм, але для цього є інші форми.
Тоді Медун заговорив поважно, без іронії:
— Ось що, молодий чоловіче... Під час війни в нас тут
ніякої форми не існувало: в чому б ти не прийшов — чи в
рясі, чи в шинелі, — нам це байдуже. Аби тільки був
патріотизм!.. Так воно для мене й лишилося.
— Зараз же не війна.
— Ідеєносець, богоносець — продовжував Медун. —
Отож я й сказав Пилипові Калістратовичу... Сказав так:
раз народ наш богоносець, кому ж він молитись повинен?
Якщо він уміє помирати за ідею — то це ж і є його
молитва! Так молився тільки Христос. Отже на нього молитися
треба. На народ наш святий. Не за нього, а тільки на
нього!..Оце і є моя віра, дорогий товаришу. А за те, що не по
формі, ви вже не сердьтесь, будь ласка. Форма у кожного
своя.
— Виходить, ви невіруючий, — намагався дати йому
ідейне визначення секретар.
— Як це так?.. Ні, цього зовсім не виходить. Навпаки,
віруючий!..
Остаточно заморочений секретар попросив:
— Гаразд, хай буде так. Тільки ви дітям цього не
проповідуйте.
На тому й домовились.
179

Вже вимитий, лежачи в ліжку, Медун пригадав той
епізод із їхнього життя в катакомбах, який поклав початок
його дружбі з Пилипом Калістратовичем.
Вперше їх почали підкурювати через кілька місяців
після окупації Одеси. Ніхто не постраждав — їхній сусіда
капітан Молодцов послав своїх хлопців, щоб попередити:
німці вирішили заповнити катакомби отруйними газами.
Добре вивчивши рух повітряних потоків, Медун та його
друзі-шахтарі спрямували ті ґази таким робом, що всі
вони виходили на поверхню над водами Хаджибеївського
лиману. Де вже шахтарів у такому ділі перехитрити!
Проте їхній загін опинився в іншій пастці — в пастці самого
підземелля. Без виходу на поверхню вони жити не могли. І
не лише тому, що це прирікало їх на бездіяльність.
Передусім не вистачало кисню. Почали задихатися діти, яких
тут опинилося чимало — людей не можна було силоміць
виштовхати з катакомбів. Основний хід виявився не лише
замурованим, а й бльокованим — біля нього вдень і вночі
стояла румунська варта. Треба було знайти такий хід,
якого б не знали окупанти. На сьомий день пошуків Медуно-
ві здалося, що попереду в темряві блиснув вогник.
Микола Остапович добре знав, що нікого з партизанів там не
було. Хто ж світив?..
Крок за кроком вони обстежували шкарубку стіну, де,
як їм здавалося, мав стояти той, хто блимав ліхтариком. І
ось нарешті вдалося відшукати невеличкий отвір. Він був
не більший від піддувала, можна тільки руку просунути.
Звідти пахло знайомим, домашнім — квашеною капустою
та огірками. Як давно вже вони не їли чогось подібного!
Жити доводилось на вареному борошні, без будь-яких
приправ. Це єдине, що підтримувало їхні сили.
Роздовбати отвір у ракушняку не так уже й важко, але
хто ж там за стіною — друг чи ворог? Доводилося
ризикувати, вибору в них не було.
Незабаром Микола опинився серед діжок з солінням
на купі картоплі та іншої городини. Хтось дуже кмітливий
використав катакомби замість душника — і льох
вентилю180

ється, і темперетура завжди однакова. Над головою
невелика квадратна ляда, до якої приставлена драбина. Це
вказувало на те, що льох побудовано під кухнею або під
верандою.
Піднявся по драбині, легенько підважив ляду. У вічі
вдарило таке яскраве світло, від якого давно вже відвикли
очі — соняшне світло, що вільно падало на підлогу
веранди. Двері на кухню були відчинені, там з'явилася якась
чудернацька постать з довгим волоссям. Невже піп? Та
справді ж піп. Оце так дивина!..
Підклавши під ляду щепку — так, щоб лишалася
невеличка щілина, — довго прислухався Микола до того, що
діялося в поповій хаті. Батюшка, видно, розмовляв з
попадею — інших голосів Микола не чув.
Чомусь він гадав, що попи й удома розмоляють не
так, як інші люди — з обов'язковими посланнями на Хри-
ста та Його апостолів. Принаймні так вони виглядали в
книжках. Проте розмова була звичайна — як у кожній
сільській хаті:
— Кружки треба частіше змивати, — буркотів
батюшка. — Соління снядіє.
— Хіба ж я не просила драбину полагодити? Ти
хочеш, щоб я без ніг лишилася.
— Драбина як драбина. Все там гаразд.
— Добре мені гаразд! Забув, як я гепнулась?
— А ти не поспішай. Та й відро з водою не тягни. Я
тобі подам.
— Чого це ти ляду не причинив?
— Тобі видалось.
— Роззуй очі, то побачиш.
— Ай справді.
Коли піп підняв ляду, щоб краще її причинити,
Микола прошепотів:
— Батюшко! Христом-Богом прошу: ні слова... Лізьте
сюди, вас християнські душі кличуть.
Як він перелякався! Його аж затіпало, бідолашного.
Але й слова не проронив. Мабуть, піп догадався, хто його
181

кличе, бо не міг же він не знати, що його хата на
катакомбах стоїть. А кому вони тепер належали, те було відомо
цілому світові.
Трохи отямившись, сказав попаді:
— Драбину таки треба лагодити. Я трохи
помайструю.
Спустився вниз, зачинив за собою ляду, запалив
свічку, що стояла на полиці і, оглядаючи Миколу з ніг до
голови, строго запитав:
— Чого вам треба?
— Повітря. Ми задихаємось.
Помітивши, що його душник роздовбано, він,
звичайно, все зрозумів. Там, на поверхні, добре відомо, що
німці вирішили потруїти партизанів газами. Але важко було
уявити, що хтось із них врятувався.
— Багато вас лишилося?
— Всі живі. Але ми замуровані. Кінчається кисень. Уже
й ліхтарі гаснуть. А там діти...
— Як же ви його звідси візьмете? Це ж під хатою.
— Де можна взяти?
— Бог у повітрі нікому не відмовляє... З колодязя
беріть. Він дуже глибокий. Над самою водою є дірка. Ото її
й шукайте. Це вже десь у нижніх катакомбах. Коли били
колодязь, кайло туди провалилося. Я ляду на колодязі
триматиму відкритою, щоб вам легше було шукати. Він
хоч і глибокий, але світла трохи доходить. Тут теж
можна до нього пробитися, та це буде дуже помітно. А тепер
ідіть... Ідіть, бо в мене румуни стоять. Ось-ось
повернуться.
Нелегко було знайти той колодязь. Мабуть, іще днів
зо-два минуло, доки по заплутаних лябіринтах
спустилися туди, де, на думку Медуна, мало бути дно попівського
колодязя. І тоді вперше почули звуки — бряжчало відро,
що билося об каміння. Тут, у катакомбах, де панує
неймовірна тиша, кожен звук сприймається так загострено, що
брязкіт отой вони почули значно раніше, ніж побачили
ледь-ледь помітний отвір, звідки пробивалося притемнене
182

глибиною денне світло. І якби Пилип Калістратович не
побив кілька цинкових відер, невідомо, чи помітили б
партизани майже несприйнятне для ока розрідження темряви.
Мабуть дуже дивувались румунські офіцери, навіщо це
панотець захопився поливати свій виноградник — ніби й
дощик недавно випав. Проте інколи доводитеся
вичерпувати воду зі старого колодязя, бо джерела хиріють. А він,
християнський пастир, не може собі дозволити, щоб пани
офіцери пили застійну воду. Вона й так тут не дуже добра
— море близько...
Яка ж це була радість для партизанів! Отвір був
невеликий, його трохи роздовбали — так, що можна було
відро в катакомби втягнути, але не більше. До води було
метрів зо три. Присутність колодязя осушувала цей
закуток катакомбів, протяг тут шугав такий, що, здавалося,
кинь папірець — і він опиниться в поповому городі. А там,
над головою, колодязьна горловина звужувалась до того,
що кружальце неба виглядало блакитною цяткою.
Мирон, який був поруч, хотів уже вхопити попове
відро, щоб посигналити нагору: досить вам, отче, відра
псувати! Але Микола спинив його руку — хтозна, що діється
нагорі. Може, попові хтось допомагає поливати
виноградник — скажімо, якийсь румун. Окупантам до попа не було
причин ставитися вороже.
Обстеживши новий район, який вони вирішили
зробити своєю базою, з приємністю виявили, що тут було
сухіше й дихалося вільно, легко — майже так само, як на
поверхні. А затишних закапелків, широких «кімнат» і
«коридорів», не менше ніж на старій базі. І головне — чиста,
свіжа вода! Можна було обладнати лазню — під молочний
бідон підставляли примус, біля самого дна до бідона
припаяний краник з дірчастою голівкою. Все це виставлялося
на кам’яному постаменті, мов якийсь сюрреалістичний
пам’ятник — і вже душ готовий!
Невідомо звідки взялося справжнє дзеркало. Звісно,
воно одразу ж потрапило в розпорядження підземних
молодиць, які навіть тут не забували чепуритися. А проте
во183

ни інколи дозволяли й чоловікам поголити свої печерні
бороди.
Тим часом Медун пішов на друге побачення з попом.
Колодязь давав їм воду й повітря — це багато, дуже
багато! — алеж вони спустилися в катакомби не лише задля
того, щоб пересидіти окупацію.
Коли ляда вдруге виявилася нещільно причиненою, піп
це помітив раніше від попаді. Мабуть, він-таки пильно
стежив за лядою, бо розумів, що партизани не
задовольняться самим тільки киснем.
Тепер він покликав Миколу в хату, познайомив з
попадею, яка виглядала звичайною сільською жінкою. Та й сам
батюшка не відзначався витонченими манерами —
належав до тих прошарків духовенства, які звикли жити серед
простого люду.
Якось йому вдалося випхати з хати румунів —
здається, їх запросив до себе церковний староста, котрий
частував гостей не священним писанням, а добрячим перваком.
Таке частування їм сподобалося більше, попова хата
звільнилася.
Був пізній вечір, вікна завішені, ляда відчинена —
туди можна шугнути будь-якої хвилини. Душник, який тепер
став добре помітним віконцем, що вело у підземне
царство, одразу ж закладався ретельно припасованим камінням.
Якби навіть його відшукали, то й що з того? Чи годиться
звинувачувати православного священика за те, що він, сам того
не відаючи, побудував льох у самісіньких катакомбах? Лізти
ж туди, в пекельне підземелля, ніхто не наважувався — ні
румуни, ні німці. Отже в хаті можна було почувати себе
цілком безпечно.
Пилип Калістратович відразу ж прийняв партизанську
пропозицію — бути їхнім інформатором. Відро мусить
мати подвійне дно, куди можна покласти записку. Якщо таке
відро навіть потрапить комусь в руки — без записки,
звичайно! — то й тоді легко виправдатись: велика глибина,
відра часто б’ються, дно доводиться робити міцнішим. А
184

щілинка в нижньому дні... То про це ж і мова! Б’ються
вони немилосердно...
Умовились про сигнали: партизани ловлять лише те
відро, яке над самісінькою водою тричі сколихнулося —
вгору і вниз. Записка швидко виймається, відро
наповнюється водою — і знов полетіло воно в далеке піднебесся,
що сяє блакитною цяткою. Коли б навіть на поповому
подвір’ї товпилася ціла рота німців, то й тоді б ніхто нічого
не помітив.
Для живого зв’язку вживається льох. Ні, він не може
бути тим ходом, через який партизани вирушають на
диверсії. Тут Пилип Калістратович уже все придумав. Є хід у
катакомби під самісінькою церквою. Через кладовище до
церкви, а там підважується плита...
Тим часом п’яні румуни похвалялися церковному
старості, що в Одесу прибуває із Букарешта велике
начальство...
Ешелон зустріли своєчасно. Спершу проскочила
дрезина — пропустили. Потім пробіг паротяг із двома
товарними вагонами. Теж пропустили. І лише через хвилин
двадцять з’явився ешелон з румунськими штабними офіцерами.
Мирон смикнув дротину, що тягнулася від міни до кущів,
де залягли партизани. Те, що сталося далі, нагадувало
кінець світу. Наступного дня румуни під уламками вагонів
відшукали триста трупів. Серед них було чимало
полковників і навіть кілька генералів...
Це був лише початок. 1 якби Пилип Калістратович
нічого більше не зробив, то й цього досить, щоб його
шанувати. Звісно, на диверсії він не ходив, автомата в руках
ніколи не тримав. Не знав він ні підпільних практик, ні
паролів, ні завдань, які приходили з центру. Він був лише
надійним другом тих людей, серед яких народився і виріс.
Напевне, в нього були на них свої образи — вони
зрікалися Бога, релігії, церкви. І все ж це був його власний народ,
який тепер зазнавав нелюдських страждань.
Інколи Микола та Мирон засиджувалися з ним при
завішених вікнах до пізньої ночі. Попадя йшла спати, на
по185

куті тмяно горіла лямпадка, освітлюючи лики святих. За
вікнами подзвонював цепом рудий пес, оберігаючи їх від
лихих несподіванок. А в хаті непримиренні ідейні
супротивники намагалися переконати один одного в
протилежних істинах — Бог є, Бога немає! Найзавзятіше
сперечався Мирон. Часом він забував, що треба говорити пошепки
— тоді Микола смикав його за рукав.
— Вже за хмарами побували, а Бога не бачили, —
гарячкував Мирон. — Тоді де ж Він ховається? Чому не
показується людям?
Строге, аскетичне обличчя Пилипа Калістратовича
завжди лишалося спокійним. Йому тоді, напевне, було
стільки років, скільки зараз Миронові.
— Бог не ховається, Він всюди сущий. Він поза нами і
в самих нас. Сказано ж бо: «Споконвіку було Слово, і
Слово було у Бога, і Слово було Бог. Усе через Нього
сталось, і без Нього ніщо не сталось, що сталось».
— Тоді хто ж оце нищить людей? Виходить, сам
Господь.
— Окрім Бога є сатана, — відповідав Пилип
Калістратович. — Людина покликана служити Богові. Але гординя
кидає нас в обійми сатанинські. Тоді на землю приходить
велике зло.
— Якщо Бог всемогутній, чому Він не скрутить роги
сатані?
— А Він це й робить. Нашими руками. 1 ви це робите,
діти Божі. Називайте себе як-завгодно, аби діла ваші були
праведні.
Коли Пилипа Калістратовича починали стомлювати
оті суперечки, він казав просто:
— Церква — прадавня Книга, піп — її охоронець.
Зараз люди сперечаються з цією Книгою. Це однаково, що
сперечатися зі своїми предками. Якби попи її не донесли,
то з ким би ви тепер сперечалися?.. Православна церква
тим і свята, що дух предків зберігає.
— Живий музей? — не без в’їдливости питав Мирон.
— А хоча б і так, що ж тут поганого?..
186

— Це можна, — погоджувався Мирон. — Музеї нам
потрібні. Але людей жалко. Тих, які себе музейними
експонатами роблять.
— Вони вірують. Чого ж їх жаліти?
—г Вірують у рай небесний, а його на землі треба
творити.
— Ніде в церковнім писанні не сказано, що Богові до
землі байдуже. А про те, що церкви колись не буде — те
сказано в писаннях Іоаннових... І стане земля Градом
Святим. Ворота його не будуть замикатися вдень, а ночі там
не буде. І принесуть у нього славу і честь народів. І не
ввійде в нього ніщо нечисте, і ніхто, відданий мерзотності
та брехні, а тільки ті, котрі записані в книзі життя... І далі
каже Іоанн: храмів же в ньому я не бачив...
— Де це сказано? — підхопився Мирон. — Невже
таке є?
— У видіннях Іоанна Богослова. В Апокаліпсисі... Отож,
видно, до того йдеться. 1 ніч уже прогнали, і храми не в
пошані... Кінець світу!.. Алеж тут не про світ взагалі, а
тільки про старий світ мовиться. Цього дехто із храните-
лів слова Божого не розуміє. Або не хоче розуміти. Про
таких Іоанн сказав: хто відніме від слова мого або від
себе додасть, того... Ну, по-нашому кажучи, чорти в пеклі
товктимуть.
— Чого ж про це ніде в церквах не кажуть? Це ж
зовсім не той кінець світу!..
— Бо віднімають...
Змовкали підземні гості — думали, думали... Ні, не про
Бога думали — Він справді для них залишався тільки
словом, яке вони писали з маленької літери. Думали про
далеких попередників своїх, котрі помирали на арені Колі-
зея. І поставало перед їхніми очима давнє-прадавнє, з
римськими катакомбами, з жорстокостями Нероновими,
котрий підпалив Рим, щоб звинуватити в цьому християн, а
відтак винищити їх; і те, що робилося нещодавно —
підпал райхстаґа заради винищення комуністів; і оці
катакомби, в яких тисячі людей жили таким самим життям, як
187

перші християни. І вела їх та ж сама мрія: прийде, прийде
нарешті Місто Правди, Град Святий, куди не закрадеться
мерзенність та брехня, а житимуть лише великі
праведники!..
Ось чому не міг Микола Остапович зректися своєї
партизанської дружби. Та й не лише через те — передусім
тому, що вона партизанська!..
А про моду на святині також доводилось думати. О,
мода, мода!.. Нещодавно стався такий епізод. Молодий
хірург з Кароліни Валентин Данішевський (Медун його знає
тому, що саме з ним працює Катерина) приїхав до попа,
щоб виторгувати старовинну ікону. В хаті Пилипа
Калістратовича він тримався так, наче це був антикварний
магазин. Щоправда, Данішевський був бездоганно коректний,
— він людина вихована. Але в магазині він тримався б з
такою самою коректністю. Пилипа Калістратовича
обурила купецька діловитість, з якою він розмовляв про ікони:
— Я чув, ніби у вас є справжній Федуско.
— Ні, Федуски в мене немає. Є Юрій-Змієборець, який
приписується Федускові.
— Ну, то все одно. Можна оглянути?
— Навіщо вам?
— Я колекціоную ікони. Можливо, ви продасте.
— Не продаються.
— Дозвольте вам залишити адресу. Якщо вирішите
продати — заходьте. Або телефонуйте. Ось мій телефон.
Мене не буде — передайте хатній робітниці. Все ж таки,
де він у вас?
І тут Пилип Калістратович не витримав — ледве
стримуючись, щоб не заплакати, він проказав крізь сльози:
— Молодий чоловіче! Я б вам подарував цю ікону. Для
доброго діла мені не шкода. Сказано ж бо: вода, що я дам
йому, буде в ньому джерелом води, що тече у жизнь вічну...
А ваше джерело... Чи зможуть люди з нього напитися?
— Пробачте, — з гідністю вклонився Валентин
Іванович. — Телефон я вам залишив.
З цими словами він і вийшов. А Пилип Калістратович
188

ще довго не міг заспокоїтись:
— Це гірше, ніж руйнування храмів. Тут просто нічого
руйнувати. А це страшніше, незмірно страшніше... О,
святий сущий!.. Краще б він душі грішників колекціонував.
15
Марія Гаврилівна звеліла настелити в хаті полину з
чебрецем — так їй легше дихалося. Хлопці нанесли цього
зілля стільки, що й підлоги не видно, а дихалось їй все ж
таки вельми тяжко. Ксеня від неї не відходила, взяла
відпустку за свій рахунок, дні і ночі просиджувала біля хворої.
Часом її підміняла Галина Іванівна, котра мала якусь
медичну освіту — принаймні лікар з нею розмовляв, як з
колегою. В лікарню Марія Гаврилівна їхати відмовилась —
якщо вже помирати, то вдома.
Інколи серед ночі кликала:
— Григоре, Григоре!
Голос був тихий, страдницький. Григір наближався до
ліжка, безпорадно схилявся до хворої:
— Чого тобі, Марусино?
— Курей нагодував?
— Нагодував.
— А порося?
— Та хай воно сказиться!..
Ксеня кидала на Григора докірливий погляд — і він
поспішав виправитись:
— Ну, як же? Звісно, нагодував.
Цілий день до двору заглядали сусіди — і старі, й
молоді. До хворої Ксеня їх не пускала, але потім
переказувала, хто приходив побажати їй здоров’я. Обличчя Марії
Гаврилівни яснішало, навіть дихалось легше.
— Це ж яка Надія? Та, котру Нестеренко держить?
Або;
— Марті передай: отам у кінці городу нехай картоплі
на насіння вириє. Вона просила в мене.
До пізньої ночі чоловіки на кухні просиджували — Гри-
189

гір, Іван, Володимир. Тяжко було на Григора дивитися:
мов би то вже до нього смерть навідалась, йому у віконце
постукала. Єдиний гріх був на душі в старого — отой
терикон, що завалював чорним камінням Орлову балку. За
нього він і каявся:
— Чому ж було на солончаки не направити? Та ні ж,
будочка там дерев’яна стояла, жалко ламати. Ну, на цей бік
і почали сипати. Хіба ж думалося, що отаке страховисько з
нього виросте? А він же, прости Господи, вже і з двору
мене випхнув. Як зустріну батька на тому світі, перелічить він
мені ребра, всипле по саму зав’язку.
А Володимир вдивлявся в обличчя цих людей — і
йому було дивно, що місяців зо три тому вони для ньоно
були чужі, незнайомі.
Якось приїхав Віктор на новенькій «Волзі» — чорна,
мов у великого начальства, ще й ніклем облямована. Про-
їхались по трасі газопроводу — вже засипати його почали,
незабаром люди бальони повикидають. Поспівчував Віктор
братам — може, з области лікаря привезти? Олександрові
Григоровичу не відмовлять.
Глянули хлопці на Віктора: де це він грошей на таку
машину роздобув? Віктор ніби зрозумів те мовчазне
запитання, відкликав Володимира вбік:
— Велике замовлення одержав. Може, допоможеш
трохи?
— Яке замовлення?
— Від автоінспекції. Халтура, звичайно. Але добре
платять.
— Ні, — з прихованою образою в голосі відповів
Володимир.
— Тобі ж гроші потрібні.
— Я заробляю.
Тепер Ксеня не могла навідуватись у майстерню, коли
Володимир там працював, і йому здавалося, що без неї все
не так у нього виходить. Звісно, прозорого дощовика на
дівчинці вже не було — Володимир його відразу ж замазав,
190

але картина чомусь його не радувала. Може він просто
стомився?
У вересні Марії Гаврилівні значно полегшало.
Винувато посміхалася, мов би не виправдала сподівань людських
— то ж, видно, люди прощатись до неї приходили. Та й
сама вона вирішила що це вже її на той світ відкликають
— попрощалася в думках і з Григором, і з хлопцями, і з
сусідами. А воно, бач, не судилося.
Гаврилівна почала дибати потроху, Ксеня Петрівна
знов на роботу вийшла — лише інколи забігала, щоб по
хазяйству допомогти. Володимир хвалився, що він уже
сам зварювати вміє, вони тепер з Іваном за нову роботу
взялися — шахтарську лазню ремонтують.
Ксеня умовила Володимира виставити «Берег
Вічности» в клюбі. Щоправда, ця назва відпала — обоє
зрозуміли: в ній було щось претензійне, пишномовне. Напевне,
вона годилася лише під час роботи — несла в собі
характеристику задуму, давала освітлення, але зараз нічого
людям не казала. Це рішення прийшло в перший же день,
коли шахтарі обступили Матір, а Ксеня дослухалася до
їхніх розмов, намагаючись збагнути, чи візьмуть її до серця.
Як Матір її прийняли, через те на другий день і з’явилася
під картиною нова табличка — «Мати». Володимир був
розчарований, йому здавалося, що він занадто спростив
тему, його задум загубився в дрібних, несуттєвих деталях,
і все, що палахкотіло в грудях — епохальність,
глобальність, космічність — лишилося невисловленим. Щоправда,
Віктор все ж таки дещо зрозумів, хоч і ставився до цього
критично, але шахтарі шукали земного, реального — для
них це була колгоспниця, котра поверталася у звільнене
від німців село.
Лише директор школи Пилип Корнійович трохи
підбадьорив Володимира:
— Це не просто мати. Це — історія.
А десь через тиждень люди вже проходили повз
картину так, наче її не існувало. Володимир карався, зовсім
занепав духом, лише Ксеня його потроху підтримувала:
191

— Чого ж ти хочеш — щоб люди ні про що більше не
думали? Вони ж не тільки малярством живуть.
Та Володимира це не втішало. Йому здавалося, що
шахтарі надто швидко збайдужіли до його «Матері», а він
же стільки туди вклав думок, почуттів, надій!
— Міщанство, Ксеню! Звичайнісіньке міщанство, —
вирував Володимир. — Нічого, окрім міщанства.
— Де? В оцих людях? — обурювалась Ксеня.
— В моїй роботі. Люди, як люди. їх розбудити треба.
— Які дурниці!
— Ні, не дурниці. Це — серединне мистецтво. Ні те,
ні се. Кому воно адресоване? Якщо шахтарям, то зовсім
інакше малювати треба.Інтелігенції? Але ж інтелігенція
тягнеться до філософського живопису.
— Хіба в тебе не філософія?
— Ні, Ксеню. Субстанція — поняття онтологічне.
Онтологія змушена абстрагуватися від конкретних проявів
буття. Ось, Ксеню, звідки абстракціонізм!.. Ну, а в мене...
Не філософія, а потуги на філософствування. Кожен
міщанин вважає себе філософом. Оглянься довкола. Є справжня
інтелігенція, а є напівінтеліґенти. Вони вже не робітники й
не селяни, але... Ну, ось Віктор Небера! Типовий напівінте-
ліґент. Трапляються більш витончені, але духовна
сутність та ж сама.
— Алеж Віктор не прийняв, — спробувала заперечити
Ксеня.
— Віктор може прийняти. Він просто зауважив, що ви-
ставком не прийме.
— Який же вихід?
— Не треба винаходити велосипедів — вони вже
винайдені. Допитлива людина сьогодні пробивається до
розуміння субстанції. Хіба ж не так, Ксеню?
— Ну, так...
— Абстракціонізм — ось де вихід! Він показує, що
сутність не в речах — вона вище, вище. А речі... На Землі
вони такі, на Юпітері — інші... Це слід залишити
фотографам.
192

Ксеня знала: все, що він зараз говорить, — це лише
піна, стихійне шумовиння. Завтра це безслідно зникне.
Який там абстракціонізм? За природою свого таланту
Володимир дуже далекий від цього. У неї було єдине
завдання — якось його заспокоїти. Лише тепер вона почала
розуміти, з якою складною натурою звело її життя. Його
духовні занепади були схожі на гірські лявіни: десь випадає
дрібненький камінець — і тоді починає наростати
нестримний вал, що загрожує катастрофою. Своєчасно віднайти
отой камінець, на якому все тримається, зупинити лявіну
— ось у чому бачила Ксеня порятунок для Володимира і
для себе.
— Хочеш випити? — з милою посмішкою запитала
вона.
Він з подивом глянув на неї і теж мимоволі посміхнув-
91.
— З якої нагоди?
— Ну, хоча б за Газ на кухні. Гадаєш, цього мало?
— Ґаз ми закропили, — все ще дивуючись з її
дипломатії, сказав Володимир.
— Мене ж там не було.
Вона виставила на стіл сухого вина. Так, сухе вино
колись його заспокоювало. Та чи заспокоїть зараз. Може,
ііільки роздражнить, розбудить під серцем холодного
вуха, що всмоктується у твої нутрощі, вимагає іще, іще...
Але була вже пізня ніч. Допивши вино, Володимир
пожурився трохи, що більше немає, та й поволі
втихомиривсь.
На суботу були призначені збори. Ксеня попросила
Володимира написати оголошення. Раніше всі клюбні
оголошення вона писала сама. І ось диво: як він не старався, а
літери хиталися, мов п’яні.
— Ти що, не вмієш? — засміялася Ксеня.
— Таки ж не вмію, — признався Володимир. — Це не
моє.
Надвечір люди потягнулися до клюбу, мовби там
готувалася вистава. Всі вони були зодягнені по-святковому
193

— в квітчастих полушалках, й нових костюмах, в білих
сорочках з краватками.
Ось вийшов із двору Іван. Він теж зодягнений так,
мовби зібрався на побачення.
— Ти йдеш на збори? — запитав Іван.
— А що там цікавого?
— Людей побачити, себе показати. Та буфет, мабуть,
приїде.
Вони пішли поруч. Ксеня в бібліотеці, самому вдома
нудно. А потай подумалося: чи помічатимуть «Матір»?..
Збори ще не починалися, молодь товпилася навколо
клюбу та у вестибюлі. Старші вже розсілися в залі —
мабуть, побоювалися, що їм не вистачить місць, а
підтоптані ноги берегти треба.
Картина зацікавила жінок — тих, які її ще не бачили.
Володимира це трохи підбадьорило: все ж таки не
минають, спиняються. Йому дуже кортіло почути, про що
вони перешіптуються біля «Матері», але підслуховувати не
годилося.
Та найбільше ось що вразило Володимира: з ним усі
шанобливо віталися! Всі без винятку — і Старі,й молоді, і
навіть старшоклясники. Було в тому вітанні щось тепле,
щире і, як здавалося Володимирові, не заслужене. Коли б
Володимир трохи більше знав життя, він би не дивувався
отим привітанням: здавна трудова людина віддає шану
тим, хто дбає про її духові потреби. Раніше то були попи,
сьогодні — вчителі, художники, поети. Духовна спрага
трудівника — вічна, невтолима спрага! — шукає чистих
джерел, тому кожне найменше джерельце помічається і
вшановується.
Це покищо не визнання таланту — не перебільшуй,
Володимире! — а тільки шана, яку віддавалося фахові.
Володимир цього не розумів — він просто був
глибоко зворушений. Пригадалося, чому Ксеня не могла
покинути шахту: вона тут своя, її люди шанують. І оце
почуття — те, що ти потрібний людям! — тепер здавалося
Во194

лодимирові найважливішим у житті. Адже ж у нього
ніколи такого не було, ніколи!..
Шахтарі аванс йому видали. То ж таки справді аванс
— їхні привітання. Нічого він покищо не тямить у
шахтарській справі — лише потроху починає розуміти, що це
була сім’я, котра жила чимось надміру великим. Таким
великим, що те за кілька місяців не осягнути.
Вранці Володимир був веселий, навіть щось
наспівував. Треба сказати, що в такі хвилини він був надиво ніж-»
ний. І якби не траплялося цих світлих хвилин у їхньому
житті, Ксені було б важко назвати себе щасливою. Але Во-
лодимир у виявах ніжности був таким же нестримним, як і
в приступах недоброго настрою. Поголився, як завжди, і
почав збиратися на роботу.
— Куди це ти? — зупинила його Ксеня. Сьогодні ж
неділя.
Володимир, зрадівши цьому несподіваному
відкриттю, знов шугнув під ковдру. Недавні прикрощі були
забуті, у вікно заглядало помірковане вересневе сонце, воно
лежало на грудях у Ксені, а він припадав до них, мов
дитина. Та, мабуть, він і справді був для неї лише хлопчиком
— рвучким, нестримним хлопчиком, котрий уміє катувати
своїми надто мінливими настроями, зате уміє потім дати
стільки щастя, що варто терпіти всі його примхи.
— Тобі ще не набридло зі мною? — лукаво запитала
Ксеня.
— Коли набридне, скажу, — в тон їй відповів
Володимир.
— А мені здається, що ти й не зможеш ні з ким
іншим жити, — повільно мовила вона. — Тебе зрозуміти
треба, а це не легко.
— Хіба я такий складний? — сміявся він. —Маю
право задиріати носа.
— Якщо й Неля була така ж сама...
Ксеня пошкодувала, що в неї це вихопилось —
Володимир відразу ж спохмурнів. Незабаром це минулося, але
він уже підвівся з ліжка, почав одягатися.
— Давай кудись поїдемо.
195

Ксеня погодилась, Володимир пішов до Івана по
мотоцикл. Невдовзі вони мчали степом до заводського
водосховища, яке дуже подобалося Вікторові — він завжди
розповідав про нього з захопленням.
Не пишна природа в Донбасі, проте й тут
трапляються такі закутки, які здатні зачарувати людину. Ну, хоча б
оце рукотворне озеро серед полинових крутосхилів.
Скільки ж воно дає радости металюрґам і шахтарам!
Розкинулось широко, заповнило собою величезну балку,
хлюпається білими хвилями об підніжжя скель, котрі від
старости почали братися кам’яними коржами. На
протилежному березі — заводський пляж, за ним починається трохи
дивне селище, де люди не живуть, зате живуть ластівки та
блукає поміж іграшкових будиночків літній сторож. Госпо-
дарі приїздять сюди лише у вихідні, пораються в садках,
влаштовують виставки плодів, сидять на березі з
вудочками.
Якщо взяти човна й з годину веслувати попід берегом,
твоїм очам відкривається зелене село з великим парком,
котрий лишився іще від пана, був майже вирубаний німцями,
й потім знову розрісся, зашумів над річкою. Тепер немає
річки — хвилюється озеро, до нього поміж дерев біжать
кам’яні сходи від панського палацу, де вже давним-давно
міститься сільська школа.
Проторохтівши через греблю, Володимир та Ксеня
здали мотоцикла сторожеві, а в нього випросили човна. Ксеня
сіла на весла і неквапом рушила до села, котре вона добре
знала. їй кортіло показати Володимирові, що на цій землі
є не лише терикони, але й прегарні закутки природи.
— От у кого добряча посада — у сторожа! —
жартував Володимир. — Мабуть, і Сальвадор Далі не
відмовився б. До речі, тут такий пейзаж, які він полюбляє. Вода і
скелі. В його картинах щось є. Філософія в ребусах.
— А це почесно?.. Мені здається, що ребус і філософія
— явища несумісні.
— Так, — погодився Володимир. — А Донбасу,
Ксеню, я ще не побачив. Тут є крайності, котрих я покищо не
196

засвоїв. Мені треба в шахту злазити.
— Ну, це легко влаштувати. Григора Остаповича
попроси, він тобі покаже.
Сонце вже втратило свою липневу силу, але було ще
лагідне, мов сумирна, доброзичлива людина. Тут і там
погойдувалися човники, в яких сиділи рибалки. Настрій у
Володимира був чудовий. Духовна безвихідь, яка нещодавно
кликала його до абстракціонізму, сьогодні відступила.
Володимир навіть заговорив про те, що в живописі мусить
бути звичайна лірика, котра не вимагає розкриття
субстанції — вона вчить любити людину й землю, і цього з неї
цілком досить.
— Ксеню, поглянь на отого рибалку! Ну, й тип.
Клюне чи не клюне — для нього питання життя або смерти.
Якось він ще зберігся в нашій шкірі — печерний дикун.
Ксеня розуміла, що тут можна й не відповідати —
Володимир просто роздумує вголос. Та ось вони обігнули
скелю — і їм відкрився чудовий краєвид, який Ксеня
хотіла показати Володимирові. Ну, звісно ж, Володимир аж
застрибав від захоплення — ледве не перекинув човна.
«Я потрібна йому, потрібна, — роздумувала Ксеня. —
Який він вразливий! Звичайно, вони не могли жити з He-N
лею. Справжній мистець мусить бути вражливим. Але він
повинен мати спокійного, врівноваженого друга».
Не вперше Ксеня думала про його характер — і ці
роздуми породжували певність, що їхня дружба заснована на
необхідності, котру рано чи пізно він зрозуміє. Звісно, їй
хотілося справжнього шлюбу.
— Знаєш, це зовсім не випадково, — почула вона
голос Володимира.
— Про що ти, Володю?..
— Про соціялізм. Це в характері наших людей —
стихійне тяжіння до громадського. Але ж не так, не так...
— Чому не так?
— Тому, що все в нас... Як тобі сказати?.. Все в нас на
добре начальство розраховане. Так не можна, Ксеню.
Якісь гарантії потрібні. Соціялізм треба лишити, обов’яз-
197

ково! Але необхідно спорудити дамби проти людського
егоїзму. Не внизу, а там — нагорі. Той егоїзм, що внизу...
Від нього невелике лихо. Та якщо він видирається на
самісіньку гору... Цьому лихові треба покласти край. Раз і на
завжди. Бо де ж Гарантія, що людей знову не поженуть до
таборів!..
Ксеня сумно посміхалася. Отакий він і є: те, що
відбулося в його душі, йому здається доконаним фактом.
Зовнішня реальність його турбувала менше, ніж внутрішня.
— Як же ти збираєшся досягти гарантій?
— Треба, щоб лкУди це зрозуміли. Всі люди.
Інстинктивно вона відчула в його словах небезпеку — і
спритно перевела розмову на іншу тему. Не дай, Боже,
йому на цьому зафіксуватися! Неминуче згорить, і попелу не
залишиться. Хоч це був також егоїзм — хатній, жіночий,
— але Ксені здавалося, що вона рятує у Володимирові
художника.
* * *
Шкільні сходи збігали до самої води, кілька могутніх
дубів були обнесені парканчиками, дупла запльомбовані
цементом, біля кожного з велетнів височіла квадратна
табличка — дубам від 300 до 500 років! Там, під териконом,
також є отакі велетні, але їх парканчиками не врятуєш.
Цікаво, що вони думають про нашу цивілізацію? Напевне
перемовляються між собою: ох, люди добрі, дивіться собі
під ноги. Ви руками своїми вже й зорі обмацуєте, але не
забувайте, що у вас також є коріння.
В кінці парку Ксеня помітила чорну «Волгу», біля неї
сиділа на траві якась дівчина. Та підпливши ближче, вони
впізнали Олесю. Це було так несподівано і для них і для
Олесі, що всі розгубилися. Олеся зіскочила на ноги,
ступила крок до води, потім зупинилася, переживаючи якісь
вагання. Вона крадькома озиралася — напевне, шукала
очима Віктора. Широкий червоний поясок стягував її
тоненький стан, косу вона давно вже відрізала, золоте волосся
було гарно прибрано. На жінку вона не схожа все ще
198

нагадувала десятиклясницю, але це вже була міська
дівчина, зодягнена за останньою модою.
Ксеню трохи здивувала її розгубленість — враження
було таке, ніби Олеся не рада цій зустрічі. Нарешті вона
опанувала себе, підійшла до самої води, а Ксеня підгребла
ближче, човен вискочив носом на берег.
— Ой, драстуйте! — вигукнула Олеся. — Я вас ледве
впізнала. Зараз Віктора покличу.
— Стривайте, — зупинила її Ксеня. — Чого це він вас
покинув?
— Та ні... Тут у нього справи.
Було помітно — Олеся щось приховує, але природна
щирість не дозволяла їй критися від людей, які їй
подобались.
— Він в отій хаті, — показала вона рукою на паркан,
за яким білів шиферний дах двоповерхового котеджа.
Його господарям можна було позаздрити: кращого місця для
садиби не знайти в цілій області. Та й сам котедж виглядав
солідно: з великої тераси другого поверху відкривалася
панорама скелястих берегів, старовинний парк,
закучерявлене садками село.
Як і кожній жінці, Ксені не бракувало цікавости.
— А хто тут живе?
— Це дача. Ну, ми з Віктором...
— До родичів приїхали?
— Торгуємо її... Віктор торгує. Ніби вже домовились,
але...
— То ви її купуєте? — не стримала подиву Ксеня.
— Задаток уже взяли, але виїдуть лише через місяць. А
Віктор хоче, щоб швидше. Йому тут працювати зручно. У
нього зараз роботи багато.
Володимир не без іронії запитав:
— Замовлення автоінспекції?
Олеся, опустивши очі, щось креслила носком
черевичка на мокрій землі.
— Не знаю. Зараз його покличу.
Олеся рипнула хвіртою і зникла за парканом. Ксеня і
199

Володимир мовчки дивилися одне на одного. Вони були
вкрай приголомшені. Та ось вийшов Віктор, ґалянтно
поцілував руку Ксені — такого за ним не водилося раніше! у
радісних обіймах потряс Володимира і відразу ж
заговорив:
— Ну, й Олеся! Вона вже всі таємниці видала.
Перший поверх ваш, Володимире. Три кімнати, веранда. Ми з
Олесею займемо другий поверх. Згода?
Ксеня з Володимиром знов перезирнулись — що це
має означати? Віктор тримався так, ніби отримав
мільйонну спадщину.
— Невже не подобається? — перепитав він. — Ходім-
те, покажу будинок. Тут у них тільки хатня робітниця
лишилася. Господаря в міністерство забрали, він
будівельним трестом керував.
Віктор владним кроком пішов попереду, а Ксеня та
Володимир сторожко рушили за ним. Будинок справді
виявився міністерським. Складений з білої селікатної цегли,
він мав унизу відкриту терасу й широку засклену веранду.
Жодної кустарщини — все зроблено надійно, за останнім
словом будівельної техніки. Кімнати великі, світлі,
підлога з дубового паркету. На сходах, що вели на другий
поверх, впадали в око червоні пластмасові бильця. Кухня та
ванна кімната викладені чеськими кахлями, два модерні
Газові казани забезпечували будинок теплом.
— Деякі меблі я залишу, — пояснив Віктор, — а
решту доведеться спалити. Вони теж не хочуть їх вивозити.
Майстерню для вас, Володимире, можна обладнати в
закритій веранді. Вона взимку опалюється. Моя майстерня
на другому поверсі. — Віктор відчинив вікно й покликав:
— Горпино Макарівно!
Із окремого будиночка, що стояв серед плакучих верб,
вийшла немолода жінка.
— Її ми теж залишимо, а там видно буде. — Коли
робітниця зайшла в будинок, Віктор у неї запитав: Ну як,
вирішили?
200

— Та куди ж я подінусь на старості? — сумно
проказала Горпина Макарівна.
— Чудово. Приготуйте каву, будь ласка.
Жінка вийшла, а Володимир, який уже далі не міг
стримуватись, накинувся на Віктора:
— Що це ви. за фарс влаштували? У мене таке
враження, ніби хтось із нас божевільний.
Олеся, зачувши ці слова, чомусь затулила обличчя
долонями й вибігла з кімнати, Ксеня заклопотана поспішила
за нею.
Віктор дещо зверхньо позирав на Володимира, на
його вустах з’явилася поблажлива посмішка.
— Ну, продовжуй.
— Я сказав усе, — похмуро відповів Володимир. —
Звідки ви набрали стільки грошей?
— Запитання не дуже чемне, але поясню — спокійно
відповів Віктор. — Є обласне товариство художників, я
там член правління. У нас дуже великі замовлення, аби
встигав виконувати. Ото ж ти кидай дурня клеїти. Для
душі — одне, для грошей — друге. Ну, чого ти вовком на
мене дивишся? Я тебе не збираюся завантажувати —
якщо два дні на тиждень попрацюєш на нашу справу, то й
досить. А там і тебе в товариство приймемо. Це ще не
Спілка художників, але шановна організація. Потім і до
Спілки дорогу знайдемо.
Володимир з жахом дивився на Віктора: та це ж Той,
що в териконі живе — він самий. Йому навіть захотілося
себе обмацати: чи він часом не спить? Мабуть, сон також
належить до якоїсь реальности — він реальний хоча б в
тому, що існує, плете свою темну мережку і таке іноді ви-
борсує із небуття, що за допомогою здорового глузду не
втямиш.
Дорікати, бунтувати, лаятися? Володимир зрозумів, що
все це було б так само марно, як змушувати ніч бути
білим днем.
Горпина Макарівна покликала на терасу. Жінки вже
сиділи за столиком, Олеся силувано посміхалася —
ма201

буть, Ксені вдалося трохи її заспокоїти, але у великих
синіх очах згустився прихований смуток.
Віктор налив у каву коньяку, відсьорбнув трохи, потім
звернувся до Ксені:
— Ти, Ксеню, давно мене знаєш, отож скажи; чи
вважав мене хто-небудь халтурником? Міста будують їх
оформляти треба, роботи багато. То який же тут гріх,
коли мені замовляють більше, ніж іншим? Довелося кинути
завод — не справлявся. Там залишився мій учень — треба
ж висувати молоді кадри. Ну, словом, Володько, башта із
слонової кістки не для нас. У вільний час я також потроху
фантазую, але це не головне. Он, бач, моя благовірна ніяк
не звикне, що до мене натурщиці ходять. — Віктор
спіймав Олесину руку, довірливо зазирнув їй у вічі. —
Культури нам трохи бракує. Ну, та не біда, перемелеться.
Поясни їй, Ксеню, що до мистецтва ревнувати гріх.
Володимир слухав ці теревені, а думав своє. Чого це
ти взявся судити Віктора, за що? Хіба ти не заробляв
колись портовою контрабандою? Може, скажеш, не знав?
Брешеш! Ти просто очі заливав горілкою. І якщо тебе не
схопили, то це твоє щастя. Ото ж справді не клей дурня,
не вдавай із себе жерця чистого мистецтва — яка там
чистота, коли ти Голгофу перетворив на бізнес! А Віктор
новобудови оформляє, щоб кожна стіна співала — чого ж ти
ще від нього хочеш? Будинок оцей... Ну, то вже від його
здібностей залежить. Інший за місяць того не зробить, що
Віктор виконує за робочий день. Тобі ж Іван казав про це,
чого ж ти не віриш братові? Зрештою, робітники до цього
ставляться дуже просто: кожному по нормі платять.
Всі, видно, якось умовляли себе — і Володимир, і
Ксеня, й Олеся. Треба було примиритись з тим Віктором,
якого вони ще не знали. Може, самовпевненість та
гордовитість потай жили в ньому, алеж яскраво не виявлялися —
був він, як кажуть, своїм хлопцем. Та ніби й зараз не
тільки про себе дбав: цілий поверх віддає Володимирові,
роботою згоден поділитися. І заробітками, звичайно. По суті,
202

не було причин звинувачувати Віктора, якщо не
виготовляти провину з оцього будинку.
Віктор почав розпитувати про «Берег Вічности».
— Це вже просто «Мати», — зауважила Ксеня.
— Правильно! — підхопив Віктор, звертаючись до
Володимира. — Я хотів порадити, щоб ти змінив назву, але
не наважився. Ми спробуємо її виставити.
— Де? — знехотя запитав Володимир. Мабуть, він не
вірив у таку можливість.
— В обласному будинку народної творчости. Там ти
пройдеш першим номером. Газозварник шахти ім. Ілліча
— звучить?.. З таким пашпортом до самої Москви дійде,
не зупинять. Гі Величність Робітнича Кляса... Може ,
навіть, «Огонек» надрукує. На весь світ прогримиш Володь-
ко.
— Ти ж казав, що не приймуть, — скептично
посміхаючись, мовив Володимир.
— Через будинок творчости пройде! Там трохи
інакше ставляться. Від справжніх художників нових тем
вимагають, а ти сам для них нова тема.
Володимирове самолюбство трохи шкрябнула згадка
про справжніх художників, та довелось примиритися: хіба
ж він не бездипломний, хіба ж не працює газозварником?
Чого ж ображатися? Але ж голова в цього Віктора! І що
йому скажеш? Знов усе чесно, комар носа не підточить.
Ксеня аж засвітилася від щастя, на її обличчі було
написано: ага, я ж тобі казала, що про нього не слід погано
думати.
Коли вже вийшли на берег і Володимир зштовхнув на
воду човна, Віктор перепитав:
— То як, домовились?
Ксеня кинула на Володимира такий благальний
погляд, що йому тоскно стало на серці: Боже, як їй хочеться
успіху! Вона, мабуть, і справді вже уявила: приходить у
бібліотеку «Огонек», а на повну сторінку — «Мати»!
Правду кажуть: немає пророка на землі власній. Не розуміли
ви, хто серед вас живе. Тільки Пилип Корнійович оцінив
203

правильно. Вчіться, хлопці, розуміти мистецтво не з
чужих слів — самі оцінюйте, вростайте в нього душею. Бо
то ж ви господарі — Її Величність!..
Володимир відповів:
— Подумаю.
Для початку та відповідь задовольнила Ксеню. Може,
почасти і вгадав Володимир, що їй хотілося успіху —
хотілося, звичайно! — але передусім вона дбала про те, щоб
він хоч трохи відчув певність у своїх силах.
Мати на Володимировому полотні була саме така,
якою він її бачив. А це ж нелегко! — подолати спротив ма-
теріялу, змусити пензель та фарби бути покірними твоїй
уяві, висловити саме те, що хочеш. Ксеня добре знала, чого
він хотів, і бачила те, що з’явилося.
Ото ж вона вірила: якщо картина потрапить до
столичних мистецтвознавців — та ще від імені донецького
робітника — то хіба ж її не помітять? Не можуть не помітити
— це було б злочином!..
16
«Мати» знов у майстерні. Володимир пообіцяв Ксені,
що більше не доторкнеться до неї, але час від часу ловив
себе на тім, що йому хочеться уточнити відтінки неба або
вираз очей у дівчинки. Та минав день — і він
переконувався, що цього справді не треба робити. Сховав полотно у
комірчині, взявся за нове: боротьба Григора з териконом.
Для себе він назвав цю картину «Каяттям» — йому
здавалося, що інакше її не можна назвати. Давно вже немає на
землі людей, котрі пам’ятають, як воно починалося.
Пам’ятає тільки Григір. Земля, степ, Орлова балка здавалися
тоді такими величними проти воротка та бадді, проти
бугристих м'язів, які випиналися на руках та голих спинах, що
й на думку не могло впасти, ніби людина здатна
заподіяти природі щось лихе. Люди відчували себе безсилими
перед могуттям землі та неба, ніхто й гадки не мав, що
протягом одного покоління все у цьому світі зміниться —
204

природа потрапить у такі кайдани, що застогне й заволає:
рятуйте! А люди іще не чутимуть того волання, вони
поволі звикнуть до нової природи, котру витворили руками
власними. Тільки Григір стогін отой почує, бо пам’ятає
добре, скільки радости давало його босим ногам прозоре
джерельце поміж дубів, як вихваляв батько крижану воду,
що витікала з-під вузлуватого коріння — Боже, яка ж
смачна! Лише той, хто віку в безводній Таврії звікував,
здатний побачити справжнє чудо в тім, що народжується в тебе
перед очима і називається просто водою. Якби батько не
був бідаком, то церкву б отут поставив, а так лише хату з
крейдяника вимурував.
Ото ж і карається Григір у старості своїй, що таким
нерозважливим був — якби спрямували терикона в бік
протилежний, чорна порода голі солончаки засипала б та
яругу загородила, тільки б користь від того мали. А тепер
туди вже не повернеш — все там забудоване. Двоповерхова
школа стоїть, дитячий садок, магазин. День крізь день, рік
за роком поглинає терикон прадавнє дубове царство, гине
зелене життя, котрому триста або п’ятсот років від роду.
Скільки людей попід гіллям отим пройшло, скільки думок
у затінку їхньому передумано! А хто ж винен, що так
воно сталося? Григір винен!
І силкується він тепер батьківську криницю захистити,
але знає, добре знає, що відлетить її світла, прозора душа
разом з його гріщною душею...
Так це й мусіло називатися — «Каяття». Пересторога
тим, хто прийде завтра на цю землю і повірить, що вона
завжди була такою — без лісів, без джерел, без птахів. І,
повіривши в цю похмуру дійсність, довершуватиме
страшне смертовбивство, бо головне — плян, плян!
Ото ж і хоче Володимир розбудити тих, хто не ба -
чить, як помирає коріння під ногами. Хіба ж воно лише
дубам належить? О ні, воно належить людям! То справді
їхнє коріння — без нього вони падатимуть на мертву
землю, як осіннє листя.
Та скільки не бився Володимир, а деталі не
складали205

ся в щось єдине, вони жили окремо від задуму — було
незрозуміло, чому Григір вивергає чорні брили з білого
крейдянистого дна, це здавалося чимось несуттєвим,
випадковим. За Григором не можна було вгледіти людства
— того каяття, яке виникає тоді, коли люди починають
усвідомлювати: можна прожити без розкішних авто, але
без води та без кисню не проживе ні дощовий черв’як, ні
птах, ні людина.
Було чимало ескізів та етюдів, але полотно все ще
лишалося білим, Володимир блукав удосвіта навколо шахти
намагаючись відшукати чарівне скельце, через яке можна
було б побачити в одному дереві всі ліси, плянети, в
одному Григорові — всіх людей Землі.
День ставав коротшим, на роботу слід було виходити
вчасно, бо Іван тепер не мав такої незалежности, як на
газопроводі. Одна половина лазні якось там функціонувала,
а на другій усе було розкидане — вивернуті труби,
вивалені радіятори, розібрані перегородки. Дивно було,
проживши чверть століття, пізнавати такі прості явища:
гаряча вода значно швидше роз’їдає залізо, ніж холодна.
Працювали двома апаратами — Володимир різав і,
виважуючи ломиком, виносив на звалище мертвий метал, а
Іван тим часом прилаштовував до стін нові труби. Звісно,
Володимирові було простіше, він час від часу біг
допомагати братові.
Під час зміни створювались черги, шахтарі лаялися —
кожному хотілося якомога швидше змити чорну пилюку,
вдягнутися в чисте й повагом рушити додому.
Потроху Володимир почав запам’ятовувати людські
обличчя — то там зустрічався, то там — та коли шахтарі
підіймалися «на-гора», нікого пізнати не міг. Для Івана все
це було звичним, він перекидався грубуватими жартами з
білозубими чортами, яким через півгодини належало
стати людьми. Чекаючи своєї черги, вони товклися біля авто-
генників, прикурювали від розпеченого заліза, щось
радили, або просто зубоскалили.
— Дивіться, художник різаком малює. Ти що, Іване,
206

на завклюбу не міг його висунути?
— Мало платять, — нехотя огризався Іван.
— А він ліву зварку від правої відрізняє?
— Ти сам не відрізняєш, — втручався хтось із чортів.
— Звідки ти взяв?
— Бо в тебе тільки дівчатка з конвеєра сходять.
Нехай тобі Ксеня Гіппократа випише. Там сказано, на який
бік треба класти, щоб солдати народжувались.
Володимир не любив цих дотепів. У степу було
значно краще — більше волі, більше поезії. Та й люди
здавалися йому незрозумілими — ніби кожен у їжакові колючки
вбирався. А, може, він просто позбавлений почуття
гумору? Напевне, це так — гумор не був його сильною рисою.
Одного разу сталося таке. Іван кудись відлучився, а
тут саме зайшов начальник шахти, зодягнений у свіжу
брезентову робу. На голові — чиста, незапорошена вугіллям
каскетка. Напевне, він збирався в шахту, але вирішив
раніше оглянути, як посувається ремонт лазні.
— Де Таран? — гримнув він грізно.
— Я — Таран, — підвів голову Володимир.
— Ти не Таран, а пересушена тараня. Хто тебе вчив
так паяльника тримати? На біса мені оця самодіяльність?
Це тобі не клюбна мазанина. Працюєте, як мокре горить.
Володимир випростався, мовчки заглушив паяльник і,
вийшовши з лазні, попростував додому.
Йому не доводилося чути, щоб хтось на начальника
скаржився — начальник, мабуть, з тещею посварився або
щось інше йому настрій зіпсувало. Але «клюбна мазанина»
так ударила Володимира по нервах, що він ледве не
захворів. Йому здавалося, що начальник шахти висловив
загальне ставлення до його картин — і правильно, цілком
правильно! Грубо, безкультурно, принизливо — дикун
необтесаний! — зате просто у вічі, без дипломатії. Справді,
навіщо йому ота самодіяльність? Шахтарі натомилися,
чорна пилюка в шкіру пов’їдалася, а тут іще біля лазні
треба в черзі поштовхатися, доки вишкребеш тіло мочалкою
— людям справді не до самодіяльности! І хоч не вони з
207

Іваном у цьому винні, та в начальника теж, мабуть, нерви
не дротяні, це ж розуміти треба. Зате в інший час він би
промовчав про «клюбну мазанину», а так, бач, само з
язика зірвалося — ну, то й добре. Принаймні тепер
Володимир знатиме, що думають на шахті про «Матір».
На роботу він більше не вийшов. Незабаром почнуться
приморозки, треба подбати про теплі черевики та якесь
пальто. Ксеня умовляла його з’їздити в місто, але
Володимир занурився в самого себе, не помічав ні її, ні перших
провісників осені — жив чимось болючим, нетутешнім.
Саме тоді приїхав до них Віктор. Не умовляв, не
заспокоював — посадив Володимира в машину й повіз до
ресторану. Запрошував і Ксеню, та вона відмовилась:
Олесі не було, навіщо ж заважати чоловічій компанії? А сама
думала: нехай хоч нап’ється, аби з депресії швидше
виборсався.
Це був один із тих ресторанів, які тепер на туристів
розраховують — він ховався в гущавині дубового лісу, штучне
озеро віддзеркалювало плакучі верби, що вже почали
жовтіти. Біля під’їзду стояло кілька автомашин. У великій
залі відвідувачів не густо, але Віктор завів Володимира в
окремий кабінет. Віктора тут добре знали, офіціянти йому
шанобливо вклонялися, а немолодий чоловік, напевне,
метрдотель, — нахилився до нього і щось довго шепотів на
вухо. Розмова кінчилася тим, що Віктор вийняв десятку,
подав її метрдотелю й коротко наказав:
— Не проґавте таксі.
— Водії за два кінці вимагають, — зауважив
метрдотель.
Віктор дістав ще десятку. Метрдотель вклонився і
вийшов.
На столі почали з’являтися закуски, дорогий коньяк.
Накривали на чотири персони. Ваза з цукерками свідчила
про те, що тут не обійдеться без жіночої статі.
— Олеся приїде? — запитав Володимир.
— Ні, вона у матері. Ми посварилися. Бачиш, я теж
потроху займаюся живописом, — для душі. Ну, то як же без
208

натури? Це ж зрозуміло. А вона...
— Ревнує?
— Так. Вгомони її трохи, вона тобі повірить. А вза-
гал... — Віктор підняв очі до стелі, на його обличчі
промайнула загадкова посмішка. — Якби її трохи виховати,
вона б стала зразковою дружиною. Чого ж їй не вистачає?
Будь-яка жінка їй позаздрить. Але ж не треба
доскіпуватися, хто буває в моїй майстерні. Це ж робота! Ну, між
нами кажучи, якщо там і станеться щось... Кому від Цього
шкода? Художник повинен мати трохи незалежносте.
Згоден?..
— Мені не цього бракувало, — відповів Володимир. —
Такої незалежности в мене завжди було доволі.
— А зараз?
— Не знаю. Якось не думаю про це. Над чим
працюєш?
Віктор засміявся.
— Ти ж ніколи не бачив, як я малюю.
— То, може, покажеш?
— Згоден. Ти ось що поясни... — Віктор підперши
голову рукою, дивився в порожню тарілку. Здавалося, він
вагався: питати чи не питати? І все ж запитав: — Ну,
субстанція, нехай... А навіщо? Все одно ж ми один раз живемо. То
яка ж різниця?
Запитання застало Володимира зненацька — він не
чекав, що Віктор перейде до філософської розмови. І хоч
Володимир був непевен, що Віктор його зрозуміє, відповів
щиро, з деяким смутком:
— Для мене нестерпно думати, що життя — це щось
випадкове. Як тобі сказати? Воно тоді просто втрачає сенс.
Хіба можна серйозно ставитись до того, що вйййкло без
будь-якої необхідности?
На губах Віктора з’явилася скептична посмішка.
— Істина не дуже хйтра. Невже ти гадаєш^ іЦо вона
здатна кого-небудь схвилювати? Бог — не хвилює, а
природа... Людина сьогодні піднялась вище, незмірно вище
від природи.
209

— Вище від природи піднятись не можна. То вже, ма-
будь, не про природу йдеться, а лише про земну фавну. А
природа... Це сама безмежність, Вікторе! Спробуй
піднятись вище.
Але Віктора це, мабуть, не переконало.
— Я ось про що питаю: тобі особисто що це дає?.. Ну,
будемо казати так: є в тебе почуття гріха чи немає? .. У
одного — жінки, у другого — горілка... Що ти вважаєш
більшим гріхом?
Посмішка на Вікторовому обличчі сховалася так, що,
здавалося, вона крадькома визирає із його очей, питаючи:
ну, що ти на це скажеш?
Володимир відповів:
— Якби я так не побачив природу... Якби не побачив,
я б неодмінно загинув. А гріх... Не знаю. Гріх, мабуть,
перед совістю існує... Та що ж це таке — совість? Ну,
скажімо, я залишаюся п’яницею. На хліб та на горілку
заробляю, нічого не краду... Єдиний мій злочин — руйнація
власного організму. Та він же мій, мій! Чому ж повинна
мучити совість перед людьми? Я ж тільки себе вбиваю, не
інших.
— Тоді перед ким же? Може, перед субстанцією?
— Так! — твердо мовив Володимир. — Перед
природою, яка дарувала мені життя. Чогось же вона хоче від
мене.
— Цікаво. Гріх перед матерією. Чи не здається тобі,
ш-j це звучить... Гмм... Ну, принаймні парадоксально.
— Ох, Вікторе!.. Виходить так: якщо є Бог, то й гріх
існує. Та хіба ж у природі немає сил, котрі породили
житія? Сили творчости й сили руйнації — вони ж існують. І не
тільки в людському середовищі — існують у самій
природі... Я згоден, дуже незвично це звучить: гріх перед
матерією. Алеж матеріялізм взагалі вчення незвичне: воно
дуже молоде. Я не кажу про окремих геніїв — кажу про цілі
народи. Генії, котрі проповідували матеріялізм... Хіба ж в
них нt було почуття обов’язку перед матерією? Що ж тоді
повело на вогнище Джордано Бруно? А коли є почуття
210

обов’язку, то неминуче з’являється почуття гріха.
Помовчали. Віктор дослухався до кроків у залі.
Володимир подумав про Ксеню: от вона сама наштовхнула
його на це, щоб він поїхав у ресторан, а що керувало нею?
Може, Ксеня намагається підкреслити, що вона не
важиться на його незалежність. А, може, перевіряє, чи здатний він
просидіти вечір за чаркою і вийти із-за столу на власних
ногах.
— Людина не здатна любити матерію — заперечив
Віктор. — А раз так, то чому я мушу про неї думати? Я
живу тим, що люблю. Хіба цього не досить? — Він
очікувально стежив за Володимиром, але той мовчав. Не
почувши відгуку на свої слова, Віктор продовжував. — Мені
байдуже, як з погляду субстанції виглядає жіноче тіло.
Художники всіх віків його малювали, — і це не вважалося
аморальним. Чому ж сьогодні це раптом стало... Ну, як
сказати?.. Мало не злочином.
— Тому, що раніше в жіночому тілі вбачали
субстанцію, а не секс.
Віктор зареготав:
— Субстанція в жіночих стегнах! Ну, знаєте...
— Пантеїзм, Вікторе, пантеїзм! Що ж тут смішного?
Жіноче начало в природі. Згадайте хоча б Афродіту. Хіба ж
це просто жінка? Ранкова зоря, океан Світла. З нього
народжується колосок, із колоска — людина.
Потім Володимир зміркував: вони ж розмовляють на
різних мовах. Хоч Небера вживає ті ж самі слова —
матерія, субстанція! — та означають вони для нього зовсім не
те, що вкладав у них він, Володимир.
Для Володимира це сама одухотворена безмежність —
безмежність як неосяжний Суб’єкт, із якого все
народжується і куди повертається після розпаду. Суб’єкт — Світло,
що із себе самого витворює галактики, зорі, плянети. І
нарешті людський мозок. Наш мозок — орган цього
Суб’єкта, його білковий апарат. В ньому живе він — Безмежний,
Неосяжний! — а не просто моє маленьке «я». Сніжинка,
що впала тобі на щоку, скінчила життя як сніжинка — але
211

не як вода, не як плоть Світового океану. Отак і ми
вмираємо: відмирає білковий робот, витворений із
уповільненого Світла, але не вмирає одухотворене Світло, бо хіба
можна уявити його смерть? Зате легко уявити його
ущільнення — тоді із ущільненого Світла виникає тіло.
Для Небери матерія — це лише тіло, а не власне
матерія. Об’єкт, а не Суб’єкт — ось у чому справа. Уявити
матерію як Суб’єкт Небера не здатний — тоді це для нього
Бог. А, може, так справді краще? Напевне це краще, ніж
отой споживний матеріялізм, який ближче до тваринного
бачення світу, ніж до людського. Та ось у чому біда:
люди типу Небери уявляють Бога у вигляді всевладної
Особи — на зразок Хазяїна. Бог не в них, а над ними. І тоді
замість Свободи приходить нове рабство. Скільки можна
повторювати ті ж самі помилки? Пора ж колись покласти
їм край...
Таран висловив це Вікторові так, як зумів.
Та ось Володимир уявив, що їх слухав хтось третій —
хтось такий, що добре знає їхні гріхи: один із
співрозмовників — бабій, другий — п’яниця. Якою ж фарисейською
мусить видатися цьому спостерігачеві їхня розмова!
Кожен із них шукав виправдання для власних рад, кожному
вони здавалися несуттєвими.
Володимира обпік сором за оте проповідництво — чи
має він право когось повчати? Ні, ні! Щось ти знайшов для
себе, за щось зачепився — то й скажи спасибі. Може, це
допоможе тобі видертися із пияцтва. Але ж права повчати
й засуджувати у тебе покищо нема.
Йому знову пригадалася одеська торгівля Голгофою.
На цей раз власне безчестя видалося Володимирові таким
страшним, що Віктора з його дрібними грішками можна
назвати праведником.
Розмову увірвали швидкі, цокітливі кроки, що
наближалися до кабінету. Незабаром у супроводі метрдотеля
з’явилося двоє дівчаток — чорнява, з розпущеним
волоссям Ната і білява Стела. Віктор підвівся їм назустріч,
познайомив їх з Володимиром:
212

— Володимир Таран. Філософ і художник.
Запам’ятайте! Років через десять з гордістю згадаєте, що були з ним
особисто знайомі.
Володимир почервонів від цієї рекомендації, Стела
саркастично посміхнулася:
— Через десять? Ну що ж, зачекаємо. Шкода, що наше
знайомство залишиться в минулому.
Віктор не знайшов, що відповісти на цю репліку —
навіть трохи знітився. Стела сіла поруч Володимира,
відразу ж почала обстрілювати його запитаннями.
— А ви про себе так само думаєте?
— Я не вмію про себе думати, — намагався
виплутатись із незручного становища Володимир.
— Це вже неправда!
— Може, й так.
— То навіщо ж ви кажете неправду?
— Бо треба щось казати.
Трималась вона розковано й незалежно, хоч їй,
здавалося, не більше сімнадцяти.
— Ви справді малюєте?
— Ну, малюю. Хіба це така дивина?
— Я теж люблю малювати. Мені завжди п’ятірки
ставили. А пішла, бач, у торговельний технікум.
Було щось зворушливе в цій по-дитячому відвертій
істоті, в її пухких губах, в довірливій пос\ГЇшці та в
бажанні триматися по-дорослому. Дитина і водночас жінка!
— Чого ж ви пішли в торговельний?
— Мене привабило оце слово: товарознавець.
— Хіба це погано?
— Чому погано? Просто не подобається.
— А що подобається?
— Малювання.
Її подруга, що сиділа напроти, лише сміялася та час
від часу відкидала з обличчя розпущене волосся. Віктор
намагався її підпоїти, Ната не відмовлялася і стиха підба-
дьорувала Стелу.
Володимир не вмів танцювати, тому вони із Стелею
213

лишилися за столом, а Віктор повів Нату до залі.
— Я ще не була натурщицею, — сказала Стела заша-
рівшись. — Мене Ната умовила. Може, я вам не
сподобалась.
Володимир не знав, що їй відповісти. Напевне, дівчині
жилося нелегко, стипендії не вистачало, треба якось
доповнювати.
Стела, помітивши, що він спохмурнів, запропонувала
випити. їм стало, веселіше, але розмова все ще не йшла на
лад. Допитуватись, що саме змусило її шукати такого
ризикованого заробітку, Володимир вважав нетактовним,
проте ці думки його переслідували. Напевне, вона це
зрозуміла — пустувала, сміялася, а згодом і Володимир
відкинув свої гризоти.
— Ви не такий, як Віктор Васильович, — сміючись,
зауважила Стела.
— А який ж ?
— Невеселий.
— Це не від мене залежить.
— Я бачу. Не треба журитися, бо й мені сумно.
— Чого вам сумувати? Ви — дитина.
— Ми з вами — ровесники, — лукаво кинула Стела.
Ці слова трохи здивували Володимира: адже ж Стела
молодша від нього на стільки, на скільки Ксеня старша.
Чому ж ця дівчина видалась йому дитиною? Він мимоволі
задьвився в її усміхнене обличчя. Щось незвичайне було в
її синіх очах — те, без чого не буває справжньої вроди,
оічна загадка для художника — людські очі, особливо очі
дівчини! Ніколи ми не розгадаємо, чому душа людська
світиться саме в очах — вся вона висвічується, до своїх
таємничих глибин. Те, чого не можна висловити словами,
скажуть очі.
- А ви гілазати вмієте? — несподівано для себе
запитав Володимир. Чому в нього вихопилось оте
запитання? Просто пригадалося море. Море і Неля.
— Плавати? Ні, не вмію. У нашому селі немає річки.
— Звідки ви?
214

— З Харківщини. — Вона заглянула в його обличчя. —
То ви будете мене малювати?
— Буду, — відповів Володимир.
Він іще не уявляв, як і заради чого йому належало
малювати Стелу, але інакше відповісти не міг.
З ресторану поїхали на дачу. Володимир не питав,
чому вони туди їдуть — Стела тримала його руку в своїй,
інколи її волосся торкалося його щоки. Йому було
приємно відчувати ці мимовільні дотики.
Коли зайшли в будинок, Віктор відкликав його і
сказав:
— Я вже заплатив дівчатам, ти не турбуйся.
Майстерня для тебе готова, там є все. Словом, розбирайся.
Він узяв Нату під руку й повів на другий поверх, а
Володимир і Стела дивилися одне на одного, не розуміючи,
що їм належало робити.
Та ось Володимир штовхнув двері — й вони
опинилися в добре обладнаній майстерні. Лямпи денного світла,
мольберт, палітра, фарби, — все було завбачливо
розставлене, все кликало до роботи. В кутку стояв широкий
диван, на столі — коньяк, ваза з цукерками.
Стела озиралася, намагаючись звикнути до майстерні.
— Ви зараз малювати будете? — запитала вона якось
холоднувато, відчужено.
— А чому ж, давайте. с
Стела метнулася за ширму, а Володимир тим часом
випив чарку коньяку і, покрутивши чарку в руках, виніс її
на кухню. Повернувшись у майстерню, примірявся до
полотна, приготував фарби.
Із-за ширми долинув голосок:
— Можна виходити?
Було в тому запитанні щось навмисно грубувате і
водночас лякливе.
— Звичайно, — відгукнувся він.
Те, що сталося, приголомшило Володимира: Стела
вийшла із-за ширми зовсім оголена, вона тремтіла від
сорому та страху, але вдавала, що це їй цілком байдуже —
215

що ж тут такого? Вона ж знала, для чого сюди іде.
Володимир усе зрозумів: так Віктор малює Нату.
Подруга розповіла Стелі, в чому полягали обов’язки
натурщиці, дівчина, мабуть, кілька днів готувалася до цього
відчайдушного вчинку. Помітивши подив у Володимирових
очах, вона спаленіла. Але Володимир відразу ж опанував
себе, на його обличчі з’явилася ділова заклопотаність.
— Сідайте сюди, — якомога спокійніше мовив
Володимир. Показати їй, що він зовсім на це не розраховував,
— значить принизити дівчину, якій і так почувалося
вельми зле.
Зосередженість і спокій. Триматися так, як тримається
лікар, оглядаючи свою пацієнтку. Стела повинна повірити
в те, що нічого негожого не сталося. А що ж, власне,
сталося? Тисячолітня традиція, освячена генієм найбільших
майстрів пензля. Просто Володимир був не готовий до
цього.
Обох сковувала ніяковість, але відступити було пізно.
Володимир підійшов до мольберта, кинув на полотно
перші мазки. Стела трохи заспокоїлась. Вона вже не тремтіла,
крадькома стежила за його рухами, обличчя посвітлішало.
Розмовляти вони не могли. Але вже здавалося природним
— і те, що вона сидить перед ним у вбранні Єви, і гострі
погляди, які він час від часу на неї кидав, і його рвучкі
рухи. Та якби він почав з нею про щось розмовляти, їй би
знов стало моторошно. Важко пояснити, звідки походило
це відчуття, але воно заполонило їх обох.
Там, у ресторані, Володимир іще не міг оцінити її
вроди — напевне заважали інші думки. Тут він бачив її всю,
дивився на неї так, як можна дивитися на твір мистецтва.
Це був витвір Сонця — чистий, світлий, прекрасний.
Скільки ж треба було створити й знищити живих істот, щоб
з’явилося оце диво, котре було дивом не лише для
Володимира, а, напевно, і для самої Стели! Здавалося, вона
також розуміла: її тіло належало не їй — то просто
звичайнісінький випадок, що вона відчула власне «Я» в цьому
прекрасному тілі. Це щось більше від того, що дається
216

людині. І, може, то не людям дається — може, природа
ліпить для себе, намагаючись висловити якісь потаємні,
незрозумілі нам прагнення. Через кілька років Стела вже
не буде такою. Лишиться її «Я», її сила й розум — все це
лишиться, але зникне диво, перед котрим вона й сама
губилася, бо важко зрозуміти, звідки воно походить і куди
дівається. Надивилась, навтішалася та й годі, люба
дівчино, — хай тепер втішаються власною вродою інші, а на
тебе ляжуть важкі обов’язки матері й .дружини.
Напевне, саме оці невисловлені почуття забороняли їм
перекидатися словами — потрібна була тиша, бо
випадкове слово образило б оту високу святість, яку вони
відчували.
Може, Стела приїхала сюди зовсім не заради
заробітку, заради вищої справедливости, котра вимагає віддати
мистецтву те, що йому по праву належить. Вона любить
малювання, вона знає, що дівоча врода скороминуща, то,
напевне, й вирішила стати донором мистецтва. Як не
помирає кров твоя, перелита в людські вени, так не помирає
врода, подарована вдячному пензлю.
Чи то й справді Володимир відгадав думки та наміри
Стели, чи, може, його стриманість так на неї подіяла —
вона стала значно сміливішою. Здавалося, дівчина вже
зовсім його не соромилась. Уже навіть кінчалася заборона на
слова — можна було про щось заговорити. І знову вони
відчули це разом, ніби думки їхні передавалися без слів —
десь плавали в повітрі й лягали на мозок так просто, як
вранішня роса лягає на траву.
— Я дуже вам вдячний, — тихо сказав Володимир.
— І я, — ледь чутно мовила Стела.
Тільки зараз Володимир помітив халатик, що висів
біля дверей. Віктор і в цьому виявив завбачливість. Зняв
халатик, подав Стелі. Вона хапливо пірнула в нього, як
після купання, застебнулася на всі ґудзики.
— Все? — з полегкістю зідхнула Стела.
Володимир не відповів. Він стояв біля полотна,
вивчаючи те, що на ньому з’явилося. То була вродлива дівчина,
217

яка знічев’я сидить перед дзеркалом. Самого ж дзеркала не
видно, але помітно, що дівчина в нього задивляється. У її
погляді немає самозакоханости, проте немає і того
внутрішнього світла, яке він бачив у виразі Стелиного
обличчя.
— А куди ви дінете цю картину? — запитала вона.
Володимир знову промовчав. Підійшов до дівчини,
повернув її голову так, щоб на обличчі різкіше проступили
тіні.
— Ось що, Стело... Хочете, я вам розкажу один
епізод?
Стела поправила халатик. У її синіх очах з’явилася
настороженість.
— Розповідайте.
Володимир розповів те, що зо два тижні почув від
Сашка.
Це було восени 1942 року. Гітлерівці вивозили з
України не лише людей, худобу, зерно — вони змушували
полонених завантажувати залізничні состави українським
чорноземом. Землю накидали лопатами на машини — з
ранку до вечора, день крізь день. А вже на станції пересипали
її в пульмани. Полонені спали по клунях, вартували їх
недолугі :>бозники. Жінки потроху підгодовували
виснажених бідолах, жилося їм краще, ніж у концтаборі, але
робота була надміру тяжка. Не кожен із них доживав вечора.
Сашки, якому змалку довелося скуштувати шахтарського
хліба, поволі втягнувся, — йому було легше, ніж іншим.
Через лани до цукроварні бігли по насипу рейки, а над
річкою поміж осокорів та верб на вимурованих підпорах
височів залізничний міст. Землю брали недалеко від мосту
— знімали верхній родючий шар, хоч тут взагалі не
можна доритися до суглинку: скільки не рий, а земля чорна, як
сажа.
Якось привели їх удосвіта до мосту. Машини десь
забарилися, можна було пустити по колу самокрутку —
самосад, змішаний з дрібно посіченим сіном. Дерева взялися
218

жовтизною, легенький туман лежав над степовою річкою,
а за мостом сіре небо трохи зажевріло. Згодом з'явився
червоний окраєць сонця.
І саме тоді це сталося.
Вона вийшла із-за жовтавих крон, наче то були
театральні лаштунки, і легким кроком пішла до насипу. Була
зодягнена лише в напівпрозорий туман, а за нею на
деревах лежало велике, — чомусь надміру велике! — червоне,
ніби викупане у солдатській крові, ранкове сокце. Крони
дерев променіли в його багряниці, туман світився навколо
дівчини, золоте волосся падало на оголену спину і також
світилося. Здавалося, вона вийшла просто із Сонця, із
його полум’яних надр, надиво струнка, світла — просто із
Сонця ступила на оцей насип, щоб переказати знедоленим
людям: не хиліть голови, тримайтеся! Сонце про вас не
забуло.
І саме тому, що вона вийшла з Сонця, її не можна
було уявити в жодному одязі. І тому так природно
сприймалася її голизна.
Міст, напевне, видався їй сценою, вона почала свій со-
няшний танок. Плавні, Граціозні рухи, повітряна легкість у
всьому тілі, неземна краса. Потім розповідали: це —
Надійна із сусіднього села, всі її звали актрисою, бо перед
війною любила виступати в колгоспному клюбі. Німці
розстріляли батька, а матір і старенького дідуся у ха<гі
спалили. Отоді й стала вона причинною. Бігала гола по
околицях, танцювала на сільському майдані, а люди
дивилися та витирали сльози.
Та в ці хвилини полонені не знали, що то за видиво
з’явилося на мосту. Золоте листя лягало їй на плечі, а тіло
схоже було на бронзу, що зненацька ожила, заспівала у
дівочих м’язах — диво, неземне диво!
Люди, в яких окупанти відібрали все, раптом почали
випростовуватись, на обличчях їхніх разом з подивом
з’являлося щось таке, що повертало їм людську подобу,
будило зів’ялі душі, виповнювало їх священним трепетом і
надією.
219

Навіть німці остовпіли від цього видовища, і якби
хтось із полонених кинувся зараз тікати, то, може б, і
поталанило сміливцеві. Але всі стояли так, ніби їх
скам’янило оте неземне видіння — і полонених, і вартових. Якусь
мить тут не було ворогів — були просто люди, просто
чоловіки, що загрубіли в окопах, розгубили снагу в
концтаборах, а тепер Сонце в образі степової мавки послало їм
порятунок від духовного скам’яніння. Видиво нагадувало
про те, що у світі є не лише колючі дроти та пошматовані
трупи — є невмируща краса! І вона сильніша від куль та
багнетів, бо не роз’єднує людей, а братає, просвітлює
серця, прив’язує їх до Сонця.
Кожен повірив, що це якась велика ознака, прихід
зоряної вісниці, бо земною ця істота бути не могла, таких на
землі немає. Десь потай думалось: а, може, війна
скінчилася? Може, так і мусить прийти той день, після якого люди
розпочнуть Нову Еру?..
Дівчина вклонилася глядачам — так вона робила на
сільській сцені — і зникла за деревами. Туман розійшовся,
сонце поменшало, втратило червоний колір, а люди все ще
стояли, гадаючи, що мусить бути якесь продовження —
може, сурми серед хмар заграють і поскачуть по
видноколу полум’яні вершники, бо заради чого ж з’явилося оте
видіння?
Та незабаром оговтались вартові, замахали
прикладами:
— Шнель, шнель!..
І хоч потім довідались полонені, що то приходило до
них людське лихо, та все ж лишилося в їхніх душах щось
надиво світле й чисте.
Горе було десь поза кадром — воно сприймалося тільки
розумом, — а краса так сильно їх вразила, що здавалася
вищою за війни, за горе, за кривди та безладності, серед
яких живуть люди.
І ота відокремленість краси від людської волі, її само-
цінність були такими таємничими, що знов і знов
повертали думку до того ж самого запитання: для чого це все?
220

Невже природа знала, що мусить з’явитися на землі
людина — єдина істота, котра здатна зрозуміти і оспівати
красу? Тоді чому ж люди вбивають одне одного?..
Стела слухала цю розповідь, боячись навіть
ворухнутися. В її очах тремтіли сльози, — вона сама була отією
Надійкою, сама танцювала на залізничному мосту, а
внизу стояли вимучені, напівживі глядачі, учорашні
гармоністи й танцюристи, женихи знедолених дівчат, котрих
погнали в осоружну Німеччину.
Володимир згадав про людину, перед яков він
схилявся — згадав про Сашка. Чого тільки не пережив цей
кремезний чоловік — несподіваний брат Володимирів! Сашко
розповів це за столом, де, окрім Володимира, сиділи Іван
та Ксеня. І ось тепер ця розповідь зненацька спалахнула в
пам’яті художника: на мосту він побачив Стелу. Так, він
бачив її на мосту, а не перед нікчемним дзеркалом! І так
вони знов зрозуміли одне одного, що не треба було
жодних пояснень — вона доторкнулась до його руки й тихо
запитала:
— Коли почнете малювати?
— Ви поспішаєте вранці? — перепитав він.
— Я можу затриматись.
І знову їм заважали слова. Знову з’явилося відчуття,
що слова не просто вимовляються людьми — ними
дихають. Вони бувають то легкі, як лісове повітря, то важкі,
ядучі. Зараз вони інші — мовби Стела і Володимир
піднялися на високу гору, де повітря до того розріджене, що
кров стугонить у скронях. Ото ж і слова вимовляти гріх,
бо вони зовсім нічого не важать.
Нарешті Стела, кинувши погляд на годинника, через
силу вимовила:
— Вже третя година. Де ви будете спати?
Володимир глянув на диван, застелений килимом.
Напевне, у шафі, що стояла поруч, можна знайти
простирала й ковдру, — Віктор з його передбачливістю, звісно, про
це подбав.
221

• т- Не турбуйтесь, я влаштуюся.
Володимир вийшов, його знов потягнуло до буфета,
але розсудливість взяла верх: відчуття святости, схиляння
перед красою — все це мусіло померти після кількох
чарок коньяку, а одна його не задовольнить, він це добре
знав. Подавив у собі оте лихе бажання, піднявся на
другий поверх. У відхилених дверях світилося, там почули
його кроки — пролунав голос Віктора:
— Де ви? Заходьте.
Володимир, відчинивши двері, побачив Віктора, що
підносив келих з вином, і голеньку Нату з розпущеним
волоссям — вона цілком вільно сиділа на дивані, навіть не
ворухнулася, коли увійшов Таран.
— Закінчили? — запитав Віктор. — Поклич Стелу.
Пора й перепочити.
— Стела спить.
Віктор підморгнув Наті, вона засміялася, зіскочила з
дивана: — Я сама покличу.
Ната вибігла з майстерні, а Володимир уп’явся
пальцями в білу сорочку Віктора:
— Поверни її! Чуєш?..
Обличчя в нього було таке страшне, що Віктор
розгублено прошепотів:
— Ти збожеволів! — Але підійшов до дверей, крикнув:
— Нато, не треба. Не буди її. — Потім невдоволено
запитая: — Ги знаєш, по скільки я їм заплатив?
— ІІО скільки?
— По п’ятдесят. ^
— І Стела взяла?
— Звичайно.
Тяжко стало на серці у Володимира. Може, й справді
він вбачав у Стелі те, чого в ній зроду не було?
— Ти мені позичив ці гроші, — холодно сказав
Володимир. — Давай роботу, так тому й бути. А зараз
покажи, де я можу виспатись.
У кутку стояло незакінчене полотно — Ната серед
лугових квітів. Віктор почав його не сьогодні, деталі були
222

ретельно прописані. Так, він малювати вміє — володіє
технікою, відчуває фарби, пропорції. Напевне, він добре
копіює — це йому під силу. На полотні Ната була такою
ж самою, як і в житті — бездумним, примітивним
створінням, котрому природа несправедливо подарувала
прекрасне тіло. Ната жила тільки власним тілом і заради тіла —
про щось духовне тут не йшлося.
— Ну як? — нетерпляче запитав Віктор.
Ната вже повернулася, також підійшла до полотна, яке
їй, мабуть, дуже подобалось.
— Умієш малювати, — знехотя відповів Володимир.
— Ви тут дуже схожі, Нато. Але пробачте, я стомився.
Віктор провів його вниз, показав кімнату. Володимир
заліз під ковдру й відразу ж заснув.
Вранці Віктор повіз Нату, а Стела залишилася. їй
довелося позувати кілька годин. Потім вони гуляли понад
водосховищем, і знов працювали до обіду. Все інше
з’явиться потім — зараз Володимирові потрібна постать
причинної, що танцює в ранковому сонці. Мабуть ніхто й
ніколи не мучив Стелу так жорстоко, як цей ввічливий
деспот із пензлем в руках. Він забував, що Стела виліплена
не з мокрої глини — повертав руку або голову, змушував
стояти на одній нозі і хотів, щоб вона не рухалась. Стела
силкувалася йому догодити, але ж м’язи починали боліти,
вона просила перепочинку. Володимир вибачався, Стела
накидала на себе халатик — і тоді вони починали
обговорювати майбутню картину.
А десь після обіду Стела сказала:
— Я повернула йому гроші.
— Для чого ви це зробили? — розгнівався Володимир.
— Ви їх одержали за тяжку працю.
— Не хочу!..
Володимир зміряв її допитливим поглядом.
— Тоді навіщо ж брали?
Це запитання було схоже на батіг — Стела мимоволі
підняла руку, ніби захищалася від удару. Потім упала
обличчям на диван і заплакала. Володимир стояв біля неї,
223

картаючи себе за нетактовність. Та ось вона підвела
голову, витерла хустинкою очі.
— Мама захворіла. У нас нікого більше немає.
Батько покинув, я на аліментах росла.
Раптом випросталсь, сміливо глянула йому у вічі.
— Мені не треба платити. Якщо хочете, я знов
приїду. Натою передасте, вона тут часто буває.
Володимир посадив її в автобус, вона помахала йому
на прощання. Щось ворухнулося в його душі — смуток чи
біль, чи, може, якесь інше почуття, важко було визначити.
Одне він добре усвідомлював: чимось збагатила його ця
дівчина. Щось вона йому подарувала — високе, святе,
вічне.
17
Володимир почав знайомитися з роботою, за яку
Віктор видав йому аванс. Це були плякати, котрі кликали до
обережности з вогнем. Сам Віктор жив у роз’їздах,
повертався лише надвечір або й не повертався зовсім. Коротко
пояснив, якими фарбами користується друкарня — за
межі її можливостей виходити не слід. Натякнув, що
плякати покищо вийдуть за двома підписами. Далі він
познайомить Володимира з видавцями, попросить для нього
самостійну роботу. Інколи там видаються книжки-малюнки для
дошкільнят, котрі розходяться величезними тиражами.
Робота приємна і надзвичайно вигідна. Головне —
зарекомендувати себе, а далі піде, як по маслу.
Володимир був здивований сумою авансу — тисяча
карбованців! Таких грошей він ніколи не мав. Віктор
попередив, що собі він нічого не лишає — просто допомагає
другові власним іменем, та й годі.
Все важче й важче було Володимирові визначити своє
ставлення до Віктора. З одного боку спрощені уявлення
про мистецтво, спритне комбінаторство. З другого боку
відданість та безкорисливіть у дружбі.
Володимир добре розумів, що виборовши власне
світобачення, він не має права нав’язувати його іншим
лю224

дям. Досить того, що його погляди поділяє Ксеня — з нею
він не самотній. Та хіба ж є у нього право засуджувати
Віктора за те, що той бачить світ у його грубій
речовинності, а що стоїть за тілами — за людським, за земним, за
небесним — він не знає, не питає, не цікавиться? О-о,
якщо людей засуджувати тільки за це, то скільки ж їх буде
засуджено! Ні, Володимир ставиться цілком терпимо до
поглядів Віктора. Що ж до його комбінаторства, то тут
іще треба розібратись. А, може, він зовсім не комбінатор?
Просто швидко працює. Володимир теж не вміє місяцями
виношувати свої задуми — вони приходять зненацька,
владно кличуть до полотна. І якщо задум не буде
реалізований негайно, він неодмінно гине. Може, це молодість,
гарячковість, хапливість — може, й так. Та покищо
Володимир інакше працювати не вміє.
Повернувшись додому, він розповів Ксені свою угоду
з Віктором. Вийняв пачку кредиток (ціла тисяча!), поклав
на столі. Звісно, для неї це теж були великі гроші —
заробітна плата бібліотекаря за цілий рік. А Володимир гадав,
що справиться з отим замовленням принаймні за місяць.
До того ж це тільки аванс.
Та Ксеня чомусь не зраділа — занепокоєно
подивилась на Володимира. Він пробував угадати, що саме
зіпсувало їй настрій, але Ксеня, побачивши його
заклопотаність, заговорила сама:
— Я боюсь, Володю.
— Чого ти боїшся?
— Грошей боюсь. Потім захочеться більше. Це
завжди так буває.
— Жити ж нам треба.
— Я не звикла до великих грошей, — сумно
посміхнулася Ксеня. — Мені досить того, що є.
Володимир розповів про Стелу, про соняшний танок
на мосту та про її хвору матір, заради якої Стела
вирішила стати натурщицею.
Щось таємниче промайнуло на обличчі Ксені —
сумніви, ревнощі, тривога? — але відразу ж те відступило,
натомість з’явилася скорбота.
225

— Як же ти міг? Треба було умовити дівчину. У неї ж
таке лихо!
— В мене тоді не було грошей, — виправдувався
Володимир. — Віктор видав пізніше.
— Де ж вона живе?
— Напевне, в гуртожитку.
— Прізвище знаєш?
— Ні, не запитав.
— Гаразд, знайдемо.
Відразу ж виїхали в місто, розшукали торговельний
технікум, а там уже роздобули адресу гуртожитку.
— Стела? Це та, що малює? — перепитала чергова.
— Так, малює, — потвердив Володимир.
— У тридцятій кімнаті.
Ліжка дбайливо прибрані, подушки вкриті тюлем, на
стінах малюнки, зроблені олівцем. Стела сиділа за столом
читаючи якусь книгу. Розгубилася, аж пополотніла. Трохи
заспокоїлась лише тоді, коли Ксеня простягнула їй руку й
лагідно мовила:
— Ось ви, яка! У вас так затишно. Це ви малювали?
— Я.
— Можна оглянути?
— Будь ласка.
Малюнки видались Володимирові трохи наївними. їм
бракувало професійної досконалосте, але Стела володіла
тим, чого не було у Віктора: яскраво проступало власне
бачення світу. Володимир стримано похвалив малюнки й
покинув кімнату, а Ксеня лишилася.
Довго вони про щось гомоніли, а коли вийшли в
коридор. Володимир зрозумів, що Ксеня досягла успіху.
Дівчина за кожним словом дякувала.
— Нічого, Стело, не турбуйтеся, — взяла її за лікоть
Ксеня.— їдьте до мами, тоді вже до нас. А не вистачить —
телеграфуйте, вишлемо ще.
Стела дивилася на Ксеню закохано, майже побожно, а
Володимир подумав: «Може, Ксеня схитрувала? Просто
226

жіноча тактика — причарувати Стелу, тоді й за чоловіка
не страшно».
Його розвеселила ця думка. Було приємно, що Ксеня
за нього побоювалась. Та, мабуть, це не лише тактика —
Ксеня вміла співчувати людям. Вона таки друг, справжній
друг!..
Приїхавши додому, вони виявили: майже половина
грошей була витрачена. Зате Володимир мав пальто, дві
пари черевиків, костюм, сорочки тощо. Ксеня набрала
собі на плаття, та й то лише завдяки тому, що Володимир
дуже наполягав. Вона запевняла, що їй нічого не треба, у
неї все є.
Увечері, лежачи поруч Ксені, Володимир повернувся
думками до розмови з Віктором про гріх, наш земний
гріх.
Останні два роки в Одесі — це було духовне
заціпеніння, безсиле борсання у слизькому, ядучому мороці. Йому
важко було витримати самотність — здавалося, що ти
висиш над безоднею, нікому не потрібний, всіма забутий.
Лише Куций про нього не забував...
Ксеня слухала його сповідь з мовчазним острахом.
Вона була готова гасити пожежу — знала, що незабаром
почнеться чергова депресія. Але те, що він розповідав,
виходило за межі її досвіду.
— Це вже позаду, — глухо відгукнулась вона. — Ти це
пережив, то навіщо ж себе мучити?
— Ні, Ксеню. Я ніби сьогодні прокинувся. Тільки
зараз це прийшло... А що робити?
— Жити, Володю.
— Щоб жити, треба себе поважати.
— Ти ж, мабуть, не знав, куди він збуває цей товар.
— Куций казав, що друзям роздаровує. Та хіба важко
було зрозуміти, що це брехня?
Але найбільше Ксеню занепокоїло те, що одеські
картинки опинились у Віктора.
— Яка легковажність! — обурювалась вона. — Для
чого це знати Вікторові?
227

— Ти ж сама мене запевняла, що він — порядна
людина, — заперечив Володимир.
— Бо не п’є. Я цього найбільше боялася. А порядний
чи непорядний — звідки я знаю?..
Довго Володимир не міг заснути. Та коли він
наступного дня приїхав до Віктора на дачу, той на його
запитання відповів дуже просто: дістав із книжкової шафи
подарунки.
— Будь ласка, ось вони. Пізнаєш?..
Віктор посміхався з цією щирою простодушністю, яка
здатна обеззброїти й більш досвідчену людину, ніж
Володимир.
Вийшли на подвір’я. Віктор похвалив зовнішній
вигляд Володимира — пристойно, цілком пристойно! —
потім заговорив про свої пляни.
— Нам пора! — Дістав із кишені республіканську
газету, подав Володимирові. — Ось поглянь. Це мусить тебе
зацікавити.
На першій сторінці Володимир помітив портрет
Сашка, намальований Віктором. Сашко був зображений біля
пульту мартенівської печі, виглядав він урочисто, навіть
велично — таким Володимир ніколи його не бачив.
— В обкомі дуже хвалили, — зауважив Віктор і
несподівано запитав: — Із Ксенею в тебе серйозно?
Володимир не чекав на таке запитання. Та, мабуть, і
собі він уже його не ставив. Зжилися, вона стала для
нього найближчою людиною. Розуміє його так, як ніхто й
ніколи не розумів. Добре з нею, затишно, спокійно.
— Що ти маєш на увазі?
— Нехай кидає бібліотеку, нам господиня потрібна.
Переїздіть сюди, хіба тут погано? Почнемо працювати на
повну потужність.
— А Олеся?
Віктор спохмурнів, але відразу ж набрав бадьорого
вигляду.
— Олеся оголосила бойкот нашому маєткові. Може, й
вона біля Ксені трохи порозумнішає. Вона хоче мені
дик228

тувати — оце малюй, оце забороняю.
Володимир посміхнувся:
— Ну, скажімо, це не тільки малювання.
Віктор засміявся:
— Але ж вона цього не знає.
— Значить, знає. Жінку не обдуриш. А Ксеня... Ні,
вона бібліотеку не кине.
— Шкода. Хатня робітниця — не господиня.
І тут Володимир наважився запитати:
— Ти не помилився з авансом?
— Як? — здивовано глипнув на нього Віктор. —
Мало?
— Багато. Не віриться, щоб пожежники так щедро
платили.
Вони дивилися один на одного так, ніби намагалися
зрозуміти щось потаємне, глибоко сховане. Нарешті
Віктор сказав:
— Якщо тобі не подобається ця робота, кидай. Сам
закінчу.
— Я вже гроші витратив.
— Це немає значення. В нас попереду більше, ніж
позаду. Встигнемо поквитатись.
Наступний ранок Володимир віддав етюдам — писав
дерева в осінній позолоті та червоне жовтневе сонце. І
сонце, й дерева повинні зростися з постаттю причинної, що
танцює на залізничному мосту. Дівчина не усвідомлює, що
воча робить, але соняшна сила, захована в ній, продовжує
творити красу навіть тоді, коли вже зникла людська
особистість — лишилася пам’ять клітин та м’язів.
1 страшно стає від того, що дівоча краса пішла по
білому світу як оболонка людського «Я», а самого «Я» вже
немає.
Це якось треба відобразити в постаті причинної, в її
посмішці, у виразі обличчя. Вона вже нічим не
відрізняється від дерев — вона їхня рівноправна сестра. Вона
прекрасна, надиво прекрасна. Але це вже не особа. І в цьому
велика трагедія.
229

Віктор знову кудись поїхав, Володимир обідав сам.
Горпина Макарівна була з ним лагідна, в її обличчі
світилася доброта. Чимось вона схожа на Марію Гаврилівну,
хоч, напевно, років на десять молодша. Такі люди не
бувають самотні навіть тоді, коли смерть відбирає в них
найрідніших людей — вони знаходять, кому віддати
тепло свого серця.
Все це тепер готове було вихлюпнутися на
Володимира.
— Чого ж ви без чарки? — запитала Горпина
Макарівна.
Що їй сказати? Якби вона знала, що одна чарка тягне
за собою другу, то, мабуть, не підставляла б йому цей
коньяк.
— Заберіть його, — болісно скривився Володимир.
Вона мовчки віднесла коньяк і, повернувшись, сіла в
кутку на кухонному стільці.
— Мабуть, не вподобав мене хазяїн, — зідхнула
Горпина Макарівна. — По очах бачу. А чого ж це молода
хазяйка не навідується?.. Таке діється, аж моторошно. Живу,
як на двірці. Ні, тут не такий порядок був. Я в них як своя
жила. Дітки мене любили. Що не скажу — слухаються.
Володимирові хотілося якось заспокоїти. цю
самовіддану жінку, котра не знала, на кого їй спрямувати свою
потребу любити.
— Зачекайте, все владнається.
Де гам! скрушно иохитала вона головою. — Щоб
на ніч дівок привозити...
— Це — натурщиці. Ми їх малюємо.
— Вдень малювати треба. І щоб хазяйка вдома була.
Вона ж така молоденька, така гарна. Навіщо ж її
кривдити? Ні, це не життя. А на гроші Віктор Васильович не
скупий. Видно, заробляє добре. Та піду я звідси. їйбо, піду. А
ви їжте, їжте. Може, грибків покласти?
По обіді Володимир взявся виконувати замовлення
пожежників. Він взагалі вирішив робити це по обіді — ранок
кликав до золотих верб, до червоного сонця. Як він не
бив230

ся, але всі «протипожежні» ескізи виходили блідими,
невиразними. Це було насильство над самим собою.
Володимир відчував: нічого путнього він створити нездатний. То
як же бути з авансом? Якби ж він міг його повернути!
Гнітила залежність од Віктора. Знов і знов пробував знайти
якесь рішення, але не знаходив, і через те відчував себе
майже приреченим.
Кинув ескізи, вийшов на верхню терасу, задивився в
далечінь. Там, за сірими схилами, за курними скелями,
клубочилися димові хмари — великі видихи металюрґій-
ного. Незнайомий, незрозумілий для Володимира світ —
світ вогню й металу. І є там людина, котра назвала себе
старшим братом. Не часто вони розмовляли, хоч Сашко й
шукав спілкування з новим членом родини Медунів.
Запрошував Володимира до себе, але той мовби чогось
побоювався. Зараз Володимир зрозумів: Сашко був для нього
носієм тієї сили, якої він, покищо не осягнув ні розумом, ні
серцем. В шахті теж не побував — образився на
начальника, кинув автоген, пішов шукати вільного хліба. Отже тут,
на Донбасі, все покищо лишалося для нього чужим —
глибинне, докорінне проходило повз нього.
І ось тепер Володимир подумав: гаразд, колись ти
виробив для себе космогонічну схему — життя є антипод
гравітації. В загальних рисах це, мабуть, правильно.
Першою проти сил тяжіння повстала рослина. Вона
потягнулася до Сонця, навчилася вбирати в себе його проміння й
передавати землі. Але рослина не одержала свободи — її
одержали істоти, котрі харчуються рослинами.
Якби не було птахів, земна біосфера володіла б лише
двома просторовими вимірами — довжина й ширина.
Третій вимір вимагає крил, а їх людині не дала природа.
Та ось у небо злетіло залізо. Літати навчили його
людські руки. Третій вимір простору — космічна висота! —
скорився земній біосфері.
Тепер подумай, Володимире: чи стала б реальністю
Космічна ера, коли б не оті димові хмари, які викликають
у твоїй душі заклопотаність та відразу? Є жертви —
на231

віть великі жертви! —але ж це бій, космічний бій, котрий
почався зовсім недавно — його розпочинав Григір, а він
ще живий і здоровий. То чому ж душа твоя лишається
холодною, коли ти дивишся на оті хмари, де Сашко варить
сталь? Ти ж крила Сонця, залізні крила Сонця!..
І знов ти мусиш визнати перевагу Віктора: він створив
плякат, але ж цей плякат оспівує шлях істини, а ти
покищо блукаєш по околицях.
Володимир нашвидку зодягнувся, перейшов шкільний
парк і попрямував до автобусної зупинки, де нещодавно
прощався зі Стелею. Народжувався новий струс у його
душі — він знову почував себе на роздоріжжі.
Сашко з родиною жив на околиці міста. Колись це
була сільська вулиця, тепер тут ходив тролейбус, та
подекуди ще можна було помітити звичайні селянські дворища.
Щоправда, хат під стріхами вже не лишилося, але ось у
загорожі з «дикого» каміння стирчить вмурований коток,
яким колись гарманили жито. Так тут завжди було:
заводське починалося за шлаковою горою, а довкола неї жили
обкурені залізною пилюкою селяни, вони орали ниви,
вимолочували небагате збіжжя, бо донецька земля ніколи не
родила щедро. Отож, бач, іще й досі подекуди можна
надибати кам’яні гарманки.
Дома Володимир застав лише Юльку. Вона,
повернувшись із школи, вчила лекції. Над її столиком висів
портрет батька, вирізаний з республіканської газети.
Юлька чи то зрозуміла, чи здивувалася його
приходові — заметушилася, не знаючи, де повісити капелюха,
куди посадовити гостя.
Володимир пояснив: йому конче треба сходити на
завод. Виявилося, що Сашко мав через дві години
змінитися. Володимир вирішив ждати його біля прохідної.
Попрощався з Юлькою й відразу ж поїхав до металюрґійного.
Біля прохідної Володимир побачив Сашкового друга,
котрий возив їх своєю «Волгою» в Бугаївку. Сталевар
назвався Денисом Івановичем. Він охоче погодився бути
гідом — до зміни лишалося чимало часу.
232

Блукали по заводу, Денис Іванович коротко
пояснював, що й до чого. Володимир не чув тих пояснень —
чманів від гуркоту заліза, від вирування вогню, в його душі
визрівала одна з тих криз, котрі кидали його у зневіру,
породжували відчуття власної непотрібности.
Денис Іванович намагався розтлумачити, в якій
послідовності відбувається той процес, котрий завершується
в прокатному. Художник, мобілізувавши волю, вслухався
в його пояснення, але думками був далеко. І лише тоді,
коли наблизились до шахтового двору, він мовби отямився.
Що ж прикувало його увагу?
На плятформах стояли навантажені брухтом мульди
— важкі металеві корита, в яких подається шихта в
розжарені пащі мартенів. В одній із мульд Володимир помітив
ковадло. То було звичайне ковадло, — напевне, із якоїсь
сільської кузні, — але воно чомусь дуже схвилювало
Володимира. Може, він пригадав, як вони, дитбудівці, їздили в
колгосп вибирати помідори? Це було віконце в життя — і
сільське життя запам’яталося йому саме отаким ковадлом.
Так чи інак, а ковадло, що тепер лежало в мульді,
схвилювало його не менше, ніж зруйнована бугаївська церква.
Там, побіля церквиці, проходив кордон людської віри —
старе померло, нове формувалося. Тут же Володимир
побачив Межу у розвиткові виробничих сил. І відбувалося те
ж саме: старе вмирало, нове гриміло своїм могуттям.
Оспівані в народних піснях не менше, ніж дзвони
церковні, скільки тисячоліть ви дзвеніли по селах, незабутні
ковадла! Якими загадковими та могутніми ви здавалися!
Споконвіку ковалів вважали чаклунами, бо метал — то
велика таємниця. Церква і кузня — ось ті духовні вогнища,
до яких віками тягнулося людське серце. Вони
обов’язково споруджувалися по сільських висотах, щоб звідусюди
було видно і далеко чути. У неділю дзвонила церква, а в
трудові будні заливалася своїми передзвонами сільська
кузня.
— Чого ви спинилися? — трохи здивовано запитав
Денис Іванович.
— Та он, бачите...
233

— Що там? .. Звичайний брухт.
— Ковадло...
— A-а... Справді. Тут всякого трапляється.
Далі Володимир сприймав усе побачене через оту
призму, яку зненацька відшукав у мульді.
Коли оглядали прокатний, він помітив посеред цеху
великий плякат: дівчина показувала на рольґанґ,
застерігаючи від небезпеки. Звісно, це робота Небери. Виготовлено
нашвидкоруч, а проте як добре, що цей не вельми
вправний плякат тут висить! То було не лише корисно, але й
красиво — чудова декоративна пляма. З’явилася гордість
за фах.
Володимир іще раз позаздрив Вікторові. Зрештою,
хіба кожен художник мусить працювати на вічність? До
речі, саме той, хто носиться з такими претензіями,
здебільшого працює на пацюків. На людей працює лише той, хто
не обтяжений честолюбством.
— Ну, то що ж? Підемо до нашого куреня, — глянувши
на годинника, сказав добровільний гід.
Лише тепер Володимир зміркував, чому Денис
Іванович не повів його одразу ж у мартенівський. У Сашка
напружені хвилини, йому не слід заважати — ви*дає
швидкісну плавку. Про це Володимир не раз чув — і від Юльки, і
від Марії Гаврилівни. Вони про Сашкову роботу
розповідали так, мовби на ній весь металюрґійний тримався. А,
може, так і є?..
До мартенівського увійшли вслід за составом, що
підвозив мульди з брухтом. Володимир спробував розшукати
сно€ філософське ковадло, але то була марна справа.
Одра і\ запрацювала завалочна машина, що, встромляючи
металевий хобот у непомітні пази, підхоплювала важкі
мульди й підносила їх до полум’яного отвору так легко,
мов розважлива бабуся підносить чайну ложку до
дитячого рота. Володимир на мить зупинився, спостерігаючи як
машина вивергає залізний непотреб у вулканічні надра
ІІСЧІ.
Він дуже боявся, що хтось йому зараз крикне: «Не
за234

важай! Нам не до туристів». Та на нього, звичайно, ніхто
не звертав уваги.
Сашка він не впізнав — це був зовсім не той Сашко,
якого всі звикли бачити вдома. Там він здавався
простакуватим, буденним, а тут Сашко виглядав володарем
космічних сил, загнаних у шамотні нутрощі мартенів — його
руками Сонце кувало для себе залізні крила. Кувало зовсім
не так, як це було раніше, коли по селах лунали металеві
передзвони молотків.
Ось воно, горнило титанів, — кожна плавка виливає у
величезні ковші близько п’ятисот тонн сталі! А триває
плавка лише сім , а то й шість годин. Саме за те й
боровся Сашко, щоб оцих годин було якомога менше...
Олександер Григорович був зодягнений в грубу
вовняну куртку — вовна лише тліє, але не загоряється. Це тут
найголовніше. До дрібних опіків кадрові сталевари
ставляться зневажливо — Володимирові часто доводилось
бачити їх на Сашковому тілі.
На дашку кашкета припасовані сині окуляри — там, де
чуття й мозок сталевара вловлюють найтонші нюанси
полум’яного творення, бурхає, нуртує таке шалене вогнище,
на яке неозброєним оком не глянеш.
Сашко спершу здивувався, помітивши Володимира,
але одразу ж усе зрозумів і приязно посміхнувся:
— За півгодини звільнюся. Покажу тобі наші
володіння.
— Та ми вже дещо бачили, — скромно зауважив Денис
Іванович.
А Володимир подумав: «Дещо!.. Такого на ціле життя
вистачить. Але як до цього підступитися? З якого боку»?
До Сашка підходили сталевари та підручні, він кидав
їм нібито незначні слова. Але всі їх сприймали так, мовби
головне було не в словах, а в чомусь іншому — може, в
тому, ким саме вони мовлені.
Володимир помітив: люди ставляться до Сашка так,
мов до капітана, котрий стоїть на містку, ведучи свій
корабель поміж айсбергів. Ніхто не бачить, що там під водою —
235

бачить лише капітан. І нікому не зрозуміло, як він це
бачить. Серце Володимира сповнювалося гордістю за
старшого брата, він навіть повторив Сашкове слівце:
«братуха». І хоч воно ще не здобуло повної безумовности, але
Володимирові було радісно, що він має право називати
Сашка цим навмисне грубуватим словом.
— Погуляй, братухо, погуляй, — кинув Сашко, якому
підручний щойно подав металеву ложку з довжелезним
держаком. Цю традиційну зброю сталеварів Володимир
бачив не раз у документальних кінофільмах. Справді ж бо:
дуже ефектно виглядав на екрані той момент, коли
сталевар бере пробу сталі. Та ще барвистий фейєрверк, що
спалахує над ковшом, коли в нього вливається готовий
метал...
Все це Володимир бачив тепер не на екрані, а в живій
дійсності. Так, це прекрасно! Могутньо, велично, вражаюче.
А проте на десятках художніх виставок — не лише в
кінофільмах — мистці чомусь намагалися привернути увагу
глядачів саме до цього фейєрверку... Коли ж сотні, тисячі
разів повторюється те ж саме, то навіть величне втрачає
власну велич — перетворюється на банальний штамп.
Зненацька прийшла думка: ні в якому разі ти не
повинен робити того, що робить Небера! Полотно дається
художникові для осмислення дійсности, а не для бездумного
фотографування.
Це ж ганьба, коли ми найістотніше в людині, найсвя-
тіше перетворюємо на об’єкт дешевих спекуляцій. То вже
не мистецтво — то брак, злочин. Зроби раз — один раз! —
але чесно, по-справжньому. А не здатний зробити —
утримайся. Це чесніше...
Але як, як це зробити? По суті, Володимир іще навіть
не наблизився до виробничої теми.
І тут знов повернувся до нього той самий настрій, з
яким він починав оглядати завод. Все ясно, коли ти
думаєш про людський труд. Але нічогісінько не ясно, коли ти
берешся за пензель, щоб його відтворити на полотні.
Виникають десятки запитань, котрі так починають тебе кату-
236

вати, мовби саме ти винен у тім, що світ, людина, її
життєве призначення надміру важко піддаються нашому
розумінню.
Коли вони з Сашком вийшли з прохідної, вже взялося
вечоріти.
Якби Сашко знав, в якому настрої перебував
Володимир, він би ні про що в нього не розпитував. Та, напевне,
петлі й зиґзаґи художникових настроїв, духовні злети й
падіння, які відвідують навіть зрілих майстрів, були не
знайомі Сашкові. Самокатування, котре почалося у
Володимира іще до заводу, тепер посилилось, набрало тяжких
форм. Він, відмовившись від вечері, заспішив додому — не
до Віктора, а на шахту, до Ксені. їхати було нічим,
Володимир вирушив пішки. Вісімнадцять кілометрів — шлях
невеселий, йому навіть корисно провітритись.
Кілометрів зо три вони йшли разом з Сашком.
Володимир мовчав, його переповнювали складні, суперечливі
почуття.
Сутінки виповзали з колишніх ярів та балок, що були
вщерть забудовані, засипані бульдозерами, перетворені на
шахтарські дворики та садки. Весняні води, котрі
полюбляють котитися старими шляхами, тепер шукали нових,
потрапляли в пастки і до середини літа застоювалися у
вибалках та ярах, створюючи рудуваті ставки , які відразу ж
обживалися дітворою. Найбільші з них не пересихали до
осені, бралися кригою — і тоді тут шикувалися леґіони
снігових бабусь, що своїми вугільними очима стежили за
баталіями юних гокеїстів.
Завод облизував небо кривавими язиками полум’я,
хмари палахкотіли, ніби й там виплавлялося щось нове —
може, новий час, нова доля для цієї землі. Та хіба ж
можна оту могутність сприймати лише по-земному? Ні, це вже
не тільки Земля — це Космос прийшов до людей,
поселився під хмарами, б’ється могутніми крилами об донецькі
скелі, викрешує із них такий вогонь, якого не знав Проме-
тей.
Десь близько був той образ, котрий породжував су-
237

м’яття у Володимировій душі — Прометей, Прометей! Та
Володимир відразу ж його відкинув — надто часто
згадувалося ім’я цього бога — страдника у віршах і газетних
заголовках. А це ж була релігія! Релігійне загубилося,
лишилося тільки поетичне. Може, колись так само станеться
і з Христом?..
Сашко почав помічати, що з Володимиром діється
щось незбагненне. Замість захоплення, на яке
розраховував Сашко, художник переживав щось схоже на
розчарування.
— Не сподобалось? — сторожко запитав сталевар.
— Страшно, — відказав Володимир.
— Не розумію.
— Братися за це страшно. Це більше від того, що
здатне вміститися на полотні.
Володимир пригадав слова Ксені про долю
української мови. Таки ж правду вона казала: робітнича кляса
Донбасу здебільшого розмовляла українською мовою. Зате
рідко можна її почути від людини, котра вважає себе
інтелігентною. В цьому було щось нісенітне, принизливе.
Заговорив про це із Сашком. Той навіть зупинився від подиву
— мабуть, не сподівався на таку розмову.
— Добре, братухо, що ти про це думаєш. Я в
молодості не надавав цьому значення — доки мені в душу не
плюнули Потім знов почав забувати. А воно б не годилося.
Це ж однаково, що до рідної матері збайдужіти. Життя
у орстоко мстить за байдужість нашу.
На Володимирове запитання, де й коли Сашкові
довелося пережити приниження, сталевар розповів таке. Німці
підігрівали національне самолюбство українців. Дехто
клюнув на цю наживку, але більшість полонених добре
бачила, чого домагаються фашисти. Та коли прийшли
союзники, Сашко переконався: американці, англійці, французи
взагалі не вважають українців нацією. Радянський Союз
був для них Росією, усіх радянських солдатів вони
називали росіянами. Це походило від традиції, що зформува-
лася іще за царату. І тут уперше Сашко запитав себе,
чо238

му ж поляки для західнього світу — нація, а нас,
українців, буцімто взагалі немає? Ворог нас помічав, друзі
чомусь не бажали помічати. А нас же понад сорок мільйонів!
Це ж таки не голка в сіні — це справді велика нація! Як же
воно сталося, що світ не відрізняє нас від росіян? Що ми
брати — це вірно. Нехай навіть російський народ —
старший брат, проти цього Сашко не заперечував. Але ж у
молодшого є своя хата, своя земля. Та світ цього чомусь не
бачив — ні землі, ні хати. Ніби все це належало старшому
братові, а молодший ще не став хазяїном. А він же й не
молодший — ось у чому справа! Може, ровесник, коли не
старший — але ж ніяк не молодший...
Із німецьких концтаборів полонених перевезли за
колючий дріт вітчизняного походження. То було, можна
сказати, решето з дуже дрібними чарунками. Декого
відпустили додому, інших судив трибунал. На думку Сашка, так
воно й мусіло бути — адже ж не всі полонені
відмовлялися служити ворогові. За себе він був цілком спокійний —
розберуться й випустять.
Тим часом у розмовах з товаришами по табору
Сашко не ховаючись пояснював, що українці — це, звичайно,
не росіяни. У нас є власна мова, власна історія, власна
земля. Західна буржуазія цього не тямить — так то ж
буржуазія! Саме заради того ми й революцію вчинили, щоб
кожен народ був повновладним господарем на власній
землі: росіяни — на своїй, українці — на своїй. Адже ж
країна наша так і називається: Союз. Не Росія, як кажуть
на Заході, а Союз Республік. Росією вона була до
революції. Отже ми з росіянами — союзники...
— Це ж як? Може, так само, як Англія й Франція? —
глумливо хтось його запитав.
— Вони — союзники на час війни, а ми — і в дні
миру, — пояснив Сашко, щиро вірячи, що в його словах
немає нічого злочинного, — у нас є право вийти із Союзу.
Так у Конституції сказано.
Потім слідчий не раз його розпікав:
— Значить, союзники? Ха-ха-ха! А ти помітив, якою
239

мовою американські негри розмовляють? Ото ж, союзнич-
ку, доведеться тобі пройти курс російської. Вища освіта —
двадцять п’ять, середня — десять.
Сашкові випала десятирічка. Він її закінчив майже
повністю.
— Тепер, бач, знов оту науку почав забувати —
закінчив Сашко з гіркою посмішкою. — Якби нам шовіністи не
нагадували, ми б, може, й справді забули, хто наші діди й
прадіди. Українцеві треба добре допекти, щоб у нього
козацька кров заграла. Ми — товстошкірі, національне
самолюбство давно заснуло. Та чи й було воно взагалі?
Довірливі, мов діти.
Про майбутнє української мови Сашко висловився так:
— Наша мова не помре, братухо! Всі народи сьогодні
до великого екзамену підходять. Якщо досі не вмерла, то
екзамена витримає.
— Про який екзамен кажеш? — запитав Володимир.
— Ось про який. Я не вірю, що кордони існуватимуть
вічно. Земля зробилася такою маленькою... Щось має
статися. Таке, що покладе край людському ворогуванню. Ну,
а тоді... Коли відімруть кордони... Тоді люди
схаменуться: якщо ми кожну травинку, кожну комаху х'очемо
зберегти для нащадків, то як же слово людське не зберегти?
Хіба мова народу важить менше, ніж якийсь вид метеликів?..
А нас, братухо, сама земля захистить: вона в нас така, що
голоблю посади — виросте. З такою землею народ не
пропаде. Знаєш, яке найбільше лихо я бачу попереду?..
— Яке?
— Голод. Ото він і буде екзаменом для всіх народів.
Десь років через двадцять... Важко про це думати, але
походить він з косою по нашій плянеті. Мільйони в могилу
ляжуть. Особливо ті, хто землю свою не вберіг.
— У тридцять третьому українці вмирали, а
союзники...
— Не знаю, як це буде. Наперед сказати важко. Але
буде!.. Не думаю, щоб удруге таке вдалося. Сама земля
проти цього повстане. Народ і земля — це фактично те ж
240

саме. Доки земля жива — народ живий. А як земля
помирає — тоді й народові смерть прийшла. Нам це,
братухо, не загрожує. — Несподівано Сашко перевів розмову
на інше. — Ну, як у тебе з Ксенею? Повний порядок?..
— Порядок, — неохоче буркнув Володимир, якому
здалося, що це запитання зараз недоречне. Він з тривогою
думав про те, що почув від Сашка.
Далі Сашко не розпитував. Пообіцяв, що завтра
вранці приїде — бо вихідний — потиснули один одному руки, і
Володимир пірнув у жовті, розріджені далекими
ліхтарями сутінки. Він крокував нічним степом, вишукуючи
поглядом ледь помітні вогники Орлової балки.
Коли Володимир постукав у шибку, Ксеня вибігла на
ґанок у самій сорочці, хоч було вже зимно. Припала до
нього, щось болісне вчувалося в цій рвучкості, але вона
нічим не виказала своєї тривоги. Довго зазирала йому у
вічі, якось винувато посміхалася — і він зрештою прочитав
те, про що вона хотіла запитати, але так і не зважилась.
— Чого ти? — з жартівливою грубуватістю обізвався
Володимир, перебираючи пальцями її волосся. — Та не
було їх, не було.
Йшлося, звісно, про натурщиць. Лише тепер
Володимир помітив у її очах сльози, які також сміялися.
— Правда?
— Ех, ти, — докоряв Володимир. — Я ж тебе за
великого філософа маю, а ти бач про що думала. Знай, Ксеню:
я тобі ніколи не збрешу. Щоб там не скоїлось — не
збрешу.
Вона допомогла йому роздягнутися, подала вечерю.
Разом розпили пляшку раслінґу — це те, що Ксеня ніколи
не боронила.
— Олеся приїздила, — мовила Ксеня, і Володимир
зрозумів, чому вона сьогодні з такою тривогою його
зустріла. — Нічого не розказує, тільки плаче. Щось там є
іще, не тільки натурщиці.
По Ксенених очах він бачив: оте «щось» дуже її
непокоїло, вона дошукувалась у виразі його обличчя якоїсь
та241

ємниці, але, мабуть, переконалася, що Володимир нічого
від неї не ховав.
Її занепокоєність передалась Володимирові.
— Що ж там є?
Олеся розповідала про якогось Бориса Корнійовича.
Вона якось чула — як він розмовляв з Віктором... Ну,
просто так, наче Віктор — хлопчик, котрий нашкодив...
Кричав, погрожував. Олеся дуже його боїться. Ти його не
бачив?
— Ні, не доводилось.
— Дивно. Які в нього права на Віктора?
Ксеня бачила, як на його обличчі промайнуло щось
смутне, болюче. Але то була тільки одна мить.
Володимир протер долонями очі — як роблять після тяжкого сну,
щоб іще раз упевнитись: сон скінчився, жива реальність
нічим його не нагадує — то й годі про нього думати.
— Може, Віктор 'замовлення не виконав. Скажімо, то
був начальник художнього комбінату.
— Гаразд, ти запрошуєш начальника додому,
пригощаєш його вечерею, а він повечерявши... Це ж нісенітниця,
Володю. Тут щось інше.
Проте Володимир охоплений своїми настроями, які
були далекі від цих думок, не давав серйозного значення
згадці про якогось Бориса Корнійовича. Мабуть, тому, що
не міг їх пов’язати — Бориса Корнійовича та Віктора Не-
беру. Донбас видавався йому зовсім іншим світом. Звідки
тут узятися Куцому?..
Володимирові кортіло поділитися з Ксенею своїми
сумнівами стосовно того напрямку, котрий іще вчора
здавався єдино можливим, а сьогодні він вважав його
безплідним. Та Володимир добре знав, як подобалась їй
«Мати», а саме це полотно тепер відштовхувало його своєю,
як він гадав, фальшивою багатозначністю.
Залізні крила Сонця — ось що виконують сьогодні
такі it-мляни, як Олександер Медун. Ікар навчає літати
залізо.
242

18
Володимир прокинувся рано — Ксеня іще спала.
Довго блукав навколо терикона, йому знову вчувалося щось
вороже в чадних подихах цієї кам’яної істоти, що
видирається на поверхню разом з вугіллям. Чи знало Сонце, для
чого воно нагромаджує в земних надрах свою
тисячолітню енергію? Чи було йому відомо, що згодом прийде
людина, добуде його обвуглені протуберанці із кам’яних
глибин, задзвенять молотки у кузнях, загупають парові
молоти — і то буде народження залізних крил? Як це
прекрасно, що вони зрештою народились!..
Зайшовши в хату, Володимир помітив, що Григір
почав повертати сюди власний порядок — з’явилася заповіт-
ня скриня, в якій...
Нехай, це вже Володимира не обходить. Дістав із
комірчини «Матір», виставив її перед вікном, почав
розглядати. Чи вона сподобалась Ксені? Може, Ксеня любила цей
твір саме тому, що він був початком їхнього кохання?
На скрині звабливо червоніли маки, синіли степові
блавати. У відчинену кватирку тягнуло сірчаним чадом.
Володимир відчув себе стомленим — погано спав.
Може, поспати трохи? Але в хаті холодно, Григір іще не
починав топити.
Погляд знову упав на скриню, під серцем ворухнувся
старий знайомий — холодний, слизький вужак, що вмів
згортатися у непорушний клубочок, робився майже
непомітним, але, бач, не хотів кидати обжитого гнізда.
А десь через годину Володимир продирався поміж
дубів, завалених чорним груддям, намагаючись упіймати
Того, що в териконі живе. Спустився до джерела, хотів
напитися води, але не утримався, звалився біля криниці.
Черевики загородили струмок, холодна вода обмивала їх, під
каблуками ворушився білий пісок.
Тут його й застала Юлька, яка прибігла, щоб
покликати Володимира на сніданок.
243

Коли б він міг поглянути збоку, як це тоненьке,
тендітне дівчатко тягне його на гору, як воно ховається, щоб
ніхто із людей їх не помітив, — коли б він знав, що Юлька
вже не раз хвалилася своїм подругам, що є в неї родич —
художник, котрий незабаром стане знаменитістю, — о,
коли б усе те стало відомо Володимирові, він, певне, утік би
з Орлової балки світ за очі! Не дай, Боже, тобі,
Володимире, побачити себе таким, яким ти зараз був.
А Юлька плакала від власного безсилля, хотіла вже
кинути, та знов хапала його за руки, підіймала над
землею голову і волокла непорушне тіло до подвір’я, тільки
черевики орали землю — мокрі черевики, із яких сочилася
вода. Застудиться ж він, неминуче застудиться — адже ж
уранці на калюжах уже з’являвся льодок.
Таки ж заштовхала в хату, поклала в ліжко. Потім
розшнурувала черевики, стягнула мокрі шкарпетки.
Кинула на босі ноги стару ковдру, постояла біля «Матері» — і
знов заплакала. Можливо, то були сльози гіркого
розчарування: як же це так — талант і потворність разом?..
А коли Юлька привела сюди Ксеню, обоє вони
вжахнулися: босий, скуйовджений Володимир замазував білою
фарбою «Матір». Ледве тримаючись на ногах, мазав і
мазав широким пензлем своє полотно, наче фарбував паркан.
Страшний зойк вирвався із Ксенених грудей.
Стусонула його межи плечі так, що він поточився і знов упав на
ліжко. Щось буркнув і провалився в сон. Виплакалась біля
нього, потім наказала Юльці:
— Скажи Іванові, нехай за Віктором їде.
Юлька вибігла, а незабаром прийшов Сашко. Він
сказав, що Іван уже виїхав на мотоциклі, та чи знайде
Віктора? Може, Володимир виспиться й сам порятує «Матір».
Доки фарба не висохла, її легко зняти розчинником —
нижній шар уже добре вхопився, розчинник його не
пошкодить.
Тим часом Володимир і справді розплющив очі,
безтямним поглядом обвів хату. Помітивши Сашка, звівся на
ліктях. Художник виглядав так, мовби його воскресили із
244

мертвих, але ще не відомо, чи дозволять йому жити на
білому світі. Пам’ять пов’язала події, що відбувалися до
його заглядання у Григорову скриню й пізніше, коли він за-
шмаровував фарбою «Матір» — прогулянка до криниці
лишилася поза свідомістю.
— Навіщо ти це зробив? — з гіркотою в голосі
запитав Сашко.
— Правильно зробив, — затято мимрив Володимир.
— Клюбна мазанина, примітив.
Ксеня знов захлипала — і це вразило Володимира, він
іще ні разу не бачив, щоб вона плакала.
— Я тобі не суддя, моя думка нічого не важить... —
Сашко затнувся, добираючи слова. — Але ж поглянь на
Ксеню. Я їй вірю, вона розуміється на малярстві.
Володимир підвівся з ліжка, намацав черевики. Дуже
здивувався, що вони мокрі. Ксеня помітила в запічку
чоботи.
— Взуй оце, бо застудишся.
Володимир запідозрив, що він десь блукав у
горілчаній безпросвітності, в ньому знов прокинулося почуття
огиди до самого себе. Його завжди жахало провалля в
пам’яті — де він був, що робив? Особливо це було страшно
зараз, бо Ксеня та Сашко, напевне, знали те, чого не знав
він.
Безсилий, безпорадний стояв Володимир перед своїми
суддями. Заговорив з каяттям:
— Жахливо... Але скажіть, Олександре Григоровичу,
ви добре знаєте, для чого це все?
— Що все? — не зрозумів Сашко.
— Ну, життя... Шахти, дерева, люди. Безчесно жити на
землі, коли цього не знаєш. Інколи мені здається, що я це
знайшов, зрозумів. А потім знов приходить питання: для
чого? Якщо лише заради того, щоб хтось ворушив на
землі каміння, то можна ж наплодити роборів. Вони це
краще робитимуть. А люди... Для чого вони?
В його обличчі справді було щось страдницьке —
Сашко це помітив іще вчора. Поволі він починав розуміти,
245

звідки походить оцей психічний струс. Так звані дитячі
запитання, котрі в деяких людей не зникають до старости.
Можна на них відповідати іронічно — здебільшого так і
відповідають — а можна взагалі забути, що вони колись
тебе хвилювали. Т? щиру, безкомпромісну душу ні ота
іронія, ні досадливе відмахування задовольнити не здатні.
Ксеня вже виплакалась, вона добре знала, що
Володимира слід раніше заспокоїти, а тоді можна буде умовити,
щоб він порятував замазане полотно.
— Ти ж сам мені пояснював: життя — антипод
гравітації, — зауважила вона, благально дивлячись у його
зім’яте обличчя.
— Це тільки механіка. Невже ми існуємо лише заради
неї? Я ж кажу: тоді досить роботів. Коли ми оглядали
завод, я повторював: Сонце тут виковує для себе залізні
крила... Це — велично! Освоєння третього виміру, поширення
життя на інші плянети... Але в цих поясненнях кількість не
переростає в якість. Більше плянет, більше людей... З
погляду космічної енергетики це зрозуміло. Та невже існує
лише сама енергетика?
Володимир дивувався напрямові власного думання.
Іще вчора він, здавалося, був задоволений тим, що можна
визначити полюс, до якого належало земне життя: анти-
ґравітаційні процеси Космосу. На мертвих плянетах лише
вулкани повстають проти космічних сил тяжіння, але ви-
вег-іііугі із глибинних надр мінерали лежать непорушно —
ніхто з них не будує палаців, не запускає в небо кораблів.
Та сьогодні він зненацька усвідомив: визначення
полюса це ще не розгадка великої таємниці життя. Тут є
щось більше за космічну механіку, але... Але не більше за
< Божественну комедію» Данте! Звідси й походило
відчуття власного безсилля. Данте міг, здолав. А що може
здолати Володимир Таран? Ні на що серйозне він не здатний.
Нікчемне борсання в космічній павутині, котра дозволяє
зрозуміти свої механічні властивості, але ніколи не
підпустить до внутрішніх, духовних таємниць. І боляче, дуже
боляче знати, що люди здебільшого живуть лише задля
246

того, щоб виконувати свої механічні обов’язки. Бо хіба ж
варіння сталі — не механічний процес?..
Так сьогодні Володимир побачив те, що вчора його
захоплювало в образі Сашка. Тепер Сашко втратив для
нього ореол вершителя людської долі — він перетворився
лише на виконавця фізіологічних потреб суспільства.
Сашко мовчки поглядав на художника, а Ксеня, якій
нещодавно здавалося, що Володимир назавжди
виплутався із гнітючих думок, була майже в розпачі.
Та ось Сашко поклав руку на Володимирове плече і
спокійно мовив:
— Гадаєш, мене це обминуло? Ні, Володю. Дідам
нашим легше було, це факт. Все вони знаходили в Біблії. А
ми... Нам у людині все це треба шукати. Ось ти про
механіку згадував. Тут я дещо тямлю, без механіки сьогодні не
проживеш. Але підводити людину під техніку... У неї ж є
душа!.. Це велика таємниця, братухо! Механіка тут нічого
не скаже.
— Що ж скаже? — похмуро запитав Володимир.
— Твої картини скажуть. А ти... Як у тебе рука
піднялась?..
— Ох, Олександре... Прийшов я на завод — і все
вмерло. До цього ніби щось тямив. А тут... Кому це під силу?
Заздрю Вікторові — йому сміливости не б>ракує. Що
побачив, те й змальовує. А я не можу.
Сашко замислився. На його обличчі з’явився вираз
глибокої зосереджености. Так, тут справді було про що
подумати.
Наче п’яний кіномеханік переплутав коробки з плівкою
— на екрані з’явилися кадри, які ми вже бачили. Справді ж
бо, Володимир зараз виглядав так само, яким він був рік
або два роки тому. Епізод повторився не лише в пиятиці, а
навіть в отих питаннях, на які немає однозначної
відповіді. Адже ж сьогодні те, одеське, відступило. Не так
розумом, як духом своїм Володимир уже бачив мету, — він
знав, заради чого живе на світі, хоч, може, й не
наважувався сказати собі: знаю!
247

Сашко також бачив те, що діялося з Володимиром, —
не так розумом, як досвідом власної душі. У братухи
звичайнісінький рецидив. Надмірна чутливість психіки,
болюча безкомпромісність. Сашко хоч і казав, що не
розуміється на мистецтві, але де в чому він розумівся добре:
фарисейство бюрократичної пропаганди його мучило так само,
як і Володимира. Ще звідти, з беріївських таборів,
Олександер виніс глибоку відразу до цього фарисейства. Отож
він легко міг уявити проти чого бунтувався Таран. Але
там, на заводі, Володимирові здалося: він же, соцреалізм,
ґрунтується на життєвій правді. Хіба ж не ми побудували
величні заводи? Хіба люди не люблять своєї праці? Хіба
наші п’ятирічки не підняли країну до Космічних висот? Все
це є, все правда. Та ось у чому біда: із людських душ
виганяється більша правда — вимагається те, без чого земна
людина взагалі перестає бути людиною.
— Відмий картину — по-батьківському порадив Сашко.
— Прекрасна робота. Це ж варварство — отак нищити.
Вона мені дуже сподобалась. Я тобі цього не казав лише тому,
що... Ну, який я для тебе судця?..
Ксеня подала баньку з розчином, Сашко попрощався й
вийшов. Потім повернувся, заглянув у двері:
— Коли закінчите — приходьте, пообідаємо разом.
Іван приїхав без Віктора, але Ксеня його заспокоїла:
Володимир справиться сам. Це навіть добре, що не було
зараз Віктора — Ксеня вже не така певна, як раніше, що
він здатний позитивно впливати на Володимира.
— Я роблю це для тебе, Ксеню, — обернувся до неї
Володимир. — Раз воно тобі подобається — нехай... Але
це ще не мистецтво.
Ксеня дивилася, як стікає в бляшане корито розчинена
фарба, а картина оживає — ось небо спалахнуло
фіолетовим світлом, заворушився на вітрі клен, заблимало
церковне вікно, а мати думає свою важку думу про день
сьогоднішній і прийдешній, про світ буремний та невлаштов^ний.
Рано ти повірила у своє щастя, Ксеню. Щось кидає
Володимира, щось заважає йому жити. Пошуки істини, на-
248

магання заглянути за лаштунки світу, про який так мало
знаємо, чи, може, те одеське, про що він тобі розповідав?..
Тривога в її серці розросталася, породжувала лихі
передчуття. Ґрунт, на якому вони стояли, здавався хистким і
непевним.
Обідали у Медунів. Сашко підморгнув батькові:
— На дядька Миколу схожий.
Це він про Володимира, про його прискіпливе
ставлення до природи — хто ти, природо, що ти в собі несеш
такого, чого ми не знаємо й не розуміємо?
Із розповідей про дядька Миколу можна було
збагнути, що його так само мучили оці питання, а, може, й досі
мучать.
— Різні є люди, — підсумував Григір. — Одні тілесні,
другі — духовні. Та й серед духовних не всі однакові: одні
від темного духу, другі — од світлого.
А Юлька забилася в куток і звідти стежила за
Володимиром. Був він для неї загадкою — вродливий,
талановитий, і раптом отаке лихо! Юлька ненавиділа п’яних, дуже
їх боялася. Батька вона ніколи не бачила п’яним — хіба
що для апетиту вип’є. І все ж Володимир їй подобався.
Якщо забути, який він був у балці, то можна відшукати в
ньому схожість з їхнім фізкультурником, у якого Юлька
потай закохана.
Дні потягнулися до зими, до снігу. Він уже пробував
застелити землю, але залишив по собі лише глинисте
багно на дорогах. Мотоцикл не годився, Володимир
приїздив од Віктора на попутних. Все ще морочився з
осоружним замовленням. Віктор умовляв його забути про
пожежників, працювати над «Причинною», але ж борг якось
треба відробити.
Ксеня все важче переживала розлуку, їй ввижалися
якісь страшні події, котрі покладуть край їхньому щастю.
Вся її філософічність не могла відвернути лихих
передчуттів. Час від часу запитувала, чи не з’являвся Борис
Корнійович. Цим вона насторожила також Володимира — він
якось запитав у Віктора:
249

— Хто такий Борис Корнійович?
Коли б Володимир був уважніший, він би неодмінно
помітив, як здригнувся Віктор від цього запитання. Але
то була одна мить — Віктор одразу ж опанував себе і, як
здавалося, цілком спокійно відповів:
— Художник. Колись ми разом працювали. Ну що ж,
посварилися. На жаль, це інколи трапляється.
Таке пояснення заспокоїло Володимира, але Ксеня
чомусь не повірила, що Борис Корнійович — художник.
Вона вимагала, щоб Володимир перевіз «Причинну» додому
— сама топитиме Григорову хату, аби він був тут,
якомога далі од Віктора. Та потім згадувала про замовлення,
про їхній борг Вікторові — і змушена була скоритися.
Олеся жила на міській кватирі. З Віктором вони
помирилися, Ната більше не з’являлася, але Олеся вперто
ігнорувала будинок, яким пишався її чоловік.
Тим часом у голові Володимира зштовхнулися
складні, суперечливі думки. Це було роздвоєння поміж
філософом і художником. Земля — космічний корабель людства.
Чи знають люди, скільки лишилося пального в його
двигунах? Чи думають вони про це?..
А попід отим борсанням у протиріччях жевріло
просте, художницьке: дай волю почуттям, вони самі
проведуть туди, куди треба.
Потім знову помічав: десь у його душі ворушиться те,
ще сковувало його, не дозволяло бути щирим. Ніби воно й
пере** и ге, але час від часу нагадувало про себе — і тоді
Володимир відчував, що злочин не можна просто забути,
його слід спокутувати. І якщо він цього не зробить, то
ніколи не бути йому художником. Тема гріха все більше
його хвилювала, він час від часу втягував у свої роздуми й
Ксеню. Вона ж про це заговорила так:
— Щоб казати про гріх, треба вірити в безсмертя
душі. Пригадуєш повість Бориса Грінченка «На розпутті»?
Гордій втратив віру в Бога — і це стало його трагедією.
Смерть рівняє всіх — праведних і грішних. За могилою
продовження немає, то які ж можуть бути гріхи? Все
до250

зволено, все можна — обдурювати, насилувати, вбивати.
Кінчається тим, що Гордій вбиває себе.
Володимир не пригадував собі цієї повісти, а, може, й
зовсім не читав, — він попросив Ксеню принести її з
бібліотеки. Та йому не треба особистого безсмертя, щоб
відчувати гріх перед життям — треба просто знати, на чиєму ти
боці: на боці сил творення чи руйнування.
Вдарив перший мороз. Сніг ледь-ледь покрив землю,
але ставки були сковані кригою, школярі дзвеніли на них
ковзанами та гриміли гокейними ключками.
Якось у неділю приїхала Юлька. Вбігла в хату
розпашіла, в синьому спортивному костюмі. В руках вона
тримала черевики з ковзанами. Крикнула з порога:
— Ксене Петрівно! Ходімте на ставок.
Ксеня з радістю погодилась, але глянувши на
Володимира, завагалася — в нього не було ні костюма, ні
ковзанів. Юлька, все зрозумівши, метнулася до Медунів і
незабаром повернулася з усім необхідним.
Володимир, зодягнувшись в Іванів спортивних
костюм, виглядав таким молодим, що Ксеня мимоволі
подумала: «Йому б із Юлькою ходити на ковзанку, а не зі
мною». Сині тіні під очима, з якими він прибув на шахту,
поволі зникли, обличчя набрало здорового вигляду. Хоч
він нещодавно повторив те, що з ним нерідко траплялося в
Одесі, та пиятика вже не була для нього нормою побуту,
отож молодість взяла своє. Сьогодні б уже ніхто не
впізнав у ньому запопадливого алькоголіка.
Утрьох рушили через селище — Юлька попереду, а
Ксеня й Володимир за нею. Взимку шахта не була такою
курною, як улітку. Сніг довкола неї відразу ж чорнів, це
неминуче, але повітря було майже прозоре — і саме тому
сірчаний димок з терикона чути значно далі, ніж в іншу
пору року.
Спустилися в Орлову балку, пішли понад струмком,
що дзюркотів поміж вищерблених крижаних лез. Дуби,
звісно, не скинули свого листя — вони це роблять весною.
Листя в них жорстке, наче вирізьблене із червоної міді.
Се251

ред безпорадної, похмурої голизни акацій, тополь та
густих терновиків червономідяні дуби навіть узимку
володіють гетьманською зверхністю. Ген там, на пагорбі, стоїть
могутній вожак, — стоїть самотньо, ховаючи під снігом
свої дупла, як старий отаман ховає бойові рани. Втрьох не
обійняти цього велетня — треба, мабуть, іще стільки, і ли-
ще тоді, з’єднавши руки, можна обхопити броньовану
постать степового богатиря.
Юлька видерлася на пагорб, Ксеня й Володимир
стояли внизу. Скинувши пальто, Юлька лишилася в самому
костюмчику, що обтягував її тоненьку, гнучку постать.
Було щось казкове в тому, що вбраний у жерстяне листя
велетень, котрому не менше, ніж п’ятсот років, покликав і
прикував до себе біляву дев’ятиклясницю — ніжну
людську дитину, втілення юности, земної краси. Обоє вони
прекрасні — Юлька і цей могутній свідок далекої минувшини;
прекрасні саме тим, чим ніжність, дівочість доповнює
земну могутність, а вона, глибоко вкорінена, обпалена
грозовими бурями, широкораменна могутність втрачає себе
саму, коли поруч дихає отака чарівна істота, як Юлька.
Ксеня й Володимир, стоячи на дні балки, милувались
зимовим дубом і Юлькою, що була вихоплена йа
засніжений пагорб його віковим магнетизмом.
— Я все зрозумів, — несподівано сказав Володимир.
— Що саме? — запитала Ксеня.
— Я вже знаю, чому в мене не складалася композиція
«Каяття». Григір і терикон — цього мало. Потрібна
Юлька.
Ксені не варто довго пояснювати — вона відразу ж
погодилась. Так, біля Григора обов’язково мусить бути
Юлька! Чорні щелепи терикона перемелюють степових
велетнів, мовби намагаються поповнити те, що відбирають люди.
Обвуглені, запресовані в надрах дерева — це сама
темрява, абсолютно чорне дно. Люди із чорного тіла
добувають Світло — і темрява вмирає, але, вмираючи,
хапається за живі дерева, тягне їх у могилу, щоб знову
заволодіти скарбами, котрих вона позбулася. Та Григір знає, що
252

Юльці потрібні живі дуби — без них на цій землі нічим
буде дихати.
Ось що змушує Григора вивергати великі брили із
власного садка, вивільняти від них криницю, день крізь день
вимуровуючи на крейдянистому дні Орлової балки високу
фортецю, яка мусить зупинити наступ терикона.
Проходячи повз криницю, вони бачили: триметрова
стіна, що виросла впродовж струмка, справді зупинила
терикон — він уже не кидає своє груддя далі, на
протилежний берег. Воно затримується під стіною, замуровує дуби,
але протилежний берег вільний і чистий, там жодне
дерево не ушкоджене.
Юлька повинна володіти помислами Григора — ось у
чому справа! Вона прийде з відрами по воду — босонога,
в ситцевому платячку, у вінку із польових квітів. Просто
перед глядачем обкладена білим камінням криниця, із якої
витікає світлий струмок, а біля криниці стоїть Юлька.
Поруч висока чорна стіна, вимурована Григором із шматків
породи; і обчовгані брилами вікові дуби; і сам Григір, що,
напружуючи старечі м’язи, намагається підняти брилу,
котра щойно скотилася на крейдянисте дно балки. Йому
важко, надміру важко, та не лише від тієї ваги, яку він
долає: є інший тягар на його душі — запізніле каяття. А
неба майже немає: замуровані дуби підіймаються вгору, там
видно лише вершину терикона і, може, колеса копра, що
звідси здаються іграшковими...
Довго Володимир не міг об’єднати нагромаджені
деталі в єдиний сюжет, а тепер* вони складалися просто й
виразно. Треба тільки не поспішати, позбутися квапливости
— адже ж тут належало висловити найістотніше!..
Тим часом Юльку переповнювали почуття, про які
можна розмовляти лише з близьким другом. Такого
друга в неї покищо не було, а Ксені та Володимира вона сти-
далася. Широкий світ, вибілений снігом, лунка прозорість
повітря, таємничий поклик ватажка орловських дубів,
перші прояви дівочого дозрівання — все це в її душі
вирувало, хлюпалося, кудись кликало. їй хотілось сміятись і
плакати водночас. Кінчилося дикунським вигуком:
253

— Аге-е-й!..
Вона зірвалася й побігла вниз, постать її зникла за
дубами. А коли Ксеня та Володимир дійшли до кінця балки,
вони побачили Юльку, що крутилася дзиґою на
пописаному ковзанами ставку.
— Сюди-и-и! —відчайдушно кричала дівчина. — Мер-
щій-і-й!..
Колись Володимир любив ковзани, а тепер відчував,
що він не здатний наздогнати ні Юльку, ні Ксеню.
Швидко спітнів, дихалось важко, власне тіло мовби заважало —
думкою він був значно далі, ніж дозволяли м’язи.
Протягом останніх років йому не доводилось випробовувати
себе у спортивних вправах — хіба що тоді, коли купалися із
Ксенею в Дінці. Вода заважала помітити, скільки поту
виганяє його тіло, а зараз це було нестерпно. Він зупинився,
накинув на плечі пальто. Ксеня вправно під’їхала на
ковзанах.
— Тобі погано, Володю?
Він промовчав, лише в очах майнуло щось холодне,
лихе. То була злість на самого себе — Ксеня добре це
зрозуміла, тому й не образилась.
— То, може, підемо додому? — запитала вона.
— Катайся, я зачекаю.
— Але ж ти мокрий, застудишся.
— Не застужусь.
- Ой, Володю! — зідхнула Ксеня.
Він знову нахмурився. Що тут можна було сказати? На
двадцять п’ятому році Володимир почував себе старим
дідом. Ось що робить горілка!..
Відкинув пальто, розігнався — і вперед, вперед! Ні,
пити більше не можна. І щодня на ковзанку, неодмінно. Він
же нічого не встиг зробити — зовсім нічого. Якщо навіть
йому тільки здається, що він зрозумів природу в
субстанції — хай навіть здається! — то й тоді в нього з’явилася
мета. А мета породжує пристрасть.
Він ганяв себе по припорошеному снігом ставку,
ковзани дзвеніли, скреготіли або легко похрумували —
апе254

титно, мов дитина, що гризе цукерку. То добре, що Іванів
костюм доведеться викручувати — то добре! Отак треба
щодня, щодня. Поволі з’являлася насолода — радість
руху, радість від того, що тіло нарешті йому скорилося. І
впокоювалось його самолюбство, бо соромно відчувати
себе слабкішим від Ксені. Вона ж таки жінка, та ще й
старша...
Ксеня зупинилася — вона вже була стомлена.
Зупинилася навіть Юлька. Вони стояли осторонь і лукаво
посміхалися. А Володимир все ще гасав по ставку, відчуваючи в
душі велику полегкість. Значить, горілка його виснажила
не до кінця — він ще здатний вижити її із власного тіла,
разом із липким потом.
Лише тоді, коли верталися додому, Володимир відчув,
що дуже болять ноги. Але настрій у нього був чудовий —
сміявся, жартував, навіть пробував бігти наввипередки з
Юлькою.
19
Вдома на них чекала радість — Віктор приїхав
забирати на виставку «Матір». З ним приїхала також Олеся.
Вона була зодягнена в білу шубку, на голові — білий
капелюшок. Поцілувавши, Ксеня назвала її снігуронькою.
Олеся вже не була такою сором’язною, як раніше. Зникли
риси дитячости, але вона все ще лишалася юною. Визріла
духом, помудрішала — так про неї подумала Ксеня.
— Сам Решетников приїхав, — пояснив Віктор,
зливаючи воду з радіятора «Волги». — Я йому розповідав про
твою картину.
— Хто це? — запитав Володимир.
— Хіба не знаєш? Столичний художник. У нього
повноваження від Міністерства культури. Готується
республіканська виставка самодіяльних мистців. У нас є шанс,
Володю. Особливо в тебе.
Ксеня була щаслива — нарешті її мрії збувалися!
Відразу ж зникли підозріння щодо Віктора, лише Олесин
смуток її насторожував.
255

Вимившись під газовою колонкою та
переодягнувшись, господарі повернулися до гостей. До пізнього
вечора дискутували про мистецтво. На столі не було навіть
сухого вина — Вікторові не можна, бо за кермом, а
Володимир...
— Все! — рубонув він долонею повітря. — Я свою
цистерну вже вицідив.
— Чи не занадто? — посміхнувся Віктор. — Ну, та не
біда. Перерва теж потрібна... То як, «Матір» сам повезеш?
— А, може, ти? — трохи розгублено перепитав
Володимир. — Покажи Рещетникову. Якщо він захоче мене
бачити — я потім над’їду.
— Гаразд. Я тебе розумію.
Чоловіки вирушили за картиною, а Ксеня з Олесею
залишилися, щоб погомоніти про свої жіночі справи.
Повернувшись, Володимир помітив, що очі в Олесі заплакані. Це
занепокоїло Віктора, він відразу ж попросив гарячої води й
вийшов заливати радіятор.
Олеся спинилася перед картиною.
— Церква, — тихо мовила вона. — В дитинстві я
любила там гратися... Отут шепнеш... Тут шепнеш, а там
чути. По стінах передається. Вони якось дивно побудовані. А
небо яке гарне! Рідко таке буває...
Більше вона нічого не сказала — повернувся Віктор,
забрав картину й послав Олесю за Юлькою. Треба відвезти
дівчину, бо на чому ж вона доїде?..
Коли машина рушила, Ксеня сумно сказала:
— Кепсько в них.
— Та чому ? — засмучено підвів брови Володимир. —
Вони ж ніби помирилися.
— Не знаю. Я теж умовляла Олесю: ну, були
натурщиці, так він же художник... А вона тільки рукою махнула —
не те, не те! Щось інше її пригнічує.
— Знов Борис Корнійович?
В тоні Володимира вчувалося невдоволення — мовляв,
вигадуєте всілякі нісенітниці.
— Мабуть, Віктор до неї недобре ставиться. Але ж він
256

дотримав слова! Якби ти знав, Володю...
Ксеня глянула на Володимира — й відразу ж знишкла.
Ні, з ним не можна вголос помріяти — він живе чимось
іншим, своїм. Та це й зрозуміло: закінчене полотно його
вже не хвилює.
А Володимир і справді ніби забув, що десь
вирішується доля його картини. Топив грубу в Григоровій хаті,
годинами дивився як оживає, розростається, жахтить білим
вогнем чорна сила Сонця.
Ні, Володимира хвилювала не доля власного «Я»—
йому треба було знати, що життя — саме життя! — виникло
заради якоїсь необхідности. Ось що для нього було
важливо!
Це вірно: людину створив труд. Та чи є на земній кулі
інший труд, окрім вічного долання Гравітації? Всі
машини, скільки їх є — всі без винятку! — призначені для
нашої боротьби з силами тяжіння. Отож можна сказати:
людину зформувала боротьба проти сил тяжіння.
Це механічний бік справи, та хіба ж звідси не
випливає мораль! Щоб долати тяжіння, потрібна енергія. Її на
земній кулі не так уже й багато. Трудова людина не
вимагає для себе надміру життєвих благ. Зате для Гордія із
повісти Б. Грінченка всього замало — він змушує цілі села
слугувати його егоїстичним інстинктам. Він прагне
отримати якомога більше насолод, бо на тому світі їх уже не
буде.
Моє поле, моя хата, моя душа...
Ксеня заставала Володимира за такими роздумами —
і це її неабияк бентежило. «Вона боялася нової депресії. Та
коли Володимир почав їй виповідати свої враження від
повісти «На розпутті», Ксеня відразу ж заспокоїлась.
Через кілька днів після Вікторового приїзду вони
отримали листівку:
«Дорогі мої!
Я трохи прихворів, тому не ображайтеся, що доручаю
пошті повідомити про головне: Решетникову «Мати» дуже
сподобалась. Постарайся, Володю, з ним зустрітися — він
257

поспішає до Києва. Ти його знайдеш у готелі, кімната №
17. Вип’ємо, га?..
Віктор»
Відразу зібралися й виїхали в місто. Все було завалене
снігом, снігонавантажувачі згрібали його залізними
лапами, висипали на машини, а ті кудись поспіхом вивозили.
Решетникова в номері не застали. Хотіли було
навідатись до Віктора, але Ксеня завагалась:
— Він, мабуть, на дачі. Поїдемо до нього після
розмови з Решетниковим.
Блукали по вулицях, знічев’я зазирали до магазинів.
Зненацька Ксеня взяла Володимира за лікоть і, лукаво
примружившись, запитала:
— Як ти збираєшся рекомендувати мене Решитникову?
Володимир спершу не зрозумів запитання, а коли
осягнув його зміст — висловлений і потаємний —
несподівано почервонів.
— Пробач, Ксеню. Я давно мусів поговорити про це з
тобою.
— Давно? — стримано посміхнулась вона. — Минуло
півроку, як ми познайомились. Стаж не вельми значний.
Немає за що вибачатися. А взагалі...
— Що взагалі?
— Я хочу, щоб ти почував себе цілком вільним. І все
ж... Як ти мене відрекомендуєш?
— Другом. На більше не маю права. Заробітки не
дозволяють.
Останню фразу він вимовив з ніяковою посмішкою і
ніби навіть жартома, але вона зрозуміла, що то не був
жарт.
— Ось ти про що! — ображено мовила Ксеня. — Хіба
ми бідуємо? А якби навіть бідували...
Тепер він заговорив цілком серйозно:
— Борг я так і не відробив. Віктор сам закінчив.
Грошей він не вимагає, але це ж борг, Ксеню.
Ксеня пильно заглянула йому в обличчя. Було в тому
погляді щось більше, ніж докір — вона сказала йому, що
258

знає правду. Сказала без слів — самим лише поглядом,
але він її зрозумів.
— Про Нелю подумала? — запитав для певности.
— Так, Володю. Ти чесніший, ніж можна уявити з
твоїх пояснень. Гроші, заробітки... Хіба в цьому справа?
— В цьому теж. Не можу ж я жити на твоєму
утриманні.
— А якби навіть на утриманні... Невже я не бачу, що
ти справжній художник? Ти любиш Нелю. І через те...
Просто совість тобі не дозволяє.
Він дивився на сніжинку, що танула на її віях —
здавалося, то були сльози. А, може, й справді сльози?
— Я нічого не ховаю, — сказав Володимир. — Нелю я
справді любив. Але те вже минулося.
— Ні, Володю. Ти намагаєшся умовити себе, що
минулося. Ну, що ж... Це природно. Я б тебе не могла
шанувати, якби ти ховав правду... А до Решетникова підеш сам.
Гаразд?..
Він запротестував:
— Ну, що ти! Разом підемо. Якби не ти... Не було б у
мене нічого без тебе.
— Не ображайся, Володю. Так краще. Може, він
захоче зробити критичні зауваження. А при мені... Підеш сам,
я зачекаю.
Ксеня пошкодувала, що завела мову про їхні стосунки.
Лаяла себе — так недоречно! Треба було відкласти.
Адже ж відкладала вона досі. Та й що тут можна з’ясувати?
Ну, любить Нелю, то хіба ж він винен?..
Коли проходили повз лікарню, помітила дівчину, що
вибігла з під’їзду, який Ксені був добре відомий: вона й
сама інколи приїздила сюди здавати кров. Володимир того,
звісно, не знав. Дівчина привернула їхню увагу
коротеньким плащиком, що в таку погоду навряд чи міг якось її
зігріти. Та ось вона оглянулась — напевне, відчула на собі
пильний погляд, — і вони впізнали Стелу. Дівчина
зупинилася, потім рушила їм назустріч.
— Ви? — в радісному подиві вигукнула вона. — Дра-
стуйте. А я вже бачила вашу картину.
259

— Де? — замість привітання накинулась на неї Ксеня.
— Де ви її бачили?
— В будинку народної творчости. Всі біля неї стоять.
Так вона всім подобається! І мені теж. Дуже подобається.
Стела була трохи бліда — мабуть, чимало здала кро-
ви. Та й холодно їй.
— Ви застудитесь, — не утрималася Ксеня.
— Ні, — зніяковіла дівчина. — На мені светрик
теплий.
— Біжіть, біжіть. І відразу лягайте. Сьогодні вам не
можна виходити.
— Звідки ви знаєте?
— Знаю, — торкнулась Ксеня її руки.
Стела звернулась до Володимира:
— А «Причинна» ще не готова?
— Ні, Стело. Захопився іншою темою.
Стела вжахнулася:
— Невже кинули?
— Не кинув. Я незабаром вас покличу.
Стела почала тремтіти від холоду. Ксеня суворим
голосом наказала їй якомога швидше бігти в гуртожиток.
Стела посміхнулась — і за хвилину її постать зникла за
рогом.
— Гарна дівчина, — зауважила Ксеня. — Нелегко їй
живеться.
Володимир промовчав. Він інколи думав про неї —
саме про те, як нелегко їй живеться. А, може, не тільки про
це?..
Володимир чомусь не поспішав — наче відтягував
хвилину, коли побачить своє полотно на виставці.
А проте він думав зараз не про картину. Ксеня
вперше заговорила про шлюб. Так, то була мова про їхній
шлюб, хоч слово це й не було згадане. Вагання, які
висловив їй напочатку, не применшились — і тому Володимир не
наважувався про це заговорити сам. Ксеня казала правду:
Нелю він забути не міг.
Може, Неля вже й заміж вийшла? А як не вийшла, то
260

що ц е міняє? Неля його не любить, у неї лишилася
тільки відраза, котру вона не зможе подолати до кінця життя.
Сам він зруйнував власне щастя.
А, може, й не сам? Може, Неля в цьому також винна?
Між ними точилася боротьба за першість. Володимир
бачив, що Неля насилує власний талант — їй треба розпису
вати ткання, а не човни малювати! — а Нелі здавалося,
що він її принижує отим нагадуванням. І потім оце: його
філософські шукання Неля сприймала як психічну хворобу.
Мабуть, на тому етапі це справді скидалося на хворобу —
він був зафіксований на болючій думці: для чого я, для
чого світ, для чого люди? Нелі це одвічне запитання
здавалося ознакою відхилення від норми. Тоді, що ж таке норма
— жити лише для того, щоб механічно виконувати свої
обов’язки? Але ж горобці так само виконують обов’язки,
котрі покладає на них природа. І мухи, й черв’яки, і
навіть амеби...
Та, мабуть, нерозумно доскіпуватися, хто з них
більше винен. Коли б вони починали шлюбне життя сьогодні,
у Володимира вистачило б тверезости спрямувати їхній
кораблик у надійну гавань. Сьогодні Володимир уже
знайшов себе, а тоді... Тоді треба було ним керувати. Ним! Де
вже було Нелі зрозуміти цю істину? Зате її легко
зрозуміла Ксеня. У Ксені ширша освіта, багатша душа. Чи, може,
просто більше природного розуму...
Але ж Неля без нього загине! Вона витратить власне
життя на те, що стоїть поза межами її здібностей — і це
загибель, неминуча загибель. То як же тут бути? Невже він
не повинен за неї боротися? Вони ж виростали разом —
сироти, діти катакомбів...
Окрім цих думок, була одна чоловіча інтимність, про
яку Володимир не дозволяв собі думати — вважав це
принизливим. Вся його філософія повставала проти темних
інстинктів — так він називав ці потаємні почуття — але
час від часу невідь-звідки вони закрадалися в його душу й
породжували в ній щось терпке, болюче. Ні, це покищо не
вікова різниця — Ксеня була молода, вродлива. Вона
вмі261

ла добре одягатися — здебільшого сама для себе шила.
Можливо, пізніше оті шість років, на які вона старша від
Володимира, дадуться взнаки, але зараз жодної різниці він
не помічав. Було тут дещо інше — її надмірна фізична
сила. Ну, звісно, сам диявол нашіптував Володимирові, що
жінка мусить бути слабішою від чоловіка. Володимир був
нижчий від Ксені, навіть зовні легко визначити, що ця
кряжиста жінка здатна скрутити його в баранячий ріг.
Тоді, коли він малював Стелу, йому доводилося
неабияк боротися з собою, щоб не потягнутись до цієї дівчини.
Ну просто заради того, щоб підхопити її на руки, мов
дитину, поносити по майстерні й обережно поставити на
підлогу. Нічого більше — тільки відчути, що він чоловік, у
нього є м’язи, є сила — природа нічим його не скривдила.
Просто він не народився велетнем. Та не всім же й
велетнями бути.
Він своєчасно вгамував у собі це настирливе бажання,
та воно мимоволі з’являлося знову — і саме через те
Володимир припинив роботу над «Причинною». Боявся за себе,
просто боявся. Крім того, йому здалося, що Стела також
відчувала щось подібне.
Володимир спіймав Ксенину руку й тихо сказав:
— Якщо справді закуплять...
— То що? — рвучко підвела вона голову.
— Одружимось.
Сумна посмішка зробила її обличчя непроникним,
відчуженим. Враження було таке, наче Ксеня в ньому гірко
розчарувалася.
— Це ти сам вирішив?
— А хто ж?
— Існую ще я, Володю. Але не треба зараз про це. Ти
мене хибно зрозумів. Я зовсім інше мала на увазі.
У роздягальні Будинку народної творчости майже всі
місця зайняті. Дехто вже виходив — то була здебільшого
молодь. Студенти, молоді шахтарі, металюрґи. Вони
обмінювалися враженнями, і Володимир на власні вуха почув:
згадували його «Матір».
262

— Там підписано: ґазоварник Таран.
— Шахта Ілліча? Я там був. Це біля Орлової балки.
Треба було бачити, як загорілись очі у Ксені! їй аж
віддих перехопило від хвилювання. Володимира це також не
могло залишити байдужим: значить, Стела казала правду.
Великий вестибюль був заповнений людьми. Ходили
групками та поодинці, затримувались біля якоїсь картини,
стиха обговорюючи її. Цікавого було чимало —
Володимир навіть не уявляв, що самодіяльні художники
працюють на такому високому рівні. Особливо його схвилювала
картина маркшейдера Криворучка. Володимир побачив на
ній те, що не спостерігай сам: чорні білозубі чорти ще не
стали людьми — їм належало пройти «чистилище». Але
скільки доброго гумору, скільки любови до життя в цих
світлих душах! Ніби нічого й не відбувалося — просто
один із них, широко жестикулюючи, розповідав щось
смішне, а всі інші реготали. Не раз Володимир бачив подібні
сцени, але там, на шахті, вони залишали його байдужим.
Тут, на картині, шахтарський перекур, приперчений
грубуватим гумором, здавався чимось духовно щедрим, добрим.
Це теж Світло, хоч воно зовні й чорне. Євген Криворучко
влучно схопив цю думку. В його картині було дещо рєпін-
ське — може, настрій, а, може, й відверте наслідування.
Але Володимир думав ось про що: значить не до кінця
вичерпані художні засоби передвижників. Напевне, тоді, коли
ми правдиво малюємо людину, питання форми
відступають на другий плян. Це ж так само, як мова в
літературному творі: вона мусить бути чисто вимитим склом, через яке
відкривається великий світ. А якщо те скло вкрити
химерними візерунками — хай навіть талановитими! — ефект
присутности відразу ж зникає, за мовним декором не
пізнаємо самого життя. І тоді ми скажемо: талант є, але він
надто настирливо змушує нас його помічати. Йому заважає
поза.
Ксені нетерпеливилось — вона тягнула Володимира
туди, де товпилося найбільше відвідувачів. Це була його
«Мати»!
263

Картину виставили дуже вигідно для неї — вона висіла
в центрі добре освітленої стіни. Світло падало так, що
небо космічної ночі, якому Володимир віддав так багато
зусиль, ніби й справді £уло залите дивним, нетутешнім
сяйвом. Володимир і сам був зачарований власним творінням
— тут воно виглядало величніше, ніж у шахтному клюбі.
Ксеня помітила вдоволену посмішку на його обличчі і це
остаточно зробило її щасливою.
— Ну як? — вихопилось у неї. — Подобається?
— Непогано, — напівжартом відповів Володимир. —
Хтось постарався.
— Ти про що?
— Про те, як вона висить.
Ксеня неголосно засміялася.
— Ех, ти!..
Деякий час вони дослухалися до розмов, що точилися
навколо «Матері». Одні розуміли задум майже повністю,
інші вбачали в ньому лише ілюстрацію до минулої війни.
Ось підійшли хлопець і дівчина — напевне, студенти. У
хлопця дівоча зачіска, модний светр, на пальці велика
обручка. Можна догадатися, що під одягом ховався золотий
хрестик.
— Що він хоче сказати? — запитав хлопець. —
Схвалює чи засуджує?
— Не ясно, — відповіла дівчина.
До розмови встряв чоловік середнього віку у рогових
окулярах.
— Ви про церкву?.. Ні те, ні друге. Вона є атрибут
нашого минулого.
Та ось обізвався бородань в елегантному костюмі, в
білій сорочці з краваткою.
— Тут сказано більше, товариші. Тут ідеться про сенс
людського існування.
— Чи не забагато? — іронічно запитав чоловік у
рогових окулярах.
— У нас є простіші завдання.
— У мистецтві, — заперечив бородань, — жодної мети
264

взагалі не існує. Та й у житті також. Ми пізнаємо не
заради того, щоб їсти, а їмо заради того, щоб пізнавати.
Тваринний досвід зводиться до суто практичних потреб. А
люди... Сказано: не хлібом єдиним... Коли людина стоїть
біля верстата, їй не обов’язково щохвилини про це думати. А
художник... Він виконує духовні обов’язки. Його п’ятирічка
саме в тому й полягає, щоб розкрити духовий сенс усіх
наших п’ятирічок. І цим звеличити Людину... Я міг би
назвати автора сонцепоклонником. Звісно, не буквально. Він
сонцепоклонник не того періоду, коли люди вигадували безліч
богів. Він живе в епоху Тімірязева, Вернадського, Чижевсь-
кого. Автор сприймає земну людину як уособлення
духовних сил Всесвіту. Подивіться на цю жінку! Вона ж ніби
виліплена із отого світіння, що розливається над землею. І
так це є справді... Товариші! Добре вже те, що картина
змушує нас думати й сперечатися. В цьому й сила
художницького хисту.
— Хто це? — запитав юнак з довгим волоссям.
— Решетников, — глухувато буркнув чоловік у
рогових окулярах. — Хіба можна так захвалювати? Автор —
молодий автогенник. Може, з нього й були б люди. Та
коли відразу ж оголосити його майже генієм...
— Майже геніїв не буває, — заперечив юнак.
Володимир, приголомшений почутим, глянув на
Ксеню. В її очах стояли сльози. Решетников зрозумів, усе
зрозумів! Отже немарно Володимир пережив стільки терзань
та болючих духовних струсів. Хіба є на земній кулі люди,
котрі б не розуміли, що життя походить від Сонця? Але
врости в це душею, побачити себе й інших продовженням
Великого Світила. — О-о, це не просто, вельми не просто!..
Йому хотілося підійти до Решетникова, потиснути руку
й сердешно подякувати. Але за що ж тут дякувати?
Решетников бачить світ так само, як бачить і Володимир.
Познайомитись, звичайно, треба — Решетников сам його
запрошував.
І тут Володимира обпік сором. Він навіть не звернув
уваги на полотна свого товариша. Вони ж, мабуть,
виставлені.
265

Та скільки не шукали Вікторових картин, знайти їх не
могли. В чому ж справа?
— Поговори з Решетниковим, — сказала Ксеня, коли
вони трохи заспокоїлись. — Може, йому справді треба
їхати.
Володимир наздогнав Решетникова біля дверей
директорського кабінету.
— Дозвольте познайомитись. Володимир Таран.
— Ви? — потискуючи йому руку, посміхнувся
бородань. — Значить ви чули, що я казав про ваше полотно.
— Так.
— Тим краще. Тет-а-тет я не вмію висловлюватись
про такі речі. Чомусь мені потрібна авдиторія. Я деякий
час читав лекції в інституті... Та коли б я знав, що ви
слухаєте... Ну, не біда! Заходьте.
Решетников, завівши Володимира в кабінет, запросив
його сісти. Лише зараз Володимир помітив, що
Решетников був немолодою людиною. Там, у вестибюлі, він
здавався йому значно молодшим. Коли дивитися звіддалік,
енергійні рухи, молодеча хода, військова виправка робили
його схожим на тридцятилітнього інтелектуала, котрий
для статечности відпустив бороду. Насправді ж йому було,
мабуть, близько п’ятидесяти.
— Ви працюєте автогенником? — запитав Решетников.
— Уже звільнився.
— У художньому вчилися?
— З п’ятого вигнали.
— Он воно що! За що ж вас виключили?
— За горілку.
Решетников засміявся.
— Ясно. Закушувати не вмієте. Ну, а зараз як? Може,
освоїлись трохи.
— Пробую, — в тон йому відповів Володимир.
— То, може, закінчите інститут. Я міг би вам
допомогти.
— А чи треба?
— Все ж таки диплом. Художника він хлібом не годує,
266

але для анкети щось важить. А втім, як знаєте.
Володимир уже почував себе трохи вільніше. Він
навіть наважився запитати:
— Хіба Віктор Небера нічого не пропонував?
Решетников нахмурився.
— Ви з ним дружите?
— Так.
— Ось що передайте Небері. Самої техніки мало —
мистецтво мусить володіти душею. Почуття, думки,
філософія. Яке ж це мистецтво без філософії?.. Малювати він
уміє. Але так уміють малювати навіть компютери. їм
філософія не потрібна. Саме цим вони й відрізняються від
людей.
— А портрет сталевара Медуна?
— Небера приклав вирізку з газети. Ну, що ж... От,
скажімо, Криворучко. Звернули увагу?.. Йому бракує
техніки, зате він глибоко розуміє людей. А Небера... Надто
він прямолінійно уявляє соціяльне замовлення. Людина в
труді — це не біологічний автомат, а Людина!.. Даруйте, я
захопився. Все ж таки він ваш друг... — Решетников поклав
руку на портфель. — Я ось що хотів вам запропонувати.
Міністерство доручило мені рекомендувати кращі роботи
на розгляд закупівельної комісії. Тут у мене є бланки угод.
Заповніть, будь ласка, але не гадайте, що питання вже
вирішене. Потрібні деякі дані... Щоб потім вас не шукати.
Тільки знайте: в столиці теж не всі однаково думають.
Решетников, шукаючи бланки, почав викладати із
портфеля газетні вирізки, бльокноти, якісь рукописи. Та
ось увагу Володимира прикувала дощечка невеликого
розміру — така, на яких він колись розмножував Христа.
Перед тим, як вона опинилася на столі, Володимир примітив:
на зворотній стороні щось намальовано. Його охопило
неприємне почуття, схоже на страх. То був страх перед
правдою, котра палила його вражену совість. Все ще
сподіваючись, що знайома дощечка — всі вони були однакової
форми — не несе на собі слідів його пензля, Володимир
стежив за пальцями Решетникова. В грудях раптом заболіло,
267

холодне тремтіння заволоділо колінами — він змушений
був піднятися, і, нервово обсмикуючи піджак, стояв біля
столу. Боячись, щоб Решетников не помітив, що з ним
діється, зробив кілька кроків по кабінету. Затерплі ноги
трохи віджили, але почали тремтіти руки. Він сховав їх у
кишенях.
Тим часом Решетников перевернув дощечку і
Володимир побачив Христа розіп’ятого на високовольтній вежі.
— Звідки це у вас? — мимоволі вихопилось у
Володимира. Голос був чужий, та й сам Володимир здавався собі
чужим, бо його повертали в ненависне минуле, де він,
сьогоднішній, уже б не зміг існувати.
Решетников подав йому дощечку і, продовжуючи
шукати бланки, пояснив:
— В райкомі подарували. Ось яке мистецтво ходить по
руках. З якогось інституту їм передали. Повезу в
міністерство. Там повинні це знати.
Нарешті бланки були знайдені, Решетников один із
них поклав перед Володимиром, але той навіть цього не
помітив — підійшовши до вікна, він пробував визначити,
звідки потрапила на Донбас продукція одеського алького-
ліка, що заробляв собі на горілку розмноженням
новітньої Голгофи.
Та ось він побачив: це ж копія! Вона майже нічим не
відрізняється від оригіналу — майже нічим! — але автор
завжди впізнає власний пензель. Ні, це була не його
робота — чиясь вправна рука продовжувала множити його
одеські гріхи. Де ж це робилося — тут чи в Одесі?..
— Ну як, цікаво? — запитав Решетников.
— Що ж тут цікавого? — промурмотів Володимир,
відчуваючи, що йому горить усе тіло.
— Ну, не кажіть. Це зроблено талановито. Але для
чого?.. Коли я дивлюся на вашу «Матір», мені зрозуміло,
якими настроями вона породжена. Не всі люди думають
про це, що мозок наш світиться. А він же справді
світиться! І, може, для нашого гена він виглядає Сонцем...
А Христос... Я не проти мітів. Але чому, чому?.. Ось що
268

для мене лишається загадкою. Виходить, ми не маємо
якогось сильнішого образу. Подумайте, скільки віків!..
— Прометей не молодший, — зауважив Володимир.
— Так. Але ж Христос усе ще сприймається буквально.
Це не просто поетичний образ — це форма світогляду.
Якби ж то люди бачили в ньому лише поезію!
— Може, так і бачать.
— Ні! Бачать реальну особу. І водночас Бога... Ну,
гаразд. Над цією проблемою нам іще доведеться ламати
голову. До речі, ваша картина саме тим мене й привабила...
Єдність, нерозривна єдність усього сущого з Космосом. Я
гадаю, релігії народжувались саме із цього відчуття...
Говорив він з павзами, котрі здавалися надміру
великими. Напевне, секунди та хвилини так розтягувались у
свідомості Володимира, як це буває лише на ешафоті,
коли перед духовним оком людини пропливає все її життя.
Володимир відсунув бланк, навіть не переглянувши
його.
— Нехай так...
— Що так? — здивувався Решетников.
— Не треба угоди. Якщо сподобається... Ви напишете,
а я приїду.
В бороді Решетникова щось ворушилося — то, мабуть,
пересмикувалися щоки.
— Будь ласка.
Вони попрощалися. Володимир, вийшовши у
вестибюль, відразу ж побачив Ксеню. На її обличчі проступала
нервозна блідість, вона чомусь тримала перед собою
розкриту сумочку. Може, хотіла трохи припудритись, та не
встигла.
— Ну, що?..
Глянувши на Володимира, ще більше зблідла. Вираз
його обличчя не обіцяв нічого доброго.
— Не знаю.
— Хіба він нічого не сказав?
Володимир мовчки взяв її за лікоть і повів до
роздягальні. Відразу ж.вони поїхали додому. Треба було все ц е
269

обміркувати тверезо. Дорогою він її розповів про те, що
ховалося в портфелі Решетникова.
— Невже Віктор? — кинула Ксеня такий здогад, який
також переслідував Володимира, але він боявся навіть про
це думати. Недоліки Віктора були йому відомі — це
недоліки людини, котра своє біологічне існування ставить
вище від будь-яких духовних категорій. Але поза цим у
Вікторові є доброта, готовість допомогти товаришеві.
Стихійні, неусвідомлені чинники, які дозволяли з ним дружити.
Невже ж він усе це розгубив? Якщо Христа справді
копіював Віктор, то це була зрада, тяжка зрада.
І тут Володимир згадав про таємничого Бориса Кор-
нійовича, який своєю появою вселив тривогу в душі Олесі.
Що з нею діється? Чому вона так насторожено ставиться
до дачного будинку? Якщо в цьому винна тільки Ната, то
відсутність Олесі на дачі лише допомагала б цій
легковажній особі почувати себе господинею. Ні, Олеся надто
молода для такого поділу: дача — для чоловікових розваг,
квартира — для шлюбного життя. Мабуть, Віктор зумів її
переконати, що Ната виконувала лише обов’язки
натурщиці, не більше. На цьому вони й помирилися. Але що ж
тоді її так мучить?
В душі Володимира почав шкребтися недобрий
здогад.
Довго вони обговорювали, як їм належить діяти. Десь
уже під ранок Ксеня сказала:
— Давай зїздимо в Бугаївку. Може, Оксана
Самійлівна щось знає.
— Олеся мовчить, то хіба ж мати скаже?
— Вона ж бачить, що з донькою діється. З ким же їй
порадитися, як не з нами?
Ще не встигло розвиднитись, як вони вирушили на
станцію. Поїзд, що зупинявся недалеко від Бугаївки,
проходив тут о дев’ятій ранку. Вони вийшли із вагона й
опинилися в лютій хуртовині. Земля й небо здавалися
велетенськими жорнами, що перемелювали своє зимове мливо,
а двоє людей у степу були схожі на іиурашів, котрі
потрапи270

ли сюди випадково — їх також не помилують страхітливі
камені, що крутяться й крутяться посеред білої холоднечі.
Дороги не знали — вгадували тільки напрямок. Било
снігом в обличчя, звалювало з ніг. Невідомо, як би
завершилась ця подорож, коли б за їх спинами не загуркотіло
металеве чудисько. Воно насувалося на них, продираючи
білу пелену завірюхи, — велике, темне, кудлате. То був
трактор, що тягнув за собою цілу скирту сіна.
— Агов! — крикнув тракторист, висунувшись із
халабуди. — Куди це ви?
— В Бугаївку.
— Лізьте сюди!
Виття вітру та гуркотіння трактора ледь-ледь
дозволяли чути слова.
В тісноті, серед випарів мастила й металевого
скреготу, доїхали вони до Бугаївки. Хату Оксани Самійлівни
ледве впізнали — вона була обкладена очеретяними снопами,
тільки віконця, замуровані морозом, визирали на подвір’я,
вщерть завалене снігом. Оксана Самійлівна зустріла їх з
подивом і тривогою.
— Боже милий! По такій негоді, та ще в черевичках.
Роздягайтеся. Що ж це вас привело?
Підставила стільці до печі, посадила гостей біля тепла,
а сама мерщій заходилася готувати частування. Коли
гості трохи відігрілися, знов запитала:
— Чи, бува, не сталося лиха?
Ксеня її заспокоїла — мовляв, усе гаразд, просто
провідати вирішили. В очах Оксани Самійлівни промайнула
підозра, але вона вдала, що повірила Ксені. Виставивши
на стіл сковорідку з пряженею, квашені огірки та
неминучу пляшку з прозорою рідиною, запросила:
— Ну, давайте погріємось.
Ксеня змусила Володимира відступитися від своєї
клятви — він-таки випив зо дві чарки. Як і завжди
потягнуло випити іще, але Володимир пересилив себе, від
третьої відмовився.
— Олесю давно бачили?з гіркотою в голосі почала
271

господиня ту розмову, заради якої вони долали степову
хурделицю. Мабуть, Ксеня не помилилася: Оксані Са-
мійлівні справді хотілося поговорити про доньку.
Ксеня відказала:
— Та, може, з тиждень.
— Вона вам нічого не розповідала?
— Негарно в них.
— Так, — скрушно хитнула головою Оксана
Самійлівна. — Але поспішати не слід. Може, він схаменеться.
Запанувала тиша. Знадвору билася об скло снігова
стихія, у печі приємно потріскували дрова. Якщо сягнути
думкою в минуле тисячоліття, то може видатись, що на землі
з того часу майже нічого не змінилося — і наші далекі
предки жили в таких самих хатах, сиділи біля отаких
печей, а сліпа віхола гуляла над цілим світом. Хіба що не
було в хаті транзистора, якого донька подарувала матері.
Він стояв на етажерці серед шкільних підручників, по яких
нещодавно вчилася Олеся.
— Віктор умовляв, щоб я на його дачу пересилялась,
— продовжувала Оксана Самійлівна. — Воно б, може, й
добре було, я той будинок бачила, але... Брехнею світ
пройдеш, та назад не вернешся.
Більше вона нічого не сказала, хоч Ксеня й
намагалася заохотити її до розмови. Лише надвечір, коли вщухла
хурделиця й гості почали збиратися на станцію, Оксана
Самійлівна викликала Володимира в сіни. Трохи
відхилила двері на подвір’я, звідти дихнуло сніговою свіжістю.
— Олеся мені все розказала. Ви теж не без гріха.
Зупиніть його, бо й вам не минути лиха.
— Про що ви, Оксано Самійлівно?
— Ніби не знаєте. Ксеня, може, й не знає, а ви...
В сутінках він глянув їй в обличчя. Осуду не помітив
— мабуть, їй було відомо, що його причетність до цієї
справи мимовільна, по його одеському минулому. Отже
Віктор нічого не приховав від Олесі.
— Хто такий Борис Корнійович? — запитав
Володимир.
272

— Ваш одеський знайомий.
«Невже справді Куций? — подумав Володимир. —
Тоді все ясно».
Був він не Борисом Корнійовичем. Та, мабуть, Куций
уже й сам забув, яке його справжнє ім’я.
Те, що Володимир зараз переживав, уже не було
страхом — він справді боявся лише брехні, ніщо інше його не
могло злякати. Пригадався той день, коли Віктор з
Іваном забирали його з Одеси. Віктор зник тоді на кілька
годин, вони всюди його розшукували, а коли він повернувся
до машини, Володимирові здалося, що за ворітьми майнула
постать Кирпи. Може, його одеські шефи встигли про щось
домовитися з Віктором? Чи, може, випитали, куди це він
збирається везти їхнього художника? Імені тоді у Володимира
не було — контрабандисти називали його лросто
Художником. Лише Кирпа інколи називав по імені
Ну що ж, треба негайно їхати до Віктора. Справа
прояснилася: копіювання Голгофи — це його робота.
По дорозі на станцію Володимир переповів Ксені
коротку, але вичерпну розмову з Оксаною Самійлівною.
Ксеня була вже підготовлена до гіркої правди — вона її не
здивувала, тільки дуже засмутила.
— Що ж ти збираєшся робити?
— Я ще не знаю, — відповів Володимир, дивлячись
собі під ноги. — Треба побалакати з Віктором.
— З розмахом працює. Не те, що ти — за пляшку
горілки. У них, видно, справжня індустрія.
Ксеня намагалася говорити спокійно, навіть з
відтінком іронії, але Володимир бачив, що це їй важко дається.
Він жив одним: за будь-яку ціну припинити виготовлення
картинок, котрі лежали палючим тавром на його
художницькій совісті. Іще не знав, як це зробити, — хіба ж вони
прислухаються? — але розумів, що з тим тягарем на душі
ні жити, ні працювати не зможе.
Повернувшись додому, відразу ж поклалися спати.
Володимир негайно заснув. Напевне, нерви його видужали. З
рік тому глибокі нервові струси породжували безсоння, а
тепер, бач, сон упав на Володимира з материнською
ла273

скою, навіть нічого недоброго не приснилось. Можливо,
тому, що Ксенині пальці ніжно перебирали його волосся.
Прокинувшись серед ночі, Володимир побачив Ксеню
— вона сиділа, зіпершись плечем на килим, прибитий до
стіни. Оголені руки лежали на ковдрі, місячне сяйво, що
заповнювало кімнату, з дивною чіткістю окреслювало її
профіль. Ксеня непорушно дивилася в куток кімнати, куди
також сягало світло місяця. І, здавалося, саме про це вона
й думала — про місячне світло.
Та ось вона ворухнулася, її очі якось неприродно
зблиснули. Не відразу він збагнув, що то були сльози.
Спіймав її руку, поклав собі на груди. Ксеня винувато
посміхнулася — мовляв, не засуджуй, що плачу. Витерши
сльози, шепнула:
— Спи, Володю, спи.
— А ти?
— Я теж.
Опустила голову на подушку — гадала, що він засне.
Та він уже не міг заснути. Лише тепер йому по-справжньо-
му відкривалося, яке це лихо — людська самотність. Ніби
ніщо в світі не змінилося — той самий вік, та ж сама пля-
нета, — але страшно навіть згадати, що він пережив після
розлучення з Нелею. А тепер ось біля нього ‘б’ється
жіноче серце, і в тому серці відведено йому не якийсь куточок
— Володимир знає, що Ксеня живе повністю його життям.
Йому стало соромно за оту свою примху: мовляв, не по-
жілочому вона сильна. їй би слід чоловіком бути. Примха,
звичайно, — але ж будь-який чоловік щиро визнає її
вродливою.
Раптова згадка про Нелю здавила йому груди, але це
тепер було ніби в минулому — не біль, а лише спомин
болю Та спомин знову відгукнувся спражнім болем — якщо
його не відігнати, він здатний із минулого повернутися в
день сьогоднішній, і тоді... Тоді Володимир почне
вишукувати недоліки у Ксені. Які ж ми інколи буваємо потворні!
Треба навчитися себе контролювати, бо так можна
втратити елементарну порядність.
274

Цікаво, яка жінка стане Матір'ю Людства — типу
Стели чи типу Ксені? На його полотні виступає жінка типу
Ксені, а Стела породила зовсім інший мотив — мотив со-
няшної краси, що пробуджує в душі високе й водночас
трагічне. Обезкрилений ангел, котрий розбився об грішну
землю, де люди ще й досі мордують людей.
— Чого ти не спиш? — підвела голову Ксеня.
Голос її прозвучав з прихованою надією — їй, мабуть,
хотілося, щоб він не спав. Ксені потрібне живе слово
серед цієї тривожної ночі, котра підживлювала в ній недобрі
передчуття.
— Вже виспався.
Володимир приготувався слухати — звісно, Ксеня
хоче з ним погомоніти, бо чого ж вона цілу ніч не спала?
Людина, яка пережила самотність, стає чуйною. Так, він
зараз не той, яким був з Нелею. Тоді Володимир хотів,
щоб Неля навчилася його слухати, а тепер він здатний
слухати сам. Самотність лише тоді зникає, коли є кому тебе
вислухати. Простий закон двох істот, котрі сходяться для
того, щоб уникнути самотности. Та як часто вони при
цьому лише поглиблюють її! І все через те, що не вміють
одне одного вислухати.
Ксеня мовчала — мабуть, те, про що вона зараз
думала, висловити нелегко. Володимир лагідно запитав:
— Про що ти думаєш, Ксеню? Кажи мені все —
добре й погане. Тебе щось мучить.
Вона ледь чутно мовила:
— Так.
— Що ж саме?
— Ну, ця історія. Боюсь за тебе. Тут потрібна
розсудливість, навіть трішки хитрости. А це зовсім не в твоєму
характері. Через те й боюсь.
— Яка хитрість?
— Ось яка. Ти їм дуже потрібний, але вони тебе бояться.
Якби ти погодився працювати з ними...
— Ксеню!..
— Не поспішай. Якби ти погодився, вони б тебе
озоло275

тили. Це зараз ходовий товар. їм потрібні нові сюжети, це
ясно. Віктор здатний копіювати, але чогось оригінального
вони від нього не діждуться. А ти...
— Від мене теж не діждуться. То була якась коротка
хвиля. Зараз я вийшов із цього кола.
— Як ти збираєшся розмовляти з Віктором?
— А як з ним розмовляти?
Коли Ксеня знову зіперлася плечем на шорсткий
килим, Володимир бачив лише її шию та обличчя — у
місячному сяйві вони здавалися висіченими з мармуру.
— Будь обережний, Володю. Ну, скажімо, ти
запротестуєш... Вони злякаються...
— Чого ж ти хочеш — щоб я погодився?
Вона вигукнула крізь сльози:
— Та вони ж тебе просто вб’ють!..
— Таке скажеш! Може, я справді зупиню Віктора.
— Не зупиниш... Його не можна зупинити... Він надто
далеко зайшов... За свій будинок він навіть... навіть
Олесю готовий задушити.
Ксеня вимовляла це крізь глибоке схлипування, що
стрясало всю її постать. Володимир відчував: вона ось-ось
зірветься на гістерику — треба було якось її вспокоїти.
Він запевний Ксеню, що буде обережний при зустрічі з
Віктором, а що робити далі — підкажуть обставини. Сам
Віктор, звісно, не страшний, зате Борис Корнійович...
Володимир певен, що це був Куций. Ні Вухатий, ні Кирпа на
мистецтві не розумілися — вони виконували чорну роботу.
— Ти раніше вивідай, що там у них, — наполягала
Ксеня. — А тоді вже обміркуємо. Може, нам треба звідси
виїхати.
— Куди?
— Хоч на край світу. Художником ти залишишся
всюди. Та й для мене робота знайдеться.
Володимир згадав про Олесю: як вона переживає свої
гіркі відкриття? Мати порадила їй не поспішати з
розлученням — може, Віктор схаменеться. Ну, гаразд: ось він,
Володимир, схаменувся, а що робити далі? Цього він не
276

знав. Може, й Віктор не знає. Цілком можливо, що разом
їм легше буде відшукати рішення. Принаймні треба
спробувати.
Ксеня запитала:
— А як ти ставишся до самого малюнку? Христос,
розіп’ятий на високовольтній вежі... Знаєш, це сильно! В
цьому ти, мабуть, не помилився.
Володимир нервово заперечив:
— Ні, Ксеню. Це наклеп на сучасну цивілізацію.
Ефективний трюк, який до смаку лише снобам. Трюк, а не
філософія. Мені соромно, що це вийшло з-під мого пензля.
— Ти погодився з Решетниковим?
— Не зовсім. Решетников зосередив увагу на особі
Христа: хто Він — людина чи Бог? Мене це питання не
хвилює.
— Дивно. Воно всіх хвилює.
— Бачиш, Ксеню... Як це пояснити? Справа ось у
чому. Гностики, які створювали євангелії... Вони мали
великих попередників — Пітагора, Платона, Арістотеля. А ще
раніше — єгипетських та вавилонських сонцепоклонників.
Взявши їхню філософію, гностики створили могутній
образ Месії-рятівника людства. Я гадаю, що це не одна
людина. Це — всі ми. Діти Світла. Цілком можливо, що
реальна особа також існувала — геніяльний проповідник.
Прототип Христа. Але тут варто прислухатись до
Сковороди. Він каже, що біблійні образи — це алегорії, в яких
слід вбачати закони природи. На мою думку, це вірно. Що
ж до особи Христа і Його чудес... Це вже поезія, а не
філософія.
— Які закони? — піднялась на ліктях Ксеня.
— Мовою науки — фотосинтеза. Від Сонця летить
промінь, який потім стає людиною... Та подумай, Ксеню:
хіба ж тут одним словом скажеш — фотосинтеза? Ми звикли:
є науковий термін — то й досить, він усе пояснює.
Насправді ж наукові терміни — лише ярлики, котрі нічого не
кажуть про глибинну сутність. Зрештою, фотосинтеза — це
тільки робота. А де ж той суб’єкт, котрий її виконує?
Тво277

рення не може відбуватися без Суб'єкта Творення. Словом,
Христос — це Дух Сонця. Всі земні народи бачили Сонце
живим, одухотвореним. Чи може мертвий батько породити
живого сина? Це ж нісенітниця!
— Я згодна, Володю. І все ж таки я про реальну
особу... Для людей це ближче, ніж абстрактні роздумування...
Вона була?
— Могла бути. Дух Сонця втілюється в людях.
— Хіба ж сучасна цивілізація не розпинає Христа?
Поглянь, що наробила промисловість! Річки пересихають,
ліси вирубуються.
— Всі цивілізації Його розпинали. Сонце створює
родючі ґрунти, а люди їх виснажують, перетворюють на
пустелі... Але зверни увагу: сьогодні промислові країни
годують тих, хто відстав... Хто родючість ґрунтів протягом
століть перетворював лише на нові людські організми. А
технічний процес навіть не починався... Розумієш, про що
я кажу? Тут, Ксеню, невидимо для людського ока діє
закон збереження й перетворення енергії. Промисловість
спершу також виснажує. Потім починає діяти в зворотному
порядку. Діє на збагачення.
— Звідки це в тебе, Володю?
— Не знаю. Чому мені треба було це зрозуміти. В
Одесі я не лише пиячив та ікони підновлював. Вивчав
філософію, політекономію. Особливо фізіократів. І нашого Подо-
линського... Ну, тепер бачиш: промисловість не лише
забруднює природне середовище... Я вірю, що людство
згодом упорається з цим лихом. З отим забрудненням...
Нафта, вугілля — це також соняшна енерґія. Через
кілька десятиліть люди перейдуть на інші види енергії.
Братимуть просто із космосу. Без енергії проґрес
неможливий. Більше того: людство загине.
— Звичайно, — погодилась Ксеня. — Сьогодні це
навіть секретарі обкомів розуміють.
— А я що зробив? Христа розпинає той, хто виробляє
енергію. Ось у чому підлість. Мене засліпив дешевий
278

ефект, а його підхопили. Що вони втягнули мене в
контрабанду — це ще півбіди
— Не кажи так! За Христа не посадять, а за
контрабанду...
— Злочин супроти істини — це більше лихо, ніж
простий кримінал. Це гріх, великий гріх! Я пустив по світу
наклеп на людство, на Христа, на Сонце.
— Не ти — Віктор.
— Я теж розмножував. Але моє, мабуть, загубилося.
Принаймні так я себе заспокоював. А Віктор... Він
намагається перетворити мій моральний злочин на бізнес. Тепер
ти розумієш, що сталося? Скажімо, десь у лябораторії
створили шкідливу бацилу. А вона раптом вислизнула й
помандрувала по світу. Ось що вийшло, Ксеню. Який же я
дурень! Навіщо було дарувати? Я ж тоді вже бачив свою
помилку.
Тепер Ксеня розуміла, що його катувало. Про сон у
цю ніч не могло бути й мови.
20
Халупка, яку вимостив собі Микола Остапович, сіріла
в кінці попівського городу, серед виноградних кущів. Вона
змайстрована не так уже й кепсько — там були дерев’яна
підлога, вікно, побілейа стеля. Двері добре припасовані, в
кутку стояла груба. Холодна зима на Одещині видавалася
рідко — лише позаторік море так замерзло, що рибалки
ходили по кризі майже за небосхил. Але здебільшого сніг
одразу ж танув. Зате катакомби не знали ні зими, ні літа
— під землею завжди однакова температура: від плюс до
плюс десять градусів. В катакомбах у Медуна теж був
добре обжитий куточок — на колишній партизанській базі.
Вони з Пилипом Калістратовичем все ще
спілкувалися за старим звичаєм: в обумовлений час піп ставив у
відро горщика з обідом, обережно розмотував тонкий,
довжелезний трос, а Медун звичним рухом ловив попівське
відро — і тоді на партизанському столику, де ще й досі
збе279

реглися дорогі імена, з’являлися такі страви, які хібащо
снилися катакомбістам. Так називали себе підземні
партизани.
Власне, в цьому давньому звичаї була велика перевага:
якщо по дворику від колодязя до хати треба було зробити
не більше двадцяти кроків, то по підземних переходах
доводилось продиратися не менше годину. Медун інколи не
виходив з-під землі по пів, а то й по три доби — життя під
петлею ще змалку здавалося йому цілком природним, як і
кожному справжньому шахтареві. А тут проти донецьких
шахт справжнісінький санаторій!..
Ось перед ним стоїть партизанська піраміда з
автоматами й Гвинтівками. Всі вони перечищені, змазані, всюди
висять бірочки з прізвищами. І не буде, мабуть, великого
зла, коли ми підслухаємо Медунове бурмотіння, що
інколи перетворюється на якісь чудернацькі команди. Він
давно вже звик сам з собою балакати — десь у голові
рояться думки, перед очима виникають обличчя, то чому ж язик
лишати безробітним? Нехай він теж встигає за думкою. А
проте це навіть не думка, — це щось схоже на безладні
уривки із кінофільму, якого ніхто не бачить, окрім самого
Медуна. Микола Остапович діє в ньому іще молодий, на
обох ногах. І люди ті ж самі стоять перед ниЧі, хоч і
давно вже немає їх на світі.
— Вечірнюю повєрку становись! По порядку номеров
рощитайсь! (Торкаючись рушниць та автоматів). Перший,
другий, третій... Голоштан! Підбери живота... Який
живіт? А чортзна який. Мабуть, іще довоєнний... Четвертий,
п’ятий... Куди дивишся, Чернишов? Ти не в тещі на
іменинах, а в строю. Що ти хотів? Вопрос?.. Запам’ятай,
Чернишов: у старшини увольнітельну випросити можна, у роді-
ни — нікагда! Сам уже двадцять чотири роки в отпуску не
був. Отбой!.. Днювальний, сідай. Поговоримо. Солдат
спить, а служба йде... Дмитре, дай закурить. (Сідає,
закурює). Ти правильно зробив — себе і їх однією гранатою.
Помирати — так з музикою. А там — живуть.
Народжуються, старіють. Житіє!.. Мотря мене дезертиром хотіла
280

зробити. Яка Мотря?.. Нормальна Мотря... Ну, давайте,
хлопці перекусимо, чим Бог послав. Що, добрий борщик,
Микито? Який там у біса довоєнний?.. Правда, може, й
довоєнний. У наших людей завжди борщ довоєнний — одна
війна кінчається, друга криваву пику показує... їжте,
хлопці, їжте. Колись люди на гробки носили, тепер сюди
носять. А я й не бороню — так у народі заведено. Бог там,
чорт — не знаю. Наше діло — службу нести...
Ці монологи були справді безкінечні — така вже
звичка у людини виробилась. Інколи Медун ловив себе на
тому, що він починає вголос розмовляти навіть там, де це
зовсім недоречно — скажімо, на сільському базарчику.
Стрибаючи на милицях поміж базарних столів, він
бурмотів щось подібне, ні до кого не звертаючись.
Давно вже нікого не дивує оця звичка Медунова, хоч,
напевне, для якогось педантичного психіятра він був,
звичайно, людиною ущербною. Інколи Медун і сам розумів,
що він виглядає дивакувато — люди завжди посміхалися
йому вслід: мовляв, не від світу цього! Але то були добрі
посмішки — Медуна всі любили. Завдяки йому затишніше
людям жилося у своїх двориках. Бо нерідко катакомби
вдиралися просто в хати або льохи: підійми ляду — і ти
вже опинився там, де панує страхітлива темрява, в якій
віками ховалися не лише борці за народну волю, а й
контрабандисти чи просто розбійники. І доки в отій темряві
стрибає на своїх милицях невтомний Медун, доти в
катакомбах живе той дух, який їх не зрадить — дух Світла, а не
Мороку. Через нього й самі катакомби робилися чимось
таким, про що можна думати з добрими почуттями, без
страху. Матері менше боялися за дітей, чоловіки — за
своїх молодих дружин. Хоч і ходили чутки про недобрі діла
— у великому місті всього трапляється — але їхніх
молодиць та дівчат покищо Бог милував...
Медунові все ще не давав спокою жіночий крик у
підземеллі, та він поволі переконав себе, що то була тільки
слухова галюцинація. Щоправда, міліцію він повідомив,
але до Федора покищо не їздив. Хтозна, який він тепер?
281

Може, й не доступивши — полковник! Тоді в них
найстаршим був капітан Молодцов. З полковниками Медунові
ручкатися не доводилось...
Сьогодні неділя, але Медун вирішив не виходити на
поверхню — ліжко тут добре, повітря свіже, чому ж не
відпочити? Вчора натомився — все шукав хід у замуровані
лябіринти, але не знайшов. Це його дуже дратувало. Потім
заснув так, що ледве обіду не проспав. Негайно ухопив
милиці й по добре утрамбованій долівці — ще з тих часів
утрамбована! — рушив до колодязя. Стрілки годинника,
які світилися в темряві, показували дві години, отже
Пилип Калістратович зараз йому на «ліфті» обід спустить.
Механізація!..
Та коли брязнуло заповітне відро, він одразу ж
зрозумів, що воно порожнє — з горщиком бряжчить зовсім
інакше. Зануривши в нього руку, намацав записку:
«Дорогий Миколо Остаповичу! У неділю навіть Господь
відпочивав — вилазьте судака їсти».
Звідки ж той судак? Ставрида, скумбрія — що
завгодно, але не судак, бо судаки тільки в Дністровському
лимані водяться. Хіба, може, панотець встиг уже на Привозі
побувати. Або Мирон заїхав...
Скинувши з себе ватянку — дорога нагріє! — Микола
почав долати крутизну катакомбів: треба було із
нижнього поверху перейти у верхній. Вибрав найкоротший шлях
— через льох, бо до церкви таки далеченько. Там, біля
церкви, також є добрий хід у підземелля. Здебільшого тим
ходом і користується Медун.
Піп, напевне, догадався, що він старою дорогою
повернеться — вже й ляда була піднята. З кухні пахло
смаженою рибою, Одарка Митрофанівна вичитувала свого
батюшку:
— Вік прожив, а риби смажити не навчився. Не жалій
борошна, не жалій... Дай сюди! Геть звідси, бо всю рибу
попсуєш.
Чи прожив би Микола в катакомбах так довго, коли б
не піп з попадею? Тут було стільки вигод, яких йому
ні282

хто не забезпечить. І колодязь, і оцей льох. А головне,
звичайно, люди — Пилип Калістратович і Одарка Митро-
фанівна. Для них він не був диваком — піп вважав себе до
старовинної Книги приставленим. Микола приставлений
до партизанської піраміди. Обидва вони були музейними
істотами, хоч ті музеї сприймалися по-різному. Проте
вони давно вже почували себе колегами — попові також
дещо належало від партизанської слави, а Медун любив
гортати Біблію, хоч і витлумачував її на свій лад. Так,
скажімо, іконостас у вигляді рушничної піраміди (Медун
інакше її не називав) спочатку сердив Пилипа Калістратовича
— доки він не звик до Медунової мови. А потім уже й те,
що стояло за цим жартом, — серйозне, не жартівне! —
почало сприйматися як жива істина: не сотвори собі кумиру
із речей пустих, нікудишніх. Але над пірамідою витали
душі солдатські, то це ж таки справжня святість!.. Тепер у
декотрих модників є такі іконостаси, що й церква
позаздрить. А чи багато там святости? Справді ж бо: можна у
храмі гріхів набратися, а можна й серед гною стати
праведником...
Коли Медун виліз із льоху (Калістратович йому
допомагав), обід був майже готовий. Обідали на кухні. Стояла
навіть пляшечка вина — крови Господньої. Так його й
споживали — мов до крови прикладалися. Обидва були
непитущі — хмелило їх не вино, а розумне слово. Любили
побалакати на духовні теми, хоч і лишилися назавжди
ідейними супротивниками. Адже ж Микола Остапович при
всій дивакуватості його мови не був релігійною людиною.
Фактично його погляди на природу нічим не різнилися від
поглядів Сашка. Вони разом росли, разом ходили до
школи. Старий Остап Медун, таврійський хлібороб, який
Сашкові доводився дідом, а Миколі батьком, вважався
набожною людиною, але то була поміркована народна
набожність, яка своїм корінням сягає в дохристиянський період
нашої історії, коли люди фактично обожнювали природу.
Якби вмерло на нашій землі те старовинне коріння, то чи
міг би на ній так легко вкоренитися атеїзм? Він виростає з
283

нашого минулого так само, як виростають пісня і мова.
Отож для Пилипа Калістратовича Світло лишилося
Духом — тобто Богом, а для Миколи Остаповича це була
природа, матерія.
Пилип Калістратович читав по пам'яті євангеліє від
Іоанна:
«І Слово тілом стало і вселилося між нас, — і
бачили ми славу Його, славу як Єдинородного від
Отця, — повне благодати й істини».
Микола Остапович спокійно, розважливо заперечував:
— Цього, Пилипе Калістратовичу, я ніколи не розумів:
Слово тілом стало... — Микола не поспішав: є насолода в
самій суперечці, то навіщо ж поспішати? Це однаково, що
ковтати судака, не розжовуючи. — Щоб стати людським
тілом, треба раніше стати пшеницею. А пшениця не слово,
а Світло. Церква не має права відставати від дитячого
садка... Потім народжується слово. Або дух людський. Це ж,
мабуть, те ж саме.
— Світло — це Агнець Божий.
— Отой Агнець усе й затуманює. Якби не Він, все б
стало на свої місця. Ви кажете: Слово було споконвіку у
Бога... Якщо ви Богом величаєте Світло, то гіро що нам
сперечатися?.. То вже пуста суперечка. Хай формалісти
нею займаються...
— Та годі вам, годі, — втрутилась Одарка Митрофа-
нівна. — Ти, Пилипе, краще б розказав, як тобі базарювалось.
Строгі, різко окреслені риси попового обличчя зім'яла
невблаганна старість, але й вона не владна була забрати
те, що показує людину духовно щедрою навіть з виду, не
лише у своїй глибинній сутності, котра здебільшого
лишається для нас таємницею. Про Пилипа Калістратовича
можна сказати одразу: це — відкрита, щира душа. І саме
це робило його обличчя привабливим. Ось воно
засмутилося, в очах з'явилось щось бентежне й болісне. Мабуть,
не хотів Пилип Калістратович починати про це розмову до
сніданку — для людських скорбот часу завжди вистачить,
на радість його відведено менше.
284

— Судака вам Прокіп передав, — мовив піп. — Каже:
ні, батюшко, я з вас грошей не візьму. У вас Микола
Остапович проживає. Які ж там гроші?.. Просто це вам на
розговіни.
Микола вислухав попове визнання без особливого
хвилювання — до Прокопа в нього не було злостивих
почуттів, а свіжа риба в наш час, коли її лишилося не вельми
густо, ніколи не буває недоречна.
— Ну, то що? — посміхнувся Микола, гадаючи, що всі
переживання його друга зосереджені саме на тому, що цю
рибу передав Прокіп, а не хтось інший. — Ми ж її вже з’їли,
покищо не потруїлися. То, може, дасть Бог, якось
перемелеться.
Але те, що потім розповів Калістратович, викликало
бентежні й суперечливі почуття. Тільки-но піп устиг
відійти від базарного прилавка, як до Прокопа присікався
довгоносий чоловічок в окулярах. Чоловічок звинувачував
Прокопа в тім, що він продає крадену рибу. Покликав
міліціонера, тицьнув йому під носа якусь книжечку й
наказав негайно затримати злодія. Міліціонерові дуже не
хотілося цього робити, він довго огинався, але змушений був
виконувати наказа, бо той чоловічок, видно, значився
якимось базарним начальником. Тієї й риби було всього
кілограмів шість, не більше — Калістратович до Прокопа
підійшов перший, бідолашний рибалка не встиг і
карбованця вторгувати. Так його з тією рибою кудись і повели...
Оце й усе, що розповів Пилип Калістратович, бо далі
він нічого не знає — одразу ж поїхав додому. Ось якою
рибою вони поснідали! Краденою...
Добре вони знали, що то була за «крадіжка». З давніх-
давен рибалкам-колгоспникам риба на трудодні
видавалася. Здебільшого вони жили на таких кручах, що про
городи не могло бути й мови — хібащо виноградник
невеличкий, для власного вжитку. Корів теж не тримали — не
було випасу. А як немає корови, то й кабана не вигодуєш. Це
вже Митрофанівна якось умудряється — тут робітнича
їдальня по сусідству, її помиї віддають. Отож матушка й
вигодовує ними кабанця.
285

Єдине, що міг тримати рибалка у своєму господарстві
— це кури. Та, може, іще коза, якщо господиня не
боялася клопоту. Заробіток складався з невеликої суми, яка
сплачувалась щомісячно, та з риби котра видавалася
натурою. Взявши довідку від колгоспу, рибалка їхав на базар,
продавав рибу і отримував додаткові гроші. Та раптом
хтось із ображених юшкоїдів вирішив «потурбуватися» про
рибалку. Справді ж бо: поїхати на базар можна лише раз
на тиждень, у неділю, а де ж зберігати рибу, спійману в
понеділок? Отож і вирішено було видавати рибалкам так
звану товарну рибу — тобто заморожену. Свіжу рибу із
колгоспу відвозили на базу, а звідти привозили ту, яку
колгосп мав право видавати на трудодні. В деяких
рибальських колгоспах на трудодень можна було отримати до
десяти кілограмів риби. Все тут враховано: і те, що
рибалка не має присадибної ділянки, і те, що він наражається на
небезпеки, яких не знають вінницькі або полтавські
колгоспники. Більшого б ніхто й не просив — цього досить, щоб
жити заможно. Та ось у чому біда: рибалка споконвіку не
їв і ніколи не їстиме замороженої риби! Що ж до продажу
її на колгоспному ринку, то тут знов виникає питання:
кому ж вона потрібна? Її по державних магазинах досить.
Людина йде на ринок по свіжу рибу, яка ще тріпочеться в
руках, а не по «товарну»...
Ображені юшкоїди перехитрили державу. І ось
наслідок: вже кілька років колгоспники просто відмовляються
від тієї риби, яка належить їм законно. Вони беруть
значно менше, ніж їм належить, але беруть свіжу — із
власного улову. Всім це добре відомо, робиться все по честі й по
совісті, але ж таку рибу не повезеш на Привіз — вона
«крадена»!
А Прокіп чомусь привіз — мабуть, Мотря підбила...
Тяжко було на серці в Миколи Остаповича. Може б,
хтось і сказав отак: ага, попався, чоловіче нечестивий!
Туди тобі й дорога. Знатимеш, як до моєї жінки у віконце
стукатись. А Микола думав інакше: навіщо ж ти, Мотре,
Прокопа занапастила? Він же після війни п’ять років
кол286

госпом правував. Що ж це йому тепера буде? Звісно, до
п'ятниці посадять, але ж «примусовку», мабуть,
доведеться відробляти. І знов же: судимість в анкеті з’явиться. А
раз є судимість, то й партквиток заплямований — краще
здай, чоловіче, злодіїв у партії не тримаємо. Та він же, цей
«злодій», усю Вітчизнязну пройшов, п’ять поранень має!
Тільки й того, що під одягом їх не видно. Ось що ти
наробила, Мотре. А ти ж ніби й не була такою, коли ми
побралися. Що там воно в нас вийшло — то вже Бог розсудить,
але чести людської ти ніколи не ганьбила. Про шлюбну
честь я мовчу — тут я тобі не суддя! Я й сам про це
нічого не знаю. То як же ти могла на таке рішитися? Е-ех,
Мотре, Мотре!..
Губи в Миколи ворушилися — здавалося, зараз
почнеться один із тих безконечних монологів, за які люди
з нього по-доброму посміювались. Калістратович таки
вгадав: дуже засмутився Медун від цієї вістки. Християнська в
нього душа, хоч він і язичник! Через те батюшка й не став
йому розповідати одразу, що сталося на тому клятому
Привозі — нечиста сила туди привела і Прокопа, й
Калістратовича.
А все ж судака треба було спожити в душевній
рівновазі — не для смутків його Прокіп дарував, а для радости.
Ну, не вийшла радість, так сам же Прокіп у тім не винен.
Важливо бажання людське врахувати, а не те, що потім з
нього риходить. Бо виходить із бажань наших казна що!
Сатана не спить — він усе встигає вивернути навиворіт...
— Я до Мирона іду, — похмуро сказав Медун. —
Нехай виручає. Треба раніш подзвонити додому. Може він в
Одесі.
Медун уже спіймав милиці, як піп опустив йому на
плече свою сухорляву руку:
— Сидіть, Миколо Остаповичу. Я сам схожу до
автомата. Митрофанівно, в тебе є дві копійки?
Озброївшись четвіркою монет, він нап’яв рясу і,
перехрестившись на образи, вийшов з хати.
— Дуже за людей вболіває, — зідхнула Одарка Ми-
287

трофанівна. — Такий уже вболівальник, що не приведи
Господи.
Микола Остапович пригадав, як однієї осінньої ночі за
ними погналася поліція. Розривна куля роздробила Меду-
нові коліно. Страшно було хлопцям спускати його в
катакомби — там і здорові ледве продиралися, доки на ліктях
та на колінах виповзали туди, де можна розігнути спини.
Втягнути в церкву простіше — на кладовищі був хід, що
виводив під самісінький вівтар. Туди його і втягнули ката-
комбісти. Зробивши сяку-таку перев’язку, вони пообіцяли
привезти лікаря. Біля нього залишився тільки Мирон, всі
інші пірнули в катакомби.
Поліція обшукала все кладовище і, не знайшовши
партизанів, вирішила, що вони ховаються в церкві. Привели
попа, почали вимагати, щоб він відчинив браму.
— Ключ у сторожа, — відповів Калістратович.
Знайшли сторожа, але в нього також ключа не
виявилось — він-таки був схований у попа. Церковну браму
висадити нелегко — не так її змайстрували добрі люди, щоб
можна було розторощити прикладами.
Зрозумівши, що піп не хоче відчинити церкву, йому
почали погрожувати розстрілом.
Тоді Калістратович сказав:
— Хто в Бога вірує, тому смерть не страшна. Та за
вас, грішники, мені й на тому світі буде боляче. Ви ж не
татари — вас хрещені матері народили. Наші, українські
матері. Як же ви смієте оскверняти храм Божий?
Він говорив це так голосно, що ті, хто ховається в
церкві, його почули. Є там хто-небудь чи немає — того
Калістратович не знав. Він лише догадувався, що там
може хтось бути — це умовлено на той випадок, якщо
когось поранять і треба буде подати невідкладну допомогу.
— Пусти його, — наказав старший із поліцаїв.
Але від церкви вони вже не відходили до ранку.
Вранці сторож відімкнув браму. Видима річ, там нікого не
було. Запинаючись ризами, щоб сховати світло ліхтарика,
лікар устиг обробити рану, накласти шини — й лише тоді
288

хлопці з великими труднощами втягнули Медуна у свій
підземний госпіталь. Якби вони почали це робити без
лікарської допомоги, Медун би не вижив — їхня незграбна
пов'язка сповзла б і загубилась, рана б жорстоко товклась
об каміння, поранений загинув би від кровотечі та
неминучого шоку...
Які ж були щасливі Пилип Калістратович і Одарка
Митрофанівна, довідавшись про те, кому вони врятували
життя.
— Ніби серце моє чуло, — спустившись у підземний
госпіталь з мискою квашеної капусти та з іконою, сказав
піп. — Бог не покидає своїх праведників. Я вам святий
образ приніс. Це Юрій-Змієборець. Кажуть, його малював
Федуско з Самбора. Цій іконі майже чотириста років... Ви
ж і є справжні змієборці, діти мої.
Так і висіла ця ікона над головою Медуна в
підземному госпіталі. Лише після війни повернув її Микола
Остапович на старе місце. І, може, саме через те так боляче було
Калістратовичу, коли випещений молодик (лікар же,
лікар!) приїхав торгуватися за неї з таким виглядом, ніби це
був магнітофон або колеса для «Волги».
Повернувшись до хати, Калістратович доповів:
— Мирона дома немає. Його донька... Такий
янгольський голосочок!..
— Маринка, — уточнив Медун.
— Вона сказала, що батько в Іллічовськ поїхав.
— Ясно. Там його сейнери стоять.
Медун збирався недовго — сів у коляску,
прилаштував милиці й вирушив з двору.
За Чорноморкою глиняйа крутизна кінчалася, степ
збігав до моря плавно, спокійно, мовби одна стихія
продовжувала другу. Пляжі тут були чудові, сріблився перлямутро-
вий пісок, але все довкола захаращено відомчими базами
— кожна установа вважала за потрібне відгородити для
себе шмат морського берега. Робилося це незграбно —
інколи загороджувались навіть колючою дротиною.
Загалом же всі оті «бази відпочинку» до того псували
морсь289

кий берег, що природа волала до людей і сонця:
«Звільніть мене від отого лиха! Не перетворюйте на смітник».
Матроси, які порядкували на сейнері, сказали
Медунові, що командир фльоти (точніше — капітан фльоти)
виїхав до Миколаївки. Миколаївські рибалки чомусь
називали Мирона командиром. Так звик називати й Медун.
Миколі Остаповичу нічого іншого не лишалося, як
правувати свою триколісну «танкетку» туди, звідки його
ніхто не виганяв, але де на нього не дуже й чекали.
На цей раз Медун приторохтів до двору без особливої
дипломатії. І все ж Григорій його помітив, одразу ж
вийшов на дорогу, щоб перекинутися словом, а його Альбіна
вже, звичайно, майнула поміж виноградниками — десь
видно, теревенить із Мотрею.
Григорій — старший брат Катерини. В катакомбах він
не був — воював десь на Півночі. Високий цибань з
витягнутим обличчям, що було сіре, не зважаючи на сонце й
палючі вітри, які його смалили, він був зовсім не схожий
на свою сестру. Видно, в батька вдався. Катерина —
кругловида і, як більшість кругловидих людей, трішки
кирпата. Вона вся в матір.
— Добридень, Миколо. Щось ти не частр нас
провідуєш. Видно дністровська водиця до шлунку не прийшлась.
А наш брат звик — черпнеш за бортом, кращої й не треба.
— Де Прокіп? — увірвавши зумисні баляндраси,
запитав Медун. — Він повернувся з базару?
У Григорія над очима, у глибоко посаджених орбітах,
заблимали сірі повіки.
— Навіщо він тобі?.. Ну, заходить інколи пособити.
Так ми ж усі пособляємо. Без цього не проживеш.
— Я не про те питаю. Він повернувся з Одеси?
— Хіба він в Одесу їздив? Я щось не чув.
Медун важко піднявся з сидіння, зіп’явся на милиці й
пошкутильгав до хати. Мотря зустріла його трохи
здивовано, але одразу ж метнулася до груби, щоб приготувати
обід.
290

— Йди ближче, Мотре, — покликав її Микола. —
Побалакати нам треба.
Вона слухняно сіла на лаві, приготувавшись слухати.
— Ну, кажи.
Микола, зіпершись на милиці, стояв посеред хати й
кидав їй просто в обличчя:
— Ти-таки добряче стерво, Мотре.
Вона лише зухвало посміхнулася на його лайку:
— Я й сама це знаю.
— Побити б на тобі оці милиці.
— Починай. Хоч знатиму, що в мене чоловік є.
— Де Прокіп?
Щось злісне спалахнуло в її вицвілих очах.
— Прокопа не чіпай, Миколо. Хочеш злість зігнати, то
на мені зганяй.
— Це ти його на базар послала?
Вона дивилася на нього спершу очікувально, а дедалі її
очі все більше виповнювалися тривогою.
— Чого ти питаєш?.. Він ще не повернувся з Одеси.
— Його з рибою забрали, — холодно й нещадно
кинув Медун.
Мотря відвернулась до вікна й довго так стояла. Синя
блюзка в білу горошинку була трохи пітна — видно,
жінка перед його приїздом робила якусь важку роботу.
— Я так і знала, що заберуть. А він в одну душу:
треба!.. Онука в нього народилась, листа одержав. Ну, й
хотів якийсь подарунок вислати.
— У тебе ж є гроші, — розгублено й нібито якось
винувато проказав Медун.
Коли Мотря обернулась до нього, її обличчя було
перекошене від гніву.
— За кого ти Прокопа маєш, дурень ти, навіжений?..
Щоб він за твої гроші дарунки для своїх онуків купував!
Ніби ж і не п’яний, а таке верзеш.
Микола стояв присоромлений, зів’ялий. Потім
пошкутильгав до дверей.
— Куди ж ти? — похопилася Мотря. — Ти б хоч справді
291

стусанів надавав. Інших хоч б’ють, так за те й люблять.
— Мені не до тебе, Мотре.
— Та пообідай же, пообідай.
— Не затримуй. Треба чоловіка з біди виручати.
— Якого чоловіка?..
— Прокопа... Якого ж іще?
Її очі стали надміру великі, й мовби змертвілі.
— Ти... Прокопа?!.. їйбо, блаженний.
Та він уже не чув її вигуків і не думав про неї. Хвилин
за десять його коляска зупинилася біля правління
колгоспу. Хоч сьогодні й неділя, але двері були відчинені.
Мирона він застав білй морської карти, що висіла на стіні —
вони з Ротасом обговорювали, куди має вирушати сейнер,
який щойно повернувся з капітального ремонту.
Невисокий, але міцно збитий грек з широкими плечима,
короткою шиєю та енергійним, дещо вилицюватим, обличчям,
тицяючи пальцем у якусь точку на карті, вигукував:
— Звідси починайте, від Зміїного. Звідси!.. Сюди ще
скумбрія повинна доходити. Не може бути, щоб вона вже
зовсім перевелась.
— Якщо на неї полюють півтораста сейнерів... А
літаки з-під хмар координати дають... Де ж їй вижити?.. Хоча
б років зо два не чіпали. Скоро й хвоста не побачимо. Для
сучасних знарядь Чорне море — це однаково, що
сільський ставок.
— Не ми візьмемо, так турок візьме.
— Ой, боюсь, що ми самі для себе турки. Ставрида ще
йде, а скумбрія... Це вже делікатес. Чув, що Никодимович
на зборах казав? Техніка добра, не гудимо. Раніше на
веслах та на вітрилах ходили. Важко було рибалці, дуже
важко. Зате ж риба ловилася!.. А тепер техніка є, а риби
катма. Просто по екскурсіях катаємось.
— Плян, Кузьмовичу, плян! — майже слізно
прошепотів Ротас. — Куди ж ти від нього дінешся?.. За ремонт
сейнера стільки віддали, що новий можна придбати. А
нового не дають — кажуть: ремонтуйтесь!
— Я до Прилипка поїду —погрозливо вигукнув Мирон.
292

Ротас, скептично посміхаючись, махнув рукою:
— Ніби не їздили. Все він знає, але...
Помітивши Медуна, Мирон урвав суперечку з Рота-
сом. Вони попрощалися, Ротас вийшов, а Мирон запросив
друга ближче до столу. То був звичайний канцелярський
стіл. Медунові дивно було бачити за ним моряка,
просоленого водами всіх океанів. Мирон зрозумів, про що
подумав Микола — він, посміхаючись, сказав:
— Що, на стіл мій задивився?.. Стіл, як стіл. Я десь
читав у Маркса про військових: мовляв, офіцери — це
озброєні чиновники... Капітанові теж доводиться чиновником
бути. На мою голову папірці купами валяться.
Микола розповів, що сталося з Прокопом. Він чекав,
що Мирон почне обурюватись, але капітан миколаївської
фльоти вислухав цю звістку майже незворушно.
— Ну, й дурень, — спокійно кинув Мирон. — Чого
його чорти на Привіз понесли?.. Тут по дворах ходять, з
руками відривають.
— В нього онука народилась.
— Ти що, хрещеним батьком до тієї онуки
напрошуєшся?.. Не розумію тебе, Миколо... Справа неприємна, що
й казати. Жалко Прокопа. Та й на колгосп лягає пляма.
Микола вибухнув:
— Ви ж самі людей злодіями робите! Продавай, але не
попадайся. Це ж справжнісінька циганщина. Б’ють не за
те, що вкрав, а за те, що спіймався. Тепер, дивись, будете
Прокопа із партії виключати.
— Може, й будемо.
— За що?.. Всі ж знають, що він не злодій.
Те, про що думав Микола, було значніше від того, що
він здатний був висловити. Сьогодні немає іншого виходу
— доводиться зберігати рибу в рефрижераторах. У
свіжому вигладі її можна споживати лише там, де вона щойно
прибула на берег. Та для чого ж рибалку позбавляти цієї
можливости? Адже ж тут державні кошти витрачаються
лише на те, щоб чинити зло: рефрижераторне
господарство, як відомо, коштує недешево. Навіщо ж ним
зловжи293

вати? Зло вчиняється не лише рибалкам, а сотням тисяч
людей, які живуть біля моря або приїздять сюди для
відпочинку. Навіть приморські санаторії не отримують свіжої
риби — їм постачають морожену.
І все ж не це пригнічувало Медуна: дідько з нею, з
тією рибою! Морожена так морожена. Чомусь діяло
перетворене на звичку фарисейство, принижувалась гідність
людська, руйнувалася святість Закону — ось що
травмувало його душу! Коли рибалка здавав свій улов, ніхто не
оглядав його баркас — всі знали, що під ватянкою або під
брезентом стоїть кошик, якого він потім понесе додому.
Прикриє того кошика від людських очей, люди перед ним
розступляться — і голова, й Ротас, і Мирон, — і піде він,
схиливши натруджені плечі, понуривши важку голову, без
відчуття подвигу, який він вчинив, без віри в те, що його
труд шанує суспільство. Яка шана, коли своє власне, — те,
що споконвіку йому належить! — він змушений красти? А
заборонять красти, то він просто не зведе кінці з кінцями
— доведеться кидати рибальство й шукати іншу роботу.
Хто ж буде плян виконувати?.. Плян, плян! А як же бути з
душею людською, котра прагне чистоти й високої свято-
сти?..
Саме це й обурювало Медуна. Може, декому з
рибалок це й байдуже справді, тепер автомобілістів стільки
розвелось, що й на базар не треба їздити, купують дома.
Крім того, якщо не переслідують за малу крадіжку, то й
про велику ніхто не дізнається. Але ж серед рибалок є
горді козацькі душі, яким оте приниження переживати тяжче,
ніж війну і голод.
Тим часом десь із виноградників та із дідівських
запічків позирають на все те гострі, допитливі дитячі оченята. І
в маленькій голівці виникає думка: чого ж це вчителька
каже, що красти не можна? Та всі ж крадуть! Не вкрадеш —
не проживеш...
Щодня дитина чує від старших оцю страшну формулу.
Хто ж виросте із неї? Коли, на яких вітрах ця формула
перестане бути для неї істиною життя? Які нові істини вона
294

пізнає? Чи, може, так уже довіку й лишиться в її
свідомості: все можна — і красти, й брехати, аби не попався!?..
А що, коли тобі не дозволять красти? Тоді вбивай!
Злодійство і вбивство завжди йшли поруч, у своєму
сатанинському побратимстві!..
— То що ж, ти мене звинувачувати збираєшся? —
сердито запитав Мирон. — Я хочу до Прилипка поїхати.
Нехай розбирається.
— Спробуй. Тебе, може, й пустять. Мене до нього не
впустили, — сумно хитнув головою Медун.
— Якби я в цю справу встряв... Це ж однаково, що
повітря кулаками товкти. Чи, може, з вітряками воювати... А
мене, друже, на все не вистачає. Тут стільки клопоту, що й
дихнути ніколи. Коли б не Маринка... Та ні, мабуть, не
витримаю. Попрошусь на океанський простір.
— А тут?.. Це ж так і залишиться, Мироне.
Мирон підвівся, підійшов до карти. Заклавши руки за
спину, він кілька хвилин оглядав Чорне море. Напевне,
думав зараз не про морські глибини — в його голові
роїлися інші думки.
— Ось що, — з рішучим виглядом обернувся Мирон.
— Поїхали зараз до Федора. Що там і як — не знаю, але
Прокопа виручимо.
Котіяску залишили біля правління, самі сіли в Мироно-
ву «Волгу». Це була колгоспна машина, але капітан
фльоти їздив сам, без шофера. Не встигли від’їхати від
правління, як на дорозі зустріли Катерину. Вона була зодягнена
по-святковому. Коротко підстрижене русяве волосся
лежало вільно, на ньому не помітно жодних перукарських
прикрас. В її обличчі вгадувалась внутрішня впокоєність, що
виникає в той час, коли людина прищулено дивиться на
сонце, на плавні лінії берегів та оці хати, котрі стояли тут
ще й тоді, як наполохану рибу в лимані ловили не сітями,
а голими руками: забрів по коліна — і вже спіймав.
Зелене пальто на Катерині було не те, щоб модне, але якесь
доречне — саме так можна уявити цю вже не молоду, але
й не стару жінку.
295

Проте Катерину й жінкою не назовеш — ніколи вона
не намагалася вийти заміж, ніхто її не бачив у парі з
чоловіком. Жила з матір’ю, що була для неї єдиною близькою
людиною. Любила Григорія, але з Альбіною вони не
дружили. І все ж у її очах ніхто не бачив смутку. То було
якесь таємниче духовне життя, котре само себе чимось
живило. А по суті все просто: Катерина над усе в житті
любила свою роботу. Ця робота була не тут, де вона жила, а
в Кароліні. Через те односельцям, які намагалися
розгадати, що саме тримає на світі цю стару жінку, важко було
дошукатися справжніх причин її бадьорости. Здавалося б,
не таке життя, щоб посміхатися сонцю, а, бач,
посміхається!..
Чи була вона вродлива? Ні, такою вродою, яка
одразу впадає в око, Катерина ніколи не володіла. Але було в
ній стільки доброї, світлої жіночости, що той, хто хоч
трохи знав Катерину, не міг її не любити. Зовнішніми рисами
і характером вона нагадувала саму українську землю — ні
різких ліній, ні разючих контрастів, ні надміру яскравих
барв. Зате всюди, куди не глянеш, стільки соковитого
здоров’я, спокійної краси та незмарнованої сили, що тут
відпочиває око й душа виповнюється вірою: цій землі до
старости ще дуже й дуже далеко! І сама вона молода, і народ,
який живе на ній, іще тільки-но вступає в пору справжньої
зрілости...
Мирон, притормозивши машину, вийшов на дорогу.
Привітався гідно й стримано, хоч і по-дружньому. Медун
із машини не виходив — Катерина сама схилилася до
нього, щоб потиснути руку.
Розмова була не така, щоб чимось запам’ятатися —
зовні незначущі слова, але сама зустріч з Катериною
відразу ж поліпшила настрій.
— Чого ти Маринку не привозиш? — запитала
Катерина. — Привозь, ми з матір’ю доглянемо.
— Все збираюся.
— А ти не збирайся — вези та й годі. Доречі, я
листівку отримала... Знаєш від кого? Ну, дітей ти тоді вивіз, а я
296

над одною дівчинкою шефство взяла. Ми з матір’ю її в
себе залишити хотіли, але побоялися, важко нам жилось...
Неля, художниця. Пише інколи, не забуває. Теж обіцяє
приїхати. То, може, з Маринкою їм би й веселіше було.
Миронові, мабуть, не хотілось прощатися, — він,
власне, й прибув у Миколаївку для того, щоб побачити
Катерину, — але доведеться й цією неділею пожертвувати. Для
особистих справ не вистачало часу...
Катерина помахала їм рукою й пішла далі, — мабуть,
до сільмагу, — а Мирон дав ґазу, машина почала
видиратися на гору.
Ось і Пояс Слави — тут тепер усюди стоять величні
пам’ятники. Вони стоятимуть і тоді, коли вже не буде на
світі ні Мирона Кузьмовича, ні Миколи Остаповича.
Чомусь пригадався одеський «танк» — незугарне
створіння, обварений листовим залізом трактор. Так,
звичайнісінький трактор, який перед війною орав колгоспні лани.
— Братішка, — питали оборонця Одеси. — Тобі не
страшно воювати в такому «танку»?
— Ну,що ти, дружище! В німецькому танку снаряд
застряє, а мій пролітає наскрізь.
А Микола думав про зустріч, яка зараз мала
відбутися — якщо вони застануть Федора вдома. Тоді це був
скромний хлопець з лейтенантськими кубиками в
петлицях. Війну починав на кордоні. В катакомбах не
намагався виказати свої командирські переваги, але володів
бойовим досвідом і неабиякою хоробрістю. Здається, теж із
таких самих шахтарів, як і Мирон — виріс під териконом,
проте в шахту ніколи не спускався.
Біля двірця Мирон втерся в потік автомашин і
автобусів, що повертали на Пушкінську. Незабаром він заїхав у
двір, допоміг вийти Миколі, замкнув машину і крикнув
хлопцеві, що, користуючись доброю погодою, вовтузився
на бальконі біля якогось загадкового аґреґата:
— Олег, батько дома?
— Дядя Мирон! Здрастуйте... Тату, дядя Мирон
приїхав!.. Дома, дома.
297

— А ти що робиш?
Хлопець був одягнений у ватянку, мов колгоспний
рибалка.
— Та... Мама пральну машину купила. Ну, мотор,
розумієте?.. Одразу ж полетів.
Господар зустрів їх біля ліфта в спортивному костюмі
та в капцях. З Мироном привітався, як звичайно — він тут,
мабуть, бував частенько, — а Медуна вхопив у такі
обійми, з яких легко не вирвешся.
— Ось ти який!.. Та чого ж, упізнати можна. Здоров,
друзяко, здоров... Ну, заходьте, хлопці.
Квартира світла, затишна, обставлена за сучасним
стандартом. Якщо й було тут щось незвичайне, то тільки
шахтарська бензинка, що стояла на великій грудці вугілля.
Потім Микола додивився, що то не вугілля, а лише
імітація.
Помітивши Миколин погляд, господар зніяковів:
— Це мені Олег на день народження змайстрував...
Олег! Бач, як ти мене підвів. Ну, який з мене шахтар?..
Ось справжні шахтарі. А я навколо шахти телят пас. Та
камінці в затоплений шурф кидав.
— Шахтар серед нас лише один, — кивнув Мирон на
Миколу.
— Нічого, тату, — заспокоїв його Олег, що встиг уже
переодягнутись у форму курсанта військово-морського
училища. — Ти ж сам мені розповідав, що при такій
бензинці перші букви навчився писати.
— Таке було, звичайно. Тут брехні немає... Любашо!
Де ти там?..
— Зараз, зараз, — відповів жіночий голос із сусідньої
кімнати. — Одну хвилинку.
Господиня, трохи причепурившись, вийшла до гостей.
Це була огрядна жінка років сорока. Вона виглядала дещо
старшою від свого чоловіка. Привітавшись і трохи
побалакавши з гостями, відразу ж почала накривати стіл.
— Федоре, ми не надовго, — попередив Мирон. —
Пи298

ти не будемо. Я за кермом, а Микола взагалі не п’є. В
сектанти записався.
— Знаю, ти вже розповідав. Але сьогодні... Ну,
дивіться. Любі не признавайтесь, бо й мені перепаде. Як вам
подобається Олег? Через рік-два на підводному атомоході в
океан вийде. Не те, що ми.
— Краще б їх не було, — вперше подав голос Медун.
— Що вдієш? — зідхнув Федір. — І приємно, що
люди такого досягли, й гірко... Але хлопці які повиростали!..
— З пральною машиною впорається, — пожартував
Мирон.
— Цього не знаю. Завтра побачимо. Розкидав усю до
цурки... Це, мабуть, складніше, ніж атомоход. Принаймні
так виглядає ця проблема.
Мирон докладно пояснив, чого вони приїхали. Федір
слухав, не перебиваючи його. Медун тим часом вдивлявся
в обличчя колишнього однокашника. Воно здавалося
напрочуд молодим, хоч Федорові вже понад сорок. Інших
характерних ознак в цьому обличчі Микола не помітив —
такі люди здебільшого не запам’ятовуються. Тобі
здається, що ти цю людину десь бачив, але коли й де саме —
пригадати не можеш. А проте, якщо добре придивитися,
то в сірих очах, котрі визирають з-під широких брів,
помітиш і гостру думку, і надзвичайну уважність, з якою ця
людина вміє слухати. І десь поза цим умінням вгадується
стримана жадоба діяння.
Вислухавши Мирона, Федір сказав
— З Прокопом — це не складно. Я зараз подзвоню
Трохимові Михайловичу. Він швиденько розбереться. Але
що ж це у вас діється?.. Жах! Яка паперова душа могла
таке вигадати?..
— Ми вже пробували шукати. Не знайдеш.
— Не вірю, Мироне. Погано шукали. Колись
думалось: ось кінчиться війна — на нашу землю мир прийде.
Вічний мир! Ну, будуть вороги, звичайно... Капіталістичне
оточення, боротьба клясів... Та хіба ж це клясовий ворог
робить? А такої шкоди навіть диверсант не здатний
вчини299

ти. Тут же міна підкладається під людську душу! Скільки
наших міст було знищено... А запитай отакого моряка, як
мій, — чи бачив він руїни?.. Та ні, на його долю вже не
дісталося... Але міна, котра під душу підкладена... О-о, це
страшно. Тут ми не будинки втрачаємо, а самих людей.
Хто ж це робить, хто?..
Довго ще вирував Федір, посилаючи прокльони на
голови циніків та бюрократів. Він уже не здавався Медунові
таким безликим, як спершу.
На превеликий подив Миколи Остаповича, Федорові
були добре відомі ті штреки, про які він розповідав Миро-
нові.
— Сам не ходи, — попередив Федір. — Там можна
голову втратити.
Більше він про це нічого не сказав.
21
Квартира, де жили Небери, нічим не відрізнялася від
робітничих квартир — може, тільки тим, що заводське
правління підтримало Віктора й він як художник отримав
додаткову площу. Отже Небери мали три добрих кімнати.
Обставлені вони модерними меблями, на стінах висять
картини самого господаря (не Ната, звичайно!), підлога
вкрита килимами.
Небери вселилися сюди через два місяці післа
одруження. Віктор сам обставляв квартиру — Олесю він
привіз тоді, коли все вже було готове. Справили новосілля,
знатний сталевар Олександер Медун пробачився за вибиті
зуби, всі сміялися, а Віктор не тільки не ображався — ба,
навіть заохочував гостей до жартів. Дядько Сидір з Одеси
прислав холодильник. Віктор дуже пишався цим
подарунком.
Оксана Самійлівна була рада за доньку — зять їй
подобався. Молоді кликали й матір до себе, але вона ще не
почувала старости, та й насправді була не стара.
Вікторові не до вподоби хата, де живе,теща, — зіп’яла її вдовиця
300

відразу ж по війні, а воно ж відомо, як тоді будувалися.
Він домовився на заводі про шифер, хотів перекрити хату,
але теща раптом відмовилась. Спершу ніби й
погоджувалась, та потім вирішила: рано від зятя приймати дорогі
дарунки. Нехай поживуть молоді, хай упевняться, що
дорога в них спільна, бо тепер не кожен шлюб добром
кінчається. Щоправда, Віктор старший від Олесі років на
дванадцять, він уже встиг попарубкуватись, але життя
привчило Оксану Самійлівну до обачности.
Ніщо не віщувало недоброго. Олеся виявилася
зразковою господинею, вона швидко опанувала премудрості
міського побуту, а Вікторові так набридло жити одинаком,
що він одразу ж оцінив переваги шлюбного життя. Олеся
завжди багато читала, література була її улюбленим
предметом у школі, а тепер у неї лишалося більше вільного
часу для книг, ніж у Бугаївці. Віктор спершу почував себе її
духовним наставником, та незабаром пересвідчився, що
Олеся знає не менше від нього, а, може, й більше. Це
інколи дошкуляло його самолюбству, проте він зміркував, що
дружина художника мусить бути освіченою людиною —
треба лише прищепити їй деякі побутові навички, бо
школа, видно, про це не дуже дбала. Так, скажімо, Олеся
могла після обіду витерти рота долонею, як роблять сільські
люди. На подібні зауваження вона не ображалася, і вже
невдовзі її можна було прийняти за міську дівчину, котра
виросла в інтелігентній родині.
Так, ніщо не віщувало недоброго. Сам Віктор також не
передбачав, що він згодом втягнеться в ризиковні
авантюри. В художньому інституті він провчився лише три роки.
Здібностями не відзначався, але вже на третьому курсі
зрозумів, що його фах дозволяє непогано заробляти. Почав
брати замовлення, котрі згодом відтягнули від навчання.
Приїхав на завод заради заробітку, та вже й не
повернувся до інституту. Своїм життям він був задоволений, на
заводі до нього ставилися з пошаною, а обласне товариство
художників обрало його до складу правління. Замовлень
справді було багато, — аби тільки встигав упоратись —
отож свіжа копійка його не обминала.
301

Так би й жили Небери, — спокійно, без падінь та
злетів, без пригод та авантюр, — коли б не ота поїздка в
Одесу. Там справді до нього підійшов юнак, який
відрекомендувався Віталієм. Пристойний хлопець, нічого
крикливого — ні в манері триматися, ні в одязі. Він запросив
Віктора в сусіднє кафе, щоб поговорити про вельми поважну
справу. Назвав себе другом Володимира, але попередив,
що Володимир нічого не повинен знати про їхню розмову
— це стосується його здоров’я. З’ясувалося, що
Володимир лікувався у психіятра, котрий продовжує за ним
наглядати. Зараз нібито все гаразд, — Володимир навіть п’є
менше, — але психіятр дуже заклопотаний його долею.
Було б дуже прикро, якби там, куди їде Володимир,
увірвався за ним лікарський нагляд. Через те їм треба
обмінятися адресами — лікар якось навідається. Братові теж про
це не слід розповідати — навіщо залякувати рідних?
Справа дуже делікатна, не всі розуміють, які тут трапляються
психологічні тонкості та нюанси. Він, Віктор, з першого
погляду сподобався Віталієві — щирий, добросердний —
на нього можна покластися.
Віктор сприйняв ці слова без будь-яких підозрінь —
так, як вони були сказані. А коли Віталій довідався, що
Віктор теж художник, відразу ж повів його до Бориса Кор-
нійовича. Зателефонував йому додому, вони зустрілися у
скверику. І тут зненацька з’ясувалося, що вони давно
знають одне одного.
Хоч дядько Сидір не виявляв особливої прихильно-
сти до Віктора, та все ж трохи родичався. Колись навіть
допомагав їм борошном, олією тощо — одразу після
війни. Дядько працював тоді секретарем райкому, а його
сестра — Вікторова мати — вчителювала. Скрутенько їм
жилося. Борошно привозив Захар Андрійович Гарбуз. З
Захаром Андрійовичем вони зустрічалися також на весіллі
Марти — доньки Сидора, двоюрідної сестри Віктора
Небери. Що то було за весілля! Із сусідніх областей
начальство наїхало, цілий корабель їх обслуговував — два
ресторани, люкси, бари, басейн для плавання. До порту з’їжджа-
302

лися скромно, ніхто із одеситів навіть не догадувався про
весілля. Та коли вийшли у відкрите море, так розгулялися,
ніби то царівна заміж виходила. Золото, діяманти — де те
й бралося! Дарунки були царські. І все ж, як не дивно, най-
коштовніший діямант подарував не хтось із знаменитих
гостей, а скромний, непримітний Захар Андрійович. Тепер
він виступав перед Неберою як Борис Корнійович Куций.
Вікторові було відомо, що Гарбуз-Куций кохався у
малярстві. Отож його не здивувало, що Борис Корнійович
цікавився долею Володимира Тарана. Був іще один
мотив, який не міг лишити Неберу байдужим: і дядько Сидір,
і навіть Марта трималися з Віктором як з бідним родичем.
А Куций був для них своєю людиною. Чи не допоможе
Борис Корнійович налагодити тепліші стосунки з
родиною Прилипка?
Про психіятра вже не йшлося — то, мабуть, був варі-
янт не для Небери. Адже ж Борис Корнійович спершу не
знав, у якій компанії Володимир вирушає на Донбас.
Попрощалися вони майже друзями. Куций неодмінно
навідається. Та й не тільки заради Володимира — він пере-
чуває насолоду від знайомства з картинами самого
Віктора. Дещо він навіть купує у молодих художників. Мабуть,
для оцього хоббі йому й потрібен псевдонім. Що ж, це
розумно.
Віктор дотримав слова — ніхто із Медунів не дізнався
про цю розмову. Йому здавалося цілком природним, що
Борис Корнійович турбується про Володимира — значить,
справді шанує його талант.
Куций приїхав на Донбас за півмісяця до того, як
Володимир показав Небері дощечки з євангелійними
сюжетами. Ознайомився з картинами Віктора, але не виявив
особливого захоплення. Віктор не образився — він не
перебільшував свого художницького хисту. Зате йому було
приємно похвалитися перед Олесею новим другом — це ж
друг дядька Сидора! Дядько б, може, і сам приїхав, та
хазяйство в нього велике — ціла область. Гість детально
розпитував про Володимира — що він робить, як себе
по303

чуває. Довідавшись, що Володимир працює
газозварником, загадково посміхнувся:
— Нехай. Це для нього кориснр.
Запросив Віктора відвідати Одесу — у нього є
непоганий катерок, можна наловити ставриди. Не дуже зараз
ловиться, але на юшку вистачить. Подарував Вікторові
американське видання Біблії — в Одесі її не важко придбати.
Цей дарунок трохи збентежив Неберу, тому Борис
Корнійович поспішив пояснити:
— Сьогодні людство прагне себе зрозуміти. Хто ми,
звідки, куди йдемо?.. До речі, Тарана це дуже хвилювало.
А хіба можна щось зрозуміти, коли ми відрізаємо себе від
минулого?..
Борис Корнійович довго й докладно виповідав
Вікторові свої погляди на мистецтво та на життя. Він далекий
від церковних догматів, але слід зважити: ще не минуло й
півстоліття, як помер Васнєцов — автор розпису Володи-
мирського собору у Києві. Врубель, Ге — його друзі й
сучасники — також не цуралися біблійних сюжетів. Або,
скажімо, Леся Українка — хіба вона зневажала Біблію? Або
Іван Франко...
Борис Корнійович певен, що малярство поволі
повернеться до вікових традицій. Сюрреалізм, абстракціонізм та
інші модерні школи — це тимчасові захоплення. Клясика
жила й житиме релігійними ідеями, трансформованими у
майбутнє. Таран дещо зробив у цьому напрямі, та потім у
нього почалася глибока криза. Було, б добре, якби Віктор
допоміг своєму другові. Є колекціонери, котрі охоче
купуватимуть картини молодих художників, написані на
біблійні теми. Вікторові також варто спробувати себе в цьому
жанрі.
— Кесарю — кесареве, а Богові — Боже, — завершив
Борис Корнійович з миролюбною посмішкою.
Віктор дивився в його обличчя, намагаючись
усвідомити, що ж саме спонукає цю людину зрікатися усталених
поглядів. На релігійного фанатика він не схожий. Мода,
тільки мода. Але чому ж вона захопила Бориса Корнійо-
304

вича? Він уже не молодий — біляве волосся на маківці
порідшало, крізь нього вилискує пітний череп, а брови
взялися памороззю, бо навіть альбіносів не оминає сивина.
Думав також про Володимира — про його
філософські шукання. У Володимира це не було модою, але й
зрозуміти, чого він прагне, вельми важко. Всі тепер кажуть про
Космос, нічого нового тут немає, але той Космос, до
якого тягнувся душею Володимир Таран, був не механічним
нагромадженням світил, а чимось іншим, незмірно
багатшим.
Тут, далебі, нічого незбагненного немає, окрім одного,
найістотнішого: яким чином оця космічна діялектика
могла породити у Володимировій душі жагучу пристрасть?
Саме цього й не міг збагнути Віктор, бо для того, щоб це
збагнути, треба любити не своє обмежене «Я», а ті
джерела, із яких воно витекло.
А проте ці роздуми не дуже обтяжували його мозок.
Життя має в собі стільки принад, що не варто
затьмарювати їх проклятими питаннями, на котрі не здатний
відповісти ні дурень, ні мудрий.
Тоді, коли Володимир показав йому свої одеські
дощечки, Віктор уже був трохи підготовлений до того, щоб
не відсахнутися. Розповідь про Куцого його
приголомшила, але Віктор нічим цього не видав. Спершу його це
вжахнуло: друг дядька Сидора — контрабандисті дедалі
страх відступав, натомість з’явилася зацікавленість. Вони,
напевне, загрібають такі гроші, які Вікторові й не снилися.
Володимир, звичайно, ідіот: дозволив їм наживати тисячі,
а сам задовольнявся троячками. Неберу ці подонки так
дешево б не купили.
Відганяв від себе ці думки, але вони переслідували
його ночами. І вже через тиждень Віктор почав копіювати
новітню Голгофу. Намагався переконати себе, що робить це
без будь-якої мети, але десь у глибині його єства
визрівала певність, що копії сподобаються Борисові Корнійовичу.
Хто із закордонних туристів стане доскіпуватись, оригінал
чи копію вони одержали? Для них передусім важливо те,
305

що придбано це в Росії. І хоч діялось це на Україні, але
Небера користувався тією політичною географією, яка, на
його думку, панувала на Заході. Там, напевне, окрім
української еміграції, ніхто й не згадує про Україну. Та й
самого Віктора ця проблема не хвилювала. Дядько Сидір
намагався розмовляти російською мовою, хоч у нього це
смішно виходило. Зате Віктора вже не можна було відрізнити
від росіянина. Лише з Олесею та Володимиром він
переходив на українську.
Інколи Віктора зупиняла думка: в сучасному світі
немає жодної держави, яка б не карала за контрабанду.
Потім приходило заспокоєння: Борис Корнійович справляє
враження досвідченої, обачної людини. І взагалі вовка
боятись — у ліс не ходити...
А незабаром Віктор на своєму «Москвичі» повіз
першу партію електро-Голгофи до Одеси. Борис Корнійович
прийняв його приязно, але насторожено. Товар конче
потрібний, та не такий він простак, щоб відразу відкрити всі
карти. Небера, мовляв, звернувся не за адресою,
Володимир щось тут наплутав.
Після милої бесіди з Борисом Корнійовичем Віктор
змушений був скласти свій товар у багажник «Москвича» й
вирушити додому. Та не встиг від’їхати й двадцяти
кілометрів від Одеси, як його наздогнав мотоцикліст, в котрому
він упізнав Віталія. В колясці мотоцикла сидів незнайомий
гевал з критим підборіддям і волосатими кулаками. Він
вийшов із коляски, відібрав ключі у Віктора, відчинив
багажник машини. За мить усі п’ятнадцять копій, що були
ретельно запаковані, опинилися в руках мотоциклістів.
Вікторові було наказано їхати додому й мовчати про те,
що з ним сталося.
Не пізніше, як за три дні до нього знову навідався
Борис Корнійович. Він жодним словом не обмовився про
Голгофу, але попросив у Віктора розписку на аванс під
майбутні картини. Аванс був цілком достатній для того,
щоб продавши «Москвича», можна було купити «Волгу». І
лише тоді, коли розписка опинилася в кишені Бориса
306

Корнійовича, він, любязно посміхаючись, поклав руку на
плече Небери.
— Що ж, Вікторе Васильовичу... З Тараном було
простіше. Він коштував дешево. — Провів долонею по
пухнастій лисині, трохи подумав.— Даруйте, що мої хлопці
виявились не дуже чемними. Нам немає потреби грати в
піжмурки. Ви, мабуть, зрозуміли, що на вас чекає в тому разі,
якщо..
Так, Віктор це добре уявляв. Після зустрічі з
мотоциклістами волосаті кулаки Вухатого ввижалися йому всю
дорогу. Догадувався, що це не просто грабунок —
Вухатий і Кирпа невідступно стежили, куди він поїде від
Бориса Корнійовича, а потім вирішили (чи їм було наказано)
продемонструвати свою спритність і рішучість. І якби в
Бориса Корнійовича з’явилася найменща підозра, що Небера
був нещирий, ці двоє віднайшли б надійний спосіб його
знешкодити. Звісно, додому б він не вернувся...
А проте була в цій відвертій розмові й деяка
полегкість: Віктор повірив, що справа у Бориса Корнійовча
поставлена надійно. Саме цього він і прагнув.
— Все ясно, — коротко мовив Небера.
— Гаразд, — схвально хитнув головою Борис
Корнійович. — Тепер прошу вислухати, чого ми від вас чекаємо.
Копії — це не мистецтво, ви ж самі розумієте. Робіть,
пригодяться, але... Вам належить залучити до нашої справи
Тарана. Не кваптеся, будьте розсудливі. Було б не зайве
придбати затишний будинок — ваша квартира для такої
роботи не годиться. Пошукайте на околицях, гроші
отримаєте відразу. Запам’ятайте: Таран, Таран!.. Ну, й ви,
звичайно, але разом з ним, як його співавтор.
Та, мабуть, будинок на Донбасі потрібний не лише для
їхньої роботи — напевне, у Бориса Корнійовича були свої
далекосяжні пляни. Кому спаде на думку, що десь поміж
донецьких териконів діє художня майстерня, котра
виготовляє ходовий товар для одеських контрабандистів? Крім
того, Борис Корнійович, мабуть, хотів мати надійний
куток, в якому можна дещо переховувати. І, нарешті, сам
307

будинок, оформлений на підставну особу, хіба ж не
становить цінности?..
Якби ми запідозрили, що Віктора в цій авантюрі
заворожили самі тільки гроші, то, напевне б, помилилися. Це
було досить схоже на газард гравця, котрий здатний все
програти, але ніколи він не покається. Щоразу
виставлятиме все більшу й більшу ставку, щоб мати насолоду
злітати в піднебесся й падати звідти в чорні провалля.
Останньою ставкою буде його власне життя...
Бозна, що відчував Борис Корнійович і як він став
контрабандистом — може, й ним керували ті ж самі
пристрасті. Ходіння по лезу бритви для деяких людей стає таким
же заразливим, як вино або наркотики. Через те й не
можна раціонально пояснити, чому Віктор приєднався до
Куцого. Можливо, саме тому, що малярство для нього було
ремеслом, а не пристрастю. У глибині його натури жило
підсвідоме бажання сильної пристрасти — потреба
хвилювань, млосного замирання серця, навіть потреба якогось
інтелігентного детективу, — і саме через те, що він ніколи
не був справжнім художником, ця його потреба відшукала
шлях у несподіваному напрямку.
Життя Віктора раптом стало цікавим, навіть
захоплюючим. Його не переслідувало сумління з приводу того, що
він, Віктор Небера, котрий розмножував портрети вождів
революції, тепер почав розмножувати Христа. Подумки
глузував з Володимира і навіть вважав, що розмови про
його хворобу не безпідставні.
Як закоренілий індивідуаліст ніколи не збагне вчинків
людини, котра готова вмерти за колектив, за народ, так і
атеїст типу Небери не здатний усвідомити, що людям,
котрі вросли душею у невимірність Космосу, не потрібно
безсмертя власного «Я» — досить відчувати себе
краплиною в Океані, досить знати, що живе Океан і ти в ньому. В
самому Океані немає краплин — вони виникають лише
тоді, коли він теплим травневим дощем зрошує ниви.
Короткочасність їхнього існування є такою ж самою
необхідні308

стю, як і вічне буття Океану. Та якою ж смішною
здавалася б нам ота нерозумна краплина, котра почала
схлипувати з приводу короткочасности власного «Я». Її безсмертя в
безсмерті самого Океану, а без нього вона ніхто й ніщо...
Отож сам по собі атеїзм іще не є прогресивним
способом мислення, якщо він вступає у спілкування з людським
егоїзмом: тоді атеїзм породжує істот, заклопотаних лише
власними вигодами. Релігія створювала в їхній свідомості
ілюзію потойбічних вигод: безсмертя особи. Такій людині
здавалося вигідним замурувати себе в печері, катувати
власне тіло веригами, померти в дранті та гнійниках. Це
також був егоїзм, що дивився тисячолітніми мітами.
Зрікшись мітів, він обернувся своїм темним обличчям до
нестримних земних насолод, але духовна сутність його не
змінилася. Просто він зрозумів, що немає сенсу міняти
земне на небесне — можна передешевити...
Саме тут проходить духовна межа поміж нашими
героями — Володимиром Тараном і Віктором Неберою.
Але повернемось до опису подій, котрі лишилися поза
нашою увагою. Тепер читачеві зрозуміло, хто був
справжнім власником дачного будинку, яким пишався Віктор. А
що ж діялося з Олесею?.. Чому її життя перетворилося на
щоденні тортури?..
Дитячий смуток інколи стає причиною передчасної
духовної зрілости. Якщо все наше життя є суцільним
пізнанням — через болі та радощі, через драми й трагедії — то
зрозуміло, що в душі Олесі, котрій довелося зазнати
чимало кривд, рано прокинулося бажання збагнути людей і світ,
в якому вона жила. Олеся була замкнутою,
відлюдкуватою дитиною. Людські сумніви та нашіптування стосовно
її походження боляче ранили дитяче серце. Сільські
дітлахи не знають делікатности — почуте від батьків негайно
переносять одне на одного. І вже тоді, коли її маленькі
подружки почали усвідомлювати, що дітей не в капусті
знаходять, Олеся стала для них «німецькою вівчаркою».
Чи може бути страшніше тавро для дитини? Плакала
Олеся, плакала й мати. Знала Оксана Самійлівна, що це
309

дитяче горе здатна розвіяти лише одна людина — Кирило
Трохимович. Посилала дівчину до його двору — може,
зглянеться? А він носив у серці іншу образу — нагуляла з
німцями, тепер на сина звертає. І чим більше серце його
полонила туга за втраченим сином, тим більше неприязні
вихлюпував він на голівку бідолашньої дівчинки.
Рідко пробивалося в ній дитяче — безтурботний світ,
бажання погратися з дітьми — любила бавитися в
самотині, серед бур’янів та поміж руїн забутої церкви, де
гніздилися кажани А коли вивчилася читати, книги стали її
єдиними друзями.
Так і виросла Олеся — з вічним смутком в очах, з
надмірною зосередженістю на власних скорботах. Вчилася
добре, вчителі її любили, а згодом полюбили й
ОДНОКЛАСНИКИ. Але дитяче горе не забувалося. Всі про нього давно
забули — всі, окрім самої Олесі. Добре вона знала, що
батько в неї не німець, а той, для кого горить вічний вогонь
під пам’ятником Невідомому Солдатові, але часто
ввижалося їй, що в поглядах людських жевріє прихований докір.
І це було надміру тяжко!..
В інститут не мала наміру вступати — страшно було
розлучатися з матір’ю: самотня вона, дуже самотня в
рідному селі. І саме тоді, коли Олеся закінчила десятирічку,
до Бугаївки приїхали заводські артисти.
Віктор видався їй виходцем із того омріяного світу, де
люди широко й щедро живуть духовним життям —
книгами, малярством, музикою. З ним можна вільно про все
розмовляти — про Толстого й Шевченка, про кінокартини,
які їй полюбилися. Так вони й проговорили тоді до
пізньої ночі — Олесю чарувала його мова, він був першим,
кому вона дозволила себе поцілувати. А це для неї так
багато важило! Шкода, що Віктор домагався чогось
більшого, але мати давно її попереджала, що так буде.
Відваживши Вікторові доброго ляпаса, Олеся не відчула до нього
неприязни. Не образилась вона й тоді, коли їй стало
відомо, за що Олександер Григорович вибив йому зуби.
Розуміла, що вона в нього не перша, дивувалася, що поміж
чо310

ловіків це може бути предметом гордости, але намагалася
не надавати дурницям серйозного значення. До того ж
Віктор запевнив Олесю, що він і гадки не мав її кидати:
просто в такий дикий спосіб вихлюпнулась його радість.
Словом, дешеве парубоцтво, та й годі.
Напевне, саме так воно й було: Віктор ніколи не
шкодував, що одружився з Олесею. А Ната...
Ну, гаразд, в чому можна бачити радощі земного жи^-
тя, коли ще й у цьому собі відмовляти? Для чого ж тоді
гроші — невже тільки для пиятики? У декого це саме так,
у Віктора інакше. І якщо Олеся вірить, що Ната виконує
лише обов’язки натурщиці, то які ж тут можуть бути
гризоти?..
Звичайна мораль людини, для котрої фізіологічні
функції є синонімом життя. Частка (скажімо, статеве)
сприймається як єдино істотне, а все інше — тільки
служба богові насолод.
Олеся намагалася не сковувати його свободу.
Вишукувала в ньому звичайну людську щирість, вірність у
головному — в тому, що становило його суспільну сутність. Він
був для неї справжнім художником, бо вмів
захоплюватися не лише власними картинами, а й талантом свого
друга. Цю якість вона дуже шанувала в чоловікові — тут він
здавався їй цілком щирим. Вона прощала йому все дрібне,
несуттєве, бо хіба, скажімо, не було побутових
недоладностей у Толстого або Достоєвського? Та яка б це для неї
була трагедія, коли б вона раптом переконалася, що
Віктор взагалі не художник, а лише духовно спустошений
спекулянт!..
Саме тут і починається те, що зробило її нещасною.
Прозріння приходило поволі — страшно їй було повірити
в гірку правду.
Як не дивно, але Віктор мало що приховував від
Олесі. По суті, окрім Нати, не ховав нічого. Можливо, тут
діяла звичайна обмеженість: те, що іншим здавалося
ганебним, він сприймав як цілком природне. А, може, — і це
ймовірніше, — Віктор недоцінював духовне життя
дружи311

ни. Він усе ще дивився на неї як на звичайну сільську
дівчину, а вона, сільська дівчина, за віковою традицією
уявлялася йому істотою, котра найбільше дбає про те, щоб
розбагатіти. Він відверто пишався своїми заробітками — хіба
сталевари стільки заробляють? — але хвалькуватість іще
не здавалася Олесі чимось відворотним. Олеся сприймала
його заробітки як оцінку таланту з боку суспільства,
гадала, що, радіючи разом з ним, підтримує в ньому добрий
творчий настрій. Приємно було й те, що Віктор ніколи не виявляв
скупости. Оксані Самійлівні нав’язував гроші майже
силоміць, допомагав Володимирові — цим він не раз
вихвалявся перед Олесею — змушував дружину купувати для себе
дорогий одяг.
Чи були гроші в його житті саме тим, що
спричинилося до тяжкого лиха? Важко на це відповісти. Він любив
розкидати гроші — оце, мабуть, точніше. Не скупий
лицар, а марнотратник, котрий вважає життя приємним
лише тоді, коли є що розтринькувати.
Олесю він вважав лагідною куркою, для якої щастя
полягає лише в тому, щоб завжди вистачало проса. Ось
чому Віктор не дуже й ховався від неї зі своїми копіями.
Та й як можна сховатися, коли в нього не було окремої
майстерні? Помітивши подив у її очах, він засміявся:
— 1 мене заразила ваша церква, не тільки Володимира.
Коли копії почали множитися, Олеся стурбовано
запитала:
— Навіщо так багато?
— Не пропадуть, — загадково прищулився Віктор. —
У мене ніщо не пропадає.
Її юне обличчя з тінню задавненого смутку на мить
скам’яніло, мовби Олеся про щось догадалася. Але це ще
був не здогад, навіть не підозріння, а тільки
настороженість, тривожне передчуття. Щось у цьому не те й не так
— подумала вона, проте нічого не сказала чоловікові.
Завтра й позавтра він робив теж саме — розмножував
Христа, розіп’ятого на високовольтній вежі. В очах
Віктора блимав лихий вогник, наче він збирався комусь помсти-
312

тися. А коли в квартиру подзвонили, Віктор заметався,
мов перед обшуком.
— Не відчиняй!..
Метушливо поховав копії, прибрав кімнату, й лише
тоді сторожко наблизився до дверей. Але за дверима не
було нікого — це дзвонив поштар, повідомляючи, що слід
заглянути в скриньку.
Схвильований, навіть наляканий, не відразу помітив
Олесю, яка сиділа в кутку кімнати перед вимкненим
телевізором. Обличчя в неї бліде, руки непорушно лежать на
колінах, очі благально дивляться на чоловіка, ніби
питаючи: що це ти задумав милий? Пригорнув її до грудей,
сказав заспокійливо:
— Ну, чого ти, дурненька? Просто мені цікаво.
Століттями художники малювали Христа... І нікого це не
дивувало. А тепер чомусь жахаються.
— Ти не малюєш, — ніби вибачаючись за те, що не
повірила його словам, вимовила вона. — Ти виготовляєш.
Так, як виготовляють Нефертіті.
Віктор неприродно, з помітною нарочитістю,
зареготав:
— А ти тямуща. Не малюю, а виготовляю... Гм-м,
цікаво! Ну, а раніше, що я робив?
— Теж інколи виготовляв.
— То яка ж різниця?
— Тоді тебе на заводі просили. А зараз... Для кого це,
Вітю?
— А якби для попів, то що?
— Вони такого не візьмуть.
— Хіба в церкві немає електрики? — натякуючи на
незвичайність Голгофи, трохи глузливо запитав Віктор.
— Не візьмуть, — з м’яким докором повторила Олеся.
— Та й чого це раптом для попів?
Він сів на тахту, в погляді з’явилася холодна суворість.
— Невже ти вирішила бути моїм цензором? Чи не
забагато?
— Ні, Вітю, не цензором. Просто я не розумію, через
те й запитала.
313

Віктор промовчав, гамуючи роздратування.
— Вчуся. Тобі ясно?.. Все життя треба вчитися.
Рвучко підвівся з тахти, зачинився у своїй кімнаті й не
виходив до самого вечора. Уночі, прийшовши до неї, він
був ніжний, лагідний. Його переповнювали якісь
незрозумілі почуття — щось схоже на відчайдушну мрію. Він
казав їй про те, що вони житимуть не так, як зараз —
набагато краще.
— Всі ми живемо не так, як хочемо. Ти хіба не
помітила?
— Не знаю, — розгублено прошепотіла Олеся.
— Я вирішив це розірвати. Ось Володимир — він
мучить себе, катує. Дошукується істин... Все це пусте, Олесю.
Люди ніколи не зрозуміють, для чого вони живуть. Треба
просто жити. Жити — от і все!.. Не знаю, що там
знаходили в Епікура. Мені він зрозумілий ось чим: жити варто
лише тому, що це приємно. Мати насолоду від життя — ось
головне!
— А Христос? — боязко запитала вона. — Йому ж
було неприємно, коли розпинали.
— Невже ти повірила, що в мене це серйозно? Це
жарт, Олесю, тільки жарт... Ми заперечуємо Христа, але
схожого в нас багато. Життя заради якоїсь далекої мети..
Ну, навіть заради людства. Проповідь героїзму...
— Вітю, навіщо ти розмножуєш Ісуса?
— Скажу, люба. Але не сьогодні. Ти не хвилюйся. Я
зроблю так, щоб у тебе було все. Все, що захочеш...
Хочеш мати чорну «Волгу»? Ну, кажи, не бійся. Я давно про
неї мрію.
— Якщо тобі так хочеться...
— А нову хату для матері?
— Не знаю, чи мати погодиться. Вона боїться.
— Чого ж їй боятися?
— Всяке буває. Що власними руками зробила, те й
моє. Аби вам жилося добре. Так вона каже.
Довго вони проговорили тієї ночі. Олеся поволі
вгомонилася, та не надовго. Коли Віктор виїхав до Одеси, її
314

знов почали переслідувати сумніви. Якось воно дивно
збігалося: приїзд Бориса Корнійовича, розмноження Христа,
поїздка Віктора з копіями. А потім знову з’явився Борис
Корнійович. Не минуло й тижня після його появи, як
Віктор придбав нову «Волгу». На завод опускалася
рознарядка для сталеварів, але серед них не знайшлося охочих —
купив Віктор. Радів, як хлопчисько, боявся доторкнутися
пальцем до дзеркальної поверхні, годинами не відходив
від машини. І тут же подав заяву про звільнення з заводу.
Та ще більше занепокоїлась Олеся, коли Віктор почав
шукати будинок. А те, що він знайшов, зовсім її
приголомшило: скільки ж це треба грошей?..
— Я все зрозуміла, — сказала вона з такою твердістю
в голосі, якої Віктор від неї не чекав. — Борис Корнійович
— не лікар. І будинок ти купуєш не за свої гроші.
— Ну то й добре, що зрозуміла, — спокійно
усміхнувся він. — Якісь недорікуваті ремісники штампують Нефер-
тіті. Сама ж ти казала. Штампують, аж пилюка стовпом.
Знущання над мистецтвом. Хіба ж не так?.. їм, бач,
дозволено... А те, що я роблю... Будь-який художник засвідчить,
що це не халтура. Незвично, правда, але ж не халтура.
Чому ж я не маю на це права?
— То ж не твоя робота.
— І що з того? Володимир своє одержить.
— Але ж він не знає.
— Не біда, дізнається. Він сам стільки наляпав цих
картинок... Та чого ж ти хвилюєшся? Не бійся, він не
святий.
— Це, мабуть, за кордон іде.
— За кордон? Звідки ти взяла?..
Остання Олесина репліка не в жарт сполошила
Віктора. Він був готовий до того, що Олеся зрештою
довідається, звідки до них прибувають гроші. Хоч Борис
Корнійович не був захоплений копіями, але вони мали добрий
збут. Небера блискуче оволодів виробництвом — мабуть,
ліпше від автора. Принаймні з боку кількости Борис
Корнійович цілком задоволений. З Володимиром було багато
315

замороки. Надалі він потрібен лише як автор оригіналу —
треба розробляти нові сюжети. А розмножувати їх буде
Небера, — автомат, справжнісінький автомат...
Звісно, це виробництво не можна було сховати від
Олесі. Та хіба ж він не бачив колись у її хаті потворних
лебедів? Є ж вони, оті дешеві нездари, які торгують на
базарах своїм «мистецтвом». їздять по всій країні,
добираються аж за полярне коло, експлюатуючи людський несмак.
Ніхто їх не чіпає так само, як і виробників Нефертіті, хоч
вони й не володіють артільними печатками. Словом, це ще
не кримінал. Ну, виключать з обласного товариства
художників, та й по тому. Областей тих, слава Богу, стільки,
що на їхнє життя вистачить.
Але ж торгівля з-під поли серед закордонних моряків
та хапливих туристів, котрі, озираючись, всовують тобі в
руки таємно провезені речі або доляри... Потім
розпродавання долярів серед людців, які випещують у собі
загадкові наміри... О-о, це вже зовсім інша річ! Тут пахне
контрабандою.
Та яке, власне, до цього діло Вікторові? Небера про це
нічого не знає і не бажає знати. Роблять це люди, які,
певно, невідомі навіть Кирпі та Вухатому. Відомимй для них
ці бідолахи стають лише тоді, коли годинник на руці
Бориса Корнійовича відлічує останні години їхнього життя.
Кирпа і Вухатий — тільки різники. А, може, й сам Борис
Корнійович — лише важіль у цій кримінальній машині. Не
Гвинтик, але й не керманич — важіль.
Пригадалося весілля Марти: звідки на неї сипався дія-
мантовий град? Там, на весіллі, Небера зрозумів: усі вони
живуть за подвійною бухгалтерією. Про людське око —
поміркованість і помірність, а у власному середовищі
можна відкинути цю машкару. Вони — влада, вони — сила. То
навіщо ж гратися у скромність?..
— Ні, Олесю, за кордон це не йде.
— Правда?..
— Кому це там потрібне?.. Це тепер модно, як оті
хрестики. В нас модно.
316

Певности в його словах Олеся не відчула. Вона
намагалася відрадити його від цієї небезпечної справи, плакала,
благала, але Віктор сердився, навіть нагримав на неї. Тоді
вона йому сказала:
— Ти ж попадешся, неминуче попадешся.
— Чому? — отетерів він.
— Тому, що в тебе все на обличчі написано. Ти не
вмієш, Вітю. Вони тебе втоплять, а самі сухими із води
вилізуть.
І саме за те, що він не вміє дотримуватись конспірації,
лаяв його Борис Корнійович у свій наступний приїзд.
Кричав, погрожував — Олеся прокинулася від його голосу.
Слів не чула, але добре розуміла, що її чоловік виглядає
зараз побитим цуциком. Жалко їй було Віктора — вона ж
його так любила! Все ще сподівалася, що якось він
отямиться. Не могла приховати свого лиха від Ксені, але й
виповісти його не наважувалась. Тільки матері відкрила
повністю, нічого не приховала.
Так вони й жили, молоді Небери в п’ятиповерховому
будинку серед кадрових металюрґів, що вранці дружним
гуртом висипали з їхнього дворика, поспішаючи туди, де
Сонце робочими руками кувало для себе залізні крила.
Дивилася Олеся, як погойдуються їхні спини в сизуватому
мерехтінні ранкової вулиці, а потім падала обличчям на
тахту й беззвучно плакала.
22
Володимир належав до тих натур, які не вміють довго
жити в непевності, але на цей раз щось його стримувало.
Наступного дня він не поїхав до Віктора — працював над
«Каяттям». Це було щось схоже на кроки по березневій
кризі — Володимир був обережний, вивіряв критичною
думкою кожен мазок. Картина мусіла підсумувати все, що
він пережив та передумав протягом останніх років.
Було б хибно гадати, що пошуки сенсу людського
існування остаточно завершились.
317

Варто лише осмислити закони руху, — космічну
взаємодію притягання й відштовхування! — і тобі одразу
стане ясно, що «живе» відрізняється від «мертвого» своєю
здатністю активно відштовхуватись від поверхні небесних тіл.
Так, це тільки механічний бік справи. Але ж він
пояснює, що в загальному взаємодіянні космічних сил у
життя є свій власний полюс, до якого воно належить і заради
якого створене. Необхідність відштовхування від плянети
об’єднала атоми й молекули в такі структури, які згодом
перетворилися на живу клітину. У цього полюса не було
іншого виходу. Сили тяжіння завжди перебувають у
строгій рівновазі з силами відштовхування. Саме ця рівновага
й породила небесні тіла. Тимчасова перевага сил
відштовхування породжує гори й вулкани, але це тільки сліпий
бунт глибинних стихій, котрі намагаються зруйнувати
вічну в'язницю, створену гравітацією. Зруйнувати її
неможливо — можна лише випустити голубів у небо і, дивлячись
на них з в’язниці, переживати радість від прекрасного
видовища свободи. Так, мабуть, радіє Земля, спостерігаючи,
як вільно й могутньо літає сьогодні людина.
Та знов-таки: це ще не все — закони руху не до кінця
пояснюють закони руху. По законах руху можна
прокреслити лише пунктир. А повнокровні лінії, що створюють
живий образ, прокладає не фізика — їх творить художник.
Отож, на думку Володимира, у глибинах субстанції —
в межах законів руху — існує вільна імпровізація. А вона
може існувати лише там, де є сам імпровізатор — Суб’єкт
Творення. Бог чи Природа? Чи те й те в Єдиному
Суб’єкті?..
Художником, перед яким Володимир схилявся був Ре-
ріх. Йому, на думку Володимира, як нікому іншому,
вдалося мовою пензля прокричати людям: ви — діти Сонця,
діти Всесвіту. Він, Всесвіт, живе в кожній нашій клітині, ви
— це Він!..
...Якщо є віра, страх мусить померти. Якщо є страх —
немає віри. Так думав Володимир, досліджуючи в собі те,
що він відчував перед подіями, які неминуче насувалися.
318

Художника породжують щирість і повнота душі, а
хитрощі з самим собою здатні породити лише безпринципного
міщанина.
Про це йому належало думати ще й тому, що була
Ксеня з її надмірною обережністю. Що ж, власне,
зміниться, якщо вони кудись потайки виїдуть? Адже ж гріх його
не перестане множитися — Віктор і надалі виготовлятиме
фальшиві картинки, котрі таврують людство за те
найбільше, найсвятіше, що вочс встигло зробити: навчило літати
залізо. Раніше це вміло тільки Сонце, навколо якого
обертаються небесні тіла. Тепер це роблять його земні діти. А
малюнок Володимира саме ж за це й таврував сучасне
людство, яке нібито розпинає Христа на високовольтних
вежах! То хіба ж це не блюзнірство?..
1 все ж Володимир покищо не знав, що йому належало
робити. Лише одне для нього було ясне: треба вберегти
Ксеню від зайвих терзань.
Якось у Григорову хату, де працював Володимир,
зайшов Іван. Брати посиділи, покурили.
— Ну як, приймають? — затягуючись сигаретним
димом, запитав Іван.
— Кого?
— Ну оце... Те, що ти малюєш. Кажуть, ніби вже
прийняли.
— Хто каже?
— В нарядній чув.
Володимир подумав: ось у кого можна попросити
поради, брат не злукавить.
— Як у тебе з грошима? — продовжував розпитувати
Іван. — Приймуть чи не приймуть, а їсти треба.
— Покищо є.
Іван, мабуть, відчував, що брат від нього з чимось
криється — напевне бачив це по Ксені. Володимирові
хотілося все йому розповісти. Але як з ним про це
заговорити? Почав з натяків.
— Іване, щоб ти зробив, коли б... — Володимир
заткнув319

ся, не знаючи, що казати далі. Але його мова вже
насторожила брата, відступати було пізно.
— Кажи. Чого ж ти?..
Володимир наважився.
— Сталася зі мною в Одесі одна халепа. Зв’язався з
людьми, які займалися контрабандою. Малював для них.
На Івановому обличчі з’явилося незвичне для нього
напруження думки і водночас дивакувата розгубленість —
напевне, він чекав чогось іншого.
— Для чого їм твоє малювання?
— Вони його на закордонні товари обмінювали.
— Ов-ва! — мимоволі вихопилось в Івана. — Які ж
товари?..
— Всякі. Я про те не знаю. Взагалі я жив так, що... Ти
знаєш, як я жив. Але не в цьому суть. Тепер вони мої
картинки без мене розмножують.
— Друкують, чи як?
— Ні. Є там у них один кмітливець, виготовляє копії.
Іван зідхнув з полегшенням.
— А я думав, із Ксенею щось не гаразд. Вона аж
зелена зробилася.
— За мене переживає, — зніяковіло поясйив
Володимир.
— Чого ж тут переживати? Поїдемо в Одесу й
наведемо порядок. — Він почав загинати пальці. — У Миколи
Приймака є мотоцикл. У Валерія... Іще двох візьмемо. Ну
й досить... Цю наволоч треба вчити. Ми їх так
віддубасимо, що всі товари отут будуть, в Орловій балці. Самі
привезуть. Наші дівчата спасибі скажуть. Та й хлопцям щось
перепаде.
Володимир засміявся.
— Занадто просто в тебе виходить.
— А як же? — запально вигукнув Іван. — Вони на
тобі наживаються, а ти їм прощати будеш? У нас такого не
водиться.
— Не те, не те, — докірливо похитав головою
Володи320

мир. — Ти мене не зрозумів, Іване. Тут, бач, категорії
духовні. Навіть політичні.
Іван на хвилину замислився.
— Ну, то з Сашком побалакай. Він у політиці тямить.
А коли надійних хлопців треба зібрати — мене шукай. Ми
всякій босячні свого не попустимо. Тут у нас таке було, що
люди боялися й на вулицю вийти. Одного із наших
підрізали навіть... Ми цих молодчиків так приструнили, що
вони шовковими поробилися. А того, що ножа загнав...
Іван підвів очі на брата, ніби зважуючи, чи варто
йому розказувати, що було зроблене з бандюгою. Але
Володимир уже думав про своє. Надійним теплом повіяло від
Іванових слів. Володимир посміхався, уявивши себе на
чолі шахтарської колони мотоциклістів, яка мчить до Одеси
«наводити порядок». І хоч Іван нічого не второпав, але
готовність прийти на виручку — та ще й хлопців покликати!
— глибоко зворушила Володимира.
Помітивши, що Володимир трохи пожвавішав, Іван
промовив:
— Я ось чого приходив. Грицько Прокопович хотів з
тобою побалакати. Він у нас дома сидить. То, може,
зайдемо?
— А хто це? — наїжився Володимир.
— Як хто?.. Начальник шахти. До нього друг приїхав,
маркшейдер із Лутугіно. Криворучко — його прізвище.
Оце вони й послали за тобою.
Так ось воно що! Володимир і сам хотів розшукати
Криворучка, але те, що він побачив у портфелі Решетнико-
ва, відвернуло його увагу в інший бік. Нашвидку
зодягнувся, підкинув у грубу вугілля й вирушив услід за
Іваном.
Ксеня вже була у Медунів — Марія Гаврилівна знов
заслабла, довелося кликати сусідку, щоб прийняти гостей.
А, може, й не без рахунку її покликав Іван. Для нього
найвищим авторитетом був начальник шахти. Іван чув від
нього добре слово про Володимира — Криворучко йому
написав — отож нехай і Ксеня почує. Сам Іван упевнився у
321

Володимирових здібностях лише після оцих слів Грицька
Прокоповича. Раніше Володимир теж, звичайно, був для
нього художником, але Іван подумки віддавав перевагу
Вікторові — не стануть же сплачувати божевільні гроші за
якісь дурниці. То була щира наївність трудової людини,
котра будь-яку працю звикла вимірювати карбованцем.
Гості вже сиділи за столом. Григір іще не встиг
хильнути, його пооране зморщками обличчя світилося від
задоволення — не часто йому доводилося приймати таких
шановних гостей. Він мав чимало претензій до начальника
шахти, і тепер, час від часу підштовхуючи його плечем,
щоб той не відволікався, виповідав йому своє заповітне:
— Туди треба лізти, а не в ящик зазирати. Ящик оцей
нехай артистам служить, а в нашому ділі він без надобно-
сти.
Володимир згодом зрозумів, що йшлося про систему
телебачення, якою недавно була обладнана шахта.
Грицько Прокопович, який колись так недавно вилаяв
Володимира («клюбна мазанина»), виявився доволі
терплячим співбесідником. Він лише посміхався на Грицькове
штовхання.
— Хіба ж ми не лазимо? Але на поверхні теж є
робота. Отоді й заглядаємо в ящик.
— Ти лазиш, я це знаю, — наполягав Григір. — Але
ящик отой діє, як громотвод. Куди легше вдарити, туди й
ліпиш. Як хмара б’є. Вона не роздивляється — б’є в те, що
до неї ближче стоїть.
— Чого ти глумишся з людей? — подала голос із
сусідньої кімнати Марія Гаврилівна. — Хіба ж вони
прийшли, щоб твої теревені слухати?
— Я ще про це скажу, — сердито буркнув Григір. —
Скажу, не побоюсь. Я з твоїм батьком, Грицю, три доби у
завалі просидів. Якщо хочеш знати, ми з ним повітрям
ділилися. Дихнув трохи — терпи, дай іншому дихнути. Мов
карасі в пересохлій калюжі... Не доведи, Господи, людям
дожити до того, щоб повітрям ділитися. Хлібом — куди
не йшло, це ще можна. 1 водою можна. Навіть кров’ю вла-
322

єною... Кров’ю теж ділитися можна. А повітрям... Ой,
Господи! Такого лиха й ворогам не бажаю... А про ваш гро-
моотвод моя риска ще не підведена.
Григір замовк. Ксеня, на яку лягли обов’язки
господині, посадила Володимира навпроти Криворучка. Це був
мовчкуватий велетень, що ніяковів, як дівчина, і старанно
ховав свої важкі кулаки під столом на колінах. Здавалося,
йому коштує чималих зусиль витягнути з-під стола руку,
щоб дістати скибку хліба. Напевне, він вважав себе
незграбною людиною, що не вміє триматися за столом, але
то була тільки мимовільна скованість, породжена
відчуттям фізичної винятковости. Справді ж бо, наш технічний
вік уже не вимагає від людини надміру фізичних сил і
через те велетні серед нас почали здаватися мало не
цирковим дивом. Якщо навіть ми про них цього не думаємо, то
нерідко вони самі думають так про себе.
А Володимир тим часом спіймав себе на думці: ось
який чоловік підходить для Ксені. Вона проти нього
здавалася тендітною та легенькою, мов балерина.
— Ну то що ж, — почав Грицько Прокопович,
піднявши чарку. — Чи варто довго балакати? Ось я,
недорікуватий син свого розумного батька, прийшов до вас,
Володимире Микитовичу, щоб чесно признатися: нагримав я на
вас даремно. Соромно потім було, та за роботою
забулося. Ніби сам чортяка за язика смикне — зірвеш серце,
потім до ранку в ліжку крутишся. Але кадровий шахтар знає:
плюнув на ті кривди, розтер чоботом — та й кінці в воду.
Робота в нас гаряча, ціла земна куля над головою висить.
Та й на лисину інколи падає... Ну, а ваш брат, художник,
до цього не звик.
— Громоотвод! — лукаво вигукнув Григір. — Я Ж^обі
про що казав? Ящик треба з кабінету винести.
Грицько Прокопович зареготав:
— Он ви яким маневром. Складна у вас тактика.
Гаразд, визнаю. Розрядився я тоді справді в невинну голову.
— Давай, сину, — вернувся Григір до Володимира. —
За тобою слово.
323

Промова Грицька Прокоповича застала Володимира
зненацька. Давно вже забулася образа — добре він
розумів, що то був мимовільний спалах. Та й не безпідставно
начальник шахти вилаяв його — якби на його місці
працював газозварник з більшим досвідом, лазня була б
відремонтована швидше, натомленим шахтарям не довелося
б стояти в черзі, щоб помитися після зміни.
— Ви правильно мене вилаяли, — почервонівши
відповів Володимир. — Вибачатись належить мені, а не вам.
Нарешті подав голос Криворучко. Він намагався
говорити тихо, та все одно його бас рокотів, наче слова
вимовлялися над порожньою бочкою.
— Конфлікт вичерпано, риска підведена. Так чи ні,
Григоре Остаповичу?
— Тепер підведена, — погодився Григір. — Робота
гаряча, то правда. На цілу версту під землю шахтар
залазить. А то й на дві версти. Там уже не сонечко, а пекло
гріє. Десь, видно, недалеко ті казани стоять, у яких грішні
душі виварюються. І все ж, Грицю, дуже воно обидно,
коли хтось винен, а на тобі начальство серце зриває.
— Визнаю, — погодився Грицько Прокопович. — То,
може, повернетесь до нас, Володимире Микитовичу? Ми
для вас таку роботу віднайдемо, щоб і вам було добре, і
для шахти не збиток.
— Ми ще з ним про це поговоримо, — пообіцяв
Криворучко.
Володимир помітив, що Ксеня тримається
насторожено, мовби тут, за столом, було щось більше за цю
розмову — таке, про що всі знають, не знав цього лише він,
один серед них.
Випивши іще по чарці та закусивши, чоловіки кудись
заспішили. Ксені мабуть, було шкода навареного й
напеченого — вона владно зупинила Грицька Прокоповича, а
Криворучка та Володимира повела до себе. Вона мовби
соромилася пильних поглядів Криворучка. Коли зайшли у
квартиру, Криворучко похмуро оглянув стіни, відтак його
погляд зупинився на фотографії загиблого чоловіка. І
са324

ме тоді в його очах з'явився вираз доброти і вдячности —
він схвально хитнув головою, ніби кажучи: «Це добре, що
не зняли». Ксеня відразу ж пожвавішала, з її душі наче
впав тягар. Швиденько розрізала торт і приготувала каву.
— Ми з ним дружили, — скинув очима на
фотографію Криворучко. — Ще з інституту. Вчилися разом. Я не
вперше в цій хаті.
Лише тепер зрозумів Володимир, що мусіла сьогодні
переживати Ксеня. Вони ж, видно, не раз збиралися в оцій
компанії: начальник шахти, Ксеня, її чоловік і Євген
Криворучко. То, може, Грицько Прокопович і вилаяв тоді
Володимира із ревнощів? Мабуть, любив загиблого
маркшейдера. Чому ж Ксеня на виставці промовчала, що вона
знайома з автором картини, яка сподобалась
Володимирові? А проте не варто їй за це докоряти: Ксеня завжди
боялася вчинити якусь нетактовність.
Володимир якомога привітніше звернувся до Ксені:
— То ви з Євгеном Демидовичем давні друзі?
— Так, — все ще насторожено обізвалася Ксеня. —
Вони з Ігорем вчилися на одному курсі. Ігор теж любив
малювати, але кинув. Всі його картини в матері лишилися.
— Малярство він любив, — потвердив Євген. — Тому й
кинув, що глибше його розумів, ніж міг сам. А в мене,
бач, не вистачило скромности, щоб кинути.
Це було схоже на запрошення до розмови, в якій
художники повинні обмінятися враженнями від картин один
одного. Нелегкий це обов'язок — іншій людині легше
виповісти свої думки, ніж авторові, проте хоч раз у житті
слід сказати колезі, що ти про нього думаєш.
— Мені сподобалась ваша картина, — скупо мовив
Володимир. — Чесно кажучи, я не сподівався, що традиційні
методи здатні породити щось оригінальне. Ваша
оригінальність у глибині характерів.
— А, може, це розмальована фотографія? —
вкрадливо запитав Криворучко. Тепер часто так кажуть.
— Ні, засобами звичайної фотографії цього досягнути
не можна. Ви — драматург, Євгене Демидовичу.
Драматург із пензлем в руках. Ви мислите характерами.
325

— Спасибі, — зашарівшись по-дівочому, промовив
велетень. — Я гадав, що вам вона не сподобається. У вас не
так... Я навіть сказати не зумію. Чимось таким дихає
ваше полотно, що треба довго стояти й думати. У мене
що?.. Ілюстрація до життя. Тут сценка, там сценка... А у
вас є синтеза. Не просто людина, а щось вище.
— Вище від людини? — відчуваючи полегкість від
їхньої розмови, в’їдливо запитала Ксеня. — Хіба може бути
щось вище?
— Я, мабуть, незграбно висловився. Не просто
людина, а... Ну, разом із тим, що її породило... Людина і
Космос... Решетников це пояснює краще, — закінчив Євген
Демидович, благально дивлячись на Ксеню, ніби він
очікував від неї допомоги, але допомога чомусь затримувалась.
Ксеня майже цілком справилася з власною скованістю
— вона, сміючись, кинула:
— Досить вам вимучувати компліменти. Кава
прохолоне.
Розмова потекла вільніше. Євген і Володимир уже
встигли зрозуміти, що вони схожі один на одного в
головному — у щирості своїй, котра цінується лише тоді, коли
ти пізнав хитрість та підступність.
Була мова й про якусь посаду для Володимира — ну,
хоча бзавклюбом. Володимир обіцяв подумати.
Господарі провели гостя до будинку, де жив Грицько
Прокопович. Падав сніг, і він, Криворучко, обліплений
білими сніжинками, нагадував своєю статурою оту снігову
людину, яку ще й досі розшукують альпіністи. В ньому
відчувалася та первісна сила, котру встигли розбудити
сучасні люди.
— Ну, живіть, — ніяково посміхаючись, потискував
простягнені руки Євген Демидович. — Добре живіть. Щоб
вам заздрили.
То було щире товариське благословення, але
Володимирові здалося, що є в ньому невисловлений смуток —
мовби Криворучко також їм заздрив.
По дорозі додому Володимир запитав у Ксені:
326

— Він часом не був у тебе закоханий?
— Був, — просто відповіла вона.
— Давно?
— Завжди.
— Чому ж ти не вийшла за нього заміж?
— Тому, що любила Ігоря.
— А потім?..
— Не треба, Володю. Це дуже складно.
Вікно вже запинали ранні зимові сутінки, але ні
Володимирові, ні Ксені не хотілося запалювати світла.
Володимир лежав на дивані й дивився в стелю, а Ксеня вже в
котрий раз бралася перетирати посуд, що зовсім цього не
вимагав — ніхто ним сьогодні не користувався. До їхніх
тривог додавалося дещо нове — те, на що Володимир аж ніяк
не розраховував. Йому пригадалася незакінчена розмова
про їхнє одруження. Вже тоді у Ксенених словах
відчувалася жіноча гідність, яка мусіла його присоромити: чи не
занадто ти впевнений, що тобі світ клином зійшовся?
Може, й не так думала Ксеня, але Володимир був певен, що
вона мусіла думати самt так. Ксеня була другом,
розумним порадником, затишним причалом — всім була Ксеня,
але покищо не стала дружиною. Просто, мабуть, треба
значно більше часу, щоб надійно зріднитися. Нехай навіть
згасне святковість почуттів — життя не може бути
суцільним святом — хай більше з’явиться буденного, але ж сама
ота буденність згодом перетворюється на стіни твоєї хати,
поза якою ти вже не здатний уявити свого життя.
А проте всі оці розумування марні перед простим
фактом: Володимир усе ще не міг забути Нелю. Ксеня це
помічала — не могла не помічати. Може, забагато вона
виявила ініціативи у їхньому зближенні — була рвучка,
необачна, не прагнула нічого іншого, окрім одного: аби він
був поруч. Тепер її пригнічувало те, що Володимир не весь
і не цілком з нею — десь іще блукають його думки
побіля моря, час від часу перед його внутрішнім зором
виникає постать колишньої дружини. Ну, звісно, такого, яким
став тепер Володимир, Неля не вижене.
327

Володимир і сам зрозумів, що йому належало
позбутися суперечливих почуттів, які заважали сказати Ксені
останнє слово. Він з надмірною уважністю дослухався до
того, що діялося в його душі. Напевне, за це не варто
засуджувати художника, якому належить відкривати в собі
самому вади, похибки та поривання цілого людства.
Немає в нього іншого об’єкта для досліджень, який би
відкривався перед ним з такою ж готовністю, як він сам.
Потворне і святе, темне й світле, жорстоке й ніжне — все
йому відкрите в собі самому, бо він є часткою суспільства,
яке несе в собі досвід тваринного й людського. Адже ж
відомо: не відразу двоногі істоти стали людьми.
Володимир у своїй самоаналізі лишався щирим, чесним
і... егоїстичним. Дослухався лише до почуттів власного
серця, а того, що діялося в душі Ксені, майже не помічав.
Був певен, що вона його любить, кожною думкою
належить йому, отож слід позбутися тіней минулого, трохи
забути про своє кохання до Нелі — і тоді вже ніщо не
заважатиме назвати Ксеню дружиною, а не просто другом.
Так йому уявлялося те, що він називав чоловічою честю.
Хотів прийти до Ксені не часткою душі, а всім своїм
життям, бо вона того заслуговує. Навіть гадки не мав, що оце
його копирсання в собі виглядає егоїстично: зачекай,
мовляв, доки я розлюблю іншу. Тим часом відігрій мене вла-
сною любов’ю — я тобі це дозволяю.
Ксеня не вимагала від нього більше, ніж він міг їй
дати. Та, мабуть, і в неї лишалося право на те, щоб
осмислити їхні стосунки. І тепер Володимир був приголомшений
саме тим, що в неї було таке право — він навіть не уявляв,
що Ксеня здатна його за собою лишити. Вперше за сім
місяців, які вони прожили разом, зрозумів, що був надміру
впевнений у надійності свого пристановища. Земля знову
під ним захиталася, а він навіть не знав, що йому
належало робити.
Запитав з навмисною байдужністю:
— Він одружений?
— Хто — обернулася до нього Ксеня. —Її обличчя
Воло328

димир не бачив, але йому здалося, що на її губах мусіла
з’явитися лукава посмішка.
— Знаєш, про кого я кажу.
Вона сіла поруч.
— Ні, Євген не одружений.
— Чому ж ти про нього ніколи не розповідала?
— Нічого розповідати.
— Як це нічого? Він же тебе любить.
— Слухай... Ти здатний уявити, що існують такі
почуття, як між братом і сестрою?.. Для мене він — брат. Вони
дружили з Ігорем, як рідні брати. Ти просто не знаєш
Євгена. Він би перестав себе поважати, якби навіть після
загибелі Ігоря... Ні, ти його не знаєш! Євген народжений
бути другом, розумієш?..
— Ти його любиш, — лагідно мовив Володимир. Це
була підступність з його боку: вирішив розмовляти з нею
так, мовби він допомагає їй зрозуміти власні почуття.
Насправді ж Володимир зараз майже ненавидів Криворучка.
— Люблю? Ні, — без певносте в голосі обізвалася
Ксеня. — Тобто... Ну, люблю, але повір: це зовсім не так...
Мені його не вистачає, це правда. Ми дуже звикли бути
разом — утрьох. Після смерти Ігоря Євген мене часто
провідував. А коли з’явився ти... — Вона припала до
нього всім тілом. — Володю! Я була б щаслива, якби ви
стали друзями. Євген просто надзвичайний.
Володимир промовчав. Ксені не можна не вірити, та
чи вірить вона сама собі? Він добре уявляв: Криворучко з
його надмірною сором’язністю після смерти Ігоря не міг
покликати Ксеню до шлюЬу — це, напевне, здалося б йому
зрадою в дружбі. Сама вона також була скована: чи не
засудить її Євген? їй вільно було виливати свої почуття
перед Володимиром, а перед Євгеном вона не могла бути
такою сміливою. Та якщо тверезо помислити, то Євген
мав значно більше прав на неї, ніж Володимир. Ну, хоча б
тому, що завжди її кохав. З якою гордістю Ксеня
вимовила оце слово: завжди! Євгенова любов стала для
Ксені чимось надто звичним, але таким необхідним, як
по329

вітря. Це також егоїзм: Ксеня, мабуть, була б тяжко
вражена, якби раптом довідалась, що Євген одружився. Він
мусить її кохати, жити одинаком і час від часу дозволяти
їй пересвідчитись, що його кохання не згасло.
Володимир висловив ці думки Ксені, бо взагалі не міг
від неї ховати жодних думок. Вона вислухала його
спокійно, ніби нічого іншого й не сподівалася почути.
— Може, й так. Але я ніколи не могла уявити його в
ролі мого чоловіка.
— Ти собі забороняла, бо вони дружили з Ігорем.
— Та ні. Мені це просто не спадало на думку. Ігор
знав, що Євген мене любить, але це не заважало їм
дружити.
— Ти б могла, скажімо, дружити зі Стелею?
— Хіба вона тебе любить?..
В її очах промайнула раптова настороженість, яка
відразу ж була витіснена внутрішнім зусиллям. Натомість
з’явилася іронія, котра завжди прикрашала Ксеню.
— Яв неї не питав, але...
Володимир і сам не розумів, навіщо він вдається до
цих безглуздих натяків. Мабуть, лише для того, щоб
подражнити Ксеню.
— Тобі б цього хотілося? — з іронічною посмішкою
перебила вона. — Правду кажучи, мене б це тільки
заспокоїло.
— Що саме? — здивовано підвів брови Володимир.
— Ну, якби в тебе з’явилося бажання, щоб Стела тебе
покохала.
— А-а-а, — засміявся він.
— А ти гадав, я дозволю більше?
Розмова нагадувала вільну гру хвиль на поверхні
озера, у глибині якого ховається непізнаний світ. Вірилося,
що той світ ніколи не покличе, щоб стати їхнім, через те
можна хлюпатися у ранкових хвилях — це звеселює і
освіжає. Та вже наступна фраза увірвала цю ризиковану гру:
— Тоді б я повірила, що ти нарешті забув про Нелю.
Володимир відразу ж спохмурнів, роздратовано буркнув.
330

— Хіба я тобі чимось докоряю?
— Чим ти можеш докоряти? — стрепенулась вона.
— Ну, хоча б Євгеном.
По її обличчю перебігла болісна судорога.
— Боже, невже ти здатний на таке?
— А ти?..
Володимир добре уявляв, що грубо вдирається в її
душу, де немає нічого, за що можна було б дорікати, але він
таки, мабуть, справді її ревнував. Є в неї відверте
схиляння перед Євгеном — перед цільністю його натури,
щедрістю серця та внутрішньою силою. Є висока повага до цієї
людини, яка навіть після смерти Ігоря не наважилась
заговорити про своє кохання — чоловіча дружба не кінчається
могилою. І саме те, що Ксеня глибоко шанувала Євгена,
чомусь тепер здавалося Володимирові образливим. А,
може, він просто нагнічував у собі вигадані образи, щоб
виправдати самого себе — адже ж Ксеня мала право
бідкатися його незабутим коханням.
— Я гадала, що ви можете дружити, — сумно
проказала вона, дивлячись у темний куток кімнати.
Світло вуличного ліхтаря трохи розігнало сутінки,
Володимир помітив у її очах сльози і лише тепер зрозумів,
до чого саме ревнував Ксеню: до того, що вони з Євгеном
виглядали чудовою парою. Володимир навіть не пробував
її втішити, бо ревнощі все ще його не покидали, хоч він і
розумів їхню неправомірність. А вона вже знайшла чим
виправдати Володимира — заспокійливо провела
долонею по його їжакуватій голові:
— Балакаємо невідь про що, ніби в нас іншого лиха
немає. Ти вже щось вирішив? Хочеш, я сама поїду до
Віктора.
— Що ти йому скажеш?
— Знайду, що сказати.
Саме в цю хвилину до квартири хтось постукав.
Володимир повернув ключа в замку, відхилив двері і побачив
перед собою засніжену постать Віктора. Трохи поточився
від несподіванки (про вовка помовка!), потім відступив
убік, пропускаючи гостя.
331

— Чого це ви сидите в темряві? — бадьорим баском
запитав гість замість привітання. — А я думав, ви вже
поснули. У всіх світло горить, а у вас темно.
Ксеня запалила електрику. Віктор неквапно
роздягнувся й звично усівся за столом. Ксеня стояла в кутку,
очікувально позираючи на гостя, мовби саме зараз мусіли роз-
вязатися всі болючі питання, які її переслідували. Щось
зміркувавши, вона заметушилася, — мабуть, хотіла
почастувати Віктора, але він заперечливо махнув рукою:
— Присядь, Ксеню. Ми зараз поїдемо. Є невідкладні
справи.
— Куди? — з острахом запитала вона.
— На дачу.
— Проти ночі?
— Там заночуємо.
— А мені можна з вами?..
Голос її затремтів, хоч вона й намагалася розмовляти
з посмішкою. Віктор це помітив — зміряв її допитливим
поглядом і трохи глузувато сказав:
— Всі жінки однакові.
— Я хочу поглянути на «Причинну». Просила
Володимира, щоб він її перевіз...
— Треба працювати там, — з несподіваною різкістю
урвав її Віктор. — Там!.. Якщо наші жінки не зрозуміють,
що художник має право на майстерню... Олесі можна
пробачити, але від тебе, Ксеню, я не чекав.
Ксеня глянула на Володимира і вжахнулася: він був
блідий, його рука потягнулася до вази, що стояла на столі
— здавалося, він зараз нею розкрає череп Віктора.
Якомога спокійніше покликала:
— Володю!..
Володимир підвів голову, зупинив погляд на її
обличчі, а вона виразно дала йому зрозуміти, що слід бути стри-
манішим. Віктор не помітив тієї німотної розмови. Коли
він обернувся до Володимира, той уже встиг себе
опанувати.
332

— Ну як, готовий? — запитав Віктор тоном старшого,
що має право наказувати.
Ксеня знову подала знак Володимирові: мовляв, будь
розсудливий, не гарячкуй. І все ж Володимир не
стримався:
— Що сталося? Зі мною ніхто так не розмовляв.
— Нам треба виплутуватись із боргів. Сподіваюсь, ти
мені допоможеш.
Що ж, Віктор має право нагадати про борг. Але чому
він це робить саме зараз? Міг би трохи й зачекати —
може, таки справді закуплять «Матір».
Володимир сказав:
— Борг я поверну.
— Я кажу не про цей борг.
— А про який?
Віктор підвівся, підійшов до полиці з книгами.
Машинально перегорнувши томик Блока, статечно й
розважливо заговорив:
— Я тобі не позичав, а видав із нашого заробітку. Так,
як це прийнято між співавторами. Але... Даруйте мені,
друзі. Сподіваюсь мої слова нікого не образять.
Співавторство полягає у спільній роботі. Ну, а все інше...
— У нас не було спільної роботи, — дратівливо
зауважив Володимир. — Замовлення пожежників виконав ти. А
гроші витратив я.
— Є спільна майстерня. І те, що з неї виходить,
підписується двома прізвищами.
Віктор пройшов у коридорчик, де стояла вішалка, й
відразу ж повернувся з розгорнутим плякатом в руках.
— Ось бачиш... Небера й Таран. У відповідності з ал-
фавитом.
Володимир нервово вихопив плякат, мовчки
перечитав підписи під малюнками, які закликали до обережности
з вогнем. Внизу після Небери справді стояло його
прізвище.
— Навіщо ти це зробив? — тихо, з гіркотою в голосі
запитав він.
333

— Ми ж так умовились, — спокійно відповів Віктор.
— Це ж твоя робота, тільки твоя!.. В мене просто не
вийшло.
— Моя — впевнено відповів Віктор. — А зараз нам
треба їхати. Нас ждуть.
— Хто? — повертаючи йому плякат, насторожено
запитав Володимир.
— Директор видавництва. Я хочу тебе з ним
познайомити. Повечеряємо разом і дещо обговоримо. У нього є
цікава пропозиція.
Володимир ледве стримувався, щоб не почати тієї
розмови, після якої Вікторові не захочеться разом вечеряти,
але благальні погляди Ксені його зупинили.
— Ну, гаразд, — сухо мовив Володимир. — Зачекай
мене на вулиці.
Віктор зодягнувся й рипнув дверима, а Ксеня й
Володимир майже пошепки почали обговорювати становище.
Ксеня знов закликала Володимира до розсудливости та
обачности. Вона не проти відвертої розмови з Віктором —
так чи інак, а ця розмова має відбутися. Було б добре,
якби Володимирові вдалося умовити Віктора, щоб той
порвав з Куцим. Це не просто, Куций має свою таємну
поліцію, але тут, на Донбасі, є кого покликати на допомогу.
Та що діяти в тому разі, якщо Віктор відмовиться?
— Іти в міліцію, — твердо мовив Володимир. — Я це
заварив, мені й висьорбувати.
— Тебе ж засудять — шепотіла Ксеня крізь сльози. —
Може, вони твої картинки на героїн обмінювали.
— Наркотики у них водяться. Кирпа мені пропонував.
Від героїну мене врятувала горілка. Вона мені більше
подобалась.
— Порятунок не з кращих, — сумно посміхнулася
Ксеня. — Але зараз... Надія тільки на те, що Віктор
отямиться. Я не думаю, що твій Христос дає їм великі прибутки.
Щось дає, звичайно, але це в них не головна стаття. Якби
їм не трапився Віктор, вони б про тебе забули.
— Куций скуповує ікони.
334

— Нехай скуповує.
— Це наше народне мистецтво. Цінність, велика
цінність! Частка нашої душі.
— Мистецтво не знає кордонів.
— Але ж ми стаємо бідніші. Хіба ж нам це байдуже?
— Що ж ти можеш вдіяти?
— Зупинити.
— Як?
Володимир промовчав. Він розумів, що побоювання
Ксені не безпідставні — горілка, яка привела його в лігво
контрабандистів, не здатна виправдати перед законом. Він
був готовий прийняти кару, але йому потрібна моральна
підтримка- — хтось близький і рідний мусів сказати, що
іншого шляху немає.
Ксеня добре його розуміє, але навіть її розуміння
неминуче має супроводжуватись зойками та сльозами, бо вона
тільки жінка, яка його любить. Ксеня намагатиметься
його відраяти, а йому потрібне таке слово, яке б
стверджувало прийняте рішення.
Він і сам дивувався: чому, власне, треба у когось
шукати ствердження? Хіба не досить того, що так підказує
совість? Та, напевне, ми, люди, завжди мусимо відчувати за
своєю спиною співчутливі погляди однодумців — і лише
тоді з’являється хоробрість у наших серцях. Не можна
бути хоробрим, коли ти духовно самотній. Не можна тому,
що нас тримає на світі духовна спорідненість з іншими
людьми. Без неї ми стаємо такі ж безпорадні, як дерева,
вирвані з рідного ґрунту.
— Ну що ж, я поїду, — сказав Володимир.
— Поїдеш? — якось ніби здивовано перепитала Ксеня,
хоч вона розуміла, що йому треба їхати.
— Не хвилюйся. Спробую умовити Віктора.
— Так, так — з надією захитала вона головою. —
Віктор любить життя. Він не захоче падати в прірву.
Небера ждав біля машини, що туркотіла заведеним
мотором. Сіли поруч і, не розмовляючи, рушили через
засніжене селище. Шахти ще не встигли запорошити свіжий
335

сніговий покрив, далекі вогні горіли яскравіше, ніж
звичайно, а небо над металюрґійним світилося так широко й
могутньо, що оте донецьке світання можна було порівняти
хібащо з полярним сяйвом.
Чи то справді Віктор був у доброму гуморі, чи, може,
хотів підбадьорити Володимира, але він невдовзі почав
втягувати його в розмову про можливості, які перед ними
відкриваються. Небера говорив з навмисною грубуватістю,
час від часу здобрюючи свої сентенції нецензурними
словами. Це дратувало Володимира, який не міг терпіти
мовного сміття. Щоб увірвати Вікторову балаканину, запитав:
— Як звати директора видавництва?
Віктор таємниче посміхнувся:
— Зараз довідаєшся. Ми під’їжджаємо.
Вони й справді під’їхали до автобусної зупинки, яка
добре запам’яталася Володимирові. А за кілька хвилин
Горпина Макарівна відчинила перед ними браму. Було
схоже на те, що вона чатувала під брамою, очікуючи їх.
Запнута великою хусткою, припорошена снігом, жінка
наблизилась до машини з бідканням:
— Та чого ж так довго? Борис Корнійович аж на
дорогу виходили. Ось вони йдуть.
У світлі фар Володимир побачив постать Куцого. В
оленячій шапці, в добре пошитому пальті, він, як і завжди,
виглядав поставно і ошатно. Володимир не встиг
отямитись, як його рука опинилася у випещених долонях
Бориса Корнійовича.
— Якщо гора не йде до Магомета... Драстуйте,
Володимире Микитовичу. Мабуть, не сподівалися на таку
зустріч.
— Сподівався, — холодно відповів Володимир. —
Тому й приїхав..
Куций і Віктор ошелешено перезирнулися, а
Володимир одразу ж попрямував до ґанку, наче саме він був тут
господарем. Вони поволі рушили за ним. Роздягнувшись,
піднявся на другий поверх, зайшов у Вікторову
майстерню. На стіні висіла недописана постать причинної —
Вік336

тор чомусь переніс її до себе.
На якусь мить Володимир забув про Куцого — перед
ним постало диво в образі Стели. Забулося навіть те, яку
роль вона виконувала — це була Стела, а не сільська
дівчина, котру фашисти зробили причинною. Ще не було
полонених, що застигли з лопатами на розритому полі — ці
постаті покищо жили в його уяві. Та зараз вони
відступили — Володимирові хотілося бачити не твір, а живу
Стелу. Він вивільнив її з композиції, бачив окремо — так, як
хотілося бачити. Її та ранкове сонце, з якого вона
виходила. Здавалося, поміж нею і сонцем іще не зникла
перетинка, котра їх з’єднувала — вона ще не порвалася, іще
прив’язувала дівчину до Великого Світила. Сонце мусіло
відчувати напруження, мов жінка під час пологів. Йому
боліло, бо немає у природі безболісних пологів, але є радість
народження, котра все на світі виправдає — і страждання, і
кров, і чиюсь неминучу смерть.
Все це наринуло на нього так несподівано, що йому
стало моторошно від думки: ось вони увійдуть — лихі,
безчесні, — і помре відчуття високої святости, породжене
творчою силою Сонця. Увійдуть без ратиць, без козлячих
борід, нічим зовні не позначені — такі, яких ми
зустрічаємо на кожному кроці.
Вони й справді незабаром увійшли — спершу Куций, а
за ним Віктор. Небера тримався не так самовпевнено, як
півгодини тому — Володимирова репліка біля машини
породила в його душі сум’яття. Він був не готовий до того,
що Володимир знає про його зв’язок з Куцим. Мимоволі
калатало в скронях: що він знає, чого не знає? Хотів
приголомшити Володимира, кинути на його розм’якшену
свідомість несподівані факти, а вийшло так, що сам втратив
ґрунт під ногами. Отож він тепер сторожко просувався
услід за Куцим, покладаючись на його досвід.
Кілька хвилин вони мовчки стояли перед
Володимиром, мовби не бажаючи порушувати споглядання картини,
їм було ясно, що розмова має початися зовсім не так, як
вони її підготували.
Куций медоточиво заговорив:
337

— Вас не впізнати, Володимире Микитовичу. Повне
оновлення... Що ж, це відомо: лише нездари живуть рівно
та гладенько. А справжній талант... Його власна сила
кидає. Курчатко шкаралупу зсередини прокльовує. Еге-е,
зсередини. Власним дзьобиком... У квочки одне завдання —
смирненько на яйцях сидіти. Більше вона нічим не здатна
допомогти. Та якби в неї не вистачало терпіння, вона б не
стала матір’ю. Хіба ж не так, Володимире Микитовичу?
Ну от, бач... Правду кажу. А я хіба був для вас поганою
квочкою? Хе-хе... Коли б я почав вас виховувати...
Мовляв, треба менше пити... Або, скажімо, грошей вам
підсипав... Все це було б на шкоду, Володимире Микитовичу.
Те, що ви заробили, я потім через Віктора Васильовича
передавав. Сподіваюсь, ви отримали. Ну от... значить, ми
поквиталися... А на Віктора Васильовича гніватись не
варто. Я зразу оцінив: він ваш друг. Шануйтеся, дорогий
Володимире Микитовичу! Талант — це ніжна квітка. Або
зав’яне, або дасть великі плоди. Якби не я та не Віктор
Васильович...
Володимир відчував себе пригніченим і спустошеним.
Іще кілька хвилин тому ширяв думкою десь побіля Сонця,
а тепер мусів порпатися серед гнойових жуків, які
вимагали, щоб він визнав їх своїми благодійниками. Гроші,
гроші... Що ж ви таке? Не папірці, звичайно. Навіть не
золото. Щось більше, значно більше! Коли люди ще не знали
грошей, вони добре усвідомлювали, що їх живить своєю
енергією Сонце. Воно дає не тільки тепло: Сонце — не піч,
а творець живих організмів. А тепер, бач, гроші усе те
потьмарили.
Володимир пильно глянув на Віктора. Замерзає навіть
вино, але завжди лишається в ньому осередок, вільний від
криги. Отак і душа людська, що піддалася темним
спокусам — Світло згортається в ній у маленький клубочок,
його звідусюди облягає Темрява, але воно ще не вмерло.
Володимир звертався до світлого клубочка в душі
Небери, хоч слова його були адресовані Куцому.
— Що ж, ви піклувалися про мене, Борисе Корнійови-
338

чу. Та якби й надалі я жив вашим піклуванням, то згнив
би десь під парканом. Але є інші люди на землі. І слава
Богу, що вони є. їх більше, ніж таких, як ви. Принаймні
вони знають, заради чого хліб їдять. Оце мене завжди
турбувало, розумієте?.. Знати, заради чого ти хліб їси.
— Тільки знати, чи, може, їсти? — ховаючи глумливу
посмішку, перепитав Куций. — Самого знання мало,
Володимире Микитовичу. Бо так і на акриди не довго перейти.
Випив чарку, закусив сушеною сараною... Невже ви
справді вірите, що хтось купуватиме ваші картини?.. У Віктора
Васильовича значно більше шансів. Принаймні він добре
розбирається, яке мистецтво сьогодні в пошані.
— Так, розбирається, — погодився Володимир. —
Лівою рукою маже Леніна, правою — Ісуса Христа. Але не в
цьому суть.
Віктор почервонів, мов ошпарений рак.
— Ну, давай, давай... — Небера на мить затнувся,
втупившись винуватим поглядом у Володимира. — Раз почав,
то давай далі. В чому ж тоді суть, якщо не в цьому?
— Суть у людській вірі.
— Вірно! — зрадів Віктор, мовби в цих словах відшукав
для себе порятунок. — Одні вірують в Ісуса Христа, другі
— в Леніна. А дехто вірує, що Ленін і Христос — це теж
саме. Мені дядько Сидір казав, що в них із цього
починалося: ікони знімали, портрета Леніна вішали.
— Ві-ру-ють! — тихо проскандував Володимир. — А
ти хіба віруєш?
— Звідки знати?.. Може, й вірую... Але чому ти
раптом виступаєш в ролі прокурора? Тобі належить дещо
пам’ятати.
— Я ві-ру-вав, хоч і помилявся. Вірував, що наша
цивілізація порочна. І через те вважав, що світ для мене
скінчився. Навіщо потрібен я, коли мусить загинути людство?..
У це я вірував, Вікторе. Ой, страшна це віра! Нічого
страшнішого бути не може. Мені боляче було чути
дитячий сміх, я не міг бачити дівочої вроди. Пекла думка: все
ж це незабаром увірветься.
339

Борис Корнійович поглядав на нього так, як поглядає
доброзичливий вчитель на непокірного учня. Куцому
коштувало чималих зусиль, щоб грати роль людини, котра
встигла про все на світі подумати, і через те має право
мовчати.
— Хіба ця небезпека вже не існує? — запитав він. —
Люди до неї звикли, як звикають думати про власну
смерть. Кожен знає, що мусить померти, але це не
заважає одержувати насолоду від життя. Цього для людини
досить... Далі вже не суттєво — помру тільки я чи помре
ціле людство. Для мене це вже не матиме значення.
Віктор кинув переможний погляд на Володимира —
мабуть, Небері здавалося, що Борис Корнійович висловив
найістотніше. Що здатний протиставити Таран цій
неспростовній істині?
Але Володимир уже зрозумів, що сперечатися марно.
Перед ним стояли істоти, котрі лише зовнішнім виглядом
нагадували людей. Саме ж тут проходить межа поміж
людиною і... Володимир не знайшов, яке слово належало
поставити після «і». Будь-яка жива істота дбає не стільки про
себе, скільки про те, щоб продовжити власний рід. І
тільки серед людей трапляються індивідууми, яким до цього
байдуже: після мене хоч потоп...
Ніщо живе на плянеті не здатне діяти на загибіль
біосфери — ніщо й ніхто, окрім людини. Але чому, чому? Як
же сталося, що найвища за своїм розвитком істота
виявилася найбільш небезпечною для природи, котра протягом
мільярдів років виліплювала із згущеного проміння живі
організми?
Для того, щоб навчилося літати залізо, — пасивний,
безжиттєвий земний мінерал, — природа поклала на
людину не лише механічні обов’язки, а передусім обов’язки
духовні. Природа віддала їй найвище, чим вона володіє:
розум. Та він, розум, служить двом протилежним силам, —
одна сила прагне порвати кайдани гравітації, щоб
оволодіти якомога більшим простором, друга намагається
приборкати цей бунт, загнати Світло в глибини небесних тіл,
340

не дати йому виходу у світовий безмір...
Хто ж ти такий, Борисе Корнійовичу? Сказати, що ти
нерозумний, не можна. Освіти також тобі не бракує. Отож
виходить, що пояснювати людину як істоту розумну —
цього ще замало. Щось є в нас більше від розуму, більше
від освіти — душа! Темна або світла, велика або мізерна. І
не вагою нашого тіла це визначається — тобто не
грубими матеріяльними причинами. Ніби дехто, володіючи
душею зажерливої гусіні, здобув людську мову і розум. Хіба
ж легко дослідити, як вони розмежовуються в людях —
розум і душа? А проте вони якось розмежовуються.
Куций усе ще стояв у позі людини, яка звикла
підкоряти собі інших. Для цього досить показати, що є не лише
слова, які ти вимовляєш — за словами ховається те, чого
інші не розуміють і не здатні зрозуміти. Саме така позиція
дає право повчати.
— Ну, чого ж ви?.. Я кажу: людство приречене до
страти. Це сьогодні зрозуміло кожному. Візьміть хоча б
проблему перенаселення...Ми не знаємо, що з нами
станеться через півстоліття. Про тисячу років страшно й
подумати. Сьогодні туди ніхто й не заглядає. Які ж там
ідеали бачите? Бочка з оселедцями — ось наша цивілізація
в майбутньому. Звісно, це якось закінчиться... То невже
ми повинні зректися життя раніше, ніж це прийшло?..
Шукайте вихід для себе, а не для людства. Ось моя вам
порада, дорогий Володимире Микитовичу. Для людства
ви його не знайдете. Єдине, чого ви здатні досягнути —
це просто... Ну, просто зіпсуєте собі життя. А навіщо? У
цьому світі є чимало приємлих речей, котрі здатні
робити нас щасливими. От-так... Якщо ви це затямите, то
нам легше буде порозумітись. А мораль... Ну, це ж
умовність, лише умовність. Природа не знає ніякої моралї, її
вигадали люди.
Куций ходив по майстерні, заклавши руки за спину.
Якщо дивитися в його обличчя, коли він говорить, то
можна повірити в щирість, навіть вистражданість кожного
слова. А, може, й справді він усе це говорив цілком щиро?
341

У його словах є гірка правда. Ніхто не знає, чим
завершиться так званий демографічний вибух. Десь попереду
мусить існувати жорстока межа, до якої наближається
людство. Виживе воно чи загине — на ці питання сьогодні
немає однозначної відповіди. Можна лише вірити, що
розум людський переможе. За цю віру в собі самому й
боровся Володимир, саме за неї!..
Він не міг пояснити Вікторові оцих своїх переконань,
— було ясно, що Небера їх не розуміє. Куцому також
пояснювати марно: він прийшов від тієї сили, яка
призначена руйнувати, а не творити. Не лишалося нічого іншого, як
зважити на пораду Ксені — бути обачним. Він іще спробує
поговорити з Віктором, але не тут і не зараз.
— Гаразд, — ніби підкорившись неминучості, мовив
Володимир. — Чого ви хочете від мене? Кажіть ясніше.
Йому ніколи не доводилося хитрувати — це було не в
його характері. Якби не Ксеня, котра зуміла його
переконати, що надмірна прямолінійність у розмові з цими
людьми рівнозначна легковажності, він би не знайшов у
собі сили для неприємної гри.
Звісно, Куций також враховував особливості його
характеру — Борис Корнійович певен, що такі Люди, як
Володимир, бувають різкі, необачні у висловах, але в те, що
вони сказали, можна вірити. Куций підійшов майже
впритул до Володимира, лагідна посмішка надавала його
обличчю тієї шляхетности, яка завжди зачаровувала
співбесідників.
— Нарешті! — радісно вигукнув Куций. — Я знав, що
ми порозуміємось. Чого ми хочемо? Лише одного: щоб ви
шанували власний талант. І я, і Віктор Васильович —
ваші справжні друзі.
— Це вже я чув, — невдоволено мовив Володимир. —
Мене цікавить технічний бік справи. Міркування
морального характеру можете залишити при собі.
— Даремно, даремно, — докірливо хитнув головою
Куций. — Мораль все ж таки існує, хоч я вже казав, що її
вигадали люди. А раз так, то ми маємо право вносити в
342

неї деякі корективи... Як ви ставитесь до дощового
черв’яка?.. Ага-а, ви підозрюєте пастку. Ні, пастки тут немає,
Наш Іван виріс, однією ногою він стоїть на Балтиці,
другою на Тихому океані, руками обмацує Місяць. Голова
його прикрашена зорями, він перевершив всіх казкових
велетнів. Одного не розуміє Іван: якщо він своїм чоботом
розчавить дощового черв’яка — кінець його могутності!..
Поцікавтесь, будь ласка, як виникає чорнозем. Його
творить дощовий черв’як. Земля починає родити лише тоді,
коли побувала у його стравоході...
— Я вас не про це питав, — нетерпляче зауважив
“Володимир. — Він відчував, що на його скроні болісно
надимається якась жилка.
— Про це, про це, шанйвний Володимире
Микитовичу! .. Наше суспільство хоче, щоб ми всі були велетнями
— одним космічним Іваном. Так нас виховують змалку.
Ніхто не бажає виконувати обов’язки дощового черв’яка.
Та не всім же бути велетнями духу! Там, де живуть самі
тільки велетні, вони нічим не відрізняються від пігмеїв. Все
пізнається в порівнянні. Подумайте про це, Володимире
Микитовичу. Навіть яблуневий корінь вибирає шлях,
прокладений дощовим черв’яком. То яке ж ми маємо право їх
чавити?..
— Повторюю: чого ви хочете від мене? — втрачаючи
терпець, процідив крізь зуби Володимир.
— Відчувайте себе велетнем, але не забувайте, що ви
не зможете прожити без дощового черв’яка. Шлях для
вашого коріння прокладемо ми з Віктором Васильовичем.
Кордон... А що таке кордон?.. Я гадаю, кордон — явище
аморальне.
— Так, так, — в’їдливо посміхнувся Володимир. —
Особливо тоді, коли він з’являється на шляху
наркотиків.
Куций пополотнів.
— Звідки ви це взяли? — зловісно прошепотів він.
— Звідти, звідки мені перепадали троячки.
— Брехня!.. А якби навіть правда... Не бачу в цьому
ли343

ха, не бачу!.. Є люди і є покидьки. Хто не зумів стати
людиною, нехай вирушає на кладовище. Природний вибір,
свобода волі... В час, коли земній кулі загрожує
перенаселення, такий вибір не може бути злочином.
— Хіба це вибір?... Це шлях до виродження.
— Знов кажу: киньте піклуватись про ціле людство.
Воно здатне подбати про себе без вашого втручання.
Зрештою, про нього подбає сама природа.
Володимир, кинувши погляд на Віктора, помітив, що
він дивиться на Куцого як на пророка. Щось справді було
в цій людині значно вище від того, на що здатний
звичайний контрабандист. Лише зараз Таран почав розуміти, з
якою небезпечною людиною звела його доля. Сон чи
п’яне марення — невідомо, що це було, — але Той, що в
териконі живе, постав перед ним зримо й правдиво. Ось він
стоїть власною персоною. Це був Той з усім ладом його
мислення — саме Той, а не хтось інший!
— Чомусь ви уникаєте прямої відповіді, — спокійно
почав Володимир. Цей спокій народився із відчуття, що
перед ним стояв старий знайомий, з яким тоді не вдалося
закінчити розмови. — Я хочу знати, яку ви роль відводите
мені у своїх плянах.
— Ви згодні з нами працювати?
— Досі я працював, то навіщо ж про це питати? —
ухильно відповів Таран.
— Я вам вірю. Гаразд, спробую пояснити... Релігійні
мотиви завжди приваблювали художників... У вас це
справжнє мистецтво, Володимире Микитовичу. Видно, що
ви засвоїли традиції клясиків... То що ж я вам повинен
казати? Читайте Біблію. А повчати вас... Це було б
нескромно з мого боку. Ви самі відшукаєте все, що вам треба.
Дайте новий сюжет — оце й усе! А розмноження... Цим
ми вас не будемо стомлювати.
— Куди ви це діваєте?.. Я не вірю, що можна багато
продати серед наших людей.
— Серед людей... Ясно?.. А наші чи не наші — нехай
вас не обходить. Серед закордонних туристів також
неба344

гато продаси. Є інші шляхи. Але вам про це рано знати.
— Які шляхи? — суворо запитав Володимир. — Існує
авторське право. Те, що я малюю — не просто товар, а
художній твір.
— Ну, добре, — невдоволено поморщився Куций. — Є
змога поставити цю справу на ділову основу. Ми можемо
створити... Назвемо це фірмою. А як не туди
потраплятиме... Ну, скажімо, через рибалок... Яка вам різниця? Ви ж
не пишете детективних романів. Можете бути певні: ваше
прізвище туди не потрапить. А слава... Вона знайде вас,
Володимире Микитовичу. Майбутні дослідники матимуть
клопіт, звичайно. Нехай вони й розплутують цей детектив.
Ви задоволені відповіддю?..
— Не зовсім, але дещо прояснилося. Сподіваюсь, ви
дозволите мені трохи подумати?.. Можливо я приїду в
Одесу. Там і закінчимо нашу розмову,
— Гроші потрібні? — потягнувся рукою до бокової
кишені свого піджака Борис Корнійович. — Я не хочу,
щоб ви терпіли нестатки.
— Вам я, здається, не винен? — звернувся Володимир
до Небери. — Ви мені нагадували про борг.
— Нічого я не нагадував, — знов почервонів Віктор.
— Який борг? — кинув на нього недоброзичливий
погляд Куций.
— Ну, за плякат, — шанобливо пояснив Віктор. — Все
це дурниці, Володимире. Ми ж не можемо нічого не
робити... Такого, заплатить держава.
— Вірно, — погодився І^уций. — Кожен до чогось
мусить бути приписаний. Це наша перша заповідь.
Так закінчилася тяжка розмова, в якій Володимир
мусів кривити душею, через те йому здавалося, що весь він
облип смердючим багном.
23
Ночувати на дачі Володимир не захотів — попросив
Віктора підвезти його до Сашка. Була вже пізня година,
345

незручно будити людей серед ночі, але Володимир
відчував, що ближчої людини в нього немає — тільки Сашко
здатний порадити, що йому належить робити далі. Куций
був насторожений, небажання заночувати з ним під однією
стелею сприйняв як образу, але мусів скоритися — у
нього не було змоги тримати Володимира на прив’язі,
доводиться випускати на волю. Нічого не зробиш — талант!..
До Сашкового будинку під’їхали тоді, коли годинник у
машині показував другу годину ночі. Машина блимнула
червоними вогнями й відразу зникла за поворотом, а
Володимир, долаючи вагання, постукав у вікно, що
виходило на вулицю. Загавкали собаки, у темній шибці з’явилася
жіноча рука, що відкинула білу фіранку. Це виглянула
Галина Іванівна. А за якусь мить Сашків будинок ожив і,
здавалося, заворушився разом з господарями, що були
здивовані й налякані такою пізньою візитою.
Відчинив Сашко. Він був узутий в чоботи на босу ногу,
з-під пальта біліли кальсони. Із-за його спини визирала
Галина Іванівна.
— Як там мати?..
Голос у Сашка тремтів, обличчя Галини Іванівни
нагадувало воскову маску. Лише тепер зрозумів Володимир,
якими недоречними були оці нічні відвідини.
— Та ні, Марія Гаврилівна трохи нездужає, але
нівроку... Просто забарився в місті.
Володимира запросили в хату.
— З Віктором посварилися? — допитливо на нього
позираючи, запитав Сашко.
— Чому ти так вирішив? — здивовано скинув на
нього очима Володимир.
Досі Володимир, звертаючись до Сашка, шукав таких
зворотів, щоб не називати його ні на «ти», ні на «ви». За
віком Сашко міг йому бути батьком, за родинною
субординацією вважався братом. Лише зараз Володимир
звернувся так, як вимагали родинні звичаї у Медунів.
Сашко це помітив, приязно посміхнувся.
— Ти ж, мабуть, від нього.
346

— Так, від нього.
— Якби не посварилися, чого б оце серед ночі хату
кидати?
Це правда. Він про це й не подумав. Та, мабуть,
краще, що Сашко вже знає, навіщо Володимир його
розбудив. Тут манівці не потрібні — треба все викладати прямо.
— Тобі коли на зміну? — трохи насторожено запитав
Володимир.
— Байдуже, не спізнюсь, — махнув рукою Сашко.
Він так і лишився — у пальті поверх нижньої білизни
та в кирзових чоботях. Напевне, сподівався, що можна ще
трохи поспати. Володимир вирішив утриматись від
розмови, але Сашко підбадьорливо кинув:
— Я звечора виспався. Кажи, що там у тебе.
Вони лишилися удвох — Галина Іванівна, подавши
вечерю, пішла досипати. Сашко, протираючи очі, випадково
натиснув пальцем під оком. Володимир помітив, що
шкіра там нагадувала сіру замазку, вона довго зберігала слід
від пальця. Лише згодом видулася великим пухирем. Цих
мішків під очима Володимир раніше не бачив — може,
тому, що не заставав Сашка відразу після сну. Дивно, але в
Григора Остаповича обличчя здоровіше. Мабуть, синові
давалися взнаки концтабори.
— Чого ж ви посварилися? — знов запитав Сашко,
запрошуючи Володимира до розмови.
Сашкові легше було розповідати про одеський період,
ніж Ксені. А, може, Володимир уже відійшов трохи від
того, що його мучило. Зараз це було ніби зовні — десь поза
ним. Сам він жив іншим життям, отже міг дивитися на все
те з деякої відстані. Був нещадним до себе, бо йому вже
здавалося, що то не він, а якесь далеке відзеркалення —
тінь, що відірвалася від нього й почала жити власним
життям. Вона продовжує спілкуватися з Куцим, несе на собі
всі одеські гріхи Володимира, готова відповідати за них
перед законом. І все одно це вже був не він, бо далеко
тепер живуть його думки.
Володимир намагався пояснити Сашкові ті причини,
347

які породили в його душі конфлікт з життям. Таран не
вміє зверхньо ставитися до людей, він не здатний
прощати їм надміру заземленого світобачення. Якщо ми щось
прощаємо, то, значить, ставимося до людини так, ніби
вона має право цього не розуміти. А це ж нечесно! Зрештою,
саме звідси походить отой псевдоаристократизм, яким
пишаються деякі інтелектуали. Холодна зверхність,
свідомість своєї духовної переваги. Так є, і, мовляв, так
повинно бути, бо люди завжди ділилися на тих, хто пізнає,
осмислює, й тих, що живуть безпросвітними буднями, не
думаючи про високі матерії...
Все це Володимир говорив гаряче, але безладно —
Сашкові важко було второпати, що він хоче сказати.
Медун вихоплював із його імпульсивної мови лише те, що
дозволяло зрозуміти становище, в якому опинилися
близькі люди — Олеся, Віктор, сам Володимир. Він змушував
оповідача зупинятися на фактах, і коли Володимир
розповів, що загрожує Олесі, Сашко не в жарт схвилювався.
— З цього б ти й починав, — похмуро завважив він. —
Якщо я вірно розумію, тут два гачки: духовний і
кримінальний. Сподіваюсь, ти мене розбудив не заради
філософських розходжень з Віктором... Яка диявольщина! Чого ж
ти раніше мовчав? Я був певен, що... Ну, просто запив
хлопець. Гадав, це вже позаду. А воно, бач, яким ребром
вилізло.
Сашко замовк, про щось роздумуючи. Володимир
також не наважувався порушувати тишу, що зненацька
запанувала в хаті. Йому здавалося, що він чує калатання
власного серця.
— Про всі ці речі ми ще побалакаємо, — продовжував
Сашко. — Ну, про твою філософію. А як же з Олесею?..
Тут, братухо, нічого не придумаєш. Треба законно діяти.
—Закон... — мляво проказав Володимир. — Це мені
ясно. Та вона ж його любить.
— Вона любить. А він?.. Словом, дивись, братухо.
Моя тобі порада: йди просто в міліцію. Чи, може, ти за
себе боїшся? Винен, звичайно. По головці не погладять. Та
348

якщо не покличеш їх на допомогу... Боюсь, що кров’ю
закінчиться.
— Не про мене мова. Я за Олесю боюсь.
— А я боюсь і за неї, й за тебе. Ти ж не хочеш на них
працювати?
— Та ні, звичайно.
— Отож бо!.. Значить, ти також станеш небезпечним
свідком.
Поснули десь під ранок. Коли Володимир прокинувся,
вдома вже нікого не лишилося. Замкнувши хату й
поклавши ключ на обумовлене місце, вирушив до міліції. Те, що
радив Сашко, співпадало з його власними намірами.
Може б, він справді переступив державний поріг, якби
не спинила думка: треба поговорити з Олесею. Для неї це
була трагедія, але ж Віктор їй не байдужий!
Володимирові здавалося, що Олеся ціле життя носитиме прокльони у
своїй душі — день і ніч вона проклинатиме людину, яка
стала причиною Вікторового падіння, а потім ганебно, по-
зрадницькому його видала. Цією людиною буде він,
Володимир Таран. Якби не він, Небері не спало б на думку
шукати Куцого. Та й копіювати було б нічого — це ж
Володимир підсунув йому свою модерну Голгофу.
Інша думка вимагала: цим ти врятуєш і самого
Віктора, бо вже ніщо інше не здатне його врятувати. Коли
Куций переконається, що Небера йому не потрібний, він без
будь-яких вагань його ліквідує. У Сашка більше
життєвого досвіду, він краще розуміє Природу цих пекельних душ.
І все ж оте відчуття, що об’єктом доносу стає ще й
Олеся, тяжко пригнічувало Володимира. Звернувши за ріг,
вирушив на квартиру Небери. Був певен, що Віктор на
дачі, Олесю він застане саму. Треба порадитися з нею, конче
треба!..
Невідомо, як це сталося, але Володимир незабаром
опинився поруч з гуртожитком, у якому жила Стела.
Постояв біля під’їзду й хотів уже рушати далі, але хтось
його ніби покликав. Озирнувшись, він пересвідчився, що
ні349

хто кликати не міг — то був його внутрішній голос. А що,
власне, станеться, якщо він провідає дівчину? Мабуть,
Ксеня вільніше до цього ставиться, ніж він. Звичайні людські
симпатії, навіщо ж їх зрікатися? Та й стосовно Євгена він
був жорстокий — Ксеня має право на дружбу з цією
благородною людиною.
Проминувши чергову, збіг на другий поверх. Ось вона,
тридцята кімната. Підніс руку, щоб постукати в двері, але
так і не зважився. Ой, ця дурнувата звичка порпатись у
своїх почуваннях! Надмірна схильність до рефлексій
завжди тобі шкодила, Володько.
Тим часом у кінці довгого коридору з’явилася дівчина
із сковорідкою в руці. Там, напевне була загальна кухня.
Шия дівчини обмотана чимось білим, халатик вище колін,
волосся трохи скуйовджене, як після сну. Дівчина
зупинилася на тлі великого вікна, Володимирові важко було
розгледіти її обличчя, а вона його, мабуть, добре бачила.
Якусь мить була непорушна, ніби вирізаний із паперу си-
люет, потім метнулась на кухню й, залишивши там
сковорідку, знову вибігла в коридор. Спершу неквапом, далі все
хутчіш та хутчіш вона наближалася до Володимира. І
лише тоді, коли підійшла майже впритул, кін упізнав Стелу.
Товста пов’язка на шиї робила її незграбною, навіть
смішною.
— Володимир Микитович! — розгублено прошепотіла
дівчина. Мабуть, вона почувала себе ніяково через оту
пов’язку. — В мене ангіна. Зачекайте, я зараз одягнусь.
Стела зачинилася в кімнаті й не показувалась досить
довго. Тим часом Володимир пробував зрозуміти, чому
він опинився в її гуртожитку. В цьому, мабуть, не одна
причина, а дві. Стелу йому давно кортіло побачити, а тут
сталося так, що гуртожиток ніби зумисне з’явився на його
дорозі. Та Володимир, мабуть, і на цей раз подолав би оту
спокусу, коли б не існувало другої причини. Видима річ,
він боявся розмови з Олесею. Що він їй скаже? Невже
підбиватиме разом із ним іти до міліції? Він розумів, що
Сашко загалом має рацію. Будь-яка твереза людина
йо350

му б те ж саме порадила, Воводимирові не страшно
розказувати про себе, підписувати протоколи допитів, навіть
прийняти кару. Але ж Олеся, Олеся...
Відкриється Олеся перед слідчим, чи, може, почне
вигороджувати Віктора? Цілком можливо, що саме так воно
й буде. Навіть мусить так бути — Володимир вірив, що
Олеся із тих жінок, які не зрікаються своїх чоловіків, коли
ті опиняються в скруті. Закон діє автоматично, ухилення в
бік лірики та психології властиві людям, але не кодексам.
Злочин, вчинений заради кохання, все одно залишається
злочином...
І саме оці свої думки Володимир уже не міг звіряти
Ксені — він добре знав, що вона скаже.
Звісно, він — слабка, нестійка істота. Йому завжди
потрібен поводар, а життя кинуло його в самотність. У
Сашка він дістав моральну підтримку, але Сашко висловився
по-чоловічому — мабуть, так, як висловлювався серед
своїх друзів по концтабору: перед тобою ворог, то які
можуть бути сантименти? Або ти його, або він тебе.
Володимира навіть трохи образила ця прямолінійність, йому
здалося, що Сашко якось незворушно, безтрепетно посилав
його до міліції, мовби не розумів усієї складности цієї
безрадісної справи.
Коли двері відчинилися й Стела запросила його до
кімнати, Володимир не повірив власним очам — перед
ним стояла така вишукана модниця, що годі й згадувати
про якусь хворобу. Коротенька спідничка підкреслювала
пружну красу її міцних, добре тренованих ніг — видно
дівчина любила велосипед, — біла гіпюрова блюзка була
забарвлена її засмаглим тілом, золоте волосся ретельно
прибране, а про пов’язку на шиї не варто й казати. Стела
зупинилась біля спинки ліжка — їх тут було троє — вона,
мабуть, сама відчувала, що не здатна стримати своєї радо-
сти, але й виказувати її не хотіла. Сяяла своєю дівочою
тривогою, котра сама себе не розуміє, але кудись веде й
чогось вимагає.
Володимир якусь мить розглядав її, не піклуючись
351

тим, що це не зовсім чемно, — розглядав як модель, як
натурщицю. А відтак взяв її за руку й, не сказавши ні слова,
наблизив дівочу голову до власних грудей. В її очах
майнуло щось схоже на страх, але вона не відштовхнула його,
ніби давно чекала, що це має статися. А він знав, відчував:
Стела шкодує, що він був тоді надміру стриманим. Ні,
не в майстерні — за це вона вдячна йому — а пізніше, на
автобусній зупинці. їй хотілося не такого прощання, він це
добре помітив.
Вони не могли не думати про Ксеню. І, може, саме
тому мовчали. Особливо це стосувалося Стели — Ксеня її
глибоко зворушила своєю людяністю.
— Я думала про вас. Навіть сьогодні думала, —
відірвавши голову від його грудей, тихо, із внутрішнім
світінням в обличчі, мовила Стела.
— Навіщо ви пов’язку скинули?
— A-а, пусте... Ви любите смажену рибу? Карасі. Тут у
нас є завзятий рибалка. На водосховищі наловив. Біля ті-
є ї дачі.
Вона так глянула на нього, вимовляючи слово «тієї»,
наче там, на дачі, сталося щось вельми важливе в її житті,
надміру важливе. Це було приємно Володимирові і
водночас тривожно. Знала б вона, що то за дачаГ
— Скільки ж років вашому рибалці? — лукаво
запитав Володимир.
— Дорослий — посміхнулась вона. З її посмішки
можна було зрозуміти, що цей «дорослий» дарує їй не лише
рибу, а й квіти. Принаймні Володимир не міг уявити, щоб
це виглядало інакше.
— Хто ж не любить смажених карасів? — весело
зголосився він.
Грайливий тон в їхній розмові мусів замаскувати
відчуття провини — вони обоє це розуміли. І тому, не
змовляючись, віддалися на волю випадкових слів, які ні до
чого не зобов’язують. А проте обом було ясно, що слова
зараз не грають жодної ролі. їх поєднали не слова — було
щось більше, незмірно більше. 1 не сьогодні, а ще годі.
352

Просто це треба було носити в собі, як земля носить
жолудь. Та він таки рано чи пізно вибухає зеленим полум’ям,
народжуючи із себе кремезну істоту, що спершу виглядає
так несміливо, як їхнє незміцніле почуття, котре покищо не
мало певної назви.
— Чому вас так назвали? — запитав Володимир. —
Так називаються пам’ятники старовини. Інки на них
викарбовували свій календар.
— Батько назвав. Це не від інків. Я — Сталіна. В па-
шпорті так написано.
— Де він зараз?
— Хто?..
— Батько, звичайно.
— Навіщо це?..
А справді, навіщо? Та вибачатись не варто — краще
перемовчати.
— Я його ніколи не бачила, — після тривалої павзи
сказала Стела.
Володимир пошкодував, що кинув болісне для неї
запитання. Намагаючись змінити тему розмови, запитав:
— У вас тут немає магнітофона?
— Є. Дуже гарні записи. Пісні під гітару. Але я
спершу принесу рибу. Зовсім захолоне.
А в чому, власне, полягає їхня провина? Мабуть,
лише в тому, що Володимир не здатний ступити кроку, не
поворушивши настирливого суддю, який засів десь під
його черепом. Нехай Стела йде по рибу, а він збігає по вино.
Коли він повернувся з пляшкою аліготе, на столі, що
стояв посеред кімнати, уже чекали на нього карасі в
сметані, а Стела заклопотано й трохи нервово ходила по
кімнаті — мабуть, її здивувало його несподіване зникнення.
— Ви не проти? — запитав він бадьорим голосом,
показуючи їй вино. Але в тій бадьорості Стела помітила
деяку штучність. Вона, сміючись, сказала:
— О-о, зараз ви трохи нагадуєте Віктора Васильовича.
Стрілки його брів зблизилися, на лобі з’явилися
несподівані борозни.
— Чим?
353

— Він завжди веселий.
— Хіба ви його так близько знаєте?
— Ні. Я знаю таких, як він.
— Вони вам подобаються?
Стела опустила свою маленьку руку з довгими
рухливими пальцями на його трохи спітнілу долоню. В її
погляді вгадувалося грайливе лукавство й та дівоча
сором'язність, через яку Стела пробувала переступити, але це їй
покищо не вдавалося.
— Відкоркуйте пляшку, — прищулившись сказала
вона.
Стела зараз тримається зовсім не так, як тоді. Там,
у ресторані, де вони познайомилися, вона почувала себе
значно вільніше. Мабуть, Стела тоді підготовувала себе до
ролі, яку їй належало виконувати, а тут не хотіла грати
жодної ролі — просто була сама собою. Несподівано на
Володимира наринуло смутне почуття: яка ж вона
беззахисна перед життям! Все його дон-жуанство відразу ж
сповзло з нього, як непотрібна машкара — він уже не міг
кидати бездумні репліки, не міг здаватися веселим та
безтурботним. І, може, тому захотілося випити. Зараз він не
боявся за себе — пляшка вина не становила загрози.
Стела також випила.
— Я гадала, ви одразу ж прийдете. Ну, може, через
тиждень... — Засоромилась, відкинула волосся, у її синіх очах,
таких дивовижно глибоких, з’явилося неспокійне
джерельце, що раптом зажевріло чимось прозорим і чистим. — Ні,
ви не думайте... Я потім довго себе картала.
— За що ви мали себе картати?
— Ви так здивувалися, що я ладна була крізь землю
провалитись. Правда, ви не чекали, що я так вийду?.. В
такому вигляді...
— Ну, чому ж... — Володимир трохи знітився, бо
знову мусів казати не те, що думав. — Для художника це
справа звичайна. Так само, як для лікаря. Просто тут
різні обов’язки.
— Ні, ні. Ви не чекали. Я це знаю... Мене підвела На-
354

та. Це було так страшно!.. Я себе заспокоювала тим, що
ви оце сказали. Для художника так само, як для лікаря... Я
гадала, це вам треба по якійсь темі. Мені незручно було
запитувати у вас . Натурщиці ж за натуру платять... Боже,
як мені було соромно, коли я все зрозуміла! Ви мусіли
малювати, щоб мене не образити. Лише тоді я побачила,
який ви...
Володимир трохи розгнівався.
— Та що ви оце вигадуєте?.. Якби люди завжди так
ставилися до оголеної натури, не було б ні Єрмітажа, ні
Лювру. Природа є природа, Стелочко.
— Звичайно. Хіба ж я цього не розумію?.. Саме тому й
поїхала, що розумію.
— У нас взагалі до цього хибне ставлення, —
продовжував Володимир. — Тут вся причина у філософських
акцентах. Тіло теж треба оспівувати — цим ми оспівуємо
саму природу. Але не себе, не себе!.. Тільки природу. Той,
хто цього боїться, ховає в собі таке світобачення... таке,
що за нього соромно! Сам того не бажаючи, він цим
визнає, що всі його святині зосереджені на фізіологічному.
Те, що обожнюється, мусить бути сховане як найвище
таїнство... Релігія тупих обивателів — ось що це означає!..
Володимир говорив іще щось, але говорив це так,
ніби перед ним сиділа не Стела, а хтось із тих святенників
від мистецтва, яких він глибоко зневажав. Він навіть не
помічав, як її очі поволі наливаються сльозами. Хіба ж вона
сподівалася, що своїм щирим визнанням викличе оцю ля-
віну гнівних слів? За що він на неї розгнівався?
Живі джерельця в її очах затуманилися, погасли.
Сльози заповнили весь отой простір, що здавався широким, як
прогалина серед хмар — тепер на її обличчі висіла темна
хмарка. І навіть бризнув дощик. Стела підвелась,
пробувала посміхнутися, але посмішка відразу ж зникла. Дівчина
тріпнулась, наче хотіла злетіти, і впала обличчям на
подушку.
Лише тоді Володимир помітив, що з нею скоїлось
щось химерне. Він же й гадки не мав на неї гніватись.
355

Просто так воно сталося: спершу Стела нагадала йому про
Віктора, потім він сам пригадав суперечку з ним про
оголену натуру — це ж було в ресторані, де він уперше
побачив Стелу. Хіба ж Віктор малював Нату для того, щоб
десь виставити. Звичайнісінька порнографія. Зворотна
медаль бездумних заборон. Міщанське лицемірство, яке
потайки дозволяє собі те, що прилюдно засуджує. Цікаво,
куди ж він подів цю картину? Мабуть, її хтось у нього
придбав.
Володимир сів на ліжко, поклав руку дівчині на плече.
Вона трохи посунулась, даючи йому місце біля себе.
— Стелочко, що з вами? Хіба я вас образив?
Деякий час вона мовчки схлипувала в подушку, потім
обернулась до нього обличчям.
— Чого ж ви на мене так?.. Що я вам зробила?
Володимир засміявся.
— Та хіба ж я на вас?.. Ну що ви, Стелочко! Я просто
ненавиджу лицемірство. На словах одне, на ділі друге. А
ви... Коли мені було тяжко, я завжди вас пригадував.
Вона знов спаленіла.
— Ви тільки спершу мене малювали. Про це я й
хотіла вам сказати. А ви чомусь розгнівались... Потім ви вже
малювали не мене, а Надійку. Отак і пригадуйте!!. Я й
сама її забути не можу. І знаєте, що мене втішало? Якби не
це, я б ніколи вас не захотіла бачити. Мені було б дуже
соромно.
— Що ж вас втішало?
— То ж я вам підказала, я!.. Ви б, напевне, забули про
Надійку. Через те мені й боляче, що ви кинули. А ви,
мабуть... Нехай ваша дружина не думає... Аби ви тільки не
кидали роботу.
Остання фраза прозвучала трохи дивно — вона,
мабуть, вихопилась ненароком. Стела готова навіть на
жертву, аби він продовжував роботу над «Причинною». В
чому ж полягає ця жертва?..
Її обличчя на білій подушці в обрамленні розсипаного
золота, — обличчя дитини і водночас жінки — було зараз
356

таким прекрасним, що Володимирові здалося: тоді він
його не побачив, бачить лише тепер. Мабуть, саме через те
люди змушені ховати своє тіло, щоб можна було
зосередити увагу на їхньому обличчі — адже ж саме воно
віддзеркалює їхню духовну сутність. Така одухотвореність і
водночас голизна... Ні, для Нати це більше підходить!
Тоді Володимир іще не міг собі пояснити, чому він
вирішив поставити Стелу на мосту, перед полоненими —
діяло стихійне бачення образу, його внутрішньої правди — а
зараз він зрозумів, що це рішення йому справді підказала
Стела. Підказала світлою чистотою власної вроди,
споглядання якої підносить нас на вершини духу, де не існує й не
може існувати нічого порочного. А все, що є і що може
бути — звичайне, земне, фізичне — сприймається лише як
радість зближення двох духовно споріднених істот, для
котрих це тільки проста закономірність, обумовлена
стихійними законами природи. Стихія ця прориває греблі
заборон, але не їй співається осанна, не вона є головним
чинником, який приводить до зближення. І якщо тут виникає
радість — висока радість, пантеїстичне буйство стихійних
проявів життя — то вона миттєва, бистроплинна. І зовсім
не в цьому ми люди — зовсім не в цьому!..
Він у собі нагнічував оті абстрактні розумування, бо
страшно йому було дивитися в її обличчя, відчувати її
груди — так близько були вони зараз одне до одного, а
Стела жодним порухом не давала йому зрозуміти, що
існують якісь заборони. Вона ніби чогось ждала.
Але саме тоді, коли йому вже здавалося, що стихія
взяла верх над їхньою волею, Стела спритно зіскочила з
ліжка, поправила зачіску і, трохи постоявши з
заплющеними очима, мовби виборюючи в собі тверезість, лукаво
усміхнулася:
— А як же карасі?.. Вставайте.
Ой, ті карасі, хай би вам грець!.. Навіть неприємно,
що вона вміє так гратися. Мабуть, вона хотіла йому
показати, що мала право не боятися невідомого художника,
через те й поїхала на дачу. Її все ще непокоїть: що він про
неї думає?..
357

Схилилася над ним, підвела його голову:
— Ну, йдіть до столу.
Відчувала, що перемога за нею, ніби навіть пишалася
тією перемогою. А він хмільний, дратівливий. Лежав на її
подушці, дивлячись у стелю, й пробував надати своїм
словам сумнівної філософічности, яка її тільки розвеселила.
— О, Боже! — сміялась вона. — Як це мудро у вас
виходить. Давайте краще вип’ємо.
Він і сам вже зрозумів, що звинувачувати Стелу за
втрату природности, умовляти її, що людина мусить
зрікатися старих заборон — це справді смішно. Потягнуло ж
його в цей бік!..
Володимир теж засміявся, підійшов до неї і якось
просто, по-братньому поцілував. Може, він теж був їй
сьогодні вдячний — як тоді вона була вдячна йому.
Вдячний за те, що провина його перед Ксенею не така вже й
істотна.
По суті, Володимир міг запропонувати Стелі лише ті
стосунки, які існували у Віктора з Натою. Але для цього
потрібна Ната — не Стела. Та й він, звичайно, не Віктор
Васильович...
А ще він вдячний за те, що тягар, який міг породити
нову депресію, мовби полегшав — Володимир* відчував
внутрішню врівноваженість, яка була необхідна, щоб
прийняти тверезе рішення.
Треба йти до Олесі, треба розмовляти з нею! Тяжка
розмова, це так, але він мусить попередити її, що не
збирається далі терпіти Вікторових неподобств. За те, що
зробив сам Володимир, належить відповідати йому. Він до
цього давно готовий. Якщо не припинити діяльности отієї
«фірми», то важко навіть уявити, чим здатна обрости
легковажна витівка з Голгофою. Є у людей високі святині, які
з наукового погляду можна піддавати сумнівам, бо наука
нічого не бере на віру. Та чи можна над ними глумитися?
Все це повинна зрозуміти Олеся. А чи зрозуміє? Чи не
поставить вона особисте вище від людських святинь?..
Прикро, що він про це не має права розмовляти зі
358

Стелою. А як хотілося почути її думку! Ксеня не розуміє
головного: якщо Володимир навіть не зуміє сховатися від
Куцого — а це також сумнівно! — то все одно над його
совістю тяжітиме ота прикра «фірма».
Ну, та досить про це! Ось і Стела вже спохмурніла.
Несміливо торкнулася його руки:
— Ви на мене образились?
В її очах не було вже й натяку на грайливість. Стела
справді була засмучена.
Та Володимир уже не міг повернутися до того
настрою, який володів його почуттями кілька хвилин тому.
Сказав розважливо, спокійно:
— Ні, Стело! Чого ж мені ображатися?
— Вам знову невесело зі мною.
Він узяв її маленькі руки в свої, дивився їй у вічі, його
посмішка була задумлива й лагідна, але вона вже не
обіцяла веселощів.
— У мене був дуже тяжкий настрій. Я просто не знав,
куди мені з ним подітися. Тому й зайшов до вас.
Стела не розуміла, як ставитися до його слів —
ображатись чи радіти. Якщо приходять до дівчини лише задля
того, щоб розвіяти свій кепський настрій, то це, мабуть,
невелика втіха для неї. Але ж він прийшов зі своїм смутком
саме до неї, не до когось іншого! Значить вірить, що вона
йому не чужа.
Стела ще не знала, чого б їй хотілося більше —
простої дружби з цією людиною, чи, може, справжнього
кохання. Покищо те кохання жило в зародку. Адже ж він
одружений і, здається, щасливо. Та чому ж він тепер
шукає для себе заспокоєння не біля дружини, а біля неї?
Мабуть, Володимир зрозумів її німі запитання — він
сказав:
— Ви мені багато дали, дуже багато! Важко це
пояснити. Та, може, й не треба пояснювати. Просто мені
хотілося трохи побути біля вас. Це не загине, я знаю.
— Чого ви так?.. Ніби прощаєтесь. Хіба ви не
збираєтесь кінчати «Причинну»?
359

Він кинув на неї гострий, допитливий погляд. Дивна в
неї врода! Форми її обличчя не можна назвати
правильними, щось татарське в ній ховається — далеке-далеке, таке,
що вже розділилося в десятках поколінь, якась одна
непомітна еровинка. Та, може, саме тому це обличчя так і
світилося, що Стела несе в собі кров Европи й Азії. Може,
саме тому! Природа любить змішувати кров народів, як
художник змішує фарби.
— А ви б не побоялися?..
Стела підійшла до нього впритул. Якусь хвилину
вона стояла біля нього, трепетна, зніяковіла, потім припала
щокою до його обличчя й тихо, як про щось заповітне,
мовила:
— Ні!..
Він пригорнув дівчину, дослухався до того
незбагненного, що тріпотіло в ній, рвалося на волю, шукаючи для
себе живу душу, яка не зганьбить і не образить — візьме її
цноту й силу не на мить, а на ціле життя. Хіба ж є в нього
таке право? І не лише тому, що він одружений. Не лише
тому! Існує в нього обов’язок, який не обіцяє радости. І,
можливо, не обіцяє волі. Так, звичайної людської волі...
24
Борис Корнійович не сподівався, що Небера так легко
клюне на потойбічне. Сам він був досить практичною
людиною, як і кожний контрабандист. Але ж у його справі
найголовніше — це одержати владу, над людською душею.
Декого можна зачепити за політичні мотиви, іншого
спіймати на патологічних нахилах. Звісно, всіх об’єднувала
нажива, але Борис Корнійович завжди себе питав: для чого
цій людині потрібні гроші? Чого вона від них хоче?
Скажімо, у Вухатому він не помічав особливої схильности до
розкошів. Вухатий міг цілими місяцями жити в
катакомбах, аби там було що випити. Зате ж яку насолоду
діставав цей вроджений кат, коли йому траплялася нагода
когось прибрати з їхньої дороги! Вухатий не просто вбивав
360

— він творив убивство. Особливо йому подобалась
розправа над молодими жінками та дівчатами. З цього він
починав, за це у свій час відсидів вісім років, а відтак був
випущений по амнестії.
У Бориса Корнійовича є підозра, що Вухатий не
марно вподобав катакомби: там дуже легко загубитися! Ніхто
не почує ні зойку бідолашної жертви, ні зловтішного
реготу садиста. І, може, не одна дівчина знайшла там для себе
смертельні обійми у ведмежих лапах Вухатого. Скільки їх,
легковірних істот, готових на прогулянки з велетнем, що
здатний нести на руках аж до самісінького небосхилу! З
таким не страшно бач, які в нього кулаки. Такий від будь-
якої напасти оборонить...
А потрапляли вони туди, звідки вже не знаходили
виходу.
Одеські катакомби мають тисячу двісті виходів — під
будинками, у степових балках та під морськими кручами.
Якби можна було ці лябіринти витягнути в одну пряму
лінію, то кам’яного тунеля, що сягає на шістдесят метрів
завглибшки, вистачило б від Одеси до Ленінграда. Отже
Одеса фактично більше під землею, ніж на поверхні. Ще й
досі ніхто не володіє надійною картою цього підземного
міста. А Вухатий добре знає катакомби — Борис
Корнійович не раз у цьому пересвідчився.
Кирпа інший — витончений джентельмен,
запобігливий ловелас, дотепний співбесідник. У трамваї він завжди
поступиться місцем, перший кинеться підіймати опущену
монету, не вийде на вулицю, якщо на штанях є хоч одна
невипрасувана складка. Це він, звичайно, знайомлячись із
Неберою, називав себе Віталієм.
Борис Корнійович вперше побачив його біля
одеського манастиря, де Кирпа продавав ікони. їздив по селах,
скуповував за безцінь, а під манастирською брамою
богомольні бабусі, довговолосі сноби та отці із духовної
академії платили за кожну по кілька червінців. Умів навіть
трохи підмалювати, коли ікона була зіпсована. Видавав себе
за архітектора, який кохається на іконописному мистецтві.
361

Жив легальним життям і навіть справді працював
архітектором в якомусь житловому управлінні. Знав англійську,
ненавидів Вухатого за грубощі та босяцьку необтесаність.
І все ж вони дружили.
Пізніше, коли Борис Корнійович спрямував здібності
Кирпи в іншому напрямку — небагато заробиш під мана-
стирем! — виявилося, що архітектор полюбляє наркотики.
Володимир довірився другові дитинства, — росли ж
разом! — а той допомагав Куцому експлуатувати
художника, заохочуючи його до алькоголю.
Ось куди привела Неберу його легковажна доля.
Цілком зрозуміло, що Віктор був для Куцого
прекрасною знахідкою. А коли з’ясувалося, що Небера так легко
пройнявся містичними настроями, Куций одразу ж
вирішив, що ліпшої основи для його закабалення не варто й
шукати. Борис Корнійович тлумачив учення йогів з
погляду вільних мандрів людської душі, а якщо до цих сеансів
додавати певну дозу героїну, то не дуже важко досягнути
такого стану, коли душа відділяється від тіла й летить на
оглядини небесних хоромів Магомета.
Сам він не захоплювався наркотиками, але для
Віктора їх не шкодував. Робив це таємно, крадькома, так, щоб
Віктор цього не помітив. Наївний Небера справді повірив,
що він ось-ось навчиться «проходити крізь Сонце».
Якось Борис Корнійович сказав:
— Ось що, Вікторе Васильовичу... Вища мудрість
йогів полягає не в циркових трюках. Нам з вами вони не
потрібні. Якщо справді хочете оволодіти тим, на що здатні
їхні магатми, треба заглибитись у самопізнання. Гадаєте,
християнські праведники марно замуровували себе в
печерах?.. Світ подрібнений на тисячі предметів , кожен із них
відволікає нашу увагу, діє на наші органи чуттів. А саме ж
ці органи й обдурюють нас... Вирватись із їхнього полону
— ось ваше завдання! Тоді ви побачите світ таким, який він
є насправді... Поза чуттями, очима вашого духу.
— В субстанції? — перепитав Віктор, намагаючись
показати, шо він також дещо тямить у філософії.
362

— Так, — вдоволено посміхнувся Куций. — 3
освіченою людиною легко порозумітися. В субстанції. У своїй
справжній сутності.
— Але ж як, як?.. Для цього треба бути сліпим і
глухим.
— Помиляєтесь!.. У сліпої людини виробляється
загострена увага до зовнішніх речей. Є вивірений засіб, я сам
це пройшов. Печера, Вікторе Васильовичу, печера!..
Нічого не чути й не бачити. Повна тиша й абсолютна темрява.
Не на все життя, ні!.. Цього я вам не пропоную... Ви
навіть не уявляєте, що таке наші катакомби. Справжня
Одеса там, під землею. Якщо хочете, ото ж і є її субстанція.
Матеріял, з якого вона побудована. Матерія!.. А ви що
хочете побачити? Не зовнішній світ* а глибинний... Там,
тільки там! Ні гудіння мухи, ні скреготу заліза, ні людського
голосу. Лишаються кінчики пальців. Але всі стіни
однакові, — помацаєте трохи, та й набридне.
— Невже тільки там? — скрушно, з недовірою зідхнув
Небера.
Він трохи знає шахту. Щоправда, шахту знає тільки
той, хто просидів у завалі хоча б днів зо три. Так казав
Григір Медун. Всього, про що оповідав Борис Корнійович,
здобудеш там доволі. Люди, які це пережили, не люблять
розказувати про свої переживання. А той, хто дещо
наважується розказати, ніколи не висловлював захоплень
темрявою й тишею шахтарського підземелля. Навпаки,
кожен дослухався: чи не чути цокотіння відбійного молотка,
який обіцяє визволення?..
Віктор спробував висловити свої сумніви, але Борис
Корнійович на нього нагримав:
— Та ви що — дитятко, Вікторе Васильовичу?.. Тож
катастрофа, нещастя... Хіба ж я про це кажу?.. Із
спокійним серцем треба пожити в підземеллі. Плоть, гріховну
плоть трохи загнуздати!.. Будуть іще плотські радощі, я їх
у вас не відберу. Але ви тоді іншим станете. Почуєте ті
голоси, які не до вуха нашого, а до душі промовляють.
Побачите обличчя, котрі відкриваються лише обраним...
363

Віктор погодився пройти випробування темрявою та
самотністю — справді ж бо, дехто із києво-печерських
схимників по чверть століття прожив у глибині манастир-
ських печер. Замуровували себе так, що тільки віконце
лишалося, через яке можна просунути руку із шматком
черствого хліба та кухлем води. То невже ж тільки самі
забобони володіли цими людьми? Мабуть, справді душа
схимника знала такі насолоди, які невідомі людям, що живуть у
суєті мирській. Бо ніхто ж не силував цього самітника
звікувати віку в могилі...
Коли заходила мова про Олесю, Борис Корнійович
хмурився, його білі брови та пушок на маківці мовби
покривалися потом. Вираз обличчя був страдницький, наче
йому доводилося переживати найбільшу в його житті
трагедію.
— Жінка — істота плотська, а не духовна. Тисячу
років існує целібат у католиків. Гадаєте, випадково?..
Тібетські мудреці також зрікаються одружень. Я розумію, ви її
любите, але... Той шлях, який ми для себе обрали, вимагає
жертв, Вікторе Васильовичу!.. Якби ж її можна було
прилучити до нашої віри... Боюсь, дорогий, боюсь. І за вас
боюсь, і за наше братерство. Кон-спі-ра-ція!.. Тут, соколе,
нічого не попишете.
Всі ці розмови точилися зимовими вечорами на
другому поверсі «Вікторової» дачі, яку Борис Корнійович
наказав прибрати — винести із майстерні мольберт, фарби,
етюди та особисті речі Небери. Тепер Віктор жив на
першому поверсі, а весь другий поверх належало обставити
так, як звелів Борис Корнійович.
Та сьогодні вранці, після доброго сніданку з чаркою
коньяку, Борис Корнійович, ніби бажаючи підбадьорити
засмученого друга, лагідно сказав:
— А, може, все ж таки спробуємо?.. Я кажу про
Олесю. Давайте спробуємо. 4
— Як?!.. — з тривогою в голосі і водночас із надією
вигукнув Віктор. — Олеся мені не вірить. Не вірить!.. Що
ж можна вдіяти?
364

— Розумію, — задумливо мовив Борис Корнійович. —
Ви б не могли її на деякий час поселити в Одесі?.. У тих
же Медунів. Ви дуже цікаво розповідали про Миколу
Остаповича. Сектант, кажете?..
— Старший брат його так називає... Григір так
називає цього Миколу.
— А ви самі з ним не знайомі? — запитав Куций.
— Бачились, але майже не розмовляли. Він в Орлову
балку до рідні приїздив.
— Може, він трохи нам допоможе, — розсудливо
мовив Борис Корнійович. — Далі, якщо дозволите, я сам нею
займусь. У мене є методика для жінок. Але затямте: це
зовсім не те, що навчити дамочку бринькати на роялі.
— Звичайно, — просяявши й трохи внутрішньо
відтанувши, погодився Віктор. — Яке може бути порівняння!..
Туди Олеся поїде. Меду нам вона вірить.
— Не будемо квапитись. Зараз Одеса непривітна.
Дочекаємося весни. Скільки ж тут лишилося?.. Ну, місяців зо
два. А там уже й каштани зацвітуть. Море, сонце... Чого ж
тут сидіти?.. Навіть на нашому подвір’ї сніг чорніє. А
влітку... Я уявляю...
Віктор відзначив для себе оте «наше подвір’я», але
вдав, що не помітив цього. Раніше Борис Корнійович
казав: ваш будинок.
— Ми звикли. Вже й не бачимо, що тут нічим дихати,
— спроквола обізвався Небера.
Пальці Бориса Корнійовича здавалися Вікторові
окремими істотами, що живуть незалежним життям. Якби їм
дати волю, вони б стали не дощовими черв'яками, а
чимось вищим — для них і гетьманська булава не важка.
Може, саме так і виглядали єгипетські та вавилонські
жерці? Навіть фараони їх боялися.
— А тим часом ви пройдете посвяту, — продовжував
Борис Корнійович. — Знайте: якщо Олеся нас зрадить...
— Ні, — все ще стежачи за його пальцями, що
перебирали олівці, переконано мовив Небера. — Олеся не
зрадить.
365

— Дивіться...
Погляд Куцого був спокійний, але таким спокійним
буває спис, націлений в тебе. Саме ота холодна нещадність
гіпнотизувала Віктора. Він був людиною слабкої волі, а
такі люди схиляються не перед добротою, що світиться в
людському обличчі — ні, доброту вони не шанують, — їх
зачаровує жорстока, владна сила, котрій невідоме
співчуття. Вона їм здається тим найвищим, наймудрішим, на що
здатна земна людина — підкоряти собі інших, робити їх
слухняними рабами.
Віктор пишався дружбою з Борисом Корнійовичем,
йому здавалося, що й сам він тепер піднявся над іншими
людьми, хоч вони цього покищо й не помічають. І саме
цим пояснюється його різкий, самовпевнений тон в
недавній розмові з Володимиром. Раніше Небера готовий
схилятися перед Тараном за його талант. Хоч талант
Володимира ще й не здобув загального визнання, але ж Віктор
уже його побачив. Неберу тішило те, що він побачив його
перший. Тепер талант — будь-який талант! — здавався
йому чимось другорядним. Борис Корнійович відчиняв
перед ним величну браму в той казковий світ, який давав
право вважати все земне, — і бездарне й талановите, —
таким дрібним, як метушня в розворушеному мурашнику.
Віктора лякала темрява катакомбів — скільки ж там
доведеться просидіти? — але слово «посвята» чарувало
своєю споконвічною значимістю. То було прилучення до
високих таїнств, заради яких люди віддавали все своє
життя. Може, отак єгипетські жреці випробовували Пітагора,
Платона та інших старогрецьких філософів, котрі
приїздили до них набиратися мудрости.
Тепер уже сама контрабанда, небезпеки та пригоди,
пов’язані з нею, відступали на другий плян. Шукаючи
сильних почувань, Віктор прийшов туди, де таких почувань
було доволі. Він сприймав, як неминучість спілкування з
Вухатим та Кирпою — навіть папа римський тримає Гвардію
— але то були для нього люди нижнього поверху, їм
доводилося терпіти, бо вони охороняли державу, в якій він
вва366

жав себе другою особою після Куцого. Сама ж
контрабанда уявлялась йому лише економічною базою підпільної
держави. Законність чи незаконність — поняття умовні. Всі
держави боряться між собою, кожна із них вважає
незаконним те, що діє не на її користь. І кожна держава має свої
в'язниці та своїх катів...
Але спробуймо заглянути у потаємні пляни Куцого.
Підігріваючи містичні настрої Небери, він поволі
приходив до висновку, що взагалі не може бути нічого
надійнішого, ніж фанатизм обмежених істот.
Куций розумів: Небера належить до тих людей, для
яких зовнішні знаки важать більше, ніж внутрішня
сутність явищ. Ось чому Борисові Корнійовичу спало на
думку не просто прийняти Віктора до їхнього гурту, а
«висвятити» його. Куций іще не знав, які ритуальні процедури
він застосує — про це належало думати.
В душі Бориса Корнійовича жила дивна, незрозуміла
пристрасть, яка захопила його відразу, змусивши так
часто провідувати Неберу: Олеся! Та сама Олеся, яка спершу
поставилася до нього з великою шаною, а потім
зненавиділа його так, що Борис Корнійович не наважувався
глянути їй у вічі — звідти вистрілювались такі погляди, що
ставало холодно й незатишно на серці. Він добре знав, що
купити її не можна. А проте, якби він міг її купити, вона б
утратила для нього будь-яку привабливість. Такі, що
легко продавалися, давно вже йому набридли. Він хотів, щоб
Олеся сама прийшла до нього з усією чистотою своєї юної
вроди і незмарнованістю напівдитячих почуттів. Але ж він
старий, старий! Та проте хіба Мотря не любила Мазепу?..
Борис Корнійович мусить стати для неї богом — ось коли
вона прийде! Спершу він стане богом для її чоловіка, а
потім уже й для неї. Жінка або взагалі байдужа до
потойбічних ідей, або, якщо вони закрадаються в її душу,
віддається їм з такою силою, що забуває про все на світі.
Саме на це й розраховував Борис Корнійович. Він
розумів, що Олеся не піде в міліцію — каратиметься,
плакатиме, але берегтиме таємницю свого чоловіка. Такі, як
367

Олеся, самовіддано ставляться до шлюбу, вони здатні все
на світі стерпіти. Але Куций мусів підтримувати в душі
Небери віру в те, що Олеся не тільки його не цікавить —
вона йому чужа, навіть неприємна, та вже заради самого
Віктора він готовий висвятити її в члени їхнього братства.
І Небера справді сприйняв як високу ласку його згоду
зайнятися Олесею. Де вже було Вікторові догадуватись про
потаємні наміри Куцого!..
У Небери з Борисом Корнійовичем умовлено виїхати
до Одеси разом. Отож саме тоді, коли Володимир хотів
побалакати з Олесею, Віктор заїхав на міську квартиру,
щоб попрощатися з нею. Якби Володимир не затримався у
Стели, вони б неминуче зустрілися.
Олеся, як і завжди, вірила, що ось зараз, саме в цій
розмові, Віктор зрештою все зрозуміє, забуде й думати
про Куцого та про те, що її так жахало. Повернеться на
завод, життя їхнє здобуде той вивірений лад, який
дозволить їй стати шановною господинею і, може, навіть
матір’ю!.. Олеся вже змирилася з думкою, що Віктор не геній
— хай робить те, що вміє, аби жив чесно. Всю ніжність
свою, всю звабу жіночої ласки вкладала Олеся у свої
благання. Та він тільки хмурився, інколи кидав дратівливі
репліки, але здебільшого мовчав.
Проте сьогодні Віктор був зовсім інший. Олеся ніколи
його таким не бачила. Навіть тоді, в перший вечір, Віктор
не був таким красномовним, як зараз. Вона вже зрозуміла,
що тоді його красномовство нагадувало розпущений хвіст
павича, а зараз він був справді щирий — такий скорботно
щирий і схвильований, що їй негайно передалось його
хвилювання.
На благання Олесі, що стали для нього звичними,
Віктор, ухопивши її долоні й боляче їх стиснувши, гаряче
заговорив:
— Олесю, люба моя! Ти віриш, що у світі є те, за що
людина, не задумуючись, повинна віддавати життя?
Віриш, ластівко?..
— Вірю, — чудуючись його мовою, прошепотіла Олеся.
368

Її лякало незнайоме зблискування в його очах — чому
в нього так горіли очі? Але цього їй ніхто не міг пояснити,
як і несподіваного Вікторового надхнення. Куций добре
знав, коли саме слід підсипати білий порошок. Лікарі
назвали б це станейфорією.
Не будемо уточнювати, як вдалося Куцому
приховувати від Небери, що білий порошок — це і є найстрашніший
наркотик. В сучасному світі люди вживають стільки
різноманітних пілу.ль, що це, напевне, не становило особливих
труднощів.
— Ти ж виросла в церковних руїнах, — продовжував
Віктор. — Це ж тисячі років... Тисячі років лежать під
отими руїнами. Тисячі!.. — Його ж самого вражало те, що
він казав — оті тисячі років, протягом яких люди вірили у
всевладну Особу, що пильним оком вистежує кожен наш
крок, невидимими променями обмацує та виважує кожну
нашу думку. — Діди, прадіди... Прапрадіди наших
прадідів... Віки, віки!.. Ніколи це не переводилось, скільки
стоїть земля. А церкву ж, бач, завалили. Та чи давно її
завалили?.. Твоя ж мати у ній хрещена. Хіба ж не так?.. Її ж
мабуть, там хрестили.
— Хрестили...
— От бач! Там тисячі років, а тут... Це ж тільки вчора
сталося. То чому ж ми повірили, що правда в оцих
десятиліттях, а не в тисячах літ?.. Бога ніхто не бачив. Так
сказано в євангелії. Не бачили, а вірили... Його не можна
бачити, але він є, є!.. Він виявляє себе в сотнях поколінь. Для
нього тисяча років — це однаково, що для нас одна
шкільна лекція. То хіба ж ми за одну лекцію здатні все на світі
збагнути?.. Лекція ця лише почалася... Нам показали, як
пишеться «а», до «б» ми ще не встигли дожити... А «я»,
наше власне «я» десь за такими туманами, що його не
докличешся... Ти чуєш мене, Олесю?..
— Чую... Невже ти справді віруєш? — тихо видихнула
вона.
— А ти ж як гадала?
— Мені здалося... Ти ж сам казав, що це тільки жарт.
369

— Що ж я мав казати? Ні, моя люба... Не жарт. Це не
так, як в інших, але не жарт.
Його палкі слова скаламутили її душу. Не можна
сказати, що Олеся зрозуміла його віру, але в її очах він
здавався вже безгрішним, бо те, що вона про нього думала,
було гірше, незмірно гірше! То був цинізм, безчесна
торгівля людськими святинями, а тут була справжня щирість.
— А Борис Корнійович... він теж вірує? — запитала
Олеся, не ховаючи своєї неприязні до цієї людини.
— Вірує?!.. — дивлячись на неї так, ніби вона сказала
якусь дурницю, вигукнув Віктор. — Він не просто вірує —
він несе на собі святий дух. Ти розумієш, що це означає?..
Такі люди приходять раз на тисячу років. З них
починається нова віра.
— Навіщо нова? Бог же один. Це на землі влада
міняється... А там завжди однаково... Навіщо нова?
Цим запитанням Олеся загнала його в глухий кут, але
Віктор швидко знайшовся.
— Бога треба пізнавати. Не всі його правильно
розуміють. Через те й виникають різні релігії.
— То все оце... ну те, що ти малюєш... це для
віруючих?
— Так, Олесю. Для тих, хто вірує по-новому.
— А гроші звідки?
— Хіба в церкві не беруть грошей?.. Гроші від
братства, ластівко. Не в них щастя.
Сумніви в неї не зникли, але те, що казав їй Віктор,
було вже не таке страшне, як напочатку. Вона хотіла бачити
його чесним, щирим, — тобто людиною, яка живе тим, у
що вона вірить. Іншого життя Олеся не уявляла, будь-яка
брехня її одразу ж відштовхувала. Таким вона хотіла
бачити Віктора. Для неї це було важливішим, ніж зміст тієї
віри, до якої він прилучився — адже сама щирість людська
мусить шануватися вище від будь-якої релігії. Навіть тоді,
коли вчинки людини ми не здатні схвалити, щирість та
переконаність у власній правоті мусять пом’якшити в
наших очах її провину. Може, Олеся про це висловилася б
370

інакше, але так промовляло її серце.
Вона кидала Вікторові все нові й нові запитання, деякі
з них були йому неприємні, але він терпів, намагаючись
відповідати так, щоб Олеся не помітила його дратівливо-
сти. Та вона помічала, що він терпить навіть неприємне —
і це її переконувало, що Віктор справді здобув якусь віру.
Адже ж раніше віра його саме в тому полягала, щоб не
терпіти нічого неприємного.
Він дуже поспішав, зміст його вірувань не міг для неї
розкритися із однієї розмови, вона це розуміла. Про свою
майбутню посвяту та про випробування самотністю в
катакомбах Віктор, звичайно, промовчав. Сказав тільки, що
приїде не скоро, — може, десь через місяць, — отож,
напевне, їй краще пожити в матері.
Що ж то за віра з’явилася у Віктора — як можна її
назвати? Скажемо просто: назви вона не мала, бо то була
не віра, а лише усвідомлення факту, що з його атеїзмом
щось негаразд. Треба йти туди, куди кличе всевладний
Борис Корнійович — друг дядька Сидора. То було бажання
надати своїм егоїстичним намірам якоїсь духовної таєм-
ничости, щоб відчувати себе не просто контрабандистом, а
людиною, яка прагне прилучитися до вищих сфер. Поза,
сама тільки поза. Та непомітно для себе він усе глибше
втягувався в цю небезпечну гру — допомагали наркотики.
Раціональне змішувалось з фантастичним. Явище не нове
— його можна зустріти як у вигляді правовірного
марксизму, так і в машкарі релігійности. Найчастіше це
трапляється тоді, коли з’являються новітні пророки. І Особливо
там, де відмерли духовні підвалини предків.
Скільки їх, отаких напівінтеліґентів, — людей, що
вважають себе елітою! Відірвавшись від народного, вони не
зуміли прилучитися до духовних надбань сучасної
цивілізації. Віктор мало чим відрізнявся від дядька Сидора —
хібащо так, як відрізняється гусінь від метелика, але не
більше. Гусінь прагне стати метеликом — це відповідає її
природі — а Небера прагне стати Прилипком. Віктор уже
зрозумів: дядько Сидір зовсім не такий, яким хоче
вигля371

дати в людських очах. Йому навіть здавалося, що
Прилипко вірить у те ж саме, у що вірив Борис Корнійович —
адже ж вони друзі дитинства. Безумовно, дядько знає про
контрабанду — адже ж Марта прийняла від Куцого
королівський діямант! А те, що говорить Прилипко з трибуни
— лише димова завіса. Віктор не хотів бути обдуреним —
і саме через те потрапив до таємничого «братства»
Куцого. Цим він заохотив і самого Бориса Корнійовича: а
чому б справді не зайнятися створенням релігійного
братства? Адже ж не святі горшки ліплять...
Відразу ж після того, як Віктор виїхав, до квартири
подзвонив Володимир.
Добре, що він зараз не почав тієї розмови, для котрої
прийшов — Володимир якимось потаємним чуттям
уловив: Олеся йому не повірить. Щось було в її обличчі таке,
чого він протягом останніх місяців не помічав — тиха
покора, умиротвореність, трепетна надія. Після великого
нервового напруження, в якому жила Олеся, навіть оця
несмілива надія зробила її погляд світлішим, рухи
спокійнішими, вся постать її мовби скинула з себе якийсь надмірний
тягар.
Відчувши, що розмовляти з нею покищо райо,
Володимир запропонував їй поїхати на шахту. Квартира у Ксені
не розкішна, а проте дві добрих кімнати, місця вистачить.
Та й Ксеня її любить, Олеся це знає.
До того ж Оксана Самійлівна зараз не жила вдома —
нещодавно перебралася до Криничних. Дома лишилися
тільки кури й корова. Та й то тільки через те, що в
Криничних не вистачало хлівів. Олесю дуже радувало, що
мати тепер не самотня, є в неї рідня! Люди відразу почали до
неї інакше ставитися, мовби Оксана Самійлівна вчинила
якийсь подвиг. А, може, й справді її життя було подвигом:
все витерпіла, — і глум, і відверту зневагу, — а, бач, не
кинула рідного села. Та ще й доньку виховала так, що
кожна мати може позаздрити...
Раділа Олеся за матір і водночас розуміла, що її
приїзд поверне матусю до рідної хати. Не хотілося їй цього —
372

хай ближче породичається з Криничними, нехай люди
побачать, що все життя глумилися даремно. Лишатися самій
Олесі також не хотілося, через те вона з радістю прийняла
запрошення Володимира.
25
Вже кілька тижнів минуло, а Володимир все ще не
наважувався заговорити з Олесею про Віктора. Вона не
ховалася, що змінила думку про нього. В чому саме й як —
того не знали ні Володимир, ні Ксеня. Розпитувати не
годилося, це справа інтимна. Володимирові лишалося тільки
вичікувати та пильнувати, щоб з Олесею не сталося лиха.
Ксеня також поволі почала заспокоюватись. Те, що
Віктор поїхав з Борисом Корнійовичем, можна розуміти
по-різному. Ну, скажімо, він хотів ліквідувати сліди своєї
участи в їхній справі. Бо чому ж Олеся почала потроху
вспокоюватись? Щоправда, інколи вона плакала — Ксеня
це помічала — але ж зрозуміло: тривога її остаточно не
минула, з’явилася тільки надія на те, що все має
завершитись добре. Отож і не треба поспішати з висновками.
Ксеня вірила, що Віктор таки схаменеться. їй хотілося в це
вірити так само, як і Олесі, для котрої його релігійні
захоплення не здавалися чимось загрозливим. Крім того,
деякий досвід підказував Олесі, що Вікторових захоплень
вистачає не на довго. Знала вона про Нату більше, ніж він
гадає, — знала, але простила. Олеся була певна, що він
про цю свою натурщицю вже й не згадує. То був тільки
вихлюп старого — так він жив багато років — і якби вона
почала докучати йому своїми сварками, нічого путнього з
цього б не вийшло. Звісно, їй було дуже боляче, та не
сварками вона вирішила тримати чоловіка — їй хотілося, щоб
у нього відмерла потреба в дешевому парубкуванні.
Лякала його звичайно:
— Кину, якщо дізнаюся, що це правда.
Дізналася, але не кинула. І навіть не сказала йому, шо
знає. Отож навіть тут Олеся виявила більше зрілости, ніж
це властиво жінкам її віку.
373

Розказала їй про це подруга Нати, з якою Віктор жив
іще до одруження. Олеся бачила, що Марійка не бреше,
вислухала її з гідністю, хоч сама ледве трималася на
ногах. А відтак попросила її покинути квартиру й ніколи
більше не приходити. Було щось огидне в цьому доносі —
не менш огидне, ніж у поведінці Віктора. Марійка хотіла
зіпсувати їм життя, для цього й приходила. Яку ж то
радість від цього вона матиме? І тут Олеся сказала собі: не
вийде, голубонько, не старайся! Саме це й дало їй сили
стерпіти. То був внутрішній спротив натам, марійкам та
іншим легковажним істотам, котрі намагаються
виловлювати для себе чоловіків лише сексуальними принадами, бо
за душею в них більше нічого немає. Не віддасть вона їм
свого Віктора, не віддасть! Який там не є, а він належить
їй. Чому ж вона повинна гадати, що заслуговує на
казкового принца? Сама вона теж не голубої крови...
А проте Олеся лише дозрівала, обіцюючи стати
справжньою красунею. Тільки та врода, якій судилося рано
змарніти, виявляє себе в дівочі літа. Є врода, яка розквітає
роками, пишніючи та формуючись, виявляючи в собі те,
чого не можна було вгадати в юності. Саме такою була
Олеся.
Ксенина квартира перероблялася на хату-читальню.
Чомусь усі вони потягнулися до книжок — може, тому, що
знали: є те, про що доводиться мовчати. Жити разом,
дивитись одне одному в вічі й мовчати про головне — про
те, що загрожувало самому їхньому існуванню — було
надміру тяжко. Щоб розрідити гнітючу атмосферу, Ксеня
запровадила читання вголос.
Володимир промовчав про свою зустріч зі Стелею: він
не вважав це зрадою. Хіба ж Ксеня не дозволяла йому
бачитися з нею? Навпаки. Володимир сам заборонив собі ці
зустрічі, але не Ксеня. Ну, сталося таке — поцілувались.
Захмелів на якусь хвилину — де вже не захмеліти? Але
зради не було — вони чисті обоє, як морські хвилі. Та що
за лихо вигадали для себе люди: саме там, де ти
відчуваєш радість єднання, виникає зрада. Він намагався
поясни374

ти це Стелі, а вона його тільки висміяла.
Потім він уже й сам сміявся з себе: чим же ти кращий
від Віктора? Той хоч філософію сюди не приплутує. Та
було в цих роздумах дещо справедливе — те, чого
Володимир не зумів тоді висловити. Принаймні так йому зараз
здавалося.
Крок за кроком людство звільнятиметься від святинь
суто фізіологічного характеру: всі вони будуть розвінчані
наукою, і лише духовне ніколи не втратить своєї
високої святости. Все зрозуміють люди: як згортається
промінь, закручується в генетичні ланцюжки, щоб згодом
стати живою істотою; як він обростає новими променевими
нашаруваннями, викликаючи ріст організму... Все це люди
пізнають до останньої межі. Але ж ця остання межа —
знов-таки промінь! І чому, звідки приносить він життя, як
наповнюється духовними силами — це довго ще буде
таємницею навіть тоді, коли жодних фізичних таємниць не
залишиться.
А покищо...
Зради не було — ось що головне. Володимир іще не
знав, чим саме йому дорога Стела. Мабуть, Ксеня казала
правду: існують, мусять існувати такі почуття, як між
братом і сестрою.
На їхні вечірні читання несподівано для Володимира
зачастив Іван. Він сідав у кутку, жодним словом не
нагадуючи про свою присутність. Невідомо, чи помічали це
жінки, а Володимир помітив одразу: очі брата шукають
Олесю. Тоді, коли Іванові здавалося, що цього ніхто не
помічає, він дозволяв собі крадькома глянути на неї і чомусь
одразу ж червонів, наче боявся, що всі зрозуміли його
приховані думки.
Як правило, читала Ксеня. Здебільшого це була поезія
— поеми Пушкіна, Лєрмонтова, Шевченка. Володимира
дивувало, що знайоме з дитинства тепер сприймалося
зовсім інакше. Тоді він стояв перед цим як перед
велетенською, недосяжною горою, що сягає в небі сніговими
вершинами, але невідомо, як виглядає світ з отієї захмарної
кру375

тизни. Тепер Володимирові здавалося, що він просто й
природно почуває себе на вершині — його покликали туди
великі співрозмовники, щоб сказати йому про те, про що
він сам не раз думав.
Та ось що вельми вразило Володимира: Олеся
помічала Іванові погляди, їй це було приємно! Вона, перейнявши
від Ксені в’язання, вправно орудувала дротиками.
Жодного разу не глянула на Івана, але Володимир бачив, що
Олеся ніби трішки грає: і голос у неї інший, і сміх, і вираз
очей. Напевне, вона бачить себе так, ніби потай зазирає в
дзеркало. Стихія, дивна людська стихія — та сама, котра
повела Володимира в студентський гуртожиток. Не можемо
ми належати комусь одному — навіть тоді, коли
належимо. І не зрада це, а необхідність спілкування. А в цій
необхідності ми неминуче залишаємося поділеними на
чоловіків і жінок...
Коли Ксеня стомлювалася читати, Володимир та Іван
бралися за шахи. Іван швидко програвав, бо зовсім не
стежив за грою — він ні про що не здатний був думати окрім
отих очей, які час від часу відривалися від дротиків, щоб
глянути на Ксеню чи Володимира, але не на нього.
— А що завтра? — запитала Олеся у Ксені, маючи на
увазі їхні читання. — Ксене Петрівно! Дозвольте мені
читати, можна?..
— Ну, звичайно! — зраділа Ксеня. — Щоб ви хотіли?..
— Франкового «Мойсея». Боже, яка це поема!.. Мені
здається, люди ще її не зрозуміли.
Ксеня підняла здивовані очі, ніби не сподівалася, що ця
жінка з дитячою голівкою здатна осягнути глибини
справді геніяльного твору.
Наступного вечора Олеся читала «Мойсея». Та ще як
читала! Вона майже не зазирала в книжку — гортала
сторінки лише для годиться. Її мелодійний голосок дзвенів не
артистично — тихо, по-домашньому, — але вона
виповідала своє, заповітне. Олеся, мабуть, і сама пробувала
складати вірші, хоч, напевне, нікому їх не показувала. Так
подумала Ксеня, слухаючи її читання.
376

А що діялося з Іваном, — те, мабуть, знає тільки він
сам. Іван уже не крадькома дивився на Олесю, як було
раніше — прикипів поглядом так, мовби не існувало у
світі нікого, окрім них двох. Володимир навіть побоювався
за брата: що дасть йому це захоплення? Досі він не
помічав, щоб Івана цікавила якась дівчина.
Після читання брати вийшли на вулицю — кликало
передчуття весни, що вже виповнювала повітря своєю
вологою свіжістю.
— Гарна Олеся, правда? — не утримався Володимир.
— Мда-а... А що з того? — сумно зідхнув Іван.
В його голосі вчувалося благання: не треба цього
чіпати. Проте Іван сам, видно, не міг більше ховати почуттів,
які його переповнювали.
— Везе ж людям!.. За одну її сльозинку я б його до
дуба причепив. Хоч він і художник, а стерво. Вчив його
Сашко, та не вивчив.
Володимир ніколи не чув від брата грубої лайки —
жила в родині Медунів та народна шана до слова, яка
властива світлим душам. Тож, мабуть, глибоко в його серці
вкоренилося почуття, яке не обіцяло просвітку. Болюче й
світле, трагічне й радісне, воно, напевне, було першим.
Щоправда, Володимира трохи здивувало оте
вболівання Іванове: звідки він знає, чому інколи плаче Олеся?
Проте він міг і не знати справжньої причини — раз плаче, то й
причина одна: Віктор — сволота, та й годі...
Невідомо, як ставилася Олеся до промовистих
Іванових поглядів — напевне, вона, того не брала глибоко до
серця. Та все ж самотність (Олеся встигла й цього
пізнати!) була їй нестерпна, як і кожній жінці.
Якось Олеся вирішила на неділю з'їздити до матері.
Володимир ні за що не хотів відпустити її саму. Олеся
цього не розуміла.
— Чого це раптом? — чудувалась вона. — Я ж там
виросла. Чого ж мені боятися? Виходить, власної домівки.
Все ще відкладаючи головну розмову на майбутнє,
Володимир почав умовляти Олесю, щоб узяла з собою Івана.
377

Вона так весело засміялася, наче це була не Олеся з її
задавненим смутком в очах, а якась безтурботна
щебетуха:
— Та що це ви, Володимире Микитовичу! Таке
вигадали. Як же я з ним по селу піду? Я ж заміжна жінка. Та й
мати... Що вона подумає?.. Знайшла собі провожатого. От
вигадали!..
Але Володимир невідчіпно наполягав, вигляд у нього
був серйозний, заклопотаний — тут, мабуть, ішлося не про
якісь там жарти. Олеся нарешті погодилась:
— Ну, та байдуже... Я в Криничних заночую, а він — у
нашій хаті. — Вона знов засміялася. — Все ж таки очерет
разом жали. Має право на стріху.
Але невдовзі ота безтурботність змінилася тривогою —
Олеся почала допитуватись, звідки взяв Володимир, що їй
буцімто щось загрожує. Звести цю розмову на жарт вже
було неможливо. — Сказав якомога спокійніше:
— Повернетесь, тоді поговоримо.
— Ні, кажіть зараз!
Ксеня була на роботі, дома вони лишилися удвох.
Володимир розумів, що йому вже нікуди відступати — що б
там не сталося, а поговорити з Олесею необхідно.
— Ви, звичайно, любите Віктора, — почав Володимир,
але одразу ж пошкодував, що не знайшов ліпшої фрази.
— Якби не любила, то не жила б, — нахмурилась
Олеся. Мабуть, вона подумала, що ця розмова знов пов’язана
з Іваном. Володимирові стало ніяково від цієї думки.
Звичайно... Але прошу вислухати мене. Я дуже
завинив перед вами.
— Чим?..
Володимир подумав: знову щось не те! Вона дивиться
на нього, мов на ворога.
— Пригадуєте, я подарував Вікторові свій малюнок.
Навіть не один, а три...
Олеся рвучко зіскочила з дивана, де вона сиділа,
підібгавши ноги. Підійшла до вікна й заговорила просто в шибку
— мабуть, не хотіла бачити його обличчя.
378

— Знаю, все знаю!.. То що ви хочете цим сказати? От
ви раптом виявили, що Ксеня Петрівна ходить до церкви.
Уявіть собі таке... Спершу ховається від вас, а потім
признається. Або, скажімо, відвідує молитовний дім. До
секти пристала... Ну, й що з того? Невже б ви за це
перестали її любити? — Вона обернулась, на очах задрижали
сльози. — Та ви ж йому друг, друг!.. Який же ви друг
після цього?!..
Метнулася в сусідню кімнату, впала на ліжко.
Володимир стояв біля столу, не знаючи, що йому робити. Він не
наражувався підійти до неї, але розмову не можна було
уривати.
Кинув за двері:
— Ви знаєте, хто такий Борис Корнійович?
Почув її голос:
— Хто?.. Кажіть.
— Він — злочинець. Державний злочинець.
Вона довго мовчала. Мовчав також Володимир.
Нарешті Олеся з’явилася в дверях. Чомусь знов у своєму
халатику нагадала йому Стелу — у тієї таке ж саме волосся.
Заплуталося в ньому сонце, висвічує зсередини, аж очі
змушує мружити.
— Звідки ви це взяли?..
У її голосі вчувалася прихована тривога.
— Хіба Віктор вам не казав, що я з ним знайомий?
— Казав. Він від мене нічого не ховає. Ви теж
малювали для Бориса Корнійовича... Ну, нехай, я розумію...
Звичайно, Віктор не мав права без вас цього робити. Але
ж він це робить по вірі!.. Вірує, тому й робить.
— Вірує... — задумливо повторив Таран. — Ну що ж...
Може, й вірує... Але все це потрапляє за кордон. Звідти
Борис Корнійович одержує наркотики...
— Що?! — вжахнулася вона. — Наркотики?.. Це справді
таке страшне, як пишуть.
— Страшне, Олесю. Дуже страшне.
— А навіщо воно Борисові Корнійовичу?
І тут Володимир пригадав, як горіли очі в Небери, —
379

так вони світяться лише у котів. Яка страшна підступність!
Ось чим полонив його Борис Корнійович, ось чому він
став для Небери богом.
Чи знає про це Віктор? Якщо не знає, то Куций, діючи
таємно, перетворить його на дресированого пса. Віктор
ходитиме за ним і лизатиме його руки, бо саме від отого
лизання з’являються і веселковий настрій, і незбагненна
сила, і казкові палаци, де його приймає Магомет...
Олесі цього Володимир не сказав. Слова його були
трохи інші:
— Спекуляція. Контрабанда... Є хлопці, яким це
просто цікаво. Хочеться спробувати заморського дива. Раз,
другий... Потім це втягує, як горілка. П’яницю якось
можна зупинити. Віктор вам, напевне, розповідав про мене... А
наркомана вже- не зупиниш. Всі держави карають людей,
які торгують наркотиками. Це вважається міжнародним
злочином.
Олеся сіла в кутку біля туалетного столика й,
підперши долонею щоку, довго просиділа в задумі.
— Не вірю, — промовила вона. — Про закордон
вірю... А наркотики... Мені одразу видалося, що в нас
таких картинок не купуватимуть. Для церкви вони не
годяться, а якісь там стиляжки... Це ще зелень, на батьківські
подачки не розженешся. Тому я й подумала, що це для
закордону робиться. Та, Віктор, мабуть, не знає. Хіба вони
вам казали, для кого ви малюєте?
— Ні, не казали.
— Бач, не казали... Значить, і Віктор не знає. А
наркотики... Цього не може бути. Віктор не такий.
Володимир і справді не міг їй довести, що
контрабандистська ватага, до якої пристав Небера, торгує
наркотиками. Це було найбільшою таємницею Бориса
Корнійовича, — як тут доведеш? Олеся, відчувши слабке місце в
його аргументах, відразу ж напалася:
— Чого ж мовчите?.. Ось, що, Володимире
Микитовичу... Нічого ви не знаєте так само, як і я. То навіщо ж
взялися мене залякувати? Я вірю Вікторові. Коли він бреше, я
380

добре це бачу. Та він не брехав... Не треба мегіі вашого
провожатого. З Віктором я сама розберусь. Може, й
правда... Але його провини тут немає.
Вона стояла перед ним, рішуча й горда, впевнена у
своїй безумовній правоті. І, може, справді в неї була ця
правота: на те ж вона й дружина, щоб вірити навіть тоді,
коли вже ніхто не вірить.
Як же негарно вийшло! Чи не подумала Олеся, що
Володимир навмисне очорнює її чоловіка, аби догодити
Іванові? Нічого дурнішого й не вигадаєш. Якби знав Іван, в
яку халепу втелющив його Володимир, він би зненавидів
брата.
Але що ж тут робити? Добре було Сашкові подавати
розумні поради. Здалеку воно ніби й просто. Та спробував
би Володимир натякнути Олесі про міліцію — вона б
йому очі видерла!
Олеся хутко зібралася, зодягнула шубку і, не
прощаючись із Володимиром, вибігла на вулицю. Він припав
обличчям до шибки, дивився, як вона в гумових чобітках
перебродила через снігову калюжу, тоненька, тендітна, але
така непохитна у своїй вірі. Володимир картав себе за те,
що ось, бач, не зумів поговорити з нею. Тепер йому
спадали на думку саме ті слова, які належало їй сказати. Та
він міг казати їх тільки собі — Олеся вже не стане його
слухати.
Висловив свої тривоги Ксені, але вона думала так
само, як і Олеся — Володимир, мовляв, перебільшує
небезпеку, треба трохи зачекати. Віктор не такий дурний, щоб
серйозно втягуватися в контрабанду. Ось він повернеться
— і все одразу з’ясується. Раніше Ксеня про Віктора
висловлювалася різкіше. Та й зараз, мабуть, не інакше
думає, але боїться, що Володимир прийме таке рішення, яке
йому також не зичить добра.
Володимир відмовився від посади завклюбу, ось уже
кілька тижнів працював разом з Іваном — закінчували
будувати водокачку, для ґазозварникій роботи вистачало. У
381

майстерні, під териконом, бував лише вечорами.
Композиція «Каяття» все ще його не влаштовувала — терикон, що
поглинав Орлову балку, виглядав не духовним явищем, а
суто механічним. Не почувалося, що в цьому страхітті, яке
тут чинилося, винні самі люди. Григір робить благородну
справу, це було ясно, але з якої причини йому доводиться
це робити, картина не розкривала.
Ксеня була надміру ощадною господинею, важко
було зрозуміти, як вона зуміла розтягнути оті п’ятсот
карбованців, що в них лишилися, аж до весни. Проте й вони ще
не повністю витрачені. Володимирові пекла совість
болюча згадка про ці гроші — Стела, бач, не взяла! — але
повернути їх Куцому він уже не міг. Отож виходило, що
близько трьох років його, по суті, годували
контрабандисти. Хіба можна це заперечити? Та й не збирається він
заперечувати...
Олеся до них не повернулася — напевне, одразу ж із
Бугаївки поїхала до міста. Іван якось зустрів її біля
гастронома — каже, що випадково. Та щось він занадто часто
почав туди навідуватись. Чергує, мабуть, біля її будинку,
наглядає за вікнами, мовби оті вікна здатні зарадити
чимось у його мовчазних смутках. Володимир його розуміє
— так він сам колись чатував під Неліними вікнами. І так
само, як Неля повз Володимира, Олеся пройшла повз
Івана — відчужена, замкнена, зосереджена на власних
думках. Мабуть, усе ще підозрює підступність з боку Таранів.
І, мабуть, Віктор їй від цього стає ще рідніший...
А весна тим часом вивільняла донецькі горби від
чорного, ніздрюватого снігу. Вони одразу ж починали
зеленіти — трава вже під снігом відчувала весну, вона була
готова до зустрічі з сонцем та людськими очима, що завжди з
великою радістю оглядають першу зелень. Десь потім око
звикає — вже й троянда так не радує, як ота перша
невибаглива травиця. 1 навіть горобці, що лементують побіля
калюж, здаються тобі шляхетними птахами. А граки, які
потім стануть майже ненависними, породжують такі
відгомони у твоїй душі, що ти ладен їм пробачити всі майбутні
382

неприємності — і безсоння, викликане їхнім бучним
весіллям, і нашестя на засіяні городи та ниви.
Навіть скрегіт заліза, гудки поїздів тепер не просто
звучать, а мовби пахнуть чимось незбагненним —
освіженим простором, де гуляє степова луна, синім небом, що
наблизилось до землі, та ще чимось таким, про що ти й не
догадуєшся. Не цвітінням —до цього ще далеко — а,
може, шарудінням дубового коріння, котре уже прокидається,
щоб ламати підземні скелі, добуваючи із них поживу для
дуплистого велетня, на якому кожна гілка переросла
стовбури інших дерев.
Григір виходить із хати, примружено дивиться в
долину, яку він пам’ятає безлюдною, незабудованою — мало
тоді було людей у Донбасі, не те, що зараз. Його й не
переслухаєш, цього Григора: ось він раптом починає
розповідати, як народилася їхня шахта. Все нібито скоїлося з
великої зливи, що сталася у травні. Так, так, саме в травні —
Григір добре це пригадує. Вимила ота злива гарбуз із
глиняної кручі та й покотила Орловою балкою. Григір і сам
бачив, як воно котилося, та малий іще був, не вдарила
думка в голову: звідки ж це гарбуз у травні? А тут саме їхав
возом наймит Вірченків, Денис. Видно, що той гарбуз
чимось його зацікавив — кинув на воза та й погнав коней у*
степ. Не довго після цього наймитував Денис — найняв зо
два десятки мужиків, почали шахту рити. І став він
одразу ж Денисом Саливоновичем, золотий ланцюжок на
животі звисає — хазяїн! Щоб його й на тому світі самими
гарбузами годовано — скільки він крови попив! І чого б
ото Григорові не вхопити того гарбуза? Хата ще була не-
закінчена, тільки стіни виведені — в того ж Дениса на неї
довелося потім заробляти. Все життя Григір лаяв себе, що
таку нагоду прогавив. Кажуть люди, що гарбуз той із
глини випалений, а в ньому повно срібла та золота. Отак ми
часом долю свою не шануємо...
— Може, то скарб старовинний, — несміливо
зауважив Володимир. — Його до музею належало здати.
Григір зареготав:
383

— Те-те, чоловіче праведний!.. Хіба мужик тоді про
музеї думав? Зараз, може б, і здав, а тоді... Тоді б не здав,
і не забувай. — Очі звузилися, зморшки довкруги них
зажевріли лукавством. — А ти б здав?
Це була іще одна шпилька, що вжарила Володимира в
самісінький мозок. Скажімо, відніс Володимир той скарб
до музею, та раптом виявилось, що директором у ньому
працює Борис Корнійович... Він підгодовує Володимира,
дає йому горілку... А хіба ж те, що зараз діється, чимось
краще? Гірше, значно гірше!
— Ну то як?.. Здав би чи не здав? — глузливо
допитувався Григір.
Володимир так і не зважився на відповідь. Йому
раптом стало зрозуміло, чому не виходило «Каяття»: тому,
що у своєму власному каятті він був не до кінця щирий.
Роздуми про людей та про Всесвіт жили якось ніби
окремо від того, на що здатний був сам художник. Модель
світу, яку носив він у собі, вимагала служити Світлові, а він
покищо борсався в Темряві — просто в нього бракувало
твердости, щоб зробити рішучий крок. Мабуть, це правда,
що його тепер стримувала тільки Олеся, її віра та її доля.
А, може, навіть не сама Олеся, — може, те, що вон*а про
нього скаже. Для неї він назавше залишиться зрадником,
це безсумнівно...
Раптом його пронизала думка: а ти ж і справді нічого
не знаєш про цю злочинну ватагу! Ти був
безвідповідальним п’яничкою, котрого навіть ці люди вважали нижчим
від себе. Всі твої відомості про них не варті й шеляга —
міліції, напевне, відомо значно більше.
Про героїн Володимир чув лише від Кирпи, який
намагався довести перевагу білих порошків над горілкою.
Від горілки людина дуріє і тупіє, а героїн дає їй таке
відчуття, ніби вона здатна одним поштовхом завалити Ейфе-
льову вежу. А наслідки... Хто сказав, що від горілки
кращі?.. Серед їхніх клієнтів є артисти, композитори і навіть
учені. Вічна молитва Мефістофелю: спершу дай мені
казкову могутність, потім можеш тягнути мою душу в I1CKJIO.
384

Про контрабанду Володимир знов-таки чув лише від
Кирпи. Борис Корнійович майже це визнав, але нічого
конкретного не сказав. Та хіба ж міліції не відомо, що
контрабанда існує? їм потрібні докази, а не здогади. Доказів у
Володимира не було. Фактично йому лишалося розповісти
те, чим він займався сам, а висновки нехай роблять люди,
які на цьому повніше обізнані. То яка ж тут може бути
зрада? Ти всього тільки розповідаєш про себе, звільняючи
душу від власних гріхів.
Думка й ніби проста, але чомусь вона тільки зараз
постала в його свідомості з повною очевидністю. Того, що
для нього було найбільш боляче — донос не лише на себе,
але й на Олесю — взагалі не існувало: нічого не знають ні
Володимир, ні Олеся, ні навіть Віктор. Вони не допущені
до головного!..
Щоправда, це головне мусить вельми жорстоко
освітити їхню участь у цій справі: знали чи не знали, а вони до
цього причетні! Та це вже зовнішнє, а не внутрішнє — не
те, що пекло Володимирову совість. Якщо відбувся суд у
твоїй душі, то чи варто боятися іншого суду? Напевне, це
має стосування не лише до закону, але й до того, що
скаже про нього Олеся. Важливо не те, що про тебе хтось
раптом подумає, а тільки те, який ти є насправді...
Тим часом граки почали гніздитися саме на тих
дубах, котрим уже не загрожував терикон. Для
Володимира лишалося загадкою, як вони осягнули цю премудрість
— адже ж треба володіти чималим досвідом, щоб
зрозуміти, яка роль належить Григоровій стіні. А вони одразу ж
це побачили!
Стежки та дороги поволі підсихали, за ногами вже не
тягнулося глинисте багно, на дубах поопадало торішнє
листя, хоч нове ще й не з’явилося.
Зрештою Володимир не витримав: поїхав у карний
розшук. Його прийняв лейтенант міліції з такою
вишуканою ввічливістю, на яку Володимир ніяк не розраховував.
Лейтенант був не старший від Володимира. Напевне, він
мав вищу юридичну освіту. Це було виразно написано на
385

його обличчі: подивіться, який я інтелігентний! Не
сподобалось Володимирові й те, що вони були ровесниками.
Хотілося б тут зустріти літню людину — їй легше виповідати
власні гріхи. А цей, десь, мабуть, іще потай висміє: жив
би, дурню, та мовчав — хто тебе за язика смикає?..
Так чи інак, а Володимир вирішив, що будь-яка кара
не страшніша від отого пекучого клубка, котрий
ворушився в душі, вимагаючи, щоб його випустити на люди.
Коли Володимир закінчив розповідати, лейтенант
навіть не ворухнув бровою. Він лишився таким же
незворушно ввічливим, яким був напочатку. Запропонував усе це
викласти на папері, а сам зайнявся своїми справами.
Володимир подав йому дві сторінки, списані дрібним
почерком. Лейтенант прочитав і коротко кинув:
— Ждіть, ми вас викличемо.
— Де ждати? — вихопилось у Володимира.
— Дома, звичайно, — посміхнувся лейтенант. — Ви
нікуди не збираєтесь виїздити? Якщо виникне така
потреба, обов'язково повідомте.
Більше він не сказав ні слова й одразу ж занурився у
папери.
Володимир не розраховував на співчуття, аЛе ж, як
йому здавалося, тут не було навіть зацікавлености справою!
Наче він підійшов до автомата, опустив у щілину жетон,
тепер належало ждати, коли випурхне звідти судова
повістка.
Володимирові уявлялося, що все це буде якось інакше.
Хтось йому скаже гіркі слова, хтось по-батьківському
нагримає. Ті слова розпечуть його, мов горщика в полум’ї,
але в них Володимир відчує зацікавленість і його грішною
особою, і долею Олесі, і, нарешті, безпекою самої держави.
Але тут була звичайна канцелярія.
Чомусь Володимир подумав про те, що державний
організм взагалі побудований за тією схемою, котра
володарює в організмі людському. Володимир потрапив не до
мозку, а лише до печінки, чи, може, до якогось іншого
органу, якому належить очищати організм від шкідливих
386

клітин. Ці органи виконують свої обов’язки цілком
автоматично, і кому спаде на думку їх за це засуджувати?
Мозок і сам не знає, чому він жийе — мабуть лише тому, що
кожна окрема клітина володіє автоматизмом. Отже ти
цілком спокійно й незворушно будеш викинутий туди, де
ніхто вже не здатний заподіяти шкоду суспільству... То
чого ж тобі нарікати на холодну, відчужену ввічливість
лейтенанта? Він діє так, як велить правило, а правило —
дитина Закону. Лейтенантові немає потреби вкладати в цю
справу емоції, бо якби державні органи були засновані на
людських емоціях, то не було б і самих органів —
лишився б тільки хаос.
Інколи йому здавалося, що не було ніякого лейтенанта
і взагалі нікому він не розповідав про свій злочин.
Справді, чому ж його відпустили? Не повинні були відпустити,
це нелогічно! Мучило також те, що його спокутування
фактично ще й не починалося. От позбавили б його волі,
тоді б він почав відлічувати, скільки днів і тижнів прожив
у рахунок власної спокути. А так доводилося ждати того
дня, коли це зрештою почнеться. Тяжке чекання, вельми
тяжке!..
Ксеня, звісно, нічого не знає. Це вже вдруге він
ховається від неї зі своїми переживаннями. Вперше це сталося
тоді, коли Володимир промовчав про відвідини Стелиного
гуртожитку. Факт ніби й дрібний, можна б про нього й не
згадувати, але ж він пов’язаний з тим, що тепер
відбувалося. Якщо Ксені чогось не можна розказати — якщо
взагалі є така потреба! — то, значить, вони не такі вже й рідні.
Минуло ще кілька тижнів — і Володимирові почало
здаватися, що його заява потонула у канцелярських
затоках, де, на думку Володимира, господарюють не люди, а
сонливі лини. І вже почала підкрадатися спокуслива думка:
а, може, це й краще? Може, він повинен у ніжки
вклонитися отому линкові з лейтенантськими погонами. Справді ж
бо: і гріх з душі зняв, і справу заморозив. Якби навіть
хтось інший викрив Бориса Корнійовича, а разом з тим
з’ясувалась Володимирова участь у контрабанді — якби
387

навіть це сталося, то й тоді ніхто не міг звинувачувати
його у свідомому замовчуванні: розповідав, писав —
підійміть архів!..
Терпець йому увірвався, він знов поїхав до Сашка, але
той не обіцяв такого легкого виходу:
— Ні, братухо, там це не загубиться. А що ж ти гадав
— вони повинні звітувати перед тобою?.. Ти своє зробив,
тепер їхня черга. Може, вони давно стежать за Куцим, але
не пійманий — не злодій. А його не легко спіймати. То,
видно, смалений жук!..
— Ну, а мені... мені що робити?
Володимир намагався говорити спокійно, та Сашко
бачив, що вся душа його скаламучена. А ще розумів
Сашко: цей хлопець ніколи не чув батьківського слова. Через
те він і розмовляв з Володимиром так, як міг би
розмовляти з сином:
— Хто чесно жити хоче, тому завжди важко, Володю.
Світ — це ж воно що таке?.. Кожен його відкриває для
себе. Воно ж ніби зрозуміло, все зрозуміло. А доки ти сам
цього не відкрив — світ іще не твій, братухо. А
пасажиром на земній кулі себе почуваєш. Або навіть # зайцем.
Вона крутиться і ти з нею... Що хвиля морська, то
людина. Куди вітер жене, туди й хлюпається... А тепер він твій,
Володю! Твій тепер світ оцей. Добрий він чи не зовсім —
то інша річ. Але твій, твій!.. Інший до смерти доживе, в
могилу піде, а так і не відчує, що цей світ належав йому.
Важко буде, я розумію. Та куди ж ти від цього дінешся?
Легкого хліба на цій землі не буває. А для кого він
легкий, тому не варто заздрити. За знання, братухо, платити
доводиться. Хто не заплатив, той ні дідька лисого не
пізнав.
Прості слова у Сашка. Але це була простота того
знання, за яке великою кров’ю заплачено.
Ну, звісно, Сашко казав те, про що думав сам
Володимир. Думав абстрактно, прикладаючи це до цілого
Всесвіту, навіть до людей, але до себе прикласти було надміру
388

важко. Твій світ!.. Те ж саме, що казав Грицько
Прокопович. Ніби змовилися.
Та чому ж Ксеня цього не розуміє? А йому так
хотілося саме від неї дістати духовну підтримку — не від Сашка,
а від неї.
Повертаючись від Сашка, Володимир знову опинився
біля Стелиного гуртожитку. І все ж пересилив себе — не
зайшов. СтеЛа призначена не для того, щоб комусь
полегшувати настрій. Не гратися з життям, а жити — ось для
чого народилася Стела! Для неї він міг би стати
керівником, але керувати Ксенею, виховувати її... Цього
Володимир уявити не міг. І саме тому, що стосовно Стели
Володимир відчував себе старшим, досвідченішим, — саме
тому він рвучко обернувся, натягнув на лоба капелюха й
вирушив до автобуса, котрий проходив повз Орлову балку.
А Ксеня його замкнутість розуміла по-своєму: вона
знов дорікала Нелею. Цим Ксеня досягала протилежного:
останнім часом Володимир все частіше забував про Нелю,
але оті нагадування вихоплювали із його пам’яті то один
епізод, то другий.
... Ось Неля зустрічає свою родичку, яка щотижня
навідується до неї в дитбудинок. Володимир стільки
пам’ятає цю кирпату, в густому ластовинні, дівчину, скільки
пам’ятає себе. А себе він пам’ятає стільки, скільки пам’ятає
Нелю. Дівчині більше двадцяти, це він знає точно. На
скільки більше, — невідому, бо той вік для нього вже
зливається зі старістю. Він недолюблює Катю: коли ж і
на море побігти з Нелею, як не в неділю? А Катя
приходить, забирає Нелю, разом блукають по вулицях або
вирушають до якогось музею. Вони й Володимира
запрошують, він вештається за ними третім зайвим, гадаючи, що
Катя незабаром поїде додому — і тоді вони з Нелею
побіжать ловити бичків. Неля тільки вдає, що ловить, а сама
придивляється до водоростів. Потім оті водорості якось
химерно переплітаються в її малюнках, породжуючи
прегарний орнамент. Скільки в Нелі цих орнаментів!..
Та ось вони помахали Каті, що вскочила в трамвай,
389

Володимир дістав із кишені дві свинцеві пірамідки —
деталі нехитрої снасти. Все інше він ховав під скелею, у
камінні, а за свинець боявся — ще позрізає хтось. Креветок
можна наловити швиденько — хіба є краща наживка для
бичків? Неля дуже любить ловити креветок - мабуть,
тому, що тут мимоволі доводиться розгортати руками
водорості. Ті водорості такі гарні, коли дивишся на них крізь
воду! На суші ніде не побачиш такої витонченої краси. Та
як тільки вихопив їх із води — краса відразу вмирає, в
руках залишається слизьке жабуриння...
На високих глиняних кручах дзвенять трамваї,
сигналять авта. А тут, біля моря, чути лише лагідний плескіт.
Хвилі набігають на ноги так тихо, наче бояться налякати
своєю могутністю, що ховається десь там, у блаватній
глибині. Море спокійне, чайки плавають під самісіньким
берегом, мов домашні качки. Якщо тобі не страшно
стрибати з каменя на камінь — обережно, каміння дуже
слизьке! — хвилин за десять можна опинитися ген на тих
скелях, що чорніють серед білих гребенів піни — то хвилі об
них розбиваються стиха. Скелі виступають з води метрів
за двісті від берега, саме попід ними люблять ховатися
довгі, мов козацькі нагайки, сіруваті бички, які так і
називаються — «батогами».
Неля відважно стрибає з каменя на камінь — вона
любить, щоб її вважали сміливою. Напевне, вона й справді
смілива. Чорнява голівка то злітає вгору, мовби її
підносить невидима хвиля, то припадає до самого каменя — і
тоді Неля зачаровано вдивляється у прозору воду, де
ворушаться клешисті краби і рояться прудкі креветки. їм
можна позаздрити — в яких прекрасних лісах вони
живуть!..
Це сталося цілком неждано: саме тоді, коли Неля
лежала на скелі, вдивляючись, що діється на дні, навалилась
велика хвиля. Невідомо, як вона до них підкралася, але
Нелю вдарило головою об камінь, вона знепритомніла.
Боже, як налякався Володимир! Йому здалося, що Неля
мертва. Важко було виносити її — заважало каміння, по
390

якому вони щойно стрибали. А хвилі почали так дружно
налітати на берег, ніби та, перша, була тільки розвідницею,
що подавала сигнали до наступу. Володимира збивало з ніг,
товкло об каміння, а він боявся схилити плечі, бо там
була Неля, яка не подавала жодних ознак життя. Хотілося
кричати, кликати на допомогу, але берег був безлюдний, а
там, на вершині глиняної кручі, його не почують.
Страшно не за себе — страшно за Нелю. Він-таки зрозумів, що
це була не смерть, а лише глибока непритомність. Та як
же їм вийти удвох із прибою?..
Недосвідчена людина взагалі не зуміє вилізти із
штормового моря. Море підпустить її до самісінького залому,
щоб потім, перекинувши через нього, вдарити об каміння
всією силою розлютованої стихії й підгребти білими
граблями туди, звідки ще ніхто не виходив.
Обдертий до крови, побитий об каміння, наблизився
він нарешті до тієї межі, де кождого разу вирішується
питання: жити чи померти? 1 все ж одеські шибайголови
люблять показати свою хоробрість: немає серед них такого,
хто б не випробовував свою долю на берегових заломах,
котрим під силу крутити тисячі турбін. Таран також
непогано володів цією майстерністю одеських бичколовів. Але
ж для цього треба мати хоча б вільні руки!
Деякий час він стояв на мілині, хвиля то підіймала
його, то опускала. Тут можна простояти до кінця шторму —
небезпека підстерігає на самому заломі. Єдина мить
відчиняла для них білу, гримучу браму до життя — та коротка
секунда, коли одна хвиля відкотилася, а друга ще не
встигла набігти. Якщо за цю мить не встигнеш вихопитися на
берег, страшні граблі підгребуть тебе, вже мертвого,
кинуть у бурхливе вировище, а потім, може, рибалки
виловлять десь далеко від берегових круч.
Влучивши оту вирішальну секунду, Володимир зі
своєю ношею на плечах метнувся до глиняної кручі. Не встиг,
його-таки вдарило в спину камінням. Але в спину — це
добре! Значить він уже перейшов смертельну межу. Той,
ко391

го підгрібає море, не відчуває ударів у спину. Тепер
швидше, швидше звідси — хоча б на один метр!..
Неля опритомніла тоді, коли вже лежала на
береговому піску далеко від прибою. Весь побитий, мовби щойно
вирвався із катівні, схилявся над нею Володимир. Вона,
підвівши голову, побачила, як виграє море, — і одразу ж
зрозуміла.
— Тобі боляче, Володю?..
Йому вже не боляче — оте її запитання, що
видихнули білі, мокрі губи, раптом зняло всі болі: жива, жива! А
були ж вони справді на тім світі. Нелі не треба
пояснювати, що її врятував Володимир — третьої людини тут не
було й близько.
Десь вона відшукала в собі сили, щоб піднестися, хоч
Володимир їй цього не дозволяв.
З-під жовтої, кострубатої скелі витікав струмок. Неля
зачерпнула води, піднесла йому в ківшику із власних
пальців. Він пив ту воду не тому, що хотілося пити, а тому, що
його губи безборонно торкалися її мокрих рук. Вона ніби
це відчувала — схилилася до нього, припала щокою до
його щоки. їхні губи зближалися так несміливо, наче зараз
має статися те, що буває тільки раз на віку. А, може, й
справді це буває тільки раз — перший поцілунок не
повторюється...
Вони дуже боялися директора, наче були в чомусь
винні. Діждалися вечора, обсохли, — й тільки тоді поїхали в
дитбудинок. У Нелі майже не було помітно слідів від цієї
пригоди — море било об каміння лише його. Нелю він
захищав власним тілом. Звісно, оті побої не вдалося
сховати. Довго допитувався Дмитро Захарович, хто його так
потовк, але Володимир не признався. Було в цій події
щось заповітне — таке, про що нікому не годилося казати.
Це сталося тоді, коли Неля закінчила сьому клясу, а
Володимир — восьму. Відтоді вони вже ніколи не
розлучалися — аж до того розлучення, котре ще й досі здасться
Володимирові чимось диким, неймовірним.
392

26
Десь о третій годині ночі у вікно постукали. Нерви у
Бориса Корнійовича так застрибали, що він ледве
спромігся натягнути штани. Намацавши під подушкою пістолет,
виглянув у вікно. Та це ж Небера, дідько б його вхопив!
Він уже й до ранку не здатний дожити — серед ночі кидає
дружину, сідає за кермо й через усе місто мчить до
Бориса Корнійовича. Видима річ, Віктор уже зрозумів, що
Куций зробить його наркоманом, але він не хоче так низько
падати у власних очах — продовжує гратися в «релігію».
Ні, Борис Корнійович не про таких неофітів мріє!
Сатанинська чи Христова — справа не в назві, а в сутності. Все
це покищо десь попереду — може, тільки в самих мріях —
але Куцого дратувало й обурювало, що цей слизняк
профанує задуми, які втішали його стомлене серце. Що ж
робить Олеся, коли Віктор схоплюється серед ночі й
поспішає до машини? Чи розуміє вона, який «релігійний» екстаз
мучить її чоловіка? Пора кінчати цю нікчемну гру —
наркоман мусить знати, що він лише наркоман, а не пророк і
не месія.
Відчинив двері, впустив Неберу. Віктор здавався
вичавленим, наче цитрина, котру належало викинути в
помийницю.
— Ви знов мене розбудили, — непривітно буркнув
Куций.
— Я бачив, — дурнувато посміхаючись, простогнав
Віктор.
— Що ви бачили?
— Його!.. Він вийшов до мене із темряви у великому
сяйві. Вийшов і сказав: «Кінчаються письмена, котрі я вам
дав. Часу більше не буде. Дивіться в небо. Там з’явиться
моя рука, і викине блискавиці, і викарбують вони для вас
нові скрижалі».
Куций мимоволі посміхнувся.
393

— То це ви заради того й приїхали, щоб повідомити
про своє видіння?
— Я знав, що ви зрадієте. Ви ж мій учитель.
Тим часом Небера жадібними очима шукав склянку, із
якої його не раз напував Борис Корнійович. То був лише
нарзан, хоч він завжди вилизував білий порошок, який
лишався в склянці.
— Я хочу води, — тремтячим голосом прошепотів
Небера. — Дайте води!.. Так мене схвилювало оте видіння...
Борис Корнійович відчинив холодильник, дістав
пляшку нарзану і, відкоркувавши її, наповнив склянку. Віктор
спробував пити. На його обличчі з’явилося болісне
розчарування.
— Не той нарзан? — глумливо перепитав Куций,
подаючи йому порошок.
— Ось, беріть!.. І не прикидайтеся пророком. Ви
просто наркоман та й годі. Надалі мене не турбуйте, все вам
пояснить Кирпа. Такий нарзан дуже дорого коштує.
Знайте норму!.. Кирпа вас навчить, як треба колоти пальці.
Або стегно. Або м’якші місця... Спершу шукатимете
туалет, щоб спустити штани. А потім навчитесь колотися
через одяг. Навчаються! Ходять у гнійниках від отах
уколів... І ви зумієте.
Та Віктор його вже не чув. Він лизав білий порошок,
запиваючи його водою. Те, що лишилося, ретельно
згорнув і сховав до кишені. Погляд його відразу ж
посвітлішав.
— Можна поставити машину на подвір’ї? Боюсь, що
не доїду.
Так! Він, звичайно, не доїде — по дорозі його звалить
сон. Але ж знає, все знає. Мабуть, йому вже доводилося
після райських блукань відсипатись у машині. Звичайно,
доводилось! Одного разу ледве не розморозив радіятор —
коли відвозив Володимира зі «своєї» дачі. Тоді він іще не
розумів, що з ним діялось — з дитячою наївністю
признався, що заснув за кермом. Добре, що встиг з’їхати з
дороги й заглушити мотор.
394

— Заводьте. Але спіть у машині, бо ви знов мене
розбудите.
Очі Віктора вже горіли, на губах блукала надхненна
посмішка — починалася ейфорія. Потім прийде
мертвецький сон. Борис Корнійович випхнув його за двері й
клацнув замком.
Куций проспав до восьмої годину ранку. Одразу ж
умився, одягнувся й вийшов із дому — йому не хотілося
мати справу з Неберою. Прокинувшись, Віктор знов
почне вимагати того ж самого.
Була неділя. В манастирі негучно калатали дзвони.
Борис Корнійович любив спостерігати, як люди, святково
прибравшись, поспішали на молитву. Здебільшого це були
немічні бабусі, але траплялися й молоді. Інколи він також
заходив у церкву і, стоячи у кутку, слухав проповідь. Сам
не молився — його сюди приводили роздуми про релігію.
Щоб виготовити щось нове, треба вивчати старе...
Інколи йому вдавалося придбати ікону. їх тут
продавали молодики, що за своїм зовнішнім видом нагадували
Кирпу. Рідкісних ікон, якими можна збагатити колекцію,
тут не траплялося, а проте навіть релігійний ширвжиток з
роками набирав все більшої цінности.
У манастирському саду прогулювалися павичі, котрі
тут, напевне, виконували обов’язки райських птахів.
Ось пройшов молодий, чорнобородий ректор духовної
академії. Богомольці відразу ж кинулися цілувати йому
руку, а одна спритна молодиця навіть встигла чмокнути
отця ректора в щоку. На ньому довга ряса із чорного шовку
і широкий рожевий пояс. Вигляд статечний, обличчя
трохи розповніле, у бороді ховається привітна посмішка.
Поцілунок не вельми чепурної молодиці він прийняв
терпляче — на обличчі не ворухнувся жоден м’яз. А проте важко
уявити, щоб такі поцілунки були йому до смаку. Багато
собі дозволяє сучасний богомолець! Але треба, треба
терпіти.
395

Купками проходили священики та монахи. Борис
Корнійович намагався відгадати по їхніх обличчях: чи справді
ці люди вірять, чи, може, тільки виконують службу, котра
забезпечує їхнє існування?..
Зненацька по той бік манастирської брами він побачив
Олесю. Вона була одягнена в темну сукню, волосся
покрите синім газовим шарфом. Поруч ішов якийсь моряк, а
трохи осторонь — старий піп.
Борис Корнійович відступив за дерево. Тим часом біля
брами відбулося таке лицедійство. Семінарист, який
чергував на вході, затримав купку екстравагантно зодягнених
людей. Тут був гітарист у червоних штанях і пістрявій
сорочці, на якій красувалися тузи, королі й валети,
ображено метушилися дівчатка в таких коротеньких спідничках,
що їх буцімто й зовсім не існувало, і самовпевнено
позирала на семінариста огрядна дама в брючному костюмі, що
був схожий на піжаму. Дама, напевне, й не догадувалась,
як їй, немолодій, опецькуватій, негарно в цьому одязі.
Галаслива, строката компанія, намагаючись взяти штурмом
манастирську браму, все далі й далі відтісняла
слабосилого семінариста, котрий з надзвичайним терпінням
пояснював, що до храму в такому вигляді заходити не годиться.
Гітарист і дівчатка якось таки вгомонилися — вони
відійшли вбік і стояли смирною купкою, а дама в піжамі
почала так розпікати семінариста, церкву, попів і самого
Господа Бога, що Пилип Калістратович не витримав —
тихенько й чемно зробив їй зауваження. 1 тоді вона
накинулась на нього:
— Дармоїди! Обдурюєте довірливих людей. Бач, як
пороз’їдалися!.. Кому ви служите? Богові?.. Власній
кишені служите, ось кому. Скажіть спасибі народові, який ще й
досі вас терпить.
Вона аж тіпалася від ненависти. На сиву голову Пилипа
Калістратовича сипалася базарна лайка. І тоді до
опецькуватої дами підійшов Мирон.
— Громадянко, можна вас на хвилинку?
— Чого вам треба?.. Ви ж бачите, що тут робиться.
396

Радянських людей ображають. Та це хто?.. Попи!
— Вас ніхто не ображав. Ображаєте ви. Це ж таки
храм, храм!.. А ви поводитесь гірше, ніж це дозволено в
колгоспному корівнику. Там би теж цього не простили.
— Може, міліцію покличете?..
— Та не завадило б. Але я сподіваюсь, що ви й самі
прийдете до розуму. Хто ображає святині предків, той не
здатний мати власних святинь. Може, ви цього й не
розумієте, але це так, громадянко.
Мирон попрощався з Пилипом Калістратовичем,
вклонився Олесі й пішов геть від манастиря. У перевулку
стояла його машина. Очевидно, він випадково зустрів свого
партизанського друга й вирішив підвезти його туди, куди
той поспішав.
Тим часом Пилип Калістратович і Олеся увійшли в
церкву. Дама в брючному костюмі та гітарист, що носив
на собі цілу колоду карт, неохоче поплентались на
трамвайну зупинку. Дівчатка в коротеньких спідничках побігли
за ними.
Борис Корнійович пройшов поза кущами й також
покинув манастирські стіни. Він мав намір заглянути в
церкву, але там була Олеся — потрапляти їй на очі не варто.
Невже вона справді почала молитися? Зараз Куций цього
зовсім не бажав. Його пляни змінилися, Олеся йому
потрібна як цілком твереза жінка, котра віддає перевагу
практичним потребам. Віктор на межі загибелі, їхнє
шлюбне життя незабаром увірветься. Треба лише
потурбуватись про те, щоб донецький будинок був оформлений на
когось іншого. Може, на Олесю? А проте він і так
дістанеться їй за правом спадщини — Небері жити не довго. На
себе цей будинок Борис Корнійович оформити не міг —
двох будинків не дозволяється мати.
Правду кажучи, Борис Корнійович покищо не знав,
якими засобами він завоює серце Олесі. Проте він твердо
вірив, що це обов'язково станеться — досі йому
вдавалося геть чисто все, чого він тільки бажав. Тому він
навіть уявити не міг, що є для нього щось недосяжне.
397

Цікаво, скільки треба часу, щоб із цієї дами, яка так
ревно проповідувала атеїзм, виготовити релігійну
фанатичку? Для неї атеїзм і брючний костюм — речі одного
порядку. По суті, вона образилась не стільки за себе, скільки
за свій одяг. І все ж її щось сюди притягує — мабуть, не
таємничість того духовного життя, котре відходить у
минуле, а незвичайне вбрання духовенства. Про духовне
життя такі люди взагалі нічого не знають, — духовністю
вони знов-таки називають моду.
Раптом він побачив Вухатого, що стояв під
плямистим платаном і мелянхолійно дивився на манастирські
стіни. Кого це він так вистежує? Не бажаючи з ним
зустрічатись, Куций притерся до групки перехожих і незабаром
загубився серед людей, що прямували до моря.
27
У ставленні Олесі до Віктора є чимало суперечливого
— все залежить від того, що вона в цю хвилину про нього
думає. Було й таке, коли вона вже хотіла його кинути. Це
сталося тоді, коли він здався їй істотою без святинь, без
віри, без любови. Лишалося саме тільки лицемірство, яке
добре себе усвідомлювало, ні в чому не помилялося, не
знало жодних вагань чи нерівних стежок — ні, воно йшло
прямо, діяло з усією нещадністю. Такий Віктор був їй не
потрібний, бо тут нікого жаліти, нікому співчувати — він
їй видавався твердим і рішучим, але цілком чужим і
безмежно далеким. Жодної живої іскорки вона не бачила в
його душі — такої іскорки, яка б свідчила, що він ще
здатний бути людиною. Нехай слабкою, з помилками та
плутаною долею, але ж людиною, котра вміє когось любити,
у щось вірити. Тоді її присуд був не двозначний — вона
поїхала до матері й оголосила, що вирішила кинути
чоловіка. Оксана Самійлівна вислухала її з тією мудрою
врівноваженістю, яка властива сільським людям, що встигли
пережити чимало лиха. А вислухавши, спокійно сказала:
— Ой, не поспішай, донько. Він же тебе ні разу не
вдарив?
398

— Та ні, не бив.
— А буває, що б’ють. Ховає жінка побої, людям не
признається. Терпить, бідолашна, терпить... А чому
терпить? Бо самотність іще страшніша. Вовк і той від
самотносте вис.
— Краще б уже бив, — витираючи сльози, мовила
Олеся. — Дядько Харитон свою жінку б’є. Ну, то вона
втече до сусідів, коли він нап’ється. А проспиться, то це ж
таки людина. А Віктор... Нічого в нього немає за душею,
нічого! За що ж я шанувати його мушу?..
— Без пошани не буває любови, це правда, —
погоджувалась Оксана Самійлівна. — І все ж не поспішай.
Кажуть, треба пуд соли з’їсти, щоб людину взнати. До пуда
тобі ще далеченько. Кинути легко, та чи знайдеш
кращого?.. Ти про гроші кажеш. Ні, Олесю, тут щось не так. Він
же не скупий, ти ж сама бачиш. Знаєш, що я про нього
думаю?
— Що?..
— Та просто... Вітер у голові, ось що. В мужність іще
не вступив.
— Йому вже тридцять. Коли ж той вітер вгамується?
— По-різному трапляється. Є люди дуже слухняні.
Тихенькі, смирні. З ними жодного клопоту. Ні вітру, ні бурі.
Але... Такий теж не для тебе, Олесю. Ти ж поважати
чоловіка хочеш, а такого... Про них кажуть: ні риба, ні м’ясо.
Ні Богові свічка, ні чортові кочерга. До таких і мужність
ніколи не приходить... А буває й так, що людина до самої
себе через якесь лихо продирається. Десь мусить такого
накоїти... Такого, що й прощення їй немає. Якщо не
трапиться добра душа по дорозі — загине бідолаха. Пропаде,
як бур’янина під колесами. Коли це поза Своїми очима
діється, то вже не твій гріх. А Віктор же на твоїх очах... Хто
його порятує, якщо не дружина? Ну, є такі, що готового
хочуть одержати. Такого, щоб можна було і любити, й
поважати до смерти. А де ж ти його візьмеш?.. Та ще й
невідомо, що то за жінка, котрій на готове щастя прийти
хочеться. Готове щастя — то вже корито, яким лише свиней
399

приманюють. А ти ж, бач, не до корита тягнешся. Тобі
чесність потрібна. Добре чи погано — як вийде, аби все
почесному було.
— Де ж та чесність? Її немає, мамо. Немає в нього че-
сности.
— Отож... Заплутався він чи, може, його заплутали.
Але ж від тебе Віктор нічого не ховає. Перед тобою він
чесний. Значить, просто не розуміє, якої ти чесности
шукаєш. Рано від нього відступатись, Олесю. Рано!... Я твого
батька все життя ждала. Тільки років зо два, як повірила,
що вже не прийде.
— То інше, — нахмурилась Олеся. — Батько на війні
загинув.
— Звичайно, інше. Але й на війні всякого траплялося.
А жінка... Вона з шлюбним чоловіком долею пов'язана.
Бувало, що й засуджували мужиків, страшне прокляття
над ними висіло. Всі від них відступалися. Та якщо й
дружина відступалася, люди вслід їй плювали. Потім
виходило так, що засуджені поверталися — ніякої провини за
ними не значилось. Словом, дивись, дочко. Тобі видніше.
Люди судять — то одне. А в жіночому серці інший суд
мусить бути. Він тебе любить, Олесю! А ти... Ти дивись. До
серця більше дослухайся, ніж до суду людського. Якщо
порожньо, все там вигоріло — що ж тут можна вдіяти?
Тоді нехай орденами його обвішають — все одно...
— Любить? — з тремтінням у голосі перепитала
Олеся. — Хіба він любить?..
— А вже ж!.. Може, він і сам того не тямить, але я
добре бачу. Він іще не відчув, що тебе можна втратити.
— То нехай відчує. Може, за розум візьметься.
— Хто з життям грається, дочко, той коли-небудь на
вітер його пустить. Це однаково, що гратися з вогнем.
Кидати слід один раз, якщо до того дійде. А доки не
дійшло... Боротися за нього треба. З багна витягувати. Отак,
як деякі баби п’яних мужиків витягують. Не витягнеш —
застудиться, калікою стане. То що ж потім — каліку
кидати?.. То вже гріх. Великий гріх, Олесю!..
400

Та якби навіть Оксана Самійлівна й не повчала доньку,
все одно б Олесене серце підказало: чоловіка в біді кидати
не можна. Як тільки їй здалося, що Віктор втягнувся в
небезпечну справу за власною вірою, він став для неї
людиною, котра вимагала турботи й самопожертви. Тепер вона
знала, що Віктор володіє чимось людським, хоч те
людське й тягнуло за собою не радість, а саме тільки горе. Але
його вже можна було жаліти, як жаліють матері своїх
нерозумних дітей, І хоч Олеся була від нього молодша, то
природа вкладає в жіноче серце материнські інстинкти не
тоді, коли жінка стає матір’ю — вони народжуються
разом з жінкю, міцнішають з роками і знаходять для себе
вихід там, куди їх спрямує доля.
Таємничі, вельми таємничі шляхи людського
кохання. Невідомо, як воно приходить і чому зникає. До Олесі
воно прийшло не завдяки Вікторовій силі, а завдяки його
слабости. Лишався б він таким, яким був напочатку свого
знайомства з Куцим, — різким, самовпевненим, владним,
— вона б не знайшла в серці теплого почуття для нього.
Та зараз перемогло те материнське, що робить жінку
жінкою, без чого б ми,^чоловіки, не знали ні ласки, ні
справжньої вірности, бо не завжди, — ой, не завжди! —
відається нам бути героями, гідними лаврових вінків. 1 якщо
жінки здатні прощати слабості наші, то лише тому, що вони,
ледь вибравшись із пелюшок, уже стають матерями.
Спершу для своїх ляльок, потім для чоловіків, а згодом і для
своїх непокірних дітей...
Коли Олеся, не попрощавшись із Володимиром,
вибігла з хати, не довго вона затрималася в Бугаївці. Оксана
Самійлівна бачила, що донька чимось дуже схвильована.
Пробувала в неї розпитувати, що й до чого, але на сей раз
Олеся відмовчувалась. Оксана Самійлівна відзначила для
себе, що в доньці щось визріло — вже не дитяче, а
доросле, жіноче, — ото ж і не наполягала з розпитами.
Побажала їй щастя, поцілувала на дорогу та й поринула у
власні клопоти. А їх тепер збільшилося — і хазяйство
Криничних перейняла на власні плечі, і на колгоспну роботу
401

почала частіше виходити. Все вона робила: вивозила гній
на поле, готувала парники, із прозорого целофану
напинала оранжерею. Ледь-ледь пригріло сонце, як там, під
білими небесами, така спекота почалась, що тільки встигай
огірки поливати. Ростуть на диво! 1 всі оті турботи
давали їй радість, бо тепер люди її не цуралися.
Олеся ж тим часом пожила кілька тижнів на міській
квартирі та й нежданно-гадано виїхала до Одеси.
Недобрі думки про Таранів переслідували її всю дорогу. Вона
бачила, що Іван підстерігав її на вулиці. Тримався
сором’язно, наче школяр; але Олеся це приписувала його
провині перед Віктором: вони ж ніби й товаришували, а тепер,
бач, обидва Тарани готові його в калюжі втопити. За кого
ж вони її мають, якщо вірять, що вона здатна оті
залицяння прийняти?..
Віктор залишив їй адресу до запитання, через те
Олеся й не здивувалася, що він не зустрів її на двірці.
Найняла кімнату на околиці міста, днів зо три чергувала на
пошті, доки там не з’явився Віктор. Не дорікала й не гнівалась
— припала із сльозами до його грудей.
Віктор одразу ж повів її до дядька Сидора, яким він
завжди пишався. Дядька не було вдома, Марта прийняла
їх ніби й гостинно, але вже через годину вони відчули, що
тут їх не збираються запрошувати на ночівлю. Віктор
хотів було діждатися дядька, але Олеся побачила: даремно
він напрошується в рідню, ними тут не дуже цікавились.
Шепнула Вікторові, що пора й честь знати. Він неохоче,
якось ніби силувано попрощався з Мартою — мабуть,
гадав, що Марта почне упрохувати, щоб вони лишалися.
Але Марта зраділа — на неї чекає подруга, вона
спізнюється. Віктор виходив від Прилипків з виразом
розгублености на обличчі — він усе ще не йняв віри, що до
нього тут байдужі. Як же так? На весілля Марти
покликали, потім отой холодильник, що їм подарував дядько...
Віктор не знав, що все те робив не дядько Сидір —
робила Марта. Робила для себе, а не для двоюрідного брата,
їй потрібне було внутрішнє заспокоєння: я ж не забуваю
402

родичів, отже совість у мене чиста. Та це не означало, що
родичі мали право переступити межу.
Ночували у Бориса Корнійовича. Тепер Куций здався
Олесі не таким уже й страшним. Тримався трохи ніби
холоднувато, навіть суворо, та інколи в його очах жевріло
щось таке привітне, батьківське, що Олеся ладна була
йому простити всі неприємності, котрі з’явилися разом з
ним. Може, й не він у цьому винен? Ось, бач, вона вірила
Таранам, а що ж виявилось? Тепер у Віктора й друзів не
лишилося — тільки Борис Корнійович.
Вранці поїхали розшукувати Миколу Остаповича.
Весна тут починається трохи раніше, дороги вже повисихали.
Олеся була зачарована видовищем могутнього привілля,
яке відкрилося їм за Чорноморкою — степ збігав до моря,
в далі, скільки сягало око, вигравала на сонці синя
морська просторінь, що величністю і чистотою своєю була
схожа хібащо на весняне небо. Десь вони зливалися,
переходили одне в одне — море і небо. Кораблі мовби не
плавали, а тихо-тихо літали, зовсім не так шалено й гуркітливо,
як літають сучасні літаки. Від них, як і від моря, дихало
спокоєм, наче від самої вічности.
А Миколаївка з її зеленими кручами, що опускалися
терасами до лиману, видалась Олесі справжнім раєм. Як
вона зраділа, що вони тут живуть! Серед отакої величі та
краси людина не здатна думати про щось лихе — тут і
душі, і думи людські очищаються. Бо як же інакше? Якби це
було не так, то людина була б не варта цієї природи, вона
б виявилась нижчою від того, над чим дано їй
володарювати.
їм одразу ж показали Медунову хату, але люди, в я-
ких вони розпитували про Миколу Остаповича, якось
багатозначно перезиралися та стенали плечима. З двору до
них вийшла немолода жінка, яка назвала себе Медуновою
дружиною. Вона розпитувала про Григора та Марію
Гаврилівну, не забула й про Івана. А відтак запитала:
— Іван знайшов свого брата? Тут до мене начальник
приїздив. Той, що дитбудинком завідував. Ну, то я й дала
йому Іванову адресу.
403

— Добре зробили, — зауважив Віктор. — Знайшов.
— А Миколи немає, — скрушно похитала головою
Мотря. — Якщо хочете його бачити, до попа їдьте.
— До попа! — здивувався Віктор. До якого попа?
Вона назвала село, що стояло недалеко від Хаджибе-
ївського лиману.
— Там він живе. Тут ви його не застанете. Приїздить
інколи, часом з квасом. Там його шукайте.
Віктор одразу ж пожвавішав — все складалося саме
так, як вони з Борисом Корнійовичем заплянували.
Спершу Олеся поживе в середовищі, котре більше дбає про
небесне, ніж про земне, а там уже Борис Корнійович візьме її
під свою опіку.
Так Небери опинилися в поповій хаті, де їх прийняли,
мов дорогих гостей. Медун пам’ятав Віктора по Орловій
балці — він бачив його у Григора. А кожен, хто міг
назвати оці два слова: Орлова балка! — був для Миколи
Остаповича рідною людиною.
Та незабаром Вікторові довелось пережити
розчарування — ні Пилип Калістратович, ні Медун не цікавились
його релігійними міркуваннями. Медун одразу ж заявив,
що він у релігії нічого не тямить, до жодної секти не
належить, всі розмови про його сектанство — лише теревені,
котрим він не надає жодного значення. Його єдиний
іконостас — партизанська піраміда, в якій стоять гвинтівки
зразка 1892-1930 р. та автомати зразка 1940 р.
Що ж до Пилипа Калістратовича, то його спершу ніби
зацікавили вечірні розмови з Віктором — мабуть,
головним чином тому, що вечорами робити нічого, а тут
з’явилася свіжа людина, котра, як видно, прагне дещо
зрозуміти з релігії. Але Віктор не стільки хотів щось зрозуміти,
скільки викладав свої власні теорії, в яких ототожнював
Будду, Магомета й Христа — він не бачив між ними
жодної різниці. Звісно, цього православний піп аж ніяк
прийняти не міг. Вільні мандри душі, коли вона спілкується з
Богом, а потім знов повертається в грішне тіло, Пилип
Калістратович одразу ж назвав єрессю. Навіть Мойсей не
ба404

чив Бога — він бачив лише кущ, котрий пломенів перед
ним синім полум’ям, горів, не згоряючи, й звідти до
пророка приходили слова, які він потім викарбував на своїх
скрижалях. Іоанн Богослов каже, що Бога взагалі ніхто не
бачив — Бог став усім тим, що ми споглядаємо довкруг
себе, бо Святий Дух став тілом. А раз тілом, то й зорями,
деревами, людьми. Отже не треба нікуди мандрувати, щоб
побачити Бога — треба носити Його у своєму серці.
Христос попереджав: бійтеся лжепророків! А Його апостоли
вчили: чесний поганин стократ миліший Богові, ніж той,
хто багато просторікує про Бога, а сам не тямить різниці
поміж добром і злом. Отож і Пилип Калістратович віддає
перевагу чесним та порядним атеїстам, а не суєтним
лжепророкам, котрих тепер з’являється все більше й більше.
Атеїст каже: я Бога не бачив, нічого про нього не знаю, а
тому й не вірю в Його існування. Таке свідчення не
ображає Бога, — в ньому немає ні хули, ні зневаги, ні
лицемірства. На відміну від атеїста, лжепророк свідчить: моя
душа мандрує в небесних володіннях Ісуса Христа, бачить
Його живий образ, чує Його слово. Навіть суд земний
карає лжесвідків, бо вони здатні чинити велике зло. Те зло,
котре чинять лжепророки, незмірно більше! Замість того,
щоб шукати Бога в собі, вони шукають Його там, де є
лише морок сатанинський, обплутують людей брехливими
принадами, спокушають на злі вчинки, котрі завдають
громаді великого лиха. А той, хто шкодить громаді —
шкодить Богові...
Проте Віктора мало цікавили оці проповіді — вони
здавалися йому такими нудними, як і міркування
Володимира про матерію.
Він чомусь аж пінився їіісля отих суперечок з
Пилипом Калістратовичем. Олеся все ще не могла збагнути,
якої релігії він хоче і що проповідує Борис Корнійович,
котрий, за висловом Віктора, несе на собі Святий Дух. Не
попи, не церква, а сам Борис Корнійович! Звісно, Віктор
цим збуджував її цікавість також до Бориса Корнійовича, в
якого він пропадав цілими днями. Принаймні так він
поя405

снював їй свою відсутність та необхідність жити в Одесі:
багато, дуже багато роботи.
Олеся ще не помічала істотних змін у зовнішньому
вигляді Віктора — оте божевільне зблискування очей більше
не повторювалось, хоч, правда, він дуже погано спав
ночами. Вона не знала того, що Віктор, напившись «нарзану»,
відсипався вдень — або у Бориса Корнійовича, котрий
спершу його не виганяв, або в машині, яку Віктор ставив
десь у затишному місці. Часом він опинявся в Кирпи, який
просив його підмалювати ту чи іншу ікону — Віктор це
робив значно краще, ніж сам Кирпа, котрий називав себе
Віталієм. За це Віталій розплачувався білим порошком та
своїм диваном.
Олеся умовляла Віктора якомога швидше кінчати свої
справи в Одесі та їхати додому. Він запевняв її, що вони
незабаром поїдуть — ось тільки виконає замовлення
Бориса Корнійовича. Ну/ще тиждень або два, не більше. І
Олеся терпляче ждала.
Микола Остапович брав Олесю над море — вони
разом сідали в його коляску й вирушали на Лузанівку.
Пилип Калістратович водив її в церкву, пояснював значення
релігійних обрядів. Він не нав’язував їй віру в Бога —
казав про це так:
— Кого Господь приведе в Свою обитель, для того ми
й служимо. А ти, дитино, живи так, як серце велить.
Олеся не знала, що, власне, називалося Богом, якого
треба відшукати в своїй душі — коли це совість або любов
до людей, то такий Бог, звичайно, існує. Але цьому
Богові не потрібні молитви та весь отой ритуал, в якому було
так багато театрального. Її справді цікавила церква лише
як живий музей, де можна вивчити духовне життя наших
предків. Проте вона шанувала ту урочистість, з якою
люди входили в храм — в цьому було щось таємниче й
зворушливе.
Одарка Митрофанівна також полюбила Олесю. Яка ж
із неї господиня добра! Нічого вона не цурається, дарма,
що виглядає випещеною дитиною. 1 обід приготує, і в
ха406

ті прибере, навіть кабанця догляне. Сказано, в селі
виростала. Сільські діти всього міського швиденько
навчаються, а міська дитина в селі почуває себе непевно. А воно ж,
бач. і троянди без гною не виростиш.
Олесі мимоволі випало познайомитися з Віталієм, бо
Віктор з ним дружив. Вишукана ввічливість Віталія не
могла їй не сподобатись. І, як часто буває, ґалянтність та
улесливість не дозволяли побачити, в чому саме полягала
сутність цієї людини. Олеся навіть не знала, де він живе і
чим займається. Та ось що її насторожувало: одного разу
Віталій приїхав до них з якимось вайлуватим здорованем.
Той здоровань, правда, не заходив у хату, стояв біля мо-
тоцикля, але він якось так глипнув на Олесю, що в неї аж
кров захолонула в жилах. Важко навіть пояснити, чому той
погляд видався їй страшним. Було в ньому щось дике,
нелюдське — мовби то вовкулака обернувся людиною. Він
помітив, що Олеся його злякалася, намагався усміхнутися, але
й посмішка в нього була страшна.
Віталій більше його не привозив, проте одного разу,
йдучи вулицею, Олеся відчула на собі чийсь важкий
погляд. Оглянувшись, побачила Вовкулаку, як вона подумки
його називала. Він мовби хотів зробити свої очі якимись
іншими, — не так страшними, — але, мабуть, сам
зрозумів, що це неможливо, тому відразу ж сховався за
телефонною будкою, а Олеся тим часом побігла до трамваю.
Довго її трясло від тієї зустрічі, вона розказала про це
Вікторові, але він лише її висміяв:
— Ото вже кого злякалася! Почувай себе принцесою,
котру охороняють.
1 вже без жартів, цілком серйозно почав запевняти, що
ця людина призначена охороняти і його, і Олесю, і,
звичайно, самого Бориса Корнійовича. Чому й від кого треба
їх охороняти, Віктор не пояснив, лише самовпевнено
кинув:
— Навіть папа римський тримає власну гвардію.
Проте Віктор тепер багато чого не пояснював Олесі.
Йому здавалося, що вона сковує його волю — було б
ліп407

ше, коли б вона сюди не приїздила, бо йому почало
здаватися, що Борис Корнійович ним невдоволений саме через
Олесю. Віктор усе ще ждав «посвяти», хоч йому й не дуже
хотілося сидіти в катакомбах — як він пояснить Олесі
свою відсутність? А проте «посвята», на думку Віктора,
мусить його узаконити як другу людину після Куцого в
їхній таємній державі, котру він покищо погано знав —
йому дозволили тільки перейти кордон, а відтак затримали,
щоб вчинити іспит. Та іспит чомусь відтягувався — у
цьому винна, звичайно, Олеся. Його самолюбство страждало
від того, що навіть Віталій значно більше знає про
діяльність Куцого — розповідав про якогось актора, котрому
білий порошок видає «сам», а той актор поширює його в
Москві. Казав, що десь у катакомбах є лябораторія, але то
найбільша таємниця, Куций туди не підпускає навіть
Вухатого, який її охороняє.
У Віктора ніколи не виникало питання: яка ж це
релігія, коли вона ґрунтується на наркотиках? Навпаки, він був
певен, що саме наркотики допомагають осягати трансци-
дентальні форми життя. Церква виникла тоді, коли ще
люди були напівдикими, вона вперто тягне в майбутнє
старовинні забобони. Через те й належало їй відмерти. Нова
релігія буде заснована на здобутках сучасної цивілізації,
серед яких, звичайно, знайдеться місце й для наркотиків.
Так чи, може, приблизно так, поставився Віктор до
того, що Куций зробив його наркоманом. Його навіть не
образила різкість, з якою Борис Корнійович викрив перед
ним цю вбивчу істину — для Віктора вона не здавалася
вбивчою, а Куций має право не лише на різкий тон, а й на
його життя. Хто прийшов до Бориса Корнійовича, той
мусить це знати. Віталій це добре знав, з Вухатим Віктор не
вважав за потрібне розмовляти, але, видима річ, йому
також це відомо.
Вікторове безсоння почало не в жарт непокоїти Олесю.
Вони займали окрему кімнату в будинку Пилипа
Калістратовича. Кімната мала вихід на веранду, Віктор інколи цілі
ночі просиджував там або ж блукав при місячному світлі
408

поміж виноградними кущами. Олеся намагалася заснути,
але не могла. Вона виходила до нього, запнута великою
хустиною, скорботно стежила за тим, як він карається, але
все ще не вірила, що то було не звичайне безсоння, а
пекельні муки наркомана. Слова Володимира здавалися їй
неправдивими — ні, ні, Віктор не такий! Не тягнувся він
до горілки, то навіщо ж йому якісь там наркотики?..
Вона не раз питала Віктора, які замовлення він
виконує — чи, бува, не для закордону? — але Віктор її гаряче
запевняв, що він працює для якоїсь релігійної громади,
незабаром Олеся з нею познайомиться й сама побачить, які
культурні люди в неї входять. Артисти, лікарі, є навіть
один професор. І хоч Олеся все ще не могла звикнути до
його нових захоплень, але тут не було державного
злочину, про який казав Володимир.
Та ось Віктор кинув її серед ночі й поїхав до Бориса
Корнійовича. Вирушаючи з двору, він пояснив:
— Все одно не засну, там хоч попрацюю. Ти ж хочеш,
щоб я швидше закінчив? Лягай спати, люба.
Гірко їй було бачити його перекошене муками
обличчя. Вперше їй здалося, що його жене не безсоння, а саме
те, про що казав Володимир, але вона знов запевнила себе,
що цього не може бути. Він кілька разів кидав її ночами,
повертався вже після обіду — і тоді вони гуляли понад
лиманом. Сумно було в неї на душі, але Віктор у ці години
здавався їй майже таким, яким вона його кохала — і
смуток відступав, з'являлася певність: ось незабаром вони
повернуться додому, а там вона якось уже переконає
Віктора, що не варто йому більше їздити в Одесу, нехай до
нього привозять свої замовлення, є ж де працювати. Вона все
ще сподівалася, що Вікторові набридне ота нова
незрозуміла релігія так само, як * набридла Ната.
Інколи їй хотілося самій поїхати до Бориса
Корнійовича, побалакати з ним, як з батьком, — нехай він
напоумить Віктора, бо тяжко їй жити в Одесі, дуже тяжко. Та
вона відкидала цю думку — хоч Борис Корнійович і
здавався їй не таким страшним, як раніше, а проте повної
до409

віри до нього ще не було.
Одного разу в неділю вони з Пилипом Калістратовичем
зустріли Мирона Кузьмовича, він підвіз їх до манастиря,
куди вони хотіли їхати трамваєм. Після Служби Олеся
помітила, що їх переслідує Вовкулака. На цей раз він
тримався значно нахабніше — йшов за ними назирці, нікуди не
ховався, коли вони з Пилипом Калістратовичем до нього
оберталися, навіть не ховав своїх вилупкуватих,
непорушних очей.
— Я його боюсь, — призналася Олеся.
— Недобра людина, — сказав Пилип Калістратович,
беручи її за руку, наче маленьку дівчинку. — Очі в нього
недобрі.
Вночі, коли Віктор знову поїхав, Олеся якусь мить
затрималася на подвір’ї. Зійшов місяць, тихенько шелестіли
акації — тут лише вони й нагадували їй про домівку. У
віконці Миколи Остаповича світилося — він любив читати
ночами. Олеся почувала себе цілком безпечно, спати їй не
хотілося. Вона виглянула за ворота — чи вже зникли
червоні вогники Вікторової машини? Так, машина зникла, на
вулиці жодної живої душі.
І раптом перед нею виросла велетенська постать
Вовкулаки. Від нього тхнуло горілчаним перегаром. Олесі
хотілося крикнути, та їй мовби відібрало голос — вона
тільки важко дихала й мовчки відступала до воріт. А він
підійшов до неї впритул, затиснув її обличчя в кам'яних
долонях, обернув до місяця й довго розглядав, як розглядають
річ, котру збираються придбати. Його непорушні очі були
мовби налиті свинцем. Відірвавши руки від її обличчя, він
постояв іще яку хвилину й, не промовивши ні слова, рушив
геть. Лише тоді Олеся помітила, як билося її серце, а ноги
задерев’яніли, вона ледве спромоглася зайти на подвір’я.
Вбігла в хату, впала на подушку і ні жива, ні мертва
пролежала так, не роздягаючись, до самісінького ранку.
А Віктор знову почав її заспокоювати, що нічого
страшного в цьому немає — просто невихований бовдур,
але для тих обов’язків, які він виконує, диплом на вищу
410

освіту не обов’язковий. Віктор йому, звісно, зауважить, бо
це вже занадто, проте боятися його не варто — він свою
службу знає. Коли повториться щось подібне, Віктор
доповість Борисові Корнійовичу, той всипле йому чортів по
саму зав’язку.
До Бориса Корнійовича це не дійшло — Віктор
поскаржився Віталієві, той побалакав з Вухатим,
переслідування припинилися. Віталій сам приїхав до Олесі, щоб її
заспокоїти та попросити вибачення за цю темну, босякува-
ту особу.
На прощання Віталій сказав:
— Вас увечері запрошує Валентин Іванович, син
професора Данішевського.
— Кого запрошує? — здибувалась Олеся.
— Там буде також Борис Корнійович. Запевняю вас,
ви не пошкодуєте. Артисти, художники, вчені.
Віктор виглядав іменинником. Поцілувавши Олесю, він
урочисто оголосив:
— Я ж тобі казав! Тепер ти зрозумієш, що мене тут
тримає.
Олесі й справді було цікаво познайомитися з людьми,
які, за словами Віктора, становили ту громаду, чиє
замовлення він виконує. Невже справді якась нова релігія
поширюється серед них? То ж виходить, що Віктор ніскільки не
перебільшує, а Володимир казав неправду.
Святковий настрій Віктора передався й Олесі. Вона
зодягнула свою кращу сукню, збігала б перукарню й
виглядала тепер такою красунею, що Віктор ходив навколо неї,
ніжний та уважний, як ніколи.
— Ти, — скарб, Олесю! З такою дружиною можна
завоювати світ.
Віталій підсів до них на вулиці, показував Вікторові
дорогу. Біля старого будинку з грудастими каріятидами
поставили машину й піднялися на другий поверх.
Помітивши мідну табличку, Олеся вже не сумнівалася, що вони
справді запрошені в гості до професора Данішевського.
— Зараз ти познайомишся з колишньою дружиною
Та411

рана, — шепнув їй Віктор. — Віталій запевняє, що вона
обов’язково буде.
— Неля буде, — потвердив Віталій. — Вони з
Валентином дружать.
Двері відчинив молодий господар. З гідністю
вклонившись гостям, він завів їх до батькового кабінету. Там уже
сидів Борис Корнійович, розмовляючи з літнім чоловіком,
який, очевидно, й був професором Данішевським.
Кабінет великий, з високою стелею. Стіни заставлені
енциклопедіями та науковими виданнями. Серед книжок
красувалися статуетки й масивний годинник бронзового
лиття. У просвітах між шафами висіли дорогі картини в
позолочених рамах. По кутках стояли старовинні крісла з
високими різьбленими спинками. Стіл, за яким сидів
сивоволосий професор, був, напевне, його ровесником. Все тут
виглядало статечно, як і сам господар, що, вийшовши із-за
столу, доброзичливо привітався з гостями.
Олеся вперше в житті бачила таке вмеблювання — їй
здавалося, що вона потрапила в музей. Тим часом
Валентин покликав Віталія туди, де лунав сміх і бринчала
гітара, а Борис Корнійович подав знак Вікторові, що їм. варто
затриматись. Така увага до її чоловіка була дуже приємна
Олесі — значить, його шануюь, якщо запросили для
поважної розмови.
Іван Вікентійович і Борис Корнійович продовжували
перервану суперечку. Професор, жвавий і рожевощокий,
хоч уже й старий, розважливо стверджував:
— Я гадаю, що ви з отих захоплень робите надміру
далекосяжні висновки. Людей стомлює стандарт. Правду
кажучи, я й сам не люблю стандарту. У свій час Валентин
хотів повикидати оці меблі, йому за них було соромно.
Тепер, бач, вони стали модними. Втеча від стандарту — ось
що це означає. А в пошуки нової релігії я не вірю.
— Так, стандарт, — погоджувався Борис Корнійович.
— Це ви влучно сказали. Але ж стандарт поширюється
також на духовні категорії. Протестуючи в зовнішньому,
молодь цим виявляє протест духовний. Проте не можна
віч412

но заперечувати — треба шукати позитивних ідей. Я не
кажу, що ідея Бога вже перемогла. Ні, до цього ще далеко.
Але ж яку іншу позитивну ідею можна висунути?
— Наука! — вигукнув професор. - Валентин —
талановитий хірург. Для мене велика радість стояти з ним за
операційним столом. Все інше — тільки легковажний снобізм.
Що ж тут можна вдіяти? Доводиться терпіти. В молодості
ми всі чимось захоплювались.
— Хірург розтинає тіло, а не душу. За допомогою
скальпеля не можна довести відсутність Бога.
— Це вірно, — зауважив Іван Вікентійович. — Ні
скальпель, ні телескоп ідею Бога спростувати не здатні.
Але досвід, котрий набувається за їхньою допомогою...
Науковий досвід спростовує. Природознавець бачить:
існують закони природи. Непорушні закони!.. Ну, скажімо,
закон збереження й перетворення енергії. Він охоплює
також людський організм. Навіть ціле суспільство... Де ж
тут можна відшукати місце для Бога.
— Місце для Бога завжди знайдеться, — штивно
посміхнувся Борис Корнійович. — Як ви гадаєте, до
виникнення Всесвіту могли діяти ті закони природи, які
сьогодні досліджуються? А проте космологія твердить: Всесвіт
зародився в одній точці. Тепер він розбігається. До його
зародження не було ні часу, ні простору. Якщо їх немає,
то немає й законів природи. Вони з’явилися тільки тоді,
коли з'явилася сама природа.
— Був час як вічність, — заперечив професор. — Не
було секунд і років. Адже ж те, що ми називаємо часом —
це наш відрахунок від самої вічности. Піщаний годинник —
це ще не Сагара. Якби його не було, Сагара все одно б
існувала.
— Так! — охоче погодився Борис Корнійович. — Бог
— це і є сама вічність. З Нього народжуються роки, мов
краплини із океана. Або так само, як піщаний годинник із
пісків Сагари... Зрозумійте, Іване Вікентійовичу, сучасна
космологія сама приводить мислячу людину до Бога.
Якщо Всесвіт виник дванадцять мільярдів років тому, а до
413

цього існувала тільки абстрактна вічність... Тоді з чого він
народився? Із Бога, Іване Вікентійовичу, із Бога!.. Раніше
існувала ідея Всесвіту, а тоді вже з’явився сам Всесвіт. Так
само, як ми раніше створюємо проект будинку, а тоді вже
будинок.
Професор деякий час мовчав. Він зосереджено крутив у
пальцях лікарський термометр, який чомусь опинився на
його столі. Нарешті сказав:
— Молоді люди, мабуть, занудилися від наших
розмов.
— Ні, ні! — запально вигукнув Віктор. — Я щасливий,
що випала честь... Це — велика школа.
— А ви? — звернувся Борис Корнійович до Олесі.
— Мені теж цікаво — енергійно хитнула головою
Олеся. Вона й справді слухала цю суперечку, мов зачарована.
Так ось він який, Борис Корнійович! Сам професор не
знаходить аргументів проти його тверджень.
— Я визнаю, — повагом почав Іван Вікентійович, —
що сучасна космологія дає привід для таких тлумачень.
Певна річ, я — не космолог, а хірург... Але питаннями
космології сьогодні цікавиться кожен вчений. Якщо Всесвіт
справді зародився в одній точці... 1 все одно... Чуєте,
Борисе Корнійовичу?.. Матерія існувала вічно! Існувала оця трі-
яда: Вічність, Безконечність, Матерія. А видимий світ...
Зорі, галактики... Видимий світ справді міг виникнути так, як
вчить космологія. Але він виник із матерії! Ось що
головне. Що ж до релігії... Чому ви гадаєте, що духовні функції
не здатне перейняти на себе мистецтво?..
— Без релігії воно задихається, — вже не так упевнено,
як раніше, проказав Борис Корнійович. — Всі великі
твори мистецтва з’явилися під впливом релігії.
— Ну, це вже ви пересмикуєте! Навпаки, в боротьбі з
нею. Згадайте, як церква переслідувала Данте.
— Данте — найбільший релігійний письменник.
Церковники його не зрозуміли.
Іван Вікентійович стомлено махнув рукою. *
— Давайте краще пограємо в шахи. Нехай молоді
роз414

важаються без нас. Ми тільки зіпсуємо їм вечір.
Борис Корнійович підморгнув Вікторові — мовляв,
пора залишити кабінет. Віктор, як ґалянтний кавалер, подав
руку Олесі, вони вийшли у великий коридор, де завзято
диміли сигаретами крикливо зодягнені хлопці й дівчата. До
них наблизився Валентин:
— Знайомтеся, будь ласка. Це — Неля Таран.
Художниця.
Неля простягнула руку Вікторові, потім взяла за
лікоть Олесю й повела в кімнату, посеред якої стояв
заставлений стравами та пляшками стіл. Ще не встигши, як слід,
розглянути Нелю, яка, безумовно, її дуже цікавила, Олеся
була вражена тим, що вона побачила на стінах. Стін,
власне, тут не було — всюди висіли ікони, ікони. Великі,
маленькі, зовсім крихітні, вони тіснилися навколо
кришталевої люстри, їм було незатишно від цигаркового диму та
гітарного бринчання, під яке довговолосий хлопець
хриплуватим речитативом наспівував незнайому пісеньку.
— Давно ви бачили Володимира? — запитала Неля. —
Мені сказали, що ви з ним знайомі.
— Так, вони дружили з моїм чоловіком.
— Він і зараз багато п’є?
Неля була така ж маленька, як і Олеся. Тонка в стані,
чорноволоса, з великими карими очима, що нагадували
тло отих старовинних ікон, які їх оточували — в очах
світилося золото, притемнене чорними віями. І хоч модна
зачіска, сигарета й картата сукня робили її ультра-сучасною,
в її обличчі лишалося щось іконописне — таке, як в
обличчі Магдалини, чиє зображення Володимир колись
подарував Вікторові. А проте за її посмішкою вгадувалися
різкість характеру, поривчастість і деяка нервозність, котру
Нелі, мабуть, доводиться час від часу гамувати. Це
порушувало гармонію в рисах її обличчя — не було помітно
тієї спокійної доброти, яку Олеся, може, й сама того не
усвідомлюючи, найбільше любила в людях.
їй стало приємно від думки, що Ксеня в суто
людських якостях значно виграє в порівнянні з Нелею — вона
415

врівноважена, розсудлива, добра. Може, й Неля володіє
жіночою добротою — важко це сказати з першої хвилини
— але стосовно Ксені навіть не виникає такого запитання.
І хоч Олеся в душі дуже гнівалась на Володимира, та
зараз їй хотілося, щоб він був щасливий, проте щасливий
саме із Ксенею, а не з кимось іншим.
Олеся почала вихваляти Володимира — нехай Неля
позаздрить жінці, котрій вдалося те, на що не вистачило
вміння у самої Нелі. Звісно, Олесі було добре відомо, що
Володимир колись багато пив, але вона здивовано
перепитала:
— П’є?.. Хіба таке було?
Неля недовірливо посміхнулася.
— Вам часто його доводилось бачити?
— Звичайно. Але ніколи не бачила п’яним.
— Ви жартуєте.
— Та ні, що ви!.. Він дуже багато працює. Його
картина прийнята на республіканську виставку.
Олеся свідомо замовчала, що, по-перше, це мала бути
виставка самодіяльних мистців, а, по-друге, ще не відомо,
чи прийнята — картина подобалась Решетникову, проте є
інші члени жюрі, котрі можуть з ним не погодитись.
Неля спершу ніби засвітилася радістю, але то була
тільки одна мить, недовіра перемогла, в її очах з’явилася
відчуженість — мабуть, вона подумала, що тут діє якась
жіноча хитрість. Насторожено сказала:
— Ну, що ж... Це дуже приємно. Значить, Донбас на
нього подіяв благотворно.
— Подіяв, — цілком серйозно мовила Олеся.
— Яка ж картина?
— Там церква, і жінка, й діти... Церква зруйнована, а
на ній виріс клен. І небо, дуже гарне небо! Перед
світанком. А мати варить вечерю. Та хіба про це розкажеш?..
Неля дивилася на Олесю так, як слідчий дивиться на
того, кого він допитує. Ні, здається, в Олесених очах не
було лукавства. Невже це правда? Неля зараз не згадувала
ні про розлучення з Володимиром, ні про їхнє кохання —
416

давно вже вона перестала жити цими боліннями. Думала
вона про те, що викреслила Володимира не лише із
власного життя, а із життя взагалі — можна сказати,
поставила на ньому хрест як на людині й художникові. Так він
тяжко занепав, так пустився берега, що вона вже не
бачила жодних можливостей для його відродження. Прощай,
зовсім прощай! І раптом виявляється, що цей пропащий не
лише воскресає для нормального життя, а навіть люди, з
котрими він спілкується, не підозрюють, у якому багнищі
він нещодавно жив. Більше того: він став художником!..
Про те, що Володимир — художник, Неля знала
раніше, ніж будь-хто інший. Але художник за покликанням —
це ще не художник за реальними можливостями. Не
кожен, кого кличуть природа й доля, зуміє почути в собі той
поклик і зрозуміти його. І нарешті потрібна величезна
сила волі, щоб відгранувати власний талант. Неля покищо не
уявляла, що гранування таланту відбувається не в
майстерні, а далеко за її межами — у глибинах самого життя.
Болісний процес формування особи, пошуки адреси власного
«Я» поміж Мегакосмосом і мікрокосмосом, визначення
того полюса, до якого в безмежному Всесвіті належить
людина — все це неминучі етапи, котрі доводиться
пройти кожному справжньому талантові, або він взагалі не
талант!..
Але ці питання покищо не поставали перед Нелею. Ось
чому її так вразило те, що вона почула від Олесі.
— Якщо це правда, — тихо, майже пошепки сказала
Неля, — передайте тій жінці... Передайте їй, що вона
краща від мене.
Тим часом гості посідали за стіл. Олесю дуже
дивувало, як вони трималися й розмовляли. Було в їхній
поведінці щось нарочите, штучне — ніби вони прийшли сюди,
щоб покепкувати з господаря за його захоплення іконами.
Але їхній тон чомусь не ображав Валентина Івановича —
він розмовляв з гостями тією ж самою мовою. Олеся не
відчувала в їхніх словах ні пошани до того, про що вони
говорили, ні будь-якої серйозности. Все нагадувало якийсь
маскарад.
417

— Де ти роздобув Діонисія? — запитав гітарист,
урвавши своє бринькання. — А, може, це не Діонисій?.. Геш-
ка хотів мені всунути Аліпія. Всього за сто карбованців.
Розумієте!.. Аліпій! Дванадцяте століття. Від нього
фактично нічого не лишилося. Я ледве не збожеволів від
щастя. 1 що ж ви думаєте? Фальшивка. Та ще й крадена.
— То такий Аліпій, як із моєї запальнички — атомна
бомба, — кинув лисий молодик, який час від часу вимагав
уваги, щоб розказати нову анекдоту. Розповідати він не
вмів, ніхто з його анекдотів не сміявся — лише сам він
уривав свої розповіді коротким хихиканням, а потім,
помітивши загальну байдужість, змовкав і починав похмуро
копирсатися виделкою в салаті.
— Ми зараз покличемо Бориса Корнійовича, —
оголосив Валентин. — Для цього ж я його запросив.
Коли увійшов Борис Корнійович, всі змовкли й
перестали жувати. Діонисія він не визнав Діонисієм, а іншим
церковним художником, імені якого ніхто раніше не чув.
Проте Борис Корнійович запевнив, що цей художник
також становить значну цінність — і всі йому запльодували.
Та ось Борис Корнійович попросив права виголосити
тост. Піднявши келих з вином, він звернувся до присутніх:
— Мої молоді друзі! Я вдячний вам, що ви згадали
про мене. Тож вислухайте, що я хочу вам сказати. Дехто
із вас у дитинстві колекціонував марки. Заради чого це
робиться? Заради того, щоб відчути той дух, який панує
серед народів. Перед вашими очима поставали далекі країни,
ви мовби самі бували по їхніх лісах та горах. Тепер ви
почали збирати ікони. Але для чого? Невже тільки тому, що
це модне? Не вірю в це, не вірю!.. В душах ваших
прокинулося бажання прилучитися до тих сутностей, котрі
стоять далеко за межами земного досвіду. Не церква, ні!
Старої церкви сьогодні ніхто із нас не прийме. Але згадати
про те, що є над нами висока світова сутність, котру
предки називали Богом, кожному із нас приємно. І не лише
приємно, а необхідно! На землі ми тільки гості, а домівка
наша там.
418

Борис Корнійович підняв догори руку, весь його
вигляд свідчив, що душа його зараз належить тим
недосяжним висотам, про які він говорив. Лисий анекдотист хотів
запльодувати, але всі сиділи мовчки — лише Валентин
сказав:
— Правильно, Борисе Корнійовичу. Ми ще не
навчилися розмовляти про ці сутності. Давайте вип'ємо за
прозріння.
— Прозріння, прозріння! — на різні голоси
повторювали гості слово, котре їм, видно, дуже сподобалося.
Олеся дивилася на Нелю, яка сиділа поруч з
Валентином. Її обличчя нервово пересмикнулося, мовби хтось
провів ножем по склу й видобув неприємний звук. Неля
сказала неголосно, але так, щоб усі почули:
— Прозрівати треба без тостів.
— Чому? — трохи розгублено запитав Валентин
— Тому, що Микола-Чудотворець, Бог мужицький,
пальцем насварюється.
Ніхто не зрозумів, жартувала Неля чи казала це
серйозно, але всі поставили свої келихи. Напевне, ніхто тут не
знав, як їм належало триматися, ніби всі вони лише учні
підготовчої кляси. Хтось повинен ними керувати, і якщо
такий керівник знайдеться, вони почнуть йому коритися.
Словом, це була глина, із якої належало ліпити те, що
задумав Борис Корнійович. Примружено посміхаючись, він
мовив:
— Влучно сказано. 1 все ж ми зараз вип’ємо. Навіть
церква частує своїх прихожан червоним вином. Це
називається причастям. Вип’ємо, друзі, за причастя до істини.
Всі випили крім Нелі. А вона тим часом підвелась і
вийшла з кімнати. Борис Корнійович вдав, що не помітив
цього — він іще довго говорив про те, що в обряді
причастя розкривається найвище таїнство, бо справді Бог
приходить до людини через пшеничне зерно та виноградний сік.
Про Нелю він тихо кинув:
— У неї травма. Чоловік спився. Не засудимо її, друзі.
Нашою девізою повинно бути добросердя.
419

Усі знов зашепотілися, схвально закивали головами.
Весь вечір Борис Корнійович відповідав на запитання
самовпевнених молодих людей, котрі перед ним втрачали
свою самовпевненість і жадібно його слухали. Не було
лише Валентина — всі знали, що йому треба якось
порозумітися з Нелею. Борис Корнійович вільно оперував
сучасними науковими поняттями — недаремно ж він багато років
виписував науково-популярні журнали. Говорити він
також умів.
Але тут, напевне, слід прояснити, як формувався
світогляд людей, котрі його слухали. Якщо казати про гурток
Валентина Данішевського, то це була доволі пістрява
публіка. Для більшости з цих молодиків на духовне так
само існувала мода, як і на одяг — важливо бути сучасним.
Що саме вкладалося в це поняття — вони не дуже тямили.
Проте були тут і молоді вчені, котрі шанували Валентина як
лікаря. Вони ставилися терпимо до його снобізму, бо
розуміли, чим він зумовлений — в душах людей поволі
відмирало те, що вело нас через десятиліття, а нове ще не
народилося. Отож у чомусь доводиться шукати самозахисту —
може, навіть у снобізмі.
Що ж саме відмирало? Ми вже про це згадували, та
дещо повторимо. Природознавці бачили це значно ясніше,
ніж люди інших професій: теорія трудової вартости,
починаючи від Адама Сміта, робила ту помилку, що вона
відривала вартість від енергії. Хоч труд і робота — поняття
тотожні, але суспільний труд чомусь опинився за межами
енергетичних уявлень: вартість була мірою труда, але не
мірою енергії. За вченням А. Сміта, Д. Рікардо, а потім і
за вченням К. Маркса, все — геть чисто все! — чим
володіє сучасна цивілізація, походить виключно із людської
праці. Саме вона є тією «субстанцією», яка стоїть в основі
прогресу. Природа нібито не бере жодної участи у
творенні додаткової вартости — тобто не виробляє тієї енергії,
яка щорічно вливається в суспільство, перетворюючись
потім на безліч виробів. Та чи можна починати рух енергії,
якою користується суспільство, від людських м’язів? Хіба
420

ж вона у м’язах народжується — не в Сонці, не в Космосі?..
Навіть посередній природознавець наших часів,
досконало вивчивши теорію Маркса, легко переконається: тут
ігнорується найголовніший закон всесвіту — закон
збереження й перетворення енергії. Якщо він до того ж
знайомий з історією виникнення політекономії, його думка
неминуче повернеться до теорії Франсуа Кене, який виводив
додаткову вартість із щорічного приросту органічної
речовини — тобто фактично із фотосинтези. Люди середини
XVIII століття, коли жив Кене, не мали уявлення про роль
Сонця у формуванні земного життя. їм здавалося, що
Сонце забезпечує нас лише теплом, а все живе створюється
землею без участи космічних сил. Але тут потрібні лише
природознавчі уточнення — не економічні. З боку
політичної економії теорія Ф. Кене виявилась бездоганною.
Намагання К. Маркса спростувати теорію фізіократів
ґрунтуються на помилкових уявленнях про закони природи.
Сьогодні нам відомо: фотосинтеза щороку виробляє
по 128 тонн живої речовини на кожну земну людину.
Особлива роль належить злакам: із одного зерняти можна
одержати 30-40 зерен. Труд, який вкладається в землю,
окупається сторицею. Саме тут, у землеробстві, а не
де-інде, й народжується додаткова вартість. Отже вона
фактично виробляється природою, а вже потім вливається в
суспільство. Це породжує зовсім інше світобачення, котре не
має нічого спільного з марксизмом.
Щоправда, природі невідомі оті поняття: вартість,
додаткова вартість тощо. У природі діють енергетичні
закони. Та що ж таке гроші, коли не суспільний еквівалент
енергії*? Саме цього й не розумів К. Маркс, хоч за сто
років до нього це добре розумів переконаний пантеїст Ф.
Кене!..
Виникає безліч суто економічних проблем, яких ми не
будемо торкатися — нас, передусім, цікавлять проблеми
духовні. 1 найголовніша із них: марксизм якщо не впав, то
вже помітно схитнувся. Духовний простір, який він
заповнював, виявився порожнім — на його місце мусить
прий421

ти щось нове/ Але що саме? Цього покищо ніхто не знає.
Ось чому Борис Корнійович знайшов у гуртку
Данішевського вдячних слухачів. Напевне, серед них не було
жодного, хто б міг докладно пояснити, в чому саме
полягала головна помилка Маркса. І найменше, звичайно,
думав про це Куций. Діяло стихійне: щось не так! Але цього
було досить, щоб у Бориса Корнійовича з'явилася
певність: оці молоді люди тямлять не більше, ніж Віктор
Небера — отже з них можна ліпити все, що завгодно.
Віктор стиснув Олесину руку й пошепки запитав:
— Ну що, люба?.. Тепер ти віриш, що я казав про
нього правду? Де вже там Пилипові Калістратовичу! То втіха
для горбатих бабусь.
Олеся й справді думала: Борис Корнійович — сильна
людина. Віктор не випадково підпав під його вплив. А
добра ця людина чи зла — того Олеся покищо не могла
визначити.
Чого розгнівалась Неля, який ґедзь її вжалив? Може, й
справді її образило те, що ці юнаки та дівчата зібралися
попиячити серед усіх святих? І ота їхня мова — жаргон
циніків. Але ж Борис Корнійович зумів надати вечірці
такого змісту, якого вони самі потай шукають, проте в
головах клепок не вистачає. Белькочуть щось, белькочуть...
Мабуть, Володимир справді малював свою Магдалину
з Нелі. Коли вони повернуться додому, Олеся повезе оту
дощечку в Орлову балку і покаже Ксені: ось яка Неля! Але
Володимир зняв з її обличчя нервовість, імпульсивність,
надавши Нелі молитовного спокою. Напевне, він хотів її
саме такою бачити. Спалахує вона, мов сірник. Тому в них
так і вийшло...
Повернувшись додому, Олеся й Віктор не спали
майже до ранку. Віктор висловлював свої захоплення логікою
Бориса Корнійовича, реготався з приводу того, як летіло
пір’я з шановного професора, проте Олеся не вважала, що
професор втратив хоча одну пір’їну.
Серед ночі Вікторові знору стало так тяжко, що він
метався в постелі, мов хворий — здавалося, ось-ось помре.
422

Чого б тільки не зробила Олеся, щоб полегшити його
муки! Але він уже не поривався кудись їхати — просто
благав, щоб вона швидше заснула. Олеся вдала, що спить.
Прислухавшись до її дихання, Віктор сторожко вийшов із
кімнати, відімкнув машину. Олеся, підвівшись з ліжка,
наблизилась до вікна й, німотна, заціпеніла, стежила за тим,
що він робив.
Ось він добув з-під сидіння якусь металеву коробочку.
Потім у його руках зблиснуло проти місяця щось
невеличке, скляне. Гадаючи, що його ніхто не бачить, опустив
штани, відтягнув шкіру. Та він же робить укол!..
В її скронях стугоніло: «Наркоман, наркоман!» Мозок
паленів, мовби вона щойно пережила соняшний удар. І все
ж Олеся відшукала в собі сили, щоб не виказати свого
хвилювання. Якщо це вже сталося, то лайкою тут нічого не
вдієш. Знала покищо одне: будь-якою ціною треба
відвезти Віктора додому. А що робити далі — підкажуть
обставини.
ЗО
Наближався травень. Орлова балка забуяла тією
зеленню, над якою не владні навіть донецькі вітри. Ніжне,
яскраве, напівпрозоре листя не тримало на собі чорного
пилу. Воно щодня росло, і підростаючи, розривало липку
оболонку, яку створювали на ньому ранкові тумани та
роси, що за ніч осаджували куряву, котра невідомо де й
виникала — чи над заводськими димарями, чи над
териконами, чи, може, над естакадами, з яких у залізничні вагони
безперервно сипалося вугілля.
Проте в Донбасі взагалі не можна визначити, чия
курява над тобою плаває — твоя власна чи, може, принесена
від сусідів.
Орлова балка теж цього не знала — вона, святкова й
урочиста, так відкидала ту куряву, як юність відкидає
обивательську практ*гм:ість, лишаючи для своїх поривань
чистоту незатьмареної романтики. І люди мимоволі
тягнули423

ся до балки, мовби вона була єдиним храмом, котрий
заслуговував на їхню шану.
Навіть самого начальника шахти з дружиною
привабила Орлова балка.
Відімкнувши свої нерви від Високого напруження, яким
щоденно жила шахта, він з великим подивом поглядав
крізь молоде листя на полудневе сонце, наче вперше в
житті помітив, що взагалі все це існує — і сонце, і незапоро-
шене листя дерев, і чистий струмок, що тече по дну балки,
все ще такий свіжий і привабливий, яким він Ьув для
Грицька Прокоповича в далекому дитинстві.
Зупинившись біля криниці, начальник зробив для себе
два відкриття. Перше було таке неприємне, що в нього аж
холодний піт виступив: як же це сталося, що вони стільки
дубів змертвили? Краще б уже знесли якусь будову —
школу все одно слід переносити — та й почали туди
породу сипати. Будинки тепер споруджуються за кілька місяців,
а дубам отим, гай-гай, скільки від роду! Вони ще й
козацьку славу пам’ятають.
Друге відкриття поставило перед ним невблаганне
запитання: невже ж на шахті лише в однієї людини є серце
— у невсипущого Григора Остаповича? Таки ж він зупинив
оту сліпу, страхітливу навалу — вище свого зросту стіну
вигатив! Чорне груддя котилося в балку, але воно тепер
засипало лише ушкоджені дуби, які все одно вже не
житимуть. Звісно, лише на рік-два тієї стіни вистачить, але Гри-
гір сказав людям головне: не жалійте рук своїх, земляки,
щоб рідну природу захистити!
Було ще й третє відкриття у Грицька Прокоповича:
чому ж я цього не бачив раніше, хоч не раз отут проходив?
Може б, так і не побачив, якби весна не подарувала
Орловій балці схожої на зелений жар квітневої просвітлености.
Тож, бач, у неї, у природи, є своя мова, якою вона кличе
нас до себе і ми, рано чи пізно, все ж таки чуємо її поклик.
А що ж почують наші нащадки, якщо все це винищити?
Ми ще не знаємо, якими стануть душі тих вимріяних
фантастами космонавтів, котрі народжуються у фотонних
ра424

кетах і прибувають на далеку плянету вже дорослими.
Може, й не треба, щоб вони туди прибували? Може, це вже
будемо не ми, земляни, а якісь білкові істоти, в чиєму
мозкові житимуть самі лише формули, позбавлені духовного
досвіду? Ось, бач, роками товчемося в шахті й лише весна
нагадує нам, що всі наші механізми втратять будь-який
сенс, якщо ми розгубимо вміння дивитися на сонце крізь
молоде листя. Бо ми тоді перестанемо бути людьми,
перетворившись на придаток до механізмів...
Все це з такою разючістю постало у свідомості Гриць-
ка Прокоповича, що він, залишивши дружину біля
криниці, почав видиратися на гору, до подвір’я Григора
Остаповича, маючи намір подякувати йому за труд і мудру науку.
Григора він у хаті не застав, але була неділя, тому
Грицько Прокопович застав Володимира, який
продовжував роботу над «Каяттям».
Володимир усе ще був незадоволений композицією,
йому здавалося: Той, що в териконі живе, — це справді
якась реальність, а не лише фантасмагорія, бо чого ж
люди перестають помічати, що вони роблять з природою?
Нехай у Володимира й нерви, і психіка мають деякі
сумнівні якості — те йому не в докір, бо він же не космонавт і
не пілот надзвукового лайнера, а лише художник, котрий
має право на марення. Ґете також марив — часто бачив
себе самого на білому коні. Звичайнісінькі галюцинації.
Мозок художника — загадка не лише для нього самого,
але й для науки. Та хіба ж це марення, що люди чомусь
збайдужіли до живого і почали плекати мертве? А на
картині ця ідея мала суто механічний характер, хоч бери та
малюй над Орловою балкою постать Того, що в териконі
живе — тобто якусь химерну алегорію. Інколи
Володимира справді починало тягнути на сюрреалізм, та проте він
не дозволяв собі відходити від натури, а вона, ця натура,
не бажала розкривати своєї внутрішньої сутности,
висипаючи перед ним лише зовнішні ознаки, котрі здавалися
лушпинням проблеми, але не самою проблемою.
Тому Володимир, уже створивши один варіянт
карти425

ни, почав усе спочатку. Картина, яку він вважав невдалою,
висіла на стіні, він її не чіпав — постаті Григора і Юльки
йому нібито вдалися. Дуби, криниця, прохолодний
струмок, який із неї витікав — це можна було б прийняти, якби
все те вписалося в композицію, котра чітко, з повною
ясністю висловлювала б головну ідею.
Володимир хутко підставив стільця, запросив
начальника сісти, а сам стежив за його поглядом. Певна річ,
Грицько Прокопович не з тих людей, які здатні до
пишномовних захоплень. А проте погляд начальника
промовисто свідчив, що картина, яку він побачив на стіні, небияк
його схвилювала. Володимир іще не знав, що вони півгодини
тому стали однодумцями. 1, як завжди це буває, художній
твір, котрий висловлює твої власні думки, здається тобі
справжнім дивом.
Грицько Прокопович зняв полотно, виніс його на
вулицю, довго розглядав його там, потім повернувся в хату,
перевісив картину так, щоб не лисніли фарби, й сидів
тепер на стільці, не відриваючи від неї очей.
— Свіже око, — похмуро й винувато буркнув він. —
Ми звикли до цього неподобства, а вам одразу ж заболіло.
Ну, ось що Володимире Микитовичу... Цю картину ми
нікому не віддамо. Гроші в нас є, ми не бідні. Вважайте, що
це ви на наше замовлення малювали. Скільки ж ви
простояли біля неї?
— Простояв чимало, — ніяковіючи відповів
Володимир. — Але нічого путнього покищо не вийшло.
— Як це не вийшло? Ви ж сказали те, за що всіх нас
мусить сором пекти. Повісимо в клюбі, нехай люди
дивляться, що ми натворили. Гарненький пейзаж почепити —
це не штука. Ковзнув оком — та й забув. А тут не
забудеш — совість твоя побитою собакою завиє. Так нам,
дурням, і треба. Ніби не на рідній землі живемо, а кудись у
прийми пристали. А земля дається тільки раз — другої
для нас ніхто не приготував.
— Ну, ота порода... До самого неба-порода. Це вам
воно ясно, а хто не бачив Донбасу... Мертво якось.
426

— В тому ж і сила, що мертво! — вигукнув Грицько
Прокопович. — А чого ж ви хочете?
— Хочу, щоб порода теж розмовляла, а вона в мене
мовчить.
— Смерть не розмовляє, дорогий художнику, — вона
косить. Бач, яке страховисько на балку насунулось.
Жаром дихає, сіркою чадить... А на битву з ним виходить не
витязь билинний, а кістлявий дідок, який свою онуку
захищає, за її майбутнє бореться... Словом так: ви собі
малюйте іншу, то ваша справа, а ми цю купуємо. Скільки ви за
неї хочете?
— Та ні, я просто подарую. Просто...
— Не просто! Шахта — це вам не сирітський приют.
Техніку нам ніхто не дарує. А хіба ж на самій техніці
можна мрожіми?.. Вілносьге до клюбу й отримуйте в бухгальте-
рії гроші. Знаю, що на свою голову купую, але куплю!..
— Навіщо ж на свою голову? — посміхнувся
Володимир. — Я ж сказав, що дарую.
Тепер засміявся Грицько Прокопович.
— Гадаєте, я бухгальтерії злякався? Дві тисячі для нас
— це дрібничка. А на свою голову через те... За це ж
судити треба! За таке ставлення до природи. Ну, що ж, нехай
судять... Начальника засудять, а картина залишиться. То
вже орловці пам’ятатимуть: ось за що його засудили!.. І,
може, краще берегтимуть, ніж зараз.
Грицько Прокопович потиснув руку Володимирові й
вийшов із хати. Сума, яку він назвав, здавалася чимось
фантастичним. А проте начальник шахти назвав її, мабуть,
для красного слівця, не інакше. Та й не в тому суть: невже
«Каяття» все ж таки вдалося? Невже воно зверталося не
лише до розуму, а й до серця?
У понеділок головбух зателефонував Ксені, щоб вона
негайно принесла документи про те, що картина прийнята
й заприбуткована клюбом. Відразу ж були виписані гроші
— дві тисячі триста карбованців. Чому така саме сума і
навіщо було поспішати — те лишилося таємницею
Грицька Прокоповича та бухгальтера. А, може, в цьому й
таєм427

ниці жодної немає: начальник шахти не любив двічі
повертатися до того ж самого питання. Для нього це було так
само неможливо, як неможливо повернути корабель на
хвилю, яку він щойно перейшов і хвиля та вже загубилася
серед інших.
Ксеня теж дивувалася, що Грицько Прокопович був
схвильований «Каяттям», а не «Матір’ю», котру він
фактично не помітив. «Каяття» Ксені подобалося менше —
тут лірика й філософія поступилися перед злободенністю,
Ксеня цього не схвалювала.
Проте і Ксеня, і Володимир мусіли погодитись, що
картина привабила Грицька Прокоповича саме своєю
документальністю, котра для колективу шахти важливіша від
будь-яких інших якостей: вона допоможе врятувати
Орлову балку! А раз так, то варіянт, який вони ще не вважали
остаточним, мав право на самостійне життя.
Ксеня почала наполягати, щоб тисяча карбованців
одразу ж була переказана Вікторові. Вона не знала того, що
Віктор не мав жодного стосування до цих грошей — він
тільки передав їх від Куцого. Але ж повертати гроші
Куцому — який у цьому сенс? Заява до міліції вже подана, в
ній Володимир писав, що протягом трьох років отримав
від Куцого близько трьох тисяч карбованців. Йому
відомо, звідки в Куцого бралися гроші, отже на будь-яке
пом’якшення провини він не розраховує. Хіба ж не
безглуздям була б спроба повернути Куцому те, що Володимир
від нього одержав?
А Ксеня трималася так, ніби вона догадується:
Володимир щось від неї приховує. Він, хто ніколи в житті не
брехав, тепер змушений був так в’юнитися у своїх
поясненнях стосовно їхнього боргу, що Ксені одразу ж стало ясно:
правдою тут не пахне. Приховати ці гроші від Ксені —
мовляв, вони вже віддані, не хвилюйся, — Володимир також
не міг, не дозволяла совість. Тим часом Ксеня, відчувши в
його словах нещирість, взагалі відмовилася від грошей -
хай Володимир витрачає їх на свій розсуд. Цс був
неприхований виклик. Володимир, намагаючись зруйнувати віл-
428

чуженість, яка почала роз'їдати їхні стосунки, спробував
заговорити про це відверто:
Ми ж не чужі, Ксеню. Я живу на всьому готовому.
Чому ж ти не береш грошей?
— Тому, що тут є дещо незрозуміле. Чому ти не
віддаєш Вікторові борг?
1 тоді Володимир вирішив признатися:
— Я нічого не винен Вікторові. То були не його гроші.
— Та він же показував плякат.
— Так показував. Гонорар за нього він витратив сам.
А мені передав те, що одержав для мене від Куцого.
Як і сподівався Володимир, Ксеню глибоко вразило це
визнання: виходить, вона також якоюсь мірою причетна
до контрабанди.
— Боже, яке жахливе багно! Навіщо ж ти брав, коли
це від Куцого?
— Я не знав, Ксеню. Віктор мені цього не сказав.
— Не даремно я так боялась цих грошей.
Вона була неговірка, похмура. Жити разом ставало все
важче й важче.
— Ти не щирий зі мною, Володю. А я так не можу. На
все я готова, на все!.. Давай виїдемо звідси. В Казахстан,
на Алтай, на Камчатку. Куди завгодно. Треба рубати отой
хвіст, бо він у тебе відростає, мов у ящірки.
Володимирові лишалося тільки сказати, що він не має
права нікуди виїхати, бо заява вже подана. Але ж він
цього не сказав. 1, може, то була його найбільша помилка.
Щирість не відновилася, тріщина в їхніх стосунках
зростала, загрожуючи перетворитись на прірву.
Та ось одного дня Ксеня не те, що прибігла додому, а,
можна сказати, прилетіла на крилах. Вона подала
Володимирові листа від Решетникова. Конверт не службовий, як
те годилося б тоді, коли б Решетников писав від імені
Міністерства культури, а звичайний, отже лист доводилося
розглядати як цілком приватний. Ксеня довгенько долала
власне нетерпіння, щоб не розірвати конверта, проте вона
подала Володимирові листа в тому вигляді, в якому
одержала його з рук поштарки.
429

— Танцюй, Володю, чуєш?.. Танцюй, бо не віддам.
Він дивився на неї, радіючи не стільки листові, стільки
тому, що Ксеня зараз була такою, як напочатку.
Решетников писав:
«Шановний тов. Таран!
Ви знаєте мою думку про «Матір», вона не змінилася,
але я виявив деяку необачність у розмові з Вами. Мої
колеги поставилися до Вашого полотна значно стриманіше, а
дехто висловлюється негативно. Тут, напевне, мають
значення розходження світоглядного характеру, бо з погляду
суто фахового всі визнають, що робота виконана на
високому рівні. Я доклав чимало зусиль, щоб пояснити ідеї,
котрі Ви намагалися висловити, але ці ідеї, не зважаючи на
їхню очевидність (як на мене, звичайно!), покищо
лишаються для багатьох просто незрозумілими. В цій полеміці
я з'ясував для себе таку дивовижну річ: чимало мистців
майже нічого не знають про вчення Вернадського та Чи-
жевського — деяким художникам відомі лише їхні імена.
Зрозуміти, що ми також фактично живемо в Сонці, бо
воно не кінчається там, де ми його бачимо, ці люди не
здатні — їм здається сумнівним навіть той простий факт, що
все живе на земній кулі синтезоване із соняшних променів.
Яке неуцтво! Як ми, художники, безнадійно відстаємо від
науки!..
А проте сумувати Вам не варто: картину все ж таки
прийнято на республіканську виставку, хоч покищо й не
закуплено. Прийнята на виставку також картина Є. Криво-
ручка.
Бажаю успіхів.
1. Решетников».
Володимир іще раз перечитав листа, не тямлячи,
перемога це чи поразка. Йшлося, звісно, не про гроші, а про
самий факт — картину не закупили, бо, як пише
Решетников, вона викликала суперечливе ставлення до себе. З
другого боку, її прийнято на республіканську виставку, а це,
звісно, перемога.
Ксеня, трохи отямившись, вхопила голову
Володими430

ра, зацілувала захоплено — чомусь вона сприйняла листа,
як безумовну перемогу.
— Я ж тобі казала! А ти ледве не знищив. Ще й не
те буде, зачекай. її ще й Третьяковка придбає.
Володимир засміявся.
— Дай, Боже, нашому теляті вовка з’їсти. Чи не
забагато, Ксеню?
— А я вірю, вірю! Не вік же художники називатимуть
природою тільки калину в лузі. Вони потягнуться до
вищого — туди, звідки приходить всяке життя.
Ксеня жваво забігала по кімнаті, відразу ж почала
виставляти на стіл келихи, тарілочки та всякий посуд.
— Поклич Івана й Григора Остаповича. Може, й
Марія Гаврилівна встане. А я тим часом у магазин збігаю.
— Чого це раптом? — дивувався Володимир.
— Бо свято, Володю, свято!..
А воно ж і справді свято: одну картину шахта
придбала, друга буде виставлена в столиці.
Ось Григір веде через вулицю свою вірну Гаврилівну
— ледве переступає стара, гойдається її огрядна постать на
ревматичних ногах, мов на хвилях. Іван також стримує
ходу. Йому нетерпеливиться вскочити в сідло мотоцикля,
щоб до Сашка з’їздити. Хай сідають за стіл, Іванові не
довго — тільки курява промайне.
Ксеня поставила Гаврилівні стільця на кухні, стара
відразу ж заходилася ліпити вареники з картоплею, бо якщо
Сашко приїде, то без вареників для нього і свято — не
свято. І не які-небудь, а саме з картоплею. Та ще не відомо, чи
приїде — може, він саме біля печі стоїть, плавку видає.
Кажуть, його на Героя висунули, але щось там
загальмувалося. І все через оті зуби, які він Небері вибив. Воно хоч і
правильно вибив, та ніби не до місця. Нехай би де-інде, а
то ж біля самісінького мартену.
А, може, й не через те Сашко не одержав Зірки —
тягнеться за ним у таємних архівах: амністований. Раніше на
це нібито й уваги не звертали, а тепер, бач, знов почали
нагадувати. Ні-ні, та й нагадають.
431

Гаврилівна підморгувала Ксені — мовляв, Остаповича
дражнити не варто, не вміє він вареників ждати. Сашко не
образиться, що старий без нього почав — дай. Боже, щоб
молоді до таких літ дожинали та сила в їхніх руках не
переводилась. Не без розуму Остапович пив, хоч і напивався
інколи. Але проспався та й забув, як вона пахне. А тепер
же похмелятися мерщій біжать. Ні, цього за Остаповичем
не водилося. Скільки прожив, ніколи не похмелявся. То
вже перевірено: не той п’яниця, хто п’яним інколи буває, а
той, хто без горілки дня не проживе. Начебто не п’яний,
але й тверезим його не побачиш. Та це лише в молодості,
доки кров не зіпсована. А як кров постаріє, тоді вже й
ноги його не носять. Йому вже багато й не треба — від
чарки падає.
Ксеня, посміхаючись на ті повчання, виставила на
столі вино й горілку.Закуску з магазину принесла — і квашена
капуста, і свіжі парникові огірки, і добрячий окіст. Словом,
було чим закусити без вареників.
Володимир пив сухе вино не келихами, а невеликими
чарками, аби було з ким цокнутися Григорові. Старий
Медун, як і завжди, почав одну із тих критичних промов,
котрі стосувалися непорядків на шахті і в цілому світі.
- То що ж це виходить? Виходить, хлопче, ти на мені
цілу хату заробив. Дурні гроші, я тобі скажу. Якби
чужому заплатили, я б Грицькові за таке марнотравство вуха
нам’яв. А м’яв я йому вуха, м’яв!.. Теперка як люди
живуть? Вода до них сама в хату приходить. Хліб і раніше не
всі сіяли, а вода... То вже від лінощів. Воду ж не треба
сіяти — вона сама родить. Викопав криницю — бери, пий.
Чи шахтар, чи селянин — всім однаково. Отак би й треба
лишити, щоб люди розуміли: землиця нам силу дає,
землиця!.. Теперісінько люди й не знають, де воно береться.
Не на землю дивляться, а на Грицька, бо вірити почали:
Грицько все може. Отак і з Орловою балкою. Картинка
йому підказала. Ах ти, сучий син!.. Я б тобі показав
картинку. Де ж твої очі були?.. Дінець — ось хто наш начальник!
432

Із нього воду до нас женуть. Як Дінець пересохне, Грицько
нам води не дасть.
З кухні озвалася Гаврилівна:
— Чим це тобі начальство насолило? Такого ніколи в
світі не було, щоб без начальства люди жили.
— А я хіба кажу — без начальства? Ніколи не жили, це
правда. Та раніше, Гаврилівно, хліб і воду святили, а
тепер Грицькову потилицю святять. Наче на всю шахту й
лишилася одна пара очей — у Грицька. Телевізорами себе
обставив — хай техніка допомагає, бо вже очі не
встигають. І не встигнуть! Якщо воно все на тобі одному
держиться, то й. техніка не допоможе. Господь Бог отак сидів
у небі, сидів, а потім подумав і на цілі народи розпався,
щоб рук у Нього більше було — рук і голів. А декому ще
й досі здається, що Він, як наш Грицько, біля телевізора
сидить та грішну землю оглядає. Та вже б давно світ
перевівся, коли б і на небі такі порядки були, як на нашій
шахті.
А Володимир, слухаючи Григора, думав своє. Раптом
його вразила ось яка думка: як же він звідси, від цих
добрих людей, піде туди, куди йому йти належить? А все ж
треба йти. Бо це ж ганьба, ганьба! І Грицько Прокопович,
і Григір, і Марія Гаврилівна змушені будуть очі ховати:
ким же наш художник виявився? Контрабандистом! А
Ксеня, Ксеня...
І не за себе, а за близьких людей так боляче стало
Володимирові, що серце стиснулося, гостро закололо в
ньому — уперше відчув, як може боліти серце. Чомусь він про
це не подумав, коли відносив до клюбу своє «Каяття». То
як же тепер бути? Хіба ж мають право тримати в
шахтарському клюбі його картину, коли сам Володимир буде
засуджений за державний злочин? Що скажуть Грицькові
Прокоповичу, котрий так щедро заплатив іще
невизнаному художникові? Мабуть, правильно його звинувачує
Григір у марнотравстві. Може, це також була примха людини,
яка надміру покладається на власний авторитет.
Він ледве не зіовався з місия. щоб зараз, цієї ж
хвили433

ни побігти до Грицька Прокоповича і все йому розказати.
Треба негайно покинути шахту. Нехай десь там, далеко від
Орлової балки, відбудеться суд — може, в тій самій Одесі.
Якщо й дійде сюди чутка про його злочин, то вже, мабуть,
не така певна. Ксені доведеться пережити лише одну
неславу — ось, бач, взяла собі приймака, а тепер його немає,
кудись утік. Та люди ж добре розуміють, що вдовиці
нелегко нове шастя віднайти — може, й не раз доведеться
пробувати. І як же його взнати людину, коли поговору
боятися? Ні, за це не засудять Ксеню.
Володимир подумав, що стосовно Ксені він
поводиться безчесно: вона ж не знає, що їй загрожує, бо він
приховує від неї головне. Дізнається лише тоді, коли він сяде на
лаву підсудних. А хіба ж він має право ставити її під
такий удар?..
Доки Григір та Гаврилівна, підюджуючи одне
одного, встигли обговорити земні та небесні проблеми, під
вікнами заторохтів мотоцикл і в хату, збуджений, щасливий,
вбіг Іван. А за кілька хвилин із таксі вийшли Сашко,
Юлька і статечна, неговірка Галина Іванівна. Вона, як і завжди,
встигла наповнити свого кошика їстивними припасами та
пляшками.
Сашко підійшов до Володимира, по-чоловічому
незграбно його поцілував:
— Ну, вітаю, братухо, від душі вітаю. Перша копійка за
чесний труд — це не гроші, а путівка в життя. Так у нас
кажуть.
Юлька теж поцілувала Володимира — сміливо,
просто, як близького родича. Вона вже зовсім його не
соромилась — мабуть, після отого випадку в балці він став для
неї більш земним, ніж те годилося художникові.
— А про Київ забув, тату?.. У Києві ж його картина
прийнята. У столиці!..
— Ні, не забув. Добре, дуже добре, Володю. Нехай і
там Орлову балку знають.
Григір встиг випити лише зо дві чарки, язик у нього
іще діяв непогано. Він теж потягнувся до Володимира,
щоб поцілувати:
434

— Ну, якщо так обернулося, і я тебе вітаю, сину.
Наплів я тут нісенітниці, на те не зважай. Люди недобачати
стали, а ти їм окуляри виготовив. От за це й спасибі.
Згодом святковий настрій запанував і у Володимирово-
му серці, хоч смуток не покидав його ні на мить.
Володимир стежив за Ксенею: про що вона зараз думає? Чи
здатна вона витіснити із душі всі свої сумніви та підозри? А,
може, доки родичі гомонять за столом, викликати її на
подвір’я та розказати про свою заяву? Ні, це неможливо!
Вона сьогодні така щаслива, мовби тут відбувалося щось
більше, ніж те, для чоно зібралася рідня. Іван, мабуть, так
само вважає — він радісно поглядає то на Володимира, то
на Ксеню: мовляв, давно б уже пора зібратися. Тепер він
остаточно упевнився, що його брат малює не згірше від
Небери — хіба ж Грицько Прокопович комусь дурно
заплатить?
Та ось до хати вбігла сусідка. Жінка тяжко дихала,
волосся розкуйовджене, очі запливали вологою пеленою —
здавалося, вона нікого не бачить.
— Нещастя, велике нещастя! — прохрипіла жінка.
— Де? — підхопився за столом Сашко.
— Ой, лишенько! Михайлику мій, синочку
дорогенький. До якого ж пекла ти потрапив. Казала ж тобі: не лізь
у кляту шахту, не зав’язуй собі світу білого. Не
послухався матері.
— Та що сталося, Максимівно? — враз прохмелився
Г ригір.
— Шахта горить. Там, під землею горить.
Володимир нічого не зрозумів з отого відчайдушного
причитання, але він побачив, як одразу ж пополотніло
обличчя у Сашка, як підхопилися Іван та Григір — і йому
також стало страшно за людей, що працювали десь
глибоко під землею. Так, глибоко, що цього й не уявити —
більше, ніж на кілометровій глибині! Але як може загорітися
шахта? Пожежа на поверхні — це ясно. Знав він також і
те, що вугілля здатне загорятися без будь-якої іскри —
просто само від себе. Отак, як терикон горить. Звісно,
ву435

гілля туди не висипають, але ж порода несе на собі якісь
його крихти, і через те майже всі донецькі терикони
горять роками, десятиліттями. Але ж це тут, на свіжому
вітрі, де багато кисню, а як же горять підземні верстви?
Цього Володимир уявити не міг, та він бачив, що це не
вигадка, бо всі одразу ж забули про свої чарки і про його
картини — шахта була для них тим, чим є корабель для
моряків.
— Де Грицько, як ти гадаєш? — тамуючи тремтіння в
голосі, запитав Григір у Марії Гаврилівни. І саме тому в
Гаврилівни, що він звик у неї про все питати.
— А чим Грицько допоможе? Сам кажеш, що він — не
Господь Бог.
— Тут Богом і не треба бути. Треба пожежу
замурувати. Ясно? Вогонь — він теж дихає, як жива людина.
Чого ж воно загорілося? Тому, що повітря туди накачують.
Замурувати його з двох боків, негайно!.. Щоб усе повітря
вигоріло. Коли вигорить, то й само погасне. А так що ж
виходить?.. Ми його з гори піддуваємо. З вентиляційного
штреку такий вітрогон дме, що там усе білим жаром
взялося... Іване! Заводь свого мотоцикля, поїдемо Грицька
шукати.
— Він, мабуть, у шахті, тату, — зауважив Сашко.
— Значить, і мені туди треба.
— Куди? — вжахнулася Гаврилівна.
— В шахту. Куди іще?
— Чи ти, бува, не збожеволів?
— Кажу, давай мотоцикля!..
— Шахта ґазова, тату, — намагався Сашко відмовити
батька. — Може й вибухнути.
— А для інших не ґазова? — аж тремтів Григір від
злости. — Хтось же повинен це робити.
— Мабуть, уже всіх людей звідти підняли. Або
підіймають. Чого ж вам туди, тату? — наполягав також Іван.
— Туди рятувальники полізуть.
— Ет, казна що!.. У рятувальників свій клопіт. А тут
треба мурувати, мурувати. Отак, як я під териконом
муру436

вав. Вона ж довіку не погасне. Повітря треба накачувати,
бо ґазу набереться. А як набереться — вибухне. То що ж
лишається? Мурувати!..
— Я теж з вами, тату, — твердо мовив Іван.
— Не відпускай його, сину! — простогнала
Гаврилівна. — Там же пекло...
Володимир взяв за лікоть Івана:
— А мені можна?..
— Ти що? — скипів той. — Хто ж тебе пустить?.. Ти ж
під землею ніколи не був.
Сашко не просився — він знав, що добровольців
відбиратимуть лише із своїх, а він тут стороння людина.
Григір та Іван помчали на мотоциклі до шахти, куди
вже бігло все селище. Люди боялися, що земля під їхніми
ногами ось-ось здригнеться від страшного вибуху, який
знесе копер, порве троси, а копрові колеса відкине кудись в
Орлову балку. Жінки голосили, як завжди голосять жінки,
коли на голови народу падає велике лихо. І, як завжди,
їхнє голосіння змушувало чоловіків виходити наперед, щоб
рятувати сім’ї від удівства, сирітства, котрі однаково
страшні у літа воєнні і в мирні роки. Грюкали двері по
шахтарських двориках, вили собаки. Посеред вулиці з
довгою вірьовкою бігала коза, шукаючи свою господиню,
котрій зараз було не до неї.
Ксеня залишилася з Гаврилівною, якій на своїх ногах
не дійти до шахти, а вдома теж моторошно — якщо
Григір затявся на чомусь, то обов’язково зробить, а Іван його
не покине, отже обидва вони вже там, де шаленіє такий
жар, від якого каміння плавиться. Ой, лихо — лишенько!
Може б, і спинила вона Григора, якби не вірила, що не
хто інший, а саме він порятує шахту. Все він там знає,
кожна пилинка до нього людською мовою говорить. Не
може бути, щоб Григір якогось виходу не знайшов.
Поштовхавшись у хаті, Володимир попрощався з
Сашком та його родиною (Сашкові треба їхати, бо
заступає у вечірню зміну) і також вирушив туди, куди бігли
налякані люди.
437

Близько до шахти нікого не підпускали. Одразу ж був
створений загін із шахтарів, які співчутливо, але твердо,
радили людям не товпитися на шахтному дворищі. У
шахті вже нікого не лишилося — Грицько Прокопович усіх
підняв на поверхню, ось вони стоять біля жінок та дітей у
своєму чорному вбранні, тільки очі та зуби зблискують.
Ніхто, звичайно, не думає про лазню — щось же робити
треба, бо хіба ж так можна? Грицько Прокопович тільки
Григора та його сина в шахту взяв, навіть рятувальників
не пускає — каже, що рятувати нікого, окрім самої шахти.
А щоб її рятувати, треба помізкувати добре. Отож вони з
Григором Остаповичем і помізкують там, під землею.
Мабуть, є в них якісь пляни, але те покищо лише їм відомо.
Народ поволі заспокоївся, бо вже було ясно, що жертв
серед шахтарів немає. Але ж там, глибоко під землею,
горіло вугілля — так горіло, як горить воно лише у
ковальському горні, де його безперервно піддувають. А тепер
піддували ще більше, і коли б цього не робили, то давно б
уже шахта вибухнула страшніше, ніж вибухають порохові
погреби. І в тому страхітливому, небаченому жаровищі, де
не витримає ні залізо, ні навіть бетон — все тече білою
магмою — ходять люди, котрі щось там шукають, пляну-
ють, винаходять. Що вони здатні винайти проти такої
стихії, яку хібащо з надрами Сонця порівняти можна?...
Всі розмови зосередилися навколо цих трьох, і один з
них був братом Володимира, дитиною одеських катаком-
бів, котру також хтось порятував, вивіз із темного пекла,
де тисячі людей помирали від голоду. Ось воно, ось воно
— те, що робить наші душі людськими! А десь же є
підступний контрабандист Кирпа, якого також вивезли із ка-
такомбів, виростили в дитбудинку і випустили у білий світ
— іди, хлопче, й будь людиною. 1 є він, Володимир Таран,
— нестійка істота, котра стільки наплутала у своєму житті,
що соромно дивитися в очі цим мужнім, самовідданим
людям.
Пекучий, задушливий клубок підкотився до Володими-
рової горлянки, мовби він також дихав тим розжареним
438

чадом, яким дихали під землею — майже півтора
кілометра завглибшки! — Іван, Григір та Грицько Прокопович.
Володимир проштовхався серед людей — і його
чомусь пропустили. Мабуть тому, що всі знали — брат же
його там! Пропустили ж вони дружину Грицька Прокопо-
вича, котра пройшла через натовп бліда, з непорушними
очима, але зовні спокійна і навіть велична — так ходять
жінки полководців або цариці, коли їхні мужі опиняться у
вировиці битви, котрій належить вирішити цолю цілого
народу.
А Григорові, власне, ніхто й не дивувався — просто не
могли уявити, щоб він у такий час відсиджувався під
териконом. Не дивувалися також Марії Гаврилівні, що вона
його відпустила — вони були ровесниками шахти, то
чого ж тут дивуватися? Тож їхня шахта, бо з їхніх мозолів
виросла. Вона для них — мов дитина рідна...
Тим часом Володимир наблизився до рятувальників,
які товпилися біля підземного телефону. Вони були
зодягнені у свої брезентові роби, на головах — каски, декотрі з
них м’яли в руках протигази.
— Трьох? Чому тільки трьох? — кричав у трубку
рятувальник, що тримав зв’язок з Грицьком Прокоповичем. —
Єсть, вислати трьох мулярів.
Рятувальник опустив трубку й мовчки подивився
довкруг себе.
— Начальник шахти вимагає трьох. Таких, що
мулярами працювали. І двох на пожежні шланги. Одяг горить,
поливати треба. Хто піде?
— Я мулярем працював, — вийшов із-за бетонної
стіни вайлуватий ґевал, який своєю статурою нагадав
Володимирові людину, котру він ненавидів — Вухатого. Та як
же він був здивований, коли за мить упізнав у цьому
велетневі не когось іншого, а Євгена Криворучка! Як він тут
опинився? Володимир хотів підійти до нього, але
своєчасно зміркував, що зараз не годилося відволікати увагу вла-
сною персоною.
Незабаром п’ятеро рятувальників — троє мулярів і два
439

пожежники — зайшли в кліть і помчали туди, де земні на-
дри вивергали на людей смертельний жар.
Всі знали, що під землею вже було їх восьмеро. Ті
восьмеро, котрі взяли на себе жахливий обов’язок ціною
власного життя перепинити поширення підземної пожежі.
Народ не розходився до самісінького вечора. Інколи
від шахтного телефону долинали слова, які одразу ж
летіли понад людськими головами:
— Мурують.
— їх поливають.
— Всі живі.
І нарешті долинуло страшне:
— Швидку допомогу!..
По суті, вони давно вже повинні бути там — лікарі й
санітари, але Грицько Прокопович не хотів, щоб під
землю спускалася хоч одна зайва людина. Не було жодної
гарантії, що ґаз не підкрадеться так, як уночі до окопів
підкрадається ворог, і тоді — гігантський, майже космічний
вибух! Навіщо ж зайві жертви?
Але зараз лікарів викликали під землю, отже сталося
нещастя. В натовпі, серед дітей і дорослих, перекидалося з
вуст в уста:
— Хто?
— Кого?
Дружина начальника шахти вихопила трубку із рук
рятувальника:
— Грицю! Грицю!.. Це ти? Живий?..
І вперше, затуливши долонями обличчя, заридала.
Відразу ж пролунало в натовпі:
— Начальник живий!..
Тим часом телефон сповіщав:
— Григір живий!..
І котилося над шахтним дворищем — аж туди, поза
терикон, обліплений дорослими й дітлахами:
— Григір живий!..
Володимир відчував, що його починає трясти —
ніколи він особливо не вирізняв Івана серед своєї несподіваної
440

рідні, лише тепер болісно закалатало в скронях: Іванку,
братіку! Рідний мій...
Та вже гомоніло над шахтою, над териконом, над
селищем:
— Іван живий!.. И-и-й!..
Володимир не витримав — підбіг до телефону:
— Запитайте про Криворучка.
1 телефон відповів:
— Так, Криворучко. Тяжкі опіки.
Люди не знали цього імені, але воно раптом стало для
них найріднішим:
— Криворучко!.. Криворучко!.. Криворучко!.. О-о-о...
То котилася скорботна луна, сповіщаючи про першу
жертву. Важко о\.ю зрозумгпі, то і ним сталося живий
він чи вже мертвий — і тому його ім’я повторювалося з
особливим хвилюванням. Неголосно, напівшепотом. Але
шепіт сотень збуджених людей можна порівняти з вітром,
котрий ось-ось почне валити дерева. Тривога запалювала
очі, люди починали розуміти, що оте лихо не промине без
жертв — це просто неймовірно, що так довго вони
тримаються і покищо лише один вибув із строю. Адже ж горіла
не якась купка вугілля — горіли надра!
Отже Криворучко...
Після нервового напруження, котре пережив
Володимир, доки дізнався про найрідніших людей, для
Криворучка в нього вже навіть не лишилося болю в серці —
сприйняв це спокійніше, ніж належало, і тепер картав себе за
безчуттєвість, бо завжди він мусів себе за щось картати.
Промайнула підступна думка: він же навіть не одружений,
за ним і плакати нікому. Відтак він подумав про Ксеню, і
одразу ж його пройняла тривога: як вона це сприйме? Тут
усе му сіл о виявитися — все до останку. Та що ж ти,
бовдуре, ще й дорікатимеш їй за це? Чи станеш ти коли-небудь
людиною?..
Тим часом у прогалині, яка утворилася тому, що
люди знов розступилися, він побачив Ксеню. Вона йшла до
шахти, вдягнена у святкову сукню — йшла рівно, не
хита441

ючись, з піднятою догори головою, мовби дивилася
кудись у небо. А, може, то вона ковтала затиснутий у горлі
крик, котрий не мав права розітнути тишу, бо хто ж він
для неї, отой невідомий рятувальник? Вона, звісно, йшла
до шахти не заради Криворучка, а заради рідні, бо всі ж
знали, що Ксеня через художника породичалася з Медуна-
ми*.
* * *
На лаві підсудних сиділо троє — Кирпа, Небера і
Таран. Віктор слухав звинувачення з більшим болем, ніж
Володимир — слова прокурора хльоскали його, мов різки,
плечі Небери здригалися, на обличчі виступали червоні
плями. Кирпа зовні виглядав незворушно, хоч саме на нього
падало головне звинувачення в контрабанді й торгівлі
наркотиками. Він визнав себе винним, про Куцого навіть не
згадував — ніякої лябораторії взагалі не існувало, вона
давно вже була виключена із матеріялів слідства, як і сам
Борис Корнійович.
В залі, на задній лаві, сиділа Олеся. Вона схудла,
стала зовсім тоненькою, мов стеблинка. Сльози давно
висохли — слідство тривало кілька місяців, її не пускали на
побачення з Віктором, отож був час виплакатись.
Поруч неї сидів Медун, а трохи віддалік Мирон
Кузьмович з Катериною, які вже знали, що серед підсудних є
один із тих, кого Мирон вивіз до Очакова. Сумно,
співчутливо оглядали вони Володимира. Кирпа також із тих, але
про це їм невідомо.
Поміж Медуном і Олесею сидів Іван. Здавалося, він
зовсім не розумів, що тут діялося. А, може, й справді не
розумів, бо для людини безхитрісної, прямодушної все це
нелегко зрозуміти.
Біля вікна маячила напівзігнута постать Криворучка.
Шкіра на його обличчі була схожа на дитячу — здавалося,
йому повинно бути боляче від дотику вітру. На щоках та
*) Дальші 67 сторінок рукопису не дісталися на Захід. — Зате закінчення книжки
дійшло.
442

на лобі прокреслювалися червоні рубці, Криворучко
приїхав від імені врятованої шахти, як громадський оборонець
Володимира Тарана.
Недалеко від Криворучка сиділа Стела. Одержавши
несподіваний подарунок від Володимира, вона не знала, що
й думати. Очікувала тижнів зо два — може, він зайде до
неї в гуртожиток. Але Володимир не давав про себе знати.
Тоді вона розшукала Ксеню, як вже повернулася з лікарні.
Ксеня нічого від неї не приховала. А згодом Стела
дізналася від Медунів, що Володимира мають судити.
Спершу він був покликаний до слідчого як свідок.
Потім його й Неберу звинуватили у виготовленні
документів, які порочать державний устрій. Відтоді вони
перебували в камері попереднього ув’язнення, зв’язок із зовнішнім
світом увірвався.
Передачі їм обом носила Олеся. Раптом слідчий
оголосив, що Володимирові принесла дружина. Записки,
звичайно, не було — під час слідства, ні листів, ні записок
передавати не можна. У Володимира майнула думка, що це
була Неля. Зрадів, що вона згадала про нього. Слідчий
пояснив: дружина Тарана назвалася іншим іменем. Невже
Ксеня? Слідчий зареготав:
— Скільки їх у вас?
Про Стелу Володимир не подумав. Тепер він дивився
на неї з тією вдячністю, на яку здатний лише в’язень.
Звісно, то було сказано для солідности: дружина, шоб не
відрізнятися серед жінок, які приходили до слідчого з
кошиками. Але ж вона ще дитина! Володимир знає: по його
статті належить три роки таборів загального режиму. В
камері з нього посміюються: дитяча норма. Коли
Володимир вийде на волю, йому буде двадцять вісім, а Стелі —
двадцять. Що ж, це ще не старість. Та чи варто Стелі
починати життя з думок про в’язня? Чи сам він готовий
прийняти оцю самопожертву? І все ж це добре, що Стела
приїхала! Відсунулось усе — прокурор, суддя, в’язниця. Він
бачив лише Стелу й думав тільки про неї. Вона принесла
сюди щось неземне, соняшне — те, що Володимир прагнув
спіймати пензлем — та чи спіймав?..
443

Володимир давно підготував себе до того, що йому
належить прийняти покарання. Але ж він зовсім не так
бачив свою провину, як вона була викладена в суді. В його
справі лежала вирізка із закордонного журналу —
кольорова репродукція Христа, розіп'ятого на високовольтній
вежі. Репродукція зроблена з Вікторової копії, але
Володимир одразу ж визнав себе автором оригіналу. Отже
документ, який порочив державний лад, виготовив Таран, а
Небера тільки розмножував.
Передусім Володимира вразило оте бездушне слово:
документ! Це художній твір, вільний політ фантазії, але ж
не документ. Бо якщо вважати документом символічний
малюнок, то мимохіть доведеться й Христа визнати
історичною особою. І тоді «Дванадцять» О. Блока також
документ. Проте слідчий і прокурор тлумачили це інакше:
документом звинувачення вони вважали репродукцію,
надруковану в закордонному журналі. Не малюнок, а саме
репродукцію.
Ну що ж, хай буде так. Володимир тяжко це пережив:
малюнок здавався йому блюзнірством, недоречною
іронією, яка ставила під сумнів найвищі здобутки земної
цивілізації. Сьогодні багато пишуть про негативні сторони тех-
ногену. Та чи варто це доводити до космічних
узагальнень? Адже ж прогрес неможливий без техніки, без
енергетики. 1 якщо промисловість сьогодні справді завдає
шкоди біосфері, то це ще не означає, що її слід проклинати
іменем Христа.
Адже ж Христос у тисячолітніх уявленнях людства —
це ж і є уособлення прогресу! Він кликав земну людину в
небо. Те, що Бог забрав Сина Людського у Свої небесні
володіння разом з Його земним тілом, Володимир
сприймав не як чудо — таких чудес не буває! — а як велике
пророцтво: земна людина — Син Людський! — порве
кайдани гравітації й вирушить у безмежні простори Всесвіту.
Ось чому образ Христа у вченні старовинних гностиків
прийшов на зміну Прометеєві.
До речі, Достоєвський в «Ідіоті» глузує із тих, хто
444

сприймає буквально мітичну розповідь про вознесіння
Христове. Його Христос — це земна людина, князь Мишкін.
Саме тому Володимир засуджував свій малюнок.
Художник мусить пізнавати істину, а не шукати ефектних
трюків. Поміж мистецтвом і наукою немає істотної
різниці, окрім засобів пізнання: у вченого — мікроскоп, у
художника — пензель. А пізнають вони те ж саме: глибинні
можливості субстанції — її матеріяльну та духовну
природу...
Але ж даруйте: до чого тут звинувачення в наклепі на
Радянську владу? І все ж малюнок Тарана потрапив на
технічну експертизу: належало встановити, яке має
походження опора високовольтної лінії, зображена
художником — вітчизняне чи закордонне?
Для Володимира це взагалі не мало жодного значення,
а тут, бач, висновувалось таке:
— Погляньте, як він ненавидить радянську дійсність!
— патетично вигукував прокурор. — Все, чим народ наш у
поті свого чола збагатив рідну землю, цей, з дозволу
сказати, художник оголошує новітньою Голгофою, на якій
помирає Христос. Це ж ми Його розпинаємо, — чуєте?
Ми, радянські люди. Герої п’ятирічок, будівники
комунізму. Запевняю вас: мабуть, іще ніколи не було вихлюпнуто
на полотно більшої ненависти до Радянської влади, ніж у
цьому малюнку. Таран зібрав попівське й білогвардійське
— і все оте вилив на наші голови з гістеричним криком:
проклинаю вас, проклйнаю! Його, звичайно, підтримали
ті, хто готує проти нас атомні бомби. Ідеолог священного
походу проти комунізму — ось хто такий Володимир
Таран...
Звинувачення ґрунтувалося на висновках технічної
експертизи: опора, на якій розіп’ято Христа, виготовлена
радянською промисловістю. Отже Христа розпинають не
деінде, а саме на радянській землі.
Шкода, що прокурор під час промови не бачив Івано-
вого обличчя. Легковажна людина цей прокурор! Не
тямить головного: Іван не иростить.
445

Участь Тарана у контрабанді не була доведена —
висловлювалися лише закиди морального характеру. Вони,
на думку Володимира, були цілком слушні. Але ж як
треба не розуміти мистецтва, щоб отак вульгарно
пересмикувати!
Виступ Криворучка не був красномовним. До того ж
Євген тримався непевно і сковано. Але всі в залі
зрозуміли, що він бажав висловити, і коли його слова передати
без довгих павз і заїкань, то вони виглядатимуть
приблизно так:
— Громадяни судді! Прошу зважити: психіка
художника дещо відрізняється від психіки вченого, громадського
діяча або пілота. Художник — це оголений нерв
суспільства. Чим він талановитіший, тим чутливіший та
вразливіший. Але ж саме в такій якості він і потрібен суспільству!
Чутливість — це головна зброя художника. Найменші
духовні коливання в суспільстві він сприймає так, як
сейсмограф сприймає коливання земної кори. Йому болить усе —
і те, що він знає, і те, чого Не встиг пізнати. І саме отой
біль стає потім найвищою духовною цінністю. Без
художника ми б зуміли створити машини, державні закони,
фізичні теорії. Та ми б не бачили світу в його духовній
сутності. Перед нами був би лише кістяк світу, але не сам
світ. А відтак ми й самі почали б посуватися до
духовного виродження. Та чи маємо ми на це право? Тут
вирішується не лише доля сучасників — йдеться про майбутні
покоління: якими вони стануть — гордими нащадками Рем-
брандта, Ґете, Достоєвського чи то білковими роботами?..
Художникові важко прийняти готові істини. Найвелич-
ніша істина стає для нього близькою, зрозумілою лише
тоді, коли він приходить до неї сам — через власні муки
та сумніви. Звісно, коли художник — лише посередній
ілюстратор, а не мислитель, не першопрохідник, не сміливець,
котрий кидає виклик невідомому... Коли художник лише
передає давно відомі істини, він майже не робить помилок,
шлях його рівний та гладенький. Але ж такий художник не
збагачує нас духовними відкриттями. Відомо, що всі
від446

криття народжуються від досвіду, від експерименту.
Художник теж експериментує, але не в лябораторіях, як це
роблять вчені. Його експеримент — це саме життя, власні
боління, власні шишки на лобі. 1, може, навіть в’язниця. Та
я гадаю, що Володимир Таран уже пережив той період,
коли вона була б йому на користь. Разом зі мною так гадає і
колектив шахти імені Ілліча, який просить віддати
Володимира Тарана йому на поруки.
— Ви знайомі з кримінальним кодексом? — запитав
прокурор.
— Познайомився, коли їхав сюди.
— Ви розумієте, що кожен злочин мусить бути
покараний?
— Так, розумію. Але, на мій погляд, покарання мусить
мати якусь мету. Інакше воно виглядає безглуздо.
— Покарання застерігає інших. Хіба це не мета? До
того ж закон... Його вільно обговорювати лише в пресі,
але не в суді. Так само, як правила вуличного руху не
обговорюються під світлофором.
Після тривалої перерви суддя прочитав вирок.
Володимир Таран був засуджений до трьох років виправних
таборів, Небера — до двох років, Кирпа — до п’яти.
Бліді, пострижені, вони стояли за бар’єром, не
дивлячись одне на одного. Всі вони тепер були розрізнені
вироком і власною долею. Олеся потягнулася до Віктора, він їй
по-страдницькому посміхнувся. Міліціонер зупинив Олесю,
вона відступила. Медун взяв її за лікоть, потім до неї
підійшла Катерина.
— Не журіться, повернеться.
Криворучко вклонився Володимирові й, нічого не
сказавши, попрямував ло виходу. А Володимир подумав:
ось на яких людях тримається світ! Перед його духовним
зором промайнули знайомі обличчя — Сашко, Григір,
начальник шахти. Це ж він сюди Криворучка послав —
Грицько Прокопович! Пригадалася розмова в степу, коли
начальник та Іван лежали поруч, задивляючись у ранкове
небо.
447

«Найпростіше не одразу приходить... Любити треба —
тоді й життя твоє ціну здобуває. Щоб світ був твоїм.
Твоїм особисто...»
Хто це сказав — Сашко чи Грицько Прокопович?
Тим часом у душі Володимира визрівав новий задум:
«Пожежа в шахті». То була його духовна адреса у світовій
безмежності.
Зненацька пригадалося купання в Дінці — коли він,
піднявши руку з квітами, намагався випливти із виру, який
затягнув його у власну глибочінь.
Тоді його врятувала Ксеня. Квіти прибило течією до
берега — вони не загинули. Сьогодні їх підхопила Стела...
Після суду вони мали право на побачення. Стела крізь
сльози мовила:
— Я приїду до вас туди. Я вже знаю: два побачення на
рік, по три доби. Навіть є окремі кімнати для побачень, з
кухнею. Приготую карасів у сметані. Не забули? — Вона
хвилину помовчала, потім присоромлено додала: — Але
не думайте, що це вас до чогось зобов’язує. То я навмисне
сказала — дружина. Боялась, що передачу не візьмуть.
Володимир посміхнувся.
— Карасів рибалка ваш наловить?
Вона витерла сльози й теж посміхнулась:
— Олесин дідусь піймає. Ми подружили з нею.
А що ж сталося з Борисом Корнійовичем? Адже ж він,
здається, також був готовий прийняти вирок. 1 навіть
багатство своє хотів передати державі — Федір не помітив
підземної церкви, його повів туди сам Куций.
Сталося те, що мало статися: в дію вступив Сидір
Прилипко. Федора негайно відіслали на пенсію — досить
тобі, полковнику! Є молодші, дозволь їм також виявити
власні здібності. Потім він довідався, що справа Куцого
потрапила до тих органів, на які в нас не прийнято
скаржитись. Судять вони чи милують, нагороджують чи
карають — їм краще знати, чому вони це роблять. А, може, і
підземна церква, й підпільна лябораторія виконували якесь
особливе призначення? Словом, не хапайся, полковнику, не
448

за свою справу, бо віку собі вкоротиш.
Якби навіть Борис Корнійович справді хотів
спокутувати свою провину, йому б це н% було дозволено. Або,
може, потрапив би до психіятрів — звідти скарги та заяви не
доходять. Та проте Куций своєчасно схаменувся: кляте
дівчисько! Воно зовсім його заморочило. Ні, їм із Сидором
ще рано свій шлях кінчати. Михайло Іванович обстежує
інший район катакомбів — слава Богу, там є де сховати
лябораторію Ніни Андріївни та ікони Куцого.
Тим часом серед одеситів поширювалась чутка про
виняткову чесність та високу принциповість Хазяїна:
власного небожа віддав до суду — сина рідної сестри. Це
підносило авторитет Прилипка. Отож шануйтеся, художники та
письменники — нікому із вас послаблення не буде.
Прилипко й надалі виголошуватиме промови про
велич наших перемог, а рибалки, як і раніше, крастимуть
самі в себе, щоб якось нагодувати дітей і купити їм
підручники. 1 Микола Медун, вигріваючи на осонні попарену ногу,
виповідатиме Миронові:
— Ех ти, адмірал миколаївський... Зі мною Прилипко
не захотів розмовляти — це ще півбіди. Я — хто? Так
собі, пришийкобиліхвіст. А ти ж — рушійна сила. Чому
терпиш?
Схилить Мирон голову, як схиляють рибалки, несучи
додому замість заробленого — крадене, та й вирушить під
вікна Катерини — слава Богу, хоч там є затишок для
стомленого серця.
А море котитиме хвилі, як котило воно їх тисячу, сто
тисяч років тому, нагадуючи нам, що ми — не виняток:
пройдемо по землі, як проходили люди до нас, залишивши
в підручниках історії хібащо зо дві сторінки. 1, може,
хтось, віднайшовши в архівах малюнок Тарана,
проілюструє нам нашу епоху. Його не пектимуть сумніви, які
пекли Володимира — він мовить:
— Книжники та фарисеї себе впізнали.
Отже художник сказав правду.
449

КОРОТКИЙ словничок
Технічні або маловживані слова в «Орловій балці»
Бадьо — дядько, назва старшого роками мужчини.
Бакен (голл.) — плавучий навігаційний знак, що вказує
небезпечні місця.
Баркас — гребний човен, що висить на борту корабля і
спускається в разі потреби на воду; самохідне дерев’яне
судно.
Бідон (франц.) — бляшана посудина.
Гілозоїзм (грец.) — філософський погляд який вбачає
істоту світу в живій та одухотвореній матерії.
Ґевал — велика, неповоротна, незграбна людина.
Дамба (голл.) — гребля, земляний насип для захисту
низин від затоплення.
Евфорія або ейфорія (грец.) — стан невиправданого
об’єктивними умовами піднесеного настрою хворого; відчуття
радости або безтурботности.
Епігони (грец.) — зневажлива назва осіб, які механічно
відтворюють застарілі ідеї або мистецькі прийоми й
засоби, не маючи здібностей своїх попередників.
Естакада (франц.) — поміст для тимчасових пристаней чи
шляху над землею.
Злак — різна, звичайно корисна рослиннісь; трава.
451

Кайло — металевий молоток.
Камса — дрібна морська риба (хамса).
Канава — довга заглибина викопана в землі; рів.
Канат — грубий мотузок з волокна або дроту; линва.
Каріатида (грец.) — колонка, що має вигляд жіночої
фігури, яка підпирає балькони.
Катер (англ.) — невеличке самохідне судно.
Кванти (лат.) — гіпотеза, що промениста енергія електро-
магнетної хвилі випроміньовується окремими частинами
— квантами, що йдуть один по одному.
Кирзовий (голл.) — непромокний матеріял.
Ковила (ковиловий) — трав’яниста степова рослина;
тирса.
Ковер — килим.
Копер — споруда над стовбуром шахти, де встановлено
механізми шахтового підіймання.
Котьолок (рос.) — казанок.
Лайнер (англ.) — велике швидкохідне судно.
Лящик — прісноводна риба.
Маломітражка (франц.) — невеликі квартири розраховані
на одну родину.
Маркшейдер (нім.) — гірничий інженер або технік.
Метрдотель (франц.) — головний офіціянт у ресторані.
Мічман (англ.) — перший офіцерський чин у фльоті.
Мішень — ціль при навчальній стрільбі.
Мульда (нім.) — металева форма, в яку заливають метал,
щоб одержати зливок.
Негоціант (лат.) — багатий купець, що має торговельні
зв’язки з далекими країнами.
Нефертітті — єгипетська королева.
Оповзні — зсуви.
Осічка — невдача.
452

Ошатний — гарно, святково вдягнений.
Платан (грец.) — широколисте дерево.
Полігон (грец.) — многокутник.
Прасоли — скуповування різних речей для перепродажу
з метою заробітку.
Ракушняк — черепашник.
Рольґанґ — пристрій для перевожування вантажів;
транспортер на коліщатах.
Рубіновий кулон (франц.) — ювелірний виріб, прикраса з
дорогоцінним каменем.
Сейнер (англ.) — невеличке морське судно для лову риби.
Совкова черепиця — черепиця у вигляді лопаток з
загнутими до гори бічними краями.
Состав — ряд залізничих вагонів, зчеплених разом і
готових до відправи.
Стелаж (нім.) — ряд полиць, розташованих одна над
одною.
Стелапси — судороги.
Судак — велика хижа риба.
Судома — судороги, корчі від болю, холоду та при деяких
захворюваннях.
Тахта (груз.) — широкий кавказький диван без спинки.
Терикон (франц.) — конусоподібний насип порожньої
породи на поверхні землі біля шахти, копальні.
Толя (франц.) — покрівельний матеріял, водоізоляційний.
Тріяда (грец.) — єдність, утворена трьома окремими
частинами; у філософії — позначення ідеї про триступінча-
тість діялектичного розвитку: теза, антитеза, синтеза.
Трос (голл.) — дуже міцний мотузок із волокна або
дроту.
Трюм (голл.) — простір на судні між дном і нижньою
палубою.
453

Фанера (нім.) — тонка дошка з цінного дерева (дуба,
горіха тощо).
Флюс (нім.) — гнояк, що виникає під окістям щелепи.
Флюси (нім.) — допоміжні матеріяли, що їх
використовують у плавленні металів (вапняк, пісок тощо).
Хоббі (англ.) — улюблене заняття на дозвіллі.
Циклотрон — циклічний прискорювач заряджених
частинок, який дає енергію у кілька десятків мільонів електрон-
вольтів.
Шлак (нім.) — розплавлена речовина, що утворюється під
час металюргійних плавильних процесів.
Шихта (нім.) — суміш вихідних матеріялів (руди, вугілля
тощо) призначених для переробки в металюргійних, хеміч-
них та інших утвореннях.
454