THE WORD
ALMANAC
4
POETRY
FICTION
ART
ESSAY
DOCUMENTS
Ukrainian Writers’ Association New York 1970
Published by Ukrainian Book Store, 10205 - 97 St., Edmonton, Alberta, Canada


слово
ЗБІРНИК
л
ІТЕРАТУР
А
м
И
С Т Е Ц Т В
0
к
Р
И Т И К А
м
Е
М У А Р И
д
О
К У М Е Н Т
И
Об’єднання Українських Письменників Нью-Йорк 1970
Накладом Української Книгарні в Едмонтоні


Редагували:
Святослав Гординський (головний редактор) і Юрій Клиновий
Обкладинка роботи Якова Гніздовського


5
ВСТУПНЕ СЛОВО
Цей збірник „Слова”, четвертий за чергою, був запля- нований до видання ще минулого року, в якому Об’єднання Українських Письменників „Слово” відзначало скромну річницю свого 15-літнього існування. Проте редакція збірника натрапила на непереборні труднощі технічного характеру, відомо бо, що найкращі наші друкарні належать газетним видавництвам, а ці мають досить своєї власної роботи, тому в цих умовах не легко видати об’ємистий збірник. До цього, матеріял цього збірника весь час був, сказати б, у пливкому стані; коли здавано до друкарського складу першу частиг ну матеріялу, редактори ще не мали в руках доброї його половини і не знали, яке обличчя він матиме при завершенні. Щасливим збігом обставин удалося влаштувати друк цього збірника в Канаді, і хоч він об’ємом трохи менший за попередній випуск, проте його редактори мали більш часу для селекції матеріялу і його оформлення.
Обмеження кількости сторінок стало причиною того, що зі збірника автоматично відпали більші повістевого характеру твори та деякі надто великі статті. Проте це своєю чергою дало змогу помістити писання більшої кількости авторів і менших літературних жанрів. Бажаючи дати якнайширший образ літературної діяльности наших авторів поза Україною, редакція не могла оминути певної суміші літературних стилів і смаків, віддзеркалених у цьому виданні. Також не завжди всі кращі наші письменники і критики мали змогу взяти в цьому збірнику участь, хоч редакція робила намагання приєднати їх до співпраці. Тому теж цей збірник не є вислідом загального ополчення членів організації, хай і літературно-мистецького характеру, а вільною виміною думок тих, хто мав і хотів щось сказати.
Хоч це видання безперечно відбиває прямування і настрої нашої літератури поза Україною („еміграційної”), читач добре зробить, коли не узагальнюватиме фактів і прийматиме надруковані в збірнику твори радше як особисті ві- зитівки окремих авторів, ніж тотальний образ літературнії творчости поза межами України. Збірник свідомо позбавлений будь якої програмовости, письменники різного характеру і поглядів об’єднані тут передусім за літературно-мистецькиу ми критеріями. В час, коли в нас можна помітити поділ на тлі відмінного світогляду, смаку, а то просто генерацій, згуртування таких різним своїм характером письменників в одному виданні це також своєрідне досягнення.
У збірнику чимало місця віддано писанням недавно померлих членів нашого письменницького об’єднання, як теж творчості письменників давніших, твори яких збереглися і


в
стали доступні редакції збірника. Читач знайде тут уривок не друкованої повісти Леоніда Мосендза, недрукований вірш Олекси Стефановича і статтю про нього, написану особою, яка знала його з празьких часів. Окремий матеріял присвячений пам’яті Людмили Коваленко. Це природно, що збірник, який появляється поза Україною, намагається зберегти твори і пам’ять письменників, яких уже немає між нами, а також дати читачеві змогу запізнатися з невідомими досі творами і характеристиками даних творців.
В збірнику чимало місця віддано поезії старших, молодших і ще дуже молодих авторів, які всі разом творять поезію широкого діяпазону — від реалістичної до модерніс- тичної. Як звичайно, і чого мабуть не треба нагадувати, вирішними щодо вартости поезії тут є не згадані стилістичні прикмети, а сила чуття і слова. В прозі, писання Богдана Нижанківського і Івана Керницького нагадують, що Львів виробив і дав українській літературі свій власний тип легкого, філософією закрашеного гумору, який свої стилем прикметний тільки цьому містові. На тлі деякого перевантаження сучасної українськсл новелі ліричністю на кошт сюжету і живої розповіді, цікавитиме оповідання О. Коленськоі, яке ми зумисне спарували з тематично подібним оповіданням німецького автора. З літературознавчого матеріялу читач знайде в збірнику низку праць, про Івана Франка, М. Драй-Хмару, Богдана І. Антонича, Олега Ольжича, Бориса Антоненка- Давидовича, а з чужих про канадського письменника Джеймса Дж. М崥реґора, що написав книжку на українські теми, та про контроверсійну постать недавно померлого англійського філософа Бертранда Рассела.
Редакція вважала, що в збірнику краще не давати рецензій та оглядів, які мають свою рацію і вартість у журналах, але виглядають більш злободенно у виданнях типу альманаха, яким є цей збірник. Також поза збірником залишилися статті характеру дискусійного; опонентам ми не змогли б обіцяти, чи і коли ми були б спроможні дати і їм голос.
Читач у цьому виданні мабуть не знайде творів, позначених картоломним експериментуванням у ділянці сюжету чи форми. Його можна потішити тим, гцо такі процеси — явище ніколи не перманентне. Завжди після кожного шумування приходить етап релятивного успокоєння і поглиблювання знайденого, а особливо — вироблювання нових криг теріїв і смаку. Ці останні важливі остільки, що перед не одним твором недавніх літературних етапів старі критерії цінування часто ставали розгублені, а нові були самі ще надто заплутані, -щоб творити якусь норму. В таким випадках, як завжди, найпевнігиою критичною методою була по¬


7
рівняльна: старого з новим, свого з чужим, ідейного з безідейним, глибокого з мілким тощо. Завжди базою були тут солідні літературознавчі студії, що тримаються фактів. Більш чи менш послідовно, редакція у своєму доборі матеріялу намагалася триматися цих загально визнаних принципів.
Отже, завдання цього збірника, як і попередніх, — дати читачеві матеріял для думки й естетичних переживань, а також для розваги, бо між матеріялами є й твори сатиричні й гумористичні. Якщо ж немає творів типу ідеологічного, так це не тому, що ми самі без ідей та ідеалів, а тому, що ми шануємо їх у читача і не хочемо йому їх накидати. Для цього існує численна преса й інші видання. Цей збірник хоче говорити самими своїми творами, тобто мистецькими засобами.
Численніше, ніж у попередніх випусках цього збірника, в цьому бере участь більша кількість наших авторів з Канади. Але не тільки вони проявляють свою активність. Саме видання друкується в Канаді заходами і коштами „Української Книгарні” в Едмонтоні, управителеві цієї книгарні, Богданові Мельничукові належиться за це щира подяка не тільки від нашої письменницької громади, але й від усіх, кому лежить на серці добро нашої культури. Ця допомога у виданні цього збірника дала змогу ОУП „Слово?* повернути творчу енергію і скромні засоби Об’єднання на інші, не менш важливі, творчі ділянки.
РЕДАКЦІЯ


8
Олекса Стефанович
З ЄВАНГЕЛІЇ (Мат. XXIV, 1-Ц,36)
І приступили: „подивись”.
І Він поглянув на споруди: „Кажу вам: каменя колись На каменеві тут не буде”.
— „Коли ж це станеться, скажи, І дай нам знак свого приходу”.
— „Остерігайтеся, мужі,
Як будете серед народу”.
Бо їх багато ще прийде,
Щоб зводити і діять чари. Почуете у врем’я те Про війни, розрухи і свари.
То тільки початок скорбот.
Бо ось, любові на наругу,
Народ повстане на народ,
Потуга піде на потугу.
І буде голод на землі,
І потрясуться доли й гори,
І кинуться хороби злі.
Так починатиметься горе.
Тоді гонимий буду я —
І зненавидять вас усюди І будуть за моє ім’я Вбивать і мучить, як не люди.
Тоді брат брата запродасть,
Брат ненавидітиме брата;
Багато виплодить нещасть Доба, неситістю багата.
І братимуть по всій землі Велику владу лжепророки,
Ще зменшаться серця малі,
Ще більш помножаться пороки.


9
В той час напастей і тривог,
В те люте время беззаконне І в сильних душах багатьох Любов і віра прохолоне.
Перетерпілий до кінця,
Єдино той з людей спасеться. Тоді Євангелія ця По всьому світу пронесеться.
Лише тоді прийде кінець,
І 	навіть ангельські дружини Ні дня не знають, ні години, — Це відає лиш мій Отець”.
Баффало, 1951


10
Павло Тичина
З НАШОГО АРХІВУ * * ♦
Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями! Вкраїнські прапори вгорі —
Мов сонце над степами.
Гей, рясно всипте цвітом шлях, У дзвони задзвоніте!
Вкраїнське військо на полях Йде, славою повите.
Дзвенять слова, мов у сріблі, Братерські, веселі.
А десь на морі кораблі Розбилися об скелі .
Земля схотіла жити знов, — Шумлять потужно ріки. Благословіть ви чесну кров, Хвала борцям навіки.
Хвала борцям, що назорі Лягли в холодні ями.
Гей, вдарте в струни, кобзарі, Натхніть серця піснями!
“Нова Рада”, ч. 4, 1917


11
ПАМ’ЯТІ АНДРІЯ МАЛИШКА (1912 - 1970) (замість некрологу)
,Да п’яти сторінках, надрукованих на машині, булл анонімка на мене, що коштувала чотири місяці слідства. І ви думаете, що я за ці чотири місяці написав хоча б один вірш? А з Сосюрою було ліпше? А такі, як М. Рильський, О. Довженко, Ю. Яновський, Остап Вишня, а навіть Корнійчук і В. Василевська були тягані за Богдана Хмельницького". Не легко жилося і старшим майстрам. Скільки було витрачено дорогої творчої енергії, нервів і крові тільки на те, щоб довести, гцо вони чесні людиі”
З листа А. Малишка до одного з наших мист- ців закордоном, вересень, 1963 р.
„ .. . Холодно Тобі зараз, поете, і сніг над Тобою іде холодний. Над Твоєю труною у цей холодний зимовий день ми клянемося, гцо будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як Ти заповів у своєму вірші ,Дюбіть Україну”.
хай дурість кретинів і невіглагів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила Твоє життя після написання цього вірша, зі- в’ядає над могилою великого українського поета.
,Дробач, що ми не покрили Тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю і не поклали на Твоє серце червоної калини, — Ти ж так те любив. Та червона калина Твоєї України червонітиме в Твоєму серці і в Твоєму слові. Комусь, може, набридли ці символи нашої вічної свободи й гіркости, для нас вони зацвітатимуть вічно — від молодих до старших — з покоління в покоління.
,2&и хотіли поховати Тебе так, як годиться великому співцю і пронести Тебе на своїх плечах по всьому Хрещатику, по всій нашій рідній землі. Щож, кажуть, — не можна! А як жаль, що і в цьому ми схиляємося до циркулярів, а не до вікових традицій нашого народу!
,Щож, тоді ми, невдячні сини Твої, понесемо Тебе на своїх раменах у вічність, і хай майбутнє зацвітає Твоїм вишневим українським словом революційного українського поета. Прощай, навіки прощай!”
З промови А. Малишка над могилою Володимира Сосюри на БаЗкововому кладовищі в Києві
11 	січня 1965 року.


12
Леонід Мосендз
О. Ю. ПОПІЛ
(частина повісти)
ПАНЬКІБЦЯМ
І
ОКОЛИЦІ на доказ свого неподрібленого подиву, захоплення й пошани до їхнього великого земляка ВШПАНА ДОБРОДІЯ, раніше
ОМЕЛЬКА ЮХИМОВИЧА, а тепер
ЕМЕЛЬЯНА ЕВФИМОВИЧА, завше ж лише ПОПІЛ А, зворушеною рукою присвячує автор
КОРОТКИЙ ВСТУП:
з якого зацікавлений автор може довідатись про коріння славетного роду Попілів, визначніших його представників і безсмертні заслуги перед козацькою нацією.
Своїм розгалуженим корінням сягає славетний рід Потлів аж до імлистих початків України-Руси. Небагато залишилось про нього відомостей у спорохнявілих анналах історії! Та ще й, на жаль, немає нічого певного в усіх тих многомовних митикуваннях арабських і візантійських очевидців. Найбільше ще правдоподібности заслуговує спостереження одного з них, що якісь десь Попіли є славні тим, що, за все своє довгоплідне життя, миються лише тричі: коли родяться, женяться й коли вмирають. Одначе при знаній ощадності цього роду на пуріфікаційні витрати для грішно-


13
го тіла й душі (про що буде мова нижче) і це твердження мусимо приняти як перебільшене вихвалювання.
Цілком уже достометні відомості про цей рід зустрічаємо значно пізніше у нашого таки літописця, який згадує Попілів під іменем “татарських людей”. Своє прозвище дістали вони, мовляв, від того, що воліли, щоб їхня батьківщина “лягла попілом”, від меча й вогня чужинецького, ніж узятись за небезпечну й тяжку працю її оборони. А так Попіли, покинувши рідні згарища, вимандрували по татарах у степ, де осіли по балках і чорториях та, за охорону татарами їхніх „пельок і бельок”, і сіяли для них просо, кували залізо й ткали полотно. Жилося їм під бісурменом спокійно і вигідно, і множилися вони, як плодовиті овечі отари під добрим чабаном. Калитки їхні наповнювалися злотом, шпихліри достатком, а душі погордою до всіх, що в бурхливому житті влаштувалися менш вигідно, ніж вони.
Само собою, що з своєю батьківщиною не хотіли вони, Попіли, мати нічого спільного. Це була головна засада їхнього вдачливого світосприймання: ніколи не мати нічого спільного з тими, кому ведеться зле, хто змагається, намагається і ще, боронь Боже, падає переможеним. Треба віддати справедливість, що за цю блискучу засаду вони кілька разів заплатили не лише майном і добрим ім’ям своїм, але навіть часом і життям. Це їх повсякчасно прозивали зрадниками, хрунями, яничарами, малоросами, русинами, це їх, як тумів, порубав був раз без ліку Сірко. Але, на жаль, коріння їхнього викорінити не міг, і туми-Попіли й надалі додавали бісурменським військам яничарів, султанським гаремам рок- солян, а нації козацькій недовірків. За це ж і не минали їх чужинні милості.
Коли ж почала Русь насуватись на степ і його опановувати, — опинились знов Попіли серед свого народу. І тут то й виявився їхній хист у всій його сорокатій багатосторонності. Засягнувши своєю пролізливістю до всіх ділянок нового життя, почали Попіли видавати з себе численні одиниці, що їхній талановитості завдячує Русь-Україна барвисту різноманітність і, так би мовити, викрутасність своїх історичних шляхів. Це лише славетний рід Попілів мав здібності, щоб спромогтися видати з себе тих численних представників, які прикрашували тоді своїм хамелеонством славну націю козацьку. Це з них походив, наприклад, відомий Адам Кисіль, воєвода київський, отець усіх хрунів навіть до сього- дняшнього дня, це з Попілів вийшов і славетний Ярема Вишневенький, взір і мета кожного перекинчика. Це з них вийшли й усі ті, що народові українському принесли, по словах сучасника, “тую бурхливую й вихруватую” згоду-унію, яка, протягом одного віку, “розсварила наш світ, потурбувала


14
людей, висушила в них взаємну любов, роз’ярила брата на брата, роз’єднала батьків із дітьми, поставила одних проти одного” і продовжує цю працю й досі.
Та за це діп’ялися Попіли ласки королівської, приязні шляхецької, пребенд тучних, дібр чималих, а головно здобули вічну славу і подяку в серцях і історії народу русько- українського.
А гетьманська доба піднесла Потлів ще вище. Особливо вславилися вони своєю запопадливістю в гоньбі за титулами, ранґами, волостями й іншими благами, що посунули на український нарід з півночі. їхньою метою було „маско- фская дєфка” і “шуба з царскава плеча”. А понеже джерело царських милостей для недовірків козацьких було не- вичерпальне, то рівнож безмежною була й попілівська вірність і вдячність за ці, так необережно влучно кимось названі, “ласощі погані”.
Після зруйнування Січі й заведення кріпацтва декому з Потлів, що стояли перед тим на високому суспільному щаблі, почало вестися ще краще. Позбавлені конкуренції тої частини народу, яка складалась переважно з не-ІІопілів,
— 	вони пишні ли, росли й могутніли при будові чужої імперії як рахубливі й спритні підприємці. Але декому з них страта вольностей козацьких не принесла нічого доброго: мусіли денобілітуватися, змішатися з людом посполитим і швидко стратилися в нетрях етнографії.
Отож шановний читач уже, мабуть, спостеріг, що чим краще велося роду Попілів, тим тяжче дихалося нації козацькій, і навпаки. Тому і не будемо особливо підкреслювати й загально-відомий факт попілівського добробуту бігом останніх двохсот років під усіма займашцинами.
Народня революція була страшним ударом по попілівсь- кому роду, але ще страшнішим по їхніх родових засадах, відомих під назвою “попілізму”. Здавалося спочатку, що революція буде тим остаточно-вирішальним ударом, що змете з поверхні українського життя всіх Потлів і від його попі- лізації не залишиться й сліду. Так ітинаймні спочатку здавалося. Але не дурно ж цей рід і його дух визначаються впрост кукільною незнищимістю. Поки пробуджена нація козацька йшла від успіху до успіху, никло попільство, як ко- виль перед бурею. Притиснене до землі белькотало щось там про “спільний катьолок”, слов’янське братерство, попіліза- цію світу, перемогу “бруха над духом”. Саме галапас на чужому тілі, захлистувалось шамкими беззубими писками про трудящих і нетрудящих, про батраків і куркулів, про визискувачів і визискуваних. Мало хто з-початку до цього шамкання прислухався, але досить було невдачі, як випросталися попілівські стіни, загугнявіли перемогою голоси й


15
заблищали черевною жадобою погляди: “тітули й ранґи”, “дєфкі і шуби”, “пятакі і палтіни” знов посипалися на вірних служак, знов розлізлася попілізація буйним пістряком по землі козацькій...
Але хай шановний читач пробачить нам це обтяжування його уваги такими нецікавими інтимностями з родини Потлів. Ми б їх так легко й не дали до публічного відома, якби вони не мали зв’язку з нашим героєм, усіма високоповажаним добродієм, міністеріяльним надрадником Омельком (тепер Емельяном) Юхимовичем (тепер Евфимовичем) Пошлом. Пішов світом тепер такий запобігливо-турботливий звичай писати про всіляких великих славетних і достойних мужів, і хоч Омелько Юхимович (пробачте, Емельян Евфимо- вич) покищо поза межами власно! відданої родини й гуртка близьких присьорбувачів не став світовою величиною, але мусимо пам’ятати, що “кожна кость від чорної походить” і що славна на ввесь світ йоркширська раса, вибачайте, чечуг вийшла від звичайного дикого, худого поросяти. Будуть ще й з Омелька Юхимовича (тьху, Емельяна Евфимовича) великі люди.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому описується, як сам Омелько (ще не Юхимович, а тим більше не Евфимович) Попіл, його вірна й закохана Параска та їхні покищо приземні амбіції.
Одною ногою на перелазі, спершись бородою об руку, ліктем на коліні й немилосердно шкрябаючись другою рукою нижче пояса, озирав Омелько Попіл, паньковецький господар, весняну околицю ще заспаними очима.
— Клята Параска! Ще б спати й спати, а вона розбудила! От тобі дєревня! Ні, це лише в Балті було життя! . . — І. шкрябаючись та посапуючи, досипляв Омелько на перелазі свої солодкі мрії про Балту.
— Ах, як же там чудово було! Обходження делікатне, слова панські, не такі ось мужицькі, як тут. у Паньківпях. Бо їх „високоблагородій ґаспадін палковник” і „бариня” були таки справжні пани. На зникнення час-від-часу якогось там шістяка, іноді й паперового, навіть уваги не звертали, не кажучи вже про папіроски. Шкода! Витереблять таких панів тепер большевики! А ГаАія! . . При спомині на ГаАію, покоївку полковника, в якого був джупою, перестає Омелько шкрябатись й переміняє ногу. Ах, Гафія!
Тепер думки Омелькові повні сололкої покоївки. Хіба ж можна її порівняти з Параскою? Якби не руки й плечі, була б з Параски затула до печі, — думає про жінку Омель-


16
ко. Далеко їй до Гафії! Там тобі й станічок, там тобі від “барині” й штанцятка й усілякі під сукнею штучки, що їх навіть і не вимовити ... Не так, як от у цієї деревні Параски, де для руки немає жадної затримки, від колін аж до підборіддя
Омелько аж спльовує й рішучо тріпає головою, немов хоче витріпати з неї оскомину балтських споминів, і знов починає жорстоко шкрябатися. Мабуть, Параска вже перестала мести й дасть нарешті поснідати. Можна б йти до хати. Йому не так вже й хочеться їсти, як закурити, але згадує, як луснув дверима, коли виходив геть, і залишається на перелазі.
Перелаз зроблено через високий окоп, порослий повійкою, зразу на поле. Горбкуваті подільські лани зеленіють, куди очі доглянуть, всміхаючись до сходу крапельками пов- новісної роси. Омелько озирає чоботи. Пройшов лише доріжкою через садок, але заросився майже по коліна. О, щоб но витривало так ще тиждень, аж жита вимечуть! А як вродить, то й не без грошенят будемо! Омелько жадібно озирає виднокруг. Тут і його лани. Гм, його? А, може, Па- расчині? То лише чорний вус та брови причарували ниви до нього! Омелько починає підкручувати вус. Ах, якби у балтської Гафії були такі ниви? Або у Параски Гафіїні якості.
Омелько облизується і швиденько потішає себе: за такі ниви можна ще і гіршу потерпіти, ніж Параска. І обертається до садка. А чого цей садок вартий! Всі яблуньки як молоді дівчатка. Щоб тобі, знов Гафія лізе! А черешні, мов стовпи у балтському соборі. Омелько задирає голову і пильно роздивляється по деревах. Черешні і вишні обсипані. Він роз- кусує і розглядає кілька ядерних зав’язків. Ой, вродить! Треба буде сушню переставляти. Стара вже ні до чого. І знов грошенята, — приємно домріює Омелько.
Потріпуючи рукою в кишені, немов побренькуючи в уявленні срібняками, оглядає Омелько далі садок. Яблуні доцвітають, грушеві зав’язки вже стримлять догори, як Гафіїні. . Тьфу, знов. . Вродять і яблука й грушки. Сушню треба справити як належить. Ах, багата ж Параска! Хоч і дєревня, — Омелько аж наголос повторює це своє улюмбле- не слово, — але зате багата! А тепер все це моє. І нивки і лісочок і садочок, усе моє! Грійливе почуття власности кладе Омелькові на серце свою атласисту руку, і він гордовито випинає груди. Образ Гафії блідне і випаровується як роса . .
— 	Омельпю, Омельцю, мой! — чути з-поза садка, і Омелько жваво обертається в напрямі голосу. Йому хочеться і їсти і курити, але він лише підтягає штани і не рухається з


17
місця. Нічого, хай покричить дєрєвня. Так бо вигнати ^зранку і не дати вилежатися! Хату можно було замести й пізніше.
— Омельцю! — чути знову. Голос наближається, і на кінці доріжки з’являється Параска. На ній біла вишивана сорочка, коралі з дукачами майже до пояса, спідниці підтикані по святочному, лише щоб видно було край білосніжної підтички. Вона не хоче йти далі, щоб не заросити нові ме- жирівські чоботи і зупиняється, вгледівши Омелька, та поправляє на голові тернову хустку з палаючими квітами.
— Омельцю, йди но вже снідати! Чаю тобі наварила, як ти любиш. І паляниця на столі. Поспішайся, бо вистине.
Голос у неї винуватий, і вона запобігливо натягає шию, щоб розпізнати настрій коханого Омельця. Але й Омелько знає собі ціну. Парасчин тон каже йому, що жінка почуває себе винуватою, і він дипломатично ображається.
— Обійдеться, — цідить він крізь зуби і спльовує. — Не зреба мені твого чаю ані паляниці. Найшла чим приваблювати. Чай смердить віником, а паляниця вчорашня! — і він прудко шарпає головою як норовисте лоша.
Параска в одчаю. От і нагнівала Омельпя! Як тепер його перепросити? Вона знає: Омелько впертий, а тут треба поспішати на утреню, чай вистигне. Омельцьо буде голодний. її серце не може витримати такої жахливої перспективи і, підкасуючи спідницю, вона занурює межирівські у росу.
Параска стоїть коло Омелька і намагається зазирнути йому у вічі. Вона присадкувата, справді з пивною пазухою, вся тіло, кров, молоко, справжня подільська Кибела. Омелько обережно косить очима, запускаючи журавля за намисто, там де в розрізі пазухи просвічує смаглява смужка. Але на- ряз пі принади пригадують йому ГаАію. він ображаєтеся ще більше і хоче вишарпнути свій лікоть з Парасчиної руки. Але Параска не попускає:
— Не сердься, Омельто! Єй-бо, присяй-бо, я думала, шо ти вже виспався. Якби була знала, що ти хочеш спати, то й не шелестіла би. Ходи, ходи їсти!
Вони побрались шойно на цьогорічні м’яснипі. Параска мала вже двадцять і рахувалась перестаркуватою. Не видалася раніше, бо була єдиначкою, найбагатішою лонечклю. Довго вередувала перед тим Параска, аж нарешті її вибір спинився на найбіднішому в селі парубкові. Причарував її Омельпьо. Так солодко вмів дивитись, так підморгувати і підкручувати чорного вуса, що давно вже здолав Парасчине серцеОсобливо ж коли приходив з Балти на відвідини до села і проходжувався вулицею. Його „ахвицерські” чоботи


18
сяяли, як сонце, рипіли, як немащений віз, цигарка байдуже висіла в кутку уст, а непереможна гармошка чарувала змис- ли. Поки були живі батьки, не було жадної надії, щоб такий джиґун припав Парасці. Голодранець без роду, не мав надії стати приймаком у Мотринчуків. Але батьки раптово вмерли, единачка зґедзилася. І ось тепер благально впрошує свій скарб:
— Та ж я не винна, що тепер кращого чаю немає! Добре, що хоч такого якось дістала. А на миснику і мед стоїть.
— Мед, мед, — перебиває Омелько. Йому справді хочеться їсти, але, щоб так зразу капітулювати, він додає: — А курити?
Щире Парасчине обличчя роз’яснюється. Ах, вона голова дірава! Вчора ж восьмушку дістала від Гершка для свого Омелька, і папіросної кілька аркушиків. Згадка про тютюн впливає миролюбно на настрій Омелька, і він милостиво обертається до Параски. Нарешті! Давно вже могла додуматися, що йому махорка не до смаку. Хіба в Балті курив він махорку?
Як-но заходить про Балту, Параска знає, що чоловік дістає добрий настрій. І справді Омелько вже простує до хати. Параска радісно за ним. Але раптом Омелько спиняється, обертається і його руки пожадливо тягнуться до Парасчиної пазухи. . . Хоч це і не Гафія, але! І він аж тягне її, так спішиться до хати.
РОЗДІЛ ДРУГИМ,
в якому читачеві представляється пан завідуючий двокля- сової школи, Констянтин Гаврилович Бушло, його відьма й паразити.
Констянтин Гаврилович Бушло проходжався в очікуванні обіду під доцвітаючими яблунями шкільного садка і був у злому настрою. І було чого. Сьогодняшні “Іже Херувими” не варті були й шістяка. Відтоді як почалася революція, це „бидло” ходить радше на митюжки, а не на співанки. А після мечать мов кози на паркані! Далі! Петро Павлович Гнатишак, другий учитель, замість того, щоб читати Апостола, скликав збори якоїсь “Просвіти” і Апостола мусів читати він сам, Констянтин Гаврилович. “Просвета!” — думає господин завідуючий. Бука їм треба, а не “Просвети!” Хах- ли-мазниці! Своїми мужицькими “Просветами” хотять панам дорівнятися! Тьфу! . Далі Калина Марковна сказала, що на обід не буде самогону. Це бидло навіть і самогону не може зробити да запасу. Як зробить, то зараз і вилиже! Бидло! Констянтин Гаврилович люто плювався направо і


19
наліво і злобно стрясав з рукава пелюстки яблуневих квітів.
Констянтин Гаврилович вже двадцять років є господином завідуючим у Паньківцях. Об’явився звідкись здалека, з багатьма напакованими возами, на яких особливо кидався в вічі величезний фортеп’ян, могутній контрабас, портрет якогось предка надприродної величини, дебела пані і п'ятеро дітей, самих хлопців-урвітнів.
Фортеп’ян, не мігши внести до помешкання, поставили до шопи, а бас, пан завідуючий і ціла родина втиснулися до низького вчительського будинку. З бігом часу село довідалося, на підставі голосного обігу думок у вчительському домі, що дебела пані зветься Калина Марковна або просто стара відьма і є вдовою по братові пана завідуючого, а п’ятеро хлопців є його небожами і мають назву паразитів.
Великої любови до відьми й паразитів пан завідуючий назовні не виявляв. Одначе всі знали, що він приніс себе в жертву для неї й її кодла. І ця жертвенність особливо голосно билася до вух паньківчан, коли пан завідуючий після одної пляшки оковитої робив претенсії на другу, а Калина Марковна заприсягалася, що вже більше не має. Тоді, після громового ричання, пан завідуючий замикалися у своїй кімнаті і далеко за північ можна було бачити за полотняника- ми вікна його тінь з скрипкою і чути квилисті тони струнного жалю.
Пан завідуючий поділяв світ на дві категорії. До одної належав він, як завершення, як останній зі славного роду Бушлів, далі всілякі начальства і взагалі “власті предержа- щії” від станового пристава нагору, а до решти — люд простий, чернь або взагалі бидло.
Місцева гонорація швидко знала про ці напрямні світогляду господина завідуючого і не намагалася залучити його до свойого кола. Бо хоч для пана управляючого маєтками і був Констянтин Гаврилович нулем, але для попа, дяка, лісничого і старшого стражника був би він любим членом їхньої чесної кумпанії, якби не виявив себе “задавакаю”. А так, пан завідуючий пив, учив і годував своїх “паразитів” і відьму, все в блискучій самотності.
Великою кількістю учнів паньковецька школа не визначалася. Тому вистачало цілком пану завідуючому одного помічника. Бував ним найчастіше молодий учитель — “професор крупної азбуки”, як звав його пан завідуючий, віддаючи йому перший річник. З-під зверхности свого патрона намагався втікти він якнайшвидше. Сам же Констянтин Гаврилович був необмеженим владарем двох останніх річників школи, вміщених у величезній кімнаті-клясі. Підлога у всі пори року сяяла в ній незрівняною чистотою, бо діти мусіли входити і сидіти в клясі лише після того, як показали пану


20
завідуючому свої підошви. Сиділи тихо, мов зарізані, бо нікому не хотілося ризикувати опухлим вухом чи вискубаним волоссям. Доба науки була від світання до смеркання за дивовижною програмою, що складалася з історично-літературних диспутів на тему мазепинства, любови до батюшки- царя, краси московської мови, деклямацій. Часом до цього впліталися ділення дробів, правило процентів і власні патріотичні ляментації Констянтина Гавриловича.
Спочатку дехто протестував у самого пана завідуючого, дехто жалувався на шкільному інспектораті, але Констян- тин Гаврилович був десь дуже добре записаний, потім на його методу навчання звикли й навіть охоче посилали дітей до школи, щоб часом позбутися збиточників на цілий день. І так би паньківецький університет процвітав і множився без турбот і хвилювань, якби не революція.
— Так, революція! Це вона всьому причиною! — викладав за столом Констянтин Гаврилович Калині Марковні й останньому невдалому паразитові, що ще залишився на дядьківськім карку. Його не слухали. Калина Марковна думала, де дістане цукру, який уже виходив, а паразит Микола думав про Гапку, якої, за традицією роду паразитів, був коханком і якій ппизначив побачення у клуні. Він мрійно посміхався до своїх уяв, пережовував непіддайного революційного півня й пускав дядькові ляментації поза вуха.
— Я казав, я завше казав, — продовжував той, — що цьому бидлу не треба школи! Щоб лише навчився читати псалтирю й умів підписатися. Бо як тільки но навчиться більше — зараз же захоче бути паном. Так воно й вийшло, як я казав, так воно й вийшло! Царя скинули, поміщика вигнали, економію спалили, ґуральню випили і навіть самогону порядного зробити не можуть. . А тепер ще й батьківптину, могутню Росію, ділять, якусь. . . Господин завідуючий поклав вилку, щоб продовжувати далі свою (Ьіліпіку проти Украї- ітрг яле рип дверей за плечима заставив його обернутись: не здіймаючи кашкета, з руками в кишенях стояв на порозі якийсь хлоп.
— Здрастє, ґасп ... тавариш завідуючий, — почав Омелько, не звертаючи ніби уваги на гру барв на обличчі Констянтина Гавриловича. Хоч Омелькові й було дуже ніяково йти до пана завідуючого, до якого в нього ще залишився школярський страх і решпект, але він себе переміг. Вже перед дверима нясаяив міиніше кашкета, щоб, боронь Боже, не зняти перед буржуєм, і стиснув кулаки, щоб не витягти з кишенів: всі тепер рівні, немає ні панів, ні мужиків, і нема чого так дуже вклонятися!
Констянтин Гаврилович, гримлючи кріслом, вставав з-за стола, обертаючись до Омелька цілим передом, і обличчя йо¬


21
му грало ще виразніше, а в кутках уст шарпало. Калина Марковна задубіла, а Микола дивився з зацікавленням на “представлсніє”, цілком байдужий і до хвилювання дядька, і до нахабства Омелька.
— Шапку долі, хаме! — заревів Констянтин Гаврилович і стиснув кулаки. Омелько лише знизав плечима:
— На батька свого кричіть! Я вам не халуй, щоб на мене викрикувати, минулися часи! Але шапку все таки зняв і руки з кишені витяг. Я вам лише прийшов сказати, щоб дали ключа від кляси. Буде там сход!
Пан завідуючий не міг говорити. Він лише ковтав воздух піврозкритим ротом і хапався за крісло, щоб не хитатися. Калина Марковна прискочила до нього а Микола нарешті підвівся і приступив до Омелька.
Вони були приятелями. Разом крали яблука, разом ходили за дівчатами, і тепер Микола зашепотів Омелькові:
— І чого тебе чорт приніс тепер! Не міг мене викликати? Я би тобі дав ключа. Або шапку тобі тяжко було зняти?
Але Констянтин Гаврилович вже опам’ятався:
— Геть з хати! Жадного ключа! Засвините мені клясу, а хто її буде прибирати? Такому бидлу не в клясі сходитися, а в стайні! Геть!
Безпомічно затоптався біля дверей Омелько. І бий його сила Божа з панами! І сили вже не мають, а все ще кричать і лупають. Якби це якийсь інший, то, може, й заїхав би по пиці, але ж. . . 1 мимоволі відчув Омелько на своїй потилиці спомин про тяжку руку ґаспадіна завідуючого і, лише знизавши плечима та моргнувши Миколі, вийшов з дверей.
Констянтин Гаврилович сидів без диху в кріслі. Ні, таке неконечне нахабство! Лізе свиня до кімнати у кашкеті! Товариш! Я йому товариш! Такому большевикові я — шляхтич Бушло, товариш! . . Констянтин Гаврилович починав
хвилюватися ще більше. Все збилося накупу: цар, самогонка, большевики, вірна служба царю й „атєчєству”, „Просвіта”, — все змовилося на знищення його, Констянтина Гавриловича. . . Калина Марковна збентежено його умовляла, дивлячись крадькома через плече надвір, де стояла вже купа селян. Микола далі почав їсти, не звертаючи уваги на дядька. . . Рипнули двері знов, і в них об’явився Петро Павлович, молодий помічник пана завідуючого:
— Тільки-но прийшов до школи й чую крик. Там мені сказали, що ви, Констянтин Гаврилович, не хочете давати ключа від кляси? Має бути сход!
— Наплював я на ваш сход і з вами разом, — раптом визвірився Констянтин Гаврилович, та так, що Гнатишак аж


22
подався назад. — Жадного ключа не дам! Це школа, а не коршма вам! Соромтеся з бидлом цим бути заодно! . . Ви його виховувати мусите, а ви з ними на „Просвети” граєтеся, батьківщину розкладаєте, німцям Україну продаете! . . Ви! . . Ви — мазепинець! . . І, вимовивши це страшне слово, Константин Гаврилович уже не мав духу продовжувати.
Гнатишак дивився хвильку, не розуміючи нічого. Правда, зі своїм принципалом він часто раніше говорив на тему національної революції й раз назавше взяв до відома чорносотенство старого. Але ніколи не доходило у них до спорів на цю тему, бо, занятий організаційною працею на селі, Гнатишак не мав часу на безплідні диспути. І лише тепер, див- лючись у розширені очі, на змінене злобою й погордою обличчя та чуючи несамовиті вигуки, не витримав сам:
— 	Так вам, пане добродію, й треба! — гукнув він у свою чергу до старого. — Як їх виховували — такими їх і маєте! Ви, сам з цього народу, кість з українського тіла, галапасу- вали на його тілі, а тепер хочете, щоб він вас шанував, любив і вас слухався. А як самі вже безсилі робити щось крім злобної лайки, то на інших накидаєтеся, на тих, що хотять, можуть і повинні працювати для України! Зараз же дайте ключа, ви, кацапський прихвостне!
Але далі вже не мав нагоди продовжувати. Бо хвильку дивився на нього Константин Гаврилович розширеними очима, а після поволі, поволі почав суватися здовж креселка і купою мертвої матерії осів на підлогу.
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ,
в якім Омелько переконується, що на світі немає правди.
Смокчучи смердючу курічку, яка дивом якимось трималась в кутку уст, дерся Омелько щосили до школи. Але не лише він мав лікті. У дверях кляси згурмилося село немов на водохрещі, і кожен новоприбувший знаходив перед собою стіну спин і частокіл ліктів. А ті штовхали назад, як норовисті коні кидали задніми. Було чого. Ціле село збіглося сьогодні до школи ділити панську землю. Ділити назавше, напевно, без викупу й відшкодовання. Навічне! Не так, як весною, коли прийшли німці й перешкодили Омель- кові в заокругленні його сіножаток на рахунок панського. Тепер уже немає кого боятися, і панів прогнали, попи попритихали, свою владу настановили. Нарешті дотягнеться й Омелько до справедливости: мусить і він одержати наділ.
І від спомину, як обійшли були його навесні, Омелько- ві самі стискаються від злости п’ястуки! Усе безземки дістали, лише він один не дістав! Не дали! Буржуї прокляту¬


23
щі! За Параскою, мовляв, узяв досить! Багатієм став! Гляди, мовляв, щоб ще не вскубли для тих, хто має менше! Ах, падлюки! Різало би вам! Та хіба Парасчина земля це моя земля? Та ж я приймак, а то все Парасчине! Все на неї записане й переписати не хоче! Та як не виясняв, нічого тоді не помогло. Не дали та й годі! Ще й поглузували: сій, мовляв, на Парасці, більше вродить! Ну, правда, воно таки не зле вийшло, що тоді не дістав нічого панського. Хто взяв — Есипали потім пани чосу. Але правда все таки за ним, Омель- ком. Чи ж не за правду потерпав він ціле літо без наділу? Ні, тепер уже все й назавше перевернулося на народне! Тепер уже він не дасться відштовхнути!
Підбадьоруваний нестерпною жадобою правди, двигнув Омелько до спин перед собою. Він пригнувся, наставив уперед плече, підважив чийсь лікоть і, випроставшись, виважив живу стіну на обидва боки. Хтось матюкнувся, хтось двигнув ліктем з усієї сили, але, присідаючи й випростуючись, не звертав Омелько ні на кого уваги й посувався далі. “Роздайсь море, жаба пливе”, — зачув він ще за собою, при іншому випадку не проминув би мовчки, але тепер лише протискався вперед.
Спереду було вільніше, але і гучніше. Кожен говорив поперек другому. Петро Павлович, учитель, лише вимахував руками, але не міг перекричати юрбу. Омелько вже виперся аж до самого стола президії.
Тількшцо перестав говорити черговий “оратель” — і було ясно, що нічого своєю пропозицією не досягнув, а тільки роздратував юрму. Розібрати не можна було нічого, але з викриків зрозумів Омелько, що саме тепер рішається пань- ковецька стара болість: наділення землею нетутешніх. Усі були проти всіх, і крик почав уже ступати до небес:
— Кожному заволоці як почнемо роздавати землю — нам нічого не залишиться! Поналазили до нас, мов ті щури, та ще й землі забажали! Ідіть, звідки примандрували! Там ваша земля! Заволоки мерзенні!
— Мій батько ще тут народився!
— То й іди туди, де він народився! До дідька!
— У нас не було пана!
— Не наше діло! Як не малисьте свого пана — не будете мати й землі! Пан був наш, і земля мусить бути наша ....
Омелько слухав, слухав і знепокоївся. Тепер саме прийшов час йому голоситися. Він набрав повні груди духу, посунув шапку набакир, виплюнув рештку цигарки, і його голос перекрив усі голоси, аж вікна забрязчали:
— Правильно, тавариші, правильно!


24
Що “правильно”, він ще не знав, але рикнув, щоб звернути на себе увагу й дійсно досяг цього. Збори отетеріли від такого несамовитого реву. А Омелько одним плигом опинився за столом президії й став на місце промовця, на перекинуту паку:
— Правильно, товариші! Проч з заволоками. Какое такое право імєють вони у нас? Пан був наш і єво земля тоже наша! Революція, таваріші, єто справедлівость! А которая справедлівость, спитаю я вас, кагда я, приміром, приймак і землю не дістав? Га? А вот такой заволока, приміром, як — Омелько витягнув руку, ще не знаючи на кого показати, але зараз же настромив її на учителя, — учитель землю ентую палучіт! Спрашиваю вас, кде тут справедлівость! Ревалю- ція, тавариші, в апасності! Нет, ми всі як одні за свойого пана! Щоб земля його значить була наша і справедливо розділить між усеми, штоб і приймак! Потому, таваріші, революція в опасності і контреволюція, которая значить без анексії і контрибуції, однім словом констітуція.
Омелько запутався й зашарпався. Заскочені його криком і раптовим з’явленням, збори притишено слухали, але як тільки на язиці Омельковому почала плутатися революція з контрибуцією — хтось не витримав:
— Омельку-у-у, Омельцю-ю-у, — підроблюючись під жіночий, заверещав з-заду чийсь голос. Злізь з даху, не псуй гонти! — Регіт вхопив збори й між прудкими вигуками й висвистами Омелько ледь міг розібрати окремі посмішні вирази й слова:
— Диви його! Як “розкакався”! Как та й как! Халуй панський! Теж землі захотів! Мало йому Парасчиної! Омель- цю, в дзеркало подивись!
І під ці вигуки й сміх, Омелько спочатку засмикався на місці, а потім зігнувся й упірнув у юрбу. Порскаючи в рукави й уступаючись з дороги, давали йому місце до виходу. Просто в вічі не відважувалися сміятися, але ті, подальші, ке могли стриматися:
— Омельцю, подивись у дзеркало! Чи не видно там теляти! — І збори реготали, уступаючись Омелькові з дороги.
Як опинився Омелько за ворітьми — він і не спам’ятався. Але, вийшовши на роз’їзджену дорогу, спинився в самому болоті. Куди йти? Додому? — Параска буде допитуватися, чим скінчилися збори. А більше нема куди. Пішов би до Мошка й посидів там, як бувало колись. Але Мошка вже немає — десь комісаруе. Знайомі всі на зборах. Нема ради. Треба йти додому. І Омелько зрезиґновано вгруз у калабаню.
Він поволі місив грузьке паньковецьке болото, з усиллям


25
витягуючи ноги, а думки обтяжували його так, що, здавалося, чоботи ставали ще тяжчими. Ах, який висміх! Ціле село буде тепер з нього сміятися! Задирати будуть. І хоч би великі! А то розійдеться по селі, і почнуть збиточники пищати за кожним плотом: “Омельцю, в дзеркало подивись!” І Омелько спинився й так злобно плюнув долі, що аж чвяк- нуло. Ні, немає на землі правди, думав він собі! Кричали всі проти зайд, але йому тубільному паньківчанину, з діда- прадіда паньковецькому, землі не хотять дати. Кричать про справедливість і рівність, а дозволяють, що в нього нічого свого, все Парасчине. Ще й колять очі її землею! Омелько аж заскрипів зубами. Дурна баба, тая Параска, без по- нятія, але переписати землю на нього не хоче. В очі заглядає, гадина, а коли йде про леваду — не хоче й чути! Ууу, баба треклята! Він же їй покаже! Зараз же покаже!
Лють обхоплювала Омелька. Від неї він аж прискорив кроки, і йому стало гаряче. Так, все від Параски, від тої ре- паної мужички. Пика — ніби на ній дідько сім кіп змолотив, ноги як бодні, а тулуб немов той полукіпок, а кого дістала! Його, Омелька, першого джиґуна й красуня! А тепер за це нічого! Нічого! Лише посміх! І його серце ще глибше загрузало в лють! Ще глибше, ніж чоботи у паньківецькі ба- юри. Так, так, всьому на вині Параска! Ах, і покаже ж він їй зараз! Ах, і покаже! На все село буде чути, як провчатиме дурну бабу! За все їй віддячить — і за “какання” і за “ґонта” і за “дзеркало”
Омельцьо ще придає до кроку, й болото порскає йому аж на щоку.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
з якого читач довідується про ролю дзеркала в Омельково- му пониженні та про певні рішення, що запали цього дня.
Обійшовши розбаюрений двір, засапаний від змагання зі зрадливим болотом, Омелько так прудко шарпнув двері, що якби вони були не замкнені, то напевно б вилетіли з пантів. Але, на здивування, двері не подалися: колодка була засунена, й нікого не було дома. І як тільки собі це усвідомив, зараз же пройшла вся лють, немов одвіяло і лише охлялий жаль залляв йому серце.
Тепер уже поволі, вдаючи сам собі тяжко засягнуту долею людину, дібрався він до підстрішка й намацав у знаній схованці ключа. Так, Параска дійсно кудись пішла. Він поволі відчинив двері й увійшов до хати. З півтемної горниці тхнуло на нього теплом і смачним запахом свіжопеченого хліба. Тік був чистий, стіл прибраний, зі стін ласкаво хму¬


26
рилися “боги”. І чомусь жаль до самого себе ще більше стиснув його серце. Він скинув чугаїну й байдуже перекинув через жердку, сів за стіл, спершись на долоню, але за хвилю вискочив: рипнула хвіртка, і постать Параски зашарилася надворі. Але вся злість чомусь зникла з Омельчиного нутра. І, щоб не зустрічатися з жінкою, він сковзнув у сіни і скочив на другу холодну половину, сів так само за стіл і замислився, як ще не замислювався ніколи.
Сьогодняшний митюжок у школі відкрив йому очі. Сьо- годняшний митюжок діткнувся самої глибини його істоти. Ах, думав з жалем Омелько, не боячись признатись самому собі, — як же висміяли мене! Як ще ніколи! Правда, було це кілька разів, коли він уже виступав на різних збіговись- ках. Правда, ніколи не захоплювалися його промовами, але нікому не приходило до голови так гукати на нього, як сьогодні: не какай, злізь з даху, подивися в дзеркало!
Тая історія з дзеркалом вже, мабуть, не пустить його ніколи, ніколи! Поки буде він на селі, дошкулятимуть йому й нащадкам якимось дзеркалевим висміхом. Треба йому було дійсно того дзеркала! І Омелько згадав, як весною село грабувало панський будинок. Гарний був. Казав піп, що то ще гетьмани поставили його. У великому парку, над ставком, двохповерховий, зі стовпчиками, які так гарно голубіли серед дерев. Що й казати, був таки гарний! Але навіщо такий буде стояти, коли немав вже пана? Все одно ніхто жити в нім не може! От і постановив сход, щоб піти всім селом і кожному взяти, що йому придасться! Але хіба в тім домі було що таке, щоб на господарстві придалося? Самі непотрібні речі! Шафи, як кімнати, книжок до біса! І коли ті пани мали час на їхнє читання! Якісь глечики, що до них лише штовхнув, а вони вже лускали, килими, що ними можна було застелити тік. . . Все дурне, все ні до чого! Ну, але ще б можна було щось з того вибрати, якби не згрудилися так усі нараз у будинку.
А то справді „нecoзнaтeльний,, нарід! Прибігли з сокирами, ножами! Шафи покололи, килими порозрізували, а йому, Омельцеві, нічого вже й не залишилося. Що то за нічого! Та ж теє велике дзеркало ледь був видер від Дерка- чихи, бо хотіла собі взяти. Гарне було дзеркало. На три частини розкладалося, величезне, грубелезні скла, рівнесеньке, гладке, як, як. . . Ну й привіз звичайно додому. Тик-мик до хати, а воно проклятуще не влазить: ані поздовж, ані поперек. Як вже біля нього не скакала Параска, щоб мати його в холодній хаті, але за жадну ціну! ... От трекляті пани, навіть дзеркала людського не мали, щоб мужика лише обманути! Морочився, морочився з ним, а потім узяв та й поставив під катражку. А тут і сивка отелилася. А як


27
прийшло теля відставляти — не дай Боже таке спритне теля! Чим його не відділи від корови — або переплигне, або перекине. А Параска напутила його відгородити теля дзеркалом. Затягнув у стайню, переділив теля від матки й усе ніби було гаразд. Але дурне теля як побачило себе в дзеркалі — Так і зґедзилося. Як розбіжиться, як брикне, як буцне! Дзеркало на скалки, а теля заюшилося! Так поранилося, що мусів зарізати. А по селі від того часу тільки й розмов було, що про Омельчине дзеркало. Кожен безштанько ви- смівав його й теля! І так ось сьогодні на сходах!
Омелько хоче продовжувати далі своє самопиляння, але голос Параски вертає його до дійсности:
— Гей, Омельцю! Де ти? Коней напувати, худобу годувати. Гей, Омельку-у-у!
Омелько незадоволений вилазить з хати. Почне клята баба розпитуватися про сход. . . Але Параска немає часу за свинями, він пильно береться до роботи, й обоє забувають за цілий світ. Коні іржуть, воли натягають карки по воду, солома шелестить, свині рохкають. Нема часу думати про дзеркало. Цур йому! І так мусів був спалити рештки, коли пани були повернули й відбирали, хто що загарбав з палацу.
А ввечері, коли Параска помила горщики і, постеливши постіль, бухлася до неї, аж дошки затріщали, Омелько не витримав. Став перед кавалком дзеркала, що якось залишився з панського і причаївся на миснику, став і занурився в думки. Так занурився, що навіть не звернув уваги на Па- расчині заклики до спання. Стояв і дивився. Навіть Параска злякалася: як пень хлоп, не ворушиться, в дзеркало дивиться, пальцем лоба торкається, вус крутить і під ніс щось бурчить. А потім обернувся нарешті до Параски:
— Скажи ж мені, люба Парасю (коли це було, люба Па- расю?!), що на мені такого, що люди мене не визнають? Га? От і голос маю дзвінкий і вус чорний і чуб кучерявий, а до влади ніяк не кличуть! Такий миршавий Калинюк є старостою, Деркач соцьким, а д. . . Що я? І такий жаль був у Омелькових словах, що Параска його навіть не пізнала, її широке пухнате серце заболіло стражданням свого Омель- ця. Хоч і не зрозуміла вона, чим його власне образили, але сама образа була тут, і, мабуть, не абияка образа, бо інакше Омелько лаявся б і нахвалявся, а тепер лише так сумно дивиться на себе в дзеркало.
Але раптово Омелько нарівнявся й шпурнув дзеркало в куток мисника:
— А різало його з панами проклятущими! Це тому так мене висмівають, що заздрять мені! Але їм таки покажу! Буду таки паном! Паном буду — чуєш Парасю! Паном!


28
А хай мені хто потім згадає про ґонти або про теля! Я йому покажу. . .
І хоч Параска ніяк не розуміла, яке відношення мають неіснуючі вже пани до образи її Омелька, але зараз же таки перенялася його бадьорістю:
— Будеш, Омельцю, будеш! Хто вже зараз на тебе подивиться, кожен бачить, що з тебе би був пан. Та ж я це найкраще можу знати! А тепер ходи спати. Пса спустив? Добре. І комору замкнув теж? Ходи. Я тобі вже й місце загріла. . .
Омелько солодко посвистує носом біля Параски і йому сниться, що він високоблагородіє, стоїть перед велетенським дзеркалом у блискучій уніформі, а з-за плечей йому виглядає так само вбране теля.
РОЗДІЛ П’ЯТИЙ,
в якому Омелько утверджується в своїх панських амбіціях і робить перші кроки до їхнього здійснення.
Вирішивши стати паном, Омелько кілька день ходив замовклий, переставши навіть свистати. Параска, яка вже ранком забулася про тоскноту свого чоловіка з-приводу невдалого виступу на митюжку, не могла вшолопати, що з ним, власне, діється. Пробувала розпитувати, але Омелько лише відбуркувався. Навіть зараз же по обіді, ледве облизавши ложку, вставав з-за стола і виходив геть. Правда, Параска вже звикла останніми часами, що Омелько перестав по обіді хреститися до образів, але звичайно він залишався коло столу ще покурити. Що сталося з Омельком? Або йде геть, аоо ляже на постіль, як є, навіть з брудними чобітьми, і глядить у стелю, немов задубілий? Лише векає по обіді, розмовляючи душею з небом. . . Але на третій день після сходу Омелько не покинув стола, а, підперши кулаками підборіддя, задивився на Параску з німим запитом.
— Ну що, Омельцю? Що надумав? — ласкаво приточилася Параска.
Омелько розпачливо пошкрябав потилицю:
— Надумав, Параско, — і голос йому вибочив зі старої впевнености. — Думав я, чого це мене всі прозивають Омельком. я ніхто не добавляє Юхимовича? Та ж я либонь такий самий господар на своєму (гм, гм! він зашпортнувся) обісті, як і інші! Поля маємо досить і товару чимало, а все я їм Омелько та Омелько!
— От найшов чим собі голову сушити, Омельцю, — здивовано підхопила Параска. — Та що тобі з того, як тебе називають ? Маєш за чим тужити!


29
— Деревня ти, Параско! Я знаю, що тобі чи Гапка, чи Параска, аби була запаска. Але хто мав стільки, скільки ми, той уже й за напівпана може себе рахувати. Та що там якимось полупанком! Ті наші паньковецькі полупанки — жеброта сама! Ми тепер пани з тобою! І чом би я не міг бути й Юхимовичем, а ти Семеновною?
Параска від здивовання так швидко нарівнялася біля печі, що аж плечем бахнулася об припічок, але, стримавши зойк, не могла стримати щирого подиву:
— І що це тебе вкусило, Омельку? Панів ріжуть, панів б’ють, а він собі забрав у голову паном бути! Та ж нас кури засміють!
— Дурна бабо! Панів ріжуть, панів б’ють, але без панів світу не бути. Другі прийдуть, як одних виженуть! Не думай собі, що так, як тепер, назавше й залишиться! Це тепер лише виміна панів прийшла. Палиця обернулася: булись- мо вдолині — йдемо нагору! І хто буде найспритнішим — той скорше до свого діпнеться. Пам’ятай, старі пани стратили своє панство — ми його мусимо набути.
Параска стояла роззявивши рота. Ні, такого! От що влізло Омелькові до голови! Але, мабуть, має він й правду. Чом би таки справді їм панами не бути: гроші мають, одяг „ахвіцерський” Омелько теж має — чого ж більше. Лише обрали б його на старшину, — а там уже й до пана недалеко. І Параска підбадьорююче всміхнулася до чоловіка:
— Бачиш, Омельку, а ти нарікаєш, що тебе не поважають. Та в тебе розуму на цілий сход вистарчить. То лише дурень може з тебе сміятися. Твоя правда — пора вже й нам панами бути. Лише — Параска подивилася на себе й заш- полтнулася: не випадаю я, як пані! Що скажеш, Омель- цю?
Погляд на Параску, спершу з витріщеними очима, а після зі щирим подивом, подіяв спочатку на Омелька підба- дьоруче. Так усі мужики будуть роззявляти рота, коли він почне паніти. Але останнє зауваження Параски обляло його студеною водою. Має правду: не буде з неї ніколи пані! Таке вже воно буцнате, червонопике, цицате! Руки мов граблі, а ногами лише глину місити! Нещастя! Та ж її всю треба би було на паню цілком обгеблювати! . . Але стримався, щоб не висловити цієї думки, а ще й потішив Параску:
— Не журися, Параско! Аби гроші, а з тебе буде така пані, як і інші! — А самому перед очима встало видиво балт- ської Гафії, і він не зміг стриматися від зітхання. — А тепер, Параско, лиши мене, мушу подумати, з чого б почати нам паніти.


зо
Параска хотіла вже відбігти, бо свині так голосно верещали з голоду, що до хати було чути, але тільки-но зрушила з місця, як Омелько її затримав:
— Застій! Прийшло мені до голови, що ми можемо почати, власне, вже сьогодні. І ось так: тепер ти мене вже не називай просто Омельком, а лише Омельком Юхимовичем, а я тебе Параскою Семенівною! Чуєш?
— Та навіщо це, Омельку! — зашарпалася Параска. — Та ж з нас почнуть люди сміятися, як почують, що ми так один одного прозиваємо. Та ж мені й язик не повернеться говорити до тебе як до старшини! Та що ти, Омельцю!
— Мовчи, деревня! — визвірився Омелько. Як нас люде будуть хотіти так звати, коли ми себе будемо інакше кликати? Пам’ятай, що відтепер я тобі Омелько Юхимович! Як навчишся так мене називати віч-на-віч, буде при чужих твій язик мене сам так величати. А тепер біжи, поросята роздираються!
Параска вибігла збентежена, а Омелько залишився сам. Так, тільки так треба робити! Спочатку від Омелька Юхимовича треба зачати. Потім поволеньки приводити до панського стану свій дім, ціле обістя. Підлоги вставити, вікна помалювати, накупити меблів і килимів. Гроші є — що тепер з ними! Мерщій накупити в селі, що пани розпродали, або що ще мають сусіди з панського. Чого не віддали, як були пани повернулися. І Омелько згадує, як навесні цілими возами кидали в ставок усе, що були зимою набрали з панського будинку й економії. Тепер уже пани не повернуться! Де там! Земля вже наша, воля наша, тепер лише хто ^має в голові олію, а в кешені грошенята — той може прийти до маєтку! Хіба такі батраки зможуть бути добрими господарями? Тая жеброта, що тепер так намагається дістати й собі клаптик землі — та ж вона не буде знати, що з тою землею робити? Ані коней, ані воза, ані плуга! Ходитимуть до нього, Омелька, позичати й наймати! О, тут би лише не поступитися! Тут лише вміти так обернути, щоб тую голоту до рук прибрати ... Від палкої уяви про тріюм- фальний шлях до панства Омелько аж не може всидіти: встає з лави й починає ходити по горниці, потираючи задоволено руки. Але згадує, що треба гній викидати — накидає чутая й іде до обори.
Він кидає гній на воза і за кожним покидом йому здається, що то він накидає собі добробут: ще вила, ще раз, ще більше! Ніколи не може бути забагато доброго для Омелька Юхимовича Попіла! Він кидає, аж вила гнуться, забуваючи про оточення, але несамовитий гавкіт Бровка приводить його до свідомости. Пес впрост піниться, так скаче на