КЛУБ «ДРУЗІ ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ»
Видавництво «ЧЕРВОНА КАЛИНА» здавна мріє про
створення клубу «ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ», членами якого
стали б підприємці, банкіри, розповсюджувачі книжок,
поди, які турбуються долею українського друкованого
слова.
Починаючи з цієї книжки, заводимо спеціальну
сторінку «ДРУЗІ «ЧЕРВОНОЇ КАЛИНИ», на якій будемо
розповідати про наших спонсорів, рекламодавців,
порадників, розповсюджувачів книжок видавництва,
друкуватимемо їхні фотографії та життєписи. Першим у члени
клубу вписуємо п. Степана Давимуку, начальника Фонду
державного майна України у Львівській області, який
неодноразово сприяв і сприяє видавництву в організації
спонсорської допомоги на ряд видань.
Наступними членами клубу будуть директор Жида-
чівського паперового комбінату п. Михайло Титикало,
генеральний директор нафтопроводу „Дружба “ п.Любомир
Буняк, в.о. начальника Львівського міського
представництва ФДМ України п.Михайло Сірків, директор Ямниць-
кого (Івано- Франківська обл.) цементно-шиферного
комбінату п.Микола Круць, начальник Львівської залізниці
п.Георгій Кирпа, голови районних державних
адміністрацій: Галицької (Івано-Франківська обл.) п.Василь Крук,
Тисменицької (Івано-Франківська обл.) п.Роман Ткач, Ли-
чаківської (м.Львів) п.Мирослав Сеник, Франківської
(м.Львів) п.Борис Колос, голова міста Львова п.Василь
Куйбіда, критик п.Михайло Слабошпицький (м.Київ),
львівський бізнесмен п.Владислав Кашицький та інші.
Це завдяки їм та багатьом іншим людям завдячуємо
вихід українських книжок та журналу „Літопис
Червоної Калини“ („Скрипторій історичної прози“). Без їх
допомоги «ЧЕРВОНА КАЛИНА» вже завтра переспшла б
існувати.
Хочемо не лише дякувати їм; їхні імена хочемо
вкарбувати в історичну пам’ять, щоби кожний, хто завтра
розгорне книжку, видану «ЧЕРВОНОЮ КАЛИНОЮ», знав:
є у нас мудрі, щедрі, сердечні люди, які знають, що
квітучу Україну не можна побудувати без рідного Слова,
без Історії, без Духовності.

СТАРШИЙ
БОЯРИН
ПЛАН
ДО ДВОРУ
РОТОНДА
ДУШОГУБЦІВ

ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА
СТАРШИН
БОЯРИН
Повісті
ЛЬВІВ
«ЧЕРВОНА КАЛИНА»
1998

ББК 48(Укр) - 021
«Червона Калина» пропонує сучасному читачеві том
усіх прозових творів великого українського поета й
прозаїка Тодося Осьмачки. Його поему „Поет “
визнано шедевром української літератури. Не менш значимі
його повісті „СТАРШИЙ БОЯРИН", „РОТОНДА
ДУШОГУБЦІВ" та „ПЛАН ДО ДВОРУ", котрі
геніально, по-гоголівському глибоко розкривають читачеві світ
українського села на зламі 20—30-х років:
колективізація, голод, нищення всього українського. В нашій
літературі покищо немає творів, рівних Осьмачкової
трагічної прози.
Тодось Осьмачка заявив про себе як поет іще у 20-х
роках. Тоді ж він був арештований і відбув у
катівнях ГПУ та спеціальних психіатричних лічницях
понад 14 років, увесь цей час симулюючи божевілля. У
роки війни жив у Львові, згодом емігрував на Захід, де
й були написані всі його прозові твори. Помер у 1962
році у СІЛА.
ISBN 5—07707—0723—2
© «Червона Калина»

ОСКАРЖЕННЯ ЧЕРВОНОЇ РОТОНДИ
„Цілий вік жити обов'язком — це бути арештантом,
хоч і не пробувати в тюрмі. Але якби добровольців для
такої неволі не хватило, то це й був би кінець світу", —
писав Т.Осьмачка, який сам завжди залишався вірний
обов'язку українського поета. Вдалий поетичний дебют у
двадцятих роках і збірки „Круча" (22), „Скитські вогні" (25),
„Клекіт " (28), і у 1930 році вилучення з бібліотек усього,
написаного Осьмачкою. Понад чотирнадцять років
мовчання й поневірянь: катівні ГПУ, психіатрична лікарня. І вже
нове утвердження у статусі митця — емігранта у 1943
році в Галичині (збірка „Сучасникам"). Нарешті — високе
визнання: „Пісні, які без перебільшення можна назвати
геніальними... “ „Поет" — твір вибудований рукою
дядьківського генія" (В.Барка)." Поема Осьмачки безпрецендентна
подія в нашій літературі, подія, що шпилем підноситься
над її верхорівнею" (ІО. Шерех). „Мені думається, що у
відповідних інституціях нашого культурного майбутнього
цю книгу будуть студіювати Окремо від інших книг..."
(В.Винниченісо). Ці слова виявилися пророчими не тільки
щодо поетичної, але й щодо прозової спадщини Т. Осьмачки:
повістей „Старший боярин", “План до двору", книги
„Ротонда душогубців". Письменник залишив читачеві
унікальний у своїй універсальності образ України, яка повинна й
може мати майбутнє. „... Якщо цієї України не винесемо в
серцях наших у безмежний людський світ, то тоді України
ніякої не буде!" — писав І.Костецький у рецензії на повісті
Т. Осьмачки.
Дві паралельні теми чітко простежуються в бурхливому
звучанні оркестру Осьмаччиної прози: тема руйнації душі
та тіла етносу і тема віри в можливість їхнього
воскресіння у важких муках правдивої сповіді.
„Ротонда душогубців" була написана восени 1955 року.
Вперше вона побачила світ за кордоном у 1956 році, після
появи твору відгуки були різними, бо сприйняття
літератури таке ж інтимне, як і любов, ненависть. Хтось
звинуватить письменника у часом занадто відвертій
присутності його власного „я" в творі. Це визнає і сам автор:

„Люди розповідають для того, аби повідомити одне друге
про себе те, що вони узнали. І книги пишуть про те саме. “
Хтось, і, мабуть, не безпідставно назве вмонтованими й
„вульгарними а лозунгові авторські вигуки щодо ворогів
України. Але було б нечесним стосовно пам'яті Тодося Ось-
манки „підчистити“, „підцензурити“ ті місця, в яких він
нестримний у своїй образі й ненависті, де втрачає
інтелігентність розповіді і стає, як його ще при житті назвали
радянські критики, „найнахабнішим поетом у СРСР“. Так,
у „Ротонді душогубців “ письменник відверто тенденційний.
Ненависть до будівничих „нового життя и у нього межує зі
станом вибуховості. „Я здатний не любити, бо я людинаґ
— немовби з викликом декларує поет. „Люди взагалі
живуть тільки почуттями, а вимагати від них, щоб вони
жили думками, це однаково, що вимагати у богів, щоб вони
не почули“ (Т.Осьмачка).
Відразу ж після появи „Ротонди “ бурхливу хвилю
обурення викликали й створені письменником образи
провідників Української Народної Республіки, передусім Михайла
Грушевського і Симона Петлюри. Один із героїв твору з
таким характерним для українського інтелігента
максималізмом пропонує читачеві своє розуміння (без сумніву
дещо спрощене) цих неоднозначних постатей в історії
України. Що ж, Осьмачка провокує читачів до дискусій,
обговорення. Його емоційно-експресивна манера оповіді руйнує
стриманість найстриманішого із нас.
Дехто з читачів, можливо, не сприйме Осьмаччиних
літературних спроб: поєднати в творі два різні
стилістичні рівні: неоромантизм і натуралізм. „Хто в мистецтві має
розум, а не має почуття, той не має геніїв. А хто не має
розуму, а має почуття, той божевільний. Тільки той, хто
у мистецтві має і розум і почуття — держить у собі
світло дняи, — визнає письменник. Важливим для нього
стає прийом художнього контрасту. Він помітний і в
переході з площини емоцій у площину аналітичного аналізу, і
в переплітанні картин природи, які зачаровують своєю
оригінальною метафоричністю, із факторографічно
зафіксованими сценами з життя в уязниці, психіатричної лікарні, з
описом мертвого Овсія Бруса. Найближчим для
письменника є бароковий світ мистецтва, де гармонія створюється
6

із здавалося б роз їєднаного, протилежного. Присутні у
книзі авторські неологізми й архаїзми, різні мовно-стилістичні
рівні створюють магічну ілюзію неповторного Осьмаччино-
го „високого косноязиччяиу про яке Є.Маланюк писав, що
воно „парадоксально ще різкіше підкреслює в нім поета з
елементами геніальности
Знайдуться серед читачів і ті (їх ми теж можемо
зрозуміти), хто розпочне розмову про „хворобливість “
української літератури, про її схильність роз ’ятрювати рани
і займатись своєрідним мазохізмом. Адже так надокучили
нам розповіді про те, як було погано. „А зараз хіба краще?"
— спитає щиро засмучена скрутами дня проста українська
людина, та, для якої писав Тодось Осьмачка. Як швидко
ми забуваємо голодомор і політичні репресії, розкуркулення
і примусову колективізацію, геноцид поколінь і „планове
викорчовування племені“ (Т. Осьмачка). „Мертві з гробу не
вертаються, але мертві найкраще й найправдивіше
накреслюють нам нашу перспективу прийдешнього " — пише
письменник у „Ротонді душогубців“. „Стерилізацією Україниа
називає Осьмачка той важкий тягар зв ’язку
сьогоднішнього із минулими віками поневоленого українського народу.
„Подивіться на себеґ — звертається він до homo exsovieticus.
Вас винищили не тільки фізично, але й зазіхнули на
психологію етносу, і не безрезультатно.
Саме про те, як десятиліттями „душогубці з Червоної
Ротонди “ провадили геноцид українського народу,
розповідає у своїй книзі Тодось Осьмачка. Його аналіз стерилізації
етносу нагадує добре продуману й майстерно викопану
хірургічну операцію. Письменник чітко визначає два чинники
винищення: зовнішнього ворога (його він окреслює двома
словами-синонімами — Москва — „есеріяа): „серед тисячі
тисячей задротованих в'язниць на тлі просторів усієї „есе-
ріїи, зануреної у тьму стогонів всіх маленьких націй, і в
розпуку обманутої закатованої Українии у в'язниці
самотності, страху бореться українська душа автора його
героїв: Івана Бруса, Ганусі, Олени Антонівни.
І внутрішнього ворога. Його Осьмачка називає одним
словом — „катиа. „Українець? Так і єстьа, —
відповідають на невипадкове запитання Сталіна нічні гості, ті,
кому він велить стерилізувати власну неньку-Україну. „Ви
1

кати, — звертається він до них, — ви мерзота і в очах
людей старої культури, і в очах тих, які вас тепер
проклинають. І вам відступати немає куди, хіба що під кулю у
землищі, чи під обух у селі... Вам найщасливіший вихід із
своєї душі, і з вашого становища тільки в обійми холодної
смердючої і слизької смерти... А поки ви ще живі, то ще
можете інших туди посилати і за це мати можливість
гвалтувати чужих жінок, пити горілку, їсти хліб і спати
в теплі “. їхнє завдання — забрати майбутнє в етносу,
винищити все найбільш талановите в ньому, всіх тих, яких
шанує і любить народ.
Визначальну особливість української нації Т.Осьмачка
вбачає в хліборобськості її вдачі, тобто її пов'язаності із
землею. І коли ця пов 'язаність руйнується, то й
руйнуються найважливіші риси національного характеру. Тдму
невипадково Осьмачка розпочинає свою розповідь з опису
першого злочину душогубців — знищення геопсихічних чинників
формування української психіки. „Радісно було колись
глянути з височини якогось боку Оникієвого Яру униз. Вода
срібною свіжиною вирівнялась у небесну глибочінь серед куп
зеленого верболозу і важких своєю вогкістю верб". А тепер:
„... пересохлий та порепаний мул...“ Усе вирізали,
витовкли, викосили виконавці волі совєтів. І чотири одинокі
хатки серед суміюго краєвиду „всю чорноту майбутнього
спустошення прийняли у свої зариси, що простяглися від їх
аж туди у ще незриму руїну всієї України, яка мала стати
за присудом московських завойовників колгоспною калікою
та обшарпаною через якихось кілька місяців “. Безшдійніс-
тю наповнені сільські краєвиди. До „безнадійної
перспективи“ привчила селян нова влада.
Втрачає своє історично оформлене обличчя українська
родина, в якій завжди „материнськість переносить
традиції родини з покоління в покоління “ (В.Янів). Моральне
захворювання сім'ї Брусів, де „материну розмову мали за щось
таке непотрібне Осьмачка розглядає як симптом
захворювання етносу. Коріння антиприродіюго народження в родині,
племені власних катів і зрадників, — письменник вбачає у
виклику найсвятішому — обов'язку й відповідальності
материнства: „І вона ж ніколи не дбала про те, щоб дитину
якось навчити молитися Богу, чи щоб навчити шануватися
8

між людьми..." „І поведінка її дітей між людьми нею
освячувалася тільки та, яка в собі несла першість
брутальної сили*. „І вдуматися у те явище, що звалося „мати
дітейа у неї не було часу*.
Нетрадиційність для українського письменства дероман-
тизованого образу матері розширює розповідь про долю однієї
з українок до масштабів епічної трагедії про виродження
родини і ширше — українського дому. „Сім'я, хата — це
осередок людства для українця “ (Ю.Липа). Ті, хто
змушують онука стати на шию вбитої власним сином бабусі,
хто спонукає брата йти на брата, хто руйнує дім, він
руйнує усе, що найбільш людське, усі ідеали людини, пра-
джерело усіх добрих почувань і всі можливості розвою.
При всій трагічності „Ротонди душогубціва її не назо-
веш „криком жертв перед смертю* (Т.Осьмачка). Бо книга
написана з вірою в потрібніспгь збереження в пам'яті
найстрашнішого минулого задля майбутнього.
Наталя КОЛЕСНИЧЕНКО-БРАТУНЬ.

СТАРШИЙ
БОЯРИН
ПОВІСТЬ

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Року 1912, червня 15, Лундик Гордій приїхав із
черкаської учительської семінарії в село Тернівку до своєї
тітки Горпини Корецької, яка йому була і за батька, і за
матір рідну, бо він їх позбувся ще раннюю дитинства.
До науки стати йому поміг місцевий священик Дмитро
Діяковський, зваживши на те, що хлопець кінчив дуже
добре земську школу.
Так він щороку приїздив, але сьогоднішній приїзд був
надзвичайний приїзд. Бо в валізі, в томикові Винничен-
кових творів лежала посвідка про скінчення студій і про
те, що Лундик уже має право навчати в народніх
школах. Садиба в Горпини Корецької, як і всі садиби
українських селян, охоплювалася садком, на тлі якого
вирізнялися дві височезні тополі, що стояли по краях старих
воріт, завжди охайно зачинених і прип’ятих до стовпа
дерев’яним обручем. Вона біліла причілковою стіною і
вдень, і місячної ночі туди через яр до священикового
дворища. Після привітання Гордій умився коло криниці
і пообідав. Правильніше було б сказати, що повечеряв,
бо вже заходило сонце. А потім, взявши з жертки рядно,
кожух і з полу подушку, пішов до клуні, де простелився
на торішнім сухім сіні і ліг відпочивати, аби вже завтра
розказати тітці все, що тільки цікавитиме її добру
старосвітську душу. А потім піти і подякувати священикові
за ту увагу, яку він завади виявляв до нього на протязі
всієї науки. Бо зараз тітці було не до слухань. Вона
квапилася упорати на ніч корови і кричущі поросята.
Гордій лежав горілиць до відчиненої брами, угрузши в
сіно верхньою частиною тіла. Витягнені ж ноги на всю
свою довжину приємно трималися вище рівня живота.
Вся його істота була сповнена бадьорого тепла, що йшло
і від кожуха, який покривав лише по рамена, і від
пахощів сіна під ним розворушених. З правого боку, в стрісі,
стриміла до половини коса без кісся і поблискувала від
місячного світла, що тримало в непорушних чарах і
верхи верб, і осик, і яворів, що витикалися з яру нарівні з
брамою клуні, і по той бік на горбі священиків дім. А
ген-ген далі височіла під самим місяцем мовчазна
церії

ква. Нижче від неї ліворуч і праворуч темніло село. Над
ним ворушився білий туман, неначе формувалися для
церкви крила того самого кольору, що і її стіни. Давно
вже затихли тітчині кроки в подвір’ї, і в селі й над селом
світилася біла тиша. Ніч була проти неділі
В Гордієвій душі промайнуло все семінарське життя
без пригод і без радощів, за якими його молода душа
тужила не вгаваючи і під час студій, і під час самотніх
блукань по черкаських вечірніх празникових вулицях. І
думка, підкинута зором, зупинилася над церквою між
місяцем і хрестом, тим, що на найвищій бані.
Зупинилася на мерехтливій зірці, до якої жодна людська сила во
віки вічні не досягне своїм реальним дотиком. І
похолоділо в його душі. Він відчув безодню світову як
продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке
серце билося тривогою, чуючи свою приреченість,
мабуть, їй уже світовій пустелі. З’явилося дике бажання
схопитися і бігти до тітки. І коли там двері заперті, то
скажено гнатися через поле, поки не зустріне якусь
людину, може дівчину, і вхопити її руку, притиснути до
серця і крикнути: „Людино, глянь у світ і збагни, де ми.
І зрозумій, що ми манюсенькі, манюсенькі... І роковані
на поталу комусь страшному і незбагненому... і через те
наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом
твого єства і мого аж до останнього нашого зідхання...
бо за ту кривду, що ми з’явилися на світ, ніхто ні перед
ким не стане покутувати і ніхто не пожаліє, крім нас
самих".
І саме в цю мить щось у яру заспівало таким сумним
чистим та високим голосом, що луна від нього
нестримною потугою покотилася через село проз церкву в степ і
вдарилася в високе небо... і воно над степом і селом, і
над осяяним від місяця церковним хрестом не видержало
тієї туги, що підіймали людські звуки у неміренність
ночі... не видержало і стало возноситись вище і вище...
стало розходитись ширше і ширше... А голос жіночий
безперестанку тужив:
«Ой горе, горе з такою годиною!
Прокляла мати малою дитиною,
Прокляла мати і щастя позбавила,
Під тинами людськими без жалю поставила»...
12

В Гордієвім єстві всі почуття притаїлися, і
моторошний холод обхопив тіло на теплім сіні і під теплим
кожухом, і кожна цятка нервів стала слухом... А голос
побивався під небом, ридав, благав, то знов западав у
глибокі тіні далеких вибалків та ярів. І тільки щемів
здавленою гарячою луною у яснім літнім тумані ночі,
аби знов вирватися з тиші і ударити з новою силою у
вічне склепіння над землею.
Так буває орлиця, вкинута в клітку, спочатку б’ється
грудьми, головою, пазурами об іржаві ґрати, але
заюшена кров’ю і знесилена падає без руху, ждучи, поки спраг-
нене волі невгавуче серце кине її знов у смертельний та
нерівний бій з холодним залізом неволі...
Від пісні, сповненої несосвітенного жалю, небеса
нап’ялися до останньої можливости своєї сили, аби тільки не
луснути і не пустити до Бога страшних жалів невідомого
і самотнього жіночого серця. І посеред ночі від наглого
місяця стало світліше і моторошніше і він, ніби це
відчувши, став важко і повільно осідати над церквою... І
знизився на найвищий гостряк хреста. Хрест не
витримав, тріснув і з місяцем упав в ограду... І цей тріск
продзвенів як смертельний постріл по всіх розлогах ночі,
і на землі стала глупа ніч... І пісня, і луна зникли і
заглухли, неначе камінь, кинутий у криницю, який осів
на скаламучене дно глибокої води.
Гордій схопився з сіна і, не надіваючи одежі, а тільки
накинувши на себе кожух, вибіг із клуні... І диво...
Місяць світив так само серед неба над церквою, як і світив
перед тим... Тільки після пісні тиша панувала
нерухоміша... У парубка билося серце від подиву і тривоги.
Постоявши у нерішучості під клунею з мить, він
пішов над яр. У церкві пробило 12 годин ночі...
На найвищій лінії яру того боку, де була тітчина
Горпинина садиба, проходив рів, зарослий дерезою.
Гордій швидко найшов вилазку, коло якої росла стара
груша, і став сходити східцями, покладеними із шматків
каменю в яр... А через те, що був дуже крутий спуск,
господарі зробили жерточку аж до самого Тясмина...
Місцевість навколо спуску через стрімучу крутість ніколи
і ніким не оброблялася. В день її відвідували хіба якісь
13

одчаяні вівці, чи кози посмикати трави на жовтій глині,
між каменем... Вся половина Тясмина вподовж по цей
бік від Гордія не заростала ні осокою, ні лозами. Тільки
на тім боці, від священикової садиби, росла рогоза,
очерет, і над самою водою верби, тополі, осики і явори.
Кожне дерево стояло у клубку туману, освітлене місяцем
з верхніх боків, і витикало з нього позолочені гіляки до
неба. І здавалося, іцо з-під якогось снігу вони вибилися
на світ. А вверх і вниз уздовж ріки всі скелі сріблилися
і золотилися так само, як і купи туману над водою і над
берегами... І всі нічні видива в яру око легко сприймало
то як туман, то як скелі... Коло самої кладки, скованої з
двох тонких верб, стояв мокрий від рухомої вогкосте,
човен...
Гордій зійшов на кладку. Під ним блищала чорна
смуга води, відти відсвічувалися до нього, зачаровані
нічною тишою, небо і круглий місяць, а над всією
прозорою безоднею світився він у кожусі, і босий, з
непокритою головою... Хлопець зараз же чогось нагадав, що не
співали й не співають солов’ї, а тільки співала невідома
душа насичену розпачем пісню. І йому стало страшно, і
на мить незрозуміло. Куди і чого він іде. І, не зважаючи
на це, все-таки зійшов на другий бік річки і пішов
швидко понад нею стежкою... Та й побачив перед собою,
кроків на двадцять жіночу постать і то лише в одній
білій сорочці... Вона йшла, кваплячись стежкою на гору,
і не оглядалася. На спині чорніла розпущена пишная
коса. Йому прийшло в голову, що видиво похоже на
казку, в якій відьми і потопельниці конче з розпущеним
волоссям. Одначе, переборюючи життєву незвичність і
нічну моторошність, він став її доганяти, непомітно
прискорюючи ходу, вона так само, ніби почуваючи когось за
собою, ще швидше простувала на гору... І підійшовши до
священикової хати, перелізла через тин, взяла з нього
драбину, приставила до стріхи і вилізла па хату... І на
самому гребені закотила сорочку, неначе дівчинка, пере-
бродячи річку, і спустила одну ногу у вивід, а далі й
другу і зникла у каглі. І ніч спорожніла аж до тієї
людської свідомості, за якою починається, мабуть, тільки
жах і всякі таємні несподіванки.
14

У Гордія вирвалося вголос: „Оце так завдання!" І не
перестаючи йти вслід за видивом, перескочив тин і хотів
уже лізти по драбині на хату, узявшися за щабель однією
рукою... Рука тремтіла, виявляючи осередній душевний
неспокій... Але в цей саме момент вийшла з-за причілка
струнка молода жінка, чи дівчина, закутана чорною
великою хусткою, і спитала: „Чого вам тут треба?" Гордій
же з якимсь наполегливим неумолимим натиском гукнув
до неї: „Дайте руку", — і простяг до неї обидві свої...
Жінка ж, неначе хто її штовхнув, ступила назад кроків зо
два, і відповіла так, ніби впізнаній людині: „Невже ви
гадаєте, що саме час для гіпнотичних вправ?"
Парубок, не помічаючи злегка насмішкуватої
відповіді, ще раз гукнув несамовито поважно: „Дайте руку, я не
злодій... Я хочу знати, чи ви жива істота." — Жінка
простягла з-під хустки малу і теплу руку, але таким
непевним рухом, неначе її хтось тяг силоміць. Гордій,
подержавши якусь мить полонену долоню у'своїх жменях,
відчув усім напруженим первісним людським єством оте
вічне жіноче тепле й божевільно солодке чуття, задля
якого юнаки плигають з дзвіниць, коли воно того
забажає, і вилазять на найстрімкіші верхів’я гір, шукаючи
божої бороди, аби вчепитися в неї і погойдатися над
світом хоч би хвилину, а там і звіятися вниз гнівною
бурею десь на дикі скелі мовчазного небуття... Відчув
страшну силу того чуття, що зароджує світ, уже
зруйнувавши мільярди незнаних світів раніше. Відчув і потяг
незнайому жінку до себе... Придавив до свого шаленого
молодого серця і став п’яненно-п’яно цілувати в
обличчя, шукаючи поцілунками жагуче солодких жіночих уст...
Жінка спочатку не боронилася, а потім напружено
крутнулася на одній нозі, і залишилася у парубка лише
хустка. А дівчина, це була дівчина, він почув пругку знаду
молоденького тіла... А дівчина відбігла до дверей і,
обернувшися до свого напасника, гукнула: „Скажений..." і
вскочила в сіни, хрьопнувши за собою дверима і
клацнувши зсередини гачком.
Лундик підійшов з хусткою на плечі повільно до
дверей, спробував плечем їх висадити і, після невдачі,
припав до їх гаряче і зашептав: „Відчиніть, я відцам хустку,
15

відчиніть, я вам ноги буду цілувати... лише скажіть мені,
я все для вас зроблю... Відчиніть, бо я загину тут на
порозі.." А зсередини схвильовано і розгнівано
відповідали: „Божевільний, чорт вас не вхопить... Тікайте
швидше від хати... Бо дід Гарбуз поспускає собак коло
конюшні.. Тоді буде вам лихо. І мене батько не
помилують. Ідіть геть, бо я вас не впущу... Я нароблю крику і
позбігаються люди, не соромте мене... Тікайте швидше
відсіля..."
І почув він кроки в хату. І після цього, постоявши,
подивився на хустку і поклав її на порозі. А сам
повернувшися, зідхнув і пішов від священикового двору в яр.
Ішов навпрошки таким кроком, яким ходять старі,
збентежені сліпці, що покладаються не на певність стежки чи
фунту, а на свій вироблений нещастям інстинкт.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
У неділю ранок високий і пишний розпливався над
всією зеленню, якою овіяне було село, присипане
великими росами... Луна від людських розмов і крику
пастушків, від мекання овець та іржання коней, реву волів
та корів йшла в поле зо всіх царин села мальовничим
звучанням, як і-село, пройняте туманом, було
кольористе на ранкові фарби.
Кожні груди живої істоти дихали безмежною
глибиною супокою і потуги, яка непомітно викликалася
сонцем з надр землі і переливалася в кожне стебло і в
кожне живе серце... Дихали радісно, глибоко і з таким
чуттям, яке говорило, що можна дихати ще радісніше,
ще глибше, і ще тихше, але не треба напружуватися, бо
ранок і так переходить у такий прозорий день, що якби
хто уважний глянув з-під церкви на небеса, то побачив
би там і зорі, і на великих пальцях ніг нігті, освітлені
сонцем у того янгола, який щоранку летить з заходу на
схід назустріч сонцю...
Радісний і щасливий день хліборобського відпочинку!
Цього настрою не сполохав навіть скрип хвіртки, якою
увійшла в священиків двір тітка Горпина, одягнена в
чорний корсет і в альпагову спідницю. Вона ввійшла і
16

хазяйським оком оглянула двір, потім, обернувшися,
уважно подивилася, чого скрипить хвіртка. І зачинила її з
таким виглядом, що мовляв ніяка статечність ради святої
неділі нічого не зарадить немазаній хвіртці Собак не
видно було, а тільки голос дідів Гарбузів чувся з
конюшні; „Повернись, повернись". — Але й він лунав по-
святковому. Перед самим ґанком, яким входять в кухню,
юна відсунула ногами, взутими в козлові чоботи, відро
під тин. Ним, видно, дід давав свиням пійло з дерті та й
поставив, де пришилося. Та так відсунула, що аж горобці
перелякані захурчали з тину кудись між вишні. А потім,
увійшовши в сіни, постукала в двері. І коли зсередини
хтось крикнув „заходьте" — ввійшла і побачила
наймичку, яка сиділа коло підпіччя, тримаючи між ногами
макітру, й заминала макогоном сало. „Чи панночка дома?"
— спитала тітка Горпина.
„Дома... Тільки що, мабуть, сплять, — відповіла
наймичка. — Бо вони з неділі виходять заміж, то вже щодня
мають досить мороки, аби натомигися. Та сідайте на
ослін, поки замну і довідаюся, чи встали"...
„Якої ж це такої мороки вони мають?" — спиталася
знов тітка Горпина, сідаючи на ослін.
„Та ось, учора цілий день викладали всякі свої
убрання, та приміряли до себе, то знов скидали, і
прикрашалися у всякі золоті та срібні цяцьки. Та все прибігали до
мене й питалися: чи гарне і чи все оте добро їм до лиця.
Але останній раз плигнули до мене в ліжко під ковдру і
давай мене штовхати у бік кулаками та питатися: „Чи я
знаю, як то воно замужем і чи може дівчина враз умерти
від отієї несподіванки, що кождий хлопець преться з
нею туди, куди й не треба, неначе дурний..."
„Ти таке накидаєш своїй панні, яке ніколи не буває
жадній дівчині до шмиги..."
„Я не раз чула від самого батюшки, що все, що
правда, то не гріх... А втім, якби це друга жінка, а не ви, я
не розказувала б цього ніколи."
„А чим же це я у тебе заробила такої ласки?"
„Та чим? Тим, що панна Варка убігли до мене серед
ночі і стали розпитуватися, а який у вас небіж, чи
гарний, чи високий, чи чорнявий і чи дуже швидко бігає, і
2 «-*
17

чи може подужати діда Гарбуза. Та як зареготять, та як
ухоплять мене в обійми та й давай мене цілувати, як
навіжені. А я й питаюся, що це таке з вами? Чи не
понюхали часом смаленого хвоста в кнура? А вони
кажуть — гірше. Я хочу добре навчитися цілуватися, щоб
молодий мій не вигнав від себе на другий день по
шлюбі".
„І чого б то вони так розпитувалися? Хіба вони не
бачили ніколи Гордія, чи що?“
„Та, панночки ж не було у нас підряд хто його знає й
скільки років. Вони ж училися в Полтаві. А літом жили
в Сердегівці... І, Боже, як мені їх шкода було вчора, бо
після реготів та дурощів вони почали так гірко плакати,
неначе на похороні рідної матері. Та все питалися крізь
хлипи та плачі: „Скажи мені, моя голубко, що таке
щастя? Може юно це є удача, а нещастя — то помилка?,, І
що я могла їм говорити, коли мені здається, що якби я
у такому ходила та таке пила, та їла як вони, то була б
щаслива. І через те я тільки дихала та мовчала і нарешті
доміркувалася сказати: „Підіть до баби Гамарнички,
нехай поворожать". І панночка далі й не витримали коло
мене бути. Схопилися і обтрусюючися крикнули:
„Господи, яка ж ти страшна дурепа! Просто хоч і не кажи
нічого." І після цього знов нагнулися до мене й
зашептали боляче-боляче: „А все-таки я одружуся з Харлампі-
єм Пронем. І скажу, аби він покликав у старші бояри
Гордія Лундика. А щодо ворожки, то я вже була в неї. А
до тебе в ліжко ніколи, ніколи не приходитиму". І я оце
і зараз, мнучи сало, сама собі гадаю: чого вони так
дивовижно промовили остаїші слова, неначе хтось їм
може стояти на заваді до шлюбу, чи що?" А далі Дунька,
таке було наймення наймиччине, спиталася: „А навіщо
вам здалася панночка?"
„Та мені тільки треба, щоб хтось батюшці сказав, що
Гордій прийде дякувати за сердечну опіку аж через
тиждень, бо я хочу його трохи відживити, аби не мав
вигляду якогось ченця чи скрипиці. Та й обіпрати треба. І
щоб батюшка на нього не гнівалися за те, що я буду
всьому призводниця."
„Це таке, що я скажу і батюшці... і... і... Та панночці
18

цього можна й не знати. Ви не турбуйтеся, я все
скажу..."
Запевнила наймичка тітку Горпину, яка встала
кажучи: „Треба йти додому... Незабаром і „Достойно"
задзвонять, а до церкви вже трохи пізно. Оставайся здорова...
Не забудь же." І вийшла.
Але Дунька випровадила її аж до тину, де тітка
уважно оглянула знов те місце хвіртки, що скрипіло, але не
сказавши ні слова супутниці, вийшла на битий шлях. А
Дунька, вхопивши під тином молоденького чубатенького
півника, побігла в хату, приказуючи: „Півнику, півнику-
бороданьчику..."
Поблизу церкви Корецька побачила в сонячному
світлі з десяток возів, коло яких були прив’язані воли,
корови. Деякими господарі поприїздили показати
помпезність заможню, а дехто привіз хворих до причастя.
Поміж возами продавали бублики, цукерки і всякі інші
ласощі. Між ними були і скороспілі ягоди з вишень...
Дівчата, хлопці і малі діти стояли натовпами серед
перекупок... Та тітка Горпина їх поминула... Поминула й ту
стежку, що вела через яр, і пішла додому поза
цариною... Стежка попід самим ровом, зарослим травою,
будяками, полином, нехворощем і козельцями. З правого
боку уже були прорвані буряки графа Бобринського,
обкопані канавками для жуків. На межах де-не-де стояли
великі поливальниці, барія і корита з мелясою для
метеликів уже не потрібні. А туди за ними, геть-геть аж під
ліс — видно було як красувалися жита, і стояли густі
зелені пшениці, над якими звисали кібці й дзвеніли
жайворонки. А їм знизу, здавленою лупою відповідали
перепелиці хававканням... Дикі качки та лиски з польових
озер криком. І лисиці, скликаючи лисенят гавкітливим
лящанням... А бджоли, оси і джмелі тягли через поля
свою окрему, гостру і тужливу прекрасну мелодію і
теплішу, і яснішу навіть за сонячне гаряче проміння... І
здавалося, що то над українськими полями гудуть луни
від тих дзвонів, що в давніх-давнах прогомоніли з усіх
земних церков на радощі людям у великі свята і тепер
чекають до своєї невимовно-чарівної, надстепової,
гомінливої спілки і найостаннішого звуку ще й з Тернів-
ської дзвіниці.
19

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Якби Гордія хто спитав, чи він спав цієї ночі, то
хлопець не здолав би твердо відповісти. І якби таке саме
питання було йому насупротивне твердження, то й тут
він відповів би непевно. Але міг би сказати тільки те
твердо, що в церкві продзвонили „Достойно". А він
лежить у клуні на сіні, з розплющеними очима,
справленими в одчинену браму до яру... Через верхи верб, осик,
яворів і тополь — туди до попової хати та церкви. Але
якби його й тут хто спитав, чи він бачить той світ, що
розгорнув частину своєї ранкової краси перед ним, то
він одповідати напевне не хотів би. Хіба лише очима
зупинився б на тій сонячній смузі, що, прориваючися
крізь драну стріху, переписувала всю середину в клуні і
освітлювала коло брами діжку, накриту свитою, і в
супротивному кінці складені старі стовпи та дошки.
Гордій лежав під кожухом, скоцюрбившися і вслухаю-
чися у якесь нове, невідоме для нього чуття, яким була
переповнена вся його істота. Воно було трохи похоже на
ті настрої, які завжди супроводили шкільні нагороди проти
великих свят, і на річні переможні переходи, з кляси в
клясу. Про них раз у раз хотілося комусь казати,
здавлюючи в серці радість перед невдахою, аби не образити. І
завжди про них хотілося писати листи найбайдужішим
своїм знайомим. А ось про це нове почуття, яке він
здобув цієї ночі в походеньках, то вже напевне не
напише нікому... Мало того, найлюбішій своїй тітці Горпині
про його навіть не загикнеться. Воно у *всім єстві
шуміло, як якась спокусливо п’яна стидка загадка, яку
споконвіку ніхто не відгадав, хоч і репали голови,
силкуючись у цім напрямку. Ох, яке це чуття прекрасне й
могутнє* незважаючи на свою таємничість та
нерозгаданість! Він знає, що якби юно забажало, то всі люди
вийшли б із своїх дворів зі статками та худобою і
припровадили б їх йому аж до клуні, зірвавши пилюгу на
стежках, на шляхах і на межах... Припровадили б і
сказали: візьми все твоє і ми твої... А він їм відповів би: хоч
пили од ваших отар і від вас заступили сонце, але тієї
маленької діючої постаті, що я зустрів під попоюю
ха20

тою, не здолали в серці заступити, то через те ідіть собі
від мене і женіть з собою худобу, бо не потрібні мені ні
ви, ні ваші статки та маєтки. І знає добре Гордій, що
якби воно забажало, то всі вояки з усього світу зібралися
б із своїми могутніми гарматами і заступили б всі Тер-
нівські поля і сказали б: і ми всі, і вся зброя твоя. І
потім зараз же щоб ревнули такими страшними громами,
від яких осипалася б і глина у всіх хатах, і штукатурка з
усіх церков, то серце його, сповнене нового почування,
принесеного з нічних походеньок, одповіло б їм:
„Забирайте з собою всі гармати, та й ідіть від мене, бо не
заглушили в мені маленьке слово, яке я почув під
поповою хатою на нічних походеньках. Не заглушили прикро
докірливе, уроджене з перелякано приємної
несподіванки, слово „скажений", яке я виніс з-під попової хати,
коли я був на нічних походеньках".
І Гордій раптово схопився і виструнчився на повний
зріст у своїй постелі, подивився вгору, де була щілина у
почорнілій стрісі, мабуть, утворена вітрами, уся тепер
налита сонцем. Подивився і сів так само раптово. І швидко
вбираючися усміхався і приказував: „Ото так завдання...
Ну, ну, справді завдання!.."
А коли увійшов у хату, то тітка розставляла обід на
столі, застеленім свіжою скатертиною: і борщ з
курятиною в зеленій мисці, і курятина в білій квітчастій
тарілці, і вареники, запечені сметаною у високій жовтій
макітрі, і затірка з молоком, і ложки, і виделка, покладені
в тих місцях, коло яких мали сидіти трапезники, і
паляниця висока і біла аж сонячна на рушниці, з ножем
напоготовленим до чину. Все, все, що Гордій бачив,
підхопило його почуття і понесло в приємні високості
рідних звичаїв, де кубляться всякі тумани, повсталі з
казок чарівної давнини. У хаті було вимазано, долівка
притрушена сухим сіном і лави навколо стола і попід
стінами аж до мисника, застелені килимками, навмисне
для цього витканими у Петра Лабая. І жертка, і піл
біліли під святковими ряднами, що пахли сонячним
промінням і береговими вітрами...
Гордій, забувши, що не вмивався, для ради неділі
поцілував тітці руку і сів до столу. Вона теж, не
заува21

живши небожового прогріху, сіла і перехрестившись
сказала: „Господи, благослови своїм духом святим“. І обоє
їли мовчки якусь хвилину, а поті тітка підвела голову
до небожа: „Сьогодні вранці, ще як ти спав, була я в
батюшки і прохала там, аби не гнівалися, бо ти прийдеш
з одвідинами до їх аж через тиждень. Не хочеться мені
показувати тебе такого як зараз. Бо ти аж світишся від
своєї отієї науки. Треба тебе вилюднити, щоб не
сміялися панянки одуковані“.
„То ви були в попа?“ — „Кажу ж тобі, що була."
„Чи ви не догляділи, часом, чи в їх на хаті коло
вивода стріха не розшита?" . Тітка подивилася на небожа
пильно-пильно, а далі й промовила: „Не догляділа... Чуже
господарство для мене зась і я не прохана ніколи не
клопочуся ні людськими радощами, ні людським
добром". Гордій побачив, що зачепив тітчину господарську
всеосяжність за якусь незриму ниточку, схаменувся і
перевернув на друге: „Та то я хотів сказати, що бачив на
самім вершечку нашої клуні велику дірку в сніпках. Під
час бурі крізь неї, мабуть, дощ іде."
„Може ще що бачив?" — спитала тітка з недружнім
притиском, який говорив, що кожна соломинка в
хазяйстві без волі господині не ворухнеться навіть і під час
бурі. Парубок остаточно збитий з пантелику і згадавши
те, що бачив, почервонів і не знаючи, що далі казати,
бовкнув: „У березі, коли пробило 12 годин ночі, щось
жіночим голосом страшно сумно співало". І злетіла враз
вся поважна самовпевненість із тітчиного обличчя. І
спиталася тітка тривожно, неначе зломленою силою: „А де
ж саме співало, чи проти нашого подвір’я, чи проти
попового?"
„Ніби проти попового, але було так сумно, що мені
здавалося — у грудях серце навіки замре..."
„Уже років з вісім, як не співало в нашім березі, не
дурно це... щось буде", — сказала тітка, справивши
погляд у глибінь своєї душі, де живе невмируща бувальнщна.
„А що ж воно співає?"
„Співає билиця, бодай й' пам’ять була не прийняла!"
„А чи можна й мені знати про неї хоч трохи?" —
зрадів Гордій, що може відвернути тітку він неприємного
враження, яке він зробив початком розмови.
22

„Не трохи тобі треба знати про неї, а все треба знати
і конче треба знати. Слухай і може хоч ти навчишся
обминати в житті горе і непевних людей, страшніших від
горя". — Теж полегшено зітхнула і, налившися води і
втершися рушником, на якім лежала паляниця, казала:
„Оця земля, що за селом засіяна тепер буряками, колись
належала панові з мужиків Терещенкові. Буряків він не
сіяв, як тепер граф, а тільки пшеницю, жиго, овес, горох
і ячмінь. У нього в полі залишався раз у раз хліб недо-
молочений у скиртах і солома з-під молотіння та герма-
нування в ожередах. Усі ці залишки гладів лановий,
старий дід Маркура Пупань. Але такий дід, якого не було
від утворення світу і не буде до страшного суда. Свою
займанщину він об’їздив верхи на чорнім коні, що
звався Ремез. А зимою теж ним, але уже однокішіими
санками. І що то був за дід, і що то була за напасть на ввесь
хрещений мир. У кінець його малахая було вплетено
шматок олова, кажуть з півпуда. І хто з бідних мужиків
попадався на переїзді з краденою соломою, того він
убивав малахаєм і мертвого брав на коня, коли це було
літом, і віз туди за Тернівку, де ото вода страшно нуртує
в скелях, і вкидав його у вир. А коли траплялося зимою,
то привозив до ополонки і впихав під лід. Коли ж
попадалася жінка, то він її возив з собою попід скиртами з
тиждень і вже робив з нею, що хотів, але додому пускав
живою та ще й з пашнею. Та так пускав, що та жінка
навіки губила голову і вже ніколи не думала про свого
чоловіка, а тільки марила страшним дідом і вдень, і
вночі. І були такі, що йшли в поле навмисне, аби з ними
знов зустрівся і возився стільки часу, скільки йому
заманеться. І ось тут то помилялися бідні жіночі душі. Дід
другий раз нічого їм не робив, а простісінько брав на
коня живу чи у санки живу і віз до Тясмина і там топив.
У неділю всі ті люди, які працювали в пана цілий
тиждень, сходилися в маєтку до контори, де сам пан
начитував, що кому треба дати. І ото тільки було спитає: „А
такій то чи треба дати соломи?" То як дід Маркура
гукне: „Не тільки соломи, а й паипіі дати", — то вже всі
люди знали, що молодичка була в чортячих лапах. Але і
та багачка, яка впадала в око старому пекельникові, не
23

викручувалася від спільної жіночої долі в Тернівці Такій
було тільки скаже: „Здорова будь, молодице. А приходь-
но в неділю ввечері до Прикупової могили!"... То вона
вже й ходила в господарстві так ніби стеряна. І чи
молитви читала, чи кляла усіма проклятого ірода, але
приходила неділя, і приходив вечір, і господиня, прибрана
неначе дівчинка, і вся холодіючи то завмираючи,
квапилася до могили на побачення. І вже ж він її возив по
степу, і вже ж вій їй робив, що хотів! Від такої кривди,
від такої наруги село гуло мов стривожений вулик і вже
скаржилися і приставам, і урядникам, а воїш було
наїдуть до нього в двір край села, а двір у нього був
обгороджений сторчовим та щільним парканом. Наїдуть та
поп’ються, та й роз’їдуться, а Маркура Пупань з сивими
довгими вусами по чорній одній смужці в кожнім, ще й
на своїм чорнім Ремезі як був владииком і царем над
нами, так і залишався. І втопив він Шурубейлівну, й
твою матір, і Кундельку, і Сіромчиху, і Мокієнчиху, і
Цицанівну. І стали мужики радитися, що робити з ним.
І може радилися б довгенько, та здибав Маркура мене. Я
йому впала в око і це поквапило мужицьку раду. Стрів
він мене в суботу коло кладовища та й каже: „А здорова
будь, молодице, а прийди-но в неділю ввечері до
Прикупової могили"! Я стерялася. Він такий велетень, та такі
страшні в нього очі, та такі стидкі та тягучі, що я
почула, прости Господи, хіть до нього непереборну. Настала
неділя, настав і вечір, і я пішла до нього... Але чи янгол,
чи сам Бог мене напутив, я вкинула в пазуху пачку
сірників. Приходжу до могили, він на чорнім воронім
коні коло неї виграє. Порівнявся зо мною, вхопив за
руку, поклав мене ниць на сідло перед собою і помчав у
скачки аж на Ринву до скирти. І вже ж тоді кожною
жилою я почувала пекельний вогонь, що йшов від нього.
І чуло моє серце, що була б навіки пропащою. Та й
пустив він коня під скирту, знявши мене... Та й
поточився, та й упав... Я зміркувала, що він п’яний і мерщій
сірника з пазухи та чирк! — пішло горіть. Маркура
схопив з мене свитку, аби нею забити пожежу... Якби був
тверезий, то не гасив би... А я тим часом навтікача... І
дома чоловікові чисто все розказала... І зібрав він
мужи24

ків і напутив, що треба робити... І ото вийде було із села
душ із сотня, та й позалягають у пашні над дорогою, де
треба було йому їхати, та й цмокотять губами, даючи
знати один одному, як тільки ірод на шляху появиться...
Цмокотять та піднімають, ніби не навмисне: там штиля
to схованки, а там гостряк коси... А дід, щюїздячи та
стримуючи коня і гойдаючи малахай з олив’яною
бульбашкою коло коневого черева, сміється та гукає до
схованих: „Огій, цмокотуни!.. А виходьте-но сюди та
зробите битву з бідним дідом Маркурою, та побачимо, хто з
нас богатир!..“
Та ніхто не вилазив, бо за Маркурою Пупанем, коли
він їхав, чути було, як стогнала земля... Здавалося, що
їде військо незриме... І землі було трудно і вона
стогнала... Тяжко з тією душею змагатися, з якою нечиста сила
накладає... Та трапився випадок, що таки призвів до
битви... У нашого батюшки була за жінку мужицька
дитина Марфа Посмітюха, і сумирна, і богобоязлива, і
роботяща... Хоч і принесла йому з посагом дівчину оцю,
що тепер уже панна і має шлюбувати з Харлампієм Про-
нем. І саме в середохресну неділю посту матушка говіла
і йшла на сповідь... Коли переїздить їй дорогу анцихрист
і каже, щоб прийшла до Прикупової могили в суботу.
Вона не йде... і нікому про це не каже, бо батюшки десь
довго не було і правив у церкві якийсь наїжджий. Ба йде
вона в неділю до причастя, і він переїздить дорогу, хапає
її на коня й везе у степ під свої скирти. Скільки днів, чи
неділь там із нею бавився... Ба з’являється юна в село
потеряна й не йде додому... А стає біля Логвинчука під
тином і питає проходящих: „Чи ви не бачили мого
молодого? Він на чорному коні, тільки не знаю,. чи він з
бородою, чи голений?" Люди було одведуть її додому, а
юна знов приходить на те саме місце до Логвинчука і
стає під тином і знов питає проходящих: „Чи ви не
бачили мого молодого, він на чорнім коні, тільки не
знаю, чи він з бородою, чи голений." І нарешті у білий
четвер уранці її викинув Тясмин на берег аж там нижче
каміння. Дехто говорив, що сама втопилася, але село
гуло, що втопив її Маркура Пупань... І настала ніч, і всі
мужики з села залягли в ровах над тим шляхом, над
25

яким мав проїздити він... Пробило в церкві північ, аж у
нашому березі проти батюшчиного города заспівав
жіночий голос... хто чув, то говорив, що голос Марфин. У тім
співі була така туга, що люди говорили, що навіть вікна
у хатах і в церкві зайшлися сльозами, і не видно було
зсередини світу Божого:
„Ой горе, горе з такою годиною;
прокляла мати малою дитиною;
Прокляла мати й щастя позбавила,
під тином людським без жалю поставила."
Коли скінчився спів, появився той на шляху, він їхав
від Розсохватої могили... І вже яка там битва була з ним,
ніхто не знає... І де поховали повбиваних, ніхто не знає...
Тільки на другий день у селі не вистачило одинадцять
чоловіків, а з „ним“ дванадцять... Чорний кінь Ремез теж
навіки зник... Коли наїхала московська закуція в село, то
вичитала на сходці таку недостачу в мужиках: Лундик
Панас, твій батько, Корецький Семен, мій чоловік,
Слинько Потап, Кандзюба Кузьма, Платін Пирхавка, Явтух
Ядуха, Самійло Запара, Варлам Пиндик, Яків Кацалепа,
Мусій Моргавка і Охрім Верло... Кажуть, що якби
москалі узнали всю справу, то геть вигнали б село на Сибір.
Але людей спільне лихо так злютувало, що ніхто всього
не взнає до останнього Божого дня. Але в нашому березі
неспокійно... Раз у раз співає проти якогось великого
лиха. Останній раз співало вісім років тому проти по-
шести холери... І тоді бачили зараз після співу о першій
годині ночі їхав Маркура Пупань з Розсохватої могили,
де сточився бій... Копита в Ремеза світилися, як
розпечені казани у тій печі, в якій топили грабовими дровами...
І коли ти, Гордію, кажеш, що співало цю ніч, то вже
певно не без того, щоб не їхав Маркура Пупань на своїм
чорнім коні з Розсохватої могили."
І спитався Гордій: „А дівчат теж хапав?" — „Дівчат,
ні... Та те, що було, минуло, а тому, що має бути, треба
якось запобігти... Треба, мабуть, освятити двір..."
Сказала тітка Горпина, встаючи з-за столу... Устав і Гордій...
26

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
У понеділок вранці сонця вже було повен двір. І
кукурікання, і квокання, і кудкудакання, і пищання
курчат здавалося криком сонячного світла. І Гордій, жмуря-
чися і розшолопуючи, умивався з відра коло криниці.
Потім, увійшовши в хату, узяв з мисника маленький
глечик свіжонадоєного молока і нашвидку випив з
житнім хлібом... Далі, витягши сапу з-під лави, пішов на
город, підгортати картоплю. Город тягся від межі тієї, що
йшла проз двір, до ірафського ліса... На межі роси було
страшно густо. Картопляне бадилля, набубнявіле та
цупке від нічної вогкости, широкими листями теж гнулося
від роси. На обидва боки від тітчиного города
розходилися людські На одному з них — якась молодиця,
сповнена тієї свіжости, що і все вранішнє зело, підгортаючи
кущі, радісно співала... Але слів розібрати не можна було.
На городах і далеко за ними на полях перекочувалися
купи туману, які відділялися від холодного Тясмину...
Всі вони з одного боку були рожеві, бо сонце
розправляючи та вирівнюючи смуги свого проміння, одпихало їх
до далеких обріїв і нехотячи забарвлювало. „Якщо не в
берег, то десь туди погнали тітка корови пасти...“
Подумав Гордій, високий русявий парубок і нагнувся, і
підкачавши холоші штанів, бо був босий, став сапати.
Кожний раз йому падав непокірно чуб на очі, і хлопець
зводився і закидав його рукою назад. Над ним жайворі-
нок тріпотів крильцями в сонячному промінні і щебетав.
Проміння розбивалося і ламалося, і летіло Гордієві в
чуб, з якого тисячами іскор блищало... Але він цього не
помічав і, закидаючи рукою раз-по-раз волосся,
струшував цілі пригорщі ламаного та битого світла на землю...
Город був чистий і від мишію, і від пирію, і від щириці,
і від лободи. Розворіушена земля, сповнена перетрухлих
трав’яних корінців, пахла картопляним бадиллям. Де-не-
де попадався перерізаний черв’як, то цеглинка, то
черепок. І враз, від необережного руху сапи, викотилася
наверх цьогорічна картоплина. Гордій з жалем взяв її в
руки й розхилившися, здавив пальцями. На ній
розсунулася молоденька шкірка, оголивши тверде рожеве
черев27

це земляної кульки. І тільки Бог єдиний знає, чому
пригадалося хлопцеві в ту мить те пругке й трошки тепле
молоде обличчя, що він з таким щастям позавчора
цілував під поповою хатою. Від спогаду аж в грудях важко й
гаряче стало. Щоб вільніше почутися, він випнувся всім
тілом і дихнув. І в його уяву заглянули і дід Маркура, й
видовище, й спів із берега. Солодка тривога невідомої
небезпеки ухопила мрію в розпечене коло якогось
зачарованого безвихіддя. Але неначе шкідливий пастух, що
підійшов до чужого баштану і, побачивши там під
огудиною стиглі кавуни й стиглі дині, — шелепає в чуже
добро, аби затамувати хвилинну жадобу, хоч і дуже добре
знає, що може замість бажаного одержати з усієї
мужицької руки глодових кийків не лічено, або замашних
батогів із нових наконечників, якраз у найдошкульніші
місця свого єства. Так само і Гордій відчув у собі
рішучість ще раз обняти дівчину, незважаючи ні на що,
інакше, йому здавалося, він буде навіки нещасний або
дурний. І в цей момент, неначе навмисне, виїхала з яру на
межу бричка, запряжена парою високих білих коней, і
швидко наближалася до Гордія. Парубок так зацікавився
цією появою, що забув і де він, і як зодягнений. Бричка
була двомісна; на ній сиділи, він упізнав, дід Гарбуз і
правувала кіньми панна в чорній сукні і солом’янім
темнім брилику набакир. Над крисами широко обвивалася
біла й довга стрічка, розвиваючися двома кінцями на
вітрі. Порівнявшися з підгортальником, панна зупинила
коні, нап’явши до себе потужно ремінні віжки. Була в
рукавичках аж по лікті і з правої руки на петельці у неї
висів батіг. Лівий кінь важко дихав і все смикав наперед
на уделах; а правий косив головою й очима і на Гордія,
і на сидців і теж смикав зубами збрую вперед, але до
цього він ще й землю гріб копитами перед собою. Панна
промовила звичайне „Боже поможи", а потілі: „Чи ви не
знаєте, як я можу побачити Гордія Лундика"? І
почервоніла. Це парубок не так помітив, як угадав на відстані
метрів 15 і сам хвилюючися спитав: „А навіщо він Вам?"
— „Навіщо? Я не скажу. А якщо це ви, то підійдіть
ближче... Ви мені потрібні..." Рішучо і супокійно,
мабуть, удавано супокійно, проказала вона. Коли ж він
28

підійшов до брички, дівчина, не повертаючи голови до
того, до кого зверталася, сказала: „Діду, злазьте та йдіть
додому, я й сама з ними дам раду..." Всі зрозуміли, що
мова йде про коні Дід помаленьку зліз і, підійшовши до
лівого коня, поправив наритник, який дуже високо
підскочив на задку коло хвоста. І сказавши: „Та Горностая,
Боже борони, не зачіпайте, а Азіята можна вряди-годи
поторкувати", пішов до двору Корецької, щоб через яр
перебратися до священикової садиби. І коли став на
достатній відстані, панна почала: „Ми, здається, з вами
познайомилися проти неділі вночі, але це нехай вас не
зобов’язує й надалі провадити знайомство у такий
спосіб". І відчувши, що може щось вийти невиразне,
швидко додала: „Ми не діти і не звірята, аби не здавати собі
справи з того, що було... Я одружуюся, а старшого
боярина у мого молодого немає. Сідайте сюди на бричку і
поїдемо до мого нареченого, я вас познайомлю".
„Вибачайте, будь ласка... я з дорогою душею згоджуюся, але не
в такому вигляді..." і показав рукою до ніг. „Тепер
червень і вигляд у всіх такий, усі працюють. Напевно
застанемо і пана Проня або коло бджіл, або коло
робітників..." Гордій же, ніби демонструючи та вивіряючи,
весело сказав: „ Погляньте, які в мене нош... які в мене
руки..." — „Що ж, невеличкі і добре збудовані.. Ну,
сідайте... я хочу, щоб ви були старшим боярином у мого
молодого... Тільки пам’ятайте: всякі ексграваґанції геть..."
Додала вона таким голосом, який говорив, що господиня
вживе всіх сил на те, аби тільки екстраваґанції справді
опинилися геть. Гордій же особливого виразу слів не
чувши і це відкачавши холоші, не відсукавши рукавів та,
узявшися за щиток брички та за її спинку, розгонисто
сів біля панни Варки. Коні рушили. Вона ж, не
дивлячись на нього, як перед тим на діда Гарбуза, сказала:
„Застебніть хвартух!" І в цю ж мить він почув своє
становище не в дуже доброму стані. Відчув, що треба
щось сказати, аби почуватися принаймні рівноправно
настроєм з нею. А тут ще кінські гриви розважали і не
давали зосереджуватися. Вони від руху здригалися на
шиях, то закривали в одного зелену стьожку, а в другого
червону. Мабуть, повплітані дідом... То знов викидалися
29

наверх... Коні були такі високі, а бричка була така
низька, що кінські вуха, здавалося, закривали небо і ліс.
„Шановна панно, ви, мабуть, почуваєте, що мені треба
щось сказати, аби розвіяти дурнуватий настрій, який почав
утворюватися поміж нами... Настрій, який виходить ніби
з нез'ясованосте моїх стосунків, започаткованих до вас
ще позавчора ввечері... Але коли я про це думаю, то
роблюся просто дурний, бо не знаю вас... А кожну
картину, що від нашого знайомства постала, і думку, яку ця
картина викликала і викликає, потрібно з’ясувати й
таким чином звикнути до неї... Бо ми живі люДи... бо мені
здається, що ми шукаємо самі себе... А цей світ, що ми
бачимо і в якім ми ніби центром, цього всього, що я
говорю, не потребує виправдувати ні перед ким... Хіба
полю, чи сонцю не байдуже, коли кібець ген, аж той, що
летить з шумом попід лісом, дожене і пошматує на
першім дереві жайворонка? Чи оці хліба, що понад межею...
і ті картоплі, що ми поминули, хіба потребують, чи
вимагають з’ясування причини їх буття на світі? І я,
бувши залежний від загального стану природи, від її
стихійної неумолимости, не знаю, як і почати наперекір
панівному настрою з вами з’ясовну і зараз потрібну мені
розмову". Дівчина мовчала... І Гордій зрозумів, що вона
нічого не збагнула з його промови і йому стало ніби аж
приємно від цього висновку... Із самовпевненістю рішив,
що вона слухає, як шалено б’ється його молодецьке
серце... І скосив очі в її бік, та й помітив на високих ірудях,
на тім місці, де чіпляють брошки, червоний польовий
мак. „У неї, мабуть, теж серце неспокійно б’ється", —
подумав. І побачив ще, що одно пасмо кіс, відділившися
від скроні, закривало до половини вухо, й щока від
цього чіткіше окреслювалася... І на ній коло вуха ріс
білесенький пушок... Гордій став хвилюватися, бо це ж
він у той пушок тоді цілував, шукаючи нестямно її вуст.
Вона ж, чи зрозумівши, чи ні, що твориться в його
єстві, на все відповідаючи, сказала:
„Візьміть віжки"! — і, повернувшися до нього,
простягла з віжками руки... А Лундик, неначе ждучи на той
рух, нез’ясовано дико вхопив її попід руками, і придавив
до своїх губів її бороду... Бо панна Варка з усієї сили
ЗО

рвонулася від обіймів і підставила не те, що кинуло його
на неї... Віжки безвладно посунулися по щитку... Коні,
відчувши волю, рушили з копита в степ... І віжки попід
колесами потяглися по землі
А небо над землею, повне пташок, таке прозоре й
високе, що жодним вудлищем з найвищої тополі ніхто
не досяг би; і поле на землі з пшеницями та житами
саме у красуванні, і межі, зарощені споришем,
косариками, молочаєм, безсмертником і чепчиком, і звіробоєм,
були такі спокійні і несхвильовані... І все було пройняте
літнім польовим леготом, який ніби дихав, а не шептав:
люби й не торкайся; дивися і не думай і попливеш аж
туди, за зелені могили, та кібці, та ліс... попливеш на
хвилях щастя, які йдуть з глибини полів верхами хлібів,
аби кинути мудрого за далекий обрій у степове безмежжя
супокою, де думки прозорі, і серце б’ється так само
супокійно й тепло, як і прекрасне червневе сонце між
небом і хлібами... Все... все було блаженно доброзичливе
і людському серцю, й людській думці, тільки бричка, що
летіла межею поміж хлібами з двома запряженими
велетенськими білими кіньми, везла дикий неспокій, дику та
бездумну боротьбу...
І випростала панна Варка праву руку, і зо всієї сили,
на яку в ту мить була здатна, штульнула Гордія товщим
кінцем пужална із свого батога, який висів у неї з руки
на петельці... Штульнула в губи... і він її пустив... Вона
скочила з брички й впала в жито... Потім, схопившися,
вибігла на межу і рушила бігти до Тернівки, поправляю-
чи на голові брилик. А коні гналися до ліса. Гордій,
замазаний кров’ю, що текла з розбитої губи на
підборіддя, і тримаючися однією рукою за спинку брички, а
другою за сидіння, дивився якусь мить услід панні Вар-
ці...
А далі, ніби остаточно втративши глузд, і собі плигнув
з брички, яка летіла у повний кінський скік... Плигнув,
і якраз попав ногою у віжки, що тяглися коло коліс, ще
й досі не потрапивши уплутатися в них... Коні,
протягши парубка межею, а потім житом метрів з десять,
оббігли коло його кружка і стали в пашні, ганяючи мокрими
31

боками і смикаючи зубами і колоски, і віжки, зачеплені
за людські ноги... Цю нагоду Гордій використав в одну
мить... Розмотав ноги і, вставши з землі та натягаючи до
себе віжки, які не були на диво кіньми зашлапані... та
йдучи обережно, аби не налякати тварин, спинився за
бричкою...
І держачи одною рукою віжки, оглянув себе... Весь
бік був у землі і зелений від розчавленої та порваної
трави... Але, хоч стегно й боліло, шкура не була здерта,
і сорочка навіть не висмикалася b штанів!
„Оце так штука! Оце втяв!.. Оце тобі -візита після
закінчення науки... і посада вчительська!" — вирвалося у
хлопця вголос... „Але якби я не плигнув, то коні
увігналися б або в якусь кручу, або добігли б до ліса і
однаково покалічилися б..." Так розважаючися думкою, він добре
почував, що плигнув з брички через ті мотиви, які
чогось не зриваються словами з язика... І зробилося йому
незвичайно досадно, і він, спершися на бричку, став
давитися проз коні в степ, не випускаючи з рук віжок...
І скільки часу він простояв так, не бачучи перед собою
нічого, хто зна? Але, коні пасучися, потягли його, і він
схаменувся. Вискочив на бричку, справив їх на межу; і
поїхав спочатку поволі, а потім пустив тюпки. Жито
було таке високе, що часом било колосками по ногах, на
яких трималися холоші і досі закочені. Але він не
помічав цього... І коли доїздив до царини, то побачив біля
верстового стовпа панну Варку... Вона сиділа на рові уже
без польового маку на грудях, і дивилася в поле, ніби
виглядаючи його... Коло неї Гордій припинив коні... Вона
встала, підійшла до їх, і, взявши Азіята за вудела,
сказала: „Злазьте, та йдіть подержге!" Він швиденько зліз,
підійшов до неї, і взяв того самого коня теж за вудела...
Вона, сівши, підібрала віжки... Гордій відійшов набік, і
коні з місця рушили швидким тюпаком... А панна Варка,
обернувшися назад, гукнула: „Приходьте завтра до попа
неодмінно о дванадцятій годині дня!" І ще щось,
здається, говорила, та бричка гуркотом, а коні тупотом
заглушили його в далині...
32

РОЗДІЛ П’ЯТИЙ
Ворота були зачинені і хвіртка на клямці... Гордій
зрозумів, що тітка після обіду погнала знову корови, і в
дворі немає нікого... Від цього явища йому здався день
незвичайно тихий і широкий своєю пусткою, але в якій
сонце не могло потовпитися, бувши надміру великим... і
набирало величезних зусиль, аби розгорнутися на ввесь
розмах своєї потуги... І, здавалося, юно почувало себе
серед літнього дня так, як спітнілий, розпарений
господар у маленькій коморі, увійшовши туди з поля дістати з
бо дні сала.
Коли Гордій підійшов до криниці, у якої на цямринах
стояло повне відро води, то побачив під нею захекану
чорну курку, що, одвернувши до тину черево, дивилася
на парубка... Але, коли він вихлюпнув з відра утоплену
осу, аби вмитися, то курка зірвалася, і кудкудакаючи
полетіла в садок. Після цього тиша в дворі не
порушилася, а ніби аж млостю взялася від напруги затримати ще
глибший супокій... І хатні двері, що виставлялися якраз
проти сонця, дихнули на Гордія такою духотою, аж
живиця потекла з сучків... І він з величезним полегшенням
нагнувся до відра... І побачив правий кінець губи
набряклий і кров засохлу у куточку уст... Ще й трохи
розмазану по щоці. Він, важко зітхнувши, сплюнув набік і став
умиватися, і мити ноги, зливаючи воду у праву долоню...
Але обідати в хату не пішов, а поставивши порожнє
відро на цямрини, попростував у клуню і хотів лізти на
сіно, і наткнувся безтямно на стіну. І, вгледівши драбину
з лівого боку, промимрив:„Здається куціша від тієї,
попової../1 І на сіні, в себе на постелі лігши ниць, спустив
праву руку вниз... І завмер... Або неначе сповнився
страшної ваги... Може такої, як найбільша скеля над Тясми-
ном, бо сіно під ним дуже вдавилося донизу... Якби отак
збоку хтось побачив, то конче сказав би, що хлопець так
лежатиме і тоді, коли грім переб’є враз обаполи в тину,
порозкидавши із страшним тріском та луском по всім
дворі шматки дощок з іржавими цвяхами...
І чути було, як пригнала тітка з пасовища корови; як
гуркотіла корба над криницею з порожнім відром униз; і
33

як здавлено стогнала з повним угору; чути було, як тітка
видоїла корови, і як цідила молоко на призьбі, і як
поралася останнім клопотом у господарстві, і як із сіней
гукнула двічі; „Гордію, а йди вечеряти!" Але він тільки
на другий заклик заворушився, підвів голову, і тією
рукою, що була спущена, поправив на голові чуб, і потім
знов прибрав ту вистать у лежанні, яка вже була, і тепер
найзручніше відповідала влежаному місцю... Він знов
спустив праву руку з сіна вниз, і рівно, але, мабуть,
неспокійно задихав...
І зайшло сонце, і вечір повільно переходив в літню
ніч. В одчинену браму знов засвітив місяць; і знов смуга
місячного світла у клуні нижче крокви по стіні
непомітно пересувалася, ніби шукаючи коси. І знов підступила
тривога з яру до клуні та ще й тією стежкою, якою вона
приходила до Гордія першу ніч, і скаламутила настрій,
піднявши уяву на завжди неспокійні верхів’я юнацької
душі... Першим возвісником неспокою був сич. Він
прилетів непомітно і, сівши на відчиненій брамі, став куку-
валкати... Гордій підвівся і гучно ляснув долонями, аби
злякати непроханого гостя. Але нічна приблуда не
зважала і кукувалкала далі... Тоді парубок сплигнув з ожереду
і пішов швидко до порогу. Сич знявся і полетів через яр
чи до попа, чи може на дзвіницю... Місячне світло
блискотіло на його крилах, доки не зник.
І знов під місяцем біліли стіни попового дому, і біліла
церква... І знов великий місяць на незвичайно тендітній
високості держався з такою легкістю, яка може бути
тільки вимріяна молоденьким самотнім серцем. Егеж!
Місяць був прив’язаний до хреста тонесенькою
павутинкою, яку, спускаючися з нього на церкву, протяг нічний
павук, щоб не полетів він в чорну неміренність ночі
легесенько, мов гаряче повітря, золотою бульбашкою... І
якби прохолода з Тясмину стала виступати, місяць би від
неї похилився на своїм прив’язі з-над сонного села ще
далі в світ... З правого боку далеко внизу блищав між
вербами Тясмин і скелі... А на лугах біліли купи туману...
Ніби поодстававши і одпливши від мовчазних хатніх стін...
Не чути було ні співу з села: ні дівочого, ні парубочого,
ні крику водяного бугая з очеретів понад річкою; ні
34

зозулі, ні солов’я, ні свисту від лету зляканої десь дикої
качки...
І тільки над всім: над церквою, хатами, тополями,
вербами, садками, лугами і над річкою пишно двигтіла
зачарована місячна тиша.
І заговорив Гордій, простягаючи руки до попової хати
через яр, виправдуючи тим ту світову правду, що всяке
молоде лихо любить зафарбовуватися у найтемніші кольори
нашого світу... Він говорив: „Варко, прийди... я
самотній... я не чув цього літа ні зозулі, ні солов’я, і моє
серце має кривду до когось великого, на якого немає ні
суда, ні справи... Бо я в місті вчився і всякі
тригонометрії та педагогії заглушили перші голоси весни... Хіба ж у
цій страшній кривді винні ті люди, які мене віддали
учитися? Ні, винен той, хто сполучив науку таких
юнаків, як я, з відняттям у них найкращих часів житія!..
Прийди!.. Я знаю, що ти могутніша від мого великого
кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою
душу всіма переливами пісень всіх пташок з усіх садків
весінньої України... Прийди!., хоч ти мене і вдарила, і
боялася вже їхати зі мною до села, та я знаю, що ти мені
не ворог... Бо ти ж чекала мене коло царини, аби тебе
бачили в дворі на бричці у такім вигляді, що говорить
глядачеві про незмінність звичайного і привичного... Цим
своїм вчинком ти мені показала, що відчуваєш і
виправдовуєш мою поведінку, яка вийшла не з лихої волі, а з
мого юнацького нерозуму і темного недосвіду!.. Варко!..
Ти кличеш мене назавтра на дванадцяту годину...
Мабуть, хочеш мені зробити якусь потрібну несподіванку, з
якої може вийти непотрібна прикрість, бо ти ж хочеш
вже навіки відгородити мене від себе своїм подружжям!.."
І ставши біля відчиненої брами навколішки і
вхопивши руку в руку так, як це роблять молоді артисти,
вишукуючи чогось разючого для своїх вистатей, під час
драматичних монологів... Благав:
„Прийди!.. Я тобі нічого не робитиму по своїй волі...
Я тільки все те зроблю, чого ти забажаєш... Схочеш, я
тебе положу на ожерелі... А схочеш, то зараз же, негайно
тут положу під ожередом... І цілувати не буду тебе, а
тільки придавлю свої губи до твоїх теплих губ так, щоб
35

вони трохи розійшлися і твої зуби аби торкнулися моїх
зубів. І тривожні ніздрі твойого носа напружені і
схвильовані тим, що має статися, аби дихнули гаряче мені в
щоку... Бо я ж народився тільки для тебе... Бо я ж із
малечку аж до сьогоднішнього вечора ждав і жду тільки
тебе, тільки тебе... Прийди!., і взавтра піду до пан-отця
не о дванадцятій годині і не сам, а підемо вранці вдвох...
І не через яр... А підемо селом, тримаючися за руки
зв’язані найбільшим людським чуттям — любов’ю. Так,
як ото на одній картині у Репіна змальовано студента і
студентку, які йдуть радісно через бурхливий життєвий
водоспад!.. Прийдемо і я скажу: „Варка моя дружина...
Поможіте одержати школу і ми будемо працювати довіку
для свого рідного українського на роду!.. “
І саме в цей момент напевно хоч нічний жук, а хоч
кажан, летючи наткнувся на застромлену, косу, бо юна
дзенькнула, а їй неначе у відповідь закукувавкав сич...
Гордій ясно чув, що з того хреста, що на дзвіниці... І в
його уяві промайнуло, як звістовник усяких лих крилом
ударився об хрест на церкві, і від цього перервалася та
павутина, яка припинала місяць до хреста, і стала
скручуватися, неначе струна, луснувши на скрипці.. І все
більшим і більшим жужмом підкочувалася до місяця... І
нарешті під ним зачорніла чорною плямою... А здалека
око приймало її як невеличку хмарку, на якій поволі
піднімався місяць над церквою у небесну височінь... А
сич не перестаючи, з містичним смутком голосив над
селом: „Кукував, кукував!" І як ото малі діти пекучого
дня на шляху, назгортавши пилюги, б’ють по гарячій
купі дубцями і юна, розлітаючися на всі боки, залишає
від ударів посередині чистий твердий ірунт землі, неначе
продутий вітром, — так і від кожного сичевого крику
тумани освітлені місяцем здригалися і одпливали на
далекі краї нічного обрію, а з ними разом хати, клуні,
гурти верб, гаї, байраки і могили... І в центрі того кола,
що від такого явища утворювалося, залишалася єдина
церква... Але не та, що всі селяни знають... А інша. З
одним тільки дзюном, до якого не було причеплено
жодної мотузки, аби дзвонити...
... І немає ніде ні східців, ні драбини, ні дірки добра-
36

тися до дзвона. І Гордій аж сюди почув, як з другої бані
упало вікно на дах. І як побите скло дзеленькаючи
посунулося по покрівлі до країв позагинаних для дощової
води... І над розбитим вікном він побачив, як забіліла
дівчина у білій довгій сорочці і боса з розпущеним
волоссям... Та сама, що влазила у попів вивід... Вона
стояла на повний зріст в утвореній дірці і, держучися
руками за бокові лутки, засміялася до нього...
І схопився хлопець з колін, і витираючи холодний піт
на чолі, промовив: „Ху!.. яка страшна мара!" І, мерщій
зачинивши браму, прожогом вилетів по драбині на сіно...
І впавши під кожух, став дивитися з-під нього на
щілини в брамі, які світилися довгими смугами...
А півень тим часом з горища тітчиної хати статечно
закукурікав, роблячи перерви мовчання... Йому
відповідали півні з усіх кутків Тернівки: з Трандахирівки і з
Хрокалівки, і неначе здавлена луна їм всім — з далекої
Натятайлівки... Гордій нарешті заплющив очі і заснув
міцним передранковим сном, на який здатні тільки
молоді та втомлені надзвичайним хвилюваїпіям парубки...
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Батько панни Варки, о.Дмитро Діяковський, як
учився в першім класі Київської духовної семінарії і ще як
був Дмитром Миколайовичем, якось приїхавши додому,
у Велику Яблунівку на вакації, — пішов, у червні місяці
в Тернівку до церкви... І побачив у церковнім хорі
прехорошу крилошанку Марту Посмітюху, яка співала
дивним дискантом... І був зворушений до сліз її слухавши,
бо здавалося, раз на сто років посилає Бог між люди
таку душу і таке серце чуле, аби співати про те щастя,
що десь на світі єсть, але у наш край чогось забарилося.
І молодий богослов став учащати у Тернівку...
І потім, коли в Києві в семінарській бібліотеці він
засиджувався зимою до пізньої ночі, і часом піднімав очі
з-над книги, то вони довго не поверталися до пожовклих
сторінок грубого фоліянту тому, що мрія приковувала їх
в душі до далекої Тернівки...
А скінчивши науку і зібравшися ставати священиком,
37

він одружився з Мартою Посмітюхою, яка вже була від
нього покриткою і мала дівчинку Варку... Одружився з
тернівчанкою і став священиком у Тернівці...
І був з нього пастир душ такий, які тепер
трапляються зрідка і в далеких землях... І господар був на ввесь
Черкаський повіт! У кого був зразковий, на три з
половиною гектари, фруктовий сад і двір в охайності і
чистоті великій? — У пан-отця Дмитра Діяковського... У кого
слуги були у путящій нелатаній дежі і конче миті раз на
тиждень у домашній лазні? Чиї турми скотини рогатої і
свиней потовпи за селами захрясали поля? Чиї гуси й
качки криком своїм заглушали на ставку голоси
рибалок?..
Від кого з двору кабанники тричі на рік вивозили
фургони годованих кабанів? Він кого щовесни жиди Смі-
лянські, Рохмистрівські, Матусівські і Шполянські
провадили гори перини на Уманський та Чигиринський шлях?
— Від пан-отця Дмитра Діяковського. Чиї були найгусті-
ші копи на ниві і найважчі снопи... Чиї були найвищі
скирти соломи в селі? І чиї паровиці за паровицями
скрипіли на вокзали з пшеницею, ячменем і горохом? —
Пан-отцеві Дмитрові, Діяковського. А на чиї кошти
утримувався фельдшер у Тернівці і було збудовано
амбулаторію ще кращу, як у найбагатшого земства? І на чиї
засоби вчилися найталановитіші діти у Смілі, у Черкасах
і в Києві? — Все, все на спромогу та на ласку пан-отця
Дмитра Діяковського. А через кого не було жодної бідної
хати в Тернівці і жодного старця і жодної сироти непри-
голубленої і жодної вдови невтішної... І через кого
столітні діди і баби веселі і радісні, і в білих сорочках
сиділи на призьбах щонеділі і дивилися, як незнайоме
молоде покоління з онуків та правнуків веселилося,
співало, гомоніло і лузало насіння на вулицях?.. — Та через
нього, через пан-отця Діяковського... Бо він мав на увазі
всіх найстарших громадян Териівських і раз на місяць
особисто заходив кожного відвідувати якогось
принагідного свята... А йдучи додому, по дорозі заходив до най-
бідніших і давав їм найбільший дан на найпекучішу
потребу... І грамотним говорив: „Приходьте сьогодні до школи,
будуть показувати чарівним ліхтарем малюнки і
читатимуть цікаві оповідання! “
38

І приходили люди в школу, і показував вчитель
картинки, а пан-отець читав: „Страшну помсту", „На
Вовчому хуторі", „Ріпник", „Немає матусі", „Роман",
„Дорога". А як розходилися, то давав під розписку тому
газету „Раду", тому байки Глібова, а іншим: „На
розпутті", „Під тихими вербами", „Сонячний промінь"... А ще
іншим: „Пропаща сила", „Енеща", „Люборацьких" і
„Чорна Рада"...
І ніхто не тяг його до відповідальносте ні за
багатство, ні за християнську добрість, ні за мазепинство... І
не боявся він ані вельможних дук, ні преосвященних
владик... Бо всі урядники, пристави та стражники були
ублаготворені і задаровані. А всі сусідські попи,- дяки,
старости та крамарі були вечерями, обідами і
навмисними бенкетами задобрені. І мали роти заткнуті для того,
щоб не крикнути далекому та жорстокому, вельможному
московському натовпові про небезпеку українського
сепаратизму...
І коли дзвін лунав з Тернівської церкви, скликаючи
вірних на молитву... Чи то в неділю, чи в суботу, то
серце в кожного українського селянина здригалося від
теплого почуття, кревносте і спільносте однієї долі із
своїм шановним пан-отцем...
І всі люди навколишніх сіл поза Тернівкою, почувши
цей дзвін чи дома, чи на горі, чи в долині, чи в лісі, чи
за горою, упізнавали його і прислухаючися, знімали шапки,
хрестилися і говорили:
„О вже до церкви благословлять в Тернівці!"
І вже ж коли йшла відправа там у церкві, то в хорі
співала і матушка так, як і за свого дівоцтва; тільки що
тепер біля неї стояла і підспівувала її маленька Варка,
яка, поглядаючи то на людей, то на матір, то на батька
у вівтарі, думала: „Як то мати страшно гарно вгору
тягнуть: „Хвали, душе моя, Господа"... аж батько сюди
поглядають і радіють очима... і я хотіла б довго-довго з
матір’ю в хорі співати, аби тільки дивитися на батька та
на матір, що вони такі радісні між людьми!"
А люди, особливо жінки, йдучи з церкви додому,
питалися одна другої: „Чи ти чула, як матушка гарно
виводила?" „Еге!., але в маленької Варки голосок літав над
39

ними і над всіма басами, ніби блискучий метелик,
влетівши в церкву крізь розбите вікно у бані.. Як виросте,
то буде краще співати від матері.."
І мовчки йшли додому... І літнє сонце йшло під
обідню небесну межу... А дзвони гули з дзвіниці на село, на
Тясмин, і на поля, неначе з велетенського вулика, якісь
незвичайно великі бджоли, які пишного літа не збирають
пахучий мед з квіток та всякого зілля, а збирають з
людських сердець радість та любов... І гудуть про неї під
небесами, аби сонце було завжди ласкаве сприяти
людському єству, квітнути почуттями вартнішими за всі
плекані троянди сходу і за всі наші вуздики і городні, і дикі
польові... І від повноти такого свого бутгя отець Дмитро
Діяківський був справді щасливий!
І з’їхалися тоді зі всієї Смілянщини у Смілу
священики, диякони і дяки вибирати представника у четверту
російську державну Думу... І приїхав на ті збори і Тере-
щенко, що вийшов з українських мужиків у найбільші
поміщики між російські багатії. Його привіз Маркура
Пупань... І вибрали на зборах представником у Думу
державну пан-отця Дмитра Діяковського. Д поміщик
російський з українських мужиків гукнув московською
мовою: „Нє пасилайтє етово священіка... Виберіте
другова..." І дуже здивувався з’їзд, але послав у Петербург
таки свого обранця, шанованого пан-отця Дмитра
Діяковського. І коли він від’їздив у північну московську
столицю, то селяни прохали розказати цареві все про
Пупаня і про його пана... Але чи довелося там цю справу
зачіпати — невідомо...
А вже ж як зашуміло лихо і над оселею нового члена
Думи державної, хтось дав звістку аж туди... І отець
Діяковський після чотирьохмісячної неприявності дома
з’явився в селі напочатку травня... І, ідучи проз
кладовища із станції, зліз із брички, одіслав коні з дідом
Гарбузом у двір, а сам пішов на свіжий гріб своєї матушки...
І довго він стояв мовчки, тільки сльози ревно бігли по
лиці на один вус, і зривалися з нього додолу... А потім
похитнувся і вхопився за хрест, щоб не впасти... І
нарешті, опанувавши себе, підняв руки до небес і з
розпукою прохрипів: „Гей, коли ви там не порожні, то озо-
40

віться!" І ніби почекавши відповіді і не діждавшися її,
переступив гріб і пішов у Сердеківський байрак. А дома
його ждав і дяк, і всі слуги... І прийшов він пізно
ввечері І, не пізнавши навіть дяка, сказав до нього і до слуг:
„Ідіть спати!" А дідові Гарбузові звелів принести
горілки... Той приніс... Отець Діяковський знов заплакав і
спитавшися, чи спить панна Варка, налив той чайник
горілки, в якому звичайно заварюють чай, сів у столовій
при столі і почав смоктати з носка чайникового. А він
же перед цим ніколи не пив... А як траплялося йому
бути на бесідах чи в гуртках, то подавали пити щось
інше, тільки не сивуху.
Посидівши так з півгодини, устав і пішов у спальню і
вніс звідти біблію, сів з нею коло столу; знайшов
потрібне місце, прочитав і не стуляючи книги, поклав голову
на неї і так цілу ніч проспав, неначе перед
семінарськими іспитами утомлений студіями семінарист... А вранці
перед сходом сонця збудив діда Гарбуза і звелів запрягти
у бричку Азіята і Горностая... І коли наймит, запрілий
коні, хотів лізти на своє місце, отець Діяковський
промовив: „Я сам поїду", узявши в руки віжки і батіг, сів і
швидко помчав за село, десь до Росохватої могили... Це
було надзвичайно. Сам- він ніколи не їздив... Тому дід
Гарбуз довго стояв... і навіть коли дивний їздець зник за
селом, він стояв і говорив: „Матінко Божа! Не погуби
його душу... І наверни на розум добру потемнілу
совість... Він же у правій руці мусить держати хрест
святий, а не батіг на ті коні, яким домовики вночі часом
заплітають гриви!"
А приїхав отець Діяковський тільки на другий день
вранці... Коні аж поперепадалися... Видно не пили і не
їли... Бо коли дід Гарбуз їх поприв’язував і забряжчав
тими відрами, якими їх напував, вони стали рватися з
припону і несамовито іржати... Він їх напоїв і дав їсти,
але трошки, щоб неохватилися після вимушеного посту.
А господар тим часом ходив по столовій і смоктав із
чайника горілку... І не питав слуг ні про віщо, і сам
нічого не розказував. Був ніби німий... Навіть маленька
донечка не цікавила його... і став для нього час так і
тягтися... Майже щотижня якоїсь ночі кудись їздив, а
41

приходила субота і неділя, то ставав на службу Божу... І
одправу вів так, як і годиться... Тільки, що в неділю
коли співали: „Хвали, душе моя, Господа", він уклякав у
вівтарі і ревно мовчки плакав.
Хазяйство від недогляду переводилося; припинилися
одвідини найстарших селянських громадян; забулася школа
і видача книжок для людей. А один випадок призвів до
останньої руїни господарства... Трапилося так, що отець
Діяковський сидів у столовій коло столу і смоктав з
чайника горілку... Аж увійшов смілянський пристав і
подав йому папір на підпис... Отець Діяковський
подивився... І підписав. Пристав хотів уже йти, але пан-отець
промовив: „Підождіть"... І розкривши біблію, яка лежала
завжди на столі в їдальні і на тому місці, на якому в
книжках стоять прізвища авторів, написав: „Діяковський".
І затуливши шпурнув нею на пристава... Але той одско-
чив і вибіг на двір... А книга, ударившись об стіну, упала
додолу, на диво не розкрившись.
На другий день до пан-отця приїхав урядник і один
стражник і взяв із двору п’ятеро молодих коней і три
корови з телятами, бо, мовляв, пан-отець якоюсь
запискою подарував приставові цю скотину... Чутка пішла на
все село, що піп роздає своє майно людям, і вся
селянська нужда рушила прохати і собі чогось. А він ходив по
двору з чайником повним горілки, смоктав її і роздавав
усе, що попадало людям в очі... Тоді дід Гарбуз, беручи
маленьку панну Варку за руку, став виходити до прохачів
і прохати їх, аби пожаліли хоч сирітку і не пускали її в
старці... Люди схаменулися... Але і не можна нічого
певного сказати, що в господарстві тоді залишилося... Одно
тільки певно, що пара білих коней і дві корови, які в
нього потім були, ніде не купувалися, а, мабуть, вийшли
із тодішньої остачі, залишалися, а все ж тоді по селі став
ширитися розголос, що треба другого священика, бо цей
знається з чортами... Що мало того, що він бере в праву
руку батіг поганяти ті коні, яким домовик часом заплітає
гриви, але що він щоночі їздить до Росохватої могили...
А з неї йому назустріч виїздить на Ремезі Маркура Пу-
пань... І трохи проїхавши і ніби упізнавши отця Дмитра,
повертає коня і женеться з несамовитим жахом Сердегів-
42

ським шляхом в Херсонський степ. А вслід за ним
скажено летить Тернівський пан-отець Діяковський... Він у
бричці, навстоячки тримає лівою рукою віжки, а в
правій батіг і періщить з усієї роздмуханої людської сили
нещасну скотину, яка напинається з останніх сил, аби
догнати у степу чорного вершника...
Але співають півні у селах далеко на стороні, і зникає
Пупань з конем, а пан-отець опиняється в Тернівці у
себе в дворі, а дід Гарбуз випрягає коні..
Та люди, мабуть, пам’ятаючи минуле і може жаліючи
і маленьку Варку, не шукали іншого попа, хоч і
говорили про конечну потребу другого. І так тяглося, мабуть,
років з вісім. Цього ж часу панну Варку взяв до себе її
батько хрещений, отець Мархела, сердегівський
священик, і віддав вчитися у полтавську гімназію, яку вона
скінчила дуже добре... Там же їй рекомендували, аби
училася на артистку, бо має дивний Божий дар до
співу... Але, мабуть, через те, що її молоденьку придавило
велике сирітське незароблене у долі горе, вона не змогла
випростати вільну думку і зважити своє становище і
вхопити тропи життєвої.
І коли сердегівський багатій Харлампій Пронь
запропонував їй одружитися з ним, вона згодилася і сказала
про це батькові... Батько ніби трохи отямився і перестав
ночами їздити Бог знає куди... Коні відпочили і
погладшали, хоч вже були старі... І все в дворі разом з
панотцем зацікавилося тією подією, що мала статися з
молоденькою господинею, і трохи повеселішало...
І ось в цей то двір з таким становищем, овіяним
несподіваною надією, і прийшов Гордій Лундик о 12-ій
годині дня...
РОЗДІЛ СЬОМИЙ
День був теплий і тихий, хоч і не видко було сонця за
дуже високими білястими хмарами. Тому дід Гарбуз в
одній білій сорочці з розхристаною грудниною біля
криниці під тином, на простеленій сивій попоні сидів і
лагодив ремінну шлею, незважаючи на те, що серед
двору до високого стовпа, на якому стримів ліхтар, прив’я-
43

зано було чорного осідланого коня... Він неспокійно
крутився коло своєї прив’язі, то знов ставав і гріб копитами
землю... Видно вершник мав швидко їхати туди, відкіля
прибув, коли не ввели в конюшню його вороного, яким
уже ніхто не цікавився, крім чорного собаки Пірата. Він,
виплигнувши на свою будку, злігши животом на її
гребінь, і підгримуючи рівновагу тіла, опирався правими
ногами на правий бік дашка, а лівими на лівий, — і
пильно слідкував за конем... Щойно кінь починав гребти
землю, Пірат ставав на всі чотири лапи і статечно
гавкав, ніби змушуючи до конче потрібного супокою. Коли
ж кінь переставав гребти і тільки крутився, махаючи
нервово хвостом, то Пірат знов злягав животом на
гребінь і пильно, не спускаючи ні на мить ока з коня,
слідкував за зміною його чину. Тоді, як товариш Піратів,
другий собака, білий з жовтими плямами, Хапко, хоч і
не прив’язаний, одкинувши ноги лежав під тією самою
будкою нерухомо, неначе з ненаписаної Гоголем повісті
п’яний січовик під шинком, у якого цигани вже вкрали
і коня, і повивертали кишені, і шаблю витягли з піхви і
встромили в зелений гарбуз, на сміх та на наругу
православному і хороброму січовицькому товариству...
Гордій, переходячи двір, помітив коня і думка
шибнула, що кінь похожий на казкового Маркуриного Ремеза,
і йому стало важко і холодно в душі... Але ні дід Гарбуз,
ні Пірат, ні лежачий Хапко нічим не виявили уваги до
перехожого, неначе до якогось заволоки джміля, якому
тільки й діла, що десь бовкнути гудом у далекі кущі на
рів до кладовища і там зникнути може й навіки...
У кухні хлопця зустріла Дунька і звеліла скинути пальто
таким голосом, який говорив, що хоч він й спить в себе
дома нероздягнений, але тут нехай забуде свою негідну
звичку і скидає та вішає на кілку семінарські ледерські
клейноди...
Він її послухав безтямно; і витягши біленьку хустку з
кишені, витер носа, і закинувши рукою чуб з чола на
голову, спитав „Можна заходити?" Дунька відповіла: „Вони
Вас ждуть"... Сьогодні на Гордієві був одяг, в якому він
ходив до церкви у Черкасах... Цебто тожурка з чорного
сукна під високий комір та з гудзиками в два ряди;
44

бороду ж йому підпирав білий твердий високий
комірець... штани були студентські... Так він себе думкою ще
раз оглянувши після домашнього дзеркала, перед яким з
півгодини сьогодні вранці чепурився, сміливо увійшов у
столову... Світла дня тут було повно. І воно його
вразило; він схвильовано побачив невиразно окреслений
гурток людей, а в них за спиною двоє високих вікон,
відчинених в сад. Відтіля на світлому теплі доходило в кімнату
бджолине гудіння, шелест листя і цвірінькання горобців.
Між вікнами під стелею у затінку страшно рельєфно
виступала ікона св. Миколая. У Гордія промайнула
думка, дивна своєю нелогічністю: „Чим. відрізняється о.Ми-
колай Мирлікійський дивотворець від Гордія Лундика?“
Але неначе навмисне, аби заперечити всяку відповідь,
з-за столу почувся хрипкий, зігрітий сердечністю
чоловічий голос: „Ідіть, ідіть... Прихильниче Винниченкової
творчости, ми вас побачимо, який Ви!“ Гість, у якого очі
вже привикли до кімнатного світла, побачив, що то до
нього обізвався о.Діяковський. Він був неголений,
борідка звисала так на груди двома кінцями, похожими на
ластівиний хвіст, що не можна було розібрати: чи то такі
вуса, чи борода разом з вусами. Сірі очі дивилися з-під
широкого чола великим смутком і привітністю, і всю
високу худу постать освітлювали світлом непоборного
горя. Вдячний хлопець підійшов під благословення, але
о.Дмитро не дав руки, одвівши її трохи за спину, і
сказав: „Я знаю, що Ви атеїст, а всяка дисгармонія порушує
чистоту юнацької душі!“ Лундик зніяковіло відповів: „Я
з пошани"...
„Нехай і так... Але чи ви з пошани цілували в руки
хоч одного свого учителя? Виходить, що така пошана,
яку ви хочете виявити мені,, зв’язана із станом нашого
культу. І тому в хлопця з вашими переконаїпіями вона
буде ніщо інше, як лицемірство... А всяка нещирість
нівелює людський характер і роз’їдає волю певніше, ніж
іржа залізо. І ви вже мені вибачайте, що я заради першої
зустрічі з вами, хоч ви вже вчитель, дозволю собі дійти
краю в думці, піднятій у душі даною хвилиною... Наше
життя, незважаючи на те, що світ ввесь є дивне Боже
створіння, варте, аби його проклясти всім гнівом нашого
45

серця, бо воно коротке, бо ми мусимо у великих муках
його кидати і переходити в інший світ... Але, коли ми
його не проклинаємо, то тоді вже не обтяжуймо
умовностями, які не відповідають переконанням нашої
совісти...
Та сідайте, будь ласка... Це от моя дочка Варка, а то
її наречений Харлампій Пронь... Не обтяжуймо, кажу,
умовностями, які не відповідають правді формування
нашого духовного єства і найгрунтовнішому його
цементу, тій думці, що нею ми приймаємо і міряємо світ“...
Тут він закашлявся і взявши чайник, який стояв коло
нього на столі, із рурки потяг рідини змістимо! у ньому,
і знов поставив на те саме місце. Гордій аж тепер сівши
обвів усіх очима і помітив, що Пронь круглоголовий, з
червоним обличчям і вусами, підкрученими вгору... Але
побачене не перейшло у настрій і не підсилило готового
в душі, бо якраз увійшла Дунька і почала споготовлюва-
ти стіл, і не дала устоятися сприйнятому. Вона поставила
у скляному відерці малинового варення, і у великій
синій вазі на високій ніжці жовтих, солодких та крихких
коржиків... І поставила перед кожним запахущого чаю і
по малесенькій посуді для варення... Всі стали брати
варення і пити чай... Сьорбнув і Гордій, але, опікшися,
відсунув питво, аби стигло... Це помітив Пронь і
порушив загальне мовчання... „Що, немає хисту пити
культурну рідину?" Гордій, зненацька захоплений питанням,
в єдину мить збагнув, що незадоволення в його душі і
важкість там є ніщо інше, як ненависть до Проня... І
нічого не сказавши, став тяжко дихати... Але панна
Варка, слідкуючи пильно за всіма, поспішила Лундикові на
виручку: „А ви їжте коржики, поки прохолоне трохи чай.
Вони і без нього добрі". І він вже тепер побачив її всю
одягнену в чорну шовкову сукню з рукавами по лікті і
на високих дівочих грудях знов червону квітку, тільки
вже троянду. А з прегарної її голови злягала на спину і
довга, і темна, і густа коса, підв’язана на потилиці білою
стрічкою...
І та увага, і та турбота, що чулася в її словах,
нагадувала побивання тієї синички, мудрої пташини, що
зопалу вскакує в ятір, який рибалка вранці застромлює
су46

шити після нічного стояння в ставку... Вскакує і зараз
же відчуває свою небезпеку і починає бігати і
встромляти голову в кожну клітину рибальської снасті, шукаючи
вихвату, поки не прийде рибалка і супокійною рукою не
випустить на волю... А де ж та рука, що цю красуню
виборсає з тенет, які їй сплела доля... І дужче в серці
Гордієвім загоготала злоба на чорного чоловіка у
високих чоботях. Бо він її візьме з тенет, та не як супокійний
і богобоящий рибалка, а як пастушок і буде гратися
вловленою душею, доки схоче. І немає ніде спасіня... І
він глянув на отця Діяковського, глибоко зідхнувши, і
побачив, що пан-отець дивиться то на неї, то на нього,
і в вічу стоять здивування і якась здогадка; а пальці ті,
якими він тримає на столі чайник з горілкою,
здригаються... І спитався отець Діяковський, ніби всіх, але
Гордій відчув, що то питають і виправдовують його і
натякають, що автор, про якого починається мова, теж
селянин: „Ну, а в Винниченка, на ваш погляд, єсть
хист? Бо бувають речі, за які людей цінують і тоді, коли
вони не вміють чаю пити?" „О, Винниченко великий
хист... Особливо в малих оповіданнях, де мова стисла і
персонажі як живі... Хоч, правду кажучи, я страшно
реготав, дивлячись на „Молоду кров“... І кажу, що такими
оповіданнями, як „Тюремна Шехеризада", „Зіна“,
„Маленька рисочка", „Боротьба", „Чекання" і „Купля" і
іншими подібними він дорівнює до найкращих творів Джека
Лондона!"
„Еге ж, він великий хист", згодився отець Дмитро:
„Але стоїть на хибному шляху... Він пішов за загальною
європейською модою, що має тенденцію до зміни цілос-
вітніх порядків... Яка для своєї мети обрала найрухливі-
шу частину людей: міську голоту і міське робітництво,
присмикуючи сюди теж, але вже, як додаткову силу, і
селянську нужцу.-. Таким чином Винниченко відгородив
себе від монолітної, багатомільйонової і рідної
дрібновласницької стихії... Яку трудно зачепити якимись
агітаціями, скерованими до зміни нелюбих політичних
порядків... Пішов за цією модою і став похожий на ту бабу,
якій приспішило топити в печі, а готових дров у хаті
немає... І вона вискочила з сокирою на двір, а перед нею
47

стоїть дуб... Вона його сокирою цюк раз, цюк два. Не
рубається... Глянула вгору: велетенське дерево! І каже:
„Не годиться на паливо"... І побігла у вишник і за
півгодини нарубала тоненьких вишеньок, які годяться і на
підапал, і нашвидку протопити... Тільки, що ця баба все
ж таки розумніша від Винниченка, бо якби її спитали:
„Ну, коли дуб не годящий у піч, то може таки навіщось
придатний?" То вона б сказала: „Ото, ще й як!" А якби
Винниченка спитали: „Чи українська селянська стихія
нащось годиться?" То він би сказав: „Ні, не годиться ні
на що, бо раз у раз працює і раз у раз їсть і має завжди
повний шлунок вареників і не схоче слухати промов,
скерованих до руйнації власного добробуту..." А якби він
був удумливіший, то й не сходив би на чужі манівці, а
помагав би своєю творчістю зміцнюватися селянству
морально і духовно, незалежно від сусідства загребущого
та від лукавства їх сичущого..." І кашлянув Гордій,
почувши у пан-отцевих словах правду, яку заперечити не
можна, але яка його власної правди в душі не затемнила,
а навпаки: зробила її милішою і більше вартої уваги і
жалю, як і сама хлопцева доля, захитана останніми
днями... Кашлянув, подивився навкруги, і зрозумів, що
трапиться щось несподіване для всіх і для нього... І
трапиться таке, якого вже обминути ніяк не можна, і яке
кине все його почуттєве життя з найвищої точки
небезпеки на найнижчу скелю, підсунуту колишніми
обставинами побуту та виховання. Кашлянув і почав говорити
схвильовано і трохи заникуючись:
„Еге ж! Винниченко великий хист: і в семінарії я був
найбільший і найщиріший його прихильник і читач... І
справді без дозволу директора і законовчителя отця Пел-
гусія Перепічки я їздив у Київ, аби тільки побачити
п’єсу „Молода кров"... Але Винниченко для мене має
значення не тільки як художник слова... Він з кожного
твору виступає ще як соціял-демократ, який говорить
моїй свідомості, що треба конче спілкуватися з міським
українським робочим людом і відняти у поміщиків
землю для незаможнього українського селянства. А на
Україні, ми знаємо, все поміщицтво чужонаціональне... Тому
горожанської війни не буде, а буде національна навіть у
48

спрямованні на відняття дібр у можновладців... Про що
потурбуються і партійні товариші, і такі, як я,
прихильники рідної культури..." І тут він задиханий і
почервонілий глянув на Проня... А той неначе цього й ждав,
швидко вийняв з кишені револьвер і, поклавши перед
собою на стіл, так, що аж забряжчав увесь посуд, з
притиском, сповненим непохитного переконашія,
виголосив: „Ви як ішли через двір у цю оселю, то певно
бачили чорного коня, прив’язаного до ліхтарного
стовпа? Він похожий на Маркуриного Ремеза... А тепер
дивітеся, прихильниче української культури, на цю блискучу
цяцьку, що я ось витяг із кишені і поклав перед собою...
Зараз вона промовляє так, як звичайні ілюстрації, тому
нехай мої слова будуть пояснювальним текстом до них...
Чорного коня я собі купив у Телепені минулої неділі на
те, аби їздити у своїм господарстві і в тих селян, у яких
і досі не втих розголос про Маркуру... Аби їздити і
нагадувати мужикам, що мають у мені такого добродія,
якого вони убили колись... А цей револьвер на те вам
показує, щоб ви бачили, що є ще поміщики, хоч і з
місцевих громадян, але інтереси яких однакові з
поміщиками всієї Росії. І що у вашу Україну, коли вона
простягає руки по мою землю, я стрілятиму як у дику свиню!"
Лундик прохрипів: „То вам і доля випаде так як
кацапським можновладцям!"
„Помиляєтеся ви разом з пан-отцем Дмитром... А втім,
шановний господар на початку своєї священичеської ді-
яльности справді був небезпечний існуючому ладові... А
тепер уже все гаразд... Ви вибачайте, отеє Дмитре, за
одвертість..." Отець Діяковський, нічого не сказавши,
тремтячою рукою тільки підняв до уст чайник з
горілкою, а Пронь розходжувався: „Пурішкевич, Савенко,
Марков, князь Мещерський, граф Бобринський і Столи-
пін на останній Сесії державної Думи домоглися закону,
який вже не буде ставитися до українського питання
неначе селянська дівка в коровні до поповича... Цей
закон засуне і підступні стежки із заходу „прусакам"
мазепинства, галичанам. А без їх що ви зробите?
Нічого... А селяни соціалістів ненавидять, бо інстинктом
почувають, що вони підкопуються під їх старосвітське щас-
3 І2-'

тя... І кожний учень вищої чи середньої школи у них
носить назву соціаліста... Ви чули, що минулого року
скспропріятори ограбували Телепинський завод... А
минулої неділі проходили через село два студенти... Один з
Ніженського інституту, здається, син ташлицького попа,
а другий з Дерпського ліцею, брат Носачівського
лісничого... І ось наш п’яний селянин Гнатко Щенюк, їх
побачивши на канаві сидьма під селом, побіг на вигін і
став кричати через церковну ограду до дзвонаря:
„Дзвони, Микито! Соціялісти прийшли село підпалювати. Вони
грабують заводи, щоб селяни не їли цукру!.. Дзвони!.. Бо
пани мають цукерки, халву і родзинки... То щоб ми рота
не роззявляли на їх ласощі, вони роблять нам цукор, а
соціялісти хотять, щоб ми їли печені буряки... Дзвони,
Микито, бо он вони сидять і хотять підпалити село і
хотять пустити нас у старці". Микита схопився, ніби
опарений, і почав дзвонити на гвалт... Позбігалися
селяни і були б повбивали їх, та нагодився я і оборонив... Як
бачите, хліборобську стихію трудно потягти за
соціалістами, як зазначив ще шановний пан-господар... Тому
нехай цей випадок буде вам пересторогою: як тільки
схочете в нас відібрати землю, то так дамо вам, що ви й
зуби визбираєте!" І ніби мандрівник, зв’язаний
харцизами на глухім шляху, дивиться на ніж, яким вже зарізали
батька і матір і який лаштують всадити і в його
горлянку, з таким почуттям дивився Гордій на Проневу ліву
скивицю, яка, коли він говорив, була найчервонішим
місцем на всім обличчі... І не встиг розмовник перевести
дух після говоріння, як Лундик, справді блідий аж
жовтий, поглянувши на образ св.Миколая, швидко схопився
і підскочивши до опонента, учистив з усієї руки у те
місце, що притягало зір, і вигукнув: „Ось як диспотують
з сердегівськими аріями!" Пронь від удару упав зі
стільця, який з гуркотом відлетів до стіни, але Гордій вже на
зваленого не дивився, а підіймав допитливо несамовитий
погляд на пан-отця, до краю здивованого... І почув
страшний своїм звучанням голос: „Навколюшки, навколюшки,
собача душе!" І глянув Гордій на Проня знов, аж він уже
стоїть, а з лівого ока течуть сльози у два струмки по
щоці і в правій руці тремтить револьвер, справлений
50

йому в обличчя... І мить за миттю чорна голова кричить:
„Навколюшки, навколюшки, собача душе!“... І що
сподіялося в розбурханій семінаристській душі, але він
преспокійно повернувшися спиною до небезпеки, став
повільно йти до кухонних дверей. І на єдину тільки мить
йому забажалося плигнути через стіл, о діткнути
панотця, вискочити у вікно і бігти через яр додому тим
самим напрямком, яким він уже йшов з першої зустрічі
з панною Варкою... Але переміг темний людський
інстинкт, який знав, що стояння тут перед револьвером чи
вклякання навколішки з переляку, або втікання,
принесло б раптову смерть... Цьому темному почуттю
допомогла і панна Варка, підскочивши до Проня з криком: „Не
стріляйте", — і вдаривши по озброєній руці... Револьвер
стрельнув і поцілив в синю вазу, яка брязнула
друзками... І застукотіли жовті коржики, розкачуючися по
столі, і гупаючи на підлогу разом з дзенькотом скла...
Гордій опинився в кухні... А отець Дмитро, тримаючи в
правій руці чайник з горілкою, підійшов до Проня, який
схвильовано ховав у кишеню зброю, заговорив: „Будь
ласка, шановний пане, цього тижня не турбуйтеся
робити до нас візиту, бо панна Варка Дмитрівна поїде до
своєї родички в Полтаву!.." А Пронь, повернувшися до
панни, спитався: „А ви що скажете?" Вона на нього
подивилася і сказала: „Нічого..." І вийшла швидко У
свою кімнату і чути було, як ізсередини заперлася. А
Пронь вигукнув: „Виходить, що чорта не прохай, він сам
прийде. До побачення!" І гупаючи підборами чобіт,
вийшов із столової. Отець підійшов до дверей доччиної
кімнати і постукав... Але звідти почулися слова здавлені
риданням: „Татусю, зараз не йдіть!" Батько відповів:
„Добре, дитино!" І обернувшися почав дивитися по
кімнаті, і нарешті гукнув у розчинені двері кухні: „Дунько,
йди прибери!" І сам пішов до себе в кабінет. Увійшла
наймичка й стала роздивлятися по кімнаті.
РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ
Ідучи додому, Гордій переходив кладку над Тясмином
і побачив у воді, що на голові немає семінарського
карту51

за... І аж зупинився від тієї несподіванки... А потім,
махнувши зневажливо рукою, попростував до тітки... Двір
був зачинений, хоч у йому й почувалася якась безладь
через те, що корови були не в хліві, а в дворі: одна
лежала у затінку під клунею і ремиґала, а друга коло
криниці паслася у спориші... Ще тітка ніколи не кидала
скотини на таке призволяще навіть і в дворі... Сінешні
двері стояли навстіж.. А з сіней йому назустріч вилетіло,
кудкудакаючи, з півдесятка курей і полетіли до сажа,
звідки було чути крик поросяти... Це все разом
викликало Гордієву увагу з осередньої заклопотаносги назовні. І
він вже поспішаючи відчинив у хату двері і не гадаючи
про те, що могли наробити в сінях кури... У хаті тітка
Горпина лежала на полу... А глянувши на Гордія, який
переступивши поріг, допитливо дивився, — підвелася і
сіла... Вона була заплакана і поглянула на нього з
якогось глибокого куточка душі.. „Чого це ви плачете?" —
спитався тривожно хлопець... „Не плачу, а плакала... Добре,
що ти там не барився... Дай, будь ласка, поросятам, а
потім трохи попаси корови... Бо зі мною щось непевне
діється..." Заговорила тітка... „Люба тітусю! Я прийшов з
тим, щоб зараз же, негайно, переодягтися у свіжі
сорочки та йти у Пастерське до свого товариша Олекси
Губрія, він там завідувачем двохкласової земської школи, я
хочу в нього влаштуватися на учителювання..." — одпо-
вів ніяковіючи небіж. „А хіба батюшка нічого не
поможе? Чи це, може, він тебе туди справляє?" — „А ви
знаєте, тітусю, він якийсь великий та розумний Дмитро
Миколайович..." Замість відповіді проговорив небіж
„Такий він, тітко, якими можуть бути тільки дуже вдумливі
учителі або письменники". — „Що? У його вже зовсім
зашпарі одійшли? Ну, слава Богу, бо шкода було і його,
і його дочки... Та й доброї його священичої слави...
Слава Богу... Дуже добре... Ну коли таке, то роби вже,
що тобі зараз у потребі, а я й сама якось дочовпаю з
хазяйством до вечора... Сорочки твої я ще не встигла
попрати, але в коморі, у старій скрині, лежать ось уже
Бог його знає, скільки років чисті дядькові сорочки...
Вибери, які тобі зручнішатимуть, і надінь цього разу... А
прийдеш, будуть і твої готові... Ти ж там більше тижня
не гаятимешся?"
52

Тітка Горпина полегшено закінчила свою мову,
неначе вона зробила зі слів Гордієвих висновок, що хлопцева
справа має рух від самого попа, якого слава ніби трохи й
занепала, але останніх часів парафіяни стали знов
хвалити... Та так чи інакше, він все ж таки піп і між тими
панами, що можуть дати Гордієві посаду, все ж таки має
голос... Гордій відповів: „Ні,- більше тижня я не буду!" І
пішов у комору, несучи думку про те, що тітка не робить
належних висновків... А коли увійшов назад
переодягнений, то застав її сидьма в такій виставі, в якій і була. І
він догадуючися про якусь тяжку турботу тітчину,
заговорив співчутливо: „Тітусю, не журіться, я стану за
вчителя і вас до себе візьму... А зараз, ви вже вибачайте, я
не знаю де сало... Візьму в дорогу..." Тітка встала
помаленьку і тяжко зідхнувши, підійшла до мисника, взяла
там шматочок сала, і даючи небожеві говорила: „Е, що
там казати?.. Спочатку сам собі дай раду, а там буде
видко... Сьогодні я недовго й пасла... І коли гнала з
пасовища, то бачила, як ти йшов до батюшки... Так мені
було важко, так важко... Чи я занедужаю, чи може що
станеться? Бо пасучи, я задрімала на Малосмілянськім
рові... І приснилося мені таке, що й цур йому!.. А ти не
дуже квапся... До вечора ще далеко... Хоч і як, а зайдеш
до Пастирського завидна... І немає мені кому розказати
того, що наснилося... І ти вже не май гніву на мене,
стару... І вислухай, та тоді вже й підеш з Богом... Та й
оглядайся серцем на подвір’я твоєї тітки... Вона до тебе
ставиться не гірше від рідної матері... І не барися, бо я
думатиму, що хто знає, що з тобою сталося в дорозі..."
„А що ж вам, тіточко, приснилося?.." — „Ніби я
розпалила піч, і відтулила каглу, і дим рушив іти не в
вивід, а в вікно, оце, що проти печі... І в йому немає ні
шибок з рамами, ні луток. І в цю діру так тобі дим валує
на двір і лягає влад на цю стежку, що йде до берега...
Лягає влад і котить великими клубками згори до Тясми-
на... А від річки, трохи під наш косогір, лежить Маркура
Пупань, черевом до землі, і дме на дим той, що до його
сповзає згори... Дим від його дуття плине смугами до
садків, покриваючи і річку, і луки... І щойно торкнеться
якогось дерева, воно зараз же спалахує високим та
стрім53

ким полум’ям... А з полум’я вилітає чорний крилатий
крук і летить до Прикупової могили і там на неї сідає, а
Маркура вигукує: „Оце такі будуть чорні й ягоди цього
літа". І так у березі ставало повно диму і всі дерева
горіли... І ввесь верх Прикупової могили був чорний...
Нарешті Маркура схопився та як свисне! І зараз же ввесь
чорний верх могили відділився і став летіти до нього... А
могила лишилась на тім самім місці чиста... Коли
придивлюся, аж то летить, повставши з вороння, вороний
його кінь Ремез... Прилетів і став перед Пупанем... І
вискочив він на коня та як прискочить до. мене... А я
стояла за причілковим тином коло хати, та як
прискочить, та як ухопить мене за руку, та так ниць і положив
на сідло, як і перший раз, кажучи: „Огій, молодице, тоді
я тобі нічого не зробив, то тепер доведу краю!" І я
перелякана прокинулася і зараз ніяк не можу
заспокоїтися... То ти вже, дитино, іди і не барися, бо це сон
поганий... Він може віщувати якісь події і для нашого
двору не добрі... Треба конче висвятити цього тижня
подвір’я, щоб потім не стало запізно..." І те, що він
нічого не говорив тітці про пригоду, і те, що він про неї
вже не скаже, робило йому з тітки людину хвору на
сліпоту та ще й довірливу, яку глупої та невидної ночі
він потрапив вивести весною на Тясмин тоді, коли
рушила перша крига... І там, її поставивши на велику
крижину, сказав: „Як стукне під вами крижина об щось,
тоді сходьте"... І добре як стукне вона об берег... А як це
трапиться при зустрічі з іншою крижиною серед річки?
Що тоді буде глупої та невидної ночі з людиною
довірливою ще й хворою на сліпоту? І те, що у йому сиділа
ще й тривога про себе, яка не говорила ясно чого, але
говорила настирливо, що треба спішити... І він її не міг
не слухати і поспішав, кидаючи саму тітку дома, давнім
лихом злякану, — все це робило з Гордія самому собі
такого жалюгідного, неначе школяра забріханого і перед
учителями, і перед батьками... А що найголовніше то це
те, що він добре знав, що всі ці настрої його покинуть
тоді, коли перед ним розкинуться степові простори і
своїми межами і стежками покажуть напрямок до тієї
мети, до якої він себе сьогодні взагалі скерував... І
Гор54

дій підійшов до тітки і взяв її зморщену і шорстку від
праці, але теплу руку... Взяв, щоб на прощання
поцілувати... І враз сльози йому здавили горло, і покотилися з
очей на шкарубку, маленьку спрацьовану руку. І чи тому,
що тітка відчула те, чи тому, що це було прощання, вона
заплакала і говорила, цілуючи його в голову: „Не забудь
нічого потрібного... візьми он ту палицю в кочергах, бо
може трапитися у полі погана собака... І нехай
несподіванка, що завжди виникає при сподіваному, стане тобі,
чи в дорозі, чи після дороги початком доброї долі...“ А
коли він був на перелазі і оглянувся, то тітка Горпина
стояла на сінешнім порозі і хрестила його на відході...
Він був у тім костюмі, в якім ходив до попа. Тільки
замість картуза на голові мав чорну смушеву шапку. І в
правій руці був костур, взятий з кочерг, а під лівою
пахвою вузел з хлібом та салом. І коли вже зайшов за
клуню, тітка почала вгонити корови в повітку... А потім
унесла їм торішнього сіна з клуні, і розвівши водою
яшного борошна, полила ним сіно. А давши їсти
поросятам, пішла в хату, замкнувши за собою на клямку і
сінешні двері, і хатні. І стала серед хати перед іконами
навколішки молитися... І час ішов, і нікому було його
спостерігати і вже сонце було спущене на Рохмистрівські
поля... і над ним небеса піднімали червону розпечену
пащеку заходу, в яку воно через кілька хвилин мало
зсунутися з потемнілої землі. І тітка Горпина молячися
повернула голову до вікна і побачила надворі вечір і дві
тополі, між якими чорніли ворота її двору з двома страшно
червоно освітленими верхами... І нагадали вони їй ті
дерева, що приснилися сьогодні в полі, які горіли від
Пупаневого дмухання... І впала тітка Горпина ниць і
зашептала: „Господи, милосердний, не постав мені
гріхом перед душею те, що і я перебувала так, як і всі люди
світову річ, молодість... І будь Гордієві в дорозі і
верстовим стовпом, і ясною стежкою; а між людьми на бесіді,
коли потрібно, будь розумною мовою і розумним місцем
для зупинки останнього слова розмови. А коли ти йому
пошлеш щастя чи у полі, чи в ласкавім домі мудрої
родини, то нехай він ним не цяцькається, як молода
хазяйка новим горшком, в який коли треба, коли й не
55

треба наливає варива, аби тільки частіше бачити перед
собою..." І від заходящого сонця падала на ікону Божої
Матері крізь вікно світла та вузенька смуга, неначе тепло
дожитого почуття, яким світить старе серце з останнього
передсмертного слова... І хоч у лампадці була олива, але
вона не горіла, і там було темно... І хоч стара жінка була
ще жива і серце билося у простягненої ниць, але вже
жодного слова не виривалося в неї з уст і вона лежала у
вечірній тьмі зачарованій мовчанням... Аж ось. вона в
тривозі ворухнулася і притулила праве вухо до землі...
Послухавши хвилину, підвелася на руки і знов слухала...
І затупало до хати кінською ходою, і вона схопилась і
побачила на чорному коні вершника, що їхав від клуні
до вікна, і гукнула: „Ти таки приїхав. Але тобі не
поведеться діп’яти свого... Ти мені мертвий не такий
страшний, як був за життя,,... І вхопила ослін, що стояв під
стіною, накритий килимком від одного вікна аж до
другого, і відсунула його від стіни; і вхопила два рогачі і
поклала їх навхрест на ослоні перед одним вікном, а
потім вхопила чаплію і рогач і поклала навхрест на
ослоні перед другим вікном; і взяла з шийки качалку- і
копистку і швидко поклала навхрест на столі перед
причілковим вікном...
А вершник знадвору гукав: „Чи дома, бабо, твій
небіж? Як дома, то нехай виходить сюди... А коли скажеш,
що немає, то відчиняй двері: я ввійду і подивлюся в
хаті... Чи не сховався десь під полом у твою спідницю?..
А тітка Горпина провадила своє: „Кажи, кажи, нечиста
пекельна душе, що хочеш, а я знаю, хто ти... Ти обіяс-
ник... У тебе он і спини немає, а замість неї корито... І
ти не ввійдеш до мене в хату!" І почала від причілкового
вікна аж до придверного хрестити стіни і говорити
заклятая: „Щоб тобі кожне вікно стало Божим порогом у
мою оселю... І щоб ти взявся пекельним димом увесь і
зник у безвісті, як щойно переступиш якусь лутку і
торкнешся святого хреста з рогачів!"
А знадвору вершник люттю лютився і гукав: „Не
верзи, стара собако, чорти батька зна чого, а відчиняй двері,
або говори по-доброму, де твій небіж, бо я знайду
стежку добратися до тебе!"
56

І зупинилася стара жінка посеред хати, і глянула
кругом себе, а потім перехрестившись, вхопила кочергу і
макогін і поклала навхрест перед порогом. І вхопила у
підпіччі з макітри дві ложки і поклала навхрест на
припічку піц каглою, приказуючи: „Господи, я знаю, що
твій хрест чудодійний і всемогутній, коли його
християнська душа візьме собі у захист, хоч би він був навіть з
попелу, яким грішники у пеклі дихають замість повітря...
Знаю і благаю, охорони мою душу від гієнського гостя і
не дай умерти без сповіді і без святого причастя!.."
І вершник вдарив коня і прискочив ним під саме
вікно і тосунув ногою в рами... Так і посипалося скло і
в хату, і на призьбу... А стара жінка крикнула не своїм
гласом: „Гордію". І впала на землю крижем... І в цьому
крикові стороння людина почула б і розпач самотньої та
загнаної душі на безпуть, і ту думку, яка збагнула в
останню життєву мить те, що справді з нею сподіялося,
але якого не знатиме ніхто довіку... І війшла у хату
невидимими стежками тиша і придавила долі жінку, лаву,
піл, рогачі і скриню, неначе морська глибочінь ті
кораблі, що колись осіли на невідоме дно океану... А те живе,
що лишилося непридавлене тишею, десь у кутку
догризав шашель... Його було чути не тільки всіма просторами
хати, а, мабуть, і нічною далиною села: бо аж на Натя-
гайлівці вила собака, зачаровуючи моторошністю всі
нічні речі і присмоктуючи нею у тітчинім Горпиненім
подвір’ї до землі копита живих коней... І свиснув вершник
на дворі... До його з-за клуні виїхав другий... І перший
до його промовив: „Видно, собача душа, зійшла з
двору?" „А ви не гадаєте, що він притаївся десь у хаті?" —
відповів другий. „Ну то злазьмо, та лізьмо в хату..." І
обидва позлазили з коней і поприв’язували їх до жертки,
що була прибита одним кінцем до хатнього стовпа, а
другим до клуні... І перший підійшов до вікна і взяв
його руками за рами, з яких вже повилітали шибки, від
удару його ноги, і потяг... Вони легко вилізли з луток...
Тоді він нагнувся в хату і переступив ногою низький
пристінок між призьбою і лутками і опинився в хаті. За
ним поліз і другий... І глянули на піч, під піл і, ніби
змовившись обидва, обминали серед хати ту, що лежала
57

долі, вийшли в сіни... І видно були і на горищі, і в
коморі, і в черезсінешній хаті, бо ввійшовши назад,
перший говорив: „Нема ніде... Втікла тхорина душа! Ну, то
я ж тобі зроблю не те... Будеш пам’ятати до великодного
ладану!.." І нагнувшися до лежачої жінки, взяв її за руку.
І трохи подержавши, проказав глухим голосом: „Вона
мертва..." І зняв з неї пояс, що ним підперезана була
спідниця, і зв’язав кінці і причепив його до ввігнаного у
сволок гака, який можна помітити у кожній українській
хаті, бо його туди забиває старий господар за тиждень
перед вінчанням свого сина... Аби була у домовика сила
держати своєю опікою все народжене до певного
зросту... А найперше держати колиску для тієї дитини, що
вродиться в молодошлюбців... А щоб домовик не забував
про свій обов’язок, то вони дбали, аби віл сідав на
горищі чатувати тільки проти забитого гака. Для цього
вони приносили трави з того місця садку, де перший раз
цілувалися, і клали її на горищі якраз проти нього... І
першу пелюшку після дитини стелили сушитися там же
з відповідними примовами... І отже до цього гака
причепив перший вершник пояс і обернувшися до свого
товариша, звелів: „Ну, Мелето, поможи уже мертву
повісити, а потім поїдемо не в Смілу, а в Рохмистрівку, там у
мене приятель пристав і я скажу, що Лундик повісив
свою тітку, забрав гроші і втік... Після того, що він мені
зробив у попа, все буде так, як треба..." І повісили стару
жінку на тім гаку, на якім юна замолоду не вішала
колиски і, мабуть, вже не повісить і небіж її. І вийшли
обидва надвір, поодв’язували коней. І той, якого перший
назвав Мелетою, одчинив ворота, і вискочивши теж на
коня, подався разом, як бачимо, вже з нашим знайомим,
Пронем, шляхом у напрямку до Рохмистрівки... І все
господарство лишилося серед ночі з розчиненими
ворітьми, аби входила і непрохана пустиня і той час, що не
міряється ніякими годинниками, ні календарями... І
бовваніло господарство над яром проти попової садиби з
мовчазної, ще не освітленої місяцем ночі, неначе
велетенські домовини...
58

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ
Ніхто не знає, як я любив тишу колишніх священи-
чих садиб... Тишу, коли вдень після метушні
господарської враз починався мовчазний антракт. Коли над
селами, мов купи густого білого, сонячного розпеченого
туману, стояли церкви, позвішувавши вниз дзвони, прис-
лухаючися ними до останніх своїх звуків, вирваних
дзвонарями минулої неділі і кинутих на перелетні степові
вітри, аби вони віднесли їх неначе журавлів з
притишеним гудінням аж до далеких морських берегів і там
затихли з ними в гуркоті хвиль... Ніхто не знає, як я
любив отаку тишу колишніх священичих садиб, коли
одна якась думка в голові вирізнялася і прояснювалася
так між іншими думками, як сузір’я воза на нічному небі
між мільярдами зір... І коли вимріяна картина в душі
робилася такою велетенською, що не потовплювалася
між небом і землею... Але щоб таки поміститися в світі,
то перехилялася верхньою своєю рамою за найдальше
коло обрію, і приймала у свої кольори сонячне проміння
так, неначе молоденька дівчина пристиглу ласку від
змученого жагою і нею таки притишеного хлопця... І ось
такої пори панна Варка щось робила в себе в кімнаті над
розчиненою корзиною і валізою... Вся її постать
світилася зосередженістю і певністю душевного стану... Аж
відчинилися двері в кімнату, і на порозі стала Дунька і
незважаючи на панночку, почала з робленою урочою
побожністю хреститися в куток над столом, де видніла в
рушнику ікона якогось святого... І робила це так, ніби
вона цілий тиждень шукала змоги це зробити, а
знайшовши не зважає вже ні на кого і одбуває своє душевне
наставлення... Панна Варка, відчувши навмисність
такого явища, зараз же відвернулася до вікна і стала
дивитися в садок. І Дулька вже без всякого стриму заговорила:
„Що, не подобається?" Панночка відповіла: „Еге ж, не
подобається... Треба завжди стукати в двері, як хочеться
до когось заходити в кімнату..."
„Ні, вам не подобається, що я христюся." Панна
Варка звільна обернулася до неї і сказала насмішкувато:
„Дунько, що тобі Бог дав?"
59

„Не Бог мені дав, а люди і дід Гарбуз! Всі говорять,
що ви відьма, а дід Гарбуз після вчорашнього розказав
мені все... Він давно слідкує за вами... Він бачив, як ви
на хаті розшивали сніпки і ходили в берег співати, і як
привели з собою того причинуватого Лундика... Це тоді,
як ви до мене плигнули в ліжко і питалися, чи він
подужає діда Гарбуза... О, бачите, моя правда, бо
почервоніли... Мені що? Якби про мене йшла справа, я
мовчала б, а то мені жаль батюшки і того бідного вашого
жениха...,,
„Щось ти, Дунько, дуже пащекуватою стала... гляди,
щоб тобі хто рота не заткнув, справді якимсь гарбузовим
хвостом..."
„Не бійтеся, не заткне! Уже тепер всім відомо, хто
такий Лундик. І вже я то знаю, чого ви вчора стали йому
в оборону... Чорт бісові не дасть ока виколоти..." „Чуєш,
Дунько, іншим разом я тебе так би поперла з кімнати,
що вслід тобі тільки зашуміло б, а зараз бачу, що ти в
своїй невторопливій голові щось маєш до мене... Ну,
говори."
„Еге ж, говори! А буду говорити, бо мені жаль
батюшки, і отого бідного вашого жениха." І зупинившися на
мить, ніби ковтаючи якусь частину думки, юна вела
своє: „А говоритиму... Отож сьогодні я не хотячи
звалила кочергу, а юна падаючи зачепила на вішакові картуз,
який впав теж.. Тільки що в помийницю... Витягаю,
дивлюся, аж упізнаю Лундиків. Мені спершу стало
дивно: як то людина може з гостей піти без картуза... А
потім згадала, що дивлячись крізь одхилені двері на
вчорашню вашу бесіду, я трохи не на смерть перелякалася...
Та й думаю: Господи, до чого бувають люди скажені!.. Та
й думаю: що то Гордій тепер робить?.. Та мерщій з
картузом до нього через яр!.. А потім на гору... Коли
дивлюся, а в їхньому дворі повно людей: жандари,
стражники... І сила-силенна приставів на бричках і так
кіньми... І всі то злазять з них, то знов вилазять.. То як
очманілі ускакують у хату... То знов вискакують. Та все
кажуть: „неть, неть..." Та все кажуть ще щось... Аж під
клунею стоїть табунець жінок... Я до них та й питаюся в
Казиленкової: „Що юно таке?" А юна мені: „Гордій
60

Лундик повісив свою тітку, украв гроші і кудись утік...“
Господи! Світ у мене під ногами захитався... Біжу я з
гори до Тясмина і не знаю вже, де й діти проклятий
картуз! Думаю, що ще й на мене скажуть: „Неть, неть...,,
і ще щось... Та його в рогіз! Тільки зашуміло... І оце як
собі хочете... Хоч мені і дуже шкода батюшки і вашого
бідного жениха, але далі вже годі.. Іду від вас... Нехай
мене Бог милує від такої напасти... Не хочу у такім домі
наймитувати..."
Тут панні Варці ніби не хватило повітря і вона,
побілівши, вхопилася за груди, потім сіла на стілець і
опанувавши собою спиталася:
„А ти батюшці казала про це?" — „Ба ні" — „Не
встигла?" — „Еге ж."
„Дунько", — сказала лагідно панна Варка і, вставши
із стільця зробила крок у напрямку до неї, але Дунька
одхитнувшися, погрозливо промовила: „Не йдіть, бо
перехрестю". „Дурна! Дивися, я й сама перехрестюся", —
зашептала зніяковівши Варка і перехрестилася. „Тепер
бачиш, я не відьма. Сідай ось на цей стілець і я тобі
чисто все розкажу, щоб ти знала й не робила дурниць..."
Дунька не сідала. Та панночка на це вже не зважаючи,
переконувала: „Слухай і все, що почуєш, розкажи дідові,
а він нехай розкаже тим бабам, з якими стає на мову...
Невдовзі, після приїзду з гімназії я забажала узнати, чи
буду щасливою, та й пішла ворожити до баби Гамарнич-
ки... А та мені каже: „Ти, либонь, чула, дитино, що
говорять про твою матір... Буцім вона встає з того світу
і йде у ваш берег і співає вночі... Отже покійна матушка
перестане це робити, коли хтось рідний проспіває раз ту
пісню, яку співає вона... І потім негайно вернеться в
свою хату тією стежкою, що літають відьми... Але тому,
що жива людина не потовпиться крізь вивід, то я
розшила під ним сніпки і, повертаючися після співу з берега,
опинилася на сірісі, потім на горищі. І проходячи проз
лежак до сінешного влазу, я страшно злякалася і не
зогледілася, як мене й скинуло з горища... І хоч і встигла
тоді вхопити свою хустку в сінях, але вже не втрапила в
хату, і вибігла із сіней надвір. Аж тут із-за причілка
нанесло на мене Лундика... Про це тобі вже розпоиідав
61

дід Гарбуз. І бабі Гамарниці я й тоді не вірила і тепер не
вірю, але чого я її послухала, я й сама не знаю. Отже
нема чого тобі нас кидати, а тим більше, вносити
батюшці у вуха безгрунтовні поговори...,, Але Дулька, що
увесь час слухала свою панну з роззявленим ротом, не
встигла щось похоже на людське сказати, як постукав у
двері пан-отець Дмитро і на доччине „можна", увійшов
без чайника і, сівши коло стола на вільний стілець,
сказав Дуньці: „Іди, дівчино, до господарства, бо будеш
і нині борсатися з поранням до пізнього вечора"... Дунь-
ка, зідхнувши і глянувши на панну Варку,
перехрестилася до невідомого святого, чого в таких випадках раніше
ніколи не робила, і вийшла.
„Моя дитино", — почав отець Дмитро. — „Добре, що
ти вчора меле не пустила... І нині і ти, і я будемо
розважнішими і легше найдемо стежку запобігти лихові,
що на нас насувається..."
„Таточку", — вигукнула панна Варка, заломивши руки
і ніби аж крізь сльози, які виступили з серця до очей,
під тиском тривалого розпачу: „Де ж ви були раніше з
батьківською ласкою співчуття?.. Бо тепер я до вас вже
відгукнусь з хвилевою щирістю, на яку здатні самотні
душі під впливом кожного живого людського слова... Чи
воно вийде з душі харциза в лісі, який після його зараз
вас заріже, чи воно вийде якимсь дивом ізсередини того
стовпа, закопаного в нас посеред двору для підтримки
ліхтаря..:" — „Господь з тобою! — обізвався збентежений
батько, несподівано застуканий страшним змістом
доччиних слів. — Я не буду дошукуватися рації тобою
сказаного... Нехай мене Бог боронить. У таких випадках
аналізувати свої почування небезпечно... І треба тільки
віддатися велінню серця і говорити про горе, що
проситься у слові на світ Божий, аби зникнути від
людського співчутливого погляду. І нехай би я вже став і ліхта-
ревим стовпом, тільки не харцизом, аби лише ти, моя
дитино, до мене заговорила і тобі від цього щоб
полегшало".
„Таточку, я хоч і чую іцирість ваших слів, але знаю,
що це буде остаїпія наша розмова... Коли я вчилася в
гімназії, мене товаришки звали „покритчучка" і сахалися
62

товаришувати зі мною... Я нишком плакала і була між
ними сама... А коли одбувався вечір по закінченню
гімназії і на йому була уся полтавська пишнота разом з
губернатором і губернаторшею, і я, проспівавши
сольовий номер, сіла на своє місце, то побачила, як мій голос
вплинув на губернаторшу, яка спитала в директора про
моє прізвище... А він сказав дуже голосно: „Посмітюха".
І потім почервонівши, справив помилку, але ніхто вже
справленого не помітив: і губернаторша, обернувшися до
свого чоловіка, сказала: „Посмітюха, а краще заспівала
за солов’я?" Всі засміялися, а в мене бризнули гарячі
сльози із очей від непомітної для ока, але безнастанної
душевної кривди... І, мабуть, тоді в душі луснуло щось
дуже тендітне і завжди натягнене до остаїпіьої можли-
вости у моїм єстві.. Бо вже мене не кортіло ні вчитися в
консерваторії, ні бути між тими одукованими людьми,
що я від них різнилася і хистом до співу, і незаробленим
у Бога горем.. І я стала думати про село, про селян, із
яких моя мати вийшла, стала думати, мабуть, так, як у
вирії ластівка думає про те гніздо, що покинула в
Україні десь у клуні... Яке може дати справжній спокій і
щастя серцю змученому чужиною..." — „Варко... Я
догадувався про щось таке, але не хотів непроханий у твою
душу заглядати і додавати туди ще й свойого лиха..." —
„Тату, я зараз говорю серцем, не розумом... І воно мені
не те каже... Воно каже, що все могло б статися інакше,
якби вам прийшло в голову, що ваше лихо мені довірене
могло б стати за початок душевної злагоди між мною і
вами... Але ви крилися, а коли і говорили часом зі
мною, то так, неначе страшно бажали, аби я збулася вас,
а ви мене..." Отець Діяковський вигукнув: „Дочко!" Але
панна Варка, сказавши заклопотано: „Дозвольте, тату,
висловитися", уперто провадила далі:
„Я була чужа тій зросійщеній громаді, в яку ви мене
вводили... Але з тим запалом і вимріяною любов’ю, що я
мала до своєї матері, віддала свою увагу селянам... Ви
бачили самі, як я, приїхавши з гімназії, ходила з
дівчатами, слухала їх казок і співала їхні пісні... І в цих
зустрічах була щирою тільки я, а вони при мені робили все
ніби на замовлення... І повноту народного чуття я
знай63

шла тільки в пісні, яку я сама співала... А дівчата,
хлопці, баби і жінки з чоловіками та дітьми мені стали такі ж
цікаві і такі ж нерухомі, як і всякі картинки в альбомах
та журналах, а в церкві ікони на іконостасах. І я не
живши стала відчувати втому і байдужість до всього...
Але коли мені під цей час баба Гамарничка розказала
про смерть моєї матері, я аж занедужала за дружнім
словом, яке разом з ненькою для мене пропало ще в
дитинстві.. І дуже легко зацікавилася тими
залицяннями, на які пан Пронь до мене спромігся... А потім Лун-
дик, а потім Проневі пихаті балачки про українців і про
Маркуру... Бійка... Стрілянина... І остання подія з Ко-
рецькою... Ви чули?..".— „Не чув“, — пролунала
відповідь... — „Все це мене зробило чужою в людському
житті, “ — говорила панна Варка, не помітивши
заперечення: „І я вже не відчувала, але знала, що я не людське
серце, не людська душа, а чорна пляма на тому місці-, де
повертаюся"...
Чорний холодок від хмари зникає, коли вона
розходиться... Чорні тіні по кутках старих церков і каплиць на
кладовищах зникають, коли туди сонце стане повнотою
свого світла... А чорнота мого єства ще чорнішою під
сонцем серед освітлених пишнотою його проміння
дерев, хатів, тинів, криниць, птахів і дітей... Тільки глупої
ночі надворі тьма в повній гармонії з чорнотою мого
духа... І ось із такою свідомістю, як бачите, уже не
шукати стежок до людського життя і я рішила їхати в
Лебединський монастир в черниці. Там за ігуменю стара
панна Карташова, рідна тітка моєї товаришки, з якою я
сиділа разом на парті в гімназії... Як бачите, ось
чемодан, а ось корзина споготовлені в дорогу... І останнє моє
прохання до вас у цьому світі: це відвезти мене якомога
швидше туди... І та воля, про яку ми думаємо, а не
говоримо, настане нам обом..."
І встав отець Дмитро із свого місця і промовив до
дочки слово, в якому була і згода, і ніби полегшення:
„Так, сьогодні ми покинемо це подвір’я горя і
непотрібних тривог... І через деякий час ти узнаєш, дочко,
всього трохи більше і не кинеш на мене каменем за тс,
що не був я з тобою щирий, а ти через те не мала
64

батька... Тоді і людська, і Божа правда оборонять мене
перед тобою... І ти, хоч і пізно, але матимеш мене за
того, чим я тобі справді є... А зараз піду, нехай дід
ланпує від’їзд..."
І вийшов отець Діяковський з кімнати, а панна Варка
обернувшись лицем до лутки, дала волі почуттю, що
скидалось на плач... Від його не здригалися ні плечі, ні
стан, вкутаний в зелений халат з червоними смугами по
краях... А все ж таки стало б сумно тому, хто зрозумів би
розпачну непорушність німотної дівчини... А день за
вікном над вишнями, над тином і над горобцями, згинаю-
чися ніс до заходу велике та гаряче сонце, ніби не
помічаючи, ні неміренного горя, якого не сполоскати
ніякими гіркими сльозами, що ллються з людських очей і в
хатах, і надворі, і помітно, і непомітно... Ні чистих рік
ніби не помічаючи серез рогози та очеретів, які
скидаються на пролиті сльози незчисленними поколіннями
нашого народу...
А ввечері, коли зійшов місяць і забіліла над
Тернівкою церква і з неї закукувавкав сич, із священикової
садиби виїхала бричка з вузлами, з чемоданом та з
корзиною. В задку сидів отець Дмитро з дочкою, а на
козлах кіньми правував дід Гарбуз...
Бричка швидко з’їхала на місток Тясмину, над яким
то тут, то там пливли тумани, і зачепившися за кущ
рогози або очерету зупинялися і зверху блищали
місячним світлом, а внизу від води темніли тіні, які
розскакувалися, коли пролітала дика качка чи лиска у вечірні
сутінки прибережних верб, тополь, осик, верболозу і
садків... А вслід мандрівникам далеко, з покинутої садиби
було чутно, як гавкав і захлинаючися вив Пірат...
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Перед ранком зійшов великий дощ. На шляхах і в
ровах поутворювалися калюжі. Вся попова садиба в
Тернівці була мокра. З вишень, з яблунь і з стріх капала
вода. Скрізь на кладовищах і в саду висока трава, від
несподіваного купання, поприлягала. По всій Тернівці
співали півні, віщуючи погожий день і підкреслюючи
65

злагоду води, землі і повітря наперекір цілонічному
гавканню і виттю Піратовому, що ніби пручався всім
єством із пустелі, яка вже дихнула своїм мертвотним
подихом на всю садибу. Церква тим боком, що на схід,
сполукою ранішніх подощових кольорів, казково
червоніла... Аж небеса у найдальшу височінь, в яку тільки
людське око могло сягнути, двигтіли свіжим і білувато-
прозорим її настроєм, який здавався продовженням
дзвіниці на найдзвінкіші, ще не збуджені гамором дня,
верхи степових лун...
І дід Гарбуз, мабуть, сповнений цією ранковою
бадьорістю Божого світу, швидко увійшов у двір...- Був босий,
з підкоченими холошами білих полотняних штанів, які
облягав кругом стану зелений пояс... Шапку мав
підсунуту аж на потилицю, мабуть, від далекої ходи. Правою
рукою замість батога тяг за товщий кінець довгу
тоненьку ліщину. Увійшов, глянув на неспокійного Пірата і
відчинив ворота навстіж до шляху... Потім підійшов до
кухонних дверей, шарпнув: не відчиняються... „Ще спить",
— сам собі проказав і пішов та відв’язав Пірата. Собака
одв’язаний з усієї сили побіг до хати і став гопки на
стіну проти пашшного Варчиного вікна і почав вити...
Тим часом дід Гарбуз вивів з коровні на налигачі
біленьке теля, за ними вийшла велика корова сементаль-
ської породи, біла з жовтою плямою на лобі. До її куцих
ріг була прив’язана друга корова, видно, ялова, такої
масті, яку мають загалом всі українські воли, знаної
черкаської породи... Дід вів теля з двору селом. За телям
ішли обидві корови. Пірат, побачивши таке, кинув вити
і миттю догнав і випередив не бачену ще ніколи такого
ранку і в такому складі процесію. Випередив і ліг
черевом на шляху, головою до діда Гарбуза, і благаючи
загавкав... Коли дід наблизився до нього, він знову схопився
і відбіг на таку саму відстань і знов ліг і загавкав... Так
він робив кілька разів і аж тоді вже як дід Гарбуз сказав
йому: „Ну годі, я вже й тебе візьму", — він підбіг до
нього, лизнув у руку, і пішов поруч помахуючи хвостом,
не зважаючи навіть на білу корову, що все наближалась
до нього і нахиляла голову, аби злякати. Коли через
деякий час дід вернувся без корови і без собаки, то
66

застав Дуньку з дійницею під ліхтарем серед двору.
Дівчина, побачивши його, заговорила крізь сльози: „У
бісової душі, дворі діється таке, неначе в чортовім заїзді
Навіщо мене Бог на світ народив?.. Чого я поквапилася
сюди наймитувати?.. І вже й не знаю, чи на мене ману
хто пустив, чи справді хтось покрав корови? Ходім у
повітку, та ще й ви подивитесь..." — „Нема чого мені
дивитися, — відповів дід Гарбуз. — Корови я собі забрав.
Тобі, як виїздили хазяїни, нічого не казали?" — „Та щоб
тому позакладало, як хто чув, що вони щось говорили",
— гукнула розпачливо Дунька. — „Ну, то знай, сюди вже
ці, що тут жили, не приїдуть до віку". Дівчині було і так
неспокійно на душі, а тут ще й дід не звеличає вже
хазяїнів так, як годиться. А каже „ці" та ще якось... І
вона за своєю давньою звичкою роззявила рота і
обернулася в болячу та напружену увагу... А дід Гарбуз
провадив: „Уже не вернуться до віку... Одвіз я панночку в
Лебединський монастир... Усю дорогу дочка до батька ні
разу не обізвалася, а батько до дочки... І коли його назад
віз, то він теж мовчав. Аж коло шляху, що йде проз
Макіївський байрачок, здається на Буду, він мене торк у
спину: „Злазьте, каже, діду, та йдіть собі в Тернівку", —
і взяв у мене батіг і віжки... Я зліз, а він і каже:
„Візьміть собі за службу корови, а Дунька хай забере геть усе,
що в хаті є..." А за кабана, кури, качки та гуси нічого
так і не сказав.... Та тоді мовчки зняв свого бриля на
прощання, а потім надів... Та як ударить батогом з усієї
руки Азіята, а далі Горностая.... А коні мов скажені
рушили з місця шляхом, що йде проз Макіївський
байрачок... Здається, у Будянський ліс... Як рушили, то
тільки позад брички, грязь устала туманом... Тепер я знаю,
що у тій людині сидить коли не сам чорт, то вже певні-
сінький і найзапекліший гайдамака..." Скінчив дід
Гарбуз аж ніби вдоволений від свойого висновку... — „Хоч
мені й шкода того бідного молодого, — відказала
Дунька, — а не візьму з хати жадної галузочки, жадної
крихотки і жаднісінького мотузочка... Бо коли тут таке
робиться, то вже видно по всьому, що сюди замішана
нечиста сила... І якби я щось взяла, то юна за це
висотала б з мене непомітно і кишки, не тільки що жили...
67

Он стара Мокієнчиха, а вона, всім відомо, зналася з'
Маркурою... І кажуть, коли пропала, то її бательню взяла
собі молода Ковбасівна... І зараз того ж вечора
занедужала... І коли її попотрясло з тиждень, і вона надумалася і
закричала перед вечором проти неділі:
„Спаліть бательню, бо то вона з мене кров тягне..." І
справді, коли спалили, то вона в неділю вранці як на
світ народилась... І коли вже брати, то тільки те, до чого
я звикла і що стало ніби моє..." — „Як собі хочеш", —
відказав дід Гарбуз. — А й від цього лиха є добрий
засіб... Узяти треба тільки того ладану, що не догорить у
кадильниці на страсний четвер, і об кадити придбані речі
і вживай їх хоч і до нових віників, то нічого тобі не
станеться... Як собі хочеш... Бо як я йшов сюди все тобі
сказати, то Мехедчук... от невіра, ніби носом-почув, то
він мені й каже, що батюшка йому не заплатив ні за
осінню оранку, ні за цьогорічну весінню і забере собі
кабана... Нехай бере... Хазяїн за нього не казав нічого...
За дробину теж". — „Та вже за це, хоч би батюшка й
казали що, то я однаково візьму собі чубатенького
півника... О, дивіться, іде і Гапка Казилинкова... Чого це її
чорт несе?" — невдоволено гукнула дівчина, ідучи з
дійницею в хату. А дід Гарбуз, почувши себе в центрі подій,
дуже поважно пішов до вкопаного серед двору ліхтаря і
сів під ним навприсідки обіпершися спиною об стовп. І
став урочисто чекати нової появи...
„А здоровенькі були, — привіталася до нього
Казилинкова. — Чи батюшка дома?" — „А навіщо він вам?"
— „Та мене послав до нього Рохмистрівський пристав
ще вчора. Та бісової душі, вівці отієї клишоногої
утаскалися до мене в город і я лаялася з нею до самого вечора.
А коли розійшлися, то вже було пізно... Та оце й
прийшла сьогодні... Бо казав Рохмистрівський пристав, що
треба конче поховати Корецьку, аби не засмерділася"...
— „Засмердиться"... — „Чого ж то так?" — „А того, що
в нас вже немає попа"... — „От такої... А де ж він дівся?
Чи не втопився часом у чайниці?.." І враз побачила, що
Дунька пхає крізь сінешні двері надвір великий вузол
якогось манаття, зв’язаного у чорну велику хустку,
мабуть, у ту, що лишилася була у Гордія Лундика, коли
68

панна Варка колись виривалася в нього з рук. Побачила
і зацікавлено гукнула: „Куди це ти вергаєш поперед себе
таку хуру?“ — „Ідіте та поможіть мені, будь ласка,
пропхати", — відповіла Дунька. Казиленкова помогла і
пропхати, і висадити на плечі Дівчина ж, почервонівши,
нагнулася, і коло ніг взяла грубу книгу і положила на
лавці. А потім взяла старі чоловічі чоботи і поклала на
книгу... І нарешті діставши лівою рукою макітру, в якій
завжди заминала сало, і де зараз щось, ніби цвях,
затарабанило, простягла її Казиленковій: „Замкніте, будь
ласка, двері, і вкиньте його знову в макітру". Казиленкова
взяла з макітри ключ, замкнула двері і вкинула його знов
туди, де й був... А Дунька, крекчучи і не оглядаючися,
почала помаленьку йти. А дід Гарбуз, уважно оглядаючи
цей важкий рух, помітив, що в вузлі стримить макогін, і
важко зідхнувши, спитався: „Ти ще прийдеш?" — „Ще
прийду та вловлю чубатенького півника, та й годі..." —
була відповідь з-під навантаженої хустки... І коли Дунька
вийшла з двору і перейшовши шлях, доходила до
церкви, Казиленкова щось зміркувавши вернулася
швиденько на ґанок і, вхопивши на лавці грубезну книгу і старі
чоловічі чоботи, хотіла проскочити з ними поза хатою на
яр, та дід Гарбуз таке вгледівши, сердито підвівся з-під
ліхтаря: „Куди то ти біблію взяла? Зараз тобі кажу
поклади там, де й була... Не тобі й не твоєму чоловікові
перги злодійського носа у святі палятурки!"
Казиленкова, не сперечаючися, поклала книгу на траву, а сама все-
таки пішла з чобітьми поза хатою, од’їдаючися: „У мене
дитина вчиться в школі, то всяка книга знадобиться... А
тобі, стара собако, хіба тільки на те, аби сідати на неї
серед хати, коли твоя зачухана вечеряти поставить долі..."
Дід Гарбуз підійшов, взяв біблію з землі, чогось її
понюхав, кашлянув, перехрестився і пішов помаленьку, не
оглядаючися, з двору...
Але коли вернулася Дунька по чубатенького півника,
то побачила, що в дворі, перед вікном попового дому
відчинена хвірточка в сад, а коло криниці відчинена
друга на яр. І відчинені двері в коровню. І видно Мехед-
чук узяв кабана за оранку, бо і саж був відчинений. І
звисав з Піратової будки довгий, закошланий Хапків хвіст,
69

який вряди-годи здригав, мабуть, або від бліх, або від
того, що в сінешні двері попового дому на ґанку, в білій
сорочці і в білих штанях кривий крамар Оліян гатив у
двері тією дровітнею, до якої колись дід Гарбуз рубав
дрова... Двері від кожного вдару відскакували з тріском,
і знов прикипали до одвірків, ніби ще з більшою силою
й завзяттям. І 1240 рік, коли татари, зброєю похожою на
дровітні, що звалися таранами, руйнували стіни старої
української столиці Києва, нагадував сумну цю подію...
Але крамар і його жінка Оліяниха цієї давнини не знали
і він бив у двері з супокійним завзяттям, а вона, спина-
ючися навшпиньки, заглядала у вікно панночиної
кімнати, куди недавно заглядав і Пірат, тільки з іншим
почуттям, ніж вона. У вогкім же місці коло криниці німотно
сидів на гичці мішка Казиленкової синок Грицик. Сидів
так через те, що в мішку вже було кілька курей, які теж
ворушилися і сокотіли... Була підобідня пора. Холодків
не було видно ніде... І в садибнім нерухомім повітрі
панувала густа й душна спека... І коло криниці, і коло
коровні, і коло сажа, і коло конюшні, і коло попової
хати. Сонячне проміння було похоже після дощового
ранку на довжелезні жовті нитки, які хтось тільки що
встиг витягти з казана повного окропу і повісити
сушитися на обрії десь на тину. — А сонце вранці сходячи
підійшло під них своєю блискучою головою і піднявши
вгору потягло по небесах. І вони, звисаючи звідти,
тягнуться мокрими та гарячими кінцями по землі... І щойно
доторкнуться людей, чи речей, то зараз же з торкнутого
тече розпарена мокрінь і розпускає тягучу млость по
знеможеній від духоти землі. Ніде не видно було серед
двору жодної пташини, ні жодної курки. Все сховалося у
місця хоч трохи сповнені прохолодою. І Дунька тільки
но вгляділа гостей, то так на їх і впала лайкою, як часом
сорока з суховерхої тополі на горобців поміж коноплями
на стежці. „Чи ви німиці наїлися, чи так очамріли, що
серед білого дня прийшли і трощите чуже добро? Геть,
зараз же з двору, бо, хрест мою душу побий, побіжу до
церкви і буду бити на ґвалт... Нехай все село збіжиться
та побачить нових хазяїнів!"
Оліян, почувши таке, поставив повільно дровітню тор-
70

цем, утер правим рукавом чоло і спитав: „Чого це тобі
отак ні з сього, ні з того, закрутило в гузні, що аж стало
непереливки? Що, це твоє добро, чи що?..“
„Подивися ти йому в вічі такі безсовісні!.. Та в мене
ось і ключі... Мені доручили глядіти хазяйство... Поки не
приїдуть другі хазяїни..." — випалила Дунька
несподівано для себе, уже й сама вірючи в те, що буде глядіти
попове майно для когось іншого:
„Ідіть, кажу, геть звідсіля, бо ось святий хрест, зараз
же іду і дзвоню на ґвалт"... І повернулася, ніби виконати
свою погрозу... Тоді Оліяниха, відійшовши від вікна,
сказала: „Ходім, Оліяне, відсіля, з цього відьомського
двору... Я тільки хотіла подивитися, чого юно тихо в
хаті і тихо надворі. Ходім, Оліяне... Бо та пришелепувата
може і безневинних опорочити..." Оліян пхнув зпересер-
дя дровітню, яка гучно вдарилася об стінку ґанку, і
мовчки, так як ходять з чужих слив, пішов разом з жінкою
по підвіконню попового дому в гущавину саду. Тоді Дунька
обернулася до Грицика і спитала: „Ти сам?" — „Пі, з
матір’ю". — „ А де ж мати?" — „Побігли аж у
кладовище за чубатеньким півником"... Дівчина аж не
стямилася, та так і переплигнула коло криницг перелаз. І
полетіла проз клуню скільки видно в кладовище... І, не
добігаючи до вилазки, зустріла Казиленкову, що засапавшись
несла в обох руках чубатенького півника. І підскочила до
неї Дунька неначе скажена кішка. Вирвала з рук. нічого
не тямущого птаха і крикнула: „Іди швидше к чортовій
матері звідсіля раніше, а то покличу людей і геть коси
обірву..." Казиленкова на неї навіть і не глянувши, і
нічого не сказавши, хутенько попростувала поперед своєї
напасниці до синка, і там, ухопивши мішок з курми на
плечі і прошепотівши: „Ходім швидше, моя дитино", —
підтюпцем побігли на яр...
А Дунька, опинившися серед дюру сама, обвела
мовчки очима все хазяйство, зідхнула і пішла до ліхтарсюго
стовпа і сіла під ним. Тільки не так, як дід, що сидів
навприсідки, а сіла по-турецьки і дивилася з німим
жалем на вікна спорожнілої господи, тримаючи у пелені
чубатенького півника. В її уяві стала виникати картина,
що ось у порожніх кімнатах тільки пил осідає на столи,
71

на стільці і на лутки, і нікому його буде стерти... І що
сьогодні і завтра не палитиметься, і захолоне лежанка,
груба і піч, і що домовик на горищі, сидячи на лежаку,
відчує, що під ним уже холодна цегла, злізе в хату взнати
що таке і походить-поникає по кімнатах і зупиниться
коло вікна і до ранку сумуватиме за хазяїнами і за своїм
теплим лежаком. І вирвалися у Дуньки з душі великі
жалощі одним вигуком: „Ох, Боже ж мій, милосердний!"
Півник зляканий схопився з пелени і рушив через двір
знов на кладовище... Але вискочив з будки Хапко, насів
його коло криниці і за один смик одірвав голову і почав
їсти. Дунька крикнула не своїм голосом: „Цу-цу!" — і
кинулася до собаки. Але Хапко плигнув їй назустріч,
вхопив за спідницю і розпанахав її від стегна аж до
п’яти. Потім, повернувшися до півника так, неначе
нічого не сталося, зліг на нього і гарчучи став їсти. Ніколи
ще дівчина не помічала, аби цей пес їв курей або кого-
небудь рвав. Аж це вперше трапилося таке і зрозуміла
вона, що в собаці прокинувся звір, зачувши безборонну
пустиню людської садиби. І буде рвати все, що тільки з
ним тут зустрінеться, і прошептала: „Нехай же ти тя-
мишся, покинута Богом, нещасна оселе". І кваплячися
та не оглядаючися та придержуючи правою рукою
розірване місце, пішла з двору.
А сонячна духота, все розпарюючи, текла з попівської
садиби ворітьми на шлях; з хвірточки на яр, а з другої в
сад... А посеред подвір’я Хапко доїдав чубатенького
півника, вимазавши кров’ю собі всю груднину, до якої
поналипало багато нарваного дрібненького пір’я...
Ох, як я любив вас, священичі садиби в Україні... Ви
вже позникали, але моя уява уперто тримає вас цілими,
аби завдати більше горя кругом осиротілому серцю... Тільки
з-за ваших тинів, тільки з-за ваших садків я чув дівочі
голоси, що збуджували в моїм дитячім єстві ті почуття, з
якими я вже вирісши ішов у життя, неначе дурний багач
з золотими грішми на базар... Але який, походивши по
ньому і не знайшовши того краму, що хотів купити,
повертається в оселю своєї самоти з певністю, що вже й
не знайде бажаного в житті... І ввесь його капітал буде
жити з ним не витрачений і додаватиме гіркоти і так
72

гіркому буттю на землі.. Ох, як я вас любив, зниклі з
лиця землі священичі садиби!..
РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ
Був вівторок і був вечір... І Гордій Лундик думав, що
його ведуть у якісь новочасні катакомби, коли грубий
селянин над Чабановим яром зійшов по земляних
східцях у землю, звелівши і йому йти за собою. Він би не
дуже поспішав туди, якби за ним не йшов другий, сухий
та мовчазний з сокирою за поясом. Коли східці
кінчилися, то грубий відчинив двері, в які всі поодинці увійшли.
Це була дуже простора кімната з двома вікнами з
правого боку і з двома вікнами з лівого боку, поробленими під
самою стелею. У протилежнім кінці кімнати, над
великим столом, застеленим білою цератою, висіла
причеплена до стелі гасовка і освітлювала за столом трьох
чоловіків, які зразу повернули голови до гостей. Грубий
привітався: „А фортуни веселої панові Підотаманчому". —
„Коли такої, як ти, то цур їй разом з тобою", —
обізвався з покуття широкоплечий чоловік, що там сидів у
велюровім піджаці наопашки, з-під якого біліла вишита
сорочка і на стану виднів зелений пояс... До його був
причеплений в піхві довгий черкеський колодач... З
лівого боку стояв кріс російського військового зразка... „Е,
пане Підотаманчий, хіба я фортуна... Я тільки її рухома
дуля", — засміявся грубий селянин. — „А це кого ти
привів"? — спитався той, кого звали пан Підотаманчий,
рвучи розмову про фортуну в самім зародку... — „Це,
бачите..4. Це ось хто... Лежу я вчора ввечері у Галмасаро-
вім березовім гаю, недалеко від отієї скирти сіна...
Деркач зі мною теж.. Ба йде ось цей парубійко... Іде... іде...
Ба завертає під скирту, ба й лізе на неї... І дивлюся, не
злазить. Стій, кажу я до Деркача... Давай попильнуємо
його... І так ми до ранку по черзі спали: то він, то я... Та
все не спускаємо з ока скирти... Ба встає уранці мій
парубійко, стає посеред шляху й чухає потилицю... Ге,
кажу, видно, хлопець не знає куди йти... Так і є... Начи-
нає він блудити: то до Копітанівського лісу, то до Будян-
ського... То знов до нашого пристановища... Ге, кажу до
73

Деркача: „Треба взяти його між сокири та вести до пана
Оксентія Дереша"... Це до вас... І привели... Чи він
часом не якийсь хананейський підглядач: як каже наш пан
отаман"... — „Сідайте, чи лягайте, де бачите, покищо",
— звелів пан Підотаманчий Гордієві, а його супутникам
сказав: „Почекайте, справа є..." Вони зараз і посідали,
не роздягаючися... І познімали брилі і поклали поруч
себе на ослоні... Гордій, постоявши, пішов у куток і сів
на купу запашного, непом’ятого сіна... І став оглядати
кімнату... Під тією стіною, де він сидів, було аж до
дверей семеро ліжок... Вони складалися кожне з
невеличкої купи хворосту, покладеного між шістьма паристо
забитими кілками... А на кожній такій купі лежало
потрохи сіна... Між ліжками було заметено, але в головах
між ними стояли великі снопи полину, зв’язані рогозою.
У ногах теж. Видно це був запобігливий засіб від бліх...
Над деякими ліжками висіла одежа, а над одним із них
рушниця-дробовик і шабля з таких, які носять в містечку
поліцейські... Стіни в кімнаті були побілені... Пахло
сухим сіном, татарським зіллям, рутою і гіркотою полину...
За столом зараз від Гордія сидів невеличкий риженький
чоловічок, узутий у лаковані чоботи, куди були
заправлені галанці тонкого синього сукна... Одягнений був у
чорний піджак, застебнутий на всі гудзики. Через ліве плече
з-за спини стриміла надіта дробова рушниця. З верхньої
бокової кишені блищав від світла ручкою вгору
маленький браунінґ, так, як у міського молодика хусточка тоді,
коли він іде на гулянку... Перед ним на столі лежала
книга, шпальти паперу і два олівці... По цей бік столу,
просто його, одвернувши убік голову, ніби на те, аби не
дивитися на осоружного низенького панка, сидів чорний
чоловік у сивій чимерці і в черевиках... Між коліньми
була дворурна рушниця... На неї він злягав правим
плечем, ніби на ковіньку... Все це в Гордієвій душі
збуджувало незвичайну цікавість... І він, притаївши дух,
дивився і слухав, як загіпнотизований, для якого немає ні
минулого, ні прийдешнього, а тільки передочне
сучасне... І почав говорити риженький озброєний панок:
„Шановний пане, Мелето Свердельцю, чи ви знаєте, яку
повинність накладає на всякого свого члена наше
брат74

ство перед кожним допитом"? Чорний, не дивлячись на
того, що питав, зневажливо відказав: „Знаю." — „А яку"?
— „Петька, чого ти в’язнеш до мене"? — замість
відповіді визвірився Сверделець"... — „Чого в’язну, бо я тобі
не Петька, а Петро Пахомович, і питаю те, що кожного
братчика в таких випадках питався... Кажи, знаєш, що
треба робити перед кожним допитом"? — „Кажу тобі,
що знаю". — „Знаєш, що на час допиту треба віддати
зброю кухареві"? — „Знаю". І риженький чоловічок
гукнув на все підземелля: „Канарей!" І з тих дверей, що
були поруч з вихідними, і яких Пундик не помічав до
цієї хвилини, вийшов кремезний чоловік у
засмальцьованім колись видно білім фартусі, що затуляв йому ввесь
передок від колін аж під чорну широку бороду... —
„Забери зброю в члена нашого братства пана Свердельця"...
— промовив урочисто Петро Пахомович... Канарей
підійшов, а чорний чоловік розгорнув поли чимерки і сказав
„бери"... Той, витягти з кишені револьвер і взявши 3-
під руки Свердельцевої рушницю, заговорив: „Бісова й
печаль, які мені тяжкі обов’язки... Майже щодня, як не
від того братчика, то від того мушу брати між кочерги
зброю... Неначе якісь нетесані палиці на собак, чи якісь
копистки чи рогачилна. Деркачику, а відчини, будь
ласка, ширше двері для мене і для цієї гармати... Що вже не
зброя, а німий кухарський причандал". Деркач відчинив
ширше і зачинив, коли Канарей туди пройшов. А Петро
Пахомович тим часом читав уривок із статуту: „Беручи
до серця долю рідного народу так, як чемний та уважний
та розумний син долю своєї матері, який не забуває ні
на мить, що вона дається Богом у житті тільки раз, ми
заснували братство під назвою „Перший курінь вільних
українців" для того, щоб у самім зародку вирвати в сто-
липінської реформи жало, скероване просто в серце
самостійності нашої батьківщини. Повинність кожного члена
є безумовне послухаїпш старшини цього братства, яке
правує свою діяльність на те, аби в російського
поміщицтва на нашій землі віднімати силою гроші і
передавати їх обезземеленим селянам, перетворюючи так все
населення в маєтне. Практично цей процес мусить
відбуватися таким чином: у кожній економії чи фермі ми
75

повинні мати таємного члена, який слідкуватиме за
робітниками і в роботі, і в побуті, і помітивши, що якийсь
працює не для пропою чи гулянки, а для того, щоб
вибитися із злиднів, то йому наше братство дає
непомітно для других гроші у розмірі від 500 до 1000
карбованців і портрет українського діяча культури чи політики з
тим, аби селянин негайно купував хату і шматок поля
або деревні на будівництво і ґрунт для господарства.
Збудувавши собі оселю, він як прикмету свого щастя на
ціле життя мусить тримати в господі даний портрет..." І,
перервавши читати, гукнув: „А по якому праву ти,
Свердельцю, відступив від братського статуту і селяни ті, що
за нашу експропріяцію на Жаботинський завод
побудували собі хати, не мають потрібних портретів, що є
завжди душею наших датків? Навіть не знають, чи їм
помогли в житло українці, чи киргизи?.. Кажи“! — „А я
тебе питаюся, чого ти до мене в’язнеш"? — обминаючи
відповідь, прохрипів тихо і зловісно Сверделець... Петро
Пахомович, лапнувшися бокової кишені у піджаку, з якої
стирчав браунінг, ще з більшою наполегливістю став
присікуватися: „Як то чого в’язну до тебе? Хіба я не
писар братства? Хіба братство щодня не ставить на одну
карту все своє життя, аби статечним робітникам помогти
стати добрими селянами?.. А ті портрети, що ми даємо,
хіба не мусять бути збудниками і національного саморо-
зуміння, і теплим інтимним та свідомим зв’язком з усім
буттям нашого люду"? І встав Мелета Сверделець і
заговорив словами хижого гніву, але який ще не дійшов
своєї межі: „Скажіте йому, що тільки він буде довше
в’язнути, то я йому одірву голову, неначе поганенького
кавунця від пожовклої осінньої вудини! Чого, ти, собача
душе, — звернувся він вже до писаря, — того одноокого
справляєш кожного Божого дня за мною сочити і не
даєш мені ні хвилини супокою... Куди не піду, де не
дихну, там і одноокий... Де стану за хату, де ляжу в
холодок, там пекельної душі око, вже й обнюхує тебе з
усіх боків". І схопився із свого місця і Петро Пахомович.
І заговорив теж до всього зібраного товариства: „Ви
бачите, що він крутить, неначе лис, аби не стати перед
совістю до невблаганного єдиного висновку... Він не хоче
76

або може боїться сказати правду, правду перед всіма: хто
його навчив, якщо він не по своєму бажанню зробив
заперечення статуту"?
„Хто навчив? Мати, батько, дід, народ, ви... Як тих
звуть, що обманюють?.. Брехуни і шахраї... Як тих звуть,
що крадуть і віднімають? Злодії!.. Яка найкраща нагорода
брехунам, шахраям і злодіям? Тюрма! То як я міг раяти
людям, аби вони чіпляли собі в хатах портрети
арештантів? І тому, коли мене питали, а від кого ж це гроші, то
я казав: Бозя дала"... — „Ви бачите і чуєте, яке він
гадюче жало висолопив? І дух наш труїть і сміється з
нього!.. “ Не почуваючи себе від хвилювання, заговорив
пан писар. — „То по-твоєму і Шевченко арештант"? —
„Арештант". — „І ми всі арештанти?" — „Арештанти,
хоч і грабуєте арештантів..." — „Ах ти ж риштантюго
над риштантюгами! Ах ти ж риляка невмивана!.." Але не
довелося скінчити думку панові Петрові Пахомовичеві,
бо Мелета Сверделець згріб його через стіл лівою рукою
ззаді за комір і, вирвавши його всього з-за столу разом з
паперами, правою піддав йому під живіт... І, тримаючи
вже над собою, виніс його одним духом насеред
землянки і тут гримнув ним об землю так, що аж хата загула,
неначе в сусідському селі упав з дзвіниці найтяжчий
дзвін... Але це явище, якого всі, здається, ждали з
завмиранням серця, так не вразило глядачів, як те, що Пан
Підотаманчий просто блискавично опинився поруч з
Мелетою і всадив йому в бік кавказький колодач...
„Ох"! — заревів як скотина у свій смертний час, і
впав поруч з Петром Пахомовичем Мелета Сверделець.
І, коли пан Підотаманчий витирав ніж об полу його
чемерки, то одноокий запобігливо говорив: „Він, правду
кажучи, знюхався з Пронем недавно, але продав наш
курінь, напевно, вже давно. І, видно, ждали відповідного
часу, аби нас накрити, неначе курчат решетом"... „Що
ж? Діждеться і Пронь відповідного часу"... — сказав
Підотаманчий, нагнувшися над Петром Пахомовичем і
повертаю™ йому догори голову, бо він лежав ниць... З
носа і з лівого вуха текла кров... І випростався пан
Підотаманчий і заговорив смутком і велінням: „Негайно
випести обох: і Свердельця вкинути в Гальмасарову
кру77

чу і вранці присипати землею, а пана курінного писаря
підняти і покласти на гілляки отого крислатого дуба...
Але так, щоб від вітру або від чогось іншого відтіля не
впав... Приїде пан отаман, то поховаємо"... Одноокий
перший зважився виконати волю пана Підотаманчого,
напівпрошепотівши до грубого селянина, але так, що всі
почули: „Іди та понесемо"... І винесли першого
Свердельця... А коли брали тіло Петра Пахомовича, то
Підотаманчий, стоячи урочисто, став говорити, і всі встали:
„Прощай, вірний товаришу і брате дорогий... Недовго ти
топтав ряст по рідній землі, і я тут не забарюся"... І
голос його затремтів і замовк, ніби шурхнувши у гаряче
місце раненої душі. І коли винесли тіло пана писаря, то
пан Підотаманчий звернувся до Деркача, який стояв і
дивився на велюровий піджак, що лежав між столом і
ослоном: „Гей, товаришу брате, заспівай що-небудь про
Україну!" І в цьому велінні була і туга від того, що своєї
долі нігде й ніколи не уникнеш, і сила, що силкується
завжди вивернутися із-під найтяжчого тягару. Але не
встиг той рота роззявити, аби почати співати, чи щось
говорити, як нікому непомітний Лундик, забувши свої
соціал-демократичні вподобання, схопився із свого місця
і попрохав: „Дозвольте, пане Підотаманчий, я заспіваю..."
Бо сидячи в кутку на сіні, він спостерігав, що діялося, і
рівняв свою долю із їх долею... І бачив, що вони
знайшли стежку до щастя, але ще не щасливі... І він був
найшов собі панну Варку і втратив її і теж нещасливий...
Крім того вони всі такі дикі та мальовничі, неначе хижі
гірські птахи, і йому здалося, що й він такий... І через
те, коли пан Підотаманчий забажав пісню про Україну,
то Лундик Гордій заспівав, та так як ніколи не співав і в
семінарії:
„Ой поклали Гонту аж на три драбини
Та й сіли на ноги кати і на руки,
Та й паси здирати почали із спини,
Щоб зазнав отаман нелюдської муки..."
І його високий тенор став битися тугою об стіни і об
стелю землянки, аби полинути за ті обрії, що пісня
накреслювала, і зустрітися з Богдановою чайкою, і
прилучити і свій голос до її крику, — і вже разом літати над
78

Україною, голосячи про боротьбу з ворогами та про волю
стражденної батьківщини... Але несподівано до співу
прилучився і Підотаманчий, а далі і Деркач... І їх баси упали
додолу і, припадаючи до нього та знімаючися над ним,
заридали розпукою, що не зірвуть стелі, не розвалять
стін і не зустрінуть чайки, а заглухнуть у страшнім горі
серед чорних земних мандрів:
„Де біліють кості німотні козачі,
І ніхто не скаже, хоч на сміх із кого,
Не тривожать їх там ні зуби собачі
Ні земляки бідні, забутії Богом...“
Усі співали, стоячи неначе колядники, з таким диким
і могутнім надхненням, з яким не співав жодний
світовий артист у жоднім державнім театрі... У Підотаманчого
з чола стікав піт і він не помічав, Деркач держався
рукою за душу і сльози бігли у нього по бороді аж на
вуса, а Лундик, почервонівши ввесь, виводив голосом із
серця таку міць, яка, вічно не втомлюючися, рветься до
сонця із підземелля... І яка зараз, злившися з іншими
голосами, здавалося, була душею тією, що жила колись у
гайдамацьких кістках і плакала аж луни і тепер гудуть із-
під землі. Що не сила була козацька поставити до
світового столу на захист України ні дипломата мудрого, і ні
однієї книги великого поета у їх бібліотеки, і ні однієї
картини у їх музеї; і ні одного вченого до їх академій,
який розумівся б і на науці, і на політиці, і на
мистецтві... Але найвища нота горя лунала про те, що Україна
якби і вернулася до них, віднята назад у ворога, то не
була б такою, якою вона йому віддавалася... І плакала
козацька душа, що минулого вирвати з пам’яти ніхто не
здолає... І що прийдешня Україна буде горем, без якого
жити не можна вже й сьогодні на землі... А знов баси
застогнали до сонця:
„Ой де ж ті дороги, що йшли гайдамаки?
Де ножі та зброя, і сідла шовкові,
Де вольної волі свячені ознаки,
Де гетьманський поклик і в якому слові"?
Ох, ні це не про горе промовляє пісня, а про
невмирущу любов, що з предвіку світить над землею і зветься
сонцем, яке кожної весни з найтвердішого дерева
витя79

гає наймякші листочки і не перерве жодного. А соловей
бачить таке диво і не витримує і співає: „Люблю,
люблю"! І ввесь Копитанівський ліс, і Будянський, і
Макіївський, і Лебединський шепочуть листям: „Люблю,
люблю"! І цей шепіт зливається з криком співочого птаха, і
гарячим весняним гомоном пливе з-над лісів до неба, де
висить крижаний місяць, який розтає у піднятій аж туди
запахущій та зігрітій маленьким співочим серцем земній
духоті... І хвилі того травневого, золотого, туманного чаду
важніють від того, що розтав місяць, і осідають на яри,
на долини і пливуть в українські села... Ним дихають
діди, баби, жінки і хлопці, і дівчата, і шепочуть одне
другому „люблю, люблю, люблю". Але ось доводить
пісня кінця і проказує останні слова:
„Все мовчить, німує, лиш вітер гуляє
Та сови із бору кричать із сичами,
І земля старезна нам кров не вертає
За вольную волю, пролиту дідами..."
І дивляться співаки один на одного, не почуваючи, чи
скінчили пісню, чи ще співають. І роздивляються один
одного, неначе перший раз зустрілися, а потім,
остаточно отямившися від пісенного настрою, почали втирати
спітнілі обличчя... Та враз із порога землянки залунав
голос: „А, здорові були, панове товариство!" — „У
добрий час, пане отамане!" — відгукнувся радісно пан
Підотаманчий. Лундик побачив, що Канарей, одноокий і
грубий селянин, а між ними і пан-отець Дмитро, стоять
радісно усміхнені і не рухаються з місця... Йому
здавалося, що всі вони чули пісню з першого і до останнього
слова... Але диву Гордієвому не було меж, коли його
колишній опікун рішуче підійшов до Підотаманчого, до
Деркача, стискуючи руки і промовляючи давно обдуману
і незаперечну волю: „Настав час нам відсіля рушати...
Поїдемо у Волинські ліси... Але тому, що на дорогу ми
маємо всього двісті карбованців, то треба нашу
скарбницю підживити... Якраз оце, їдучи сюди, я зустрів пана
Проня... Він мене не впізнав, хоч зараз і місячно... Я
певний, що він з Копитанівського завода повіз додому ті
20 тисяч карбованців, про які недавно зі мною під час
розмови вирвалося в нього з язика... В неділю в нього
80

буде розплата з селянами за буряки... Отже, негайно
вирішіть, кому завтра йти до нього і пересипати гроші з
ворожої скарбниці в нашу..."
„Гаразд, пане отамане"! — згодився Підотаманчий і,
звернувшися до кухаря, спитав: „Чи вечеря готова"? —
„Готова"! — була відповідь. — „Ну, то тоді після вечері,
пане отамане, — продовжував Підотаманчий, — ми по-
ладнаємо, що стало до конечної справи". — „Згода, —
завершив отець Діяковський. — Але як ви тут
опинилися"? — простягаючи руку, спитався він Лундика"... —
„Не питайте мене про те, про що вже знає кожний
братчик і розкаже вам, коли тільки схочете... А скажіть
мені, будь ласка, де зараз панна Варка"? — „Панна
Варка в Лебединськім монастирі"... — „У черницях"? —
„У черницях". У хлопця захолонуло серце, і він, весь
холодіючи, спитався: „А вам не треба чого-небудь до
панни"? — „Треба буде сповістити їй, що-я виїжджу із
цих країв на кілька років... І хотілося, щоб те зробив
хтось інший, а не я..." — „Дозвольте мені"... — „О, будь
ласка... Кращого звістовника мені і не знайти... Тільки
вам треба знати, як до неї дістатися... Ви не були в
монастирі"? Лундик зідхнув: „Ні".
„Ну, то слухайте, — казав отець Діяковський, —
монастир знаходиться в ліску, спускаючися східнім краєм в
'западину над озерцем... Кругом його висока оірада... Але
в тім розі огради, де починається озеро, росте стара
верба... Коли на неї вилізти, то внизу, по той бік огради,
побачите перед церквою маленьку келію... Вона на од-
шибі від усіх- будівель... В ній живе стара, але ще дуже
жвава ігуменія і з нею панна Варка. Дочці я сказав на
прощання, що я до неї можу приїхати і вдень, і вночі...
І що вдень про мій приїзд сповістить чергова черниця, а
вночі я двічі стукну до неї в вікно... Коли ви там
будете... Це вже, мабуть, станеться після експропріяції Про-
ня... Коли ви там будете, то спочатку добре додивіться,
аби не постукати до ігуменії..." — „Гей, просимо пана
отамана і пана", — спотикнувся об невідоме слово пан
Підотаманчий. Йому швидко став на допомогу отець
Діяковський: „І пана Лундика..." — „Атож.. Пана отамана
і пана Лундика просимо до столу..." Доказав уже вирів-
4 12-8
81

няно пан Підотаманчий... — „Ну, а чия сьогодні варта,
панове товариство"? — ніби не зважаючи на запросини,
спитався пан-отець Дмитро... „Йду, йду"... — відгукнувся
Деркач від свойого ліжка, де щось робив... І тепер,
вхопивши рушницю-дробовика, швидко вибіг з землянки...
Після його двері лишилися навстіж... На столі вже
стояло п’ять поливаних мисок, сповнених галушками і
помащеними пряженим салом... З мисок парувало і пахло,
даючи знати про заправу... „Ну, що ж.. Господи,
благослови..." — почулися слова нетерпляче ждані всіма... І всі
загуркотівши посідали на свої місця... Пан-отець посадив
Лундика біля себе на покуті... І Канарей, і грубий
селянин, і пан Підотаманчий, і отаман, і Лундик, і одноокий
їли мовчки... Але тиша була напружена... Почувалося,
що кожний боїться щось промовити і нагадати про події,
одбуті перед піснею, яка всіх об’єднала одним настроєм
і Гордія сповнила переконання, що його прийняли у
братчики без заперечень... І це прийняття буцім
відбувалося у страшно давній час: ще тоді, коли на острові
Хортиці запорожці перший раз стали їсти галушки... І
що тепер про ті події всім відомо і говорити гро них не
розумно... І ніхто нічим не виявив навмисної байдужості
до часу, що в таких випадках буває з людьми... Тільки
біля одчинених дверей обзивалися два цвіркуни і від
гасовки табунець комарів то спускався над
трапезниками, то знов, відігнаний парою з мисок, злітав аж до
гасовки... І тінь від них на стелі давала такі окреси, ніби
і вона була комариний табунець... У землянку, у
розчинені двері тягло лісною тишою і прохолодою... У верхній
частині виходу біліло місячне світло і говорило про
високу та світлу ніч з блискучим споконвічним колом
посеред неба...
РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ
Зараз по вечері отаман дав Лундикові візитову картку
Проневу про случай, і ухвалив йому йти на експропрія-
цію з паном Підотаманчим і Деркачем... І потім, щоб
верталися не на старе місце, а поспішали у Копитанів-
ський ліс до Максимової Олійникової греблі... Пан же
82

отаман з рештою братчиків мали поховати Петра Пахо-
мовича і спрямовуватися теж туди.
Хлопці вийшли годині о шостій ранку... Дорога ввесь
час була попід лісом... Десь далеко стукали дятлики в
сухі дерева, клопітливо гукали одуди, літали метелики й
бджоли... Пурхали через дорогу задрипані в ранковій росі
маленькі пташки з жовтими черевцями і пищали так
радісно, неначе тішилися з несподіваної купанки...
Сонце підбивалося непомітно до найвищого місця на небі...
А ліс, все помічаючи, спостерігав його рух тисячею
тисяч своїх гострих вершків, аби у слушний момент
випростатися ще важкими від вогкосте гілляками і дихнути
назустріч могутньому світилові і нічними тінями, що
трималися ще кущів, і вогкістю, і птахами, і метеликами,
і всім різнорухим та різнодзвонним туманом летючих
комах... І потім вирівнятися, розкинути гілляки і всією
міццю життєвої снаги прийняти єдину світову радість і
щастя — це тепло, і світло сліпуче щедрого вогненного
небесного Бога. Але Лундик не помічав ні околишнього
природного життя, ні товариства. В його голові уперто
снувалися неприємно тяжкі думки: „І що за нещастя з
ним коїться? Тоді ішов побачити молоденьку дівчину і
може зустрітися з нею жадібно серцем, а доля підсунула
Проневу пику, об яку він натрудив руку... Потім ішов у
Пастирське до товариства, аби стати учителем і в
вільний час від навчання лаштувати підступи, підказані його
серцем, знов же таки до неї, до єдиної і найчарівнішої,
і здибався з братчиками. І тепер іде не дівчині назустріч,
а найпримхливішим випадкам, які швидше дихнуть йому
кулею назустріч, ніж вітер кине бджолою із пасіки
якомусь пасічникові... Ну, а хто ж були Полуботок, Павлюк,
Остряниця, Наливайко, Лобода, Шевченко, Гонта,
Залізняк? Напевно ж були живі люди, що теж хотіли і до
дівчат і до молодиць? А проте занехаяли одвічно
потужний своєю таємничістю потяг крові. І пішли стрічати не
ласку дівочу, а залізні розпечені бики, катівські ножі, що
з живих дерли шкури і назустріч їм не стріляли
поцілунками, а, собачої душі, рубаним оловом". — Аж вигукнув
Гордій... А пан Підотаманчий цей вигук підхопив, видно,
з приємністю... „Ге, це мені подобається! Тільки шкода,
83

стрілятимуть поцілунками тоді, коли воєнними
міністрами будуть дівчата з благородних інститутів, а
митрополитами черниці з нашого монастиря... І винахідники їм
догоджаючи винайдуть відповідні гармати для такої при-
ємйої потреби... А зараз, панове, дивітеся ген аж туди
через яр... Бачите, видніється великий гай... І з нього
червоніють і жовтіють будівлі дахами... Ото Пронів
маєток... А ось перед нами зараз стоїть копиця свіжого
пирію, коло його ми і зупинимося, аби перед справою
посидіти"... І справді, підійшовши до копиці,
Підотаманчий і Деркач сіли... Гордій же стоячи заговорив, ніби не
звертаючи уваги на товаришів: „І це ж і я вчився у своїй
семінарії, аби учити українських дітей московської мови...
І навчати в школі зневажати свою... Зневажати ту пісню,
що сама по собі є вже свято, коли ми 'й слухаємо. А
коли співаємо, то чим би ми не були, ми стаємо
щасливими... І вони разом з Пронями хотять, щоб наше плем’я,
нещасне в житті, не було щасливе і в ріднім слові, хоч
би тоді, коли співає, одпочиваючи від тяжкої праці?.."
„Так, правда, святая правда... Що всі верби ростуть
угору"! — докинув і свого пан Підотаманчий. — „Вони
хотять, щоб ми не мали вербних неділь, Великоднів,
веснянок, купальських свят, Маковія, балабушок, і
Різдва з колядками і ковбасами та з дівчатами, свіжими від
морозу, і запахущими своєю дівочою теплою принадою
під холодними свитками... Вони хотять, аби ми були
старцями і одержували тільки те, що нам дадуть за нашу
працю і те, що українським дітям у школі спаде з носа
якоїсь віскривої учительки, що робить як поденщик для
розвитку російської грамоти на нашій землі"...
І подав Гордій широко грудьми, неначе та людина,
що довго пливла глибокою рікою і страшно втомилася,
поки наткнулася ногами на непорушний грунт: „Гей,
пане Підотаманчий, а єсть у мене два револьвери-брау-
нінґи на дванадцять пострілів у один замах... І є у мене
по тридцять патронів до кожної зброї... І душа моя спо-
готовлена потребою вас послухатися"!.. — „Гаразд, пане
товаришу... — похвалив пан Оксентій Дереш. — Пронів
маєток і його будинок знаю добре і через те я йду
вперед... І зайду від гори, улізу в сад і стану до кухонних
84

дверей і ждатиму, поки ви прийдете до парадних, бо дім
має тільки два вихвати... І коли увійдете, то я буду на
варті до закінчення всієї справи... І, встаючи з пирію,
додав: „Ви будьте тут, поки я не опинюся на тім горбі...
Бачите, під ним біліє глинище... І тоді ідіте межею, аж
до економічеської брами, а від неї посадкою вже просто
до панських дверей... Ну, прощайте... Статися може все“!
І, стиснувши руки і Деркачеві, і Пундикові, пішов
повільною ходою від ліса межею у яр...
І зліг Гордій животом на копицю, держучися руками
за її верх, і став дивитися туди, де був маєток... Перед
ним споготовляли ріллю на пар... До маєтку і від його до
яру ходив ключ борін з двома хлопцями. За ключем
ставала хмарка пилу і розтягалася довгим пасмом через
усе поле... А над ними жайворонки, небесна блакить і
сонце...
Колись Гордій, ще дитиною, знайшов був вечором у
старій дошці черв’яка червосвіта... І в хаті, при гасовці,
легесенько пір’їною обтер і виніс в сіни, де хоч було і
темно, але він вже не світив... І ось сьогодні, коли він
дивився на світ, може, останній раз, то сонце в
космічних просторах здавалося велетенським клубком такого
пилу, який був колись на червосвіті, тільки що
гарячішого, який від того, що розпечений лускав, неначе сіль
на жару, і розлітався міріядними часточками над
полями... І все ним, гарячим, присипане ставало теплим і
світилося. І далекий ліс, і дахи, вікна, і стіни, і тини
Проневого маєтку, і борони, і коні, і хлопці... І чув
Гордій, як він шумить із сонця на землю, хоч і вітру
немає... І нападавши жайворонкам на крила і на спину,
коли птахи поверталися, співаючи в повітрі, — звівався
цілими жменями додолу спочатку блиснувши над полем,
ніби витертим великим сірником... І тиша, тиша... І на
землі, і на безхмарнім небі, що не порушувалася і тоді,
коли пролітав у повітрі великий степовий кібець і тяг
через поле за собою чорну пляму своєї тіні... А
пролетівши до ліса, зачіпався нею за дерево, де вона і лишалася,
і птах уже сам махав крильми у далину літнього- дня
понад верхами сосон, дубів і лип...
Ох, тиша, чарівна тиша... Тепла та вогка, як туби у
85

молоденької дівчини, яку Гордій проминув у житті і
моя» вже навіки!.. Але, гей! Над глинищем он іде пан
Підотаманчий! І Лундик Деркачеві кинув: „Ходім". І пішли
межею через поле, через яр і знов через поле... І стали
підходити до брами Проневого маєтку, що був
обкопаний кругом ровом, зарослим густою дерезою, над якою
знімався суцільний з дощок сторчовий тин. А трошки
вище височезні давні явори, схиляючи довжелезне віття
на його гостряки, обступали пишним колом усе
поміщицьке гніздо...
На воротях нікого не було і вони увійшли в дворище
ніким не помічені. Перед ними простягалася посадка
високих тополь через середину всього маєтку. Нею ішла
дорога до поміщичого дому, що був аж на самім кінці в
саду. З правого боку посадки чорніла зачинена на обід
кузня, і поруч з нею, теж чорна, мабуть, казарма, бо на
причілковому ганку дівчина мила велику купу ваганок, а
навколо неї з доброго півдесятка стояло собак з такою
несамовитою увагою, з якою первачки студенти перший
раз слухають в університеті лекцію незнайомого
професора. Перед цими будинками тягся рівнобіжно довгий
дім, видно, для шляхетної челяді і нарешті — воловня. У
неї 'перед ворітьми височіла мажара, повна свіжо
накошеної пшінки, а долі лежала снасть, скинута з волів на
обід, і дуже блискала від сонця і шмультами, і занозами,
і вкованим у ярма залізом... По лівому боці Гордій
зауважив дві конюшні і між ними двір з кількома юзами і
три мажари, повні свіжого сіна. Під мажарами, видно,
вже пообідавши, грали дві партії робіників в очко на
сірники, а попід юзами інші спали аж хропіння лунало
на ввесь двір, через нього, мабуть, і голуби ті, що літали
до польового озера, кружляли понад конюшнями,
боячись сісти навіть на дахи будівель...
Від всього цього у Гордія затріпотала радісною силою
жагуча думка: „Ну, та й розумне ж з біса оце лісове
отамання: саме таку вибрало пору для походу, коли в
Україні ніхто нігде й не шерхне, ніхто ні до кого не
заходить і віжок позичити, щоб з криниці витягти води...
Коли ніколи ніхто не посміє турбувати спокій оселі,
навіть старці. В таку пору не можна побачити на вигоні
86

ні людини, ні вівці, ні тієї курки. Хіба що десь дитина
маленька вилізе на шлях з-під боку сонної матері і,
замурзавшись пилюкою, реве на все сонне село, поки не
почнуть їздити і поки перший з возовників не віднесе
з-перед кінських ніг запацьорену дитину знов на своє
місце, коли мати ще спить..." Гордій був захоплений і
був певний вдачі, бо їм до розпорядимости лишалося ще
більше години обіднього часу. Він почував, що
поспішати не треба, і що чим повільніше витратять уявну годину
на своє діло, тим удачніше воно буде завершене... Коли
ж хлопці уже хотіли входити хвірткою в дворик до
поміщицького дому, їм на дорозі став опецькуватий чоловік
із садовими ножицями і спитав: „До кого ви"? Гордій
відповів: „До пана... Ми з Копітановського заводу по
справі... Пан знає..." Чоловік сказав: „Добре! — і
одвернувшися, гукнув, — Химко, а піди лишень до контори та
поклич поліцейського"... Гордій, оторопівши від такого
сюрпризу, спитав: „А навіщо нам поліцейський"? — „Та
в нас такий лад, що кожну людину, яка хоче до пана,
веде поліцейський. Химко, піди швиденько та поклич
Вуханя", — гукнув він ще раз за кущі... „Що за бісової
душі лад? — майнула в Гордія думка, — але нічого
робити, треба ждати і поліцейського, що буде, те й буде"...
Дівчина років шістнадцяти, яка сапала щось за деревами,
побігла з сапою, очевидно, до контори...
Поліцейський з рудими вусами із шаблею на лівім
боці не забарився прийти: „Ви по какой надобності"? —
спитався він підозріло. Дівчина і чоловік з садовим
ножем тим питанням так зацікавилися, що стали чекати,
чим скінчиться ця оказія... Тим більше, що покликаний
представник влади був засапаний і ніби трохи
збентежений... Гордій, збагнувши надзвичайно відповідальну мить,
витяг візитову Проневу картку, яку йому дав пан отаман,
і, показавши поліцейському, сказав: „Нам звелів пан
Пронь, аби ми сьогодні до його прийшли у дуже
важливій справі, яка стосується Копітанівського завода і Сер-
дегівської економії... Про такі справи можуть говорити
тільки зацікавлені... Стороннім людям до їх зась"...
Поліцейський, прочитавши картку і почувши певність у
сказаних словах, але все-таки вагаючися, оглянув обох брат-
87

чиків і промовив: „Ну. ходім, коли так“... Дівчина і
чоловік з садовим ножем, мовчки провівши їх очима за
дерева, щось почали між собою говорити...
По обох боках парадних дверей ріс бузок і росли
всякі квітки у дуже вибагливо пороблених клумбах... Одна
пілка дверей була відхилена і в ній зсередини стримів
ключ. Лундик цей факт взяв до уваги... Вступили в сіни.
Поліцейський підійшов до кімнатних дверей... Услід за
ним, поспішаючи, щоб не відставати, приступив і
Лундик... Поліцейський постукав. Зсередини ледве почувся
Пронів голос: „Хто там“? — „Та тут я привів ваших
знайомих.. Кажуть, ви їм щось говорили"... —
одчинивши трошки двері і заникуючися, проказав небажаний
супровідник... В кімнаті, ніби вагаючися, чи міркуючи
промовив голос сам до себе: „Хто ж би це такий?
Почекайте хвилину"... І поліцейський, причинивши двері, знов
так само, як і були, став чекати, дивлючися собі на
ноги... Лундик же, з полегшенням зідхнувши, швиденько
витяг револьвер з кишені і, наставивши його на свого
поводатора, прошипів: „Руки вгору". Той отетерівши
підняв... А Лундик гарячкою зашептав до Деркача:
„Відберіть зброю і зніміть пасок з його штанів... Зброю візьміть
собі, а пасок віддайте мені"... Коли Деркач подав Лунди-
кові пасок, то він шепочучи звелів: „Посадіте в куток
поліцейського й пильнуйте"... І замкнувши зсередини
надвірні двері тим ключем, який стримів у замку, і
поклавши його в кишеню, споготовлено завмер... Нарешті
з кімнати ледве чутно відізвався голос: „Увійдіть"...
Гордій одним духом вскочив у кімнату і, побачивши перед
собою за столом, покритим зеленою скатеркою, Проня у
м’якім шкірянім кріслі, справив на нього зброю і
зухвало, задиркувато, теж напівшепотом проказав: „Руки до
Бога". Пронь в єдину мить пожовтів і вгору звів
зніяковіло руки... Гордій говорив: „Один ваш рух чи спуск
руки змусить мене на вас стріляти... Я буду рахувати до
п’яти... За цей час ви встаньте і встигніть піти он під ту
глуху стіну і ляжте ниць... Раз... два... три... чотири...
п’ять"... Пронь швидко, під пильною чорненькою діроч- *
кою маленької зброї, підійшов під стіну і ліг ниць...
Гордій говорив: „Один ваш рух... один ваш крик...
зму88

сить мене на вас стріляти... Лежіть нишком... Я зв’яжу
вам руки". І підійшов до ворога і тим пасочком, яким
були підперезані штани у поліцейського, стяг обидві руки
за спину... І не обшукуючи лежачого, звівся та й спитав:
„Де ті гроші, що ви вчора привезли з Копітанівського
заводу"? — „Нема"... — була глуха відповідь з-під стіни.
— „Добре"... — луною обізвався Лундик і, підійшовши
до столу, став шукати у шухлядах... Переглянув всі і не
знайшов... Тоді з наполегливою, але стриманою люттю
звернувся до лежачого так, щоб він пригадав пан-отця
Діяковського і останню в його за столом розмову: „Якщо
ви мені негайно не скажете, де гроші, то я вас застрелю,
як дикого кнура... Тоді здобрієте ними"!.. — „Стріляй"!
— не повертаючи голови, відповів зв’язаний... У Лундика
мороз пішов по шкірі.. Він на мить згубив голову...
Убити ось так... Ні сіло, ні впало... І піти поживившися,
як пес обметиці? Не з таким настроєм він сюди йшов...
І спитався вже по-дурному: „Ви мене впізнали"? У
відповідь було мовчання... „Видно, впізнав з першого
погляду" і в Гордія мигнула думка: „Але чого ж він тоді
безвольно послухав і дався зв’язатися?.. Мабуть, з
несподіванки... Ну, а коли, справді, не привіз гроші... Хіба
чогось іншого він не міг їздити на завод?.. А може,
зовсім і не на завод?.. І вбивати?.. Побачимо"...
Вирвалося вслух останнє слово в семінариста, сповнене такого
почуття, що не віщувало зв’язаному нічого доброго. Пронь
ворухнув головою, може, хотів положити її на підлогу
другим боком... Але, прийнявши таке саме становище,
що й було, затих... Семінарист схаменувся і почав
оглядати стіл зверху. І побачивши посеред нього білу
статуетку Наполеона у незмінній триріжці і тоненьку,
широку, мабуть, картонну дошку, обтягнену жовтою дорогою
шкірою... У неї на всіх чотирьох ріжках блищали
пришиті золоті гудзики... І між ними аркуш великого білого
паперу, на якому було понаписувано цифри і обведено
червоним олівцем, що лежав тут же. Виходить, Пронь
щось рахував... І враз Лундик угледів на стіні, теж на
зеленім тлі килима, у білих рамах великий портрет
російського письменника Тургенєва. Під ним висів
дробовик і мисливська торба... І зняв він її негайно, і на столі
89

розчинив, і перед його очима засиніли, зажовтіли і
забіліли у стосиках кредитки... І йому забилося радісно
серце від раптового несказанного приємного хвилювання,
яке він пережив перший раз... Ні. Ще так само, як від
цієї вдачі, у його билося серце тоді, коли він був
обхопив жадібно з хусткою панну Варку — і вся ніч з
місяцем, з зорями перегнулася була в його руках разом з
дівочим станом, неначе зернисті колоски того снопа,
якого тільки що зв’язавши, зводять із землі на торець. І
коли Гордій, зашморгнувши торбу, став надівати її з
грішми на плече, Пронь, не повертаючи голови, спитав
із-під стіни; „Кому вони припадуть: тобі чи комусь
іншому"? — „Україні"... — була радісна, як великодні дзвони,
відповідь... — „Брешеш ти, хаме!.. Тому вони не можуть
дістатися, кого немає і на світі... А якщо справді щось
реальне є у твоїм слові, то це та голота, яка співає:
„І ти гола, і я голий,
І голеє привели,
Взяли голеє за поли
Та й по хаті ги-ли-ли“...
Співає та журби немає, та віддає дітей у найми до
чужих колисок та до чужої скотини... Та голота, що
літом затикає дірки у накритті хат драними кожушками
та свитками, а восени їх витягає і затикає гарбузовою
гудиною з чужих городів. А коли прийде зима, то ті
свитки та кожухи, що ціле літо стриміли у покрівлях,
надіває на свої брудні, смердючі та вошиві коркоші та
йде красти солому з сусідських ожередів; рвати дошки з
чужих тинів і рубати хрести на кладовищах, аби тільки
просмердіти теплим димом у своїх немазаних та
полупаних грубах та печах... Та голота, що коли починає вранці
палити краденим паливом, то півкутка облиткає за
буряком у борщ... А як забажає курити, то всі лутки, всі
полиці і всі закапелки у господі обдивиться, і, не
знайшовши і на понюшку тютюнцю, вийде на вулицю і
чигає: може хто йтиме проз хату вулицею, та й дасть хоч
бичка докурити... А коли й це не пощастить, то йде
голодна, невмивана та обірвана никати на смітники біля
розправи, чи біля школи з пекучою надією знайти неду-
курок чи з губ пана писаря, чи з рота пана вчителя... Це
90

те ледащо, яке в неділю з довгою рукою попід церквою
нажебрає шагів та копійок, накупить горілки та п’є, та
співає:
„Не йди, не йди, превражий дуко,
Де голота п’є...“
І де впаде, там і спить, запльована та забльована:
„Прокинеться ж уночі
Ззаду голе, пузо мокре
Ще й копієчка в руці..."
І від повноти такого самопочуття перекинеться на
другий бік і спить до білого пелеха!.. Ось твоя Україна!..
Ось во ім’я чиє ви нас чухраєте... неначе діти весною
листя на зеленім верболозі"... І повернув лежачий облич*
чя до Лундика і, трохи звівши голову закінчив: „Але
недовго вам вже розкошувати з чужого! На днях вас усіх,
як голопузих горобенят з гнізда, заберуть невблаганні
руки і віддадуть на поживу не котам, а катам"!
А Гордій відповів: „Ми старе місце кидаємо, а про
нове вам ніхто не розкаже і ми ще погуляєм на білім
світі.. І ще не одному доморослому кацапові покажемо у
пекло стежку"... — „Не тішся, хаме! У нас скрізь око є,
про яке вам і не сниться... І воно знайде для вас дорогу
до чорта, саме тоді, коли ви про неї не маєте й гадки"!
— „Учора ми його викололи кавказьким колодачем"! —
тоном єхидно-покірним і заспокоюючим промовив
Лундик. — „Ясніше... Я не розберу"... — „Затенькало? Учора
наш Підотаманчий зарізав Мелету Свердельця"!
І Пронь затих... Зів’яв, неначе у нього всі м’язи враз
відстали від керівних центрів... І мовчання його було
таке, як те, що приймає і визначає щось неймовірне, але
вже сподіяне і страшне своєю реальністю. І що завжди в
запеклій душі переходить у чорну тишу, в якій
формуються блискавки перед бурею. І справді ось він скажено
шарпнувся, підігнувши коліна під живіт і потягши з усієї
сили лікті до передніх боків грудей... І луснув на спині
пасок... І звільненою правою рукою висмикнув Пронь
револьвер, з яким він завжди був нерозлучний і, стоячи
навколішки, справив його на Лундика... А той вже
цілився йому в ліву кишеню желетки... І розітнулося два
постріли, майже одночасно, але все-таки розбіжно... І
91

шапка, що була в Гордія, по-козацьки збита на
потилицю, упала додолу. А Пронь похилився спиною до стіни...
і, випустивши з руки зброю, з якої курів дим, схилився
набік, на підлогу... Потім, взявши за груди тією рукою,
що тримала раніше револьвер, заплющив очі... Гордій
мерщій помацав на плечі торбу з грішми, чи є, і зробив
кілька кроків до дверей: та Пронь, не розплющуючи
очей, сказав безсилим голосом: „Підійди сюди... Я щось
тобі скажу"... Гордій підійшов; ранений, розплющивши
очі, у яких блиснула давня зненависть і зневага,
заговорив: „Я вмру... Зі мною пропадуть усі муки... І вона для
мене не буде існувати... як і я для неї... Зникну, мов
видих цигаркового диму з рота мойого наймита... А ти
житимеш і підеш до неї... Та вона тебе не пустить і на
поріг, бо ти в її думці і в думці всіх людей душогуб"!
Останні його слова пролунали в кімнаті так, неначе проклін
з грудей якогось лжепророка, що гине за свою єресь, як
за найбільшу правду на землі... Гордій заперечив: „Вона
не знатиме, що я стріляв на вас"... — „Вона вже знає, —
переможно запевнив лежачий, — я тебе шукав, твоя
тітка з переляку вмерла... Ми разом із Свердельцем
повісили її мертву і владі я сказав, що ти повісив... А влада
всім... від мене ніхто не узнав би правди... А від
Свердельця могли б... Та вже й він буде мені вічним
спільником, а ти будеш для неї, будеш душогубом... До
останнього її тху на землі... будеш носити лють не затамовану
і провину несподіяну... Іди від мене, душогубе, бо я
вмираю"... — і, заплющивши очі, почав побиватися на
підлозі... Гордій вернувся, узяв з підлоги шапку, надів її
і вийшов... Але у нього тремтіли і руки, і голос, коли він
спитався у поліцейського: „Скажіть, будь ласка, чи ви не
чули про якісь події в Тернівці"? Поліцейський швидко
відповів так, що з його відповіді було видно, що він
крізь двері розмови не чув: „Стару Корецьку повісив її
небіж з целью грабіжа, через те, що обчистив тітку до
копійки"... — „Дякую, а ви тут сидіть до вечора, так, як
сидите, не кличте нікого на допомогу. Бо вас через
кілька день за це вб’ємо... Навіть коли хто у вікно до вас
заглядатиме, то ви йому скажіть, аби вас випустив
увечері... Чуєте"? Поліцейський, зрадівши, гукнув: „Так
точ92

но, чую"... — „А тепер ходім", — звернувся Лундик до
Деркача... І подумав: „А все-таки ми тут забарилися
менше години"... Деркач устав. Гордій ішов останній і,
замкнувши за собою двері, сховав у кишеню ключ... А з-під
бузкового куща вибігла ласочка і, перебігши їм стежку,
зникла під тином у бур’яні Коли вони, минаючи
будинок, пішли проз кухню, до них приєднався пан
Підотаманчий, сказавши: „Ну ходім швидше"... І пройшли вони
через сад, перелізли тин і рів, і стали у полі..
Посадки тієї, якою ішли братчики на експропріяцію,
не видко було, тільки перед ними розгорталася межа, а
далі і небеса, і поле, і початок ліса... Куценькі холодки
говорили, що якраз півдня... У висоті, навколо сонця
купчилося світло і зсувалося по промінню і по повітрі на
поля, неначе густа, сліпуча, біла та гаряча піна... Аж
дихати було важко. Ніде на небі не було ні хмаринки, ні
жайворонка, ні навіть перелетного птаха, ні борінкових
ключів на полях... Тільки куди не глянь сонячне світло і
тепло переливалося через обрій хвилями з ближчих полів
до дальших, затоплюючи собою все, крім вершків
могил... Під лісом ждав їх Канарей з Горностаєм і Азіятом,
запряжених у бричку... Лундик, який увесь час мовчав,
ніби прислухаючися до того, що робилося в душі,
побачивши підводу, зараз же скинув торбу з грішми і,
витягти відти п’ятсот карбованців, переложив їх собі в
кишеню, а віддаючи Підотаманчому решту здобичі з торбою,
сказав: „Я іду від вас... І коли мене не буде через два дні
біля Максимової Олійникової греблі, то й не ждіть"... І
не прощаючися, а тільки витягати з кишені ключ, від
парадних Проневих дверей, шпурнув ним у рів і пішов
попід лісом на захід сонця... Здивоване товариство довго
дивилося йому вслід мовчки, а потім мовчки посідало на
бричку, і Канарей, піднявши батога, гукнув: „Ану, бісова
печаль із зміями, лети у путь, не торкаючися і землі"... І
коні рушили, і помчали братчиків у глибину хащів Ко-
питанівського лісу...
РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ
Ми всі бачили не раз, як хмари, пробігаючи через
степ, тягнуть за собою холодки... І ними проймають
чорно до самого дна і ріки, і ставки, і озера... Але коли
93

хмари, мандруючи далі, витягають із води свої чорні
хвости і волочать їх сухими знов, то вода так, як і раніш,
іскрить мільярдами сонячних кришок, світиться водорос-
линністю і кипить маленькою і великою рибою, навіки
забувши про те темне, що затуляло на деякий час
сонце... І всяку юнацьку душу, коли охоплює настрій, то
вже до найдальшої і найменшої цяточки її єства... І коли
він минає, то вона стає такою, як і була: свіжою до
сприймання інших життєвих змін. Гордій Лундик не був
винятком з-поміж молоді... Він теж, підхоплений одним
психічним вихрем і зафарбований ним зосередка аж до
останньої клітини тіла, йшов страшенно швидко Лебе-
динським шляхом... В його голові і у всіх нервах стояла
нерухомою печією одна думка: що треба виборсати себе
з тенет Проневих і треба це зробити з панною Варкою...
Треба розбити накинене Варчиній думці твердження, що
він душогуб найріднішої кревниці... Як це зробити, він
ще ясно собі в голові не мав... Але що він це зробить, то
в цім сумніватися не міг ані на мить... Він знав, що вже
вечір, що місяць світить на небі, і що шумить без вітру
ліс, і нічні птиці то тут, то там стали подавати голоси...
І що він іде уже від Обіясникового майдану, і що
швидко вже буде монастир... Все це він знав, але жодного
околишнього враження не доносив зір до свідомости...
аби воно могло затриматися якоюсь ознакою в душі...
Озеро він перед монастирем побачив несподівано... І
все-таки воно його не вразило новиною... Може через
те, що воно, як і всі українські ставки, було обросле
вербами і тополями... І місяць лежав у його плесі так,
неначе камінь у рибальській роголі, натягуючи вниз її
дно, на взір перевернутого конуса... Може і через те, що
безодня нічного неба свою неосяжну неміренність явила
у маленькім озері... яке має в діаметрі з третину
кілометра і нагадувала Лундикові колишні думки про смерть і
про вічну байдужість космічної озії, похожої своєю
таємничістю на маленьку людську душу... Не знаю, але
Гордій минув озеро так само байдуже, як і кожний кущ, що
траплявся йому в лісі, над шляхом, і так само байдуже
як і космічна озія на його дивилася із своєї страшної
таємничості... І тільки аж у тім місці, де вже одбивалися
94

у воді монастирські мури, Гордій усією силою і яснотою
думки побачив у плесі, на тлі нічного неба, грубий але
куций хвіст, що ворушився то сюди, то туди. Він не був
подібний до жодної водорослини і через те Лундик
поглянув угору на мури... І побачив: що вони навколо
монастиря покриті бляхою, яка блищала від місяця, а
з-під неї витикалася чверток на дві гадюка і нагиналася
то в монастирський двір, то в озеро... Хлопцеві стало так
сумно, аж моторошно, і він поспішив до тієї верби, що
про неї говорив отець Діяковський, але то була не верба,
а липа... І діставши найнижчу гіляку, він видерся на
дерево. З його було справді видно ввесь монастирський
двір... З правого боку, у дворі виднілися дві церкви між
тополями у місячнім сяйві... З лівого — було кладовище,
а внизу черницькі келії серед вишень і бузкових кущів...
Місячна ніч була така тиха, що вершки тополь не
ворушилися, так само, як і хрести на церковних банях і
на кладовищі. Такої видної місячної ночі зимою на
ставку лускає лід, аж іній сиплеться з очерету та з занімілих
верб... А літом лускає на кладовищі тільки один хрест і
падає на гріб... Бо, кажуть, на цвинтарі, серед покійників
завжди є якась одна незапечатана душа, над якою немає
хреста і вона дбає, щоб всі гроби його не мали... і щоб
увесь цвинтар обернувся у пустелю, зарослу дикими
травами... Вона щоночі встає з могили і йде між найгустіші
хрести і одного зламує і потім біжить навколо
кладовища, примовляючи:
„Поки цвинтар оббіжу,
Кожний іріб заворожу,
Щоб не мав хреста ніколи,
Обернувшись в дике поле“...
А за нею покійницькі покривала так хурчаїь, неначе
цівки на прядці у тієї вдовиці, що, приспавши дітей,
довго вночі пряде, поки сон не зможе її... І добігши до
свойого гробу, незапечатана душа зникає в ньому... Але
Гордій не ждав, поки лусне хрест, а по тій гіляці, що
звисала в монастирське подвір’я, спустився руками і
плигнув на землю... Попід мурами росла стрижена акація, а
по той бік неї світилася стежка, над якою у вишеньках і
кущах бузку біліла келія з маленьким ґаночком. В її лівій
95

половині з двох невеличких віконець ледве-ледве
блимало світло. Лундик, оглянувшися на всі боки, підійшов до
вікна... Зсередини над ним висіла серпанкова запона... І
під супротивною стіною стояло ліжко з дівочою
постіллю... Над подушкою в кутку висів образ Спасителя,
прибраний рушником і заквітчаний у якесь зілля... І світилася
лампадка перед ним... Але живої душі не було... Що
робити? І він постукав у шибку двічі так, як навчав
отець Дмитро. І відчув такий же спокій, який він уже
переживав, коли цілився на Проня, аби вбити... Із-за
стіни швиденько вийшла дівчина, одягнена в рясу, і
одкинувши клямку ввійшла в сіни... І гуркнула засовом...
Гордій ждав, що вона вийде надвір і вже ніяковів, не
знаючи як опанувати ситуацію... Але вона мелькнула знов
у вікні, за ту саму стіну, з-за якої виходила... Хлопець
далі вже не вагаючися, зійшов на ґанок і відчинив двері
в сіни... Із них у келію двері були вже навстіж... І він
опинився у пристановищі якоїсь дівчини в чернецькім
одязі і сказав „Добривечір"! Черничка, стоячи коло
маленького столика, на якім лежав дерев’яний хрест, і сіга-
раючися лівою рукою на ріжок таки ж цього столика,
застеленого чорним обрусом, замість звичайного
привітання на привітання, спиталася злякано: „Хто ви
такий"? — „Я Лундик"! — була відповідь. — „А хто ж вас
навчив, як до мене добратися"? — „Ваш батько. Вони
послали мене до вас сказати, що виїздять із цих країв на
кілька років". Остаточно упізнавши панну Варку, Гордій
виклав, так би мовити, офіціяльну причину своєї
візити... „Дякую. Був у мене батько, про людське око... а
тепер у мене виривають його і з цієї ділянки людських
відносин... Роблять найсиротішою сиротою навіть у цих
стінах... Так можуть справлятися тільки ті люди, які на
цім світі не то що не шанують, а навіть нищать свою
кревність... Люди заклопотані тільки собою... Люди дикі..
Ідіть негайно з цієї оселі.. Лишіть мене моїй самотині,
про яку я так розпачливо марила останній час... Чого ж
ви стоїте?.. Облиште мене"... — майже вигукнула
тремтячим голосом нещасна дівчина... Гордій остовпів від
несподіваного звороту мови і спитався з таким почуттям,
яке опановує ту людину, що, впавши в водяний вир,
96

шукає очима, за віщо б ухопитися руками... Аби тільки
не осісти своєю вагою у глибокий смертельний холод
бурхливої стихії: „А що я скажу вашому батькові"? —
„Що? Нічого! Немає у мене батька навіть такого, який
був про людей... Бо той казав, що сам приїде
попрощатися перед від’їздом, а цей післав якогось, якогось... ідіть
від мене. Ви вже зробили свою справу... Для вас, я бачу,
немає нічого святого на землі.. Чого ж ви стовбичите?
Зараз ідіть геть! Бо покличу черниць... Тут єсть і
поліція"... — проказала вона зниженим, але страшно
схвильованим і безжально погрозливим голосом. Та й підійшла
до вікна і почала відчиняти його гарячкою і задихано...
Гей, душа козацька молодецька, держися... Бо лози і
верби і тополі хитаються аж до грунту і від степового
вітру... А дуби ж тільки від тих морських бур, що
пролітають над Україною, несучи у хмарах свойого пилу і
блискавки, і грім... А ти ж похитнулася і не від вітру, і
не від бурі, а від сердитих слів нещасної дівчини... І
глянув Гордій на вікно, на стіни, на двері і на ікону... І
зрозумів, що треба рятувати не життя, але його душу і
добру славу... І що для рятунку зараз не годиться ніщо,
тільки смерть, і витяг він свою огнепальну зброю з
кишені, приставив до виска і, спустившися навколішки,
проказав: „Першому вашому слову, яке ви вигукнете у
вікно, пролунає постріл і я лежатиму на підлозі вашої
келії з проваленою головою... Варко, єдина моя зірко на
.ввесь холодний і байдужий світ... Послухайте мене
останній раз"... У дівчини безсило звисли обидві руки. І
юна обернулася до нього мовчазна, з нерухомими
очима... А потім, ставши крок назад, взялася за край ліжка,
ніби щоб не впасти, і затихла... А він говорив: „Вся ваша
поведенція зі мною свідчить про те, що ви маєте на увазі
ту драму, яка відбулася на хуторі в моєї тітки... І ось же
знайте, що не я її бідну довів до смерти, а Пронь... А він
тільки розпустив чутку про моє злочинство... Ви добре
пам’ятаєте останню мою візиту до вашого батька і вам
не тяжко збагнути, що я став жертвою помсти
українського поміщика з московською орієнтацією... А ви
сказали, що ви найсиротіша сирота, ніби апелюючи до моєї
людяности. А я по-вашому хто тепер?.. І чия людяність
97

спроможеться на сміливість, аби при людях, серед білого
дня тільки привітатися зо мною... І якби я хотів
сховатися від життя так, як ви, у монастир, то мене негайно
вхопили б на першій брамі і віддали б поліції, аби
запроторити в Сибір винного єдиному Богові за те, що він
пустив тільки мою душу на світ... І це тепер, коли моє
єство прагне працювати для свого племені тим, чим я
вийшов із семінарії після трьохлітньої науки... Коли я
вірю, що нині тільки школа здатна розворушити живу
думку в наших людей, що тільки вона є джерело
живущої води, яке споліскує їй душу і промиває очі,
забруднені тисячолітньою недугою... Я не боюся, що воно на
нашій землі зараз заросло осокою і татарським зіллям...
Бо знаю, що його плесо тільки тоді блищить чистотою
своєї течії, коли українські руки з любов’ю розгортають
над ним усяку болотяну рослинність, аби туди дивилося
небо і життєдавче сонце... Але ба, не сівба, мене,
вчителя душею, дикі обставини нашого життя кинули на бунт,
у який я ні на крихотку не вірю... Я певен у тім, що він
доведе бунтівника до деморалізації і до погибелі... Бо
там, де революціонер не зв’язаний з широким
національним рухом, він робить своєю совістю всякі
вибачення і спонуки, які діють на етичні принципи так, як
вогкість на блиск залізної бляхи... І щоб не стати у
прийдешнім житті цією бляхою, і не переродитися на
звичайного злочинця, я забіг оце до вас і навколішки
благаю: „Дайте мені шматок пасма своєї коси, він буде
там у тьмі за стінами цієї келії самотньому серцю
більшими святощами, ніж селянці всі двунадесяті свята за
цілий рік“!..
Панна Варка, мовчки як стояла, так і з місця
зрушила... І підійшовши до столика, на якому лежав хрест,
узяла табурет, застелений килимком, і поставила під
іконою... Потім, вилізши на його, дістала лампадку і
поставила її на верхню частину ножки дерев’яного ліжка, а
сама, злізши із стільця, витягла з-за плеча пасмо коси і
відпалила його над лампадним вогнем... І загорнувши у
білу маленьку хусточку, яку витягла з рукава, сказала:
„Ідіть, нате“... Гордій упхнув у кишеню зброю, схопився
з колін і, підійшовши до дівчини, взяв подарунок,
поцілував його, і всунув обережно туди, куди і зброю... А
98

далі, ніби вагаючися, похитнувся наперед і обняв
дівочий стан руками... І притиснувши його до свого живота,
впав з нею на ліжко... А потім, так, як сонна дитина
шукає в матері цицьки, він обличчям знайшов пазуху в
рясі і крізь тоненьку сорочку влип тубами у персо...
Дівчина, поки стямилася від несподіванки, відчула як
пливла до серця і повільно заливала розум гаряча хвиля
жадання собі отого парубоцького, про яке дівчата не
говорять, а коли думають про його, то червоніють...
Відчула, що зажадала його за життя, за сором, за ганьбу... І
злякалася... їй здалося, що він справжній душогуб, бо
чого ж він такий наполегливий? І взявши обома руками
Гордієву голову, нагнулася до вуха і гарячими словами
прошепотіла: „Пусти мене, я піду запру двері, щоб хтось
не нагодився41... І він, уловивши у цих словах дівочу
згоду на ввесь його парубочий ненасит, розвів руки і
сів... Панна Варка, не оглядаючися, вискочила в сіни,
потупотіла ґанком і з’явилася надворі перед вікном і
відчинила його... „Я вас обдурила, аби страшне не
сподіялося. На сполох кричати не буду. Але знайте, що
кожна мить пробування вашого у келії може привести
або чергову черницю, або саму ігуменію... І я можу стати
найнещаснішою душею на цілий світ... Краще тікати крізь
вікно, бо через сіни живе ігуменія... — заговорила
пошепки і кваплячися панна Варка... — Із всього я
догадуюся, що ви з батьком зв’язані якоюсь страшною і
таємною справою, про яку ні люди, ні я не знаю... І знати не
хочу... І думаю, що Пронь гірший від вас обох... І що він
так само, як і ви, чужий моїй душі.... Через те ідіть собі
за цю високу ограду на свої стежки бурхливого світу, а
мене облиште по цей бік неї, між стриженою акацією на
куценькій стежці, яка веде із келії в церкву, а з церкви в
келію... І я щодня молитимуся за свою, за вашу і за
батькову душу... Прощайте"... І швидко вернулася на
ґанок... Якби над головою в Лундика враз тріснула стеля
і сволок, то не зробили б такого враження, як ті слова...
І він, вставши з ліжка, помалу підійшов до вікна і
переплигнув лутку... На дворі на мить зупинився, аби
отямитися і знайти над оградою верх знайомої липи... Але,
помітивши на ґанку чорну постать панни Варки, сказав
таким голосом, неначе до тієї зірки, що між мільйонами
99

зірок найдальша і від земної планети, і від його серця.
Або неначе до кісток тієї черниці, що перша була
похована на монастирському кладовищі „Щиро дякую"! І
рівною ходою зашелестів крізь стрижену акацію під огра-
ду і там підскочивши вхопився гіляки... І піднявшися на
руках, перекинув ноги на мури... Потім випроставшися
сів на них і скочив на той бік... І чути було, як пошуміла
висока трава від хлопцевих кроків... І затихла, злившися
з передранковою тишею Лебединського ліса... Ще не
встиг загальний спокій встаткуватися по той бік і по цей
бік мурів, як на безгоміннім ґанку малої келії заговорила
панна Варка... Неначе тим подіям, що тільки що
відбулися, повстала луна, повна туги... Спочатку голос був
тихий і докірливий, а потім перейшов майже у повне
гучання розпуки і нарешті зваги справленої тільки на
одну путь: „То це він справді пішов ображений,
нещасний... А я залишилася ще самотнішою, ніж мені
здавалося?.. І він покине шматок коси десь у лісі на дорозі, аби
довіку не згадати тієї, що не вміє бути чулою і
зрозумілою... Що в щирому хлопцеві добачає тільки харциза. І
я, дитина отого житія, що шумить за мурами, мушу
забувати світ у міру того, як одсихатиму від його
материнської зеленої галузки?.. І муситиму тлумити
Незрозумілими мені уставами і молоде чуття, і свою ще дитячу
Думку. Вранці молитися, вдень — молитися і перед
вечором — молитися... А ввечері сповідатися... І коли вночі
прокинуся, то знов ставати навколішки і творити
молитви, щоб під ними, неначе під холодними гострими
крижаками, моє серце сходило кров’ю і знесилюючися не
давало ні думки, ні навіть розпачливого почутая туги за
радісним Божим світом? І все робити, хоч і під доглядом
доброї матушки Карташової, але для того, аби мені
згодом стати такою, як ікона, твердою та холодною і
поточеною червоточиною... Страшнішою, ніж трухляві дошки
не вжиті на домовину і складені десь у монастирському
льоху?.. Господи милосердний! А я аж тремчу його
вхопити устами, руками і ногами стиснути хлоп’ячі коліна і
втягти в своє лоно під саме серце... Ох ні, не маю я сили
тут бути... Я побіжу... Я дожену його... Я скажу йому: на,
візьми мене і обніми і тисни, доки не зломиться моя
спина, неначе молоденька вишенька... І коли я після
100

цього ще живою лишуся, то буду твоєю полюбовницею і
дружиною... Зроблю тебе учителем, аби ти служив
Україні.. А я буду догоджати тобі, моєму любому і моєму на
цілий світ єдиному панові.. І я тебе доглядатиму і
годуватиму, аби був дужий, неначе той молодий кінь, якого
прийшли ловити на пасовисько, щоб надіти перший раз
гнуздечку... Я тебе доглядатиму і годуватиму, аби
щохвилини мав думки чіткі і ясні, неначе степові птахи на
вранішнім та безхмарнім небі... І, Господи милосердний,
прости мені, бо я не від Тебе тікаю, а від домовини з
живими людьми11... І скочила панна Варка з ґанку, і
поки обходила келію, то йшла тільки швидкою ходою...
А як порівнялася з першим хрестом на кладовищі, то
рушила бігти проз його так, неначе незапечатана душа...
І після цього, через хвилин п’ять, почувся за оградою
монастирською серед Лебединського ліса пронизливий
жіночий поклик: „Гордію"! І в йому чувся давній, давній
заклик дочок наших предків, повний бажання віддати
свою молоду ласку вибраному хлопцеві... Але у відповідь
йому тільки заспівали півні у селі Лебедині та в
монастирських церквах пробило дві години... І від цих звуків
ліс поширшав передранковою прозорою росяною
напругою... А в монастирі тополі, церкви і хрести на
кладовищі з келіями повищали, неначе навшпиньки знялися
почути найдальший і може перший ранковий
монастирський звук, що встане як хвала, чи як прокляття далеким
над лісом зарожевілим небесам... Тільки келія, покинута
панною Варкою, була незмінна і мала відчинене вікно на
стежку, серед якої велика гадюка, мабуть, та, що була на
мурах, піднімала голову то в один бік, то в другий...
Здавалося, що вона хоче посісти те місце, яке покинула
людина...
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Якраз сонце сходило, коли Гордій доходив до
тітчиного хутора... А з-за села, із-за Тясмина розголосо
кукурікали півні... І від того, що був Гордій дуже втомлений,
бо вже більше як добу не спав, і падав кілька разів
одпочивати, і зараз же схоплювався, щоб не заснути, —
то думка його йшла непомітно для свідомосте так, як
вода йде зимою попід кригою... Хоч і далека від денного
101

світла, але все-таки освітлена... Через те вранішні
пташині звуки він сприймав наполовину як співи дружок
тієї молодої, що ходить по селу напередодні вінчання і
запрошує родичів на весілля... А ті велетенські дві
тополі, між якими були ворота в двір, світилися до
розпеченого сходу блискучим ряботинням листків... З першого
погляду думка говорила, що то висять на гіляках тисячі
маленьких зеркалець і ворушаться вітром, і світяться
сонцем... Але де ж молода до цих вранішніх дружок та до
блиску тополь, примочених досвітньою росою? Де вона,
заквітчана квітками від чола через голову аж до намист
та до китиць мішаних на спині широкими
різнокольоровими стрічками... А! Ось її голова підводиться над
селом... А її прикраси, зачепившись за садки та за хати і за
далекий ліс,-натяглися до небес, неначе пасма гарячого
проміння... Сонце... Сонце!.. Це сонце так зустрічають
півні.. Це вони співають, а не дружки... І Гордій, ніби
прокинувшися з дрімоти, протер рукою очі і став
квапитися, аби швидше прийти в клуню, упасти на сіно і
заплакати від того, що...
„Не так серце хоче,
Як Бог нам дає“...
Але коли увійшов у двір і побачив хату на замку,
припечатаним сургучем, і корбу над криницею без
мотузки і серед двору ту діжку перекинуту,, яка стояла у
клуні, накрита свиткою, мабуть, з висівками, бо на
спідніх клепках і зарйз біліло їх там із пригірщ, — то
напівнепритомність з його душі неначе хтось здув... І ніби
вовк, почувши несподівано кілька пострілів з усіх боків,
плигає навмання туди, куди вже ноги насилковані
бігти... Хоч би назустріч і найбільшій небезпеці... Так і
Гордій вскочив у відчинену наскрізь клуню і побачив в
сіні те місце, де недавно спав, улежане ще й досі так,
неначе він за півгодини його покинув. Не було тільки
кожуха, рядна й подушки... А яр, верхи осик, тополь і
яворів, а далі попова хата і церква непорушно стояли, як
і раніше... І повернувся Гордій лицем до стріхи над пе-
шою брамою... І коса стриміла над одвірком так, як і
стриміла... І витяг він з кишені браунінг, наблизився до
коси і сказав: „Ну, костистая смерте, цокнемося з
тобою, неначе за столом на весіллі молодий з молодою
102

чарками"... І цокнув п’ятку коси кінцем зброї, заплющив
очі... роззявив рот... і поклав на передні зуби смертельну
дудку... Та й почув знадвору з дуже втомлених жіночих
грудей: „Ху“! І він мерщій сховав у кишеню „смерть" і
вийшов з клуні.. У дворі було тихо і не видно нікого...
Сказати б, що скотина могла порушити тишу занімілої
садиби, та в сажі не було свиней і ляда висіла на однім
завісі.. Повітка теж чорніла порожнечею з відчинених
дверей... І він швидко пішов через двір проз криницю*до
льоху і побачив селянку, що тільки що витягла мішок
бараболі і мовчки стояла над ним. „Добридень!" —
привітався він... Селянка оглянулася, і Гордій упізнав Кази-
ленкову, яка і його упізнавши зніяковіла і, не
відповідаючи на привітання, почала говорити: „І то бісової віри,
дитина десь забарилася.. Ще хтось нагодиться і переб’є
всю рахубу... А кого я найбільше боюсь, то це сусідів
бабиних... А вони їй ще за життя допекли до живих
печінок... І я прийшла забрати все, що в господі
лишилося, аби тільки тим зажиракам не досталося... І щоб
бабі Корецькій хоч на тім світі було легше"... — „А кого
ж ви ждете"? — „Та Грицика... Відколи послала за лом-
ком, а його й досі немає... Треба одірвати замок від
хатніх дверей та забрати все, що можна, аби тільки не
дісталося отим роззявущим та загребущим сусідам баби
Корецької... які допекли їй ще за життя до живих
печінок... І може господині хоч на тім світі стане легше, як
довідається, що лютим ворогам нічого не дісталося... Та
бісової віри дитина десь забарилася... Ще може хтось
нагодитися, та перебити всю рахубу"... — „А на якім
кладовищі поховали тітку Горпину? Чи на Хрокалівськім,
чи на Лабаєвім"?.. — „Якби то на кладовищі, а то ні...
Поховали під тином, як собаку... Ні хреста, нічого не
поставили... Прийшов наш фельдшер Федір Онопреєвич,
подивився, що лікарями та приставами лежить опатрана,
неначе гуска перед Різдвом, і покликав мого чоловіка та
ще Хрола Кигтя... А вони викопали он там, під тином,
яму і в сякій-такій домовині спустили в діл... Загорнули,
та й пішли... Он гріб чорніє аж сюди"...
„Мамо, є ломок... Він лежав у курятнику під вінни-
чям“... — почувся хлопчиків голос аж із межі... — „А де
ж ти, невіро, і досі барився, що мені аж занудило, тебе
103

ждучи"? — „Та я йшов через кладку і дивився, як дві
жаби душилися... Та й хотів їх вдарити ломком... Та й
нагадав, що діти кажуть, що вдарити жабу, то це
однаково, що рідну матір вдарити в цицьку... І мені стало
шкода вас, і я не вдарив"... — „Моя дитино, іди я тебе
пожалую... Оце тільки й приятеля..." Тяжко було
дивитися Гордієві на цю злагоду дитини й матері.. Тяжко, бо у
нього її не було і, мабуть, не буде і чогось похожого на
неї, хоч би він ограбував усе поміщицтво з московською
орієнтацією на Україні і віддав здобич статечним
робітникам, аби стали заможними селянами... Він знає, що
він в її очах за тітку, душогуб... І що б він їй не говорив,
або вона йому, то сутність її переконання не змінилася
б. Навіть коли б на нього і не падала вина за смерть
тітки, а тільки за смерть Проня... І щоб він був і за
нього оправданий законом, то ця жінка і всі селом
однаково на його дивилися б, як на душогуба... Бо ось вона
і зараз не вважає його за людину, бо не боїться, що він
переб’є її рахубу"... І Гордій з досадою перебив родинну
ідилію словами: „Дайте сюди ломок, а самі ідіть у льох і
я вас там запру... Ну, ідіть... Довго там не сидітимете... Я
візьму в хаті, що треба, і через якусь годину йтиму і вас
випущу"... Казиленкова, ніби розібравши, про що йде
мова, віддала ломок і злякано вхопила хлопчика за руку
та й сказала: „Чуєш, що дядьо кажуть... Отож ходім
мерщій, та пересидимо лиху годину... І тільки ти мені,
бісової віри вилупок кричатимеш, то я тебе передеру"...
— „Я ж ніколи не кричу, хоч ви мене й б’єте"... — було
дитяче заперечення. Гордій хрьопнув за ними дверима,
накинув клямку на скобель, і, пристромивши кілочком,
який висів тут же на мотузочці, пішов на тітчин гріб. Він
справді був і без хреста, і викопаний у квасолі під
тином, недалеко від молодої акації... Над гробом,
постоявши з мить, Гордій пустив на землю ломок і, вхопивши
руку в руку, упав навколішки: „Тіточко! Коли я у вас
був, то ввесь час почував, що все, що ви робили,
призначалося мені.. І все, що ви говорили й думали, було
тільки для мене... А я пішов від вас до ліса, до неба, до
поля, до звірів, і до людей, то побачив, що вони всі
разом сповнені настрою тільки жерти. І ждуть зручного
моменту, аби мене так само з’їсти, як їсть кіт необе-
104

режного горобця... І душа моя без вас сповнилася тягару
мені неясного, якого я прагну і свідомо й несвідомо
збутися: чи йду куди, то чую, як чиясь рука простягає
тверду та холодну долоню поперед моїх ступнів і вони об
неї б’ються і не мають спроможності ступити ширше, і
втомлююся, і я стаю неначе в годиннику зупинений
погойдок... І хоч у руках несу свою шапку, то забуваю
про те, і шукаю її на голові, поки не схаменуся... Але
все-таки, почуваючи якийсь тягар у своєму єстві,
шарпаюся зняти з плечей торбу, що ніби там мусить бути з
грішми... І не знайшовши остаточно, отямлююся і падаю
знесилений на землю... І чую, як ця сама рука, що
зупиняла ступні, лягає мені на ребра проти серця, аби і
його спинити. І коли я, тіточко, був у вас, то почувався
паном, бо як прохав їсти, ви давали, і як прохав
сорочки, ви давали... А тепер я для тієї руки став і їжею, і
сорочкою, яку кожної хвилини вона візьме без нічийого
дозволу, як своє, і не поверне довіку на те місце, з якого
взяла... Тіточко, чи я нещасний та самотній зустріну ще
коли-небудь своєму бажанню згоду, похожу на вашу, хоч
так, як тінь на звичайну річ, чи як луна на правдивий
голос"?.. — „Зустрінете"!.. — він почув якимсь
несамовитим напруженням всього свого чуття... І глянув, і
побачив по той бік тину панну Варку. „Як і колись", — він
пригадав. Груди під шиєю розхриставшися, ясніли
золотим ланцюжком і з золотим на йому хрестиком, а на
правій щоці виднівся слід від сліз... І як у молодої
горлиці в лісі на дубі блищить дзьоб вогкістю того листка, з
якого вона випила росу, — так у панни Варки теперішня
•увага погляду блищала останньою часткою відсвіту,
скінченої мандрівки та її мети...
Гей, та не гомонять так гучно води з полів після
великої зливи в став, як загули всі почування в Гордієвім
єстві в одно місце, яке в людей споконвіку зветься
серцем!.. І він звівся з колін неначе непритомний і почув,
мов крізь сон: „Чи можна до вас"? І бачив, як не
діждавшися відповіді, вона швидко перелізла через тин, та й
зупинилася біля свіжого гробу... А коли він хотів встати
назустріч їй, то вона швидко почала говорити: „Будь
ласка, не підходьте і дайте мені слово, що будете мене
слухати... Тоді все узнаєте... Інакше все знов пропаде...
105

Ну“? — „Буду слухати", — озвався хлопець,
зупинившися і жадібно ковтнувши повітря... — „Я побігла з
монастиря зараз вам услід.... Я догадувалася, що ви підете до
тітки. Отже, я прийшла вам запропонувати йти разом зі
мною на Полтавщину до моєї товаришки... Її батько
дуже впливовий і вам дасть, це певно, учительську
посаду... Але з умовою, що ви станете моїм чоловіком, і що
ми переодягнемося в селянську одежу... Ви візьмете косу...
І підемо ніби на заробітки в жнива... І так одведемо
підозру поліції... Але я хочу стати вам жінкою не в борг,
як кажуть селяни, і не „на віру", як розповідає
Коцюбинський... А хочу з вами обвінчатися... Я скину оцей
хрест на ланцюжку..." І почала його знімати з шиї: „І ви
візьмете його за один кінець, а я за другий і обійдемо
тричі гріб вашої тітки... Правда, я хотіла це зробити біля
маминого гробу... Після кожного разу прокажемо
клятьбу... Цілуватися не будемо... А тільки поцілуємо при
кінці нашої церемонії оцей хрест... Я його повішу на
акацію... Жінкою я вам стану у вашій коморі по-нашому
давньому звичаю... І після цього зараз же вирушимо в
дорогу... Кажіть, згодні ви на таке"?..
І Гордієві блискавкою освітила душу картина з
раннього дитинства. Він пригадав той час, коли він учився в
підготовчій клясі приходської школи... І їх були
розпустили на Різдвяні свята... І він, перемерзшися в дорозі,
увійшов у хату, а тітка його взяла і, підвівши до
дзеркала, сказала: „Дивися, яке страхіття повилазило з носа...
Ну, що, кажи, після Різдва у школу будеш ходити"? А
він крізь плач відповів: „Буду"... І тепер, оце перед
панною Варкою йому стало так радісно й легко, неначе те *
„буду" стало нині дверима, які вона відчинила у друге
життя і кличе його туди... І це друге життя похоже на
його теперішнє становище так, як він зараз на давнього
школяра перед дзеркалом.
І схопив Гордій з голови свою шапку, кинув на ло-
мок, поправив замашним рухом руки чуб на голові і,
підійшовши до панни Варки, сказав:„Давайте"! І взявши
за край золотого ланцюжка з хрестом, почав обходити з
дівчиною тітчин гріб... І коли вони дійшли до того
місця, від якого починали йти, то панна Варка зупинилася,
і, його ланцюжком притримавши, урочисто звеліла: „Ка-
106

жіть за мною: заклинаюся перед оцим свідком... — і вона
показала на гріб рукою, — що я свою жінку, Варку
Дмитрівну, любитиму і глядітиму і в горі, і в добрі"...
Гордій проказав... Тоді вона почала говорити:
„Заклинаюся, що я свого чоловіка, Гордія Панасовича, любитиму
і глядітиму і в горі, і в добрі"...
І так вони обійшли тричі гріб, і тричі проказали зак-
ляття... І під кінець панна Варка почепила хрест на
сучок акації... І мовчки поцілувала сама, а за нею це
зробив і Гордій... Потім, одійшовши трохи від дерева,
сказала: „Падінь хрест і носи, поки твого віку, бо тепер ти
вже мій чоловік"... „То давай і ми поцілуємося"... —
одповів молодошлюбець таким голосом, неначе хворий
перед нападом гарячки... Але вона сміючися його
заспокоїла: „Не хвилюйся, мій мужу... На це є комора, а тут,
чого доброго, ти мене остаточно зробиш жінкою на
гробі, або під гробом твоєї тітки... Я тебе вже знаю... Краще
веди мене: я буду лаштувати шлюбну постіль, а ти
ждатимеш на призьбі, поки не покличу"... Гордій надів хрест,
узяв із землі ломок, і швидко пішов до хати, вона за
ним... І вирвавши скобель разом із замком, пустив свою
жінку в сіни, а сам сів на призьбі ждати...
І що то було за ждання!.. Що то було за ждання!..
Йому здавалося, що він упав з місяця на землю, але
проминув її, і летить, Бог знає куди... Не знаючи, чи
розіб’ється об щось тверде, чи буде вічно летіти із
болюче солодким завмиранням у стрімучу світову путь!..
Нарешті з комори почулося: „Чоловіче, йди вже до
жінки"! Гордій схопився і, плутаючи ногами, неначе
п’яний, увійшов у сіни і зачинив за собою двері... І ще раз
почувся голос молодої жінки: „Гордію... Скажений... мені
ж болить"... І стало тихо і в сінях, і на дворі... Години
через дві Гордій вийшов із хати у солом’янім брилі, в
білій вишитій сорочці і в білих штанях, але був узутий в
свої черевики... І пішов у клуню і, взявши там косу і
кісся, вернувся назад, сів на призьбу і почав їх
прилаштовувати одно до другого... Поки він це робив, то пані
Варка винесла свиту і велику зелену хустку і поклала теж
на призьбу... І вона була у селянській вишитій сорочці і
в спідниці, яку Гордій бачив у неділю на тітці Горішні...
А потім, покинувши хату навстіж і не зачинивши в двір
107

ворота, вийшли обоє на межу, яка вела до Малосмілян-
ки... Він ніс косу і свитку, а вона тільки хустку. Але в
дорозі Гордій оглядівся, що не все гаразд, і швидко
вернувшися до льоху, відчинив його і гукнув: „Тітко, ви
вмієте лічити до ста"? І з льоху почулося: „Вмію". „Ну то
лічіте п’ять раз по стільки... І коли налічите, то виходьте
і беріте у господарстві, що бачите, і може господині на
тім світі буде легше... Бувайте здорові"! — „Ходіть
здорові", — відгукнулося півтора людського голосу. Після
цього Гордій догнав жінку, вхопив її під руку і весело
спитався: „То коли ж ти мені розкажеш про своє
відьомство"? — „Тоді, як тебе трохи покортить"! — почулася
задерикувата відповідь, і сміючися пішли швиденько
межею, залишаючи за собою місця, які були колискою і
найбільшого горя і, може, найбільшої повноти
сердечного втихомирення...
Я не знаю і не хочу догадуватися, як примирив Гордій
свої пригоди з чутливим серцем своєї молоденької
дружини, але знаю, що тоді, коли вони квапилися в далеку
путь, велика хмара підійшла була під сонце, і що сонце,
прорвавши її в трьох місцях, впиралося трьома
блискучими стовпами проміння у Рохмистрівські поля... І серце
запевняло думку, що то не сонце, а велетенський
фотографічний апарат на золотім тринозі, кимсь на землі
покинутий... І що земля летить і він на 'ній летить у
чорну ніч, між густі зорі, за які конче зачепиться і вони
його стягнуть із землі у світову безодню... І тоді скільки
б ми не питалися зір, землі, і міжсвітових просторів: які
світлини лишилися в апараті непросвітлені, то нам би
довелося ждати відповіді довіку...
Так само, якби вийти серед Лебединського ліса на
високий Обіясників майдан і спитатися хащів, далекого
поля, і битих шляхів: „А де тепер пан отаман,
Підотаманчий, Деркач, грубий селянин, одноокий і Канарей?"
— то й вони нічого нам не відповіли б... Бо ми знаємо,
що все на землі з’являється, аби безслідно згинути на
ній, але коли і залишити якийсь слід, то ненадовго... І
розголос про нього щоб ішов не довше від луни на
живий голос у лісі раннього ранку над Гальмасаровою
кручею...
1944, березень.

ПЛАН
ДО ДВОРУ
ПОВІСТЬ

ПРИЧИНА І НАСЛІДКИ
Глава перша
Іван Нерадько прокинувся вночі. Ніч була темна та
видна. І та неміреність простору, що між землею і
зорями окреслює обрії української ночі, двигтіла живим
рухом і роздавалася на боки.
Здавалося, що там аж над зорями одбулася шалено
радісна і світла містерія ночі похожа на великодну
відправу на землі в колишніх церквах. І садки, і хатки, і
місяць були здивовано нашорошені.. Цей настрій
зачепив і Нерадька Івана, хоч він і лежав на голій лаві під
стіною, а та солома і рядно, які застеляли її, лежала долі
видно тому, що він сонний крутився часто. Одначе він
почував холод під старою свиткою, і Кобзар у головах
застелений власним піджаком твердіше муляв. На
лежанці солодким дитячим сном лежала приспана Ніна,
хазяйчина дочка. А її мати Софія дихала глибоко здоровими
та втомленими грудьми на полу під жердкою укрита
своєю хусткою.
Її чоловік Євген Шиян поїхав колгоспними кіньми в
ліс по лати для кінського загону і через те у хаті по
темних кутках залягав сум і потроху каламутив настрій
ночі, бо і це почував Нерадько. Над його ногами проти
печі сіріло вікно, а через його голову на стіл давало
ясноту друге. І він хоч і не мав годинника, але все ж
таки припускав, що вже друга година ночі. А це вже він
добре знав, що його цю ніч ніхто з міліції не знайде; що
він захищений від переслідування комсомольців-земляків
за те, що він якось по-дурному вів розмову з районним
шкільним інспектором.
Було це місяців 10 тому, одбувалася ревізія школи.
Після лекції математики діти вийшли на перерву і,
стовпившись, дивилися через тин на вигін, як шість
комсомольців вели до сільради трьох селян з жінками і з
дітьми. Комсомольці були озброєні московськими
рушницями, але одягнені в селянську одежу. Видовище
справляло гнітюче враження на глядачів. Інспектор з Нерадь-
ком стояв на ґанку школи і говорив:
110

„Це все Шевченкова робота, якби не його Кобзар, то
соціалізм було б легко запровадити. Ніхто не опирався б.
А то він усім загнав у голову Україну і юна ось така
стала, як бачите".
А Нерадько простувато і щиро відповів:
„Це не Україна, це чуже лихо на Україні Справжня
Україна у наших серцях. І юна мене і підохочує до
роботи, і дає змогу крізь це чуже лихо радісно дивитися
в майбутнє".
Та інспектор гостро глянувши молодому вчителеві у
вічі завважив: „Значить і ви вважаєте, що це Москва
всьому виною. Значить і ви вважаєте, що я московський
запроданець? Не сподівався... До побачений"...
Повернувся й пішов. Забрав сюю течку з учительської і не
попрощавшись з хлопцем лишив школу.. Нерадько був
його догнав коло перелазу і хотів сказати не
виправдування, а хотів крикнути:
— Я ж думав, що ви українець, а ви...
Але опам’ятавшися від цієї безпосередности, звелів
дзвонити на лекції.
І дотягши до вечора в школі роботу, він у себе в
кімнаті на самоті рішив: якщо взавтра не виженуть із
школи, то інспектор сюя людина і тільки хитро налякав
його аби учитель був обережний взагалі. А як виженуть,
то Нерадькові немає вже рятунку на Україні.
І справді, після інспекторської візити на третій день
стійчик приніс із сільради повідомлення, що на місце
Нерадька призначено якогось нового вчителя Нитченка.
І зрозумів бідолаха, що треба самому, і то негайно,
кидати шкільну садибу, бо вже були випадки, коли після
таких повідомлень приходили комсомольці з крісами і
арештовували і гнали в район, а звідти десь в Росію на
канальські роботи. І молодий вчитель покинув школу і
пішов у безнадійне і безвиглядне тиняння поміж своїми
односельцями.
І тулився по людських клунях та повітках ще не
розламаних на будівництво колгоспів. Там ночував і там
робив те, що не знищені одчаяні люди йому не боялися
давати.
Таке життя у нього виробило переконання, що він
111

совєтської влади не перебуде і щастя не зазнає за всього
свого життя. І в його став рости тихий тягар розпуки, у
якого тільки одна потреба простягала руку до буття, щоб
воно не відмовило йому дати теж однієї ласки, однієї
долі хоч би з польовими лисицями і лякливими зайцями:
це — не пропасти з голоду, і коли сонце ясно на небі
мається, погрітися хоч хвилинної волі досхочу десь у
затишку, під його бездумно теплим промінням.
Особливо ця потреба була невтишимо жагучою у осінні та
весняні холодні дні, не кажучи вже про зимову пору, коли
він не мав роботи і боявся набридати людям своїм
дозвіллям, і коли він змушений був шукати собі місця під
скиртою в полі чи за ще цілою клунею у селянина. Але
коли у рідному селі і ця можливість стала неможливою,
то він перейшов у Полівку до брата свого шкільного
товариша, Євгена Шияна.
Якраз стояла середина липня і колгоспи жали
пшеницю. В Полівці Нерадька зустріли просто і співчутливо.
І ось, коли сьогодні, у вівторок вдосвіта він
прокинувся першого ночування на новому місці, — він відчув
радісну нашорошеність ночі, як пізнання єдиного щастя
разом з природою. Але повільний наплив думок про
його реальне становище в цім світі дав остаточно
затямити, що настрої єдині з пізнанням і естетикою для
нього навіки пропали, бо щойно з’явиться якась мрія і
утвориться настрій, то зараз влітає пережите і розбиває
їх єство так само, як і той туман, що з’являється
ранками над плесом озера, конче розривається крилами якоїсь
дикої качки. І цей набуток досвіду змусив його гаряче
побиватися на лаві, неначе неводом схоплену рибину. І
хлопець і не зоглядівся, як почало доноситися із села
голосне аж пронизливе клепання заліза об залізо. І
схопився він, і швидко вдівшись вийшов на двір.
Крізь вишеньки видніли хрести кладовища у раніш-
них сутінках; і велика сіра роса робила кущі бур’янів
ширшими, густішими і блискучішими. А спориш
пересипаний нею на межі і на рові під кладовищем нагадував
новенькі та блискучі ланцюжки металеві, розсипані
невідомо ким. Листя та ягоди на вишеньках страшно
напружувалися від роси і ніби від того клепання, що рвалося
112

із села. Тільки сусідні хати віддалеки стояли непорушно
і були похожі на пустки, із яких повиносили на
кладовище людей мертв’яками.
Коли Нерадько вернувся в хату, хазяйка вже топила в
печі, а маленька дівчинка Ніна сиділа на печі і дивилася,
що мати робить. Софія говорила: „Даси поросяті оці
розігріті помиї, та скажи батькові, як приїде з ліса, щоб
приніс трісок від конюшнів, де роблять нові конюшні. Я
бачила, що там того топлива досить, аби тільки схотів
потрудитись. А сокира Димитієва в сінях коло діжки. Я
позичила її вчора врубати дров, бо сьогодні ввечері
пектиму хліб. Сокиру віднесеш". Підчас тих наказів гість
умився, причесався і спитав:
— Софіє, а де перевесла?
— Будемо йти, то тоді вже візьмемо. Вони за хатою, я
їх там склала і полила водою.
А клепання бевкало все ґвалтовніше і ґвалтовніше.
Такі звуки може виривати із устаткованої тиші тільки
несподівана пожежа. І Нерадько спитався знов:
— Увіщо то клепають так несамовито, мабуть аж у
Рохмиеірівку чути?
— Та то Полікарп Скакун почепив чавунну вісь від
поламаної машини до колгоспної комори, і сторож,
невіра, як почне об неї залізним шворнем періщити, то аж
моторошно не тільки вставати, але уставши і дивитися
на той білий світ, що зазирає в хату крізь маленькі вікна.
Коли вони вийшли з хати, то вже були дуже
зарожевіли небеса. І люди від своїх хатів поспішали в поле.
Туди межа була повз Бунтошову хату, який був
писарем у колгоспній управі, і ввесь куток ішов нею на
роботу. Нерадько ніс перевесла, а Софія хліб, цурки і
пару грабель.
А вже як вийшли вони в поле на ту межу, що гналася
проз молодий колгоспний сад, рівнобіжно із селом, — то
видно було, як до межі і від межі, а потім далі шляхом
і польовими манівцями від кожної хати села люди
поспішали на ту роботу, що і мої герої, мовчки без співів і
розмов, і вигуків, неначе летіли на вітрі тіні з тих
димків, які вставали майже з кожного вивода, проти
зарожевілого неба; або неначе перші відділи втікачів жовнірів з
5 ,2-8
113

якоїсь розбитої армії в останнім змаганні за волю
рідного краю.
Бо хоч ранок і був бадьорий і від прохолоди і від роси
і від тієї радости, що завжди супроводить початок дня,
разом з вибиванням сонця на поверхню світа, — та люди
однаково були німотні і мовчазні, і повні тієї понурости,
яку мають ще непозрізувані та непозламлювані хрести на
селянськім кладовищі, що їх бачив сьогодні вранці Іван
Нерадько. І він згадав той час, коли вчився в земській
школі, і коли ще була панська влада, то й тоді люди
ходили на роботи. Але молодь і верталася з праці
співаючи і регочучи, і вставала вранці, та йшла на працю і
співаючи і регочучи. А тепер люди так ідуть, неначе між
ними немає молодих людей, а тільки старі дотягають
свої дні до кладовища, аби вже потім не було на землі
нікого, не то що молодих, а й старих. І щоб тільки була
пустеля, вкрита бур’янами, між якими ворушився б
усякий звір. Сумно, аж моторошно від такого соціалізму!
ЗНАЙОМСТВО
Глава друга
Уже віддалеки було видно, як люди, дійшовши до
місця між попівським ровом і тернівським яром,
зарослим травою, нехворощем, дроком і полином, ставали
внизу коло криниці, неначе ідучи через кладку один за
одним. А лицем до їх стояв високий чоловік, щось
говорив і пропускав переднього; і той ішов до куп пшениці,
накиданих жаткою, і починав працювати. Підійшов
нарешті і Нерадько з Софією, і чоловік їм сказав:
„Ваша постать коло Марти Кужилівни... трудодень:
два кіло, норма праці — нав’язати п’ять кіп“.
І хоч стерня і колгоспні купи зжатої пшениці
блищали проти рожевого сходу на всю широчінь лану
крихітками сонячного світла в росі, що за ніч начіплялася до
перерізаних стеблин колосся, але мовчазні постаті
людей, які згиналися і розгиналися над снопами, чогось
нагадували тільки що засіяну ріллю і вкриту голодним
гайворонням, що і без крякання і крику, визбирувало
114

зерно, залишене на поверхні. Нерадько не оглядівся, як
він і люди поснідали і пообідали, і вже наздоганяли ту
пору, якої полуднують та йдуть додому.
Він працював страшно аби добитися норми і все ж
таки бачив, що не заробить двох кілограмів, не вив’яже
п’яти кіп. І йому було боляче і жаль, хто його знає й на
кого, що він не вмів швидко в’язати. Він не помічав ні
дня, ні людей, ні Софії, що так само, як і люди, не
розгинаючись в’язала. Не помічав і того, що сонце
тільки зранку яскраво вийшло на небо і, вкутавшись там у
тихі випари землі, що не розходилися цілий день,
виглядало з них таким світлом, як і місяць раннього вечора.
Та й самий день був похожий на лагідний вечір, бо з
довгої кручі, зарослої польовими травами і бур’янами,
доносилися крики польових цвіркунів, а з озера, з того,
що в Оцарку, цілий день кумкали жаби.
Аж ось зненацька над Нерадьком загомонів приємний
дівочий голос, від якого у хлопця аж у колінах
затремтіло:
„Ану лишень я вам допоможу витягти норму, поможу
дов’язати"! Нерадько розправився, а перед ним
прехороша, височенька, чорнява та ще й трошки довгобразенька
дівчина, років дев’ятнадцяти, стояла і посміхалася. Він
зопалу, не знаючи, що на це відповісти, сказав:
„Коли вам не жаль свого трудодня, то рятуйте такого
недотепу, як я, що нав’язав тільки три з половиною
копи, коли вже он деякі люди покидали постаті і пішли
додому". А вона:
„Я вже своєму трудодневі добила пухи і хочу і вам
помогти, бо як не матимете норми, то он той, що пускав
вас на лан, завтра вас не пустить на роботу, як людину
з іншого колгоспу... То скажена собака, яка так і
дивиться кого б покусати"! І нагнувшися почала в’язати
перший сніп. А Нерадько дорешти зніяковівши, але аби
показати, що це явище на нього ажніяк не вплинуло,
став і собі в’язати і промовив ніби виправдовуючись:
„Ну що ж, коли вийшло отак, то нехай буде й так. А
я вже вам віддячуся, моя несподівана дівчино, може аж
тим, про що ще й серце не натякає"...
А та, не розгинаючись і стримано, і зручно, і швидко
115

в’яжучи, на мить скосивши очі з-під пасма кіс, що
вилазили з-під білої хустки проз вухо на брову, відповіла з
відтінком питання: „О, я не хочу жодної подяки, я дуже
швидко працюю, ні одна в’язальниця в селі зі мною не
зрівняється. І в мене час був дивитися, як ви мучите
свою пшеницю, і мені стало її жаль, а не вас. І я
прийшла рятувати оце золоте та колюче безгласся... Я не хочу
подяки, бо ще чого доброго ви мені подякуєте так, як і
Скакун".
— Це хто такий?
—Та той, ген, що знизу дивиться на нас. Я це чую
просто мережкою свого рукава, не то що тілом...
Нерадько мимохіть поглянув вниз до ярка і побачив
справді високого чоловіка, який людей пускав до роботи
на лан, і який тепер на них дивився, мов гончак з берега
річки на воду, де плаває пара диких качок. І вже, ніби
нащупуючи між усіма несказаними словами якесь ущіп-
ливе слово, Нерадько спитав:
— А хіба ви і йому помагали?
— Чи помагала? Він якийсь божевільний... Його всі
люди бояться. Він, кажуть, щопонеділка ходить у Балак-
лею на пораду в Гепеву. А це було торік. Перший раз
його покликали іуди. Здається за тиждень перед
Петрами. І коли він вернувся додому, я не знала, так само, як
не знала, чи він куди ходив. І ось я йду через леваду,
шукаючи білої качки, аж дивлюся, він в кущах під
вербою сидить на пеньку, схилившись підборіддям на руку,
а з руки звисає проз лікті новенький налигач. А я й
кажу: „Боже поможи". А він зирк на мене, а потім
швидко встав і почав пильно, пильно дивитися мені в
очі. А потім і каже: „Дівчино, будь мені за жінку. Ти
мене другий раз на світ пустила... Мати моя перший, а
ти другий". А я йому: „Схаменіться, дядьку,
перехрестіться та сплюньте на лівий бік, та скажіть, що
приснилось". Він же, піднявши з мотузом руку вгору, на якому
була вже петелька напоготовлена, провадив якось не при
собі своє: „Дивися, це б я через якийсь час гойдався на
тій сухій вербі, та ти мене врятувала... На зеленім
дереві, кажуть, не можна вішатися, бо всохне. От я вибрав
собі суху... А тепер уже не повішуся: ти мене врятувала.
116

Тебе хоч Господь послав, хоч нечиста сила. І то тільки
мені, щоб я за тебе вхопившись задержався на цьому
світі". Я його тоді покинула з тією чортячою мотузкою і,
забувши про білу качку, прибігла додому задихана і
перелякана. І тепер, де б я його не побачила, то все мені
здається, що в нього напоготові чортячий мотуз. І мені
навіть страшно з ним здибатися, не то що щось
накладати.
— То оце ви так йому допомогли?.. Ви йому відбили
охоту від самогубства?
— Еге ж, цим я йому допомогла. І якби було на
цьому окотилося, то й люди б мене не минали. А то он
у мене був наречений, із переляку відсахнувся. Бо цей
Скакун, оцей живий вішальник, щовечора приходив до
нашого двору і викликав мене. Але мені давали знати
дівчата і я сходила з подвір’я. А він, бачучи таке, що я
до нього ні на крок, узяв тай спалив нам хату. І згоріла
вся садиба, я була сирота, жила з самою матір’ю, та мати
спеклися, а я вихопилася якось живою. І всі знають, що
він спалив, і всі мовчать, бо він скажений; ходить на
пораду до Гепеви, і в Гепеві, і в сільраді він сказав, що
ми куркулі. А деякі люди гомонять, що він зовсім нікому
не казав завіщо спалив, але не відмовляється від лихого
діла і він на селі найбідніший, а ми мали три десятини
поля і через те його ніхто не тягне судити за підпал. Та
сяк чи так, але він віддячився добре за те, що я його
затримала на цім світі. І я боюсь, щоб і ви якось так
мені не віддячились.
Нерадька це страшно схвилювало і він, майже
зачаклований, спитався знов:
— І Скакун і зараз вам не дає супокою?
— Боже мій, якби він мені дав віддиху хоч на
тиждень...
Та далі говорити перебив вигук...
— Пора кінчати, соціалістичний день дійшов краю!
Що Мархво, найшла собі ночуваку? Номер не прой-
дьоть!..
Нерадько розігнувся під купою пшениці і побачив
Полікарпа Скакуна, що, пробуючи на снопах перевесла,
проминув і Мархву, і Нерадька і попростував до тернів-
117

ського рову. По дорозі він то ставав коло якогось
полукіпка, то поправляв на ньому шапку, то підбирав
колосся і затикав їх у полукіпки. Це був справді високий
чоловік, русявий, та з сивиною на висках. Коли він
говорив що-небудь, навіть якусь дурницю, то почувалася
за сказаним нероз’їдена сила переконання, не зачеплена
ніякими сторонніми правдами. І почувалося, що якби
він помітив, що в тім середовищі, в якому він живе і з
якого він звичкою життя не може вирватись, або
реалізувати свою правду, то він би занедужав так, як це часто
буває з птахами, замкненими в клітку; або розбив би
себе несподівано для всіх. І в Нерадька далі силкувалася
думка без його волі розгадати цю людину. Коли він вже
таке враження справив з першого погляду, то чого ж
воно захитується в своїй цілості тим, що вхоплений
лабетами Гепеви не пручається до своїх звичних душевних
норм життя, а тільки спробував раз щось зробити з
собою, сидячи з мотузком під вербою, і на цім закінчив?
Невже Мархва Кужелівна так страшно його стрясла і
змінила цим струсом ту цілість, яка в голові Нерадька
виникла про нього? Тут щось не так. І це останнє, що
кидало проекцію до несподіваних можливостей, обвіяло
Нерадька задухою моторошносте. І глянув Нерадько на
Кужелівну і побачив, що вона нервово затикає за пояс
цурку, а в очах стоять сльози. Вона була повернута до
нього боком. Нарешті Мархва попхнула цурку понад
поясом, думаючи, що запхнула, і випустила цурку з рук.
Цурка впала в стерню. Цей випадок ще більше зніяковив
дівчину і вона, нагнувшись, ухопила її і, не повертаючи
голови до Нерадька і не запихаючи вже цурки, сказала:
„Бувайте здорові!", — і майже підтюпцем пішла в яр до
кринички, де жінки, ідучи додому, вмивалися в струмку,
що біг із-під кринички. Але Мархва проминула їх і,
справившись уже на попівський шлях, пішла поволі.
Нерадько зітхнув і пішов складати свої снопи у
полукіпки. Справді, за допомогою Мархви, Нерадько нав’язав у
своїй гінці на цілу п’ятку більше від норми. Коли він
упорався із своїми снопами, підійшла і Софія:
— Ну, слава Богу, скінчилася наша мука. Ходім
додому.
118

Нерадько якось приголомшено на її слова відповів:
„Ходім", а потім, схаменувшись, сказав:
„Давайте мені, Софіє, свої граблі".
Коло кринички Софія і Нерадько вмилися і, не
з’єднуючись із в’язальницями, пішли додому самі. А люди
йшли купками у дві-три особи, що в більшості були
родинами. На попівському шляху Софія спитала:
„Що вам говорила Мархва?" І не чекаючи відповіді,
стала сама казати:
— Бідна дівчина, це вже вона не буде сьогодні спати.
У якоїсь баби проплаче всю ніч. І то бісової душі
нахрапник, десь тобі і вискіпається і вчепиться до дівчини і
хоч ти собі що, то нічого не пособиться. От уже настали,
так настали Бремена! Віддали на поталу людей
недоумам... І то дивіться, що воно і за людина цей Скакун?..
Та вже й Мархвуня добра цяця! І де ж таки? Він спалив
Кужеликам родовище, що вона не йде за його, а
нишком бере з колгоспівської комори пашню і приносить
вночі до тих людей, де вона ночує, й каже: „Це те зерно,
що згоріло в Кужеликів, нехай наслідниця не ремствує
на мене". А Мархва не припускає його ні на крок до
розмови, та все плаче. А він уже, вислідкувавши, де вона
ночує, зараз туди і пре якоїсь пашні, і віддає господині
і каже: „Це те зерно, що згоріло в Кужеликів, нехай
наслідниця не ремствує на мене"... І люди тепер всі
кутком говорять, що він від любови здурів, і що
попадеться він із своєю пшеницею і накличе біди і на свою
голову, і на голову тих господарів, у яких доводиться
ночувати Мархві. Але нічого не роблять і, притаївшись,
ждуть неминучої халепи на себе, як запряжений худий
кінь жде батоження під кожною горою"...
Нерадько хоч і був страшно втомлений, і боліли руки,
і боліла спина, і їсти дуже хотілося, але слухав жадібно
Софієних слів, як такого людського горя, з якого не
можна вибитися жодній людській душі, і через те він,
коли супутниця стихла, спитався про те, що не
випливало із звичайної течії мови, а тільки з того душевного
болю, який давала його безпорадність, набута ще тоді,
коли його большевики вигнали із школи:
„А чого ж юна прийшла мені помагати? Вона ж мог-
119

ла догадатися, що це ще погіршить її становище?" А
Софія глянувши через плече на нього не то лукаво, не то
питаючись очима:
„Невже ти такий нетямущий, — сказала вголос. — Ге,
чоловіче, чоловіче, і я не знаю, чого вона вам помагала...
Але, коли я помітила, що вона робить, то ось вам святий
Божий хрест, — тут вона перехрестилася. — Мене такий
жаль вхопив за серце, що я бідну дівчину несподівано
оплакала. Так то, мій гостю милий!" І замовкла. І
Нерадько почував, що далі й не потрібно нічого говорити,
і похиливши голову ішов мовчки аж до Шиянової хати.
АРЕШТ І РОЗПУКА
Глава третя
Прийшовши з роботи, Софія поралася коло печі,
готуючи вечерю. А Нерадько, щоб легше було ждати, ліг
під вікном на лаві, застеленій рядном. І так, як і вночі,
у голови він собі поклав свого Кобзаря, з яким ніде не
розлучався, а вкрився своєю свиткою, що в нього була
єдиною верхньою одежиною на всі пори року. Від утоми
все його тіло так сердечно прилипло до лави, що
здавалося, що лава стала теж Нерадьком. В такому стані у
нього спочатку було тільки відчуття того тяжкого, яке
тут людей згребло у требки, і їх і мне, і чванигь
немилосердно, і яке вже і його вхопило за якусь частину єства
і тягне у загальну і неминучу машину знищення. Але та
живуща частина його єства, що шукає заспокоєння
навіть серед кипіння неспокою, змусила повернути очі у
вікно. А там вишня така велика, ще повна незірваних
ягід, простягала гіляку на стріху і ніби слухала того
сонця, що заходило за рохмистрівські горби і наливало
світлом кожну її ягоду, аж, кожна ним набубнявівши,
світилася густочервоним соком, ще теплішим, ніж у голенької
дитини в купелі тіло. А на самім вершку гойдалася
ворона і дивилася у вікно на нього. Видно вона вже клювала
такого десь під тином, край села під час голоду. І,
мабуть, думала тепер, що ось цей на лаві пропаде дурно, бо
не можна до нього добратися, аби хоч очі повикльовува-
120

ти. Нерадько, зітхнувши, одвернув голову. На плечі
сиділа дочка Софіїна, років восьми — Ніна, і доїдала свою
вечерю, клацаючи дерев’яною ложкою об жовту
полив’яну миску. Вона теж цілий день була заклопочена, бувши
єдиною на все господарство. А сама господиня, приспі-
шуючи загальну вечерю, бідкалася від печі до донечки:
„Чогось наш батько забарився у тім лісі, чи не
трапилося біди якої". А та відповідала матері таким тоном,
який говорив: „Дивно, ти така велика, а нічого не
розумієш, — а цей тон супроводила такими словами, — якої
там біди? Вони навмисне ще там і заночують, аби тільки
ще хоч одну ніч бути без бригадирів, без отих ваших
пошіурхачів!" І ще щось говорили, але Нерадько далі
вже й не слухав, бо несподівано прийшло в голову
рішення: що взавтра ще тут попрацює до півдня, тай
покине цю гостинну хату, аби ще не трапилося справді
якоїсь біди на всю цю милу та добросердну родину. Не
дурно ж отой божевільний якось так значуще був
подивився на нього та ще й сказав ніби до Мархви, але
Нерадько зрозумів добре, що то до нього стосується:
„Етой номер не пройдьоть"...
І враз Ніна, схопивши з пелени свою миску і
поставивши її збоку на черінь, і вся обернувшись в одну точку
тривоги і показуючи пальцем на вікна, зашептала:
— „Міліція, міліція йде... Ой Боже мій, до нас, та ще
яка сила!" Від цих слів у Нерадька ніби щось одірвалося
всередині тіла і випало з нього. А на місце того чогось
одірваного лишився самий холод і розходився по всьому
тілі, змушуючи його терпнути та мліти в нечутнім
звучанні того почуття, що переходить в непритомність. І він
уже не повертався головою ні тілом, аби дивитися на ту
біду, що йде та гупотить чобітьми попід хатою до сіней,
бо знав добре, що тікати немає куди і що доведеться
зустрічати те, що доля судила. А в сінях з великим
шамотінням під дверима та з клацанням щеколдою
нарешті відчинилися двері в хату. І вмить за порогом
Нерадько побачив двох міліціонерів: один високий, чорний,
з рушницею в руках, а другий з рушницею через плече,
але присадкуватий та русявий. Вони увійшли в хату, за
ними зачиняв двері Скакун. Нерадько лежав на лаві, не
121

встаючи і не підводячи голови. Передчуття не обмануло
його. Чорний, високий звернувся до хазяйки: „А де ж
хазяїн?" Софія відповіла: „Поїхав ще вчора в ліс, та й
досі додому немає".
Скакун притакнув:
— „Так і єсть, справді, діслітельно він поїхав у ліс,
але через незвісно чого і досі не приїхав".
Тоді чорний міліціонер підійшов до столу і почав на
ньому переглядати речі. Розкрив хліб, кинувши
рушничок на причілкову лаву, а потім закотив скатертину на
столі, оголивши увесь стіл, і ніби не помічав Нерадька
на лаві, і говорив:
— „Ану подивимося ще за богами... що там є?.. А ви,
товаришу Скакун, скажіть тому, що в сінях, нехай
загляне в комору і на горище".
Скакун якось неприродньо швидко вийшов, а мілі-
цай, сунувшися за стіл до богів, угледів на лаві купку
книжок і взяв одну зверху, обкладену газетою і залиту
чорнилом:
— А це що за книжки? — спитався... Та Ніна скочила
з лежанки і гаряче вигукнула: „Не беріте, не беріте, бо
то мої книги, я з ними в школу ходжу"!.. — „Ну добре,
дівчино, ходи, ходи", — одповів міліцай. І кладучи книгу
на ту саму купу, з якої взяв. „А в вас що це в головах"?
— звернувся він вже до Нерадька... Та той мовчав і не
ворушився. Він чув серцем, що з халепи не викрутиться
і що холод, який розпливався по всім тілі, кинув у
голову іскру свідомості того, що краще вже нарешті
пропасти, хоч би і по-дурному, аби тільки не бути
нещасною звіринкою, якій люди кидають то шматочок
хатнього затишку, то роботи з окрайцем хліба, то сховок на
якийсь час у клуні, чи в повітці. А природа ніби у змові
з нещасними колгоспниками йому кидає, коли він у неї
шукає допомоги, або теплого місця під скиртою проти
сонця, або тільки затишку від холодного вітру, та ще
спокою у спогляданні її просторів. І всім тілом почув,
що не буде ні говорити до своїх напасників, ні слухати їх
наказу. Він чув, що буде нерухоміший і безвольніший від
усякої колоди, і що за це, як і буде йому заплатою
смерть, то вона буде жаданою всім серцем і кожною
122

цяточкою тіла. Він мовчав, а міліцай, висмикнувши йому
з-під голови Кобзаря, передав його тому міліцаєві, що
тримав на плечі рушницю, а сам, звернувшись до Не-
радька, знов спитався: „Що ви хворі, чи що, що не
встаєте? Ану вставайте та кажіте, що ви за оден“?
Нерадько ж абсолютно на це не Зреагував, неначе на
річку пливак, яку тількшцо переплив і на березі думає
про суху путь, простелену перед ним. І через те він дуже
яскраво в своїй свідомості відзначив, що Скакун,
витягти шию, з закам’янілою увагою спостерігає і його, і
міліцая. І навіть здавалося, що симпатія спостерігача на
боці полоненого. Але це була єдина мить і Нерадькові
знов стала рости в серці холодна млость непритомности.
А міліцай казився: „Ну, вставай, бо негайно зведемо так,
що вже ніколи не схочеш лягати"! Нерадько мовчав. І
той міліцай, що взяв з рук чорного товариша Нерадьків
Кобзар і передав його Скакунові, тепер підійшов до
Нерадька. А чорний, глянувши на нього, моргнув
бровою, і обидва разом ухопили лежачого за ліву руку і
рвонули з місця. Нерадько впав на діл, застелений
соломою, так незрабно важко, немов мішок повний піску. І
потім зараз же почув, як з очей біжать без плачу гарячі
сльози від почуття безсилля і безмежного горя. Але вже
вороття не було, аби якось зменшити свої муки. І він
ждав ще тяжчих ще з лютішим завзяттям і ще з
дурнішим розпачем. „Ач, собача душа, занатурюється. За
дурнів нас узяв! Ану вставай, бо нам нема часу з тобою тут
побачення справляти!" — крикнув чорний і вдарив
ногою в бік мовчущого. Удар був швидше для застрашення,
бо болю не відчув ударений. Але інстинктово відвернув
голову набік і на мить угледів коло припічка тоненькі
Нінчині ніжки. Вони тремтіли з переляку. І почулася її
голосненька мова, повна почуття жалю і сліз, які десь
накипівши в горлі не давали їй до ладу говорити:
— „Дядечки, не бийте їх, вони у нас тільки в’язали...
Вони тільки допомагали, не бийте їх... Вони вже нікому
не будуть допомагати, вони підуть собі від нас і в себе
дома не будуть нікому помагати... Не бийте"! Та мати,
що невідомо коли сіла скраю припічка і тепер обіймала
однією рукою головку дівчини, а другою собі втирала
123

сльози, бренькнула дочку по губах і промовила
зниженим голосом: „Мовчи отам, не твоє діло, мовчи, як
нічого не тямиш"! Але на них звернув увагу тільки
присадкуватий міліціонер, що, подивившись з цікавістю на
дівчину, одвернувся ніби зітхнувши тоді, коли чорний
нічого не бачив і не чув, крім своєї жертви, бо, міряючи
її очима, звелів Скакунові, який, здавалося, теж нічого
не помічав: „Ану беріте його за одну ногу, а я за другу та
витягнемо бісової душі стерво з хати... Він думає, що
сприсне з мушки. Нє, брат, твої штуки тебе не врятують
від тієї, що дивиться на тебе з холодної ями!"
І вхопив Нерадька за праву ногу, бо Скакун його вже
за ліву почав тягти від столу до порога. І коли вже на
порозі опинилася Нерадькова спина, підбіг
присадкуватий міліцай і, підхопивши голову арештованому, поміг
його перепровадити в сіни без особливих перешкод. Та
чорний знов таки обізвався на таку допомогу: „Нехай
би, собача душа, гуркнула головою, хоч раз та добре,
ніхто вас не просив помагати"...
А вже, коли Нерадька несли від сіней до вантажного
авта, він почув у всім єстві незвичайну легкість і глянув
на небо, що від заходу в чорну ніч було переписано
червоними смугами того сонця, яке вже було цілою
своєю половиною по той бік землі.
Ці смуги над ним гойдалися так, як у вічу гойдаються
речі у тієї людини, що їде човном по високих хвилях
широкої ріки. І побачив Нерадько той вершок вишні, на
якім сиділа ворона. Тепер чорного птаха там не було.
Він, мабуть, полетів туди, куди напевно повезуть і
арештованого невмолимі слуги теж чорної та диявольсько-
хижої сили, до якої кожний крук так стосується, як до
апокаліптичного звіра кожна шерстина на його шкірі. І
коли висаджували Нерадька на авто, то Скакун опинився
в нього біля самої голови і прошепотів йому над вухом:
„Скочиш із машини, як будуть везти Шохиновим яром і
біжи праворуч лугом"... — і зараз же ударивши Нерадька
в бік, гукнув: „Га, проклята душе, будеш каламутити тут
воду"? Колись під час таких оказій народ завжди
збігався подивитися, не кажучи вже про дітей. А зараз жодна
душа не рипнула дверима з сусідніх хат, що були на
124

одшибі, і жодна дитина живими сірими чи карими очима
не зустрічала і не випроваджала тієї події. Навіть Софія
не вийшла щось сказати бідоласі, і видно не пустила на
вулицю і донечки.
БЛАГАННЯ ТАМ, ДЕ НЕ ТРЕБА
Глава четверта
Цього вечора і колгоспні конюшні принишкли над
Гайдамацьким яром, яким протікала якась болотняна
річечка у Гнилий Тикич. Вся Попівка була переписана
ним через луки аж до Ташлика. У двох свіжо збудованих
конюшнях, що рівнобіжно йшли від селянського вигона
в степ, було повно коней. А третя на найвищім
піднесенні горба, ще тільки була зіпнята на стовпи, і коло неї
цілими Днями тесали сокирами майстри та кричали
селяни, возячи із села дошки, лати, крокви та стропи з
поламаних клунь, хлівів та льохів. Вся ця рухлядь
скидалася на купи, з яких уже собі брали майстри матеріал до
вподоби. Між конюшнями стояли юзи: один повний
свіжого сіна, а другий порожній. З його щаблів звисали
сінинки і поодинці, і горсточками, цим засвідчуючи, що
в йому було сіно, але вже скинуте у якісь ненаситні ясла.
Майстрів теж вже не було, і вже з полів перестали
приїздити скотиною. Тільки всередині чувся ритмічний хрумкіт
заспокоєних коней та часом чухання зубами боків
якогось коняки аж бренькала шкіра. У прогалині між
конюшнями над Гайдамацьким яром Скакун запрягав
коня в однокінний віз і сам собі говорив:
„І то бісової душі хомут який тугий, і супоні якслід не
стягнеш. О слава тобі, Господи, тепер закрутимо... А
було ж колись, що прийдуть до людини, зроблять обшук
і як нічого не знайдуть, то поставить людина могорич і
справі кінець: ніхто не арештує. А тепер... Розсобача
душа, просто вибирає, мов курей на заріз. І як уже
вибере то й кінець: не одмолишся, ні одпросишся. Чи в
тебе витрусять що-небудь, чи ні — однаково. Раз
прийшли, то пиши пропало. Прощайся не то що з рідними
або товаришами, а прощайся з душею. Бо скільки потім
125

не шукай, не знайдеш... Мов задимить, мов за водою
піде... Не, комуна людини не зробила... Не, не, і той, що
людину пустив на світ, дав їй в душу щось таке, через
що людина очевидячки й не краде, і для того, щоб
когось набити, то вигадує якусь приключку. Он що!
Значить совість у людини є. Бог людині совість дав... Он і я
пропаду к чортовій матері, а визволю, врятую, хоч мене
і чекістом зробили... Ні, хлоп’ята, батьки мої і діди мої,
і прадіди мої молилися Богу, не грабували людей... хіба,
що якась неправда вклюнеться, то тоді вже... О, тоді вже
начувайся"! Тут він, пристібнувши до гнуздечки вожжи-
ну і одійшовши трохи набік, подивився на свій візок. На
йому було покладено в драбини соломи. І з одного боку
з-під соломи виглядали дві борінки такі, з яких
складають цілий ключ штук у п’ять і тягають однією конякою
вслід за сіялкою. Над конюшнями уже були сутінки, хоч
на заході ще небеса і рожевіли.
Але на самім дні в яру, куцою протікав струмочок,
було цілковито темно. Тільки верх правого його боку
досить ясно позначався відблиском ще рожевої далини. І
враз звідти, де було найвидніше, розпачливо закричав
заєць: „у-a, у-a, у-а“, неначе дитина-немовля, коли
раптом опечеться. І цей заячий крик сумно-тужливою
луною прокотився над яром аж у село. Скакун здригнув і
якось нервово виплигнув на віз і шарпнув за віжки
коняку: „Но-о“!
Кінь рушив, а заєць по той бік яру кричав: „У-a, у-а,
у-а“... Це означало, що ніч випустила в степу своє
хижацтво до розбою та злочину, і те означало, що ніч
ніколи не була чутливою охоронницею безневинно-сла-
босилих істот, які із лютого дня завжди справляють
думку у той бік, звідки витикаються зорі, пройнявши
світлом глибінь нічної темряви.
І коли Скакунів кінь мав уже повертати за ріг
конюшні, аби рушити на яр, перед ним раптово з ярової
темряви вийшла жіноча постать і підняла перед конем
угору ліву руку, крикнувши стишено: „П-ррр“!
Кінь схарапудився і шарахнувся вліво так, що і сідець
мало не злетів з візка. Крім того, поява жінки у білій
свитці, запнута по-дівочому білою хусточкою, на
Скаку126

на війнула дивною незвичайністю, аж тіло отерпло від
холоду, і він ще раз натяг віжки. І коли кінь цілковито
заспокоївся, Скакун подивився на жінку. І та, ніби цього
й чекала, заговорила: „Полікарпе, чи ви знаєте, чи ні, як
мені дорога моя добра слава у наших людей? Але я
прийшла вас прохати... Я ще ніколи з ніким у такій
важливій справі і так пізно не була наодинці"...
Тут здивований Полікарп, упізнавши дівчину,
заворушився і удавано співчутливо вимовив:
— Звичайно, Арсеня Горобчика в рахубу брати не
треба...
Це зачепило Кужелівну, мабуть, дуже дошкульно, бо
вона враз аж задихалася і стали у неї слова вириватись
напружено і поодинці. Здавалося, вона від сорому або
втече, або знесилено заплаче:
— „Еге ї... Справа у мене... Я з ним ніколи не
говорила про важливе... І ви знаєте, чого він відсахався від
мене... Бо я... Бо мене через те саме люди обминають".
І Скакун знову заворушився на возі, і щось хотів
говорити, але дівчина, крок відступивши назад,
провадила своє вже впевнено, перебивши його намір:
— А тут знов при всіх, при людях, сказали на весь
лан: „Етой номер не пройдьоть". Неначе я справді
прийшла до того матусівського чоловіка, аби в його ласки чи
доброго слова запобігти... Ви того тоді й не згадали, що
я на тім тижні помагала Теклі Вовківні; а ген аж на тім
— помагала Кривому Мотюбурі вулички бити на спізне-
них буряках... Та загалом, чи хоч один день на лану так
проходив, щоб я нікому ніколи не помагала? Помагала
кожному, бо мені жаль своїх людей, бо їх ніхто не
шкодує... Всі їх мають тільки за... За робочі руки, якими
державі заробляють хліб. А я між людьми найшвидше
роблю, це всі знають, і знають те, що моє серце найдур-
ніше, і що мені шкода беззахисних, таких, як я. І я
пожаліла... Щоб я з цього місця не зійшла, коли брешу.
Я пожаліла і того чоловіка, і стала йому в допомогу.
Та Полікарп несподівано скочив із воза, і тримаючи
віжки в руці, рушив до неї. Але Мархва швидко
відскочила вбік і, ставши, на такій відстані, на яку він уже не
міг досягти, не пустивши з рук віжок, заговорила:
127

— Не підходьте, я дуже, дуже вас благаю...
Послухайте, навіщо ви його арештували? Це ж ви за те, що я
йому помагала. Щоб мене уже обминали не то люди, а й
собаки десятою вулицею... Врятуйте ту людину? Ви
кажете, що я вас врятувала, нехай і так, але ж ви мене
заженете на той світ тим, що так вийшло, ніби я стала
черв’яком, за який риба хватається і опиняється на
залізі.. Врятуйте його і виженіть з нашого колгоспу, і я його
бачити не покваплюся, аби тільки моє серце було
спокійне, що та людина через мене не пішла на муки“!
І в цей момент завила собака в тім самім місці, де
кричав розпачливо заєць. Мабуть, вона його з’їла й
завила. А темрява була однієї чорноти і в яру, і над яром.
Собака ж вила дедалі все моторошніше, мабуть, в її вічу
стали ті кістки, що біліють удень в яру, серед дощових
вимоїн, перемішані з тими, які їх гризли. І може якраз
собака, це усвідомивши, і так розпачливо завила. £ голос
виходив із безвісті і пропадав так само у безвість. Цю
пустку собачого світу і давало відчути моторошне виття.
І, мабуть, співчуваючи звіриній розпуці, переписала весь
яр летюча зірка і розсипалася іскрами серед вечірньої
темряви, далеко від того місця, звідки чулися звуки
виття. І зірчин лет ударив по тім самім болючім місці у
Скакуна, що і звірині звуки, бо зірка теж виникла із
безвісті і зникла туди.
О, невгамовна і самонастатня безвісте нашого бутгя!
Як ти безумно моторошно впливаєш на те єство, що
має спроможність відчути тебе, але не має спроможносги
відчути за твоєю повнотою невідомости нічийого
великого серця, яке і людей пускає на світ і ними турбується!
І ніби в відповідь настроєві степу Мархва спиталася:
— І вже його одвезли в район?
— Ні, одвезуть зараз після півночі, а тепер вони
стоять у полі під Гатаященою вербою: ще когось хотять
вловити. Тудою ходять наші хлопці до дівчат у Ташлик...
Ех, Мархво, Мархво, плакатимеш ти за мною, та буде
пізно. Бачиш на візку дві борінки? — І він показав
рукою. — Отож, як узавтра люди про них заговорять, то
говоритимуть про моє діло, а зараз... Ти чуєш, як виє по
той бік яру, ото моя доля!
- 128

І він вискочив на візок і підібрав віжки. Кінь рушив.
Але Скакун його здержав і, обернувшися до Мархви,
сказав ніби байдуже, та в словах чулася тривога: „Варто
було б їхати назустріч своїй долі з доброю сокирою, або
хоч fa залізним шворнем, а я їду з голими руками"... І
враз Мархва рушила з місця до воза і ту руку, що вона
тримала під свиткою, яку тільки тепер Скакун помітив,
простягла до нього. В руці був величезний ніж-колодач:
— Візьміте хоч це, коли немає кращого.
— А це чого ти з ним? — здивувався Полікарп,
беручи за носок ніж лівою рукою, а потім вже взявши за
держак правою, замахнув ним для проби і знов сумно, з
глибоким болем сказав: — Ех, Мархво, Мархво, будеш
ти ще за мною плакати і тоді згадаєш, що не було
потреби нагадувати про козацьке діло. А все ж таки, чий
ніж?
— Та це ж наш... Тоді, коли ви підпалили хату і я
сонна вискочила на двір. Це було торік восени; я тоді
цим ножем калину стинала і калину повісила над
віконницею, а ніж застромила за шалівку теж над віконницею.
І коли я вискакувала з хати, то вхопила чогось із собою
той кетяг калини, який я нарізала, і цей самий ніж, —
одповіла Мархва.
— Но!.. прощай, моя дівчино... Я те зробив не по
злобі.. Але так, чи інак, я вже й не знаю, чий номер не
пройдьоть, — сказав Скакун, засовуючи ніж у солому і
пускаючи віжки коняці, яка швидко рушила в яр. І
стояла Мархва у білій свитці неначе привид і слухала, як по
той бік яру затихали колеса однокінного візка. І коли їх
зовсім стало не чути, вона втерла очі хусточкою тай
пішла проз конюшні полем, десь ніби до Шиянової хати.
Але чого ж вона пішла плачучи? Невже пророкування
Скакунове отак навідлі і сповнилося. Прийшла з ножем,
аби оборонитися на випадок напасти, і віддала його
своєму ворогові, повіривши тільки почуттю власного серця.
І те, що він не питався навіщо вона принесла свій ніж,
і те, що він взяв від неї ніж, не кажучи навіщо, —
вкинуло між ними обома зворушливо ніжну таємницю. І
хочби таємниця та не створила нічого реальнішого, але
почуття про спільну мету для оборони занедбаної
люд129

ської правди, яке об’єднало зараз обоє людських
сердець, — утворило те, що Мархва пішла плачучи додому.
Утворило більшу реальність за всі можливі інші.
БЛАГОРОДСТВО ПЕРЕМАГАЄ
Глава п’ята
Коли Нерадько гуркнув на дно вантажного авта, він
кілька часу лежав нерухомо, майже без пам’яти. Хоч і не
можна було сказати, що він ударився об щось головою.
Але коли підвів голову і глянув на світ, то побачив, що
авто стоїть за селом на межі, в якої з обох боків немі-
ренно широко, і оком неохопно повільно коливалися
достигаючі вівса, а над а втом звішувала віти величезна
верба. Він упізнав її. Нераз колись із батьком, ще малим
хлопцем їздив у Рохмистрівку на базар і вона все
оставалася праворуч від шляху, а коли він якось спитався
батька: „Що це за верба?", то батько відповів: „Гатаящи-
на“. Цією відповіддю він тоді цілком задовольнився. А
зараз він, її впізнавши, подумав: „Чого ж вона Гатаящи-
на? І чого це якраз під нею зупинилося авто"? Крізь її
гіляки було видно і церкву, і село. Він церкву бачив і
близько від хати Шиянової облупану з порозбиваними
вікнами і страшно обдертим сіро-жовтим цегловим
стовбуром. І, мабуть, тоді, коли він гуркнув на дно машини,
то і сонце впало за землю у якесь огненне озеро,
хлюпнувши на весь захід неба вогнем, що зараз плямами та
смугами стікало назад над чорною землею і світило на
церкву. У банях були повибивані вікна; і якраз крізь
обидві бані вогненна небесна пляма світилася через всю
довжину села, серединою тієї чорної велетенської тіні,
що теж падала на все село, від кам’яного церковного
стовбура. Здавалося Нерадькові, що діра у двох банях
наскрізь утворилася раптово од якогось пострілу, саме
тепер, коли він лежав непритомний у авті і крізь неї
розбризкане світло хлюпнуло з небес на все село, неначе
з простреленої голови кров. А те, що фраза Скакунова:
„Етой номер не пройдьоть" і те, що він шепнув на вухо,
коли висаджував на авто, про втечу, — Нерадька просто
130

придавили своєю суперечністю. І йому здавалося, що і
його прострелено так само, як і церкву, і що із нього
кров тече, похожа на важке вечірнє світло заходу. І він
не має сили щось ясне навіть подумати через утворену
непевність, не то що ще щось зробити. І у всім його
єстві зашуміла тривожно кров, а в ошелешеній голові
серед думок замигтіло слово „провокація".
І він мимохіть оглянувся. У авті були по боках лавки
і в задку одна. З правого боку задка сидів чорнявий
міліціонер і вдивлявся в сутінки пильно на дорогу і
видко прислухався: На колінах у нього лежала рушниця
і він її тримав обома руками, а його товариш,
присадкуватий міліціонер, тримав теж обома руками рущницю,
тільки що вже між ногами сторч, неначе палицю,
поклавши голову на руки, і солодко спав. Його сопіння носом
так безжурно одбувалося, що чорнявий міліцай позирав
на нього вряди-годи з напруженою неприхильністю.
Нерадько відчув холод і став шукати коло себе своєї
свитки. Вона лежала в його ногах. Він зараз же надів її, і
зараз же хотів сісти і собі на лаву і став відповідно
рухатися, та чорнявий гостро завважив: „Сидіти не
можна ні на лаві, ні так, щоб тулитися спиною до кабінки.
Лежіть. І то тільки або на правий бік, або на лівий.
Лежати ні ниць, ні горілиць не можна". Нерадько ліг. І,
щоб затамувати в душі своє образливе становище, почав
мацати руками навколо себе, чи немає при ньому часом
і Кобзаря. Та чорнявий знов з досадою і роздратовано
прошепотів:
— „Тільки будете ворушитися, чорт би вас узяв, то я
негайно так вас заспокою, що будете заказувати й
двадцятому".
В’язень подивився інстинктивно на присадкуватого, а
той собі мирно спав. Чорнявий же, вловивши погляд
Нерадька, роздратовано штовхнув сонного міліціонера
своєю рушницею і звелів: — „Ану вставайте та підіте
заляжте у вівсі над дорогою, коло межі, та швидше".
Штовхнутий кинувся: „Що, га, залягти там"? І зараз же
встав і, взявшись за переньчата авта, скочив на межу, а
потім потяг і свій кріс до себе. Він загуркотів. Це
розлютувало чорного і він знову завважив: „Та не гуркотіте ж
131

ніби, щоб нас почули... і не засніте там, бо цілу ніч
простоїмо дурнісенько"! А той, уже ідучи межею,
говорив собі під ніс, але так, що чули й ті, що були на авті:
„Неначе я йду на тік стерегти від курей намолочену
пшеницю, де справді можна заснути. І то таке говорить,
аби говорити"... А потім чути було, як над шляхом
зашелестів овес і видно було, як темна постать
присадкуватого упірнула в гущину. А той, що сидів на авті і тільки
пильно слідкував за ним, побачивши, що товариш зник,
заговорив тоном ображеного обвинувача:
„Ніби не засне? Засне. Така морда, що на шиї тільки
й теліпається аби спати. Оце недавно вій і на варті
спав". І, поглянувши знов у ніч на мовчазні вівса і ніби
отямившись, знизив голос: „У камері сиділо щось із
двадцять штундистів, а йому доручили їх глядіти... І він,
так само спершись на кріс, задрімав, а потім похитнувся
і рушниця впала додолу. Він же замість того, щоб узяти
її в руки, безжурно нагнувся до неї, ніби церковний
сторож до ковіньки і ліг під дверима камери спати. А
рушниця лежала собі осторонь. Тоді один штунда крізь
очко в дверях своїм паском від штанів виудив рушницю
і нею розштовхав сонного. Каже не засне... Засне підлої
душі ледащо"... І замовк. Нерадькові одлягло од серця.
Він почув себе на цім світі, тут вночі під вербою між
сонними нещасними селами якусь рівноправність
людяносте, з тим, що пішов вартувати над шляхом, і з тими
шгундами, які не втекли з камери, а збудили сонного
вартового і віддали рушницю, врятувавши його від
воєнного суда... Із цим, що оце сидить з ним на авті і
нервово реагує на оточення. Відчув і зараз же, підвівши
голову із свого лежання, спитався так само просто, як і
міліціонер, осуджуючи свого товариша: „Вибачте,
товаришу, мене дуже турбує, де мій Кобзар, бо це тільки й
розради в мене в турботах"... Але як колись із шкільним
інспектором, так само і тут помилився хлопець, що
людяність, блиснувши з серця, засяє на авті між його
душею і душею тієї людини, яка привикла арештовувати
своїх земляків нізащо і возити днями і ночами у балак-
лейську тюрму, аби потім уже розвозити їх по сибірах,
по колимах, по соловках, а інших то й супроводити на
132

той світ.. Помилився, бо міліціонер свою людяність
стріпнув, неначе якусь ганебну охлялість, і гукнув
придавленим, але зловісним голосом:
— Ляж і не писни, і так лежи, як я тобі вже раз
сказав!
І на авті настала тиша між двома людьми. Верба
стояла з правого боку машини і половиною своїх гіляк
схилялася над нею, а кінцями звисала нижче від крис
автових перенчат, ніби вона хотіла свої віти з розпуки
звісити аж у темряву земну.
Нерадько дивився боком крізь гущавину верби і там у
просвітах галуззя блищали живі зорі на темних
клаптиках неба. Із степу, з-над просторів повних вівса не чути
було жодного звуку. Нічне повітря своєю рухомістю все
перейшло в тишу. Бо ті птахих що цілий день були в
ньому, покинули повітря і перелетіли під хатні стріхи, і
в ще цілі повіточки, і в гнізда серед рогози над
болотами, і посідали на землю під полукіпки, і під покоси ще
не зв’язаного жита. Цю тишу Нерадько чув своїм
лежанням і чув, що це та тиша, серед якої деспоти поволі
слабнуть, здаючи міць своїх нервів потужному сну, а
ображені душі ширшають і наливаються розпачливим
завзяттям для останньої сутички з гнобителями.
Але Нерадько, знаючи це, був у розпачі, що він не
має ірунту для боротьби, що він в руках совєтського
урядовця, до чийого серця немає стежки нічому
людському, навіть тоді, коли цей урядовець і покаже щілину
до живого ще чуття. Бо держава і він уважає його кари-
гідною кволістю. Нерадько почув своє нещастя, яко
совєтського громадянина, який тільки потрібен на деякий
час державі, а не держава йому, і який знає, що ця сама
держава поводиться із своїми людьми, неначе свиня з
тією їжою, що в неї в кориті. Вибирає з’їсти спочатку те,
що смачніше, а решту або зовсім не їстиме, або тільки
пожвакає брудним рилом і помочить тягучою слиною,
тай покине лежати на дні корита, поки наймит або
невільник не викине спаскудженого у гній. Нерадько вже
пересвідчився, що совєтська власть винищує найперше
найрозумніших, а між ними нищить тих, що одверто
стають ділом чи словом проти неї. А потім уже
добира133

ється і до тих, що ніколи не виявляють себе нічим
супроти влади ні за владою. А що до найнижчої верстви
населення, то і там відкручування голів ведеться тим
самим методом. Причім воно ведеться широко і без
жодних обвинувачень, а просто через те, що прийшла черга.
І таким чином совєтська власть себе навіки забезпечує
від жодних нарікань і повстань. І мого героя знов аж
затрясло нервовим морозом. Він давно знав, що ця
машина діє скрізь: і серед Гепеви, і серед міліції, і серед
партії, бо внизу державної піраміди не мусить хтось бути
розумніший за вершок її... За державну купку, яка
сидить в Політбюрі. Нерадько знав, що прийде черга і на
чорнявого міліцая, який його так немилосердно образив;
і на присадкуватого, не за те, що він розумний, а за те,
що він дурний. Бо совєтська влада не вірить і дурості
дурнів. І якби обом цим сторожам про таке сказав, то
вони негайно такого арештували б і віддали б тюремщи-
кам та катам. І Нерадько розпачливо рішив, що коли
справді трапиться нагода тікати, хоч і провокаційна, то
тікатиме. А там хоч і недовго буде на волі, то зате хоч
один день, хоч одну годину, а таки буде на волі!
Зашелестів овес, видно проліз їжачок, а на Цвітковій
загув поїзд і стало чути рвучку ходу паровика до станції
Ладимировки. А небо вбік Кам’янки було торкнуте
яснотою першого подиху літнього досвідку. І ніби все це
підсумовуючи, міліціонер звелів:
„Шофере, дайте задній ход до шляху"... Із кабінки
почулося шарудіння, а потім кашель і нарешті авто
рушило по межі споришем, мокрим від передранкової роси.
Машина, вийшовши на шлях, справилася на Балаклею і
стала. Міліцай притуливши праву руку до рота, почав
напівголосно гукати: — „Кирченко, Кирченко!.. От
натура стареча, видно таки заснув. І їдь з такими ловити
бандитський елемент. Спить, як зарізана, іродова кров“!
Тай взяв рушницю, і притуливши приклад до грудей, а
ствол трохи піднявши над а втом, вистрелив. Із вівса
вилетіла луна, єдиний птах цієї ночі, який мав у крилах
таку швидкість, як далекі сполохи блискавки. І обрій
галаснув на ввесь степ широкими перлинами такого гуку,
неначе лет великої падучої зірки. І саме під цей гук із
134

вівса вискочив і Кирченко. Він тримав у лівій руці
рушницю, а правою протирав очі і силкувався щось казати,
але в нього виходило із уст щось похоже на „ур...“ і на
„мир..." і більше нічого. І чорний його товариш не дав
тим диким звукам оформитися в якесь слово,
проговоривши розгнівано: „Про сон хочете говорити, годі,
наслухався вже. Затуліть рота та сідайте там швидше.
Шофери, рушайте помалу"... І авто рушило на Балаклею.
* * *
Небо вже добре рожевіло на сході, але сонце ще не
сходило. І всі ташлицькі луки сивіли від роси та туману.
Над ними недалеко в полі, під самим селом, стояв хутір,
на диво ще не зруйнований: криниця в дворі, хатка і
повітка, а за хатою широкий горб з трьома полукіпками
жита, і тополя між ними над садком і всім подвір’ям. А
внизу коло воріт у двір друга тополя торкалася
ранішнього леготу то одним боком височини, то другим. І по
ній проходив дзенькіт руху то в тій купці листя, то в
іншій. Обидві вони рожевіли так само, як і схід.
Але радісний блиск лугових вод вирізняв обидві
тополі на тлі поля, неначе невидані своєю величиною і
красою дві свічки. Або швидше два дивовижні пломені тих
свічок, які були закопані в землю, аж по запалені ґноти.
І ось до цього хутора і приїхав однокінним візком
чоловік, і коло воріт спинив коняку. Зліз із воза та
відчинивши двір, в’їхав туди. І, покинувши коло повітки
віз і коня нерозпряженого, підійшов до хати і постукав у
вікно. Із хати зараз же вийшла жінка, років 45, яка
впізнавши гостя і не привітавшись з ним, спиталася:
„Що це вас так рано принесло"?
— „Оказія. Відчиніть, будь ласка, повітку, та поможіть
мені туди занести людину... Я об’їздив цю ніч жнива і
той хліб, що ще на стеблі, і найшов он того чоловіка. В
його прострелене плече. І ви вже його прийміть, будь
ласка, і положіть у сховище, щоб сторонні люди не
дізналися, аж поки не вичуняє. А я буду вряди-годи
навідуватись Шкода людини. Чи він бандит, чи так якийсь
дурень, що підліз під рушничний постріл, а все-таки
жаль, треба врятувати"...
135

Жінка, призвичаєна до всяких несподіванок совєт-
ської дійсносте, сказала:
„Бачу, що треба, нічого робити, ходім зі мною і я
покажу, куди можна положити. Тільки ж хто його буде
доглядати"?
— Тітко Лепестино, доглядайте ви, бо коли
одмовитесь, то зразу можна сказати, що цьому парубкові треба
співати „Вічну пам’ять". Врятуйте його, це дурно не
буде. Тільки так кажу, обходьтеся, щоб ніхто не знав. І
їсти носитимете самі, і все робитимете там, що треба. І
якщо він не пропаде за ті перші дні, то і йому скажіте,
щоб голосно не стогнав. І щоб знав, що він у небезпеці
І якщо помре, мене сповістіте, то я вже знатиму, що
зробити.
— Ну, добре, — жінка одповіла. — Нехай буде й так,
ходім... І то, бідна моя головонька, коли свого лиха є
досить, то на тобі ще й чужого, — бідкалася вона, од-
криваючи двері повітки тим ключем, який у неї був.
прип’ятий до пояса. Увійшли в повітку. З правого боку
лежала купа порізаних верб, а з лівого возик на двох
колесах, діжки і купа дощок у кутку, а над ними на
горищі повно було сіна і драбина до його приставлена.
Ось вони і внесли раненого чоловіка в повітку, і
виперли його на драбині аж у сіно, на горище. Сіно було
сухе, торішнє і запахуще. Чоловік стогнав і щось
говорив, але так знесилено, що трудно було розібрати. Тітка
Лепестина, вмостивши його там у сіні, злізла додолу і
драбину поставила в кутку до дощок і обізвалася:
— Ну, добре, їдьте собі з Богом, вночі приїдьте і я
скажу, в якому він стані. А чи можна фельдшера
покликати?
— Ні, краще вже якби стареньку бабу, що вміє ходити
коло хворих. Та глядіть, щоб він з гарячки не впав
додолу, тоді якраз врятуємо...
— Про це вже ви не клопочіться, — одповіла тітка
Лепестина. — Я знаю, як людей доглядати, хоч свого
чоловіка і не врятувала.
— Ну, дякую дуже, дуже... Бувайте здорові...
І гість вийшов із повітки та підійшов до візка і,
здивовано подивившись на солому, вигукнув, аж неначе
злякано:
136

„Боже, як багато крові вибігло"... І прогорнувши
руками солому, сказав уже тривожно:
„їй Богу, аж до дна промокла солома"!
І зараз же старанно вибрав замазану кров’ю солому і
викинув додолу, звелівши:
„Тітко Лепестино, зараз же візьміть ту солому і вкиньте
в піч, нехай згорить, як топитимете вранці". І скрутнями
соломи, витерши у візку дно, застелив візок знов, сів і
гукнувши: „Ну то дай Боже вам добра та доброго
здоров’я, моя тіточко"! — виїхав з двору. А жінка мовчки
очима вирядивши його і вже, коли він був далеко,
вимовила:
„Дай Боже добра... Добре добро? Сам підстрелить і
сам тепер не хоче турбуватися, запріг дурну. Знає, що
нікому не скажу, що і води нагрію, і рану обмию, і
старою чистою сорочкою обів’ю. Добре добро, бодай
моїм ворогам такого добра. А якби я спробувала
одмовитися, то зараз би і двір спалив... І якби у район сказала,
то мене першу і прсадили б. Бо вже начальство вбиває
людей, неначе колись було жидів, або тепер собак,
нікого не боїться... Дивуюся тільки, чого він просить, щоб
усе було затаєне, і чого він упадає коло людського горя
так, неначе в добру давнину"?
І зітхнувши швиденько підібрала криваві скрутні
соломи і пішла з ними в повітку. А тим часом за садком
сонце з-за верби бризнуло промінням тополі в листя і
пронизало її, неначе маленьку хмарку, тихими смугами
золотого дощу. І кожний, вглядівши її з лугів, не
втримався б і вимовив би: „Слава тобі, Господи, і сьогодні
зійшло сонце, хоч і сьогодні катівська влада на Україні".
ЗЛО ПРОТИ БУНТУ ДОБРА
Глава шоста
Через день після того, як привезли поранену людину
на хутір, у Попівці почали дзвонити на сходку. І
дзвонили з ранку аж до 10-ти годин дня: били залізним
шворнем у рейку коло комори; і били снізкою у бляху з
чиєїсь покрівлі коло кабиці. І дзвонили коло школи у
137

„постовий" дзвоник, яким звичайно скликали школярів
на лекції. Його зняли з церкви разом з усіма дзвонами і
тільки він у селі зістався. І бевкання в дзвін і в рейку, і
гаркання снізкою у бляху мали характер якогось
розпачливого алярму і божевільного бажання зробити всім
живим людям у селі дошкульної муки, щоб усяке людське
бажання було перелякане і кожна людська байдужість
була збуджена до найвищого неспокою, до жаху. І щоб
за те, що людей начальство вибило із звичайної норми
душевного стану, їх же і катували безжально, і безугавно.
І коли вже селяни від такої дикої муки- стануть
непритомні, щоб уперти їх у роботу, яка б не допускала
нещасних із своєї невтолимости і всепоглинаючої
волячої приреченосте чорно трудитися до самого жаданного
комуною людського скону. Щоб людина ніколи не могла
вгору глянути і розправитися і дихнути широко грудьми,
щоб під таку мить не влетіла в голову думка
„крамольна". Щоб людина сліпо робила, сліпо їла і чамренною
пила. Ці дзвони розносилися по селі з нестримною
вимогою безнастанного і всеохоплюючого, просто
універсального катування... Щоб життя стало і на полі, і дома
єдиною новою і всенародною тюрмою, а ті тюрми, що
спеціально були зроблені раніше і тепер добудовані совє-
тами, аби поволі зливалися з тотальною, безстінною
в’язницею; так само, як серед великої води бувають острови
з річками та ставками, а потім ці острови одного разу і
затопить околишня вода, — і вже ніколи ніхто не
довідається, що там були стави і річки, які злилися з океаном
і стали одним універсальним ставом, а в данім разі
тюрмою.
Попівський колгосп було збудовано на вигоні, над
яром, що тягся Бог зна куди. У центрі стояла новенька
управа, ще навіть не обмазана. Над дверима в неї
надворі висів Сталінів. портрет, як символ нового божища,
жорстокішого від вавилонських, ассірійських і
єгипетських божищ. Над управою стирчала антена-радіо, якою
нове божище висмоктувало з населення думки і настрої.
А ті з них, яких висмоктати не можна було, добивали
ревом комісарських промов з усіх закутків СССРії.
На сходку люди поволі йшли. Неначе та скотина, яку
138

тягнуть налигачем у ярмо або на продаж. Вони
приходили і на сонячнім боці ставали, а деякі просто сідали на
землю. Чоловіки, жінки і молодь. Було їх і прибувало
купами і поодинці. Всі здивовані і збентежені. За
натовпами нічого не видно було. Ні возів, ні авт. Із управи
чулася дуже голосна розмова, але розібрати не можна
було, про що йшла річ. Селяни спочатку зосереджені
одним настроєм і думкою: що скажуть ще? Що ще треба
ламати і кого везти арештованого в район? — спочатку
стояли і гомоніли стишено, неначе гомін хвиль
широкого простору води. А потім почалися розмови то там, то
тут, все сміліше і сміліше. І нарешті ініціативу у одному
великому стовпищі взяв селянин.
Він був гостроносий, чорноволосий, але сіроокий. Вуса
чорні були протягнені над бородою трохи вниз, по-ко-
зацьки, а сам він був у свитці, підперезаній білим
поясом. На ногах опорки з чобіт виглядали з-під широких
полотняних штанів, пофарбованих бузиною. Він,
обпершися спиною об стіну управи, сидів навприсідки,
тримаючи ковіньку у правій руці, все підсовуючи нею бриль
на потилицю, через те, що сидячи чоловікові доводилося
дивитися на своїх слухачів і треба було задирати голову і
тоді бриль заднім краєм крис обпирався об стіну і
налазив на очі. Цей чоловік, якого було звати Лукіян
Кошелик, був уважний і до своїх слухачів, і до бриля.
— Були ми хазяїни: були ми не пани, а царі. Схочеш
вранці встанеш, схочеш у півдні. І ніхто тобі нічого.
Тільки худоби і слухав. Схочеш вийдеш босий, а схочеш
узуєш опорки, або постоли, а то й чоботи. Були свитки,
були й кожухи... І тепер вони є, тільки ось запитання, де
вони?
Було прийдеш у крамницю і кажеш „давай", тай
несеш додому, що схочеш..., а тепер крамниць нема...
Тільки ми є. І ми собі не можем казати „давай". І ось до нас
приїхали і кажуть „давай", як ми колись до крамниць.
А що я дам, коли ось моя душа аж пручається з грудей,
щоб крикнути: „дай" хоч дьогтю на ці ось опорки"!
— Гей, дядечку Лукіяне, оглядайтеся на колеса, бо ви
погубили завіздки! — хтось гукнув із гурту. А він,
продовжуючи своє, кинув у гурт:
139

— Ні, брате, не добачаєш, я іду вже пішки, немає в
мене воза, і нема мені чого губити та й оглядатися... А
опорки з ніг не згублю, бо я в них і сплю. Вони ще з
царського надбання... Царські Та я ніколи не був
царський і всі ми не були. І через те ми за царя не тільки
дихали, але й жили. Він не був наш, бо не знав, чого ми
хочемо. Ось у нас церква є...
Слава Богу, тепер довели ми її... А хто її збудував?
Цар. А чи таку, як ми хотіли? Ні, не таку. Адже ви
пригадуєте: Ларівон Гатибур, наші батьки розказували...
Казав:
„Нам церкву треба святого Пантелімона, бо він
глядить жнив, глядить, щоб лиха рука не спалила кіл". Так,
це наш святий. А цар у нас йому церкви не поставив, а
збудував Марії Магдалині, що охороняє дитячі захисти і
приблудних дівок. Подумаєш, то справді совєтська свята.
А нам треба сторожі, найбільше до жнив, до кіп. Окрім
того Пантелімон розганяє громом ще й чортів. Ось тепер
би він нам і знадобився"!
І тут з натовпу почувся голос. „Розганяв, розганяв, а
тепер нас чорти розганяють, і ніякий святий не
оступиться".
„Правильно, не оступиться, — підхопив Кошелик. —
Бо ми молимося не тим святим. Бо нами керували не
наші царі. Вони не знали, де наш пуп, де наше що. Ми
цареві, було, заплатимо чинш і одкупимося на цілий рік
і живемо, було, як царі. Ніхто до нас і ми до нікого.
Самі свої, а тепер?..
— А тепер, дядушка Лукіяне, як будете довше так
говорити, то вас тут ухоплять за пуп тай потягнуть за
автомобілем аж у район. І не зчуєтеся, як ви вже навіки
совєтський!
— Не лякай, я ще як народився, то в церкві
вичитували, що я призначений на поталу совєтові... Бо совєт,
це значить: „іже не ідет на совєт нечистивих". Совєт по
книгах значить погибель, значить смерть... А що, хіба
брешу? Де наші клуні, де наші коні, де ми? Ми вже не
свої, ми совєтські, ми на погибелі!.. Останні времена
прийшли"!
Це була сміливість надзвичайна, зухвалість
несамови140

та. У натовпі залягла густа та глибока тиша. Кожен знав,
що чамренному Кошеликові така мова боком вилізе. І
всі, похиливши вниз голови, шарпали за вуса, чи
діставали тютюн закурити з тієї кишені, якої і не було
ніколи. А що найгірше — всі після Лукіянових слів відчули
себе сиротами. Та не тими, що колись хилилися в людей
попід тинню, яким люди не давали загинути, і які все ж
таки скрізь себе почували незалежно. Ні, люди себе
відчули волами-сиротами, кіньми-сиротами, за якими
наглядають бригадири і виганяють всіх одноразово на
роботу, і одноразово всіх гонять з роботи у рідні хати, що
стояли цілий день пустками, і які тепер зустрічали своїх
мешканців невпорядковано, по-жебрацьки, скупо та голо.
Людей із стану мовчанки та мовчазного сорому, бо й це
почуття їм хилило голови, вивела тітка Лепестина.
Вона, аби бачити Кошелика, вилізла на купу жовтої
глини, що лишилася від будування колгоспної управи, і
до його закричала так, що аж натовп заворушився і
підбадьорився:
— То де ж ти бісової душі, Лукіяне, був тоді, коли нас
заганяли в колгосп, а нашу скотину одбирали з юзами
та з усім нашим реманентом? Та ми ж би тебе вибрали
за царя, аби тільки врятував нас від такої наруги та
досади, яку ми не переживемо, мабуть, і на тім світі? Та
ти б у нас був би паном над панами, а ми всі б не знали
і не чули отого чортячого клепання в рейки... А тепер к
чому юно ота тюя мова? Дарма тільки допікаєш та
вибиваєш очі тим, від чого юни і так вилазять? Бо все ж
наше добро перемішалося: он на своїм юзі я бачила вже
Вузликові колеса, полудрабки ж Тихонові Кудкудакалові,
а мій дишель стримить у Кирпеній теліжці.
А стовпи з наших клунь, та льохів, та хлівів хто
знайде, хто впізнає? Тільки одну скотину й можна потягти,
бо можна впізнати. А ти допікаєш, неначе сам не в
колгоспі. Та зараз, мабуть, немає ні однієї людини, щоб
не зазнала цього проклятої душі добра. А ти допікаєш,
неначе ми самі себе не печемо від світання до
смеркання?
Але їй у відповідь вийшли із натовпу чотири
комсомольці з рушницями і, підійшовши до Лукіяна
Кошели141

ка, один сказав: „Дядюшка Лукіяне, ходім з нами в
управу"... А Лукіян, що був увесь час прикутий увагою
до тітки Лепестини, підсунувши бриль на потилицю,
мовчки підвівся і почав , з ними йти, кажучи: „Кличете?
Піду... Нема чого мені тут бути, коли дома тільки
батіжок та жінка"... Та інший комсомолець, його
штовхнувши ззаду рушницею, крикнув: „Не смерди із своєї дурної
пащеки, та йди швидше"!
У людей притаїлося дихання і від моторошної тиші в
їх аж піт виступив на чола. Тільки одна Лепестина
здивована, що Лукіяна тягнуть комсомольці, закричала до
них:
„Скажіте, куди ви його тягнете, та він же пасталакав
із чамренної своєї голови! Ви його спитайте, що він
говорив, то він і не скаже... Він у нас завжди такий. Як
що зморозить, то ти йому тільки дивися межиочі.
Покиньте його та нехай він отямиться"! Але один з
комсомольців, обернувшись до неї, гукнув: „Ще тільки ти,
буржуазна шкапо, будеш довше язиком слинити, то і
тебе туди потягнемо, куди і його"...
— Та хай ви виказитеся, як ви і мене будете тягти! —
верескнула вона. — Подивися, бісової душі вилупок,
відкіля ти такий розумний взявся"! І на купі глини перед
цілою сходкою, повернулася юна до комсомольців
задки, задубила своє манаття на спину, тай нагнулася чолом
аж до колін... Жінки, чоловіки, молодь так і полягали від
реготу, а деякі стали кричати:
„Тю на неї, причинувата, відьма, дьогтем вимазати,
шолудива, виженіть її"! А юна: „Не дуже виганяйте, я й
сама піду з вашого захеканого та дурного збіговиська.
Тьху на вас і на ваш комсомол"! І пішла швиденько з
купи глини, а потім і з сходу, не оглядаючися, ніби на
закляте місце. Деякі жінки та чоловіки теж рушили йти
додому, але у цей майже катастрофальний час для
сходки з’явилися раптово на ґанку управи всі партійні сили
району і села Попівки. Натовп сіряків, брилів, сорочок і
подертих хусток знов занімів. І голова колгоспу Єшка
Хахлов виступив наперед і став з районовим комісаром,
який був у формі Гепеви ще й з револьвером при боці.
Хахлов говорив: „Товариші колгоспники, трапився
мер142

зенний злочин супроти совєтської влади. Якісь бандити
позавчора вдосвіта у Шохиновім яру поклали на греблі
дві борінки вверх зубками. І машина райміліції
ввігналася в них і з пробитими шинами перекинулася. І це дало
можливість польському шпійонові і буржуазному
агентові втекти, покищо невідомо куди...
І той бандит і буржуазний аґент і польський шпіон у
нашому ж колгоспі й жив у Євгена Шияна. Ваш
колгоспник, Євген Шиян, давав притулок ворогові совєтської
влади... Ворогові вашому, ворогові вашого добробуту, що
товариш Сталін виборов для вас. І через те Євген Шиян
буде покараний законом... І ми покараємо... Зараз ми
підемо з бригадирами та міліцією до нього і поставимо
йому „План до двору".
Після цих слів Єшка Хахлов став крок назад. Спереді
залишився сам райкомісар і дивився, яке враження
справив виступ голови колгоспу. Сходка мовчала, хоч би хто
заворушився, хоч би хто зітхнув, хоч би знизу з річки
крикнула якась качка, щоб стало легше людові від
громової звістки. Всі вже добре знали, що то значить „План
до двору". Це вигнати з власного дворища хазяїнів в
одних сорочках на поневіряння між сусідами, а їх двір
зламати і звезти на купи, що лежать і коло конюшень, і
коло кабиць. А все те, що в хаті, забрати у власність
районовому господарському відділові Це був удар по
хазяїнові, який мало чим різнився від наглої його
смерте. Але протестувати ніхто не смів і не мав права. А якби
хтось щось таке і зважився зробити, то і на його голову
упало б оте останнє нещастя, яке мало чим відрізняється
від людської смерте і яке зветься „План до двору".
І комісар районовий, помітивши справлене враження
на людей, враження жаху і пригноблення, таке, як йому
було й потрібне, кашлянув і додав від себе:
— „Товариші! Після того, що сказав голова колгоспу,
я скажу тільки одне. Ідіть додому, пообідайте, і зараз же
до жнив. Вас всіх сюди скликали, щоб ви узнали, що
влада робить із ворогами трудящих. І щоб між вами ті,
що ще сичать на неї, жахались і сонні, бо совєтська
власть не дивиться нікому в зуби так, мов колись було
цигани на базарі коням. А кожного бере за хряпи без
143

лишньої мороки, не заглядаючи в рот, коли дізнається,
що гади заворушилися! Я кончив".
І після тягучої перерви він знов обізвався: „Чого ж ви
стоїте, негайно розходьтеся, поки ще міліція не вживає
ніяких заходів"!
І селяни, зрозумівши, що вони ще ніби й винні за те,
що прийшли на сходку, що ніби за їх жиго та їх бито,
подивилися останнім поглядом на комісара, неначе про-
ходяща людина дивиться на того собаку, яка її вкусила
несподівано і знов лягла на вигіднім місці для плигання
та кусання знов так само несподівано. Подивилися і
почали розходитись. Частина пройшла повз школу і
церкву на Будяківку, а остання частина, найбільша, зійшла
на шлях і тут розділившись на два гурти, розійшлася на
Драчківку і на Озвозівку. Нарешті комісар і всі місцеві
сили зійшли з ґанку і рушили вигоном до Шияна. Спе-
реді йшов комісар, а за ним бригадири і Скакун. Він
вийшов аж при кінці всього із управи, міліція йшла
ззаду. Враження було таке, неначе бригадири ідуть під
арештом. Скрізь на тих місцях, якими пройшли люди,
стояли у повітрі нерухомі клубки пилу. І сонце на небі
уже було в такому стані, немов збиралося не гріти, а
пекти.
СЛІПА ДОЛЯ ВЕДЕ ТІЛЬКИ СЛІПЕ СЕРЦЕ
Глава сьома
Південне сонце, неначе крізь вінець велетенського
колоска, з розпеченими остюками, зупинило попівські
поля, село і облупану церкву разом з кладовищем, які
були все-таки не такі чутливі, як людське око. Тітка
Лепестина зайшла із сходки чогось просто до одного
селянина і в його хаті з півгодини побувши пішла
стежкою через кладовище на Будяківський куток.
Ідучи вона не розглядалася на боки, а тільки інколи
свою задуму перериваючи зиркала вперед. І враз
побачила під молоденькою тополею зігнуту навсидячки жіночу
постать, сперту на довгу білу ковіньку. Підійшла до неї і
здивовано промовила:
144

— „Боже мій, а я до вас, а вф тут. Що це вас
заставило такої пори себе трудити"?
— Та то сусіди кажуть тай кажуть, що людей зганяють
на останню сходку і коли люди зійдуться, то комуна
обступить і геть виб’є із гармат... Виб’є, а кацапні з
Московщини наведе на нещасну остачу нашого добра.
Та й буде по всьому, — стала говорити сива, аж біла
бабуся, впізнавши Лепестину і знов звісивши білу голову
на груди:
— І як уже мене Мархва не збивала, як не перебаран-
чала, а я все-таки пішла, думаю: що громаді, те й бабі.
Та заболіли ноги і я кажу Мархві: „Іди сама, дочко,
видно мені судилося вмерти на кладовищі, а не разом з
людьми на сходці". І оце я сиджу і жду, що ж юно буде?
Невже таки справді будуть людей вибивати?
— Господь з вами, та вже сходка розійшлася, —
заперечила тітка Лепестина. — То скликали людей, щоб ішли
Шияна грабувати.
— Хто, щоб люди грабували? — злякалася бабуся.
— Та ні, щоб грабували наші бригадири, а люди
тільки щоб про це дізналися та йшли додому.
— Лепестшю, я аж ні крихотки не розберу, що й до
Чого оце все мені ти говориш. — Тепер аж заворушилася
сива жінка і глянула старечими очима допитливо. —
Може, щоб люди були за свідків?
— Та нехай юни вам виказяться! Вам розкаже Мархва
про все краще за мене, бо я не дослухала сходки. Я їм
спідницю задубила... плюнула на їх, та нехай юни тям-
ляться. Хіба то люди, якась твар недорізана...
Господи, якби я раділа, якби юни мене вимазали
дьогтем аж до пупа. Моя душа врадувалася б хоч па
мить, подумавши, що і люди ті самі, що колись були, і
статки, і Бог ще нас не покинув. А то... — крізь плач
закінчила тітка Лепестина, втерши очі праюю рукою, а
потім і рукавом лівої руки.
Баба знов на неї подивилася і, усміхпувшися, сказала:
— Ти таки своєї, таки не каєшся, гляди, щоб і тобі
так не вийшло, як тій покійній Хіврі Кундосівні. Давно
це було, викликали її на сходку, бо її годованка Калина
Шерепа виходила заміж І сказали Хіврі на сходці, що в

неї одбирають сирітська і віддають Шерепі. А вона,
бісової чуми дочка, взяла тай задубилася перед цілим сходом
тай гукнула: „Коли так, то ось вам моя дяка“! І її зараз
же на місці обаранили і не дали й писнути, і геть
вимазали дьогтем від п’ят аж до пупа та й почепили аж там,
коло греблі в лотоках, зануривши в воду по саміські
пахви...
Почепили, нехай мовляв мокне у воді, поки риба та
раки не обгризуть на тілі дьогтю. Але хвалити Бога, не
довелося довго мокнути. їхав наш батюшка Лівицький
маслособорувати Трохима Сколотяну, тай звелів кучерові
і дякові витягти молодицю. І що то тоді того поговору
було в селі? Минулося. А чого ж це тобі знадобилося аж
до мене? Де твоя хата, а де моя!
Та тітка Лепестина останніх слів не чула, уже
захоплена увагою до жіночої постаті, що кладовищем
наближалася швидко теж до них. І нарешті, не витримавши
свойого становища спостерігача, гукнула, хоч та була і
на достатній відстані:
— Іди, іди швидше, дівко та почуєш новин ще
кращих, як на сходці... Іди лишень сюди, та сідай коло баби
та почуєш про свого отого „Куди стрело, туди й брило",
Скакуна!..
— Тітко, чи в вас є совість, що ви мені ним очі
довбаєте неначе якій потіпасі? — відгукнулася ображено
Мархва, аж тепер зупинившись коло цих двох жінок.
Тай хороша ж була ця дівка! На ній пояс новий і
зелений облягав стан, притримуючи спідницю з сивої
тонкої вовни. Сорочка дуже пишно біліла на сонці,
вбираючи людські очі дивезною мережкою на руках, нарівні
з повііимн невеличкими дівочими грудьми. Голову
облягала так само зелена стрічка і спадала на спину разом з
грубою русою косою. Причепурилася, ідучи на сходку! І,
мабуть, наділа спідницю ще материну, бо купити такої
матерії за Мархвиного дівування вже не можна було. І
на людях такого одягу не побачите! Може хто й мав,
тільки що з переляку не надівав і на великі свята чи
совєтські, чи християнські.
А те, що дівка була прибрана так незвично для
колгоспної дійсносте, було не то, що сміливо, а просто
146

нерозумно і вона це усвідомлювала. Її прекрасне
довгобразе лице і смутні очі, і спосіб себе тримати дуже
підкреслював її збудженість, справлену на те, аби все-таки
була якась рівновага вражень від неї і від оточення.
— Чого ж я тобі довбаю очі? — розсердилась тітка
Лепестина. — Що, хіба про це тільки я говорю, а люди
мовчать? Все село гуде, що твоє діло дівоче, а його
чоловіче. Крутитимешся та ховатимешся ще трохи, а потім
він тебе таки десь насяде, неначе півень втомлену курку,
тай буде увесь хвесь. Немає тобі чого на мене
приндитись, коли я хочу сказати, що то за штука оцей жених!
— Тітко Лепестино, не діждете, щоб я з вами лаялася.
На сходці балакленський комісар казав, що кожному
поставить „план до двору", коли передержуватиме в себе
контрреволюцію. І я не хочу, щоб бабі Прісці теж
поставили „план до двору", я їх покину, — якось по-дитячому
закінчила свою звагу Марфа, що дуже відчула і тітка
Лепестина, бо так і вчепилася:
— Тю на тебе! Кобила по ділу, а лоша без діла... Та
Шиян же підночовував у себе отого матусівського. А ти
кого, що й ти кажеш, що й тобі поставлять „план до
двору"?
— А я йому помагала в’язати, отому матусівському... І
за це мені, мабуть, теж поставлять „план до двору".
Цілком і зніяковіло здалася дівчина разом із своїми
запевненнями тітці Лепестині, що вже Марфу допікала
десь аж до живого:
— Боже мій, Боже мій, ти справді звихнулася з
правдивої стежки! Та хто знає і хто відає, що ти йому
помагала?.. Сиди там, де й сидиш, бо ж куди тобі йти із тією
своєю опришкуватістю? Не будеш же ти тинятися по
полях, а шукатимеш людської оселі і комусь таки
вчепиш куркулячий гріх. А бабі однаково: вона однією
ногою вже в Бога, а своїм серцем найближче до тебе. Не
кидай баби.
— Тітко, я собі смерти не здолаю заподіяти, і через те
сьогодні збираю свої бебехи та й іду до Скакуна. Нехай
баба Пріська живуть у супокої і моя душа буде
супокійна. Піду, вже нічим не вмовите...
Підчас цієї розмови баба Пріська, повернути голову
147

до жінок, дуже пильно слухала, не втручаючися до
суперечок, мабуть, через те, що тітку Лепестину взагалі
тяжко було зупинити, а вона зараз саме найбільшими
доказами спантеличувала Марфу:
— Іди, що я тебе спиняю, чи що? Іди, але чи довго з
ним будеш розкошувати в нашому добрі? Чи довго ти
будеш обминати його цілування та милування нашими
слізьми, від яких всі криниці в селі водою поповніли?
Ти спитай мене лиш, чого я до баби прийшла, то не
те заговориш... Чи ти знаєш, що твій любезний тієї ночі
привіз побитого та постреляного парубка?.-. Привіз до
мене і наказав нікому не говорити і не сповіщати
фельдшера, а привести бабу. І я свою стару сорочку випрала,
і одірвавши рукав зробила обвиванці та й умоцювала
йому прострелене плече. І оце опинилася в баби.
— А який він із себе? Чи не чорнявий, такий
невеличкий? — спитала швиденько Мархва, на диво ніби аж
зрадівши.
— Еге ж, чорнявий, чорнявий, ще й невеличкий. Чи
не знайомий твій ще й другий бахурець?
— Я спитала вас по-людськи, — сказала Мархва,
трохи схаменувшись:
— І ви іначе не спитали б, а ви он що.. — Після
всього цього я сьогодні ж таки піду до нього і скажу:
„Бери мене, я твоя жінка"! — аж вигукнула завзято і
впевнено, і радісно дівчина, дивлячись такими очима на
обох жінок, неначе хотіла гукнути: що, не сподівалися?
То нате ж, слухайте моє дороге та приголублене серцем.
І ніби аж торкала захоплено у своїй істоті якимсь
крайком власного погляду велику людську тайну.
— Потрівай Мархво, — вмішалася баба Пріська, — не
можна ж так, „ґвалт, сама в хаті не дам ради кошеняті"!
Треба добре роздивитися що і як. Он Лепестина каже,
що сходку зігнали на те, аби громада бачила, як будуть
грабувати Шияна... Ото ж, — Лепестина притакнула не
давши бабі продовжити мови:
— Хтось ойкнув, а їй і заболіло. Я пішла раніше із
сходки і зайшла до Лаврика Чичітки, якраз він ішов теж
із сходки і ми зустрілися з ним коло сіней, і в хаті він
мені каже:
148

„Годі, шабаш, Шиян має „план до двору“,
передержував у хаті контрреволюцію. Казав писар наш
колгоспівський, Бунтуш. Ти простісінько не чула. Ти дивилася на
Скакуна, уже здурівши, як мартова кішка, і він з тобою
може тулі й мулі, і пшенички, і сеє, і теє, а людям все
це боком вилазить". І зашарілася Мархва від сорому, і
завагалася від несподіванки так само, як буває п’яний
іде, іде і враз побачить у себе навпоперек стежки колоду,
і піднімає ногу переступити, і хитається. Ось, ось упаде
назад. Видно Мархва, справді, на сходці не на все
звернула увагу і трохи сама собі забила баки. І тут якраз
почулися недалеко чоловічі голоси. І обидві жінки і
Мархва, і Лепестина подивилися туди і побачили, що від
колгоспної комори ідуть усі „совєтчики". Ззаді всіх
Скакун і високий бригадир Клунок, який був похожий на
спасівчаний соняшник, обчухраний від листу аж по
головку. Чулися слова:
— Ну, цей план до двору нам так не минеться. Як би
хоч його дома не було. А то когось так почастує, що
довго буде кородитися. Шиян — людина несамовита...
— Ну, що ж і ми дещо маємо про запас, — почувся
Скакунів голос. — Коли почнеться частування, то наша
чарка буде не останньою. — І витягти з халяви Мархвин
колодач і, махнувши ним перед собою, затримав з ним
руку в такім вигляді, який часто трапляється на дешевих
картинках у тих героїв, що завжди спереду вояків ідуть із
напоготовленою шаблею у бій. А Лепестина підгекнула:
— Бачиш Мархво?
— Що ж то в його в руці? — страшно захитаним
голосом пробелькотіла дівчина.
— Ніби то ти вже й не бачиш? — уїдливо озвалася
Лепестина:
— Та тож Скакун іде з ножакою до Шияна нарізувати
землю і з того самого лану, з якого вже твоїм родителям
нарізав.
І похитнулася Мархва неначе від раптового вихру той
колосок на стерні, що випадково зберігся не зачеплений
жаткою. А далі, ні на кого не глянувши, плигнула через
іріб, скочила на стежку тай подалася підбігцем доганяти
оту шайку, яка була правдивим зразком совєтської
влас149

ті. Її груди пругко здригали від швидкого руху,
зворушуючи сорочку і коло плечей рукава, і надавали їй тієї
несказанно милої дівочої принади, яку мають і молоді
жінки восени, після того, як звезуть з поля всі копи.
Вона підбігла до Скакуна і страшно схвильовано і
перериваючи дух прошепотіла:
„Полікарпе, це ж мій ніж“. А він, побачивши Мархву
і трохи змінившись на виду, на мить зупинився і
проказав:
— Я тобі його віддам.
— Ні, ви мені віддайте зараз, він мені в цю мить
потрібний...
— Була дурна, і лишилась дурною... Боїшся, щоб
когось не зарізав?..
— Дядечку, віддайте мені цей ніж, він мені в цю ж
мить потрібний, — говорила Мархва ніби завчені слова.
І притуливши обидві руки до грудей, знов говорила:
„Дайте мені мій ніж, мені віл в цю мить потрібний...
Дядечку, дайте ніж“... Ці жалібні благання збентеженої
дорослої людської істоти нагадували того хлопчика в полі,
який побачивши, як їде чужа хура з базару, вчепиться за
юзом і благає:
„Дайте гостинця, чуєте? Дайте гостинця". Жаль було і
сумно дивитися на бідну дівчину. І Скакун не витримав,
взяв тай кинув ніж у траву.
— На, візьми його... Казав тобі, що будеш шикати і
тепер кажу. Будеш плакати та не буде до життя вороття.
Прощай...
І догнавши Клунка став з ним іти понуро і мовчки. А
Мархва швидко підійшовши^ наткнувшись на ніж,
глянула на його і з мить повагавшись, не нагнулася і не
взяла його... А переступила його і пішла помалу назад до
баби Пріськи та до Лепестини.
— Це, мабуть, він той ніж узяв ще тоді, як вам хату
спалив? — зустріла Мархву Лепестина.
— Тоді...
— Боже мій, Боже мій! Яка ж ти невторопна, сирото
ти нещасна! Та нехай би він завирився з тим ножем, аби
тобі тільки дихати дав. Однаково Шия на не врятуєш,
якщо Скакун намислив його із світу зігнати... Ходімо
150

швидше відсіля, бо та бісової душі „комісія" без
стрілянини не обійдеться... І я піду, бабо, до вас, може таки
чимсь допоможете в моєму горі.
І Лепестина взяла бабу Пріську за руку, помогла їй
встати і справитися на стежку.
Баба йшла вперед, злягаючи на свою білу ковіньку, а
молодші ішли за нею. І коли тітка Лепестина оглянулася
назад, то „совєтчиків" із-за кущів уже не видно було.
Тільки аж за великим шляхом, що перетинав Попівку
впоперек, чулося собаче виття у тім напряму, де малася
бути колгоспна управа. Виття переходило у жалібний
гавкіт, то знов ставало на тій мірі, на якій почалося.
Підчас такого собачого горя люди перекидаються між
собою хоч дуже значущими словами, а хоч мовчать.
Мовчали і жінки.
ПОДІЇ, ВІД ЯКИХ ТРІСНУЛО Б І НЕБО,
ЯКБИ ВОНО МАЛО СЕРЦЕ.
Глава восьма
Коли комісія з міліції та бригадирів доходила до двору
Шиянового, видно було, як від криниці блищала
напечена сонцем бляха дашка, що покривав корбу і мотузку
для відер. А на хаті, над сінсшними дверима у великому
бляшаному деці сушилися проти сонця ягоди. З хатніх
вікон виглядала Софія і Ніна на двір. А посеред двору
стояв без шапки у білій сорочці і в білих полотняних
штанях сам господар, Євген Шиян. Вишня йому
затуляла гілякою тулуб. Видно було тільки голову і ноги.
Одначе вигляд робив враження людини великої на зріст, і
рішеної на останні вчинки, які тільки можуть прийти
селянинові в голову під час розпачливої ситуації в житті.
Коли гурт „совєтчиків" став наближатися до перелазу,
Шиян і собі рішучо стриманим кроком підійшов першим
до перелазу і став чекати. Пройшло кілька хвилин і
комісар, який перший ішов перед всіма, узявся рукою за
тин і хотів перелазити в двір. Але Шиян непроханого
гостя, який навіть не привітався з господарем, злегка
зупинив, приклавши широку свою долоню йому до
гру151

дей. Комісар спочатку зніяковів, а потім спитав,
почуваючи, що всі . вже бригадири за плечима:
— А це ще що має значити?
— Підождіте, не йдіть у двір, — відповів Євген. — Я
хочу вам щось сказати.
— Ну, говори. Тільки не затримуй нас. Я приїхав із
Балаклеї.
— Товаришу комісаре, — почав Шиян. — Це якась
помилка, що ви присудили мені „план до двору". Та ви
ж знаєте: я людина бідна, мій батько лишив мені усього
півтора гектара землі. А такі ж люди, як я, у совєтської
власті мусять бути на першому місці...
Та комісар йому перебив:
— Я думав, що ти щось нове до справи додаси, а ти,
бачу, верзеш те, що тільки в твоїй голові потовпиться і
що нікому не потрібне. Зараз же звільняй з родиною цей
двір. Він уже не твій, а громадський... Ти передержував у
своїй хаті контрреволюціонера, який втік з машини
поза прошлої ночі... Забирай сім’ю і геть із двору...
І хотів знов перелазити через перелаз, узявшися з
правого боку за стовпець тину. Та Шиян знов так само
приклавши свою дужу долоню йому до грудей, сказав з
несамовитою впертістю:
— Почекайте, не йдіть у двір. Вийшла помилка. Я
людина бідна, а ви кривдите замість того, щоб захистити
від напасника.
— Що ти мені верзеш і чиниш перешкоди до входу в
двір. Районова тройка присудила тобі „план до двору" і
ніяких балачок не мусить бути. Тройка помилитися не
може... Передержував контрреволюціонера і шпійона, тепер
маєш „план до двору".. Ну, пускай, бо ввійдемо силою.
Всі совєтські комісари в таких випадках, коли
почували в себе силу, якою можна вплинути на людей жахом,
не поспішали виконувати справу негайно, для того, щоб
довше вона тяглася і щоб більше людей її бачило і
більше щоб було перелякано.
Але через те, що, крім бригадирів, не було кому
дивитися на видовище, то можна було з певністю сказати, що
комісарові справляло втіху повільне виконання „плану
до двору", як і тому мисливцеві, що прийшов брати
звіра із сітки, яка є міцною і не потребує поспіху.
152

— Почекайте, — говорив Шиян словами страшного
болю. — Та я ж тоді і дома не був... Всі знають, що я
їздив тоді по лати для колгоспівської конюшні, то як я
можу відповідати за те, що дома робилося. Схаменіться,
та в мене ж..
Але комісар уже з такою роздратованістю заговорив,
що видно було, що людське слово не його може ублагати:
— Гей ти, Євген Шиян, ми тебе давно знаємо.
Знаємо те, що якби й тоді ти дома був, то не вирядив би з
хати бандита і польського шпіона. І через те тобі
присудили і „план до двору"... І тебе вже немає. Ти не
громадянин, ти ніщо. Сказано тобі: кидай двір і кидай. Як не
покинеш і я тебе не заставлю, то я контрреволюціонер і
я враг совєтської власті.
Але я не враг, а ти враг, і через те я тобі, бандитська
твоя морда, даю ще пів години. За цей час ти із своєю
жінкою та дівчинкою мусиш покинути двір. Розумієш? І
в двір я не ввійду ще цілих пів години, тобі в ньому бути
ще тільки півгодини.. — І комісар підняв праву руку, на
якій коло самої долоні блиснув годинник на ремінці, а
потім одвернув голову від двору до другого боку вулиці,
почав правим носком чобота нервово ворушити. Шиян
же якось невторопно подивився на комісара, і те, що він
ще хотів говорити, завмерло на устах, і він з німою
тугою, із тією думкою, що тільки живе в крові селян, а
не в ясній свідомості, перевів очі на бригадирів і на
міліцію. Ті стояли розпарені від сонця, мовчазні, не
дивлячись ні на Шияна, ні один другому ввічі. Почувалася
така сама незрушеність і байдужість, як і в вишень, що
теж стояли розпарені від південного сонця.
Шиян часто почував безпомічність рослин і дерев у
ріднім дворі. Відчував він її і тепер у мовчазних постатях
бригадирів та міліції, які йому нагадували не зелені
рослини, а суховерхе будяччя, хоч між ними і блискали
знайомі обличчя, які колись мали знак думки і звучали
знайомими словами. І Євген звернув до них свою
стражденну тугу, яка була похожа і на надію.
— Брати, товариші і батьки. — І підійшов до них
ближче і зігнувся нижче і розпачливіше зазвучала мова:
— Що я кому лихого в селі зробив? Ніхто не скаже.
153

Пригадуєш ти, Клунку, як я витяг колись твоє теля з
глибокої річки. Воно вже мало втопитися, бо річка
бистра і корова бігла понад берегом і ревла, а я витяг. Воно
трошки постояло, вода збігла і, мукнувши, почало ссати
корову... А ти, Копитьку, хіба не пригадуєш, як
величезна хмара йшла дощем на твої нескладені снопи в полі і
я поміг тобі за години скласти їх в копи... А ви,
товариші мої, брати і батьки!
Але на цім місці Шиянової мови комісар перестав
хитати носком чобота і обернувшись знов до нього
процідив:
— Куркуль, агент світової буржуазії, я тобі не давав
півгодини на агітацію проти совєтської власті і через те
зараз іди та забирай своїх із хати. Тільки жінку та дітей.
Все майно не твоє, а державне!
І Шиян мовчки всіх обвів розпачливо допитливим
поглядом, і, побачивши там німотну незрушимість, яка
буває у людей перед обдуманим злочинством і яку він
відчувши зітхнув важко-важко і швидким кроком пішов
до сіней. Надвірні двері в хату було зачинено і клямкою
накинуто, і паличкою пристромленО. А тепер він одім-
кнувши і одчинивши двері гукнув: „Софіє і Ніно, ідіть
сюди“. Вмить мати і дівчина стали на порозі. І батько
рішуче взяв за руку жінку і дочку, підвів до тину, де ще
стояла комісія людської біди, і поставити перед самим
кураєм, що ріс попідтинню, звелів: „Дочко моя
маленька, Ніно, і ти, Софіє, ставайте навколішки разом зі
мною перед цими людьми і благаймо, аби нас не
виганяли... Ми ж люди. Вони схаменуться і пожаліють нас“! І
впав навколішки, випустивши руки жінчині і доччині. За
ним стала навколішки Софія, а потім Ніна. Шиян
дивився в землю жалісно, зігнувшись, неначе він хотів
ударити поклін, але заболіло в спині і вже не може ні
нижче гнутися, ні розгинатися. А Софія, ставши
навколішки і притиснувши руки до грудей, мовчки плакала,
дивлючись на бригадирів. Здавалося, і мати, і батько
підсвідомо давали волю говорити дитині. І та справді
говорила, склавши ручки на грудях, так само, як тоді,
коли ще вчилася перед сном проказувати „Отче наш“:
„Людочки, людочки, не виганяйте нас, бо де ж мати
154

будуть їсти варити, та й куди ж батько діїґуться з нами
без хати?.. І куди я буду приходити із школи? Людочки,
не виганяйте нас“.
Коли почувся цей дитячий голосок посеред двору,
серед загальної тиші, то і дашок над криницею, і корба
ласкавіше засіяли щедротним сонцем. І ягоди на хаті в
деці і на тих вишнях, де вони ще задержалися, певніше
блиснули теплим соком до курей в садку, що спокійно і
статечно ходили по траві і збирали всяку кузьку. Та й
Копиіько враз сунув Клункові бриль на очі, сказавши:
„Так ліпше, мабуть, як не дивитися". Та комісар, що
вже був у дворі, а тепер раптово зорієнтувався у тім
настрої, який почав опановувати його шайку, перескочив
назад тин і, кількома кроками опинившись позаду свого
гурту, блиснув з піхви револьвером угору і тріснув
зловісно з його пострілом. Шиян схопився, підскочив до
дитини, вхопив її на руки і мерщій з нею бігом вскочив
у сіни. За ним туди прожогом влетіла і Софія. І за якусь
мить Шиян вийшов із сіней з сокирою в руці. Зачинив
за собою двері, накинув клямку і пристромив кілочком.
І потім поволі пішов назустріч присадкуватому
міліціонерові, який по цей бік тину з рушницею напоготові
ішов Шиянові назустріч. А за ним ішли Клунок, Бун-
тош, Копитько і Скакун. По той бік типу залишився
тільки комісар і чорнявий міліціонер. Євген крикнув:
„Назад, геть із двору". І як прискочив до переднього, та
як учистив сокирою по рушниці, так вона і одхитнулася
в його руках, аж його самого повернуло напівоберта до
Шияна.
І Шиян, скориставшися з цього на млі ока, бахнув
обухом у випнутий бік напасника і той охнув і впав під
причілок, зачепившись за призьбу лівою ногою. А руніт
ниця брязнула на стежку між сіньми і перелазом. І поки
звалений потягався неначе перед сном, хазяїн двору в
одну мить і одним скоком і похватом згріб гвинтівку в
руки і ревнув на ввссь простір садиби: „Назад, собачі
душі з двору"! Бриіилири так і порснули до тину та до
перелазу ще швидше, як це роблять перелякані горобці.
Але цієї ж хвилини ,знов тріснув револьверний постріл
теж із рук комісара, який стоячи за тином, слідкував за
155

Шияном. Перед комісаром вився жовтий димок. А Євген
дивовижно і безвладно спустив проз бік ліву руку. І
зараз же з рукава в його стала струмочити кров на
верхню частину долоні і швидко капати додолу. А Скакун,
опинившись коло тинка і вгледівши страшний випадок
із односельцем, згадав Гайдамацький яр і те, що Мархві
тоді казав, що на зустріч своїй долі треба йти із залізним
шворнем або сокирою. Йому від цього аж руки
затряслися. Але він все-таки крикнув: „Хлопці, не вбивати,
візьмемо живого". І комісар, ніби підтримуючи Скакуна,
теж гукнув: „Без мого наказу жодній душі не входити в
двір". Невідомо, чи чув Шиян ці вигуки, але він,
постоявши якийсь час і збагнувши те, що з ним сталося,
підійшов до того міліціонера, якого він звалив обухом, і
тут, випустивши з правої руки Гвинтівку, повільно
нагнувся і взяв сокиру знов. Так само повільно вернувся
до криниці, несучи ліву руку такою безвладною, як
носять безрукі люди порожній рукав. І коло криниці Шиян
обпершися задом об цямрина і тримаючи у правій руці
за держак сокиру, став дивитися на жорстоких та
нерухомих людей, що стоячи за тином двору, обмірковували
його поталу. У раненого господаря на чолі з’явилися
краплі поту. Видно було, що він знесилився і що
надходить остання хвилина його життя, бо під неосяжним
вічним небом він почув найстрашніший холод людської
самоти. І та свідомість, що він гине від несправедливої
та лютої сили, обороняючи найвищу і останню правду
свого існування, стала його пекти, що він покинутий
всіма і такий манюсінький перед цією силою, що навіть
Бог не може помітити, аби оборонити його.
А тим часом Скакун, Копитько і Бунтуш аж у другім
городі, перескочивши тин, бігли зігнувшись поміж
соняшниками, аби вхопити раненого Євгена з-за спини.
Попереду підкрадався Скакун. І коли він вже був кроків
з десять від криниці, Шиян ніби прокинувся і
блиснувши гнівними очима, махнув сокирою. І разом з цим знов
ляснув противний, як сморід трупа, постріл. Піднята сокира
потягла Шияна навзнак, а сама, гуркнувши об
цямриння, бовкнула в криницю на дно. І сталася подія
непередбачена і несподівана. Скакун переконавшися, що Шиян
156

непорушний, неначе зрізана деревина, в одну мить
повернувся від нього до комісара, і змінивши ходу на біг,
гукнув: „Ах ти ж, проклятої душі кате, добивати
напівживих людей, і коли в мене одібрали ніж, щоб я тебе не
зарізав, то на ж тобі хоч у морду"!.. І з усієї руки зацідив
йому справді в обличчя так, що комісар поточився, а
потім пішов шкопирта і аж за рогом хати вхопився за
тин. І помацавши себе за голову, а не за ударену щоку,
вхопив револьвер здолу, якого, він був випустив з рук, і
кинувся до Скакуна, бо того вже тримали: Клунок за
праву руку, а Копитко за ліву. А ззаду за комір обома
руками тяг Бунтуш. — Ти, скурвої душі гидра контррево-
люцц\ — крикнув комісар. — Бити в морду совєтську
власть, паскудити смердючим куркулячим кулаком морду
Леніна і Сталіна?.. — І садикнув дулом револьвера
Скакуна в шию, який рвонувшись уперед потяг за собою
тих, що держали його. І сякнув самим носом без
допомоги руки. Соплі розскочилися на комісаровій удареній
щоці і озброєний чекіст відскочив трохи назад і не
втираючи засяканої пики і справивши револьвер у груди
Скакунові верескнув:
„Годі! Не будеш вже, підземна гадино, жалити ззаді
комуну, матір всесвітнього пролетаріату"!.. — і стрельнув.
Скакун хитнувши на правий бік головою і трохи
приплющивши очі, застогнав: „Номер, номер, не... не..." —
і зігнувши коліна почав осідати в руках Клунка та Ко-
питка, а голова вже схилившися на груди тягла до землі
турботне, а тепер заспокоєне серце. Бригадири поклали
товариша на спориш, а в нього з розстібнутих грудей
крізь сорочку пострелену проти серця бігла кров.
Комісар гукав: „Негайно приїхати вантажним автом і забрати
повбиваних, а Шиянку і дівчину одвести до сільради"...
* * *
І повели попід руки Софію, вона була у самім очіпку
і свиті. Її вели мовчазну і знесилену. Здавалося, що якби
її випустили з рук, то звалилася б на землю. А вслід за
нею вів Клунок і Ніну. Дитина, розтягаючи слова
вимовляла їх вголос, так як це роблять селянські голосільниці
над покійниками: „Та де ж я тебе, таточку, зустріну, тай
по-ба-а-а-чу".
157

Біля хат не видно було жодної людини і тиша була
така, як і там у глибині неба, навколо великого літнього
сонця.
НАЙЩИРІША МОЛИТВА ІСКРИТЬ НА
ТИХ ВИСОТАХ, ЩО І ПАДУЧА ЗОРЯ
Глава дев’ята
Пройшло два тижні з часу останніх подій. Люди про
них наговорилися тай перестали. Але кожний мешканець
села мовчки їх носив у душі. Про це свідчили його очі,
повні смутку і тихого розпачу. І здавалося, що людські
інтереси ще більше звузилися від подій. І ще менше
стало приключок до розмов. Гострота настрою зникла і
залишилося в душі щось неповоротке, як вовча шия.
Люди спростіли духом і поважчали отим тягучим і
безперестанним смутком, який є тільки в старих волів з
натертими шиями ясиновими ярмами, та у старих коней з
роз’їденими шиями від мотузяних шлей... Люди справді
ще гірше стали похожі на ту скотину, що вечером
вертається з робіт з довгими сльозовими смугами від очей аж
до щелепів, а вранці, перед початком роботи, має очі
завжди обсохлі кисляками, ніби струпом. І остання
новина ще й приповзала в загальний настрій. Коло управи
колгоспу на дверях було вивішено оголошення, що ба-
лаклейський комісар Тюрін одержав із Києва велику
нагороду „За атважноє повєдєніє в барбє с враґамі народа
і за уґлублєніє ревалюції в калхозах і укрєплєніє савєц-
кой власті в районе*1... Але от що дивно: чим більше часу
проходило, тим люди упертіше почали згадувати Лукіяна
Кошелика, говорили, що коли міліція в день його
арешту од’їздила в Балаклею, то його не везла з собою. І
другого дня і наступних днів його ніхто не бачив ні коло
сільради, ні в наново збудованім арешті. Люди про це
гомоніли ще з більшою тривогою, ніж про ті події, що
відгули недавно серед білого дня. Все це разом тяжко
відбилося і на душевному стані у Мархви. Вона зблідла,
схудла і ніби стала вищою. І вже ніхто не помічав, щоб
вона комусь помагала. Видно, вона від того, що в душі
158

робилося, не могла відвернути уваги. Була зосереджена і
все дивилася під ноги та прислухалася до того, іцо
поверталося в її душі, неначе в діжці, сповненій темною
водою, вкинута рибина. І була похожа на того звірка,
який, біжучи до нори, опиняється у несподіваній тіні від
людини, чи від якоїсь іншої речі, і припадає до землі і
жде з завмиранням серця, щоб зійшла швидше тінь.
І баба Пріська не пустила Марфу нікуди із своєї хати,
кажучи: „Я швидко вмру, то мені не страшно, що
комуна там про мене думає. Живи, дочко, і трохи мені,
старій, помагай".
І Мархва з радістю лишилася. І ось якось, у вихідний
день, в неділю, вона у своїй хаті, через, сіни від баби
чистила, сидячи коло підпі'пія на стільчику, бараболю до
борщу. У печі топилося. На полу було застелено рядном,
а жердка над ним висіла гола. Тільки під її краєм на лаві
лежала складена біла свитка, а на ній домашній
червоний пояс із валу. Над застеленим накидкою столом висів
маленький образ Спасителя в рушнику, а перед ним в
лампадці горів той каганець, в якому вона завжди
світила перед тим, як лягти спати. Ікону Спасителя вона
взяла від баби, але чіпляла її на покуття тільки в неділю.
І то тоді, коли не сподівалася до себе нікого. У всі інші
дні тижня цю ікону юна ховала на горище в коноплі. У
миснику було теж порожню. Бо на найвищій поличці
стояла тільки пляшка з олією, яку юна одержала, як
пайку минулої суботи. Вона чистила, а в голову лізли
думки, що ото через одного чоловіка так багато біди
упало на все село. Зруйновано одну родину, кілька душ
убито і Лукіян Кошелик зник, неначе й не було. І
скільки вже не шукали, і скільки Лукіяниха не перепитувала
і комсомольців, і голову колгоспу, ніхто нічого путнього
не говорив. Тільки одне юна й чула від них: „А ви
спитайте районного комісара". А коли і його знаходили
у Балаклеї і питали, він казав: „Я не можу пам’ятати всіх
буржуазних агентів, яких я колись арештовував". Лукіян
пропав, а та людина, через яку все скоїлось, лежала
тепер у тітки Лепестини поранена. „А через мене пропав
Скакун", — вирвалося голосно у Мархви. Тай перестала
юна чистити, тримаючи над макітрою почату
картопли159

ну в одній руці, а в другій ніж. І хто його знає, доки б
вона отак сиділа, мов зачарована, коли б у двері хтось не
постукав. Мархва відперла і відчинила тай побачила Лу-
кіянову Кошеликову жінку, одягнену у старенький кожух
і зав’язану чорною хусткою так, як молодиці колись
зав’язувалися до церкви. Але вона була боса, тільки з
вербовим дубчиком у руці. Увійшла в хату.
— З неділею здорова будь, Марфо, — привіталася
вона. — Чи на хліб топиш, чи на обід?..
— На обід.
— Ну, то слава Богу. На голу черінь не прийшла. Бо
такого раннього ранку вистигають гості тільки- на голу
черінь...
Після тих її слів Мархва чогось полегшено зітхнула і
сівши сама на стільчику запрохала і гостю:
— Сідайте на лаві та будьте ласкаві до такої
господині, як я... А чого це вас Бог приніс так рано?
— Охо-хо, дочко, що мене принесло?.. — І
приклавши до очей ту руку, у якій не було дубця, і, ніби
затуляючи сльози, вона казала:
— Бідна моя головонька, що мені робити? Я вже й
сама не доберу способу. Так важко, так люто мені на цім
світі. Я знаю, що і Шиянці в балаклейському арешті
разом з дівчиною легше, ніж мені. Бо хоч вона втратила
і хазяйство, і чоловіка, та втратила очевидячки. А я?.. Де
вже не шукала, де вже не питала. Нема... І сліду нема...
І вже хапаюся за останню бадилину. Прийшла оце до
тебе спитати, що то за чоловік був, якому ти помагала
в’язати? Бо це ж через нього таке схопилося над нами. І
він кажуть кудись утік, а міліція шукає і тропи не
вхопить. То я і думаю, чи не зійшлися вони з Лукіяном де-
небудь разом, а я дурно тільки побиваюся. А тут ще мені
уже цілий тиждень, як тільки сонце почне заходити, то
собачка Карахонька й починає вити. А тоді, як його не
стало, то вона вила на вигоні, мабуть, днів із
дванадцять.. І чи вона там їла, чи пила, але вила. А коли
комсомольці почали на неї стріляти, то вона втекла знов
до хати.
І вже тут тільки вечір, зараз сідає проти того місця, де
Лукіян було сідав навприсідки тай розмовляв із
сусіда160

ми... Сідає і виє... Кину палицею, чи грудкою, вона
одбіжить і знов за своє. Кину хліба, вона понюхає, а в
рот не бере. І вже перепалася так, що вже тільки тоді
трошки підбіжить, як за нею хтось поженеться... І я вже,
мабуть, теж швидко сідатиму поруч неї, проти того
місця, де було Лукіян навприсідки розмовляє з сусідами...
Сідатиму там, тай витиму разом з Карахонькою.:.
І почала втирати сльози кінцем своєї хустки,
безнадійно схилившись головою. А Мархва подумала, що якби
Лукіян Кошелик утік, то міліція його б шукала так само,
як і Нерадька, а як не шукає, значить Кошелик не втікав
з рук балаклейських посіпак. Але сказала зовсім інше,
поклавши спочатку ніж на заслонку з картопляним
лушпинням, а обчищену картоплину вкинувши в макітру:
„Тітко Оришко, я те знаю, що знає і кожна дівчина в
селі. А що тому чоловікові якраз треба було ночувати в
Шиянів, а мені треба було йому помагати, то це Божа
воля. Кажу вам, як на сповіді"!
І встала Лукіяниха з лави важко, важко, і не
глянувши на хазяйку рушила до дверей. Та Мархва,
схопившись із стільчика і наполегливо спіймавши її обома
руками за плече, заблагала:
„Потривайте тітко! Я, я вам дам"... — І зупинилася
жінка і глянула на дівчину. А та швиденько стала до
стола, взяла з-під рушника півхліба, і, поспішивши знов
до Лукіянихи, запхнула той хліб їй за пазуху, мовлячи
ніби вибачаючись: „Візьміть, тітко: ви не ходили цього
тижня на роботу, то цей шматок вам здасться".
Лукіяниха від несподіванки аж зніяковіла, і ні в сих ні в тих
промовила: „Нехай Бог твоєї милостині з-перед очей
своїх ніколи не приймає", і подивившись на лежанку і
на піл, закінчила: „ А де ж баба Пріська"?
— Та вони ж живуть там, через сіни, у тій хатині.
— То нехай, я колись до них другим разом. — І
вийшла з хати, не зачинивши за собою ні хатніх, ні
сінешніх дверей, але сказавши: „Оставайся здорова".
Після того Мархва, доготовивши і доваривши обід і
нагодувавши бабу Пріську, сказала їй, що занедужала і
цілий день і ніч пробула в хаті, запершись. І чи спить
людина чи ні, ніч проходить. Пройшла і тодішня ніч
161

проти понеділка. Тай вийшла Мархва вдосвіта надвір. Аж
гульк: Кошеликова собака Карахонька тягне її за
спідницю. Мархва одскочила, але собака не тікала, а стоячи
радісно почала крутити хвостом. Аж дивно, така худа-
худа тварина з очима в кисляках, які збігали по чорній
шерсті на бідну худеньку мордочку, а так радісно крутить
хвостом. Побігла дівчина мерщій в хату, винесла шматок
хліба тай кинула собаці. Собака ж і не глянула на хліб,
а повернулася і вибігла за ворота і там ставши радісно
крутила хвостом і гавкала так, як це роблять хорти, коли
кличуть хазяїна на охоту.
І пішла Мархва за собакою на пробу. І собачка біжить
спереду та все кличе людину і хвостом, і гавкотом. Ось
уже перебігли вони Реп’яхів яр і біжать проз Махтея та
проз Мантача. А Карахонька все біжить і біжить уперед.
Ба вже ось і Бенерина круча. Праворуч, у глибокім низу
гребля з піднятими червоними заставками, а поруч з нею
величезний водяний млин. Він тепер не працює, бо в
ньому щось поруїггали комуністи, а для колгоспу
будують новий коло діда Кваші. Але вода з о пусту своїми
рештками ще шумить, падаючи у величезну яму, яку
вона вимила ще з незапам’ятних часів. Яма широка і
бездонна. Під лівою її найвищою стіною і трохи спереду
млина ростуть верби високі та тонкі. А над ямою і
млином, і греблею височіє гнилище. До його краю на горі
ніхто не зважується підходити і дивитися вниз, де вода
безнастаїшо піднімає стіну, від чого вона все вищає,
крутішає і прикрішає. І були вже випадки, коли цікаві
підходили, але в їх головах закручувалося і вони бебехка-
ли у глибочінь. І через тс громада колись завжди ставила
огорожу над цією кручею, аби не впала якась скотина
туди, чи п’яний, чи дитина. Але тепер та огорожа
наполовину шурхнула у глинище і висить над водою
моторошним висом. І кожної темної осени, і кожної
сніговійної зими не обходиться без того, щоб туди якась
подорожня людина не впала. І через те та круча в селі має
недобру славу і селяни говорять, що душі людей там
загиблих на глибині стогнуть проти страшного четверга
та великодня і просять їх витягти і поховати по-христи-
янськи. Та хто це зміг би, коли їх тіло вода закрутила під
162

себе у підводні печери, де його риба та чорні раки та ще
якісь, може, гади розточили, а кістки замулило глиною.
Оце сюди і привела Карахонька Мархву і сама підбігши
над самий край страшного урвища, почала гавкати у
глибочінь і вити до небес.
У Мархви мороз пішов по шкірі. Її торкнула думка,
що там внизу лежить, або може плаває Лукіян Кошелик.
І вона вже не мала сили опиратися тому настроєві, який
її гнав за Карахонькою. І опинилася Мархва внизу під
найвищою стіною кручі, над самим нуртом, поруч із
водяним млином аж під самою вербою на глині напада-
ній згори.
Спереді в неї була драгвина заросла травою. Трава
ворушилася своїми тоненькими стеблами через те, що
вся вода у ямі крутилася на зразок широї лійки. І
зупинилася Мархва і стала дивитися поперед себе під
несказанно стрімке глинище, якраз на ту смугу, що межувала
з водою та з навислими важкачами глини. На деяких з
них, гляди, лежала якась здохла курка або кіт, що ще
весною наскрізь проріс травою, то знесена вітром
пір’їна, зачепившись там за якийсь гострячок, ворушилася
знов кудись полетіти. І побачила Мархва кроків за
десять від себе людські ноги зв’язані цілими коноплями.
Вони звисали до води. На одній нозі був опорок, а друга
була боса і дуже синя. А трохи далі, може з метр, уже у
самій воді, здавалося, плавав хвіст якоїсь утопленої
собаки. і дівчина впізнала Кошелика. Видно, він впав згори
і зачепившись якраз станом за корінь, чи може давню
гнилу палю, зломив хребет і тепер висів двома кінцями
свого тіла. А від нього спадав пояс у воду і там,
розпливаючись, нагадував широкий та білий собачий хвіст. І
Мархва у такій саме непритомності, з якою зійшла вниз
і яка була схожа на ту непритомність, що знебувається
від неспання кількох ночей, бо вона замість сонця вже
бачила тільки круглий гарячий туман на цілого півнеба.
І Мархва з кручі так швидко йшла назад, що здавалося,
боялася чути собачого виття. Бо собака за нею вже не
бігла, а сиділа над виром і вила. І дівчина не пам’ятала,
як опинилася в себе в хаті, та добре пам’ятала, що
стояла перед іконою Спасителя, яка чогось була не знята
163

із стіни і не схована на горищі, — пам’ятала тільки, що
молилася і не навколішки, а стоячи:
„Боже мій милосердний, навчи мене нещасну, кому
треба сказати про таку несосвітенну кривду, про яку
страшно й вимовити. Нехай та душа, якій я скажу,
ударить серцем у спільне наше горе таке велике, як Твоє
зоряне небо. І нехай воно гуде від села до села, від
царства до царства, щоб світ узнав і врятував нас“.
І впала ниць перед столом на долівку, і заридала
неначе та дитина, яку образила мати, і зараз же почала
втішати, давши цим зрозуміти, що образа несправедлива.
НАТХНЕННЯ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ У ЛЮДСЬКІЙ
ДУШІ ТАК САМО НЕСПОДІВАНО, ЯК І
БЛИСКАВКА У КУПІ ХМАР СЕРЕД НЕБА
Глава десята.
Нерадько в середу цього тижня, коли Мархва найшла
Лукіяна Кошелика, встав дуже рано. Плече вже не
боліло: за ці два тижні юно так загоїлося, що коли ним не
рухав, то юно було таке ж невідчутне, як і здорове
плече. І сьогодні він рішив попрощатися з тіткою Лепес-
тиною та йти через свій рідний Матусів на Сигнаївку
шукати там якогось рятунку. І таким чином посуватися
до польського кордону: може вдасться його перейти і
себе врятувати. Бо тут для нього було за найкращий
кінець з утвореної ситуації — або раптова смерть від
власної руки, або від кулі якогось чекіста. І ця
беззахисність і певність постійної загрози та ще й безпорадність
в його,душі тримали завжди млоїсту тугу передчуття чого
завгодно, тільки не сприятливих хвилин.
Ще як у земській школі він учився, його звали
боягузом за те, що він ні з ким не заводився битися. І всякі
образи він обминав, не доводячи до кулачного
конфлікту. І тільки аж тоді, коли ті образи були у формі ударів
ні за що, він робився скажений і напасника бив із
страшною енергією куди тільки можна було влучити. І через те
його товариші не доводили до такого кінця, боячися
здачі, але все-таки звали боягузом. Може це через те, що
164

він при небезпеці не боявся критися ні перед ким зі
своїм страхом, який його все ж таки ніколи не зупиняв
серед якоїсь дороги. І він знав, що під час небезпеки
може зважитися і на такі вчинки, на які жоден з його
перевесників ніколи не відважився б, хоч того і не звано
боягузом. Ось і сьогодні Нерадько встав з передчуттям
якогось лиха і в нього думка мигнула, неначе докір:
„боягуз". І щоб затамувати цю думку, він напівсвідомо
знов став оглядати свій тимчасовий притулок. Його
постіль була на горищі на сіні; яке було застелене тітчиним
Лепестининим рядном. А вкритий він був своєю
свиткою. Трошки ззаді від його голови височіла кроква. У
неї збоку, при самім вершечку, тулилося ластівине
гніздо, в якому були ластівинята і дві ластівки. З перших
днів вони його боялися і літали з обережним писком над
Нерадьком та його лігвом.
Але раз перед вечором із гнізда випало ластів’я з
великими жовтими заїдами і з чорненькою головою та
цілком голим черевцем. Ластівка, перелякана, крутилася
над ним і над Нерадьком і розпачливо пищала. І хлопець
незважаючи на свою рану помаленьку встав і поклав
його в гніздечко.
Із того часу, як тільки ластівки прилітали, то одна
зараз же влітала в гніздо і починала годувати
черв’ячками своїх розбурханих та пискливих дітей, а друга сідала
на банті крокви і дивилася вниз на людину. Коли ж він
до неї піднімав під саму крокву руку, вона поверталася
хвостом до його руки і аж тоді тільки, як він було
шкребне по бантині, вона злітала. Але взагалі тепер між
людиною і пташками почувалася мовчазна приязнь. І
Нерадькові ставало аж сумно, як бувало десь пташки
забаряться. І в його душі навіть утворилася бездумна
певність, що все, що є в повітці, зникло б як непотрібне,
якби тільки пташки покинули своє гніздо: і шатківниця,
яка висіла на протилежній стіні від них, і той сікач, і
граблі, і двоє вил, що стояли в кутку, освітлені сонячним
сходом крізь щілину між дошками.
І йому страшно хотілося, щоб увесь хутір з
ластівками, і з тином, і з льохом, і з тополями, і з садочком ще
не зрубаним, і з криницею коло причілка хати, де є на
165

цямринах і коряк для води, і тризуба кішка залізна,
якою витягають упалі відра з криниці, — щоб не згинули
раніше від нього, а тільки або з ним або після нього.
Йому так хотілося, щоб колгоспна неволя, злидні і
смертне винищування тих людей, які ще боронять душевну
незалежність, зупинили свою акцію хоч на цей час, коли
він у тітки Лепестини...
„Та круги не верти, а треба вмерти", як каже народне
прислів’я. Треба й Нсрадькові покидати гостинну та людяну
хазяйку з її милим та тихим двором.
Але він встав із свого горища лише тоді, коли сонце
підходило під сніданок і коли ще небо, трава, дерева і
птахи були повні свіжої радости, що зійшло сонце. А
горобці, найбільші в світі огнепоклонники, просто були
шалені: із криниці, і з даху. хати, і з льоху, і з-під
сінешних дверей, і з тинів аж лящали цьвірінькапням.
Здавалось, що кінцем кожного сонячного проміння був
горобець. Що кожний промінь кричав своїм кінцем
маленьким сіреньким, але-могутнім енергією горобцем. І
від землі віяло теплом пташиного серця і щастя.
Тітка Лепестина саме пекла пиріжки з пряженою
капустою на салі. На припічку їх уже стояла повна миска.
Вони ще були немазані.
— Доброго ранку, Лепестино Хведоровно! —
привітався він. А вона злігши на рогач, яким ворушила в печі
пиріжки і, не обертаючись до хлопця, одповіла:
„Дай, Боже, здоров’я! А тут, оце недавно, Микола
Реп’ях, наш городник приходив гонити мене на город. А
я пообіцяла дати йому пиріжків, якщо він мене не
зачіпатиме. А він засміявшись відповів: „Якби моя жінка
гірші пекла від тебе, то я б уже поквапився, а через те,
що і це важна справа, то їж уже сьогодні пиріжки, а
робота підожде. Тай пішов. Бачите, я в них тепер
ударниця. Кажуть, що я найкраще дбаю поклажони. І це вже
другий рік вони зі мною панькаються... Сідайте лишень,
чого стоїте, будем снідати".
— Сяду, — зітхнувши відповів Нерадько і, трохи
помовчавши, закінчив:
„Пора мені вже вас, тітко, кидати, та дати вам спокій
від страху".
166

— Якого страху? — аж обернулася хазяйка від печі:
— Бог з вами! Добре діло і страх переробляє на добро.
Та й куди ви підете і чого? Д я вже думала, що ви
привикнете до мене, а я до вас, та й поберемося, тай
будемо хазяйнувати, а ви — он що... Я вже привикла до
вашого лиха і думала, що і ви привикли, якщо не до
мене, то до моєї господи. А ви он що!..
— Лепестино Федоровно, ви щодня ходите на роботу,
на той свій город. А я ж як буду у цім дворі? Мене ж
міліція шукає. І я ще не можу працювати обома
руками... А їсти ваш ласкавий хліб мені важко. І через те
попрощаємося та я піду собі туди, куди мені Бог стежку
простелить.
— Отого наказали повну макітру слів, а ні одно не
мащене, — заперечила хазяйка, уже стоячи перед пі'гчю
і тримаючи у правій руці рогач, який залізним кіпцем
лежав на припічку:
— Ну,. коли ви в мене не можете роботи робити
обома руками, то у кого ж буде вам спромога інача?
Скрізь болітиме плече і рука. І вам знов доведеться десь
проситися у господу, або просто просити хліба. А тепер
хіба можна словами дошукуватися у незнайомої людини
живого місця в печінці? А я вже вас знаю і вже додержу
до тієї міри, коли ви цілком видужаєте.
— Ні, тіточко, як уже не є в вас добре і скільки не є
у ваших словах правди, та я мушу йти. Я трохи вмію
малювати і аж там, у селі, за моїм рідним Матусовим,
думаю якось із цього мого малярства напочатку жити...
Тітка Лепестина так і вхопилася:
— То ви вмієте малювати?.. Боже мій, намалюйте
мене. Вийду схожою, то маєте право ще жити в мене два
тижні. І я вам дам з мого покійного чоловіка шапку
смушеву, кухвайку ватяну і черевики ще нові. А якщо ви
боїтеся, що може захопити вас міліція, то цього не
бійтеся. Я ударниця, ніхто з начальства не додумається, що
ви якраз у мене. Лишайтеся і починайте малювати мене,
хоч і зараз!...
І хто б міг подумати, що за жах охопив хлопця від
такої чудової згоди тітки Лепестини? Ніхто. Бо ніхто ж і
не міг догадуватися, що Нерадько просто не вмів
малю167

вати. Він і в школі, хоч і був пильний учень і пильно
малював на відповідних лекціях, але ніколи навіть стола
не вмів вималювати добре! Одно тільки в його щось було
від малярського мистецтва, то це те, що він малим
збирав на базарі всякі блискучі покидьки малюнків, і, десь
притаїтись у затишному закутку, довго придивлявся до
якоїсь намальованої хмари або коня.., або просто до
якихось чудернацьких ліній. Але самому намалювати
бачене, — у його ніколи не було спокуси, бо вважав, що
ніколи не намалює. І дорослим він любив книжки з
ілюстраціями і довго теж просиджував над гарними
малюнками, але щоб самому намалювати щось, то в нього
й думки ніколи не було. Бо було почуття, що краще не
намалює, як у книжці, а гірше хіба цікаво малювати? А
те, що він казав, що вміє тепер малювати, то він би з
таким самим успіхом міг би сказати, що уміє і дзвони
виливати. Але ця думка не прийшла першою в голову, та
й годі.
Йому хотілося хоч на годину, хоч на кілька хвилин
стати абсолютно незалежним від чиєїсь опіки. Йому
хотілося показати, що він і сам щось може з собою
зробити без сторонньої допомоги, пам’ятаючи дуже добре й
те, що якби тітка згодилася його відпустити, то він,
вийшовши від неї, не знав би просто куди йти. І щоб
придумати, як собі раду дати, мусів би посидіти якийсь
день під скиртою в полі. А в його ж рука тільки тоді не.
боліла, коли він нею не ворушив. Страшна правда
тітчиної арґументації зробила своє в душі Нерадьковій. І в
нього вже почала повільно працювати думка в той бік,
що може таки якось намалює. І не буде сорому, який
для нього був страшніший і від голоду, і від гепеви. А
тут ще тітка Лепестина на нього просто напосідалася:
— Добре, що оце ви мені сказали. Уже не
відкрутитеся! Поснідаємо і малюйте... І коли б, Господи, добре
вийшло, то тоді найдеться молодиць охочих змалюватися
ще; і все такі, що вас не видадуть, а сховають так, що
ніяке начальство не знайде... Оце так знахідка. Зараз же-
малюйте!
— Добре, я можу. Тільки буду малювати одним
чорним олівцем, бо і в вас, і в мене фарб немає.
168

І ця згода викликала в хазяйки тріумф, а в нього
ганебне, нервове тремтіння. І далі він вже майже
промимрив, паленіючи і вухами, і обличчям:
— Чи можна у вас найти невеличку дошку з дикту і
папір такий завбільшки, як половина вашого вікна, гге
вподовж, в впоперек?
— Як на щастя все це в мене єсть. Коли Троцького
Сталін нагнав, то я зняла його портрет, скрутила і
викинула на горище, під лежак... Туди, де лежить і портрет
Петлюри. Я думала, що Троцький ще Сталіна подужа і
портрет знадобиться. А тепер уже видно, куди воно
пішло, то нехай він хоч на це придасться... Папір дуже
міцний. Ось я піду та внесу і дикту, і його“.
І вийшла. Відступати вже було неможливо. І через те
в Нерадька запрацювала думка: з чого ж її починати
малювати? Ясно, що з голови. Але чи в профіль, чи в
торець. Здається, легше буде в бік голови. І він став
оглядати кімнату, шукаючи місця, на якому б її
посадити. Він не знав ні законів світлотіні при малюнках з
натури, і не знав, як мусить сидіти натура при
відповідному освітленій. І все це враз йому прийшло в голову: де
посадити, як малювати. На його щастя кухонька цієї
хатини мала тільки одно вікно. Коли увійги із сіней і
стати лицем до печі, була лежанка з великим
вмурованим казаном. А проз лежанку йшов прохід до дверей
другої хатини.
Ба ось двері рипнули і хазяйка, вся осяяна сміхом,
тримала в лівій руці і дикт, і портрет Троцького.
— Ось вони, що нам відкладати? З’їмо по мисці
пиріжків, та й малюйте мене таку вродливу та щасливу!
І Нерадько вже забувши всі свої ганебні почуття і
найнахрапливішу брехню, пильно вдивлявся в її обличчя,
так само, як колись, вивчаючи географію, вдивлявся у
рельєфи гір і смуги рік. І щаслива своїми наслідками
думка, пролетіла враз через усю його свідомість, як
часом вечірньої пори пролітає вогнеліт над затишним
ставком, оточеним очеретом: що тільки ті риси лиця треба
змалювати, які найпомітніші для ока. А інші аж потім. І
то тоді, якщо він на них зверне увагу. Так само і плями
на лиці. Тільки найвизначніші треба перенести на папір,
169

а решту... як там Господь дасть та удача слизькоязикої
людини! І ця можливість здалася Нерадькові такою
простою і легкою, як жодна справа, яку він коли-небудь
робив. А вона ж, ця справа, зараз йому така важлива і
така шанована хазяйкою, що душа його від радости
схвилювалася так, як хвилюється вода у вщерть налитому
відрі тоді, коли його хтось зачепить ногою, або стусоне
рукою. І він, сповнений уже невимовної гарячки, забаг:
„Сідайте ще до сніданку на стілець на одну хвилину!
Я побачу, як воно буде вам сидіти. А це давайте сюди!“
І він вихопив у неї з рук дикт і портрет Троцького та
поклав на лежанці. А потім ухопив табуретку коло
дверей і поставив при вікні. А на ньому, узявши злегка за
обоє плечей, посадив тітку Лепсстину лицем до кочерг а
потилицею до вікна. І це становище якраз добре
визначило для нього увесь правий бік її голови. І зрадів
хлопець ще більше, бо риси на лиці нечувано вирізнилися,
коли задня частина голови освітилася, а на передню
лягли тіні. До цього треба додати ще й те, що перед
вікном росли густі та високі вишні і в хату не пускали
кричущого освітлення. Але на лиці, чим більша була
зморшка, тим більша була у ній смуга тіні. І він
гарячково почав не малювати, але виписувати обриси чола,
носа і підборіддя. А далі і склад кіс. А потім вухо і задню
частину кіс на потилиці. І все волосся на всій голові став
упорядковувати в загальну єдність.
І аж нарешті у ту дірку, яку покинув між чолом,
зарослим бровами, і між верхньою частиною носа,
заходився вписувати око. До нього він найбільше
придивлявся і дуже добре відзначив всі затінки і засвіти. А
чоловічок він вималював подвійними колами. А далі,
домалювавши кількома рисами коло ока ніс, та
зазначивши вії другого ока, які витикалися з-за перенісся, він
одкинувся назад і став дивитися на те, що зробив.
Видовище було несподіване! Тітка Лепестина визирала з
паперу разючо подібна. Такої подібносте жодна фотографія
нездатна передати. Щось невимовно чудове було, або
просто трапилося сліпуче своєю яснотою диво! І радість
Нерадькові напружила єство незнаною і нечуваною
силою, яку, я певен, одна людина зазнає тільки на протязі
170

тисячів років, і яку зазнав Творець сніту тоді, коли з
його душі вибухали нові світи у бездонні простори нсо-
сяжности. І хоч Нерадько любив виявляти збуреність
почуттів, мов дикун, але в даний момент відчув, що таке
їх виявлення спрофанує все почуття серця, — він
простісінько став наколіщки і взяв у тітки Лемостини руку і
поцілував, промовивши:
„Тіточко, посидьте ще трошки, поки я пас всю не
випишу на папір!" У руки цілував він колись тільки
батька та матір і то в урочисті хвилини, а тітку Лсисс
гину він взагалі не дули в ні ввіщо цілувати, хоч і був він
несказанно вдячний за все. І тітка Лепестина одповіла
одним словом „малюйте".
І він малював. Останніми труднощами було тітчине
потрійне підборіддя, що розгалуженими смугами входило
в шию попід вухами і в обличчя. Але з ними він
справився надзвичайно удачно. А вже тоді, як він перейшов
на виписування на папір коміра і складок сорочки, та
відлогів кофточки, він почув цілковиту втому. Почув, що
далі вже він не годен малювати нічого. Але ж треба було
якось пишнотно закінчити роботу, щоб тітка Лепестина і
не помітила його безсилля. Це не важно, якого характеру
воно було. І через те він рішив, щоб малюнок був лише
по плечі... Але горе і жах! Виявилося, що ніякими
силами не здобуде терпеливости виписувати мережку
українського коміра, якому треба було віддати часу далеко більше,
ніж усьому портретові.. І художник натхненно намалював
комір російського генерала Кутузова, з якого малюнок
він колись бачив у історії Росії, автора Рождєственского.
Це було ще в земській школі, коміром Нерадько і
закінчив свою працю. І встала тітка Лепестина і якусь мить
мовчки дивилася, а потім вигукнула:
„Єйбо, наче з фабрики. Просто як викапана... Ну
просто.. Просто ви справжній маляр, чи художник... Ви
краще намалювали... Та куди там!.. Краще намалювали,
як у мене ото ікона св. Йони, що на котові сидить. Його
малював носачівський богомаз Лихолай... Ну, вже ваші і
черевики, і куфайка і ще даю в додачу отого солом’яного
бриля, що висить у повітці. Піду внесу!" І побігла.
Коли хазяйка вийшла, Нерадько взяв свій дикг, на
171

якому малював, і поставив його в кутку між комином і
стіною печі, а малюнок схилив на дикт. Далі взяв той
стілець, на якому сиділа тітка, і ще трошки далі відсунув
його від вікна. І сівши на ньому став дивитися на
портрет. І справді, було на що дивитися! Схожість була
неймовірна, а закінченість ліній, оте, що художники звуть
загальною гармонією ліній — разюча. Чи другий раз він
зміг би так намалювати? У нього серце забило тривогу.
Він відповіді боявся. Нерадько мало бачив картин
добрих на своїм віку. А як і бачив щось путнього, то тільки
у альбомах мистецтва. Але нічого подібного з тими
чарами, які були в його портреті, він не зустрічав!
Спосіб накладання ліній йому нагадував скоріше
ніжну заокругленість тих камінців, які можна знайти на
березі моря, облизаних хвилями напротязі довгого-довго-
го часу. Потім ще його спосіб малювання йому нагадував
малюнки дерев у західних мистців часів барокко. І там
заокругленість ліній, проведена невловимою мрією, і тут
їх ніжність зливалися з елегійним зітханням його душі. І
там стремління до точного окреслення деталів і тут. Крім
того, така краса, з таким складом рис, дуже часто
трапляється у людей, особливо у жінок в селах у глибині
Київщини та Полтавщини. І в Гоголя у „Страшній
Помсті" у малюнку Катерини вона почувається, і в усіх
творах малярських нашого Шевченка, з тією різницею, що в
Шевченка малюнки завжди мають нахил відійти від
точних обрисів оригіналу, а в Нерадька навпаки: не тільки
нахил, а просто категоричність якнайвірнішому бути
людській натурі.' І в хлопця навернулася думка, що в
ньому сидить велетенської сили художник, якому за умов
душогубсько-невільницьких ніколи не вийти з надрів його
духа на світле око тямущих людей. І він тяжко
зітхнувши, утер очі від сліз і зараз же перелякано глянув на
двері, і одним духом причепурився, бо в хату входила
хазяйка:
„Ось ваші заробітки! — говорила з порога і поклала
свою ношу на лаві. — Я вам ще додала пару спідної
білизни із свого покійного чоловіка. Вона ще зовсім
добра, і чорні смугасті штани. І живіть у мене дві неділі,
а там буде видно, що робити". А далі додала питанням:
172

„Дивитесь? Справді є на що дивитися. Добре
намалювали. Ну, будемо снідати".
Підчас сніданку вони обоє спочатку мовчки дивилися
на малюнок, а потім вона озвалася:
— Одно мене дивує, чого ви мені вчепили такий
комір, якого у мене зовсім немає?
Хлопець засміявся, але не сказав через віщо у нього
так вийшло, а сказав зовсім інше, ніби звертаючи на
жарт.
„Та то в одного нашого гетьмана Розумовеького була
куцина з таким коміром, та, мабуть, і не одна. І я бачив
його намальованого у такій купині. Тоді, кажуть, і
гетьманші надівали одежу з такими комірами, коли чоловіків
дома не було"... І почервонів від своїх викрутасів. А тітка
Лепестина весело відповіла:
— А через те, що у мене немає чоловіка в хаті вже
давно, то ви й мені вчепили такий комір, як колись
тільки у гетьманш був? Але мені і комір подобається, і
все страшно подобається!
Після цього вони почали відходити увагою від
чарівного малюнку і стали розмовляти про селянські події. І
тітка Лепестина розказала Нерадькові чисто все. І про ті
жахи, що село пережило. Від новин хлопець почорнів ще
більше, як був. І потім вставши і подякувавши за
сніданок і за „гонорар", сказав:
„Бачите, яка страшна небезпека і вам, і мені, а ми
бавимося „цяцьками". Піду та подумаю, як і коли мені
найшвидше змитися відціля". І взявши все те з собою,
що внесла хазяйка, вийшов з хати і пішов у повітку.
ПІДТРАВНІСТЬ СТАЄ РІВНИМ
ТОВАРИШЕМ ЛЮТОГО НАХРАПСТВА
Глава одинадцята
’ Ввечері, по заході сонця, того самого Дня, коли
перший раз Нерадько зліз з горища, голова колгоспу Єшка
Хахлов сидів із своєю жінкою при столі перед
причілковим вікном у садочку. Над ними яблуня хилила гіляки
повні яблук. У хаті світила електрична лампа і видно
173

було, як там поралася дівчина, приставлена якоюсь
бригадою для слугування у хазяйстві голови. Уже пройшло з
півгодини по заході сонця. Вечір був зоряний, але
темний. Від світла в хаті падала яснота і на стіл, і на яблука,
і на листя вишень, які оточували родину попівського
адміністратора. Стіл був накритий білою скатертиною, а
на нім шумів самовар. Хазяїн в одній сорочці пив чай.
Йому було душно і він майже після кожного сьорбу
втирав чоло рушничком, який був перекинутий в нього
через ліве плече. А хазяйка навпроти нього, уже
повечерявши, гойдала на руках немовля, вкутане в білу ковдру.
Вона його тількищо приспала і боялася, щоб раптом не
прокинулося. У відчинене вікно до електричної лампи то
влітали, то вилітали нічні метелики і шурхали об листя
вишеньок, що тихо стояли навколо хати. В подвір’ї
колгоспу теж була тиша. Все спало. Тільки з двох вікон
церковної сторожівки, з-під церкви світилося. Там уже
давно ограда бул розібрана і світло звідти вільно било на
все село. І враз Єшка Хахлов перестав сьорбати і
нашорошився, промовив до жінки по-росінськи:
„Здається, чути — наближається машина?" — І
хазяйка, замість відповіді, швиденько встала і пішла з
дитиною в хату з таким зовнішнім виглядом, неначе
боялася, щоб непрохані не розколошкали спокій немовляти.
Через якусь хвилину справді зупинилося легкове авто за
тинком двору. Єшка Хахлов швиденько поставив
блюдечко на столі, а сам став, дожидаючи.
— Добрий вечір, — привітався гість російською
мовою.
— Добрий вечір, — пролунала хазяїнова відповідь,
який вже пізнав районного комісара, голову міліції і
начальника гепеви — все в одній особі.
— Якраз до речі, —продовжив Хахлов. — Сідайте до
столу і будете бажаним гостем.
— Ви мені пробачте, що так пізно потурбував, але я в
вас більше не відберу часу, як півгодини.
— Будь ласка.
І вони посідали, а комісар, якого всі знали під Іменем
Єрміла Тюріна, довго не зволікаючи, спитався:
— Тут можна так говорити, щоб ніхто не почув?
174

— Я думаю, що можна, коли ми будемо вести розмову
притишено... А втім, ходім у хату. Там у мене в кабінеті
цілком можна говорити і державні таємниці.
— Ні, я волію вести розмови на тім місці, де вони
виникають. Стара звичка конспіратора... Так ось. — І
нагнувшись над столом, почав:
— Чи вам відомо, що Лукіянова Кошеликова жінка
ходить поміж колгоспниками і порушує громадський
спокій?.. Вона бентежить селянам потрібну рівновагу для
праці.
Голова нервово заворушився і ніби аж хрипко
спитався:
— А що б ви на моїм місці зробили тій старій і
самотній жінці, якби це так і було?
І комісар в одну мить свою вистать, яку він на
початку розмови був приняв, вирівняв і, одхитнувшись назад,
ніби заміряючись поглядом, прошепотів дуже виразно і
загрозливо:
„То це ви мені так кажете? Та ж із цих ваших слів
можна зробити висновок, що ви ставитеся негативно до
Кошеликової ліквідації."! І настала страшно виразна
своєю тяжкістю розмовна перерва. Вона ніби відкривала ту
річ, якої тільки обриси позначалися, коли юна була
накрита. І з цієї тимчасової, обопільної мовчанки
вставав неумолимий антагонізм, який не можна б було нічим
звести до жодної згоди, якби обидва розмовники були
однієї нервової сили, або одного розуму.
І тут же як навмисне одірвалося яблуко од гіляки і
вдарилося об самовар, а відскочивши од нього,
покотилося до призьби. Звук вийшов дуже голосний, неначе
хтось кинув із-за тину грудкою. І комісар, здригнувши,
припав правою рукою до реюльвера маленької форми,
який висів на реміннім поясі. Такий його інстинктивний
рух став новим душевним чинником, щоб змести з
дороги і цю перепону разом з усіма. І він тріпотливим гос-
трометалевим голосом вимовив:
— Чи ви знаєте, що така ваша поведенція зі мною та
ще тут, на Україні, де соціальна революція не йде так,
як треба, і серед найбідніших мас, являє собою ніщо
інше, як звичайну контрреволюцію.
175

Випадок з одірваним яблуком був ніби гуком на Єшку
Хахлова, щоб перевів розмову на щось інше, аби тільки
його почуття стало найдалі від тієї небезпеки, що
дихнула всією постаттю начальника гепеви. Але де там?
Голова колгоспу після останніх слів цілковито зів’яв. Його
стрясло! І з пам’яти вилетіла і чемність, і вечір, і гарячий
самовар, а замість них став виходити із серця одворот-
ний холод і вступати і в руки, і в ноги, і в язик, який в
роті став неповороткий, неначе груба повстина.
— Товаришу комісаре, я не знаю, чого ви приїхали до
мене такої пори... Я не знаю, навіщо вам здалося так мої
слова називати, бо я певний, що ви знаєте звідкіля я і
хто я такий. А як і це забули, то я нагадаю.
Контрреволюціонером я не можу бути вже через те, що я є
московський робітник. І в свій час працював на фабриці
Морозова прядільщиком, і одвідував народний університет
Шанявського... Слухав лекції Горького і Тімерязева. І всі
мої товариші стали Леніновою гвардією, і з ними я
пройшов усі фронти: колчаківський, врангелівський і денікін-
ський. І на Україні гасив контрреволюцію...
— Гаразд, — різко перервав його мову комісар.
— Це я все знаю, але щоб не товктися довше над
моїм твердженням, скажіте простіше, чи ви прихильник
насильного „пєрєварота“ буржуазного суспільства во ім’я
комуністичного побуту в цілому світі, чи ні? Дайте
відповідь ясну. Я приїхав якраз для діла революції. — І
Хахлов, вже цілковито дезорганізований, прохарчав:
„На таке питання я категорично заявляю — так, не
тільки прихильник, але й активний борець“... А Тюрін
домагаючись свого вів далі:
— Коли так, то я заспокоєний. Я чую у вас свого
товариша по боротьбі за діло Леніна і Сталіна... Але
мене цікавить ще і те: чи ви во ім’я нашої великої
справи виправдовуєте всі засоби боротьби, аби
прискорити тріумф робітничої кляси? І знаєте, що те діло,
задля якого я приїхав, без ясної відповіді не можливо
вам передавати! — І Єшка Хахлов, поклавши обидві руки
на стіл, ніби для присяги болькотав:
— Я був знайомий з Володимиром Іллічем. І він так
нам питань не ставив. І мені боляче, але як комуніст
176

відповідаю: що визнаю єдину мораль на світі, яка
прискорює падіння старого суспільства на всій земній
планеті... Я абсолютно всі засоби виправдовую для цього...
І гість негайно встав, зробив крок ближче до Єшки
Хахлова і взявши його праву руку в обидві свої стряс її:
— Дуже, дуже радий, що я не помилився... У цім
краю, ми, комуністи, мусимо бути тісніше об’єднані. Бо
робітничий клас всієї Росії загине без хлібного резерву
України. І нам тут одна дорога боротьби: це роз’єднання
всіх місцевих зв’язків суспільного життя. І диктаторські
засоби для цього найпевніші засоби... І те, що ви
сказали на початку розмови про жінку Лукіяна Кошелика, я
вважаю хвилинною охлялістю вашої революційної
пильносте!
А тимчасом поволі підводився місяць на небо у тім
напрямку, де має бути Чигиринський ліс. І навколо
Попівки заблищали від його світла і високі могили, і
далекі горби; і затемнені чарівними тінями долини. А
вся Полівка уже без садків, без тополь і без яворів
оголена заблищала білими стінами хат над Гнилим Тики-
чем, який пересікає її вздовж від Сердюківки до Ташли-
ка. А церква на вигоні і без хрестів, і без вікон, з опалою
штукатуркою, якоюсь рудою понурістю витяглася над
селом і робила кладовище чорнішим і поле пустельнішим.
— Так чого ж ви, товаришу, від мене хочете, я вас не
розумію, — нарешті трохи оговтавшись, спитався Хахлов.
— Одну хвилину уваги і все буде ясно. Ви ж згодні з
тим, що все населення України тепер ставиться
непримиренно вороже не то до нас, комуністів, а й просто до
„кацапів".
— Згоден, — пролунав голос Єшки Хахлова. Але Тю-
рін його пропустив проз вуха і вів своє:
— А коли воно не бунтує, то тільки через те, що ми
вже його вхопили за морду і над його душею поставили
незримого і неумолимого сторожа, який зветься
переляком або жахом. І це єдиний засіб і засіб найпевніший
держати в своїх руках владу над ворожими нам силами
народу. Ви думаєте, чого вже у вашому селі не ведуть
розмов про „план до двору", виконаний кроваво над
родиною Шиянів? Та тільки через те, що ми безпощадно
7 12-8
177

знищили все гніздо осине. І людям роти замкнув жах. А
ось про Кошелика все більше і більше починає село
гомоніти. Так мої аґенти доносять. І тут треба те
доробити, чого ми помилково не доробили, пустивши в Бене-
рину кручу старого контрреволюціонера і постійного під-
юджувача супроти нас. Ви розумієте, про що я говорю?
— Так, розумію. Ви вважаєте потрібним знищити в
такий самий спосіб і Лукіяниху?
— Чи в такий, чи в інший, але так, щоб і сліду не
лишилося на землі!
Після цих слів Єшка Хахлов устав із стільця і,
підійшовши до вікна, подивився в хату, а потік заглянув за
ріг оселі і, тручи обома руками чоло, знов сів до столу.
Та Тюрін, нашорошено слідкуючи за хазяїном,
зловтішно прошепотів:
— Я певен, що ми вже всіх справили на той шлях,
звідкіля не вертаються. Всі відважні в землі, і нас немає
кому підслуховувати. Недаром для цього краю пройшли
такі роки, як 1929, ЗО, 31, 32 і 33.
— Ні, я не того... Я іншого. — І схвильовано,
вагаючись, нарешті зважився голова колгоспу:
— Єрміле Міхеїчу! Шиянка з маленькою донечкою не
знищена. Вони сидять під церквою у землищі... їх
глядять нам віддані душою і тілом комсомольці І я певен,
що село не почує ні звука про суть діла...
— А я ж вам казав, що і ту жінку і її дитину треба
пустити в „разход". І то так само, як і Кошелика... Чого
ж ви зволікаєте? Ось уже виникла потреба у такім
запобіжнім засобі ще над однією істотою. І вже може статися
так, що тут небезпечно буде над ними всіма провести
належну операцію... Ай-яй-яй! Треба було негайно того
ж дня... їй-богу, я вважаю це за саботаж, коли не явно
осмислений, то глибоко прочутий вашою психікою.
— Товаришу комісаре, я хоробро бився в рядах
Червоної Армії. А вже, як служив у Воронізькій гепеві, то в
мене не здригалася рука убити явного ворога революції.
Але політична профілактика?.. — І Єшко Хахлов безсило
і безпорадно уставився переляканими очима на свого
товариша і все ж таки додав:
— Я хотів Шиянку з дівчинкою ще трошки подержати
та й випустити...
178

І Єрміл Тюрін встав і з кам’яним спокоєм підійшов
до господаря. А той і собі встав, схиляючись назад на
стілець і згинаючи чудернацько в колінах ноги.
— Слухайте, навіщо ви признаєтеся в своїм безсиллі?
— узявши рукою за розстібнутий комір Хахлова, вимовив
зневажливо Тюрін:
— І я і всі мої товариші певні вашої відданості партії.
Але... Цього... Цього, я певен, ніхто з них не міг би від
вас чекати... Щоб комуністична революція перемогла,
треба ще в собі перемогти і старого гуманіста... А для
цього треба пам’ятати, що якби на Україні зараз вибухло
повстання, то і мене, і вас так само негайно знищили б.
Вони не допитували б, хто з нас більше застрелив
бандитів... І ми мусимо тепер серед населення піднести жах на
найвищу скалю, аби кожного колгоспника і в сні, і
наяву тримало розпеченим правцем і не допустило йому в
голову якоїсь свіжої думки, навіть невинної... І я вас
уповноважую ліквідувати Шиянку і її дівчинку і цим
себе реабілітувати перед партією. А Лукіяниху я звелю
забрати цієї ночі вдосвіта. І ми її спровадимо на той світ
у другім місці, теж удосвіта... — І випустивши з рук
комір Єшки Хахлова, ударив нею його приятельськи по
плечі і підбадьорюючи закінчив:
— Будемо друзями, а через кілька днів ще до вас
заїду. Знов таки в нашій спільній справі. І я гадаю, що
тоді вже у вас не буде причини передо мною кліпати
очима, а мені себе почувати ні в сих, ні в тих. То ж до
побачення! — І, не поручкавшись, пішов швиденько до
перелазу. Через якусь мить його машина уже мчала
шляхом у поле в напрямку до Балаклеї. Коли голова
колгоспу збагнув, що він вже сам, то аж зітхнув із стогоном
полегшення. І відчув, що йому холодно.
З Гайдамацького яру тягло густою прохолодою. А з-за
рогу, що зараз же був за хатою, пахло стернею і осіннім
полем. Днів три тому звідти звезли останні копи ячменю
і змолотили. Із Сердюківського поля гув трактор. А з
церковної дзвіниці кричала сова. Місяця на небі вже не
було, тільки великі зорі, ніби насичені росою,
ворушилися проти потемнілих хат, над Гнилим Тикичем.
І голова колгоспу застібнув сорочку і, глянувши на
179

стіл, на самовар, пішов у хату... У спальні було темно,
тільки коло жіночого ліжка виднів білувато возик із
сонною дитиною. А жінка сиділа боса на його ліжку з
накинутим на плечі плащем. Він сів мовчки коло неї. І
вона зітхнути промовила з великим смутком:
— Я все чула... Всю вашу розмову... Що ж ти думаєш
із Шиянкою зробити?..
— Ти питаєш, а я тобі скажу, що я не знаю... Якось
мені темно в голові... Не можу погодитися нищити
людей таких, як ти, з дітьми... Але він правду каже, що
треба. І я згоджуюся і не можу. І оце я прийшов лягти
спати не для того, щоб відпочити, а для того, щоб утекти
від певного рішення. Хоч я знаю, що завтра вранці все
знов стане передо мною і вимагатиме від мене певних
дій... Жінко моя дорога, я, мабуть, хворий: не можу
вбивати підряд усіх...Що мені робити?
— Що робити? — немов луна відгукнулася жінка:
— Я розмовляла з одним комсомольцем, що її
стереже. Він каже, що вона так виснажена голодом, що днів
за два вмре. І тобі не треба буде напружуватися до
чогось. Кажуть, юна у тім землищі уже і не встає, і ходить
під себе. Її прибирає ота її чорноока та розумна донечка.
Ніна. І комсомольці її шкодують і вряди-годи кидають
якийсь шматок хдіба. А Нінка половину з’їсть, а
половину віддає матері. А мати не їсть, а ховає в пазуху. І коли
побачить, що дитина хоче їсти, витягає і віддає Ніні. А
та як звірятко... Як усяка дитина бере і з’їдає. І мати вже
доходить краю, а дівчинка сидить над матір’ю і плаче...
— А хіба їм не дають їсти? — спитався неначе
злякано Єшка.
— Ніби то ти вже і не пам’ятаєш? Адже ж ти сам при
Тюринові сказав, щоб їм їсти не давали...
—Ох, яка ж я підла людина!.. Я вже собою не можу
керувати... Я цілком вибитий із норми... Ну, що ж, може
юно так і краще?.. То ти кажеш, що юна може ще
прбжити днів два?..
— Мені комсомолець розказував, але таким тоном,
що може юна вже і не живе.
— Ху, гора з плечей! Я звелю, щоб її труп уночі
вивезли і вкинули туди, куди вкинули і Кошелика: у
180

Бенерину Кручу... Причеплять камінь до шиї і вкинуть...
Не знаю, що тільки мені з тією дівчиною робити?..
— Зроби так, щоб вона втекла, і справі , кінець. А тебе
я прошу у всьому радитися зі мною, бо ти справді так
засмиканий, що вже у твоїх очах всі стежки
переплутались. Уже не знаєш, що робити і що робитимеш. Он і
рушник і досі висить у тебе на плечі... Хоч уже і самовар
напевно захолонув... Дай його сюди...
— Добре, жінко... Мені справді полегшало від твоїх
новин і я засну спокійно. Але що це таке? У великій
світлиці світить електрика. Дивися, як освітлюється
яблуня з яблуками і стіл накритий. Треба погасити... — І
він вийшов із спальні... Через деякий час і на подвір’ї
колгоспу було тихо і темно так само, як і над всією
Попівкою. Тільки з-під церкви із „Сторожовки" світило
два вогники, неначе очі того жаху, що над українським
селом мусить бути невгасимо-недрімним так, як говорив
про це Тюрін.
МАТИ КАЗКОЮ РЯТУЄ РІДНІЙ ДИТИНІ
ДУШУ
Глава дванадцята
Через добу після цього вночі в селі була така тиша,
що кожна жива душа боялася чи стукнути, чи шерхнути.
Бо як у селі не було ті тинів, ні дерев, крім випадково
залишених, то луна від порушення тиші била нагло в
кожне вікно і на далекій відстані. І таке безлюддя
почувалося в порожніх просторах вулиць, що якби хто голий
пробіг від краю села до краю, то ніхто і не помітив би.
Одна тільки сова на це зважала і гуками гула на церкві.
Здавалося, що і вона на службі у Балаклейської гепеви і
своїм містичним криком робить совєтський жах ще й
таємничим. Почувалося, що сова сидить на тій дзвіниці,
над якою загнуто вниз хрест. Бо на другій бані хреста не
було, а тільки стримів залізний шпичак, а на ньому хтось
із комсомольців почепив відро, що було глиняником,
коли мазали колгоспну управу. Вдень проти сонця воно
дуже біліло. А вночі так само чорніло, як і інші речі.
181

Тільки місячної ночі позначалося проти неба неначе
велетенський ніготь, зірваний у дивезного покійника. А на
тім місці, де була ограда кругом церкви, робили смугу
шматки битої цегли та штукатурки. Правда, проти входу
в церкву на захід сонця стояли два цеглові стовпи, між
якими колись припиналися залізні ворота. Зараз вони
лежали трохи збоку від цих стовпців.
Тепер „Сторожовка“ була одчинена. На її порозі один
комсомолець сидів з рушницею, а другий стояв,
обпершися спиною об об лупану стіну церкви. Вони гляділи
арештованих, запертих під церквою у землищі. Тепер тут
було найжахливіше місце в селі. Кожну людину, яку
Гепева мала зігнати із світа, садили сюди під церкву. У
землищі була єгипетська тьма. Людина, попавши сюди,
спочатку не розрізняла серед темряви жодної, навіть
пригашеної смуги світла. Але проходила година часу, як
помічалася у дверях світла пляма такого кольору, який
буває зимою у вікні після трьох півнів. Світло виходило
з того присінку, що ішов із „сторожовки". Сторч у
землю під церкву, у землшце. Воно було розміром
невеличке: в’язка зв’язана соломи захвачувала б половину його
простору.
Насередині цієї в’язниці лежала скоцюрблена жінка,
коло неї сиділа дівчинка, її дочка. Вона була неспокійна,
хлипала і нахилялася до матірних уст, аби щось почути.
І коли вона це робила, під нею чвакотіла солома.
Звичайно, упізнати не можна було б, які то в’язні, бо їхні
тільки постаті чорніли ясніше від кутків того страшного
землшца. Але ми вже і раніше знали, що це якраз
заперта Шиянка з дочкою. Зараз Софія, насилу відгягаючи
глас, говорила:
— Дитино моя... Сирітко... Ти будеш жити, а я
швидко піду туди, до батька...
— І я піду до батька... — швиденько поспішилася
вимовити дитина, і зараз же притиснула руки до очей і
заплакала дужче.
— Не плач, тобі треба жити... Тобі...
— Мамо, вони ж мене вб’ють... Як же мені жити?
— А так будеш, моя дитино жити, як і всі люди. Поки
молоде, то живе, а постаріється, то вмирає..."
182

— І навіщо ви мені таке кажете, неначе нетямущій.
Ми ж і не старі, а що з нами? І все через отого, що в
нас ночував.
— Не думай так, — ледве чутно одізвалася мати. І
взявши обома руками за діл, під своїми грудьми
спробувала підвести голову і не подужала. І руки, ослабши,
притулилися до моквини так, як це буває із шматком
мотузки, кинутим на землю у розлиту із мазниці смолу.
Але очі материні, до дитини повернувшися, гаряче
дивилися і справляли до її серця слова, повні животворящої
надії і всемогутньої людської любови:
— Ніно, і звідси буває початок щастя для таких дітей,
як ти. Ти тільки перестань хлипати.. Послухай, як одній
сирітці почалося із тюрми щастя... Це дуже, дуже було
давно... їхав на весілля у чужий край гетьманенко, син
гетьмана.
— Мамо, це того гетьмана, про якого люди
розказують? Що в людей панську землю однімав?
— Дитино, не перебивай. Я ж тобі кажу, що це дуже,
дуже було давно... І мій дід і прадід його не пам’ятає...
їхав гетьманенко у чужий край одружуватися. З ним не
було ні почоту хоч би з одного козака; не було ні слуг,
не то що багато, а навіть не було ні одного. Тільки той
кучер, що правив кіньми. І застала їх в дорозі ніч. А
кругом степ, степ та ліс. А над ними незчисленні зорі. І
приїхали вони до чужої ріки і тільки що з’їхали на міст,
коли це враз під кіньми дошки та бальки трісь... Та гур-
гурр! Так і пішов увесь поїзд під міст у чужу ріку!
— Як, мамо, і той гетьманенко шугнув у ріку?
— Потривай, не хапайся так, дитино. Гетьманенко не
шугнув у ріку, а спасся. Йому пощастило вхопитися за
якийсь гак. А від коней та кучера залишився тільки
батіг, який за той гак теж зачепився і висмикнувся з
кучерових рук. І відчепив гетьманенко від гака батіг. А
кругом ніч, куди його йти? А треба йти. І ось іде та й
іде... І почало світати... Куди не гляне, степ та степ, а з
лівого боку далеко-далеко темніє ліс. І йде та йде
гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом квітки зачіпає,
аж роса йому на руки бризкає. А батіг був такий: шийка
срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці. І
183

ось іде гетьманенко, батіжком помахує і над шляхом
квітки зачіпає, аж роса йому на руки бризкає... Аж гульк:
назустріч ідуть п’яні люди, самі чоловіки і жодної жінки
або дитини. Б’ють коні. Коні летять... А люди на возах
свистять, кричать. Та й зупинилися перед гетьманенком.
А саме сонце ранок золотило і в роси кришилося
дрібненькими іскрами. Та й питаються п’яні в гетьманенка:
„А що ти за людина і куди йдеш?“
А він каже:
„Я гетьманенко і добиваюся на весілля волоської
королівни". А ті так і зареготалися:
„То ти це з батіжком ідеш до нашої королівни на
весілля? Хіба такі гетьманенки? Ану, брехуне, скидай
свою оту крадену одежу, та бери ось цю, що тобі до
шмиґи".
Тай прискочили два до нього та й роздягли його до
нагла. Тай один з розбійників роздягся теж до нагла та й
одяг гетьманенкову одежу, а свою йому оддав. І та одежа
була на череві засмальцована, а на ліктях подрана. І
каже розбійник гетьманенкові:
— „Коли ти щось путнє, то наша королівна і в цій
одежі тебе впізнає... А шлях до неї ось"... І не повірив
гетьманенко розбійникам і не зійшов на показаний шлях,
бо в такій одежі не на весілля треба було йти, а на
посміховисько людське... І вернувся назад гетьманенко і
поспішав піхотою додому. Батіжком помахував і
придорожні квітки зачіпав, аж роса йому на руки бризкала... І
втомився він без їжі, і втомився від дороги, бо йшов
багато ночей неспано. І надумав піти в ліс та горіхів
пошукати. І під лісом під кущами упав знесилений, тай
гадає:
„Прийшла смерть". — І заплющив очі. Коли це чує:
— А-бир-бир, — і він — гульк, аж невеличка
дівчинка, може така, як ти, Ніно, завертає вівці. Завернула тай
стала коло нього. Голова не запнута, косенята висять
зліпленими пацьорками, бо не миті. Сама рябенька, ніс
кирпатенький, ніжки взуті у постоли босоніж. Він і каже:
— Як ти мені їсти не даси, я вмру.
Дівчинка побігла і принесла йому з ліса глечик
кислого молока і доброго півхліба. Він молоко випив, з’їв
184

трохи хліба, а що осталось, то сховав, тай питає: „Де це
я?“ А вона йому: „На Україні". І гетьманенко радісно
подякував і, відчепивши батіг від пужална, відцав його
їй:
— Оце тобі плата за їжу, і гляди цей батіжок, він тобі
колись стане в великій пригоді — Та й пішов до
найближчого міста. А дівчина взяла батіжок і подумала, що
він не годиться завертати вівці, а годиться тільки
підперізуватися, і підперезавшись пішла з порожнім глечиком
у хату, що була в лісі скраю. І не встигла переступити
поріг, як її хазяйка хап за руку, та й каже:
— То це ти в мене вкрала глечик молока, як я за
хатою полола буряки. Ні голубко, більше не крастимеш!
Та й гукнула:
— Пилипе, а йди сюди...
І увійшов високий широконосий чоловік у тій одежі,
що була на гетьманенкові, і, поглянувши на дівчину,
вимовив:
— Я віддам її в тюрму!
Дівчина заплакала:
— А хто ж тітчині вівці віджене додому?
А він:
— Це вже я про овець потурбуюся...
І віддали маленьку дівчинку в тюрму. І ніхто про це
не знав, бо вона була сирітка...
Тут Ніна сквапно спиталася:
— І її батька вбили, так як і нашого?
Шиянка застогнала і насилу вимовила:
— Підожди трошечки, моя дитино, я все скджу... І
пройшло після цього немало часу. Коли це одного ранку
почали сурмити та гукати: „Хто має такий батіг: шийка
срібна, а наконечник та вузлики з найкращої сириці?
Признавайтеся, за нього не буде ні добра, ні зла, а
тільки відберуть той батіг і дадуть кращий." І по всім
гетьманстві ніхто не обізвався. І стали шукати в тюрмах
і знайшли в сирітки. Вона ним підперізувала спідничку.
І негайно дівчину з тюрми відвезли просто до гетьмана.
Він її впізнав і залишив у себе жити і вчитися у
найкращій школі. А того широконосого чоловіка, що завдав її
був у тюрму, віддали найстрашнішому судії на ціле
геть185

манство. І взнали, що той широконосий обдер
гетьманенка, і що він пачкує через границю. Та й спитав
гетьман сирітки:
— А що зробимо чоловікові цьому? — А сирітка
подивилася на нього, заплакала та й сказала:
— Нехай він пасе тітчині вівці, аж доки тітчиного
віку. І нехай пасе не палицею, а тим батіжком, що має
срібну шийку, а вузлики і наконечник з найкращої
сириці... — І так сталося по її слову. А сирітка виросла і
стала гетьманшою. І як стала дуже старою, то і вмерла. І
після неї не було гетьманш на нашій землі. І наша земля
тепер сирітська: хто хоче, той її і занапащає. Але кажуть,
що Україною буде обладувати знов одна гетьманша —
сирота. І людям буде добре, тільки ненадовго.
— А де ж вона візьметься? — Ніна з притиском
спитала.
— А де сироти беруться, там і нова гетьманша
візьметься...
І настала тиша під церквою у землищі. І якби хто
близько був коло тих двох в’язнів, то почув би як гаряче
билося серце у маленької Нінки.
— Мамо, чуєте, мамо? А чи й остання гетьманша буде
ряба та кирпата... Чуєте? — знов почала допитуватися
Ніна, але їй у відповідь була непорушна і глибочезна
тиша. І в цей саме момент на церкві закричала сова, але
маленькій дівчинці здалося, що хтось глибоко під
землею застогнав... Може, якраз материна душа, покинувши
тіло, кудись попід землею лине і стогне, прощаючись... І
ніби, щоб переконати себе, що це неправда, що мати ось
тут, Ніна вхопила її за плечі і несамовито гукнула:
— Мамо, ви все знаєте, і я знаю проти чого ви мені
казку розказали... Мамо, мамо!
Але відповіді не почулося ніякої, і дитина швиденько
відсунулася від матері під стіну і там голосно заплакала.
А потім раптово, як починала плакати, так і перестала,
вслухаючися у тюремну тишу. Але почула ту тишу, від
якої тюремна відкришилася і була безмірно
малесенькою цяточкою. І ось цього велетенського страхіття
маленьке серце Нінчине жахнулося, не розуміючи, що воно
таке. І схопилася знов бідна дитина і підбігла до дверей
186

і почала маленькими кулачками стукати в них і
розпачливо кричати:
— Людочки, людочки. Ой, Боже ж мій, людочки, мені
страшно. — І затягла такий плач, яким діти силкуються
заглушити свій переляк. А їй у відповідь на церкві
кричала сова, та цього нічного птаха у землищі уже не чути
було... І гуркнули двері і відчинилися... І увійшов у
землице комсомолець Трохим Дуля, тримаючи правою
рукою малесеньку мазничку, в якій горіла ганчірочка
мокра від нафти. Він став боком до Ніни і дивився назад в
одчинені двері. І відти увійшов ще один комсомолець,
унісши не дуже довгу драбину і положив біля мертвої. А
за цим другим увійшов і третій з великим каменем під
рукою. Камінь був обмотаний мотузкою, зв’язаною
вузликами у кількох місцях. Шиянка лежала непорушно. У
неї права рука тиснулася до душі, неначе там її було
важко дихати, а ліва була зведена судомно до живота.
Обличчя, занімівши, одверталося у правий бік від того
місця, де раніше сиділа Ніна слухаючи казку. На щоці у
мертвої жінки під оком блищала велика сльоза, мабуть,
злита з кількох. А сама Ніна ззаду цієї процесії
перелякано і нічого не розуміючи, мовчки дивилася на все.
Навіть не схлипуючи.
І комсомольці підняли Шиянку і поклали на драбину.
І Ніна бачила, як з материної пазухи впав шматок хліба.
Його помітив тільки Трохим Дуля... На драбині мертвій
жінці під саму бороду прив’язали унесений камінь. І
Ніна враз, ніби щось зрозумівши, підбігла до них і
несамовито закричала:
— І мені прив’яжіть камінь... Бо я без матері тут
перелякаюся! — Та Трохим Дуля швидко поставивши
каганець під стіну, взяв з мокрої соломи той шматочок
хліба, що випав із пазухи мертвої Шиянки, вхопив Ніну
однією рукою за плече, а другою унхув Нінці теж у
пазуху хліб... І не давши їй отямитися, потяг її з земли-
ща по східцях аж у „сторожовку", і там штовхнувши
дитину в спину через церковний поріг крикнув:
— Іди, дурноверха, швидше відсіля, та ще трохи
подихаєш на світі!
Від поштовху Ніна впала в траву. А далі підвівшись.
187

пішла, хилитаючись, від церкви в долину, до людських
хат.
САМОТНІСТЬ НАРОДУ
Глава тринадцята
У вікнах сірів досвіток і чути було з Палярушівки як
співав один півень. Йому відгукувався другий аж на
Озвозівці Мархва прокинулася з почуттям, що вона не в
хаті, і обвела очима знов знайомі речі Ікона Спасителя
вже, видно, не знімалася і не ховалася на- горище. Бо
висіла над столом на покуті у великім вінку з
пшеничних колосків. А з боків цієї прикраси спадала зеленими
кінцями уже засохла польова березка. І на вікнах у
кожному кутку у пляшках стояли васильки і чебрець. А коло
дверей з правого боку висів мисник, майже порожній, бо
в нього на найнижчій поличці стояла тільки чорна пляшка
з олією. І згадавши слова селян про те, що зараз же з
пам’яти зникає сон, коли глянути на вікна, Мархва
пригадала і те, що два дні не йтиме на роботу, бо возовиця
і молотьба скінчилися, а в комору на чистку зерна
селяни ідуть по черзі, бо всі за один раз не можуть
потовпитися в ній.
Дівчина, як і всі селяни, привикла жити тільки
почуттями. Селяни не вміють думати, а як починають думати,
то починають і страждати. І бачені картини за останні
тижні її дуже турбували. Вони були похожі на думки,
зв’язані в суцільність Мархвиним безперестанним
смутком. А те, що юна не знаходила кому сказати про
загибель Кошелика, віддаляло її від дійсносте і робило ніби
чужою в сучасному бутпо. І оце зараз, після сну, юна
відчула ще гостріше окремішність від зовнішнього світу. І
ніби рятуючись з тяжкого настрою, юна схопилася,
підбігла до вікна і притулила обличчя до пучки васильків та
чебрецю. Але саме в цю мить щось потихенько постукало
в вікно. Вона припала до лутки і побачила на дворі
прихилену при стіні, при вікні постать маленької дівчинки...
Мархва, у чім була, вискочила надвір і спитала:
— Дівчинко, чого це ти тут?
188

А дівчинка ледве чутним голосом від безсилля тільки
й спромоглася сказати:
— Я Ніна Шиянова...
Мархва так і вхопила її на руки, і одним духом внесла
в хату та й поставила коло лежанки. „Постій Ніно, я
засвічу каганець". І засвітила, і побачила перед собою
тільки кістяк тієї дитини, яку вона раніше знала в ТІІи-
янів. Дівчинка була в спідничці і в полотняній сорочині
з вишивкою на руках... Але та сорочина була така
брудна, неначе ганчірка, яку витягли з річного мулу та й
кинули на берег, і вона там на сонці і зашкарубла. І
спідничка на ній аж злипалася від бруду та від мокви, і
кожним рухом шорстко шаруділа, ніби поламана бляха,
яка ще не розпалася на свої позначені шматки, або
неначе шматок брезенту. Косенята звисали з голови і на
виски, і на чоло зліпленими пацьорками, і були повні
солом’яного сміття і повні нужі...
Хазяйка зараз же підійшла до столу і з-під накидки
взяла ножиці і геть обстригла маленьку приблуду. Потім
замівши обстрижене волосся здолу на заслонку винесла
його на двір. А потім, увійшовши в хату і поставивши
заслонку біля припічка, вигорнула кочергою з печі з
добрий коряк попелу і насипала його в кухоль з водою.
Та й почала роздягати дитину до нагла. Під цей час у
Ніни з пазухи випав шматок хліба. Мархва здивовано
спитала:
— Що це за хліб, хіба там вас не годували?
— Ні, то комсомолець Дуля упхнув мені за пазуху і
вигнав з тюрми... Під церквою нам їсти не давали, і
тільки мені... І я нишком відломлювала від своїх шматків
і давала матері. Та вони не їли...
— А де ж мати?
— Мати лишилася в тюрмі на драбині.
— Як на драбині?.. Що ти говориш, бідна дитино?
— Вони, мабуть, умерли і їх положили на драбину. І
як ложили, то цей хліб і випав.
— То вони на драбині лежать? А хто ж їх на неї
положив?
— Та комсомольці ж, вони їх положили на драбину і
прив’язали до самої шиї камінь... Такий здоровецький!..
А мене випхнув Дуля за поріг!
189

І Мархва на мить випросталася і щось зміркувавши
тяжко зітхнула і сказала:
„Ну дитино, мовчи, я тебе скупаю і дам щось із’їсги.
І лишу тебе в хаті, а сама побіжу до людей на часинку"...
І вхопила Мархва з лави відро з водою і поставила біля
припічка. І вхопила шаплик з помиями і винесла на
двір. А внісши його в хату, поставила туди голу Нінку...
І видовище було таке, що аж страшно дивитися... Жодна
мова на світі не здатна передати цілковитого сенсу річей,
а особливо страшних і прекрасних. Вона дає тільки
порівняними на здогад те, що нам уже хоч трохи знайоме...
Отже, якби в полотняну торбину заповзану по землі
взяти таких цурпалків, якими топлять в маленьких
залізних печах і повно їх там у безладі зв’язати, то так би
випиналися вони з боків торбини, як видималися
кісточки з висохлої Нінчиної шкірки. І сама вона, щоб не
впасти, трималася лівою рукою за припічок, а Мархва її
мила. Оченята в неї сиділи так глибоко і були такі
великі, що здавалося у цій шкіряній торбинці, що зветься
Нінкою, не кісточки, а вугілля, яке виглядає з-під чола
із двох дірочок.
І Мархва її спочатку сполоскала водою, а потім,
натерши мокрим попелом, змила. І так робила кілька разів.
Нарешті витерла її ряднинкою, якою був застелений
припічок, і вкутавши в другу ряднинку, що лежала на полу
в головах, висадила на піч. І зараз же подала туди
шматок хліба, спочатку поливши його олією і посоливши
сіллю. А той шматочок, що Ніна принесла, Мархва взяла
з долу і сказала:
— Сиди ж там, їж А цей я викину надвір...
І вийшла з хати, заперши двері за собою. Але не
встигла дівчина на печі з’їсти поданий шматок хліба, як
знов відчинилися двері і ввійшла Мархва, тільки, що вже
не сама: з нею були ще два чоловіки. Один був худий,
тільки широкий у кості, середнього зросту, а одягнений
у дуже стару червоноармійську шинелю без „крижівниці"
ззаді. На голові мав солом’яний бриль. А другий селянин
був високий, якого ми вже знаємо — Клунок. Мархва
позатуляла вікна, одно спідницею, а друге порожнім
лантухом, а третє своєю вовняною хусткою, яку юна брала
190

щодня на роботу, як були холодні дні. І тільки аж після
цього підійшла до лежанки і, показавши пальцем на піч,
сказала:
— Ось вона.
Всі мовчки підійшли. А Мархва, вилізши на лежанку
і ставши збоку, коло стіни, щоб видно було всім, знов
почала:
— Боже мій, на що тільки воно похоже! Голова тобі,
як той кулачок, або неначе кухлик шкляний, суха, суха.
А шийка?.. Ну просто шматочок, хто його знає й
колишнього бубличка, що пересох, пересох; що торкни, то так
на кришки і розсиплеться. Сиди, сиди... Ще й струпа
начухало на всю голову. Дивіться!
І мужики мовчки дивилися, а Мархва тим часом
злізла з лежанки і винесла з хати шапличок з водою, в якій
мила дитину. А внісши його знадвору, знов поставила
перед піччю і кинула туди Нінчину спідничку і сорочку,
що лежала у кочергах. А той попіл, якого не було можна
вмістити з самого початку в кухоль і який ще лежав на
припічку, вона тепер висипала в брудне шмаття в
шапличок і налила на все це води. А „широкий у кості"
питався Ніни:
— Чи вони там тобі хоч їсти давали?
— Давали.
— А чого ж то ти і на живу душу не похожа, якщо
давали?
— Бо вони спершу дуже довго не давали, а потім
давали.
— І тобі давали, і матері давали? — допитувався
„широкий у кості".
— Ні, матері не давали ні кришечки... А мені давав
тільки Трохим Дуля... Та й то не каждий день... Тільки
хліба давав, а я нишком одламлювала і давала трошки
матері, та вони не їли.. — І вмішалася Мархва:
— Нінко, а в чому ж то в тебе і спідничка, і сорочка,
що такі шкарубкі та брудні, неначе щодня мокли в
помиях? Мабуть, там вони давали самої води?
— Ні, спочатку нам не давали ні води, ні хліба, а
потім внесли нам яшноі соломи і застелили діл... І
внесли двоє відер води... і полили з одного відра солому, а з
191

другого вилили на діл... Та й сказали, що це вони на те
так зробили, аби ми пити не хотіли... І все було мокре...
І ми спочатку у землищі тільки стояли, а потім мати
лягли і я коло них лягла, бо не можна було встояти.. І
ми так завжди пити хотіли і смоктали солому. А коли
солома стала.така гидка, що аж смерділа, то ми вже і не
смоктали... А тільки лежали і було там дуже страшно...
І „широкий у кості" аж тепер скинув бриль і взявши
його під руку, знов спитався:
— А чи твоя мати жива, чи ні?
— Я не знаю, бо як вони кончили казати казку, то
вже мовчали... І як їх клали на драбину, то вони теж
мовчали... І як під саму бороду прив’язували їм
каменюку, то вони теж мовчали... мабуть, умерли...
І „широкий у кості" поліз до своєї кишені і витяг
звідти у чорній табакерці доморослий тютюн, а з
торбинки витягши шматок газети „Харківський Комсомолець"
почав крутити цигарку, ніби не зважаючи ні на кого. А
коли в нього з-під руки випав бриль додолу, то він і
його ніби теж не помічав.
— Гм, то що ж то вони налагодили її в Бенерину
кручу? — нарешті він озвався, неначе ні до кого, а сам
до себе:
— У святім письмі колись читали в церкві, під якою
тепер катують людей, що коли ти маєш спокусити якусь
душу, то краще собі почепи на шию жернов росєйський,
та й плигай у море... А вони роблять навпаки: хто не
хоче слухати їхньої спокуси, то тому вони й чіпляють
жернов росєйский.
— Та не росєйський, а осельський, — поправив його
високий його товариш. Але „широкий у кості" на нього
навіть і не глянувши спитав:
— А чи ти знаєш, коли твоя жінка вичуняє? Ні не
знаєш. І письма святого ти не знаєш, бо не читав, а
тільки чув. Що, може, скажеш, читав?..
І Клунок притиснутий до того місця, коло якого вже
не можна замовчати, почав ображено виправдовуватися:
— Та ти ж знаєш, що я чигати не маю часу. І письмо
святе я тільки чув, як читав у церкві останній наш піп...
— Ну, то й мовчи... Бо святе письмо не твого розуму.
192

А я чув, що жернов росєйський... І Лукіян Кошелик так
завжди і говорив. А він святе письмо знав краще від
самого дяка. І ось тепер і виходить все по писанні
святих книг...
Але тут уже заговорила молода хазяйка. Вона весь час
з величезною увагою і відданістю прислухалася і
придивлялася, що „люди" говорять з Ніною, і що Ніна
говорить „людям". Бо від цього залежало виправдання того,
через віщо закликала їх до себе такої пори: *
— Люди добрі, все село вже знає, що Лукіяниху Ко-
шеличку вчора вранці вхопили і повезли в Балаклею і
вже напевно не для того, аби вона вернулася додому.
— Що, що село знає?.. Воно ще й не те знає, та
мовчить, бо криком дороги на Балаклею не переб’є і не
злякає нікого... — вставив своє „широкий у кості"
наперебій Мархвиній мові, неначе для того, щоб схаменути
дівчину.
— Ні, село цього не знає, що я знаю... Село у Бене-
рову кручу не заглядало. Воно не бачило...
Рвонулася Мархва знов говорити та їй знов перебив
„широкий у кості":
— Неправда, село все знає. Воно знає і те, що коли
Карахонька вила над кручею, то два комсомольці хотіли
її вловити, але вона плигнула в кручу... І вони туди не
пішли, а люди деякі пішли і побачили...
Але тепер у селянина вирвала мову знову Мархва:
— Коли люди побачили і село знає, то може скажете,
чи надовго нас хватить, коли так і надалі будуть нами
порядкувати? Я не маю супокою з того часу, як помогла
отому нещасному чоловікові, через якого і ІПияни пішли
на пропаще, і Лукіян Кошелик згубив голову... Коли
скажена собака тільки хоче когось покусати, то все село
зараз ґвалтом її вбиває... А чого ж це село мовчить, коли
звірюка страшніша від всіх скажених собак на світі нас
хватає і табунами, і поодинці, і глитає, і не видно, коли
вона наглитається?..
— Е, дівко-дівко!.. Дурний піп, дурна його й молитва:
що це у Тимоша Клунка чи в мене такі роги поросли,
що можна злякати комуну? Е, дівко, дівко! Та ти знаєш,
що тепер найкраще мовчати, а того слова, що держить
у собі совєтську вдасть, і на язик не пускати.
193

Треба мовчати так, неначе і на світі комуни немає... А
хто її називатиме, той ніби кликатиме нас, аби ми її
скинули. Та хто і де той хтось, щоб совєтську вдасть
поміг скинути з нас, знесилених роботою та тюрмами?
Краще мовчімо і мовчки робімо, що в наших силах...
Ось ця дитина нехай у тебе сидить так, щоб про те мало
хто знав. А ми кутком їй допоможемо... А пробувати
трусити совєтську власть за барки, це з себе
повитрушувати душі з кісток, он що!
— Воно таки так, якось треба одно другому помагати,
бо прийшли останні Бремена... — підтримав Тиміш
Клунок, надіваючи обома руками бриль на голову, а
надівши, ще додав:
— Треба йти, поки раньше, бо хто ходить у тьмі, той
мусить мати ліхтаря, так говорив колись покійний Лукі-
ян...
— Ти, Тимоше, ніби живеш на те, щоб тулити слова
непотульні... Що говорив, то говорив багато дечого
покійник. Говорив він і про це. Але он як: „Хто ходить у
тьмі, той спотикається", — суворо поправив товаришеві
„широкий у кості" і запхнув зроблену цигарку за вухо, а
потім,. нагнувшись, дістав бриль із долівки і оглянувши
його з усіх боків, ніби долі щось могло трапитися з ним,
— надів поволі.
А Клунок тільки глянув на нього і зітхнувши глибоко,
переступив першим поріг хати. Та Мархва не йшла
виряджати з хати сусідів, вона стояла мовчки коло столу і
дивилася, поки за останнім зачиняться двері. А потім
повернувшися до Ніни на піч і зітхнувши глибоко
промовила:
— І що ми з тобою, Ніно, такі немічні, будемо робити
на цім страшнім світі, та ще такої глупої ночі, коли
навіть перші півні бояться подати глас?
— Тітко, тітко, подивіться у вікно, уже не ніч, уже
білий день надворі! — почулися з печі Нінчині слова... А
Мархва спочатку здивовано, а потім весело подивившись
на Ніну сказала:
— Справді уже день, а піду я та внесу соломи та
будемо снідати варити... — І зараз же пішла надвір. А
там перед хатою, посередині того місця, де був колись
194

став, кублився туман довгою смугою, позначаючи течію
річки. Але Мархва нічого не помічала, вибираючи за
хатою в купі соломи такої соломи, якою легше можна
протопити... І диво дивезне, в душі у неї була яснота і
легкість така, яку тільки чистосердечні юнаки колись
переживали після сповіді
ДЕ ЗЛО ПЕРЕМОЖНО КРОКУЄ, ТАМ
ГРОБИ НІКОЛИ НЕ СТУЛЯЮТЬ СВОЇ
ПАЩЕКИ
Глава чотирнадцята
Була година 9 дня. Контора Попівського колгоспу
стояла серед вигону одчинена на всі двері. І звідти
чулося клацання рахівниць, голосне, але одноманітне і
вперте. На ґанку сидів Тиміш Клунок. Він спирався на
виломлений з верби ціпок і дивився в поле. Нарешті він
ціпок узяв у другу руку і сам, випроставшись, скинув
бриль і поклав його на коліна. І через мить він надів
його знову, неначе почуваючи, що у нього бриль лиш-
ній. Він мав рацію. Бо проз колгоспну комору їхав
голова колгоспу. І коли він порівнявся з ґанком управи, то
Тиміш Клунок вже стояв, пере міняючи в стоянні ноги,
неначе в нього тіло стало Бог його знає яке важке.
— Ну, що скажеш, чого ти сьогодні не на роботі? —
спитався хазяїн, злазячи з бігунки.
— Та ви ж мені ще вчора сказали, щоб я прийшов
саме в цю пору... — Замість здоровкання, зустрілися
такими словами обидва чоловіки.
— Уже й ти разом з усіма начинаєш мені брехати у
вічі. Ну, скажи, хто чув, що я тобі сказав, аби ти
сьогодні прийшов сюди. Хто? Ну, чого ж ти мовчиш?
Ці слова справили надзвичайне враження на Клунка.
І він кашлянув і підсунувши бриль над чолом, яке враз
покрилося потом, почав його терти правою рукою,
лишаючи там темний слід від пальців, що були і в пилюці,
і в бруді.
— Ви сказали, щоб я прийшов саме в цю пору... Бо
моя жінка недужа вже другий тиждень... Ви обіцяли дати
195

трохи пашні, — неначе вже з-останньої снаги проказав
селянин.
— Добре діло, це коли я якогось колгоспника зустріну
за цілий день раз, то це я йому там призначив
побачення? Добре діло! — І вже роздратовано і злобливо став
присікуватися:
— Як тільки ти мені зараз не скажеш, хто чув, то я
тебе негайно арештую як брехуна і саботажника. Ну хто
чув, кажи?
Тиміш Клунок мовчав і ворушив бриль у нерішучих і
нещасних своїх руках, а Єшка Хахлов провадив своє у
всезростаючому піднесенні:
— Мовчиш, бо боїшся... Знаєш куди за брехню та
саботаж загнали і Лукіяна Кошелика. І тебе ця доля не
мине, і кожного не мине, хто тільки посміє мене
обдурити!" — І, глянувши на відчинені двері контори, ще з
гіршим натиском став говорити:
— Ач, ви видно сьогодні всі змовилися против мене і
писарі кудись порозходилися, покинувши в конторі
навстіж двері, щоб туди заходили прохані і непрохані
саботажники... Ану, обізвися, хто там є, га!..
І раптом там зупинилося клацання і почулися кроки.
І вийшов на ґанок Бунтуш і спитався:
— Це ви кличете, товаришу голово?
— Я, я, чого це у вас двері навстіж, а мені здавалося,
що там нікого нема, хоч хтось ніби й клацав?"
— Товаришу голово, це ми підбиваємо місячний
баланс і одчинили двері, щоб задухи не було.
— Видно, що боялися задухи, що посадили ось тут
його стерегти чи я не їду! — доводив своє Єшка Хахлов,
показуючи пальцем на Клунка Тимоша, а Бунтуш, обо-
роняючися, знову одповів:
— Учора цей колгоспник приходив до вас, щоб ви
дали пашні, бо в нього недужа жінка. А через те, що ви
завжди заклопотані і часто забуваєте, то ви звеліли мені
запам’ятати, коли йому прийти.
Почувши таке Тиміш Клунок аж засіяв, аж полегшено
утер чоло рукавом правої руки, так само, як це роблять
жінки, а товариш голова кумедно та непевно заговорив
знову:
196

— Ні, я приїхав по іншій справі... Я приїхав, аби...
Аби... — І враз обернувшися стурбовано спитався: „А це
хто так швидко їде до нас?..“
Але не встиг хтось із присутніх щось відповісти, як з
легкового авта вилазив районовий комісар Тюрін і
весело тримаючи руку під козирок, говорив:
— Будьте готові, товаришу Хахлов. Як сьогодні себе
почуваєте? Бачу, бачу, що дуже добре! — А стискуючи
вже руку голові, він говорив, ніби боявся забути якесь
слово:
— Пошліть, будь ласка, ось цього товариша, нехай
негайно покличе до контори ту сироту, дівку Кужелів-
ну... Коли ж її нема дома, то викличте її з роботи!
І Єшка Хахлов трохи схвильовано і ніби прохаючи
вибачливо звернувся до Тимоша Клунка:
— Підіть швиденько та покличте негайно до контори
дівку Кужелівну і самі з нею разом прийдіть, і вже вам
тоді і дозвіл видам на пшеничне борошно.
І Тюрін з Єшкою пішли просто в кабінет голови
колгоспу, а Бунтуш, прив’язавши до тину коня,
запряженого в бігунку, пішов знов клацати рахівницею, але вже
за собою зачинивши двері. Тоді, як Тиміш Клунок,
прибігши в двір до баби Пріськи і побачивши, що Мархва
вішає прані сорочки, оглянувся на тім місці, де перелаз,
а потім підійшов до Мархви і засапано і стеряно
заговорив:
— Ну, Мархво, пропали ми всі... Пропали і собаки не
брехали!
— Хто пропав і чого? — здивувалася дівчина.
— Ми, що до тебе вдосвіта приходили, дивитися на
маленьку Шиянівну, он хто пропав.
Мархва з тими сорочками, що на плечах були і яких
не встигла повісити на шворці, і з очима повними
питання та тривоги стала дивитися мовчки на сусіда, а
сусід говорив:
— Вони вже все знають. Я прийшов до контори, бо
голова колгоспу обіцяв дати пашні, що жінка моя
хвора... Прийшов, а він так і накинувся на мене, як мокрим
рядном. Чого не роблю та чого сиджу коло контори, а
потім як визвіриться та як закричить: „І тобі те буде, що
197

й Кошеликові.." А тут з району неначе з хмари випав
комісар та й собі: „Покличте негайно дівку Кужелівну,
хоч з дому, хоч з роботи." Та й негайно погнали мене за
тобою. І як собі хочеш — іди, а я не піду. Мені рятунку
нема, та й тобі.. Пропали ми всі, он що!
— Дядьку Тимоше, іти туди я не боюся, однаково
вони зженуть із світа де завгодно того, кого не
іменували. Я піду. Я скажу тільки бабі Прісьці, щоб оту дитину
на якийсь час пригріла. Мені через Ніну ховатися не
можна...
— Мархво, та це ж хто його й знає, що буде, коли ми
самі туди ітимемо, аби з каменюкою на шиї у Бенерину
кручу летіти! Та це ж... Але, Боже милосердний, куди ж
його дітися? — гукнув він якось уже несамовито, не
дивлячись на Мархву, а озираючись на боки очима
зацькованого і від переляку уже безглуздого собаки, якого
оточили гицлі з кіллям, заради убогої його шкіри... А
потім уже не сказавши і не гукнувши, а якось
прохрипівши знеможеною своєю душею: „Нема куди, нема куди,
хоч з мосту та в воду". І без жодного слова, покинувши
дівчину теж перелякану, побіг вуличкою до своєї хати, де
чути було, як кричала маленька дитина і кудкудакала
курка.
А в кабінеті під цей гук у голови колгоспу одбувалася
подія, переходячи у загальну картину нашої повісті. За
столом сидів Єшка Хахлов у сірій кепці і дуже уважно
слухав свого начальника. Його шкіряна тека лежала на
столі нерозстібнута. Всі ручки і олівці були зібрані коло
подвійної чорнильниці у вузенькій кавчуковий кухлик
без ручки. На стіні проти нього висів картуз комісарів,
форми гепеви. А за спиною в нього, коло самої стелі
тримався портрет Сталіна і по-простацьки дивився на
цих двох людей. Але всі події країни, що пройшли через
свідомість кожного громадянина, а особливо господарча
і національна політика на Україні говорили конкретніше
про цей простацький погляд грузина з диявольською
душею. Комісар ходив перед столом повільно, але
напружено. З його ходи почувалася його думка зосереджена і
настирливо одноманітна. Почувалося, що кожна
передмова перед ділом зменшує його суть для комісара, і він
198

говорив так, неначе дихав димом на тій пожежі, в якій
догоряють його вороги:
— Не люблю я слів, але без них обійтися не можу, як
і кожна людина, і через те мушу говорити. Справа у
мене одна: зміцнити нашу совєтську державу. І коли я
їм, то тільки для того, щоб комуністична партія була
могутнішою. І коли я сплю, то тільки для того, щоб вона
мала свіжішу голову; і коли я дивлюся і заплющую очі,
то тільки для того, щоб краще бачити ворогів нашого
будівництва. І я сам собі зробив висновок, що в такій
країні, як Україна, не тільки потрібний всезаморожую-
чий жах, а й хижа солодкість зміїного почуття перед тим,
як ужалити свою жертву на смерть. І царський уряд
володів і цією зброєю, але так незграбно, що в розумних
людей викликав противне почуття смаку. Я говорю про
доми розпусти, якими він розкладав і піддавав гниттю
непотрібні йому прошарки суспільства. Тільки тоді він
це робив з найбіднішими, а ми мусимо це робити з
недобитками куркульства. Тоді царський уряд робив доми
розпусти і світив щовечора коло них ліхтарі, зовні
маніфестуючи своє розкладницьке діло; а ми мусимо робити
це зсередини, маніфестуючи на обличчі нашого діла при-
вичне куркулям добро. Для цього треба вибрати
найкращу якусь молодицю, чи дівчину і подарувати їй лишній
будинок, ніби за якусь надзвичайну заслугу. А вже, коли
вона одержить такий подарунок, то не матиме душевної
сили відмовити щось своєму доброчинцеві, і — справа
наша аж по нігті і по волосся!..
— Ну, а той... А хто буде перший ночувати у такій
нововідкритій установі?
— Як хто? — здивовано зупинив очі комісар на голові
колгоспу, неначе той враз з’явився його очам у ніколи
не баченому вигляді.
— Еге ж, хто буде перший ночувати.... Бо туди ж
вибиратимемо найкращих. От хоч би і Кужелівну... Хто
мусить з нею перший злягатися?
— Ну, це вже ви таке кажете, неначе і самі не схотіли
б бути першим? — усміхнувся комісар.
— А не схотів би, бо в мене є жінка...
— Не турбуйтеся за це, товаришу голою. Такі обов’яз-
199

ки не ляжуть на ваше сумління! — різким тоном почав
знов говорити Тюрін, уже оговтавшись од несподіванки:
— Це справа надзвичайної ваги. Не будуть же молоді
куркуленята завжди вовченятами, що тільки знають, що
вити до тієї вовчиці, яка скочила в ліс. Знайте, що з
такими завжди ночувати буде голова районної гепеви. Не
важно, чи він буде одружений, чи парубок державна
повинність для всіх обов’язкова. І після цього так чи
інак, а ночована дівчина буде повертати свою увагу до
свого першого. А перший не забуватиме її тим більше,
чим згадана дівчина буде мати ширше коло клієнтів.
Таким чином і справи розшуку політичного і розшуку
карного ближчі будуть до опіки державного нагляду.
— Он що!.. — протяг удавано, глибокодумно Єшка
Хахлов і голос цієї креатури прозвучав ніби насмішкою.
— Немає вам чого „онщокати" тоді, коли ви повинні
бути в шорах певного порядку. Бо цей розрахунок
справлений на те, щоб партія могла тримати людей за
найглибші струни їх буття! — процідив крізь зуби загрозливо
Тюрін.
— І запам’ятайте ще і те, до найглибших фібрів уже
вашого єства, що ці „нововідкриті установи", як ви
зводили сказати, ми введемо в культ так само, як християни
ввели в культ батьків хрещених, які хрещеникам ставали
найближчими людьми після рідних батька та матері... А
в данім разі начальники районних гепевів будуть найрід-
нішими особами по батьках всім куркулівнам, і потім..."
І повернувся спиною до свого співрозмовника і пішов до
вікна мовчки. А голова колгоспу від швидких змін
душевного стану, що стали тепер причиною нападу страху,
аж скинув із голови кепку і, положивши її на течку,
встав і почав був схвильовано мимрити:
„Вибачте мені мою непередбаченість..." Але
помітивши, що Тюрін коло вікна зупинився і перегнувши праву
руку дивиться на годинник і зовсім вже не зважає ні на
які слова, Єшка Хахлов зніяковіло замовк. І саме в цей
момент хтось несміливо постукав у двері. І Хахлов зразу
хотів сказати: „Ввійдіть". Але тривожно глянувши на
начальство тільки кашлянув все-таки голосно і знов сів
на своє місце, зиркаючи нерішучо то на Тюріна, то на
200

двері. А комісар, дивлячися лише на двері, підійшов до
них і, ставши перед ними, сказав: „Можна".
Двері відчинилися і на порозі зупинився рахівник
Бунтуш. Він, спочатку заникуючись, ніби не знав, що
говорити, а потім: „Там... Той. Прийшла Кужелівна“, —
насилу вимовив, неначе та людина, що признається
приятелям, як вона не мала сили врятувати того, що вчора
втонув. А Тюрін же йому на те:
— Підіте зараз до мого авта. Там лежить у ньому з
фанери скринька на сидінні. Ви її принесіть сюди. — І
коли Бунтуш її вніс, завбільшки з добру теку, комісар
звелів: „Попрохайте колгоспницю Кужелівну почекати,
поки її покличуть".
Бунтуш вийшов. Скринька зараз же була поставлена
на стіл перед Єшкою Хахловим рядом з його текою і
урочисто відчинена. У ній у червоних гніздах, навмисне
для цього зроблених, лежало два револьвери і ніж-коло-
дач, такий, яким колись селяни кололи свиней. І
власник колекції, не питаючися, чи хоче того Хахлов чи ні,
почав робити пояснення до своєї чудної колекції:
— Ось дивіться, це револьвер носачівського бандита,
що звав себе вільним козаком. Він убив цією зброєю
п’ять комсомольців, чотирьох червоноармійців і одного
продкомісара. І нарешті я його із своєю рейдуючою
командою упіймав... Правда, уже нетямущого від ран. Він
умер через п’ятнадцять хвилин на руках у мене. Я люблю
такі експерименти, а це ось... Це револьвер, яким я убив
Шияна, після чого знайшов у траві, як ішов назад до
колгоспної управи, вже ось цей колодач... Скажіте... — І
він тут випростався і глянув у очі Єшки Хахлова:
— Ви знаєте, чия це зброя? Чий це ніж?
В питанні почувалося надзвичайне задоволення тієї
людини, що впіймала другу на такім учинку, за який
нікому не жалує голови. Але це почування було
фальшиве, бо збудоване було на ефекті чекістсько-артистичному.
Такі ефекти привикли вживати совєтчики один до
другого, без всяких на те підстав, лише з однією метою,
потішити себе хвилинним ніяковінням товариша, за яким
іноді стоїть один відсоток причастности до діла. Так
само, як і рибалка закидає вудку у воду не тому, що на
201

тім місці є риба, а тому, що там вода, а в воді можлива
скрізь риба. Хахлов же, почуваючи на своїй совісті тягар
попередніх розмов, уже був певний, що машину заводять
на нього. І нагнувшись над ножем і торкаючи його
обережно пальцем указової правої руки, безтямно кректав і
говорив: „Цей ніж?.. Гм... Мені здається, що я його десь
бачив... Гм... А де, їй-богу не знаю...
— О, коли не знаєте, то не турбуйтеся, швидко
взнаєте! — тим самим тоном психічного терориста заспокоїв
свого колегу Тюрін. І потім, не зачиняючи скриньки,
гукнув туди, звідкіля чулося клацання рахівниці.
— А покличте колгоспницю Кужелівну! '
Клацання затихло. Ще мить і відчинилися
несміливою рукою двері і в кабінет голови колгоспу увійшла
Мархва і стала мовчки коло порогу. Після цього знов
стало доноситися клацання рахівниці. Але у Мархвиних
вухах стала нити та тиша, під час якої летить смертельна
куля до чиїхось живих грудей; або розтинається останній
крик життя з-під облупаних мурів сонного міста. Мархва
мовчала. Мовчав і голова колгоспу, і мовчав Тюрін, ніби
ждучи першого слова від дівчини. І разом з тим він її з
приємністю озирав, немов ту річ, яку зараз візьме і скрізь
там обмацає, куди ще не сягнуло око. Але диво з див.
Мархва і зараз так само була прибрана, як і тоді, коли
йшла на сходку... У сивенькій вовняній спідниці, в
зеленім поясі і зелена стрічка звисала на спину разом з
русою косою. А ті молоденькі дівочі груди випирали
гострі крайки, прикриті білесенькою сорочкою.
Здавалося, що то кінці двох крил, якими летить її серце у гаряче
та рожеве чуття чоловічого захоплення... Боже, Боже, яке
велике щастя зустріти такий лет ще чулими та
молоденькими грудьми!
Але ж яке то і велике горе знати, що ці рожево-ніжні
крила жаги зламаються під тиском тягару грудей
ґвалтівника, який не раз роз’юшувався звіриною люттю до
земляків і родичів нещасної полонянки!..
І майже містичну мовчанку перервав Єшка Хахлов.
Мабуть, він хотів перед комісаром показати ще і свою
пам’ятливість так само, як уже показав свою
догадливість:
202

— Дівчино, чи прийшов з тобою і той товариш
колгоспник, який тобі передав наказ товариша комісара
прийти сюди?
— Ні, я сама прийшла, — відповіла вона спалахнувши
блідим лицем тій небезпеці, що чигала на неї з кожної
порожньої точки сумної установи.
— Як же це так?.. Ляж йому сказав прийти... —
здивувався він і встав ненатурально швидко і рушив у
другу кімнату. Та йому вслід гукнув начальник:
— Ви тут потрібні.
— Я зараз, — затята і вже цілком натуральна була
відповідь за межами досягнень комісарового погляду.
І коли Єшка Хахлов вернувся назад, то Тюрін сидів
вже за столом на його місці, а Мархва стояла перед ним
і слухала комісара. Єшка навшпиньках вийшов знов, вніс
стілець і, сівши збоку свойого місця, став теж слухати:
— Не думай, дівчино, що я ворог оцим людям, що
живуть у селі. Я не ворог. Я мав би найбільше щастя на
цім світі, якби селяни стали справді щиро і в думках
совєтськими людьми, а не тільки на язик, і через те я
тобі найбільший приятель... І коли я перед тобою
розчинив цю скриньку з усякою зброєю, то не для того, аби
тебе злякати, а для того, щоб ти бачила оцю діявольську
силу, якою люди вбивають один другого. Бачиш, між
револьверами, якими я не одну лукаву людину застрелив,
і ніж лежить невідомо чий... Його я знайшов у вашім
селі. Здається, коло Шияна. І як не помиляюся, ним
вимахував Скакун Полікарп, як ішли робити „план до
двору"... Може, ти знаєш хазяїна цьому ножеві?
Мархва тремтячою рукою взяла рукав лівої руки і
втерши ліве, а. потім праве око, і спустивши руки до
фартуха, обвела очима, неначе впізнаючи стіл і комісара,
і ледве чутно відповіла:
— Я не знаю...
— Не знаєш?.. Буває всьо на світі...
І, вставши з місця, він узяв ніж із скриньки і
подаючи його Мархві з лисиним виглядом обличчя, попрохав:
— Візьми, будь ласка, і подивися, може ти його десь
і бачила?
Мархва, взявши, глянула і зараз же поклала назад у
203

скриньку. І трохи оговтавшись сказала: „Ніж наш". І
тепер сміливо і ясно подивилася комісарові у вічі. А він
ніби аж зрадів, аж руки став терти та приговорювати:
— От і добре, справді добре... Ніж твій, і я тобі його
верну... Люблю... Такі люди мені змалку подобалися.
Сміливо і щиро. Добре...
І вже неначе давній дівчинин приятель спитався так,
як це роблять, коли розгадують загадки:
— А як ти думаєш, що я з тобою зроблю за цей ніж,
яким вимахував Скакун Полікарп?
— Уб’єте мене, — стишеним, але рівним голосом
вимовила Кужелівна і глянула нерухомими очима на
комісара.
— Ні, за те діло, через яке я тебе покликав, не
вбивають, а нагороджують... Ти ж відняла колодач у
Скакуна і кинула в траву. Якби була не одняла, він був би
зарізав мене. Ти, видно, знала, що він на мене має зуб?
Тут уже Мархва здивована і вибита з тільки що
утвореної ясноти душевної, мов якась домашня маленька
тварина, що впала в річку і, знесилено плаваючи у
глибокій воді, не кричить, а тільки дивиться жалібними
очима, хто з живих на березі її врятує. І взялася правою
рукою за стіл і ледве-ледве помітно похитнулася.
— Що ж ти мовчиш, невже не хочеш говорити? —
наполягав „приятель селян".
— Я нічого про думки Скакунові не знаю. А я тоді
побачила свій ніж і одняла, тай годі..
— Дуже добре, дуже добре... Ти не признаєшся, що ти
у нього відняла ніж на те, щоб він не зарізав комісара,
та мені байдуже. Тебе совєтська власть нагородить за
таки прекрасний вчинок громадянки. Я прикладав до
цього всі зусилля, бо я не люблю, щоб славна справа
була не оцінена належно. І ти ніби серцем чула, що тебе
чекає нагорода, та й убралася сьогодні неначе на великі
свята.
— Я убралася на смерть у все своє найкраще. Я не
йшла сюди по нагороду... — ніби аж зойкнула від
внутрішнього болю, який раптовим підступом ударив і в душу
дівчини, і в її серце.
— Не йшла? І отже будеш нагороджена. — І тут він
204

витягнув з кишені піджака на лівім боці завчасу напого-
товлений папір. І поволі розклавши його, став читати:
„Через те, що Кужелівна Мархва героїчно врятувала
життя совєтському робітникові балаклейської
надзвичайної тройки по боротьбі з бандитизмом, совєтська власть
віддає їй хату, відняту у зрадника і польського шпіона
Євгена Іїїияна"..
Прочитавши все, він замовк і став пильно дивитися,
яке враження зробило на дівчину. А та, неначе опущена
у якусь велетенську пустку тиші, збліднувши, мовчала.
Здавалося, в неї зупинилося і серце від несподіванки і не
видно було, щоб ворушилися груди від подиху. З таким
виглядом приймають не нагороди, а страшні і не
зароблені моральні муки. Не знаю, як це у свою увагу
занотував комісар, але він устав із-за столу і, швидко
підійшовши до мовчазної дівчини і взявши її руку в обидві свої,
став вітати:
— Вітаю тебе з винятковою увагою совєтської власті,
і совєтська власть сподівається, що ти уже із
завтрашнього дня перейдеш у свою хату жити і даси можливість
приїхати до тебе найближчими днями і привітати тебе з
новоосідком, у твоїй уже хаті... — І повернувшися до
Єшки Хахлова закінчив:
— Щоб ви конче взавтра рано перевезли все добро
цієї громадянки в нову оселю і потім оголосили всьому
населенню про подію...
І схопився Єшка Хахлов із свойого місця і зробив
крок і собі в напрямку до дівчини, видно теж вітати. Але
вона у цей момент похитнулася і почала падати, ставши
непритомною. Її підхопив комісар за стан і посадив на
стілець, промовивши до свойого товариша:
— Внесіть склянку води.
Але в цю саме мить відчинилися двері без стуку і
Бунтуш схвильований став на порозі. Він був байдужий
до всіх цих людей, бувши сповнений враженням, яке
своїм розміром переростає всі перепони в людських
стосунках:
— Товаришу голово, Клунок Тиміш утопився у
власній криниці, він упав туди сторч головою. І зараз із води
видно тільки одну ногу, якою зачепився за жолоб...
205

А комісар, тримаючи Мархву за стан, визвірився на
Єшку:
— Я кажу, подайте склянку води!.. А ти чого вилупив
очі і стоїш, як дурний? Іди до свого діла негайно!
І голова колгоспу, і Бунтуш вийшли і зачинили за
собою двері.
ЛЮДСЬКА КРИВДА НЕМИЛОСЕРДНА
НАВІТЬ ДО СВОЇХ СЛУГ
Глава п’ятнадцята
Та голова колгоспу, Єшка Хахлов, замість того, щоб
принести води і привести до пам’яти Мархву, вискочив
із управи і одв’язав свого коняку. І, вже сидячи на
бігунці, стьобнув його з усієї сили батогом і помчав до
своєї хати.
Коло хати ж в його садочку колгоспна дівчина Секле-
та, якраз вивізши возиком його дитину, дивилася чогось
на вишню, не випускаючи з рук билець візка.
Єшка Хахлов, підлетівши до тину своєї хати, зупинив
коня і не прив’язуючи його, а тільки кинувши віжки на
бігунку, побіг у хату. А його запряжений кінь, спочатку
смикнувши головою віжки, а потім нагнувши голову,
ніби зацікавлений травою, рушив з місця. І почувши, що
ніхто не спиняє, з піднятою головою швиденько
повернувся на місці з бігункою і помчав до конюшні... І
Секлета тепер вже не дивилася на вишню, а в той слід,
що залишився від коняки...
Єшка ж Хахлов, ускочивши в кухню і скинувши з
голови ленінську кепку та з усього розмаху повісивши її
на кілку, підійшов до жінки, яка ліпила вареники коло
столу, і гукнув схвильовано:
— Ну, Маша, такого ганебного становища я ще
ніколи не мав, як у цім колгоспі з моїм земляком Тюріном.
Якась божевільна і противна особа. Я вже сьогодні
витримати не міг. Поводиться мерзотник так і зі мною, як
з кожним пересічним колгоспником... А я... Я вже тобі
казав, що мені треба відпочити... Я собою володіти не
можу. При ньому я просто безвольний... Не можу
запе206

речувати найодвертішій брехні... Завжди згоджуюся... А
як він з очей... Вся ненависть накипіла вибухає з
грудей... Але ж яка мені від цього користь? Коли при
стосунках із колгоспниками я відчуваю, що підробляюся під
його смак і стиль, і завжди роблю проти себе і проти
совісти. От і сьогодні довів отого Клунка до самогубства.
— Якого Клунка? Що ти говориш?
Обернулася з вареницею в руці, а в другій з ложкою
сира Хахловша:
— І будь ласка, так не хвилюйся... Бо так ти ще гірше
себе заморочуєш... До якого самогубства?
— Та ти знаєш... Він був бригадиром. І скинули його
з тієї посади за те, що він коло Шиянової хати, як
робили „план до двору“, щось сказав... І тепер він
втопився... І все винен він... Тюрін винен, а виходить по
всьому, що це я винен... І де ти другу таку особу
знайдеш, щоб усі злочини, які Тюрін наробив, лежали на
совісті цієї другої особи, а він щоб був чистим голубом,
а ця особа злочинцем?!!
— Ну вже наказав, хто його зна й чого і для чого?
Найшов голуба! Та хоч би ти і всі твої колеги щодня
убивали чи доводили до смерти по одному куркулеві, то
й товариш Тюрін ніколи не здаватиметься стороннім
людям святим. І завжди буде своєю голубиністю
чорніший від чорта, осмаленого пекельним вогнем... І що це
на тебе найшло?.. Бери он там у мисці свіжі вареники та
з’їж та їдь у поле до роботи. Це важніше від твоїх
стосунків із районним комісаром. І він підлягає парткому...
І повернувшися від чоловіка, стала вкладати сир у
вареницю. А він, неначе торкнутий гарячим у незав’яза-
ну виразку, аж ойкнув від обурення:
— Та ти ж розумієш, що селянин утопився! І що я
покинув їх усіх з районним комісаром у колгоспній
конторі через те, що серце не витримало! Що я мусів це
зробити, аби врятувати якусь незалежність своєї думки...
Я просто їх покинув, щоб не виконувати волі Тюріна...
Щоб хоч раз він наткнувся на мою твердість і на мою
рішучість...
— Ну,‘ ну, вже цього то я від тебе не сподівалася! —
поволі знов від своєї роботи повернулася Хахловша:
207

— І це ти справді зробив через оці причини?
— Та кажу ж тобі, а не якомусь глушманові. Ти ж
чуєш, що в душі у мене все кипить і що мені зараз не до
брехні, або якогось мерзенного боягузкання... Я
страждаю!
Не знаю, що сказала б на це жінка своєму чоловікові,
якби їх розмови не перервав стукіт у двері... Від нього
вони обоє аж здригнули, і не зразу у їх вийшло звичайне
у таких випадках слово дозволу, а тільки тоді Хахловша
його сказала, коли самі двері відчинилися і за порогом
показалася постать Тюріна, зігнута чемною усмішкою і
чемними словами:
— Чи можна до вас?
— Будь ласка, ідіть, ідіть! — пролунало ніби спокійно
з хазяйчиних уст.
Тюрін переступив поріг і з тією чемною усмішкою,
звернувся до хазяйки:
— Ви мені вибачте... що я візьму вашого чоловіка в
його кабінет на кілька хвилин.
Але сам Єшка Хахлов, не зважаючи на те, що
непроханий гість звернувся до господині, а не до нього,
схвильовано і трохи ненатурально піднятим голосом вимовив:
— Товаришу комісаре... Я до ваших послуг буду
готовий тільки через годину.
— Дуже радай... Дуже радий. Тільки шкода, що ви
забуваєте про те, що я ще начальник балаклейської
районної гепеви. І ви напевно прекрасно знаєте, які права
дала партія цій організації... І повірте, товаришу Хахлов,
що я вас більше п’яти хвилин не затримаю", — твердо
підкреслив своє бажання Тюрін.
І Хахловша, вже не ліплячи вареників, дивилася на
комісара схвильованими очима, і чекала, щоб умішатися
в розмову. І коли ця нагода трапилася, вона
продиктувала чоловікові:
— Я ж тобі казала, що обід буде готовий через годину...
А ти не дочув і, мабуть, думав, що обід кінчиться через
годину... — І, повернувшись до комісара, попрохала:
— Товаришу комісаре, це я винна, що він вас так
зустрів. У нього в голові, видно, отой випадок із
селянином, що, кажуть, втопився. І, ви лишайтесь в нас і разом
208

пообідаємо і за обідом розв’яжете свої справи. Запрошую
вас і від себе, і від свого чоловіка...
Тюрін подивився на неї всерозуміючим поглядом і
вимовив заспокоююче:
— Бачите, шановна товаришко. Сьогодні ваш чоловік
повівся в конторі як непримиренний ворог куркулячого
класу і я прийшов йому висловити співчуття та й годі...
Ну, іще там дещо сказати. І ви вже мені вибачте, я на
кілька хвилин візьму вашого чоловіка в його кабінет...
— О, прошу, прошу... Він завжди мені говорить, що
ваші розмови його активізують надзвичайно.
І Єшка Хахлов уже відчиняв двері, а за ним ішов
Тюрін. В кабінеті комісар, не сідаючи на запрошення, і
цим не давШи сісти Хахлову, почав з приємною
усмішкою:
— Я ще раз зазначаю, що на мене ви справили
прекрасне враження сьогодні в конторі... Дай, Боже, такої
непримиренности у всіх партійців до куркулів, то в нас
все буде на мазі... Але я через кілька хвилин поспішаю
назад у Балаклею... Ви, звичайно, не забули про те, що
я казав, аби Кужелівну завтра перевезти у подаровану
хату. Але я забув вам додати, що треба перед тим
зробити. Ті двері, що до сіней і до хати — викиньте... Пошліть
плотників і вставте нові... І щоб вони були із осередніми
замками. До кожного замка зробіть по два ключі. І
ніяких гачків до дверей не чіпляти... Замки робити доручіте
певному слюсарові. І щоб він зробив у кожному замку
дві дірки в такому становищі, як ото на карті фігури
королів чи дам. Аби виходило так: коли в одній- дірці
стримить ключ, то щоб другим ключем і,в другу дірку
можна було відперти двері. Розумієте? І одну пару
ключів віддати їй, а другу пару мені віддасте; коли я приїду.
А їй треба сказати, що то тепер така мода робити замки.
Далі, коли вона схоче взяти з собою маленьку Шиянів-
ну, то нехай бере. Нехай ця дівчина призвичаюється
змалку до майбутньої ролі... Оце і все. Дуже прохаю не
забути. Бувайте здорові! “
І махнувши вийшов з кабінету і щось сказав у кухні і
хазяйці. Цього Єшка Хахлов не чув. Він стояв посеред
свого кабінету ошелешений. І нарешті, отямившись, пі-
8 12-«
209

дійшов до вікна, і відчинивши, його і вихилившись на
двір, побув так, мабуть, хвилин зо дві і гукнув:
— Секлето, Секлето! Чи комісар поїхав у поле чи в
село?
— У поле, — почулася відповідь.
А потім Єшка Хахлов оглянувшися навколо швидко
спитав:
— А куди ж це дівся мій кінь?
— Побіг до конюшні.. — знов почувся Секлетин
голос.
— Побіжи мерщій і ти туди та приведи його сюди. А
якщо боїшся, то нехай котрийсь з конюхів приведе. Чуєш?
Та швидше.
І зачинив вікно. А потім підійшов до шафи і витяг
відти нову червоноармійську одежу і почепив на стілець.
І через кілька хвилин він уже був одягнений і заглядав у
дзеркало мимрячи:
— Паскудно, що не голений... А бритва як на зло десь
пропала. Учора голився в садку і забув, і тепер чорт його
зна, де вона... Що ж, буду й неголений...
А коли почулося клацання коліс бігунки, голова
колгоспу у червоноармійській одежі пішов у кухню, де
жінка доводила краю клопоту коло обіду. Побачивши
чоловіка, вона здивовано спиталася:
— Що це з тобою? Почекай, зараз обідатимеш.
— Мені не до обіду. їду в район, у партком. Бо далі
вже терпіти поведінку цієї людини я не маю сили.
— Та пообідай, прошу я тебе. Із гарячої голови нічого
пертися в холодну воду. Подумай, що ти робиш!
— Маша, слухав я вже не тільки його, а й тебе... Раз
у раз ти мене збивала. І зараз хочеш збити мій намір...
Якби ти почула, що він верзе, що робить, то ти сама не
витримала б... Він уже хоче мене переробити з голови
колгоспу на бандура коло його бардака. Це ж.. Слів
немає до назви... Подумай, так далі не можна. Я у парт-
комі прохатиму, аби мене перевели звідси у другий
колгосп. Або назад у Росію нехай відправлять, аби тільки не
терпіти цього Юду!
— Почекай хвилину. Сідай до столу та розкажи до
ладу, бо з поспіху щось може вийти непоправиме. А в
нас же є обов’язки і до дитини... Чи як ти думаєш?
210

— Годі, ніякими обов’язками уже мене не спиниш...
Я не маю спокою. Я хочу мати рівновагу в душі. Що
мені до всього, коли я ввесь час себе почуваю у якомусь
ятері, у якім безнастанно борсаюся і не вирвуся на
простір, щоб дати собі волю. До побачення, Маша! Баритися
там не буду!
І швиденько вийшов із хати. За ним услід вибігла
його жінка, але він, почуваючи, що за ним спішать, ще
швидше напружився і, скочивши на бігунку, ударив коня
батогом... І вже летів на балаклейський шлях... А його
жінка, зробивши за бігункою кілька кроків і
зупинившися, дивилася вслід, поки він не зник за селом... А потім
гірко вимовивши:
„От лиха година, неначе з прив’язу зірвався", —
повернулася і пішла помалу в хату.
Хахлов свого коня не стримував і тоді, коли він виїхав
на шлях між луками і Ташлицьким полем. Кінь біг, але
їздець тримаючи віжки в руках почав поволі розглядати
поле і луки. І так само, як і в полі, вже не видно було
ніде ні кіп, ні скирт немолочених, так і в луках сіно було
скошене і звезене в колгосп, і осінню пустку заповняла
тільки річка, що бігла серединою луків, та верби
тоненькі понад річкою... Але той лист, який опадав із вербичок
і чіплявся під ними за лопуцьки скошеної трави, і той,
що падав у річечку і плив разом з її хвилями, додавали
сумного настрою всьому осінньому простору.
Хахлов знов торкнув батогом коня і почав швидко
наближатися до хутора, який так стояв, що його видно
було і не видно. Цьому сприяла та одна височезна
тополя, що над ним на буїрі бовваніла. Вона була першою в
картині. І око, її вловивши, уже не зважало на
другорядне. Тепер у неї все листя було золоте і, тільки дякуючи
останньому тижневі, в якому жодного дня не було
вітряного, позолочений лист не спав з тополі. А той, що
раніше спав, не був розвіяний і лежав коло самого її
стовбура золотим килимком. А по боках дерева і над
ним жахтіло пусткою і далеким холодом безхмарне
осіннє небо.
І Хахлов натяг віжки, і кінь став помалу йти. В
людини серце відчувало самоту і невблаганну безпорадність
211

серед природи. І в нього мигнула думка, що небезпечно
людині відриватися від тієї людини, до якої звикають,
навіть на недовгий час. І як то мудро серед безмежного
світу той розум, що пустив на світ людину, дав їй і пару,
і клопіт, аби не почувати жаху пустельности серед
природи. І піддавшись цьому настрою Хахлов не зоглядівся,
як його бігунка порівнялася з хутором, і він зиркнув у
двір. І що за диво? З криниці тягне воду той самий
чоловік чи парубок, якого міліція шукає і через якого
знищено родину Шнянів, і взагалі на все село упало
страшно багато клопоту. Придивився. Він. Той самий.
Хахлов добре його пам’ятає, бо бачив на авті коло
колгоспної комори...
Добра штука! І він швидко знов ударив коїм і кінь
пішов тюпака проз хутір. І коли голова Попівського
колгоспу оглянувся, то ззаду виднів лише вершок тополі, а
все інше затулило поле горбом. Кінь став. їздець його не
гонив, їздець почав нерішучо оглядатися на боки; і
нікого не помітивши, крім села Санджарівки в долині, якось
.винувато потяг за ліву возжину коняку, і той повернув
назад у напрямку до Попівки... Проз хутір... І коли він
тепер уже проз нього проїздив, то очі в нього були
одвернуті у протилежний бік від хутора. Голова колгоспу
не дивився туди. Він двічі ударив батогом коняку, аби
швидше пробіга^ проз людський двір. І бігункою під’їхав
не до хати, а до конюшні, а потім помалу наблизився
пішки до хати і відчинив сінешні двері
— Ну, чого це ти вернувся? — зустріла на порозі
чоловіка Хахловша. Та він не одповідаючи їй ні слова,
попростував до себе в кабінет і почав переодягатися.
— Я питаю тебе, чого це ти вернувся? — не
відступала вона, стоячи вже на порозі кабінету чоловікового... А
той, натягаючи на себе ту-' одежину, яку недавно був
скинув, випростався і став на жінку мовчки дивитися...
— Боже мій, та говори, не дивися так по-дурному...
Ти ж розумієш, що це ж нечуваний сором, покищо
тільки мені, а як хтось узнає інший, то тоді вже справді
треба тікати з цього села. Що з села?.. З району!
— Хто може знати, чого я їхав і чого вернувся? Будь
ласка, Маша, не тягни мене за печінки. Дай я приведу
себе до порядку, тоді все скажу і рсе буде ясно, —
212

нарешті відповів чоловік жінці- Та вона не гамувалася і
приставала до його:
— Ні, ти не викручуйся, ти мені зараз говори...
Заспокой мене, бо я тобі не дам спокою ще більше, ніж твій
райкомісар. Я ж тебе перша не пускала, а коли поїхав,
ну то я й рішила, що нехай буде й так. Ти мені рішучою
поставою був нагадав себе давнього, коли був героєм...
Коли в Москві був такий день, що про тебе тільки й
говорили, коли ти на Канатчиковій дачі під пострілами
підкладав міну під будинок, із якого відстрілювалися білі...
І будинок увесь шарахнув у повітря. І тебе відкинуло
вибухом напівживого... Це ж було... І яка сила, які
обставини тебе зробили таким, як зараз?
— Маша, сядь не хвилюйся, я тобі все розкажу.
— Боже мій, що за людина, що за вузел якихось
суперечностей? Сьогоднішній день став мені порогом, чи
жити з тобою, чи ні. Я не подивлюся, що ти батько моєї
дитини. Я дитині і сама дам раду... Але я хочу, щоб ти
мені все сказав. Може, ти хворий, то тоді треба тебе
кудись на відпочинок. Я покличу із Смілої партійного
лікаря. Ну, говори!
— Маша, як ти будеш і далі так насідати, то повір, я
не матиму спромоги ні слова сказати.
— Ну, говори, говори, я мовчатиму.
— Що говори, нема чого говорити. Я тобі вже
сьогодні говорив... Та може і ще хтось говорив, що селянин
Клунок умер від самогубства... Причина і досі та сама,
що довела до погибелі всю Шиянівську родину... Цей
випадок і досі тяжить над цим селом і наді мною... Я
уже з селянами не можу розмовляти спокійно і всі слова,
які я говорю, здаються не моїми, а комісаровими... І ось
їду я проз Лепестинин хутір і що ж бачу? Із криниці
тяпіе воду той матусівський чоловік, якого шукає
міліція, і через якого на все село упав несподіваний терор.
Ти розумієш, що якби я їхав сьогодні у район
скаржитися на Тюріна, то мусів би, як порядний партієць, сказати
і про те, що в Лепестини ховається Нерадько. А це ж ти
розумієш, другий „план до двору" був би! І я цього вже
не можу взяти на свої плечі... Смерть Клункова уже
213

мене вибила з норми. Уже я випав із партійної
дисципліни... Ну, ну, розумієш тепер, чого я вернувся з дороги,
чи ні?
— Одно я розумію і бачу, що ти хворий.
— Кажи ти мені: хворий! Я просто нездатний до
інтриг... У строю, у битві я завжди перший... Єсть же такі
люди, що хоч убий — не заспіває. А другому співати, то
це однаково, що мені на бігунці їхати.
— Ні, чоловіче, я завтра з тобою їду у Смілу до
партійного лікаря. І я певна, що ти підеш хоч на місяць
одпочити... А потім, як повернешся, набравшись сил і
той... Як його? Нерадько, коли ще не буде арештований,
то ти його тоді і арештуєш. Не попереджаючи про це
навіть район.
— Все-таки, жінко, ти голову непогану маєш...
Послухаю тебе і цей раз...
Хахловша ж важко зітхнувши щось хотіла йому
відповісти, але Секлета у вікно знадвору перебила її:
— Хазяйко, дозвольте завтра не приходити до вас: я
матері поможу прати сорочки.
— А дитина ж де? Де ти його покинула? —
стривожилася жінка.
— Ось воно, коло мене у візку. Спить. Скажіть же, чи
дозволяєте?
— Ні, треба завтра зранку тут бути; упораєшся до
півдня і можеш іти. І будеш дома знов аж до ранку, бо
ми завтра їдемо... І я беру і дитину з собою...
— Дякую за ласку, — відповіла Секлета і зараз же
одвернувшись од вікна повезла дитину у друге місце.. А
Хахловша, ніби закінчуючи розмову з чоловіком, і
сказавши:
— Піду зготую щось їсти, бо ти, здається, і не обідав
сьогодні! — вийшла в кухню.
І закинув руки Хахлов за голову, і потягся стоячи
серед хати з такою приємністю, неначе збувся
несподівано того тягару, якого взагалі не надіявся коли-небудь
скинути.
214

РОЗДРАТОВАНІСТЬ ТУМАНИТЬ РОЗУМ, А
ЗЛОБА УБИВАЄ НАТХНЕННЯ
Глава шістнадцята
Нерадько Іван прокинувся вдосвіта в повітці на
горищі, як звичайно. Скрізь було тихо. Ні з луків не долітало
жодного звуку, ні з сіл. Тиша була і в дворі тітки Лепес-
тини, і тихо було в повітці, і він обличчям чув, що трохи
й холоднувато. Але вкритий рядном і своєю свиткою, і
вгрузлий в сіно на простеленім рядні, він почував усім
тілом тепло, від якого в душі аж муляло передчуттям
знов таки якоїсь тяжкої неминучосте.
На бантині, у тому місці, де ластівки колись сиділи,
було порожнє гніздо. Не було вже там пташок. Видно,
полетіли в вирій. Але гніздечко між кроквами і
бантиною бовваніло, неначе шматок мрії, який мав
розпливтися від ясного ранку.
І тугою занило його беззахисне серце. Якби він був
тим порожнім гніздом, якби він був кроквою у повітці,
чи навіть упалим жовтим листом з тієї високої тополі,
що стоїть над садибою, то десь би лежав у рівчаку
непомітний ні людині, ні скотині... Боже, як він хотів бути
незалежним від тих обставин, які утворюють другі люди!..
А сьогодні треба вже кидати цей хутір і кудись іти на
захід. Іти нікому не потрібним ні для любови, ні для
жалю. А якби таке серце десь і трапилося, то він мусів
би його обминути, як скажена собака чужий двір, щоб
не заразити тією небезпекою, яку він сам носить, не
маючи сили її збутися ніде, хіба що десь аж за іраницею.
Та й вона, оця за границя, стала вже для нього похожа на
казку про царство небесне, у яке люди за життя ніколи
не попадають. І став перед свідомістю у нього той самий
жах, якого він уже зазнавав перед хвилиною втечі. Але
чи той же, чи не страшніший? Там була надія зустріти
волю хоч на якусь цяточку часу, а тут жах, не тільки від
своєї беззахисносте, а й від того, що ця беззахисність
була похожа своєю неперебореністю на безмірну тьму
осінніх ночей, що скидалися на бездонність і
несамовитість смерти.
215-

І він завмер і не зчувся, як надворі розвиднілося і як
увійшла в повітку тітка Лепестина.
— Товаришу художнику, ану злазьте. У мене до вас
діло... Та не плигніть з переляку, бо я прийшла не
вигонити вас. Уже надворі день, як віл. А ви спите, ніби
холод чуєте!
Нерадько отямився і почав убиратися. Яка справді
добра ця вдова і непогана. Та й до неї заходять і дівчата
теж хороші... Але в нього почуття безперестанної
небезпеки і безпорадности просто не давало йому вільно
поставитися до жодної жінки. І кожна в ньому почувала у
першу чергу-не молодого хлопця, а каліку, яку скривдив
Бог. Вони може цього свідомо й не могли б уявити, і,
може, якби їм хто про це й сказав, то вони б дуже були
здивовані, але Нерадька обманути не можна було. Він це
бачив, а перебороти в собі зацькованість самотньої
людини він не міг. І тому, коли він почув голос тітки
Лепестини, то йому заболіло і те, що тітці стане важче
при зустрічі з ним, бо їй напевно і так нелегко тримати
його у схованці від влади.
— Гей, товаришу художнику, швидше там
повертайтеся, бо вас праця чекає... Ще якусь і копійку заробите на
дорогу! — знов обізвалася хазяйка, стоячи в повітці коло
порога і роздивляючися на всі боки... Вона-вже його
інакше і не звала як тільки художник. І люди, які до неї
приходили, так само його звали. І разом з цим у
Нерадька виробилося завжденне чуття якоїсь заборгованости в
хазяйки. Все йому здавалося, що він не так їй віддячив,
або юна йому робить таке, що і віддячити їй не буде
сили поки й його... І через те, коли він її було тільки
зустріне, то зараз же прохав у неї в чомусь вибачення. І
його стримувало кидати двір тільки те, що йому все
здавалося, що він не готовий у дорогу: бо заборгований,
бо не віддячений. А про те і гадки не було: коли ж це
може статися — не заборгованість і відцяченість. І ось
нарешті сьогодні у нього всі настрої зійшлися в одну
постанову — іти негайно, що там не є. А тут, тепер, чого
це тітка Лепестина перебиває? І він, злізши із горища,
просто підійшов до неї і сказав:
— Дорога тітко Лепестино, не перебивайте хоч сьо-
216

годні мені вас кидати. Бо через те, що моє пробування
тягнеться і тягнеться, у мене в душі стало якесь
переконання, що я ніколи звідси не виберуся і що страшно по-
дурному доведеться і собі пропасти, і вас підвести під
якесь нещастя,..
— Знаєте що, не говоріть мені про це. Я не хочу, щоб
ви таким пішли від мене. Це через те у вас так, що ви не
заклопотані. А сьогодні, коли ви змалюєте мого батька,
що сестра привела, то і вам буде радісно, і мені приємно
згадати останкій день вашого буття в нас. Ходім у хату,
там вони нас ждуть.
І хлопець важко зітхнув і подивився на тітку Лепести-
ну, а та відчинила двері в сіни з таким безжурним
обличчям, неначе вона була не мешканець землі.
У хаті зараз коло дверей, на лаві стояв розв’язаний
мішок повний пшениці. А коло нього сиділа повногруда
молодиця у старенькій свиті, підперезаній купецьким
налигачем. Запнута була полинялою хусткою, що була
колись чорна, а зараз якраз на голові була вже такого
кольору, як літній пил на дорозі... Обличчя все було
скапане віспою. А супроти неї на ліжку теж сидів
великий на зріст сивий і лисий дід. Він був у доброму
українському кожусі. І на колінах тримав шапку. Під богами
стояв стіл накритий накидкою. Це була та світлиця, в
яку Нерадько ні разу не заходив. У ній троє вікон сяяли
чудовим ранковим осіннім сонцем. Одно вікно над
столом, прибране рушничком, піднімалося майже до стелі, а
друге з лівого боку в діда, крізь свої шість шибок
пускало стовпище теплого та ніжного проміння на середину
хатньої долівки... Тільки аж третє вікно було затулене
спиною рябої селянки, яка дивилася усміхаючись на
Нерадька. Він сказав:
— Доброго ранку!
— Доброго здоров’ячка! — разом відповіли і дід, і
молода жінка. І тут же зараз тітка Лепестина, показуючи
на розв’язаний мішок пашні, почала уводити Нерадька у
суть самої справи.
— Бачите, цей мішок ваш. Його вчора мій зять
привіз. А оце моя сестра. Вони обоє і я дуже хочемо, щоб ви
змалювали нам нашого батька. Змалюєте? Ваша шпени-
217

ця. І сестра вас бере до себе зимувати. Коли насидитеся
в неї, вона передасть вас до своєї товаришки в інше
село. І міліція не взнає про вас до страшного суда.
— Еге ж, змалюйте нам батька, — обізвалася і ряба. —
Вони вже старі і нам хочеться мати пам’ятку з них... А
ми вже дурно не схочемо. І пашня оця ваша буде, і ще
там дещо ми одклали вам дати. Тільки так змалюйте, як
ви змалювали Лепестину, що кожна рисочка говорить,
що це змальована Лепестина, а не хтось інший.
Нерадько подивився на діда і на його обличчя. Воно
було все залите сонцем і він його не побачив, тоді, як
одежу і навіть той піджачок, який виглядав із-під кожуха
помітив... І дуже помітив. І серце в нього стислося
холодом, і він майже розпачливо промовив:
— А як не змалюю?
— Гм, не змалюєте... Такий маляр, як ви? Так не
може трапитись. Беріть он стілець і садіть батька там, де
вам буде зручніше, і малюйте. Це так само нам потрібно,
як потрібно їсти, пити і в хаті жити. Малюйте. А ми
ходімо, сестро, готувати щось закусити... — майже
ображено зауважила тітка Лепестина.
Сестра встала і, дивлячись на Нерадька прохаюче і
жалісно, вимовила з робленою веселістю:
— Як намалюєте, то будемо цілий тиждень курей
різати та самогон гнати. У мене свиней нема, а буряки
вродили на тій смужці, що коло хати, мішків, мабуть, із
шість. Буде на самогон. Тільки намалюйте.
І вийшли обидві жінки з хати. А з дідом лишився
Нерадько, повний роздратування на самого себе, що не
почував ані іскри, яку б можна було роздмухати у
полум’я охоти до малювання. І, поставивши стілець коло
столу посеред хати, посадив на нього діда.
— А чи в кожусі будете малювати, чи скинути? —
спитався дід. — Бо я навмисне і кожух узяв із стоячим
коміром.
І Нерадько, ніби опам’ятавшись, глянув недобре на
діда, подумавши: „Ач, і він хоче стоячого коміра". І
попрохав:
— Скиньте, будь ласка. Краще у самім піджаці.
І поклали кожух на лаві, а посеред хати на стільці
218

сидів дід у такій позі, в якій завжди сидить який-небудь
сусіда в суботу у свого товариша, коли той його стриже.
Ззаду в нього було вікно і світило через стіл в
потилицю. А з правого боку так само, як і з лівого, було по
вікну і світили з кожного боку. І все обличчя потопало у
світлі А Нерадько придивлявся до рис і не помічав ні
одної риси на лиці, аби за неї вхопитися і почати діло...
Дивився в лице спереді у торець, заходив з боків.
Однаково! Хоч убий, нічого не видно значущого.
У художника змокріла спина від страшного душевного
безгрунтя. І він у розпачі зупинився перед „натурою" і
нерішуче став поводити очима від вікна до вікна.
Малювати приходилося другий раз. Але ніколи не приходилося
хоч би півсторінки прочитати про закони світлотіні!
І через те, що сьогодні у нього нічого не виходило із
вивченням обличчя, хлопець вирішив, що у нього щось
трапилося страшне з очима, коли він не бачить того, що
так легко помічав у тітки Лепестини... Постукали в двері,
але він не чув нічого. Відчинила тітка Лепестина двері і
гукнула:
— То ви ще й не надивилися на нашого родителя, а
я вже думала, що почали... Ну, то й добре... Мене
послала сестра до вас, аби ви малювали батька не так, як мене
збоку, а в торець. Так, як вони дивляться на вас. Це я
тільки й хотіла сказати... Крім того, сьогодні сніданок
трохи забарився і ви не поспішайте!" — І зачинила двері.
Хлопець знов лишився з мовчазним дідом, який вже
став йому противний, що навіть виникло бажання
покинути та й тікати. Але ж він і не починав. Де ж його
малярське причандалля? Ага! Хазяйки його положили на
столі. Ось олівець і дикт, і портрет Петлюри. Взяв у руки
і сів на лаві. Знов почав придивлятися до обличчя... Ні.
Нічого не виходить... Ніс такий круглий і червоний,
неначе морква, і своїми контурами зливається з блиском
чола та лисини.
Хоч сказися, нічого не виходить! Одні очі тільки й
вирізняються із загального сяєва шкіри. Та й ті мало чим
відрізняються від кольору вікон у тому місці, де не так
б’є осіннє дообіднє сонце. Крикнув би художник: „Ґвалт,
рятуйте", — якби мав душу більше містичну, яка б
віри219

ла у диво, що може сподіятися на землі поза всякими
людськими силами... Борода у діда була стрижена при
самім тілі, тільки вуса довгі звисали по тій стерні вниз.
Але й ці ознаки людські не мали рис відділятися одно
від другого... Але ж треба,треба якось почати.
І через те, що очі були найпомітніші, став їх
малювати. І трохи посмикавшися він переконався, що даремні
його зусилля, бо кожна іскра блиску очей плавала,
неначе крихта у кухлику, і зупинити її олівцем на якомусь
місці не можна було ні за які розкоші цього грішного
світу. Ось... Дивиться — все на місці. Починає креслити,
бачить: іскра пересувається з чоловічка ближче до білої
частини ока... І таке тут все рухоме. Але ж треба, треба
якось намалювати. Бо це ж не то, що сором такий
малюнок, а простісінько ганебна і пришелепувата мазанина!
Вийшло не обличчя, а якийсь „гарбуз" і очі похожі на
дві плями. А вуса?.. Та чи ж є що на світі таке
неприродне і штучне, як вийшли в нього вуса, приставлені до
двох боків „гарбуза".
Ну, аж тепер пропав. Аж тепер шило вилізло з мішка
і показало, що товариш художник простісінький
невіглас, недоука і шахрай... бо хто ж його зна, що там
вийшло із портретом тітки Лепестини? Може там теж
якась морока? Коли ж ні, він це добре знає. Там не те...
Там щось є інакше, бо і в ньому тоді щось було таке, з
якого зараз і сліду нема. Там він з першого разу почув,
що його рука креслить нелюдською силою, а тією, що
ніде, ні в яких книгах не вичитаєш, як її здобути. І коли
вона є у людини, то ні за які царства її не перекупиш.
Он що, а тут?..
Він глянув і нічого не побачив. І взяв у руки знов
причандалля малювати, і почув, що і ті сили, які в нього
раз у раз є, покинули його. І сів він на лаву, неначе та
баба, у якої на базарі хтось витяг із пазухи гроші. І
налапав у себе в кишені витирачку і почав витирати
намальоване. І, мабуть, довго витирав, бо дід
утомившись сидячи попрохав його:
— А нехай, сину, я ляжу на ліжко та полежу, поки ви
витрете.
Хлопець промовчав. Але ще жаркіше стало в хаті. І
220

сорочка помокріла у „художника", вже не тільки на
спині, а й на грудях... І думка в останній розпачливій
спроможності запрацювала знов у нього:
— Ану спробую малювати цього проклятої душі діда
не з голови, а з тулуба. Може від реальніших речей
легше буде перейти до менш реальних.
І почав малювати тулуб. Але й ці силкування були ні
до чого, бо він був уже просто сліпий і совістю, і сліпий
глуздом, і не міг виділити жодної риси для задоволення
естетичного смаку. Тільки на деякий час до нього було
прийшло просвітлення, та й знов'хмари злоби кинули
тяжку тінь на його душу.
Коли він малював піджачок, комір, петельки до
гудзиків, ґудзики і складки, то на мить якесь ніби
задоволення його охопило. Він з великою любов’ю вимальовував
ґудзики і їх освітлення. І кілька разів зупинився і
дивився, розкошуючи. Але коли знов перейшов до голови, то
ефект вийшов той самий, що й був. І ніякої надії на
успіх не передбачалося. Це він почув і по своїх руках, і
по своїй душі. Дід йому не подобався як малярський
об’єкт і він його зненавидів як ворога. Навіть всі
почування вдячносте до хазяйки чогось зникли. І він
вирішив тікати, бо виправдатися перед хазяйкою нічим не
можна було б. Вона б не повірила, що він не зміг. І
Нерадько сказав з уїдливою насмішкою:
— Діду, а ляжте на ліжко і полежге, поки я витру
помилку!
А через те, що дід весь час куняв і насилу тримався
на стільці, то зараз же і без всяких розмов прийняв
пропозицію. І крекчучи, і сопучи умостився на ліжку і
захріп. А Нерадько, сівши коло столу, почав гарячково
витирати намальовану голову. Витер, одкинувся
корпусом і ніби міряючи і міркуючи тихо засміявся тією
усмішкою, що жалить і серце обладувача, і серця інших
людей.
І нагнувшись, почав знов малювати. Замість шиї у
нього вийшов приставлений до тулуба гарбузовий хвіст.
Натуральність подібности була бездоганна. Та маляр не
вдовольнився, а продовжував далі малювати. За кожним
новим ударом, або доторком олівця до паперу, виразніше
221

виникав перед очима уже справді чудовий український
гарбуз, замість дідової голови.
І коли він його закінчив, то не зазначав на ньому ні
місця для очей, ні для носа, ні для рота, ні для вуха.
Гарбуз залишився гарбузом. Художник тільки у тих
місцях, які найбільше були, як йому здавалося, похожі на
дідові щоки, почепив ще по одному гарбузовому хвосту,
що звисали неначе вуса, але на зразок почепленого
рогача, кінцями вниз.
Вийшло по-чортячи злобливо і з нечуваним смаком
лютого карикатуриста.
І цей „патрет" одурілий хлопець положив на стіл,
глянув на діда, який спав блаженним дитячим сном і
навшпиньках вийшов з хати та й подався до повітки.
І там зібрався в одну мить. І коли виходив з повітки,
то вже не так, як він це робив раніше. А неначе злодій:
спочатку виглянув крізь одхилені двері і, переконавшись,
що скрізь порожньо, прожогом вискочив і проскочив за
повітку, і там, не оглядаючися, переплигнув тин і
майнув підбігцем через луки до полів, покритих стернею.
Він навіть не завважив, що коло повітки проминув
дівчину, яка ішла до тітки Лепестини... І тільки вже в полі
над луками нагнувся і щось поправив коло ніг, але не
оглядався і за якусь хвилину зник у далині поля.
Хвилин через п’ятнадцять після цього, у ту кімнату,
де спав дід, хтось обережно постукав. А дід відповів
тільки голосним сопінням із глибокого сну. Ще
постукали. Ще, і нарешті двері відчинилися і, переступивши
поріг, зупинилася страшно здивована тітка Лепестина. А
вслід за нею в сінях ішла її сестра і говорила:
— Ми не видержали: ідемо подивитися на ваше малю...
І слово завмерло у неї на устах, коли вона зупинилася
поруч із сестрою.
— Що це воно таке? А де ж той... „художник"?
Похолоділим язиком насилу вимовила перша жінка:
— Батько сплять, а він же де? — І обидві стали
дивитися у вікна надвір, але й там була така тиша і
порожнеча, що здавалося дідове сопіння і там гучить не
тихше, ніж у цій кімнаті на ліжку. І глянула тітка
Лепестина на стіл, і побачивши там олівець і папір, кинулася
222

до них і тремтячою рукою вхопила „патрет“... І стоячи,
подержавши його перед очима, знесилено сіла на той
стілець, на якім сидів і дід. І в неї з очей побігли великі
краплі сліз від нечуваної і незаслуженої образи...
Підійшла і сестра і стала страшно напруженим поглядом
дивитися теж на „патрет". І залягло в хаті сліпе і
розпачливе горе обох селянок. Тільки подих сонного рівно
оживляв несподівану чорну смуту. Але цей подих був не
живіший від тих звуків, які роздаються в церкві, де
ночує покійник, освітлений однією великою свічкою. Щось
тяжке почувалося і невиліковно болюче. І нарешті тітка
Лепестина вимовила:
— Завіщо це така дяка?
І замовкла, і знов дивилася і дивилася на малюнок, а
сльози з очей струмочили і струмочили. Нарешті сестра,
стоячи у неї збоку, поспішаючися і схвильовано
попрохала:
— Сестро, дай мені малюнок... Ти подивися, на ньому
батьків піджачок намальований як живий... І ґудзики.
Дай мені, я його триматиму дома, і як згадуватиму
батька, то буду дивитися на намальований піджачок і буду
плакати.
І аж тепер заплакала голосно ряба жінка. І тітка
Лепестина відповіла лаконічно:
— На.
І вставши зі стільця і втираючи очі рукою, сказала:
— Ходім із цієї хати, а батька не буди... Нехай самі
встануть. І вже потім ми їх нагодуємо.
Але в цю хвилину відчинилися двері і на порозі
зупинилася наймичка Хахловшина, Секлета, та й сказала:
— „Тітко Лепестино, я прийшла навмисне сказати,
що Єшка бачив у вашім дворі того чоловіка, який в вас
ховається. І я підслухала: він хоче його арештувати, то
глядіть, тітко, щоб не було вам „план до двору".
— Дякую тобі, моя дочко. Не було в нас ніякого
чоловіка і не буде... — почала хазяйка говорити, але
поспішилася Секлета:
— Не кажіть так, тітко, бо я тільки що бачила, як він
переплигнув тин і підбігцем подався в поле...
А тітка Лепестина знов:
223

— Кажу тобі, моя дитино, що не було в нас ніякого
чоловіка і не буде... А той, якого ти бачила... То... То хто
його знає, що то за людина... Ходім, я тобі дам пиріжка
та з’їси, щоб не дурно билася аж до мене...
І жінка вийшла. Самою останньою йшла сестра тітки
Лепестини і тримала в лівій руці портрет, тиснучи його
до грудей. Тільки один мішок пшениці, не зароблений
„художником", лишився разом з дідом.
РОЗМИНУВШИСЬ ІЗ МИНУЛИМ
ПРИЙДЕШНЄ НЕ МАТИМЕ
ЗАСПОКОЄННЯ ВОВІКИ
Глава сімнадцята
Ген, ген далеко, аж у полі, Нерадько зупинився і
озирнувся навкруги. Поблизу височіла розкопана могила.
Кругом неї жовтіла стерня, а на ній виднівся полин,
добрий на віники, і високі коров’яки. Хлопець туди і
попростував.
Всередині розкопаної могили лежала заросла травою
коняча нога від копит аж по стегно, і коров’яча чи,
може, воляча голова. Коли Нерадько вдарив ногою
волячу голову, із неї вибігла ящірка і зникла збоку в траві.
Він скинув бриль і кинув на бік розкопу, а сам сів коло
бриля. На серці було важко. Вся голова була так окутана
настроєм, під впливом якого він вибіг із двору тітки
Лепестини, як ото часто буває восени вітряної пори на
хаті вранці, окутується вивід димом, що навіть здається,
що хата горить.
З правого боку спереду, кілометрів за три, величезний
шмат лану був покритий незламаною кукурудзою чи,
може, тільки самим кукурудзяним бадиллям. Над ним
літала хмара вороння. Його крик досягав слуху Нерадь-
кового. Чи не на дощ часом кричить птиця? Наче
простори ясні і небо тільки де-не-де пускає хмарку із своєї
глибини. Може буде й дощ: пора осіння. А трохи зліва в
ярку стояла дерев’яна будка на колесах і коло неї
трактор. А другий трактор ходив над яром попід кукурудзою,
орючи землю; і гуркіт його двигуна, і крик поволі стали
приводити хлопця до свідомосте.
224

І він, уявивши все сподіяне, з усієї сили метнувся
боком на землю і судомно згріб пальцями обох рук траву
і почав качати по землі головою і стриманим
розпачливим харчанням вимовляти: „Що ж я наробив, що ж я
наробив?" І перша думка була: вернутися і попрохати
вибачення. Але ж вона подумає, що це він хоче
продовжити мешкання в неї. Та й, може, юна спересердя уже
і міліцію пішла сповіщати?
Ні, мертвого з гробу не вертають! І він вирішив іти на
захід. А те, що він голодний, то он кукурудзище. Він там
найде качанів, трохи поживиться, налущить зерна в
дорогу, і якось, Бог дасть, дійде до границі!
І він надів бриль, вийшов з могили та й пішов
стернею просто на кукурудзище. А вже, як надійшов ближче,
то побачив, що до нього не так то легко дійти, бо перед
ним все поле виоране. І щоб добратися аж туди, то треба
конче було іти проз будку на колесах. Від неї була межа,
якою, видно, трактори їздили до того поля, що зараз
ореться. Будка стояла від шляху може метрів з двісті. Із
шляху її не було видно. Порівнявся хлопець з будкою і
вже повернув на межу, аж почувся гук із-за будки, аж
Нерадько здригнувся і збагнув, що морозом закололо від
потилиці до колін.
— Чоловіче добрий. А зайдіть до нас!
Оглянувся тривожно хлопець і бачить: на відрі,
застеленім якоюсь руденькою ряднинкою, сидить дід у білій
сорочці і в червоних штанях. Сидить і облизує ложку. А
перед ним, просто на землі, велика алюмінієва миска...
Що за чорт? Одного діда покинув сонного на хуторі, а
другий тут його перепиняє. Але цей у червоних штанях.
Ба з будки ось вийшла і баба, трохи, може, молодша від
нього, але в порівнянні з ним далеко менша. Дід,
облизавши ложку і кинувши її в миску, встав і стоячи почав
придивлятися до хлопця. Дід був на диво кремезний,
якщо зрівняти його постать із тією сивиною, що аж
поруділа на висках і коло рота. Особливо під самим
носом.
— Гм, кхе!.. А відкіля ви? Може ви той, їсти хочете,
то сідайте на моє відро. Бабо, дай чоловікові того, що
ще осталося в кабиці, — говорив дід, не зважаючи і на
225

те, що Нерадько сказав „здрастуйте", і на те, що хлопець
сказав „хліб-сіль".
Баба, глянувши на прибулого питливими очима, мов-»
чки взяла алюмінієву миску з облизаною ложкою і пішла
проз трактор, що стояв другий за будкою. А там .була
кабиця. Коло неї блищала обручами бочка з водою. Баба
обмила посуд, і з великого казана насипала в миску
густого кулішу. Він ще парував. І принесла до діда і
Нерадька. Дід тепер стояв спиною до прибулого і
віддавав Богові дяку за трапезу: він хрестився і шептав до
сходу сонця:
„І не остав мої немощні літа, і положи мене, Боже, у
останню хвилину на християнську постелю"...
Скінчивши дяку, дід узяв із-під будки оберемок
соломи і поклавши її недалеко від миски з кулішем, сів на
неї і попрохав:
— Сідайте, чоловіче добрий, та живіться чим Господь
милосердний послав.
Нерадько сів на відро, взяв ложку і почав їсти. Куліш
був добрий, з салом і з цибулею. Такою стравою
годували тільки трактористів. Спочатку хлопець був так
захоплений їжою, що ні на що і не зважав, тільки за вухами
шуміло. А потім все частіше і частіше почав кидати
поглядами на дідові червоні штани. І дід, ніби шануючи
Нерадьків голод, спочатку теж тільки дивився, як прохо-
дящий їсть. А потім, помітивши, що той все кидає
погляд на його червоні штани, усміхнувся і спитався:
— Що, вам штани мої сподобалися?
— Ні, я так дивлюся... Бо я ще ніде не бачив, щоб
наші люди носили такі штани.
— Еге-ге, таке ви кажете. Воно трохи правда... У
піснях співають, що червоною китайкою тільки очі
закривали. А я ось, може, і на всю округу в червоних
штанях...
Нерадько із дідових слів вирішив, що червоні штани
трохи турбують старого чоловіка, коли він не видержав
стороннього погляду і перший про них почав мову. І
через те, доїдаючи куліш, він вирішив із чемности якось
закінчити, чи швидше закруглити мову про штани і ніби
нехотячи знов спитався:
226

— А як же то воно так вийшло, що ви тепер в
червоних штанях?
І дід, ставши задумливим і з глибоким смутком
проговорив:
— Колись щедрували:
А в пана, в пана
Собака п’яна
Лежить на санях
В червоних штанях.
І тепер: виходить, що ніде немає людей у такому,
тільки я один. І колись всі собаки були, як собаки,
тільки панська собака була в червоних штанях. Це,
виходить, мене прибрали на сміх. На людський глум. Та я
терплю. І Бог нам велів терпіти. Бо і його перед смертю
прибирали на глум.
У дідових словах звучало затаєне горе і образа. Це
Нерадька насторожило і зробило обачним, щоб хоч цю
старосвітську людину якось не зачепити за болюче:
— Вибачте мені, діду, мене дуже дивує, що так воно з
вами вийшло. Але боюся вас про це питати.
— Чого боятися? Вийшло, то вийшло. Отой, нехай
його Господь простить. Він уже на тім світі. Він уже
спокутував свій гріх. Це той Скакун Полікарп...
Якось приїздить він із Балаклеї. І привозить червоної
матерії на прапор. Зробили. І осталося її ще великий
шматок. А в селі на матерію нужда.' От він і каже:
віддати решту найбільше заслуженому в комуни. І не
знайшлося в селі такого. Тоді він каже: віддати
найстаршому в селі. І найстарший виявився я. Найменували
мені.
„Коли так, — він каже, — вийшло: то нехай дід шиє
собі штани, та й іде за сторожа до тракторів у поле". Та
й пошили мені штани, та й принесли до баби, та й
кажуть:
„Прибирайте діда та виряжайте на заробітки". Та оце
як бачите. Дід Маґула Гатаяшка, який уже лік забув
своїм літам, ходить на посміховище людське. Ходить, як
та панська собака у червоних штанях".
Після останніх дідових слів Нерадько став дуже
пильно придивлятися до нього. Бо й де ж таки, перед ним на
227

соломі в полі сидить сам дід Гатаяшка. А він же ж ще в
дитинстві чув про нього. І тепер ця минувшина возраду-
вала душу бідному „потулі“. І він весело зауважив:
— А ви не гнівайтеся, вони вам хотіли зле зробити, а
вийшло на добре. Бо й наші запорожці колись ходили в
червоних штанях... І ви зараз неначе запорожець.
— То коли ж то юно було, — озвався дід. — Колись
і Адам і Єва ходили тільки у фартушках із листя. А
зараз, хай юни в такій одежі пройдуть наше село від
Будяківського кутка до Озвозівського, то їх: Адама, як
скурюго сина, а Єву, як скурвої віри дочку, діти протю-
кають, не то що молода челядь. Кажете, запорожець. Не
такий час. Тоді в Бога вірували, а тепер?..
І несподівано повертаючи сюю мову, він спитався:
— А ви в Бога віруєте?
Нерадько так і знетямився від цього питання, що аж
щоки запашіли і від ніяковосте спромігся тільки й того,
що теж спитати:
— А хіба що?
— Нічого, — була дідова відповідь. — Бо ви он
поснідали, а й чола не перехрестили...
І, одвернувшися у протилежний бік, став дивитися
туди, неначе щось пригадуючи, або неначе даючи своєму
гостеві виправитися. І Нерадько згадав, що він не то що
чола не перехрестив, а й не подякував ще за сніданок, і
через те поспішно і винувато почав надолужувати:
— Вибачайте, дідусю, Їй-Богу я заговорився і юно так
недобре вийшло. Дякую вам від щирого серця за
сніданок...
А дід на це не звернувши жодної уваги і, дивлячися
вже поперед себе, туди десь до трактора, що гуркотів
попід кукурудзищем, похитуючи головою доводив:
— Не ті Бремена. Люди цілком випали із Божого
послуху. Роблять, що хотять, і не оглядаються на свої
діла. А Бог як не десятого, то аж п’ятдесятого ударить у
пам’ять. Але тепер такий паскудний гуркотливий час, що
заглушує Божі ознаки. І людина гине від Божого гніву і
не знає від кого схоплюється лихо. Ось у нашій Попівці
позавчора, щоб довести храм Божий до ще гіршого
запустіння та пустотности, комсомолець Дуля каже до
своїх товаришів:
228

— Колись до церкви дзвін скликав людей, а тепер
нехай Шиянів кіт скликає...
А він кота здичавілого спіймав у бур’яні напроти
кладовища, упхнув у якийсь жіночий рукав, та й зав’язав
там того кота. Тварина кричить. А він виліз по східцях з
нею на дзвіницю. Пройшов бляхою аж до бані...
А ви бачили, мабуть, що на ній уже немає хреста, а
схиляється довгий зубок із залізяки, на якому висить
глиняник. Такого осквернення храмів Божих не було і
від початку світу. Отож він прийшов до бані, а там
висіла від зубка мотузка додолу.
І ось цей шибеник якось із тим котом видерся по тій
мотузці на баню і там його вкинув у відро, що було
глиняником. Ют кричить, а він скалить зуби до своїх
товаришів: „Чи далеко чути, — питає, — „дзвона"? Дітей
назбігалося, дивляться. А дорослі, що проходили проз
церкву, дивувалися і сумним походом хилилися до свого
дому.
Ба тільки що він почав злазити. Чи може тільки почав
збиратися злазити, як враз де не візьметься велетенська
сова, та як упнеться обома лапами в тіменицю. Хлопець
скрутився. А вона клює йому то в те око, то в те. Він
держиться за мотузку і не може одігнати. А вона клює.
І побігла кров униз по бані іржавою бляхою. А
нещасний, не можучи відігнатися від кари Божої, почав
поволі спускатися вниз по мотузці додолу. А сова
тримається за тіменицю, та все клює, та все клює. Мотузка ж
була довга. Її відчепили від Рудьчиної криниці. І якраз
на середині спусту сова злетіла з Дулиної голови і давши
навколо його величезний обгін, з розгону знов як
ударить пазурами та крильми межи очі вже заюшені кров’ю.
Так і гепнув додолу осквернитель Божої святині. І не
вбився, а тільки зломив ногу, але сліпим залишиться на
обоє очей довіку!
Після цього сова вилетіла на глиняник і почала
клювати зав’язаного в рукав кота. Вона клює, а нявкіт на все
село аж лящить. І почали комсомольці стріляти на неї.
Одігнали. І кіт затих. Але прийшла ніч і з’явилася знов
несамовита пгиця і знов взялася за своє. А вночі
котя229

чий крик з церковної бані був ще моторошніший і над
селом лунав ще жахливіше. І вранці люди бачили, як із
глиняника висіли котячі кишки і бачили, як капала з
них кров на ту кров, що набігла з людини. І змішалася
людська кров із котячою. І осквернилася людина,
наділена від Бога душею, так само, як і Божий храм
осквернився від людини. Бог дає знати свою волю, але словом
не каже. І коли увесь люд не матиме різниці між ділами
Божими і ділами сатани, то тоді вже і настане страшний
суд. І щаслива та душа, що у такий несамовитий час
потрафить не тільки свою душу врятувати, але не
побоїться і слабшій душі забезпечити стежку до діл Божих...
Ну, а ви вже куди справляєте свої мандри?
— Ще й сам не знаю, — признався щиро Нерадько.
— Багато тепер добрих людей не знає куди йти, —
підтримав його дід. — Шкода мені вас... Коли хочете,
лишайтеся коло нашої будки. Будете трактори чистити,
мазати їх, наливати нафти, води. А то може й самі
їздитимете. Час пройде, і може і вас забудуть. Бо я вас знаю:
Лепестина розказувала мені. І сам я вас бачив у неї коло
хати. Лишайтеся. Тут за старшого тракториста людина
хоч і паскудна на слово, але діл паскудних ще не
показує. Він хоч і говорить, що йому ікони тоді подобаються,
коли вони висять раком, та люди кажуть, що в його хаті
ікони й досі висять ще так, як треба.
— Діду, я йду до комори по цибулю і коли не встигну
на обід, то ти вже сам собі підігрієш куліш і буде тим,
що їздять, і вам, — зупинила баба розмову і пішла
помаленьку межею з мішком під пахвою.
Нерадько подякував дідові за все і сказав, що
лишиться коло будки в долині Лишиться, бо куди ж йому йти,
та й хто його де-небудь жде? А якщо десь хтось і жде, то
вже певно приготовлений як до зустрічі холєри.
І сидів він на відрі, елегійно похнюпившись неначе у
своє майбутнє. А дід мовчав на соломі. Праву ногу
простяглій, а на коліно лівої ноги і на руку схиливши сиву
голову. Мовчав і Нерадько, піддавшись осінньому
настрою передпівденної гори.
Бляшаний дах на будці блищав лагідною теплотою
сонця так само, як і у бочки обручі та шини на колесах.
230

Уже може одинадцята година була, а шлях з Попівки на
Балаклею і досі чорнів вогкістю ранішньої роси і мав
вигляд сплесканої смоли. Днів три тому ним возили
буряки в завод. Але тепер на ньому і в полях було
порожньо. Ті скирти змолоченого хліба, що де-не-де вид-
нілися, надавали ще більшої сиротливости серед
степових просторів.
Стерня кругом стриміла голими стирчаками, бо мох і
м’якенькі листочки з неї поспадавши лежали на землі,
придавлені вогкістю. І далеке кукурудзиння теж більшу
половину свого листя не витримало і кинуло на землю, і
тепер майже голим паліччям блищало проти сонця, а
листям, що впало додолу, німотно являло жовтий
смуток. Тільки вороння над кукурудзинням кричало і
трактор гуркотів, заглушуючи невеселу порожнечу польового
осіннього умирання.
Та хіба тільки його? А дідів сивий чуб, хіба не похо-
жий був на опале листя кукурудзяне та на той
м’якенький мох, що, поспадавши від стерні, лежав придавлений
до землі вогкістю ще досвітньої роси. А серце? А серце
цієї старої людини хіба не нагадувало розігрітого даху на
будці та блискучих шин та обручів на бочці, які тепліша-
тимуть деякий час і тоді, коли сонце сховається не за
обрій, а за велику хмару?
І в діда життя вже давно пройшло, прохолонула кров,
а серце ще тримає тепло минулого буяння, неначе
стернина свою сторчовитість, пригадуючи колишній час. Все
кругом, завмираючи, ішло до зими. І тихий розпач
розгортав одежу на Нерадькових грудях, аби заглянути
холодом смерти у безпритульне, хоч і молоде, серце...
ПРИЧИНИ ДЛЯ ВТЕЧІ ТІ САМІ, ЩО І
ЗАВЖДИ
Глава вісімнадцята
Пройшло кілька днів з того часу, як Нерадько
познайомився з дідом Магулою, і він уже водив трактор і орав
землю. Старший тракторист показав йому головніші рури
і ричаги, і хлопець працював, так, неначе він роки таку
231

роботу робив. І Нерадькові і в голову не приходила
остання реальна можливість розлуки з трактором,
будкою та дідом. Але сьогодні в суботу, коли роботу було
закінчено і головний тракторист, його помічник, і
Нерадько ішли від зупинених машин до будки, хлопцеві
прийшло на думку: а що ж буде в понеділок? Орати
зосталося ще на днів два і другої роботи в полі під
рукою дідовою цілковито не було. І в хлопця аж голова
закрутилася від тієї пустки, якою прийдешнє глянуло
йому в душу.
Коло будки хлопці вмилися, повечеряли і старший
тракторист із своїм помічником рушили на село. Але не
встигли зробити вони і двох десятків кроків, як
помічник вернувся бігом до Нерадька, який вже в будці стелив
солому спати, і спитався знадвору, заглядаючи в будку:
— А ви сьогодні будете ночувати тут, чи де інде?
— Та ось бачите, що стелюся. Значить буду ночувати'
в будці. А навіщо вам?
— Та то одна молодиця хоче з вами підночувати. І
може я її вночі до вас приведу, — засміявся помічник і
знов рушив доганяти товариша. Нерадько перестав
стелитися. І, вирівнявшись, застиг. Ще не було такого
випадку, щоб цей комсомолець з ним говорив взагалі.
Робота в полі одбувалася мовчки. Один тільки старший
тракторист, де треба, де й не треба, лаявся. Але і він не
зачіпав Нерадька, а тільки брав у „обертас" свого
помічника, який щодня спізнювався на роботу, і щодня перед
старшим оправдовувався тим, що до пізньої ночі одбува-
лися комсомольські збори, і він заспав. І на цьому його
мова кінчалася. І старший, полаявшись ще годин кілька,
шукав другої причини, щоб лаятися. Через те Нерадько
старався ходити трактором як можна далі від нього, та
мати спокій. Та й сам комсомолець десь застрягав у
якійсь балці і або довбенькою бив іруддя, або в чомусь
длушпався на межі між бальцанками та всяким заліззям.
А сьогодні... Що це з ним сталося, що він перший
заговорив? Та ще якось незвичайно, просто навмисне
вернувся. Чи не має в цьому чогось недоброго? І Нерадько
взяв свою свитку, Кобзаря вже давно він збувся, і
розпачливо бухнув у солому так, що аж ключі та гаки заб-
232

ряжчали в будці І вкрившись із головою, зробив коло
очей і коло рота дірку і затих. Крізь одчинені двері
будки він бачив бліду смугу заходу, яка зливалася з
вечірнім небом. У полі стояла тиша осіннього, супокійного
вечора. І від цієї тиші у нього в серці ще голосніше
занив біль, передчуваючи щось недобре. Але він на це не
зважав, бо такий стан його духа був уже завжденний. Ба
ось цю бліду смугу небесну затулила чоловіча постать,
ставши на дверях. Нерадько впізнав діда. Дід кашлянув,
а потім і гукнув:
— Огій, чи ви вже спите?
— Ні, ще, дідусю, не сплю, — відвовів хлопець.
— Та я оце зібрався піти туди до тракторів. І навіщо
ви проти неділі покинули їх у полі, а не привели сюди?!!
— Та то старший так закомандував. Що я міг проти
нього говорити? — відвовів, виправдовуючись, Нерадько.
А дід:
— Та я оце й здумав уперед заглянути до вас у будку.
Ви той... будьте цієї ночі обережні. Береженого Бог
береже...
Говорив старий чоловік:
— Мені вчора проти сьогоднішнього дня щось погане
привиділось. Я вже мало в цих літах сплю. А як сплю, то
або стоячи, або сидячи. І всі ті сни, що мені
ввижаються, я вже не можу розрізнити від звичайних видовищ. І
вчора таке паскудне привиділось, що я собі думаю уже
цілий день, чи не проти вас буває ось таке. А я ж вас
сам залишив тоді коло будки. І як щось погане тут з
вами трапиться, то вся пеня і весь гріх ляже на мою
душу. І я оце перед тим, як іти до тракторів, і зайшов до
вас, попередити.
Нерадько заворушився і, заглушуючи і свою тривогу, і
ніби силкуючись заглушити і тривогу дідову, проказав:
— Коли всьому надавати якогось значення, то тоді
все життя буде катівнею: жодної хвилини не буде одпо-
чинку для змученої ЛЮДИНИ. Ні, діду, не турбуйтеся.
Якось Бог дасть і ця ніч пройде благополучно. Я...
— Ото ж бо й є. Ви мало жили, то мало знаєте. А
мене не проведете і не заговорите. А така морока, як
учора мене одвідала, неодмінно щось віщує. Ви краще
233

вже мене послухайте. Візьміть лишень свою постіль та
покиньте будку, та ляжте он в тій соломі за кабицею.
Все таки далі від гріха. Чого доброго, а лихе завжди
напоготові.
Нерадько далі вже не витримав , і звівшись із-під
своєї свитки і ніби аж роздратовано питаючися
попрохав:
— Дідусю, ви мене так налякали, що вже мусите
сказати, що вас одвідало вчора.
— Та мушу. Щоб не мали ремства на діда, що
поколошкав. Отож учора ви собі спите і старший спить. А ніч
видна і все. кукурудзище віддалеки здавалося туманом. А
я сидю на порозі будки. І така прохолода потягла з яру,
аж дрижаки мене взяли. Ну, думаю, піду до кабиці, та
розпалю соломи та нагріюся. І зараз же встаю та й іду.
Коли... що за лиха година! З кабиці світиться. Приходжу
ближче, а по мені так морозом і пішло. Перед вогнем
сидить, не оглядаючися до мене, чорний чоловік:
обличчя чорне, руки чорні, сорочка на ньому чорна. А
постоли червоні. А зверху на ньому чорна попівська ряса. Чуб
чорний, довгий, аж на плечі спадає. І на шиї висить
такий самий ланцюг, як ото попи було носять. Тільки
що на ньому не хрест висить, а звичайне блискуче
кільце. Таке завбільшки, як ото на кінці тієї шворки, якою
відра з криниці тягають. А чуб на голові не обв’язаний
або причесаний, а придавлений теж великим грубим
кільцем. Ну, таким, як ото на ярмах висить, щоб притику
пристромляти. І як нарошно в одному місці протерте, як
видно, шмульгами війця. Що я міг сказати? Я йому й
кажу. „Добривечір"! А він, не відповідаючи мені і не
дивлячись на мене, а тільки на вогонь, мовчить собі. А
там, не солома горіла, а були вже перегорілі дрова. Жар
такий пашів, як з дубових або з грабових або з березових
дров. І такими цілими шматками, аж білими від розпеки
і лежав...
І стою я, і він мовчить, і я мовчу. Тільки й того, що
блищить у нього ланцюг на шиї з малим кільцем, і
велике кільце на чубі. А на ногах від жару, аж
моторошно дивитися, ще дужче червоніють червоні постоли. Я
кашлянув. А він, не дивлячися на мене, показав пальцем
на казан, у якому ми кашу варимо.
234

А казан над тим жаром трохи не трісне — так кипить,
і вариться в ньому хто його зна й що. Тільки й того, що
я розібрав, що в ньому якесь густе вариво, похоже на
смолу. І чорне таке. А носом нічого не розберу, бо вся
пара і весь дух так стовпом і стояли над кабицею і на
боки не розходилися. Що за лиха година?
І нарешті він мене питає:
— Чи тобі видно небо?
Я оглянувся навколо та й кажу:
— Не тільки неба не видно, а не видно десь і моєї
будки.
Бо справді така тьма, що ні землі, ні неба. А він мені
знов:
— Отож, — каже, — не той важний, хто сотворив
небо, а той, хто ним порядкує!
А в мене так серце і заходило ходором. Так мені
страшно хотілося ударити цю мару з усієї сили в
мордяку: „Ач, думаю, самого Бога ставить нізащо". Та стиснув
кулак та до нього. Коли ні, не в ті взувся. З місця не
зрушу, а піт на спині так і ллє. Чую: до тіла вся сорочка
пристала.
А він знов:
— Не гарячися, а дивися добре... Що, чи є на небі
хоч одна зірка?
Я бачу, що нема, але уже з ним не хочу цати розмови
і мовчу. А він поволі взяв у голі руки розпечену вуглину
та й кидь у казан. Вона так і пішла на дно, неначе
залізяка. А він тоді, знов не говорячи до мене, а тільки
показує пальцем на небо. І тоді, як жарина пуцьнула в
казан, над заходом засіяла велика вечірня зірка. А він,
ніби до себе, каже:
— Одна...
А потім взяв ще одну розпечену вуглину, і ще, і ще,
і все рахує. І так, за кожним разом: тут жарина упірне в
казан, а на небі засіяє велика зірка. І нарешті він взяв
у пригірщ жар із кабиці та й укинув у казан. І все небо
від краю до краю покрилося зорями. А він тоді знов:
— Ну, чия сила? Моя, чи того, що сотворив небо?
А я й кажу:
— Божа!
235

А він тоді як схопить із своєї голови кільце з ярма та
як покотить у яр. І воно аж задзвеніло, скакаючи та
плигаючи туди. І я подивився теж йому вслід. І коли
затихло, я знов зирк! Аж немає моєї мари. І темно в
кабиці, і казан порожній, і в ньому все начиння.
Оглянувся назад — і будка стоїть так, як стояла. Я знов через
кабицю дивлюся в поле, аж відти регіт, неначе іржання
жеребця, а потім гук:
— Маєш ти щастя, що вдався небоязкий!
Та й затихло, та й глухо було аж до ранку. І як собі
хочете, а йдіть ночувати в солому, за кабицю. Бо це
видовище проти вас...
І Нерадько мовчки взяв свитку і ще дещо своє і
пішов ночувати в солому, уже з’єднавши в один настрій
комсомольську цікавість і тривогу дідову. І вмостившись
там, сказав до діда:
— Боже мій, і як ви справді ще ходите після такої
ночі?
— Е-е, лежіть отам нишком. Я ще вас і зверху
соломою накрию. Нехай і вас нечиста сила обминає і ходом,
і поглядом.
І, нагнувшись, взяв оберемок соломи і поклав на хлопця
говорячи: „Треба вас укрити так, щоб жодніської
признаки не було, що тут лежить людина..." І положивши ще
соломи на нього розправив її, не кажучи вже ні слова,
пішов до будки. А в ній на причілку зупинився, і
обернувшися туди, де було сховано Нерадька, і трохи пова-
гавшися, і зітхнувши глибоко, пішов, не оглядаючись,
проз будку в яр. Мабуть, до тракторів.
Нерадько, лежачи в соломі, почував, що коло кабиці і
коло будки вже живого духу немає. І це його настроїло
ще більше нервово, бо дідове оповідання дало перше і
глибше зрушення чуття. Воно просто таки стало обсягом
його душі, на стінах якого височіли картини дідового
видовища. І хлопцеві духовні очі уже не могли нічого
бачити, тільки їх. А конспіративний схов у соломі
загострив силу душевного бачення. І він дуже довго крутився,
не мігши заснути. Але те, що підчас крутіння насунулося
соломи за комір, і вона там колола в шию, Нерадька
тягло до реального, утворивши несвідомо боротьбу волі.
236

Від силкувань він знемігся і почав поволі дрімати, чуючи
носом, як солома пахне і вітром, і землею, і тими
кузьками, що в ній ворушилися. І хотів він з-за коміра
солому повитягати і не зміг, бо все небо перехилилося в
кукурудзище і почали туди скочуватися зорі, а за ними
по небі котилося і кільце з ярма. І серед кукурудзища їх
насипалася ціла купа, аж почало воно горіти. А кільце з
ярма серед неба світило.
І враз Нерадько почув страшний поштовх у бік і
прокинувся, і затаїв дух. Коло нього тупала коняка і він
чув крізь солому її подих.
— Тут не видно і сліду, аби він був, — говорив
хриплий голос видно тієї людини, що сиділа на коняці. А з
будки голос того комсомольця, що питав Нерадька, де
він буде ночувати, одповідав:
— Ну, вже й тут його нема. Він тільки там.
— Немає його, кажу вам, — умішався дідів голос,
чути від кабиці. — Він пішов звідсіля зараз тоді, як ви
догнали старшого тракториста...
І затупала коняка друга з другого боку соломи і звідти
теж обізвався голос:
— Його тут і признаки нема... Як ви думаєте, діду, чи
він не пішов ночувати туди до тракторів?
— Якщо він на полі, то тільки коло тракторів, —
запевнив дід.
— Ну, коли так, — знов заговорив голос із першої
коняки, — то їдьмо туди. А ви вилазьте з будки і будете
доглядати цього місцевища. Якщо його немає коло
тракторів, то вернемося і всю солому по соломинці
перетрусимо.
— Кажу вам, що його тут немає, то вже немає. Мені
нічого на старість брехати і брати лишній гріх на душу,
— уперто дід боронив свого.
І затупали коні від будки, у той бік, де трактори було
покинуто.
У Нерадька товклася кров у висках. Він знав,, що це
переляк там так калатає. Той переляк, якого виплекало
скитання та ховання по людських садках та клунях. І
мигнула в нього думка, що всі зайці — це метаморфоза
якоїсь нещасної людської породи, яку всі племена перс-
237

слідували і на кожному кроці нищили. І тепер бігає по
полях четвероногий сірий і довговухий жах, що був
колись живими людьми.
— Ось я принесу соломи сюди, по цей бік будки. Тут
не так подихає вітер, і розтопимо, щоб веселіше було...
— знов загомонів дід. І прийшов, і взяв оберемок
соломи з другого боку купи і поніс. Нерадько чув, як важко
дихав несучи солому старий чоловік. Через якусь
хвилину уже долітав тріск вогню. Нерадько лежав і вагався,
що робити — чи тікати, чи далі лежати.
— Я знаю, що його тут нема... Тільки що., коли
сказали наглядати, то вже треба наглядати... Хотів я оце в
солому впірнути, поки міліціонери вернуться. Бо,
повірте,діду, я не спав минулої ночі ані крихотки, та оце ви
рбзпалили багаття і я сяду коло нього. Коло вогню справді
якось веселіше...
Переплітався голос комсомольця з гурканням об
підлогу будки та ніби клацанням рушниці об одвірки її.
Через якийсь, час доносився до Нерадькових вух тільки
голосний тріск вогнища. Нерадька тіпало, але вже не
жахом, а непевністю ситуації.
Ба ось враз почулися знов кроки до соломи і цей раз
вони справлялися якраз до нього. Нерадько впізнав
дідову ходу і гостро нашорошив увагу. І дід, беручи оберемок
соломи знов, але вже коло нього, спитався стишено:
— Ви чули?
Нерадько відповів:
— Чув.
— Ну, то не барітесь тут ні хвилинки. Комсомолець
куняє коло вогню, а міліції ще не чути щоб верталася.
Біжіть просто на кукурудзище".
І пішов з соломою крекчучи та шелестячи. І коли
Нерадько почув, що і цей оберемок соломи укинуто в
вогнище, швиденько згріб своє в головах... Але знов
поклав і витяг із-під себе свитку і надів, а вже потім
ухопив те, що було в головах, і виліз із соломи.
Вогнище горіло по той бік будки. А по цей бік була
страшно густа аж чорна нічна тінь. Увесь верх будки, що
йшов рубцем від одного краю даху до другого, був
червоний від полум’я, неначе жар. А проз його до неба
238

бухкало полум’я з диму і страшно било сяйвом у той бік,
куди поїхала міліція. Нерадько відчув небезпеку. Вся
околиця йому про це свідчила, неначе якась незвичайна
сторінка казкової драми. І хлопець рушив до вибалку,
аби вже потім бігти до кукурудзища. Він спотикався і
дивувався, що дід Гатаяшка так хазяйновито і розумно
влаштував йому втечу. Але ці думки скоріше були для
заспокоєння надто збуджених почуттів.
Нарешті він опинився на ріллі, яка була перед
кукурудзищем. І зараз же сів, бо аж тепер опам’ятався, що
босий і під пахвою несе і черевики, і бриль, і пояс до
свитки.
Він швиденько надів черевики і бриль, і вже на ходу
підперезався. Але не встиг він і дихнути полегшено, як у
його серце тьохнуло від страшної, раптової
несподіванки. Нижче кукурудзища, через ріллю, просто йому
напереріз замаячили у тьмі два верховці. Нерадько оглянувся.
Коло будки світло било уже тільки від солом’яного жару.
І він мерщій упав у ту борозну, що перед ним
окреслювалася, і почав швиденько повзти до межі, по якій він
щодня або ходив до тракторів, або водив їх до гінок на
оранку. І повз напевно хвилин із п’ять, а далі вже не
можна було, бо верхівці, зупинивши коні недалеко від
того місця, де він вперше ліг в борозну, оглядали
місцевість. Нарешті один озвався:
— То вам здавалося. Не може бути, щоб тут тинялася
якась людина. Він якщо не коло будки, десь у соломі, то
напевно тут від нього і смуги не лишилося...
— Та що ви мені говорите, — озвався другий
роздратований і хрипкий голос. — Я дуже добре помітив, що
якраз тут на горбику сидів хтось і встав, і чорт його знає,
де дівся... Ану, проїдьмо кіньми ще трохи вбік. Я
певний, що він, упавши тут десь, у борозну, поліз не до
межі, а в середину ріллі. Або може залягла десь собача
душа близько...
— їдьмо. Але ми тільки час гаємо. Краще б коло
будки його пошукати... Я тому червоноштанькові не вірю...
І розсерджений хрипкий голос знов став щось
говорити, та рух копит по ріллі заглушив слова.
• Нерадько підвів голову. Верхівців уже не видно було в
239

темряві і було дуже пізно, коли вважати на небесні
зірки, між якими навіть найменша дуже яскраво світила.
Але Нерадько боявся, що швидко зійде місяць і тоді він
змушений буде прикипіти в ріллі до самого ранку. А
вранці може статися таке, що...І він здригув і почав знов
з усієї сили повзти до межі Осі і межа. Хлопець сів і
пильно оглянув навколо себе нічний краєвид, наскільки
дозволяли йому молоді очі. У темряві на всі боки було
тихо. Він вирішив ще трохи почекати. І саме в цей
момент почулося від будки іржання коня, а йому
обізвався кінь із поля далеко в той бік, де мав бути хутір
тітки Лепестини. У нього були так напружені нерви, що
реальність для нього була на межі з фантомами уроєння.
І через те у нього після іржання все єство зупинилося,
чекаючи із степу такого саме голосу, який і дідові Гата-
яшці одповів теж після ржання:
„Маєш ти щастя, що вдався нелякливий!" — Але
почекавши якусь мить він тільки почув, як шуміла кров у
його жилах.
І схопився втікач, і почав спочатку підбігцем іти, а
далі вже й бігти скільки сили було у протилежний бік від
кінських перегуків.
За якийсь час йому стало душно. Він зупинився і
прислухався. Було тихо. Куди ж його йти? Та і в якій він
місцевості зараз? І що це за могила?
І нарешті він упізнав, що це та могила, яка стоїть
недалеко від роздоріжжя шляхів: Рохмистрівського, Смі-
лянського, Балаклейського і Попівського. Він забув за
втому. Його охопила тривога, що він і досі блукає*у
моторошному колі свого нещастя. Це ж він у тому місці,
де починається протилежий кінець Попівки. Тут же
недалеко і Шиянів двір. Ой горе, що ж його робити? Он
вже місяць почав витикатися. Та чи то ж місяць? Чи не
кільце від ярма? Аж тепер міліція може помітити. У них
же там і біноклі, і всякі штуки, щоб людей ловити!
І він згадав, як тітка Лепестина одного разу говорила,
що Шиянівська хата після смерти хазяїнів пустує. І
Нерадько швиденько рушив по свіжо засіяному полі до
знайомого дворища: там можна перебути шматок
місячної ночі і завтрашній день, а потім, як настане друга ніч,
тікати далі на захід.
240

На межі свиснув ховрашок. Нерадько здригнув і вп’явся
очима перед собою у світлу половину осінньої ночі. Вид-
нілися дерева хутора, залиті місячним сяйвом. Ото ж і
єсть Шиянове дворище.
Боже, врятуй людське серце, змучене лихом та
безпритульністю!
СТРАШНА МЕЖА НАЙВИЩОЇ ЛЮДСЬКОЇ
ЛЮБОВИ
Глава дев’ятнадцята
На небо вийшов молодик і сьогодні сяяв урочисто, аж
перед селом та хуторами все поле світилося місячним
світлом. Але ярки та вибалки були осяяні яскравіше від
поля через те, що сяйво місяця спливало з горбів у
низини так само, як і вода після дощу. І хутір Шиянів,
і церква коло нього над кладовищем світилася, неначе
купи місячного світла, через ті саме причини, через які
після дощу у садках найбільше залишається роси, а на
облупапих будівлях ще довго не вивітрюються маленькі
калюжки води, що затримуються у всяких виломах і
вилупах стін.
На церкві видно було навіть глиняник на залізнім
пруті. Він оддалеки білів так, неначе там якимсь чином
опинилася прив’язана велика в’язка білої вати.
Нерадькові в душі було неспокійно. Він знав ще з
того часу, як був пастушком, розповідь про те, що якраз
у облупані та залишені церкви сходяться вночі
вішальники у тій самій одежі, в якій були, коли вішалися, та ще
й з мотузком на шиї. Тільки північ наставала, вони вже
були в церкві і сідали посеред неї і сидячи плакали до
перших півнів. І всі вони були чорні і не бувало так,
щоб зібрані сідали на крилосі або у вівтарі, бо між ними
рідко були попи або дяки. А коли траплялися попи, то
сідали з мотузками на шиї перед вівтарем. І сиділи вони
в таких вистатях, в яких сидять турки на молитві. І всі
плакали мовчки і без розмов, що вони в Бога останні і
мають право входити тільки в ту церкву, що нагло
покинута вірними.
у 12-8
241

Але коли перші півні кричали, всі вішальники ішли у
свої іроби і не спішили, неначе ченці ідучи з похорону.
Вони мали зійти в землю до других півнів. Але
траплялося, що деякі з них за такий час не встигали дійти до
своїх гробів, тоді вони перебували до другої ночі у тих
пустках, що траплялися на дорозі. Але, коли якісь уже
лягали в гріб під голосний крик других півнів і не
встигали мотузки втягти з собою, то тоді її кінець на
поверхні землі лежав до другої ночі. І люди бачили нераз такі
випадки і хрестилися, і плювали тричі на мотузки, і
одходили мерщій із того місця. А хто торкався, то такого
Трусила пропасниця цілий тиждень.
І Нерадько, підходячи до Шиянового хутора, думав
собі: ну, що як уже заспівали другі півні і він застане у
пустці якогось вішальника, що чорнотою похожий на того,
про якого розказував дід Гатаяшка. У голові в нього не
було ніякої віри до таких побрехеньок, але чуття його
било тривогу і це воно змусило хлопця згадати і про
вішальників, і поставити собі таке питання про них.
Підходячи до хутора, Нерадько помітив біля найкрай-
нішої вишні від поля якусь купку, що була зверху біла і
освітлена місяцем. І в нього мигнуло в голові, що то
забута ганчірка з білої сорочки на кущі. Але він зараз же
відчув у колінах слабість і незрозумілий тягар у серці. В
його уяві заворушилися вішальники. А щоб їх звідти
вигнати, він вслух проказав те, що до них не стосувалося:
— Боже, яке то тяжке безталання! Для того, щоб
переночувати було, загинула ціла родина, а за те, що в
тітки Лепестини він спасався, то юна мусить тепер у
серці мати незаслужену тяжку образу! — І він застогнав
ще гірше, як від нападу лютого зубного болю: „У-у-у!“
І саме в цей час купка під вишенькою враз стала
вищою. Нерадько зупинився. Те місце, що підвелося вгору,
окреслювало голову людської істоти. Невже це той
вішальник, який не потовпився у пустці? І відчув він
справжній страх, але втікати вже було пізно, бо маленька
постать, похожа на людську, ворушачись під вишнею,
дивилася на нього здивовано і здавалося теж трохи
злякано. Нерадько підійшов до неї. І справді, на
картоплянім бадиллі сиділа дівчинка років семи у білій сорочечці
242

і темній спідничці. Голова була не запнута і косенята на
потилиці закручені. А що найдивовижніше було, то це
те, що з правого боку у неї лежав і блищав проти місяця
великий ніж, колодач. Нерадько сказав:
— Добрий вечір, дівчинко!
— Добрий вецір, — відповіла вона таким голосом,
який свідчив про довгий, недавній плач.
— Що ти тут вночі робиш сама?
— Ніцого.
— Але чого ж ти тут?
— До тітки Мархви приїхав той, що застрелив батька.
І тітка пряжуть йому сало... А він каже, що сало любить
тільки з хроном... І мене тітка послали вкопати хрону. А
я не знаю, де його шукати.
— А хіба у цій хаті хто живе, хіба хата не пуста?
— Та я ж кажу, що тут тітка Мархва живуть і я з нею.
Уже два дні ми тут сидимо.
У Нерадька скаламутилася свідомість. Що робити? Він
упізнав дівчинку, це була Шиянова Ніна. І трохи
перегодя після мовчання, що виникло з хвилинною
безпорадністю, він її знов спитав:
— Чи ти мене впізнала, Ніно?
— Впізнала, — була дитяча відповідь.
— Нінко, посидь же тут трошечки, а я зараз вернуся
і тобі допоможу шукати хрону... Посидиш?
— Посидю, — розпачливо безнадійним голосом
запевнила Ніна. І Нерадько, зігнувшись, швиденько пішов
поміж вишнями до хати. А через те, що було багато
опалого листя з вишень, то він вибирав лисі місця для
ніг, щоб не шелестіло. Крім того силкувався ставати
тільки нагшпиньки. У хаті вікна з фронту були
позавішувані ряднами. Всередину заглянути не можна було.
Він пішов до причілкового вікна. Воно було до вулиці,
на якій стояло легкове авто. Нерадько придивився:
шофера не було. Він знов повернув до вікна, яке було
завішене хусткою, але з лівого боку внизу залишилася
невеличка щілина. Ввесь Причілок був у густій тіні і од
двох вишень, що були перед вікном, і від того, що сюди
місяць якраз не світив.
І Нерадько припав до вікна. Справді, Мархва пекла у
243

печі млинці. їх уже було повно в мисці, на припічку, а
на карнизі комина над лежанкою горів каганець із
бляшанки і освітлював не дуже виразно коло столу чоловіка
у військовій гімнастьорці. Придивився... Справді це був
комісар, ніби аж розкошуючи в чеканні. Збоку вікна над
тією лавою, на якій спав Нерадько з Кобзарем у головах,
висів Тюринів мундир, а на ньому картуз форми Гепеви.
Нерадькові перехопила горло чуттєва спазма жаху, коли
він згадав обставини, за яких він збувся „Кобзаря".
На столі перед комісаром було півмиски пряженого
сала, а коло миски стояла закубрена пляшка з жовтим
ярликом і червонуватою рідиною. Нерадько' силкувався
доглянути, чи в хаті немає шофера. І коли переконався,
що немає, став прислухатися до розмов. Але після
деякого часу слухання рішив, що в хаті дія одбувається
мовчки. Комісар, на ріжку стола сидячи і ледве помітно
усміхаючись, дивився собі на пальці лівої руки, а Мархва
тільки в сорочці та в спідниці пекла млинці, не
зважаючи на гостя. Коса в неї лягала через усю спину і звисала
через крижі до колін. І разок намиста висів із шиї,
одсвічуючи червоний блиск вогню із печі. Вона була
схилена під комин. Нерадькові запекло в душу. І дика
хвиля ненависти хлюпнула з грудей у голову:
То це у їх злагода? А він же про Мархву не раз
згадував у тітки Лепестини, але тримався так, неначе він
давно вже за неї забув і забув свій арешт. Ні, він її
ніколи не згадував. Він її тільки носив у своєму єстві,
немов якусь заразу в своїй крові, яка мала через певний
період виявитися.41 ось тепер, оце біля вікна ця зараза
виявилася. Так, тільки її, тільки цю дівчину він хотів
мати своєю. А тепер, як юна його не буде, то не буде ж
юна в обіймах і цього нахрапного бандита!
„Боже, і що то за серце у тих людей: аби тільки
лишитися живою або живим, то вони забувають
найбільші душогубства, вчинені над рідними, над знайомими і
над всіма односельцями. Ні, голуб’ята, годі. І я жити не
буду, але й вам укорочу віку“, — вирвалося у нього крізь
зуби сичання. І швидко звівшись із своєї вистаті і
глянувши на автомобіль, крию усміхнувся і котячим
скоком рушив затінками до Ніни. Дівчина сиділа на бадиллі
244

так, як і сиділа, неначе непорушний маленький факір.
— Ніно, а хіба ти не знаєш, де саме росте хрін, що
сидиш і не шукаєш?
— Я знаю, що він у нас ріс щороку, якраз на цьому
місці, де я сидю, тільки що зараз я вже забула, як його
шукати-и-и... — одповіла вона, так ніби лагодилася знов
плакати.
— Ну, тихше, дівчино. Коли він тут ріс, то ми його
зараз знайдемо. А дай сюди свій ніж.
Ніна подала. І Нерадько зараз же штурхнув ним у
землю і вгородив по саму ручку. Вивернув землю, серед
якої блиснув до місяця, ніби корінь якогось дерева,
довгий хвіст хрону. Ще раз, і ще раз, і вже було викопано
аж три добрі окоренки його. І збивши тупим боком ножа
на хроні землю, подав Ніні, говорячи:
— Ніно, люба дитино! І ти сирітка, бо твойого батька
вбили, і я жду смерти від отого, що сидить у хаті. Візьми
ж оцей хрін, та послухай мене, люба дитино... Неси його
в хату... І коли Мархва буде готувати, то ти вилізь на піч
і сиди там... Тільки не дурно сиди, а дивися на
причілкове вікно... Там є прогалина, незакрита хусткою... Ось
ти і дивися у ту прогалину. І що б у хаті не робилося, ти
не зважай, а дивися у ту прогалинку. І тільки помітиш
мою приставлену пучку до найвищої шибки... Чуєш,
пучку?!!
— Чую, — відповіла дівчинка, незвичайно
напруженим, але вже не плаксивим голосом.
— Ото ж, тільки помітиш, зараз же скакай із печі і
звали з карнизки каганець. І почни плакати, що ти
хочеш на двір і що звалила каганець не хотячи. Чуєш,
Ніно?
— Чую, — знов відповіла незвичайно напруженим
голосом і повна урочистої уваги дитина.
— Зроби ж все так, як я кажу, і конче іди на двір
після цього... Ну, неси ж хрін і пам’ятай і про свого
батька, і про те, що треба зробити.
Ніна встала і, взявши одну хронину у ліву руку, а
інші дві у праву і не звертаючи уваги на Нерадька,
стукнула хрін об хрін так, як це роблять дорослі з
буряками, копаючи чи на борщ, чи в полі. А потім, рушивши
в хату, сказала, не оглядаючися:
245

— Я геть усе зроблю, що ви казали. Тільки аби щось
путнього вийшло.
І поміж вишеньками тим самим слідом, що йшов і
Нерадько, швиденько почимчикувала до порогу,
вскочила в сіни, зачинивши за собою двері. Нерадько стояв
тримаючи колодач в руці і дивувався з останніх Нінчи-
них слів. Вони для нього прозвучали такою діловитістю і
таким досвідом, яких йому не доводилося чути від
жодної дитини при всіх його життєвих злигоднях. І він,
зітхнувши, помаленьку і навшпиньках вже поза хатою
підійшов знов до причілкового вікна.
Тут тіні були густі і від цього вишеньки здавалися ще
непорушніші своїми гілляками і неопалим листом.
Почувалася і в нічних річах якась таємнича напруга. Хлопець
сів зручно і став дивитися в щілину між луткою і
хусткою. Серце в нього стукало схвильовано і в висках
шуміла ніби аж дзвонячи гаряча луна. Він був
неспокійний. Але все чув і жодне слово не проскочило проз вуха.
Коло Мархви вже не було млинців, вони були на столі
при розкубреній пляшці. А хазяйка підмітала солому біля
підпіччя, а Ніна на печі, у самім запічку, блищала очима
до вікон. Світло з каганця робило коло неї такі тіні, що,
здавалося, там жодної людської істоти нема, тільки
світять двоє очей із стіни, засвічені тим самим дивом, яке
колись і вавилонському цареві на стіні засвітило:
„Мене, текел, фарес...“ А Тюрин, обпершись спиною
об стіл і витягти насередину хати ноги, говорив:
— Хазяйко, кидай підмітати, я жду. Пора вечеряти!
— То вечеряйте... Хіба я вам не даю, — відповіла, не
розгинаючись, Мархва.
— Що значить, не даю? — озвався з притиском
комісар. — Я приїхав до тебе в гості, і ти мусиш зі мною
коло столу сидіти, бо так, як ти робиш, то це тільки
ображає мене. Та й чи можна вважати ту особу
розумною людиною, яка дозволяє себе ображати?
Мархва випросталася і, тримаючи віник у правій руці,
завважила:
— Такої пори та ще при завішених вікнах якби я з
вами сиділа, то це б виходило, що я або ваша
полюбовниця, або ваша жінка... Сидіть самі. Я наготовляла і не
ображалася, не ображайтеся і ви!
246

— Дівчино, коли ти в хаті маєш завішені вікна і
чоловік молодий сидить у тебе коло столу, а ти таке говориш,
як зараз, то це стати похожою на ту дурну колгоспницю,
що мала від бригадира великий живіт і хотіла обманути
людей і говорила: „Мене щось проти середи вкусило і за
два дні отаке не в мою міру нагнало..."
— Як вам не совісно таке говорити тоді, коли ви самі
позавішували вікна і заставили мене пражити сало і
пекти млинці. У мене в душі холоне...
І повернулася до дверей... Та комісар в одну мить
випередив Мархву і став між нею і дверима і, замкнувши
двері, взяв ключ у кишеню і, усміхаючись переможно,
мовчки дивився на неї...
А Нерадько за вікном напружено слідкуючи за ними
прошептав:
— Ах, ти, собачої душі вішальник, то ти і в церкві не
був, а просто зайшов у пустку, і тут оце так чекаєш
других півнів? — І зараз же схаменувся і чогось
оглянувся до авта та й подумав: „Не дай Боже, почує хтось", і
перевівши погляд на піч і зустрівши там великі, сповнені
недитячої сили-очі, знов став слідкувати за незвичайною
парою. І нарешті він почув Мархвин голос:
—А що тепер буде?— „Що, питаєшся? Ти матимеш од
мене щось дуже, дуже гарне. Тебе совєтська влада
нагородила за одно, а я свій дар складу за те, що ти мене,
людину, врятувала, а не комісара..."
І він підняв ліву руку перед Мархвині очі і в нього на
мізинці блиснули два золоті перстені: один із зеленою
іскрою, а другий з такою, якою блищить стигла ягода
перед обідньою порою проти сонця. І він зняв перстень
із зеленою іскрою і на якусь мить затримав перед очима
Мархви. Вона дивилася на нього з невимушеною
цікавістю. Здавалося, забула навіть, про що ішла раніше
розмова. І комісар, скориставшися із цього і легенько
взявши лівою рукою її праву і трошки піднявши почав
надівати свій перстень їй на середній палець. Вона, не
протестувала, дивилася. Тільки аж тоді, коли комісарова рука
обняла її стан і притулила її правим персом до лівої
половини його грудей, вона повернула голову до того
місця дверей, де був ключ, і вимовила:
247

— Подарунок даєте, а ключ у кишені держите?
— А ти пам’ятаєш?.. На, дивися, я не боюся, що ти
втечеш.
І він лівою рукою, тримаючи дівчину за стан, правою
витяг з кишені ключ і положив на припічку, а потім нею
ж підхопив Мархву за плечі і влип поцілунком у губи.
Дівчина якусь мить була нерухома в його поцілунку, а
потім... Це вже жіночий секрет, що вони у критичний
момент роблять, щоб вирватися з обіймів.. А потім вона
враз рвонулася і плигнула на лежанку. Комісар тільки
встиг ухопити її за спідницю, яка і лишилася в його
руках, а Мархва в одній сорочці з білого полотна, на
якій рябіли мережки із рукавів і з підтички, опинилася в
кутку на лежанці, аж стелі головою досягла, і, вхопивши
на печі качалку, крикнула:
— У-у катюго! Не діждеш, щоб я з тобою ночувала.
Спробуй тільки полізти, то так насторч качалкою садик-
ну, що будеш до ранку випльовувати в помийницю зуби!
На твою кістку, та вдавися нею!
І вона здерла з пальця перстень і шпурнула ним на
нього. Перстень ударився об його голову і брязнувши
потім об вікно, заскакав до порога і там затих.
Нерадькові забило дух: він згадав кільце від ярма,
яким шпурнуло видовище дідове Гатаящине.
А комісар тим часом замість того, щоб Мархві у
відповідь говорити, моментально зробив два кроки назад і
випустив з рук Мархвину спідницю додолу і потім сівши
на лаву, почав швиденько роззуватися. Скинув один
чобіт, потім другий. І розмотавши онучі на ногах поклав їх
на чоботи тай став роздягатися. Гімнастьорку поклав на
лаві під тією одежею, що вже висіла. А штани з
револьвером на неї зверху. І опинившися тільки у спідній
сорочці та у підштанках, зупинився посеред хати і,
заклавши руки за спину, засміявся до дівчини, глянувши на
лежанку. Сміх був обладника і переможця.
Якби він у відповідь залаявся, якби він витяг
револьвер і сказав Мархві: „Злазь, ти арештована", — то бідна
дівчина не так би була вражена, як зараз. Вона просто
була загіпнотизована несподіваних! обертом справи, і видно
забула, що в неї в руці і качалка є. І коли він заговорив,
248

то вона так само була нерухома, як і перед тим. Та й
невідомо чи вона чула говорене:
— Ну, Мархво, дякую тобі за несподівану щирість...
Дякую, що ти виявила на мене так само гнів, як
виявляють розгнівані жінки на своїх чоловіків, над якими вони
відчули і відчувають свою владу... Ти моя... Ти станеш
цієї ночі моєю жінкою... А перед цим я хочу
налюбуватися на твою постать у біленькій сорочці... Надивлюся
на ті груди з гостренькими кінчиками, що піднімають
мережану підтичку сорочки над прекрасним твоїм
дівочим животом.
І я роздягся на те, щоб пригорнути всю тебе тремтючу
до всього свого чоловічого відчуття... Бо ти ж не дурна,
ти не будеш борсатися та пручатися, коли он на печі
мала дитина потребує твоєї опіки... Ти моя, я тебе хочу
за все своє життя. А якщо ти таки не хочеш мойого
молодецтва, то, на, бий мене своєю качалкою по голові,
я оборонятися не буду. Я з насолодою умру отут коло
лежанки. Бий!..
І він підійшов до самого кутка, де сходилася лежанка
і піл, і нагнув свою голову під Мархвині удари, а та ще
гірше зніяковіла і, не випускаючи качалки з рук, почала
здригати коліньми, аж сорочка на животі заметлялася,
неначе від подиху вітру. І комісар звівся, і помаленьку
взяв з Мархвиних рук качалку і поклав тут же на
лежанці під стіною печі. Мархва була непорушна. Тоді він
лівою рукою дістав передню частину підтички і дуже
потяг до себе. Дівчина впала йому на груди і він правою
рукою підхопивши її спину поніс нерухому на піл.
Нерадько у цей момент тільки побачив, як у Мархви ліва
грудина була підіпхнута вгору комісаровим правим
плечем і вилізла з пазухи. Хлопець став несамовитий. І
думка в його голові забігала, неначе зляканий птах у
запертій клітці: ну, він комісара заріже. Але чим він їй
дошкулить? Чим він їй завгодить так, щоб вона аж
нестямилася? І враз Нерадько радісно зітхнув. Він знайшов
чим, і придавив пучку указового пальця лівої руки до
шибки вікна. І дивно, як він не видавив скла?
Ніна моментально скочила з печі і звалила каганець із
карнизки... І почувся Мархвин голос:
249

— Придуркувата, що ти зробила?
А комісар глухо і ніби весело заперечив:
— Молодчина Ніна... Ключ на припічку...
А Ніна: „Мені дуже хочеться на двір, у мене живіт
болить".
— Іди, іди, — ще раз обізвався комісарів голос і
впірнув у якийсь розшаліло-гарячий стогін чи Мархвин,
чи свій.
Коли Ніна вискочила на двір, то перед нею за
порогом уже стояв Нерадько з ножем у правій руці, яку він
трохи ніби назад відводив. Із-за церкви обзивалися
далекими вигуками півні. Кругом було темно і тіні були
густіші від сутінок ночі, бо місяць зайшовши за велику
хмару, ніде на землі не освітлював жодного місця. Ніна
прошептала:
— Ідіть швидше, бо він тітку Мархву так і насів на
полу!
• І Нерадько теж їй у тон прошепотів:
— Ходім. І ти стань у сінях і стій, поки я тебе не
покличу... У хату я сам піду...
І він вступив у хату. І навшпиньках прокравшись
просто до любосного місця і кроків на два від комісара
ззаду став, затаївши дух. На полу лежала Мархва, а
комісар босий стояв коло полу, схилившись грудьми на Мар-
хвині груди і цілував її. Права рука його була у дівчини
під головою, а ліва простягтись через її живіт тримала в
кулаці на її нозі, вище коліна, підтичку сорочки. На вхід
Нерадьків вони не зреагували, думаючи, що ввійшла Ніна.
І коли комісар, одірвавшись поцілунком, розкошуючи
подивився в очі Мархви та й знов припав губами до її
вуст, — Мархвина ліва рука поволі обвила стан
комісарів. І Нерадько гукнув:
— Схаменіться, товаришу комісаре! Другі півні
заспівали і Скакун прийшов із того світа вас зарізати!
І зараз же на млі ока він зрозумів, що Тюрин згубив
відчуття живого тіла дівчини і перелетів у той настрій,
який опановує тигра, коли він побачить людину... Той
настрій, що кидає звіра раптово і нагло у смертельний
кид на безтурботну від незнання людину. І через те ще
мить і хлопець усадив колодач по ручку у білий лівий бік
250

комісарів. І той мовчки, без жодного стогону та звуку,
повільно почав осідати вниз, зсовуючися ірудьми з Мар-
хвиних грудей і тягнучи лівою рукою підтичку Мархви-
ної сорочки. Коли дівчина це почула і збагнула сподіяне,
то несамовито галаснула на всю хату:
— Рятуйте... Ря...
Але саме тут комісар упав коло полу додолу і страшно
голосно стукнув ручкою колодача об діл, бо Нерадько
так і лишив ніж у тілі. І цей стук рішуче і могутньо,
зупинив Мархвин крик. А хлопець, відступивши кілька
кроків від білої мовчазної людської фігури, що лежала
навзнак долі, головою досягаючи ніжки стола, аж тепер
зашепотів до Мархви, що, відкотившись до стіни та у
півзведеній вистаті біліючи, німіла:
— Цитьте і не писніть: я зараз покличу ту, що вас
врятує!
І рушив до дверей. Крок був дужий і певний за всі
часи хлопцевого поневіряння...
Він відчув, що вбив, хоч і не по-лицарськи, ззаду, але
так само вбив, як і комуністи убивали непокірну
Україну: зброєю — неозброєну; наїдені і напитені — голодну і
холодну... Одягнені і вишнуровані — обідрану і
полатану... Убивали без питань і попереджень як дичину... І
одчинивши двері спитався:
— Ніно, чи сінешні двері заперті?
— Заперті, — озвалася дівчина.
— Ану, ще спробуй, — наполегливо проказав
Нерадько.
І Ніна заклацавши ключем знов озвалася:
— Та заперті, я ж вам казала...
— Ну, то йди в хату!
І тепер вони вже стали посеред хати і Нерадько
проказав, але так, щоб слова могли відповідно вплинути і на
Мархву:
— Дивися, дитино. Оце лежить уже мертвий чекіст.
Він застрелив твого батька і твою матір загнав на той
світ. Чи ти будеш зі мною тікати тим автомобілем, який
стоїть на вулиці?.. Я тракторами добре правив, поправлю
добре і автомобілем.
І Ніна, не вагаючись, відповіла:
251

— Тікатиму.
— Добре, дитино. Одягайся у своє, що маєш, та
швидше.
— У мене немає у що одягатися. Я вже можу тікати.
— А ви, чи ви згодні з нами тікати? — звернувся він
вже до Мархви:
— Я скину свій одяг і ви у нього вдягнетесь. А я вже
вберуся в комісарову одежу.
І Мархва відповіла: „Коли вони звели до погибелі
Кошеликів, і Клунків, і Шиянів за те тільки, що ви у
одного з них переночували, то вони мене закопають
живою в землю..."
— І Скакуна, якого ви спасли від мотузки, убив оцей,
що лежить, за те, що я переночував у Шиянів... — додав
Нерадько. — Добре, переодягайтеся...
І він підійшовши до лави почав роздягатися. І
скинувши штани і свитку з поясом додав до них і Мархвину
спідницю, що лежала долі, коло лави, і кинув на піл до
дівчини:
— Тут ваша спідниця.
— Вона мені не потрібна.
— Значить ви рішили бути і зі мною без спідниці так,
як були з комісаром? — уїдливо чогось озвався
Нерадько. А вона:
„Ви ж мені самі сказали переодягнутися у вашу
одежу. А коли не хочете брати, то я не злякаюся смерти у
тім селі, де і мої батьки полягли".
Нерадько саме другого чобота комісаревого надівав,
як почув ті Мархвині слова і вони його вдарили в душу
несказанно болючою силою розпуки, аж у його жилах,
здавалося, перестала пульсувати кров. Така розпука
з’являється раптово тільки у тієї людини, яка опинившись у
небезпечній ситуації усвідомлює, що втратила
несподівано право на власну волю і віддається дикому випадкові
так само, як і мертва людина: чи її витягнуть за ноги, чи
за руки з хати, чи може і винесуть. І разом з тим у
Нерадьковій свідомості мигнула гарячим полум’ям вся
нечувано страшна ситуація. І він ніби аж забув, що
говорила Мархва, і тепер шепотів:
— Мархво... Нам треба якомога швидше звідціля
виї252

хати, бо всім нам тут загрожує смерть, навіть Ніні...
Швидше переодягайтеся... А ти, Ніно, візьми якусь
хустку та зав’яжи в неї млинці і сало. Сало висип у млинці,
а пляшку оту візьми...
— А хрін взяти? — спиталася дівчина.
— А де ж він?
— Та ось під мисником за шапликом...
— Та ну його к чорту!
Але вмішалася Мархва і змінила становище з Ніною:
— Не зачіпай нічого, я через хвилину сама все
зроблю.
І мигнуло кілька часу: чи хвилина чи дві, чи єдина
мить, і Нерадько вже у Тюринових штанях і в чоботях, і
в його гімнастьорці та в мундирі, підперезавшись тим
поясом, на якому висів револьвер, стояв зігнувшись коло
вікна і дивився, скільки куль було закладено у боєвий
револьверний барабан. Аж підійшла до його Мархва, теж
уже вдягнена у Нерадькові штани і в свитку, підперезану
зеленим поясом, і в черевиках, і в його брилі, і
швиденько заговорила:
— Ось уже на столі все зв’язане в один вузел. Тут
млинці, сало і пляшка. Будемо йти?
Нерадько випростався:
— Як? Так як оце? Та ваші ж коси у бриль не
потовпляться... Давайте негайно ножиці та одріжу...
І Мархва кинулася до шуфляди в столі, і витягаючи
відтіля ножиці, говорила:
— Тільки... я вам не дам обрізувати кіс... Я ще не
покритка, щоб це робив парубок. Ніно, іди мерщій сюди,
на лаву...
Ніна одним духом була вже на лаві і одрізувала
Мархві косу. А одрізавши віддала ножиці хазяйці, а сама
стала вбік. Мархва зітхнувши упхнула коси за свитку в
пазуху, а ножиці тихенько поклала на стіл. Нерадько ж
тимчасом перевернувши Тюрина ниць, дістав у печі в
порожню миску попелу і попрохав:
— Мархво, будь ласка, ізстружіть сапою чи ножем ту
кров, що набігла, і землю вкиньте сюди в піч... Її там
трошки натекло. А я ось цим попелом засиплю рану... І
після цього віднесемо його у авто і в лісі, десь над
253

Чигиринським шляхом укинемо в кручу... А ти, Ніно,
бери вузел і разом вийдемо, і за нами запреш сінешні
двері і мені відцаси ключ...
Останні події відбувалися в хаті єдиним стукотом живих
сердець і тривожним подихом людських душ, уже
викреслених долею із списків совєтського життя. Ще одна
напруга... Ще і ще... і вже авто без гуку у ріжок рушило
помалу з хутора на широкий шлях... У передку сидів
Нерадько коло керма, а між ним і Мархвою була Ніна,
дивезно напружена, з очима, сповненими мрійного
вогню, що вилітав з її маленької душі і товпився чудовим
світлом під прекрасними дитячими бровами. По ньому
можна було догадуватися, що вона нічого не почуває,
всім єством віддавшись пориву очей з великим вогнем
маленької душі... А там, на сидінні, у них іззаду їхав
мертвий кат, лежачи і вкрившись своєю шинелею, яка
була у авті... Коли страшний поїзд опинився на шляху,
Ніна трохи відхиливши голову вбік і дивлячись на
Нерадька прошепотіла вголос з безмежною дитячою втіхою:
— Ви неначе гетьманенко.
Він подивився на неї здивовано:
— Який гетьманенко?
— А той, що їздив свататися у чуже царство...
І Нерадько, тепер уже пильніший і здивованіший,
оглянув маленьку супутницю і дуже поважно відповів:
— Це , мабуть, та говориш про сина Богдана
Хмельницького? Хто тобі про нього казав?
— А мати під церквою.
— Нінко, всі ми його діти... Отого великого
гетьмана... І той син, про якого ти згадала, не був щасливий, а
ми може... А особливо ти будеш щасливою... — І замовк.
І Мархва зосереджено мовчала. Тільки авто стрімуче
рвонулося шляхом уперед, лишаючи збоку ту хмару, що
недавно закривала місяць, а тепер звисала над півднем
понурим та чорним урвищем. А перед ними на останній
точці дороги, що зливалася з обрієм осінньої тихої ночі,
дуже низько погасав великий круглий місяць ще й трохи
почервонівши. І здавалося, що то догоряє вогнище і
дотлівають його іскри, які розлетілися над землею тоді,
коли воно ще бухало і полум’ям, і димом. А тепер його
254

тихе сяйво осявало степ і шлях мерехтливим світлом. І
почувалося, що наші герої долетять до цього далекого,
але вже тихого вогнища, і зупинять авто, і витягнуть
ката із нього, і вкинуть у тихий вогонь. І вогнище ще раз
бухне і полум’ям, і іскрами, які розлетяться знов по небу
та й погаснуть у могутнім сяйві дня. А наші герої,
одпочивши, сядуть знов у авто тай полинуть уже до того
світла, що сяє могутніше над всі земні і небесні
вогнища, що споконвіку у людства зветься „волею"...
ЕПІЛОГ
Найтяжче горе для людини тоді, коли вона чує тільки
луну віц голосу світової правди
Року 1936, в кінці січня в неділю, на Терещинківській
вулиці в Києві, на ґанку картинної ґалереї ім.Ханенка
приблизно о дев’ятій годині ранку стояв елегантно
вдягнений чоловік років 35 і когось чекав... Він нетерпляче
поглядав то до Васильківської вулиці, то повертався до
Шевченківського бульвару і спалахував нервово від
кожного скрипу людських ніг. Ранок сіяв тихою прозорістю
небесних височин. Вулиці, дахи будинків, дерева були
повні морозного снігу. А Шевченків парк з
протоптаними стежками нашорошувався до кожного звуку. Бо веле-
теньські каштани, позвішувавши важке гілля від снігу і
від інею, зачувши навіть тільки лет ворони, раптово
розсипали шматки замерзлого снігу та голки інею додолу,
аж тисякратний дзенькіт холоду перелітав з одного краю
до другого. Людей ні на вулицях, ні проміж каштанами
око не могло зустріти. Хіба що вухо ловило із сусідніх
вулиць скрип снігу від випадково проходящої людини.
Це був вихідний день. І всі совєтські кріпаки не
поспішали так рано на двір колошкати тишу початку
морозного дня.
Нарешті молодий чоловік збіг із східців і швидко
направився до Васильківської вулиці назустріч поважному
панові, одягнутому у чорне пальто з барашковим
коміром і в чорній барашковій шапці на голові. Скрип їх ніг
лунав серед засніжених каштанів і в ранковій порожнечі
255

вулиць, неначе дивні пере гуки лун серед сталактита их
стовпів у якомусь ледовому царстві Поважний пан мав
обличчя голене. Він ще не дійшовши до молодого, а вже
простягнув праву руку для здоровкання і говорив
питаючи:
— Що це таке з вами одбувається, що так рано
турбуєте своїх знайомих? Невже знов знайшли якесь диво на
нашій Україні, випорожненій, витрушеній і підметеній
тисячами мітел?
Цей пан, що Так питався, був відомий усій культурній
Україні як безпомилковий знавець малярського
мистецтва і мистецтва поетичного в слові. І сам пишався
славою незрівняного пейзажиста. Це був професор Бурачек.
І молодий відповів:
— Так, знайшов... Бо ж ви знаєте мою нахрапну
скромність, що дурно не посміє ніколи турбувати не то що
маестра високої пошани, а навіть...
— Ну, годі, годі.. Ходім швидше, бо я вже роблюся
несамовитим від нетерплячки, аби вас пошколити
уїдливим словом за несмак і, звичайно, безгрунтовне нахрап-
ство! — промовив професор, беручи молодого під руку.
Ще мить і вони вже на ґанку відчиняли двері музею...
Опинившись направо у великій залі, проф. Бурачек
побачив посередині, майже перед самими дверима, з гіпсу
фігуру Сталіна, яка стояла обличчям до входу, а трохи
далі фігуру Леніна, теж із гіпсу, і багато нижчу і
повернуту спиною до Сталіна, який дивився в вікно, в
напрямку Васильківської вулиці А попід лівою стіною
випинали груди чотири бронзові фігури якихось воєнних в
той час, коли під правою тяглися в струнку інші чотири
бронзові вожді. Професор кашлянув і, не скидаючи
шапки, зніяковіло спитався:
— Думаю, що не покликали ви мене дивитися на ось
цих?
— Вибачайте, будь ласка, прошу вас глянути сюди.
І молодий супроводжувач, показуючи рукою на
початок правої стіни, коло дверей, дуже чемно вклонився
професорові Професор підійшов, дістав окуляри і угніз-
дивши їх на носі став дивитися. І чим довше він
дивився, тим більше було помітно в його обличчі хвилювання.
256

І нарешті, знявши лівою рукою шапку з голови, неначе
юна там йому заважала, став збентежено і повільно
говорити:
— Дивна неймовірність. Неначе душа моя здобула
здатність марити комплексами Чурльоніса. Заокругленість
ліній випинає чарівну солодість відчутимої казкової ре-
альности. І в той же час ці лінії мають неумолимий
нахил злитися з обрисами того космосу, що художник
сконцентрував у душі... Злитися і потонути у ньому, і
потягти його разом з осередком у глибочінь того
небуття, в яке бояться заглядати і боги. Неймовірно... І крізь
ці самі лінії прозирає чи скоріше дихає гарячий поваб
жіночої спокуси, такої п’янкої, як перший повів пахощів
рожевого пуп’янку, розкритого великодним дзвоном.. Коли
„Христос Воскрес" разом із святковими поцілунками,
турбують душу і поять серце ще не знаними ласками, але
ніжно близькими і соромливо жаданими! Все, все є в цім
малюнку, що є найкращого у творчості Ватго! Чи ми
візьмемо його „Відпочинок на охоті", чи „Танець у
парку" — цю кульмінацію злетів його пензля. Неймовірно...
А пиха?.. Га?.. Жіноча пиха свідома своєї потуги над
могутніми чоловічими серцями, які мають чистоту і
чесноту сумління за ґрунт своєї душі... Та пиха, яка
найвищу грань свойого пломеніння зводить з кінцями крил
вічної мрії людства у тому місці, де височінь неба
кінчається єдиною співучою цяточкою, що націляється
пролетіти серце Господа Бога! Разом божество і неспокій
розпачу перед безсиллям пізнати найперше, найпопередні-
ше світове! Про таке прокричав нам своїм дивним
пензлем і Бурер у „Мадам Помпадур".
А у всім цім універсі краси ми бачимо обличчя наших
українок, що зробили береги Дніпрові романтично
співучими... Ті обличчя, які мають у своїх очах загадкову
широчінь степової тиші, а пристрасть їх в’ялить і
п’янить безмежжям незлітаним жодним чайчиним крилом,
але людським слоюм проспіваним, ставши невмирущим:
„А у мене ласки, як на морю ряски;
І я ж тую ряску ізберу в запаску,
Таки тому козакові підійду під ласку".
Та, Боже мій! Проклята вченість мене збиває на мак
257

нівці! Бо що в цій картині є французького? Та ні на
нігтик нічого! Тут усе українське, крім якоїсь неосяж-
ности дивезно-дивного тла, на якім виростають лише
надзвичайні талантом твори. Бо його це, неміренно-не-
зглибиме тло, мали Мікель Анджелло, Делякруа і Ґойя...
Якщо не для ока, то для відчуття сердечного. Для цього
вони уміли якоюсь манюсінькою рисочкою заглибити
небеса так само, як і Бог вечірньою зорею заглиблює
бездонність ночі Але візерунок, лет малюнку у них були
національні.. І на цім ось портреті живе наша душа,
душа українки, якою надхненні і твори Тараса
Григоровича Шевченка, і Гоголя.
І замовк старий художник, і знов довго і мовчки
дивився на портрет. І нарешті, надівши шапку,
обернувся до молодого чоловіка тай промовив:
— Ви мусите мене познайомити з автором цього
портрета...
І зітхнув тихо і його молодий приятель і
напівпошепки відповів:
— Він ворог совєтської влади.
— Він у тюрмі? — І не дожидаючи відповіді, обурено
вигукнув:
— Коли так, то ми стурбуємо Академію Мистецтв, ми
заставимо говорити Спілку Художників... Ми вирвемо
його з тюрми... Бо коли немає мистецтва у народу, то і
народ не існує так само, як немає світу без Бога...
— Вельмишановний маестро, він утік у Румунію, нижче
Могилева-Подільського. Він перемчав а втом через
понтонний міст, із ним ще дві дівчини...
— А-а-а! Ну, коли так, то справа не пропаща. Коли
так, то Україна ще може блиснути кольором свого духа...
Ще заставить людство подумати і про її свободу...
— Ні, він уже не буде художником... Він туди поїхав
з невірою у свої сили... Бо у нього це перший портрет...
І коли йому довелося малювати другий, то він
малодушно втік. А ви знаєте, що в селі на мистецтво дивляться
так само, як і на потребу чобіт. І як не має в селян
академії шити чоботи, так вони не знають, чи їм
потрібні академії мистецтв. І таке становище авторові цього
портрета там не могло підсилити душі після невдачі...
258

У відповідь йому було мовчання. І мовчання
сповнило всю залю і аж притемнило її. Почувався у цих живих
двох людей такий сум, який зникає тільки при зміні
державних форм людського житія. А серед залі постать
Леніна і Сталіна замість чуба, одежі і чобіт враз
покрилася білою шерстю і на пальцях, і на вухах, не змінивши
природних рис їх обличчя. Вони повернуті були уже до
художників, і в кожній правій руці тримали по такій
сокирі, якими колись одрубували винуватцям голови ще
за часів московського середньовіччя. Вони були у вистаті
останнього напруження перед спуском сокир на своїх
жертв, які стояли до них спинами А чорні бронзові
вожді попід стінами робилися круками і ворушили в себе
за плечима величезними чорними крильми, щоб так і
впасти на двох людей, коли почується хряск кісток від
ударів сокир. Але замість розпачливого крику жертв
перед смертю від постаті двох художників віяло словами
поета:
Гей, хто на сум благородний багатий,
Сходьтеся мовчки до тихої хати...
Та посідаєм всі на лавках,
Та посумуєм по вбитих братах.
Темно надворі, зоря не зоріє,
Вітер холодний від півночі віє...
Виють вовки по ярах, по облогах...
Року 1950, 12 лютого.

РОТОНДА
ДУШОГУБЦІВ
ПОВІСТЬ

ВСТУП
НАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА
У Москві вночі з бокових дверей Кремлівської стіни у
город вийшов військовий, одягнений у шинелю, картуз і
чоботи. За ним дверцята в стіні зачинив вартовий. Була
місячна ніч. Попід Кремлівською стіною лежала густа та
чорна тінь. У ній ледве помітно було авто, що стояло
при самісінькій стіні. А над ним і над стіною височіла
вартова вежа і блищала бляшаним вершком від місяця.
Там було тихо. Вежа відкидала тінь через всю дорогу, чи
швидше вулицю, яка відділяє Кремль від міських
будинків. На цій вулиці місячний блиск від вистеленого
каміння хвилями вилискував у повітрі. І всі будинки проти
осередку Московської диктатури полоскалися у міся^піім
світлі і боками, і дахами, і вікнами. А ті місця, в які
місяць не досягав, чорніли, неначе казкові провалля. І з
жодного будинку не можна було помітити крізь його
вікна ізсередини світла. Мешканці комуністичної столиці
так спали, неначе навмисне притаїлися перед бідою, щоб
вона проз їх пройшла, і щоб не помітила їх загорнутих у
містерію схову.
Військовий, глянувши на місто, потім у тінь на авто,
підійшов до нього. І шофер сквапно перед ним відчинив
двері, і військовий сів і сказав до шофера:
— До місця їзди у вас є десять хвилин.
І шофер з місця пустив машину на всю її силу. Й
вона летіла проз будинки через перехрестя вулиць, то
вска куючи в затінки, то знов вилітаючи на місячний
блиск на дорогу... Хто бачив, як пролітає вогнеліт із
безодні на землю крізь торкнуті місяцем хмари, той
зможе уявити лет блискучої машини повз величезні будівлі,
повні місячного світла, і проз чорні тіні, похожі на
провалля.
Нарешті їздуни вже минули Москву і мчать степовою
рівниною. Проз їх проскакують на боках де-не-де хатки,
гаї і великі смуги лугів. І гудок авта ось прорізав
заміський спокій і Дав знак до зупинки. І машина стала.
Чоловік у військовому виліз із машини, і, нічого не сказавши,
261

пішов наліво до березового гайка, що був над шляхом
трохи поодаль. Перед військовим вилася добре втоптана
стежка. І враз гук вартового пролунав назустріч
військовому:
— Хто йде?
— Кремль.
Була супокійна відповідь. Вартовий став убік і
відсалютував машиновим крісом. А перед мандрівником
виринула із-за берез одноповерхова, але висока будівля з
великими венеціянськими вікнами і напівплесковатим
круглим дахом, похожим на з’єднані хорди, вихоплені з
кола. А на самім його вершку, на довгім, міцнім держаку
звисав червоний прапор. Його в’яло ворушив вітер, і від
цього під прапором на даху коливалася тінь то сюди, то
туди, неначе якась чорна велика птиця прив’язана до
припону з останньої снаги вибивалася, аби тільки
зірватися із свого прив’язу.
Навколо будівлі оббігав низенький, пофарбований
білою фарбою тинок. А поміж ним і будівлею зеленіли
усякі візерунки з дернини.
Військовий швидко відчинив хвіртку і попростував по
стежці, викладеній червоною цеглою, аж до дверей, що
були між двома колонами під широчезним дахом, який
дуже здовжувався через стіни. З кожного боку колони
стояло по вояку, які, видно, упізнавши нічного гостя,
теж виструнчилися і відсалютували. Із будівлі ні одно
вікно не показувало світла так само, як і те місто, яке
їздець проминув. І через те осередність її для свіжого ока
була просто вражаюча. Найперше погляд ловив
панікадило, що зринало згори із самого центру на кричуще
червонім ланцюгу, похожим на тоненький струмок
розтопленого металу, який у своїй течії почав застигати. І
від кутику кождої хорди даху витягався теж такий самий
ланцюг до панікадила, і через те вражіння було, що воно
висить на червоній сітці ланцюгів. Воно складалося із
чотирьох ярусів, повних електричними засвіченими
лампочками.
У цій будівлі, здавалося, що тільки є одна оця
кімната, що являла простору залу люду, мабуть, тисяч на
півтори. Вся середина її разом із стільцями зараз була
262

лицем до прибулого так само, як і високі однопільні
двері аж ген за стільцями, де завжди у таких залах
розлягаються сцени. Двері ці мали колір, властивий свіжим
бляхам заліза. І з лівого боку залі, і з правого двері були
такі самі. Вся підлога під, стільцями аж до порога
світилася червоним єдвабом, і зливалася блиском із стінами
теж кольору кривавого терору. І на стінах не було
жодного патрету. У тій стихії червоніння в електричних
зливах світла тільки вікна німіли у щільно натягнених
запонах зеленого кольору з великими важкими китицями
білого кольору. З правого боку від тих дверей, якими
ввійшов військовий, стояв довгий стіл під білою
скатертиною. Такий самий стіл був і з лівого боку дверей.
Коло столів і з попереднього боку, і з заднього стояли
довгі ослони, оббиті жовтою шкірою, що тепер іскрила
світлом. Тільки поміж ними маленький столик
завдовжки з три метри мав ослони з обох боків з червоною
шкірою, хоч і застелений був так само білою
скатертиною. На ньому лежала велика розкладена майже на ввесь
стіл мапа. А коло лівого стола і коло правого сиділо по
п’ять військових у білих мундирах з машиновими кріса-
ми, які лежали проти кожного рурками до залі.
І коли увійшов сюди наш їздець, то з обох боків
військові встали і віддали йому на салют. А він їм
сказав, дивлячись на мапу на столі:
— Прохаю, посідайте.
І сам сів, і вони вслід за ним посідали, але свої
машинові рушниці не забули покласти перед собою на
столі так, щоб були рурками до залі. Той чоловік, що
приїхав, був Сталін. І він, не скидаючи картуза, став
розглядати мапу. Це тяглося, мабуть, хвилин з десять.
Але нарешті він глянув на годинник на своїй лівій руці
і відкинувся на опірок ослону спиною і почав дивитися
перед собою через стільці на двері. Аж ось вони і
відчинилися, і ввійшов теж військовий у шинелі і в будьонів-
ці. Він швидко поміж стільцями пройшов і підійшов до
столу. Сталін заворушився і, простягаючи йому руку для
вітання, спитався:
— Миколаю Лигоровичу, чи ті люди, про яких я вас
прохав, напоготовлені?..
263

— Так і єсть, Йосипе Вісарійоновичу! — відповів з
облесливою напруженістю наш Лигорович.
— Перед вашим приходом я проглядав ось цю мапу. І
моя думка знов за те, щоб відправити цих перших для
запобіжности у майбутньому ексцесів тільки у ті округи
і райони, що були підпали найбільшим вибухам
невдоволення нашими змаганнями до комунізму...
— А хіба ви, Йосипе Вісарійоновичу, гадаєте у тих же
гарячих місцях і найперше робити колективізацію?
Спитався Лигорович з глибокою цікавістю і ніби з
удаваною боязкістю, що могла прийнятися і за звичайну
чемність.
— Про таке не може бути жодних дискусій. Завжди
треба у тих місцях найперше починати і найперше
кінчати всяке діло, у яких найбільше супротивників вашим
намірам. Звичайно, коли там обставини є такі, які ми
зробили самі
І показуючи пальцем на мапу, почав Сталін називати:
— Черніговщина, Черкащина, Уманьщина, Київщина,
Полтавська округа, Катеринославська і Херсонська... А
потім інші. І після інших, цебто після України, буде
видніше. Але вже тоді доведеться про це тільки вам
турбуватися... І все ж, незважаючи на вашу виняткову
виконливість, не можу не зробити зараз проби для
заспокоєння власного сумління... Я хочу знати, кого я тепер
посилаю. І через те я і рішив з вами тут зустрітися:
побачити людей і самому дізнатися, чого вони варті у тім
ділі, на яке я їх призначив. Тільки що, як і завжди при
всяких іспитах, я всіх не матиму часу перелапати, яке
яйце кожний носить для нашого господарства. Тому тільки
деякі для мене будуть об’єктом перевірки, яка стане
показником здатносте напоготовлених вами людей...
Прохаю дати список їх...
Лигорович зараз же поліз руками до течки і витяг
чорні палітурки і, розкривши їх, положив перед Сталі-
ном на мапу, і Сталін зараз же й звелів:
— Покличте їх.
Молодий співрозмовник комуністичного диктатора зараз
же натис на розі стола точку на скатертині, що
випиналася маленьким горбиком, і почувся далеко дзвінок за
264

тими дверима, які були перед ними аж геть за всією
залею разом із стільцями. І відчинилися двері, і почали
входити в залу люди у цивільному убранні, у військовій
одежі, і навіть у матроській. Але старих людей не було, і
не було обідраних. А їх вік напевне обмежувався
найбільше сороківкою. '
Вони ішли поволі поміж стільцями аж до переднього
ряду. Більшість дивилася вниз, а інші, хоч і дивилися
поперед себе, але очі так жмурили, що, здавалося, вони
нічого й не бачили і швидко теж нурили погляд і
повертали голови до стільців, неначе боялися заблудити на те
місце, на яке їх призначено. І вже, коли котрийсь усідав-
ся на стілець, тоді він нашорошено, ніби крадькома,
вдивлявся у червоні простори, залиті електрикою. І
погляд його був понурий і недовірливий. І таким чином геть
всі ряди були зайняті. Душ, мабуть, з тисяча сиділо. А
вже коли останній з них увійшов, то за ним увійшли і
ще два такі військові, які сиділи праворуч і ліворуч від
Сталіна, тільки на тих довгих ослонах. Увійшли,
зачинили двері за собою і стали коло їх.
І Сталін, не дивлячись на тих, що увійшли, ні на
Лигоровича, але все-таки так промовив, щоб його почув
його помічник і мовчазна зала:
— Ви кажете, що це всі є вірні слуги революції?
— Так, бо я не посмів би їх сюди запросити... —
відповів Лигорович похапцем, раптово збентежившись.
— Але ж вони всі куркулі.
— Так, куркулі, але жодний пролєтарій не виконував
учора так ретельно своєї повинности перед нашою
державою, як ці люди.
І Сталін почав пробігати очима список перед собою, і
потім, зупинившись очима на одній точці, проказав:
— Казько...
І в третім ряду устав рижий, худенький і невеличкий
чоловічок, відповівши так само схвильовано, як і
заговорив Лигорович:
— Я...
— Що ти робив?
— Був катом.
— Де?
265

— У київській Лук’янівській тюрмі...
— А яким ти вчинком заробив таку високу віру собі,
що тобі доручили ншцига засуджених ворогів
пролетаріату?
— Коли я був дома, перед теперішньою державною
службою, то я був переодягнувся українським
повстанцем і попрохав у однієї українки, що мала двоє дітей:
дочку десяти літ і хлопчика дванадцяти... Попрохав
пустити мене в хату переночувати. Її чоловік саме був у
банді „Чорного ворона"... І вона пустила. А я вночі
збудив їх усіх — дітей і матір. І зараз же дівчину і матір
застрелив... А хлопчик, без крику притулившись у кутку
до стіни, скавулив: „Не бийте... не бийте..." І я його не
вбив не через те, що шкода його стало, а через те, щоб
він живий на другий день, шукаючи собі порятунку,
ходив між селянами і розповідав їм про мій учинок, і
щоб селяни, слухаючи його, жахалися, і щоб уже не
зважувалися пускати у свій двір бандитів...
І Сталін озвався:
— Значить у тебе був намір практично пропагувати
наймогутнішу нашу зброю — терор?
— Так, тільки це.
— Сядь.
І Сталін озвався до свого помічника знов:
— Ви провірили оце, що він говорив, перед тим, як
привести його сюди?
— Провірив і записав у оперативний щоденник.
— Добре.
І диктатор знов став перегортати список і вибирати
прізвища. І, вибравши, придавив його указовим пальцем
правої руки і став дивитися у залю на зібраних...
Від червоних стін і червоних ланцюгів, які тримали
панікадило, і від червоного осередку ротонди електричне
світло, відбиваючись від панікадила, творило жахливо-
понурі відсвіти на лицях і на одежі усіх тут зібраних. У
залі тиша була без шереху і без зітхання. Здавалося
навіть, що і люди не дихали. І очі у зібраних у залі були
більше поширені, ніж у людей, яких ми привикли
бачити на вулицях. І через те трудно було сказати, чи вони
всі дивилися на Сталіна, чи на військових, які по боках
266

диктатора тримали залиті в червоне світло рушниці в
залу... на з’їзд...
І нарешті тишу кривавого кольору Сталін перервав:
— Парцюня?
І в переднім ряду встав невеличкий чорненький
чоловічок із зачісаним чубом назад, що нагадував чуб або
молодого попика, або анархіста. Він був у чорних
штанях і в такій же тужурці. І, видно, йому тепер хотілося
кашлянути, але він силою волі здавив кашель, піднісши
руку до горла і потім спустивши її після того, як було
здавлено кашель, і ковтнув слину... Він мовчав.
— Що ж ти мовчиш?.. Ти Парцюня?..
Знов запитався камінно-глухим голосом Сталін.
— Я... Це я самий і є.. Парцюня.
— Що ти робив у той час, коли ще ти й не думав
бути на цім зібранні?
— Був катом.
Лагідна і схвильована була відповідь.
— Де ти був катом?
— У Харкові.
— Ти можеш мені сказати, скільки ти бандитів
застрелив' у Харківськім допрі?
— Ні.
— Не пам’ятаєш?
— Ні.
— Добре... А яким ти вчинком заслужив довір’я, що
тобі доручили таку відповідальну справу в допрі?
— У Богодухові я з п’ятьма комуністами був посланий
розкуркулювати свого рідного брата... Він мав колись
триста десятин землі. І я чув, що в нього є золото десь
заховане...
— А як же ти пішов розкуркулювати брата, коли ти й
сам куркуль? — перебив його мову Сталін.
— А так, що мене перед тим три чекісти вловили за
моєю хатою і зв’язали, і заткнули рот ганчіркою, і
повезли мене вночі на вигін до мойого млина. А там, коло
верла саме лежали старі жорна. От вони мене зв’язаного
і поклали там. І викопав один чекіст дві ямки на мої
ноги так, щоб коли в їх положити мої ноги п’ятами
вниз, а передками вверх, то щоб вони якраз так були,
267

щоб ні однієї не можна було похитнути набік. І ось я
лежу і ноги мої лежать у ямках, що були трохи вище від
кісточок. І один тримав мене за голову, а другий сів на
коліна, щоб я не зігнув ніг і не висмикнув ступнів із
ямок. А третій, підкотивши жорна аж до передків, що
стирчали вгору, зупинив камінь тай каже: „Станеш
чекістом, то будуть ноги цілі, а — ні, то зараз я звалю
жорна на передки і кості їх зажену в землю по самі
нікуди"... І я став чекістом.
— Годі, продовжуй перше.
— Так отож.. Я чув, що у брата є десь заховане
золото... І от ми прийшли. Але вже нічого його було
розкуркулювати... Стіни були поколупані, жердка й
лежанка з полом були голі... Не було навіть ганчірки
застелити голу черінь на лежанці. І всі п’ятеро дітей сиділо
на печі, а старшенький син стояв коло порогу і коло
нього батько й мати худі аж зелені мовчки ждали, що ми
будем робити. Тільки на соломі на полу. А солома не
була застелена нічим... Так от тільки на полу на соломі
лежала моя мати... Вона ж була і матір’ю цього куркуля.
Укрита вона була старою хусткою. Я спитав брата, де
його золото. А він взяв тай відвернувся від мене, і
мовчить. Я питаю жінки, вона теж мовчить. Я дітей — і ті
так само. Тоді ми вийшли надвір і я звелів приїхати
грузовиком до хати. І я їх всіх забрав із хат на
автомобіль: і дітей, і дитячу матір, і батька, і свою стару матір
і відвезли у один магазин, де було порожньо, і де засіки
були поперероблювані на окремі тюремні камери. І от
ми всіх у одній і заперли. І я рішив, щоб усі вигибли з
голоду, якщо не скажуть, де золото. Минуло два дні, а
ми їм не даємо ні їсти, ні пити. Спочатку плакали,
прохали, молили, а потім усі й замовкли. Я бачу, що моя
мати швидко умруть, бо були дуже вже старі, та й
викликав свого небожа, хлопця Сачка, тай кажу:
— Сачку, ви всі вимрете, як не скажеш, де золото. А
він і каже, що відколи себе пам’ятає, то в батька його не
бачив. І що він навіть може з’їсти грудку землі у доказ
того, що таки золота немає. І я подумав, коли у
старшенького не можна випитати, то малі перелякані і
знесилені такого мені наговорять, що і не такий, як я,
268

нічого не розбере. А що до старих, то я тільки махнув
рукою. Там такі затяті, що я не бажаю і ворогові своєму
таких зустріти. І я надумав їх випустити. Але щоб таки
вони відчули, що вони не кращі від чекістів теж, та ще
щоб у пам’ятку їм було золото до нових віників, то я й
кажу знов небожкові:
— Задави свою бабусю, тоді ми вас усіх
повипускаємо... Але, кажу, щоб і батько, і мати, і вся малеча після
тебе підходили до задавленої баби і кожне щоб трошки
подавило її горлянку... І він, мабуть, дуже хотів їсти, бо
згодився. І справді вночі він задавив бабу. Та чогось
ніхто не підходив давити мертвої. Я знов його викликав
і кажу те саме: що, мовляв, умрете усі, коли не подавите
бабу за горлянку. І замкнув його... А це вже було їм три
дні без води і їжі... Аж ось вночі, дивлюся я у двері,
підходить батько і стискає знехотя мертву за горлянку, і
відвернувшися, хреститься. Підійшла й моя невістка і те
саме зробила... Тільки діти давили і не хрестилися, а
сховавшись за батька та за матір, поглядали на мертву і
плакали.
І я покликав фотографа, і він, і ще два чекісти, і я
увійшли разом у камеру, і я поставив в’язнів усіх
півколом над бабою і сфотографував, і віддав Сачкові
фотографію, і звелів її почепити у себе в хаті, І фотографія ця
у них і досі висить.
— А навіщо ж то ти фотографію таку зробив та ще й
звелів її почепити? — знов байдужим і глухим голосом
спитався Сталін.
— А це для колективного терору я так зробив.
— Добре, сідай!
Той сів і, витягши хусточку, утер чоло, і,
подивившись на правий гурт військових, що тримали на столах
рушниці, справлені на нього, відвернувся і втупив очі
поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нічого, хоч
і сидів непорушно і мав вигляд уважного і того, що
слухає.
— Миколо Лигоровичу, коли ви записали цю історію
в оперативний щоденник?..
— Півтора року тому... Тоді ж було і з’ясовано, чи це
справді було так.
269

— І що ж?
— Так, правда... Та він би вам розповів ще й не таке.
— Добре... Але я не великий охотник багато слухати
ще й того самого оповідача. Я люблю розноманітність...
Краще мені ось інший розповість щось цікавого... Ану...
у... у...
Протягнувши останній склад і потім зупинившися,
став дивитися екзаменатор у список. І час ішов,
здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок
піскової пустелі вночі, або неначе кладовище зимою
морозної та видної ночі, коли чорнота хрестів бовваніє
плямами з кудлів намерзлого снігу.
— Мотузка?
— Так і єсть... Я тут... Може ближче підійти?..
Аж із самого заду залі обізвався голос. І там уже
стояла височенька і стрункенька постать і напружено, і
допитливо, і мовчки ждала, і їй відповіли:
— Стій там... яким фахом ти жив до сьогоднішнього
вечора?
— Катом.
— Де?
— У Москві, в Бутирці.
— Українець?
— Так і єсть.
— Який у тебе був перший учинок, що викликав до
тебе довіру Миколая Лигоровича?..
— Учинок?.. Гм... Ніякий. Я у селі Вірливці, на
Україні, убив тільки колишнього царського поліцая. Він до
революції служив у кінній поліції... І разом з ним убив
його жінку і два хлопчики... А дівчинки не встиг... їй
було вісім років, і вона втікла.
— І чи ти про неї потім що-небудь чув, чи ні?
— Чув, вона по людях ходила і співала „журавки".
— А це що юно таке за журавка?..
— Пісня така... Та я її знаю напам’ять, як хочете, то
прокажу?
Сталін мовчки з дерев’яним виразом обличчя
повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрів його
погляду, бо він дивився несамовито нашорошено на
Мотузку, ніби зв’язуючи сюю долю з його відповідями.
270

І відвернувся від Лигоровича Сталін так само повільно і
з таким самим рухом шиї, як і повертався. І процідив до
Мотузки:
— Прокажи пісню.
І той почав. Спочатку у пісні говорилося про степ і
про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні
ждуть у гнізді на високім дереві батька й матір. І про те,
як прилетів журавель і приніс пташенятам їжу. І про те,
як мисливець убив журавля, а журавлят повидирав з
гнізда і забрав із собою. І нарешті у пісні говорилося про
те, як прилетіла журавка і, нікого не знайшовши,
затужила:
І не знялись крила їй
летіти від горя,
тільки ноги понесли
журавку полями.
Довго, довго журавлят
скрізь вона шукала,
Довго Захід, довго Схід
сонцем червоніли.
Передибала вона
наїіїу Україну
та журавлят не знайшла,
а світ їй запався.
Ой, журавко, журавко,
ти дітей шукала,
а хто ж тепер піде в світ
про тебе питати?..
Після пісні Сталін крутнув вус правою рукою тай
спитався знов:
— А хто ж він тобі був той поліцай?
— Кум.
— А як же це ти так свого кума?
— Мене Чека викликала в район і сказала, що як я не
покажу ніякої революції, то вони виберуть такий час,
коли я вночі спатиму, і спалять мене разом з хатою. А я
собі й подумав, хоч у мене й було трошки земельки, та
271

все ж я завжди любив читати і Біблію, і Кобзаря, то мені
не дорого показати свою революцію. І я й показав.
— Сідай, кате.
Той cjb. І Сталін затулив реєстр і, не дивлячись ні на
кого, тільки бувши з повернутою головою до залі,
відсунув лівою рукою його набік. І потім, ніби щось собі
пригадуючи, попрохав:
— Будь ласка, підніміть свої руки вгору всі ті, хто ще
не був катом?
І всі й не ворухнулися. Усі ніби ще глибше хотіли
увійти хоч би у ту можливість супокою, що дає людині
тиша. Ані кашлю, ані зітхання, нічого не виявив з’їзд від
цього питання. Тільки ніби рівніші поставали їх спини і
понуріші під бровами погляди. І Сталін, не встаючи і так
супокійно, неначе констатував, що довбня є довбня, знов
ствердив питання:
— Всі кати?
У відповідь і тепер було тільки непорушне мовчання.
І диктатор устав і заговорив злорадно і з понурою
втіхою:
— Так, ви всі кати... І вам немає місця і не можливо,
щоб ви його й мали і на цім світі і, як ще хтось вірить
у той, то й на тім. Ви кати, ви мерзота і в очах людей
старої культури, і в очах тих, які вас тепер проклинають.
І вам відступати немає куди, хіба що під кулю у
землищі, чи під обух у селі... Вам найщасливіший вихід із
своєї душі, і з вашого становища тільки в обійми
холодної, смердючої і слизької смерти... А поки ви ще живі,
то ще можете інших туди посилати і за це мати
можливість ґвалтувати чужих жінок, пити горілку, їсти хліб і
спати в теплі... І коли ви ще маєте таке „сьогодні" і
таку перспективу майбутнього, то хіба й цього мало?..
Значить і вам є заробіток і нагорода, бо ж все, що
мають ті люди, яких ви уб’єте, буде ваше... Хіба ж не
так?
І в залі в цей час почулося коротке зітхання кількох
сотень грудей, неначе люди зрозуміли суть справи, і те,
що вже не буде інших сутей ні гірших, ні кращих. Та й
знов, неначе заворожена страшним видовищем біжуча
мить, напружилося в залі мовчання. А Сталін вів своє:
272

— Я вам даю право над людьми цієї країни, яких я
вважаю ворогами її. Вони зараз невидні, але вони себе
виявлять з такою доконечністю через рік, як виявляють
себе літом черв’яки після дощу. І ваше завдання буде в
тім, щоб їх тепер з усією їх смердючою твар’ю вирвати
зісподу на убійчий погляд нашої сили і здерти з них усе
добро, яким вони обросли, і нагородити ним себе. А їх
кості і шкіри по можливості впакувати так у небуття,
щоб навіть мої і ваші приятелі, і прихильники не могли
й догадатися, де їх кладовище. Інструкції для цього вам
дасть у подробицях Миколай Лигорович Єжов... Але
прохаю вас не радіти тим, що тільки ви кати і сволота!..
Гляньте вгору і під ноги собі- все червоне і ви від цього
червоні, і я червоний... І в мене теж така перспектива,
як і у вас... серед цього народу і серед тих народів, з
яких ви повиходили... Я знаю дуже добре, і ви, і кожна
дитина знає дуже добре, що мене звуть червоним
сатаною. Цебто катом над катами!.. Ви кати, а я між вами і
над вами найбільший!.. Що, відлягло?.. Якщо відлягло,
то це значить стало приємно вам, мої. товариші!.. Бачу,
що приємно, хоч і мовчите, неначе в роті тримаєте
останній віддих ще на цім світі!.. Гляньте ось на цього
чоловіка, Миколу Лигоровича Єжова, який не служить
ні чеці, ні війську, а тільки тій справі, що я провадю
поза військом і чекою. І на тих он людей... подивітесь...
І тут він провів рукою в напрямку лівої купки
жовнірів озброєних, а потім і правої, і показав через залу аж
на тих двох, що стояли при дверях:
— Всі вони такі, як і ви, і я, кати!
І всі ми робимо зусилля довести наші країни до того
стану, в якому ми себе почуватимемо добре, і щоб це
добре у майбутньому не мало грунту змінитися для нас
на найгірше... А раз ми хочемо, то так воно й буде. Про
цю нашу мету товчуть і в школах, і на кожних зібраннях,
і на кожних святах, і з приводу кожної нашої політичної
події... І тому вам вона відома, і мені немає чого
говорити про неї. Але конче треба зробити застережливість,
щоб наше вимріяне не наткнулося на непередбачене і не
розбилося і не пішло разом з нами на дно суспільного
моря. Застережливість таку зробите ви, кати!..

Я пошлю вас у найворохобніші місця України, і
кожний з вас буде призначений на певне місце в село чи
район. Робота буде громадського характеру. І ви все ж не
підлягатимете ні Чеці, ні війську, ні комнезамським
організаціям. І геть-геть, після вашої роботи і Чека, і
військо, і колективи зіллються непомітно з нами і утворимо
потрібне нам суспільство, в якому ми, кати, зневажені в
сьогоднішнім світі, будемо володарями світу і
будівничими, і панами свого щастя, яке ми передамо своїм дітям,
внукам і правнукам... І вони вже не знатимуть, що ми
були кати, а тільки матимуть на увазі те добро, яким
вони житимуть, коли нас зватимуть будівничими і
винахідниками щастя для всього людства. Діти батьків не
питають,'де юни беруть засоби для їх утримання. І через
те все, що ми робимо, то тільки для себе. І всі, кого ми
убиватимемо, то тільки для добра свого, своїх дітей і
майбутнього наших дітей, що тоді буде зватися щастям
всього людства. І цього ні на хвилину не спускайте з
ока... Чи питимете горілку, чи лежатимете у рівчаку,
ховаючись від куль, чи спатимете із жінками забитих
вами їх чоловіків, чи лежатимете поранені в державній
лікарні. Для цього нашого майбутнього я зараз вас і
посилаю на Україну... І ви там прислухайтеся до всіх тих
осіб, яких шанує народ і любить... Навіть хочби десять
душ тільки для якоїсь особи віддавали свій респект, то й
таку треба конче тримати на замітці до того часу, в який
ви з нею порахуєтеся назавжди. І чи юни, ці люди,
будуть кооператори, чи учителі, чи звичайні селяни, чи
низові партійці, цебто ніби наші близькі, то однаково
мусите знайти засоби, щоб якнайшвидше їх всіх
знищити!.. Про це вже думав і багато вже для цього зробив
Миколай Лигорович. Засоби підібрано різні. Реюльвер
— убити з-за рогу і скласти на іншого вину... Отрута...
Непомітно отруїти за допомогою жінок і дітей і поховати
так, неначе задавленого самим Богом... Провокація. Коли
не можна буде використати ні зброї, ні отрути, то підге-
кати такого супроти нас і тут же відкрутити голову...
Але якщо поміж селянами вам трапиться знайти і
знищити якийсь талант: чи соціальний, чи культурний,
то ви про нього зберіть анемнезу... Цебто всі його
жит274

тєві факти: як він виявляв себе, вибиваючися вверх, і як
він виявляв себе, уже оформлений у своїй діяльності, і
мені про це здати звіт після того, як я вас викличу. Про
таких же людей, вами убитих, але з великими освітами
та ще й може родовитих, та ще й може із покоління в
покоління інтелігентів мені нічого не погрібно
доповідати!.. Пугачови, Стеньки Разіни, Хмельніцкі не родовиті
люди і їх покоління інтелігентські не формували, а з
роду в рід цілі племена їх своїми пристрастями і
вимогами розпікали, кували і давали їм образ свій.
Через рік, а може й раніше почнеться колективізація
і суспільство від згаданих людей мусить бути нами
очищене... Як бачите, у нашім труднім ділі вам будуть
товаришами: обман, підтравність, зрада, душогубство і
витривалість!.. А хтось із вас прохопиться словом про нашу
зустріч на якомусь місці, то вже не зійде з того місця
живий... І після нього геть всіх вас, катів, буде знищено
до ноги. І через те .ви всі уже тепер мусите знати, котрий
із вас здатний висолоплювати язик із-за зубів!..
Все те, що я тут сказав, практично оформить
незабаром Миколай Лигорович Єжов, і зараз же всіх вас
розвезе по призначенню аеропланами! Та ми ще з деякими
зустрінемося, а може й зо всіма, якщо всім пощастить з
анемнезами... І так до побачення, мої запорожці!...
Єжов здригнув. Сталін дивився на нього і простягав
на прощання руку. І Єжов, ніби зрозумівши в чім
справа, раптово і собі простяг до Диктатора і той стис
мовчки її і відвернувся. Єжов зніяковіло поправив на боці
револьвер і сквапно стасував реєстр у палітурці і взяв під
пахву і рушив до бокових дверей залі... і, відчинивши її,
показав рукою першому ряду, щоб виходив... І всі
присутні встали і почали ждати тоді, коли передні виходили
у суворому порядку, неначе ченці з молитви, або
школярі до причастя. А Сталін мовчки стояв і підвівши вгору
праву руку тримав її по-військовому на знак
прощавання. Коли майже половина вийшла, то Єжов і собі став у
чергу найближчому проходящому і вийшов з ними
разом... А вже, як останні з заднього ряду почали доходити
до дверей, то гурток військових у білих мундирах встав і
один за одним собі пішли за всіма. Це саме зробили і ті,
275

що стояли зліва. Тільки аж ті два, що стояли по той бік
залі, зійшли із своїх місць, і вийшли надвір своїми
дверима і зачинили за собою двері. Сталін лишився сам,
спустив руку, і трошки постоявши, глянув на мапу на
столі, чогось її потяг до краю стола. І не затуливши,
вийшов тим спрямованням, яким і увійшов.
ГЛАВА ДРУГА
УКРАЇНА. ОНИКИЇВ ЯР.
Колись у Оникієвім Яру стояло повно води, яка вся
попід береговими пагорбами була обросла осокою,
рогозою і очеретом. Тільки серединою лисніло плесо води. І
воно непомітно протягало свою прозорінь під сонячним
світлом до величезної загати, насипаної ще за панщини.
І вона тут було тільки й стримувала воду. І сюди тільки
може раз на рік з’являлися мисливці трохи пополохати
дичину, та ще пастушки з раннього квітня аж до
першого жовтня дзвінкими вигуками оглашали тут болота,
зарослі на болотах та нескаламучені води, які тільки
блисками сонячного проміння порскали навкруги, коли
безпритульна дичина їх раптово ламала чорнобілими або
червоночорними лапками та білявими носиками,
ловлячи рухливу мільку та бубирці...
Радісно було колись глянути з височини якогось боку
Оникієвого Яру униз. Вода срібною свіжиною
вирізнялася у небесну глибочінь серед куп зеленого верболозу і
важких своєю Вогкістю верб. Між ними можна було
конче побачити якусь корову, що втікла із-за бугра з
набридлого стійла і тепер стояла по черево у воді та тільки
хлюпала довгим хвостом себе по боках. І хвіст її
відбивався у воді так, неначе якесь казкове весло серед
глибочезного неба. І радісно було чути гуки обуреного
пастушка, який, побачивши утікачку від отари у воді,
несамовито лаяв її, на ввесь яр розкидаючи луни:
— А щоб ти луснула була ще маленькою!.. І щоб ти,
разеобача душе, повік була сонною і не побачила не
тільки оцей рогіз... Будь він тобі тричі проклятий... А
щоб до Страшного Суда і кісток своїх не визбирала!..
276

І кажуть, що спочатку вся загата була суцільною від
одного краю до другого, тільки насеред неї, якраз у
половину її височини, була прокладена наскрізь неї
велика цеглова дірка для збігу лишньої води. Але, коли
земля навколо неї розмилася водою, то і мур цеглової
дірки розвалився, і утворилася серед загати розрива, і
вода опала так низько, як ще ніхто із старих людей не
пам’ятає. І та вода,'що стояла глибочінню, почала
безнастанно дзюркотіти у ще дальші зарослі Оникієвого
Яру, неначе неодмінно на те, щоб пастушки своїх корів
виганяли із води, не пливучи до них навмашки, а тільки,
щоб скидали штани і несли їх над головою, по пуп у
воді бредучи до своєї худоби.
Радісно колись було супокійній людині спостерігати
кольори Божого Світу і самий Божий Світ: як сонце і
речі цілий день світилися, і як і сонце, і речі погасали
над вечір і зливалися із своїми тінями.
А тепер ні для ока спостерігача, ні для гуку пастушка,
ні для свавільної корови немає нічого у Оникієвім Яру.
Та й лиски і качки сюди не навідуються навіть для того,
щоб жива душа почула свист їх крил!.. Верби давно вже
повирізували і пеньки з них погнили і потрухлявіли.
Вода збігла, очерет і осока зникли, як і не було, а
замість них чорніє засохлий та порепаний мул. А через
простір яру, уподовж аж до загати ледь-ледь помітно
тягнеться блискучим чорним блиском вузенька ниточка
осиротілого струмочка. А на колишніх берегах видніють
свіжо упорядковані чотири кринички і проти кожної з
бугра нависла в яр зроблена нашвидку невелика садиба.
Але не ці хати були приключкою до спустошення
води і рослинності у Оникієвім Яру. У 1930 році, в селі
Куцівці москалі звернулися до селян, щоб вони
відбудували зруйноване господарство поміщицьке на
Холодному. І кожному селянинові пообіцяли, що як він виїде
парою коней на відбудову, заплатити за день по півпуда
піскового цукру. Мовляв, на цю ціну погодився і Мату-
сівський цукровий завод. І селяни рушили старе й мале,
і кіньми, і тільки вруч робити нову економію. Головно їх
те спонукало, що із цукру виходить дуже міцна і добра
самогонка...
277

І в Оникієвім Яру косили очерет, рогозу, осоку на
сніпки. Рубали верболіз на закидку і на за плітку стін.
І товклися ціле літо аж до глибокої осені. І вирізали,
і витовкли, своєю скотиною і возами, і своїми
невтомними ногами увесь яр аж до глибокої земельної чорноти
і білувато-жовтої глини. І лишили яр на 1931 рік неначе
випалений: нічого не вродило хоч трошки зазеленити
колишні береги і дати живого блиску вільній проточній
воді...
І ці чотири хатки, що спершу були ніби чудовий
додаток до краєвиду в Оникієвім Яру, зараз і самі ніби
аж почорніли від того, що прийшлося дивитися на низ,
на пересохлий та порепаний мул... Ніби вони всю
чорноту майбутнього спустошення прийняли у свої зариси,
що простяглися від них аж туди у ще незриму руїну всієї
України, яка мала стати за присудом московських
завойовників колгоспною калікою та обшарпаною через
якихось кілька місяців.
Крайня хата над Оникієвим Яром, що стояла якраз
поруч того шляху, яким радгосп вивозив верби, очерет,
рогозу і осоку, була Овсія Юхимовича Бруса. Зараз від
неї аж до кринички в яр зеленіла бараболя, а навколо
хати і невеличкої повіточки, що стояла трохи далі, на
бугрику, стіною позводилися соняшники і поміж ними
поплуталося густе та листате гарбузиння. Тоді, як перед
вікнами хашни, у подвір’ї на спориші, коло стежки в яр,
лежали порожні ночви, а праворуч від хатніх дверей
стояв оголений росішок, а під ним цинкове відро. Трохи ж
далі, перед першими дверима повіточки, що тепер
стояли навстіж, бовванів однокінний візок. На ньому лежав
хомут, дута і батіг, та ще дві курки діловито греблися на
візку коло них у соломі. Все подвір’я мало вигляд спус-
тошености: бараболя над стежечкою, що від хати в яр,
була потоптана і спориш між хатою і повіточкою був так
вибитий, що на нім ще й досі позначалися такі сліди, як
ото буває хтось посковзнеться на молоденькій травичці і
розтягне вздовж порвані її листочки і видушений
зелений із них сік. Цю пустельну одноманітність
підкреслювалося ще й тим, що з-за зачинених других дверей
чулося дуже голосне мукання хоч телиці ялівки, а хоч
молоденької корови.
278

Тоді в селах можна було бачити такий вигляд дворів
дуже часто, бо вже тоді Совєти хазяйнували десятий рік
на Україні, і вже привчили селян до безнадійної
перспективи їхнього життя. Але із цієї садиби кілька день
тому ще й винесли на кладовище стару господиню. І все
це разом не могло сприяти веселішому вигляду двору.
Хата була зроблена на зразок традиційних українських
хат. Вона розділялася сіньми на дві половини. Тільки й
було різниці у архітектурі те, що одна половина хати
була далеко меншою від другої. І зараз у меншій коло
вікна стояв височенький чоловік років тридцяти,
одягнений у тужурку і в штани на випуск захисного
військового кольору. Лице у чоловіка було трошки здовжене і
голене, і дуже приємне на вигляд. І зараз воно було
отінене думкою, що справляло найзначущіше враження у
всім його вигляді... Це був син Овсія Юхимовича Бруса.
Його викликали телеграмою із Києва на похорон матері.
Але через те, що поїзди ходили ще по надхненню Чеки
і не в ті часи, які висіли у розкладах руху на залізничних
станціях, то Іван Брус і опізнився аж на три дні, хоч
виїхав із Києва вчасно. І так він матері не побачив ні
перед смертю, ні мертвих. І зараз оце, стоячи перед
вікном, і бачучи подвір’я в сумнім стані, і чуючи
мукання телиці, яке в цю мить йому здавалося тужем за
господинею, думав одну настирливо уперту свою думу, похожу
своєю невідгонимістю на одну якусь маніакальну у тієї
людини, що задумала життя скінчити самогубством:
— У чім були її радощі і що складало її втіху в
житті?.. Мабуть би, і вона не сказала, якби її спитали?
Адже ж для існування людини думка виконує іншу межу,
ніж та, в якій юна себе тримала. Бо ж людині страшно
боляче припускати в житті достатність того, щоб
накидати на світ дітей, неначе розсипати із жмені десь у
закутку горошинок, щоб як зникли, так щоб і з’явилися. І те
тільки, щоб жило, котре має сили вхопитися
ключечками із землі і дати пагінці, і листочки, і стручечки... І
нарешті знов спочатку і так самісінько. І про тих, що
згинули, немає нікому ніякісінького діла... Чи вони були
чогось на світі, а чи зовсім не було?..
І юна ж ніколи не дбала про те, щоб дитину якось
279

навчити молитися Богу, чи щоб навчити шануватися між
людьми, бо й сама, здається, знала тільки „Отче наш" і
„Царю небесний". І вдуматися у те явище, що здавалося
„мати дітей" у неї не було часу, ні вільної думки, яка
з’являється у вільнім відпочинку. І поведінка її дітей між
людьми нею освячувалася тільки та, яка в собі несла
першість брутальної сили. Набила сусідська дитина її
виплідок, то вона й навчала скривджене:
— А ти, як він тебе пхнув, ухопи цеглину і бий нею
його, де влучиш.
— А як я його вдарю по голові і він буде крутитися,
неначе курча?..
— Ну то він і здохне, як курча, тільки й того, що
краще його сховають.
І така школа у першу чергу відбивалася на ній самій
і вона ні одно своє поріддя не могла заставити, щоб
воно їй помагало. їх було шестеро і все одно за одним...
І всі вони з рання до смеркання десь бавилися, билися,
прибігали додому за мурза ні їсти і знов розбігалися. А
вона, плачучи, сама-самісінька і обпирала свою сарану, і
обшивала, і порала сама скотину, і дбала їй їжу, ходячи
по панських берегах з клунками трави, і носячи з
панських загонів із свіжо накиданих ясел то пшінку, то сіно,
то іншу якусь пашу для тієї однієї корівки, яка малася у
господарстві, щоб хоч пісноту якось заситити.
У неї не було часу навіть заговорити до своїх дітей, а
не то що ще чомусь навчати. У неї ж були і кури, і
качки, і гуси, які так само, як і діти, потребували і уваги,
і догляду. І все зводилося в догляді до того, аби птицю
змалечку привчити до хати, а дітей до того, щоб кожне
знало, хто тато і хто мама, і щоб утрапляло до хати так
само, як качата, гусята і курчата. І була жорстока у своїй
науці своїм дітям для їхньої поведінки із сусідніми
дітьми, а сама хотіла б, щоб її діти слухали її тільки з
доброго слова так, неначе вони породилися на зразок
Афродіти, що враз була і мудрою, і гарною, і богинею.
Вона хотіла, щоб її людську думку розуміли ті, які
вважали кожне її слово, як пару до води, як піну до
шумування хвиль, і як непотрібну працю, щоб витягти з печі
якесь вариво, коли матері нема дома. Одно слово,
мате280

рину розмову вони мали за щось таке непотрібне, після
якого іде справжнє діло: хоч биття, хоч їжа, а хоч
укладання на нічний сон. Вони краще відрізняли материне
діло від слів, ніж чужі городи від своїх, і чужі садки від
тих кущів полину, що росли у матері під хатою.
І своє невдоволення дітьми мати часто кінчала тим,
що розповідала чоловікові, батькові своїх дітей, про їхні
неморальні вчинки... І вже йому дорікала, що він їх
розпустив і що не вміє тримати їх у руках... І під цей гук
підкидала, як у піч дров для більшого полум’я, те, що
він, батько, не думає про завтрашній день, не хоче собі
хати будувати, і розпозичає зароблені гроші таким
людям, що ніколи їх не віддають... І що пиячить, забуваючи
про сім’ю і про Бога... І що з товаришами разом
напившись плаче, співаючи про „п’яницю гіркого". А в церкву
ходить тільки двічі на рік: на Великдень та на Різдво. І
таке траплялося найчастіше коло обіду або коло вечері. І
батько тоді, ніби перший раз бачучи своїх дітей, і ніби
не почувши всіх дорікань своєї дружини, придивлявся до
тих істот, що разом з ним їли, і світячи своїми ясними
сірими очима, і ховаючи усмішку у довгих та кудлатих
вусах, говорив:
— Я від світання ло смеркання їздю по селах та по
економіях, справляю у пана свою службу, і людей заря-
• то вую, як лиха година ударить їх товаряку. І не знаю, що
воно у тебе тут за турки ростуть... І якщо воно
поводиться, як скотина, то воно, оце людське сміття, мабуть,
якась скотина і є. Тут уже я нічого не зроблю... Не
слухає твого людського слова — хапай першу поліняку і
періщ по чому влучиш... По вухах, по голові, по животі,
по спині... По чому влучиш... А братиметься якесь із
тобою вручки, скажи мені, і я з ним теж візьмуся вручки
і скрутю з Божою допомогою та з доброю полінякою
якомусь в’язи... І може збільшиться у пеклі якимсь
чортом. А якщо у Бога ангели похожі на моїх дітей, то
збільшиться на небі одним ангелом.
І мати замовкала, і мовчки втирала сльози, що
котилися із очей великими краплинами по лиці І мовчки,
плачучи, мила посуд, а потім ішла десь у господарство і
десь за повіточкою під стіною, чи між соняшниками
281

ставала навколішки і кілька разів прочитувала “оченаш"
і “царю небесний", а потім починала імпровізувати
молитву, яка, на її погляд, краще підходила до діла:
„Я в тебе, Боже, багато не прохаю, а тільки те, що ти
можеш мені зробити своєю ласкою, і без мого
нещасного прохання... Якщо трапиться лиха рука на моїх дітей,
то нехай вона не має сил поперебивати їм кості і в ногах
і в руках... Щоб не були каліками та щоб мали силу
навіть тоді, коли почнуть людські вороги ще й орати
бідними людьми".
І знов усякий дріб’язок для них споготовляла, і
мовчки обходила всякий примус, який би спонукав її дітей
до роботи. І навіть забувала, які дні над її головою
проходили разом із сонцем, бо одуріла від клопоту та
самоти. І сусідки це знали і приходили до неї перед
святами тай казали, що завтра не можна робити, бо
неділя, чи там якесь інше свято.
І діти росли неграмотні і незвичні до роботи і до того,
щоб слухати поради чи якогось розумного наказу. А як
попідгонилися вгору, то їх і порозгонив жах московської
диктатури по Україні у такі місця, яких стара мати і
вимовити не вміла. При ній лишився тільки Мадес, який
московські перемоги над Україною прийняв собі, як
пророкування добра, а розумнішим людям від нього, як
належну кару за те, що вони розумніші за нього. І він
одружився і став запомишляти матір’ю, неначе якою
худобиною. І ось її вже немає. І жаль стис горло Івану
Овсієвичу:
— Навіщо вона жила? І кого виглядала, і кого
вигодувала?.. І яка їй була за це дяка чи словом, чи поглядом,
чи якоюсь погрібною подарованою річчю? Ні дяки, ні
співчуття... Як деревина самітня, як висохла билина, яку
ворона чи сорока несе на своє дерзке гніздо. Яке
страшне і безіменне життя!.. І яка порожнеча на тім місці, де
людина має в запасі слова: Бог, Правда, Справедливість!
І де є ближче від цієї порожнечі до світової і вимріяної
людьми Правди? Чи звідти, де мати не мала сили і не
вміла вести своїх дітей у своїй волі? Чи звідти, де
страшне лихо московської диктатури скувало, неначе мороз
води, нещасних людей у одну безрухість закам’янілого
282

настрою від переляку, аби він, сам себе переживши, став
містичною силою, на якій мала б триматися майбутня
людськість у московських лапах?
Це було в 1923 році, в жнива. Червоноармійські
московські частини переходили Черкаський повіт і вбивали,
арештовували і катували тих, що були у зв’язку з неви-
ловленими ще повстанцями. А Іван Брус тоді був у
Києві перший рік за студента і якраз там і жив. І ось одна
частина туляків зайшла в село Куцівку. І в сільраді по
списку, який мали з собою, стали вимагати людей
причетних до повстання. І назвали тоді Бруса і шкільну
вчительку, Сіму Покальчук. І її негайно привели із
школи і за вимогою червоноармійців заперли в холодну. І
шатнулися по селі, аби скликати людей дивитися, як
будуть карати “бандитку". А через те, що населення було
в полі на роботі, то до сільради прийшов тільки голова
організації незаможників. Москалі вдовольнилися і
запропонували йому бути присутнім при покаранні дівчини.
І голова незаможників спитався політрука:
— А хіба вже суд відбувся, що вже говорите про кару?
І той з притиском йому зазначив:
— Ще тоді відбувся, коли сформувалася перша
частина червоної армії, щоб іти з Росії на українських
куркулів. А вас ми хотіли сьогодні скликати, щоб ви виявили
з нами солідарність. А раз вас нема нікого, то ми тут є,
щоб довести свою справу до кінця.
— А якою ж карою ви покараєте арештовану дівчину?
— спитався знов голова сільради.
— Ми ще не знаємо. Це буде залежати цілком від
наших червоноармійців. Ми вирушимо від вас уночі. І
по дорозі ми зупинимося для виконання екзекуції коло
сільради...
І стурбований голова незаможників запитався
востаннє:
— А хіба можна бути справедливим до дівчини, не
спитавшися в неї ні одного слова про справу?
І політрук, глянувши на нього насмішкувато,
запевнив:
— Якби ми були справедливі до бандитів, то вони б
не були бандитами... Ми вас не силуємо. Можете й не
бути на екзекуції. Ідіть собі
283

І політрук лишив сільраду.
Справа розмови відбувалася перед вечором. Сонце вже
було за Костяченковими вербами і тіні від них
затемнювали увесь вигін перед сільрадою. Тільки ще вона сама
світилася однією половиною причілка та коло неї в дворі
червона пожежна машина блищала піднятим кінцем во-
докачного коромисла. І незаможник вийшов із сільради
і, примостившись на ґанку, почав чекати, що воно буде.
У сінях сиділи на двох ослонах озброєні чотири червоно-
армійці і гляділи дівчину, заперту в холодну. І настав
вечір, потемніла сільрада і в її дворі погасло коромисло
на пожежній машині. І один з чотирьох червоноармійців
підійшов до незаможника на ґанку і звелів:
— Ей ти, слиш? Правалівай атсюда...
Незаможник не зрозумів. Тоді червоноармієць випнув
наперед рущницю, неначе споштовившись до стрілянім,
крикнув:
— Правалівай, ґаварят!..
І незаможник, зрозумівши тепер, чого від нього
хотять, відійшов від ґанку у протилежний бік до людської
садиби, бо вже політрука не було, щоб змагатися за
справедливість. І під людським двором незаможник став
чорніти, неначе стовп обгорілий на руїні.
І враз почулася із-за верб маршова музика, гавкіт
собак і тупіт москалів. І незаможник швиденько покинув
своє місце і зник між хатами у темноту вулиці. А музика
і душ півтораста солдатні зупинилися на вигоні перед
сільрадою під вигук:
— Стій!..
І зараз же на ґанок сільради вийшли два червоноар-
мійці, кожний з ліхтарем. І залунала нова команда до
озброєної частини:
— Вільно!.. Всі в коло!..
По боках частини стали з’являтися селяни і ставати
то коло ґанку, то під тинком, то осторонь від загальної
тисняви людей. І розітнулася знов команда:
— Перше півколо... круг... ом!
І все коло нашорошилося обличчями до ґанку. А на
ґанку вже стояв ззаду ліхтаревого світла політрук. Він
почав говорити, і його лице, і постать були у темряві,
284

тільки блищала бляшана зірка на будьонівці та пряжка
пояса на животі:
— Товариші, вам не треба нагадувати про те, яке
велике зло роблять нам повстанські банди. Вони гірші
від найлютішого звіра. Бо звірі тоді небезпечні, коли
випадково з нами зустрічаються. А повстанці шукають
цієї зустрічі, але так, щоб напасти не нас ззаду. І не
шкодують ні поранених, ні хворих, які самовіддано
робили нашу загальну російську справу і опинилися
тимчасово у бездіяльності І ви мусите бути жалісні до своїх
товаришів, і мусите бачити і свій завтрашній день...
Перед наші очі зараз ведуть бандита, і ваше діло згадати
про робітничо-селянську Росію, і від щирого серця
зробити вирок бандитові... Увага! Його зараз ведуть...
І справді саме в цю мить два червоноармійці вивели
попід руки з сіней сільради дівчину на ґанок. І ті, що
тримали ліхтарі, підняли у рівень з її обличчям світло.
Голова її була без квіток і стрічок Коса самотньо
злягалася від потилиці на спину. Тільки рукави сорочки
пишно майоріли мережками із-під чорної корсетки. Обличчя
було простеньке, ніби дитяче, і дивилося перед собою
так, неначе впізнавало між натовпом у вечірній темряві
свою ласкаву долю. І здавалося, що воно б засміялося
сміхом, яким зустрічають діти прихильну до себе увагу.
Бо ж Леся Українка і для неї написала слова:
— Я на гору круту кам’яную
буду камінь важкий підіймать,
і, несучи вагу ту страшную,
буду пісню веселу співать.
Та назустріч молоденькій патріотці і нашій Великій
Поетці все повітря здригнуло несамовитим і диким
ревом задоволення, що виявилося московською піснею:
— В сєлє малий Ванька жіл,
Ванька Таньку палюбіл...
Тпру, ну, га-го!
Тпру, ну, га-го!
Рев, свист, тупання ніг і плескіт у долоні.. Якби
табун вовків, табун собак-вовкодавів і з десяток бузівків
телят змішалося у один клубок звуків і боротьби, то
таким би жахом не війнули на людину, як це сталося від
285

москалів під літнім вечірнім небом перед сільрадою на
Україні
І два червоноармійці спустили вниз ліхтарі, а другі
два повели оглушену переляком дівчину до червоноар-
мійського кола. І розступилося воно, і впустило водіїв і
дівчину до себе в середину і замкнулося. І вся солдатня
без команди повернулася очима в центр. І в ту ж мить
верескнув повний несказанної розпуки крик молодої
українки. Але його заглушив спів великої кількості пітних
та розгарячених горлянок:
— З под города ідьом,
за Дунаєм турка бйом!..
І спів плигав під зоряним небом то ревом
жорстокосте, то реготом перемоги, то свистом нахрапного шалу. І
ця душогубська оргія крику, реву, свисту тяглася,
мабуть, з годину. Вона заглушила собою те, що коїлося
всередині кола. А навмисне для цього призначені
озброєні москалі, порозганявши селян від страшної екзекуції,
що глушилася ревшцем, ходили навколо кола і стерегли
жах, що уставав цинічним та роз’юшеним ґвалтом до
зоряних небес. А село мовчало ще тихше, як у надрах
кам’яних гір сон майбутніх катастроф. Тільки собаки у
близьких городах та дворах аж пінилися гавкотнею та
виттям. Нарешті ревшце звіроти затихло, знов
розступилося коло, і винесли два червоноармійці з його нечус-
твенну дівчину і, піднісши її до тину біля пожежної
машини, перекинули її у пожежний двір. Дівчина впала
на землю, не ойкнувши і не застогнавши. І почулася
команда:
— Станавісь!.. Равняйсь!..
Небо було зоряне й тихе. Тільки цілу ніч собаки
валували по людських городах і по дворах, але на вигін до
сільради не наважувалися вибігати. І сільрада, і
пожежний двір мертво німіли. А там, де було “коло"
московської солдатні, лежала пожмакана корсетка, та хазяйки її
з-за тину не видно було. І тихо темніли на Костянченко-
вому березі верби і високі явори. У них коло коріння
лежав чорний туман ніби для того, щоб хтось подумав,
що мертву українську дівчину якби шукати, то й там
можна було б знайти. І не рипали хати ніде тієї ночі, і
люди були, ніби невидимки тієї ночі.
286

А на другий день сільрада обшеською грабаркою
відвезла на кладовище самотню українку і сховала без
ніяких відправ. Навіть родичів не сповіщали. Дарма, що
вони жили в недалекім селі, Калинівці
Після цього село і сусідські села мали що говорити,
мабуть, з місяць. А брати і сестри Івана Овсійовича, як
зачули про таке та ще й про те, що у сільраді червоно-
армійці питалися і за Івана, то вирішили, що і їм так
може накотитися якесь лихо. І зійшли з рідного двору у
сусідські села перебути поганий час. Та й забарилися
так, що тепер не мали змоги з’явитися навіть на похорон
матері
І чи після такого об’єднання України з Москвою міг
бути якийсь клопіт у Мадеса про батька і про те, що
грамотний брат живе напередодні того, аби бути
оголошеним бандитом... І що йому у рідній землі будуть двері
відчинені тільки для виходу на той світ, а для входу
тільки у тюрму? А про інших братів і сестер нема чого
говорити, бо яка мати мертва чи жива може зібрати до
себе, хоч на хвилину, тих дітей, що москалі розженуть
по світах та по шляхах? Від материного горя ще можна
уявити собі далечінь, яка кінчається Богом і вимріяною
правдою. А від московської волі, що веде українських
дітей по закривавлених шляхах дійсности, немає
можливосте навіть подумати про якусь далечінь, яка кінчається
Богом і вимріяною людьми правдою, та ще й з тією
господарською дійсністю, де самотня і прив’язана
скотина не тужила б ревом із повітки за статечною та
дбайливою господинею.
ГЛАВА ТРЕТЯ
ІВАН ОВСІЄВИЧ І БАТЬКО.
І враз надворі почулася хода людини, і Іван Овсієвич
перервав думку і геть чисто став іншим: інший настроєм
і такий до тих думок, що ішли, як і той птах до своєї
пір’їни, яку згубить. І справив він свою увагу на те, хто
йде. Такий душевний рух, як цей, міг виробитися тільки
безугавною обережністю із словом у тих обставинах,
се287

ред яких він жив у Києві. Може він би і спокійніше
закінчив своє думання, якби від нього передбачалася
якась реальність, а то його психічні рефлексії ішли, ніби
для того, щоб виправдати сум про тяжку для його душі
ситуацію. Людина, коли ховається із словом, то й думки
тієї цурається, що проситься у слово, і заводи носить у
своїм зовнішнім виразі відбиток якоїсь приречености, а
разом і маніакальности.
Тай оглянувся він навколо себе, ніби для остаточного
заспокоєння. І аж тепер він помітив розташову тієї хати,
у якій він був. Вліво від дверей була піч і лежанка
впродовж печі у куток, і відрізнялася від стіни такою
смужечкою простору, аби тільки можна було боком пройти.
На лежанці лежала постіль, упорядкована на день. А
вправо від дверей, попід самою стіною стояв маленький
ослончик, торкаючися своїм кінцем лівого боку високої
із соснових дощок шафи. І від того, що юна була не
фарбована, то мала вигляд кольором дуже давніх дверей
коло якогось льоху. Вона була замкнена на колодку,
із-під якої виднілася велика і кругла сургучева печатка з
двома мотузяними хвостиками. Напротив неї, під другою
стіною білів під скатертиною столик. На нім нічого не
було, але під ним лежав чемодан, уже обкручений
мотузкою, видно, для від’їзду його хазяїна. Піч була заслонена
і перед її припічком бовванів маленький стільчик на
трьох ногах. Долівка була земляна, нерівна, і давно
мазана, але чисто заметена, а віник лежав доладу покладений
при стінці лежанки. А в сумній височині над столиком
висіла дуже давня, аж черюна, невелика ікона Спасите-
ля. На ній виразно блищали тільки худі щоки Божества
і над ними невиразно темніли плями очей. Та ще внизу
на ній, під Спасителем, жовтіла Адамова голова на двох
перехрещених кістках. Із-за ікони з одного боку
стирчали дві маківки, притримуючи край біленького рушничка,
яким завішена була іконка... І все було тут мовчазне і
нерухоме, неначе трималося в своїй нерухомості
сургучевою печаткою, що висіла коло колодки на шафі
Аж рипнули двері, і в хату увійшов середнього зросту
чоловік — сухий, сіроокий і зарослий аж до очей рідкою,
288

русявою борідкою, яку на два боки розтягали великі,
довгі вуса:
— Добридень, бо я тебе ще сьогодні не бачив... —
обізвався той, що ввійшов.
А Іван Овсієвич, не відвертаючися від вікна, відповів:
— Не бачилися, тату...
Ця відповідь, видно, вразила старого чоловіка, і він
зараз же сів на ослінчик, при самій шафі, і з болем в
голосі спитався:
— Ти сьогодні хочеш їхати?..
— Сьогодні
Була суха і коротка відповідь молодої людини, що все
у тій самій вистаті, не повертаючись від вікна, з
виглядом тяжкого смутку, стояла. А батько правою рукою, яка
стала тремтіти від осереднього хвилювання, почав від
бороди натягати вбік довгий вус і говорити
переривчасто:
— Сину... візьми мене з собою в Київ... Я тут швидко
умру... Там же є усякі лікарні для скотини... А ти знаєш,
я умію ходити і рятувати усяку твар... Я не буду тобі
тягарем, і не буду над душею тобі нависати, сину...
І син раптово повернувся до батька і став дивитися на
нього. За всі три дні аж тепер був уважний до батька.
Оце повернувшися, він помітив у всій його сидячій
постаті якусь несказанну зміну тієї людини, яку він завжди
уважав своїм батьком та ще й людиною рішучою і
нап’ятою завжди якоюсь невгасимою енергією волі. Він як
оце приїхав, то не дуже придивлявся, до батька, бо брат
Мадес наговорив, що старий п’є безнастанно горілку, і
що люди з кожного села, у якому він лікує скотину,
привозять його додому, неначе мертвого від горілки, і
зносять, і кладуть коло призьби перед хатою ще непо-
рушнішого від деревини. І батько там лежить до опри-
томлення. А потім сам устає, уточується у хату і вже там
долежує свого п’яного чаду. І Іван Овсієвич, тепер бачу-
чи у батька очі не то повні сліз, не то хоробливого
сльозіння так, що він ніби не бачив навіть, з ким
говорив, — став ще пильніше вдивлятися в образ рідної
людини.
На ньому старенький чорненький піджачок і такі самі
289

штани, управлені у вимазані дьогтем чоботи... Мабуть,
ще перед похороном вимазані.. І двовуха шапка у лівій
руці на лаві, перекинута дном угору, говорили страшною
і безгласною мовою про якийсь душевний і незносимий
тягар, а не про пиятику. І в Івана Овсійовича аж тепер
мигнув у голові сумнів щодо правдивосте братових ін-
формацій. Він знов у цій жалюгідній постаті упізнав ту
людину, яка ніколи не доведе до того стану, про який
йому розповідали. Вони, видно, надіялись, що гість з
Києва прийме батькову хоробливість за наслідки
пияцтва. І син сквапно дістав триногий стільчик коло печі і
поставив на те саме місце, де він тільки що дивився у
вікно, і сів проти батька тай спитався усім болем смутку
і співчутливосте:
— Що таке, тату?
— Візьми мене в Київ... Раз там є великі школи на
все, і на скотину, то я там знадоблюся і не буду тобі
завадою... А тут я пропаду... Ти чуєш?.. Ото реве корова,
заперта зранку в хлівці. Вона хоче води, а якби повіточка
була відперта, а я взяв та й дав їй води, то Мадес не дав
би мені просвітку цілий день. Він каже, що я хочу його
худобину отруїти... І то дивися ти, і приходить людині
отаке в голову!.. Та хіба ж то він її й придбав?.. Та то ж
мені Макіївські люди дали теличкою за те, що я їм
колись. позичив грошей. А вони не мали зароблених, то й
віддали мені теличкою... Тай чого варті тепер оті гроші?..
І я тому її віддав на хазяйство. І тепер, дивися ти,
сходить просто з двору з жінкою, а скотину запирає,
щоб я варився від світання до смеркання отакою
невпорядкованістю...
— Тату, це для мене не зрозуміло, і я силуюся все
збагнути і думки холонуть...
— Та й де ж його новій людині все взяти до тями?..
Він дуже давно злигався з отим комуністичним підгеку-
вачем, Маздиґоном. І ще, як мати наша була жива, то
він і її ні в що не ставив, і мене... Ну, наче тобі
переробили собачі душі людську натуру!.. Але ми тоді з матір’ю
ще якось не давалися на поталу... Ще вдвох сходилися і
говорили, що треба разом умерти, щоб не поневірятися
на чужих судилищах у своїм дворі... Бо ж якби не
кому290

на, то хіба б Мадес додумався до таких штук із своїм
батьком?..
— А ви горілки не п’єте?..
Спитався син з якимсь жорстоким притиском, ніби
не кладучи свій присуд ні на брата, ні на батька. І
батько враз вирівнявся сидячи. І впала шапка з лівої
руки додолу. І подивившись на ікону Спасителя так,
ніби у нього мигнула думка взяти Бога у свідки, а далі,
упершися своїми очима у синові очі, крізь гіркий усміх,
що заворушив вуса у бороді, промовив:
— П’ю... І поки мене люди не минають, я тієї чарки
не минатиму, що від них простягатиметься до мене.
— І вони вас нечуственного привозять додому?..
Та тут уже старий устав і таким голосом, що виходить
із того серця, яке тут на землі всякі суди касує і не
сподівається ні від кого якоїсь правди, вигукнув:
— Ну, розсобачої душі душа!.. Добре вже мене
обійшли своїм висвячуванням!.. Та чи ти коли-небудь, як
жив дома, бачив мене таким, щоб я не своїми ногами
ішов до хати?.. Та ж ти добре ще пам’ятаєш, як я
напивався і ніколи було не іду якимсь возом, а завжди своєю
конякою та ще й верхом... Я ж тоді об’їздив цілий
район, лікуючи скотину, і якби я не мав на плечах
голови, то мене б і моя коняка не носила на спині
своїй... То невже я зараз, по-твоєму, на старість, перед
своєю погибіллю, можу втратити голову?.. Я напиваюся,
але люди не помагають мені триматися власними ногами
за цей нещасний світ... І сорому людського я на свою
совість ще не покладав, і ще не зневажав своєї і
людської слави!..
І син після останніх слів рвучко нагнувся і дістав
батькову шапку з долу і, поклавши її знов на лаву,
промовив схвильовано і стишено:
— Тату, сядьте... Я більше ніколи вас не образю цим
у цій вашій хаті... Я вже все знаю про ваше пияцтво...
— Знаєш...
Прко прогомоніло на всю нашорошену хату.
— А чи ти знаєш, що оце за печатка висить ось коло
колодки на моїй шафі, з моїми ліками?.. Бачиш?.. То як
же ж ти можеш казати, що знаєш моє пияцтво?..
291

І син йому перебив:
— Я сказав так, щоб ви зрозуміли, що я страшно
шкодую, що випустив таке слово із вуст, бо я не вірю
жодній поголосці, що йде супроти вас...
— Сину, сину... Чи ти віриш, чи не віриш, а я знаю,
що я такий, який є у тих чутках, що про мене навмисне
пускають... на те, аби без ніякого шелесту забрати усі
пляшечки ось із цієї шафи...
І він ударив злегка долонею по дверцятах сховища
своїх ліків і провадив далі:
— Оця комуна, оця “народна власть" увійшла у стач-
ку з пекельними силами і випустила на нашу землю із
самого споду людської злоби найлютіших собак у образі
людей, щоб вони нас ось тут, на землі, домучили, не
допустивши і до геєнни огненної... Бо скажи ти мені, на
милість Божу, як назвати оттакі підгравности та
лиходійства, що вони коять... Ось учитель сільський, Маздиґін...
Що я йому заподіяв?.. Але не встигли незаможники
зіп’ятися доладу на силу, як уже він звернувся до людей,
щоб відібрати у мене мої ліки, бо я, мовляв, не маю
права лікувати скотину... Бо я самоук!.. І коли я таке
почув і побачив, що то воно таке говорить із їх печінок,
то я вже знав, що відберуть... І не гаючися ні хвилинки
майнув у Ташлик, до Сергія Сергієвича... Ти його
знаєш... Він людський хвершал, а краще орудує за когось
іншого й не такого, як сам... Тай кажу до нього:
— Заберіть у мене мою ветінарську аптечку...
А він подивився на мене сумно тай промовив:
— А хто ж буде людей рятувати? Тай з чого ви будете
жити?
І я йому зараз усе й розповів, а він, недовго думаючи,
приїхав до мене і вибрав ліки, які йому найпотрібніші
були... А ти знаєш, що він уміє так само до людей, як я
до скотини, тільки, що більше грамотний і більше
знається із людьми вченими. І що ж він після цього робить?
Іде в Черкаси до ветінарного лікаря Фігуровського і
повідомляє його про мою справу... І їде в Городище до
ветінарного лікаря Бровенка і те саме робить. І аж накі-
нець усього їде в Шполу до якогось жида, теж
ветінарного лікаря, і його підбиває. І їздять вони втрьох до
292

Сергія Сергієвича в господу. А в нього вже були якісь
повітові голови сполкомів... І всі вони гуртом на підставі
свідків з околишніх сіл виробляють мені документи, що
я маю праю лікувати без усяких заборон людську
скотину скрізь, куди тільки не поїду. І пошесті, і нещасливі
случаї, і хвороби від слабкости організмів. Я тобі про це
писав разом із Шелестіяном у Київ... Там у нього є
донечка Гапуся, та така грамотна... Отож її писання ми
до тебе й послали, та, видно, ти його від нас не
одержав?
І почулася глуха відповідь:
— Не одержав.
— От бач, як про нас дбає народня власть... І, Боже
мій, що то у мене за Великдень був... І люди були, їй
Богу, як подуріли, бо як приїхав я в Ташлик до Логвина
Кагамлика... У нього була кобилка здулася... То,
повіриш, людей понасходилося, неначе на весілля, або на
похорон. І майже кожен прийшов з барильцем під
пахвою: той з самогоном, той з брагою, а той з медом... І,
як перед Богом кажу, три дні пили та гуляли, аж хата
тряслася і, мабуть, долини та яри гули... І Логвин Кагам-
лик зробив рами до нового мого документу та ще й
похварбував їх, неначе золотом. І п’яні, невіри,
почепили у рамах документ на стіну у нього тай почали
вигукувати:
— От де наш Гетьман... Оце так, так, слава тобі,
Господи, наша взяла!.. Ге-ге, правда, хоч би була і
кам’яною горою, і то якби її вкинути навіть у море, то юна
б випливла із дна, неначе та пліточка!
Отаке було, насилу я відтіль спровадився додому. Але
вони, що то п’яні, винесли мені до коняки мій документ
з перев’язаними через плечі рушниками... Ге-ге... І дома
я на другий день повісив сюю документацію ось тут, на
цій стіні, над шафою з ліками... І вже не журюся, знов
за сює. Помагаю людям, і люди до мене добиваються з
усіх закутків повіту. Ба, приїздю я якось вечором додому.
Розсідлав коня, поставив у хлівці, узяв сюю торбу з
лікарським причандалом і входю у сюю цю хатину... Аж
гульк: немає на стіні моєї документації. Я торбу з рук та
мерщій у хату до Мадеса. Аж він стоїть коло стола, а
293

край столу сидить Маздиґін і мовчки посміхається,
поглядаючи то на мене, то на сина. Я до Мадеса:
— Куди це ти дів із стіни мій дозвіл на лікування?..
А він:
— Який дозвіл?.. Хіба то, каже, дозвіл був, то, каже,
була боржуазна путьовка в села каламутити темне
селянство...
І сміється так само, як і Маздиґін. Я втратив силу
стояти і сів на лаву і дивлюся на ці дві людські подоби
і мовчу. І так мені важко, неначе мені всередину відкі-
лясь упало два пуди холодного олова. І повіриш, я
перший раз у житті не розсердився, бо їй-богу я просто
побачив, що це сунеться страшна земляна гора засипати
людей, і мене вже першого дістала своїм важкелецьким
груддям... Ні говорити я не міг, ні щось робити, щоб
вийти і не дивитися на свою біду. Аж заговорив
Маздиґін і опам’ятав мене так само, як, мабуть, опам’ятовує
кат засудженого на смерть, показавши йому вірьовку, на
якій за хвилину нещасний буде теліпатися:
— Так що, дядюшка Овсій Юхимович, пора вже стати
з “гетьмана*1 тим, чим ви є... Я прийшов запечатати
ліки, якими ви помилкою користувалися. Вони народні
і їх забере хвершал Онопрейович, а хоч ми візьмемо і
відвеземо у район. А поквапитеся нам перешкоду
чинити, то ми з вами церимонитися не будемо... А тепер
віддайте нам ключі від шафи з ліками. Скотину будуть
лікувати образовані люди, а не такі, що й розписатися не
уміють.
Ключі були при мені, і я кажу:
— Ніяка людина не віддає свого добра оттако, з
доброго дива. Хочете ключі, товаришу Маздиґоне, то беріть
їх самі. Вони в мене ось тут у цій кишені, бо вам тільки
так брати їх годиться, а не з людських рук...
Він перестав сміятися, і встав від столу та й до мене.
Я й собі встав. І він, мабуть, щось помітив у мені, бо
зупинився і звернувся із словами до Мадеса:
— Мадесе Овсієвичу, мені брати так не личить. Ви
свої. Візьміть ви у свого батька ключі від народиього, а
через те і від вашого добра.
— Що, совість знайшлася і в вас?.. Добре, кажу, бери,
Мадесе, ти...
294

А він зараз же швиденько до мене та ще й додав:
— Не злякаєте.
І тільки що хотів у кишеню руку пхати, і я не
витерпів, я забув, що це насунула Божа кара, супроти якої
немає рятунку... і правою ногою я його як ударю під
коліна, а він навзнак так і впав, а я вихопив ключі з
кишені і аж брязнув ними об морду свого сина, і сам
вийшов, і хрьопнув дверима...
І хто з них перший узяв ключі я не знаю, але вже їх
у мене немає, і печатка, бачиш, сургучева висить коло
замка...
— Становище страшне... — луною стривоженої душі
відгукнувся Іван Овсієвич.
— Страшне, сину... — притакнув і батько та й ще
додав жалю:
— А найстрашніше для мене це те, що ти за всі три
дні і словом не згадав про всіх твоїх братів і сестер...
Адже ж із них, крім Мадеса, ні одного не було на
похороні І я, прийшовши оце зараз до тебе із своїм
проханням почуваю, що ти нам усім страшно чужий, і почуваю,
що я від тебе матиму таку допомогу, як і від того
ворона, що пролітає над нашими недомученими головами... І
через те у моїй голові іде непотрібний шелест... А може
і он як потрібний, про те, що ти такий самий, як і ці,
які мене грабують. Тільки що ти в Києві і на нас лише
націлюєш оттаку тлю, про яку тільки що була мова. А за
те, що я говорю, почуваючи таке, догани мені добрі
люди не складуть, бо я ж якийсь батько... І до останньої
миті не дозволю своєму серцю вимовити вголос, що
дитина моя тварюка і мерза гірша, ніж та, що до чобіт
пристає...
— Я думав, тату, що вони всі дссь поблизу і що були
юни на похороні.
— Ні, юни не були. Старший у Кривім Розі, а Кале-
ігик на Донбасі, а Пріська дссь повіялась аж у Бориспіль.
Тільки Наталка у Буді замужем, але тепер лежить хвора
і не здужала прибути в останній раз побачити матір...
Але син зараз же устав і почав ходити від стола до
лежанки. І те, як він осередньо хвилювався, говорило,
що йому дуже боляче бачити все, що батько бачить, і
295

все, що батькові не видно. І нарешті він витяг із кишені
гімнастьорки, що з лівого боку, якийсь пакунок з
папером і став перед батьком і схвильовано промовив:
— Коли людина живе у небезпеці, то ніколи не
помічає, як час міняє навколо неї світ. Два з половиною
роки — це ж ніщо, а як страшно у мені похазяйнували.
Тільки вражіння колишні у мені ще живі, а сьогоднішній
і позавчорашній день б’ється об них, неначе хвиля
широких вод, і ніяк не здолає відкинути їх, щоб і самим
стати вражіннями для моєї думки. Ось ви сказали про
братів і сестер, і сказане вами для мене справді чуже, бо
незнане... Але ви, тату, мені видніші крізь це незнане, і
я бачу вас у такім самім стані, як і себе. Цебто таким
самим, як і я. Ви прохаєте взяти вас у Київ від страшної
дійсности, а я тікаю з Києва від страшної дійсносте. Я
ще перед смертю матері зібрався тікати за кордон від цієї
шахрайської влади. І як не важко мені це зараз казати,
але якраз ніби для того, щоб полекшити мені задумане,
я одержав вашу телеграму приїхати на похорон. І не
барився ані хвилинки. Зібрався і виїхав, щоб так само
негайно із похорону справитися за границю. І моя втеча
у Києві приховалася б за вашим і моїм нещастям. А
тепер не втечу... Ось бачите оці папери?.. Цей мій
останній твір, якого ніхто не зважиться друкувати у цім
бідолашнім краю. Хоч і я знаю, і ті люди, що творили
наукою підстави для щастя нашої Батьківщини, що цей
твір зараз не має собі рівного ні по думці, ані по силі
вислову. І він написаний про Україну. І я не маю духу
кидати Батьківщину, а себе рятувати заради твору про
неї. Бо ви, тату, тепер для мене є справжня Україна, і я
зрадником для неї не стану... Я не можу покинути вас на
поталу тому жахові, що нам з півночі кзцапи принесли...
І нехай я, тату, зараз себе обманюю, але без вас немає
мені шляху до втечі. Ми мусимо разом там опинитися,
куди я замірився сам.
Але тепер для спільної втечі треба прогаяти трохи
часу. Треба мені вернутися до Києва і там споготовити
ґрунт для нас обох... І ви вже витерпіть тут ще тижнів
два, три... А тепер треба з цими паперами дати раду. Я їх
назад не везтиму, бо у мене є якесь передчуття, що з
296

ними мені щось недобре буде. Треба їх тут заховати,
хочби навіть і в землю закопати. Бо, справді, якби мене
чека з ними упіймала, то і без суду, і без усякої огласки
десь би у землшці якогось Допру застрелили б... А твір
лишили б у своїх сховищах безгласним... Ні одного б
рядка не з’явилося б надруковано...
Розумієте тепер, хто на вас насилає тлю, і хто вашу
кров повертає супроти вас?..
І батько встав, глянув рішуче в очі синові і промовив
тільки двоє слів:
— Потривай хвилинку...
І хутко вийшов із хати в сіни. І чути було, як
заклацала якась залізяка чи об горщик, чи може об цеглину.
І чути було, як батько важко зітхнув і знов затупав назад
до хатніх дверей. І увійшов він у хату, тримаючи у руці
порожню бляшану коробку із-під того чаю, що колись
фірма Висоцького продавала його по півфунта, і залізну
швайку. Іван Овсієвич не раз бачив її ще хлопцем. Тоді
батько нею лагодили собі то сідло, то гнуздечку, то ще
якийсь потрібний дріб’язок. І не говорячи ні слова Овсій
Юхимович швиденько поставив коробку на стіл, а стіл
відсунув від кутка і там просто під іконою Спасителя,
ставши на обоє колін, почав енергійно копати швайкою
ямку. І Іван Овсієвич теж мовчки, хоч і здивовано трохи,
слідкував тямущим поглядом за батьковою працею... І
нарешті Овсій Юхимович розігнувся і попрохав:
— А дай но мені своє писання.
Іван Овсієвич подав. А його батько, не встаючи з
колін і тримаючи папери у одній руці, ‘повернувся трохи
боком і дістав бляшану коробку із столу, і все-таки, не-
випускаючи паперів з руки, розчинив узяту бляшанку і
всунув туди літературний твір свого сина. А потім
затушкував його накривкою і впустив у викопану яму. І почав
загортати... І чогось глянув знизу на сина. Мабуть, хотів
щось сказати... І вираз його обличчя завмер... Майже
прийняв кам’яну машкару, спотворену жахом. Іван
Овсієвич помітив, що перед оцією переміною його батько
попід столом був кинув погляд до дверей. Тай
повернувся миттю він і сам туди. Тай побачив відчинені двері і за
порогом брата, Мадеса, який мовчки спостерігав, що
297

робиться в хаті. Заклопотані конспіратори не чули ні
шуму, ні рипу дверей і допустили непроханого свідка.
Може Мадес їх крадькома і не відчиняв, може вони були
й не причинені?.. І от сталося тяжке, і неприємне, і
нічим не поправне діло.
Тягар мовчання від розуміння того, що вже все майже
пропаде завдяки страшному конфліктові батька з Маде-
сом, просто здавив двох людей до несамовитого оторо-
піння. Але все-таки і ця задушлива мара мовчанки
тріснула і ніяковіння від діла з кольором злочину ввійшло у
простіші і реальніші межі, коли заговорив Мадес:
— Тату, ви самі повезете Івана на станцію?..
— А хіба що?
— Та я бачу на візку упряж, то й запитався.
— А чого ж ти себе не запитався, чи скотина хоче
пити?.. Бо ж чуєш, як реве заперта телиця... Чи воно
чужа справа видніша під лісом, ніж своя під власним
носом?
— Ну, вже вас зачепи!.. Легше сусідову зорану гінку
переїхати, як з вами слово сказати...
Відповів Мадес і повернувся, і вийшов із сіней надвір.
Мабуть таки пішов до телиці, що увесь час не
переставала ревти, роблячи невеличкі мовчанки. Батько сидів на
ногах, виставивши обоє колін наперед, і мовчав.
І тепер Іван Овсієвич, коли залишився удвох із ним,
мовчки і зважливо пробрався за столик у куток,
нагнувся, узяв швайку, яка лежала коло свіжого насипу над
ямкою, і відкопав сховане. І з бляшанки узяв свій твір
назад у ту кишеню, із якої було його і вийнято. А
порожню коробку закопав і віддав швайку батькові. Батько
встав. Чого тоді Іван Овсієвич так зробив, я гадаю, що
він би не сказав нічого про це доладу, якби хтось був
про це спитав. Та батько, неначе знаючи, чого так син
зробив, повідомив його про цілком сторонню справу,
хоч і ґрунтовну для Івана Овсієвича:
— Піду споряжати коня в дорогу.
І вийшов... Але зараз же і вернувся з таким жалем,
який у його словах бринів скаргою на того, хто його
виявляв:
— Доведеться тобі, синку, ще у мене переночувати
298

одну ніч, бо Вигра зринула із конов’яза і вийшла із
повітки, і десь пішла у хліб. Це вже я знаю, що
доведеться шукати довгенько...
Син промовчав. Таке було враження, що він цього й
чекав. А батько тим часом потупав проз хату у широку
зелень хлібів, що розпросторювалась навколо хати
здавалося так далеко, на скільки хватало сонячного світла.
ГЛАВА ЧЕТВЕРТА
МАЗДИҐІН УЧИТЕЛЮЄ
Товариш Маздиґін був головою Куцівського парткому
і завідуючим семилітньою школою. Вона була
обгороджена сторчовим дощаним тином. У межі цього тину
входив і великий фруктовий садок, який ще колишнє
Земство насадило. Маздиґін у цій місцевості вже півтора
року. Разом з ним була приїхала і жидівочка років
сімнадцяти, і помагала організовувати у найближчих селах
комсомольські осередки. Її прізвище було Сіямська, а
звати було Маня. От вона спочатку, кажуть, правила
Маздиґонові і за дружину. Але недовго цей совєцький
пан тішився щастям з нею, бо приїхав якось її брат,
високий урядовець Чеки, і забрав у Київ сюю сестру. А
комнезам, шануючи у Маздиґона нахил до одруження,
приставив йому помагати у домашнім його хазяйстві
дівчину, українку, теж років сімнадцяти. Одначе швидко,
щоб не наробити дівчині сорому, товариш завідувач
віддав її заміж за одного комсомольця, Передерія, який
дістав за це двохрядну гармошку. Цей струмент
спеціально для цієї мети було віднято у селянина Вербокрута,
якого обвинуватили у агітації супроти совєцької влади і
посадили в “холодну". І він, просидівши там чотири дні,
і, щоб не сидіти довше, віддав по вимозі парткому,
Маздиґонові гармошку, яка призначалася учителям
вислуховувати у дітей голоси. І Вербокрута випустили, а
його гармошка стала засобом до урятування діючої
слави. Вона опинилася у Передерія.
Тай після цього товариш Завідувач, все ж таки не
можучи стерпіти самоти, знов наглядів у шостій клясі
299

чотирнадцятилітню дівчину одного незаможника,
одноокого Шелестіяна, і підбив її покинути школу і стати
йому в допомозі при його домашнім господарстві. Не
відомо, чи батько дуже протестував, чи ні, тільки всім у
селі стало відомо, що він перевів із шкільного хліва пару
коней до себе на хутір у менший хлів, і почав ними
господарювати.
Ці коні були відняті разом з бричкою у сільського
багатиря, Медяника. І бричка лишилася в шкільнім
дворі. І, коли траплялася потреба, Завідувачеві, товаришові
Маздиґонові, їхати на якийсь партійний з’їзд у друге
село, то Шелестіян брав у себе у дворі пару коней і в
шкільний двір приводив до брички і тут запрягав, і їхав
туди, куди вже було товариш Маздиґін звелить.
Шелестіян радянської влади не любив і ні до кого не
підлизувався, хоч і опинився ніби на службі у голови
парткому.
Сьогодні товариш Маздиґін, видно, був не
заклопотаний ніякими громадськими справами, бо був дома, і в
кухні ходив задумливо від сінешних дверей до стіни. А
сінешні двері, між іншим, були на ґанку. А Гапуся під
вікном, зап’ятім широкою занавіскою з простирадла, прала
перед маленьким кухонним столиком білизну. Вона була
спиною до стіни, до якої доходив із своєю задумою і
господар. На столику у тарілці лежало мило і стояла
коло тарілки засвічена гасова лампа. І вона ввесь час
здригалася від того, що Гапуся енергійно віджимала у
ночвах білизну. Вся зелена табуретка, на якій стояли
ночви, була захлюпана водою з милом. Маздиґін, прохо-
джуючися, поглядав і на лампу, і на дівчину. Здавалося,
його турбувало те, що здригалося світло. І нарешті він
спитався:
— Чи тобі вже води не треба?..
— Ні, я зараз повикручую, виллю воду надвір, і знов
понатираю, тай нехай лежать у ночвах до завтрього.
І сама розігнулася, дивлячися на Маздиґона. Вона
була в одній сорочці з закоченими за лікті вишитими
рукавами. Маздигін, глянувши на її руки, відвернувся,
ніби від несподіваного світла, яке вразило непривичний
його погляд. Гапуся помітила цей його рух і, напівсмію-
300

чися своїм широченьким ротом і веселими сірими
очима, закинула свою куценьку грубу косу, заплетену
червоною стрічкою, на спину. Він знов глянув, але тепер на
всю дівчину і став супроти неї тай сказав:
— І доки ти, Гапко, будеш оттака?..
— Яка?..
— Оттака дурна?.. Скільки вже часу я тебе морочу, а
ти неначе нічого не тямиш і не хочеш мене слухати?..
Гапуся перестала усміхатися тай спиталася не то з
насмішкуватим тремтінням верхньої губи, не то з
хвилюванням, яке завжди буває у молодих дівчат, коли вони
почувають себе безборонними і в обладі того чоловіка,
від якого вони викручуються довго і уперто, а він довго
і уперто домагається свого:
— Я вже знаю вас. Всі хлопці такі, як і ви. Але хлопці
завжди звичайні і слухають тих дівчат, з якими ночують.
А ви ніколи не слухаєте.
— А відкіля ж ти такого досвіду набралася, що знаєш
і як хлопці ночують, і як поводюся я з тими, що
ночую?..
— Ви таке мене питаєте, неначе це Бог його знає, що
за дивина. Всі наші люди і батьки, і матері до заміжжя ж
ходили на досвітки і підночовували із своїми гуляками.
Так і ми робимо, і все добре знаємо і без школи.
— Ні, ти мені скажи, відкіля ти знаєш, як я поводюся
із своєю ночувакою?.. Бо ж ти ще зі мною не ночувала...
І це вже мене дратує. А я ж парубок, хоч і такий, про
якого співають:
„Огірки — жовтяки,
старі хлопці, як бики“.
А ти дівчина, і не хочеш слухати, хоч я добре знаю,
що ти ночуваки в селі не маєш... Ну, скажи, хто тобі
сказав, як я ночую?
— Ніхто не казав.
— Як не знаєш, то й не мели чортзна чого... Чи може
щось поміж людьми патякав Передерій?..
І, Гапуся, неначе злякано, знов швидко нагнулася до
сорочок і стала якось нервово довіджимувати їх і
складати на стіл на простелений для цього рушничок. Вона
мовчала. А Маздиґін, постоявши ще хвилин зо дві,
зро301

бив крок до неї і взяв її енергійно правою рукою за ніс
і притримуючи лівою дівчинину потилицю разом з
косою, підвів їй голову. І вона станом випросталася, і
почервоніла, і дивилася поверх його руки йому в очі. І
він мовчки випустив її ніс, і взяв її голеньку руку коло
ліктя і почав її гладити правою своєю рукою,
примовляючи:
— Гапусю люба, Гапусю моя маленька, скажи мені,
що ти чула про мене? Бо то ж дуже недобре буде для
мене, як почнуть голосно верзти про мене всяку погань.
А я ж учитель і голова парткому. І мене можуть і з
школи нагнати... Скажи мені, моя дівчино?..
Він був високий з м’ясистим і в’ялим від солодосної
ліні обличчям. Очі мав сірі, великі, але завжди
примружені напівсонною котячою флегмою, і через те вони
позначалися між повіками невеличкими щілинами.
Тільки тоді він розтуляв повіки на всю широчінь, коли
траплялася якась несподіванка, або кінець якогось діла
довершувався чи починався. Ходив він завжди у чоботях і
в синіх штанях і по-московському у верхній сорочці на
випуск, і підперезаний кавказьким черкеським пояском.
Чуб мав жовтий і вгору довгий, і завжди підстрижений
під польку, але який ніколи не тримався купи, а завжди
розпадався на дві половини, утворюючи широкий і
плисковатий проділ. І все це разом творило вигляд його
голові сповнений нехлюйства і безсоромної затяганнос-
ти. Ще й чогось у нього завжди була мокра пляма на
сорочці посеред спини, поміж плечима. І звідти смерділо
потом, який нагадував пах тієї щетини, що жиди колись
продавали із здохлих свиней.
І зараз він, говорячи і гладячи Гапусину руку, був
нахилений до неї, і чуб йому, спадаючи на виски,
вирізняв блискучі щілини його ласих очей. Дівчина аж
мінилася своїм обличчям: то блідла раптово, то жахливо
червоніла, але не відводила свого погляду з його обличчя,
ніби зачарована. Але нарешті вона вирвала руку і
відступила під стіну тай проказала:
— Не зачіпайте мене, мені легше буде казати.
І він її не ловив, але, у попередній вистаті
лишаючись, наполягав:
302

— Ну, кажи, кажи... Це дуже важливо... мені, Гапу-
сю...
І, зітхнувши, поправив на лівому виску чуб, і обіперся
правим стегном об столик. Він чекав. А вона
пополотнівши, але силкуючися себе перебороти, стала
белькотати:
— Це баба Якимиха розповідала жінкам тай я чула...
Вона казала, що Передерій у дворі Вербо крута п’яний
від самогону на порозі хатніх сіней вигукував: „Він
думає, що я дурний. Він думав, що я не розберу, чого він
у вас одняв гармошку... Він, собача душа, осмалив мою
жінку раніше від мене, і мені дав вашу гармошку, щоб я
собі награвав та смалятини не чув. Нехай, — каже, — ще
трохи порозкошує, нехай підожде, то ми йому справимо
не таку смалятину...
— Це він так казав?
— Щоб я з цього місця не зійшла, як усе те неправда,
що я кажу... Хіба що баба Якимиха брехала?.. Але ж ні:
вона стара і богобояща жінка.
— Якщо’ він таке робить, то він протів Совєцької
Власті... — заговорив роздратовано Маздиґін:
— Він злигався з куркулями, і ми його відціля
спровадимо... Побачимо, хто кому швидше справить
смалятину. Тепер ми всіх, що водяться з куркулями, поправимо
на ту дорогу, з якої додому ніхто вже не вертається...
Добре, добре. І якби це й ти зараз у школі не робила, то
ми б і твого батька, Шелестіяна, разом з Передерієм
погнали б у далекий край, де справляють горбатих та
язикатих... Але ти у мене робиш, то і твій батько не
тільки не має загрози вилетіти з рідного села, але ще й
держатиме і надалі шкільні коні для мого комнезамсько-
го хазяйства.
Але Гапуся, коли він тільки згадав про її батька, зараз
же звела брови над очима у понурий вигляд і спитала,
посвітюючи стуманілим поглядом:
— А що ж мій батько зробив поганого Совєцькій
Власті?.. Чи він що з Передерієм мав спільного, що ви і
на його зводете ремство?..
— О, Гапусю! Твій батько з Брусом товаришують,
сходяться, п’ють самогон і п’яні Совєтську Власть у
до303

мовину покладають... Але навіть якби вони один з
другим Совєцької Власті і не зачіпали, то й то я тільки
через саму тебе твого батька пошкодував би, хоч .ти його
і не шкодуєш.
— Чого ж я батька не шкодую?..
Уже тихіше і трохи злякано і з почуттям, не
керованим ніяким напруженням зусилля, і з бровами, і чолом,
вирівняним у звичайну форму супокою, що нагадувала
береги якоїсь річки, кудою раптово з’являється
розбурхана вода, спитала дівчина.
Та Маздиґін, уже сміючися удаванозаспокоюючим
сміхом, говорив:
— А що ж ти кажеш, що я дівчат не слухаю, коли з
ними лягаю спати, і на доказ цього мовляєш, що я
„осмалив" Передерієву жінку раніше від нього?..
— То ж люди говорять і сам Передирій, а не я, що ви
дівчат перебираєте і віддаєте заміж за комсомольців. І
через те з вами я боюся лягати.
І Маздиґін занімів від останніх слів дівчини, але, ніби
для того, щоб приховати це, двічі ступив до неї, і взяв її
праву руку знов у свої обидві, і почав цілувати її
повільно від п’ятірні аж до ліктя, приказуючи:
— Я вже буду тебе слухати... Буду слухати і ти будеш
зі мною спати, і я тобі буду чоловіком, а ти мені
жінкою...
А та знесилившись і від раніше відчутих і незвичних
переживань, які Маздиґін збудив і своїми погрозами, і
своєю нахрапністю тепер, вже нічого не говорила, а
тільки шептала так, неначе маленька дитина шепоче ввесь
час те саме, коли утомиться якимсь одним почуванням.
І були в дівчини розтулені рожеві уста. Здавалося, вона
тяжко забажала пити:
— Я не хочу жінкою бути... Я не хочу жінкою бути...
Я хочу з вами ночувати так, як у нас хлопці ночують та
дівчата... Я не хочу жінкою бути... Я не хочу жінкою
бути...
І в неї з чола десь узялося маленьке пасмо кіс і
звисло через око і через щоку і присхло до нижчої губи
рота, і заважало їй говорити. І Маздиґін, відірвавшись
поцілунками від руки, і побачивши присмаглі дівочі
вус304

та з присохлими кісьми до них, видав із себе якийсь
звук, не то стогін, не то задоволення від дівочого
оп’яніння, і обняв жадібно лівою рукою її стан, і влип знов.
А відірвавшися і подивившись із мить на майже
знепритомнілу дівчину, почав нападами її цілувати з таким
присмаком, який виявляє голодний кібець, вганяючи свій
чорний дзьоб у тепле тіло зловленої курки. І вона,
подібна до людини, яку непомітно отруїв чад, почала осідати
піц стіну, сповзаючи з неї спиною. І любосник аж тепер
підхопив її на руки і швидко поніс із кухні у свою
кімнату. Тільки тоді, коли він правою ногою тосунув у
двері кімнати, то куценька і груба Гапусина коса, погой-
днувшись, ударилася об одвірок, неначе хотіла вхопитися
за стіну і не пустити свою маленьку господиню на
стежку глуму та неслави. І після цього Маздиґін уже аж за
порогом кухні задки ногою так зачинив двері за собою,
що вони аж хрьопнули та ще голоснішим зробили
безнастанний шепіт дівчини, що скидався на благання крізь
плач:
— Я не хочу жінкою... Я не хочу жінкою... Я хочу так,
як дівчата і хлопці в селі...
А потім стало чути тільки скиглення її, похоже на
скавучання знесиленого голодом та холодом занесеного
цуценяти десь за село, у рів і покинутого на дощі та на
осіннім вітрі. І задирчало ліжко, збите з місця, і
заскрипіло від ваги всіма своїми розхитами та пружинами. А
потім стало тихо і холодно, неначе в злодія в порожній
кишені. Але ця холодна байдужість часу недовго тяглася.
Вона зникла ще швидше, як крижана бурулька на тій
гіллячці, яку наставлять над вогнем. Це прогуло Мазди-
ґонове полегшене зітхання і вдоволений його вигук
ударив по всіх напругах стін у кімнаті:
— Вот і всю, дурочка!.. А ти боялася...
Було вже годин одинадцять літньої ночі. У кухні
крижаніла байдужість тиші. А на столі горіла сиротливо
гасовка і відсвічувалася і на тарілці з милом, і на
сорочках, викручених і складених поруч із лампою, і
утворювала темні пасма тіней, переплетених разом з пасмами
світла, що позначалися на випнутих боках купи білизни.
А в ночвах же на табуретці ще червоніла тільки одна
п І2-8
305

сорочка, влипши у мокрі боки та в дно, затягнене
замиленою водою. З калюжі вода, що виднілася під ночвами
скраю на табуреті, помірно капала на підлогу, ніби
відраховуючи час тому, скільки ще лежати незакінченій праці
у затихлій кімнаті На підлозі води не було, тільки була
темна пляма від капання. І чулося, як надворі
розходився вітер, бо шумів сад і якесь дерево черкало галузками
об вікна. Але простирадло на вікні своїм супокійним
висом, відгороджуючи ніч від кухонного світла,
затамовувало можливість вияву всякої людської тривоги, яка б
наважилася перервати хатній супокій принишклих
людей. І хоч в цей час явно стало чути собаче дряпання
знадвору у кухонні двері і вряди-годи прохальний гавкіт
досередини. Але всі речі в кухні під захистом запони на
вікні та втихомирюючого капання води усмоктувалися у
тишу ночі аж до того низу, що споконвіку тільки чує під
собою у непорушній землі глибину, страшнішу від сну і
навіть від самої смерти. '
Аж ось крізь шум вітру і гомін саду, і дряпотню, і
гавкання собаки на мокрій тиші кинутої в кухні роботи
почулися слова Маздиґона:
— Гапусю... Гапусю, вставай... уже дуже пізно...
— Ну то що, що дуже пізно? — почувся відгук сонної
дівчини.
— Як то що?.. Тобі ж треба дома ночувати...
— А я гадала тут переспати ніч і завтра докінчити
прати сорочки, і вже геть чисто їм вивести лад.
— Ти взавтра з дому зможеш і пізніше прийти тай
докінчити їх...
І чи дівчина у цих словах почула якусь заірозу, чи
взагалі зрозуміла своє становище, але вже відповіла
своєму „ночуваці" словами, повними тривоги і прихованої
розпуки:
— А як у мене буде дитина, що тоді я робитиму?..
— Дурненька, — засміявся Маздиґін, — так швидко
не буває дітей...
— А я кажу, що, мабуть, я буду черевата, то як я буду
між людьми?..
Почулися Гапусині слова, говорені несміливо, боязко,
але настирливо домагальні якоїсь ясної відповіді, яка б
306

могла заспокоїти бідолашну дівчину і виправдати її
ночування із оцим чолов’ягою, хоч він у неї ці ночування
вирвав силою і ніби супроти згоди її. Але Маздиґін знов
засміявся вже удаваним сміхом, і промовив:
— У таких молоденьких, як ти, не буває дітей від хоч
якого ночування...
— Не буває?.. А як буде?.. Що тоді я робитиму?..
— Що?.. Ми таке зробимо, що не буде... Ну, годі,
годі... Іди вже, Гапусю, бо мені треба спати, я взавтра
дуже заклопотаний... Та як будеш зачиняти двері, то
впусти Нелю. Чуєш, як вона скавучить?..
І не то крізь плач, не то крізь тільки зляканий
переляк, який їй, мабуть, не давав з самого початку
віддаватись своєму жалю, Гапуся, чути було, заворушилася в
ліжку і говорила:
— Я так і знала, що так вийде... Що і мені доведеться
шукати якогось Передерія...
І тут же разом із цими словами залунали неголосні
ляпаси по голому тілу і гупання босих ніг на підлозі
коло ліжка, і Гапусине не то обурення, не то докір:
— Краще б ви самі себе поляпали там, де оце мене,
аніж робити оттаке.
І вийшла в кухню, зачинивши за собою двері. Вона в
руках винесла і спідничку свою з простого полотна і
зафарбовану городньою бузиною. І в кухні, надіваючи її
поверх сорочки, Гапуся чогось оглядала уважно її з
перекривленим ротом, ніби стримуючи плач. Та гук із
кімнати її опам’ятав:
— Та не забудь, Гапусю, сказати татові, щоб він
перестав сходитися із старим Брусом, бо що буде Брусові, те
буде і Шелестіянові!..
І чи ці слова злякали дівчину, чи вдарили по дуже
роз’ятреному почуттю, але вона похапливо зав’язавши на
пузі кінці вшитого пояска в одежину, погасила світло на
столі і напомацки відкинула гачок на сінешних дверях, і
відчинивши їх, вийшла надвір.
І вскочила в кухню велика собака з довгими вухами,
що звисали з боків. І, як потім виявилося, що вона мала
руду шерсть і була з тих, що ходять із охотниками і
виносять із річки чи із ставка на берег забитих птахів. І
307

вона зараз же із скавулінням лапами відчинила двері в
кімнату до Маздиґона. І там, радісно гавкаючи, чути
було, вскочила до нього в ліжко. І він щось до неї
ласкаве говорив. Та це мені не цікаво. Мені шкода Гапу-
сі, і навертається думка, що знов такі часи настали для
нашої Батьківщини, коли бідна людина мусить
поступатися собою навіть і собаці..
ГЛАВА П’ЯТА
НА СТАНЦІЮ
Було годин п’ять ранку, як Бруси виїхали із двору.
Іван сидів спиною до коняки поруч із батьком. Сидіння
було із свіжо вкошеного пирію і застелене ряднинкою із
великого кропив’яного лантуха. У задку возика лежав
прикритий травою чамайдан. Його ввесь час Іван Брус
почував носками черевиків. І сонце хоч і зійшло уже,
мабуть, більш як годину тому, але мало чари
незаплямованої і первісної краси. Перед ним був увесь світ свіжий,
прохолодним, зеленим і в іскрах роси, води і тієї
дичини, що перелітала із озера в озеро понад купками
туману, які, тримаючися і за жита, і пшениці, не могли ще
відірватися від вогкої землі
Сумно було дивитися Іванові Овсієвичові на батькову
садибу, що поволі відбігала від його погляду і
занурювалася в зелені гриви того жита, що її оточувало. Навколо
хати і повіточки спиналася молоденька акація і своїми
зеленими вершками досягала рівня нахатнього гребеня. І
на ньому при самім цегловім виводі у високім піізді
стояв чорногуз і годував своїх дітей. Він сплескував
крильми, коли якесь чорногузенят) надто настирливо випи-
ралося із гнізда до його довгого носа. І юно зразу
осідало, і на його місце слабіше ставало, а старий птах знов
сплескував крильми. І так було аж до закінчення
годування пташенят. Але ці птахи завжди здавалися Іванові
Овсієвичу такими, неначе зробленими з дерева. Вони
йому завжди нагадували дерев’яного млинка, який
своїми крильми ворушиться проти вітру... Але завжди
Іванові Овсієвичові було приємно бачити цього птаха
меш308

канцем української садиби. І раз у раз від чорногузів і
від їх гнізда у його душі будилися ті самі голоси, що і
при спогляданні журавля коло криниці. І ці дві речі
завжди Іванові Овсієвичу здавалося зроблені з одного
матеріалу. І коли якоїсь із них не доставало у вигляді
нашої садиби, то він почував у душі невдоволення
болючіше, ніж відчуває маляр, коли споглядає якусь милу і
дорогу серцю картину, але не закінчену на кілька
геніальних домазків. І зараз чорногузяча родина на іребені
хати без журавля внизу над криницею ніби говорила, що
тут давнина рідного побуту завмирає, якщо не завмерла.
І обставини життя батькового і його настроювали душу
до того смутку, який люди мають, прощаючись з чимсь
дорогим навіки. І згадав молодий чоловік вірш свого
знайомого поета, Павла Петровича Філіповича:
„Шануй гніздо старого чорногуза,
він стереже і хату, і стіжок..."
І здригнув. І глянув убік на батька, що правив
конякою. Коняка була гарна, плекана і, видно, розумна, бо
те, як батько тримав віжки, і та приємність, що була
видна на батьковім обличчі, затуляла від ока і ту
страшну дійсність, що була у його душі. Але все-таки батькова
постать була зібгана недавніми переживаннями... Він сидів
трошки нижче на траві, ніж син, та й ще до коняки
лицем. І це його становище обумовляло до певної міри і
синові враження від батька. Батько сидів і упирався
ногами взутими у чоботи об крижівницю воза. Чоботи були
припалі пилом, який перетворився у земляну кору.
Картуз на батькові мав такий колір, як і його піджачок і
штани. А з-за коміра піджачка виднівся вузенькою чор-
но-червоною смужечкою вишитий комірець полотняної
сорочки.
Хто його вишивав?.. Чи мати, чи якась сестра, що не
прийшла на материн похорон? Чи може ця сорочка була
вишита ще тоді, коли його, Івана, ще й на світі не
було?.. І, як зараз вдуматися, то чи він і сестри, і брати
існують на світі для батька? Вони ж усі зараз для нього,
як розкидані цеглинки із зруйнованої економії до якоїсь
іншої цеглинки, що похожа на любу, яку можна зустріти
на любім шляху. Він же зараз у страшній смузі
розпачли309

вої духовної безпритульности. Що, що його можуть
покликати ще селяни лікувати скотину?.. Ну, то це батько,
мабуть, добре відчуває, що він у таких випадках
опиняється у ролі того дубчика, якого підхоплюють, коли
наскакує розлючена собака. А вже коли вона відстане, то
дубчик відкидається, як непотрібна річ, яка ніколи потім
не буде розшукуватися.
І Іванові Овсієвичу ще нпсідніше стало ось цього
зібганого чоловічка, що зветься його батьком, який зараз
оце править конякою... і який може удає, що йому мило
керувати нею, аби тільки не говорити з сином і не надо-
кучувати йому собою... таким покинутим і таким
безпорадним...
Аж ось і руїни розгромленої панської економії. Від
стін ще й досі лежали купи глини, зарослі щирицею та
будяками. Ще й досі чорніли ями, з яких селяни
повикопували стовпи. А серед їх бовванів іржавими боками
паровик, спершися на передні колеса, а задком угрузши
глибоко в землю. Ним колись молотили хліб у степу, а
зараз із піднятої колесами передньої частини у нього
темніла кругла дірка. Ще давня сажа в її середині
відставала коржами від заліза. А над нею два соняшники тяг-
лися з дірки і загинали голови ще не розквітлі на спину
паровика. І трохи далі збоку лежав його і маховик.
Молоденьке просо і старий полин перепліталися з його
шпицями...
І ця ось машина поламана, потовчена і розтягнена
тепер справді не здатна те робити, для чого її
призначалося ще цілою. А його ж батько ще цілісінький своїми
людськими здатностями і отже його змушують бути
гірше непотрібним, ніж оцей лам. Обставини життя завжди
ласкавіші до бездушних річей, відмовляючи їм тільки
можливість їхнього вжитку, коли вони справді не варті
нічого. Але люди поламаним річам додають ще якоїсь
мстивої містичности бути для цілих людей, викинутих із
суспільства, показниками всяких катастроф особистих. І
нещасні люди поневолі знаходять собі утіху у тім жалю,
який виникає із свідомости, що вони мають однаковість
з долею поламаних річей, які себе справді пережили.
Таким чином кожна річ має дві долі: одну тоді, коли
310

вона свіжа і ціла, а другу, коли вона поламана. А
людина?..
Іван Овсієвич не припускав думки, щоб його батько,
оцей чоловік, що править конякою, чекаючи від сина
першого слова для розмови, міг мати щось таке у своїй
голові свідомо, як оце промайнуло у нього, молодого
Бруса. Але він певний був, що воно є у батька у відчутті,
і воно його разом з усім пережитим здавлює до
найменших моральних розмірів...
Іван Овсієвич не мав такої тривкої певносте, щоб
однонастроево ставитеся до батька. Багато пережитків з
дитинства і розповідь Мадесова, як не є, а все-таки
написали сліди в його душі Це не,говорило нічого за
його життєвий досвід чи мудрість, а тільки
підкреслювало його молодість.
І він згадав найстрашніший випадок із свого
дитинства. Учився він у Матусівській земській школі. І якось
дістав у одного свого товариша книжку „Індіяна" Жорж
Занди, і, прийшовши додому, і не готуючи лекцій для
другого дня, почав читати у черезсінешній хаті коло
столу. Вікна були повитягані з луток для більшої
вільготносте у хаті, і замість них були нап’яті дротяні сітки.
Крізь них проходили подихи надвірного повітря і
ворушили листя калачиків у вазонах, які стояли на
підвіконню. А на столі лежав великий ніж. Ним перед
Великоднем і Різдвом кололи свиней. І враз Іван чує:
— Іване, а чи багато ти вже прочитав?..
Він підвів голову і побачив молодшу сестру, Пріську.
Вона дивилася крізь сітку і посміхалася. Йому стало
досадно: чого вона йому заважає?.. І, не сказавши їй ні
слова, знов похилив голову над книжкою. Але сестра
вела своєї:
— А я скажу батькові, що ти тільки книжечки
читаєш, а вроків не вчиш...
Він зупинив читання і став чекати, що далі буде, хоч
назовні показував повний вигляд читацької уваги. А
сестра не вгавала:
— І нам учитель казав, що книжки тільки тоді
помагають, коли вроки навчиш... І тоді можна собі читати аж
до червоних сліпів...
311

Іван мовчав і вже ясно почував, що роздратований і
читати не зможе, але ще удавав із себе читача і
стримував у собі кожний рух, що рвався щось зробити
непроханому підглядачеві. Тим часом сестра почала вже й
реготати і доводити йому його нікчемність перед учителем і
батьком:
— Ти думаєш, що мене батько не послухають?.. Ого,
ще й як!.. Вони тобі покажуть як їх дурити... Бо що ж то
за вроки, оті казочки?.. Та ж вони простісінько, тьфу,
тай годі, якщо і без рихметики, і без молитов... Батько
тебе просто батурою попровадять до школи... Поперед
себе, як ледачого волика із свіжої городини..'. І нехай хоч
яка гарна твоя казочка, а учителі тебе стрінуть у школі
загребущими пальцями, і потягнуть тебе за оті довге-
лецькі „вухналі" просто навколішки... Що, вже не бере?..
Не читаєш... Злякався?..
І Іван не витримав, і з якимсь скаженоотруйним
настроєм кинув очима навколо себе і, вглядівши перед
собою ніж, схопив його, і з усієї руки шпурнув у вікно,
у те обличчя, що сміялося з нього... Ніж проскочив
сітку, і тільки зачепився колодочками, щоб не вилетіти
надвір. Але Прісці він дістав зачепити чоло коло правого
виска... І надворі почувся несамовитий крик. Він
отверезив хлопця, і в його грудях занімів одворотний холод
страху. Він не знав, що з собою робити, але добре знав,
що йому від батька чи буде щось за читання, але за ніж
і сестрине чоло щось добре окошигься на його шкірі. І
він рвонувся тікати з хати куди завгодно, аби не ждати
заробленого. І скочив, і панічно вхопився ручки коло
дверей... Та жах і безум! Двері хтось запер. Рятунку не
було.
Аж тут і вікно потемніло. Іван придивився. Відти
заглядала Пріська. Голова була перев’язана рушничком, якого
кінці звисали на праве плече, а з-під нього по щоці аж
на шию струмочила вузеньким цюрочком кров. І ніс був
у плямах крові... Праве око теж було затулене
рушничком. І на неї страшно було й глянути. А вони мовчки
лівим оком гірко і уважно щось шукала по хаті І
нарешті вглядівши його, прогомоніла:
— Бачиш, що ти мені зробив?.. Уже мати побігли до
312

батька аж на роботу... Швидко вони сюди прибіжать із
батьком, і батько на тобі шкуру обіб’ють так, як ти
оббиваєш на молоденькій вербичці, коли робиш свисток.
Тепер начувайся... То мати тебе заперли...
І після цих слів відійшла від вікна і, мабуть,
побачила, що хтось іде, почала галасувати на всі свої
спроможності...
— Ой, Боже ж мій... Ой, Боже ж мій... От, він же ж
мені ножем увесь мозок вицідив... І, мабуть, око
вилізло... Ой, Боже ж мій, ой, Боже ж мій.... І де вони так
довго?..
І чути було, як її якась жінка почала вкоськувати:
— Чи ти здуріла, що так трохи не на увесь світ
кричиш... Та якби у тебе з голови мозок вицідився, то ти ж
би лежала на землі недвиженною, як ота колода... Не
кричи, нічого тобі не станеться...
— Еге, не станеться!.. Якби таке вам, як оце мені, то
ви ще може й голосніше кричали б...
Та й знов почала:
— Ой, Боже ж мій! Ой, Боже ж мій... Що ж це він
мені наробив?..
І так спромоглася страшно кричати, аж неначе вити,
що у запертого Івана вся свідомість опинилася в ногах
повних тремтіння і того почуття, що визначають: „аж
морозить". І нарешті він почув:
— І не заціпить бісової душі дівчукові!..
А Пріська у відповідь ще вище подала свій голос, і
вже, неначе накликаючи і на чужу жінку помсти:
— Ва-й-й!.. Ідіть швидше. Він ще не втік... Він сидить
запертий... а тітка Саниха його, мабуть, хотять
випустити... Ой, Боже ж мій... Ой, Боже ж мій... Ва-а-й!..
Тай почув Іван тупіт ніг. І через те, що батько і літом
ходили в чоботях, то тупіт їх залунав у душі запертого,
неначе похід Іродового війська до нього із далекої
жидівської давнини. І двері відперли мати. І батько
переступив поріг і зупинився тільки на мить. І Іван тоді помітив
ось такі ознаки свого батька... Тонкі вуса розставлені
просто на обидва боки, і дві сірі брови аж поруділі, і під
ними два вогники, похожі на ті, які він бачив колись на
однім малюнку у вовка, що підкрадався літнього вечора
313

до забутого пастушком теляти. А щік, носа, чола,
картуза, чуба і одягу не помітив. Та ще в руці грубий
ремінний нагай, з яким батько не розлучався ніколи,
домальовував батьків портрет. І батько тільки й спромігся на
однісеньке питання:
— Це ти сестрі розкраяв чоло?..
І відповідь хоч була тиха, і перелякана, але правдива:
— Я...
І в одну мить з якимсь зловісним стогоном ударив
батько нагаєм з усієї руки свого сина через голову. І син
поточився і впав коло ліжка. А батько з несамовитою
непритомністю почав бити долі упалого. І бив, як
скажену тварюку... Як щось таке, що не підлягає ніякому
людському розумінню ні в своїй злобі, ні в учинках люті
супроти людей. І захеканий був батько, неначе молотник
коло ціпа, але був мовчазний. І син тільки раз і
скрикнув:
— Та це ж юна призвела!..
І замовк, і здригаючи від ударів, ухопився ліжка і
хотів під нього підлізти. Але батько це помітив і люто
вдарив двічі малахаєм по руці, і син скрутився гадиною
і вже лежав під ударами мовчазною деревиною... тільки
здригався усім тілом, коли чувся по ньому гуп малахая. І
тут уже й мати перелякалася, бо їй прийшло у голову,
що син уже неживий, і вхопила за руку чоловіка тай уже
й сама загаласувала на всю хату:
v — Рятуйте, люди!.. Він убив!..
І батько, схаменувшись, уперіщив малахаєм ще й
матір через плече, і вийшов із хати з такою хуткістю, з
якою був і вскочив у хату. І в хаті стало тихо.
І скільки Іван Овсієвич не пригадував, то батько його
був завжди такий жорстокий і невмолимий, коли, на
його погляд, була порушена людська правда... Він
завідував і рогатою худобою, і кіньми на чотирьох економіях.
Він скотину лікував і бракував, і призначав
вистоюватися на жомі, щоб потім продавати. І він же, або по його
вказівках докуповували худобу, і в нього під руками
завжди було багато робітників, і він з ними поводився так
само, як з власними дітьми. З роботи ніколи не виганяв
робітника за шкоду, а після другої або третьої провини
314

доривався до винуватця з малахаєм і бив скільки вже
його серце бажало, щоб насититься. І жоден битий його
не оскаржував, і не противився биттю, коли бачив, що
від перших ударів нема куди рятуватися. І всі знали, що
Овсій Юхимович дурно не присікається, і що він завжди
за правдою стоїть, і ніколи не вижене ніякого
провинного, але конче сам своєю власного скарає і на цім
окотиться. І люди шанували, і робітники просто раді були,
коли, бувало, він до них починав жартувати, бо він був
не такий, як усі: він був правдивий і справедливий.
І Іван Овсієвич певний був і тепер, що якби він був
сказав батькові тоді, коли карав за Пріську, що не він
розкраяв чоло Прісьці, а батько все-таки знав, що Іван
це зробив, то він не бив би його, аж поки не змусив би
сина визнати свою провину вголос, аби покарати його
теж перед всіма. І те, що він перед батьком і запертий
був, і переляканий, але все ж таки вимовив: я винен, для
батька довго було приємним міркуванням, що син може
і перед шибеницею не побоятися правди!
І цей випадок із сином у такім освітленні Овсій
Юхимович не раз любив розповідати і гостям у себе в хаті на
святкових бесідах. Всі ці батькові якості якраз і не могли
зараз наказати Іванові бути одноцільним у настрої до
нього. Бо жорстокість справедливої людини може мати
добрий вплив тільки на людей тих, що живуть переважно
емоціями. А на людину з розбурханою думкою
жорстокість справедливої людини завжди вносить елемент
нещиросте і надужиття. І через те не міг бути Іван
Овсієвич до батька одноцільним і по-рідному близьким.
І враз візок з’їжджаючи з горбика, гуркнув на рівне, і
дійсність оточення стала Іванові Овсієвичу перед очима.
Він оглянувся і пересів на сидіння лицем до коняки в
один ряд із батьком.
І перед ним розгорнувся широчезний та зелений простір
степу. З лівого боку, аж при кінці обрію, серед весінньої
зелені садків та полів виднілися біленькі цяточки стін
хаток старого Матусова з високим заводським виводом.
А далі Станіславчик, і нарешті залізничні „посадки" —
гайки, почали виступати серед пшениць та жита... І
нарешті перед ним за широченною та розлогою долиною з
315

купками туману замаячіла станція з димками від
паротягів. Відти вряди-годи чулися і гудки хоч тих поїздів, що
маневрували, а хоч тих, що проходили проз станцію. І
відти, із-над гудків, вибивалися до неба зелені та високі
акації понад степовою зеленню, неначе зелені скелі
понад просторами зелених розливів весни. І серце у Івана
Овсієвича почало нити почуттям безпритульности і
самоти.
А хвилі хлібів ішли безнастанно то спадаючи, то зні-
маючися до Станіславчика, а потім аж під узвишшя десь
далеко до Буди із такою ж байдужістю до рефлексій
молодого Бруса, як і колись вони це робили тут під час
битв Хмельницького з поляками. І поруч з ними
пролітали великі латки тіней від поодиноких хмар, що
мандрували серед тихого та ясного аж сліпучого неба.
Здавалося, і хвилі хлібів, і тіні хмар біжать наввипередки до
найближчих степових озер, щоб там, перебігши чисту та
не скаламучену воду і сколихнувши прибережну траву,
нести дальшим весняним просторам вогкість води,
пройняту глибокою небесною блакиттю. А над всім
жайворонки кричали так високо, що людське око ні одного
птаха не могло помітити. І здавалося, що то так
скрипить простір від руху вітру, хмар, тіней молодих колосків
та хвиль на степових озерах.
— Сину, а поглянь лишень на нашу межу, якою ми
їдемо... та придивися до людського хазяйства, тай
побачиш наші поля трохи іншими, бо всяка далечінь ховає
собою людську працю від щирого ока.
Почулися батькові слова. І Іван Овсієвич з незбутим
болем самоти глянув на боки із візка, і на межу, яка
з-під коня поміж житами випиналася довжелезною
смужкою вперед. Понад її краями уподовж росли польові
маки, ромашки, козельці, нехворощ і пирій та спориш. А
через них перехилялося густе і ще не поірасоване
колосся жита, просто їм у візок через драбини. А туди далі від
межі виднілися серед жита якісь купи, пророслі наскрізь
бур’яном. Придивився. І впізнав купи борін з червоними
зубками від іржі і з порепаними рамами від дощів та
вітрів. І між ними стояли три сіялки з відчиненими
скринями для зерна. У них були навіть передки не поод-
316

чіплювані. А штильваги та йорчики просто лежали
упоперек межі. І ввесь цей реманент був пророслий
березкою, мишієм, полином і коров’яками. І коли переїздили
через штильваги та йорчики, вони голосно затарабанили
і заторохтіли, і відти вилетіла дика качка і впала
недалеко у гущину жита. І все це було схоплене з усіх боків
польовими травами, неначе довгими ногами якогось
небаченого спрута, що зібрався їх всіх утягти у вогку мас-
ноту чорнозему навіки.
І батько знов обізвався:
— І хто це наших незаможників навчив так
господарювати?.. І де ж таки?.. Кидати реманент на цілого
півроку в полі!.. Та з таким доглядом, то його хватить, ну,
нехай на два, на три роки... А воно ж людська праця!..
Оті потріскані та поскалені дошки на сіялках, та планки,
та перебійки на боронах. Та оте колоддя полускане та
побахкане — воно ж людські кістки, людські ноги
поламані та руки струджені... І якому дурилові може прийти
в голову, що це хазяйство нашого народу?
Іванові Овсієвичу такі картини уже були давно
знайомі, і йому здавалося, що і батько про цю синову
обізнаність добре знає, і говорить зараз тільки через те, що його
безпорадність ослабла і що від неї можна виборсатися... І
Іван Овсієвич рішив нічого не відповідати, хоч і знав
добре, що батькові від цього буде ще тяжче. І щоб собі
дати спокій, став дивитися на коняку. Вона вже не бігла,
а швидко йшла, бо межа була страшно заросла бур’яном,
з якого ще не спала навіть нічна роса. І коняка була
забрьохана, ніби вийшовши з річки: і копита, і ноги аж
по черево мокріли, а з черева краплинками скапувала
вода то там, то там. А на мокрім хвості і на боках видніли
порвані листочки трави і червоні пелюстки маку... І син
чогось не утримався, і вже сам промовив:
— Тату, коли вам треба буде писати до мене, то
листів не пишіть. Вони не доходять... Доходять, хоч і
запізнено, тільки телеграми... та чи у вас є гроші на
телеграми?..
— Сину, скільки є людей у п’ятьох селах у Матусові,
Купівці, Самгородку, Ташлику, і в Сигнаївці, стільки я
маю і гаманців з грішми для себе. Тільки що я до тебе
317

не буду писати ні листів, ні телеграм. Я покладаю надії
на твоє слово... Як ти не приїдеш, я буду певний, що ти
загинув і що мені нема чого жити. Я загину теж... Ти ж
бачиш, що вони всяку людську правду вигнали із своєї
обіхідки... І їм треба нащось винищити старе людське
покоління, аби новим людом керувати так, як вітер
перекотиполем... От і все... Більше мені нема чого
говорити.
— Рідний і дорогий мій тату... — обізвався Іван
Овсієвич, силкуючися бути щирим і сердечнішим у своїм
слові:
— Мені просто сипнуло морозом за шкіру від ваших
слів. Мені здається навіть, що я втратив тяму і розуміти
вас. Бо ж навіщо ви ставите у своїй душі таки ж самому
собі якийсь кут безвихіддя?.. Мовляв, як тебе не буде, то
мушу згинути. Я в цьому тільки одне і розумію, що
теперішній час страшний. І ми в ньому ходимо, неначе
дичина по пастках. Але ж ми знаємо, що і в страшних
битвах воєн не всі вояки вигибають... Та все ж, щоб
ваша душа не побивалася у таких жахах, то ось я вам
кажу, що не буду ждати якихось двох неділь, а прибуду
раніше від того строку, про який уже прийшлося мені
говорити... Я знаю, що то значить самота і тривога в
людини, яку прирікають на громадську смерть... Я
швидше приїду...
— Чи там у тебе ж є кому хоч сорочку випрати, коли
ти кажеш про самоту?..
Спитався Овсій Юхимович таким живим батьківським
зацікавленням, неначе й мови не було про страшні
скутки життєві. І це питання, видно, добре вплинуло і на
сина, бо він, ніби усміхнувшись і засоромившись,
відверто і просто виявив те, що цікавило батька:
— Так, у мене є подруга. Я з нею живу ось уже
більше року. Вона цієї осені кінчає медичний інститут і
буде акушеркою... Працює юна зараз у Олександрівській
лікарні...
— То я тоді не візьму в тямки, як ти можеш
зважуватися кидати близьку тобі людину і тікати самому за
границю... Чи може юна погана людина? Як її звуть?..
— Ця справа, тату, дуже складна. їй треба ще вчитися
318

місяців чотири. По книжках вона вже все здала, і їй
тільки треба відбути практику... І підбий я її ділити
разом із собою утікацьку долю, то вона може б ніде не
мала практики і я б їй усе життя зіпсував би. І я не хочу
вже більше того нещастя, що я маю.
— А як же її звуть?.. Якого вона роду?.. — Не
відставав батько...
— Еі звуть Олена Щоголова. Її батько залізничний
інженер... І родина хороша, і Олена дуже гарна людина...
Але вона...
— Ех, сину, сину... що там тобі якесь „але"? Ти
молодий, то не знаєш. А щастя людське має за життя
тільки одну зав’язь, так само, як і кожне яблуко на
дереві Пропаде зав’язь, то вже не буде листків, ні
самого яблука. І людина нічим не краща від них... І я гадаю,
що якби ти приклав більше розважносте, то врятував би
свою долю... чи так, чи сяк. Хіба б не можна було б і не
виїхати із цього краю, і притаїтися, і своє робити, не
заважаючи їй теж свого допевнятися... Видно, щось там
між вами не гаразд. І ти може й тікаєш від цього „нега-
разду", а я дурний ще й собі „нате і мій глечик на
капусту". Що воно там у тебе таке?..
— Я уже вам казав, і ще раз кажу. Я письменник і не
можу звати добром завоювання москалями України... І
не можу звати тих засобів, якими вони нас приборкують,
своїм добробутом і своїм визволенням. Значить, уже мені
„амінь" з моєю літературою тут. І чи ви б мене звали
путящою людиною, якби я геть замовк і не зазначав
чесно московських слідів у нашім громадськім житті?
І зітхнув старий, і попровив на голові картуз тай
промовив:
— Людині мало треба на землі. Треба тільки, щоб
вона була корисна своїм людям і потрібна їм. І тобі
треба не більше і не найбільше. Але я знаю, що то таке
совість у людських грудях. І коли вона не спокійна, то
ніякі багатства і ніякі сили не здолають зробити людині
мир на землі, без якого не можливе ніяке вдоволення
життям, а не то що засягати якогось щастя. Мені дуже
тяжко тобі казати, але кажу... Роби так, як підказує твоє
серце... І знаю, що молодій людині майже завжди серце
319

говорить так, як говорить і зрадник своєму цареві.. Майже
завжди у твоїх літах воно людину веде із світла у ніч,
коли йому розум не дасть свого малесенького ліхтарика.
А молодість тим і молодість, що ніколи нікого не
питається. „Дай серцеві волю, заведе в неволю". Ти зараз
вибив із моїх рук досвід, який би міг стати тобі в
допомозі Бо, мабуть, люди живуть і вмирають, слухаючи
серця, а досвід записують у книги, щоб там і тямився...
Горе мені старому, і горе мати дітей, знаючи, що їх
життя не навчить. Роби, що хоч. Ти мого нічого не
послухаєш...
І вдарив старий коняку возжиною. Коняка шарпнула
і почала тюпати, але він її притримав на стару ходу.
Права рука у нього знов трусилася. Видно, він був дуже
схвильований, і, видно, він осудив сина, відчувши з
останньої розмови, що ніякої злагоди і навіть просвітку на
цю злагоду немає, а тільки є одна за границя, неначе
одна дорога у прірву, у яку колись плигали і козаки
Тараса Бульби... Тоді дехто з них вихопився, а дехто і
розплескався на скелях.
Так само і син після останніх батькових слів збагнув
усім своїм єством, що він уже не може нічого сказати у
відповідь, бо він з батьком був і в батьковій хаті, і під
оцим тихим ласкавим сонцем не таким, як треба було б.
Він увесь час почував у собі настрій зверхносте над
батьком і через те, що тепер батько був безпорадний, і
через те, що він колись був потужний І він розумів, що
всього настрою збутися не можна без глибокої любови
до батька, бо найвсеосяжніша пошана не може бути од-
новартою навіть з найтихішим зітханням співчуття, яким
коротенько часом дихне любов.
І син мовчав і дивився, як поволі під’їздили до того
хутора, що недалеко від станції, над самим переїздом до
неї, насачівські люди збудували. Перша хата від поля
була не огорожена і покрита залізним червоним дахом із
тієї бляхи, що зірвали з якоїсь панської будівлі, бо тоді
покрівлі купити не було де. Перед нею над межею росло
із п’ять вишеньок свіжо посадовлених. А останні хати
уже всі були оброслі молодими тополями та акацією. І
коли вони наблизилися до хутора кроків на двісті, син
сказав:
320

— Тату, тут я злізу і піду пішки. Вам не можна
під’їздити конякою під саму станцію. Ваша Вигра дуже гарна
і ставна, і червоноармійці, якщо є на станції, відберуть її
у вас разом з возиком.
Батько нічого не відповів і мовчки зупинив коняку.
Син вискочив із візка, витяг із трави свій чемодан і
поставив його коло своїх ніг, а сам уловив батькову ліву
руку і припав до неї устами, прощаючися. І старий Овсій
Юхимович застуканий такою несподіванкою, поклав праву
руку на синову голову тай промовив:
— Сину... я і сам зможу дати собі раду... Як буде час,
заїзди за мною, а як буде тобі з ним скрутно, то сам їдь
за границю... Але мені здається, що якби ти і заїхав, то
я тільки з тобою попрощався б...
І з очей його котилися по щоках і по вустах ревні
сльози, але не видно було жодного сліду у настрої
старого, який би говорив, що він бажав би поцілувати на
прощання сина. Та й син добре знав, що батько навіть із
своїми, так само як і з чужими людьми, цілувався тільки
на Великдень.
У цю саме мить пролетів над ними аероплан просто
на Куцівку. Мабуть, один із тих, що Сталін споряджав
везти на Україну катів робити соціальну профілактику
серед населення. Син і батько його не помітили, бо
розлучалися у глибокім і стриманім горі
ГЛАВА ШОСТА
ІЗ САМОЇ МОСКВИ
Була обідня пора. Товариш Маздиґін сидів у себе в
кімнаті коло столу, у товаристві комсомольця, який
стояв перед ним і м’яв у руках будьоновку. У кухню були
трохи прочинені двері, і відти чути було, як Гапуся
цокала рогачами і тарабанила ложками. Мабуть, доготов-
лювала обід. А на охайно застеленім ліжку сірим, новим
одіялом лежала собака Нелі, руда, з білими плямами.
Вона була сита і випещена. її руді вуха лежали на обох
передніх лапах, а поміж ними світили розумні собачі очі,
повні уваги до хазяїна. Хазяїн же сидячи не зважав ні на
321

собаку, ні на комсомольця, а тримав пильний погляд на
револьвері, що блищав на ріжку стола від правої руки.
Здавалося, що господар хоче увагу прикувати до зброї і
комсомольця, щоб знав з ким діло має. А над Маздиґо-
ноюю головою у кутку і в такій формі вису, у якому
завжди пробуває образ Спасителя, на такім самім місці
висів портрет Сталіна, а трохи ближче до комсомольця
при вікні був портрет голови Всеросійської Чеки Мен-
жинського. І вся підлога пофарбована чи смолою, чи
мазутою, але без жодної запахучости, різко відділялася
від білих стін кімнати, неначе для того, щоб нагадувати
сажу індустріального пролетаріяту. А посеред підлоги аж
попід столом і Маздиґоновим стільцем лежало біле
селянське рядно. Його крайки були штучно виткані і
блакитними зубчиками, і жовтими маленькими півниками.
А посередині між кожним півником і зубчиками
червоніло дві ягідки з двома зеленими хвостиками.
— І тобі начальник Орточеки нічого не дав?.. —
спитався Маздиґін.
— Ба ні... Ось вони дали у конверті якусь бо магу...
І витяг із спідньої кишені піджака кореспонденцію і
подав начальникові Парткому місцевого району. І
Маздиґін узяв і швидко прочитав, що, мабуть, йому
справило приємність, бо він весело став говорити і так голосно,
щоб його почули і ті, що аж у кухні:
— Начальник Орточеки пише, що ті арештовані, яких
ви сьогодні до них відігнали, узавтра будуть відправлені
у Черкаси, а відти на північ у Росію.
— Як, то це Передерія і Вербо крута геть забрали із
села?..
— Геть забрали. Вони вже сюди не вернуться.
— А я думав, що вони не більше тижня в районі
пробудуть. А воно он яка штука!
Здивовано і ошелешено проказав комсомолець. І в
кухні під цей гук розмови страшно напружено і чуйно
затихло. Ні стук, ні брязк, ні цок, ні плес,к води не
виривався із тиші. І Маздиґін і цим був удоволений, і
переводив погляд то до дверей кухні, то до кдмсомольця.
І В ПОГЛЯДІ був і допит, і радість перемоги. І довершуючи
загальне враження, він сказав, ніби жалкуючи:
322

— Вони останні дні поводилися в селі так, неначе
подуріли. Тільки те й робили, що пили та лаяли совєць-
ку владу. І далі вже таке терпіти не можна було. І я
мусів виконати свою повинність перед партією...
Під час цього, що Маздиґін говорив, у комсомольця
почало прояснюватися на обличчі якесь злорадство, чи
може тільки втіха, бо він, чухаючи потилицю, і аж ніби
винувато почав так говорити, як говорить буває
селянський оповідач, коли думає несподівано здивувати
слухачів і виграти і собі вдоволення:
— А ви знаєте, товаришу Парком, що оце, як я... та й
ті товариші, з якими ми відгонили арештованих... Як
оце, ідучи назад, порівнялися з цариною, то їй-богу,
просто на наших очах за селом, проти Цибульки сів
аероплан. І до його люду так і посунуло. А відти виліз
чорненький чоловік і каже, що він навмисне приїхав до
нас наводити порядки... Такий невеличкий... І каже
людям, що він із самої Москви і пробуде у нашім селі з
тиждень. І допитувався, де школа. Він, мабуть, уже швидко
тут і буде...
Треба було бачити самому читачеві той жах, який
виявився на всій постаті Маздиґона, щоб зрозуміти, що
то воно таке є несподіванка для людини з порушеним
сумлінням. Товариш Маздиґін був просто замовк усім
своїм чуттям і вицвів у своїм погляді до безкольорового
і зчерствілого звичайного шкляного виразу. І його
обличчя й тепер було справлене до кухні, якесь таке
несамовито неживе і стовпувато невиразне, що навряд таке
можна знайти навіть у тих кам’яних бабів, що можна
зустріти ще на Волинських узвишшях. Та й ці
порівняння не можуть дати образу того очманіння, яке виявив
товариш „Парком".
І коли він трохи опритомнів, то гарячково ухопив
револьвер із ріжка стола. Схопився і потім упхнувши
зброю у кишеню, швиденько підійшов до кухонних
дверей, аж Неля на ліжку підвела голову, і, ставши на
порозі, він облесливо і ласкаво звернувся до своєї
„господині":
— Гапусю, швиденько, серце, кидай варіння та
готування... Ти вже, мабуть, усе споготовила?..
323

— Усе. Треба тільки у тарілки наливати та розкладати.
— То ти вже не турбуйся, серце, а біжи мерщій
додому та трохи причепурися і чекай, поки я тебе не
покличу. Гість прийде, то ти будеш служити йому... Іди ж, не
барися, і сама не вертайся. Жди, він прийде і я зараз же
й покличу.
І Гапуся, зароджена його несамовитим настроєм, справді
на мить зупинилася серед свого начіння, глянула, щось
обтерла на хвартусі і коло очей, і хутко вийшла. А
хазяїн, охоплений своїми спасенними думками, і
комсомольцеві звелів теж:
— А ти негайно лети до голови Комнезаму і звели
йому, нехай сам сідає на вантажну машину... Де юна
зараз стоїть?..
Стурбовано перепитався, неначе спотикнувся об якийсь
несподіваний під ногами камінець. І хлопець супокійно
відповів:
— Та ж під тином у нього... у товариша Комнезаму.
— Ну, то от.
Почав знов гарячкою Маздиґін:
— Нехай сідає на машину і жене щодуху до Переди-
рієвої жінки, і нехай захватить її з собою, а відти так
само нехай пре до Шелестіяна... І нехай захватить на
вантажника і Гапусю... І нехай він їх обох везе в Оцарок,
де зараз свиняче стійлшце нашої комуни. Там свиней
зараз може з двісті. І нехай... Ці дві жінки найрозумніші
і найохайніші... Крім того, юни обидві є дочки вороже
настроєних батьків до Совєцької Влади... І нехай юни
там будуть аж доти, доки не помиють геть усіх свиней у
озері... Це протягнеться з тиждень. Але, коли голова
Комнезаму братиме жінок, то нехай не каже, куди і
навіщо... Нехай аж на місці їх поінформує про
важливість справи... Я гадаю, що приставник із Москви не
буде оглядати нашого хазяйства аж у степу. Та
впорядкованість його і нам зробить більше приємности... Ну ж,
не барися... Почекай, я й забув... Та скажи голові
Комнезаму, нехай і сам там лишається з машиною, аж доки
я йому дам знати. І нехай там наглядає за цими двома
жінками, щоб не повтікали. А як приїздитиме по харчі,
тоді нехай свинарі наглядають не тільки свиней, але і
324

цих жінок... Вони бідні і їм вигідно буде там побути...
Ну, то швиденько до діла.. І щоб нічого не забув!
Комсомолець вийшов. А в Маздиґона мигнула була
думка піти назустріч „приставникові“ з Москви, але всі
справи, які він сподіяв останніми днями, тепер його
пригноблювали, і він рішив побути самому, поки він не
прийде. Незалежність хоч і п’ятихвилинна все-таки є
незалежність, яка нагадує ще нестурбовану звірину у норі.
І це не погано. А те, що він так не по-людському
повівся з Гапусею, то, коли придивитися пильніше, стане
зрозумілим.
Останні два дні Маздиґін просто боявся Гапусі, щоб
юна не наробила йому недоброї слави. Вона кожний
день його питала: коли ж ми станемо чоловіком та
жінкою. Цебто коли запишуться у Загсі, якщо не можна
звінчатися. А він удавано сміявся і говорив:
— Та ми ж і так чоловік та жінка... Ми ж і так щоночі
удвох спимо...
Гапуся сердилася і подавала , останню свою
аргументацію, що у неї, мовляв, у цю пору прочищалася кров, а
тепер немає, щось у середині загатило. І їй страшно
стає, що ж далі буде? І допитувалася, чи тепер є куди
подавати скаргу, бо люди говорять, що колись на того,
хто скривдить дівчину, було можна подавати в суд. І за
ці дні Маздиґонові стало цього доволі. Він постановив
визволити себе із почувань, зв’язаних із Гапусею, але
селянські умови і затишок Маздиґона схиляли до
приємностей з нею, і він відкладав.
І враз оце приїхав хтось із самої Москви наводити
порядки... І він почав діяти під тиском тієї совісти, що
змушує і всякого злочинця ховати сліди, аби тільки себе
назовні являти порядною людиною. Бо ні один
злочинець, навіть за всі свої удачно накоєні гріхи, не проміняє
отієї зовнішньої таблички, що зветься порядністю. І
через те Маздиґін так легко з гарячої голови просто
викинув дівчину геть від себе туди, звідки скарга на нього або
не могла з’явитися, або могла, але дуже забарившися.
І враз він почув віддалений тупіт ніг тай заглянув у
причілкове вікно своєї кімнати і побачив, що іде
чорненький, чепурний чоловік, тримаючи в руці ленінську
325

кепку, а поруч із ним селянин із чемоданом. Підійшли
до воріт шкільної садиби, і селянин поставив чемодан і
зупинився, щось гаряче говорячи. І скільки Маздигін не
придивлявся, але селянина не впізнав. І довго
випроводжав його тягучим поглядом ще й тоді, коли явно чути
було стукіт у двері про дозвіл увійти, і коли Нелі,
скочивши із ліжка, стала коло дверей і люто почала гавкати.
І тільки тоді, як селянин зник за тинком школи, хазяїн
повернувся до дверей і гукнув:
— Куш назад!..
І відчинив двері. Собака ж у цей час, вискочивши
знов на ліжко, стояла з підведеними трохи вухами і
дивилися на нову появу. Гість швидко переступив поріг,
підійшов до першого вікна і поставив під ним свою вагу,
а на неї свою кепку поклав. І вирівнюючи і усміхаючись
простяг праву руку до господаря і промовив:
— Парцюня... Спеціяльно до вас із самої Москви...
Ну, у вас, видно, буде робити, бо селяни мене зустріли
коло аропляну з такими вимогами, що ніхто б і не
сподівався. Так і почали: „Наведіть, мовляв, порядки"...
— Порядки?.. — нервово перепитав Маздиґін, а той
йому:
— Ні, про вас нічого ще не говорили. Але ви
розумієте, як може така вимога вразиш ту людину, що
приїхала поглиблювати революцію на селах, а від неї
вимагають порядків?..
— А яких же їм треба порядків?
Уже з певним заспокоєнням і полегшенням спитався
Маздиґін:
— Ну, про це, мені гадається, вам краще мусіло бути
б відомо. Але чемність це другий закон для людства
після всякого першого державного... Селяни і тут
виправдали Марксове тверження, що живлення визначає
свідомість. Вони скаржаться, що Матусівський завод не
виплатив їм половини обіцяного цукру за возовицю ма-
теріялів на будівлю радгоспу, а що комуні ваших
незаможників виплатив. І вони зараз гадають те, чи не
віддали належний їм цукор вашій комуні теж
— Та сідайте ось. Чого ви стоїте?
Аж тепер запропонував Маздиґін прибулому стілець,
326

коло якого недавно стояв комсомолець. Той сів і за ним
сів хазяїн на давнє своє місце тільки й тому, що на
правім ріжку стола уже не лежав револьвер. І аж тепер
уже хазяїн геть став вільно говорити, не почуваючи
стовідсоткової небезпеки:
— Дурні вони ці селяни. їм кожний раз говорять у
Матусові, що цукор їм увесь належний віддадуть, тільки
треба підождати, поки новий директор приїде. А вони
там марудять і себе мордують, ніби цим приспішать
справу... Ото тільки, як ідете селом і побачите купку людей,
то вже там кипить мова про те, що має новий директор
приїхати і виплатити їм належний цукор... Дурні аж
крутяться... Краще б мовчали та ждали, то щось би й було,
а так...
— Е-ге-ге...
Задоволено протяг Парцюня:
— То я бачу, що у ваших краях і у вашому селі не так
страшно, як здається. Тут уже, видно, добре заглиблена
революція. Коли так говорять у заводі, то це значить, що
совєцька держава виграла. Це значить, що новий
директор є і що він селянам і гадки не має щоб платити. Бо
селянина зроби дужим, то він і з голими руками піде
супроти гармат і кулеметів... І врешті зможе й перемогти.
Ні, революція не на те прийшла, щоб їм порядки
робити... Ні — ні...
І при цих словах Парцюня витяг із бокової кишені
піджачка папір і подав його Маздигонові... Той прочитав
і, склавши його, знов подав власникові з дуже чемним і
трохи боязким питанням:
— І що ж би ви від мене зараз хотіли, товаришу?..
— Нічого особливого, тільки того, що ви уже знаєте,
— була відповідь.
Маздиґін напружився і потягся сидячою своєю постаттю
наперед, неначе враз оглух від якогось раптового гуку і
забажав конче чути кожне слово розмовця. А розмовець,
не дивлячись ні на кого і мацаючи те місце одежі, яке
було над кишенею з папером, тільки що туди
покладеним, знов почав говорити:
— Вам клопотатися нема чого. Я тут тільки те
робитиму, що ви уже робили, але робитиму з більшою нас-
327

тирливіспо і з більшим вибором буду ставитися до
об’єктів своєї роботи... І сьогодні мені потрібно тільки дві
речі... Одна і друга... Друга річ — це найти приміщення
мені ночувати, а перша найти мені щиру і безпосередню
людину, яка б знала дуже добре місцевих людей: щоб
коли я її розпитував би, то щоб вона мені не мізкувала,
а говорила тільки те, що у неї назбиралося у почутті...
Чи, краще кажучи, у підсвідомості, про ту річ, яка мене
цікавитиме... Мені треба говорити з селянином неосвіче-
ііим і ніде не бувалим поза межами села. Ця перша
потреба мені є на те, щоб я, коли одержу другу, цебто
приміщення, міг у ньому обмірковувати все
переговорене і на другий день щоб міг почати вже революційні
операції у вашому селі... Розумієте?..
— Розумію...
— Ви Парторг і голова партійного осередку, то
повинні розуміти...
Притакнув Парцуня і провадив далі:
— Але мені важно не тільки те, що ви мене розумієте,
а й те, щоб ви, розуміючи річ, держали її у свідомості,
виробленій нашою пролетарською революцією. Щоб ви
не пускали качок ловити рибу у польовий пісок, а курей
збирати черв’яки у нурті тієї води, що кипить у лотоках.
— А чи ви схочете, щоб і я був на ваших розмовах?..
— спитався обережно Маздиґін.
— Це і гетьто ваша справа, бо ви ніяк не зможете
заважати чи затемнювати думок того селянина, що я
візьму на конференцію... Прості люди завжди з більшою
приємністю розповідають те, що на їх розуміння є
хорошим, більшій приявності людей, ніж комусь одному. І з
цього боку ви були б навіть бажаним слухачем... А я
цікавлюся тільки тим найкращим у селянськім житті, яке
виробила буржуазна культура напротязі всього її
існування... Але я продовжую... скажіть мені, чи ви
пролстарій?..
— Пролітарій.
Та Парцюня не вгавав і знов поставив паскудне для
Маздиґона питання:
— А той незаможник, селянин, що робить у вашій
комуні, теж пролітарій?..
328

І хазяїн твердо і переконливо запевнив:
— Пролітарій, тільки що хоч несвідомий, а хоч мало
свідомий.
І Парцуня зареготався, і вдоволено, і радісно
зазначив:
— Ви, звичайно, вибачте мені за такі підозрілі
питання. Але я дуже радий, що так вас запитався... Ви не
розумієте, що таке пролєтарій, хоч і бороните нашу
революцію справді по-пролітарські... Цього від мене ви
ніяк не сховаєте. Я це почуваю... Пролітарів тепер між
тими людьми, що працюють, не шукайте. Всі вони там і
лож тими людьми, відкіля керують тими, що працюють...
Диктатура пролітаріяту!.. Та ж оцей вислів чого вартий!..
Яка ж би там була диктатура пролітаріяту, де він би сам
працював? Ніякої. Там би хтось інший диктував, що і як
треба робити, а не пролітаріят. І скажіть мені, будь
ласка, чи буржуї щось своїми руками робили у своїй
державі?
— Ні... На них робили інші.
Якийсь відгомін думки почувся, а не відповідь на
Парцюнине питання. А Парцуня, чогось торкнувшись
носа указовим лівим пальцем, став говорити вдоволено і
наполегливо:
— От, бачите, ви починаєте розуміти... Тепер
пролітаріят уже схопив владу у свої руки, маючи справді голову
на плечах, бо буржуї її не мали. Вони давали геть всім
своїм робітникам і селянам... економічний ґрунт для
повстань супроти себе... А без економіки ніяких повстань
ніколи б не було. І через те ви видовбайте просто у своїй
свідомості, що нам, мені, вам, усім пролетарям, які
тримають владу у руках, справжній ідеал робітника є такий,
щоб робітник був голий разом із жінкою, і разом з
дітьми, як Адам і Єва із своїми Кавелями і Хавелями...
Щоб не спробували зробити супроти нас повстання... З
вашого лиця я бачу те, що треба, і продовжую. Я приїхав
вам помагати, а не вас топити. Нам немає чого тут, на
селах, щось добре робити, а єсть просте розуміння і
обов’язок супроти себе, супроти пролітаріяту конче
зробити всіх людей, якими ми керуємо, голи\1и, як я уже
сказав, неначе наші прапрадіди Адам і Єва, і завжди
голодними, неначе класичні вовки!.. От вам що...
329

І він передихнув, і став дивитися переможно на свого
слухача, але у нього можна було вловити з обличчя, що
там є якась тінь і глибокого докору. Маздиґін мовчав,
кусаючи верхню губу, але не від сміху, або від наміру
засміятися. Ні, якісь інші почування випиналися з нього
ще не звичні і ще не перечуті, бо його очі мали такий
колір і вираз, який можна побачити у щілини тих повік,
що має вішальник, лежачи у анатомці з незатуленими
геть очима.
І Парцуня, ніби вдовольнившись належним вражід-
ням, знов несподівано засміявся, приказуючи:
— А схочуть Адам і Єва ходити в рубцях, то ми
приведемо їх на фабрику і вони нароблять одежі, а ми їм
дамо по парі сорочок чи піджачків, а решту запрем у
коморі, а ключики сховаємо в кишеню... Схочуть Адам і
Єва їсти, ми поведемо їх у поле і вони там напрацюють
гори хліба, а ми його увесь змолотимо і звеземо в
комору, дамо кілограмів по п’ять на тиждень Адамові і Єві,
а від решти хліба ми покладемо ключики собі в
кишеню... Схочуть вони і яблучок, то ми звелимо їм
насаджувати садів. І вродять яблучка і ми всі ті фрукти, що
потовчені та побиті, що швидко у коморі можуть
зігнити, відцамо їм, а від решти покладемо ключик ми собі в
кишеню... І нехай тоді нащадки буржуазії забажають
зробити супроти пролєтаріяту повстання, то хто їм віддасть
ключики від одежі та від хліба, щоб хоч поснідати перед
повстанням, яке ми спровокуємо зимою їм для
циганської халяндри, бо ж вони будуть у рубцях, або голі...
Тепер розумієте, що значить ми, пролєтаріят?..
І в тім питанні його голос забринів ненавистю і
погордою...
— Ми ті, що хочемо обладувати вічно, поки й цієї
планети, на якій живемо. І хочемо обладувати всією
планетою, яка зветься Земля... Тепер розумієте, що таке
диктатура пролітаріяту?.. Отож подумайте тай не кажіть
мені нічого.
І саме в цей час почувся надворі проз вікна тупіт, і
Неля скочила з ліжка, і, опинившись коло дверей,
почала гавкати. Хазяїн підбіг до неї, вхопив за ошийок і без
усяких царемоній шарпнув її назад до стіни в куток.
330

Собака завищала і там окрунулася, і з напівпідведеними
вухами, і, здавлено гарчучи, зробила стійку, ніби
збираючись плигнути. І відчинилися в кімнату двері, і Нелі
заспокоєна зараз же знов ускочила у Маздиґонове ліжко
і лягла на передні лапи, бо там, за порогом стояв
одноокий Шелестіян. Він дивився мовчки якусь мить на двох
людей перед собою. Мабуть, не сподівався зустріти тут
нікого, окрім Маздиґона, а може зразу зніяковів перед
тим товаришом, що приїхав, як ішла поголоска,
„порядки наводити". Але, кажу, він спочатку був ошелешений,
а потім, щось і зміркувавши, звернувся зухвало
демонстративно до Маздиґона і в голосі у нього забриніло
непідроблене, велике горе:
— Дякую вам, товаришу, Паркоме, за ласку і за
правду... і за мою щиру працю... так само, як і за доччину!..
— Чого вам треба?..
Приступив до нього Маздиґін.
— Як то, чого?
Несамовито вигукнув Шелестіян, аж його голос
перервався на тім високім піднесенні, де завжди так звані
„фальцети" рвуться від напружених почуттів. Його
солом’яний бриль сидів у нього на потилиці, з чола біг піт
у два струмки, і він цього не почував. У лівій кишені
полотняних штанів ховалася ліва рука, а у правій руці
було вишневе пужално без батога. І він ним обпирався,
і воно гнулося своїм тоненьким крайком між босими
ногами, не дуже ще збрудненими.
— Та ж ви моїй дівчині сказали, щоб вона
причепурилася... бо когось благородного треба призволяти
трапезою... А ви її прибрану звеліли негайно відвезти до
комунальних свиней у Оцарок.
— Почекайте, товаришу Шелестіяне... Вийшла
помилка. Я перекажу зараз у комуну, щоб негайно юна відти
вернулася до свого діла сюди. Ідіть додому тай так само
поможіть мені це швидше зробити.
Спокійно і нескаламучено почав заспокоювати
„парком", овіяний духом Парцюні. На Шелестіяна спокій
подіяв тільки тим, що він знизив голос і став говорити
рівніше, але все-таки голосом, повним образи і
незаробленої кривди.
331

— Вона вже до вас не прийде. Вона лежить не при
собі, у мене в хаті... Тільки й того, що дихає...
— Кажу вам, ідіть додому, бо вийшла помилка... Ідіть,
не робіть тут мені перед чужою людиною непотрібного
галасу.
Перебив селянинові мову Маздиґін і хотів узяти його
за плечі, і повернути до сінешних дверей, та Шелестіли
відступив крок назад і благально звернувся до Парцюні:
— Вислухайте мене хоч ви, товаришу... Щоб моя кривда
не стала горою, і щоб правда була обстояна за нас,
бідних людей.
І Парцюня, на великий жах Маздиґона, ласкаво
обізвався до Шелестіяна:
— Розказуйте все, як вийшло... Я все вислухаю і
всьому запобіжу, чому треба. Кривди не буде вам і не буде
неправди і над тим, хто помилився. Розказуйте, я
слухаю.
І Маздиґін відступив мовчки назад, із страшною
непевністю глянувши на свого гостя і ковтнувши чогось
слину. А Шелестіян аж тепер утер з чола піт лівою
долонею, вигягши її з кишені, і почав:
— Та ж отак юно вийшло, па не-товаришу... Тільки
що моя дівчина прибрана у чистеньку сорочку і в
спідничку вигулькнула з двору, аж тут женеться ахтомобіль.
Тай перегородив їй дорогу. І шофер їй каже: „Вилазь,
підвезу, куди треба... Просто до школи підвезу**. І вона
вилізла. Аж там уже сидить Передерієва жінка і усміхаю-
чися каже... Це все шофер розказував людям. Отож
Передерієва сміється тай каже: „Що це?.. То він і тобі вже
так швидко дав ладу?..“ А моя почувши таке, не
стямилася... Та як затужить!.. А Передерієва знов: „Це він
мене вхопив, щоб я тому, що приїхав „порядки
наводити", нічого не розказала, як він арештував мойого
чоловіка. А тебе спекався, щоб ти нічого про нас усіх не
розказала. Бо ти, дарма що з ним уже спиш, а ще дурна
та молода, то в тебе з язика все може злетіти". А моя їй
нічого не кажучи, затуливши лице фартухом, сидить та
тужить, аж нею підкидає. Та вже, коли Передерієва
сказала, що це юни їдуть у Оцарок на тиждень свиней
мить, то Гапуся схопилася, неначе окропом опечена, то
332

з ахтомобіля так і плигонула в ріллю. І де в неї та сила
взялася, що переплигнула шлях у ріллю?.. І, полежавши
якусь мить, схопилася і рушила назад бігти до села скільки
духу... І не біжить шляхом, а все ріллею та ріллею. І
влітає вона в хату задихана та перелякана, неначе молоде
зайченя, та просто матері в ноги, та як заголосить:
— Навіщо ви мене віддали Паркомові, та він же ж
уже мене до свиней наймірив... А ви віддали... Тепер я
пропаду у вас отую, бо я черевата.
Тай упала і не дихає. Жінка сюди, жінка до людей. А
дочка лежить серед хати, неначе серед подвір’я, бо й
дверей не випадає зачиняти при такій оказії. Люди йдуть,
дивляться. А це вже послали по Онопрейовича. Тут у нас
такий хвершал... То я оце і прохаю вашу комисарську
милість... Найдіть на скурвого сина правду та закон, а то
ми його й самі селом покараємо!..
Та й поклонився Шелестіян благально. А Парцюня
тоді і озвався:
— Виходить, що товариш Маздиґін без вашої волі
узяв вашу дочку до школи господарювати? Так, здається?
Він питав вас, чи ні, як брав її до себе?..
— Та що як питався?.. То хіба так можна робити з
людськими дітьми?..
— Значить, ви знали, куди давали. Ви знали, що він
з вашою дочкою може пожартувати? Бо так же не
можна, щоб кіт жив із собачкою, і щоб собака ні разу не
вхопив кота за шерсть.
— Пане комисаре, ви мене дурняєте, неначе
маленького. А ви ж здається із наших людей і через те, мабуть,
знаєте добре, що дівчата і хлопці наші гуляють і
жартують по два і три роки, але хлопець не дозволяє собі
дівчину кривдити, аж доки юна з ним не побереться... А
тут що вийшло? І ще дюх тижнів нема, а юно он що.
Ви прийдіть подивіться. Вона ще й геть дитина, а він
швидко буде кольором чуба такий, як я, а змалився.
Поліз до дитини... Ні, як собі хочете, а так не можна.
Будьте людиною.... Вже усе село ремствує на товариша
Паркома...
— Ну, годі...
Перебив йому мову товариш Парцюня:
333
v

— Я з вами буду взавтра ще говорити про це. Я вас
викличу, а зараз ідіть додому. Зараз я не можу нічого
зробити: я тільки що з дороги... Ну, до побачення.
І подав руку Шелестіянові. Шелестіян з несподіванки
хитнув головою так, що аж бриль насунувся на очі, і хоч
простяг руку, але, не зловивши Парцюниної, зніяковіло
поправив тільки бриль на голові і вийшов, схвильовано
мимрячи:
— Попускати не можна... бо непорядок більше шкоди
робить, ніж невчасні дощі на оброблені землі...
прощавайте до завтрішньої стрєчі.
І пішов.
А Парцюня, повернувшись до Маздиґона з таким
приязним усміхом, неначе нічого й не трапилося, повідомив:
— Хоч ви мене може і запрохаєте побути у вас у
школі, але з міркувань чисто громадських я візьму собі
помешкання у когось із незаможників у селі. Викличіть
мені комсомольця помогти перебратись... Крім цього я
вас повідомляю, що оцей товариш Шелестіян буде мені
першим інформатором про ваше село, і що, як
цікавитеся, приходьте на цей „сеанс".
І Маздиґін, що увесь час стояв ні в сих ні в тих,
згубивши видно охоту і виправдовуватися, тепер з
полегшенням свиснув. Неля скочила з ліжка, і обоє зникли з
хати. А Парцюня все стояв. І тільки аж тоді, коли хазяїн
із собакою швидко йшов поза шкільною садибою, він
підійшов до стола і розсунув рукою на нім Маздиґонові
папери і почав роздивлятися.
ГЛАВА СЬОМА
„СЕАНС*
Товариша Парцюню примістили в селянина Дем’яіга
Кліща. Його хата стояла задньою стіною до нового
кладовища, а правим причілком до старого. Старе
кладовище тоді було обгороджене трухлявим сторчовим тином і
всередині так заросле травою, вишеньками, бузиною та
кущами самосійної акації, що навіть гробків не можна
було впізнати. Тільки де-не-де із трави сіріло надгробне
каміння якимись своїми крайками.
334

Нове ж кладовище відділене було від села ровом, який
колись оббігав у цім місці замість кладовища панську
землю. Рів був ще панщаний. На новім кладовищі
бовваніло може ще тільки з п’ятнадцять гробиків, і від їх
відстані метрів з п’ятдесят манячив височезний дубовий
хрест. Ним село заклало кладовище зараз тоді, коли
відрізали для його землю.
Висока акація велично зеленіла над всім почорнілим
від негоди сторчовим тином, об кинутим навколо
давнього кладовища, і сходилася з ровом нового кладовища в
одну лінію, яка ішла поза хатою Кліща. Ворота на нове
кладовище були навпроти церкви.
Між двором школи і подвір’ям Кліщевої хати зеленів
споришем вигін з будяками. А поміж цими двома
людськими осідками серединою вигону сірів шлях просто до
церкви, що була на одній відстані і від школи, і від хати
Кліща. У нього двір був охайний і з криницею коло
перелазу.
Коли .товариш Парцюня перейшов у приміщення до
Кліща у порожню черезсінешню хату, то вже сонцс сіло
на спочинок, і село огорнулося першою хвилею нічної
темряви. Тілько ще захід із-за церкви показував
прозолоть, проведену тоненькою смужечкою над самим
обрієм.
У Парцюні вікна були затулені ряднами, але кутки
вікон блищали світлом. Парцюня ходив то сюди, то туди
поруч ослона. Він був у одній сорочці. У нього з
підтяжок через плечі висіли штани, а на ногах малися
шкарпетки, бо черевики стояли коло полу. Вигляд він мав
жидка, який у самих панчохах прогулюється у вагоні
коло свойого місця. На полу уже виднілася готова
постіль. Вона складалася із матки, застеленої рядном, з
подушки, і з складеного другого рядна на подушці,
призначеного укриватися. Все було хазяйське. Над полом
жердки не було, хоч у селян вона завжди висить з
одежею над ним. Зате на надпільній стіні був почеплений
на цвясі Парцюнин чорний піджачок, але чогось так, що
видно було і з правої кишені, і з лівої по револьверу
ручками вгору. А на столі світила лампа із зеленим
абажуром, принесена із школи комсомольцем. Двері в хаті
було накинуто на гачок
335

І враз рипнули сінешні двері, і Парцюня, як це почув,
так і встав. Він саме опинився посеред хати, і тепер
віддався ввесь слухові, маючи очі зосереджено
непорушні. І, бувши повернутий головою і всім корпусом тіла до
стола, здавалося, слухав спиною те, що робиться в сінях.
Аж ось і хатні двері шарпнулися і почувся Шелестіянів
голос:
— Чи ви дома, товаришу, комисаре?
— Почекайте хвилинку...
Замість відповіді проказав Парцюня, і зараз же пішов
до полу, взяв револьвер один з кишені і поклав під свою
подушку, а потім зняв із стіни піджак і надів. І, застіб-
нувшись, озув черевики і пришнурував їх до ніг. І аж
тепер підійшов до дверей і відімкнувся, і став ждати.
Револьвер ледве помітно віддимав кишеню. І, коли вже
відчув себе споштовленим, то й гукнув:
— Заходьте...
І ввійшов Шелестіян і привітався тай спитав:
— Добривечір... Ну, що, як вам на новій кватирі?
— Отак, як бачите...
І Парцюня засміявся самими очима і признався:
— Та я тут довго не буду. Днів два, тай поїду у друге
село. Так що мені не дуже болить, яка кватира... От і
добре, що ви прийшли... Чи ви вже повечеряли?
Спитався байдуже. І незважаючи на відповідь
селянина: чи буде вона, чи ні, пішов швидко до стола, і витяг
із-за нього самогону у чорній пляшці, на якій було
повішено невеличке горнятко. І поставив на стіл. Шелестіян
від такої несподіванки застиг на місці і мовчки дивився
на пляшку, Парцюня ж сам сів за стіл, зняв горнятко і
налив. І аж тепер закликав:
— А йдіть до мене та вип’ємо по одній маленькій
посудинці.
І випив сам, не ждучи, поки прийде той, якого
покликав. І знов налив і поставив горнятко на столі, а
пляшку взяв і спустив за стіл, униз коло себе.
Шелестіян був у тім самім убранні, що і вдень. Навіть
те саме пужално тримав у руках. І тепер, коли він
побачив, що випивка відбувалася без нього, повернувся
помалу до кочерг і притулив там пужаленце, а бриль
по336

клавши на лаву, сів на неї на ріжку стола і удавано
байдуже сказав:
— А я думав, що настоящі комуністи не п’ють
горілки, а воно, мабуть, мов колись ченці було, що вголос
мали: „господи помилуй", а нишком „будьмо здорові".
— Пийте...
На це Парцюня лаконічно зауважив. Той хильнув,
обтер рукою вуста, глянув по столі Закуски не було, і
перевів очі на двері і затих, не знаючи, що далі казати.
Від абажура у обох були обличчя зелені. Парцюня
дивився на Шелестіяна хвилин зо дві мовчки якимсь не то
допитливим, не то здогадливим поглядом І нарешті
перервав цю дуже тяжку для селянина мовчанку:
— Не будемо говорити про вашу кривду. Ми її вже
трохи знаємо, і нам треба ще почути і про щось добре,
до якого приєднавши і вашу біду, стане троха легше...
Так от, товаришу Шелестіяне, Совєцька Влада тепер
увійшла уже у таку силу, що вже може до серця узяти і долю
народніх героїв... колишніх, але ще живих... Совєцька
Влада забажала взнати найкорисніших і найкращих
людей у кожнім селі. Тих людей, яких народ любить і
слухає, хоч часом і не вибирає їх на свої відповідальні
праці... І коли ці найкращі люди тепер старі, або каліки,
то Совєцька Влада їх хоче узяти у свою опіку: чи у
санаторії, чи у лікарні, чи може й дати якусь нагороду за
їх колишній труд, справлений на користь громаді. Ми
хочем їх зробити щасливими хоч на схилі їх літ... І через
те я прохаю вас розказати, або сказати про таку людину
зараз, ось тут мені, щоб її ми могли найшвидше ублагот-
ворити...
— Як то, це ви хочете знати, хто постраждав за
Україну?.. Чи за Совєцьку Власгь?... — спитався трохи
збентежено Шелестіян.
— Та ні... Ні за те, ні за те. Совєцька Власть хоче
знати про тих старих людей, які не були на війні ні за
Україну, ні за Совєцьку Власть, але яких люди шанують
чи за розум, чи за совість, чи, може, і за добре серце...
І хоче їм допомогти...
Шелестіян прояснів обличчям і, взявшись правою
рукою за бороду, промовив:
12 ,2-8
337

— Ге, коли так, то дай Боже... Довно пора зглянутися
на народ і на його побивання коло своєї долі... Дай
Боже... У нас є такий чоловік, і він зараз і потребує,
якщо не опіки, то оборони від паскуд, не від людей, а
просто від людських сопляків... Він зараз як сирота.
Якраз добре оце, що Совєцька Власть зглянулася на наше
лихо... Якраз у нього зараз усе опечатали, і він на такім
становищі, що хоч живим лізь до Бога...
— Як його звуть, і чого його опечатали, якщо він не
куркуль?.. — заворушився нервово Парцюня, витягаючи
записну книжечку з олівцем.
— Куркуль?.. Хіба куркулів опечатують? Куркулів просто
грабують... Це людина така, яких, мабуть, і на небі із
свічкою не знайдеш... Це... Та кожна людина у нашій
окрузі знає, що це за чоловік...
— Я вас питаю, Шелестіяне, як його звуть і яке він
добро людям зробив?..
Знов Парцюня перебив мову селянинові,
пригладжуючи правою рукою закарлючені листочки своєї записної
книжечки на скатертині під лампою...
— Його звуть Овсій Юхимович Брус... А що він
людям зробив... Що він людям зробив?..
І похитуючи докірливо і засмучено головою,
Шелестіян говорив, неначе вслух журився:
— Він те зробив, що ще ні одна хрещена людина у
нашім краю не робила... Був у мене батько і в людей
таких, як я, були батьки, і в деяких таких батьків є ще і
ще і ще батьки... Тобто для нас уже діди. І всі вони у
одну смугу говорять, що такої людини вони не бачили...
Тай не чували і з інших сіл про такого чоловіка, як зараз
у нашім селі живе... що зветься Овсій Юхимович Брус...
І саме в цей час, коли Шелестіян почав так гірко
оповідати, Парцюня дописував у записній книжці село,
район і округу і після запису найменування цікавої
людини схилив голову набік і прижмуреними очима
дивився в стіну проз оповідача тоді, коли Шелестіян дивився
в кочерги і на своє пужално, неначе найважливіші
слухачі вони й були, а не „комисар" із книжкою. Від Шелес-
тіянової голови лампа клала тінь на стіну коло самої
стелі. І як він вимовляв якесь слово з притиском, то
338

голова і тінь від неї здригала. І здавалося, що здригають
і стіни в хаті від оповідання.
— Наші люди, — скаржився оповідач, — живуть і
дихають на землі тільки завдяки тій худобі, що ще
мають. Ви врятуйте у родині хвору хазяйку чи дитину... і
відволайте від погибелі якусь товаряку в господарстві
цієї родини, то повірте мені, вам дякуватимуть більше за
те, що врятували скотину... Бо люди наші бідні і їхнє
горе зменшує тільки домашня худобина, а більше ніхто...
І ось цей чоловік запобігає нашому лихові цілих
двадцять п’ять років. І то чи буде заметіль, чи дощ, чи якась
вітрюга, чи ніч, чи день, а ви прийдете до нього під
вікно, а якщо він дома, чи зустрінете де і скажете: „Дя-
дюшка Овсій“ або „Овсію Юхимовичу, так і так... посо-
біть моєму горю“... І вірте моїй совісті, що ця людина,
не зволікаючи ніже тієї хвилини, ішла, поспішала і
помагала. І вже там якусь недугу, чи пошесть, чи так
якийсь страшний случай, то він знав, мабуть, ліпше і
впізнати, і затамувати... Ліпше, кажу, знав, ніж
найкращий піп свій „Отченаш". І ось до нього, до цієї людини
приступили разсобачі душі, неначе книжники і фарисеї
до Христа, і запечатали всі його ліки...
— Почекайте... — перебив знов Парцюня, — то він,
мабуть, як то кажуть, „з миру по нитці голому сорочка",
назбирав собі і запасів усяких?.. Він, мабуть, у вас і
багатенький, бо так з добра-дива не присікалися б оті
ваші „разсобачі душі"?..
— Хто, він багатенький? — з обуренням вигукнув
Шелестіян. — та нехай вони, анахтемські душі, не
втраплять на Великдень до церкви, як він багатенький...
Нехай їм оті бісової душі сліпи витечуть разом із слізьми,
як дасть Бог їх ударить нагла причина серед наглої
дороги, якщо вони побачили у нього якесь багатство... Та
він, Овсій Юхимович, ніколи і накриво ні в кого не
допоминався за якоюсь платою за свою роботу... Дасть
людина сама — візьме і подякує... Не дасть і скаже: „Я
вже вам колись віддячуся, поборгуйте, як ласка ваша"...
І він боргував, і тільки тим і вдовольнився, як така
людина йому підносила чарчину за труда, тай се...
— Не вірю я, щоб ото такий майстер до скотини та
339

щоб не мав і якоїсь копійчини про запас життя. —
Зазначив, ніби знехотя Парцюня і додав: — Кажіть далі,
послухаємо і це...
І Шелестіян, мабуть, почув у такім ставленні слухача
зневагу, бо пильно подивившись на нього, із стриманою
образою проказав:
— Що ж, людей у нашому селі, хвалити Бога, повно...
Кличте когось іншого і він вам те саме скаже, що і я, а
може ще й більше... А я буду йти собі... Слава Богу, вже
і ніч, і ранок близько. А день це пень, до якого людина
прив’язана працею.
І нерішуче звівся,, шукаючи очима своїх речей. Та
Парцюня швидко нагнувся і знов дістаЬ пляшку з
самогоном тай весело вимовив:
— Вип’ємо ще по одній... і посидимо ще хвилин з
десять...
— Призволяйтеся та не кваптеся...
Шелестіян протер вуса правою рукою і вже,
примирливо усміхаючись, взяв горнятко і вихилив навстоячки, а
потім і сів. А Парцюня знов, заткнувши пляшку, і
почепивши на неї горнятко, поставив за столом коло своїх
ніг, тай попрохав:
— То ви вже мені про такого чоловіка кончіть... Чого
ж він не був багатий, бо я цього не візьму ніяк у тямки?
— Чого не був багатий? Хм... Це всі люди знають тай
я вам казав... А ви наче й не чули... Цей чоловік, як
йому було щось і впаде в кишеню від зарібку, то ніколи
його додому не довозив... Його було конче зустріне якась
бідна людина і позичить... І він все, що було зароблене,
і віддавав. І таким побитом увесь зарібок його тепер на
людях, і ніколи того не було, щоб Овсій Юхимович
нагадав боржникові про позику... Він казав: „Людина
знає, коли вона має і коли треба віддати".
— Ну, а родина, сім’я його як же були?.. Треба ж
дітей якось-ублаготворити?..
— Та треба. Але в нього з родиною неперевідна
сварка була... Жінка й діти домагалися, щоб хоч хату стою
поставив, бо чужа хата гірше ката. Але що він міг
зробити, коли в нього була сім’я — всі ті околишні села?.. І
його маленька сім’я не мала хати власної аж до
револю340

ції... І тільки тоді люди шарварком з усього нашого села
йому за тиждень поставили хату, у якій він тепер
сидить... Доживає віку...
— Ну, а дітей своїх він де-небудь учив, чи ні?
— Учив. Та що толку з того?.. Діти вдалися не в
нього... Діти його це просто солома... Ніхто ні до чого не
придатний. Було в нього їх шестеро, то одного убили
більшовики, а дві дочки заміж вийшли... А інші хто його
зна й де. Найстарший тільки між люди пішов. Десь,
кажуть, у Києві за писателя, чи що. Але він у рахубу не
береться. Він дуже рано відбився від гурту і пішов
тинятися по навуках. Я про нього нічого не кажу. Ось умерла
із тиждень тому і жінка Овсія Юхимовича, то на
похороні з дітей ніхто не був. Здаться і той з Києва не
приїздив, хоч його найбільше і ждали. Був тільки
наймолодший Мадес... Він з нашим Паркомом, з товаришем Маз-
диґоном, батькові ліки запечатав... От уже собачу душу
маємо!.. Це найгірша болячка в нашому селі!.. Де тільки
виникне якась сварка, де якась пожежа, крадіжка, на-
сильницгво над дівчиною, то, повірте, ні на кого люди
вини не складають, тільки на товариша Маздиґона. Ось
і моя... Ну, нехай би він її попінив, та нехай би не
надругався... нехай би він у мене дитини не відбивав, бо
ж уже я не маю її і в своїй хаіі... Як прибігла вона з того
Оцарку, та як пройшли її памороки, то так кудись і
зійшла з двору, що я не доберу способу, де її тепер
шукати... Ну, пропала, прости Господи, як та собака, що
сказиться і зійде з двору... Була дитина і тепер нема...
— Та навіщо ж вони їх запечатали, ті ліки, що він
може ними когось отруїв?..
І Шелестіян на ці слова неначе зринув із непритом-
ности, як стукнув кулаком з усієї сили по столі аж лампа
задрижала разом із столом і замигала, ніби щоб
потухнути, що навіть Парцюня відхитнувся раптово від стола і
мимохіть лапнувся за ту кишеню, у якій був револьвер. А
Шелестіян уже стояв, і, нагнувшися над стіл, гукнув до
слухача:
— Що, ви смієтеся з мене, товаришу комисаре, що
таке питаєте?.. Та він кнурця, курки... Та ніякої просто
скотини за все своє лікування поміж людом не то що не
341

отруїв, а навіть жодної не спаскудив... А ви таке кажете...
До товариша Маздиґона підліз отой людський фершал,
Онопрейович, і хоче поживитися ліками... А тепер ліків
достати нігде не можна... І тут всьому рахуба і кінець... А
ви...
І сів Шелестіян, і втер чоло, і свої вуста, став
дивитися знов туди, де лежав його бриль і стояло пужално. І
Парцюня, уже геть заспокоєний, і щось занотувавши у
сюю книжечку, смикнувся щось сказати знов та
побачив, що Шелестіян на нього не зважає, але знов почав
говорити... І це говоріння уже справляло таке враження,
як і той ґніт, що ще жевріє, коли погасити свічку... І
притримав себе Парцюня, а Шелестіян доказував:
— Та таких людей, як Маздиґін, треба не допускати у
шкільне подвір’я заходити, а не то що ще у школі жити...
Може він і добрий Парком, вам видніше... Але
паскудити школу такою людиною, я думаю, що ні в яких книгах
не дозюлено, не тільки у людських обіхідках...
І знесилено замовк, і занурив свій погляд собі під
ноги, і не то чекав, не то відпочивав. Та Парцюня тепер,
надавши своїй дичині секретного і дуже приятельського
вигляду, запропонував селянинові:
— Як ви знаєте, що він і для людей така сволота, як
і для вас, то ви його убийте... Я дам і револьвер... Вам за
це нічого не буде...
І Шелестіян бистро глянув на нього. Устав.
Наблизився до середини столу, навпроти якої сидів Парцюня,
і гостро спитався:
— Жартуєте?
— Ні... — відповів Парцюня.
— А коли ні, то і я не жартую... Собаці собача смерть,
а тій людині, що гірша від смердючої собаки і дужча від
общеського, мусить бути присуд громадський, бо ми вдюх
не громада... Я маленька людина, а ви велика і з великої
і невідомої мені дороги, і я можу до цього діла
прилипнути, неначе муха до мухомора, що його навмисне
підклали... Бо хто ж ви такий, і де ваші совєцькі закони, що
вдень обороняють людей? А це ж ніч, а я маленька
людина... Ні... Бувайте здорові...
Тай повернувся спиною до „комисара", вхопив бриль,
342

надів, і взявши пужаленце, якось похапцем відчинив двері..
І швидко потупав, чути було, до перелазу.
А Парцюня з таким виразом на обличчі, який буває
у того вудія риби, у якого зірветься короп із гачка вудки,
ще з мить посидів, а потім устав, укрутив лампу і
вийшов надвір. Йому було неприємно, що він не зупинив
Шелестіяна, щоб хоч узнати ясну мужицьку думку про
громадські душогубства. Не таку куценьку, як йому
удалося виудити. І якби він зараз знав, де живе Шелестіян,
то пішов би сам до нього, щоб вирівняти собі настрій,
бо відчував над собою моральну перевагу підпилого
мужичка. І Парцюня вилаявся і сів на призьбу.
Двір був зачинений. А посеред його стояв із соломою
у драбини та з ярмом на вії віз. Попідтинню росли
соняшники уже розквітлі, і внизу під ними темніла
розкішна зелень гарбузових лопухів. Небо було вкрите
зорями і перепускало через свої тихі простори невеличкі
хмарки. А з правого боку церква мовчала у сяйві тиші. Її
увага, що світила з блискучих двох хрестів, уся була у
високій прохолоді ночі. Вигін між Кліщевою хатою і
школою темнів споришем. Тільки шлях вирізнявся,
перебігаючи уздовж від церкви далеко повз школу, аж за
старе кладовище. У шкільних вікнах було темно...
Парцюня зітхнув і став удивлятися у темну смугу шкільної
садиби...
І враз, безшелесно із-за хати, десь наче від старого
кладовища, з’явилася постать, і почала швидко іти попід
тинком подвір’я. Парцюня із тим жахом, який у нього
часто з’являвся і який він завжди перемагав, повів за
постаттю свій нашорошений погляд, похожий на ту тінь,
що ніколи не відривається від своєї речі. І тільки аж
тоді, як чоловік переліз через перелаз, Парцюня широко
дихнув і засміявшися зустрів:
— А я вас виглядаю від школи, а ви он звідкіля.
— Та це я був у одного знайомого... Справа
невеличка... А Шелестіяна і досі не було?..
Скінчив запитанням Маздиґін, і ніби з жалем додав:
— Я прийшов послухати його...
Та Парцюня, обминаючи останні слова, запрохав:
— Сідайте ось коло мене. Мені треба з вами кількома
словами обмінятися.
343

Той сів і почав правою рукою поправляти чуб, що
завжди над чолом у нього розпадався на два боки. А
Парцюня не вгавав:
— Ну, я радий, що натрапив на одного із ваших
мастодонтів... Такої дичини, я гадаю, і сам. комисар
безпеки не натрапить... Коли все правда те, що я чув?
Невже оттака людина може бути у наш час?.. Як оце у
вашім селі Овсій Брус?..
— Що, ви уже з хазяїном вели розмови? Не з Шелес-
тіяном? — Не то здивовано тривожно, не то з
полегшенням спитався Маздиґін знов.
— Ну-ну... Скажу вам щиро...
Знов обминаючи питання, говорив Парцюня:
— їй-богу, мене просто ошелешили такі відомості...
Ця людина стовідсотково небезпечна, коли взяти наше
зараз і взавтрішнє майбутнє, виставлене на перетворення
селянських господарств у комуни... Мені говорили, що
тут увесь народ пробуває під впливом Брусових чарів,
якими він орудує під час лікування скотини. Чи це
правда?.. Як по-вашому?..
— Це ви мене питаєте?
— А кого ж? Тут же більше немає нікого, — ствердив
Парцюня.
І Маздиґін витяг із штанів хусточку, сякнув у неї, і
важно, і вдоволено, і з почуттям повної своєї безпеки
почав так запевняти, неначе і він пробував під тими
самими чарами, у яких себе почував і народ цього села:
— Я певний, що він всього не сказав... той, що
говорив вам... Хочби й того... Це, справді, людина
небезпечна. У його характері є багато для нас незрозумілого... От
він по-українськи і по-російськи... Ну, просто ледве
читає... А підіть же ви — всі рецепти по латині знає
напам’ять. І хто його навчив? І коли? То й чорт' його
знає... Той син, що зараз у Києві, теж небезпечний для
влади. Він куркулячий поет... Але щоб знав він вітінарні
рецепти, аби могти напомпувати ними батька, то не
знає. Ми вже переконалися. Це на мене справляє
моторошне враження... А коли додати до цього і те, що він
страшно любить коні, і що найдикішу коняку вхоркає і
буде їздити — хто не зважиться десь, то там він перший.
344

І ніколи своїх візитів не відбуває візком чи саньми, а
завжди верхом від села до села. І чи буде п’яний, чи
тверезий, а детить конем, неначе божевільний чи
скажений. Тільки через село проїздить змиленою і
неспокійною конякою маленьким тюпачком, чи виноходом. І до
цього ще, коли взяти на увагу, що ніколи нікого дурно
не вилає і не вдарить... Що отой буржуазний набуток,
який зветься совістю, у його у жахній просто силі буяє...
І як вірити усяким спадковим теоріям, то ця тварюка,
мабуть, має у своїй крові якогось характерника
запорожця... І через те він небезпечний більше, як на сто
відсотків... Як ви кажете...
— Ні, я кажу, Що він небезпечний на сто відсотків,
а не більше... Він мусить піти прискореним кроком туди,
куди ви його надумали, запечатавши його аптечку...
На цім місці Маздиґін закашлявся і хотів щоь
говорити, але певна і напівнаказова мова Парцюні затримала
його у смузі тільки слухання.
— Ліки, як намірили Онопрейовичу, так йому і
віддати треба... Але він мусить їх все ж таки заробити. І я
прохаю вас піти самому і відпечатати аптечку і віддати
ключ старому Брусові.. Мовляв, комисар із Москви
звелів. А тим часом нехай Онопрейович його зробить
хворим... Якнайшвидше... Я б хотів, щоб цей мастодонт був
хворим узавтра. І його треба відвезти у ту районову
лікарню, яка є у найпильнішим нагляді нашої Чеки. Яка
тут така лікарня є?
— Рохмистрівська, — була здавлена відповідь Мазди-
ґонова.
— Ну, от. Його туди треба і відвезти. Я завтра їду у
Рохмистрівський паргком. І в Рохмистрівці він буде у
мене.
— Що, ви його там будете допитувати?..
— Там буде видно.
І, як хазяйська собака, яку хазяїн ударить, кидається з
більшою щирістю лизати ту руку, що вдарила, так і
Маздиґін осередньо скрутився і почав додавати до того,
що вже говорено, ще й таке:
— Коли ви з ним у Рохмистрівці діло матимете, то
візьміть на увагу те, що старий Брус щось у хаті був
345

закопав із своїм старшим сином. Мені переказував Ма-
дес, найменший син. З ним тепер живе старий у одній
хаті разом... І він мені й казав, що бачив, як закопували.
І потім, як старий возив старшого сина на станцію, то
Мадес шукав у порунтаному грунті і нічого не знайшов.
Мабуть, переховали... Або те, що було сховане, тепер
опинилося в Києві..
— Добре, що ви мені і це сказали. Матиму на увазі,
— утихомирююче і вже позіхаючи вимовив Парцюня.
Та Маздиґін, неначе перебігаючи його байдужности
дорогу улесливо і так, як люди свідомо промовляють
своє найрозумніше слово, ще й цим себе виказав:
— Це, що ви так чудово поставили справу про таку
жахливу людину, свідчить, що в Москві наші керівники
всі з лоєм у голові... І це правда, бо я оце одного
паргійця питався, чи справді у Матусівськім заводі уже є
директор, так, як ви зволили припустити таку думку. І
що ж?.. Ваша правда. Директор місяців чотири як є, але
завод нікому про це не говорить, щоб цукру не давати
матеріялові, із якого ми будемо організовувати комуну...
— Для того, щоб знати, чого курка кудкудакає, то
великого розуму не треба, аби догадатися, що вона
знеслася... А ви, будь ласка, коли будете брати Бруса у
лікарню, конче заявіть йому при людях, що його, якщо він
хворий, відвезуть на курорти... Що Радянська Влада
турбується про таких людей, як він... Ну, до побачення...
Дійте!
І подав сидячи Маздиґонові руку. А Маздиґін швидко
підвівшись, стис її, і відходячи і повернувши напівоберта
голову, казав лестиво усміхаючись:
— Я завжди радий робити так, щоб мої святі
обов’язки перед партією були виконані як належиться.
Парцюня промовчав. І аж тоді устав, коли сама тільки
Маздиґонова голова стала виднітися із-за соняшників. А
увійшовши у хату, він скинув піджак і повісив над
полом, на те саме місце, де він висів і раніше, і знов почав
ходити попід ослоном. Лампи він не підкручував і через
те не видно було його обличчя і того настрою, що мав
би там відбитися, хоч би так, як на цеглині тінь від
котячого хвоста. Одно тільки й видно було, що він ходив
346

у черевиках, а не в самих панчохах. І що з кишень
повішеного піджака ні одного револьвера не було видно,
хоч хатні двері і тепер були заперті на гачок.
ГЛАВА ВОСЬМА
НА «КУРОРТІ»
У селі Куцівці люди свій комітет незаможників звали
„Комеза". І ось на другий день Маздиґін і голова „Ко-
мези“ зібрали годині об одинадцятій дня всіх її членів у
полі, на комунальнім лану, на рові, коло бочки води, і
оголосили, що аптечку з ліками знов вертають старому
Брусові. Нехай лікує скотину. І сказали і про те, що його
відвезуть на курорти, щоб старий відпочив від тих трудів,
якими він служив громаді Люди були втомлені і
запилені ріллею. Дехто з бочки пив воду, а дехто, поклавши
руку на бочку і слухаючи тепла під сонцем нагрітих
обручів, відпочивав. Але більшість стояла мовчки у
брилях і в шапках, і з ненакритими головами слухали
новини. Польовий вітер, пробігаючи, ворушив їх чубами так
само, як і тим зіллям, що зеленіло геть-геть далеко
уздовж рову аж під обрій поля. Люди на цю новину,
можна б сказати, не реагували ніяк, якби хтось із задніх не
промовив:
— Давно б треба було так...
Лан споготовлявся на пар. І він сірів своєю шириною
і довжиною поміж пшеницями та житами теж байдуже. І
широка чорна смуга пару, зачеплена борінками, які
тепер запряжені кіньми, тихо лежали увігнані зубками в
ріллю по рами, хоч і різко виділялися з ландшафту
чорнотою і зірваним бур’яном, але були теж байдужі до
новини... І тільки аж тоді все заворушилося і закуріло,
коли голова „Комези“ гукнув до людей:
— Комуна, в рух!
І коні хрипіли, порскали. Борінки шуміли зубками у
землі і клацали, натрапивши або на залізяку, або на
якусь велику кістку. Люди гукали, цьвохали в повітрі
батогами і поспішали, і поспішали, щоб не відстати від
коней і від зубків борін. І сьогодні ввечері вони запилені
і спітнілі, і повні пилюги в чубі, і в обличчі,
умивати347

муться коло кабиці, аби змити не тільки пил із тіла
свого, а і турботи з душі разом із ім’ям старого Бруса,
якщо він не повернеться з курортів. Бо для того, щоб
пам’ятати, треба дозвілля. А для того, щоб думати, треба
бути певним, що хтось вашу думку почує.
Перша непевність до людини є перший удар сокирою
по тім дереві, що дає плід. І через те, мабуть, уся
польова „Комеза“ мовчки реагувала на відомости про Бруса. І
зробити інакше вона не могла, бо мала уже обтяжений
інстинкт недобрими подіями...
І розповідають, що тоді, коли віддавали Брусові
ключі, була дома і Мадесова жінка. Вона зарізала курку, а
чоловік дістав самогону, і покликали батька на вечерю. І
мирилися. Старий Брус був настроєний доброхітньо і
доброзичливо. Але на другий день після миру він став
кородитися на те, що у його під лопаткою у грудях пече.
І так пройшло два дні І старий обидва дні не їв, щоб
перевести себе на інший харч після отримання від їжі.
Він так робив часто і з скотиною. І Мадес, помітивши
таке, зараз же покликав Онопрейовича, і він умовив
старого їхати в лікарню, у Рохмисірівку. Брус на початку
опирався, але коли фершал сказав, що звідти його
повезуть на курорти так, як колись пани возили своїх
недужих, Брус подумав тай згодився. Та й хто б відмовився
випробувати ту, далечінь, яка все життя стояла казкою
перед очима бідної людини? І він промовив до
Онопрейовича:
— От уже не сподівався гостей, то на тобі. Заглядай
тепер їм у ласкаві очі і оглядайся на задні колеса.
— А чого це у вас така турбота з приводу цього?
— А того, що після дня іде ніч, а після ранку день. І
ми на це дивимося і не зважаємо... І чим старіші
робимося, тим стаємо розумнішими. Та ми і на це не
зважаємо і стаємо, наче кам’яні баби. А вони своєю
байдужістю не тривкіші і від маленьких дітей, яких треба не
спускати з рук, щоб не покалічилися... І для цього вже у
нас є і курорти, і бригадири.
— Ви так говорите, що ніби і обітниця завжди дурна
і жданець такий самий, неначе в казці: „хоч кінь
пропаде, а хоч тебе самого уб’ють".
348

— А що, хіба ні?.. Хіба ж наші незаможники не хотять
перехитрити Бога? То було ми тільки в Бога за рабів, а
тепер хочемо рабами бути ще й у наших гостей. Бог
колись нам дав розум і ниву, щоб ми мали і уміли тим,
що маємо, порядкувати. А ми зараз віддали своє поле
гостям, неначе на те, що вже наш розум нам не потрібний.
Мовляв, краще бути у послушенстві, ніж самому
порядкувати... І мені тепер доводиться слухати вас і їхати на
курорт.
І фершал закінчив:
— Ех, Овсіє Юхимовичу, тепер між людьми розум
править гірше, ніж виявлена кража! Краще вже, що
людям, те й нам, що громаді, те й бабі... Бо не ми були і
не ми є законом Україні...
І старого Бруса відвезли у лікарню. Зробив це його
син, Мадес.
Рохмистрівську лікарню ще земство колись збудувало
і надало добрих лікарів. І вона користувалася доброю
славою не тільки до революції, а й тоді, коли пройшло
майже десять років людської тривоги і непевности. Вона
ще й тепер мала славу людського приятеля і людського
затишку для хворих і знеможених життям: І через те,
коли пербд заходом сонця Бруса привезли до неї, він
просто оклигав духом. Не раз і він сам за свойого життя
сюди привозив і дітей власних недужих, і недужих своїх
знайомих. І він сподівався з незаперечною певністю, що
тут і тепер є такі люди, що його знають. І він собі гадав,
що як пролежить днів зо три, то це буде правдісіньке
щастя. І відпочине, і вилікується, бо ж недуга не
задавнена. Вона у нього всього тільки два дні. І він уже мав
таке у практиці, ще коли у скотини в кишках чи в
шлунку починало боліти, то він просто переміняв стару
їжу на легшу, або й зовсім зупиняв на якийсь день і,
поновивши живлення з відповідними ліками, врятовував
скотину. Так він і собі зробив. Почало пекти, і він зараз
же перестав їсти. І знав, що після такого недовгого посту
селянський харч знов поставить його на ноги. А як узяли
його в лікарню, то це ще краще. Все-таки тут і місце, і
люди припасовані до того, щоб недужому давати полек-
шу. Навіть вигляд самої лікарської садиби з будівлями,
349

зарослими садком та яворами, на його вплинув
миротворчо і зазивно до відпочинку і супокою.
Рохмистрівська лікарня стояла якраз на розі збігу двох
шляхів: одного, що ішов на Мельниківку, а другого, що
ішов на станцію Ладимирку. Ввесь її двір був затоплений
у вишні, сливи, груші, яблуні і волоські горіхи. А
навколо цієї зеленини, над старим сторчовим тином височіли
явори стрункі та високі А перед вхідними дверима,
якими входили недужі у амбулаторію, по боках східців росли
великі кущі бузку і заступали великошибні вікна з
білими та чистими рамами. І зелені дахи лікарських корпусів
зливалися з листям тополь та яворів і всієї іншої
зеленини. Тільки білі стіни блищали латками поміж гущиною
дерев і манили у навіви романтики та молодих пригод.
І старий Брус з усмішкою задоволення, не
поспішаючи злазив із візка, і свої очі повертав до дверей
амбулаторії, щоб іти туди, неначе до старого свого доброго
знайомого. То було байдуже, що він від своєї дієти
почував себе кволо, і що його ще не перестало пекти під
ложечкою. Це тільки сприяло тому, що коли його Мадес
узяв під руку вести, то він з приємністю зіперся на
синову допомогу і досить добре зійшов на східці, і
нарешті увійшов і в амбулаторію.
У стелі горіла електрична лампочка, і від її світла
блищали дуже яскраво ручки коло дверей. У всій кімнаті
було порожньо. Тільки два ослони один супроти другого
під супротивними стінами німіли дерев’яним супокоєм і
відсвічували блідо-блакитною фарбою, дуже попритира-
ною по краях. Та з правого боку від вхідних дверей був
кран із пригвінченою посудиною для збігання води...
Пахло ядиформою і ще якимсь лікарським густим пахом.
Ніс Брусів їх сприймав так само, як давно знайомих
приятелів. І від усього першого поміченого йому було
приємно і заспокійливо. Тільки коли він сів на ослін і
глянув на білі стіни з картинами, повними печінок, гор-
лів, шлунків, кишок, очей, ніг і сифілітичних виразок, то
в нього занило передчуття тієї невідомости, що чигає на
кожну людину, щоб звалити у мовчання і в мокрий та
смердючий прах.
І вийшла з дверей, що були під правою рукою у
Бруса, у білому одязі жінка і спитала Мадеса:
350

— Відкіля ви привезли недужого?
Той сказав. А вона:
— Ви скажіть там своїм незаможникам, що ми ніколи
увечері таких недужих не приймаємо. Цей чоловік міг би
діждатися і ранку... А ви його сьогодні привезли. І я
його приймаю тільки через те, що нам із Гепеви
дзвонили, що як із Куцівки привезуть людину, то щоб
прийняли. І тепер можете їхати. Недужий лишається.
І Мадес, бувши у брилі, підійшов до батька, скинув
бриль і простяг руку на прощання тай промовив:
— Видужуйте, тату... Бувайте здорові. Я навідаюся в
неділю.
Та старий, подаючи руку і силкуючися устати,
страшно стривоженим голосом сказав:
— Сину, забери мене назад... Краще другим разом
сюди...
І ще щось хотів говорити, та жінка швидко підійшла
і, поклавши свою руку старому на плече, стала
заспокоювати:
— Не турбуйтеся, у нас буде вам дуже добре. А якщо
вам не сподобається, то кожної хвилини зможете від нас
виїхати... Виписатися. Не турбуйтеся. Бачите, які ви.
Приїхали наче байдужі, а зараз неначе дитина
занепокоїлися.
Слова жінки трохи отямили Овсія Юхимовича і він
знов, заворушившись на ослоні, промовив, ніби
виправдуючись:
— Та то мені здалося враз, що мені не треба бути
тут... Що зі мною помилка... О?.. А Мадес уже поїхав?..
Знов Овсій Юхимович боляче схвилювався, як
побачив, що він лишився тільки з жінкою у лікарськім одязі.
Але навіть якби він почув, що хтось і інший, а не Гепе-
ва, несподівано виявив турботи за нього, і то він би
згубив рівновагу свого духу. А то чи нерозважна, чи
збайдужіла жінка до людських настроїв вимовила оги-
джене і стерво-смердюче, і страшне своєю холодною та
настирливою слизистістю слово „Гепева“... і супокій у
хворого упав, неначе застрелена в голову людина, чи
вдарений обухом між роги бик... Ох, якби це був
чоловік, а не жінка у білім одязі, якої Овсій Юхимович
351

соромився, то він би вичимчикував якось на коридор і
гукнув би сина вернутися... А то тепер... мабуть, все його
пропало те, що ще могло бути б..
Але бурхливість його настрою на хвилинку зійшла на
бічні простори, завдяки ж цій самій жінці Вона взяла за
руку Овсія Юхимовича і повела помаленьку у ті двері,
коло яких він сидів. І вийшли крізь маленькі сіни надвір
у густий кущ затінків і в чагарник вишень. Під ногами
від кроків ворушилася стежка, викладена дошками і
заросла на боках квітками. Все це освітлювалося ліхтарем
з-під того будинку, до якого вони ішли, але самого
ліхтаря із-за галуззя не було видно. Нарешті вбни побачили
і ліхтар з правого боку від вхідних дверей. Овсій
Юхимович ішов спроквола, опираючися на руку жінки у білім
одязі, і мимохіть дивився на чорнобривці, півонії,
гвоздики, братіки і калачики, які тепер у селі коло кожної
хати пишаються милими та рідними кольорами... І ті
марища тяготи в настрої, що викликало слово „гепева",
спорожніли і стали легкими, і відлинули неначе туман
аж туди, за високий паркан лікарні.. Бог знає куди. І
вже коли вони зійшли на східці другого будинку, де
ліхтар стояв у осередку свойого світла, Овсій Юхимович
ще мав у психіці слід від слова „гепева", але він так
лежав, неначе мертва гадюка у зарослих садка на стежці,
яку треба переступити тай годі.
Жінка увела недужого у купальню і, показавши на
ванну, сказала:
— Роздягайтеся та купайтеся. Свої сорочки складіть і
положіть отуто. А я внесу вам больничні, ви їх надіньте.
Ось і мило.
Тай лишила його, зачинивши за собою двері. Брус
глянув навколо і побачив під стелею маленьке відчинене
віконце і простягнену у нього вишневу гіллячку з
ворушкими і ласкавими, зеленими листочками. Але в купальні
було так порожньо, що думка чогось підсунула у
свідомість порожні ясла і порожні жолоби, і порожню нову
домовину. І слово „гепева" знов ударило в чуття, неначе
вітер у бляху хатньої покрівлі. Старому стиснувся віддих.
Але він все ж, хоч і нервово, почав роздягатися.
Напустив води раз. Вимився. Потім другий раз... Аж тут двері
352

відчинилися і знайома служниця кинула йому білизну
тай знов зачинила двері. І він випустив воду і одягся.
Посидів з хвилину, встав і постукав у двері. Служниця
зараз же і ввійшла і звеліла:
— Візьміть із собою піджак, бриль і верхні штани. А
взавтра вранці я заберу їх у кладовку. А ваші брудні
сорочки і чоботи нехай тут залишаються. А після зав-
трього я принесу чисті онучі... Виступців у нас немає, то
будете ходити в чоботях. А вже як виписуватиметесь з
лікарні, то і все інше своє заберете.
Старий помалу нагнувся. Надів бриль і взяв
старенький свій костюм, у якому їздив на станцію раніше із
старшим сином. Служниця пильно спостерігала, як він
ворушився. І як випрстався, вона йому запропонувала:
— Ходім тепер зі мною.
І взяла під руку. І минули може з троє дверей у сінях,
освітлених із коридорної стелі електричною лампочкою...
І увійшли у світлицю для недужих. У ній було троє
вільних ліжок, застелених ковдрами, а в кутку тільки
одно з хворим, що лежав головою до вікна. Він був
непорушний. Електрична лампа світила ясно. І Брус
найяскравіше помітив у цій світлиці тільки чисті
головачки коло кожного ліжка. На них білий луд був уже
місцями позлупуваний і плями робили враження, що у
головачках є чорна холодна вода.
— Оце ваша тут господа і ваше ліжко. Лягайте і
відпочивайте. Лікар прийде до вас аж завтра враіщі.
Прощавайте.
І вийшла. Брус ліг, і зараз же укрився з головою, бо
від купання йому було трохи холодно. І,
скоцюрбившись, затих. І по всім тілі стало приємно розходитися
тепло. Та серце його не вгаваючи било тривогу, хоч він
почував і утому, і бажання заснути. І пролежав він так
довгенько і таки заснув. Тай сниться йому, що кличе
його Мадес подивитися на воду у Оникиїв яр. Аж там
пливе від вершини до панщаних загат зачинена шафа з
ліками. Вона витикалася боками з води до половини так,
що двері, колодка і печатка дуже виднілися відтіля. І
тільки що він хотів спитатися сина „чого це його
аптечка у воді“, як тут на саму колодку сіла дика качка і,
353

махаючи крильми, стала кричати на шафі. А шафа пливе
тай пливе. І враз хтось торохнув із рушниці. І вся шафа
на воді, і качка стала у такім густім диму, що і
проглянути не можна. А коли розійшовся дим, то на воді не
було вже ні шафи, ні качки. Тільки хвилі ішли до загат
і хлюпали у береги. І Брус напівсвідомо заворушився у
ліжку, і напівсвідомо, відчуваючи своє реальне
становище, став лагодитися знов затягтися сном.
Аж ось в кімнаті враз розтинається справжній постріл.
І схопився Брус на ліжку і глянув туди, де був столик.
Тай побачив, що перед столиком стоїть середнього
зросту чорнявий чоловік у білім лікарськім одязі і дивиться
пильно на нього, і тримає у правій руці широку, з білої
гуми ляпавку на мух. І коли помітив нічний відвідувач,
що Брус дивиться на нього свідомо, хоч і стривожено, то
зараз же знов із усієї сили ляпонув по столі. У Бруса на
спині по шкірі сипнув мороз холодними голками. А
потім Брус усім своїм єством відчув і жах, і глибоку образу,
і стримано спитався:
— Що це ви... з мене собі забавку знайшли?..
І зараз же почав діставати свою одежу. А той, що
ляпав, став його заспокоювати так, мов кат заспокоює
свою жертву перед шибеницею, утішаючи її тим, що
мотузка не перерветься, мовляв, міцна.. Він говорив:
— Тут ви тільки один той, що чує моє ляпання, бо
той другий, що ззаді вас лежить, уже ніколи нічого не
почує.. І ви, прохаю вас, не гарячіться і не вдягайтеся.
Кімната ця заперта, і ось ключ у мене в руці...
І, розтуливши долоню лівої руки, показав ключ і
сховав його в кишеню. А Брус, що був затих від слів
відвідувача, почав знов одягатися... І вдівся, і хотів устати,
але похитнувся і знесилено сів на своє ліжко. І
незнайомий, побачивши, що хворий сів, став і сам гіпнотично
осідати на стілець, не спускаючи очей з Бруса. І нарешті
і він сів і, тримаючи над столом у правій руці ляпавку,
спитався:
— Скажіть мені, але тільки щиро. Скільки ви золота
закопали у себе в дворі?
Брус подивився на нього мовчки і, страшно важко
зітхнувши, відвернувся від допитувача і опустив свої очі
354

на свої босі ноги, бо чоботи лишилися в ванні, а зараз
би може вони б і здалися. А той, від столу, настирливо
наполягаючи, допевняв свого:
— Я вас питаюся, скільки ви золота сховали у себе в
дворі? Чи може ви його віддали старшому синові і він
його відвіз у Київ?..
— А хіба вже це тут не лікарня?..
Спитався старий замість відповіді таким голосом,
неначе почав приходити до пам’яти, а йому відповіли:
— Ні, це лікарня. Тільки треба, щоб усі люди знали
те, що й колись знали. А колись знали он що. Де тільки
людська нога стане, то там уже і є Божа воля. І тепер
так само. Де тільки людина хоче відпочити во ім’я своє,
то там уже і Гепева не дає людині прийти до пам’яти во
ім’я комунізму. Бо дати вам прийти до пам’яти, то ви
станете такими ж розумними, як і комунізм, а може ще
і розумнішими. І тоді козирна карта може опинитися у
ваших руках. А ми цього не хочемо. Зрозуміли?.. Отже,
говоріть, де ви сховали золото, то доживете ще віку у
супокої... А ні, то побачите, що буде. Я жду.
Тай устав із-за столу, тай пішов він з ляпавкаю до
вікна, і повісив її на тій ручці, якою відкручують вікняні
засуви. А потім вернувся і, сівши знов на стілець, став
дивитися не то хижими очима, не то угомлено-допитли-
вими на майже очманілого старого чоловіка, який, не
спускаючи очей із свого допитувача, сидів і мовчав. І хто
його знає, скільки б часу був би отако Брус, якби
незнайомий не перебив сам так далеко зайшлої мовчанки:
— Вам рятунку від Совєцької Влади немає ніде. Вся
„комеза", всі службисти, всі учителі, всі комсомольці є
совєцькі шпики. Але це ті, що зверху видно. А як
додасте ще й тих сюди, що ловлять зопалу, зненацька, то
вийде і страшна наша сила. І де б ви тільки не забажали
розміняти своє золото на такі гроші, щоб жити, то ви
звернетеся тільки до Гепеви... Цебто люди, яких ви
попросите розміняти, будуть Гепева. Чи це буде в глухому
селі, чи в Одесі, чи в Києві, чи в Москві... Ваша справа
проірана. Я все знаю. Знаю, що ви копали в хаті і
закопували. І знаю, що ви знов вибрали те, що закопали
були. Тільки мені не відомо, куди ви діли ті царські
355

п’ятки та десятки, що назбирали за своє житія?.. І коли
ви їх віддасте нам, совєцькій державі, ми вам дамо
супокійно дожити свої дні... А коли не признаєтеся, то,
повірте, загине з вами і той син, що в Києві.. От вам наш
діагноз до вашої недуги... Тямите тепер, що ми таке і що
ви?.. І через те не викручуйтеся і вам краще буде.
Говоріть правду...
Брус чув, як цей чекіст був сказав, що його, чекіста,
у цій кімнаті слухає тільки одна людина, бо той, другий
мертвий лежить. І зараз все, що сказала оця потвора,
повіяло на Овсія Юхимовича не жахом смерти, чи
якоюсь великою дійсністю людського нещастя, а страшною
пустелею і порожнечею. Страшна самота опустила на
його серце пустельніший і прозоріший холод, ніж зимове
небо, де немає жодного шереху від живої тварі.. Чи
може він бути рідним тепер Мадесові?.. І чи його
громада може врятувати, якій він віддав усе своє життя? І що
вона сама для себе зараз? Солома, яку мни, крути і пали,
і вона буде солома. А Бог... Що він про нього знає?..
Хіба тільки те, що малі люди віддані на якесь
перебирання, на якесь перепаскудження, якщо не на справжню
погибель. І одна якась думка у душі Овсія Юхимовича
боляче затужила, щоб він спромігся із останніх решток
своїх сил, і якщо можна найшвидше, дати звістку синові
аж у Київ, щоб тікав... І самому, щоб як уже погибати,
то не в лікарській кімнаті, і не в якійсь там ямі Гепеви,
а умерти серед тих трав та хлібів, серед яких він прожив
вік, допомагаючи їм у землю входити зерном, і
помагаючи їм рости і доходити стиглого часу так само, як він
робив це саме і скотині І отой жах, ота порожнеча
людського життя перед хлібами і перед травами йому і
на смерть не буде страшна. Треба тільки якось зійти з
очей цієї потвори, що сидить за столом.
І він спитався не для потреби, що живе у цю летючу
мить, а для того, для чого і звір робить кручені сліди по
снігу, коли його нора близько до небезпеки:
— А чого ж це ви мене ввесь час кобинете, як ворога
якогось, ніби я якесь душогубство зробив?.. Чи наш
народ не „совєцька власть"?..
— А яка ж ви „совєцька власть", коли ви з добром
356

своїм ховаєтеся від нас?.. Хіба хто скаже, що ви у землю
упаковували черепки з розбитої миски, як довідається,
що ви щось закопували?.. Не скаже, а скаже, що ховали
царське золото... А раз так, то ви ворог. І тільки тим
докажете, що ви приятель, як признаєтесь, де ви діли
золото. Кажіть, чи воно у Київ поїхало, чи у вашій
садибі закопано?.. Бо жартів з такими, як ви, у мене ще
не було.
— Я бачу, ви хочете золота. І я знаю, що яку б я вам
правду свою людську не дав, ви її відкинете, як
смердючу і непотрібну ганчірку... Є в ній золото, ви її
розгорнете і візьмете те, що в ній, а саму знов у гнояку чи в
болотяку замісите, щоб і не згадати... І я кажу: у ганчірці
золота немає. Ця ганчірка була людиною і служила
людям і своїм здоров’ям, і розумом, і... і...
Прко почав був говорити нещасний Овсій Юхимович,
та „кат“ скочив з місця і вибіг із-за стола до ліжка і,
показуючи йому на його босі ноги, вигукнув:
— Ви, старий дідугану, де ваш ґлузд і совість...
Гляньте ось на свої ноги... Ге, чисті?.. Ге?.. А чого ж ви не
подумаєте, що це вам „совєцька власть" дала можливість
мати їх чистими, та ще поклала вас, як дитину мати, у
чисте ліжко?.. І у вас хватає лою ще й говорити так?.. У-
у-у... кодло гадюче!.. Немає у вас до нас щирості, то ж
немає й нас до вас і пощади!.. Ви вже самі на себе муки
звели, і перед своїм здохом ви все ж не попа покличете,
а нас, і скажете, де ви заховали золото... Ту силу, яка
потрібна “совєцькій власті", щоб нею, цією силою,
купити у за граничних буржуїв рештки тієї своєї совісті, що
вони мають... і щоб підкупити найбільших їхніх попів,
щоб вони казали і на сходках, і в церквах аби правили,
що ви самі вигибли, бо ми, „совєти", більшовики, маємо
Бога, а ви всі — сволота, тварюки, свинота немита...
І, повернувшись, пройшовся сюди й туди коло
столика. А потім знов звернувся до мовчазного і ошелешеного
старого чоловіка і звелів:
— Зараз роздягайтеся і лягайте, і лежіть, поки не
видужаєте... А потім ми з вами закінчимо розмову... Ну,
чого вилупили баньки?.. Розумієте, що я вам сказав?
Овсій Юхимович житія своє прожив, але добре пам’я-
357

тав, що з ним ніхто так не розмовляв, як оцей. Кожну
роботу, кожну обіцянку він виконував на всю міру своєї
совісти та уміння. І, як вивчився до скотини, то ніколи
і ні при яких обставинах він знехотя не відбував своїх
запрошень. І коли люди з ним розмовляли, то тільки з
пошаною і подякою. І він був серцем і душею цьому
радий, бо почував, що заробив і заслужив... А це?.. Чи
людина, чи що воно?.. Навіщо так страшно б’є у рани
наболілої його душі?.. І від цієї свідомости Овсій
Юхимович мав страшно жалісний вигляд. І отой старенький
костюмчик, у якім ми його перший раз описали, сидів
на нім, як чужий, бо став широким від того, що хазяїн
схуд.'І свіжі сорочки виглядали коло шиї так, неначе на
вмирущім. І сива голова з висками, обтягненими шкірою
так, щоб всі її кісточки випиналися, мала вигляд голови
того мерця, що зсохла. Тільки очі під густими бровами
були розтулені широко і були такі темні від збуреного
почуття, що не видно було в них навіть чоловічків. І
здавалося, що з їх може вибухнути кожної хвилини
гнівом і розпукою все життя, і тіло заніміє навіки.... І вуса
хоч і стирчали на два боки по-котячому, то теж не
зменшували страшности у вигляді Овсія Юхимовича, бо
відгороджували верхню частину голови міцними і
ясними зубами, і через те збоку здавалося, що під тими
вусами розтягся відвертий сміх тієї людини, що умирає...
хоч ми й знаємо, що в таких випадках люди не сміються.
Босі ноги здригали, а права рука лежала на коліні і
трусилася... Цей вигляд говорив не про страх, а про
несподівану появу того, що здавалося у людськім житті
на цім світі неможливим.
І кат цього вигляду не витримав. Йому стало
моторошно, і, щоб затушкувати це в собі, він рішучим
кроком підійшов до хворого, промовивши:
— Кажу я вам лягати, то лягайте...
І почав розстібати на нім піджачок. А розстібнувши
його і поклавши на те місце, де й лежав, він стяг і
штани, і поклав теж туди... І нахрапно повернув хворого
на подушку тай додав:
— Лежіть і вичунюйте, і пам’ятайте, що я з вами не
скінчив ще справи... і затямте собі, що вам уже немає
358

куди іти відціля... Вам треба турбуватися про те, щоб
спокійно умерти... Сьогодні увечері вашу аптечку
перевезли до Онопрейовича.
При тих словах недужий заворушився і звісив голову
на груди. З очей його покотилися мовчазні сльози по
щоках, а потім почали зриватися на подушку... Він був
знесилений раптовими і тяжкими переживаннями. Та кат
уже цього не бачив. Він швидко вийшов із палати
хворих. І ми йому навздогін повідомляєм читача, що це був
Парцюня.
Пройшло трошки часу. І чути було, як за стіною
годинник хрипко пробив дванадцять годин. Овсій
Юхимович підвів голову. Надворі за вікном видно було
нижчу частину явора, освітлену електричним світлом,
мабуть, від того ліхтаря, що горів перед дверима цього
корпусу. І старий здригнув. Він побачив на віконній
ручці Парцюнину ляпавку. І зараз же, силкуючися,
перевів погляд до того хворого, якого він помітив ще тоді,
коли його увела служниця. Той лежав у такій самій
вистаті, як і тоді І коли кат сказав, що „той" уже нічого
не почує, то видно добре знав, що „той" уже мертвий.
Чого ж його не винесли звідси?.. Чи може його винесуть
тільки аж тоді, як Брусів труп положать на його місце
для лякання іншого кандидата на смерть?..
І поклав свою голову Овсій Юхимович знов на
подушку. І відчув у палаті страшно важку тишу... І світло
лампочки, і застелені ліжка, і стіни, і підлога, і двоє
вікон були такі тихі, як той мрець. І Овсій Юхимович
почав пригадувати, де він дів свої чоботи, бо невимовно
йому стало сумно стиснутому тишою у цій палаті...
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
УТЕЧА З ПАСТКИ
Зважаючи на ось таку турботу, він лежав не
сплющуючи очей і не вкриваючись. І відчуття того, що там, за
спиною, щось лежить мертве, а хоч похоже тільки на
мертву людину, тримало його стурбовану і звужену
свідомість у такім стані, як і пальці пробувають, коли
ма359

ють у своїх пучках розпечену бараболю, яку треба
швидше випустити, щоб не поробилося пухирів. Йому треба
було тікати, і він ждав, неначе вибираючи для цього уже
знайому мить. І зараз йому хотілося, щоб і світло
погасло, хоч і знав, що так не буде, ба не знав, де шукати
вимикача... Аж ось далеко в селі заспівав півень. І
схопився Брус так, ніби він цього співу і чекав, і ніби спів
йому і сили збудив. І спустив старий нога на підлогу,
встав... Хилитнувся і нагнувся до одежі І надів штани і
піджак. І, побачивши те, що бриль лежить долі, хотів не
брать його. Та думка несамовита торкнула свідомість, що
оцей, який з ним розмовляв, може дати собаці понюхати
бриль, і собака знайде, куди хазяїн утік. І нагнувся, і
надів бриль, хоч трохи, трохи він не ліг поруч бриля... і
не оглядаючися вийшов помалу з кімнати, бо її не запер
за собою той, кат. Мабуть, гадав, що кволість кращий
сторож, ніж колодка. Брус дивився собі під ноги, щоб не
впасти. Так робить і та людина, що переходить через
кладку якусь безодню і не спускає з кладки очей, бо
один погляд набік — і вона уже летить сторч туди,
звідки живою уже не вернеться.. Сіни були освітлені так
само, як і тоді, коли він увійшов сюди. Він упізнав двері
в купальню. І ввійшов іуди. Чоботи його лежали коло
дверей під стіною, а сорочка коло ванни. І він,рішив іти
у больничних. І витяг з кишені носову хусточку і
зав’язав чоботи нею за ті вуха, за які він завжди тяг, коли
взувався. Тай перекинув через плече чоботи так, що один
зліг на спину, а другий звис на груди. І вийшов, і
пройшов сіни. Двері були не заперті і тут і ще й трошки
відхилені. Крізь щілину видно було східці, освітлені
ліхтарем. І коли він відходив від цього корпусу, то перед
ним стіною став ряд яворів. І в його думці стало те, щоб
іти навпрошки крізь сад і вилізти у якусь дірку в тину.
Але заперечення, що в тину може і не бути дірки,
повернуло його на стежку, викладену з дощок. І ввійшов він у
амбулаторію. І впізнав тут ті двері, якими його уводив
Мандес. Вони були заперті ізсередини ключем, що
стримів у дірці. На щастя Брусове і тут не було нікого.
Тільки електрична лампочка світила і освітлювала теж і
за вікнами сторчовий тин і кущі бузку. Утікач підійшов
360

до ключа, зліг на двері і повернув ключ. Двері
відчинилися і він переступив поріг у сіни. І не гаючись ані тієї
миті, замкнув за собою двері у амбулаторію, а ключ
лишив у дірці. І помалу зійшов із східців на волю.
Ще не розвиднялося. Але він відчув тілом ранкову
прохолоду. І перехрестившись промовив:
— Господи, поможи...
І передибав упоперек Мельниківський шлях, і
підійшов до полів. Між ними і дорогою тягся довгий і
підвищений рубець насипу, зарослий кущуватими
будяками з довгими потрійними кольками. Брус був босий і
зрозумів, що не перейде із шляху в поле. І пішов попід
цим зарослим гребенем, шукаючи межі. Він був
супокійний, бо ще зорі блищали з нічного неба. Він ішов на
захід і минув лікарню, що своєю нічною формою
нагадувала купу густої тьми, яка дивилася на його втечу
кількома гострими вогниками, і своєю близькістю тільки
вона й тривожила Бруса. І він ішов, несений одним
бажанням: якможна швидше зійти із цього обшару, де
вивищується лікарня. І разом з цим боявся
спотикнутися, бо знав, що буде дуже важко вставати. Та чи то ж і
встане?
І враз відчув під ногами гладкість грунту. І
придивився пильніше. Саме тут починалася межа. І він з
полегшенням зійшов на неї, і пішов у темні поля. Перед ним
були і вони, і небо одного кольору, тільки зорі над ним
відрізняли свій простір від земного. Направо від Бруса
було темніше, ніж у інші напрямки. І він знав, що там є
яр від Насачева аж до Ладимирської станції. І ним іде
залізниця і попід залізницею тече річка. І туман з річки,
і дим від паротягів, мабуть, змішалися у одну гущину і
висять над яром, бо ніч тиха, хоч і темна. А з лівого
боку ішов шлях на Куцівку, і його теж було не видно.
Тільки далеко-далеко, мабуть, аж за Самгородком стояла
якась заграва, похожа на лісну пожежу.
Межа пересікала толоку. Через те йому прийшлося
іти по рівному і по вкоченій землі. Але це він прийняв
до уваги тільки тоді, коли якийсь селянин парою коней
і возом почав обминати його. Але не встиг Брус
заспокоїтися від свойого висновку, як селянин припинив коні і
гукнув:
361

— А сідайте та підвезу!..
Старий придивився і підійшов до воза. І щоб сховати
свій сором, що не вилізе, попрохав:
— Я положу тільки свої чоботи... І ви мене покиньте
та й їдьте собі. А як скінчиться межа, то ви тоді скиньте
мої чоботи... І я надійду і візьму...
Чоловік натяг віжки, щоб коні заспокоїлися, і спитав:
— А відкіля ж ви?
— Із Смілянської лікарні... у Куцівку. І, повірте, так
знебувся, що і ніг не підтягну... То ви вже, будь ласка,
хоч мої чоботи підвезіть.
— Ге-е, так не годиться... — відказав селянин. — Ану
лишень я вам поможу вилізти, якщо ви самі себе не
подужаєте висадити на віз.
І зліз, і справді поміг вибратися Брусові на свою хуру,
а потім і сам сівши на старе місце, підняв угору батіг, і
тільки проказав:
— Ану, карі..
І коні рушили жвавим тюпаком, а селянин,
обернувшися до Бруса говорив:
— Який ви небоязкий... Та ж я міг би узяти чоботи
тай поїхати собі Ви ж знаєте, що час тепер такий, що і
за гнилу реміняку на вшивальники треба платити
клунками пашні... А ви мені повірили... Тай що ж би то я
мав у грудях своїх, якби самі чоботи повіз, а охлялого
хазяїна не взяв?.. Дивна ви людина... У мене коні не
втомлені, то чого ж би вас і не підвезти?
— А ви, мабуть, уже їдете до жнив, що з косою та з
вилами? — Брус йому мову ізвів на друге.
— Де там? До жнив ще треба ждати неділь зо дві Я
їду у Шохинів берег укосити трави... та трохи й худобу
попасти...
І, відвернувшися, почав їхати мовчки. А Брус цьому
був і радий. Він боявся, що селянин його може упізнати.
Старий чоловік своє горе мав, як тяжкий собі сором.
Почало уже й світати. З лівого боку у них іззаді все
небо взялося рожевою смугою над землею. І по всій
толоці стали видні купки навоженого гною. Трава і
будяки аж чорніли силою ранкової свіжости. І пилюга на
межі, якою вони їхали, за колесами не вставала, бувши
придавлена нічною вогкістю.
362

І нарешті поле почало перехилятися у глибокий Шо-
хинів яр. Вони тепер саме минали економію. Дорога до
неї була заросла травою і терном. І видно було, що
одвірки воріт двору були витягаені, і на їх місці росла
висока польова бузина. Стіни економських будинків вид-
нілись крізь кущі молоденької акації та крізь вишеньки,
та крізь кручені паничі, поплетені на Ганках і на лутках
без вікон, і на повалених виводах. Вони проз це румови-
ще проїхали мовчки в яр, посеред якого росла рогоза та
осока, а по краях висока гарна трава. Вся вона крайками
листочків сивіла від роси.
І селянин повернув коні понад травою і зупинив.
Шини і обідця коліс зразу стали зарошені і мокрі. Коні
почали пастися, а селянин поміг Брусові зійти з воза, і
показав пужалном, куди можна пройти на Куцівські поля:
— Он, дивіться, насип. То совєти роблять шлях на
Умань. Там попід насипом є стежка, якою можна
пересмикнутися на той бік.
Брус подякував, і знов так само, як і раніше, поклав
на плечі чоботи тай пішов по мокрій траві
Але коли вийшов до акаційової посадки, що ішла від
Мельниківського поля аж до Куцівських полів, то відчув
тяжку втому у всім тілі. Та ще й до того почало знов
пекти під грудьми. І свою голову він відчував з тупою
біллю, похожою на сонливість п’яної людини. І йому
здавалося, що це голова така важка, що аж ноги
вгинаються, а не тіло разом з чобітьми. І він ледве дибав, і
чогось певний був, що він дійде до села, коли не сяде
відпочивати. І він ішов. Вже залишив за собою і
посадку, вже увійшов на межу між Куцівські жита, аде все не
сідав, все перемагав свою утому. І якби було кому
спитати, куди він іде і чого поспішає, то Брус напевне і не
сказав би... Хіба може, трошки подумавши, промовив би:
— Сповістити Івана, щоб швидше виїздив, бо вже
батько вмер.
Бо оте, що він говорив селянинові, що він іде в
Куцівку, значило, що він іде умерти на просторах своїх
полів, бо він не мав сили немощного себе комусь
накидати. Дарма що все життя своє з найсвідомішою своєю
часткою відцав своїм людям... І тепер він дибав і
дивив363

ся, де б його сісти так, щоб стінка житів була
захисником від сонця і щоб давала затишок не так від вітру, як
від непроханих очей.
Те плече, на якому висіли чоботи, було нечуственне, і
ліва рука, яка тримала на грудях за сталку піджака, не
могла уже розігнути пальців, щоб пустити її... Але він
добре почував, що вже потрібно дуже мало, щоб упасти...
Може повіву вітру, а може голоснішого шуму житніх
колосків... А то може він упав би і від раптового цвірінь-
коту горобця над вухом?
А сонце тим часом низенько, по самісінькім обрію
перекачувалося від нижчого місця до вищого так само,
як і перекотиполе, що опираючися на свої сухі
бадилини, не опадає, а біжить і біжить... І сонце, спираючися
на своє проміння, котилося і котилося аж в ті жита і
трави, і ліси, яких воно діставало промінням, і вони
схилялися від тягару сонця. І блискали свіжістю і
вогкістю, і росою, утворюючи для сонця ранкову путь.
І подивився Брус на світ. Аж висока і біла, у клубку
сонячного червоніння стоїть над ярком Куцівська
церква. І закрутилася у нього голова, і він похитнувся, і
впав лицем у жито. Хотів ліву руку випростати і не
подужав.
Земля була ласкаво прохолодна і пахла крізь зім’яті
житинки і колоски дорогим і милим ранковим пахом. У
ньому чулися і торішні соломинки, і сюнічна роса, і
свіжі коріньці, і торішні перетлілі коріньці, і кузочки, і
комашки. І людина всім тягарем свого тіла прилипла до
землі, і стала почувати себе аж ніби дужчою. То було
байдуже, що бриль посунувся Брусові на спину і що на
його сиву голову житинки позвішували свої остисті
головки, і гойдалися від вітру, і торкали його волосся на
голові так, як маленька дитина часом стукає у чужі двері
худенькою ручкою, щоб люди відчинили і дали їй
напитися, бо вона сирітка.
Тай почув старий Брус крізь своє заспокоєння, що
вийшло із вогкої землі та із зеленого зела:
— Дядьку... Дядьку, уставайте. Вже сонце
підбивається під сніданок...
Але не можучи поворушитися і повернути голову до
ласкавого голосу, він попрохав:
364

— Стягни у мене чоботи із плеча... тай поклади збоку
при мені.. Вони мене так придавили, що я й не встану.
І дівчачий голос знов промовив співчутливо:
— Боже мій, перший раз бачу таке... Людина із-під
чобіт не вивернеться... Ось я вам поможу...
І справді, за якусь хвилину він уже сидів на межі під
житом, а чоботи його, зв’язані носовою хусточкою,
лежали поруч із ним на шпурині, а на чоботях бриль. Ліва
Брусова рука трималася землі, він ворушив пальцями,
неначе радіючи, що упізнає ними землю: Ноги були босі
і в пилюці, яка спочатку, змокрівши на ногах, а потім
висохши стала сухішою від шкаралущі. Штани чорненькі
були не підкачані, і помокріли знизу аж по коліна. Брус
викликав жаль. І дівчина промовила:
— Дядечку, посидьте тут трошки. Я побіжу в село, і
люди прийдуть і вас заберуть.
У Бруса мигнуло в голові, що можуть узяти ті самі,
що вже його брали, і попрохав знов:
— Дочко, потривай трохи... Скажи мені, де я?
— Під Куцівкою.
— А чого ж це ти опинилася ось тут коло мене?..
— Я іду із Ташлицького хутора до Бруса старого.
Мене тітка послали.
— А чія ж ти?
— Шелестіянова.
— Ти Гапуся?..
— Гапуся..^
Вимовила дівчина і геть уже не тим голосом, з яким
вона звернулася була з самого початку до Бруса. Зараз,
чуючи її голос, здавалося, що вона зупиняла накипілий
плач, якому ще нічия ласка не дала вирватися із
ображеного серця... Або неначе вона збиралася прохати оцього
незнайомого чоловіка, щоб він її уже нічого не ігатав.
Але Брус таки питався:
— Чи ти ж того Бруса знаєш?.. Тай чи бачила коли-
небудь...
— Бачила...
— Бачила?.. Бідна дитино, не йди нікуди. Я й сам
себе урятую... Я тебе знаю... Я, Овсій Брус. Скажи мені,
навіщо я тобі?.. Мені гадається, що я можу стати у
пригоді, якщо ти хочеш того, що я думаю.
365

Дівчина злякано глянула на нього, а потім на його
чоботи і на бриль, і почала втирати очі зелененьким
фартушком, говорячи:
— Я бачу, що ви мені вже не поможете... Я пізно
прийшла, дядечку, до вас... Ви вже он не хочете, щоб вас
і люди рятували.
У Бруса тремтіла права рука, якою він тримався за
грудку, щоб міцніше сидіти. Ліва рука теж трималася
землі. Він не мав сили навіть сидіти так, як треба. -І
дівчинині останні слова неначе його отверезили і
привели до розуміння всієї страшної його ситуації. І він,
рятуючи те довір’я, що дівчина спочатку висловила до того
Бруса, до якого ішла, сердечно її попрохав:
— Скажи мені, дочко, що ти хочеш... Я тобі поможу
хоч словом.
— Поможіть... Мені й тітка казали, що тільки ви
можете допомогти.
Коли юна це говорила, то дивилася в землю і
фартушком затуляла обличчя і тисла до очей його. Збоку
здавалося, що юна вимочує ті сльози, які повіками
видавлювалися із очей. І Брус, на диво володіючи собою,
обережно і співчутливо поставив їй знов питання і разом
з ним і виправдування себе за нього:
— Як я можу тобі помогти чи комусь іншому» коли я
не знаю від чого? Я мушу все знати, щоб стати людині у
пригоді... Кажи, не соромся...
— Я черевата.
Так, як юна вимовила своє лихо, тільки самогубець
хреститься і плигає на каміння, щоб розбитися Вона ще
не знала, що такі скоки юна ще не раз робитиме в
житті, але тоді вже знатиме, що у тій безодні, куди
плигатиме, буде не каміння, а щось інше, на яке жінки
падають і не розбиваються. Але тут вся гострота
становища ще показувала на страшну небезпеку. І старий Брус
своїм людським обов’язком пішов назустріч погрозі:
— Дочко, слухай добре... Уже мої ліки не в моїй хаті...
Не в мене. Але є інша стежка, якщо ти не боязка
дівчина. На цій стежці ти можеш і врятуватися... Перед
Великоднем я лікував коровку у однієї Макіївської вдови, і
скотину врятував. А хазяйка, знаючи, що у мене є син у
366

Києві... Вона думала, що він ще нежонатий, і я думав...
І дала мені десять золотих карбованців... Царських. Щоб
син мій із них зробив собі перстень на шлюб... А може
і два. І зав’язала цю десятку у червоненьку стрічечку, і
заплела моїй коняці Вшрі у іриву над чолом. І тая
стрічка червоненька і зараз висить там... І ти піди чи
ввечері сьогодні, чи взавтра рано. Краще мати при собі і
ножички. І, коли Вигра їстиме, то ти її чоло погладь
ласкаво, і відріж ту стрічечку з десяткою. Тай їдь за
гроші ті у Київ... Я дам тобі адресу...
— А до кого ж я поїду? — спиталася розгублено і
недовірливо Гапуся.
— До мого Івана. Його жінка у цім році вийде на
жіночі лікарі. І вона тебе урятує. Тільки чуєш? Як
дістанеш ти гроші, то того ж дня і добирайся на станцію...
Чорт їх бери, коли їх візьмуть геть усі за квиток, то
бідкатися немає чого... Але тут я уже тебе прохаю...
перед тим, як матимеш іти на станцію, піди до Онопре-
йовича, нехай візьме у скляну принцовку тих ліків, що у
зеленій пляшці з великим червоним хрестом... І нехай
прийде сюди до мене'. Скажи йому про те, де ти мене
бачила і що я прохав... Не забудеш?..
— Не забуду. Дякую вам, дядечку. Тільки ж що я не
маю адреси...
— Ага... Так ось... У тебе є чим записати?..
— Нема... Я не забуду... Ви тільки мені скажіть.
— Ну, добре... Я не дам його адреси, я дам тільки
адресу тієї лікарні, де його жінка працює... Де та
лікарня, то увесь Київ знає. Ти тільки спитаєшся Олексан-
дрівську лікарню і лікарку Щоголову... Не забудеш?
— Олександрівська лікарня і лікарка Щоголова. Не
забуду... Ніяк не забуду. Дякую вам, дядечку!
— Почекай ще трошки. І вже там перекажи синові
все, що ти бачила, і скажи, що я вмер. І він уже
знатиме, що робити.
І Гапуся як стояла, так і заплакала. Але тепер уже
вголос. Вона відвернула від Бруса голову до села і, три-
маючися обома руками за груди, тужила. Плач рвався з
ірудей нападами. Її горе торкнуло і старого чоловіка, бо
у нього теж рушили сльози по невмиванім і згадетиненім
лиці і збігали аж по вусах... І нарешті він вішовив.
367

— Ну, ходи здорова, дочко. Людям нічого не говори,
тільки скажи Онопрейовичу... Іди і не барися.
І Гапуся, дивлячися на село і не оглядаючися на
Бруса і ревно плачучи рушила до села, вимовивши
тільки одно слово:
— Прощавайте!..
І зникла за житами. А її туж доносився ще довгенько
до вух залишеної в полі людини. У нього сльози, як
дощові краплини по шибці на вікні, не переставали бігти
і бігги... Так само, як і в лікарні було після того, коли
Парцюня сказав, що вже його аптечку віддали
Онопрейовичу.
І час у полі ішов непомітно. А старий Брус мовчки
сидів під стінкою жита, тримаючися обома руками з обох
боків за землю. Уже сльози позасихали і на очах, і на
ріденькій бороді, і на вусах, і на невмиваних і защетине-
них щоках під горбатим переніссям. І сонце вже давно
звернуло з південної пори, розкинувши своє проміння по
цілім світі і понад Куцівськими жигами так, неначе
голубка розставляє свої крила і свої пера для туркоту, — вело
під промінням до заходу усе лепоще і цвірінькливе, і
щебетливе птаство, похоже на курчат під крилами своєї
матері... Уже хтось із людей надів на Бруса і бриль, а він
все сидів на однім місці із заплющеними очима. І можна
було б сказати, що він умер сидячи, якби чорні у засохлім
пилу ноги не здригали час від часу, коли на них сідала
якась муха, щоб утнути до крові.
Тихо скрізь було і до села, і до Насачівських та Мель-
никівських ровів. Тільки вряди-годи перебігали межу чи
перепелиці, чи зайченята, і тишу не полохали, а робили
її урочистішою і таємничішою.
Як же сюди потрапила Гапуся, що знайшла того, кого
шукала? Вона ішла із Ташлицького хутора проз Лин
ликів і Паничів, і проз Грбмовенків на хутір до Брусів. І її
межа пробігала кроків п’ятнадцять від місця, де спочивав
Брус. Ця межа сторчовим напрямком стикалася із тією
стежкою, що справлялася на хутори. Тут вона і побачила
щось похоже на людину. І тепер після неї між небом і
землею, над людськими хлібами стояла незрушеність
пригоди і чекала...
368

Аж ось із-за ріжка двох стінок жита з’явився хвершал,
добродій Онопрейович, і зразу, вглядівши Бруса,
справився до нього. Підійшов і став перед ним. І пильно і
напружено дивився якусь хвилину, а потім трошки
голосніше, ніж він звичайно говорив, промовив:
— Добридень, Овсію Юхимовичу!
І здригнув Брус, і розплющив очі, і в сірім погляді,
опроміненім зморшками і бровами, мигнув якийсь блиск
вдоволення, і він сказав так, як люди говорять крізь сон:
— Це ви, добродію Онопрейовичу?
А той зараз же і сів коло нього поруч тай спитався:
— Чим я можу знадобитися вам, Овсію Юхимовичу?
Але той неначе і не чув цього питання, а тільки
скерований осередньою силою думки чи почуття
вимовив нецесвітнім голосом:
— Подивіться на мене... і як треба, то обмацайте і
скажіть, чи я знеможений, чи я недужий?... у мене під
грудьми дуже пече...
І Онопрейович його запевнив:
— Не треба мені вас обмацувати, щоб знати і сказати.
Мені відомо. Ви дуже недужі. Вам треба операцію
зробити. У вас шлункова виразка. Але спочатку вам треба
оклигати перед операцією... Оце і все, що я можу
сказати.
А Брус тоді знов до нього, мабуть, керуючись
вказівками пережитого тепер, озвався тай спитався:
— А як я видужаю після операції, чи ви поділитеся
моїми ліками зі мною, щоб я міг якось дотягти до Божої
межі?..
І Онопрейович заворушився і підсунув кепку догори і
прокашлявшись відповів:
— Знаєте ви добре, Овсію Юхимовичу, що тепер ліків
немає ніде і знайти їх неможливо... по аптеках. І як я
вам дам якісь, то і Маздиґін, і всі комуністи будуть
знати, що я з вами ділюся... І зроблять зі мною те, що
зробили тепер із вами. Бо, повірте мені, що Маздиґін
щойно приїхав сюди в наше село, то зараз же й почав
мене морочити, щоб я забрав вашу аптечку. Він казав,
що ви їздите по селах і агітуєте супроти совєцької влади
і вам не місце у новім житті. Так, що не я ліз, щоб вас
13 12-'
369

так страшенно скривдити і забрати вашу кривавицю... А
крім цього ще, як Маздиґін привозив із вашим Мадесом
аптечку до мене, то говорив, що й і той, із Москви,
казав, що вас треба ізолювати від людей.
— Мабуть так, як уже ізолювали Сергія Сергійовича?
— Він же, кажуть, розірвав руку іржавою бляхою і
заразив кров...
— І вмер у себе у ванні?..
Здавалося, Овсій Юхимович цими словами спробував
заперечити, тай знов замовк і слухав. І тепер пальці і
правої руки, і лівої тремтіли на грудочках від зусилля не
втратити рівноваги, і щоб не впасти.
— Отож він сам себе ізолював від людей, а якби ні, то
йому була б доля така сама, як і ваша.
— Дякую вам, добродію Онопрейовичу... Що
послухали мене... такого зацькованого... тай прийшли... Я вас
прохав там про одну... штуку... І чи принесли ви її у
шпріцові?..
— Приніс, Овсію Юхимовичу...
Була тяжка і силувана відповідь Онопрейовича. І
Овсій Юхимович глянув на нього і показав очима на ліву
руку тай вимовив:
— Вона у мене найнедужіша... І ви зробіть
упорскування у неї... Потрудіться... І нехай я засну і відпочину.
А то я цілу ніч не спав і такий утомлений... А тут ще й
діти десь узялися на цій межі і не давали мені заснути:
то скидали бриль, то надівали...
І добродій Онопрейович звівся навколішки і взяв ліву
руку Овсія Юхимовича, і закотив забруджений рукав
чорного піджачка аж за лікоть, і почав шукати у спідній
кишені свого піджака шпріц. Але він там чогось
заплутався і не так швидко давався з’явитися на людське око,
як того хотів Онопрейович. І через те хвершал говорив
так, аби щось сказати:
— Колись ви робили упорскування скаженим собакам
і скаліченій скотині, щоб вони не мучилися... А тепер ми
самі, як скажені собаки, потребуємо цього засобу... І ви
вже мені простіть на цім світі, бо знаєте, як почав він
нам добігати.
Коли він говорив, то закочена рука біліла супроти
370

неба, і її худість випиналася на очі, неначе якась
страшна непристойність. Тільки жила коло згину ліктя синіла
таким кольором, як і волошки, яких так багато було на
цій межі Але ні... мабуть, жила синіла страшнішим
кольором, бо на чолі у хвершала з’явилися краплі поту... І
нарешті він прихилився до руки і так її на звисі і
простромив шприцом у найсиніше місце. І Овсій Юхимович
попрохав:
— Положіть мене так, щоб коли я буду засинати, то
щоб бачити і небо, і колоски... Щоб і сон мені такий
приснився, як і те життя я прожив поміж оцими полями
та нашими людьми...
І замовк. І хвершал положив його, і підклав під
голову чоботи, і став над ним, тримаючи в руці порожній
шприц, і тихо плакав. Бриль лежав за головою і за
чобітьми у втомленого Овсія Юхимовича. І пройшло, Бог
його знає, скільки часу, а хвершал все стояв і дивився на
лежачого, але, видно, він не ждав ніякого цікавого
передсмертного явища. Видно, він був пришиблений таким
спокійним і страшним випадком. Овсій Юхимович не
сплющував очей, і лежав, і дивився вгору, поперед себе.
І хвершал довго думав, що він живий. Але, коли він
нарешті узяв руку в лежачого за живчик, то відчув тільки
німу тишу уже неживого тіла. І швидко він мертвому
розкотив рукав на лівій руці і вирівняв її уздовж
піджачка, а праву руку зігнув так, щоб долоня покривала серце.
І потім скинув свою кепку, і трошки ще постоявши,
пішов межею до села. А шприц його все ще був у лівій
руці. І тільки коли він згадав, що люди своїм мертвим
сплющують повіки, то зараз же сквапно сховав шприц,
надів кепку. Йому було важко. І в нього виникло
питання про своє становище. А що ж далі?.. А далі, він це
добре знав, що ні в кого не буде підстав у нього
відібрати аптечку. І свідомість про це сповняла його певности,
і він пішов швидше... Ну, що ж? Всяк буває на світі.
І увійшов він у село і побачив, як із церковної
дзвіниці злетіли чотири ворони і полетіли понад селом. Саме в
цей час сонце сідало, і від дерев, і від бур’яну тіні
видовжувалися, неначе пальці тієї тьми, що втягала в
свою середину обкладене вечірньою міддю сонце.
371

ГЛАВА ДЕСЯТА
ГАПУСЯ У МАНДРАХ
Гапуся у Брусовім березі тітчиними ножицями
відрізала у Витри на чолі вузлик і, віднісши ножиці назад,
справилася до Онопрейовича. Він її вислухав і кілька
разів перепитався, де саме сидить Брус і, промовивши
слово „добре" став мовчки дивитися у шафу, яка стояла
перед ним відчинена. Гапуся ще раз його спитала, чи ж
він піде. Але хвершал і тепер нічого їй не відповів, а
тільки зітхнув важко і дивився у свою шафу. Гапусі стало
чогось страшно і вона вимовивши; „Оставайтеся
здорові", швиденько вийшла з хати. І вже, як ішла, то ввесь
час прислухалася, не оглядаючись, чи не доганяє її
Онопрейович. І висмикнулася вона аж на Рохмистрівсь^ий
шлях. І пішла на станцію Ладимирку без шматочка хліба,
а тільки з червоним вузликом у руці Вона боялася іти
межею на Цвіткове, бо треба було мандрувати поміж
високими хлібами і страшно було б дивитися на боки,
щоб не цривидівся старий Брус, який казав їй
переказати синові, що він умер. І юна уже собі й гадала, що
може він таки і вмер. І може він схоче на неї гукнути із
того світу. І це було б так страшно. І юна пішла
широким Рохмистрівським шляхом, яким, кажуть, колись і
чумаки ходили. А вузлик не розв’язувала, і не дивилася
в нього. їй було страшно: ну що як там нічого немає?
І почало їй смеркатися аж напроти Шохинового
майдану. І юна звернула із шляху і пішла до Куцівської
пшеничної скирти ночувати. І вузлик свій поклавши у
пазуху і видряпавшись на самий скиртин верх, зарилася
в солому і швидко заснула. І прокинулася тільки аж тоді,
коли почула коло себе шелест. І виткнула юна із соломи
голову, і побачила, як спурхнули дві галки і полетіли у
степ. Сонце із-за Рохмистрівського ліска саме
витикалося. І юна сквапно встала, і обтрусилася від соломи, і
обібрала косенята від остюків і, заплівши їх знов, зійшла
із скирти, що була від нічної роси вогка. І чогось із
пазухи витягла свій вузлик, і тримаючи його у правій
руці, зійшла на шлях, тай пішла й пішла. Тільки коли
372

якесь вантажне авто чи хура її наздоганяли, то вона
сходила з дороги далеченько в поле, стискуючи тісніше у
жмені вузлик. А коли минали, то вона знов верталася на
шлях і простувала далі, а у вузлик все-таки не дивилася.
А як проходила юна проз Рохмистрівську лікарню, то
спитала одного чоловіка, що сидів на юзі коло тину, і
біленькі його конячки випряжені їли з юза:
— Чи далеко ще до Ладимирки?
А чоловік їй показав шлях пужелнцем і промовив:
— Недалеко. Он туди просто й просто. Ніде не
зминай і дійдеш аж до станції.
І Гапуся пішла. Минула гайок і увійшла в яр. Там
була річка і через річку місток Вода текла направо дуже
соковитим лугом. А над нею на диво ще росли великі
верби і незграбні осичини. І почула юна чмихання
паротягу і шум потягу, і нарешті гудок Одначе поїзду не
видно було, бо осики та верби були дуже високі та густі
Над річкою у високій траві позначалася стежка тим, що
юна мала трошки нижчу траву, ніж та, що росла з боків.
Так колись було на всіх українських лугах і над всіма
річками.
Людей на лузі не видно було, тільки сороки
перелітали з дерева на дерею і скрекотали. І підійшла юна до
зарінка з широким чистим плесом у широких затінках
верб. І глянула Гапуся у воду, і зупинилася, і взялася
лівою рукою за вербу. Тай побачила, що її сивенька
спідничка пом’ята, а на лівім рукаві сорочки, коло
мережки жовта пляма. Це її вразило, і юна ногою
похилила високу траву, і сіла на неї. І аж тепер розтулила праву
жменю з червоним вузликом, бо відчула, що болять пальці.
Вони аж пограбіли. І розв’язала зубами і лівою рукою
вузлик і розгорнула його на коліні. І заблищав золотий
червінець. І юна його взяла на зуб. Спробувала. І
закотила підтичку своєї сорочини і зав’язала гроші у
підтичку з правого боку. Полотно не було грубе і вузлик
вийшов не дуже великий. А потім вузлик юна обвила тією
стрічкою, у якій раніше були гроші, і теж зав’язала. І,
тепер вузлик здавався маленькою лялькою, похожою на
ті ляльки, якими в селі бавляться маленькі дівчатка.
Після цього скинула спідничку, простелила її на стежці і
373

ввірвала скругаик трави, умочила її у воду і побризкала
спідничку. А потім склала її доладу і складену поклала
на траву тай сіла на неї... Посидівши трошки і
оглянувшись навколо, і не помітивши нікого, вона скинула і
сорочку, і лишилася у образі русалки. А потім, звелася
навколішки, взяла нижчий край сорочки з вузликом між
ноги і почала над плесом віджимати рукою жовту пляму
з рукава. Пляма зразу подалася, бо була з пилу, який
пристав до сорочки ще на скирті, мабуть, через те, що
рукав був тоді вогкий. Від прання і сорочка замочилася
і дівчина тоді випрала її всю. І викрутивши добре, сіла
знов на спідничку, а сорочку розтулила на своїх колінах.
Тай застигла над чорним плесом у Ладимирському яру.
Сонце світило сторчовим промінням над головою Га-
пусі. І осики і верби клали свою тінь по цей бік річки і
на їх плесо, і по той бік неї. І від того, що коло Гапусі
і на всім лузі було страшно багато сонячного світла, то
тіні і холодки були дуже густі, а по всім просторі лугу
соковиті трави давали таку зелень із своєї вогкої тиші,
що аж око ховалося у жмурки та у вії. Навіть кульбабки
та ще якісь високі жовті квітки з-понад трави не могли
заспокоїти тихий крик кольорів лугової зеленини. І скрізь
поміж вербами зелень і по ній жовті крапки квіток тяг-
лися стихією життя до сонця і огортали Гапусю і її білу
сорочку на колінах з червоною стрічкою коло підтички
так, як і свою тільки що розквітлу товаришку-квітку.
Було аж душно від тепла. І струмочки пари уставали з
лугу аж до вершин осик і верб. А над ними горою ішов
шум і тріпотало листя.
І враз Гапуся схаменулася і поклала сорочку на
спідничку, а сама, не залазячи у воду, умилася. І розплела
коси і витрусила їх знов. Тай заплелася, повернувшись
спиною до річки і витягтися молоденьким станом до
лугу. І нарешті наділа сорочку і спідничку. І помацавши
рукою вузлик і оглянувши себе, швидко пішла понад
річкою. Верби, осики і луг зійшлися їй клинком. І вона,
виткнувшися із лугових чагарів, побачила перед собою
станцію. Особливо добре помітили на станції коло
дверей дзвінок, що виднівся звідти гарячим блиском. І
помітила праворуч на рейках два вагони, теж напечених
374

південним сонцем. Було безлюдно, гаряче і тихо. І
Гапуся рушила через гарячі рейки на станцію.
У станції було порожньо і заметено, і пахло
цигарковим димом, який раніше день при дні уїдався у стіни, у
фарбу і в ослони. І тепер він пах і тими річами, які
прийняв собою. У Гапусі стало стукати неспокійно
серце. Вона сіла на ослін під стіною, що був там тільки
один, і стала розв’язувати на підтичці вузлик. Хтось
кашлянув. Кров ударила дівчині в голову, і запашіло лице.
Але вона, і не глянувши у той бік, відкіля почувся
кашель, мерщій розігнулася, і побачила перед собою у стіні
кватирку з жовтими дверцятами. Відти на неї дивився
вусатий чоловік у чорному картузі з червоними кантами.
А з-за вусатого визирало друге чоловіче лице, але
безвусе. Гапуся зараз же встала, підійшла до кватирки, і
подала їм золотий червінець і попрохала:
— Дайте мені, будь ласка, на Київ один квиток.
Вусатий узяв гроші, мовчки на них подивився і подав
молодшому із словами:
— Чи їх можна брати?
А той зразу, мабуть керований тим самим почуттям,
яким керувалася і Гапуся, коли була брала гроші на зуб,
витяг із кишені ножик, розклав і попробував ним рубець
монети. А потім витяг із кишні совєцький паперовий
червінець і, передавши його вусатому, промовив:
— Це вона дала золотий... Дайте їй квиток і здачі.
А далі, повернувшися до Гапусі, спитався:
— Де це ти взяла такі гарні гроші?
— Це мої гроші... — відповіла дівчина. Та хлопець до
неї звернувся:
— Ти незаможниця чи хазяйка?
— Хазяйка.
— А чого ж ти їдеш у одній сорочці у Київ та ще й
боса?
Гапуся мовчала. Хлопець був у сірій кепці і в чорній
сорочці навипуск. Вона була підперезана вузеньким
ремінним пояском з білими бляшками на тім кінці, що
звисав від пряжки вниз. Чорна сорочка була
причепурена червоним самов’язом. Він дивився на Гапусю
зацікавленими очима, і знов спитався:
375

— А твій батько комнезам чи ні?
— Комнезам.
Він почув відповідь, і засміявся, і знов промовив:
— Це мені подобається... І ти не боїшся сама їхати?
Гапуся мовчала. А тим часом вусатий видав їй квиток
і здачі І дівчина уже ні на кого не зважала, підійшла до
ослона, сіла і, поклавши у пазуху квиток, почала лічити
гроші Але молодий вийшов до неї десь боковими
дверима. Він був у чоботях І В' СИНІХ штанях. І підійшов до
Гапусі тай знов своєї:
— Дівчино, на Київ їдуть не всі поїзди, а тільки один
на добу. Через те сядеш тільки на той, на який я тобі
скажу. Я теж їду в Київ. Будем їхати удвох та ще й у
тихім закутку. Згода?..
Гапуся зарожевлена і зніяковіла, і ніби обороняючись,
насилу промовила:
— Я ж купила квиток не в закуток, а туди, де й
люди... Я хочу з людьми.
— Добре, їхатимеш із людьми... Але я тебе в дорозі
відвідаю... Ти не будеш сердитися?
Гапуся мовчала. Тоді він їй сказав:
— Поїзд ітиме увечері Не йди відціля нікуди, щоб я
міг на тебе гукнути. Можеш тут ходити і сидіти, але не
відходь із станції.
І пішов. Гапуся прослідила його очима, а потім,
утерши вуста рукою, почала оглядати свою спідничку і
рукава сорочки, ніби шукаючи тієї плями, яку відмила. Вона
себе не бачила, а якби бачила, то таки вдовольнилася б.
Її біленька сорочка з чорно-червоною мережкою на
рукавах мала вигляд чистенької та охайної. І спідничка уже
не була пом’ята, а мала рівненькі складки аж від пояска
до блідорожевих литок І поясок, хоч і був шматком
старого зеленого батькового пояса, але зараз облягав її
стан сумлінно, не виявляючи стрьопів нігде. І кругленька
її голівка з синіми очима була обведена двома косами від
потилиці понад чолом і робила дівчину такою милою,
яку дід, побачивши, бажає притулити свою стару щоку
до її обличчя, але знаючи, що цього не можна, зітхає і
відвертається. А хлопець такий віком, як і вона, зараз же
бажає запрохати її у піжмурки. А парубок то вже й
376

думає, а який би то їй гостинець сподобався? І вона це
завжди і дома почувала, хоч і не завжди дивилася у
дзеркало і в шкляночку, притуливши її до якоїсь чорної
матерії. І зараз вона сиділа сміливіше, ніж тоді, коли
увійшла у станцію.
І скільки часу вона так сиділа, не відомо, але сонце
уже було зайшло за ті верби та осики, із яких вона
вийшла до станції. І холодки від них, упавши через
рейки, досягали кінцями станційних вікон. І Гапусі
ставало все сумніше і сумніше: і через те, що вона чогось
почала боятися отого хлопця з тонким очкуриком. Вона
б могла й піти десь пошукати хліба, якби знала, де його
можна купити. Могла б і походити десь за станцією і
розважитися, якби не боялася того, що втратить поїзд.
Бо хто його знає, чи пізнього вечора, чи раннього ітиме
він на Київ.
Проходили якісь люди проз неї, але були мовчазні.
Пройшов якийсь проз станцію і поїзд, не зупиняючись.
І вона почала думати, що це той, якого їй і потрібно. І
їй стало сумно так, що вона б і заплакала, якби не
боялася того, що хтось побачить. І кілька раз той
вусатий щось голосно до когось говорив, і вона думала, що
це той з тоненьким очкуриком сидить коло нього у
засідці і дивиться на неї у якусь маленьку дірочку, а
вусатий до нього ото і обзивається. І вона не
насмілювалася підійти до вусатого і спитатися, чи то не її поїзд
пішов так швидко, що й не зупинявся на станції. І. в той
же час вона аж до тужу хотіла бачити того хлопця отуто
десь близько, і їй було б легше, бо ж він їй сказав, іцо
гукне на неї, як підійде поїзд... І в оцій плутанині
почувань вона була ніби зв’язана або прив’язана до свойого
місця, і тільки перехилялася з боку на бік, коли
набридало у одній вистаті сидіти.
І враз вона почула те, чого ніяк не сподівалася.
Вусатий чоловік із кватирки почав на неї гукати:
— Дівчино, дівчино!.. Ти спиш?.. Уставай та йди
надвір. Зараз прийде твій поїзд. Він стоятиме тільки
хвилину... А свій квиток тримай у руках. Як тебе спитають, то
ти покажи, а як братимуть, то ти віддай. Через дві
хвилини поїзд буде тут.
377

Гапуся схопилася і була така схвильована, що тільки
те й зрозуміла, що треба квиток у руці тримати та треба
зараз виходити із станції. А куди ж дівся той з
тоненьким очкуриком, то й хто його й знає. Проз неї пройшов
вусатий і дуже дрібно задзвонив у той дзвінок,, що висів
коло дверей. І почувся гуркіт і шум, і залущали перед
Гапусею рейки. Вона стояла на пероні, і вусатий знов до
неї обізвався:
— Не наближайся до рейок. Стій там.
Гапуся стояла. І підійшов поїзд, гуркаючи по рейках і
котячи під собою важкі великі колеса, шипіння і рух, і
блиск заліза. І довгий хвіст диму з паротягового виводу
ліг на осики, верби і небесну далечінь. І гучний шип і
свистіння пари било вгору, неначе з могутнього джерела.
І дівчина рушила до вагона, аж їй назустріч вискочив
з нього по східцях кондуктор, і простяг до неї руку:
— Квиток?
Гапуся розтулила жменю. І кондуктор, угледівши там
його, показав рукою на двері. І юна швидко видерлася
по східцях у сінці вагона і там стала. І знов задзеленчав
дзвінок на станції. І поїзд рушив, збільшуючи і
збільшуючи ходу. І вітер завівав у сінцях дужче і дужче. А гуркіт
поїзда аж лящав у вухах.
І появився кондуктор із другого вагону і, побачивши
Гапусю, спитався:
— Ти чого тут?
— Я їду у Київ... Ви мене пустили... Ось мій квиток.
— Тут не можна стояти. Іди у вагон.
І відчинив двері і впустив поперед себе дівчину. У
вагоні від дверей до дверей не видно було нікого. І юна
рушила іти вперед між вікнами і розгородками для
сидінь, але кондуктор їй звелів:
— Сідай тут.
Вона повернулася до нього і подивилася, куди він
показував пальцем, і туди й зайшла, і сіла скраю на
дерев’яний ослончик. Кондуктор пройшов далі, а
дівчина почала роздивлятися. Напроти неї теж на ослончику
сиділо три жидівки, а поруч з нею коло столика при
вікні сидів жид. Коли юна увійшла, то юни щось
почали були говорити між собою по-своєму. А потім одна й
звернулася до дівчини:
378

— Ти далеко їдеш?
Гапуся подивилася на неї і мовчки відвернулася. У неї
почався острах від свого сусідства. Вона не раз чула
дома, що жиди разом з кацапами виробляють з людьми,
аби тільки їх швидше загнати в комуну. Вона не
допитувалася, чи все те правда, що люди говорили про жидів,
а тільки бачила і чула, як люди ненавиділи комуни. І
зараз вона почала боятися, щоб її силою не взяли
глядіти жидівських дітей. І силкувалася у їх бік і не дивитися,
а тільки дивилася у віконце з лівого боку у стіні та ще
на двері. Поїзд швидко пролітав проз хати, ліси, поля і
луги. І юна чула, як від швидкого руху пісок, зірваний
вітром, лускотів об шибки вікон. Але коли доводилося
поїздові ставати, то юна не могла утриматися, щоб не
глянути направо у вікно, коло якого сидів жид. І через
те юна помітила, що і він був так само одягнений, як і
той парубок, що їй розміняв Брусового червінця. І цей
був у чоботях і в синіх штанях і підперезаний вузеньким
очкуриком з біленькими бляшками на тих кінцях, що
звисали. Тільки й того, що на жидові верхня сорочка
була біла, біла. І він так само був і молодий. І їй тепер
пригадалося, що і Маздиґін так само одягається. І що
Маздиґін є чекіст і партком і що люди його бояться. І їй
уже стало моторошно від однієї цієї свідомости. І юна
уже була певна, що і той є чекіст, який їй міняв іроші.
І в неї виникла думка, що, мабуть, і той „вусатий" і
тутешній кондуктор боїться його так, як і люди бояться
Маздиґона. Бо чекісти тільки на те у совєцькій власті,
щоб людей дурити і вбивати. І на Ладимирці, хоч і
сказав чекіст, що її гукне на поїзд, але гукнув тільки
вусатий.
І Гапуся почала пильно придивлятися до тих хат, що
пролітали проз вікна вагону. І помітила, що всі юни під
стріхами і з білими стінами, і такі ж ласкаві, як і в
їхньому селі І хоч юна знала, що тут скрізь Україна аж
до Києва, і що Київ теж є Україна, але юна сказала
сама в думці:
— Це ж Україна!
І полегшено зітхнула. Вона рішила, як стане поїзд,
вискочити із вагона і піти в село і розпитати шлях на
379

— Ти арештована... Ходім зі мною.
Але дівчина і не рухнулася. Вона мовчала і тремтіла
всім тілом, і сльози із очей котилися по обох щоках.
— Ти чуєш?..
На це Гапуся тільки й спромоглася сказати, але вже
дуже голосно:
— Я буду кричати на ґвалт...
Від її нервового голосу і жидівка підвелася на ослоні
супроти Гапусі. Чекіст, побачивши таке, швидко вийшов
із вагона. А зацькована дівчина, не випускаючи з рук
реміняку коло вікна, почала правою рукою утирати очі.
Її груди ходили ходором від того тужу, який вона
стримувала і який, мабуть, прорвав би її увесь стрим, якби
хтось співчутливо до неї обізвався. Та жидівка знов собі
лягла, а жид звісив голову на руки, щоб куняти й далі. І
вона самотня стояла при вікні, неначе прив’язана за
руку, і судомно здригала від безвихіднього горя.
Надворі сіріло. Ніч перейшла у початок ранку. І
Гапуся перестала здригати. Проз поїзд почали знов
проскакувати мовчазні села, станції, гайки, річки і ліси. Це її
розважило, і вона випустила з рук віконну реміняку. І
перед нею тихо гуркнуло вікно, приставши щільніше до
своїх повзнів. І вона збагнула, що цією ремінякою
можна відчинити вікно, і зараз же наново вхопила обома
руками за випущений ремінь і почала силкуватися, щоб
підняти шибку вгору. Шибка подалася. Дівчина тоді
зісподу підхопила її обома руками, і висадила її вгору
майже по самі нікуди. І виткнула з вікна голову. Але вітер
шарпнув її за коси і вона відхитнулася назад у вагон.
Тепер вона уже знала, що робити, коли б уходив у вагон
чекіст... Тай тоді, коли поїзд прийде в Київ, то вона не
піде разом із жидами дверима, а вилізе надвір у вікно.
Вона певна була, що чекіст буде її підстерігати десь, аби
вхопити. Може й за цими дверима? А може просто
стоятиме разом з кондуктором коло вагону аж надворі... І
вона глибоко зітхнула і глянула на жидів. А жидівки же
були долі і укладали свої ковдри і хустки в чемодани. І
навіть жид сидів у кепці і в пальті. І враз у Гапусі
похолонуло в грудях. Ну, що як вони повилазять із
вагона, а вона сама залишиться? А до Києва може ще страх
382

як далеко? Тай звернулася вона до крайньої жидівки:
— Чи ще далеко до Києва?..
А та, повернувши з-під себе до неї голову, здивовано
і знехотя відповіла, не кидаючи затоптувати на підлозі
якусь одежину у корзину:
— Як поїзд стане і ми почнемо виходити, то виходь і
ти. Це саме й буде Київ... Хіба що ти знаєш другий
Київ, де жиди не встають, то тоді їдь далі...
Гапусі було досить і цієї відповіді, хоч вона скидалася
на якесь бажання заплутати людину. Тепер дівчина
дивилася напружено у вікно, тримаючися обома руками за
вузенькі лутки. А те, що вона не подякувала за відповідь,
її не дуже турбувало, бо, мабуть, і жидівку не дуже
турбувало те, як вона відповіла дівчині. Гапуся рішила
долю своєї розлуки з поїздом. І нарешті споготовилася
не виходити дверима із жидами, а виплигнути чи вилізти
у вікно надвір тоді, коли вже вони всі вийдуть і зачинять
за собою двері...
Тим часом надворі все виднішало та виднішало. І
трава, і дерева ті, що були близько і що пролітали проз
поїзд, ясно блискотіли росою. І ті величезні будинки, які
зопалу зринали, неначе руді хмари, теж темніли від
нічної вогкости. Та далі, аж туди за ними, не видно було
нічого, бо паровик притишив ходу і викидав клубки диму,
які вже не розтягалися над вагонами, а розлягалися по
обидва боки поїзда густими скупченнями, повними
іскор, і затуляли і небо, і далеку землю...
Ось уже Гапуся побачила між високими тополями
великі табуни вагонів без паровиків, що рябіли білими
написами і темніли вогкістю осілого туману, якого
рештки вилися коло тополь.
І зупинився поїзд із гуркотом та із страшно голосним
чмихом. Гапуся обернулася до сусідів. А вони вже
почали виходити і за ними жид ішов самим заднім... І
зачинила Гапуся за жидами двері, і сама швиденько плигнула
до вікна, ухопилася обома руками за краї бокової лутки,
і видерлася ногами за вікно, аж спідничка закотилася на
очі.. І у вікні повернулася, і на руках повисла надворі,
на стіні вагону. З мить потрималася так, тай упала
додолу. А потім швиденько нагнулася і попід вагоном
прос383

кочила між колесами на станційний перон. І тут уже
багато ішло людей у станцію з усяким вантажем. Гапуся
змішалася із ними, і за їхнім рухом увійшла у станцію, і
вийшла з неї на вулицю, що широко давала і їй
простори, і візникам, і трамвайним вагонам, і тим людям, що
спішили із поїзда попід боками широкої вулиці Це була
Безаківська.
Гапуся ішла аж підбігала. І на бокових вулицях, які
вона минала, не видно було ні душі Порушували тишу
раннього ранку тільки ті люди, що їхали із станції
візниками та ішли так само, як і Гапуся, пішки по тротуарах.
Небо було прозоре і вже беззоряне. А над Ботанічним
садом, куди вона доходила, навиЬала невеличка хмарка
туману і сповзала по ньому униз до високого паркану і
через нього перегиналася на вулицю. А за нею услід над
вершками каштанів, дубів і кленів небо розпросторювало
ясність сонця, яке ще було дуже далеко сховане від
Києва.
Гапуся ще не ніаважувалася нікого питати про Олек-
сандрівську лікарню, але в думці вже мала про неї
тривогу. Може вона якраз тут десь недалеко? І почула ззаді
цокіт кінських підків і стишений гуркіт обтягнених коліс
резиною. Він швидко наблизився, як їй здалось, і раптом
стих. І зараз же затупали людські ноги за нею вслід. І
Гапуся уповільнила ходу і повернула голову, Щоб таки
спитатися про лікарню. Це догоняв її чекіст, що
чіплявся до неї у вагоні... і дівчину охопив тваринний жах, і
вона рвонулася тікати туди, куди очі бачили. Але і чекіст
рушив бігти за нею... І догнав, і вхопив її за руку, і
почав тягти її з собою. Вона спочатку тільки отягалася та
пищала. Але, коли побачила перед собою візника, до
якого її провадив чекіст, то зараз же, не випорснувши у
нього з'рук, сіла на пішохід і на всю горлянку зіпнула:
— Ґвалт, рятуйте!.. Ґвалт, рятуйте, хто в Бога вірує!..
Ґвалт, рятуйте, хто в Бога вірує!..
І чекіст уже нервово і поквапливо шарпнув дівчину до
східців брички, неначе мішок з піском А вона все не
переставала несамовито зіпати. Нарешті він і зупинився,
нагнувся до неї і затулив долонею рот. Вона його
вкусила і вирвалася. І знов поза візником майнула тікати. Аж
384

тут їй назустріч із двоповерхового будинку, Ь парадних
дверей вискочив високий чоловік у чорнім пальті і в
чорнім брилі І, підійшовши швидко до Гапусі і
сказавши їй:
— Стань у мене ззаді!..
Зупинився і почав чекати чекіста, заклавши за спину
обидві руки. А Гапуся позад нього тіпалася від страху. І
чекіст, побачивши таке, і собі зупинився на всім розмаху
свого гону... А потім повернувся тай пустився бігти до
свого візника не з меншою енергією, ніж тоді, коли він
доганяв облюбовану свою жертву. Підбіг до брички,
вискочив і, ніби нічого не трапилося, гукнув безжурно:
— Жени на станцію!
І коли він зник з очей, Гапусин оборонець
повернувся до неї тай мовчки почав дивитися. Вона перед ним
стояла у пересмикнутій трошки направо спідничці і в
чистенькій вишитій сорочці, на якій через позначені
пазухою невеличкі груди темніла смуга. Мабуть, знак
лишився від вагона, коли вона лізла , крізь вікно. І права
нога була здерта так, що аж верхня оболонка шкіри де-
не-де поскручувалася у качалочки і на здертому
виступала краплинками кров. Широка смуга здертої шкіри ішла
від кістЬчки ноги аж під спідничку до коліна. А на
обличчі виднілися темні смуги від сліз... На круглій
голівці нерозтріпані коси лежали чепурненьким віночком.
Її беззахисність, і її чарівна постать напівдівчука, і сірі, і
ніжні, і в той же час страшно енергійні очі надавали їй
якоїсь невловимої притяжности, яка властива дівчатам
тільки українського племені.
І високий чоловік співчутливо і стурбовано нарешті
спитався:
— Відкіля ти, дівчино?
— З Черкаського повіту.
— Що за лихо?.. І оце ти так приїхала?.. Чого ж тебе
аж сюди занесло?..
— Я приїхала у Олександрівську лікарню... до однієї
лікарки. Я вже забула, як її... Її звуть... Її звуть... У неї
чоловік Іван Брус.
— Іван Брус?.. Може її прізвище Щоголова?
— Так... Так, як ви кажете... Тільки що мені треба
385

уперед до Івана Бруса... Мене його батько послав сюди.
— Так... Тоді зайдім, дівчино, до мене і там мені
розкажеш, як до тебе учепився отой босяк. Ми разом
поснідаємо, і після того я вже тебе відведу до Брусів. Це
мої знайомі. Я повів би тебе і зараз, та ще дуже рано...
Ну, ходім до мене.
Але Гапуся, відступивши кроків два з пішохода до
бруківки, промовила:
— Може ваша тітка ще сплять, а ми їх збудимо, і
вони на мене розгніваються?
Чоловік, помітивши нашорошеність дівчини і якусь
нехіть, все-таки сказав:
— Я не маю жінки, і немає кого мені будити. Через те
тобі немає чого й боятися. Ну... Зайдеш?.. — непевно
закінчив він.
Та Гапуся рішуче його попрохала:
— Ви скажіть мені краще, як утрапити до них. Я й
сама... Я не хочу вас морочити.
— То ти не хочеш до мене заходити?..
— Ні.
— Ну, добре. Я теж не буду заходити. І, хоч рано,
ходім до них. Якось упустять... А ти сама не втрапиш..
І пішли. Гапуся ішла ззаді і тільки роздивлялася
навколо на незвичайної височини хати, на страшно прості
вулиці і на залізні тини. Але вона не звертала уваги на
те, як бачені речі зустрічали сонце. А тільки відчувала
босими ногами холод каміння і ранкове повітря, від
якого її голим литкам було холодно. Нарешті вони минули
ярок і стали коло дверей тієї хати, що була над ним.
Високий чоловік знайшов у стіні білий ґудзик і натис на
нього пальцем. Всередині за дверима задзвонило і
незабаром відти спитався чоловічий голос:
— Хто там?
І Гапусин супутник аж пригнувся від передчасної чсм-
ности:
— Вибачайте, будь ласка. Це Чудієв.
— А... Ви...
І відчинилися двері і показався Іван Брус. Він стояв у
сінях збоку. Гапуся його враз пізнала, хоч він і був у
довгім нічнім халаті вишневого кольору, і попрохав:
386

— Заходьте... Заходьте, будь ласка.
Вони ввійшли І всі через сінці увійшли в кімнату.
Пан не роздягався. Іван Брус подав стільці і Гапусі, і їх
супровідникові, а сам сів у себе на ліжку. І обізвався
високий чоловік:
— Оце привів я вам вашу землячку...
І хазяїн аж витягся своєю постаттю від здивування:
— Мою землячку?
— Атож... Приходжу я з нічного дижурства, і тільки
що зняв бриль, щоб покласти на поличці над вішаком...
Ще й з рук не випустив... Аж чую хтось не своїм гласом
кричить: „Рятуйте, хто в Бога вірує!" А це ви знаєте є
останнє слово усякого українця в дискусії із
смертельною небезпекою. Мені зараз же і тенькнуло, що хтось із
села кінчає свою дискусію. І я знов свій бриль накинув
на себе і вискочив надвір. Аж оце ця дівчина, ваша
землячка, біжить просто на мене, а за нею чекіст...
Справжній чекіст... у звичайній кавказькій формі, що
запровадив Сталін. І я рішив наздоганячеві віддячити за всю
печію моїх переживань. І ось цю маленьку громадянку
поставив за свою сіпшу тай жду. А-руки аж сверблять до
чекістової пики. Коли ні. Він, видно, меткий на смикал-
ку. Негайно залишив свою здобич і зробив належну
ретираду. Тай став я дівчину розпитувати. Що? І відкіля
вона? І виявилося, що вона ваша землячка. Я її хотів
почастувати сніданком, а вона так була перелякана
сталінським кавалером, що навіть побоялася заходити до
свого оборонця... Вона каже, що вона від вашого батька.
І замовк, чекаючи остаточного висновку з усієї своєї
ранкової пригоди. І Брус спитався:
— Тебе прислав сюди мій батько?
— Прислали.
— Може з листом?
— Ні, вони сказали, щоб я вам сказала, що юни уже
умерли...
— Що за страшна нісенітниця?.. А де ж юни тебе
знайшли, щоб тебе послати?
— Вони мене не знайшли, а я їх знайшла. Вони
лежали у полі під Куцівкою на межі, під стінкою жита. І
я їм помогла сісти... І юни мене відти і послали.
387

Іван Брус побілів. І здавалося згубив мову, бо мовчав,
і всі з напруженням боялися переривати мовчанку. У
Брусовій голові мигнули картини з останньої зустрічі з
батьком і батькові слова з приводу його одруження. Його
душа сповнилася батьковим образом. Він там стояв
потужною постаттю загадкової понуросте. Вона не була
образом ні горя, ні драми, а якимсь нецесвітнім
приреченням, що дивиться розумно на прихід прийдешніх днів
і вимагає розуму від тих, з ким вона має діло. Вона була
похожа на кожне передбачення смерте у кожної людини,
тільки що раїгговніша, через те містичніша і страшніша.
Вона могла убити враз, але не вбила і засіла в душі,
неначе в землю та сила, що робить землетруси. Вона
лишилася у Івановій душі, щоб тіпати нею тоді, коли у
голові устане свідомість про самотність і про сирітство.
І спитався після мовчанки знов Брус, зробивши
велике зусилля над собою:
— Чия ж ти і чого ж ти їх знайшла, а не якась друга
людина?..
• — Я Шелестіяновз... Мене послали тітка, щоб вони
мені дали ліків. Я ішла до них і знайшла їх на межі. І
вони мабуть тепер уже й мертві, бо не мали сили
сидіти... І вони віддали мені й того червінця, що був
прив’язаний у чольці їхньої Вири... щоб я на нього купила
собі квиток. І я приїхала...
Іван Брус перевів безсилий погляд на Чудєєва, і Чудє-
єв зніяковів, і спантеличений і тими словами, що
говорила дівчина, і тим враженням, яке вона зробила на
Бруса, тай собі умішався в розмову:
— Не візьму я в толк, дівчино, як це могло так вийти,
щоб вони таку малу і в такий світ посилали?.. І як ти
могла згодитися їхати?.. Чи ти про це і своїх батьків
питала, чи ні?..
І потім, звернувшись до Бруса, закінчив:
— Неможливо приймати цю звістку за правду... Все
це робить на мене враження якогось фальшу, дарма, що
дівчина, як видно, щира...
І Гапуся миттю після цих слів відвернулася від обох
чоловіків до вікна, і приклавши праву руку до очей,
затужила... Та ще так гірко та розпачливо, аж сумно було
дивитеся... І Брус Чудєєву заперечив:
388

— Вона від батька. Вона не обдурює... їй зараз
боляче, що їй не вірять. Вона принесла мені тяжку правду,
яку я почував ще тоді, коли розлучався з батьком.
Після Брусових слів Гапуся стихла і, повернувши
голову до Чудєєва, промовила:
— Я ішла до них по ліки, бо я черевата. Мене Парком
осмалив. Мене комеза поставила до нього у хазяйство, і
він мене подужав... Він усім це робить... Я не хочу бути
покриткою. І дядько Овсій мене послали до жінки свого
Івана, бо їхні ліки Парком віддав Онопрейовичу... І
сказали вони, щоб я розказала, що вони умерли, хоч вони
ще й трималися обома руками за землю, коли я їм
помагала сісти... От що...
І знов відвернулася і почала, схлипуючи, втирати очі.
І Брус зараз же встав тай попрохав Гапусю:
— Будь ласка, дівчино, ходім зі мною...
І юна встала, і вийшла разом з Брусом. Із сіней юни
увійшли в кухню, де було ліжко з самим матрацом і
зачинена шафа. Брус її відчинив, узяв відти ковдру і
подушку, і кинув на ліжко тай спитався:
— Ти їсти хочеш?
— Ні... Я почекаю їх.
— Вони прийдуть аж увечері.
— Я ляжу спати.
— Лягай, а я тобі щось знайду їсти.
І вийшов з кухні, зачинив за собою двері, і став коло
них, тримаючися їх за ручку, щоб не впасти. І з очей у
нього котилися сльози. І тільки аж тоді, коли він почув,
що у його кімнаті заворушився Чудєєв, сквапно рукою
утер сльози і рушив до кімнати. Назустріч вийшов гість
і сумно вимовив:
— Ви мені вибачте. Я не знав, що з такою звісткою
веду вам вашу землячку...
— Немає чого турбуватися... Ми не знаємо того, кому
ми зробимо щастя чи горе своїм життям наступної
хвилини.
І мовчки стиснули руки один одному і розійшлися.
Гуркнули надвірні двері. І Брус пішов до себе в кімнату
і сів на ліжку. Він був блідий і витягнений, неначе
закоценілий у своїй вистаті І якби не сльози котилися
389

по обличчі, то можна було б сказати, що він сидить
нечуственний...
ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА
ПОХОРОН СТАРОГО БРУСА
На вербі не було ні одної хмарочки, і сонце над
зеленню ланів і села Куцівки відбивало світло ясно і
прозоро. Уже було більше як дев’ять годин ранку.
Церква на вигоні двома золотими хрестами, із бань, далеко-
далеко досягала своїм блиском... І до Матусова, і до
Станіславця, і геть-геть до Самгородського майдану та
аж до Рохмистрівського ліса. Тільки межі на Мельників-
ку не було помітно у цім розгоні. А білі церковні стіни,
можна було б сказати, тримали привичний супокій і
незмінність його буття, якби над високими східцями і
над вхідними дверима церкви не темніла пляма. Раніше
там, де тепер вона, було написано великими чорними
літерами, випнутими дугою вгору:
„Бога бойся, а царя чті“,
а тепер стояло тільки слово „чті“.
І ось на третій день після Онопрейовичової пригоди
на тій межі, що на Мельниківку, лунав у Куцівці дзвін,
і хоч він давав луну постового дзвону, але юна ішла так
само далеко, як і блиски двох церковних, позолочених
хрестів, що так широко ясніли аж поза границі Куців-
ських земель. І тоді відки людина бачила сяйво хрестів,
відти юна й чула і гомін постового дзвону. І люди
знали, що то він кликав їх аж у Куцівку до церкви, хоч тоді
була і не неділя, і не якесь інше свято, а звичайний
серед тижня четвер... Добре, що куцяни оборонили від
більшовиків хоч постовий дзвін!..
І люди ішли вулицями, стежками і межами до церкви.
Ішли з Реп’яхівського кутка проз Пугачів і проз Манта-
ча... Ішли з Палярушівки через греблю, і з далекого
Гарбарівського кутка, і з Линниківки, і з Громовівки.
Ішли чоловіки, і йшли жінки з дітьми. Інші одружені
недавно і люди середнього віку разом з людьми сивими
та похилими. І молодь ішла. Але ішли ці люди не в
390

таких кольорах, про які колись говорив Олексій Толстой:
„І в Божій храм
ідут казачкі пьостримі толпамі.“
Всі ішли в одноманітнім вигляді І чоловіки, і жінки
після десятилітньої большевицької навали, що звалася
Великою Революцією, не мали ніде і нічого чогось
купити на одежину. І з власних конопель робили собі
полотно і з нього собі одяг. Штани, сорочки, спіднички... І
доношували кожушки, свитки і ті шинелі, які
поприносили з російської армії. І свої полотна селяни фарбували
у той колір, що добували з городньої бузини. І через те
всі мали сіро-бузиновий вигляд з додатком старих
солом’яних брилів. Тільки жінки де-не-де ще майоріли
рештками колишніх своїх хусток над зморщеними горем
обличчями.
І ввесь зелений вигін навколо церкви був заступлений
людьми, що купчилися в гуртках трохи більших, ніж ті,
в яких юни ішли до церкви. І ворота в церковній ограді
були відчинені так само, як і вхід у церкву їх був
відчинений. Але в ограді люди були скупчені густіше. Бо юни
тут і стояли, і проходили у церкву, і виходили з неї. І
кипів між людьми притишений гомін. Тільки аж у тім
гуртку, що стояв з правого боку церковних східців,
розмова велася найголосніше. Кутковий музика з Реп’яхів-
ки, Корній Петрович Бровченко розповідав:
— Аж прибігає вчора до мене Саливон від попа тай
каже: „Так і так. Позичте, каже, ту домовину, у якій
спите... На вічне віддавання... до Страшного суда, бо
немає ніде дощок зробити нову". Гм... Як це так, кажу,
немає?.. То що ж, то я дурно десять років привикав
лежати у ній, щоб не муляло на тім світі, і тепер так, з
добра-дива узяв тай відцав хто його знає й кому?.. А він
каже, що не хто його зна кому, а треба старого Бруса
поховати. Знайшли, каже, його вранці на тій межі, що
на Мельниківку. І вже ліву ступню кажуть, геть обгризли
лиси і сам страшно смердить, хоч і висох, неначе
бурячок у хаті на печі.
І високий чоловік із сухою вербовою гіллячкою в руці
обізвався:
— То це старому так повелося на „курортах"?.. А ми
391

днів три тому у Комезі думали, що він уже прощений, бо
казав Маздиґін, що йому вернули всі лікарства... А воно
людина ніколи не спобіжигься думкою узатрішнього дня...
Воно опаке. Аж у душі холоне...
А Корній Петрович сердито зазначив та ще й підпер
словами:
— Отгаке, як бачиш. Мені Саливон ще й он що
сказав... Бодай їм, іродовим душам, до Страшного Суда
це тільки й 'слухати, що я почув. Він мені казав, що ще
не встиг Мадес доїхати до хати із Рохмистрівки, а вже
коло Мадесових сіней Парком його ждав. І гукнув йому
назустріч, щоб Брусову шафу з ліками негайно
навантажив на воза тай віз до Онопрейовича:.. І навантажили, і
відвезли тієї ж ночі.. Ограбували і обдурили... І тепер і
мені судилося не в своїй домовині, у якій спав десять
років, а може і без домовини лягти у сиру землю...
Іродові душі.. Нам людина робила, робила тай прий-
шлося у позиченому іти й на той світ!
І високий знов обізвався:
— А хіба ви, Корнію Петровичу, таки віддали Саливо-
нові свою домовину?
— А ти що хіба б не віддав?.. Вилежав я її, слава Богу,
добре та ще не засмердівся, а старий Брус і засмердже-
ний, і обгрижений польовою звіриною... І його не можна
було взяти і в хату на лаву, хочби для закону. І його піп
наш, спасибі йому, звелів укласти у домовину і занести в
церкву. Мали б його оце сьогодні вранці і поховати, та
ждуть із Києва молодого Бруса на похорон. Піп ще
вчора дав телеграму. І Іван мав приїхати оце минулої ночі
Але нема. І піп каже, що треба почекати до півдня, бо
поїзд приходить і вдень. І як не буде нікого з Києва на
одинадцяту годину, то будуть ховати...
— Кажуть люди, що з Іваном Брусом приїде і новий
директор Матусівського заводу. Добре було б, якби так
справді...
Додав знов свого високий чоловік з сухою вербовою
гіллячкою в руці і подивився нерішучим і допитливим
поглядом навкруги.
Та Корній Петрович, глянувши на нього і зміривши
поглядом тих, що його слухали, зневажливо засміявся:
392

— Ге-ге-ге... Жди як той кацап ждав над ополонкою!..
Почувся сміх і в натовпі, який від останніх слів ще
тісніше згромадився навколо розмови. І Корній
Петрович, відчувши себе розмовнім осередку, замовк і почав
витягати із широких своїх штанів кисет з тютюном,
неначе не зважаючи ні на кого для того, щоб покортіло
людям. Він поглядав і за ограду. Видно, він мав намір
вийти туди з цигаркою. Йому було років під сімдесят і
був середнього зросту і кремезний. На голові мав аж
поруділий від давнини бриль, але цілий. І з-під нього
виднілися пристрасні і лукаві очі А під м’ясистим носом
звисали довгі вуса проз куточки рота. Вони були сиві
Тільки посередині над губою немилосердно рижіли
засмалені курінням. Кажуть, що у нього і сопілка так само
була рижа і смерділа горілим тютюном. Аж ось
підгримуючи останні слова Корнія Петровича, вмішався в
розмову невеликий селянин, Антін Лєвинко:
— Мабуть, ваша правда, Корнєю Петровичу, бо уже
новий директор приїхав... Уже і ждати не треба, як кацап
над ополонкою... Ге-ге-ге... Приїхав... Бачите, як юна
правда для нас...
І замовк, оглядаючись на боки. Але тут Корнєй
Петрович, уже геть повернувшися до нього і тримаючи у
лівій руці кисет, майже ірізно спитався:
— А які ж це тобі принесли горобці на хвості таку
звістку про нашого нового добродія?..
— Ге-ге... Істино, що принесли та ще таку, якої не
вичитає і наш паламар із свого сонника. Отож увечорі,
як привіз Мадес батькову аптечку до Онопрейовича, то з
ним прийшов і Маздиґін. І Онопрейович, як уже
зсадили шафу з юза, щось почав шептати до Маздиґона то
сюди, то туди блимаючи очима. Аж тут я враз чую, що
Онопрейович почав говорити по-настоящому: „А чи
ніхто, мовляв, не відбере привезене лікарство?" Я припав
щокою до штахетини тай слухаю. А Маздиґін і каже:
„Ніхто не відбере, бо ця земля належить заводові, і що
він скаже про це знеділі новому директорові... І ділові
буде край тай годі.. Ніхто, каже, не відбере"...
І люди кругом загомоніли, і почулися сердиті вигуки:
— Послухайте .його, він вам накаже і про сухий попіл,
393

і про мокрі яйця... — Та що це той директор є муха, яка
може сісти так на стерво, що ніхто й не помітить?..
— Не вірите?.. То от же вам моє останнє слово...
Гаряче запевнив Антін Лєвинко:
— Я саме вийшов того вечора із хати тай дивлюся на
ставок, чи не піти вранці з роґолею та вловити явдошок.
А чую віз приїхав. А я зараз же поміж соняшниками та
до тинка... Тай став під вишенькою у гарбузинні і все
бачив, як на долоні, і все чув так, як оце вас... І якби
хтось мені казав, то я б ніколи не повірив би, а то воно
он як вийшло. І чи вірите, чи ні, а правда не потребує
свідків...
Аж тут знову почувся голос Корнея Петровича:
— Давайте дорогу, давайте дорогу, бо директор
наближається до Антона Лєвинка...
— Та який же я директор? — відгукнувся йому
Шелестіян, що несподівано з’явився між людьми.
— А такий, що ти маєш видерте око... Хто дере, той
директор...
— Якщо так, то однаково я вам непотрібний, бо я
старий директор. Я видер собі око двадцять років тому,
а ви чекаєте нового.
— Що, що нового? Так то не такий, бо ховають від
нас... Мабуть, якась паскуда з видертими обома очима?
А тебе паскудою не можна звеличати, бо іще блимаєш із
свого одного ока, неначе злодій із засідки...
— Ех, брати!
Відповів на це Шелестіян.
— Це ж вам не сходка, а ограда коло Божого дому...
І треба нам на те уповати, бо як почує нечиста душа, то
й сюди прийде. Антін Захарійович, видно, не бреше,
кажучи вам отаке, бо як вам та одну штуку скажу, то ви
й на мене загукаєте... Та що ж? Гукайте. Господь
милосердний нам і горлянки не на щось інше дав, а тільки на
це. Ви уже, мабуть, усі знаєте, як парком пустив мою
дівчину в люди? І так нечиста душа пустила, що дитина
як пропала, так пропала... І по цей день немає її додому.
І що ж ви думаєте? Отой, що прилетів до нас із Москви
ліропланом, кличе мене до себе увечері, щоб розказав
про найкращих наших людей. І що там я вже з ним
394

говорив, але він звів усю розмову на Маздиґона і на мою
дочку, Тай каже нечиста душа: „Як ви, каже, на нього
маєте ремство, то нате револьвер та застрельте його"...
Га?.. Добре сказала нечиста душа?.. А я собі й думаю:
чорт бісові не дасть ока виколоти, а це вона анахтемська
душа мене підгекує на душогубство, щоб потім за
шкурку тай у відерце... І я встав із-за столу і вийшов надвір,
неначе з якоїсь м’яльні
І тепер вірите чи не вірите про бісових душ, а ви вже
чули он і Захарійовича... Тай усі ж ми тут на похороні
тієї людини, яку вони, анахтемські душі, повезли були
на „курорти".
Тай настала перерва мови. Залягла тиша між людьми.
Тільки чувся із церкви одноманітний голос того, іцо
читав над покійником, і серед огради було так само
лунко, як і в церкві. І здавалося, що і аж там, у низині
села і ставок між Палярушівкою і Реп’яхівкою від цього
зробився тихший і блискучіший і своїми плесами, і
кущами рогози, що підперли собою кінець далекого Мату-
сова. І навіть сонце, засвітивши церкву серед плеса,
разом із нею дихнуло там прозорою тишою. Г рибальські
човни заніміли у прибережжях і в затока* коло своїх
припонів, і не чути стало ні серед ставка, ні в зарічках
хрюкання бовтів, щоб лякати рибу для роґоль і неводів.
І відбитки сонця і церкви у глибині Куцівського ставка
зупинилися у такім напруженні ясноти, що людське вухо
чекало із страхом якогось крику качки, чи удару по воді
веслом, щоб сонце і церква, і плесо разом з ними дзе-
ленькнули і розсипалися на скалки, неначе велика
шибка шкла від доторку окропу...
Тай порушилася тиша. І напруга і серед людей, і
серед Божого світу зникла. Це підійшов з ковінькою до
Шелестіяна дід Ареней, стійчик із сільради, тай
промовив:
— Шелестіяне, іди та повезеш Паркома у Рохмистрів-
ку. Був телефон у сільраду. І я сходив до Маздиґона, а
він послав шукати тебе...
— А він хіба не буде на похороні? — гостро спитав
Шелестіян.
А дід Ареней байдуже йому промовив:
395

— Який бо ти? А вже ж не буде. Що треба перший
раз, то й роблять, а не те, що треба другий раз.
— Ого-го, діду Аренею, і він буде на похороні!..
Привеземо скурвого сина, привеземо!..
Тай повернувся, тай пішов рішучою ходою, а дід Аре-
ней за ним.
Уже людей було повний вигін: і перед церквою, і
понад шляхом, і коло Дем’яна Кліща, і навколо великого
хреста на новім кладовищі І вигляд усіх тих людей
стискав тугою глядача, бо збір такої кількосте завжди
траплявся тільки тоді, коли на народ насувало стихійне лихо.
Чи посуха, чи пошесть, чи посвята кринички, щоб небо
до нив не було жорстоке. Бо ні Йордань, ні інші великі
свята не збирали таку силу люду.
А тут уже й південь непомітно підняв сонце над самі
людські голови, і розпікав їх без полегшення і жалю. І
всі з розвареними обличчями дивилися, чи вже не
виносять покійника, чи не приїхав молодий Брус на батьків
похорон? І нарешті вже прийшов і хор у церкву з реєн-
том Оникієм Савичом, і піп з дяком. І за оградою стояв
уже і віз, запряжений волами, на який мали покласти
покійника. Він був повний соломи в драбини і
застелений білим рядном. А в кожного вола з підрушнього боку
висіло з рога по плахті. Цим возом сюди приїхав із
Ташлика товариш старого Овсія Бруса Логвин Кагамлик.
І він перед волами стояв, тримаючи у лівій руці налигач,
а в правій батіг. І пужалном з волів ізсував мух, що
купами чіплялися і до шиї, і до ніг, і під черево. І вже
поміж людьми і гомін пішов, що сина не буде на
похороні, і що інших Брусових дітей так само немає, як' вже
й не було на материнім. І всі полегшено стали себе
почувати, що довго вже не будуть під сонцем паритися.
І почувся із церкви спів: „Святий Боже, святий креп-
кий, святий безсмертний"... І почав надвір виходити цех,
подзеленькуючи китицями і шелестячи ними на вітрі. А
за корогвами з’явилася й домовина. Її несло шість душ
мужиків. А за домовиною — віко до неї, піп і хор. І всі
селяни, які ще стояли в о граді і поза оградою у брилях,
почали сквапно їх знімати з голів. Хор складався із
самих дядьків та молодиць, що вже з десять років тому, як
покинули співати у церкві. А тепер збіглися і відняли у
396

молодих сьогоднішню відправу. І чувся їх спів, повний
сердєчности і'накипілих сліз за людиною бідною такою,
як і вони, але яка все своє життя проволочила по їх
дворах, городах, стежках і межах, і полях, рятуючи їм їх
добро і господарську снагу.
А вже як поставили домовину на віз, і рушив цех,
поблискуючи на сонці до шляху, і Логвин Кагамлик,
утерши рукою очі, став вести волів з возом, на якому був
його товариш, то хор заспівав:
„Во царствії твоїм..."
І весь народ рушив за возом. Півча була з самого
заду, і їй услід крок у крок два хлопчики вели Витру,
осідлану і вшорену так, як колись робив і Брус, коли
їздив по людях з ліками та з добрим своїм серцем. І
кажуть, що це упрохав Кагамлик, щоб так ховали, бо у
них в Ташлиці українізували церкву і люди знають, як
такого чоловіка ховати по-своєму, по-українському...
І саме в цей час із завжди відчинених шкільних воріт
виїхав „парком" на бричці із своєю собакою Нелею...
Він тримав її за ошийок рукою. А кіньми правіш
Шелестіян, сидячи на козлах. І коли він повернув коні на той
шлях, що до церкви, то Маздиґін штурхнув Шелестіяна у
спину рукою і звелів:
— Сюди не їдьте... їдьте проз млини.
Та Шелестіян, ударивши з батога добрим замахом коні,
які зразу ж і рушили швидким тюпаком, обернувся до
„пана" тай гукнув:
— Туди не можна. Там, за селом переорали шлях...
Треба тільки сюдою їхати...
І відвернувся, і миттю звівся навстоячки та й знов
ударив коні із усієї сили, того й того батогом. І коні вже
так бігли, що небезпечно було б скакати з брички кому
б завгодно. Шелестіян напружено тримав віжки в руках,
не даючи більшого ходу коням. І вже перші дві корогви,
виткнувшися із-за церкви, підходили до шляху, ніби
назустріч Шелестіянові. А над шляхом по обидва боки
стояв народ і ждав тієї миті, щоб і самому рушити за
похороном на кладовище. Хор співав:
„Аз ко Господу Богу, Судії моєму іду..."
І цей настрій чекання, цю похоронну тишу враз
прорізав несамовитий вигук п’яного Шелестіяна:
397

— Дерехтор єдіть, бариню візьоть!..
І весь народ, усі його стовпища митпо повернули свої
голови до їздунів і заніміли у найглибших зародках
попередніх почуттів. Очі всіх дивилися несамовито і вражено.
І нове чекання кожної істоти з болем напружилося. І
саме з першою корогвою зрівнялася бричка, а тут було
між цехом і людьми найвужче місце шляху. І Шелестіян
знов гукнув, ніби не бачачи з лівого боку процесії:
— Дерехтор єдіть, барина й бариню візьоть!..
Тай звернув коні управо, щоб не зачепити чоловіка з
корогвою. І люди перед кіньми так і хлинули назад, мов
та вода у озері чи у ставку, коли у неї раптом улетить
покотом з гори велика каменюка. І бричка гуркотіла уже
вільнішим місцем якраз до того шляху, який сполучав
Рохмистрівку з Матусовим. А „парком" іззаду то
схоплювався, то сідав, не можучи встояти на ногах. І Неля,
що трималася лівою Маздиґоновою рукою за ошийник,
теж, утративши спокій, стояла на сидінні поруч свого
пана і люто гавкала на Шелестіяна. І вже коли він із
своїми кіньми проскочив усі стовпища, то Корній
Петрович дуже втішений став говорити до найближчих
людей:
— І де вона нечиста сила так насмокталася? Він же ж
тільки що тут був та ще й такий тверезий, як і моя
сопілка під стріхою... І то дивіться, як воно виходить.
Буде бугай із латочкою на лобі, то й телятко її матиме.
Був у Шелестіяна дід п’яниця, який завжди казав: „На
тім світі нехай мною хоч і тин підіпруть, то мені
байдуже. Бо Господь милосердний і мене так само задавить,
як і всіх інших задавив"... і Шелестіян такий самий...
Але ніхто не помітив його турботи, бо кожний мав її,
хоч трошки іншу. Усі були ошелешені Шелестіяном і
дивилися у той бік, звідки чувся гавкіт Нелі. І якби не
священик їх схаменув, то люди б так само, як і школярі,
були б захоплені подією аж до втоми. Він підкликав
Саливона, що тримав кадильницю напоготові, і щось
йому шепнув. Після цього Саливон подивився на носіїв
корогов, які теж, спустивши їх на землю, стояли і
дивилися аж туди, куди поїхав „парком" із Шелестіяном. І
підійшов до першого тай промовив:
398

— Не годиться стояти. Ідіть... ідіть...
І цех знов рушив, а за ними і всі люди. І старі
крилошани і крилошанки, уже забувши все, тужили:
„Надгробноє риданіє..."
І цей спів-туж був мовою розпачу маленьких людей
перед неміренністю часу і тією безоднею, із якої виникає
життя і туди ж і зникає.
І нарешті всі стовпилися навколо ями на кладовищі. І
священик звернувся до людей з мовою. Він був на тлі
корогов, заіскрених сонцем. Його сиве волосся
ворушилося від вітру. І той ланцюжок, на якім висів хрест,
блищав на сонці разом з верхньою частиною риз. І
слова, що він вимовляв, здавалися не його, бо він серед
цеху і сам був похожий на ікону:
— Та це ж тобі тільки шани і заслуги, людський
батьку, що ми зібралися до тебе всі в останній раз. І ми
такі, як і ти: і обдерті, і зневажені. Тільки й того, що ще
не втекли туди, де звірина догризає людину...
І якась жінка під корогвою страшно голосно
затужила. І людські голови на всім просторі обох кладовищ
похитнулися, неначе вершки дерев від раптового вітру. І
зараз же в гук жіночому голосінню знов затужив хор:
„Вічная пам’ять, вічная па-м’ять...“
Слова говорили до Бога, що він вічний і пам’ять про
людину рівна йому, хоч ми й гинемо раніше, ніж погляд
людський пролітає від однієї до другої, а Бог у своїй
незрозумілій величі нам невідомий ні тоді, коли його
космос гине, ні тоді, коли він з’являється на світ... Ні
тоді, коли комарик гине, ні тоді, коли він з’являється на
світ. І ставлення людської пам’яти поруч із вічною
Божою силою, і з безконечною лічбою його буття є
страшнішим, ніж якби якась комашинка сказала Карпатським
горам, що вона така, як і вони... Страшна правда!., і
страшна зухвалість і розпука!..
І всі люди, здавалося, тримали таке розуміння у своїм
підсвідомім відчутті, бо бездумно плакали, керуючись
одним тільки розпачем, що втрат своїх не можна
припинити, ні стати вільним від потреб цих утрат... Хіба що
тільки словом можна себе зачарувати, щоб у такім
обмані побути ще деякий час так, як і кожна людина буває у
безтурботній порі дитинства, щоб перейти потім у
реаль399

не буття, що блискає мільйонними кінцями існувань,
відірваних від вічного життя на всесвітнім кладовищі...
І розійшлися люди з похорону по своїх селах. У Ста-
ніславчик, у Матусів, у Макіївку, у Самгород і в Ташлик.
І знов обоє кладовищ у Куцівці спорожніли. І цю
порожнечу на старім кладовищі робили пустельною навіть
дерева, бо помагали осілим гробам у землю своєю тінню
бути непомітнішими на землі. Тільки нове кладовище ще
високо підводило сірину нових гробів, бо на них і над
ними не було ще ні дерев, ні інших квітів. У той час
людям було не до того.
Але розповідають, що хтось першої ночі приходив до
Брусового гробу і поставив його чоботи під стінкою
насипу, а бриль поклав на самий верх гробу. Але пройшла
друга ніч і пройшов другий день, то не стало чобіт.
Тільки бриль, видно, знесений вітром, тримаючись
крисами землі, обпирався об чужий гріб своїм верхом. І,
мабуть, з тиждень він там був, та не стало і його... Може
хтось приносив речі, щоб люди згадали, кого вони
ховали, та щоб хоч васильків посадити на свіжім гробі. Але
дарма Все іде, все минає і краю не має..."
ЧАСТИНА ДРУГА
Проясні:
„Недолю співаю козацького краю."
Т.Шевченко.
„А хто ж тоді правдивий філософ?
— Той, чия пристрасть ніколи не
охляває шукати і боронити тільки
правду."
Платон.
ВСТУП
ЗНОВ МОСКВА. ДВА ДОБРОДІЇ.
Це був 1931 рік і березень місяць. Прозора та зоряна
ніч стояла над Москвою. Кремль увесь час був
утоплений у затінки і в тіні своїх високих стін. Тільки північна
400

частина Кремля, у тім місці, що круто загинається
колом, неначе хоче перейти в ріг, ясніла проти неба
нормальним і не скаламученим ніяким навівом сторонніх
плям обрисом. А в найвищій точці старовинної цеглової
дуги бовваніла вартова вежа, але свою тінь спускала не у
Кремль, а десь у затихле місто. Під вежою у Кремлі
мирно світився одноповерховий будиночок двома
величезними вікнами на стежку, обсаджену якоюсь
рослинністю, що ще не почала розвиватися на весну. Плями
світла переписували стежку і впиралися у високу та
грубу стіну Кремля. Ба ось вони перервалися на мить та й
знов ухопилися верхами стіни. Хтось пройшов до
ґаночку будинку. Вікна були віц землі на височінь метрів з три
і через те не видно було нікого в самій середині хатки.
Якась людина опинилася на ґанку і постукала у двері.
Може таке явище тут було стилем старовини, а може
підроблення під реальну дійсність кацапських хат у
глибині Московщини?.. Хто його знає. Але і сліду не видно
було ні на дверях, ні на стінах якогось дзвінка.
І в другій кімнаті від ґаночку звелася постать і стала
ждати. Це був Сталін у своїй робочій світлиці. Він стояв
коло стола і дивився на щільно причинені двері у себе з
правого боку. Стіл було застелено чорним обрусом з
крикливо червоними краями. А посеред нього лежала
купа паперів у темних політурках. Вони були стулені,
неначе книга. З правого боку на столі стояла лампа у
багрянім абажурі Вона не світилася, бо засвічена була
над столом довга електрична лампа, похожа на довгу
скляну рурку. Від неї ішло світло таке, як і денне.
Стільці всі були звичайні і в чорній шкірі. Тільки той, з якого
звівся хазяїн, мав бильця. Вся підлога від краю і від
ріжка лежала під жовто-червоним килимом. Стіни були
голі і від килимів, і від картин. А з лівого боку, майже
ззаді від стола, стояв на землі велетенський глобус і
своєю віссю не доходив до стелі може на якийсь
сантиметр. Навколо нього виднілося трьохсхідцеве узвишшя,
затягнене червоним єдвабом. З двох боків цих трьох
східчиків біліли дуже штучно вирізані перенчатка. Узвишшя
було рухоме.
І почувся обережний стукіт у кімнату. Сталін
обізвався:
14 ,2-8
401

— Заходьте, заходьте... Що, ви ніяк не обійдетесь без
церемоній?.. Уходили б тай годі...
І чоловік у чорнім костюмі, середнього зросту, у
пенсне, з чотирикутниковим обличчям, у якім не трудно
було упізнати Молотова, обізвався:
— Так, не обійдуся, Йосипе Висарійоновичу, без своїх
буржуазних звичок, як ви не можете без того обійтися,
щоб мене не підбадьорити...
— Ви мені вибачте, В’ячеславе Михайловичу, що я
сам не відчинив. Я завжди всю надію покладаю на моїх
жінок і, як бачите, я й зараз не помилився.
— Ви мене поставили у кут ніяковосте, бо я всіх
дівчат і навіть тих, що ще у спідничках по коліна, можу
вважати за жінок, та тільки не Світлану Йосипівну.
Чогось промовив Молотов, ніби зніяковівши, чи
тільки удавши такий настрій. І Сталін здивовано спитався:
— Чого?..
— Бо я дивлюся на вашу дочку так, як і старий
архиєрей на чудотворну ікону. А якби я дивився інакше,
чи я б себе тоді впізнав би?..
— Хочете, я її покличу і скажу, як ви про неї
думаєте?..
— Боже...Боже сохрани... Я ж про себе гірше думаю, а
коли ви вважаєте...
— Ні... ні... ні...
Швидко промовив хазяїн і зараз же запропонував:
— Беріть стілець і присувайтесь до столу.
І сам сів на своє місце, а Молотов швидко взяв
стілець під вікном, який стояв уряд ще з двома і, притягти
його до стола, сів. І Сталін почав так, як говорять
навмисне завжди дужчі люди до слабших, аби слабшим
показати, що вони теж дужі і то такі, без яких жодна
спільна справа не може бути розв’язана, як треба:
— Ви пригадуєте, В’ячеславе Михайловичу, як ми з
вами рік тому обмірковували справу колективізації на
Україні?.. І ви тоді дали на це план, з яким я й
погодився...
— Пам’ятаю... Дуже добре пам’ятаю...
— Ви тоді запропонували в термін призначення
реформ сільського господарства і соціального
переустатку402

вання людського життя вислати із корінної Росії досить
потужну армію партійних робітників, які разом з
Українською комуністичною партією несподівано мали б
обсісти українські сільради і силою, взубосадиканням та під-
бічниками з кастетів та кулаків загнати населення у
колгоспи... Хто ж, незважаючи на биття, ні на інші загрози,
не схоче іти, то у того відняти геть увесь хліб, садовину
і городину, щоб здох гірше від зараженої тварини
паршами. Коли ж хто покається і ввійде у колгосп, то вернути
йому відібраний хліб, садовину і городину, і нехай на
здоров’я живе і робить на соціалістичну державу...
Здається, так?..
— Так і єсть, Йосипе Висарійоновичу... Не
відмовляюся від своїх думок, справлених на користь нашої
соціалістичної батьківщини...
— І ви знаєте... — продовжував Сталін: — Я вважаю,
що ви були і є під впливом українського націоналізму,
роблячи йому такі вільготи, як опрощення за злочини
ухиляння від колективізації... І до цього ще додаю і
кажу, що хто послухає, нехай гине. А схоче під ударами
голоду стати у колгосп, то не приймати і теж нехай гине.
Цю деталь я обстоював тому, що ці перекінчики,
підсилившись у колгоспі, почнуть знов тягти до свого віками
звичного куркулячого побуту. Вони мають гнучкіший розум
від добровольців із-під взубосадикання і нам поможуть
надовше загальмувати об’єднання соціалістичної Росії...
Це вам мусить бути не байдуже.
— Помилуйте, Йосипе Висарійоновичу, та хіба ж я
коли-небудь був вашим опонентом?.. Ви для мене
завжди взірець нашого патріотизму і непомильної думки у
виробленні доктрин для нової реформації батьківщини...
І Сталін подивився на Молотова так, неначе він у
душі переживає захоплення від таких чудових слів свого
співрозмовника, тай далі повів.
— Ви знаєте, який я оце радий, що ви так легко
розлучилися із своїми українцями. Я тепер мало того,
що певний, а просто спотужений тим, що ви мені
справжній державний приятель і однодумець. Зараз я маю
нагороду в тім, що колись, вибравши вас у помічники,
не помилився і тепер не помиляюсь. І певний, що ви
403

мене зараз не осудите, що я ваші таємні, але благородні
бажання втілив у політичну вимогу. Я все роблю, щоб
свою безощадну настирливість у зламанні сепаратних
тенденцій народів світу ні на мить не послабити. І я вам
признаюся, що ви тільки тепер мене упевнили в собі, і
відкриваюся вам. Я зараз об’єдную політикою, сковую
адміністративно всі народи у одну комуністичну Росію. І
ось які я заходи без вашого відома уже поробив на
Україні, щоб тепер наш план колективізації був
успішний... без якого немислима тепер возз’єднана Росія. Моя
акція націлена вістрям не тільки проти куркулів на
Україні, а й проти незаможників. Я звелів за цей минулий
рік по сьогоднішній день знищити приховано все
видатне народне в народі українськім. Чи воно наклюнулося
на політика, чи на мудреця, чи на педагога, чи на
самородка мистця.... щоб не було кому очолити ворохобства,
яке могло б повстати тепер під час колективізації...
Розумієте?..
— Розумію, але мені перехопило дихання... — відповів
Молотов.
— Треба і нам більше супокою. Я більше і більше
міцнію морально, що у вас, у душі не повстає протесту...
І знаєте, кого я вжив для цієї солідної операції?..
— Простіть мені, Йосипе Вісарійоновичу, я не
догадуюся.
— Куркулів українських. їх частину знищено, але ті,
які осталися, вони всі наші. Вони всього збулися і нічого
в душі не мають, крім ненависти до тих, що їх так
немилосердно і жорстоко вибили із річища життя. їх
убивали, і їх озлединювали українські незаможники. То
дарма, що вони під московським револьвером загрози
діяли. І то дарма, що цей револьвер і зараз над їхніми
висками дулом креслить свою мету. Вони мріють про
свою незаможницьку Україну, яка може повстати тільки
після перемоги пролітаріяту на всім світі.. Припустимо
через сто ріків... Але ж вони мріють про неї. А куркулі
майже всі, що уникли винищення, освічені і досвідчені
І освіту одержували у російських школах... І середніх, і
вищих. І тепер вони почувають для себе злагоду тільки
там, де російська культура, а де українство, там для них
404

ґвалт, грабунок і нещастя. І вони заподіяної кривди собі
довіку не забуть і при всяких обставинах тягтимуть і
тягнуть тільки до великої Росії. А нам чого треба?..
Великої сили, щоб знищити світовий капіталізм, а ця сила
може бути тільки соціалістична Росія... І я їх всіх узяв, і
думаю ними замінити всі верла для майбутніх поворотів
нашої держави. А щоб моє діло із словом не
розходилось, то ось вам... Через хвилину переконаєтесь.
І Сталін упевнено і супокійно повернувся до правого
боку стола, і там на його ріжку натис пальцем білий
широченький іуцзик, що був у цегарі круглого вирізу на
скатертині Через кілька хвилин почулася швидка
чоловіча хода звідти, відкіля увійшов і Молотов. І прогомонів
стукіт у двері У Молотова ворухнулася нижня щелепа
бульдога разом із стриженими вусами, уп’явши очі у
двері І, коли Сталін сказав:
— Будь ласка...
у кімнату увійшов в офіцерськім одязі форми Гепеви
той самий молодий чоловік, що колись був увів у
Червону Ротонду катів на Сталінів іспит. Він виструнчився,
ждучи наказу. І Сталін, не знайомлячи його з
Молотовим, попрохав:
— Будь ласка, Миколаю Лигоровичу, сідайте там коло
лампи з абажуром.
Той стукнув Закаблуками на знак подяки і кинув
поглядом, щоб побачити, на чому ж сісти. І Салін, ніби не
дивлячись на нього, але міряючи його становище осеред-
нім своїм спогляданням, знов промовив:
— Стільці коло вікна.
І Єжов швидко вхопив у руки стілець, приніс його в
руках, а не так, як Молотов був притяг, і поставив, і сів,
обернувся увесь у почуття уваги. Молотов відвернувся
від нього і став дивитися на Сталіна, неначе
заспокоївшись. А Сталін попрохав:
— Миколо Лигоровичу, скажіть нам, будь ласка. В
яку кількість увігналася нам соціяльна профілактика
майбутніх наших реформ?..
— Сто чотирнадцять тисяч двадцять одна душа, —
була відповідь.
— І це разом з вірними нам людьми?..
405

— Ні. Ні одна душа із комуністичних сил не згинула.
Операція була обдумана і через те швидка, певна і не-
збиткова.
Після цього Сталін обернувся до Молотова і заволав:
— В’ячеславе Михайловичу, прохаю вас дати йому
стільки питань, скільки вам потрібно для більшого
з’ясування цікавої для вас правди.
І той, неначе цього й ждучи, негайно і напружено, і
трохи схвильовано спитався:
— Це у вас обрахунок був на всі південні республіки,
чи тільки на одну Україну?..
— Тільки одна Україна заплатила за свою
потенціальну контрреволюцію сто чотирнадцятьма тисячами
двадцять однією душею.
— І ні один із цих контрреволюціонерів не був
арештований?..
Спитався ще раз Молотов. І в його очах блиснули
вогники не то задоволення, не то повного вдоволення. А
Єжов підняв погляд до Сталіна, ніби питаючися його
очима, з мить помовчав, але бачучи його майже кам’яну
мовчазність відповів Молотову:
— Були деякі ізольовані, але не до будинків
ув’язнення, а в лікарні для того, щоб їм помогти швидше відійти
від їх майбутньої життєвої ролі. Але це була така
незначна кількість, що решта населення не мала турботи з
приводу їх долі...
І Сталін замість Молотова сам звернувся до нього
самого:
— Ви знаєте, В’ячеславе Михайловичу, що у мене на
кожну справу є домінантом руський принцип: „Сім раз
відмір, а один відріж". Через те я уповноважую вас
проконтролювати усе, сподіяне товаришом Єжовим... І для
моєї певності, і для своєї. Я від вас відчиту про контроль
не потребуватиму... Ви, товаришу Єжов, напевне маєте
реєстри всіх ліквідованих і разом і їх точні адреси?..
І диктатор упер свій понурий погляд у Єжова, який
під його впливом здригнувся, швидко упхнув праву руку
у пазуху за сталку мундиру і витяг складені папери, і
хотів давати Сталіну, але той зараз же попрохав
Молотова:
406

— Візьміть, В’ячеславе Михайловичу, все це потрібно
не мені, а заради вас...
І Молотов звівся схвильований, став крок наперед,
щоб стати по цей бік столу супроти Сталіна, тай
уклонився йому в пояс, і промовив повний вдячности і ніби
й радости:
— Я завжди від вас виходю сповнений свіжих
патріотичних сил, так потрібних нам тепер для боротьби з
нашими перепонами. І я завжди всі свої сили кожної
хвилини споготовлений віддавати на справу підтримки
кожнісінької вашої ініціятиви. І радість споліскує моє
серце від переконання, що всі ваші почини у майбутнім
будуть мати на своїм чолі вінець успіху, бо я сьогодні,
підгримуючи вас, маю щастя...
Сталін, не встаючи, подав йому руку. Молотов
стиснув її і ще раз уклонився в пояс і вийшов. Єжов же
сидів чекаючи, не одержавши від того, що вийшов,
навіть прощального погляду. І Сталін, усміхаючись до Єжова,
сказав:
— Ну, тепер поговоримо не про справи, а про їх, так
би мовити, відблиск, який у нашій свідомості пече навіть
тоді, коли самі справи не мають в реальнім житті,
асимілювавшись із ним, найменшого сліду. Так от. Чи ви
переконалися чим-небудь, що ви вирвали із життя
найздібніших людей, які загрожували приходові нашого
майбутнього?.. Бо я часом тривожуся, відколи трохи більше
узнав історично-побутову мудрість українського народу...
Чи справді ті натури, що ми до початку пролетарської
революції вважали за талановиті... Чи справді вони такі і
є, талановиті, якщо взяти для характеристики їх вислів:
„тиха вода греблі рве“?
І Єжов, ставши простішим своєю сидячою постаттю і
силою стримуючи кипіння схвильованости, став
відповідати, неначе витягаючи слова свіжого із роздумування:
— Я гадаю, що ваша тривога має реальні підстави
лише частково, бо всі часи знали поліційні організації,
що були скеровані супроти ворушкої частини населення.
А ворушкі є думкою і дією. І другі завжди притягають зір
поліції раніше, ніж треба. А я виконував ваше високе
доручення тільки супроти перших... Супроти людей
дум407

ки. Народня крихітка мудрости „тиха вода греблі рве“
має на увазі лише такі натури, що, появившись справді
серед неспокійних груп збаламучених фізичною
частиною життя, все ж таки мають силу волі завчасу не
виявляти своїх намірів у дії. І тоді, коли їх земляки
обурюються, юни мовчазні, хоч і схвильовані Вони ждуть
нагоди. Інакше кажучи, народня мудрість має на увазі
геніальних людей, що організовують себе, а потім і здат-
ніших своїх земляків. І ви перший звернули належну
увагу на можливість появи генія. І тому я, мабуть, з
самого початку помилився. Бо хто скаже, що геній може
діяти без оточення. А ви, паралізуючи надзвичайні
індивідуальні сили, паралізуєте все оточення... Ніхто не
скаже, на протязі яких інтервалів часів появляються отакі
люди, які заставляють нас тремтіти за своє майбутнє. Я
визнаю тільки за вами рацію... Я ніщо, я тільки
збуджений вами...
— Так... так. Те, що в минулім кожне суспільсто
благословляло, те я мушу поставити в ряд проскрібованих.
Для мене зараз такі слова, як здібність і хист, означають
перший рух супроти нашої революції. Люди з цією
вивіскою мають завжди дуже велику здатність реально
сприймати тільки обмежену дійсність сучасним життям, і не
мають жала прогнози щодо наближення майбутнюю. А
якби юни це майбутнє відчували, то ми б у них завжди
мали тільки своїх однодумців і приятелів... Хоч би з
мотивів переляку перед нашим терором, який з часом
побільшиться... Через те я вас так і запитав, і через те
ваша відповідь мене і геть не вдовольнила ще. І я уже,
ідучи за трафаретом, який нам підсовують природничі
науки, допитуюся... Чи ви не звернули уваги, чи діти
знищених вами людей теж мають здібносте своїх
батьків?.. Чи навіть здібність яку-небудь, яка б говорила, що
юни діти батьків, відзначених природою?..
І відповів Єжов, і в його відповіді бриніло вибачення
і тривога:
— Йосипе Вісарійоновичу, коли я виконував свій
обов’язок, покладений вами мені на плечі, я теж отак, як оце
ви, був зацікавлений дітьми жертв державної вимоги...
Але не цим вашим інтересом, а просто: скільки в данім
разі наші вимоги нищать комуністичних опонентів. І
408

рішив, що двох. Майбутніх організаторів бунтів супроти
нас, і все майбутнє України на протязі з півтисячі років.
І звертав увагу на сиріт. І виявив, що кожна сирота
талановита. Кожна відрізняється і від сусідніх дітей,
навіть зовнішню, кращим образом маленької людини... Цебто
тію субстанцією, що ми звемо духовністю.
Коли Єжов говорив, то Сталін помітив, що у нюго
розвиток думки і її зміст похожі на його, на Сгалінові
дарма, що і зміст, і думка де-не-де ухилялися трошки від
точности. І диктаторові стало неприємно так, ніби його
живовидячки пошивали в дурні І він ледве помітно
усміхнувся тай зауважив:
— Ви про батьків говорили, а не взяли до уваги, що
згадані вами сироти є ще живі, і що й юни ще можуть
діяти на найближчі покоління України, а не найдальші
Єжов слухав останні слова, бувши ошелешеним Сталі-
новою усмішкою, бо всі знали в Кремлі, що значать
його усмішки. Він завжди підписував вироки,
усміхаючись. І тепер, коли Єжов у відповідь йому промовив, то
вже був хрипкий:
— О, я чудово знаю те, про що говорю з вами... і
всією своєю думкою силкуюся сказати все, що може
зійтися з реальною правдою обставин поруч із самою
правдою, бо передбачення і догадки можуть бути
фактами тільки як теоретичні силогізми. І тому я страшно
боляче вражений вашою думкою, що я не догадливий. А
мені ж у житті немає кому другому догоджати.. І
турбуватися вам немає чого про сиріт. Усіх знищених людей
ми маємо адреси... І їх дітям Гепева ніколи не простить
того, що юна повбивала їх батьків... І я вже сьогодні їх
уважаю неіснуючими.
І Сталін з понурою збайдужілістю у вигляді, якої
перед тим не помічалося, ліниво чи втомлено вимовив:
— Так драматично просто і про такі речі ніякі
оракули в старовину не сміли говорити сюїм владарям. І в
кожній давній міфології той, хто рівнявся з богами чим-
небудь, ославлювався, як герой, але як мертвий герой.
Наш час не є часом богів, які робили натхненно, а є час
наш і ми в ньому діємо тільки обмірковано. І в цьому
ваше щастя.
409

І молодий офіцер завмер і затаїв свій подих. Тільки
поширені очі дивилися на Сталіна так, як на ту
небезпеку, що не має ні перепону, ні відбою. Бо найстрашніша
вона завжди зменшує силу впливу на роковану людину,
коли ця людина має хоч уявну можливість на змагання з
нею. Сталін вдивлявся в обличчя Єжова, і ніби
помітивши там якісь нові якості, які раніше йому були невідомі,
спитався знов:
— Ваша увага і досвід там, де ви виконували свій
обов’язок, підохочують мене узнати, хоч з одного
прикладу, чи від тих людей, які згинули на Україні від ваших
операцій, залишився хто-небудь підтвердити природній
закон психічної спадковосте?
І настала тиша якусь мить. Офіцер, видно, не зразу
зрозумів питання. Йому, мабуть, стала на перешкоді лампа
з багряним абажуром, яка була не засвічена, бо він, ніби
забувши підетельне світло, дивився на багряний абажур.
Але нарешті опам’ятався і швидко витяг з кишені
записну книжку, із якої він уже віддав папери Молотову. І
розгорнувши її, знов глянув на стелю... І Сталін
проказав:
— Лампу можна засвітити... Там, коло ґнота механізм
приводиться в рух...
І Єжов простяг руку. Під нею цьовкнуло, і багряне
світло покрило його обличчя, бо зараз же одночасово з
цьовком згасло у кімнаті під стелею біле світло, а Сталін
опинився у напівтемряві. Він слухав. Чулося тільки
шарудіння паперу. І нарешті голос Єжова залунав, і гомін
його був похожий на обережні кроки тієї людини, що
вночі заблудила у порожніх кімнатах незнайомого
будинку:
— Я беру перший приклад, Йосипе Вісарійоновичу,
для вас. Він найяскравіший, але того самого світла із
тими тисячами, що згинули теж, і що дають від себе
менше ясности... Ось Смілянський район, село Куцівка,
Київська округа. Об’єкт самоук ветеринар, Овсій
Юхимович Брус. У час організації комнезамів з’їзд лікарів дав
йому право провадити практику. І він ніколи не їздив
возом чи санками, а завжди верхом. Я гадаю, що
козацький нащадок. А читав по складах і російське, і
україн410

ське письмо. Писати не вмів ніяк, навіть прізвища не
вмів підписати. І отже латинські назви для ліків знав
напам’ять. Відкіля він міг навчитися, не відомо, бо його
старший із серед шести дітей, хоч зараз і письменник
український, але латини не знає...
При останніх словах Сталін відкинувся всім тілом на
спинку стільця. У всій його постаті уже не почувалося
тієї охлялої понурости, яка була ним так реально
виявлена при світлі білої лампи. А доповідач продовжував:
— Але талант поета має великий. Він видав книжку
„Колони" і нею студентська молодь захоплена. Мало
цього. Він був студентом педагогічного інституту і,
слухаючи виклади української літератури, мав нагоду
слухати лекції і про свою книжку „Колони". Приклад
яскравої спадковости духовних сил...
І доповідач підвів свій погляд від записної книжки до
диктатора, а той повільно схиляючись до згоди, але ще
ніби маючи у душі якусь перепону, сказав:
— А вже ж ви так і не сказали, чи ваш „об’єкт" був
талановитий ветеринар.
Доповідач всім тілом зробивши рух чи то встати, чи
може рефлексійно хитнувся у напрямку рвачкої думки,
пояснив:
— Раз йому дали лікарі дозвіл практикувати, то це
вже одно говорить, що випадок винятковий вони бачили
перед собою. Таж і я сам перевіряв ці відомості. І всі
навколишні люди, серед яких відбувалася практика Овсія
Бруса, одностайно говорили про нього, як про свого
найбільшого добродія і рятівника при їхніх нещастях з
усякою домашньою скотиною...
— Добре...
Вимовив урівноважено і все сприймовно Сталін і
попрохав ще:
— А прочитайте мені, будь ласка, із книжки
„Колони" хоч одну поезію. Тільки без артистичних ефектів, а
так, як читають у народній школі учні третьої кляси. Я
зацікавлений.
Єжов почав перегортати знов записну книжечку. І,
знайшовши потрібне, підвів голову, кажучи:
— Я прочитаю поезію, яку я вважаю найконтрреволю-
411

ційнішою. Наші цензурні комітети роблять вражіння, що
їх немає...
А Сталін на це тільки бовкнув:
— Вступу не потрібно.
У поезії автор спочатку висловлював захоплення
дівчиною, а потім жаль до неї, яку візьме собі любий
москаль, присланий на ревізію у їх колективне
господарство. І далі синтеза поезії говорила про увесь
український народ, відданий напризволяще. І нарешті із
синтези випливала доля самого поета, про яку поезія так
говорила:
„Бо простягаю руки у кайданах
до неміренних позахмарних ям
й питаюся, страждаючи мов рана:
коли земля нам щастя не придбала,
то може щастя наше там?
Та зорі і простори рівним летом
летять крізь пальці, як вода в снігах,
боками об кайдани б’ють планети
і по руках моїх залізом стертих
кровава відповідь збіга..."
І після цих слів Сталін устав і заклав у кишені своїх
штанів обидві руки, неначе дивився на поета на п’ять
кроків від себе і виявив бажання ще раз прослухати
поезію. Він був у толстовці і в чоботях з халявами до
колін і здавався тепер дуже високим і сповненим найек-
стремніших випадковостей. Комір сорочки у нього був
розетібнутий. І не давши Єжову навіть глянути fa-за
своєї книжки, звелів:
— Не вставайте. Почекайте хвилинку.
А потім спитався:
— Ви розумієте, що ви прочитали?..
І не чекаючи відповіді, почав говорити сам:
— Мені не подобаються у цій поезії ритміка і рими.
Але я певний, що у всій світовій поезії не знайти такої
картини, як у останніх двох куплетах цієї поезії. У них
ми бачимо, як гігантська постать пронизує космос своєю
трагічною величчю. І ми світ відчуваємо могутніше, ніж
ми можемо його звичайно відчути. Подібними картина -
412

ми до нашої уяви не промовляє навіть Мільтон. І я з
вами тепер згоджуся, що ми Україну, яка силкується
устати із минулого у прийдешнє, ударили страшним
ударом. І майбутня Україна, якщо і встане до нас... Цебто
до минулого... То вона буде стерилізована... Якщо від тих
ста чотирнадцяти тисяч не лишаться діти... Так я думаю,
чи ні?..
— Дуже добре... Я з вами тисячу раз згоден, що наша
Гепева їм не простить, що вони діти тих батьків, яких
юна знищила. І я...
І Сталін почав говорили ласкавіше:
— Призначаю вас інспектором всіх таборів ув’язнення
на півночі Росії... зміцнювати там дисципліну особистого
складу нашої Гепеви, щоб там карні органи і органи
державної охорони були готові зустріти тих сиріт, про
які ми турбувалися. Взавтра я видам наказ на всі
оперативні зведення півночі
І Єжов устав і замість клацання закаблуками тільки
схилив голову. І це було замість дякую. І вже потім він
не сідав. Було мовчання. Після цього Сталін протяг
— Скажіть мені, хто керував у Смілянському районі
вилучуванням із живих отих людей?..
— Парцюня.
— Він із тих розбійників, що ви приводили мені на
оглядини у Червону Ротонду?..
— Так і єсть. Із тих.
— Ну, так ось. Всіх, що оперували на Україні у
згаданій справі, призначити знов виконувати обов’язки катів,
але вже у центральній області Росії. А його, цього Пар-
цюню, приставте до поета непомітно слідкувати .за
кожним його кроком. І нехай же не вмішується у його життя
ні при яких обставинах. Схоче він кордон перейти,
нехай переходить, але всіх тих, що йому помагатимуть,
треба арештовувати, як звичайних злочинців. І я хочу
знати після сьогоднішнього часу найвидатніші випадки із
життя поета. Про це ви мені будете доповідати
найменше раз на рік..
— А якщо він не буде переходити кордону, а тільки
робитиме нам тут перешкоди, то можна його
арештувати?..
413

— Можна і навіть потрібно. Тільки знов таки на те,
щоб узнати, що він робив і які у нього приятелі і
співучасники, тай випускати.
І замовк. Єжов виструнчено стояв. Нарешті Сталін
витяг праву руку з кишені і підняв її нарівні із своїм
обличчям і попрощався:
— Дякую. Ви заробили мою вдячність. На сьогодні
нашої конференції досить... На добраніч!..
І офіцер аж тепер уже клацнув закаблуками і швидко
повернувся, і швидко вийшов із кімнати. А Сталін зараз
же важко сів на свій стілець і глибоко зітхнув. Голова
його була повернута до вікна. І саме в цей час почулися
здалеку ночі гуки, похожі на крик пугача. Вони рвалися
у простір окремими виголосами і зникали у темну
порожнечу. Це відбивали години Кремлівські куранти.
ГЛАВА ТРИНАДЦЯТА
ГАПУСЯ НА ДОПИТІ
Кінець березня у Києві був не такий, як у Москві.
Найкраще цю різницю можна було бачити на садибі, що
розміщувалася на Катеринівській вулиці між
Миколаївською і Лютеранською. Вся вона була обгороджена
високим та рідким парканом із залізних штаб, подібних на
довгі списи. А крізь паркан виднілися попід ним ставні
тополі, і оббігала стрижена акація, трохи нижча від
паркана. І за цією рослинністю, що вже викинула листочки,
у глибині садиби виднівся двохповерховий будинок з
червоним бляшаним дахом. Він був завширшки майже
на весь квартал. Сонце підбивалося вже під десяту
годину ранку, і від його теплого та ясного світла навколо
будинку уставала легка весіння пара, аж широкі та
високі вікна у своїм блиску хвилювалися мережчатими та
легковійними тінями... З першого погляду на цю картину
ставало у почутті свіжо і радісно. І якби не стояв
вартовий у зеленім кашкеті коло середніх вхідних воріт
садиби, то може це почуття затрималося б і надовше...
Тай підійшла до вартового молоденька та чепурненька
дівчина, майже панна, і подала йому якийсь папір. Він
414

прочитав, вернув папір і показав на вхід. Дівчина
швиденько увійшла і попростувала на ґанок. А там зупинив
її другий вартовий і, відібравши папір, сказав голосно:
— Ідіть у двері.. Коридор наліво... Число п’яте.
Вона увійшла, повернула наліво і, минувши двоє
дверей, зупинилася перед п’ятим номером. У коридорі стеля
була високою і стрімкою. Під нею на тлі жовтих стін
вирізнялися червоні двері. Дівчина витягла з лівої
кишені літнюго сірого пальтика хусточку і втерла носа. І,
сховавши її знов туди, постукала злегка правою рукою у
двері Деякий час було тихо, аж дівчина перемінила ногу
у стоянці Нарешті почулося ізсередини:
— Заходьте.
Вона увійшла і зупинилася коло порога, -уставивши
погляд на чоловіка у зеленім цивільнім костюмі. Він
сидів, тримаючи обидві долоні своїх рук на краю стола.
З правого боку від нього висів портрет Сталіна у чорній
тужурці і під ним стояла брунатна зачинена шафа з
двома непрозорими шибками замість дверцят. Кімната
була продовгаста з одним вікном. Стіни були жовті теж,
а стеля біла з чорним колом посередині, із центру якого
на довгім електричнім ґноті нависала над столом лампа.
На столі лежали папери коло жовтої течки. Чоловік
допитливо дивився теж на дівчину.
Тепер, коли ми трохи приглянулися, то можемо
сказати, що це був наш давній знайомий Парцюня. І
нарешті він, видно задоволений із своїх оглядин,
запропонував дівчині:
— Візьміть он при стіні стілець і сядьте сюди, ближче
до столу. Дівчина проворненько взяла стілець і сіла. І
Парцюня тепер спитався:
— Ви із двадцять восьмого нумеру вулиці Лєонтови-
ча?..
— Так, — залунала односкладова відповідь.
— Гаразд.
Погодився Парцюня. І, взявши, лист з уже
розірваним конвертом простяг дівчині
— Прочитайте зараз і поверніть мені
Та взяла і, витягши лист із торбинки, почала читати:
„Уповноваженому по проведенні надзвичайної
415

соціялньої реформи у Смілянськім районі,
Товаришові Парцюні.
Через те, що ви від мене цього забажали, то я цим і
доводю до вашої вщомости, що дійсно до мене
приходила Гапуся, дочка Шелестіянова, і сказала, що Овсій Брус
лежить на межі, яка іде на Мельниківку. І що як я
прийшов, то він уже був мертвий. А де вона сама ділася,
то сказати тяжко. Якби у неї були гроші, то я певний,
що вона б поїхала у Київ до молодого Бруса по науще-
нію того, що умирав. Бо вона була у такім положенії, і
спасти її могли тільки там від страму та беззаконства. На
поїздку вона не могла узяти грошей у батька чи в тітки,
бо вони не мають. Мені більше здається, що вона справу
закінчила самогубством. Більше я не можу нічого
сказати нащот Гапусі, Шелестіянової дочки.
Сільський Хвершал Опанас Онопрейович.
1930 року. Серпня 15.“
Після прочитання листа Гапуся зараз його й поклала
на стіл, а сама, бувши запнута біленькою хусточкою,
узяла руками за її кінці у себе під бородою і тугіше
стягла там зав’язь... І, спустивши очі додолу, сиділа
мовчки. А Парцюня, підсунувши лист ближче до себе,
спитався її:
— То ви були тоді у Онопрейовича?..
— Була.
— А кого ви бачили, як ішли до нього, або від
нього?..
— Якісь дві людині стояло коло його двору... Може дві
жінки, а може дві дівчини... Та я не догляділа саме які.
— А куди ж ви пішли від хвершала?
— На станцію.
— А до Овсія Бруса уже не верталися?..
— Не верталася.
— А до батька та до матері не заходили?
— НІ
— А до тітки?
— НІ
— А до кого ж ви ішли від тітки з Ташлика?..
— Я забула...
— Це неправда...
416

Гапуся мовчала.
— І в батька і в матері ви тоді не були?..
— Ні
— Добра ж ви дочка, нічого сказати... А скільки ви
написали листів до них із Києва?..
— Ні одного.
— Це для мене не тільки дивно, але і не зрозуміло.
Як можна відцуратися від батька та від матері?.. У вас
видно щось трапилося, бо так з доброго дива ви не
знехтували б їх. Скільки вам років?
— П’ятнадцять.
— Ну, і чого ж ви ні одного листа їм не написали?..
Боялися кого, чи що?..
Гапуся мовчала і тільки схвильовано дихала, і не
дивилася на допитувача. Тай взагалі вона ввесь час сиділа
понуривши обличчя і тільки підводила його тоді, коли
давала відповіді
І Парцюня тепер переможним голосом і таким
настроєм проказав, з яким люди когось іншого ловлять
безповоротно на поганім учинку:
— А ви знаєте, Гапусю, що Маздигін мені сказав, що
ви у нього вкрали з гаманцем два червінці і втекли хто
його зна й куди. І я тепер думаю, що коли ви в Києві,
то ви приїхали на вкрадені гроші
Гапуся зразу підвела здивоване і перелякане обличчя,
в якому пробігли тіні вибуху гніву і ненависти, і
вигукнула:
— Щоб він вам сказився!.. Він бреше, як скажена
собака!..
Тай витягла з лівої кишені знов хусточку і почала нею
втирати очі від раптових сліз. І стало в кімнаті тихо. Уже
і Парцюня нічого не говорив, а тільки дивився, як
здригалися у дівчини плечі, і молоденькі груди від того
плачу, який вона з великим зусиллям стримувала, щоб не
затужити на все своє скривджене, стоптане і спаплюжене
почуття. Парцюня чекав. І аж тоді тільки звернувся до
Гапусі знов, коли вона почала сякати носа і втирати
його тією хусточкою, якою тільки що втирала і очі
— Вам же платив Маздиґін, як ви працювали у
школі?
417

— Він платив?.. Та він би з душею витяг у мене і мою
старчечу копійку, а не то щоб ще платив!..
Уже без хлипів, і жалів, і вже геть і без тієї
чутливосте, що була напочатку у неї така дітклива, заперечила
Гапуся.
— Нехай і так, але ж таки я гадаю, що ви приїхали на
вкрадені у Маздиґіна гроші А те, що ви перед виїздом
обминули своїх батьків, я вважаю за боязкість вашу бути
покараною за злодійство, про яке батько уже добре знав.
Бо ж не може бути, щоб хазяїн школи не сказав своєму
робітникові про ті збитки, що дочка заподіяла у
хазяйстві?.. І ви це знали, і в останній час обминули свою
родину... Я вас не збираюся віддати під суд, а тільки
хочу-з’ясувати правду і відпустити вас до своєї роботи...
Звичайно, поставивши вам умову вернути вкрадені
гроші. Це ви можете зробити, вернувшись із мойого допиту,
і вислати гроші поштою... Скажіть, що ви вкрали, і ви
зараз же ідете на волю. Не скажете, я кличу стрілка і він
вас веде у Допер... у тюрму. Зрозуміло?..
І Гапуся після останніх слів відчула з усього оточення
щось таке, як і смерть, для якої і сльози, і крига, і
камінь, і людське життя мають однакову ціну. І з новою
силою душевної муки і розпачливої знемоги заговорила
до того гада, що живе людським нещастям серед
загального знесилля народу:
— Боже мій, Боже мій!. І що я вам заподіяла, що ви
таке на мене говорите?.. Та щоб тому руки покорчило,
хто брав іроші!.. І щоб йому під чолом баньки побахка-
ли, хто бачив тоті гидкі, як найслизькіша гадина, його
гроші!.. Та я ще за свого життя жодної людської душі не
обідала й на копійку!.. А ви...
Вона була бліда і вся нервово тремтіла, але Парцюня
був вірний своїм наставленням і домагався свого:
— Вам немає чого гарячитися. Вам тільки треба
сказати, що ви вкрали у товариша Маздиґона гроші тай усе.
Совєцька власть не вірить ніяким клятьбам, а тільки
ясній справі... Вам треба сказати те, що уже мені добре
відомо. За які гроші ви приїхали?.. Я хочу одного, щоб
ви перед Совєцькою Владою були чисті, не заплямовані.
А це може тільки тоді бути, коли ви самі признайтеся
про все, чого від вас ось у цій кімнаті вимагають...
418

У дівчини приспішено билося серце. Видно було, що
вона зближалася до нервового знесилля, або, мабуть, і до
памороків. Вона уже тихо говорила, і її слова вимовою
скидалися на шепотіння:
— Мені старий Брус дав гроші. Він сказав, що вони
зав’язані у червону стрічку на чолі у коняки, Вигри. І я
туди пішла, і вони там справді й були.
Парцюня від уваги аж витягся на своїм стільці через
стіл, узявшись за нього обома руками, і очі його
сповнилися пристрасте і несамовитосте хижака, який лапами
відчув теплу здобич. І пригас недосвідчену душу:
— А у вас свідки є на це?..
Гапуся трохи помовчавши і повівши знесилено по
підлозі очима, ніби щось там бажаючи наглядіти, яке б
їй могло помогти і, не знайшовши, сама почала без
нічієї допомоги:
— У мене немає свідків... А якби ви хотіли
переконатися, що я не брешу, то могли б поїхати до нас у село і
подивитися Вигрі на чоло. У неї, мабуть, є досі та
червона стрічка. Бо я вирізала її не всю ножничхами, а
тільки з грішми вузлик. І чолки нігде не підрізувала...
Там немає кому виплітати, щоб не було стрічки.
Парцюня відкинувшись на спинку стільця, мовчки,
видно, щось почав міркувати, не спускаючи із дівчини
свойого блискучого погляду. Гапуся важко дихала. І
нарешті він запитався:
— А де ж ви взяли ножиць, щоб відрізати стрічку на
голові коняки?
— Зайшла до тітки. Вони саме працювали на городі. І
я ввійшла у хату, і зняла із цвяха ножички коло вікна.
Там висить і мірка, щоб міряти крам або якесь .шмаття
перед пошиттям одежини.
— Так то так, але ви мені казали, що додому не
заходили і до тітки не заходили, а тепер кажете, що
заходили... Отже знайте. Ви украли гроші у Маздиґона,
але мені жаль вашої недосвідченості і я вас все-таки
відпускаю додому, щоб надумалися і очистили свою
совість тай призналися, що ви украли у Маздиґона гроші.
Я не буду вас викликати, а ви самі прийдете і
признаєтесь мені. І я вас судити не буду. А як не признаєтеся,
419

то ви попадете під суд і за те, що ви, згадавши коняку
Вигру, утягаєте у справу і наймолодшого Брусового сина,
Мадеса... Ідіть і не забувайте про тюрму... тай не говоріть
нікому про це, що ми тут із вами говорили, бо вже із
допру повік не вилізете... Ідіть, я буду ждати вас цілий
тиждень, щоб ви самі прийшли, а ні, то я викличу. І вже
тоді розмова з вами буде дуже, дуже погана...
І Гапуся встала, і похитнулася. І трошки постоявши,
поволі вийшла із кімнати. А Парцюня, вирядивши її
поглядом переможця, припав грудьми до столу і почав
записувати на папері швидко і нервово. І враз почувся
стукіт у двері та такий міцний, що Парцюня аж
здригнувся і навіть не зміг зразу сказати щось про дозвіл чи
про недозвіл, як відчинилися двері, і вихилився через
поріг гепеушник у військовім одязі тай спитався:
— Чи оту громадянку, що вийшла від вас, можна
пропустити?
— А хіба у неї немає перепустки?
— Ні, немає.
— Випустіть...
І двері зачинилися. Та Парцюня уже не писав. Він,
провівши обома руками по тімені, неначе пригладжуючи
волосся, узявся за край стола і задивився на ґудзик Ста-
лінової тужурки на портреті. Але вся чекістом вистать
говорила, що той ґудзик нідочого, що не там цікавість
тієї людини, що зветься Парцюня.
Рік тому, коли Овсій Брус утік із лікарні, Парцюня
зазнав багато турбот, не через те, що там щось із
людиною сталося, бо і в катів таке буває. А через те, що він
випустив, як він гадав, певну нитку до того, щоб найти
золоті гроші І це його мучило аж до самого того часу,
коли вся таємна екзекуція над українськими видатними
людьми у самім народі була закінчена. А вже, коли він
рушив до Москви із справозданням про свій район, то
він рішив, що справа Ь Брусовим золотом пропаща. Але
справа із справозданням у нього в Москві вийшла так,
як говориться у нашій приповідці „Не так склалося, як
ждалося". Його Єжов через тиждень просто витурив на
Україну із тією метою, про яку ми вж знаємо. І їхав із
Москви тоді дві доби, і не спав за цей час ні хвилинки,
420

і лаявся, що так поволі повзе, бісової душі, поїзд. Його
тіпало майже, як у пропасниці; найшвидше приїхати і
конче знайти золото, що зібрав за все своє життя старий
дурень... Та як? І він надумався заїхати просто до
Маздиґона і вже аж звідти їхати до своїх обов’язків...
І в Маздиґона він узнав, що Гапуся сповіщала хвер-
шала про Бруса, який умирав у полі, і що її ніде не
знайшли; ні в родичів, ні навіть десь мертвої. І Парцюня
тоді ж упевнився, що вона у Києві у молодого Бруса по
слову того, що умирав, і за його гроші. І Парцюня там
уже, у Маздиґона, утворив собі план поведінки, як до
Гапусі присікатися. Він її не знав у вічі, щоб хоч
приблизно можна було догадуватися про таємні можливості її
натури. Але певний був, що вона може спробувати і
відпекатися від себе: і я не я, і хата не моя. І таке на
самім початку могло б ускладнити всю операцію і
нашорошити молодого Бруса, і через то можуть ляснути всі
його мрії і запобігання. І він змусив хвершала за
допомогою Паркома написати ось такого листа, якого Гапуся
читала і з яким ми уже знайомі, і який дівчину поставив
перед чекістом на всю її життєву постать.
Тепер чекіст сидів схвильований і задоволений, що
мета опинилася вже в нього на мотузку, і тільки треба
зараз цей мотузок безнастанно намотувати, не
випускаючи з рук кінця, і вже паном ситуації буде він, Парцюня...
Але Гапуся і жінка Брусова у цім мотузку перед об’єктом
його мети все ж були передостанніми вузликами.
Значить, найбільші і найтрудніші до розв’язання. І от їх
треба ізолювати від Бруса... А для цього він уже зараз по
приїзді від Маздиґона вивідав усі пружини поетового
життя. Він узнав, що після смерти батька Іван Брус став
страшно нервово хворий, і що всяка згадка про батькову
смерть його приводить до плачу, і що якби не його
жінка, Олена ІЦоголова, яка уже працювала
повноправним лікарем у Олександрівській лікарні, то він давно б
уже умер. Бо він навіть не міг через недугу працювати на
посаді Парцюня узнав, що вона спочатку і Гапусю
положила в лікарню для аборту, а після нього влаштувала її в
цій самій лікарні служити санітаркою. Він узнав, що
Іван Брус має собі квартиру на вулиці Леонтовича, число
421

28, і що квартира складається з однієї кімнати і
кухоньки... І що в кімнаті живуть вони обоє, а Гапуся живе у
кухоньці, бо приміщень у Києві страшно тяжко знайти.
Для зібрання всіх цих відомостей він відвідав і Спілку
письменників, і багато перевірив жиглокопських
канцелярій. І був в Олександрійській лікарні на нараді „парт-
ячейки".
Вся справа тепер скупчувалася в Гапусі. Треба її
перелякати і вся родина Брусова піде шкереберть. Гапуся у
них житиме і щодня підточуватиме їх становище. Вона
зможе бачитися з Парцюнею десь щовечора... І тут він
згадав про те, що коли він був у Маздиґона, то йому не
прийшло і в голову побачити Мадеса. А це треба конче
зробити... Бач, Гапуся узяла десять золотих карбованців
просто на чолі в коняки!.. Якби це він узнав раніше, то
вже давно б спромігся побачити Івановою братуху.
Виходить, що треба їхати знов туди, і може він там, на
місці, узнає і не такі ще ознаки і про золото, і про те, де
воно пробуває...
І він зачарованосхвильоване отупіння перервав і
поглянув на шафу... І зараз же встав і кроком людини, якій
страшно дорога кожна хвилина, опинився коло неї і
відчинив. У шафі висіла одежа: цивільні костюми, і пальто
літнє і зимове. А з правого боку, на боковій стінці, на
цвясі висіла сіра шинеля і під нею червонів коміром
чорний мундир. Під одежою внизу стояло дві невеличкі
і гарні шкіряні валізки з жовтої шкіри. Мабуть, десь
реквізовані. І він мерщій відчинив одну, і витяг з неї
пляшку „риковки", що була вже відкубрена. І
повернувся з пляшкою до столу і, поклавши її в течку, дбайливо
зачинив...
І дивно. Він збирався в село, а перед його очима то
виникала, то згасала постать Гапусі, неначе в його душі
була найголовніша турбота про неї... Її пухкенькі щоки і
трохи розтягнений рот з тоненькими губами, і сірі по-
дитячому заклопотані очі вабили і солодко бентежили.
Він зітхнув і, вернувшись до шафи, надів літнє пальто
захисного кольору і чорний бриль тай зачинив знов свою
одежу... І довго ходив по кімнаті, заклавши обидві руки
в кишені пальта. Він не мав клопоту, що хтось зайде до
422

нього із службовців, бо це була і його мешкальна
кімната, і його робочий офіційний кабінет. І його праця ішла
незалежно вщ загальних чекістських справ. Він певний
був удач. Через те вся його істота пробувала у смузі
переживань вдоволення, похожого на відпочинок, який
може переживати кожна людина тільки у своїй кімнаті...
Він був пригрітий затишністю і розкошуючим егоїзмом...
Йому тепер дуже хотілося побачити знов Гапусю і то
якнайшвидше. І рішив викликати її зараз же по приїзді
із села, не чекаючи і того кінця тижня, якого він
призначив для каяття її.
І нарешті, схаменувшись, узяв із столу свою течку і
вийшов надвір. Ключ цьовкнув у колодці і твердо
замуляв у кишені його штанів. Із сіней і із воріт садиби
обидва вартові чекісти його пропустили, віддаючи
військову пошану.
Парцюня пройшов на Лютеранську і почав
спускатися на Хрещатик. Люди його випереджали і йшли
назустріч, щоб минати його, але він на них зневажливо не
звертав уваги. Сонце стояло над Києвом ясне і не
пекуче. І здавалося, що воно є вершок велетенської скляної
бальцанки, яка сходилася конусом угору і якої дно
зроблене із київських будинків і зелених смуг живих дерев. І
що ті люди, які безнастанно ішли по Хрещатику і в один
бік і другий — це самі Парцюні та ті, яких Парцюні
допитують. І що іншої волі для людей не було і не буде,
крім оцієї скляної посудини, повної людей, які один
одного тягнуть до відповідальносте. І він загнув матюка
і приспішив свою ходу. І на розі Лютеранської і
Хрещатика він зупинився і став удивлятися у натовп: і в
напрямку Васильківської вулиці, і в напрямку до Дніпра. І
нарешті він рвійно витягнувся і гукнув:
— Візник!.. Візник!.. Гей, сюди, візник!..
І візник під’їхав однокінною бричкою. Парцюня, не
питаючись за платню, вискочив на східець брички і,
тримаючись за сидіння візникове і за ту залізяку на
крилі брички, до якої припинають ремінний фартух, що
накриває сїдцям ноги, звелів:
— На вокзал...
Візник ударив коня і Хрещатик заклацав ще одним
423

неспокоєм серед тисяч неспокійних людських і кінських
ніг. А Парцюня аж тепер ускочив у бричку, сів і став
застібати пальто, поклавши поруч себе течку.
ГЛАВА ЧОТИРНАДЦЯТА
„СТУЦЯ“
Через те, що поїзди завжди спізнялися, то Парцюня
приїхав до .Брусового хутора аж на другий день о дев’ятій
годині ранку. Ізлізши із станційної хури і підходячи до
Мадесової хати, Парцюня помітив добру коняку,
запряжену у візок і прив’язану до акації. І рішив, що оця вже
готова підвода стане йому новою хурою назад, і поглянув
із доброзичливим та злагіднілим настроєм по всьому
хуторі
Навколо садиби торішнє житшце чорніло вогкою
землею. Тільки акація та стежки коло хати зеленіли
крайками своїх набубнявілих смужок. І хата мала вигляд
смутний і непривітний. Особливо цей настрій дуже
підкреслювало на хаті чорногузяче гніздо. Воно було напівзруй-
новане і розтягнене своєю руїною від гребеня до
половини покрівлі На мить у серці чекіста теж ворухнувся
смуток. Але він був недовго. І мав таке саме значення
для всього його нормального самопочуття, як і тіні хмар
для становища всього дня. Хмари не беруться в рахунок,
коли люди рахують дні Через те Парцюня,
порівнявшися з хатою, уже жив тільки потребою знайти ще якусь
ознаку певної стежки до знахідки золота. Для нього не
важне було те, кому воно дістанеться; чи державі, чи
йому, бо він добре знав, що той, який бере з криниці
воду, може перший її і напитися, і перший нею
забризкатися і помочити свої руки.
Чекіст не пішов у хату звичайною утоптаною
стежкою. А обминув її і пішов поза хатою проз запряженого
коня. Це був ситенький рудий жеребець з білою плямою
на чолі Він був розгнузданий і прив’язаний поводом
гнуздечки до дерева. Перед ним лежав оберемок сіна і
він супокійно їв. І Парцюня, притишивши ходу, з
увагою оглянув конячу чолку, гриву і хвіст. Селяни, як і
424

морські хвилі, що викидають на берег і всякі відламки, і
дорогоцінні речі туди, куди й не потрібно. Просто для
того, аби їх знайшов звичайний дурень... Але ні в чолці,
ні в іриві, ні в хвості чекіст не помітив жодної стрічки.
І, обходячи причілок, щоб іти до сіней, він у причілкове
вікно побачив двох селян за столом і жінку. Він тільки
не вхопив оком, що у них було на столі. Перед хатою
стримів росішок для горшків. Але тепер на нім висіла
пострьопана з ряднинки ганчірка...
І нарешті Парцюня постукав у сінях у хатні двері. І
почув усередині ходу і голос:
— І хто воно тут такий?
І відчинилися двері, і молодий чоловік років
двадцяти, блідий і зарослий поганенькою борідкою і вусами,
став перед Парцюнею, який тепер спитався:
— Чи можна до вас у хату?
Але аж від столу почувся веселий голос:
— А чого ж не можна? Хата зроблена у першу чергу
для хазяїна, а в другу для гостей... Хазяїн у хаті, а гості,
як мають щось у кишені і не скажені, нехай заходять,
будемо раді
— Ой, Господи, хочби був хазяїном чужої хати, а тож
ні, та ще й вивозить, неначе з попівського двору.
Озвалася жінка, пильненько оглядаючи Парцюню. Той
селянин, що обізвався, сидів на лаві, спершись ліктями
на стіл, застелений не дуже чистою скатертиною. І коло
його правого ліктя лежав на рушничку порізаний- на
скибки хліб, а посередині столу стояла миска з печеним
салом. Селянин був одягнений у піджак з такого сукна,
з якого на Україні селяни шиють собі свитки. А штани
на нім були з грубогй полотна, пофарбованого бузиною.
І холоші зараз при халявках черевиків підв’язані були
мотузками. Селянин був довгобразий, з моложавим
обличчям і теж з вусами і нестриженою чорною бородою.
На лаві поруч з ним лежав його солом’яний бриль.
А жінка русявенька і невеличка, в косинці, а не
очіпку, сиділа супроти нього, одягнена в кофту і спідничку і
полотняну, і бузинову. Видно, вони щось випивали, але
побачивши, що хтось іде проз вікна, сховали випивку
страха ради іудейська. Самогон владою заборонявся,
тре425

ба було купувати „риковку“. Але через те, що Бог
високо, а влада була ще далеко, то селяни ще могли гонити
його собі на втіху та на розвагу... Все це з одного
погляду Парцюня змикитив і, скидаючи свій міський бриль і
кладучи його супроти вікна на лаві теж, заговорив:
— Прийміть вже і мене у кумпанію... Я лишній не
буду.
І на лаві розстібнув свою течку, витяг пляшку горілки
тай поставив на стіл. А селянин з чорною бородою,
побачивши таке, вигукнув:
— Ну, Мадесе, тепер стій... Пропало твоє місце!.. Воно
для нового предсідателя... Сідайте ось на стільці, та
нехай наша кумпанія буде такою густою, як і ті лози, що
люблять вовки!
І Парцюня, не роздягаючись, сів на табуретку дуже
витерту і стару, яка стояла перед столом.
— А відкіля ж це вас Бог несе?
Спитався уже той, що впустив Парцюню. Та
Парцюня, незважаючи на питання, звернувся до чорнобрового,
попрохав:
— Відкубріть...
А потім уже до того, що питався, почав оповідати:
— Та я оце їду у справі вашого учителя, Маздиґона...
Та щось сталося з возом... саме напроти вас. І візник
уже нізащо не схотів далі їхати. Тай вернувся в Насачів...
А я бачу, що коло вашої хати стоїть коняка і думаю собі:
а дай, зайду та нехай мене підвезуть, якщо далеко до
школи. Дурно людині не буде. Заплатю.
І озвався чоловік у тім піджачку, що із того сукна, з
якого шиють селяни собі свитки, але уже без всякої
іронічної приправи:
— Ні, чоловіче, добрий... Ви змилили. Візок і моя
конячина тут не на те, щоб когось кудись возити. Мене
хазяїн, Мадес Овсієвич, попрохав приїхати та злучити
мого жеребця з його кобилою... Оце на те я тут, як
бачите. А до Маздиґона відціля ближче, як рукою
подати. Залюбки дійдете й пішки.
— Е-е-е... Про що нам сперечатися? Нема про що.
Ось на столі стоїть наша розрада і наша злагода. Ану
лишень, товаришу, чи як вас звуть?..
426

Парцюня, перервавши мову, запитався суконного
піджачка...
— Сайко мене звуть, а по батькові Олександрович. Це
щоб наші не забувалися і там, де людей глитають і
хвамилії не питають...
Відповів селянин і, взявши пляшку, вдарив дном об
ліву долоню, аж пробка бренькнула об стелю і зробила
там мокрий знак від горілки. І Парцюня не витримав
свого захоплення тай вигукнув:
— Ну, ви вже, мабуть, у селі найперший по
горілчаному ділі!..
— Не вірте своїм очам. Он сонце на весь світ гаряче,
а нікого ще не спекло, і наші батьки нам про це не
розповідали...
Парцюня аж нестямився. І удаючи, що він страшно
провинуватився, став прохати, схиливши до Сайка
Олександровича свою голову:
— Потягніть мене за чуба так само, як учитель тягне
школяра... Нехай я знаю, як помилятися перед
статечними господарями...
І селянин здивовано промовив:
— Та що ви, пане-товаришу... Та ж ви ще не випили
і по чарці, і не закусили з дороги, щоб ото я вас та
зобижав... Ні, ні Так не годиться...
— Ну, коли ви мене не хочете, то я смикну за чуба
вас... Та не тільки вас, а й господаря... Дайте-но мені
випити по чарці
І попрохав:
— Ану лишень, хазяйочко, знайдіть нам стаканчик чи
чарчину.
І налив у подане біленьке горнятко і простяг до
хазяїна:
— Випийте, господарю, щоб лошата родилися у
ваших кобилок і щоб у вас не переводилися ніколи й
жеребці, ще твердіші від гетьманської булави!
Мадес Овсійович випив і, скривившись, почав
закушувати. І коли вже Парцюня всіх обчастував і сам
випив, навіть не закусивши, то зараз же і пригадав:
— Не схотіли ви мене скубнути за чуба, то потягне за
чуба хазяйка... Ану те...
427

Тай похилився до неї. А хазяйка:
— Хіба це таки так і треба?
— А треба. Без цього ми не будемо і приятелями.
І хазяйка, сміючися, узяла Парцюню правою рукою за
чуба і зараз же, пустивши, промовила:
— Від мене ви ніколи не полисієте, а від них може й
голова облізти.
І чекіст, ніби від великої приємносте, загигикав і
схопився на ноги:
— А давайте, Сайку Олександровичу, вашу кучму,
якої ви, мабуть, ще від Різдва не стригли, нехай я вас
покараю, що ви від свого права відмовилися мене
карати...
Той ні в сих ні в тих і, ніби в жарт, і ніби почуваючи
повинність, якої не розуміє, трошки нагнув голову, див-
лячися скоса на Парцюнину пику. І Парцюня обома
руками обхопив селянинові чуб і, перебігаючи пальцями
від тімениці аж до потилиці, геть його облапав... А потім
і хазяїна, і.наприкінці зупинився перед хазяйкою. І в
чекіста мигнула думка, що чоловіки часто жінок хапають
за коси і б’ють. І жінки між собою теж не раз водяться
вручки і хапаються до голови... А найвиразніше йому
заясніло те, що жінки частіше миють голови, ніж
чоловіки. І він зітхнув, а далі, засміявшись, сів на своє місце
тай проказав до чоловіка, ніби втішаючись перемогою:
— А свого чуба я вам не дам, щоб не облізла голова...
Сайко Олександрович був понурений і сидів мовчки.
Видно, йому Парцюнині штуки не сподобались. А потщ
він, рішуче кашлянувши, почав уставати із-за столу,
кажучи:
— Ну, хазяїне, ходім до скотини, бо мене дома будуть
ждати і лаяти...
Всі встали, встав і Парцюня і, взявши течку,говорив:
— Я теж піду з вами. Я не хочу нікого обіжати... Бо,
коли хазяйка казала, що від чоловічих рук лисіють у
чоловіків голови, а ви мене не потягли, то в мене не
полисіє, а в вас у обох полисіють. Доля робить навпаки.
Не попадеться вона кому треба, то її беруть ті, кому юна
не призначена. І через те, щоб суджене нам не сталося,
я хочу, щоб юно на скотині окошилося. Я мушу зробити
428

собі найгірше... Я мушу скотину поглядіти за гриви і за
хвости... Хе-хе-хе...
Сайко Олександрович глянув на нього вовком і буркнув:
— Я ворожкам не завжди вірю, але нехай буде по-
вашому.
— Тим більше... — провадив Парцюня... — що
скотина не доживає до того віку, у якім людина лисіє, то й не
страшно, коли вроки перейдуть на скотину...
Хазяйка з чоловіками не вийшла. І вони, минаючи
візок із жеребцем, пішли просто до повігочки. Тут,
всередині, боком до дверей стояла коло ясел прив’язана
Вигра. Парцюня спитався:
— Що, ви її будете виводити?
Хазяїн сміючись відповів:
— Треба вивести. У повіточці можна спаровувати хіба
що псів...
І зайшов, і через хвилину вивів сірої масті кобилу.
Вона була і гарна, і супокійна, і тримала і шию, і голову
бадьоро і бистро. Парцюня спитався, підходячи до її
голови:
— Як її звуть?
— Вигра.
— Вигра? Яка чудна назва...
Виговорив, неначе луна на хазяїнові слова,
непроханий гість. І вся його увага була на чолці І справді він
помітив там між волоссям червоненький шматок стрічки.
І швидко простяг свою він руку до конячої морди і
почав гладити, проказуючи:
— О, моя прекрасна конячка... Яка в тебе благородна
голівка і який у тебе довірливий погляд!.. І де ви могли
дістати таку чудову скотину?
І, намацавши вузлик перев’язу стрічки з волоссям,
розгорнув чолку, і переконався , що справді вона була
відрізана. Гапуся не брехала. Тільки шматочок там
тримався на волосинках чолки. І Парцюня, узявши між
ноги течку, обома руками досяг шматочок стрічечки і
виплутав. І потім, не дивлячись на нього, упхнув його у
кишеню свого пальта. І далі лівою рукою, вихопивши
течку з-між колін, почав правою рукою так мацати по
всій гриві, як він робив уже з чубами селян. А,
скінчивши мацання, відійшов убік тай заговорив:
429

— А стать яка!.. Царівна, а не конячка...
— Де там царівна?..
Ніби боронячи саму скромність відказав хазяїн:
— Вона вже мала двоє лошат...
— Двоє лошат?.. Ніколи не сказав би... Ніколи!..
І знов підійшов до Витри і почав плескати її по
крижах, добираючися до хвоста. І, взявши хвіст посередині
його довжини, завернув до себе, підхопив лівою рукою
тай почав його розчерепішувати, не випускаючи течки з
рук і промовляючи разом з цим:
— їй Богу, хвіст такий пишний та чарівний, що,
мабуть, знавці конячої краси його прирівняли б до
мальовничого хвоста павички... Гарна конячка... Дай вам, Боже,
прийняти від неї ще й третє лоша, але вже таке гарне, як
і мама...
І, не слухаючи того, що говорив хазяїн, повернувся до
візка Сайка Олександровича тай наткнувся на
господареву дружину, яка в руках несла австрійські обмотки від
жовнірських черевиків, тай спитався її здивовано:
— Навіщо це ви їх несете?..
— Та ж треба кобилі хвоста обв’язати, щоб жеребець
не покалічився...
І зараз же сюди підійшов Сайко Олександрович, і
взяв у руки обмотки і так їх потер пальцями, як ото
колись на базарах терли селянки пальцями крам,
вибираючи його на кофти та спідниці, і висловив своє
побоювання:
— Ці обмотки для жеребця так само страшні, як і
кобиляча волосня... Обмотаний хвіст цими обмотками
треба так само загинати набік, як і нсобмотаний. Інакше
я не пущу жеребця.
І хазяїн тривожно, але удавано зневажливо став
заспокоювати Сайка Олександровича:
— Нема чого сумніватися... Я сам хвоста загну і
триматиму... І що це з вами враз таке сталося?.. Ці обмотки
я тільки й тримаю для Вигри... І ними я вже двічі
обмотував їй хвіст: і перед Седиковим жеребцем, і перед
Каптуровим... Якби не Вигра, то я б цими обмотками
так само, як і люди, обмотував би собі холоші до
черевиків...
430

І враз заторохтів візок і заіржав жеребець, і перервав
непорозуміння, яке почало було виникати в селян.
Сайко Олександрович поспішив до свого коня. Він рвався
від акації, аж саме дерево здригало і листями, і гіляками.
А Вигра була супокійна, тільки й того, що піднявши
вище голову, дивилася на незнайомого зальотника.
Сайко Олександрович ухопив жеребця за вуздечку тай
повернув його разом з возиком до сіна і там його так
тримав, аж поки він геть утихомирився і почав знов їсти
сіно. Парцюня теж підійшов сюди, і вклякнув до своєї
течки, умостивши її на коліні, і щось там шукав і
муркотів собі під ніс:
— Десь у мене був цукор... Десь у мене був... О, є.
Слава Богу...
І, засгібнувши знов течку, з цукром у правій руці
підійшов до коня і простяг йому до губи, питаючи
хазяїна:
— А як звуть оцього молодого?
Але хазяїн мовчав, дивлячись на Парцюнині витівки.
Кінь дістав губою цукор і схрумав його, і почав водити
голову за Парцюниною рукою, якою чекіст ловив конячу
морду, щоб погладити її. І тільки аж тепер Сайко
Олександрович понуро промовив:
— Йоі <' шуть Стуця.
— Що ж це за слово таке „Стуця“?
Запитався знов Парцюня, уже діставши і почавши
облапувати чолку.
— Та це його моя жінка так називає, коли вранці дає
йому з відра води... А по-настоящому його звуть
Стукай...
— Стукан?..
Грива у Стукана була довга і густа. Такі гриви мають
тільки огирі арденської породи. І хоч кінь сам був
рудуватий, але вона була дуже темного кольору. Із неї поміж
вухами на чоло і від чолки аж по холку звисали вниз
трьохсталкові заплети, але без косників. А вся грива
разом із заплетами перегиналася з шиї крутою дугавістю
на зразок тієї хвилі, що під час великого вітру на березі
моря перевертається через моли, і надавала дуже
мальовничого вигляду усій конячій постаті, а особливо могут-
431

нім грудям і гінкому животові, що мав хупаво-сухорляву
форму. Парцюня, спочатку помацавши заплети на іриві
і мацаючи потім гриву, поглядав на хвіст. Він не
помічав, що кінь зараз же прищулив свої вуха, як тільки
почалося мацання гриви. І вигляд у коня став зловісний.
Він уже нічим не був зацікалений, тільки слухав Пар-
цюню. Вуха його, щулячися, лежали нижче дугастости
гриви. І голова мала вигляд не конячий, а якоїсь
звірини, похожої на казкового гада, що виткнувши голову із
нори, цілиться вилетіти одним плигом на свого ворога. А
вже, коли чекіст лапнув верхньої частини хвоста, то кінь,
прорізавши повітря пронизливо отрутним криком, а не
іржанням, від якого може зворушитися і чуб, сковуючися
морозом переляку: „І-і-і-і-і-і“... — несамовито пацнув'
задньою правою ногою, і вчистив Парцуню по стегні
так, що навіть течка у нього вилетіла з лівої руки. І він,
простягтись на землі і ухопившись її обома руками, гріб
судомно пальцями пил. А потім, звиваючись кружка на
лівім боці і повзучи кружка почав видавлювати Ь себе
крізь тяжко зціплені зуби:
— Ох, ти ж курвої душі Стуця... Ох, ох... Контра...
Прикличте швидше хвершала... Привезіть... Ох, ти ж,
пекельна тюя кров!.. Ох, ох, ох!..
І підскочив до поваленого Сайко Олександрович і
закричав над ним ніби перелякано:
— Його звуть, бісової душі коня, Стукан, а не Стуця!..
Стуцею зве його тільки моя придуркувата жінка... Він,
Стукан, бісової душі кінь!..
Та Парцюня, не перестаючи крутитися, стогнав
божевільним стогоном:
— Та не Стукан, щоб ти кругом світа стукав!.. Не
Стукан, а хвершал... Гидра... Контра... Привези
хвершала!..
І Сайко Олександрович кинувся гнуздати свого
Стукана, гукаючи до переляканих Мадесів:
— Пропав чоловік!.. Щось страшне. Мабуть, живіт
пробитий... І не знаю, чи я встигну Онопрейовича
привезти... І не знаю, що йому сказати, і він не знатиме, яку
масть із собою захопити болящому...
— Та не живіт... Ні, ні... У-у-у... Кістка!.. Курва твоїй
матері!..
432

Та Сайко Олександрович уже з воза, який почав
добре котитися, ще гукав:
— Та заведіть кобилу в повіточку, щоб вона чоловіка
не наступила в дворі!..
Тай пустив о гиря на весь його тюпак. І туркіт возових
коліс, здавалося, трохи заспокоїв постражданого, бо він,
скоцюрбивши ліву ногу, а праву витягши правцем, уже й
не лаявся, а тільки головою крутив і клав одну щоку на
землю, то знов повертав голову і клав другу... То
підкладав під щоку ліву руку, то п’ятірню правої руки. І ввесь
^час, стискаючи зуби, стогнав і сичав крізь них. А Маде-
си, завівши кобилу у повіточку, боязко з неї визирали,'
дивлячися, як лежала у них серед двору незнайома
людина. , .
Сонце на небі, мабуть, .уже показувало дванадцяту
годину, бо тіні від хати, повітки і . від акації лежали на
землі найкуцішими плямами. І скрізь на пбчорнілій
землі по той бік, і по цей бік Оникієвого Яру купки димків
синенької пари хвилювали рівними та прозорими
натовпами по обрію. А десь із далеких зарінків чувся самотній
крик якогось дикого гусака, що, мабуть, відбився від
табуна. І луна його крику розходилася по полях і гойдала
сонячне проміння у теплі земних випарів. А обоє Маде-
сів стояли, не витикаючися з повітки, і не йшли у хату,
а дивилися зажуреними та зляканими очима на людину,
що лежаіи і не вставала. Ну, що, як умре?.. І обоє
шепотіли і не рухалися від своєї скотини.
І заторохтів тоді візок, як поява радости і
втихомирення... Слава тобі Господи!.. І обоє Мадесів вийшли із
глибу повіточки до порога і стали ждати вже у світлі
сонця, і самі посвітлішавши. І . зупинився візок на
подвір’ї, і скочив з нього Онопрейович і стурбовано
підійшов до лежачого... І спустився коло нього навприсідки.
Лежачий важко дихав і мав очі заплющені. Хвершал узяв
його за руку'і став провіряти живчик. Парцюня
розплющив очі, а хвершал спитався, показуючи на випростувану
ногу:
— Оця болить?
— Та.
— Так. Ану ляжте горілиць.

— Мабуть, не удасться.
Відповів пришелешений і почав моститися так, як
його просили. Онопрейович йому трохи поміг, і тепер
він уже лежав горілиць, зігнувши тільки ліву ногу, а
праву тримаючи так, як і раніше... Правцем. І хвершал
поволі вирівняв і ліву ногу, щоб так лежала, як і права.
І зауважив:
— Я спробую вашу праву ногу звести так, як була
ліва. А ви, як зможете, помагайте мені. А, як ні, то
силкуйтеся не заважати.
І він перейшов на другий бік правої ноги, і, ставши й
тут навколішки, взяв ступню правою рукою, а під згин
коліна пришелешеному підсунув ліву руку і' почав
силкуватися її звести у згин. Парцюня засичав крізь зуби. Та
хвершал, не гублячи рівноваги свойого настрою, робив
своє діло. І Парцюня зойкав. Хвершал перечекав, а
потім знов узявся за своє. Нога була зігнута, і тримався
кроквою над вирівняною лівою. Хвершал був
задоволений, і мабуть, щоб показати все своє лікарське мистецво,
зціпив зуби, стиснув кулак і, підвівши його трохи назад,
з усієї сили як садикнув ним під тільки що вирівняне
коліно просЮ у згин, так Парцюня і шарпнув, як
скажений, хвору ногу назад у правець такий самий, як йому
його був зробив ще Стукан, тай гукнув:
— Ах, ти ж, гаде неміренний!.. Геть!.. Геть від мене,
гаде!..
І звівся на лікті обох рук, і почав плювати на хверша-
ла. Але той, швидко зірвавшися на ноги, не зважаючи на
лють Парцюні, проказав до нього супокійно:
— Ваші справи добрі. Нога ціла і ціла кульша. Ми
відвеземо вас у Рохмистрівку. І там, у лікарні, полежите
зо два дні тай будете здорові.. Може там десь щось і
тріснуло, але воно здоров’ю не пошкодить...
І аж тепер вийшли з повіточки Мадеси і мовчки
поставали ззаді у хвершала, і слухали, і зітхали важко.
Тільки Сайко Олександрович не брав ніякої спілки у
загальному зацікавленні Парцюнинею долею. Він сидів
на візку, тримав коня і дивився на нього, чекаючи
закінчення свого невдатного дня.
І став хвершал до візка і, вдаривши рукою по сухім
сіні, якого було там у драбини, сказав:
434

— Ми покладемо товариша уподовж. Сіна є досить,
то йому не буде трудити контужену ногу. Сядьте, Сайку
Олександровичу, трошки вперед...
Той сів. І хвершал попрохав пособити висадити Пар-
цюню на віз. І підвели його, і звели його на ноги, і
допровадили до візка. І, висадивши'його гуртом,
поклали на незастелене сіно. Поруч Парцюні поклали його й
течку. І хвершал спитався:
— Чи всі речі.тут з вами?
А той відповів, що на столі у хаті лишилася недопита
горілка, яку нехай хазяїни доп’ють. І що, здається, всі
інші речі при нім. Тоді Онопрейович наказав Сайкові
Олександровичу:
— Поганяйте та везіть свою пеню. Бо якби не ваш
кінь, то й случаю не було б. Тільки на грудках не дуже
трусіть... Припиніть краще. А ще ліпше буде, як
обминатимете грудки. Та Сайко Олександрович, від’їжджаючи,
обізвався не до хвершал а, а до Мадесів:
— Та всієї не випивайте... Залишіть мені хоч чарочку
на заробіток.
А Мадесиха навздогін йому й кинула:
— Ваш труд і ваш заробіток. Ми не споживемо і
крапельки, а залишимо вам її всю.
ГЛАВА П’ЯТНАДЦЯТА
ТРИВОГА
Увечері того дня, в який брано Гапусю на допит,
Іванова Брусова жінка, Олена Щоголова ішла з лікарні
дуже втомленою додому. І через те не зважала ні на
проходящих, ні на тих молодих людей, переважно
студентів, які на неї зацікавлено поглядали, хоч вона
завжди, почуваючи себе здоровою і гарною, мала
приємність від людської уваги. Вона ішла по Великій
Підвальній, уже проминувши німецьке консульство, і аж
угиналася від своєї течки, у якій тільки несла фармакологічну
книжку, лікарський халат і дешевенький стетоскоп.
Тоді ніякий лікар, не мавши де заперти, не
зважувався лишати у лікарні якусь свою одежину, бо конче
про435

падала. А фармакологічна книжка її супроводила майже
так само, як і требник кожного священика. Але, маючи
рій по закінченні медичного інституту, вона себе
почувала б далеко гірше, забувши дома свою фармакологію,
ніж священик, забувши свій требник.
Уже на вулицях світили ліхтарі, але тільки коло
консульства і там, де перехрещувалися вулиці, оживляючися
дзенькотом трамваїв. А де цей дзенькіт не з’являвся,
перебігаючи вулиці, то там була така тьма, яка була
потрібна комуністам у людській свідомості, а чортам проти
Великодня, щоб менше людей святили паски.'
Нарешті пані Щоголова завернула у вулицю Леонто-
вича і підійшла праворуч до двохповерхового будинку. І,
відперши двері французьким ключем, увійшла всередину.
У малесенькім присінку висіло чоловікове ІЩЛЬТО і бриль,
а під ним стояли її калоші. Але юна, не роздягаючись,
пішла наліво у кухню. Тут було темно і юна засвітила
тай побачила, що на ліжку лежить валізка і на ній вузлик
у чорній хусточці, а Гапуся одягнена у сює сіреньке
пальтечко і запнута білою хусточкою, зігнувшись спить
на складеній купі. Взуті ноги звисали з ліжка. Дівчинене
обличчя було пописане темними смугами від очей аж під
шию. Олена Антонівна зрозуміла, що Гапусі щось
трапилось, і що юна сиділа, сиділа... плакгЬга, плакала тай
заснула. І сіла юна коло Гапусі, положивши собі на
коліна течку, тай почала лівою рукою обережно будити:
— Гапусю... Гапусю, що це таке з тобою?.. Гапусю!
І дівчина швидко відхилилася від своїх пакунків і
почала втирати очі правою рукою, не дивлячись на
Олену Антонівну. Вона мовчала і тупо дивилася собі до ніг.
Почувалося, що її вже одерев’янила якась думка. І Олена
Антонівна стала домагатися:
— Що з тобою, Гапусю?.. Ти нездужаєш чи що, що з'
ранку кудись як пішла тай не вернулася на роботу?.. Ти
ж добре знаєш, що тюя відсутність, якщо ти дужа,
вилізе нам бокіом. Скажи мені, ти недужа?..
— Ні. ' .
— Недужа?..
— Ні...
— Та не нікай, а скажи добрим словом.. Ти хвора?..
436

І Гапуся аж тепер відповіла живим чуттям людини, а
не маніакальною скаменілістю!
— Я не хвора... Я дужа...
— Слава Богу... То чого ж ти не була на роботі?..
— Так.
— Як так?.. Ти десь була, чи цілий день дома сиділа?
— Цілий день була дома.
— І нічого з тобою не трапилося?..
— Нічого.
— Ну, коли мені ти зараз так невгурно брешеш, то
вже видно, що з тобою не все добре... Бо якби отак собі:
ні се, ні те, то ти б не спаковувалася б кудись від нас.
Ну, скажи мені, чого це ось тут валізка лежить, а ось тут
цей вузел?..
І Олена Антонівна пггуркнула рукою його. Гапуся
заплакала, неначе там десь у підсвідомім горе тримало на-
поготовлені сльози, які могли б там і висушитися ним,
якби її був ніхто не зачепив:
— Я вже, мабуть, навіки пропала... Мені вже ніде
немає місця... За мною вже гоняться, неначе собаки в
полі за котом. І що мені тепер роби-ти?..
— Що?.. Скажи мені геть усе, і ми вже гуртом
знатимемо, що робити.
— Як же мені казати, коли мені там сказали, що як я
комусь розкажу про них, то з тюрми вже й не
вилазитиму? І я не знаю, що мені робити: чи мені від ваС тікати,
чи щось заподіяти з собою?.. Мені легше втікати, та я не
знаю куди.
І вона так гірко і так довірливо плакала, почуваючи
справді коло себе близьке і відчутливе серце, що Олена
Антонівна це розуміючи, поклавши їй на плече руку,
говорила:
— Як тобі важко, то зараз нічого не говори... Заспо-
кійся, а потім. Не горюй так, всього буває на віку... Але
й немає такого горя на землі, яке б люди гуртом не
перемогли.
— Еге, не перемогли... У мене не горе, а напасть
людська...
Тай почала Гапуся кінцями хустки, якою запнута була,
утирати очі. Видно, її свідомість заясніла над почуттям,
437

які її лякали страшною дійсністю. І спиталася Олена
Антонівна уже так, що вже дівчина з полегкістю
відповіла:
— Тебе Гепева викликала?..
— Вона... Чіпляє мені, що я вкрала гроші у того, що
мене був зробив череватою... Ну й що мені робити?.. Я ж
Гепеві геть усе по правді сказала, а він своє тай своє.
Каже, украла, тай годі...
— А як же тебе покликали?.. Прийшли за тобою, чи
листа якогось прислали?..
— У поліклініці голова комсомольської „ячейки“... Я
ще не встигла перебратися до роботи, а він підійов до
мене тай каже: „Тебе кличуть на Катеринівську". І
показав із руки картку і в ній адресу... І сказав, щоб і на
роботу не ставала та йшла. Мовляв, аж по всьому будеш
робити. Та я вже й не верталася у поліклініку. Так у
мене голова заболіла... так заболіла, що я насилу стежку
бачила, як ішла додому.
— А без тебе там, Гапусю, було, як без рук. Не було
кому і хворих приготувати до операції, і не було кому
привести їх туди. Я сама все це робила. А те, що тебе
кликали і чіпляють тобі кражу і забороняють, щоб ти не
розповідала того, що з ними говорила — це не добре...
Вони хотять укрутити тебе у якусь справу. Ти їм
потрібна тільки на те, щоб за твоєю допомогою когось дістати
іншого. Тільки я не можу догадатися, хто їх зараз
цікавить?
Турботно і задумливо вслух поміркувала Олена
Антонівна. На що дуже ^сумно обізвалася Гапуся, почуваючи,
що її лихо стало лихом і Олени Антонівни.
— Якщо я їм потрібна тільки на те, аби мною улс}вити
когось іншого, то це вони хотять, щоб і я була Гепе-
вою?.'. •
— Так. І ти станеш якимсь пагінцем їхньої організації
так само, як і манісінька мочка коло корінця якоїсь
бадилини. Вона ніби і не бадилина, але коли вирвеш
усю рослину, то і мочка вирветься. Тільки що ти їм
працюватимеш задурно. Ти з села. Якби з робітників —
може щось би й перепало. Ти будеш їм працювати
тільки за те, що вони будуть' з тобою ночувати. Деяким
438

людям це легко йде, а деякі люди не витримують і
накладають на себе руки...
— Боже мій, Боже мій... І що мені робити такій
дурній?.. Якщо вони й мене будуть силувати, я теж щось
із собою зроблю... -S ' .
— Зараз нічого не роби з собою і нікуди від нас не
' їдь. Розв’язуй свої лахи та стелися та лягай спати, і
взавтра іди на роботу. Я пораджуся з Іваном Овсійови-
чем, і щось придумаємо разом... А щоб оця твоя турбота
минула, будь ласка, нікому й накриво словом не мельни
язиком на роботі.. Тримайся всіх осторонь, поки не
пройде „напасть людська", як ти кажеш... Але нам
.розказуй геть усе... Навіть про те, хто в тебе почне
залицятися. Чи це буде в клініці, чи може хтось буде й на
дорозі чіплятися... Справа занадто поважна. Ми теж не
будемо зволікати справи. Коли буде непереливки, то я
дам тобі грошей і вишлю до якоїсь своєї знайомої
лікарки у інший город... Але Боже тебе сохрани комусь
блякнути про це, що я говорю, бо тоді і ми пропали, і тобі
уже не буде рятунку повік...
— У мене є гроші, Олено Антонівно... А щоб я
сказала щось про це комусь, то ж ви знаєте, що я нікому не
скажу... Он я і матері цілий рік не писала листів, щоб не
знали в селі, де я..; А те, що Гепева узнав, де я, то я-не
знаю; як він узнав... Бо я ніде нічого не писала і не
говорила... ... . •
— Ну,, добре, добре, не ображайся... — сказала
заспокоююче і встаючи Олена Антонівгііа...
— А грошей У людини, хоч би було найбільше, то їй
ніколи не хватає... А якщо тобі твоїх хватить, то я буду
дуже здивована і може й ображена... Спи ж... Вже пізно.
А нам і взавтра день буде не легкий...
І вийшла з кухні, і, постукавши у кімнатні двері і не
чекаючи відповіді, увійшла всередину.
З правого боку при столі, що був поставлений боком
до вікна, сидів Іван Овсійович Брус. Над столом звисала
електрична лампочка, закутана у зелененький папір так,
щоб знизу давати незаслонене світло. Перед Брусом
лежала розтулена книжка. Він був у жовтій піжамі і у
виступцях. За спиною в нього, ззаді стояло під стіною
439

ліжко. І коло тієї стіни, що відгороджувала кухню,
темніла широка одежна шафа. До неї якраз і підійшла
Олена Антонівна і, поклавіїш на ній свою течку, скинула з
себе пальто і почепила його на цвясі на боці шафи. І
потім, не скидаючи берету з голови, стала, ніби
граючись у жданця, і дивилася на чоловіка. А далі й сказала:
— А я за тобою скучила.
А він, усміхаючися тільки настроєм обличчя, а не
м’язами та очима, відповів таким голосом, що швидше
свідчив про те, що настрій стримується, а не йде вільно
назустріч:
— А я ні.
— Ти ні?..
— НІ
А вона:
— Та ж ти знаєш, що всяке заперечення дужчому є
шкідливий песимізм... А шкідники ж караються... та ще
як!.. І я тебе покараю.
— Я ЖДУ нетерпляче.
І вона швиденько підійшла до нього і швиденько
взяла його голову в обидві долоні та й притулила до
свсйх грудей, тай почала колисати та примовляти:
— Слухай, слухай та карайся. Бач, як моє серце
стукає тебе в голову, неначе хтось манісінький маленького
баранчика в чоло, щоб він не мекав чортзна чого...
Та Брус, випручавшись, уловив її руку і, цілуючи її
признавався і каявся у своїй провині:
— Я дуже, дуже скучив за тобою... Сідай, будь ласка,
та розповідай свій день... Це ти до Гапусі заходила?..
І Олена Антонівна аж тепер зняла з голови берет і,
повернувшись ішла до шафи, неначе й не чула ніякого
питання. Та й повісила його там. І поправивши на голові
коси, що пишно обтяжували виски, чоло і гарні брови
над великими карими очима, взяла стілець, притягла
його до стола і сівши спиталася:
— Ти обідав?..
— Навіщо це ти мене питаєш?.. Ніби я коли-небудь
відступаю від загального людського правила обідати?.. Ти
неначе з чимсь отягаєшся.
— Ні, я не отягаюся... Я теж обідала, а спитала на те,
440

щоб мати в настрої справедливу рівоновагу... Ти сьогодні
був де-небудь?..
— Був у Спілці письменників... Там уже показували
мені постанову, щоб вислати мене на рік у Крим на
лікування. І я дуже радий. Я почуваю, що я буду знов
діяльним літератором. Бо увага людська до чийогось горя
не може так проминути, щоб не викликати прояснення у
душевнім становищі. А в данім випадку крім цієї уваги
ми ще маємо і дуже реальну турботу про матеріальний
бік... І батькова смерть, що мене стрясала цілий рік,
утратить свою гостроту, якої навіть ти, моя люба, не
мала сили притупити...
— Ти знов... Це дуже, дуже егоїстично і самозгубно
забувати все те, про що ми говоримо. Про найтяжче не
треба згадувати, коли воно усвідомлено почувається всі-
ми зацікавленими... Не треба сходити знов на ту стежку,
де кожний раз доводиться падати. Цебто платити велику
ціну за те, що не має заспокоєння ні затишку. Ось цей
об’єкт для твоїх розмов...
І вона показала рукою на розтулену перед ним
книжку. А Іван Овсієвич, нахилившись до дружини і, взявши
її ліву руку, з сумною подякою поцілував тай промовив,
випустивши руку із своїх:
— Дорога моя... Друже мій, дякую тобі за турботу, яка
мені здається у тебе зараз хворобливою. Ти занедужала
моєю недугою, тільки в гірший бік. Ти з маленьких рис
мого душевного безладдя утворюєш цілу картину
психічної небезпеки. Це мене лякає і це мене зворушує. Якби
я не помічав у тебе цих явищ, то було б для мене
катастрофально. Ти розумієш чому. І те, що ти мені
показала на книжку, я вважаю інтуїтивним твоїм рухом,
а не дитиною ясної думки.
Мені завжди була і буде дорогою та правда, що людям
помагає жити, перемагаючи труднощі духовні і
матеріальні на підставі етичної вимоги: „Не роби того другому,
чого собі не бажаєш"... Так само і стежки до цього
духовного простору мені дорогі і жадані. А ти мені
підсовуєш книжки... Може у поводатарі на стежки, які
вирівнюють свої спрямування до згаданої правди?.. Якщо
так, то вони могли б задовольними мене тільки тоді,
441

коли б я турбувався і знемагав тільки своїм „его“. А то
ні.. Я кажу, що. книги дають лише словесні форми для
пізнання життя і смерти. ї які б чарівні картини не були
у цих формах, вони людському серцю нічого такого не
скажуть, щоб його удовольнити. Бо вони існують,
утворившись, щоб собою затуманити нерозгадане, аби воно
нас завчасу не турбувало. І поневолі приходиться взяти
думку Дельфійського Оракула для підсумувати
сказаного: „Краще тому, хто народився на світ, швидше умерти,
а тому, хто не вродився, найкраще ніколи не з’являтися
на світ.“ Ця думка споглядальна, мов книжка і мов
дитина...
Я певний, що ця правда народилася в голові літнього
мудреця далекого від руху живого життя. Бо ж не дурно
історія нам лишила приклади про те, що в’язні в тюрмах
за найліпших умов утрачували тверезу думку, і під кінець
робилися тільки розумними дітьми... І таке життя, яке
бгають комуністи, так само є в’язниця, бо обмежується і
обмуровується, і заморожується тільки однією
доктриною, яка намагається викликати і одностайні та одно-
форменні матеріяльні умови для кожної людини...
Силкуються комуністи зробити життя похожим на життя
книжне, або іначе кажучи, теоретичне, чи словесне... І
Дельфійський Оракул тут має страшну силу і наді мною!..
Книжка нехай буде... Але треба ще чогось і до книжки...
І замовк. Якусь хвилину було дуже тихо. В Олени
Антонівни увага була справлена на те, щоб
поінформувати про становище Гапусі і через те мало його слухала.
Вона певна була, що він ще психічно ослаблений і що
йому ще не треба нічого казати про ті жахи, які життя
підсунуло... Тай цілоденна праця давила її душу
звичайною втомою... І разом з цим вона припускала, що події,
розгорнувшись, зможуть ударити його і без неї дуже
дошкульно. Значить треба не відкладаючи повідомити. Але
як?.. Ось він і зараз якусь душогубську концепцію думок
висловив. І вона з болем, що межував з обуренням,
проговорила:
— Але ж, Боже мій... Твоя філософія вимагає зараз же
погибелі.. Вона самогубча!..
— Можливо, що зі мною те й було б, якби я тебе не
442

мав... Але разом з цим треба мати і те на увазі, що люди
з такими думками проживають цілий вік і не гублять
апетиту. Наприклад, Шопенгауер... І вояки,, сидячи в
шанцях на позиціях, мають теж подібні думки. Але я
цими думками, які ти звеш самогубчими, якби був на
війні, обороняючи вільність Батьківщини, ніколи не
посмів би ділитися із своїми товаришами... Бо оборона
природніх людських прав дає задоволення і найпонурі-
іяій людині, коли вона чесна. А я не маю жодного права
зменшувати це задоволення якомусь членові свойого
народу... Не маю права зменшувати його щастя хоч на одну
хвилину, чи на кілька років. Бо якби робив інакше, то
стояв би поперек дороги усій своїй нації, яка має вічне
стремління робити благо всім своїм членам... і кожному
зокрема... Чого я побивався цілий рік, завдяки
несподіваній батьковій смерті?.. Та через те, що я знаю, що він
міг би жити на світі більше, ніж рік, а може більше, як
двадцять років... І ось тут, у цих питаннях і
живе,найстрашніше для людини слово „зрадник", бо я уважав
живого батька за живу Україну... І я не маю сили слово
„зрадник" затулити навіть такими визначеннями, як
„хворий"... Я маю беззастережне право на свою філософію,
але не на смерть, бо я маю для свойого духу ірунт, який
зветься неволя нації, який мене утримує від практичних
висновків у моїй філософії... Значить я не гірший від
жовніра у шанцях перед історичним поневолювачем
рідної нації...
Олена Антонівна швиденько встала, підійшла до свого
повішеного пальта, витягла з кишені хусточку і,
втираючи нею куточки вуст, аж зітхнула полегшено:
— Слава Богу, що ти став майже інший... бо дійсність
на нас така набігла, яку треба зрозуміти і знешкодити її
отруйність...
Коли Іван Овсійович говорив, то він був певний, що
дружина його зверне увагу на те, чого він ужив слово
„зрадник". Бо у нього горе було не тільки від утрати
батька, а й від того узла морального, який зав’язала
батькова смерть на сумлінні Івана Овсійовича. Він і
раніше пробував кілька разів випростатися духовно від
муляння сумління. І не удавалося. Зробив він це й тепер,
443

але Олена Антонівна уникла і тепер допомогти своєму
чоловікові. Видно, не розуміла. І Брус в’яло і пригашено;
спитався:
— Що, може щось із Гапусею сталося?..
— Ти навдивовижу чуткий... Ти вже був
нашорошений у той бік...
І вона хитнула головою до кухні:
— Коли я увійшла у хату... Та я змучена і не знала, як
почати. І навмисне відійшла вбік перед твоїм питанням
„це ти до Гапусі заходила?" А тепер, слава Богу, моя
душа супокійна...
— Та ж що таке... Що ти так обережно ідеш, неначе
по молоденькім льоду?..
І вона все розповіла, що з Гапусею трапилося, і під
кінець додала:
— Вони її викликали для чогось іншого, а не для
того, щоб їй сказати, що вона злодійка. Вони це
вигадали, аби її залякати і потім, щоб із зляканої зробити все,
що їм треба... Тільки що?..
— Та-а-к! То це все твоє тупання навколо мене
зводилося сюди?.. Бач, яка ти...
— Як бачиш...
— Справа, хоч і темна, але страшно неприємна, щоб
не сказати гірше... Ти оцінку їй зробила належну...
І замовк. Це мовчання збільшувало свою вагу і тим
жданням, що Олена Антонівна своєю постаттю виявляла.
Вона дивилася на нього із сподіванням і певністю в те,
чого від нього в данім разі чекала. І почав він, услух
міркуючи, допитуватися тієї тяжкої дійсности, що
кинула всім у цім помешканні луну від свого наближення:
— Сама Гапуся своєю особою Чеці не потрібна, бо
уже давно вирвана із свого середовища, і вже не зможе
прислужитися нічим російській агентурі. Хто її тепер
товариші і хто був її товаришами рік тому? І яке
становище батьки її посідають у громаді таке, щоб вона
підходила до нього і своїм віком, і своїм отаким життям тай
могла б цікавою бути цим і чеці?.. Дуже тяжко знайти
доторки між нею і тими, яких вона Покинула. А якби
москалям, незважаючи на таке становище, все-таки
захотілося б її утокмити у її минуле, зробивши її шпигункою,
444

то для цього потребувалося б багато часу. І багато б
треба було перемогти душевних екстрем, як її, так і
оточення. А відомо, що чека діє тільки готовим
матеріалом у готових обставинах. І я навіть не вірю, що вона
враховує наслідки сьогоднішньої своєї роботи для
майбутнього, коли вона уважає, що це майбутнє має бути
людським, супокійним і достатнім...
Я певний, що тут ініціатива почала снувати сітку не
та, що творить зараз російську імперію, а та, що
допомагає творити її. І ця остання далеко жорстокіше і
безжалісніше діє у індивідуальних випадках з потрібними їй
людьми. Внизу завжди - неспокій і більше хаосу, який
перешкоджає і дратує. І дії тут відбуваються хуткіше і
невмолиміше. А загальні державні спрямування завжди
вимагають більшої повільности і більшої прозоросте
серед тих обріїв, які забудовуються...
Тому та реальність жорстокосте, що нас зачепила, чи
зачепить, дуже і дуже небезпечна.. Вона хоче за
допомогою Гапусі дістати нас за якісь кінці, які юна налапала,
але про які ми мусимо тільки догадуватися...
Люба Оленко, для мене зараз важливо, щоб ти
висловилася з приводу того, чи ти згоджуєшся з тим, що
чекісти хотять не її товаришів односельців, чи її родичів
нею ловити... А що хотять нею ловити нас... ось тут, у
цім помешканні, бо тієї махінації, що юни почали з нею
робити, зрозуміти інакше не можливо мені!..
— Ах, Боже мій!.. Іване, я вже знаю тебе, як тобі
щось прийде в голову, і ти його візьмеш за дійсність, то
конче робиш із того такі страшні висновки, що юни
впливають на життя не тільки твоє... І мені не. хотілося
висловлюватися певно про те, про що можна тільки
догадуватися. Але я бачу, що буде гірше, як не висловлюся.
Ми знаємо, що Гепеві зажди іде про те, щоб людина не
очунювала і не воскресала до життя... Значить вона хоче
добити нас... Важко мені це говорити, але юно в моїй
голові часом проскакує... І я кажу.
— Добре. Ми обоє бачимо небезпеку і бачимо ту
людину, яку Чека хоче морально знищити, щоб і нас
морально і фізично теж скінчити. І моя думка, щоб
наступ цього жаху загальмувати, треба конче Гапусю виря-
445

дати від нас у друге місце, щоб вона там могла
працювати і ховатися. За це, будь ласка, візьмися ти.
— Нехай... Я візьмуся.
— Крім цього, мій друже і мій товаришу... Зникнення
Гапусі з нашого приміщення безумовно ошелешить
чекістів, і на деякий час перемішає все їх снування. А від
таких замішань, буває, робляться і стаються спасенні
речі... Це треба мати на увазі, і треба негайно діяти
запобіжливість тій небезпеці, яку ми обоє разом
визнаємо. І от, що ж ти можеш зробити, маючи товаришів-
лікарів, розкиданих не тільки по Україні, а навіть і по
Есесерії?..
— З Гапусею я можу влаштуватися так. У Воронежі у
мене є товаришка лікарка. І я через тиждень з Гапусею
виїду до неї. Я собі візьму відпустку, А Гапусі ні. Я їду
легально, а вона без дозволу. І там побуду теж із
тиждень, щоб дезорієнтувати тих, які за нами слідкують... Із
завтрашнього дня я почну турбуватися про відпуск, і
коли мене спитають, куди я їду, я дам адресу на захід
України... Оце і все.
— Твій план приймаю... Тепер усе... А зараз тобі треба
в ліжко, ти втомлена... А я ще посиджу.
— А чи дуже тепер пізно?..
— Тільки пів одинадцятої, — відповів Іван Овсієвич і
повернувся до столу і схилився над ним, обіпершись
ліктем коло самої розтуленої книжки. Але в книжку не
дивився, неначе не слухаючи того, що робилося в душі
І зір був пригаслий, і обличчя закутане настроєм
збудженого смутку. Олена Антонівна, змірявши свого чоловіка
допитливим поглядом, швиденько встала і підійшла до
ліжка і почала лаштувати свої засоби собі на відпочинок.
І, коли вже упірнула в ліжко під білу вовняну ковдру, що
тільки витикалася голова з-під неї, почала уважно
дивитися на свого чоловіка. І перший раз побачила, як він
зважено наставився зустріти ту небезпеку, яка вже
оглушила їх душі важким кроком понурого наближення. І їй
стало тужливо жаль його, і вона попрохала:
— Любий мій, я вже не стримаю повік. Вони спада-
ються важко. Коли ти будеш лягати і побачиш, що я
страшно глибоко дихаю, то схилися наді мною і поцілуй
мене в чоло... А зараз цього не роби.
446

Брус обернувся до неї і заспокоюючим голосом
старшої людини перед малою проказав:
— Не забуду... Зроблю все, що ти звеліла... Як хочеш
я притягну ближче лампу до столу і прикрию світло
папером?..
Олена Антонівна на останні слова не зреагувала, але
свою наполегливість у висловленім бажанні підкреслила:
— Не забудь же... До побачення.
У ліжку зашелестіло, заворушилося, і Іван Овсійович,
відвернувшись, надтяг нижче лампу, і знов так само, як
і раніше, захолонув над столом. Він був ніби покинутий.
Олена Антонівна лишила його самого борсатися у
плутанині власного сумління. А тривога, яку вони почали
переживати, замість того, щоб затушувати душевні
глибини, висунула їх диктатором для-утворення самоти. Його
високе чоло, рівний ніс і худощаве довгасте обличчя
були зелені від паперу, яким обгорнута була лампа. І
здавалося, що це так світиться його самота. Тепер він
мав певність, що його арештують, може, навіть раніше,
ніж він одержить із Спілки українських письменників
„путьовку“ до Криму. Боротися з небезпекою було б
похоже на боротьбу людини з океанськими хвилями, яка
випала із аероплана на поверхню водяної безодні.
Можливість оборони себе і боротьба за себе відкривалася
йому тільки у тих просторах його буття, куди не сміла
заглянути і Олена Антонівна. За неї він не думав нічого,
бо уже мав нагоду не раз бачити, як влаштовувались
після арештів чоловіків їх жінки. Чоловіків було
винищено, а жінки лишалися на своїх посадах. Серце його
билося у холоді приречення на самотню боротьбу. Він
гадав:
Вся Есесерія знаходиться в руках однієї волі, яка в
сотнях мільйонів голів живих людей убила терором
думки і почуття, залишивши для життя одно, єдине настав-
лення викрутитися від жаху смерти в тюрмі, аби потім за
тюремними стінами вести життя гада, який ховається у
хмизі та в камінні. Над кожним натовпом людей
полощуться блискавки для масового удару знищення цього
натовпу. І кожна нація, і кожний гурт душаться в чаду
безвихіддя і приреченосте... І відблиск того зеленого світла,
447

що освітлює його руки, мало того, що здається кольором
його самоти, але ще й .нагадує тремтіння електричних
стріл буряних блискавок і зелені язики чадного полум’я,
що лишилося від горіння і що пронизує собою неперего-
рілий жар... Задуха і погроза удару смерти. Україна
скалічена. На її неперев’язаних ранах лазять гади і
живляться її кров’ю бездомні собаки, що приволіклися із
чужини, чуючи дух свіжої крови. Україну зламали дві сили.
Жидівська і московська, які тепер, хоч непомітно, але
відчутно почали між собою боротьбу. Ударом смерти ще
володіють жиди. У їх руках ще вся Чека. А отруєю
задухи, військом і міліцією володіють москалі І уже
передбачається, що жидівські сили підпорядкуються москалям, і
звідсіля треба і почати боротьбу в тюрьмі за своє життя
і за те, щоб настроєм зухвалосте віддячити за ганьбу
Батьківщини. Але так, щоб не підкладати знеможену чадом
голову під удар політичної блискавки. Супроти цих ду-
шогубських сил є інша сила, до якої жодна революція не
споготовлялася до боротьби. Ця сила, що ще не
випробувана революціями, є слабість. На її поборення ніхто не
збирався в похід. Але на її рятунок вирушає уже більше
як півтори тисячі років християнська культура. І в неї
такі засоби, як університети, бібліотеки, церкви, шпиталі
і всякі організації Червоного Хреста. Під впливом згада-
лих засобів перебувають найкультурніші нації світу. І
приналежність до згаданих установ навіть душогубця по
натурі уже зобов’язує його у ділі бути не душогубцем. Бо
традиція є вітер, що рівняє вікові гори із поземом нашої
планети. А перечитані теорії про рятунок людей, хоч у
голові душогубця і залишають тільки красні слова про
добро, але порожні від >нього, то все-таки душогубець
дуже часто не може перемогти порожнечу згаданих слів і
робить по інерції добре діло. Найбільше слів із
християнської культури у мізку совєцьких душогубців
залишилося, як це не дивно, у жидів. Москалі цих слів уже у
пам’яті не мають. Значить, коли в тюрьмі виявити себе
кволо, то можна розраховувати на якусь увагу тільки у
жидів. Але ж яку треба мати кволість?.. Ясно, що тільки
таку, яка проявляється потенціяльно у поколіннях, це —
божевілля. І коли божевільний українець почне нападати
448

на росіян, то відразу з нього й мокрого сліду не
лишиться. Його разом зіб’ють і ті, і ті Жиди будуть догоджати
росіянам. Д коли нападати на жидів, то росіяни будуть
тримати поблажливий нейтралітет, а жиди, маючи у пам’яті
від культури багато слів про добро, почуватимуть
традиційне зобов’язання перед словами і оглядатимуться на
моіугаість"конкурента, яка у любої нації продукує
провокації, то й не зважаться без сякого-такого
обгрунтування знищити хворого. Тим більше, що вони
знатимуть, що хворий має у масах моральний ірунт... а вони
ні...
І Іван Овсійович рішив симулювати божевільного на
шизофренію. А жиди будуть тим об’єктом, що
спричиняє недугу. І тут можна буде з деким порахуватися і за
свою національну кривду, і можна буде почувати себе,
неначе жовнір у шанцях супроти історичної
несправедливосте, дарма що песимізм, породжений реальним
життям, буде часто умовляти серце перестати битися.
І Іван Овсійович схвильовано потер обома руками
собі чоло. Так... Це його шлях рятунку і боротьби...
Тай застиг знов. У хаті було тихо. Тільки чулося рівне
дихання Олени Антонівни. Зелене світло лежало на його
руках, на обличчі і на повіках очей. Давно уже було за
північ, а Іван Овсійович не рухався від стола. Мабуть,
його висновки дуже важким тягарем придавили його
свідомість, бо й він так само рівно дихав, як і Олена
Антонівна в ліжку. Він спав на стільці, спершися обома
руками об стіл над книжкою. І здавалося, що юни обоє
ждуть когось великого, щоб їх обох він поцілував у чоло.
ГЛАВА ШІСТНАДЦЯТА
АРЕШТ
Року 1931 Гепева уже містилася на Володимирській
вулиці між Великою Підвальною і Софійською вулицею,
у тім будинку, де раніше мешкала Спілка педагогічних
робітників Київщини. І ось в Київ, в червні місяці,
годині об одинадцятій дня однокінною бричкою під’їхав
до Гепеви щупленький, чистенький, чорнявенький
гро449

мадянин. Він скочив із брички, витяг з кишені
дрібненько складену паперову монету тай кинув візникові, який
її вловив на лету. Потім чоловічок схопив із сидіння
течку і побіг до дверей, що були перші з лівого будинку.
Вартовий перегородив дорогу, і чоловічок нервово витяг
документ із кишені піджака і показав, і вигукнув:
— Мені треба негайно до товариша Бориса Мойсєйо-
вича Сіямського...
— Товариш Сіямський звелів нікого не пускати... —
була спокійна відповідь.
— Як так не пускати? Де ваші телефони?..
— У сінях направо.
І громадянин швиденько увійшов. Перед ним метрів
за п’ять теж були двері і коло дверей стояв теж вартовий.
Збоку висів телефон. І попрохав громадянин і цього
вартового:
— Скажіть, будь ласка, який номер кімнати треба
викликати, щоб мені відповів товариш Сіямський?..
— Сто двадцятий.
— Дякую...
І дуже швидкими обертами застогнала телефонна
коробочка у руках відвідувача. І нарешті він у рурку став
вигукувати:
— Сто двадцятий нумер... Товариша Сіямського... Він
у себе?.. Гаразд.
І знов швиденькими обертами застогнала телефонна
коробочка... І знов відвідувач почав вигукувати:
— Товариш Сіямський?.. Попрохайте його негайно...
Скажіть йому, що його хоче бачити товариш Парцюня...
Так, це він. З того часу, як його вдарила коняка,
пройшов місяць, а його нога ще й досі болить і він
уживає зусиль, щоб не шкандибати. Йому пощастило в
тім, що йому не розтовчена була кістка, а тільки, казали
лікарі, була якась маленька розколинка у кульші. Але
йому було не так жаль за своїм здоровим супокоєм, як за
тим часом, який ніби хтось у піч укинув. Тай як же йому
не шкодувати?.. Він гадав, що напротязі якихось двох
тижнів витягне із Гапусиної душі всі потрібні відомості...
І що матиме її потайним наглядачем за Брусом... І гадав,
що рано чи пізно, а таки довідається, куди Брус заховав
450

царські гроші. А дійги аж до цього він гадав тільки за
допомогою Гапусі.. Аж ось уже чотири дні, як він у
Києві, і вже точно дослідив, що Гапуся з Києва зникла.
І він трохи не сказився... Може Парцюня перебільшував
можливу кількість грошей, що пройшли невідомою
стежкою у таємну схованку. Але почуття того, що вони
можуть належати не Брусові, а йому і трошки тій
організації, яка дала йому можливість жити, віднімаючи життя у
інших, його зробило завжди нервово наелектризованим і
діткливо болящим на всякі неудачі. А вони, ці неудачі,
можуть стати відомими і аж у Москві, то цікаво, у якім
освітленні він виступатиме там' із своєю діяльністю?.. І
він рішив, що вся його справа вимагає не давати
ослаблення у жодному місці неудачі. І через те, коли він
упевнився, що напротязі найближчого часу не знайде
Гапусі ні в Києві, ні в її ріднім селі, то в його голові
виник негайно план досягнення мети... Він послав
телеграму Гепеві у Рохмистрівський район, аби арештували
Мадеса і припровадили в Київ... І ось уже він бачив
сьогодні Мадеса у Лук’янівській тюрмі... Все споготови-
лося до нового плану його роботи...
І враз його враження і думи перервалися дзвінком у
телефоннім апараті До нього підбіг вартовий, і вхопив
до вуха рурку, і зараз же відповів:
— Так і єсть... Він тут.
І вже, вішаючи рурку на гачок, проказав:
— Вас прохають ... Ідіть цими східцями аж на третій
поверх...
Борис Мойсєйович Сіямський був заступником
начальника Київської Округо вої Гепеви. І зараз він сидів у
своїм кабінеті Тут був тільки один стіл, що стояв на
червоному великому, московського виробу, килимі,
простягненому по всій підлозі і аж до кутків. На столі не
було жодного каламаря чи ручки, чи олівця. Тільки при
стіні між двома вікнами стояв прип’ятий портрет Сталіна
на повний зріст. Сам заступник начальника був високий
і чорнявий чоловік з круглим обличчям і чорними
очима.
І Парцюня, не стукаючи у двері, увійшов швидко у
кабінет і удавано весело вигукнув:
451

— Здоров, Сіямський!..
А той, простягаючи назустріч Парцюні руху, і не
відповідаючи, на вітанні, обережно і ніби здивовано почав
говорити:
— І що це ти собі надумав? Не питаючись нікого і не
цікавлячись, як хазяїни планують завтрашній день із своїми
площами для сьогоднішніх і завтрашніх арештантів,
привозиш із сіл баластний елемент і замикаєш його, неначе
вже рішив із виїдених яєць лупити курчат?..
— Цить, не кричи...
Стискуючи йому руку почав Парцюня оборонятися,
але не сідаючи на стілець, на який йому начальник
показав очима:
— Самий вперед ти заспокійся, бо я привіз тільки
одну людину, та й то на два, або на три дні. Цей
селянин відбуде свій обов’язок свідка тай поїде собі нишком
туди, відкіля й приїхав. Повір мені, що він більше часу
не посідатиме дорогих тобі тюремних камер...
— Знаємо ми добре всі ці махінації із свідками...
Привезе на два чи три дні, а висилаєте на десять років
на північ...
— Та що ти від мене хочеш?..
Парцюня розсердився і вигукнув:
— Та чорти б вашого батька взяли! Без вас же ніяка
висилка не відбувається. І ти не удавай і з себе
скривджену невинність... Ти наче крокодил, що журиться над
своєю жертвою, що доведеться закаляти зуби її
кримінальною кров’ю... Я у ваші великі плани не маю часу
умішуватися...
— А ти що, не віриш у них?..
— Ну, а якби і вірив, то ти думаєш, що моя віра вам
поможе у ваших операціях розміняти більше на якийсь
десяток тисяч українських шовіністів на рік?..
— Ти так думаєш?..
— На більше ні, як практична людина.
— Ну, то ж ти тепер помилився жалюгідніше від того
розумненького хлопчика, що думає, що від таблички немає
більшої важносги у математиці.
— Та невже ви тепер закинули невід на всю
українську нечисть, щоб зразу зупинити всяку надію на
вареники тупоголовим гопам та гейкам?..
452

З трохи фальшивим піднесенням у голосі виявив своє
вдоволення Парцюня.
І Борис Мойсєйович Сіямський тепер, знизивши
голос, по-товариськи і напівтаємничо запевнив:
— Можете бути супокійні щодо наших планів... Це
всіх так зненацька ударить своїм грандіозним розмахом,
що всі основи всяких надій на майбутнє у наших ворогів
полетять шматками, пилом і тирсою всеохоплюючої
руїни. І після цього їм уже не воскреснути вовіки до своїх
національних марень! Україна своїм національним
спрямуванням стоїть перед власною вічною пам’яттю... А ти
мені ще смієш щось говорити!..
І Парцюня поривчасто і з передатно кумедною
радістю простяг руку тай попрохав з виявом зворушення у
голосі:
— Дай мені швидше свою трудящу руку, нехай я її
стисну від щирого серця!
І той поволі і вельми поважно віддав п’ятірню правої
руки, яку Парцюня ентузіастично зім’яв, приказуючи:
— Вітаю!.. Вітаю!.. Ах, ти не знаєш, як я тобі заздрю...
Я собі уявляю!.. Скільки то буде у тебе цікавих справ і
може геніальних операцій!.. Бажаю тобі щиро, щиро
здоров’я і супокою під час наступних розправ із сволотою!..
І тут Борис Мойсєйович Сіямський устав і, глянувши
на двері і піднявши вгору палець правої руки, чуло-
охоронно і доброзичливо промовив:
— Ша-а-а!.. Сідай он на стілець... І кажи, що у тебе за
справа до мене... Я все зроблю, що у моїх силах...
Але Парцюня не сів, тільки свою течку під лівою
пахвою тісніше ліктем стиснув і вимовив докірливо:
— Я завжди радий твоїм удачам, а ти мене прийняв,
неначе хотів збутися якоюсь доброю фразою... Ти ж
знаєш, що я опікуном над контрреволюційним поетом і моя
справа є завжди негайна і потрібна...
Та Сіямський заспокоююче і доброзичливо йому
перебив мову, кажучи:
— Я дивуюся твоєму невдоволенню... Ажде ж ти мене
застав з порожнім столом передо мною... Значить, я ждав
тільки твоїх справ... От і зараз ти не схотів сісти, і я теж
не хочу, щоб ти бачив, що я тебе шаную і твою потребу
вітаю...
453

— Надзвичайно радий!.. Це по-товариськи... Я
потребую від тебе собі кімнату для праці на три дні... і двох
місць у любих твоїх камерах... Одну для жінки, а одну
для чоловіка...
І Сіямський сумовито йому зауважив:
•— От бачиш... Ти чогось не хочеш рахуватися із тими
планами, про які я тобі натякав. А вся справа з ними
стоїть так, що вимога на всі вакантні місця може
загриміти в любу хвилину дня і ночі напротязі цього року... А
через те, що наша організація керується принципами
великої російської людини Петра Першого — „прамед-
лєніє смерті падобна", то я певний, що потреба усіх
місць наших допрів і установ Гепеви як для ув’язнень,
так і для слідства, може виявитися раніше всяких моїх
сподівань. І через те я тобі можу дати для двох людей
двоє місць, а кімнати для слідства не дам. Я пропоную:
будь ласка, скористайся із моєї доброзичливосте і в
потрібний тобі час вживай оцей мій кабінет. Час нашої
праці розподілимо зараз. Я буду щодня з десяти ранку до
чотирьох вечора... Всі нічні і вечірні години я вважаю
можливим тобі дати... Навіть якби просто сьогодні, а не
то що ще завтра могли б повстати широкі операції, яких
ми всі сподіваємося, бо ж самі підготовляли їх, то й то я
певен, що в такий спосіб я з тобою поділюся кабінетом
на всі три дні... Перетерпіти можливо, коли справи не
терплять... Але все ж таки я був дуже радий узнати у
ґрунті твою справу. Бо позаочі у мішку і кота не
продають!.. Скільки хвилин потрібно, щоб ти мені розповів?
— Хвилин п’ять.
— Ну, то я сяду, а ти як хочеш.
І Борис Мойсєйович з виглядом тієї людини, що
робить колезі приємність завдяки своїй передбачливості і
силі, сів. А Парцюня знов, не сідаючи, почав
розповідати. Під час цього він то ходив сюди й туди коло стола,
то ставав і правою рукою робив такі рухи, неначе
підкреслював ними важність становища його справи. А
слухач, слідкуючи за обличчям оповідача, з пес каламученим
виглядом мовчав. І по його сидячій вистаті, і по виразу
нескаламучености видно було, що він дуже зацікавлений
оповіданням, бо тільки раз заворушився і то на те, щоб
454

дати своєму тілу вигідніше становище у сидінні І, коли
Парцюня скінчив і виголосив останні слова своєї
вимогливо безжальної інформації:
— Ось тобі сторінка!.. Вона б не зіпсувала апетиту і
після, і під час активности ваших грандіозних планів!..
Чудова справа... Куркуляча!..
То Сіямський, хвилину промовчавши, прояснився
обличчям і зробив таке зауваження:
— Ти дуже добре надумався, рішивши їх арештувати
обох. Другого нічого іншого тут і не можна зробити.
Тільки я не розберу, що ти хочеш від них довідатися?..
Вони ж люди інтелігентні і тобі не скажуть, я певен,
нічого з того, що знають...
— І я певен, що нічого не скажуть. І я хочу очними
ставками увести розбрат у їх життя. А вже потім щось
може й вийти і тоді може й Гапуся знайдеться.
— Що ж ти маєш на увазі?..
— А те, що Олена Щоголова нічого не знає про оті
ховання та переховування, які робив Іван Брус із своїм
батьком. І я певний, що якби була жива стара Брусиха,
то старий не сказав би їй нічого про те, що він ховав із
сином. І син, я певний, не сказав теж нічого про це
своїй жінці.. У жінки правда на язиці, а в чоловіка в
кулаці... Це найкращий мій свідок. І я з нього й думаю
зробити психічний клин...
— Дуже добре... Добре, якщо тільки це тобі удасться.
Роби, це твоя справа... А втім, все-таки мене цікавить,
які вони цінносте переховують... як ти думаєш?
— Які? Гроші з царського золота. Я тобі казав. Хіба
тобі нічого не говорить червінець, узятий із конячої
гриви?..
— Як говорить, то дуже мало. І я гадаю, що вони
переховують церковні речі... Усякі чаші для церковних
наливок. Чаші у хвіст чи у гриву не заплетеш.
— Ну, ти знаєш!.. Мені і геть то не подобається оця
деталізація можливого. Мені не до споглядання того, що
не в моїх руках. Треба вперед його знайти, а тоді... Тай
відкіля такі припущення?..
— Ну, годі Роби, що хоч, і думай, що хоч, а я тобі
даю кімнату для роботи. І під час уже самого діла, повір
455

моєму досвідові, ти зрозумієш, що такий безсребряник
грошей не ховав.
І тут він устав і Парцюня ніби зрадівши, що
скінчилась непотрібна балачка, швиденько почав прощатися:
— Дякую тобі за товариське зрозуміння. І гадаю, що
коли мені будуть потрібні кілька душ чекістів, то вони не
відмовляться мене слухати?..
— Я дам наказ про це... Я зараз і потелефоную... Я з
тобою хочу так само дружньо працювати, як і мій
начальник це робив... До побачення.
І Борис Мойсєйович Сіямський узяв телефонну рурку
і почав говорити, а Парцюня під цей гук з нервовою
поспішністю покинув його самого у кімнаті.
А годині о першій наступної ночі виїхало вантажне
авто із подвір’я тієї Київської Гепеви, що на Володимир-
ській вулиці. Місто було здавлене мертвою тишею.
Вулиці і тротуари були порожні І ліхтарі світили тільки в тих
місцинах міста, де, на погляд чекістів, жили підозрілі
громадяни. Загальну тишу ночі прорізували одинокі якісь
вигуки авт, що їхали арештовувати людей. Вони
позначали рух і від Лук’янівської тюрми, і від Катеринської
вулиці. Але навіщо це вони робили — не відомо. Бо те
авто, що виїхало з подвір’я Гепеви на Володимирській
вулиці, рухалося без жодного звуку. Навіть ті посвіти, що
у авт освітлюють спереді шлях, були пригашені. І через
те воно на тлі темного міста і темних його вікон, що
поблискували холодними шибками до таємничого неба і
до його маленьких та ріденьких зірок, здавалося рухом
тієї тіні, яка відірвалася від котрогось будинку у закутку
вулиці.
Ось уже авто проминуло на Великій Підвальній
німецьке консульство і наблизилося до вулиці Леонтовича
і стало. І в авті, ззаді кабінки підвелися два військові, а
в кабінці відчинилися двері і вилізли додолу ще дві
людини. Одна в цивільнім, а друга у військовім. І та, що в
цивільнім, до двох на авті щось сказала. І один негайно
зліз до двох, що були на землі. І втрьох всі разом
звернули наліво у вулицю. А авто рушило так само без гуку
і світла в напрямку до Сінного Базару. Це був шлях до
Лук’янської тюрми.
456

І цивільний з одним військовим став коло дверей
Брусового помешкання, а другий військовий став під
вікном у Брусів. Це вони зробили легко і спритно. І
цивільний почав енергійно стукати в двері. І виткнулася
у кожному близькому подвір’ї, із-під кожного затінка
холодна та непомітна і довга гострінь тривоги. І ззаді у
нічних відвідувачів на протилежнім боці вулиці нагло
відчинилася кватирка вікна і так само нагло хрьопнула
на защіпку. І на вулицях тиша стала важчою і каміння
холоднішим. І почулося із-за дверей у Брусовім
помешканні:
— Хто там?..
І цивільний відповів: „Відчиніть. Гепева хоче
перевірити мешканців квартири".
І якусь хвилину ішло шарудіння коло засува і
клацання ним. І нарешті відчинилися двері. І цивільний
наставив у відчинені двері револьвер тай попрохав:
— Будь ласка, руки вгору!
В темних сінях Брус, одягнений тільки у піжаму,
тримав над собою руки, а військовий обшукав його. Після
цього цивільний пошепки скомандував:
— Ведіть у кімнату, тільки без жодного шелесту.
У кімнаті військовий навшпиньках скочив до вікна,
став коло нього і справив свій револьвер у ліжко. А
цивільний крутнув у стіні вмикач, і світло скочило на всі
стіни і стелю, і на стіл посередині, і на два стільці коло
ліжка, і на ліжку на Олену Антонівну. І Парцюня, це був
він, звелів Брусові:
— Станьте за ліжком коло голови вашої дружини...
Той мовчки став. На однім стільці лежала стулена
якась книжка, а другий був вільний. Верхня одежа і
чоловікова, і жінчина висіла коло шафи на стіні. Олена
Антонівна тримала голову з широко розплющеними
очима над подушкою, ковдрою прикрита по шию. І
Парцюня їй сказав:
— Положіть голову на подушку... Так. Лежіть без руху.
І той чекіст, що коло вікна, опустив руку з
револьвером попри ногу. І Парцюня підійшов до столу і взяв на
ньому з лівого боку конверт і витяг з нього папір, і
прочитав, і сказав:
457

— Ви, товаришу, не турбуйтеся. Вас ми не арештуємо,
тільки вибачимося за турботи. І ви вільно і правово
виїдете собі на лікування. Зараз я не вибачаюся, бо не
знаю, якої форми буде потрібне вибачення.
Брус змінив ноги у стоянці, але мовчав і чекав. Але
Олена Антонівна, ворухнувшись, схвильованим голосом
зазначила:
. — Ваші слова, мабуть, так похожі на правду, як і ті,
що ви сказали перед надвірними дверима, що хочете
перевірити тільки мешканців?..
— А ви хіба теж були під дверима?..
Уїдливо, але не так, щоб образити, спитав Парцюня.
— Ні, я чула відціля, бо Іван Овсійович не зачиняв за
собою дверей до кімнати... Цьому ж і ви свідок.
Та Парцюня, швидко перекидаючи папери і книжки з
купи на купу і переглядаючи їх, на цей раз не обізвався,
а - з ледве помітним значущим усміхом тільки почав
голосніше шелестіти папером і паперовими річами. Олена
ж Антонівна, мабуть, була дуже відчутимо діткнута і
> Парцюниним зауваженням, що вона, мовляв, була теж
під дверима і так швидко опинилася у ліжку під
ковдрою, і тим, що їй ніхто з чекістів не відповів докладніт
ще про перевірку мешканців, — бо заворушилася і хотіла
знов щось говорити. Це помітив той чекіст, що стояв
коло вікна з напоготовленим револьвером і пригадав:
— Не ворушіться і не говоріть. Ждіть, коли до вас
звернуться.
Ці слова наполовину підтримав і Парцюня:
— Ні, нехай говорить, тільки нехай не ворушиться...
Після цих слів Олена Антонівна уже була мовчазна і
нерухома аж до- закінчення хатнього огляду. По її
зовнішності можна було думати, що вона споготовилася до
арешту, а не до тих можливостей, про які згадав
Парцюня на самім початку свого Порядкування. Нарешті чекіст
.обмацав всю одежу і останню кишеню у Брусових
штанях і почув стукіт у двері. Але він туди тільки глянув і
мовчки підійшов знов до столу, взяв, стілець і поставив
його так, щоб сидіти спиною до дверей, тай сів. Витяг
записну книжечку з кишені піджака, розгорнув її і
спитався:
458

— Як ваше ім’я, по батькові, прізвище?
Брус перепитався:
— Це ви мене питаєте?
— Тільки вас.
— Іван Овсійович Брус.
— Скажіть мені, що ви закопували в землю у хаті
свого батька, коли приїздили на похорон своєї матері?
— Такого зі мною нічого не бувало, — відповів із
здивуванням у голосі Брус.
— Я вас питаю ще раз: що ви ховали в землю у
черезсінешній меншій хаті вашого батька?.. Це було тоді,
коли ви опізнилися на похорон своєї матері...
— Кажу вам, що нічого. Я пам’ять, слава Богу, ще
маю досить міцну і ясну... І не розумію, відкіля на мене
таке вискіпалося...
— Не розумієте?.. Нічого, зараз зрозумієте... Я тільки
дивуюся вам, людині інтелігентній, що ховається за
примітивні засоби самоохорони, які вживаються тільки зас-
хлозашерхлими селянами: „знать не знаю і відать не
відаю". Це вас ставить нарівні з невігласами...
Іван Овсійович знов змінив ноги у стоянні, але був
мовчазний. Видно, на образи рішив не реагувати ніяк.
Але Парцюня і не гадав мовчати, а з роздратуванням,, гцо
ледве пробивалося у голосі, звернувся до Олени
Антонівни:
— Вам чоловік про цей випадок нічого не говорив?
Лежачи, лежачи відповідайте.
— Я перший раз про таке чую.
— Нічого собі, бачу, маєте чоловіка... інтимних справ
він жінці не говорить...
І Олена Антонівна попрохала:
— Я молю вас, не закидайте гаків до моїх з чоловіком
інтимних справ. Ми ще не дали вам права ображати нас
як людей.
— Мені шкода вас, що доводиться вам робити боляче,
але обов’язок вище'таких міркувань...' Зараз ви побачите,
дорога товаришко, з ким ви зв’язалися жити...
І тут Парцюня таким розміром темпу постукав
щиколотками кулака об стіл, яким уже хтось перед цим був
постукав у двері тоді, коли він закінчив був оглядати на
459

стінах одежу хазяїв... І відчинилися двері, і ввійшов Ма-
дес у супроводі чекіста. На Мадесові був куценький
піджачок з селянського сукна, що від старості був коло
кишень витертий і там тепер ясніли нові латки з такого
самого сукна. А на ногах руділи пилом з
перекривленими підборами юхтові черевики, і холоші полотняних та
брудних штанів кволо і жалісно висіли над ними. Він
тримав у руках двовуху зимову шапку і навколо не
дивився, а тільки був очима прип’ятий до Парцюні.
Іван Овсійович вражено і перелякано очима занімів.
Він в одну мить упізнав брата. І одну тільки мить
завагався тай обізвався:
— Здоров, брате!..
Мадес глянув і похитнувся, і правою рукою махнув
убік, ніби щоб ухопитися за стіни, які були від нього
неблизько. Його зараз же підтримав чекіст. І Мадес знов
глянув на брата і болісно скривився обличчям і, не
сказавши ні слова на зустріч братовому вітанню, став знов
дивитися на Парцюню... Той же, пильно спостерігаючи
оцю зустріч, зупинився поглядом на Олені Антонівні, що
від несподіванки звелася обома руками на подушці і
дивилася несамовитим поглядом на „мужичка". І в неї
сльози із очей мовчазно котилися по обличчі і
відривалися з бороди на подушку... І нарешті юна схопилася,
скинула з ліжка ноги, прикриті ковдрою, і гукнула:
— Іване, подай мені одежу.. Я вдягнуся...
І нагло вмить Парцюня схопився і металевим голосом
продзвенів:
— Ні з місця... Один крок і очі повилазять!.. Ляжте
так, як і лежали...
І, повернувшись у правий бік до вікна, закінчив:
— Че-кі-ст!..
І в цім однім слові були і наказ про пильність і нагад
про щось колишнє, яке зараз зобов’язує чекіста бути
жорстоким і неослабним. Під цей вигук Іван Овсійович
зблід і витягся, і зробився вищий, і з гарячковим
поспіхом прошепотів:
— Оленко, заспокійся і ляж... Благаю тебе...
І Олена Антонівна майже маніакально послухала і
лягла, І вкрилася знов по шию. І вже дивилася не то на
460

стелю, не то всередину себе і ніби слухала когось
іншого, а не страшного оточення... Парцюня теж сів і,
повернувши голову наліво, але так, що не міг бачити задніх,
заволав:
— Земляк, підійди до мене ближче!..
І Мадес підійшов. Парцюня знов устав і, взявши Мадеса
обома руками за плечі, повернув його передом до Івана
Бруса тай звелів:
— Ось так і стій...
І тепер уже сівши перевів свій погляд на Івана Бруса,
який тепер не дивився на брата, а заспокоївшись
споглядав того чекіста, що увів брата і тепер стояв коло дверей.
Але уважний погляд дуже легко здав би собі справу, що
він всім своїм єством почуває кожний нервовий рух
зваленої дикою силою своєї дружини. Парцюня це розумів
і уїдливим голосом формального вислову почав знов своє:
— Товаришу*’Мадес Брус, чи ти впізнаєш, хто ото
стоїть перед тобою?..
І дерев’яно знебулий голос прогомонів:
— Упізнаю.
— Хто ж він тобі такий?
— Брат.
— Рідний?
— Рідний.
— А скажи отут перед всіма нами, чи то правда, що
він щось закопував у батьковій хаті, у тій половині, що
через сіни була з тією, де ти жив?..
І Мадес з розпачливою байдужістю пролунав:
— Я не пам’ятаю...
І Парцюня устав, підійшов збоку до Мадеса і,
витягти револьвер з кишені, почав ним битд себе по лівій
руці так, як це робить диригент камертоном, і разом з
цим дивився на селянина, і свої питання у такт ударом
револьвера просто скандував:
— Я тебе... питаю... ти, ідіоте... забудьку ти... куркуля-
чий... Ти знаєш, що таке умерти за совєцьку власть?.. Ти
знаєш, що в совєцькій власті кожне життя тільки те
живе, що правдою своєї сили звалить друге життя так, як
ото в лісі одно дерево валяє друге?.. Знаєш ти, чи ні? Чи
ти знаєш, що ніщо не гине від брехні, а тільки від
461

правди, так само, як праведно над нами світить сонце?..
Чи ти знаєш те, що коли я тебе застрелю оцим
револьвером, то ти станеш мертвий від правди, що у револьвері
була куля, а не від брехні, що там її не було?.. І через те
ти мусиш сказати отуто тільки правду?..
І став убік трохи взаді в Мадеса, а той, заморочений
і ошелешений, з почорнілим виглядом від переляку і,
здригаючи правою ногою, і повертаючи до Парцюні
голову, вимовив страшно ослабленим голосом:
— їй-богу, я не пам’ятаю...
— Як не пам’ятаєш?..
І чекіст побачив у селянина у вічу щось таке, що він
не раз бачив у смертників хвилин за п’ять перед
розстрілом. І через те його револьвер знов пішов у кишеню
правого боку піджака, а сам він став перед Мадесом,
затуливши спиною Івана Овсійовича, і повів своє далі,
але вже із співчутливим бринінням у голосі:
— Та ж із того часу пройшло тільки рік... і ти казав
про все це Маздиґонові... Чого ж ти не хочеш мені
нічого казати?.. Це ж було зараз після похорону твоєї
матері... Пригадуєш?..
— Пригадую.
Зрадів Мадес. Він від переляку у голові щось був
переставив і тепер, неначе маленька дитина,
повеселішав, як переставлене упізнав. І Парцюня легко зітхнув і
відвернувшись до свого сидіння, витяг носову хусточку з
кишені штанів і витер собі чоло. А потім сів там, де й
сидів, і почав допитуватися, удаючи із себе уважнішого і
ближчого до людського почуття. Але з кожного речення
виступало жало отрути супроти Івана Бруса. Тут він не
маскувався:
— Так ти мені, Мадесе, розкажи, як то батько колись
щось закопував в хаті... твій брат, Іван, теж цим дуже
цікавиться.
— Та це було на третій чи на четвертий день
материного похорону... приходю я надвечір додому. Аж чую: у
повітці реве телиця. А сіни хатні відчинені. Я входю. І
чую щось у батьковій половині одно до другого
обзивається. І двері хатні не причинені От я взяв їх та ширше
й розчинив. Тай дивлюся. А батько викопали за столом
462

у кутку ямку тай щось у великій шкатулці у ямку
сховали тай почали присипляти землею.
— Самі батько чи з братом?
— Самі. Брат стояв тільки та дивився.
— Добре... Почекай, Мадесе... Ти вже стань лицем до
мене, а не до брата... А то неначе на прив’язі.
— Та ж ви мені так сказали стояти.
— То коли то було?.. Значиться, по-твоєму, і брат там
був?..
— Був.
— А як вони тебе побачили, то що?..
— Нічого... Я повернувся тай пішов до телиці.
— Ну, а на другий день як воно було?
— А на другий день батько з Іваном поїхали на
станцію, а я був дома і подивився, що ж вони ховали. І геть
вигріб ямку, але там уже нічого не було.
— Забрали?..
— І я так думаю, що забрали.
— І що ж по-твоєму було в тій шкатулці — ліки чи
гроші?..
І аж тепер Мадес прояснився до свідомого ,
зацікавлення справою тай відказав:
— Де там ліки! Батько ж лікували, і люди ж якось
дякували. А тратити батькові не було навіщо, бо вони у
людей могли досхочу і випити, і закусити. І грошенята,
які припасалися, треба ж було тримати десь у спряту...
От вони й закопували...
— Добре... добре... дуже добре. Ну, а що ви нам тепер
скажете нащот такого закопування?..
Звернувся допитувач уже тепер до Івана Овсійовича,
який стояв у головах дружини і слідкував, як
зачарований, за кожним Мадесовим словом і дивився, яке
враження він робив і на чекіста, і на Олену Антонівну. Він
їй про закопування ніколи і нічого не говорив, бо
боявся, щоб не стати в її уяві у невигіднім становищі Він
краще в данім разі не зробив від усіх інших людей.
Кожна людина цікавиться більше тим, яке вона робить
враження на своїх ближніх, ніж на те, чи ці вражіння
правдиво відбивають духовну суть й'. Іван Овсійович,
знаючи вразливість своєї дружили, знав, що зараз вона
463

перебільшить все і доведе уявні речі до ґротеску. І
турбувався тим, щоб після всіх братових виказів і чекістових
домагань її заспокоїти своїми запереченнями. Бо хто знає,
чи доведеться йому з нею коли-небудь вільно
розмовляти на цю тему. Сподіваючися всього від чекістів, Іван
Овсійович не сподівався нападу Чеки на його совість
якраз із цього боку. І зараз він мовчав, чекаючи від
Парцюні другоразового питання, так зволікаючи час для
обдумування остаточної відповіді. І вона не забарилася:
— Що ж ви мовчите? Ви мені нарешті скажіть: що ви
закопували з батьком у батьковій хаті?..
І Іван Овсійович відповів:
— Скажу, але про те, що ми з батьком нічого не
ховали. Цю справу кожна недосвідчена людина могла б
не так з’ясувати. Не дивно, що і мій брат, Мадес,
сприйняв її і розповів про неї не так, як треба і не такою
показав, якою вона була. А воно он що. Батькова хата
недавно збудована, але на зрушенім ґрунті. І через те
лівий причілок її став осідати. І я з батьком говорив про
це, і висловив думку, що треба узнати, чи надовго їм
хватить хати. Для цього ми з батьком викопали ямку, і
землю з неї вибрали і віничком вимели. А потім я взяв
і грубим залізом пробив посеред ямки глибоку дірку. І
ще й для цього попрохав у батька високу бляшану
шкатулку, і поклав у неї шматок чавуну, і присипав землею,
щоб шкатулка стала важча. Тай поставив її на пробиту
дірку в ямку, щоб на другий день була нам доказом
нестійкості і крихкості ґрунту... Оце і все. І ясно, чого на
другий день мій брат не знайшов нічого, розкопавши
засипану ямку.
І почув Іван Овсійович, як дружина з великим
полегшенням зітхнула, аж посунула щокою по подушці. А
Парцюня похолоділим язиком стрімучо спитався Мадеса:
— Справді у вас із хатою щось таке робиться?..
— Еге ж, наша хата одним боком западається у
землю.
— Ну, а ти помічав після всього де-небудь дома ту
шкатулку, яку вони закопували?
Знов чекіст з напруженою цікавістю запитав. І знов
була відповідь,-повна лаконічної прозоросте
464

— Вона зараз у нас стоїть під піччю з пшоном.
— І є у твоїм подвір’ї такі чавунці, які б улазили в
шкатулку?
— Є, ми їх кладемо у жлукто, коли паримо сорочки...
І занімів Парцюня. Але, видно, і Мадес був
заклопотаний не менше від чекіста долею отого чогось, яке
ховав Іван із батьком і яке після братових слів, яких він
до ладу не второпав, стало ніби нічим... бо насмілився
спитати:
— То що ж воно, товаришу начальник, із тих
захованих грошей так нічого й не буде?..
І Парцюня митпо уставився на нього очима, ніби
допевняючись, чи часом собачої душі жлоби не
глумляться? І, переконавшись, що ні, — устав і спитався
Мадеса знов:
— У тебе хватить грошей на дорогу?
І Мадес відповів:
— У мене був карбованець, але його відібрали у Лук’-
янівці.
Чекіст шатнув по своїх кишенях і, знайшовши там
червінець, кинув його Мадесові, який провів очима
переліт грошей з рук Парцюні додолу, неначе смертельно
охляла собака той хліб, який їй кинули, підібрав гроші,
поклав у кишеню штанів, а потім на московський
жовнірський зразок вигукнув:
— Покорніше благодарім!..
— Отож тобі на дорогу. Зараз оце іди від нас, і смали
на станцію!..
І зараз же, не звертаючи уваги на нього і ні на кого,
засунув у кишені обидві руки. І пройшовся до кімнатної
стіни, і від неї до столу, схиливши голову. А вже, коли
він її підвів, то Мадеса в хаті не було. Тільки Брус, Іван
Овсійович, дивився на нього супокійним та витривалим
поглядом. І Парцюня сказився. Він, дивлячись на Бруса,
загілнотизовуюче повільно почав витягати з кишені
револьвер так само, як він колись у лікарні і перед його
батьком після голосного ляпу ляпавкою був осідав
повільно, щоб сісти. І витягши, повільно почав цілитися на
нього. Брус витягся і вище підвів голову, але залишився

у всій своїй вистаті непорушним. Тільки Олена
Антонівна гарячково підхопилася на правій руці і, лівою
хитнувши під револьверну рурку, гукнула несамовитим гласом:
— Ах!..
Парцюня опустив револьвер, уже не ховаючи його в
кишеню, і оскалився сміхом до Олени Антонівни:
— Заспокойтеся, мадамочка... Все було добре. А ви, —
звернувся він до Бруса:
— Не думайте, що я повірив вашій байці. Бо там, де
люди ховають гроші і в гривах коней, такі байки
вигадують, щоб знищити стежки до скарбів, закопаних у
землю. І повірте мені, ви розкажете щиро про-те, що ви
ховали. Дурних немає, дурні поженилися. Че-кі-сти!.. нехай
він одягається. Він поїде з нами!..
І сам швидким кроком став у ногах Олени Антонівни,
а обидва чекісти виступили із своїх місць. І один
підійшов туди, де висіла одежа, а другий став поруч Бруса і
взяв його під руку. І Брус вимовив:
— Оленко, до побачення!..
І голос його перервався гарячим клубком здавленого в
грудях почуття. Його ж дружина, здавалося, не чула
прощання. Вона, зведена на правий лікоть, переляканими
очима, повними сліз, слідкувала за чекістами і за
чоловіком, неначе за образами трагічних картин, а не як за
живими людьми. Тільки тоді, коли один чекіст поперсді,
а другий позаді, вивели арештованого з кімнати, юна
упала головою знов на подушку, захлинаючися від гужу.
Парцюня поклав свій револьвер у кишеню і ніби
підкреслюючи, що сльози у Совєцькім Союзі потрібні так
само, як і шапки та брилі, які ніколи не заважають
слухати начальницьких наказів, голосно зауважив:
— Громадянко, коли другий раз до вас прийдуть
чекісти вночі, то ви їх маєте право не пустити в кімнату аж
доки юни не покличуть двірника... Думаю, що ми ще
зустрінемося... До побачення.
І вийшов у сіньці. І коли зачиняв надвірні двері, то
чув страшно самотній і невтишений туж залишеної
жінки.
\
 466

ГЛАВА СІМНАДЦЯТА
У ЧЕКА
Бруса увели у найнижчий ярус Чеки, і вели аж у
протилежний бік до останніх дверей. Один чекіст ішов
ззаді, а другий спереді і обидва з напоготовленими
револьверами. З правого боку біліла довжелезна стіна без
жодної плямки і павутинки. А на її тлі вирізнялися двері
проз двері. І всі вони були свіжо пофарбовані червоним
кольором. І всі були залізні і заперті на засуви і важкі
колодки. Але лівий бік цього переходу хоч так само мав
білу довгу стіну, та не мав дверей, а замість них були
понамальовувані червоні плями такого самого розміру,
як і двері на правім боці. І кожна така пляма якраз була
супроти якихось дверей. А вся підлога була цементована
з нахилом від дверей до плям під ліву стіну. І по підлозі
із-під дверей ішли вижолобинки до лівої стіни і
кінчалися під намальованими плямами на стінах. Бо під ними
якраз були цементового кольору чавунні лядки, що
закривали собою діри у підлогу. А в стелі між кожною
плямою і дверима світила електрична лампочка. Світло
було разюче для ока і овіяне навколо себе легким
червоним повітряним німбом — таким, які малюють навколо
голів святих.
І нарешті аж у протилежнім боці всі зупинилися
перед такими самими дверима, які були попід правою
стіною, але тут вижолобинки не було. І простояли, мабуть,
хвилин з п’ять. Аж прийшли ще два чекісти, і змінили
перших. І вже заглухли кроки змінених у цій найнижчій
частині Чеки, а вони все стояли. На дверях засув був не
запертий і його залізца петелька звисала далеко від
скобля. Через те кожної хвилини здавалося, що хтось вийде
із дверей. Таке враження дуже втомляло Бруса. І він
переживав якесь повільне чамріння. Він був утомлений і
знав, що таке його становище ще важче здавить, бо йому
навмисне не дадуть відпочинку. І почав він дивитися
собі під ноги, думаючи, що було б приємно сісти на
цемент і так ждати.
Аж ось ізсередини гуркнуло, і відчинилися двері. І
467

Бруса ввели у канцелярію, освітлену ранковим світлом,
яке проходило сюди із двох маленьких вікон над самим
рівнем землі Посередині цієї кімнати стояв стіл, а коло
стола сидів молодий жидок у чекістському однострою.
Жидок звелів:
— Підійдіть сюди і тут станьте.
Брус підійшов. А жидок узяв із шуфляди чисті бланки
паперу, і подаючи Брусові, проказав:
— Візьміть. Це анкети, ви їх заповніть і підпишіть.
Брус глянув і взяв, і почав читати. А два чекісти, що
його привели, стояли коло порога і пильнували за
Брусовими руками. У анкеті спочатку вимагалося ім’я, по
батькові. Потім про контрреволюційну організацію, у якій
читач мусів би бути до арешту, і нарешті вимагався
підпис читача. Брус після прочитання не спішив
підписувати і заповнювати анкету. Він тримав її перед очима
з таким виглядом, який мають дуже втомлені люди, що
візьмуть щось робити і закам’яніють на тім бажанні, аж
поки хтось не прочумає. І жидок відіграв ролю прочуму-
вача. Він нагадав:
— Будь ласка, підпишіть.
Брус поглянув на жидка і побачив, що він йому подає
й ручку. Брус напівнепритомний і' подякував так само
напівнепритомно. І, поклавши анкету на столі перед
собою, геть всю її перекреслив за два відрухи руки. А
внизу підписав: „Грамотний", тай подав жидкові. А той,
глянувши на анкету і на підписувана, з мить повагався і
звелів:
— Всі речі, які маєш при собі, негайно виклади на
стіл. А якщо ти підперезаний, то й поясок давай сюди
разом з підтяжками від штанів.
Бруса - кольнула зміна жидкової мови до нього, але
чого ж він мав ще сподіватися? І почав оглядати себе і
випорожняти свої кишені. А коли після всього він
заспокоєно затих, то жидок уже звернувся до чекіста:
— Чекіст, провірте арештованого.
І він обмацав кожний рубець у одежі, а потім,
дійшовши шуканням у пальті аж до залізного гаплика та
бабки коміра, поодривав їх і кинув на купу Брусових
речей на столі. А жидок дав наказ:
468

— Ведіть його на третій поверх у сто першу кімнату.
Чекіст коло дверей гукнув:
— Арештований, кроком за мною!
Брус рушив, а за ним і той чекіст, що від пальта
відривав гаплики. І знов проходили коридор, і знов
минали червоні двері, червоні плями, вижолобинки, ляди і
електричні лампочки з червонуватими німбами, похожи-
ми на ті, які малюють навколо голів святих. І тепер Брус
відчував таке млоїння у всім єстві, яке він уже колись
переживав, коли був запертий у хаті після того, як
ударив сестру ножем у висок і ждав від батька кари. Тоді
він був самотній і тепер самота холодила душу. А тиша
від канцелярії східцями через поверхи супроводила його
самоту, неначе луна ще тихша від його самоти. І скрізь
було чисто, і пахло фарбою і йому здавалося, що і
вапном.
Коло сто першого нумеру їх випередив з паперами
жидок. І, під час проходу жидка всередину, Брус помітив
у кімнаті коло столу того самого чекіста, який уже
цілився на нього з револьвера на вулиці Леонтовича. І
образ Олени Антонівни потяг його душу на дно
почувань. Він був не при собі. Його опам’ятав тільки чекістів
доторк рукою до плеча і слова наказу:
— Не спи, заходь!
І Брус зайшов, а жидок вийшов і зачинив за собою
двері. За дверима лишилися обидва й чекісти, супровода-
чі. У кімнаті за столом сидів тільки Парцюня уже у
військовій формі Гепеви. На столі з правого боку в нього
лежав револьвер, а перед ним розкладені папери. І чекіст
запропонував:
— Сідайте.
Брус глянув перед собою і, побачивши стілець, потяг
його ближче до столу тай сів. А Парцюня, не гаючи,
часу, взяв якийсь папір і, піднявши його над столом,
спитався:
— Це ви таке зробили з анкетою?
Папір був перехрещений пером і внизу в нього стояв
підпис „грамотний". Брус промовчав. Та допитувач, ще
трошки потримавши папір над столом і тепер уже
торкаючи Брусів підпис пальцем вільної руки, знов спитався:
469

— Це ваше таке прізвище сьогодні?..
Та Брус замість відповіді почав пальцями лівої руки
ледве чутно стукати об стіл. Парцюня вражений поклав
анкту на купу інших паперів перед собою, і загадково
допитливим поглядом уставився на Бруса. Брус перестав
стукати. А в кімнаті настала тиша. Тай за дверима не
чути було ні шереху, ні рипу, ані якогось іншого
порушення глухого супокою. Брус не дивився на чекіста,
повернувши у той бік голову, де тількшцо стукали його
пальці. І Парцюня обізвався:
— Чого ви об стіл стукаєте?
У відповідь було мовчання.
— Гм... Станьте он там посеред кімнати, а то ви тут
ще й на стіл вилізете...
І Брус устав, зміряв очима чекіста, а потім уважно
оглянув стіл. Парцюня швидко присунув до себе зброю і,
тримаючи на ній руку, гукнув нервово:
— Станьте негайно посеред кімнати, бо...
Іван Брус повернувся і пішов стриманим кроком тай
став якраз посеред кімнати обличчям до стола. Парцюня
заспокоєний сів, але зброю всунув у кишеню мундира, і
почав обережно і спостережливо говориш:
— Я хочу, щоб ви не помилялися ні в мені, ІІІ в собі.
Я хочу, щоб ви і мене, агента Гепеви, розуміли тільки
таким, як я є, і те, чого я хочу. Так само я хочу знати і
вас. Бо тільки на цім принципі ми можемо,
порозумівшись, утворити такі зваємини, щоб жити, не заважаючи
одно другому, а тільки доповнюючи і допомагаючи собі.
Але для цього треба, щоб ви узнали нас... вимоги
чекістів, вимоги і бажання всієї комуністичної організації. І
для цього вам потрібно через якісь передумови визнати
нас справедливими і тими, що обороняють для свого
життя тільки правду, а не звичайне кровожерство. Вовк
тоді завжди справедливий, коли він хоче їсти вівцю чи
щось інше живе. Він голодний. І, якби вівця визнала цю
правду, то вона б була не вівця, а така сама, як і вовк,
тільки слабша... І могла б уникнути таких непорозумінь,
як зустріч з вовком для його їжі. Але не уникає, бо вона
вівця. І точ в точ така сама поведінка двох людських
класів буржуйського і пролетарського. І дужчий з них є
470

вовк, а слабший є вівця. І тоді, коли вовк з вівцею не
порозуміються до страшного суда, то ми, люди, це
можемо зробити. Цебто взяти собі тільки належне. Ми
захопили владу і хочемо збудувати на цім світі тільки для
себе життя, а не для Вас, некомуністів. Ми хочемо вас
поставити в такі умови, щоб ви нам тільки помагали,
розуміючи, що собі ви не зможете нічого робити у нашій
системі, а знов-таки тільки нам.
Зверніть увагу на той факт, що ми брали для
допомоги собі навіть генералів і то таких, що вставали і лягали,
думаючи про царя. І вони, щоб жити на світі, мали все,
що хотіли, бо й робили все те, що ми хотіли. Ставайте і
ви, Іване Брусе, у таке становище, щоб зрозуміти, що ви
нам потрібні для допомоги нам, а не для того, щоб
поділитися з комуністами тим добром, яке вони відняли
тільки для себе... І це є правда і ми, обороняючи її,
справедливі не тільки перед своїми бажаннями, а й
перед тією силою, що визначила форми планетам і
накреслила їм хід у немірених просторах вічности. І ось,
виходячи із цього, я хочу узнати вашу правду, і тільки аж
тоді буде розмова про наші взаємини, і про те, чи ви
варті життя. І, повірте мені, що коли я помітю, що ви
себе справжнього не хочете показати, то хочби ви були
фахівцем над фахівцями, і навіть генієм у своїм
практичнім ділі, то я вас ізншцу, як нищить собака блоху, уло-
вившя її у себе на животі!..
І Парцюня знов мовчки уставився допитливим
поглядом на Бруса. Брус мовчав і дивився на чекіста. І чекіст
нетерпляче кинув:
— Ви ж маєте гарну жінку і сам талановитий
письменник, то ж навіщо вам зараз брати напрямок на той
світ?.. Навіщо вам оці мовчанки і понурі погляди?.. Ви
зрозумійте, що і ті люди на світі живуть, що мають пе
все, а тільки щось для життя... То ж ми й почнім. Я буду
записувати у анкеті ваші відповіді на ті питання, що ви
перекреслили і ствердили зроблене своїм підписом
„грамотний". Анкету заповнятимемо не за порядком
розміщення питань, а за тією цікавістю, що стоїть у кожнім
питанні.. Якої ви національносте?..
— Українець.
471

— Ваші батьки живі?
— НІ.. їх жиди потруїли.
Парцюня підвів голову і ошелешено і перевіряюче
Тривожно поглядом кинув на Бруса... І, затримуючи
погляд на такім становищі, перепитав:
— Як, і батька, й матір?..
— За матір не знаю, а батька отруїли.
— Завіщо ж вони його отруїли?..
Було нашорошено тривожне питання, аж почувалося,
що голос у Парцюні трохи змінився в бік ліричного
тремтіння.
— Я думаю за те, що він був похожий на Христа...
— А як Христа, то що?..
— А Христос був жид і любив усіх людей світу, і за те
був розп’ятий, як ви знаєте. І мій батько все своє життя
відцаЬ за своїх земляків... Він їм і скотину лікував, і
дробину... І навіть & самих, тільки співчуваючи їх горю,
а не за гроші. І жиди його і отруїли, що він цим був
похожий на того жида, на якого вони і досі мають злобу.
І Парцюня скипів:
— Чи це ти мене почав уважати за ідіота, чи сам став
ідіотом?.. А якої я нації по-твойому?..
— Жидівський слуга. Ці слуги не належать до жодної
нації.
— Ах, ти ж розсобачої душі стерво!.. А я ж,
прочитавши підпис під анкетою, що ти грамотний, то й почав
говорити з тобою, як з людиною... А ти, собача душе,
удаєш із себе непритомного... Га?.. Грамотний!..
І він гукнув:
— Чекіст!..
І двері відчинилися, і вартовий став у кімнаті,
чекаючи наказу. А Парцюня спитався його:
— Якої ви нації?..
— Руський.
Була відповідь. І Парцюня тепер, звернувшися до Бруса,
знов спитався:
— А якої по-твоєму нації оцей солдат революції?..
Скажи мені, щоб я знав, чого ти так безмежно нахабно
почав у вічі цвікати?..
І Брус, зневажливо, але уважно подивившись на
увійшовшого, відповів:
472

— Це переодягнений жид.
— Як?.. Це не руський?..
— Ні, це переодягнений жид.
— Гех!.. Контрреволюція!.. Ти, я бачу, сказився уже до
тієї межі, що, мабуть, гадаєш і світ перескочиш, і від
совєцької власті втечеш?.. Ти ж самотній... тебе ж ніхто
не підтримає... Що ти мелеш?..
— А те, що перескочу...
— Ти?
— Я.
Парцюня хижо кашлянув і, ніби трошки присів, щоб,
мовляв, придивитися до цієї появи, яка так нагло
з’явилася на очі І чи це помітив Брус, чи ні, але рішуче
зробив один крок уперед, а потім несамовито рушив
бігом до стола. І скочив на стілець, а із стільця на стіл,
і опинився по той бік його, тримаючися за стіну. Це
трапилося так швидко, що Парцюня насилу встиг
відскочити. По цей бік столу лежав стілець перекинутий і
якийсь папірець, що злетів із свого місця під час руху
людини. А Брус як миттю прилип був до стіни, так
миттю і відлип, і почав обходити стіл, щоб іти знов
насередину кімнати, та тут його зупинив чекіст руської
національносги і хрипко прошепотів, націляючи на
Бруса револьвер:
— Стій!..
Він став. І підійшов до них і той чекіст, що ще був у
сінях, що, почувши шум і гуркотню, поспішив сюди. І
Парцюня, засапаний і весь час нерухомий, тепер наказав:
— Мозком його, сукиного сина, поставте до стіни!.. У
куток он 'joft поставте... Мордою в куток, як кота у
нароблену ним гидь на глині... Ач, бач, що собі узяв у
голову. Про таке я Іце не чув за весь час нищення
контрреволюції!..
І чекісти повели Бруса до того кутка, що був з лівого
боку Парцюниного стола, і самі поставали один з одного
боку, а другий з другого прикутого в’язня. І Парцюня
пройшов до того місця посеред кімнати, де перед цим
стояв Брус, і оглянувши терен відбутих подій почав
помалу підходити до гурту, перехиливши голову так, ніби
хотів заглянути у очі арештантові. І, не дійшовши,
зупинився тай спитався з тим самим виразом на обличчі:
473

— То що ж, по-твоєму, якби жиди спобігли і ще
одного такого чоловіка, як був твій батько, то теж
отруїли б?..
— Отруїли б.
— То це вони, по-твоєму, так калічать усю твою
націю?..
— Так. Спочатку витруять нас, а потім будуть труїти
жидівських слуг... І аж геть-геть після всього
переодягнені жиди стануть дійсними, не переодягненими жидами!..
— Нічого собі теорійка!..
Вигукнув, ніби задоволено Парцюня, і швидко
підступив до Бруса, і з усієї долоні ляснув його у праву щоку.
Брус хитнувся і незручно махнув руками, і впав на лівий
бік.
А Парцюня заспокоєно повернувся спиною до впало-
го і пішов до свойого стола. Сів, і подумавши трішки,
звелів:
— Відведіть, чи відтягніть його у дев’яносто третю
камеру до тих двох... Нехай подумає, що він має ще нам
сказати після всього сказаного вже.
У Івана Бруса вся права щока була червона аж
пашіла. І з правого ока біг великий струмок сліз, і око було
червоне. Ліве теж було повне блиску сліз. І тому, коли
він силкувався устати, то це йому спершу не вдавалось.
І віл, звівшись на коліна, почав шукати руками стін,
щоб обпертися і встати. Але стін не було для простяг-
нешія рук. Тоді він втер рукавом пальта очі. І побачив з
лівого боку стіну, і взявся за неї і встав.
Він був у чорнім зимовім пальті і в сірім костюмі. І
пальто було розстебнуте, і костюм. І чорний'комір
верхньої сорочки був не застебнутий і розкинений на боки.
Ширінка була теж не застебнута і з неї виглядав крайок
спідньої білої сорочки. Ще в канцелярії як оголили йому
душу, так вона й зараз блищала всіма Божими соромами.
А те, що він не спав цілу ніч і не вмивався, то все лице
лисніло потом, неначе стягнене тоненькою і чужою йому
шкірою, помазаною якоюсь жовтою мастю. Навіть синяк
на всю щоку підкреслював якусь омертвілість виразу
обличчя і очей, якими ув’язнений дивився крізь сльози і
тільки контури бачив річей. Здавалося, що якби і вони
474

зійшли, то він однаково світ сприйняв би тільки
мацанням рук і тим почуванням, що омертвило вираз обличчя.
І взяв один чекіст Бруса під руку, а за ним і другий
це зробив. І так вони й вийшли, минувши перед столом
не зведений стілець, папір, звіяний із столу, і Парцюню
мовчазного за столом і зануреного у свої папери. Він
сидів і нічим не зареагував навіть тоді, коли, виводячи з
кімнати арештанта, один міліціонер дуже хрьопнув за
собою дверима.
Під час того, як Бруса вели у дев’яносто третю
камеру, його почуття уляглися, сльози перестали бігти і йому
розвиднілося на світ тюремних коридорів. Він ішов
твердо, але коли забажав звільнитися від чекістських допо-
мічних рук, то відчув, що цього зробити не можна: руки
вартових ще тісніше стиснули його лікті. І Брус тепер
уже певний був, що він тільки тоді може бути живим не
як письменник, а тільки як людина, коли слухняно прийме
геть всі вимоги: і ті, що написано у марксівських книгах,
і ті, які чекісти будуть йому накидати під час допитів
щотижня чи щомісяця... Він зараз був удоволений із
свого початку, бо бачив, як він ударив Парцюню
несподіванкою у нього чекістський супокій. І він знав, що і
далі у його ітиме страждання з вищачою за всі свої
образи і за образи своїх земляків, що проходитимуть
через руки катів Гепеви. Одно тільки й важко було: ну,
що як узнає Оленка про його божевілля?.. Як вона
сприйме? Бо він же їй ані накривим словом навіть не
натякнув про те, що готується зустріти боротьбою
московського ката віч-на-віч у тюрмі...
І загуркали засуви, і заклацали колодки, і задзвеніли
ключі, і відчинилися двері у дев’яносто третю камеру. І
Брус переступив поріг і зупинився. І за ним знов
гуркнули двері, і гуркнув засув.
У камері зараз з правого боку стояла бляшана параша,
накрита дерев’яним кружком, а з лівого боку від дверей
аж до самого вікна, упродовж камери, попід стіною тяг-
лися нари, зроблені свіжо із соснових дощок. На них у
кутку під вікном сидів одноокий -ЧОЛОВІК. Він був сивий
і в одній полотняній сорочці. А на ногах у нього видніли
старі чоботи, куди були заправлені холоші теж
полотня475

них штанів, тільки дуже засмальцьованих. Ззаді в нього
аж у головах темніла свитка і на свитці солом’яний бриль.
Селянин дивився на того чоловіка, що стояв коло нар,
склавши на грудях руки і вперши молитовно свій погляц
у вікно. Він був у теплій куфайці захисного кольору і в
штанях такого ж кольору. Ноги були взугі в лапті і
вмотузовані онучами аж до самих колін. Голову мав
кругленьку, маленьку і з примоченим руденьким чубком. Його
місце було посеред нар, бо там лежала його й шинеля.
І Брус привітався, і спитався для годиться, а не по
потребі:
— Добридень. Де тут і мені можна примоститися?..
І одноокий відповів:
— Де бачите. Нари, слава Богу, слободні, одозволені
від люду... Вибирайте, де схочете...
А той, що стояв у молитовній вистаті, навіть не
ворухнувся. Брус поліз на нари зараз коло дверей і, не
роздягаючися, ліг. І почув, як усе тіло занило млосним
болем. Здавалося, що утома і стражання душі, і пашіння
тіла від ударів почали виходити зсередини в одежу
непомітним полум’ям мук так само, як із землі виходить
пара, коли раннього ранку в тихому повітрі пригріє
сонце. Йому було і страшно боляче, і приємно. І разом з
цим було ще приємніше від відчуття завмирання свідо-
мости. Він заснув...
І почув Іван Брус, як хтось його смикає за ногу так,
що він аж із свого місця зсовувався. Спочатку він не
розбирав, що воно таке, і перевернувся на живіт і,
вхопившись обома руками за нари, став опиратися тому, хто
смикав. А як розшолопав, де він, то й схопився, і неначе
аж злякано спитався:
— Що таке?.. Чого вам треба?
І селянин з одним оком, швидко вимовляючи і
показуючи на вовчок у дверях, говорив:
— Уставайте швидше бо... Вас кличе вартовий!..
Та Брус, не кваплячись, спитався одноокого:
— Чи довго я спав?
— Та, мабуть, більше як півгодини.
Була відповідь. А з вовчка ішов стукіт і гук:
— Давай сюда швидше!.. Не.розбалакуй там!
476

І Брус підійшов, і в очко чекіст до нього звернувся:
— Це вас останнього сюди привели?..
— Не знаю.
— Я вас питаю, чи вас сьогодні привели?
— Сьогодні.
— Як прізвище?
І Брус попрохав:
— Кажіть, будь ласка, все, одно за другим, те, що ви
хочете від мене.
І той роздратовано почав:
— Самий вперед скажіть мені своє ймення, а потім
уже я скажу, що мені треба.
Та й став чекати, дивлячись на Бруса одним оком у
вовчок. А Брус, ніби щось пригадуючи, трошки
помовчав, а потім і відповів:
— Спитайте у тих, що мене арештували. Вони знають.
— А ти?
Брус мовчав і дивився на чекіста.
— Я тебе питаюся, одоробло ти, не затримуй мене.
І гуркнув кулаком у дерев’яне вікно. І Брус,
кліпнувши кілька разів очима, повернувся тай пішов до нар, де
й сів скраю. І від дверей теж зараз же почувся крок по
коридорі, у швидкості якого можна було упізнати образу
авторитета, що потребує „сатисфакції". І селянин,
українець, підійшов до Бруса тай промовив співчутливо:
— Не треба було його дратувати. Нам тут і так
несолодко. А він може все з вами зробити, що схоче. Він усіх
так питає, бо йому треба список скласти на харчове
продовольство... Вам сьогодні хліба ще не належить, а
баланди міг би й дати. А тепер нічого не буде.
Брус мовчав, за те ніби, щоб надолужити його
мовчання, хтось стукнув у дерев’яне віконечко... І
„молитовний" чоловік, на якого ніхто не зважав, враз підібрав
руки, неначе смикнутий за незриму ниточку, і почав
робити „бєг на мєсьцє" та приказувати:
„Топор, рукавіци,
рукавіци і топор...
топор, рукавіци,
рукавіци і топор!.."
Брус вражено і здивовано занімів, дивлячись на
не477

зрозумілу і дику появу. А український селянин здригнув
від переляку, неначе від якоїсь душогубської містерії, і
заговорив:
— Повірте, собача душа, і перед сніданком, і перед
обідом, і перед вечерею отак танцює і примовляє... І
кожний раз так само. Хтось стукне у віконце, і він
негайно починає садити лаптями об підлогу. А спробуйте
йому сказати що-небудь. Не чує, неначе заведена дзиґа.
Тільки аж тоді перестати цибати, як звалиш на нари. Та
вже й на нарах лежачи під тобою, дригає бісіянська душа
ногами і кричить:
„Топор, рукавіци,
рукавіци і топор“...
Брус мовчав, ніби не слухаючи земляка, і з нервово
зупиненим поглядом слідкував за кацапом. А той,
пройнятий екстазом, плигав на однім місці, аж скрипіла
підлога і здригали нари, а маленький чубчик підлітав над
кацаповим чолом і куфайка теліпалася на його
невеличкім тілі, ніби хотіла позривати гудзики і розвільнитися.
Слова ж його пісні зачіпали якісь підсвідомі елементи
Брусового єства, які створені розуміти тільки первісні
голоси і звуки, що кличуть до ганьби і до огиди всього
того, що було дороге, але вже зруйноване. У співі була
вимога крові, яка лунає з віку в вік на „красних площа-
дях“ Москви. І чулася у ньому хвала і підтримка „єжо-
вих рукавіц і топора“. Це була побожність перед
брутальністю деспота...
„Топор, рукавіци,
рукавіци і топор...
топор, рукавіци,
рукавіци і топор!..“
І став українець перед танцюристом тай почав
усовіщати:
— Побійся Бога, та ж у лапті треба святити й паску!..
І як їх поб’єш, то як будеш?.. А ти ж, як і всі люди,
вітром не зроблений, і з паскою якось треба між люди...
А як люди не приймуть, то все ж таки тебе прийме лях
у товариство. І ви будете удвох святити у лапті гонор...
Цебто скажену собаку, що рве на всім світі безборонних
людей... яка тепер вам обом править за паску...
478

Але кацап, неначе ніхто до нього й не обзивався,
садив своє „бєг на месьцє", супроводжуючи його
приспівом:
„Топор, рукавіци,
рукавіци і топор"...
Вже з його чола струмками скочувалися краплі поту,
і поширилися під чолом орбіти неначе від переляку, і очі
давали блиск, похожий на колір сірої церати, залитої
якоюсь рідиною. А він все тупав і гецав на місці із своїм
приспівом. І, мабуть би, не витримала ця людська істота
і впала б непритомною на долівку, якби саме в цей час
не залунало від камерних дверей:
— Ану, давай на обід!..
І кацап із свого танцювального місця так і плигнув на
нари по посуд, неначе з воза кіт. А за ним і українець.
Цей вигук штовхнув і Бруса, і він швидше, ніж міг би це
зробити без нього, поліз на нари і ліг, повернувшись
спиною до камери. Він був нервово напружений. Боліла
голова. І мигтіла одна гарячкова думка: для кого цей
танець?.. І хто його скомпанував і для чого?.. І Бруса
охопила тривога за доцільність свого засобу так
рятуватися, як він почав. І почув він від українця:
— І вам є хліб і баланда!..
І Брус, не повертаючись, попрохав:
— Візьміть собі все. Я їсти не буду, бо занедужав.
І не розібрав він того, що відповів йому земляк. І чи
прийняв він подарунок, чи ні. Але добре почув і
розібрав, як із очка загукав чекіст:
— Шелестіян, давай з вєіцамі!..
І бачив Брус, як нагло і пальонно схопився
Шелестіян, і як прожогом вибіг крізь відхилені двері камери у
сіни тюрми...
Ось тобі людино! Хто б ти не була, і яка б ти не
була...Чи багата, чи бідна, чи мудра, чи нерозумна, коли
б’є грізний час небезпеки над тобою, то ти все те, проз
яке проходила у житті виростаючи, оцінюєш тільки тоді,
коли воно тебе зустріне знов, щоб минути. І Брус був
ладен бігти і гукати, щоб вернувся односелець,
Шелестіян. Але дарма!.. Ніхто його не пустить і не зважить на
гукання його душі із далекого принишклого юнацтва,
479

яке нагло збудилося тільки від одного доторку байдужого
випадку. Ні, Брус уже не відпочине від того нещастя, що
стало грізною ніччю і над ним, і над бідною
Батьківщиною!.. До побачення, і бажаю тобі у тому житті, що тобі
ще лишилося, не розминутися з найменшою людською
ласкою так само, як я не міг розминутися з твоєю
долею!..
ГЛАВА ВІСІМНАДЦЯТА
ЧУДЄЄВ.
Олена Антонівна чула, як чекісти з її чоловіком
вийшли і як потупотіли під гору, і чула, як через деякий час
і авто без гудка рушило з місця і поїхало. І весь цей час
не могла стриматися від тужу, що затихав, то знов рвався
з грудей без стриму і без ослаблення. Тільки аж тоді,
коли у кімнаті почула звичайну тишу, що не забуває
приходити і тоді, коли тількищо народжене життя
засинає відпочити, і тоді, коли хтось умирає і його лишають
самого у якомусь місці, Олена Антонівна затихла. І тепер
її увага зупинилася на відчинених дверях з кімнати у
сінці. Якби я не знав про те, як тиша впливає на душу
людини, то я б сказав, що жінки люблять плакати тільки
тоді, коли хтось їх чує, або на них дивиться. І через те,
що я знаю, то я про це далі й не говоритиму... І от,
затихши, самотня жінка схопилася і, надівши виступці,
пішла у сінці, спробувала надвірні двері. І, зітхнувши і
втерши рукою очі, вернулася іти до себе в кімнату тай
побачила, як сиротливо висів на вішакові чоловіків бриль.
І вона його мерщій взяла і перед своїми очима
повернула сюди й туди, і знов зітхнула і з ним разом швиденько
вернулася в кімнату, зачинивши за собою двері. І після
цього, сівши на ліжко і поклавши бриль у себе з правого
боку, почала взуватися з думкою, що треба конче
передати бриль чоловікові. Але як?.. Сьогодні, як і завжди,
без неї в клініці буде сутужно. А комусь іншому
доручити це зробити неможливо. Бо ж хто міг би тепер
зважитися нести бриль свого знайомого в Чека? Вона сама
мусить це зробити. І вона зупинилася ушнуровувати
дру480

гий черевик і, не випускаючи з рук шнурівок, підвела
голову раптовою думкою: зайти до Сергія Чудєєва, який
має в лікарні на місяць відпустки і вже два тижні сидить
дома, і треба його попрохати, щоб сьогодні попрацював
у клініці за неї... І вже з полегшенням юна дошнурувала
на ногах взуття.
Надворі світився ранок тією годиною, що позначає
небо перед самісіньким сходом сонця. І Олена Антонівна
була споготовлена іти до Чудєєва навіть цієї пори. І чи
буде він сам дома, чи ще з кимсь, але принаймні юна
його застане ще на помешканні. Бо ж так не може бути,
щоб чоловік був без бриля. Таке явище їй завжди
нагадувало неохайність у всіх можливих формах і
диспропорцію буття між безсиллям жити, яке завжди похоже на
неза кінчені картини талановитих творців. Через те юна
не могла зносити ні сучасної моралі, ні сучасного
мистецтва, бо і те, і те були каліки, що люди не могли ні
додумати, ні доробити у ці прокляті часи... І бриль треба
неодмінно передати.
І ще сонце не сходило над першим колом земних
обріїв, і ще київські вулиці були порожні і від пішоходів,
і від авто, а вже Олена Антонівна на Безаківській вулиці,
на третьому поверсі дзвонила до Чудєєва. У неї під лівою
пахюю була знайома нам течка з лікарським халатом і
стетоскопом і в цій же руці юна тримала чоловіків бриль,
а правою рукою з певними перервами енергійно
дзвонила. Аж ось за дверима почулися кроки. Ще мить, і юна
напружилася і споготовилася. У неї серце стукало
назустріч. Вона відступила трошки вбік. І двері глухо зарипіли
і потяглися з шипінням у кімнату, і Чудєєв у брунатній
піжамі і в чорнім халаті виглянув у сіни. Олена
Антонівна його привітала:
— Доброго ранку...
— Це ви?..
І він здивовано і вражено занімів. А потім похопився:
— Заходьте, будь ласка, заходьте... Боже мій, яка
несподіванка! Ідіть просто у другу кімнату... Тут можна
тільки скинути пальто...
Заговорив він, уже зачинивши двері. Але юна, ставши
ніякою перед другими дверима, запевнила його:
481

— Вибачте мені, я роздягатися не буду... Я на
хвилинку тільки...
Перша кімната, видно, служила і за кухню, і за сіни,
бо з правого боку під вікном стояв стіл і на ньому
примус, тарілки, сковорода і на сковороді лежала немита
ложка, жовтіючи присохлим яйцем. У цій кімнаті пахло
вогкістю і злежаними непраними сорочками, хоч їх ніде
й не видно було. Правда, затінки і переходи по темних
сінях угору, і ранкове світло у кімнаті давали для ока
непевність вражінь від дійсности і непевність у пахощах
від неї. І ні один ранок ні в чому для Олени Антонівни
не мав постійности для будування в душі цілої картини.
Бо щохвилини світло ранку переходило в день і
проектувало не те, що з’являлося для зору у наступну хвилину.
Все це миттю промайнуло для неї тільки першим вра-
жеіпіям.
У другій кімнаті просто дверей стояло під стіною не-
застелене ліжко з подушкою, яка мала наволочку з
далеко темнішим кольором біллю, ніж мали простирадла. А
сіра ковдра, лежачи навскоси через усе ліжко, і одним
кінцем торкаючися стіни, а другим кінцем лежачи долі
перед ліжком, дуже невигідно відтіняла всю постіль
собою. А з правого боку, зараз при вході в кімнату, стояв
диван, заступаючи стіну від дверей до вікна. І на його
бічнім перенчаті, коло вікна, висіла газета
„Пролетарська Правда". А між диваном і ліжком, перед вікном
стояв стіл з купою книжок. І Чудєєв, знявши газету і
поклавши її на стіл, запропонував:
— Сідайте та кажіть, що це вас до мене так нежданно
та негадано занесло.
І вона сіла край дивана, умостивши на своїх колінах
течку і на ній чоловіків бриль. Чудєєв сів теж, але перед
столом на стільці, на спинці якого висів чорний піджак
і з-під його виднілися кінцями штани такого самого
кольору. Вікно з підкоченою шторою догори показувало
на сході ранкову рожевість, похожу на пелюстку
величезної троянди, від якої відірвалася вітром і прилипла до
небесного склепіння. Кольори ще заобрійного ранку
тримали в своїм світлі і пані Щоголову. І вона, бувши
ніжнорожевою від власного ніяковіння, ще милішою
ви482

давалася від уваги небесної рожевости. Її берет, трошки
перехилений на лівий бік, дозволяв важким та чорним
пасмам кіс темними дугами нависати на праве вухо і на
праву щоку з мінливою ямочкою, що то зникала, то
з’являлася при розмові
Олена Антонівна, хоч і їй було більше, як двадцять
років, мала вигляд на вісімнадцятилітню дівчину. І Чудє-
єв з великою приємністю дивився то на неї всю, то
тільки на бриль. І, ніяковіючи і боліючи, що мусить
говорити про своє горе, яке в кожної людини шукає того
таємного закутку в душі, що і любов, почала молода
жінка:
— Сергію Івановичу, я прийшла до вас так рано, щоб
захватати вас дома... І ви мені вибачте... Мого чоловіка
цю ніч забрала Чека... І так нагло, що він, мабуть, багато
дечого забув узяти з собою того, що потрібно. Бо ось він
забув і бриля надіти. І я прохаю вас, попрацюйте
сьогодні за мене у клініці, а я піду у Чеку, може доб’юся
дізнатися, що таке, тай бриль передам...
І на лиці у Чудєєва зник вираз захоплення та уваги, і
він вільну вистать свою на стільці зібгав у якусь овіяну
сірістю та холодом нерухому брилу, а лице стяглося у
машкару, під якою могло бути все: і щирість, і брехня, і
запобігання перед катом, і захоплення благородною
справою. І він сказав діловито:
— Я попрацюю за вас цей день, тільки прохаю вас
нікому не говорити за нашу сьогоднішню спілку. Бо хто
його знає, у віщо може перейти легенький усміх
нинішнього ранку — чи у регіт, чи у божевільний рев...
— Чого ви так говорите, Сергію Івановичу? Невже ви
вважаєте, що ми, українці, одно перед другим не варті
нічого, хоч би й за те, на що ми спроможні?..
Спиталася вона так, неначе рятуючи ту ситуацію, що
може виникнути взавтра. А він, гірко усміхнувшись,
відповів з болем у голосі:
— Е-е-е, я бачу, що нічого ви не знаєте. Я приїхав
учора ввечері з села. Я й геть то не жив під час своєї
відпустки у Києві. І ви думаєте, чого я покинув рідні та
зелені пенати?.. У селі знаєте, що зараз робиться?.. На
Полтавщині провадяться масові арешти... Може це
ро483

биться й по всій Україні... Забирають попів-автокефаліс-
тів, колишніх кооператорів, учителів і всіх тих селян, що
приймали активну участь в українській революції... Це
значить ув’язнюють добру половину нації. І авта
гуркотять і ревуть щоночі. І щоночі чуєте у загальнім
напруженні то там, то там нагріті розпеченою тривогою
постріли... І на ранок не хватає в кожному селі ще і ще
душ п’ятдесят, і знаходять коло сільрад по кілька душ
убитими... І вже наповнилися усі повітові тюрми до того,
що масовиків-селян тримають у загородах при тюрмах...
І разом з цим, кажуть, вантажать арештованих у товарні
поїзди і везуть просто без суда десь в Росію. А чекістські
загони ходять по селах, як роз’юшені вовки по тих
полях, де тисячі трупів лягло від якоїсь грандіозної різні...
Я гадаю, що, мабуть, почалося те саме і в городах, і тут,
у Києві... Бо чого б могли арештувати вашого чоловіка?..
— їй-богу, не знаю...
Була наївна і майже дитячим голосом сказала
відповідь.
— Ну, бійтеся Бога, як, можна так казати — „he
знаю“... Адже ж ваш чоловік був письменником та ще й
талановитим, та ще й українцем. Значить, перед „Єді-
ною Нєдєлімою" він не був чистий... І через те з цих
прикладів, що я дав, хіба не можна зробити висновків,
завіщо вашого чоловіка арештували?..
— Я думаю, що не можна... Він уже цілий рік нічого
не пише, бо нервово дуже недужий і вже не письменник.
І безпідставний оцей арепгг є для нього удар такої сили,
після якого він уже не встане до віку...
І все обличчя молодої жінки звела судома зусилля,
щоб не дати вибухнути плачу. Тільки груди важко
задихали і погляд ухопився за підлогу, щоб не підхопили
збурені почуття і не змішали своїм рухом і стрим, і
думку, і гожість.
— Для вас і для мене діло не міняється від того, що
ви не можете догадуватися, завіщо арештували вашого
чоловіка, бо його арештували під загальну повінь
арештів... Беруть, везуть, нищать господарства, обертаючи в
руїну всю нашу Батьківщину. Значить про одну людину
не можна говорити, де весь нарід відданий лютій та
484

кровожерній силі на винищування. А треба з’ясувати, що
ж воно на наших очах робиться? Чи це іде планове
викорчовування цілого племені, чи це тільки наше
покоління віддане на погибель?..
— А потім що?..
— Питаєте, що? Нічого. Треба розумній людині знати,
де прірва, а де чиста дорога. І треба, якщо ця людина не
втратила інстинкту до життя, щоб пішла утоптаною
дорогою, а не ринула манівцями у провалля, яке їй
навмисне наблизили...
І Олена Антонівна уважно подивляла йому в обличчя,
думаючи, чи це він злякався та замітає сліди балачки, чи
утомився і хоче самому лишитися. Коли ж ні. Обличчя в
його, хоч і без життя, так зате очі почали кидатися
нервово на боки, неначе шукаючи того місця, де недавно
юни трималися міцніше, і з якого тепер їх щось вибило,
і їм зараз дуже ніколи, щоб стрічатися з іншими очима.
І в неї кинулася думка: а що як він так само
відпекається іти і в клініку? Що тоді робити? І юна зважилася.
Нехай показує, що юно за штука сидить під оцим
чорним халатом, у піжамі інтелігента та ще й протрушене
доброю українською моюю? І юна попрохала, не
спускаючи свого погляду з тих очей, що стали себе почувати
неспокійно:
— З’ясуйте. Я не розумію.
— Вам з’ясувати?
І тепер він подивився своїй відвідувачці просто у вічі,
неначе лікар на психічно недужу людину, яка виявила
несподівано розумну думку, але не здійсниму, бо ж
думка, мовляв, вийшла із хворої голови... І після кількох
митей перерви, помітивши, що юна мовчить і жде, він
устав і, дійшовши до протилежної стіни і повернувшися
знов до Олени Антонівни, став кидати слова, неначе
агонізуючи в гарячці:
— Мертві з гробу не вертаються, але мертві найкраще
і найправдивіше накреслюють нам нашу перспективу
прийдешнього... І скільки б часу я вже на світі не жив і
не товкся, як неприкаянний, — але вже не буду таким,
як ви, що дивитеся на світ так само, як і росина з
вишневого листка назустріч світові... Я вже знаю житія,
485

і одним сонечком мене вже не задовольните... І, коли я
не вбиваю себе, то це значить, що я не довіряю
потойбічному світові і хочу ще на цім світі жити... А жити я
можу тепер тільки при тих обставинах, коли буду
слухняним силі, що зараз тримає на долоні всю Україну, яку
туди поклала ще наша Центральна Рада... Вибачте мені
за хвилювання... Коли я ці двоє слів вимовляю чи думаю
ними, то мене починає пробирати нервовий холод...
Чуєте, як у мене зуби цокотять?.. Неначе у дитини, що
змерзла на морозі...
І він замовк, тримаючися обома руками за груди. І
здавалося, що ось-ось зайдеться якимсь невгамовно
болючим кашлем... Чи сухотним, чи може й коюпошом. І
на щелепах м’язи, видуті зусиллям, щоб не розтулити
рот для віддиху, ходили ходором і в тремтінні, і в
здриганні. І видно було, що як тільки послаблював зусиллям
щелепні м’язи, то рот розтулявся і зуби цокотіли. Але
він говорив:
— Бачите, який жах... Всю Україну женуть у тюрми...
і ваш уже чоловік сидить... мій знайомий, а я хочу жити,
і житиму, помагаючи більшовикам те нищити, що їм на
заваді... Я не більшовик, і в партії ніколи не буду, але
буду всім своїм єством їм помагати... Тепер розумієте?..
Почекайте, не хапайтеся від мене тікати. Сидіть, бо я ще
не з’ясував...
І він рішуче підійшов до Олени Антонівни, яка була
раптом підвелася, щоб залишити кімнату, і, взявши її за
плечі, посадив знов на диван. І юна, почуваючи своє
безсилля тут, попрохала його, неначе застогнала:
— Не говоріть мені такого більше, бо не маю снаги
слухати і терпіти безперестанку наругу...
І він, сівши на стілець перед нею і нагнувшись до неї,
почав уже спокійніше, але з таким же настроєм
виказувати сюю рацію. І коли він сідав, то навіть не помітив,
як зачепив свої черевики праюю ногою, з яких один,
крутнувшись на місці, так і лишився. А другий, посхов-
знувшись, опинився в нього перед стільцем, а
шкарпетки простяглися між обома черевиками.
— Тай скажіть мені, як я можу бути іншим, цебто, на
ваш погляд, кращим, знаючи ось таке і з нашої
україн486

ської бувальщини?.. Не з історії, не з літератури, а
іменно з бувальщини... Історію визволення нації люди
роблять з якоюсь совістю, що зв’язана з етикою цілого
свого народу... А бувальщина трапляється тільки із
особами, тільки з п’яницями, тільки з Гоголівськими Ваку-
лами та Солопіями Черевиками... Хоч би яку завгодно їм
прийшлося провадити справу!.. Ви ж не знаєте, що
Україна уже ж була в нас і могутньою, і гарною, і нашою
дорогою Матір’ю. А Центральна Рада з Генеральними
своїми Комітетниками змовившись, віддали її, нашу Матір,
москалям... Керенському за те, що він Центральну Раду
уважав не тією онучою, яку передбачав ще Шевченко:
„Онуча, сміття з помела
його Величества тай годі“...
А тією онучою, яку відірвав від давньої своєї виразки
московський босяк, вилізши із книжок Максима Горько-
го... В 1917 році, весною на позиціях Західного Фронту
було вже цілком більше як двадцять дивізій українського
війська!.. Фронти мовчали. Росіяни не йшли в наступ. А
українці на всім фронтовім протязі організовувалися і
стягалися під рідні прапори на захист своєї
Батьківщини... І вже було більше двадцяти дивізій... Більше як
мільйон озброєних і вишколених наших козаків... І ось
Керенський, який трохи не садив у мордяку нашу
Центральну Раду, звелів їй, щоб вона кинула свої сили у
наступ... І з’їхався другий Всеукраїнський Військовий З’їзд.
А з’їздом порядкував Генеральний Комітет Центральної
Ради... І почали змагатися на з’їзді: чи наступати, чи ні.
Та й став тоді до слова І.Гаврилюк... Я вважаю, що це
був наш Геній, якого вбили наші комітетчики... І.Гаври-
люк тоді на з’їзді гаряче благав не наступати і не кидати
фронту, а зміцнюватися там і українізувати решту наших
вояків, щоб захищати в недалекому прийдешньому рідні
стріхи... Ніхто тоді не передбачав такої потреби, ні
голова Центральної Ради, ні Петлюра, а І.Гаврилюк
передбачав... І тієї промови, що він був тоді виголосив на Другім
Всеукраїнськім Військовім З’їзді, Центральна Рада не
надрукувала, а його самого віддали під суд, і десь його
так прибрали, що і по цей день не чути... А самі кинули
найкращих і найсвідоміших дітей нашої Батьківщини у
487

наступ... боронити Росію... Боронити Корейському
славу... Ви розумієте?.. Молодих організованих козаків,
свідомих, віддали у руки Керенському, а той їх кинув на
винищення, на каліцтво... Так і писали у російських
газетах, що війська пішли у бій по велінню надхненного
вождя Керенського... Тільки не писали, що Центральна
Рада віддала озброєну Україну москалям, неначе
молоденька кріпачка своє дівоцтво рабовласникові.. І,
граючи національний український гімн, з розпущеними
жовто-блакитними прапорами, перев’язаними червоними
биндами, ішли наші полки у бій... У бойню... А москалі
сиділи у шанцях і сміялися услід нашим... Україну
збудили, щоб утопити її у власній крові... Тільки на це й
хватало розуму у тодішніх наших „вождів"... та ідіотів,
що говорили українською мовою... їм наш народ повірив
через те, що вони перші писали українським словом, і
думалося, що у них і розум перший... А вони перед
революцією начиталися російських книжок для того, щоб
вичитане прибрати у нашу мову і вбити нас нею... І гори
трупів навергали, перемішаних з порваними та
закривавленими жовто-блакитними полотнищами та з
поламаними держаками від прапорів. І сотні тисяч калік наробили
із того чудового народного війська, що було. Москалі
тоді навмисне кинули його у криваву костоломню, щоб
знищити Україну, яка прокинулася жити. І розкололи
тоді нашу Батьківщину на більшовиків і на небольшеви-
ків. І наші „вожді" їм у цім ділі помогли!.. У
найстрашніший час для Москви з’явився Керенський і врятував
її... І в дванадцяту годину глупої ночі з’явився був І.Гав-
рилюк, і його Центральна Рада з своїми комітетниками
знищила... І нарід відвернувся від своїх комітетчиків. І
тоді він промовив, що в Генеральному Секретаріаті
сидять генерали, яким нема діла до рядових... І вже після
такого жаху Центральній Раді помагали і сірожупанники,
і синьожупанники, і німці, і Західна Україна, але наш
нарід був зневажений і замордований Центральною
Радою та Керенським, уже не слухав, що балакали
комітетники про Україну... Каліки і не каліки лузали насіння і
говорили:
— Ми вже запетльовані... Уже нам зробили гребельку
через річку та в петельку!..
488

Значить, якби Центральна Рада та Генеральний
Комітет не віддали були озброєної України для наступу Ке-
ренському, то військо наше було б ціле, і тут би й не
смерділо ні німцями, ні більшовиками... І оцього
нещастя ми не мали б, яке і ви переживаєте і зараз уся
Україна... Значить Москва нехай дякує Керенському,
першому катові поруч з Петром Великим, а ми
умираючи, чи хоронячи своїх рідних, чи шукаючи їх по чеках та
по тюрмах згадуймо І.Гаврилюка, що на Другім
Військовім Всеукраїнськім З’їзді у 1917 році скінчив нашу
історію так;
„Коли Генеральний Комітет дасть наказ наступати,
тоді кінець всьому... І упадуть наші жовто-блакитні
прапори, і загине сила наших братів!“...
І голосом таким, яким здаються діти на всю ласку і
силу старших, спиталася бідна жінка:
— То що ж нам робити, коли нас так осиротили?..
— Що?.. Жити, але так, як живуть розумні, а не як
ідіоти. Центральна ж Рада була розумна, а щоб жити
самій, то що вона зробила з нацією? Що?.. Значить коли
більшовики з вас почнуть вимагати допомоги нищити ті
перешкоди, що стоять на їх шляху, то нищіть і живіть...
І зараз москалі у нас на Україні розпочали арешти, от ви
і допомагайте їм!..
І Олена Антонівна раптово встала із свого місця, і
стримано, і рішуче попрохала:
— Не робіть, будь ласка, сьогодні за мене... Я
обійдусь якось і сама.
— Одну хвилинку уваги... Прохаю вас... Адже зараз
такий час, що може мене, або вас не стане до вечора на
цім світі, то вже нехай ми, хоч перед собою, побудемо
правдивими... Я з’ясую...
І стояла пригноблена жінка, дивлячися убік, через
диван до стіни, і ждала, ніби виконуючи обов’язок. І він,
це помітивши, подякував їй. І його слова, повні гіркоти
та темнонесамовитого безвихіддя, почали розмотувати
скалічену думку:
— Скажіть мені, які діла наших земляків і наших
батьків можуть наш дух підтримати під цей апокаліптич-
ний час?.. І з ким ми зважимося про це говорити?.. Ви
489

дивіться, комуна засіла директивами і кривавими жахами
у наших істотах і там поламала на шматочки все, що ми
мали для своєї душі, а шматочки придавила так, що
вони там і не калатнуть... І вселила в нашу волю
певність тільки того, що ми до Страшного Суда будемо у
московській неволі... Навіть діячів Центральної Ради
більшовики зробили ще порожнішими, ніж мішки
пшеничної полови, бо зерно вимолотив ще Керенський. І вони,
почуваючи свою полов’яну порожнечу, почали кидати
закордони та вертатися назад... Ну, скажіть, чого
вернувся голова Центральної Ради із своїм товариством?.. Чого?..
Нехай би підла кров лишалася за границею,-то хоч для
такої мерзоти, як оце я, був би відблиском чогось
українського... чогось похожого на людську давнину!.. А то
вернулися оголені душі тільки тому, що розумні, що
знищивши силу свого народу, хотять розголосом про це
жити і не вмирати!.. Вони ж тепер стали такими, як оце
я, хоч я ще не складав з чекістами ніякої умови, а вони
складали на все, чого Чека від їх забажала, бо інакше їх
би сюди не пустили!.. А за кордоном вони були більші
від мене... Бо туман з пролитої крові козаків наших, їх
затуливши, підвівся був до хмар, а ми, віддалеки
дивлячись, гадали, що то наші діячі такі грандіозні!.. І нам
нічого іншого тепер не лишилося, як тільки те робити,
що роблять наші „герої"... Скотина може обійтися й без
правди, а людині вона дуже потрібна...
І він замовк, блідий і знебулий. Щелепи в нього були
стиснуті і тепер, тільки судома пробігала по напружених
м’язах на скивицях. І він уже стояв збоку, ніби даючи
дорогу. І юна ще з мить стояла у такій вистаті, яку мала
й під час того, як Чудєєв говорив. Вона дивилася на
стіну поверх дивана. У неї під лівою пахюю і ліктем
трималася течка, із якої на обох ріжках витикалися
кінчики халата, і в тій же руці був її чоловіка бриль, який
затуляв її живіт. І це надавало їй милого і сумного
школярського вигляду. І Чудєєв рішив, що юна відвернулася
від його ліжка. І глянув туди й сам. А там ковдра і
простирадла, зібгані разом у одну качалку від подушки
навскоси аж до цього бокового краю ліжка, безневинно
ряботіли смугами сонця, що якраз просвітлювало штору,
490

трохи відкочену від верхньої лутки вниз. Вона аж горіла
сонячними пасмами і, відбиваючи свої гарячі смуги на
ліжку, нагадувала пасма кіс під беретом на правім виску
у Щоголової... Чудєєв відчув у душі свіжість ранку і
радість від присутності у себе в кімнаті оцієї милої
жінки. І з вдячністю нагнувся і взяв праву руку колеги і,
поцілувавши, промовив:
— Я попрацюю за вас, і прийду увечері, і скажу про
свої враження... Щиро вам дякую, що ви мене не
поцуралися і зайшли... І прохаю вас не судити суворо за цей
безлад моєї хати...
А вона у відповідь йому тільки кинула очима, де була
утіха вдячносги і ніби полегшення, і запевнила:
— Я рада, що не помилилася... Дякую щиро...
І швидко вийшла в кухню, а потім і звідти. І коли
сходила східцями до виходу на вулицю, то ні разу не
оглянулася, хоч і почувала, що Чудєєв стоїть на порозі і
дивиться їй услід. І справді, коли вона виходила вже з
будинку, то чула, як у Чудєєва зачинилися хатні двері.
Ранок був такий ясний і сонце таке тепле і добре, що
навіть стіни будинків, на які воно спиралося сяйвом,
страшно відчутимо для погляду виставляли кожну чоти-
рьохкутну цеглину у закоценілих рубцях кальвасу. І про-
рідлі постаті прохожих були незалежно відділені одна від
другої у рухомі індивідуальности. І Олена Антонівна
вмішалася своїми кроками у їх невеличкий хор, і разом з
ними лунко тупала до вулиці Леоігговича.
І ввійшла вона в свою хату. І поклала на застелене
ліжко течку свою, бриль чоловіків і своє пальто. І в
беретці на голові, і з клопотом у виразі обличчя пішла у
кухню. Ліжко, на якім колись спала Гапуся, стояло
порожнє і без матраца. І схвильовано оглянула вона кухню.
Плитки поблискували холодом. І якесь забуте Гапусею
горня в кутку за плитками непривітно маячило на тлі
білих стін. І від тиші відгонило сумом так само, як від
плиток холодом і сажою. І пригадала вона Чудєєву
кімнату, і ще страшнішу невпорядкованість, ніж у цій
кухоньці. І стало їй тяжко жаль тих людей, що Україну
кинули у таку несамовиту та розпачливу безпорадність...
І жаль чоловіка, і жаль Чудєєва, і жаль отих сотень тисяч
491

українських козаків, від яких колись заховали щирий і
єдиний голос всенаціональної перестороги, які через те і
вигибли під жовто-блакитними прапорами за московську
справу. Дарма, що тоді поруч із сонцем і домовини
горіли золотом житія... І Олена Антонівна охляла і не
витримала стояти та й похилилася на стіну, тай затужила. І
її туж лунав на всю спорожнілу квартиру.
А годині о десятій дня вона підходила до Чека на
Володимирській вулиці якраз до того входу, що має
перші двері з правого боку будівлі І тут вартовий її
зупинив:
— Вам куди?
— Мені треба бачити начальника Чека.
— Начальника Чека?
Перепитався вартовий, і уважно й мовчки обдивився
Олену Антонівну. І, мабуть, вона на нього зробила добре
враження, бо він чемно перед нею відчинив двері. А
перед тим, як упускати її всередину, гукнув туди:
— До начальника!.. Сто двадцятий...
І повернувшися до неї, запрохав:
— Заходьте...
І вона увійшла в сіни, і пройшла ще проз одного
вартового, який їй услід промовив:
— Третій поверх...
І на третьому поверсі їй недовго довелося чекати під
дверима на виклик. І як увійшла вона до начальника на
запрошення, то він, кинувши на неї поглядом з-над
свого стола, затримався на ній з увагою трохи довше, ніж
він це взагалі робив, стрічаючи відвідувачів. Тай
дозволив:
— Можете сісти ось на цей стілець.
І показав рукою на крісло, що стояло по цей бік
стола. Вона сіла. А він її доброзичливо підохотив:
— Що за справу маєте?
Це був Борис Мойсейович Сіямський. І вона,
хвилюючись, поклала течку свою на коліна, а на неї чоловіків
бриль і почала викладати свій клопіт:
— Цю ніч арештували мого чоловіка, і він забув
навіть бриль... І я ось його принесла передати, а разом і
трохи харчів...
492

— А як його прізвище? — спитався швидко Сіям-
ський.
— Брус... Іван Овсійович Брус...
І Сіямський, піднісши праву руку так, як це роблять
ті люди, що когось припиняють чи з возом, чи з чимсь
таким, з чим не годиться квапитися, попрохав:
— Візьміть свій стілець і сядьте он коло того вікна. І
сидіть до того часу, аж поки я вас не кликну сюди... Он
там, вище тих дверей.
І вона здивовано оглянулась навколо і, зрозумівши,
що від неї прохають, підібрала течку під лікоть і, взявши
в ту саму руку й бриль, встала і правою рукою потягла
стілець до вікна. І тут сівши, знов поклала все собі на
коліна у такім ладу, як і раніше. А Сіямський, мовчки
прослідкувавши очима за нею і за всіма її рухами і
почекавши, доки вона не заспокоїлася, узяв телефонічну
рурку до вуха і заговорив:
— Покличте, будь ласка, до мене товариша Парцю-
ню... Чуєте?.. Добре, я жду.
І повісив, і уперся очима у свій порожній стіл. Ждати
довго не довелося Двері відчинилися і з’явився справді
Парцюня. І не оглядаючись, і не звертаючи жодної
уваги, як там за ним зачиняться двері, махнув ними з
правої руки, підвівши свою голову питальним знаком до
Сіямського:
— Що, не витримало серце господаря?..
Гукнув він, і підійшовши до стола, простяг через
нього руку до здоровкання. Сіямський, її здавивши у долоні,
неначе неголодний собака придавлює до землі писком
кинутий йому шматок хліба, став говорити, виявляючи
свою невдоволену рацію:
— Ти затримуєш, хоч і знаєш, що генеральна акція,
про яку я тобі раніше натякав, розгорнулася до
кульмінаційної своєї сили. На провінції всі допри і відділи
Чеки переповнені матеріалом, призначеним на
ліквідацію. І в нашій Лук’янівці не то що камери, а й середні
коридори, і двір тюрми аж ворушиться селянським
смородом, торбами, шапками, свитками, постолами, порепа-
ними п’ятами, онучами та немитими та нечесаними
бородами...
493

— Борисе Мойсєйовичу, — перебив йому враз
Парцюня, — не говори гіперболами, бо не здивуєш...
— Що ж, по-твоєму і Совєцька Росія є гіпербола?..
— Скажи мені, чого ти від мене хочеш?..
— Я від тебе хочу, щоб ти пригадав нашу розмову
перед арештом Бруса... Я тобі кажу, що мої
передбачення щодо наших оперативних помешкань виправдались.
Через два дні ми сюди з допру перевеземо всю
арештовану українську інтелігенцію... І будемо тут допомагати
їй, щоб вона собі створила обличчя „борців за свободу4*.
А то просто гидко з ними мати діло. Не вміють навіть
свою очевидну погибель оформити у якусь теорію перед
сторонніми людьми...
— Парка не парь. Я здаюся на всю твою волю... Що
хоч, те й роби з усіма твоїми камерами, тільки мойого
смертника лиши моїй волі...
— А через віщо він у тебе вже смертник?
— Через те, що він цілковито не хоче розуміти тієї
справи, якою я зацікавлений. І психічно, досить
напружено живе уроєними фантомами, що на мене діють, як
можливість інших його злочинів. Він перестав їсти, пити
і відмовляється зі мною говорити. Ну, навіщо йому,
нормальній людині, так себе мучити? Ясно, що хоче з
переляку сховати важніші справи, ніж ті, за які він опинився
у арешті...
— Значить, на твій погляд...
Щось хотів сказати Сіямський, та Парцюня, бувши у
стані розгорнутого клопоту і розгорнутого вияву своєї
постражданої певности, поквапився знов:
— Еге ж.. Значить, на мій погляд, він підходить під
загальні зацікавлення нашої Чеки... І значить те, що
коли він голодування перерве, то матиме „статтю" на
смерть, а коли не перерве, то треба його спровадити у
божевільню на довічне...
— А чого б його не віддати його жінці на її
відповідальність, а не конче садити у божевільню... ніби там
тепер вільніше, ніж у допрах?..
— Ти кажеш таке? Добре...
Підхопив Парцюня,
— Нехай і так... Нехай по-твоєму. В жіночих руках він
494

себе відпустить всього, одійде від зашпарів. І з
домашнього затишку його можна буде вихопити цілим з усім
його злочинним гамузом. І в наших руках тоді він буде
курчам вихопленим шулікою із-під квочки. А шуліка
вихоплених курчат до віку не вертає. І справа з
ізоляціями буде ґрунтовно закінчена...
— Ти завжди фантазуєш. Мене цікавить не те. Я іду
за своїми міркуваннями... Та от, ми його зараз і віддамо
його дружині...
І Парцюня зупинив здивований і повний питання
погляд на обличчі Сіямського. Здавалося, що він навіть
перестав дихати. І нарешті, ніби в чомусь
переконавшися, рішив:
— Ні, зараз його випускати не можливо, бо, на мій
погляд, він тільки мертвий може бути добрим
громадянином, або добрим недужим для наших психіатричних
установ. І то тільки тоді, коли він під нашим наглядом
буде добре закопаний у землю...
— Але ж ти його мусиш звільнити, чи ні?
— Тільки тоді, коли він не припинить свого голоду.
— Через кілька днів?
— Може через тиждень, а може й через два.
І Сіямський устав і, сміючись і простягаючи руку на
знак, що розмова скінчена, вимовив:
— Ну, бувай здоров... Два тижні не хотітиму з тобою
зустрічатися.
І Парцюня, не торкаючись його руки, а тільки
піднісши свою праву руку по-військовому і швидко
повернувшись, пройшов з половину відстані до дверей. Тай
побачив Олену Антонівну. І, видно, її впізнавши, зупинився
напівоберта так, що грудьми став рівнобіжно із стіною, а
з головою, обернутою до Сіямського. І, не знижуючи
піднятої руки, спитався осілим хрипким голосом:
— Змова супроти мене?..
І була відповідь:
— Ні, це я даю завдаток нашого довір’я громадянці,
Олені Брус... Хочу, аби юна стала нашим товаришом у
нашій тяжкій чекістській діяльності.
І Парцюня, не переміняючи вистаті, а тільки
піднісши вище піднесену руку, спитався, і в хрипких словах
відчувалася тривога:
495

— Тільки через два тижні?..
— Тільки через два.
І гуркнули двері, і за дверима почулася, віддаляючись,
швидка хода.
Під час розмови двох чекістів Олена Антонівна
відчувала страшну незручність свого становища. Вона знала,
що недарма її там посадили. Але все це вона забула,
коли розмова обох чекістів зайшла про долю її чоловіка.
І кожне слово кожного тюремщика било у її єство,
мабуть, з такою силою, як колись удари катів ще за
римської давнини, вганяючи цвяхи у ноги і в руки
припинаним до хрестів. І юна сиділа і слухала свої муки. І
тільки аж тоді несамовито схопилася, коли Сіямський
пояснив Парцюні причину її приявности. Але, навіть і
схопившись, юна себе стримала, важко дихаючи, на
власних муках і на муках свого чоловіка... І нарешті
Сіямський їй звелів:
— Візьміть свій стілець та йдіть сюди та доведем діло
до кінця.
І почувши, чи ні про стілець, юна швидко підійшла
без нього до стола й схвильовано попрохала чекіста:
— Дозвольте мені побачити чоловіка. Я знаю, що він
відчуває потребу і в цьому брилі, і в цім пакуночку, де є
трохи їсти... Я знаю, що він ні в чому, ні в чому не
винен... Ні цятиночки!..
І в цьому проханні бриніла така жадоба забути чи
обминути все, що Сіямський говорив з Парцюнею, що
юна була похожа на забутія тієї звірини, що опинивши-
ся в клітці і бачучи крізь грати більшій світ, починає
вгонити крізь них сюю голову назустріч світові., і не
чує, як зриває шкіру на голові, на чолі., і не чує, як уже
печуть рани її мозок. Бо ж поведінка з нею Сіямського і
його слова ображали її і лякали, накресливши таку
перспективу діяльносте, яку юна давно вважає засмердже-
ною, гидкою і негідною найосоружнішої тварі... І
Сіямський змірюючи нахрапним і всерозуміючим поглядом
стурбовану і беззахисну жінку з висоти своєї зневаги
чужого йому племені, кинув назустріч єдиним
сподіванням людини:
— Зараз «і в якім разі вам побачити свого чоловіка не
496

можливо. Але я, ідучи вам назустріч, пропоную стати у
наш відділ Чека лікарем.
І жінка розпачливою луною на його голос
відгукнулася:
— Я є лікар-акушер.
— Це не заважає.
Заспокоїв чекіст:
— Ви будете призначені у жіночий відділ. А відти ми
вас братимемо і в чоловічі відділи на консиліуми. І вам
плататимемо утричі більше, ніж ви одержуєте у Олек-
сандрівській лікарні Між іншим, повідомляю вас, що і
над вашим чоловіком ми призначимо консиліум. І ваша
згода буде рішальною чи і ви будете членом на раді, яка
рішатиме нормальність або божевілля вашого чоловіка. І
визнане божевілля його переведе на вже остаточні
досліди у лікарню для душевно-хворих людей... Рішайте зараз,
бо закінчення вашої візити тут у мене означатиме, що
все вже скінчено і що перегляду моєї пропозиції
допускати не можливо.
І що могЛа казати ця молода і недосвідчена жінка на
таку пропозицію, коли вона весь час, живучи в Києві,
чула розмови, що лікарі ті, що служать в Чека, всі
виконують обов’язки катів різних спрямувань і форм? І вона
знов благально звернулася до чекіста:
— Прохаю вас дуже, дуже... Дозвольте передати йому
оцей бриль... І ось тут трошки їжі...
І Сіямський устав і сказав жорстоко і ніби
погрозливо:
— Через два дні принесіть ці речі, а сьогодні
неможливо нічого йому передати. Ці ж два дні ви мусите
пробути в себе дома і не виходити нікуди з хати... І в
сюю лікарню не йдіть. А порушите мій наказ, ви будете
арештовані... Не схотіли сьогодні говорити про своє
співробітництво з нами, то завтра говоритимуть інші. До
побачення...
І Олена Антонівна з чоловіковим брилем і з течкою
під пахюю почала виходити без прощання і без допоба-
чення з чекістом, і чула, як він гукав у телефон:
— Пропустіть товаришку Щоголову. Вона з течкою і з
чоловічим брилем...

ГЛАВА ДЕВ’ЯТНАДЦЯТА
ХОЧ МОСКВІ СЛУЖИ, А ХОЧ В ЗЕМЛІ
ЛЕЖИ.
Олена Антонівна ішла із Чека, неначе зварена. Для
неї і день не день був, і вулична метушня була для неї не
ближча, ніж небесні хмарки, що пролітали над містом.
Вона уже ні про що не могла й думати, окрім раз
усвідомлених розумінь жахливих явищ життя і окрім раз
відчутих картин цього самого життя. Не прийняли у
Чека бриля — значить щось погано. Уже ж не раз бувало
з її знайомими, для яких повернення річей із тюрми, або
не прийняття їх у тюрму для арештованих, означало
смерть їх. А пропонування, щоб вона служила Чека, була
така можливість, про яку юна не могла реально й
думати ні при яких обставинах. Ну, що ж юна чула про те,
що і той і та вже чекісти. Або про те, що той і та
служать у Чека для консультацій смертей арештантів і
для стверджень про нормальність чи ненормальність
засуджених на смерть — та юна не могла допустити, щоб
таке і з нею трапилося, - бо це було б поза всякими
нормами її тями про добро і зло. І ось вона вже під
домашнім арештом. А завіщо? Звичайно, за те, що чула
чекістську розмову... І звичайно вони їй цього не
забудуть ніколи, поки юна ще на юлі, або не співробітничає-
з ними. Значить треба тікати... Забрати еюю одежу і
гнатися чимдуж до товаришки — туди, куди вона вже
простелила стежку й Гапусі.
І поки дійшла до своєї хати, то отакі настрої і думки
кілька разів оббігали коло її свідомости. І останнє
вирішення її опанувало нею всією і обернуло у нервову
гарячку, від якої аж пробігав холодний струс. І тільки на
східцях свого помешкання юна трохи отямилася і
побачила, що день ясний, ласкавий і привітний, бо від
східців дверей і від ручки дверної юна обличчям почула
весняне тепле повітря. А на самій ручці, зафарбованій у
чорне, сидів жовтий метелик з чорними крапельками на
крильцях. Тількшцо юна простягла руку з ключем
відкривати двері, то метелик злетів.
498

І пригадала вона дуже давню весну, коли німці
прийшли перший раз на Україну. Тоді батьки її ще були живі
і жили на селі І проти німців вибухали повстання як не
там, то там. І після кожного такого повстання проїздили
кінні німецькі загони через їхнє село. І кожний
вершник, крім усякої іншої зброї, ще й мав довгого списа з
жовто-чорним прапорцем. І тоді школярі, з якими вона
й сама ходила до школи, казали, що то на тих прапорцях
написано: „Смерть Україні!" Згадка пройняла гострим
болем її душу і вона, зачинивши за собою двері і
ввійшовши у свою хату, зупинилася коло порога і мимохіть
глянула навколо, неначе зайшла в чужу. Було порожньо
і сиротливо, і не було кого ящати, крім Чудєєва. І
хвилювання почало підступати до горла і разом з ним
виникли слова й І.Гаврилюка: „Коли ми кинемо у наступ
за вимогами Керенського свої війська, то впадуть наші
жовто-блакитні прапори і пропаде сила наших братів"...
І поклала Олена Антонівна на стіл чоловіків бриль і,
пригасиш до серця обома руками свою течку і дивлячись
на бриль, заголосила на всю кімнату... І враз раптово і
напружено затихла... Вона прислухалася. Мить, одна, друга.
Тиша. І вона хутко поклала коло бриля і течку і хотіла
іти до дверей тай зупинилася від рішучого і вже
затяжного стукоту в заперті двері. І чекала, доки стукіт не
зупинився. А потім, охоплена наглою тривогою, помалу
почала йти до дверей, неначе її підошви прилипали до
підлоги, залитої дуже густою смолою. І спитала вона
коло дверей, не торкаючи їх руками:
— Хто там?
І почулося знадвору:
— А, це хазяйка?.. Відчиніть, будь ласка, я до вас.
Голос був чоловічий і вже їй десь знайомий. І вона
відчинила двері, і вихилилася через поріг надвір, трима-
ючися лівою рукою за одвірок. Перед нею стояв
щупленький товариш у синім смуглястім костюмі і без
картуза. Він чемно їй поклонився, і взявся правою рукою за
двері, щоб уходити в хату. Олена Антонівна спочатку не
могла його впізнати. Але коли він промовив:
— Я до вас не більше, як на десять хвилин...
І потяг її за двері, хазяйка впізнала Парцюню, і
див499

но-охляло стала при стіні, мовчки пропускаючи проз
себе його в хату. Для бідної молодої жінки несподіванка
була страшніша від тих марищ, які може уявити собі
мала самотня дитина в хаті, коли вже смерклося надворі
і вона не знає, як засвітити.
А причина приходу Парцюні була та, що він був
чекіст, і так, як і всі вони, і він був підозрілий до всього.
І через те, коли Парцюня після розмови у кімнаті Сіям-
ського углядів за спиною у себе Щоголову, він рішив,
що справа Брусова повернулася гостряком до нього,
Парцюні. І він рішив за всяку ціну довідатися точніше, в чім
справа. І, прослідкувавши Щоголову від Гепеви аж до
хати, він ще трошки пройшовся вниз по вулиці Леонто-
вича, а потім вернувшись застукав у двері Йому справа
малювалася такою небезпечною, що в його душі була
звага іти на все, аби тільки ліквідувати напад ззаді. І оце
зараз він, стоячи спиною до стола і приємно посміха-
ючися до хазяйки, яка зніяковіло вводила просто його в
кімнату, запитався:
— Де мені дозволите сісти?.. Бо я цілу ніч був
заклопотаний і не хочеться витрачати енергії до повної
знемоги...
Олена Антонівна швидко взяла коло вікна стілець і
присунула його до стола і попрохала:
— Прохаю, сідайте...
І він сів, і почав чекати, поки устаткується хазяйка.
І коли юна обійшла стіл і сіла на ліжку супроти
чоловічого бриля, він почав голосом, у якому силкувався
виявити сюю провину за турботи і разом з цим тримаючи
вибачливу усмішку на обличчі:
— Я оце прийшов у вашій справі, яку ви розв’язували
із заступником начальника Гепеви, з товаришем Сіям-
ським... Що, як ви думаєте з приводу неї?..
Хазяйка здригнула:
— Яку справу?.. Про чоловіків бриль?
І Парцюня швидко поклав праву ногу на ліву і,
взявшись за верхній загнутий край піджака, з удаваною і
безтурботною вільністю зазначив:
— Я гадаю, що товариш Сіямський про бриль вашого
чоловіка не турбувався б, бо його зараз тисячі голів без
500

брилів турбують... Я прийшов з вами зустрітися у справі,
яку ви обмірковували, не зачіпаючи бриля.
Олена Антонівна здивовано і ніби щось догадуючись...
а потім ніби рішивши, що це у чекістів завжди такий
стиль розмови... трохи похожий на страшну і брудну
містерію, відповіла, не бажаючи себе тяжити якимсь
неприємним дріб’язком:
— Він зі мною розмовляв про посаду лікаря у Гепеві.
І я йому про це нічого не сказала, і вам не скажу, бо
зараз мені тяжко щось певне вирішити. У мене зараз так
багато горя, що я аж занедужала.
— Значить, ви не хочете?..
— Не не хочу, а недужа я.
Висловлена думка своєю настроєвою формою так
промовила, що, здавалося, коли б тиск був простіший і
жорстокіший, то жінка вибухла б всією своєю ненавистю
і всім пережитим за останні дні горем, яке вона почувала
неначе кару за те, що вона не іншої національности. І
Парцюня дуже добре уловив відтінок змісту сказаних
слів і сказав:
— Ви мені так говорите, неначе я не розумію вашого
настрою, що стирчить супроти нас, чекістів, ніби
наїжачений кіт супроти собаки... Це ж той самий настрій,
який був і в мене спочатку до Гепеви, і в студентів, і в
лікарів, і в професорів, і в академіків, і в письменників,
і в педагогів, і в селян, і навіть у робітників... І вони
спочатку крутили, м’ялися і вигиналися, а потім стали
чекістами ще кращими, як ми. Тай справді, що ви за
одна така, що могли б уникнути бути нам допомагачем?..
Не скажете, а я скажу... Ви тому так себе непохитно
тримаєте, що маєте ось цю хатинку і якийсь червінець
платні з кількома кілограмами чорного хліба та місячну
картку. А як ми у вас це візьмемо, а вас потримаємо з
півроку у себе у Чека, у м’яльні, то ви й побачите, що ви
варті тільки нашого ласкавого слова... І як не почуєте
його, то ви зомлієте від власних переживань, думаючи та
догадуючись: „А чого це він на мене глянув так, і чого
не говорив так, як учора"?.. От що, товаришко... Ви не
уникнете нашої опіки, якщо схочете бути на цім шматку
землі, який відгороджений дротом від отого буржуазного
501

світу, якого ви не знаєте... Чесні люди і дужі розумом
зразу упізнають, що на них насуває від нашої
революції... А коли ви отако огинаєтесь, то скажіть, будь ласка,
що мене змусить гадати, що ви чесна і розумна?..
Олена Антонівна мовчала. І Парцюня не говорив,
почуваючи себе цілком забезпеченим. Він добре розумів,
що став на правдиву лінію вимог Сіямського. Він уже
бачив, що супроти його, Парцюні, немає нічого
поважного. А якщо і є, то воно ще в голові помічника
начальника Гепеви і тількшцо почало робити перші кроки
супроти нього, які він уже побачив, і може сміливо і
безпечно їх обминути. І Брусова справа буде ще раз
випробувана з його жінкою. Інша тактика може дати
несподівані можливості. Він був із себе цілком задоволений. І
тепер, замовчавши, ждав, що скаже ця жінка, яка стала
засобом на нього, яку він, Парцюня, може
підпорядкувати так, щоб вона стала порожньою картою, а не
козирною у руках його супротивника. І це він рішив зробити
зараз у цій кімнаті. І справді після невеличкої мовчанки
Щоголова обізвалася стишено і з гідністю:
— Нащо ви ображаєте?.. Ви ж чоловік і дужчий за
мене, і знаєте, що я сама тепер у житті... Ви мусите мені
повірити і в те, що я й хвора... А якщо ви не дочули, то
я ще раз зазначаю, що я недужа, і ви не смієте брати
деяких моїх висловів у повнім обсязі їх семантичного
змісту... Завжди мені не подобалися в житті... і не
подобаються ті люди, що, почуваючи силу над слабшими,
коверзують ними. Я у вашій власті.. Але не душею і не
думкою. От і все...
І знов замовкла, і, витягши хусточку з рукава і
притуливши її до носа і до вуст, закашляла. А Парцюня,
знявши ногу з ноги і трошки нахилившись до столу,
тобто до жінки, голосом обурення і якоїсь притаєности,
яка ніби повинна розумного супротивника коїпіе
зробити якщо не спільника, то принаймні на перший раз
нейтральним, обізвався:
— Ваша мова про образи нічим не краща від всіх
балачок, що ведуть арештовані люди на перших початках
зустрічі з нами... Я не буду прохати у вас вибаченім, бо
не маю різниці між чемністю і брутальністю. А тільки
502

маю різницю між реальним становищем річей і між
уявними річами... Цебто по-вашому між правдою і кривдою.
І на вашу „недугу" я дивлюся як на переляк... Як на
БРАК відваги глянути дійсності у вічі, і як на малу
загрозу з нашого боку, яку легко можна якось
обминути... Ні, не обминете і не втечете нікуди, бо ви нам
потрібні. Ви здібний молодий лікар та ще й гарні самі...
І ми все знаємо... Знаємо і наміри таких недужих, як
ви... Думаєте, я не думав над тим, що ви кудись діли
Гапусю? Думав і діяв. І тепер знаю, де вона живе і де
працює. І якщо ми її не арештували, то тільки через те,
що вона нам зараз не потрібна. Нехай живе... А ось ви
нам потрібні, і ми вас на першім кроці до втечі вхопимо
і поставимо перед собою, щоб ви „добровільно" стали
нашим товаришем... Ну, що, як воно вам здається ваша
недуга?.. Га?..
І тепер мовчки став дивитися уважно і напружено. І,
помітив, що юна перевела свої очі на чоловіків бриль.
Парцюня знав добре, що бриль для неї є горе і моральна
сила. І через те почав розкривати їй її безнадійне
становище... Почав роззброювати її психічно до тих меж, до
яких було зараз тут досяжно:
— Я вже тим людим, які чим-небудь страждають, не
можу співчувати. І це є добре, ніяк не зле. Мене навчило
життя боротьби за себе на цій землі.. — І він тогпіув
праюю ногою... — І те, що ви дивитеся скорботно на
бриль свого чоловіка, мене не зворушує... Бо брилі
живих людей і потрібних життю людей завжди з ними і на
їх головах. А ось цей бриль лежить тут і жде голови, а
голови немає. Один день немає, два дні немає. І може
ця голова трапиться для цього бриля через два дні або й
через два роки. Але в нашій чекістській практиці, коли
одежі не приймають для ув’язненого, то його немає у
данім місці, він у другім. Або взагалі його немає серед
живих. Якір летить з корабля на дно морське разом з
ланцюгом. І як назад витягають ланцюг, а якоря немає,
то його й не лізуть шукати, а чіпляють до ланцюга
новий. Так і з вашим брилем і з вашим чоловіком. Чека
це безодня. У неї падають на те, щоб не вертатися. І ваш
чоловік, якщо повернеться, то він буде вже чекіст.
Інак503

ше його не випустять на волю. Значить, він уже умер,
таким, як він був колись вашим чоловіком. І ви так само
можете врятуватися від нас, заподіявши собі смерть. Цебто
справді себе вбить, або стати чекістом. І перший
випадок, і другий означає смерть тієї людини, що жила
давньою мораллю... Або... Вийдіть заміж за чекіста, і ви не
будете чекісткою, а тільки ваш чоловік. Ви матимете два
обов’язки: спати з чоловіком і уміти співчувати чекістським
геройським подвигам. І все. Хочете, то чоловіком таким
я вам стану. Я зможу захистити вас від чекістських справ
успішніше, ніж хтось інший. І відведу від себе і від своєї
дружини всі підгляди і підозри, бо я між чекістами най-
талановитіший. Так от, я зголошуюся. Думайте, а я
взавтра зайду до вас по відповідь... Мовчите? Коли так, то ви
з іншим заговорите. Але тоді я пропав, бо деякі думки я
сказав дуже вільно. Це про урятування вас від чекістських
справ. Я ризикую, але іду відверто до мети так, як це
робить кожний чекіст. Удався хід — добре. Не удався —
лети в безодню. І ви не гадаєте, що ті з нас, які ідуть на
розстріл, стали контрреволюціонерами. Ні, ні, ні. То вони
зробили неудачний чекістський хід і спотикнулися і
ринули сторч смерті в пащеку. — Тут він передихнув і
закінчив:
— А ви нам, чекістам, потрібні... Особливо мені і
Сіямському... Та, повірте, що ви мені потрібніші...
І, провівши правою рукою по обличчі, він зітхнув і
замовк. Він був заспокоєний, але цього не можна було
сказати про Олену Антонівну. Останні чекістові
пояснення їй дуже конкретно показали її власні настрої
останніх років життя. Вона і сама відчула свою
приреченість московській політиці, але ці відчуття не мали
образу, а Парцюня їм дав конкретне оформлення. І кожне
слово, яке він говорив, у її душі відбивало якийсь
шматочок образу її духу так, як ото кулі б’ють у біль стіни і
кожним ударом щось відколупують, яке падає униз, аби
уже ніколи не пристати до першого свойого місця. Вона
знесилювалася і знесилювалася. Бо знала, що не має
сили його ні вигнати з хати, ні проханням його вирядити
з неї. Через те мусіла слухати свого бесідника,
підставлена без найменшого захисту під удари його слів. Якби
504

вона хоч мала якусь моральну силу від українського
недавно минулого, а то ні Воно для неї було з двох
ворогуючих частин. Народ і його провідники. Народ із своїм
життям завжди був незрозумілий і чужий своїм
провідникам А події національного відродження, яких
кульмінацією був другий Всеукраїнський Військовий З’їзд, яким
віддали Петлюра і Грушевський Ке^нському відроджену
Україну, став чорним небом, на якому Парцюня засвітив
свої зловісні зорі. І те, що .він натякав про смерть її
чоловіка, бриніло правдою, яка її змусила тепер
схвильовано спитатися:
— Ви мого чоловіка арештували... Що ж ви йому
зробили, що дозволяєте собі з приводу його
висловлювати такі страшні натяки?..
І він здивовано витріщив на неї очі і, ніби трохи
повагавшись, відповів:
— Не скажу.
— Чого?
А Парцюня, показуючи пальцем на бриль, спитався:
— Це ж ви його сьогодні приносили до Сіямського?..
— Так, я з ним там була.
— Ну, от, — сказав упевнено Парцюня, — вам бриль
і скаже про вашого чоловіка... Спитайте його.
І збита цими словами геть із усіх своїх свідомих і
підсвідомих наставлень, які пхнули її на розмову, Олена
Антонівна промовила так, неначе взяла на себе
непотрібну, нерозумну і страшно заплутану і тяжку вину:
—Я вас не розумію...
А Парцюня... О, він прекрасно зрозумів тепер оголену
розпуку Олени Антонівни... І прекрасно зрозумів, чого
варті її слова „я вас не розумію". І через те до всього
цього сказаного ще й додав зневажливо:
— їй-богу, ви зараз такі, як тисяча тисяч української
інтелігенції, яка відвертається від окресів усієї
комуністичної дійсності і хапається за маленьку реальність того
життя, до якого є вже звичка... І то тільки для того, щоб
продовжити самообман... Щоб довше не бачити нас,
комуністів... Жалюгідні люди і жалюгідна тактика!.. Ну,
скажіть, що вам Сіямський сказав, як ви були?..
— Він сказав, щоб я принесла бриль через два дні, і
тоді він передасть його чоловікові..
505

І від її відповіді у Парцюні мигнув на обличчі усміх,
і він пояснив:
— Старе життя у своїй гіршій частині завжди
шанувало слово „обітниця", бо старому світові не ходило про
реальний сенс речей, а про уявний... Старий світ опирав
свою головну силу на уроєні віками фантоми: рай,
пекло, тощо... І через те „добро", одна з найголовніших
містерій старого життя, так само недосяжне, як і рай,
ставало ідеалом і метою. І всі оті Гюги, Дікенси,
Сковороди, То леті і Хрести завжди були коло обітниць
вартовими, щоб жила „надія" коло ними сказаних слів,
неначе казка в головах дітей.
Казка гарна річ, але хліба слухачеві не дасть. І ми
тепер тільки те робимо, що в обсязі наших реальних
можливостей у цім житті і на цій землі. Вроду, красоти
ми відкидаємо, бо вони не корисні. Надія теж краса. І
хто її плекає, той шахрай. І от через те, коли вам
Сіямський сказав, що візьме для передачі бриль для вашого
чоловіка, то це він так само вас поставив перед вашим
же бажанням, якби сказав прийти до нього через п’ятсот
тисяч років... Бо комуністи бачать, що треба робити, а
що ні. Як треба, то цієї ж миті юни роблять і не
відкладають ані на цятинку часу. А коли юни відклали на
день, то це юни відклали на тисячу років... На
нездійснимість...
Ах, та що говорити?.. Кожна сліпа, глуха й дурна
людина уже переконалася, що із всього того, що наші
установи обіцяють, нічогісінько не діється, бо юни не
для підтримки ілюзій, а для реальних можливостей. Вони
для того, щоб брати податки і зміцнювати комуну тут і
за границею, а не для підтримки слова „добро" для
якихось там невідомих... Це ви мусите знати, як
майбутній чекіст, аби не стукати чолом у двері, які треба
просто розвалити... От що... Поставте сумнів до призначеного
терміну моїм товаришом, і ви наблизитесь на якусь цаль
до дійсносте...
І він устав і обминув стіл, і підійшов до Олени
Антонівни, простяг руку на прощання... І юна встала, але
обидві свої руки трошки відвела назад і вимовила
твердим і сумним голосом:
506

— Я вам руки не подам. Ваш світ страшний. І моя
маленька самота із старими богами, такими, як Христос,
Гюґо, Дікенс, мені миліші, мабуть, і за все моє бідне і
безборонне жигтя!.. Бувайте здорові...
І Парцюня хрипко промовив:
— Значить, я зробив неудачний хід... Значить, ви
пропали...
— А не ви?..
— Ні. Але вам утікати від нас можна тільки на той
світ... І через те я до вас узавтра ще раз прийду, і може...
про одруження з вами закінчимо справу, а не про
загибель людици... До побачення!
І він швидко пішов із хати. А Олена Антонівна стояла
у такій вистаті, в якій він її покинув. І аж тоді тільки,
коли вона почула, що Парцюнині кроки прогомоніли
проз її хату, швиденько вдяглася і, не беручи своєї теч-
ки, майже вибігла з кімнати. І надворі перед дверима
оглянулася на всі боки і, не помітивши нічого
підозрілого, справилася по вулиці Леонтовича в яр. А далі,
перейшла вздовж Піроговську і впоперек Шевченків бульвар
тай зайшла у клініку Образцова. І тут перед аптекою на
тій полиці, на яку виставляють ліки, написала рецепт,
що являв собою якусь незрозумілу латинську формулу, і
подала його у віконце. Аптекарша знайшла манісіньку
пачечку, обгорнула її синеньким папером і видала
лікарці Щоголовій. Та подякувала і схвильовано крізь
віконечко стиснула аптекарці руку. Вийшовши надвір,
Олена Антонівна знов оглянулася тай побачила на
супротивнім боці, трохи праворуч клініки, молодого чоловіка у
червоноармійському одязі. Він дивився в її бік. І
здавалося Щоголовій, що він, як тільки її помітив, то зараз
же й рушив тим слідом, яким Олена Антонівна ішла до
аптеки. Він ішов уперед. І так вони дійшли аж до вулиці
Леонтовича. І тільки аж тут він оглянувся, але все ж
таки не зупиняючися крокував далі. Олена Антонівна
споготовилася до авантюри. Коли ні. Червоноармієць
минув її помешкання і, дійшовши до кінця вулиці
Леонтовича на межу Великої Підвальної, зупинився. Коло
нього зараз же стала якась жінка, і вони вдвох почали
спостерігати Щоголову. Лікарка вскочила в своє
помеш507

кання. І в хаті не роздягаючись поспішила до вікна
подивитися, чи спостерігачі й досі стоять?.. Але їх уже
там не було. Для Олени Антонівни не було сумніву, що
ці двоє незнайомих були з Чека по наказу Сіямського.
Значить, у Чека вже все відомо і вона зараз під загрозою
справжнього арешту. Але, якби вона була певна, що з
чоловіком щось... І вона заплакала. Треба з’ясувати все.
Треба діждатись Чудєєва з Олександрівської клініки. Він
хоч і покручений, але в його розмові завжди бренять
щирість і страждання. З його слів завжди дуже легко
уловити правду.. І тоді вже треба щось робити.
І вона роздяглася, почепила своє пальто на старе
місце коло шафи. І почала брати книжки із стола і складати
на купки долі при вікні. І підтягла вгору над столом
лампу. Змела на столі, застелила його цератою,
принісши її з кухні. І тут же, з лівого боку закип’ятила чай, а
примус укрутила до найменшого полум’я тай лишила на
нім чайник, щоб не захолонув. І розкутавши той
пакунок, що носила Брусові, взяла шестеро яєць тай поклала
на столі в корзинку. І, нарешті, поставивши один стілець
спереді стола, а другий напроти першого стільця за
столом, поправила ліжко і коло шафи почала переодягатися.
Наділа якісь темні панчохи, що просвітлювалися, крізь
які можна було бачити смугляву і пругку шкіру на ногах.
Наділа жовтенькі черевички, вживані може разів два, а
може й ні разу. І скинула з себе всю білизну і вбралася
у свіженьку і чисту. І нарешті дістала темнорожеву
сукню з коміром і вилогами, обведеними білим аж синім
шовком, які, дійшовши найнижчого кутика декольте,
виходили поза сукнею вільними та довгими кінцями. І ось,
Олена Антонівна, надівши сукню, з кінців обводів
зав’язала на грудях чепурний та пишний бант. А вже, як
поправила на голові коси за допомогою кишенькового
дзеркальця, то відійшла до столу, сіла на чоловіковім
місці і почала ждати Чудєєва.
Уже було в кімнаті темно. Уже надворі де-не-де на
вулицях ліхтарі позначали своїм сяйвом лякливі тіні
будинків, які таємно кружляли навколо споруд і під час
вітру, і під час тиші... і вночі, і вдень. А вона коло стола
свого чоловіка сиділа непорушно і ждала. І був стукіт. І
508

відчинила вона, і впустила свого колегу, і засвітила в
кімнаті. І попрохала до столу. Він роздівся коло шафи та
й сів. І зненацька побачивши Брусів бриль на ліжку,
звільна спитався:
— Що, ви не ходили до чоловіка?
— Чого ж би це?.. Ходила.
— Але ж бриль...
Олена Антонівна схаменулася і вигукнула:
— Боже, яка ж я!.. Посадила вас призволятися
вечерею, а шклянок ні однієї немає на столі...
І побігла в кухню, принесла, поставила, налила і
попрохала:
— їжте... Ось яйця. Хліб... Все, що на столі, воно
призначене на вечерю... Для вас.
Але Чудєєв не дивився на страви, а дивився на
господиню. Його вражало те, що юна мала незвичний вигляд,
а він не розумів чого. І не зважаючи, як розв’язати
незвичайність своїх вражень, він знов спитався:
— А справді, що це таке?.. Що бриль не там, де
треба?
— Ви таки своєї, Сергію Івановичу!.. Ви боїтеся, щоб
я вас не обдурила?.. А це ж однаково, що виявити
бажання, аби не було на світі жінок... Бо що ж то за жінка,
коли юна не хитрує?..
А потім зниженим голосом скарги прогомоніла:
— Бриль не прийняли. Мені сказали принести його
через два дні. А ці два дні я мушу лежати у себе в ліжку,
і не виходити ані на крок ніде з хати... Я маю домашній
арешт...
А потім знов тим самим голосом, яким говорила
спершу, спиталася:
— Ну, правдивий чоловіче, скажіть мені, чи треба
нести бриль, чи ні?.. Чи мій чоловік живий, чи ні?
— Та чи ж ви були сьогодні у Чеці?..
— Та ж чуєте, дорогий приятелю, що я маю два дні
домашнього арешту. Хто ж би мені його дав? Не ви ж і
не директор лікарні., тільки Чека...
І юна йому розказала чисто все. І про Сіямського, і
про розмову двох чекістів, і про Парцюнину візиту. Під
час її розмови Чудєєв сидів і жадібно слухав, не торка-
ючися їжі. І нарешті відповів:
509

— Вони вашого чоловіка вбили. А як ще ні, то
швидко вб’ють... Справа ясна. А те, що вони вам пропонували
служити разом з ними, на мій погляд, дуже добре. Наш
час освячує тільки існування на цім світі. Він не хоче
бачити тієї ціни, яку люди платять за це існування. І що
ж, ви думаєте бути чекістським лікарем?.. Думаєте бути
сучасним катом?
І Олена Антонівна, усміхаючись і дивлячись на нього
ірайливим поглядом, недбало і вдоволено відповіла:
— Буду... Ви мій перший учитель. Ви навчили мене
бути розумною... І я хочу вам віддячити... Я хочу вас
узяти собі першим коханцем. Мене кликано бути
чекісткою... І я дуже добре знаю, що таке запрошення не
значить, що я маю хист до катівського діла. А значить,
що я сподобалася тим, які мене бачили... Вони хотять
мене коло себе: чи це буде в ліжку, чи це буде над
трупом свіжо закатованого... Ну, Сергію Івановичу, який
із вас мужчина?.. Будете першим?..
І Чудєєв оглянувся, швидко встав, підійшов до вікна і
затяг його шторою. А потім знов сівши на своє місце,
став відповідати, переборюючи на своїм обличчі сміх:
— Ви сказали, що будете служити у Чеці, і я вам
кажу, що я буду першим вашим полюбовником... Якби
ви мені сказали інакше... Що не хочете служити там, то
я взавтра до вас і не здоровкався б... Розум — значить
убити мільйони, а самому жити на кістках убитих. Убити
Україну і жити славою її смерти... Ось наша доля, мила
Олено Антонівна... А тепер я почну з полегшенням
вечеряти, а ви мені кажіть: чи почнем із сьогоднішнього
вечора, чи з завтрашнього?.. Як на мене, то я б уже
сьогодні вас хотів би цілувати в ліжку...
Він пив чай і жадібно їв хліб. А хазяйка, пустивши
проз вуха його зальотницьку згоду, стала припрошувати:
— Сергію Івановичу... їжте Яйця... Я їх носила
чоловікові, і їх не прийняли від мене. Мій чоловік моїми
прийдешніми полюбовниками, які будуть після вас,
приречений на смерть, „справа ясна“, як ви кажете... Тільки
я ще не розберу: що ж я буду таке взагалі на цій дорозі
рятунку свого існування?.. Чи тією головачкою, що у нас
у клініці стоїть перед кабінетом директора, в яку кожен
510

може плювати, не думаючи її образити?.. Чи стерв’якою,
яку кожен собака, здибавши в рові, має можливість
наминати, дерти, гризти і тягати по пилу, по гною і по всіх
смердючих просторах?.. Прохаю вас, їжте... їжте... Це я
готувала для чоловіка, а тепер ви будете мій перший
полюбовник, і з’їжте призначене моєму чоловікові... Але
себе я ще сьогодні вам не дам... Прийдіть до мене
взавтра о пів на десяту годину ранку. І ми полагодимо
справу полюбовницгва... Милий і дорогий Сергію Івановичу,
чого ж ви ні в сих ні в тих?.. Невже хочете тікати так
швидко?.. Почекайте, ще хоч хвилин п’ять... Ви
пам’ятаєте сьогоднішній ранок?.. Тоді ви мене не пускали, щоб
договорити. Мотиви у вас були для цього ті, що
котрийсь із нас сьогодні може не дожити до вечора... І у
мене є ті самі причини, тільки я їх затушкувала згодою
служити катом у Чеці... І вам мої причини не такі
болючі, як вам ваші...
Чудєєв устав і мовчки почав шукати чогось по своїх
кишенях. А потім, не> знайшовши і сівши, спитався:
— Чи у вас є аспірин, чи пірамідон?.. Ви хворі
Прийміть, як є, і ляжте в ліжко.
Олена Антонівна, подивившись на нього уважно,
відгукнулася:
— Нема ні того, ні того. А чого ви гадаєте, що я
хвора?
— Хіба не видно, думаєте? У вас же нервові балачки.
І дійсність у вас перемішана з небелицями. Якби ви вже
допевнилися чогось із Чека, то ви б не були арештовані
на оці два Дні... Тут щось не те.
— Я справді арештована на два дні. І ви мені вибачте,
що я збрехала трошки. Але я думаю, що вам у мене не
загрожує нічого.
А потім спиталася:
— Чи ви бачили коли-небудь на Великдень, як
священик христосується з народом?.. Люди йдуть... ідуть. І
старе й мале, і кволе, і здорове, а він кожного цілує і
каже: „Христос воскрес", „Христос воскрес“. І здається,
що він не витримає і знеможений упаде... Але ні... він
дотягає аж до того часу, коли вже остання людина йому
каже: „Воістино воскрес", а священик падає їй на вуста
і відповідає: „Христос воскрес". Бачили?..
511

— Бачив.
— Я гадаю, що більшість священиків це роблять з
обов’язку. А старі священики розуміють, що так вони
роблять із жалю і до себе, і до людей, що він і вони такі
беззахисні перед смертю... І що єдиний день у рік всі
разом переживають перемогу над почуттям приреченос-
ти... Я думаю так, і дивлячися на вас, думаю і про наш
народ, кого зараз ніхто не жаліє, і віднімає у нього
добро, працю і гонить самого по-звірячому в тюрми, на
тяжкі роботи і на смерть... І у вас, і в мене не хватить
сміливосш пожаліти вслух нашу націю... І я хотіла... і
дорого б заплатила за це... просто життям, аби тільки я
могла перед усім нашим людом пройти і перед кожним
сказати „Христос воскрес" і поцілувати, і почути: „Воїс-
тино воскрес". І я цілувала б і говорила б аж доки не
умерла б від знесилля... Бо ж чого ви мені завжди таке
страшне говорите?.. Та того, що ви перелякані
жорстокістю і немилосердям... І мені було б страшно важко,
якби я була нежалісною до вас...
Чудєєв уже стояв і ждав закінчення хазяйчиної мови.
І коли діждався, то простяг руку на прощання:
— До побачення... Мені треба йти, а ви ляжте в
ліжко... Пошукайте аспірину... чи чогось іншого. Ви
знаєте... І ляжте...
Вона встала і стиснула йому руку, а він повернувся і
пішов до пальта. Та Олена Антонівна хутенько вийшла
із-за стола, і вже вдягненого Чудєєва перейняла і стала
перед ним, спиною заступивши двері В руках у неї був
ключ і юна попрохала:
— Візьміть ось у мене ключ від мого помешкання, і
прийдіть узавтра вранці о пів на десяту. Мене вже дома
не буде. Ви візьмете на моїм столику вам адресовану
річ...
І Чудцєв сказав:
— А можна мені без неї обійтися?..
Слова були жорстокі своїм змістом, але почувалося,
що їх сказано для маскування чогось глибшого. Може й
переляку. І стривожена жінка запевнила:
— Без неї вам не можна обійтися так, як оце мені без
чуття жалости до вас. Адже ж ви в такому стані, як і вся
512

наша нація. Ви приречені.. І так, як ви прохали мене
сьогодні вранці, щоб я дослухала тоді вас во ім’я того,
що може хтось із нас не доживе до вечора на волі... І я
зараз вас прохаю во ім’я цього самого... Може хтось із
нас не доживе до ранку... Попрощаймося отим
поцілунком, яким священики і наш народ вітають себе вранці
на Великдень... Бо любов одного до другого мало чим
різниться від співчуття одного до другого під час
великого горя.
І вона швидко взяла руками його за обоє плечей і
потяглася до нього устами. Він нагнувся і вони тричі
поцілувались. І вона, плачучи і здригаючи всім тілом,
вимовила крізь зуби:
— Христос воскрес...
Та він уже переступив поріг у сіни і не чув. Він
утирав собі очі правою рукою. І вона знов його догнала
і впустила в кишеню ключ і додала:
— Ключ у вас від моєї хати... Прийдіть узавтра о пів
на десяту ранку.
Чудєєв не оглядався, тільки всунув руку у ту кишеню,
у яку йоьіу вкинули ключ. Надвірні двері гуркнули, і
Олена Антонівна лишилася сама.
На другий день о пів на десяту дня Чудєєв увійшов у
сінці помешкання Брусів і міцно причинив за собою
двері. Сінці освітлювалися тим віконечком, що було
вгорі над кухонними дверима, і через те в сінцях стало
напівтемно. Тільки смуга світла з електричної лампочки
видаілася із-під кімнатних дверей. Це його здивувало.
Але коли він увійшов у кімнату, то побачив Олену
Антонівну в ліжку з повернутою головою до стіни. Він рішив,
що вона спить, і навшпиньках підійшов до шафи і роз-
дягся. А потім так само обережно він перейшов до стола.
На нім все було так, як і тоді, коли він учора лишав
кімнату. Його шклянка, яку він другий раз наливав,
стояла до половини не допита, а хазяйчина як була
порожньою, так і тепер стояла. Шестеро яєць теж були цілі.
Посеред стола лежав лист у білому конверті з великим
написом: „Сергію Івановичу Чудєєву". Лист був
придавлений тим шматочком хліба, що Чудєєв не доїв. І він
узяв лист і, поглянувши на Олену Антонівну, що спить,
розірвав конверт, вийняв і прочитав:
513

Сергію Івановичу!
Не прохаю вибачення, бо ніхто з нас не винен... Я
тільки Вас прохаю, догляньте мій похорон. І, коли
покладете мене в домовину, то складіть ви самі мої руки
мені на груди. І обидві долоні накрийте чоловіковим
брилем. Я знаю, що це по-дурному, але що я робитиму?
Я тільки раз в житті була розумною. Тоді, коли складала
останній іспит у Медінституті Гроші на похорон у мене
у пальті, у правій кишені Не плачте.
Олена Антонівна Щоголева.
І дико, і нервово Чудєєв опинився коло вікна. Підгяг
штору. І, повернувшись до кімнати лицем, перебіг очима
її простір. І на мить знов став коло стола і, діставши
лампу, вкрутив світло... І довго дивився, не підходячи до
ліжка, на мертву жінку. І покотилися в нього по обличчі
сльози.
Нарешті він навшпиньках підійшов до мертвої. Під
ліжком стояли її жовті черевики. А Брусів бриль лежав
на підлозі трошки далі від них. Олена Антонівна була
вкрита до половини білою вовняною ковдрою і
видовжувалася закоценіла уподовж постелі. Голова була
повернута і нагнута до стіни. Права рука, сумно виправившись у
одну лінію із шиєю, тримала в кулаці кінець
розплутаного банта, який був так натягнений від декольте, що
навіть сукня перекосилася у напрямок руки. Тільки лівої
руки не видно було із-під ковдри. І пишно занімівши
своєю важкістю, коса лежала нижче потилиці,
зсунувшися із подушки на простирадло.
Чудєєв утер очі, нагнувся і поцілував у щиколотки
правої руки, які випиналися над стиснутим кінцем
банта. І зараз же спробував рукою те місце, де в живих
людей кидається живчик І там було тихо і холодно.
Чудєєв німо повернувся від покійної і, підійшовши до її
пальта, витяг з кишені п’ять червінців і переклав їх у
свою кишеню. Одягся і пішов. Але перед порогом знов
зупинився... Повернувся, поклонився. І в нього вирвався,
стогін:
— Про...щай...те...е!
А як виходив він із помешкання, то надвірні двері
дуже хрьопнули, але вони нікого не стривожили у
Брусовім помешканні.
514

ГЛАВА ДВАДЦЯТА
У КАБІНКУ
Було вже годин одинадцять ночі. Іван Брус живий
лежав на нарах спиною до стіни. Кацап у протилежнім
кінці спав. Його постать навлежачки ледве
окреслювалася серед камерних сутінок. Знадвору у вікно
простягалося світло в камеру від електричного ліхтаря. Він світив
на стовпі серед тюремного двору. Увесь простір між
нарами і другою стіною аж до „параші" і до вхідних дверей
були у видноті.
Брус, користуючись тепер помірністю тьми і світла у
своїй камері, давав думці волю у своїй напівсонній
голові: яка вже не є жорстока і звіринно байдужа
комуністична влада до людей, а все-таки не вбиває зразу своїх
супротивників. Все-таки дотягає до якихось меж, після
котрих дає вже собі волю до кровожерства. А чого б
москалям не зразу винищити найактивніших думкою
українців?.. Ні, вони тягнуть акцію знищення, оглядаю-
чися на задні колеса свого державного воза. Значить там,
десь далеко за цим возом, є щось таке, що уповільнює їм
винищування людей. І ось тепер Москва уже задерла
ногу, щоб переступити поріг аж до того далекого. А цей
поріг є Україна з її людьми... А як вона переступить і
поріг і винищить оте далеке, чи й тоді вона даватиме
такі права людині, як оце і йому, щоб користатися у
камері сполукою світла і темряви і супокоєм перед тим,
коли оформлюватимуть смерть? Чи і це не буде дане
людині, і її обмежать до того, щоб убивати її там, де
засплять? Даремне і безкорисне міркування.
І ще болючіше йому стало, бо він добре знав, що ні
плачем, ні крицевою витримкою супроти цієї скаженої
сили жорстокости нічого не можна зробити... Вся
Україна розбита на такі частини, що є завбільшки кожна
окремо така, як оце й він. А він же легенький перед
нею, неначе вирвана чайчина пір’їна супроти океану і
його хвиль. І хто його героїчний супротив бачитиме, і
кому він собою додасть моральної сили?.. Чи хто збоку
візьме його спротив у гаряче та сердечне захоплення, а
515

самому Брусові чи кине у свідомість про святість його
маленького діла?.. Ніхто, ніхто і нівідкіля... Але ж
Москва свідомо стоїть своєю гігантською силою супроти його
маленької, і він, маленький, свідомо стоїть перед нею,
аж поки вона його не розчавить. Значить, ворог супроти
ворога. Значить, він мусить не охляваючи тримати у
своїй душі поле бою завжди готовим зустріти північний
жах. І він, Брус, мусить вибирати найдошкульніше місце
у тілі історичного і найпотворнішого у своїй гігантській
силі ворога... Бо ж він, Брус, не тварина, яка іде
однаковим кроком і в плуг, і в бойню. Він не може сидіти у
арешті, ждати, їсти, пити, спати, вставати, вмирати,
ходити в убиральню і ходити на допити, бо це значить
дожидатися того, чого хоче від нього московський жах
Чека. Він навіть не мусить сміти кинутися на слідчого і
викликати собі раптову смерть... Бо це він сам дасть
московській тварюці одним махом переступити поріг —
Україну і знищити те, на що оця потворно смердюча
своєю моральністю сила сьогодні оглядається і ще
сьогодні уповільнює акцію нищення людей. Значить, обидва
ці випадки є жадані і бажані московській політиці з ним.
І хоч яка вже не є його, Іванова Брусова, індивідуальна
міць, то однаково йому боляче аж до сорому іти тією
дорогою на смерть, яку москалі своїми засобами йому
підсовують... Вони на цій дорозі будуть його і випрова-
джати, і зустрічати... А посеред дороги вони й
контролюватимуть силу його духу, і кризи його душі.
Значить те, що він відмовиться їсти, є правдивий
шлях його боротьби... Його шизофренія є єдиним
засобом до заспокоєння його етичних відчувань і рятунком
його духовної незалежносте. І втома, яку він мав у
нервах напротязі цілого року після батькової смерти,
іншого шляху для його боротьби не здатна була дати. Вона
його упокорювала до того душевного стану, який
зливається із Шекспіровою думкою „умерти — заснути". Але
любов, і дружба, і зв’язки його з людьми дорогою йому
працею у цім місці його свідомосте замовкають,
розсовуючи простір світу аж до невизначених меж небуття., де
зводить кордони перед останнім німінням думки тільки
єдино відчутний жаль і сльози — наймогутніший засіб до
516

нового воскресіння душі... І ох, як шкода зараз йому
себе, людини, перед свідомою московською політичною
потворою... І гей, як то йому зараз жагуче хочеться, щоб
його цятиночка — потуга стала отруйна і своїм
виглядом, і своїм разючо-смертодійним подихом для кожного
ґвалтівника на Україні!..
І почулися коло дверей брязкіт і дзенькіт, і
відчинилася камера, і ввійшло двоє військових, і стали біля нар
над Брусовим лежанням, і були мовчазні. Двері із сіней
вони лишили відхиленими. І відти падало в камеру
світло назустріч тому світлові, що йшло від ліхтаря крізь
вікно. І обоє світел осявали спини військовим. І
блищали у їх ремінні черезплечники, і ремінні пояси, і піхви з
наганами. Один з них був високий, і він стояв першим
коло нар. А другий, нижчий, стояв збоку, трохи ззаді у
вищого. І першим промовив вищий. І по голосу було
чути, що це був Борис Мойсєйович Сіямський.
— Брус!..
А той тільки здригнув, але не змінив ні бокової вис-
таті у лежанні, ні навіть голови не повернув на поклик
чекіста. І чекіст через якусь перерву часу знов обізвався
таким голосом, який свідчив, що чекіст добре знає, що
лежачий чує, тільки принатурюється і хоче щось
непотрібне і дурне удавати перед тим, який і крізь землю
бачить, не то що...
— Брус, скажіть нам, чого ви не їсте?.. Що у вас на
совісті такого тяжкого є?..
І тиша нашорошено смутна і чутка напружилася на
нарах. Під час такого стану буває, що чути, як б’ється й
серце і в тієї людини, що з одного краю нар, і в тієї, що
лежить на другім краю нар. І чекіст, видно, знав, що
така тиша може до того здавити у арештованого серце,
що воно навіть не витримає і трісне, бо не поспішаючи
вслухався у цю тишу і спостерігав витримку лежачої
людини. І звернувся вже тепер Борис Мойсєйович
Сіямський до свого товариша невиннонаївним голосом:
— А візьміть арештованого за ноги і збудіть його, бо
може він спить?.. І притягніть його за ноги сюди
ближче...
І другий чекіст швиденько став спереді в Сіямського,
517

який відступив один крок назад, нагнувся до нар, дістав
за одну ногу Бруса, не будячи його, і потяг за неї
лежачого до себе так, що він став наполовину ближче до
нічних відвідувачів, тай гукнув:
— Гей, нема чого тут висиплятися... Тут в’язниця, а
не спальня... Тут не відпочинок, а тяжкий труд для
людської совісти... Вставай!
І крутнув ногу так, що у мертвого розсипалися б
кості, а Брус від цього круту тільки тулубом раптово
підвівся і, повернувши голову, став мовчки дивитися
нерухомим поглядом на двох чекістів, спираючися обома
руками на нари у такій вистаті, як ото буває в собаки з
перебитими задніми ногами, коли її тягнуть за хвоста, а
вона тримається за землю передніми лапами. І чекіст
Сіямський знов спитався:
— То ви скажете нам, чого не їсте?.. Чи вам дають
погану їжу?.. Чи справді у вас дуже обтяжена совість
супроти радянської влади?..
І щойно зачув Брус голос чекістів та і відвернувся до
своїх рук, і кожною цяточкою шкіри натягся, неначе
чекав удару потайно у якусь частину свого тіла. І як
почала западати глухість мовчання у напруженість
вичікування, то Брус із полегшенням повернув голову до
Сіямського тай відповів таким стражденнодраматичним
голосом, ніби скаржився на те, що кому вже він тільки
не говорив це, то однаково ніхто йому не вірить, але він,
мовляв, буде й буде говорити, хоч би навіть із світа
зігнали:
— Я боюся, щоб мене жиди не отруїли..
І той, що крутнув йому ногу, тепер аж не стямився, і
знов ухопив його за ту саму ногу, і шарпнув з такою
силою, що Брус опинився тулубом над кінцем нар, а
ногами над простором підлоги. І щоб не впасти додолу,
він, обкрутнувшись на руках, сів скраю нар супроти двох
чекістів. І Сіямський зараз же поклав йому свою руку на
праве плече і спитався:
— Ви розумієте, що ви говорите?..
— Розумію, — була відповідь.
— Ви розумієте, що ви говорите контрреволюцію?..
Слово „жид“ заборонене. А Совєцький Союз масових
518

отруєнь своїх громадян ще не практикує. І через те
такого ніхто не сміє і в думці мати, а не то ще щось
говорити. Від цього навіть можуть і губи побахкати і зуби не
зможуть утриматися на призначенім місці... Ви говорите
для себе такий жах, якого ще й тіло людське ніяке і
ніколи не переносило!.. Скажіть мені, що ви сказали?.,
щоб я міг переконатися, що ви людина як людина, а не
таке щось, яке людям доводиться бачити і чути тільки
раз у житті.. Ну!..
— Я кажу, що мене жиди можуть отруїти і через те й
не їм.
Тепер той, що активно сікався до Бруса, відступив
кроків два назад, ніби на те, щоб краще бачити цікаву
прояву. І аж у боки взявся, і з неприхованим подивом
почав дивитися на Бруса. Мабуть, забув і де він, бо
перша судома сміху, розтягти йому обличчя і на млі ока
застигши, так і тримала увесь вираз потворно незакінче-
ним. А Сіямський, явно зачеплений за щось болюче у
єстві, яке було довго непорушне, бувши забезпечене у
своїй інерції чимсь таким певним, яке було похоже на
незрушиму святість біблійної та всім давно відомої
історичної правди, почав тут, у камері не властивим для
чекіста та інтимним голосом усовіщати:
— Ну, й чого ви так говорите?.. Що ви таке знаєте,
щоб говорити такий жах?..
І, ніби справді цим інтимним підохочений і, ніби
справді, повіривши у те, що справу треба з’ясувати і
розв’язати узгіднено, Брус не зціпив вуст і не притлумив
своєї відповіди:
— Жиди мого батька отруїли... І зараз на селах труять
геть усіх тих українців, що ще не злодії і не душогубці...
І тих труять, які ще знають, що вони українці і що їх
немає за що садити у тюрму... І я гадаю, що жиди
швидко почнуть і в городах це робити...
І вирівнявся Сіямський, і повернувся до свого
товариша, і здивовано і збентежено почав приводити себе
власними словами до норми, з якої був вийшов завдяки
отакій дикій несподіванці:
— Ви знаєте... Я гадаю, що він божевільний... Таке
говорити?.. Але, щоб бути певнішим, бо може справді
519

тут діє невимовно нахрапна симуляція, то треба його
психіку цілком оголити... Треба посадити у „мішок" і
довести до тієї межі, щоб самі болячки його ротом
говорили без жодного контролю розуму...
І, звернувшися до Бруса, він почав ніби для того, щоб
переконатися, чи він добре все чув, чи ні:
— Я тобі не вірю... Ми тут домучимо тебе до
останньої ниточки твого єства... Ми доб’ємося, де початок
правди тому, що ти говориш, а де її кінець. Ти мусиш
знати, що ти лазитимеш навколішки і проситимеш, щоб
тебе убили і не мучили довше... І будеш каятися кожним
твоїм скривавленим кроком у тім, що ти, не довідавши-
ся, з ким маєш до діла, почав розмову про жидів... отут
у камері.. Ну скажи, хто я?..
— Жид.
— А це хто?
Спитався Сіямський, показуючи пальцем на
закам’янілого свого товариша так, як робив раніше це саме і
Парцюня:
— Мені здається, що він переодягнений жид.
І Сіямський нагнувся до нього, неначе та жінка, що
розмовляє з чужою, але цікавою дитиною:
— Та ж яка різниця між переодягненим жидом і
справжнім?.. І з чого ти узнаєш таку різницю?..
Брус мовчав і дивився понуро собі під ноги...
І допитувач перебив Брусові мовчання:
— А я ось тобі кажу, що це зі мною ніякий
переодягнений жид... а є справжній українець і має прізвище
Парцюня... От і помилився ти...
І Брус підвів голову і уважно подивився на Парцюню
і, впізнавши його, супокійно і зрівноважено, ніби відки-
даючи повідомлення Сіямського, запевнив:
— Це є слуга жидівський.
— Ну, ось бачите!..
Стріпонувся Сіямський до Парцюні
— З ним немає чого говорити... Щось неймовірне!..
І підвівши, і повернувши свою начальницьку голову
до дверей камери, і піднісши голос до металевого
бриніння, яке з’являється в людей і при крайній небезпеці,
і тоді, коли вони говорять останню і найсправедливішу
520

волю для розподілу милосердя і кари міх небезпечними
полоненими, гукнув:
— Стрілок!
І чекіст, той що стояв за порогом камери, тримаючи
у руці ключі, гукнув теж
— Стрілок!
Тай пішли далі й далі пере гуки по коридорах, неначе
луна від якогось голосного крику:
— Стрі... ло... о...
І нарешті почулася швидка і рівномірна військова хода,
аж гуп підкованих підборів по дерев’янім помості
стрясав понурі стіни чекістської цитаделі. Тай зупинився поруч
з ключарем озброєний вартовий, віддаючи шану Сіям-
ському завченим та обездушеним вигуком:
— Єсть, товаришу начальник!
— Візьміть арештованого і посадіть у першу кабінку,
тай наглядайте її, аж доки вас там не змінить другий
вартовий.
Звелів Сіямський.
— Єсть, товаришу начальник!
Вигукнув підлеглий і негайно запропонував Брусові
таким самим голосом, яким подавав згоду й
начальникові:
— Давай за мною... Швидше... е...!
Брус устав з нар, а Сіямський з Парцюньою
відступили назад і дали йому прохід. І потім мовчки дивилися на
нього розстебнутого і в синяках, похожих на звичайні
плями бруду, що в’ївся в обличчя поміж неголеним
волоссям. Брус себе почував під час свого проходу проз їх
так, неначе сподівався удару з якогось боку. Шкіра і все
його єство нащетинювалося супроти притаєних загроз. І
тільки аж за порогом камери, коли він ішов по
коридору, то у його єстві стала свідомо відчутима та
приємність, що він те сказав своїм катам, чого,. він певний,
ніхто не насмілився б і подумати на всіх просторах „есе-
серії“. Та ще так він сказав, неначе з-за якогось
незримого щита, де всім своїм життям він був майже
недосяжним. Дарма, що його могли бити, але ж раптово убити
не могли. А він добре знав, що значить моральна
правота навіть перед піднятою рукою смерти. Він знав, що
521

рука смерти нераз перед такою силою охлявала і безсило
опадала. Він логіки не шукав, він ішов полапки,
інтуїтивно і дуже добре знав відчутимістю, як своєю
поведінкою б’є свідомих катів разюче і мстиво, а несвідомих він
розслаблює і робить їх удари не такими то вже й
певними. Він почував, що не вони зі зброєю в руках є герої,
але він є герой, бо не боїться всіх мільйонів смертей,
прихованих і на видноті, і в затінках, і в одиночках і у
землшцах, і в револьверах, і в кулаках звіринобезжальної
сторожі.. Він не боявся смерти ні в окремій тюрмі, ні
серед тисячі тисячей задротованих в’язниць на тлі
просторів усієї „есесерії“, зануреної у тьму стогонів всіх
маленьких націй і в розпуку обманутої і закатованої
України.
І враз Брус помітив, що вони дуже довго ідуть
коридором і дуже часто переходять сині купи світла. Тай
глянув на стелю. І те, що він побачив, його дуже
вразило. Через кожну однакову відстань вгорі на стіні, під
самою стелею виднілася вкручена лампа у скляній та
синій сурмі форми конвалії. І кожна сурма була
завдовжки метрів з півтора. Одна з одного боку стіни, а друга
з другого так, що були націлені відгвір у вщтвір... І синє
світло їх зліталося одно в одно. А в просторі поміж
наставленими сурмами і долі внизу, і на стелі вгорі
купчилися страшно густі плями синьости і своїми
пригаслими краями сходилися з задніми планами і передніми,
утворюю™ з’єднані і подовгасті кола синього світла
упродовж стелі і впродовж коридору. І внизу була стежка
синя, і на стелі була стежка синя. А по обох боках
стежок, під самими стінами була темрява. Вся ця
сполука світла робила враження на Бруса дивнотривожне і
нашорошене до зустрічі страшних несподіванок.
Вартовий ішов у нього з правого боку у тій смузі
світла, що давало скло сурем пригвинченими хвостами
до стіни. І він чекіста не бачив, бо синє світло зливалося
з утомою Брусовою і тягло не в сон, але в густоту
моторошносте душі, що теж випромінювалася з нервів,
здавалося, синім полум’ям. Тільки револьвер чекістів, іуд-
зики, пряжка на паску і бляшка на картузі поблискували
спотвореними цяточками світла. І від утоми вони
подво522

ювалися і потроювалися. І темрява, що була піц самими
стінами, здавалося, має в собі вишикуваних чекістів з
обох боків Іваново го проходу. І в них всі бляшки на
мундирах і метал револьверів іскрили теж згаданими
цяточками. У Івана ішов мороз по шкірі і щелепи його
рота почали здригатися, напружуючи зусилля не
відліпитися від верхніх зубів. І м’язи всього тіла ослабли. І
може він би тепер і впав, якби в цю мить перед ним не
загриміли залізні двері. З обох боків дверей були і стіни
такі самі. Вони були із штаб завгрубшки з качалку, якою
селянки качають на варениці.. Штаби стіни вгонилися у
підлогу і в стелю.
І коли загриміли ключі, то всі сурми із синього скла
напротязі всього коридору повернулися до дверей в одну
місцину, і вдарило світло від їх звичайної електричної
ясноти, тільюпцо страшно разюче своєю силою. І
пройшовши крізь ґрати зустріло велике кругле дзеркало на
стіні, яке повернуло світло усіх ламп просто в обличчя
Брусові, і він зупинився... І тут два чекісти у окулярах
взяли його під руки і повели униз по східцях. І Бруса як
не було. Замість нього жила одна, одна фраза: „Навіщо
все це?“. І, ніби у відповідь, почувся гук:
— Стій!..
Обидва чекісти зупинилися і пустили його стояти
самого. Брус розставив руки для того, щоб обмацати
простір навколо себе. І налапав правою рукою наставлений
на нього револьвер. І відхилив руку. І відтіля почувся
голос: „Ти бачиш?" Брус мовчав. Він нічого не бачив. І
зараз же засвітили електрику. Перед Брусом були великі
червоні двері. Вони були відчинені у довгий коридор.
Збоку коло одвірка стояв чекіст. І Бруса два чекісти
упхнули в коридор через поріг. І двері зараз же за ним
зачинилися. Два чекісти лишилися по той бік дверей, а
цей, що тримав двері, сказав:
— Стій...
І взяв його руку. І так, його тримаючи, стояв і сам,
даючи роздивлятися ув’язненому.
З правого боку у стіні, чисто вимазаній білою глиною,
вирізнялися великі однопільчі двері, замкнені на засув,
але без скобля і клямки. А просто цих дверей на сліпій
523

стіні була намальована червона велетенська пляма такої
форми і такої величини, як і двері Від дверей під
червону пляму стіни, у дучку під нею, затулену червоним
кружечком, сходила долинка, мабуть, для спускання
крові та води. А над серединою цього стоку горіла
електрична лампа між двома червоними бляхами, що висіли
рівнобіжно з долинкою внизу, що була від дверей до
червоної плями на стіні. І через те головна сила освітлення
поміж цими бляхами, неначе поміж стінами корита,
ударяла головним чином у червону пляму на стіні, в червоні
двері і у водосток чи в кровосток внизу... А далі вглиб
коридору за цим освітленим місцем було страшно темно,
хоч очі повиколюй. І Іван Брус пригадав, що це той
коридор, яким він проходив у день свого арешту до
канцелярії. Тільки що тоді він не помітив блях, між
якими була кожна електрична лампочка. І вже в Бруса в
голові не було думок, що божевілля його врятує. Ні...
Він лише почував, що треба свій засіб використати перед
смертю, хоч так, як використовує будяк свої кольки тоді,
коли пастушок відкручує запашну його квітку. Бо все це
є ніщо інше, як оголення його психіки, після чого вже
людина вмирає, хоч тільки морально, а хоч геть уся з
усіми своїми здобутками і відбутками.
Тай відчинив чекіст перші червоні двері. І спочатку
були сінці, а за ними ще одні такі самі двері, як тільки-
що відчинені І зараз з правого боку стояла вузенька та
височенька шафочка у зріст чоловіка. І чекіст її відчинив
і, ставши поруч неї, звелів:
— Ану, заходь...
Та Брус не заходив, а тільки дивився на шафочку.
Тоді чекіст раптово кинувся на нього і на кулаках упер
Бруса всередину і хрьопнув за ним дверцятами. Брус,
утративши рівновагу, гуркнув головою у протилежну стінку
шафочки... Тай так затримався обома руками. І почав
усвідомлювати собі, де він опинився. Ніг рушити йому
ніяк не можна було наперед, а тільки можна було
трошки це зробити на боки. І він присів і спробував дістати
рукою те, що йому заважає. І виявилося, що то стояв
унизу стілець, обіпершись спинкою об стінку кабінки. І
Брус повернувся до дверцят, щоб сісти. Але йому не
524

вдалося, бо коли він почав осідати, то коліна, обпершися
об двері а спина об стіну кабінки, не допустили тулубові
досягти стільця— У Бруса встав на всім тілі холодний
піт. І напнувся Брус, щоб устати, але тіло так утяглося у
тісні скутки кабінки, що він за першим разом не здолав
витягтися до тієї волі, яку він мав у стоянні... І ззаду,
саме над крижами, він почув, як давить верхня частина
стільцевої спинки. І повернув він туди обидві свої руки
і, нащупавши там ті частини стільця, що давили,
обіперся об них руками з усією тією силою, на яку він був тоді
здатний. І в цей час його чоло, торкаючися дверцят,
підсунулося трошечки вгору. Тоді він повернув ступню
правої ноги праворуч, і стало вільніше обом ногам... І
Брус підвівся, важко дихаючи... І пройшла мить одна й
друга. І Брус так, як ото роблять люди ті, що впадуть
глупої ночі у глибоку яму і перелякаються тай
починають напівсвідомо і напівінстинктивно мацати навколо
себе руками, щоб з’ясувати своє становище, — почав
обмацувати стінки жахливої пастки. І пальці його тепер
з побільшеною чутливістю запевнили, що його замкнено
у металеву посудину. І Брус уперся однією рукою у
дверцята, а другою у задню стіну, напнувся і спробував
похитнути свою клітку. Але дарма. Тоді він, тримаючися
руками за стінки, осів оскільки було можливо і почав
пробувати підсунути праву ногу під стілець. Стілець не
ворушився, але зате він почув ногою під стільцем якусь
непорушну гулю. І носком правої ноги почав
довідуватися, що юно за гуля. Він торкав її до найпростішої лінії
від себе, і пробував з лівого і з правого боку, лишаючи
задню частину і верх її, бо туди не міг запхнути ноги... І
рішив, що зісподу, десь аж із-під підлоги всунутий у
кабінку грубезний ґвинт і тут примоцьований так само
величезною гайкою... І витяг нещасний чоловік свою
ногу з-під стільця і випростався на всю кабінку... Тепер
йому було душно і він був мокрий, уже не холодним
потом, а гарячим. Він стояв знесилений і отупілий. Він
мав у голові, що його навмисне вкинули в цю кабінку,
щоб задушити. І через якусь хвилину закам'яніння він
знов підняв обидві руки на стінки тай почав по них
шарудіти долонями, чи не натрапить він часом на якусь
525

продухвину. І після довгого і гарячкового шукання Брус
наткнувся пальцями правої руки на дірку, таку
завбільшки, як дірка в колесі для дерев’яної осі у малім
селянськім возі Вона була перед самим його носом І підвів
він трошки голову і радісно припав ротом і задихав
глибоко грудьми. Повітря було свіжіше, як у кабінці, від
якого він уже був мокрий і гарячий.
І побачив він у знайдену дірку, що в сінях праві двері
і ліві щільно зачинені. Тільки із-під лівих дверей
пробивається коридорне світло тоненькою смугою через усе те
місце, де бувають пороги. А простір поміж ними обома
сповнений моторошною порожнечею. І жаль не'вимов-
ний стис замкненого. За яку пам’ять чи провину він
пішов на такі муки?.. І хоч він ще за студентських часів
сподівався початку винищування української
інтелігенції, але ж, тепер уже опинившись у російському мішку
погибелі, він не міг заспокоїтися тим, що сам собі
накинувши ролю, нею викручується від раптової смерти. Бо
ж раптова смерть, як і вибух блискавки, не має сліду... а
повільна, неначе пожежа лісова, що іде повільно і гонить
поперед себе звірят, птахів, людей і ґвалт невгасимого
болю і розпуки на просторі велетенської околиці. І він
згадав, як батько ховав у високій бляшанці синів твір, а
син над ним стояв і дивився. Колись у залізяці твір його
ховали, а тепер його самого сховали в залізяку... І він
себе почув мішком глини, що висить на стінці кабінки,
причепленим його руками до дірки для дихання. І глина
тягне, щоб розігнулися пальці, і впасти вниз тай
зрівнятися з землею по можливості найщільніше і найєдналь-
ніше... А голова тільки те й розуміє, що треба найдужче
триматися, щоб не відірватися і не з’єднатися з тим
жахом, що там унизу... І якби не Оленка, то він би з
батьком був би втік із цього охопленого пекельним
полум’ям краю. Бо ж він Оленки не любить, бо ж батько
був для нього дорожчий від її випадкового життя, що
прилипло до нього теж випадково. І листок з осокору,
що восени спадає у ставок, буває підкидається хвилями
вище рівня води і причеплюється коло якоїсь дошки на
вітрі і на сонці, аж поки знов не впаде назад... Бо
тепер... Ох, він ще ніколи так не хотів спати, як оце
526

зараз! І ще ніколи у нього так не боліли м’язи рук, як
зараз! І ще ніколи так не розм’якала сила його пальців,
як зараз... І йому треба тепер ввесь час підсувати руки,
щоб пальці краще бралися і трималися за рубці дірки... І
похилив він уже свою бездумну голову на руки. І пальці
розпачливіше зсудомилися на рубцях дірки. І чи йому
стало ввижатися, чи снитися, хто це може сказати? Але
він побачив себе у тім коридорі, де повно величезних
червоних плям на стінах і таких дверей, як плями. І
буцім одні двері зняті з петельок і лежать коло тієї
дучки, що була раніше накрита чавунною накривкою. А
він на знятих дверях лежить простягнений на всю свою
довжину горілиць. І не може рухнути ні рукою, ні ногою.
А брат його Мадес тримає йому голову обома руками,
щоб не ворушився. А той кацап, що танцював у камері і
приспівував:
„Тапор, рукавіци,
рукавіци і тапор"
тепер у Бруса в ногах із сокирою перескакує сюди й туди
відкриту дучку і теж приспівує, але вже іншої:
„Тапор навострьоний
да стальная кришка,
да стальная кришка."
А з дучки так і пре синє полум’я трьома язиками. І
тільки кацап помітив полум’я, так зараз же і став над
Брусом із своєю сокирою... Та як махне з усієї сили нею,
так і відлетіла у Бруса права нога... А потім другий раз,
і відлетіла ліва нога. І Брус був здивований, що куски в
нього не болять, а тільки щемлять. І кров не йде з них
і з відрубаних шматків так само, як на базарі у неживих
обскубаних курей, коли їм теж обрубують шматки тіла. І
взяв кацап Івана за кукси, а Мадес за голову тай
застромили його в дучку з синім полум’ям, по самі пахви. І
почув Брус, що в тих місцях, від яких було поодрубувано
ноги, почало дуже пекти. І що руки його лежать над
дучкою і не пускають всього шурхнути всередину. І
кацап, це побачивши, узяв обидва шматки ніг і
повстромляв у дучку перед самим Брусовим лицем ступнями,
взутими у черевики вгору. І руки зомліли у Івана, і
почали сунутися разом з його тулубом у дірку... І в цю
527

саме мить густий дим почав рватися проз вуха, проз
потиЛицю і вгору проз ніс... І Брус учадів і впав.
І чути було, як у кабінці, а не в дучці; гуркнула дуже
об металеву стінку голова. А потім без ворушіння, і без
вовтузіння, і без стогону там затихло, і страшно
нашорошилося тишою між обома червоними дверима в сінцях...
І ось погожого ранку, годині о дев’ятій дня,
відчинилися двері із коридора у присінок до кабінки. І увійшло
два озброєні вартові і один чоловік у білім халаті з
течкою під пахвою. І він підійшов до кабінки і почав
дивитися у ту дірку, якою дихав Брус. А один вартовий став
збоку коло неї, а другий відімкнув ключем дверцята
кабінки. І вони швидко і раптово відхитнулися від своїх
чавунних одвірочків. А з середини кабінки висунулися
коліна і взуті в черевики обидві ступні ніг... А тулуб
важко, осунувшись поміж стінками, сів на стілець, а з
стільця похилився на чавун лівої стінки тай так
затримався. І зараз же права нога трошки піднялася над
лівою, яка підбором черевика придавила поріг. А чоловік у
білім халаті звелів:
— Витягніть його звідтіля і покладіть на підлозі...
І вартові за руки і за ноги виволікли з кабінки
заклякле людське тіло тай поклали перед відчиненими
дверцятами. А чоловік у білім халаті зупинився над
витолоченим і, дивлячися на нього, спитався:
— Коли його садовили сюди?
Тай хитнув головою до розчинених дверей кабінки... І
вартовий сквапно повідомив:
— Його посадовили не цієї ночі, що минула, а аж тієї.
Виволочений лежав на правім боці, підігнувши обидві
ноги під живіт і обидві руки простягнувши до правого
коліна. Поли його пальта лежали ззаді і через те ввесь
його перед був видний. Але сірий піджачок був
застебнутий на всі ґудзики, тільки сорочка відкривала шию і
підборідок, зарослий бородою. Штани під животом були
мокрі. І чоловік у білім халаті подивився у кабінку. Там
була калюжа, що тепер почала стікати через край чавуна
на долівку. І нагнувся чоловік у білім халаті, і взяв
нерухому людину за руку і почав слухати... А потім підвів
голову до вартових:
528

— А повернім його горілиць.
І перевернули його. І чоловік у білім халаті, поклавши
свою течку додолу і витягши із неї шприц, устромив
його у жилу коло шиї і щось туди упорснув. А
положивши шприц назад, він знов почав слухати живчик на руці
лежачого. Нарешті, нагнувся, придавив обоє плечей не-
чуственному і звелів:
— Ану один тягни праву ногу, а другий помалу на неї
натискуй саме на коліні
І виправили ногу. Це саме зробили і з іншою. Руки
лікар розділив, примостивши їх коло відповідних боків. І
звівся, і знов звелів:
— Віднесіть його у ту камеру, з якої його сюди і
припровадили. Живчик у нього живий, і до вечора у
нього відійдуть зашпарі... А те, що в нього поза клякали
ноги й руки, то це через те, що він дуже рано відірвався
від дірки. Я зразу навіть думав, що він уже мертвий... Чи
ноші тут?
Тай кивнув головою на заперті червоні двері.
Вартовий зауважив, що треба піти у сусідню камеру по них.
Лікар вийшов, залишилися тільки вартові. І той, що
відчиняв дверцята кабінки, показав пальцями на
лежачого:
— Дивися, у нього вже й соплі почали текти.
Та той, глянувши, тільки й промовив:
— В тебе ключі Піди візьми та віднесем його.
І той вийшов.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ПЕРША
У ТЮРМУ
У вікні камери відбивалися із протилежної цеглової
стіни такі кольори вечора, як ото бувають від сонця
береги чорних дощових хмар, які виступають із темноти,
коли не можна розібрати, чи ті хмари злилися з вечором
і вже без нього буде ніч, чи, то сьогодні ніч межує не з
вечором, а з завмираючим днем. В камері було тихо й
понуро. Іван Брус лежав на тім самім місці, де лежав і
першого дня, але тепер був повернений обличчям до
18 іг'8
529

стіни. І ті складки пальта, що переписували спину
лежачому впоперек, говорили про те, як він у кабінці
скоцюрбившись кам’янів. Тіні складок на пальті були
ширші, ніж складки, і зливалися з темністю нар. Здавалось,
що Брус ними прив’язаний до свого місця. У цій камері
вже нікого не було крім нього. Навіть кацапа кудись
перевели. І тиша була однією суттю невеселих сутінків
цього приміщення. Іван почував потребу їсти і вів
боротьбу з цією потребою. Скраю нар, якраз напроти його
ніг стояла дерев’яна миска з двома котлетами, з купою
смаженої капусти, перемішаної з присмаглими
вишкварками і з дерев’яною ложкою зверху спокусливої напого-
тови. З півгодини тому чекіст йому ніс оту їжу. Брус тоді
лежав спиною до стіни... Чекіст поставив під самий ніс
тарілку, повернувся, скочив з нар і вийшов з камери.
Ув’язнений, полежавши кілька часу, дивлячись на гріх
перед душею і поковтавши трохи непокірної слини, з
великими болями в ногах і в спині підвівся тай відсунув
усе це добро собі аж під ноги. І вже ліг лицем до стіни,
а спиною до камери. Він боявся не того, що він почав
би їсти. НІ Він би цього не зробив. Він того боявся, що
увесь час мучився б, тримаючи себе на певнім рішенні.
Та, правду кажучи, і ті, що хотять страшно їсти, але
бояться, що в їжі є отрута, то теж не їдять. Значить, його
страшна гра спадається із згаданою можливістю. Та ось
де жах. У нього від бажання їсти і ноги почали
дошкульніше боліти. Навіть та думка, що проскакувала
запереченням до їжі, не зменшувала його загальної і болючої
мізерії всього тіла і духу. Він себе не врятував від
бажання їсти тим, що відсунув їжу аж у ноги. Він знав, що їжі
й не торкнеться, але знав і те, що він буде не здатний
думати ні про що інше, а тільки про їжу. Значить, буде
прив’язаний тільки до неї, тільки вона буде в свідомості.
І він буде тільки манісінькою тварючкою, ще меншою,
ніж маленьке телятко, прив’язане в лузі мотузком до
прикорня,, яке може збавитися від мотузка тільки за
допомогою хазяйки. І він тепер з усією своєю свідомістю є
прив’язаний їжою до волі чекістів, до волі своїх
наглядачів, катів... Ну й що ж?.. Нехай навіть так. Нехай його
уява і почуття стають у допомогу чекістам, нехай вони за
530

спільників катам, але його воля поведе його душу до
незалежности, навіть і на смерть... І чекісти із сучасного
його стану не матимуть задоволення, бо не знатимуть
про дійсне становище його духа, а тільки
догадуватимуться. Догадка ж і певність все-таки вороги між собою.
І яка б людина не була маленька своєю свідомістю та
інстинктом, вона все ж таки хоче, щоб хоч краплинки її
психіки були таємницею для зовнішнього світу. І
завдяки їй юна буде наймогутнішою серед тієї голоти, що
ділиться кожною решткою своєї душі з такими, як і
сама.
І затих, і мовчки став частиною мороку в камері. Він
був дуже ослаблений. І думкою своєю шукав серед тих
душ, що втеряв, найдорожчого образу: аби з ним стати
поруч і разом з ним гинути. І не мав сили і цього
зробити. Йому страшно не хотілося умирати самотою,
яка похожа на смерть і за наймолодшого віку людини.
Ось бляшана коробка з рукописами, і батько, що
закопує її, Неначе якесь золото... І образ Оленки, і чекіст над
нею з револьвером. І йому так тяжко вибирати між ними
обома собі товариша у путь до небуття...І чого в людей у
такий час немає можливості тримати сюєю уявою разом
всі милі серцю образи у одному світлі своєї
прихильносте?..
І враз сяйнуло світло від тієї лампочки, що була
вкручена над вхідними дверима в камеру. Ув’язнений
здригнув і перемінив лежаче становище своїх ніг, і зігнув
голову до грудей і став дивитися ждучи. І цьовкнув ключ,
і гуркнув засув, і відчинилися двері. І ввійшли
Сіямський і Парцюня, а з ними ще й два рядові чекісти.
Вони заступили парашу. Сіямський, не змигуючи
погляду, дивився на їжу, що стояла скраю на нарах. А
Парцюня щупав очима лежачого. Брус звівся, і руками потяг
себе далі в куток і там сів. Він був зарослий бородою і
очі мав глибоко запалі. Під ними стояли чорні дуги,
неначе навмисне намальовані, аби були очі більшими.
Із-під зарослів волосся на обличчі над скивицями
блищали чорні плями шкіри від пилюги, поту і від сліз. Чуб
розділявся по проділу на два боки. Але від того, що був
не причесаний, він стирчав збитими ковтками різної
531

грубизни. Розстебнуте пальто відкривало піджак і штани,
зведені охайно кругом тіла на всі ґудзики. Тільки права
холоша від самого коліна аж до черевика, із халявок
якого видніла нога у білій шкарпетці, червоніла
засохлою іржою, неначе бляха. І розведені ноги не потягнені
у згин колін — все це робило з Бруса страшно
жалюгідну постать. І Парцюня, чи навмисне, чи від справжнього
почуття скривив обличчя і спитався:
— Чого це ти відсовуєшся?.. Не впізнаєш?..
А Брус поважно, ніби оскаржуючи, йому зазначив:
— Я не хочу, щоб ви мене смикали за ногу...
— Коли ж я тебе смикав?..
— Учора.
— А ти хіба й досі слабуєш?..
І відповіді не чути було з нар. Парцюня швидко і
значущо скинув очима на Сіямського, якого лапідарна
Брусова відповідь видно дуже здивувала, що й він
розуміючим поглядом відповів на погляд Парцюні тай почав
слухати і слідкувати за розмовою їх обох. І, ніби
доказавши свою правду, Парцюня тепер став певнішим:
— Мені не подобається, що в тебе з голови
повискакували всі події останніх днів. А нам дуже, аж он як
потрібно, щоб ти все те пам’ятав, що ми з тобою
робимо. Бо без цього в тебе не буде розуму, щоб триматися
за те, що лякає твою шкуру. Ми тут з тобою забавок не
робимо. Комуністи з кожної окремої людини творять
собі державу і кожну маленьку перепону, що виникає від
найменшої людини, нищать, аби кожний крок своєї
держави творити легшим... Отож прохаю тебе пригадати, що
після того, як я тебе крутнув за ногу, тебе повели в
коридор. А в ньому ти ішов освітлений синім і
звичайним світлом у світляне коло... А з нього тебе повели в
кабінку... Пригадуєш?..
Брус, який дивився на нього непорушними очима у
такий спосіб, який говорив, що добре розуміє своїх
катів, а особливо його, висловив жаль:
— Мені ви робите кривду, що гадаєте, що зі мною
щось сталося... НІ.. Я все пригадую. У мене ще глузду є
досить, щоб дошукуватися у вашій поведінці своєї вини...
Я перед державою нічого не завинив, бо розуму ще не
втратив.
532

— А чого ж та не їси, якщо та розумний?.. Якщо ти
безвинний?.. Не проведеш. Я добре знаю, що та
перелякався за свою більшу провину, ніж та, за яку я тебе
арештував... І зараз та крутиш, бо боїшся справедливого
закону за сподіване, яке ти приховав... Хіба не так?..
Чого ти не їси?..
— Не хочу, щоб отруїли мене жиди... От і все.
І Парцюня неначе з раптово увігнаним шилом у бік,
крутнувся до Сіямського:
— Ач, що меле гадюча падлина!.. Як на мене, то з
ним тільки одна мова... Мова останнього слова,
останнього аргументу, яким володіє непереможна Чека... Я не
можу допустити, щоб інтелігентна людина... Та що
інтелігентна?!.. Замурзаний куркуль з порепаними пальцями,
які смердять гнойом своїх діл, не посміє на такі алюри!..
Сіямський, здавалося, не чув обурення Парцюниного.
Він ввесь час дивився враженим поглядом на Бруса і
удавав, що не знає, на яку ступити, аби вийти на ясний
висновок і діяти по звичці, що утворилася від поділу: або
ворог, або ні, або ліквідувати, або нехай живе, і спитався
лагідно, ніби обвинувачуючи різкість свого колеги:
— А справді, чого ви не їсте?.. їжа свіжа і смачна. Я
вважаю, що ви недужий, і дуже інтелігентна людина, і
тому всі ваші грубіянства складаю на рахунок вашої
недуги. Вас треба врятувати, бо у нас так мало
інтелігентних робітників на селах. Ви ж можете бути добрим
учителем. їжте. Я хочу вас бачити дужим і для цього ми
вам будемо давати щодня таку їжу.
І, як перед цим Сіямський не дуже зважав на Парцю-
ню, так само і Брус дивився тільки на Парцюню, а не на
Сіямського, а Парцюня не спускав очей з Бруса. І тепер,
коли начальник Гепеви замовк, Брус мовчки і таємничо
почав кликати пальцем правої руки до себе Парцюню. І
той просто отетерів від несподіванки тай гукнув:
— А це ще чого тобі схотілося? Що це ще за штуки
ти починаєш сотати очима?.. Гіпноз?..
— Ідіть сюди, я щось вам скажу...
Притишено і конфеденціально запрохав Брус
Парцюню до себе на нари. Слова його прогомоніли б
фальшиво, якби він не мав такого страшного вигляду. І хоч
533

говорено було тільки що про інтелігентність і про
нормальність, але після слів ув’язненого у камері повіяло
холодом жаху, який не торкався реальносте ніяким
боком. А якщо і мав з ним десь якийсь дотик, то тільки в
тім місці, де людське серце здригається від відчутимої,
але не усвідомленої смертельної небезпеки. Слова
Брусові в камері просто прогриміли, і відповідно сподіяли і
на тих двох чекістів, які стоянням заступали парашу, і на
двох чекістських начальників. І коли після Брусового
запрошення Парцюня ошелешено тільки витріщив очі,
то Брус знов почав:
— Не треба вже... Не йдіть. Я вже ніколи не скажу
вам, не бійтеся. Так і видно, що ви жидівський слуга, бо
якби я жида покликав...
І Брус показав очима на Сіямського:
... — то він би зразу підійшов. І я знаю, що якби його
тут не було, то й ви б не боялися підійти... Я хотів так
сказати, щоб він не почув... Та вже не треба... Вже нам
доля однакова судилася. Вони мене у камері отруять, як
пацюка, а потім вас, свого слугу... не в камері Я тільки
це й хотів вам на вухо сказати, а тепер нехай і він чує.
Розмова в камері наелектризовувала навіть повітря.
Це можна було бачити і по тому, як чекіські обличчя
мінялися, і по тому, що чекісти не перебивали говорити
Брусові. Та він хоч і говорив, але після кожного речення
облизував губи. В роті було сухо. І він силкувався
викликати слину, щоб притишити спрагу. Це помітив і
Сіямський і знов обізвався:
— Хто б я не був, але я вам не ворог. Я стою тільки
на своїм посту і справедливо виконую кару над тими, що
провинилися перед робітничо-селянською владою... І якщо
є десь найбільший вам ворог, то це ви самі: ви кажете,
що вас хотять отруїти, а самі не їсте тут, де найпильніше
забезпечено від усяких злочинних дій і намірів робити
злочинні дії... Я ручаюся, що ось ця їжа є свіжа і чудова.
Дивіться.
І він узяв у руку тарілку, і ложкою із неї підняв
котлету над нарами, кажучи:
— Хто може відмовитеся від такої страви? Тільки
якийсь маньяк, що дивиться у свіжо викопану яму... Або
534

ось капуста. Гарна, смачна і перемішана з
вишкварками... їжте, бо вам на волі потрібне здоров’я, а не
роззявлена холодом землі пащека смерти.
І Брус підтяг ліву ногу, зігнув її, і злігши на правий
лікоть, облизнувся між сухими губами. І пройшла судома
по всьому обличчі, неначе він ковтнув слину. Сіямський
швидко поставив на нари тарілку, обернувся назад до
чекіста і схвильовано сказав:
— Швидше підіть та принесіть їм води. Вони води
хотять.
Вода вмить з’явилася. Чекіст виліз на нари з бачком,
в якому жовніри носять собі їжу, підійшов до Бруса і
простяг до нього бачок, кажучи:
— Пийте...
Але Брус, глянувши на прислужливого тюремщика,
сказав йому:
— Дайте своєму начальникові, нехай нап’ється...
Тай схилив підперту голову до нар. А Сіямський на
пропозицію Бруса зареагував такою стриманою мовою:
— Мені дуже шкода, що ви себе так повели, що я не
зміг вашу долю тут у Чеці розв’язати... І дуже шкода, що
я вас мушу відіслати зараз в Лук’янівку, де уже
повнісінько людей... куди із сіл та хуторів іще везуть і везуть...
І там уже немає де дівати нових арештантів і їх
розміщують у коридорі. І, здається, арештантів будуть тримати і
надворі, в дворі... Це тих, яких треба відправити у
поправні табори... У Лук’янівці за ці три дні уже вибухло
було два бунти... І в коридорах збунтованих
розстрілювали з автоматів... І багато невинних інтелігентів полягло, з
яких теж були б ще корисні робітники для селянських
шкіл. Шкода. Але зате стало багато вільних місць для
інших, що зараз же заповнили звільнену від убитих
площу... Ви хворий, а доведеться вас відправити у таку
гарячу тісноту. А там ні полежати, ні посидіти і можна
діждатися кожної хвилини ще й третього бунту і
дочекатись розстрілу нізащо... Шкода!
І зітхнувши важко, повернувся до обох чекістів і
звелів:
— Зараз заберіть арештованого і чорним вороном
відвезіть у Лук’янівку!..
535

І ні на кого не дивлячись, і ні з ким не прощаючись,
вийшов військовим кроком із камери, а за ним і
Парцюня вийшов. А рядові чекісти рушили з місця. Один став
коло нар, а другий виліз на нари і став коло Бруса та
звелів:
— Ану вставай, поїдемо на друге помешкання.
Брус узявся обома руками за нари і почав силкуватися
встати, але не міг, бо дуже ноги боліли. А чекіст,
спостерігаючи Брусове силкування, не утримався, щоб не
сказати:
— Погано, браток. Я бачу, тобі й ходити не можна.
Не знаю, як то доведеться тобі там бути. Там страхіття
робиться. Такий тиск, що нема де й курці клюнути...
Там убили в коридорі, як був бунт, двісті душ. А з тих,
що розстрілювали, ні один не.був навіть удряпнутий. А
місце після вбитих зараз же зайняли ті, що були в дворі
І стіни заляпані кров’ю і досі не пообмивали, бо
страшна сила арештованих і нема де поміститися з віхтями та
з відрами води. А люду пруть і пруть. І я думаю, що
доведеться гасити ще й третій бунт, щоб дати місце тим
арештованим, які надворі у дворі тюремнім... А йди та
поможеш чоловікові встати.
Нарешті він звернувся до товариша. І той діловито
вискочив на нари тай поміг підвести Бруса, і почали
його вести по нарах до проходу. І балакучий чекіст знов
звернувся до Бруса:
— З якої області, земляче?..
Брус мовчав. Але зацікавлений не губив настрою і
допевнювався свого:
— Що це таке з тобою, що й ходити не можеш?..
Брус мовчав, бо так був ошелешений чекістськими
інформаціями, що навіть не помітив, як вийшли з
камери в коридор і як опинилися у дворі Гепеви, де стиха
чорний ворон гуркотів мотором. Чекісти відчинили двері
арештантського авта і туди свінуло світло від ліхтаря,
який світив посеред двору Гепеви. У авті було з кожного
боку по одній лавці. Туди всередину конвоїри і Бруса
втаскали. І він сів з лівого боку, а сторожа сіла один з
одного боку арештованого, а другий з другого. Дверцята
за ними зачинилися і в авті настала тьма. І голос одного
вимовив:
536

— Оце ви цією машиною ідете туди самі, а назад нею
буде їхати двадцять душ. І всю ніч возитимемо по
стільки з Лук’янівки у нашу Гепеву.
Брус мовчав. І машина ще трошки постояла і нарешті
рушила. І, мабуть, з десять хвилин чорний ворон здригав
від свого руху та скакав на вибоїнах І арештований, і
його сторожа підлітали та хапалися за лавки... Аж ось
машина дала гудок і зупинилася... І відчинилися двері, і
Бруса вивели з авта. І те, що він побачив, було над усякі
людські сподівання. Від самого того скверу, що коло
церкви Федора, поволі посувався величезний
розтягнений натовп людей. З обох боків натовпу ішли знервовані
червоноармійці з рушницями... Вони перегукувались і
свистіли у сюрки. Вели селян у свитках, у піджачках, у
брилях і в картузах червоноармійських і у будьонівках. І
всі були з клунками. А на пішоходах вулиці теж з обох
боків цієї самої процесії стояли цепом вартові і, коли
якийсь проходящий траплявся, то вони йому й гукали:
— Абхаді!.. Абхаді!..
Та проходящий не обходив, а з переляку вертався
назад. І будинки над всією вулицею, набитою народом і
його тюремщиками, були у вікнах мертвотемні і мовчаз-
нозанімілі. А коло самих тюремних воріт світило два
ліхтарі і освітлювало дві купки червоноармійців з одного
боку входу у двір і з другого. І їх начальник стояв у них
спереді і гукав переднім арештованим:
— Давай, давай жівєй!.. Нє астанавлівайса!..
І народ біг у тюремний двір так, що деякі аж падали.
І зараз же після вигуку начальника чувся один голос із
глибу тюремного двору, а другий від воріт з червоноар-
мійського натовпу:
— Смотрі!
— Є-є-сть!..
І народ арештований біг і біг туди десь у
протилежний бік двору. А там ходили чекісти з ліхтарями і
освітлювали напрямок людського руху. Там теж у стіні була
відчинена брама, а перед нею стояв поїзд товарових
вагонів. І кожний вагон був відчинений тим боком, що від
тюремних воріт. І до кожної діри у вагон, коли він
рівнявся з тюремними ворітьми, приставлявся дерев’я-
537

ний, збитий з дощок, поміст, щоб виходили по ньому у
вагон. І з обох боків кожного приставленого помосту
стояло по одному чекістові, які підганяли людей у
вагони:
— Жівєй, жівєй!.. Не астанавлівайся!
І люди лізли по схилених помостах і нахилившись
бігли туди. І вже аж там, коло передніх вагонів, ближче
до паровика гриміли сокири і молотки, забиваючи
вагони з людьми. І проходив контроль з трьох червоноармій-
ців і гупав ложжям рушниць уже в забиті двері,
переконуючись у міцності забоїв і запорів. І один поїзд
відходив, а йому вслід другий приходив.
Тільки із-за церкви Федора люди повільно виринали і
повільно вливалися в Дорогожицьку вулицю тай
простували оточені москалями до тюрми. Вони ішли обтяжені
клунками, неначе та хмара важкою чорнотою, з якої
ніхто не знає, що впаде — чи зливний дощ, чи град? І
чи лишиться нива поляглою, чи витовченою з
покаліченими колосками?.. І цей чорний рух народу за
півкілометра перед тюрмою чотири чекісти уповільнювали. І
один, тримаючи перед собою список, начитував імена
арештантів, а другий йому ззаді присвітлював
кишеньковим ліхтариком. А третій крайній з правого боку тримав
дві великі собаки на шворках. Одну в лівій руці, а другу
в правій. І собаки рвалися з рук і аж гавкали і вищали
на невільників з якимсь неспокійним, звіриним залас-
сям. І коли Брус почув його, то здригнувся аж до тих
глибин, де прокидається містичне почуття приречености.
Таке гавкання і вищання він чув колись у звіринці, коли
сторожі розносили свіже м’ясо вовкам, гієнам і лисицям.
І ті звірі, що ждали, трималися гопки за дроти і несамо-
витились. І Брус помітив, що ні одна людська голова не
минала байдуже собачого неспокою, а поверталася до
нього і, мабуть, з тим самим настроєм, який утворився і
в Бруса. Бо якби ця звірня не була муштрована
призначеним для неї живим людським тілом, то так би не
виявляла своєї живости і не рвалася б так із припонів...
І люди ішли тай ішли. І не відгукувалися на чекістські
виклики по списку. Тільки може через сотню, або й дві
хтось обзивався із арештованого натовпу. Тоді той че-
538

кіст, що був без собак, забирав того, що відгукнувся, і
вів у будинок тюрми, у крайні двері, над якими світився
ліхтар...
Так. Прийшов слушний час для москаля, і він всіх
погнав на смерть, аби самому жити. Погнав усіх в одно
місце тільки різними шляхами. І то так, щоб ніхто ніде
не почув по всіх чужих землях і найболючішого зітхання
того народу, якого нищить... І Брус зрозумів, що він
потрібен серед цього всенаціонального знищення. Він не
дурно себе рятує. Його правдиве слово у прийдешньому
мусить стати свідком і оборонцем поваленої нації.
І нарешті чекісти взяли під руки Бруса і повели в
тюрму. На дверях вартовий тільки спитався:
— З першого корпусу?..
Йому відповіли:
— Від начальника.
— Проходьте.
І ввели арештованого В коридор, а потім повели попід
руки наліво східцями на другий поверх. Перед ними
знов стали зачинені двері, і чекіст гуркнув у них двічі
кулаком. І відчинилися вони, і знов зачинилися. І
всередині Брусові здалося, що і двері, і стіни розм’якли від
густої парні. І гаряча теплінь давила йому груди і плечі
могутнім, слизьким, задушливим та незірабним тягарем.
Брус дихав кислою та густою парою чобіт, онуч, немитих
борід, некупаних і брудних, у лепу знеможених людських
тіл. Попід стелею аж до другої перед ними стіни, яка
мигтіла далеко крізь ґрати, висів густий туман. А з-під
нього по стінах струмочіли вниз патьоки рідини. А тут
перед ґратами, де був Брус, посередині стелі блищало
електричне світло крізь затемнене парою скло. Під ним
на отакому помості, що був похожий на ті, по яких
людей гонили у вагони, лежав черевом до дощок у одній
сорочці, але в картузі, в штанах, і в чоботях чекіст. Він
пильнував крізь ґрати величезну залу-клітку, повно
набиту людьми. Перед ним лежав машиновий кріс. З
лівого ж боку від нього, при самій стіні стояли в
дерев’яних станках ще чотири машинових кріси. їх стеріг
навстоячки з такою самою зброєю в руках другий чекіст теж
напівголий. У присінку і в залі-клітці за ґратами ішов
539

здавлений гук. А понурий вигляд присінку надавав йому
зловісного і дикого вигляду. Зігнані у стовпища
арештовані збуджували душу до того тремтіння, яке переживає у
забої шахтар, коли навколо нього позавалюються нори і
затихнуть удари кайл його товаришів, і починає нити у
вухах і крові підземна космічна тиша... Око скрізь
сприймало речі і тло до них, неначе велетенську, забруднену і
задимлену кузню, яку хазяїн покинув, а дороги живого
життя загнали в неї людей на муки.
І впустили їх у залу-клітку, у мокрий натовп. Зала
була завдовжки метрів з двадцять. А посеред натовпу був
вузенький прохід просто до намальованого на стіні мазу-
тою трикутника гостряком угору. У ньому червоніло і
блищало мокротою велике коло завбільшки, як ті
кружки, якими в селах накривають кадуби з квашеною
капустою або з борщем. У центрі блискучого кола горіла
електрика, тепер затуманена людськими випарами. Навколо
світла кублилася коло стіни світляна куля такого
кольору, який має те водяне місце на дні моря, куди
спуститься водолаз і засвітить свій електричний ліхтар. Центр
кола височів на рівні голови людини середнього зросту.
І Брус зрозумів, що коло було метою для машинового
кріса на той випадок, коли б повстало між
арештованими якесь безладдя, похоже на початок бунту, то щоб
зразу кулями збити світло в червонім колі і стріляти в
натовп, який був би переляканий і здурілий до безсилос-
ти сліпих маленьких тварин...
Проходу гляділи голі до поясів люди. Вони стояли з
обох боків у таких вистатях, які мають полісмени, коли,
утворивши ланцюг з власних рук, не пускають важкого і
многолюдного натовпу на дорогу проїзду якогось героя.
Арештанти опиралися ногами об мокру цементову
підлогу і плечима об тіла власних своїх товаришів, таких
мокрих і голих, як і вони. У всіх, і в тих, що здержувалися,
і в тих, які здержували, чуби і бороди разом з вусами
прилипали до голови і патьоки поту котилися з чол на
очі, на вії, на брови, на носи і звідти звисали
краплинками, і рвалися додолу звідти краплинками. А струмочки
і патьоки страшної мокріні переписували їх спини і
животи і, збігаючи до штанів, робили їх мокрими... Страх
540

було дивитися. Понурої розпуки додавали високі гори
лахміття, що піднімалися над тюремним натовпом попід
стінами залі... і ті непритомні люди, що сиділи попід
лахміттям, ніби для умирання... Мабуть, вони стояли теж
спереді і стримували пертя натовпу і потім попадали, і їх
товариші якось спровадили під гори мокрої одежі. У
натовпі ні одна людина не могла рушитися сама, а
тільки тоді ставала рухомою, коли стихійно розгойдувався
натовп. І Брус подумав, що непритомних товаришів,
мабуть, люди подавали до одежі горою, через голови
мокрих тіл.
У всій залі менше не було, як тисяч дві з половиною
людей, а тільки двоє вікон світило під стелею з правого
боку помешкання. Та й ті були розміром не більші від
тих, які робили в конюшнях панських. У вікнах шибок
не було. І Брус рішив, що саме в цій залі убили 200
арештованих, але не за бунт, а за те, що натовп не в силі
був зберегти простору для проходу. І відчув він, що в
нього все тіло мокре і запливають очі потом, і капають із
стелі йому на голову брудні краплі так само, як і на
стиски голих людських тіл. То там, то там блискала
рідина краплями на стелі і пролітала, і згасала у гарячім
тумані залі, освітленім понурим світлом пригаслої
електрики...
І нарешті підійшли вони до грубезних дверей, що
були вкінці залі, під стіною ліворуч. І чекіст так само, як
і в присілкові двері, гуркнув двічі кулаком. І відсунулося
віконце, і показалося у „очко" око і шматок носа. А
потім зразу ж воно й зачинилося, але відчинилися двері.
І ввели Бруса. Це була невеличка кімнатка для проходу у
наступну камеру. І чекісти обережно увели Бруса у
камеру. І самі негайно вийшли, уже ним не цікавлячись. Брус
похитнувся і, ловлячи рівновагу, ухопився за праву стіну.
У нього крутилася голова, але тілом він відчував
прохолоду... За якусь хвилину йому стало легше, і він
повернувся лицем до камери, не пускаючися стіни. Камера
була величенька і з нарами, які, ідучи від лівої стіни до
правої, не доходили до неї метрів на два. І тут же у цій
самій стіні позначалася глибока ніша, із якої визирали
жовті двері. Перед нішою стояв голий тапчан. На нарах
541

лежало тільки двоє людей. Мабуть, недужі А посеред
камери, перед нарами стояла величезна діжка з водою...
Кадуб... і навколо нього купчилися всі арештанти з
кухликами, з маленькими бачечками, з котьолкйми. І один
був з залізним ополоником на довгій дерев’яній ручці.
Арештантів не було більше десяти. І всі вони хаотично і
без черги нагиналися в кадуб і діставали воду,
розхлюпуючи її по підлозі і обливаючи нею себе. Через те навколо
кадуба стояла калюжа води і у всіх арештантів були
мокрі черева. Вони без перерви пили воду із своїх
посудин, але потягнувши один або два ковтки, знов лізли з
посудиною до діжки, виливаючи туди рештки води
назад. Вони не розмовляли і не кричали. Мабуть, у них не
було сили на це, бо у кожного тіло було роздуте і
розпите. Сорочки в них були чорні від непрання. А від
чухання були подерті і висіли шматтям ганчір’я з їх спин і з
їх черев. Штани так само світили передками і задками, і
спускали брудні пацьорки теліпатися донизу. І кожна
одірвана латка і брудний пацьорок був мокрий і
приставав до некупаного тіла, засіяного лепом. Тільки спереді
ґноття одежі не приставали До тіла, бо по них збігала
вода, неначе отрута із гадючих голів. Цей страшний люд
був зарослий бородами і босий. У камері чувся тільки
стукіт посудом об діжку і плескіт води, неначе від коліс
маленького пароплава або від водяного млина. І оскільки
у великій залі була спека, остільки тут була помірність у
температурі повітря. І оскільки там був стиск і давотня,
остільки тут було просторо.
Аж ось підійшов до Бруса той, що пив довгим
ополоником, тримаючи свою посудину у правій руці, і сказав:
— Я староста камери і маю вам дати місце на нарах,
але раніше ви мусите мені сказати, чи ви питимете воду?..
— Зараз не буду, але трошки згодом буду.
Здивований і стривожений таким питанням відповів
Брус. Та староста знов наполегливо почав говорити. І
вимова слів у нього була важка і страшно повільна,
неначе для нього ті слова, що він вимовляв, і той
реальний їх зміст, який мав правити за життєву вимогу і за
саме життя — йому вже такі байдужі, як і кості тих
людей, що вмерли мільйон років тому. Він був
присадку542

ватий і мав обличчя у лепу. А може воно було таке синє
аж чорне? Цього Брус не міг розібрати, бо староста стояв
спиною до електричного світла. Але ясно було тільки те,
що обличчя його було непомірно набрякле і світилося
сірими очима, повними зупиненої, омертвілої
невиразносте. І здавалося, що в ній розпливлися чоловічки очей.
І кола, де видніють чоловічки, здавалося, наближалися
до того стану, щоб стати білими такими, як очне яблуко.
Під очима цієї людини висіли два мішечки з рідиною.
Вони на тлі чорної бороди біліли так, як у утопленого
пацюка, або в кота дуже вимочений язик чи кишки. На
старості не було сорочки, а тільки був піджак старий,
старий... Та ще з таким пахом, який має шкіра скотини,
що спочатку засхне, а потім розмокне тай висить у
сирому місці. І видно було, що якби він схотів застібнути
піджак, то на животі не зійшлися б ґудзики, бо так
потворно черево роздулося. А на грудях над тією
кісткою, де сходяться ребра, стирчав кущик чорного
волосся, який робив враження, що він тільки через те там, що
ще не встиг випасти. І штани старости були з однією
холошою на лівій нозі, бо на правій холоша сягала
тільки до коліна. І ноги всю свою пухлятину оголено
показували на світ, маючи поміж пальцями чорноту набитого
туди бруду. І він говорив:
— Треба зараз пити. А як ви не хочете, то я вас
покладу он на тім тапчані. І ви вже будете не з нашої
компанії. Ми тримаємо голодівку на одну їжу, а воду
п’ємо. Ми всі ждали суду на смерть і голодували перед
вироком, і нас перевели сюди. І ми мусимо тримати
голодівку тридцять суток. Хто витримає, то того
начальник Гепеви випустить без суда і слідства... Спочатку ми
так голодували, як і всі... Тільки тоді стали так
голодувати, як оце зараз, коли нас перевели сюди. Я зараз вам
подам ополоник води... коли...
І пішов. На Бруса ця розмова зробила враження
нелюдського жаху. У розмові було щось недоговорене і
божевільно фальшиве. Всі ці люди, води у діжці, камера
з мокрою підлогою були далеко моторошніші, ніж ота
зала, через яку він сюди проходив. Там видно було разом
з усіма страшними зарисами драматичну долю зігнаних
543

людей. А тут про віщо було думати і чого сподіватися
оцим людям?.. Що за голодівка?.. І що за чудний термін
голодування?.. І чого ці люди повірили у спасенність
його, що так бовтаються у воді, і пухнуть, і ждуть
тридцятого дня?..
І приніс староста, шкандибаючи, води. І Брус лизнув
пересохлим язиком губи і відмовився:
— Я не хочу зараз... Покажіть мені моє місце.
І староста вилив додолу свою воду з ополоника і
показав байдужо рукою на тапчан під нішою:
— Ото ваше місце... ідіть і лягайте.
І вернувся до своєї діжки. Брус думав, що . він йому
поможе йти, думав, що він йому запропонує допомогу,
бо йому було дуже сутужно в колінах. Але тепер він уже
рішив до цих людей не звертатися. І почав братися за
стіну і рухатися до тапчана. І скільки часу він отак
простував — чи п’ять хвилин, чи півгодини, але таки
дійшов сам. І ліг на тапчані, і відвернувся від камери,
щоб хоч трохи відвести свою змучену увагу від того
жаху, що плескався у воді посеред камери. І диво дивне.
Не встиг він полежати хвилинку, як погасло світло у
камері, і люди почали шамотіти і розлазитися по нарах.
Плескіт затих і тиша, неначе заворожена, заніміла у ка- '
мері Але тепер уже Брус не міг заснути і не міг уже й
думати. Він лежав, неначе закоценілий, і в його уяві
помимо його волі зринали картини страшної дійсносте і
знов занепадали десь за свідомість, аби дати новим
картинам з’явитися. І він уже не чув, як сон крізь щілини і
відкриті ходи тюрми увійшов і ліг страшним своїм
тягарем на скатованих людей...
Аж враз він здригнувся. Щось гуркнуло у ніші за
дверима. Він нашорошився. І відчинилися швидко двері,
і звідти блиснуло світло. Брус хотів підвестися і глянути,
що таке? Але із-за спини у нього високий чоловік у
білім халаті простяг руки, і припинив Бруса вставати,
промовивши тихо:
— Не ворушися.
І пильнуючи, щоб лежачий не ворушився, ждав
другого у білім халаті, який виходив східцями до ліжка. Він
був нижчий і грубший від першого. І ставши на останній
544

східець перед Брусовим ліжком і помітивши, що він не
спить, швидко витяг із-під халата від лівого боку
величезну приколку з жовтою гранчастою головкою круглої
форми. Такими приколками колись дами у себе на
головах припинали зимові шапочки і брилі Але ця була
велика для такої мети. Вона мала у довжину більше, як
дві чвертки, і була солідніша своїм жалом. І цей чоловік,
притиснувши до свойого живота таку модерну зброю,
затиснувши у кулак її головку, став з останнього східця
над Брусовими грудьми коло ліжка так, щоб він бачив
зброю, спитався гостро:
— Ти чого не схотів пити води?..
Як тільки Брус побачив і почув отаке, то зараз же
рішив, що прийшла його остання година, і він на
питання людини у білому халаті відповів тим, що взяв своєю
лівою рукою на ірудях своїх за пілку пальта і відвернув
її набік, оголивши груди, бо його піджак і сорочка вже
були розхристані. Цим рухом, ніби присоглашаючи
чоловіка у білім халаті бити зброєю у вже відкрите і готове на
все серце. І чоловік з приколкою це зрозумів на млі ока
і зараз же звелів високому:
— Беріть його і давайте в нішу...
І свого „шпичака" зараз же сховав. Високий поміг
Брусові встати і почав його зводити вниз по східцях
туди, звідки видно було відблиск світла. А нижчий за
ними обома зачинив двері перед покинутим тапчаном. І
в камері на якийсь час стало смутно мовчазно. А потім
хтось з „водяників" повернувся на другий бік і важко
застогнавши, затих. Видко і він був свідком події, яка
йому, мабуть, щось більше промовляла, ніж тому, якого
повели в нішу.
ГЛАВА ДВАДЦЯТЬ ДРУГА
КОНСИЛІУМ
Бруса звели вниз. Перед ним були двері, і вони їх
відчинили і ввійшли в кімнатку. Вона була без стільців,
без столика і без вікон. Тільки на стелі блищала
маленька електрична лампочка. Від неї було напівтемно, але
19 12-8
545

світла було досить, щоб побачити двері у наступну
кімнату. На кожному одвірку цих дверей висіло по одній
газовій машкарі І нижчий, лишивши Бруса, зараз же
надів собі одну, а другу надів високому, який не
випускав арештанта із своєї правої руки. Після цього нижчий
узяв за ручку дверей, став і промовив:
— Ідіть...
І відчинив двері, і швидко зачинив їх, коли Брус і
високий увійшли в кімнату. І входив він під руку знов
Бруса, і зупинив ходу всім. Вони стояли посеред
кімнати, маленької теж. Вся кімната освітлювалася синім
світлом, яке невідомо звідкіля ішло. Брус був без машкари,
і зараз же охляв і осів у руках двох своїх поводатарів, які
тримали його тут на однім місці непорушно, мабуть, із
хвилину. А потім вгорі, у кожнім кутку стелі відчинилося
по вентилятору. Це саме сталося і внизу. Із кожного
кутка зашумів дужий холодний струм повітря і своїм
рухом заворушив на поводатарях халати і волосся на
голові Бруса. І тільки аж тоді, коли зачинилися всі
вентилятори, витягли Бруса із синьої кімнатки у наступну.
Він був непритомний і в нього тягайся ноги, неначе у
мертвого, по підлозі У новій кімнаті з лівого боку
стояло ліжко, а з правого була ванна і поруч з нею
маленька кухонна плитка, прироблена, видно, недавно до стіни,
бо ще не були позамазувані щілини бляшаного виводу. А
між ліжком і ванною жовтіли двері до виходу. Коло
кухонних плиток порядкувала молода і гарна жінка у
лікарськім халаті. Вона була повненька, невеличкого зросту
і чорнява. А в головах ліжка, з метер відстані сиділи
Парцюня і Сіямський. Поводатарі, приволікши Бруса до
ліжка, поклали його там ниць у такий станок, який
затримував обличчя за скивиці, а ніс і вуста були вільні
для дихання. І кожну Брусову руку помістили на довгу
круглу палицю, яка була прибита одним кінцем до
задньої ніжки ліжка, а другим до передньої. І кожна рука
зіперлася на цю палицю так, що охоплювала її, але не
стискала. І коли вже Брус лежав на ліжку, то ті, що його
увели, поскидали машкари і повісили на один
нікельований гачок, увігнаний посеред тих дверей, із яких
повходили. Нарешті вони поставили електричну машинку на
546

столик біля Брусової голови і, прилаштувавши йому до
потилиці там, де саме мозочок, дві пластинки одну з
одного боку, а другу з другого, наклали на них дугу,
примоцьовану до машинки шнуром. І нижчий поводатир
сполучив шнур із електрикою у стіні І машинка зараз
же почала гуркотіти огидним гурчанням, похожим на те,
яке видає із себе „чорний ворон", що стоїть напоготові.
Сіямський і Парцюня слідкували за всіма маніпуляціями
мовчки. Жінка теж вряди-годи від своєї кухні кидала
уважними поглядами на непритомного Бруса. Нарешті
він заворушив обома ступнями ніг. І жінка зараз же
підійшла до нього і взяла за живчик. І через якусь мить
звеліла:
— Годі.
І нижчий чоловік у лікарськім одязі вилучив машинку
з електрики, зцяв пластинки з потилиці, і все це
жужмом підсунув Брусові під ліжко. І вдвох разом з високим
перевернули хворого горілиць тай роздягли його донага.
Жінка ж пішла до ванни і почала заточувати в неї води.
Вода парувала. І принесли Бруса до ванни і впустили
його туди. І молода жінка його там мила милом, мабуть,
хвилин п’ятнадцять. Обидва чоловіки їй помагали А потім,
двічі напустивши води і двічі випустивши, витягли його
з ванни і понесли на ліжко. Воно було застелене двома
простирадлами і ковдрою. Станка для голови вже не
видно було, бо на нім лежала подушка. На ліжку Бруса
витерли двома рушниками, але сорочок не наділи. Так і
вмостили лежати. Він був непорушний.
І всі чоловіки тепер з цікавістю пружили свою увагу
убік жінки. І вона, не роздягаючись, улізла до голого
Бруса у постіль під ковдру. І там посилкувавшися
пригорнулася до нього щільно і почала його цілувати та
шепотіти:
— Івасику, мій любий... ти, мабуть, дуже їсти хочеш?..
Ось я тобі зараз подам сюди в ліжко...
Це юна сказала разів кілька, супроводжуючи свої слова
поцілунками і гладячи Брусові спину правою рукою. А
потім узяла його повіки і розтулила їх на лівім оці. Але
Брус зараз же їх сплющив. При цім видно було, що це
він зробив з певним підсвідомим зусиллям. І жінка знов
547

почала до нього шептати на вухо так, що її подих
ворушив волосинки коло Брусового вуха:
— Бідний мій Івасику... Ти недужий... Ось ми тебе
зведемо, і я тобі в ліжко принесу котлеток.
І, ніби на прощання, знов поцілувала його і встала. І
принесла з плиток до ліжка на гарячій сковороді дві
котлетки, зготовлені з печеною цибулею та бараболею. А
два чоловіки у лікарських халатах, посадивши Бруса в
ліжко і накинувши на нього ковдру, почали
підтримувати його в сидячім становищі Жінка, піднісши до
Брусового носа близенько запахущу сковорідку, зупинилася,
тримаючи їжу у повітрі Котлети ще шкварчали і
приємно парували. Всі присутні з напруженням дивилися на
сплющені Брусові очі... І враз вії очей почали здригатися
і розплющуватися. І праве око стало цілком розтуленим,
а ліве розвиднилося тільки до половини. І обоє разом
дивилися на жінку перед собою, що тримала сковороду з
їжою. І ніхто ані шешерхнув. Була тиша. Тай почали із
непорушних очей скочуватися на зарослі щоки окремі,
важкі, поодинчі сльози. Здавалося, що це напружена тиша
плаче. І разом з цим з уст правого куточка потекла на
бороду слина. І Брус промовив:
— І... сти...
Але і голос у нього був, неначе не його. Похожий на
людський, але неначе десь із якоїсь глибочіні, що була
захована під його м’язами та кістками у невідому нам
тишу. І щойно жінка його почула, то у ту ж мить
передала котлети у сковорідці високому, а сама нагнулася і,
взявши Брусову праву руку у свої обидві долоні, почала
ласкаво питати:
— Де ті золоті іроші, що ти привіз із дому?.. Треба
купити котлеток, бо тобі нема чого їсти.
І так вона сказала кілька разів тай замовкла, не
випускаючи його руки із своїх долонь. Вона чекала і
дивилася йому у вічі. І Брус мовчки дивився своїми півтора
очима на жінку. Сльози в нього непомітно перестали
текти, і слина захолонула у куточку вуст. Тільки
здригали повіки біля напівприплющеного ока та зморшки біля
обох очей. І на цьому тлі ліве око розтулилося до тієї
міри, в якій стояло вже й праве. Жінка сквапно сіла на
548

ліжко і, так само тримаючи Брусову руку, як і раніше, і
так само вдивяяючися у його очі, заговорила знов. І в її
голосі була і ніжність, і влазливість солодкої гадини:
— Любий мій Івасику... ти дуже недужий. І тобі не
можна виходити з дому нікуди... Я буду сама тобі
приносити все, що тільки тобі буде потрібно. А в нас немає
засобів до життя... Скажи мені, куди ти заховав оті
золоті гроші, що ти привіз від батька? Я куплю тобі їсти...
Говори, не мовчи. Мені дуже боляче, що ти став такий
мовчазний...
І ніжно-ніжно гладила руку і чекала. А Брус,
уставившись на неї непорушно очима, які не кліпали і не мали
у собі ніякого блиску свідомости, дивився поглядом,
похожим на скла у пташиних опудал. Нарешті він щось
мукнув і в нього знов заблищали сльози із-під білих
частин очей і, перекотившись через повіки, почали текти
між волосинки бороди і там зникати і затримуватися. І
він вимовив дуже ясно:
— ї... ста-
Тут і Парцюня хотів теж вимовити щось, але
Сіямський гостро його штовхнув тихо правою рукою, і він
зупинився, віддавшись мовчазній увазі... Але жінка
жодним поглядом, жодним рухом голови не зраджувала
своєму наставленню бути пробудницею Брусових
зацікавлень. І в цім її настрої напруження були всі разом з
обома чекістами, які сиділи трохи ззаді Бруса і трохи
збоку від тих двох, що були у білих халатах і
підгримували хворого. Жінка гладила і гладила Брусову руку, і в
нього сльози котилися і котилися. І раптом спиталася,
неначе зробивши стрибок:
— Що в тій шкатулці було, що ти з батьком
закопував?
І Брус відповів:
— Тво... ррр... и.
— Чиї?
Після останнього питання в нього зараз же
зупинилися бігти сльози і він проказав таким глухим голосом,
який западається у непритомність тої людини, що
переходить від наглого пробудження у нагле засипання:
— Я... спати...
549

І в нього знов здригаючи ліве око звузилося, а праве,
згубивши недавні свої блиски, так і лишилося у всій
своїй величині не сплющеним. Жінка випустила Брусову
руку і перевела погляд на Сіямського. І той, неначе
зрозумівши якусь ознаку в ньому, устав негайно і
звернувшись до Парцюні, кинув слова, повні байдужосте,
яким він не сховав здавленого обурення.
— Ходім... Справа ясна. Він здурів. Немає чого з ним
нам возитися. Треба віддати психіатрам
Парцюня теж устав і відповів Сіямському фразою, яка
швидше свідчила про Парцюнине спантеличення, а не
про правдивість душевного його стану.
— Якби у нього була жінка, то я б його віддав їй
таким, як він зараз є. Нехай би забавлялася. А так, то
нехай іде в Кирилівку таким.
— Про мене. Що хоч, те й роби... Моя хата скраю...
Закінчив Сіямський, не глянувши ні на кого.
Парцюня і він попростували в тюрму тією стежкою, якою увели
були й Бруса. І для переходу кімнати із зеленим світлом
вони не надівали газових машкар. І коли за ними
причинилися двері, жінка звелася з ліжка, а два чоловіки у
білих хатах положили Бруса на ліжко і вкрили ковдрою.
А потім узяли сковорідку з котлетами тай пішли до
кухонних плиток і мовчки почали там їсти. Жінка,
випроставшись проти них передом, поправляла в себе на голові
косинку, а поправивши спиталасй:
— Чи там ще хтось є для перевірки?..
І високий запевнив:
— Нема. І вже. на цім тижні не буде. Вони самі
вмирають, без допомоги.
І вона відвернула від нього голову і, трошки
затримавши на Брусові погляд, звеліла:
— А цьому все-таки впорсніть допомогу. У такім
вигляді не можна посилати у психіатричку.
— А хіба ви не чули, що говорив про нього отой
чорненький?..
Знов обізвався високий, струшуючи з грудей кришки
їжі І жінка пояснила:
— То не наш начальник. А наш говорив, ви ж чули,
не про те. Я йду. Бувайте здорові.
550

І вийшла тими дверима, що бовваніли між кухонними
плитками і ліжком.
Колись у розмові Сталіна! Єжова не було й мови про
торторування Бруса, а що вийшло?.. Ні Парцюня, ні
Сіямський не були із Сталіном з приводу цього на мові.
І в дію пустив Парцюню Єжов, який тоді був у Сталіна
особистим секретарем. Значить, Сталін був такий
диктатор, щоб говорити про речі А його слухачі були тим,
щоб речі, які цікавили диктатора, обробляти по своєму
індивідуальному уподобанню і по своїх освідчених чи не
освідчених зацікавленнях до Московщини. Сталін був
вікном, у яке дивилися малі нації на той світ. А ті, що
оточували Сталіна, були стінами, що підпирали те
криваве вікно. Але це були живі стіни. Вони кожної
хвилини могли розсунутися, щоб вікно провалилося у те
місце, над яким воно трималося до пори, до часу...
Московщина діяла так, як діє звірота, а не люди, що
можуть зрозуміти прив’язаність інших людей до своєї
батьківщини. Сталін хотів крові, хотіло її і його
оточення... Сталін показував на ті місця, звідкіля він мав
жадобу свою утамовувати і не входив у деталі здобуття собі
бажаного. Для нього досить було і того, що він чув
носом парування пролитої людської крові якраз із того
місця, яке його цікавило. І чи там ріки її лилося так, як
він хотів, чи моря, яких він не передбачав, справи не
міняло, а тільки давало йому потужніший присмак
здобутого... Сталін і Московщина найшли одно в однім
свою звірячу стихію і своє звіряче доповнення. І через те
дивуватися не треба тій долі, яка спіткала Україну і
зустріла Бруса. Чого не доказував Сталін, те закругляв
його секретар Єжов. А коло чого тупцював Сталінів
секретар, то те його шеф збивав з ніг, щоб воно упавши
повік не встало...
Та коли різанина і масове убивання людей
відбувається, тоді стоять у повітрі стогони, крики, сморід і червоні
тумани від пролитої людської сили. І в душогубців тоді
не буває ясної голови і ясних очей, бо шлунки в них
обтяжуються непережованою їжею і очі наливаються
розгаряченою кров’ю. І через те, коли у такім різницькім
хаосі натискалися вони один на другого, то не
впізнава551

ли самі себе і кидалися згарячу на самих себе... І
кладовища закатованих людей оглашалися ще й ревом та ре-
вшцем і тих катів, що самі себе убивали... і земля
позначалася і їхніми могилами. І тільки аж тоді, коли
душогубці супокійніше напостолювали собі черева, і коли вже
обгризене костомашшя убитих і поламана та поіржавлена
зброя прибиралася із поля кровавої оргії... Тільки тоді
починалося у катів прояснювання в головах і починалося
упізнавання самих себе. І починалося знов скликання
своїх, аби вибирати нові місця для душогубств,
злодійства і грабунків... І через те три місяці тому після
останнього випадку з Брусом у Лук’янівці Парцюню
викликали до Москви, а Сіямський так і лишився начальником
Київської Чеки. І Брус за ці три місяці у Кирилівській
лікарні почав вихожуватися, але тримав себе відлюдьком
і мало що з людьми говорив.
Він був в арештантськім досліднім відділі. Тут вікна
мали залізні рами, які служили і за ґрати. А двері у
палату завжди були замкнені і коло дверей усередині
палати завжди сидів санітар із ключами. Тільки й того,
що кожний недужий мав чисте ліжко з простирадлами та
ковдрою, і щотижня конче всіх недужих купали у парні.
І це було для всіх хворих виняткове добро, бо всі вони
тут опинилися з Лук’янівки, або з Чеки. І через те всі
страшно відчували наближення останнього висновку
лікарів: чи їх переведуть у цивільні палати хворих, чи
відвезуть у тюрму. Перше було рятунком, а друге було
поверненням до засуду на смерть або до відправки на
північ у лагері. І хоч Брус про це ні з ким не говорив,
але добре бачив настрої тих недужих, яких приїздили
чекісти забирати у тюрму. І це загальне лихо не робило
Бруса запобігливим перед темним прийдешнім. Він був
дезорієнтований своїми планами і їх зустріччю з
чекістською дійсністю. Він добре зрозумів те, як він своєю
голо дівкою став у допомозі чекістам робити над ним
експерименти. Про це говорив красномовно останній
випадок з дамською приколкою і газовими машкарами для
синьої кімнати, після якої він уже нічого не міг
пригадати, навіть того, як він опинився в лікарні. І тепер уже
йому було байдуже. Україні не було рятунку, не було
552

його і йому. Від України лишилися тільки жінки бути
рабинями для робіт у комуністичній державі і
невільницями чекістам у ліжка та допомагачами їм поза ліжком
зміцнювати неволю для своєї Батьківщини. Останнього
висновку він не міг поставити у рівність із своїми
помилками, на рахунок яких стояла і його голо дівка. Він
занадто був ослаблений морально. І розпач його занадто
був великий, а його душа була в нім занадто затята... Ну,
що ж йому може хочеться когось побачити із-за
тюремних стін?.. А приреченим, яких він бачив коло Лук’янів-
ської тюрми і в тюрмі, хіба цього самого не хочеться? І
увага його зупинилася перед смертю. Йому було
байдуже, бо кожним кроком свого життя він попадав на ту
стежку, що підсувала йому Москва до швидшої зустрічі з
його погибеллю... І він живився, здавлював бажання
свого серця і ждав погибелі. І він не помічав того, що його
утома керує його міркуваннями. Вона ж і нашіптувала
про те, що вилучення його із відділу арештованих у
звичайну психічну лікарню означатиме волю для
відпочинку і волю від тюрми, бо він не герой і не
божевільний, який хоче умерти конче не так, як ті, що вмирають
смертю, приписаною Москвою. А як щось у нього
раніше і було похоже на таке божевілля, то тепер у нього...
І він не міг сказати, що „тепер у нього"... Він був
недужий, бо як би ні, то дійшов би думкою до того, що
Москва все наше життя увігнала у потайні хідники душі
і воно рухається там повільно. І думи в українських
головах рояться тільки на покручених стежках, де немає
простих зустрічей з ворогом і з приятелем... Де
стираються тями про духовний героїзм і про духовний
маразм...
Та що б там не було, але начальник Гепеви, Борис
Мойсєйович Сіямський, завдяки своїм особливим
планам щодо Бруса, зробив шах і мат його міркуванням і
його втомі. За три місяці Сіямський двічі був у Кирилів-
ці у психіатричного лікаря і цікавився Брусовим станом
здоров’я. Не можна припускати, щоб начальника Гепеви
спонукали до цього ті чаші, про які він колись у розмові
з Парцюнею робив здогади. І не можна думати, щоб такі
турботи були наслідком людолюбних аспірацій товариша
чекіста.
553

Це трапилося в останніх числах жовтня.
Вранці дві санітарки дуже охайно прибрали судову
палату хворих, чого ніколи не було, бо прибирала завжди
тільки одна жінка. А сьогодні навіть коло палатних
дверей була зміна. Замість одного санітара гляділи вхідних
дверей два. Один ізсередини, а другий з коридора. Брус
цю зміну зразу помітив і споважнів. Він, не вилазячи
із-під ковдри в ліжку, дивився на всю палату і ждав.
Вона мала шістнадцять ліжок, які стояли по парі одно за
другим від першої стіни аж до останньої. Недужі
переважно сиділи на застелених постелях. Лежали тільки дуже
ослаблені. Палата мала двоє вікон на схід. І перед
першим вікном, до якого Брусове ліжко підходило
подушкою, надворі з-за стіни визирали окреси довгої гілляки
якогось дерева, бо скло у вікнах було дуже грубе і
непрозоре. Воно пропускало світло і розпливчасті форми
речей.
У палаті було тихо і затишно, мабуть, від того, що
протилежна вікнам стіна вся світилася сонячним
світлом, хоч і пригашеним грубим склом вікон. І між
першим вікном і освітленою стіною стояв у повітрі рожевий
стовп пилинок, пересічений посередині тінню тієї гіля-
ки, що надворі витягалася із-за стіни до вікна. І
здавалося, що і за вікном, там, у дворі, так само затишно. І що
опале листя тополь і каштанів, лежачи на корінні свого
дерева, дає блиском свого омертвілого червіньку смуток
осінньої тиші і безшелесного супокою. У Бруса нило
серце. Але настрій був похожий на блиск палого листя,
освітленого осіннім ранком. І йому хотілося, щоб
дійсність теперішня не зникала так довго, аж поки він
бачить устатковані речі серед ранкового світла. Але ба...
Відчинилися двері і увійшла з фельдшером судова
лікарка, а до них приєднався і той санітар, що всередині
палати глядів дверей. А його місце заступив той, що
стояв у коридорі. І цей гурт медиків пішов оглядати
хворих під протилежний бік від Бруса. Це був ранній
лікарський огляд. Всі хворі стали напружені. Лікарка була
худенька і чорненька. Брус раніше чув від фельдшера,
що вона жидівка. Але і санітари, і хворі її шанували. Аж
ось лікарський обхід підійшов до Бруса. І лікарка стала
554

коло його ліжка спиною до вікна, а всі інші навколо
ліжка. І вона побачила посеред кімнати світляний стовп
золотих пилинок тай звернулася до фельдшера:
— Я не розумію, як можна тримати так палату, щоб у
ній світилася стовпами пилюка? Чого ви не провітрили
її?
І хоч це питання вже було знайоме фельдшерові своїм
трафаретом ще з передніх сонячних ранків, і він на
нього завжди однаково відповідав, але сьогодні його
зачепило воно і він оскальнувся:
— Та ж ви знаєте, товаришу лікарю, що ми
провітрюємо палату тільки ввечері.. І то з коридора, бо ж вікна
не мають кватирок і вікон не можна відчинити, а тільки
можна весною витягти тоді, коли ми мажемо палату.
Його підтримав і санітар:
— Товаришу лікарю, ви придивіться, що у палаті дуже
чисто і повітря таке свіже, як і в церкві. І там теж, як
заметете, то світляні стовпи пилинок конче стоять від
підлоги аж до вікон у бані
Але лікарка зареагувала однаковою формою поведінки
на сьогоднішню виняткову і фельдшерову, і санітарову.
Вона подивилася на них обох і, зітхнувши докірливо,
сіла коло Бруса на ліжко, поклала свою ліву долоню на
коліно тай спиталася:
— Ну, як ви себе почуваєте, товаришу Брусе?
— Добре.
— І ніхто вас не переслідує?
— Наче ніхто.
— А як у вас справи із жидами?
— Товаришу лікарю, лишім ми про це говорити.
— Значить, добре?
Брус мовчав. Тоді лікарка, соваючи своєю долонею по
його коліні, почала ласкаво:
— Ви людина інтелігентна* Це ми всі знаємо, і
знаємо, що у вас немає ніяких злочинних чи бандитських
нахилів. Через те у вас є багато прихильників. Навіть
начальник Чеки Київської Округи ваш прихильник. І він
сьогодні до нас приїде. Хоче з вами побачитись. Я вже
все говорила йому про вас. І він, шкодуючи вас, мені
сказав, що треба вас виписати і влаштувати десь
учите555

лем чи в селі, чи в місті. Де схочете. Але для цього
треба, щоб ви з ним поговорили. Він приїде і ми вас
викличем до нього, якщо він не схоче сюди заходити. А
ви маєте сили і настрій з ним говорити?..
Брус мовчав, неначе прислухаючись, як летить
цеглина у бездонну яму. А може й не цеглина, а його доля
шумить у безодню, бажаючи зустрінути далеке чорне плесо
і гучно бовтнути туди. Лікарка, бачучи Брусову
зосередженість, сказала знов:
— Не ґавте нагоди себе рятувати... Будьте мужні і
поговоріть з ним.
Брус зауважив:
— Я дуже ослаб і говорити не зможу.
— Тоді ви напишіть на папір, що вам треба, і
прочитайте йому... Тільки, будь ласка, скажіть мені, що ви
напишете. Бо, ви знаєте, я вашого письма прочитати не
можу і перевірити його змісту не здолаю.
Брус мовчав. І лікарка, помовчавши теж трошки і
прийнявши руку від його коліна, попрохала:
— Напишіть йому. Це вас урятує від повільного
духовного загибання... Напишете?..
І Брус, одвернувши голову до вікна, прогомонів:
— Напишу.
— Скажіть же мені тепер, що ви писатимете?..
— Я буду прохати, щоб мені дозволили учителювати.
— І більше нічого?
— Нічого.
— Ну, то добре. Ось вам папір і олівець... Я вам вірю
і не буду перевіряти вашого писання.
І дала Брусові папір і олівець і, вставши, проказала:
— Він мені телефонував... Через півгодини він буде
тут. Лікпом зайде по вас і ви з ним прийдете до мене в
кабінет. Начальник і я будемо ждати вас.. До доброї
зустрічі...
І всі вийшли, крім санітара, що знов став на своє
місце, а той другий вийшов у коридор і теж став на своє
місце. Брус, якусь хвилинку полежавши після відходу
лікаря, надів капці, накинув на плечі ковдру, взяв папір
і олівець, що поклала лікарка йому на подушку, і сів
коло столика. Серце його билося повільно, але дуже
556

міцно. Він чув, як до чола і до обличчя бухала кров. Її
ритм нагадав йому початок руху паровика з вагонами:
гух, гух, гух... І Брус подумав:
— На яку ж це станцію гонить мене моє серце?..
І далі вже не думаючи, почав швидко писати. Під цей
час він двічі передихав і зупинявся. А написавши,
прочитав, склав у четвертушку і всунув у пазуху. І олівець
відсунув по столику далі від себе. І саме в цей час
увійшов дуже сквапно фельдшер у палату, і заклопотано
підійшов до Бруса:
— Що, написали? — спитався.
Брус на нього подивився і, показав рукою за пазуху,
лапнувши її. Фельдшер усміхаючися спитався знов:
— Можна й мені прочитати?
Та Брус йому понуро зазначив:
— Я писав не для вас.
Тоді фельдшер йому рішуче звелів:
— Ходім, там вас уже чекають.
І в одну мить він у якогось недужого стяг халат, а в
Бруса ковдру з плечей і надів замість неї стягнену
одежину. І, поглянувши на столик, довідався:
— Це лікарчин олівець?
І, не чекаючи відповіді, узяв його собі в кишеню.
Брус помаленьку рушив до дверей. Фельдшер підхопив
його під руку і поміг йому іти певніше.
У кабінеті судової лікарки уже сиділо за столом три
душі передом і до дверей. Посередині був Сіямський, з
лівого боку в нього судова лікарка. А з правого сиділа
повненька, чорненька жінка з дуже уважними карими
очима. Це була та сама, що давала Брусові нюхати свіжі
котлети. А через те, що він цього не знав, то він тільки
їй і поклонився, і витягши своє писання з пазухи, подав
своїй судовій лікарці. Та вона відсунула його назад до
краю і сказала:
— Як прочитаєте, то тоді ми візьмемо ваш папір. А
зараз нас усіх цікавить і ваше читання... Сідайте.
І фельдшер підсунув йому стілець. Брус сів. З правого
боку у нього було зачинене вікно, крізь яке виднілася
акація, вся в пожовклім листі. Воно, опавши, трималося
купками у кожнім загині гіляк і в рівчаках старої поре-
557

паної кори. Ззаді у Бруса стояв фельдшер. Брус повільно
розгорнув свій папір. І чогось довго силкувався
розтулити його не з того боку, і викликав за столом мовчазний
рух і значущі перегляди слухачів.
У Бруса борода, вуса і чуб на голові були підстрижені
машинкою на один рівень, і стерня його волосся робила
все обличчя округленим. Очі сиділи дуже глибоко і,
здавалися ще глибшими від того, що темні густі брови
межували з блідим аж синім чолом. І тільки чоло, брови
та очі підкреслювали велику худість Брусової постаті, що
була у білих підштанях, в білій сорочці і в рудім
полатанім халаті. Незнайома жінка дуже пильно слідкувала за
Брусом. Її ліва рука лежала на столі, і безім’яний палець
її здригався. Що вона думала?.. Чи згадувала?..
Нарешті Брус розклав і взяв у обидві руки папір... І
глянув мимохіть на Сіямського. Той, ніби від доторку
електрики, здригнувся і підхопив:
— Читайте, читайте. Ми зацікавлені..
І Брусів голос, сповнений того почуття, що
переходить у виснажених і самотніх людей у плач, загомонів:
„До Начальника Київської Гепеви
Прохання.
І доки ти, разсобачої душі жидяра, триматимеш мене?..
Та я ж би...“
І Сіямський не витримав, і вдарив правою рукою по
столі тай гукнув:
— Годі!..
І, повернувшись до судової лікарки, закінчив:
— Ну, дякую!..* Повірте мені, що я не прийшов би
слухати твір написаний чи дужим, чи недужим автором,
якби ви не були майстром робити такі несподіванки!..
І з грюкотом устав і, ні на кого не дивлячись, рушив
із-за стола. Але, коли обійшов стіл і треба було іти у
двері з кабінету, він наткнувся на Бруса, що сидів йому
на дорозі. І фельдшер, бувши страшно збентежений
читанням і цим новим випадком, щоб дати дорогу
начальникові Чека, з усієї сили шарпнув за спинку Брусового
стільця і вирвав його із-під хворого. Брус так і простягся
боком на підлозі, аж його ноги опинилися під столом, за
яким сиділи лікарі. І Сіямський важко і розгнівано
пере558

ступив долі недужого і швидко, і розмірено військовою
ходою залишив страшно стурбоване зборище. І аж коли
за Сіямським у коридорі затих хрьоп дверей, то судова
лікарка тремтячим голосом звеліла фельдшеру:
— Відведіть його в палату, і дайте запггрик. А як
за штрик пройде, замкніть його у буйну...
І фельдшер поміг Брусові встати і помалу повів назад.
Тільки що, коли за штрик у хворого пройшов, то його не
замкнули у буйну палату, а з новим санітарним листком
відпровадили у цивільний відділ Кирилівської
Психіатричної Клініки.
Почато 27 травня 1955 року.
Кончено 27 березня 1956 року.

ЗМІСТ
Наталя КОЛЕСНИЧЕНКО-БРАТУНЬ. Передмова 5
Упорядник P.M.Федорів
Коректор Марія Куравська
На ст. 2, 10, 109, 260 фрагменти робіт
Ієроніма Босха та Івана Пеника.
На обкладинці фрагмент
роботи Артемія Кирилюка
Комп’ютерний набір Ірини Гарасимів
Підписано до друку 26.01.98 р.
Формат 84x108 І/32. Папір друкарський.
Друк офсетний. Умов. друк. арк. 29,4.
Тираж 1000 примірників. Замовлення №12-8.
Видавництво «Червона Калина»
290014, м.Львів, вул.Мечникова, 27 “А“.
Надруковано з готових позитивів на
Львівській державній фабриці „Атлас"
м.Львів, вул. Зелена, 20.
СТАРШИЙ БОЯРИН. Повість
ПЛАН ДО ДВОРУ. Повість
РОТОНДА ДУШОГУБЦІВ. Повість.
10
109
260
ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА
СТАРШИЙ БОЯРИН
Повісті