Катігізкі $иІіта А. Нізїогіа КтесгуроБроІіїе] \л/іеІи пагосіом
1505-1795
ОЬуШеїе, ісіі ра п$іууо, 8ро1ес2еп$їууо, киїіига
Анджей Судима Камінський
ІСТОРІЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
як історія багатьох народів, 1505-1795 Громадяни, їхня держава, суспільство, культура

Апсігхеі Зиііта Катіткі
НІ5ТОЯІА К2ЕС2УРО5РОИТЕ} \л/іЕьи №іюоо\л/ 1505-1795 ОЬумаІеІе, ісЬ рапзй/уо, $роІес2ЄП5Ьл/о, кикига
ЬиЬІіп Іпзіуїиї Еигору Бгосіко^о-ХУ^сКосіпіеі 2000
Анджей Судима Камінський
ІСТОРІЯ
РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
ЯК ІСТОРІЯ БАГАТЬОХ НАРОДІВ 1505-1795
Громадяни, їхня держава, суспільство, культура
Київ
Наш час 2011
УДК 94(4)" 1505/1795" ББК 63.3(4)51
К18
іиятплш*№
 N Д•І І І НІДТРММЯНМ ПІЯЬСЬІИЙ ШСТИТІТ І КИЕІІ т* мпимадкий оіид ’іідгадімаїї’
Польський
ІНСІНТНІ
ШІ
Це видання здійснено за підтримки Польського Інституту Книги — іЬе ©РОЬ^В ТгапБІаііоп Ргоегат
©РОІАМО
За науковою редакцією доктора історичних наук, професора Наталі Яковенко
Камінський Судима, Анджей.
К18 Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505— 1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура /Анджей Судима Камінський ; пер. з пол. Я. Стріхи. — К. : Наш час, 2011.- 263 с.
І8ВИ 978-966-1530-71-2 (укр.)
І8ВИ 83-85854-60-6 (пол.)
Книжка професора Люблінського університету, провідного вченого Анджея Сулими Камінського «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура» подає історію Речі Посполитої як історію поляків, українців, білорусів та інших народів, об’єднаних цією державою. Новаторська на момент виходу книги авторська концепція зараз має багатьох послідовників серед науковців як у Польщі, так і за її межами.
Автор досліджує питання самоврядування громади, перш за все польсько-литовсько-руської (білоруської та української) шляхти. Основну увагу приділено цінностям громади, розумінню самоврядування. Крім того, книга цікава тим, що автор використовує та аналізує архівні джерела, які недоступні для українських дослідників. Для науковців і студентів, а також усіх, хто цікавиться історією України та Центрально-Східної Європи.
ББК 63.3(4)51
«Нііїогіа Пгесфрозроіііеі чгіеіи погойдує, 1505—1795. ОЬунаіеІе, ісН рагііїно, хроїесіегііїно, киїіига» © Ьу Апдг^е] Зиііта Катігіхкі. АІІ гі&Ні$ гезегчесі
Інші видання ІпБіуІШ Еигору 8годко\УО-^сЬос1ше], видані в Україні:
Єжи Клочовський. Історія Польщі до кінця XV століття / Н. Яковенко (пер. з пол.). — Люблін, 2005.
Ганна Дильонгова. Історія Польщі. 1795-1990/ М. Кірсенко (пер. з пол.). —
К.: Києво-Могилян. акад., 2007.
© ІпБіуШі Еигору §годко\уо-\^сЬос1піе], 2000
© Я. М. Стріха, переклад, 2011
І8ВИ 978-966-1530-71 -2 (укр.)	© «Наш час», оригінал-макет, художнє
І8ВК 83-85854-60-6 (пол.)	оформлення, 2011
Зміст
Від редактора (Наталя Яковенко)................................7
Вступ Предмет дослідження....................................... 13
Сармати й решта громадян Речі Посполитої.................. 18
Нині, або Повернення до Європи............................ 24
Розділ 1. Будування новітньої держави громадян (1505-1572)... 28
Польща в Європі доби Ренесансу............................ 29
Рух за дотримання законів................................. 36
Громадянський спротив і «Куряча війна» (1537)............. 39
Реформація.................................................43
Поява протестантських конфесій.............................48
Здобутки екзекуційного руху............................... 51
Унія Корони Польської і Великого князівства Литовського (1569).................. 55
Розділ II. Встановлення рівноваги влад (1572-1609)........... 66
Генрикові артикули (Основний закон 1573 р.): Річ Посполита як конституційна монархія....................68
Перші вільні вибори (1573, 1576, 1586).................... 69
Польща та Україна-Русь після Люблінської унії............. 78
Берестейська унія (1596).................................. 81
Козацтво.................................................. 84
Монархія чи демократія? Початок рокошу Зебжидовського.....90
Битва під Гузовом і перемога конституціоналістів...........96
Розділ 111. Сарматський сон про потугу й мир (1609—1648) ... 103
Боротьба за чужі корони і власні кордони................. 107
Про сарматську національну свідомість..................... 117
Розділ IV. Оборона свободи і суверенності (1648—1668)....... 121
Повстання Хмельницького і створення української держави... 126
Московський (1654-1667) і шведський (1655-1660) напади.... 135
Рокош Любомирського...................................... 141
Розділ И Під владою королів-земляків ....................... 146
Невдале випробування національної готовності (1669-1696). 147
Розділ VI. Польсько-саксонська унія (1697—1763)............. 157
Обрання Августа II....................................... 158
Боротьба з литовським олігархічним устроєм............... 164
Північна війна (1700-1721)............................... 167
Тарногрудська конфедерація................................ 177
Прикмети католицької природи держави.
«Кривава лазня» в Торуні................................. 179
Останні роки правління Августа II.
Доля польсько-саксонської унії........................... 183
Вибори й правління Августа 111 Саксонця.................. 186
Боротьба за владу і державний устрій..................... 191
Розділ VII. В орбіті Росії (1764-1795)...................... 203
Вибори і правління Станіслава Августа Понятовського....... 204
Справа дисидентів і питання Унійної церкви............... 208
Барська конфедерація і перший поділ Речі Посполитої....... 214
У тіні Санкт-Петербурга.................................. 218
Чотирилітній сейм і Конституція 3 травня................. 221
Торговиця................................................ 228
Повстання Тадеуша Костюшка: боротьба за свободу, суверенність і «новий народ»............................. 232
Третій поділ. Падіння держави.
Колаборація Станіслава Августа........................... 238
Післямова................................................... 241
Покажчик імен............................................... 243
Покажчик географічних та етнічних назв...................... 255
Від редактора
Передісторія появи книжки, яку нині тримає в руках український читач, не менш цікава, ніж її зміст. Розпочати треба з далекого 1990 року, коли ще напередодні розпаду Радянського Союзу й уже після падіння комуністичних режимів у країнах «соціалістичного блоку» було вперше проведено зустріч зарубіжних істориків з істориками Білорусі, Литви, Польщі та України. Місцем проведення цього симпозіуму став Рима, а співініціаторами — Фундація Івана Павла II, Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинсь-кого (Філадельфія), Білоруський Інститут гуманітарних і суспільних наук (Тйе Ве1оги88іап ІпзШиїе оГ ДП8 апб 8сіепсе8, Нью-Йорк), Литовська Католицька академія наук (Тйе ЬіФиапіап СаіЬоІіс Асабету оГ $сіепсе8, Рим). У центрі дискусій стояло тлумачення історичної спадщини чотирьох згаданих країн у контексті стрімких перемін, що на той момент уже охопили «соціалістичний табір» й на порозі яких стояв Радянський Союз. Ішлося передусім про потребу нового потрактування непростих, а часто й обтяжених кривавими зіткненнями взаємин чотирьох сусідніх народів з перспективи проголошеної Єжи Гедройцем у його знаменитому паризькому часописі «Культура» ще 1952 р. «новоїсхідної політики» — із закликом до поляків зректися імперських амбіцій у трактуванні минулого, а до всіх чотирьох сусідів — забути «політичні домовини» й започаткувати партнерський діалог в ім'я майбутнього. Першим кроком до порозуміння, за згідною думкою учасників римської зустрічі, мало стати переосмислення минулого через призму першості людини й суспільства наддержавою, культури над владою, історичної реальності — над міфами й стереотипами, що ними доти було обплутано національні історії та історії, нав’язані в добу більшовицького експерименту.
За першою зустріччю відбулося ще чотири, кожна з яких отримала метафоричну назву чергового «Риму»: «Рим-ІІ» в Любліні 1991 р., «Рим-ІП» у Кам'янці-Подільському 1992 р., «Рим-IV» у Гродно 1993 р., «Рим-У»уТра-каї 1994 р. Власне вході цих конференцій окреслився задум створення взаємно скоординованої серії нарисів історії Білорусі, Литви, Польщі та України. Тоді ж дійшло до формування авторської групи, де кожну з країн представляло по двоє або троє авторів - за поділом наукових інтересів у площинах дав-
1 Матеріали цьоїо симпозіуму опубліковано: Веіагиз, Бііініапіа, Роїапд, БІкгаіпе. ТЬе Гоипсіаііопз оГНізіогіса! апсі Сиііигаї ТгасііііопБ іп Базі СспігаІ Би горе. ІпіегпаїіопаІ Соп-Гегепсе, Коте, 28 АргіІ — 6 Мау 19901 Есі*>. 3. Кіос/ои^кі, .1. Рсіепзкі, М. Касі^ап, .1. ЗкагЬек, 5. КУуІ^хук. — БиЬІіп-Коте, 1994.
ньої та нової історії (з України ця честь випала Ярославу Грицаку, мені та науковому редакторові наших праць Ярославу Ісаєвичу, і власне результатом цього задуму стали, сподіваюся, відомі зацікавленому читачеві Грицаків та мій нариси історії України).
Так розпочиналася ця — уперше практикована в наших краях — інтелектуальна пригода, з якої усі ми вийшли трохи інакшими, ніж увійшли. Стратегічно наша співпраця передбачала узгодження поглядів, але в жодному разі — не їх уніфікацію чи, тим більш, «притирання» до ідилічного образу минулого. З іншого боку, не йшлося й про узвичаєне сприйняття історії як поля змагань «їхніх» предків з «нашими», а саме на такі епізоди, звісно — героїчні, спирається, як відомо, стрижень національної історії. Ідея була зрозумілою і прийнятною, натомість складніше просувалися справи з пошуком того, що єднало: цього звична для кожного з учасників проекту історіографічна схема не пропонувала, а тим часом розлиті по джерелах деталі засвідчували певну, хоч і тяжко вловлювану, спільність — навіть у способах конфліктувати та в змісті взаємних звинувачень і образ, вже не говорячи про культурні, освітні та родинні переплетення. Тож у ході регулярних (по два-три рази на рік) дискусій над уже написаними фрагментами минуле поставало у дедалі об’ємнішій, ніж етноцентрична, оптиці — з урахуванням рацій «історичного противника». Кожен автор вирішував це надзавдання по-своєму, зосереджуючи увагу на тих аспектах, які він сам уважав формотворчими в бутті свого народу. Спільною ж для всіх майбутніх книжок (до початку 2000-х усі вони вийшли друком6) була рішуча відмова від патріотичної міфології, що списує всі національні біди й поразки на підступність лихого сусіда. Як один з авторів цієї серії та учасник робочих дискусій зізнаюся, що зближення позицій не йшло легко.
З польського боку до створення нарисів було «делеговано» трьох фахівців — медієвіста Єжи Клочовського (Люблін), фахівця з новітньої історії * з
ьГрицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації Х1Х-ХХ століття. — К., 1996 (польський переклад: Люблін, 2000); Яковенко Н. Нарис історії України
з найдавніших часів до кінця XVIII століття. — К., 1997 (польський переклад: Люблін, 2000); Кіосіомкі•/. Німогіа Роїзкі осі сга$6\у па)с1а\Упіеі$7.усЬ бо копса XV и'іеки. — ЬиЬІіп, 2000 (український переклад: Люблін, 2005); Руїцуона //. Нізіогіа Роккі, 1795-1990. — БиЬІіп, 2000; Катігіхкі 8и1іта А. НІ8Іогіа Кхесхуро^роііїе] ичеіи пагодою, 1505-1795. ОЬухуаіеІе, ісії рап$№а, 8ро1ес2еп$(\уо, киїїига. — БиЬІіп, 2000; Саеановіч Г. Нарьіс гісторьіі Беларусі ад старажьітанці до канца XVIII стаголдзя. — Мінск, 2001 (польська версія: Люблін, 2000); Шьібека 3. Нарьіс гісторьіі Беларусі, 1795 -2000. — Мінск, 2003 (польська версія: Люблін, 2002); КіаираХ., Кіаиріепе7., Кипсегісіиз А. Тіїе НІ8Іогу оҐ ЕіїЬиапіа Ьеібге 1795. — Уііпіиз, 2000; Киїакаизказ А. НІ8(огіа Бііи'у ХІХ-ХХ и'іеки. — БиЬІіп, 2003.
Ганну Дильонгову (Варшава) та, врешті, автора книжки, про яку тут мова, — Анджея Судиму Камінського, знавця XVI І—XVI11 століть, професора Джор-джтаунського університету (Вашингтон), дослідника складнощів та парадоксів у дипломатичних взаєминах польсько-литовської держави з Росією наприкінці XVII століття0. Яків роботах кожного з українських, білоруських та литовських авторів, концептуальний стрижень усіх трьох нарисів польської історії дещо відмінний, а працю Сулими Камінського ще й вирізняють завзято полемічні акценти. Почати варто з того, що, формально належачи до польської частини серії, вона оповідає не про Польщу як таку, а про суспільства польського, білоруського, литовського та українського етносів, які впродовж ХУІ-ХУПІ століть входили до складу Речі Посполитої. Усталене в польській історіографічній традиції ототожнення їхнього минулого з Польщею автор окреслює сердитою дефініцією «історіографічний імперіалізм» — утім, не менш гостро він відкидає й суцільне очорнення спільних сторінок минулого в історіях Білорусі, Литви й України, що почали творитися у XIX столітті як одна з підстав формування модерних націй. За осердя своєї праці автор обирає «громадянський простір», тобто форми громадянського суспільства та його політичної культури, що забезпечували подібність етнічно строкатих теренів Речі Посполитої. Судима Камінський цілком свідомий того, що ідея Речі Посполитої як спільного громадянського набутку об’єднувала передовсім «повноправних громадян», тобто шляхту. Разом з тим, на його думку, похідне від цієї ідеї поняття «золотих вольностей», яке стало своєрідною візитною карткою Речі Посполитої, відлунювало і в нешляхетсь-ких середовищах — козацькому та міщанському, і це поєднувало різноманітні соціальні та етнічні групи спільною системою вартостей.
Попри окремі екскурси в політичну історію та шкіци-характеристики королів чи помітніших діячів, авторові вдається упродовж усієї книжки не випустити з уваги свого головного героя — «громадянський простір». Незважаючи на свою абстрактність, цей «герой» постає зі сторінок праці як творіння пластичне й замалим не живе: він, достоту немов людина, постійно балансує поміж власними чеснотами й слабкостями — першими гучно похваляється, а другі вуалює наївною демагогією. «Народження героя» Судима Камінський уписує в ширший контекст розпочатої з ХУІ століття модернізації європейських держав, що входили в добу абсолютизму, коли зміцнювалася влада монарха, а держава вперше стала претендувати на контроль
с Цій проблемі, зокрема, присвячено монографію Анджея Сулими Камінського «Ке-риЬІіс У8. Ашосгасу. РоІапб-ЕііЬиапіаапд Ки88іа, 1686-1697», що побачила світ 1993 р. у серії монографій Українського Наукового інституту Гарвардського університету.
за регіональним і приватним життям своїх мешканців. Країни, де суспільство зуміло зберегти певний вплив на важелі правління, залишилися в меншості, і власне до них належала Річ Посполита. Тут шляхта завдяки розвинутому локальному самоврядуванню, парламентському представництву та солідарності понад конфесійними розбіжностями досягла певної «підконт-рольності» короля. Далі в книжці простежено драматичний перебіг XVI І— XVIII століть, коли війни, епідемії, хаос беззаконня, військові негаразди, піднесення олігархів та корупція у верхах завдавали удар за ударом по ідеалах і засадах «шляхетської демократії», провадячи до деструкції суспільства. На цьому тлі логічно наростала й криза шляхетського парламентаризму, бо ж найкращі умови для користування усією повнотою громадянських прав, як іронічно зауважує автор, отримували магнати — люди, в чиєму неформальному підпорядкуванні перебували цілі повіти збіднілої шляхти. Врешті, в останньому акті історичної драми Речі Посполитої її територію було поділено між агресивними державами-сусідами всупереч гарячковим спробам купки реформаторів урятувати ситуацію. Так припинила своє існування «держава громадян», а її мешканці перетворилися на підданих в імперіях просвіченого абсолютизму — Пруссії, Австрії та Росії.
Залишається додати, що запропонований у книжці погляд на минуле Речі Посполитої як «держави громадян» далеко не всі науковці сприйняли ентузіастично. Тут годі згадати, для прикладу, гостру реакцію французького історика, дослідника польської присутності в Україні XIX століття Даніеля Бовуа. Називаючи концепцію книжки Сулими Камінського «неошляхетсь-кою», Бовуа заперечує причетність до «громадянського суспільства» всього шляхетського загалу давньої Речі Посполитої, зокрема шляхетської дрібноти, яка складала абсолютну більшість осіб зі шляхетським титулом, тоді як реальну владу було монополізовано освіченими землевласниками. Тому, на думку французького історика, належить, не впадаючи в спокусу глорифіка-ції, чіткіше розмежувати високі ідеали жменьки від реалій «шляхетської демократії», де гасло «золотої вольності» являло собою всього лиш «видимість», «шляхетну шату, що прикривала соціальне свавілля». Рецептом же на скори-гування наших знань із реальною ситуацією Бовуа вважає уважніше, ніж досі, вивчення «шляхетського плебсу», передусім з перспективи його залежності від заможних землевласників та магнатів6.
Гадаю, наголошена Даніелем Бовуа потреба чіткіше виопуклити соціальну нерівність шляхти не перекреслює вартості книжки, про яку мова, * 3
6 Бовуа Д. Російська влада та польська шляхта в Україні 1793-1830 рр. І Пер. з франц.
3. Борисюк. — Львів, 2007. — С. 33-50.
адже завдання, що їх ставив перед собою автор, були іншими. Йому йшлося передусім про природу й атракційність гасел «золотої вольності», а не про їх повсякденну координацію з дійсністю, бо ж остання рідко витримує зіставлення з ідеалами. Тимчасом власне ці гасла, як переконливо показано в книжці, сформували струнку систему вартостей, спільних для людей різних конфесій, різної етнічної належності, ба навіть різного соціального щабля — зокрема, того-таки «козацького народу», що боровся за власні права та вольності, уживаючи словництва Речі Посполитої, а Григорій Сковорода ще й наприкінці 1750-х років називав вольність «золотою»: «Что то за вольность? Добро в ней какое? Иньї говорят, будто золотое». Врешті, виплеканий у Речі Посполитій пієтет перед поняттям свободи став поштовхом до боротьби за неї у XIX столітті, коли, за дотепним висловом Романа Шпорлюка, муза свободи у Східній Європі розмовляла польською.
***
На завершення кілька ремарок про технічний бік підготовки цієї книжки до друку. Перекладач і науковий редактор у цілому намагалися дотримуватися оригіналу, однак подекуди стилістичні міркування таки примушували нас дробити надто розлогий авторський синтаксис на менші речення. Працю адресовано польському читачеві, який зі шкільної лави знає згадувані тут реалії та постаті, тому автор не вважав за доцільне обтяжувати свій текст примітками, натомість в українському перекладі вони видавалися конче потрібними. При коментуванні було використано різну літературу, але найбільше інформації запозичено з праць Емануеля Ростворовського, Збіґнева Вуйцика та Уршулі Августиняке. Оскільки всі примітки в книжці, як і переклади латиномовних висловів, належать редакторові, їх не супроводжує звична позначка (Прим. ред.). Врешті, коли йшлося про усталені в українському вжитку назви населених пунктів, їх передано в українському звучанні (Краків), а коли про маловідомі - у фонетичній транскрипції (Пйотркув). Польські імена та прізвища відтворено з їх частковою «українізацією», тобто не «Потоцкі», а «Потоцький», не «Сєнєнскі», а «Сененський» та ін.
Наталя Яковенко
6 Коіїууогожкі Е. Нізіогіа ро\У8хесЬпа. \¥іек XVIII. — ХУагзхаи'а, 1984; \Уб]сік 7. Нізіогіа рои^хесЬпа. \Уіек ХУІ-ХУІІ. — \Уаг$га\уа, 1995; Аи&изіутак І]. НІ8іогіа Роккі, 1572-1795. --\Уаг82а^а, 2008.
Вступ
«...нашому європейському народові від самих початків притаманна певна ентелехія*, котра пронизує усі зміни європейського небокраю і надає їм форми розвитку, що тяжіє до ідеального життя і буття як вічного полюсу»
Едмунд Гуссерль
До читача:
білоруського литовського польського українського
Предмет дослідження
У представленій тут історії Речі Посполитої я зверну особливу увагу на історію громадянського суспільства і його політичної культури. Отже, мова піде про історію громадянського простору, котрий, зародившись у XVI ст. над Вартою і Віслою та поступово простягнувшисьаж до Дніпра й Двіни, впливав також на Москву, Ригу, Ясси і Кенігсберг. Громадянська культура не була прерогативою єдиного стану — шляхти, званої «політичним народом». Вона мала великий вплив на міщанство і козаків. Її відгомону можна дочутися навіть серед селянства (скажімо, за часів повстання Тадеуша Костюшка). Саме вона породила той особливий культурний клімат і звичаї, що їм було притаманне замилування свободою, почуття власної гідності, потяг до самоврядування і гордість з можливості здійснення і контролювання державної влади. Особливо сильна боротьба за громадянські права точилася в Королівській Пруссії, а також у Познанському, Каліському, Краківському, Сандомирському, Белзько-му та Руському воєводствах. Саме там громадяни зуміли досягнути
* Ентелехія (з гр. епіеіесіїеіа — завершення, здійснення) — ціленаправленість як рушійна сила, активне начало, що перетворює можливість на реальність.
найбільшого впливу на локальні й загальнодержавні рішення. Мешканці цих теренів відіграли засадничу роль у формуванні тих практик і культури політичного життя, що послужили за взірець для Мазовії, Великого князівства Литовського й України. Саме там захист громадського самоврядування часто поєднувався із захистом місцевих звичаїв та усталеного правопорядку. В інших регіонах, де траплялося, що кільканадцять сильних родів здобували олігархічну владу над локальним самоврядуванням, законодавчо закріплені принципи громадянського суспільства були на щодень помітніші у правничих приписах і риториці, аніж у практиці публічного життя. Утім, обстоювати громадянські права вміли не лише у Сандомирському чи Познанському воєводствах. Цю боротьбу, скеровану проти внутрішніх і зовнішніх опонентів, можна простежити на території цілої Речі Посполитої.
У цій розвідці я звертаюся до історії Речі Посполитої до 1795 р., оскільки розпад держави призводить і до розпаду громадянського суспільства. Появу ж його можна пов’язати з сеймом 1505 р., на якому було ухвалено конституцію «І^іИП ІЧоуі»х. Вона стала не лише розширенням прав і привілеїв, здобутих шляхетським станом, скажімо, у Кошице 1374 р., Бжесці Куявському 1425 р. чи у Нешаві 1454 р. — вона також втілювала свідоме прагнення розділити відповідальність за управління державою. Люди, котрим вдалося вибороти правовий захист від замахів на особисту свободу («петіпет саріІуаЬітиз пізі іиге уісіит»1 2), узалежнили подальше законотворення від своєї згоди. Саме тоді розпочалася боротьба за переймання повноти законодавчої влади сеймовими послами, котрих обирали земські органи самоврядування (сеймики).
Напевно, читачі звернуть увагу, що я нечасто вживаю слова «Польща», «поляк» чи «поляки». Значно частіше я вдаюся до понять «Річ Пос
1 Нічого нового (з лат.) — метафорична усталена назва конституції Радомського сейму 1505 р., де від імені короля Алсксандра проголошувалося: «...відтепер на потомні часи нічого нового не може бути встановлено нами і нашими наступниками без спільного дозволу сенаторів і земських послів».
2 Не ув'язнимо нікого без доведення його провини через суд (лаг.) — цю законодавчу норму, тотожну уперше проголошеному Великою хартією вольностей 1215 р. в Англії знаменитому принципу «НаЬеа$ согрц§», вважають за наріжний камінь прав особистості. У Короні Польській він уперше фіксується у Єдлинському привілеї 1422 р. короля Владислава Ягайла, у Великому князівстві Литовському — у привілеї 1434 р. великого кия ія Зиі мунта Кейстутовича.
полита», «громадяни Речі Посполитої», «Велике князівство Литовське», «литвини», «Корона». Я вважаю, що історик, який застосовує дефініцію «історія Польщі» до подій XVI-XVIII ст, транслює тогочасну назву держави, вживану в письменстві й картографії, але не суголосну юридичним приписам і тогочасній національній свідомості. Велике князівство Литовське не було «Польщею»; так само не були «Польщею» ані Пруссія, ані Україна. Хоча етнічні поляки й відігравали важливу роль в історії Речі Посполитої, це не означає, що її історію можна називати історією Польщі, а всіх мешканців цієї держави — поляками. Починаючи з XVI ст. слово «поляк» мало два значення: ним могли позначати як етнічного поляка, так і будь-якого мешканця Речі Посполитої незалежно від його етнічної належності. Зловживання словами «Польща» і «поляки» при написанні історії Речі Посполитої здатне створити враження історичного імперіалізму щодо народів, котрі обабіч поляків творили й захищали Річ Посполиту Королівства Польського і Великого князівства Литовського. Часто заходить мова про пруссів, козаків, євреїв, білорусів і українців. Два останніх поняття є анахронізмами, проте уживане в минулому слово «русини» не видається мені доречним при написанні давньої історії Білорусі та України. Зрештою, французи й італійці, оповідаючи про своє минуле, також вживають сучасні назви для позначення народностей, чия національна метрика є ненабагато давнішою, аніж українська чи білоруська.
Хоча на території Речі Посполитої повноправними громадянами були шляхтичі, я послуговуюся поняттями «громадянин» і «громадяни» значно частіше, аніж «шляхтич» або «шляхта». Ми звикли вважати, що привілеї шляхетського стану існували не лише коштом селянства і міщанства, а й коштом цілої держави. Водночас нам відомо, що саме на шляхті протягом кільканадцяти поколінь лежала відповідальність за долю країни, знаної своєю конфесійною віротерпимістю, внутрішнім миром, відданістю громадянським ідеалам і тривалим співіснуванням багатьох етносів. Шляхтич у нашій історії — це і власник фільварків, що гнобить селян і надає перевагу євреям над місцевим міщанством, і законодавець, який дбає про добро країни. Шляхту надто часто зображують саме в першій ролі, внаслідок чого у поділах Речі Посполитої звинувачують шляхетський становий егоїзм. Я не намагаюся применшити очевидного конфлікту між становими інтересами шляхти й інтересами Речі
Посполитої. Проте я так само далекий від применшення ролі загарбників у знищенні держави, громадяни котрої зуміли її реформувати на Чотирилітньому сеймі та засвідчили свою відданість батьківщині під час Барської конфедерації і в повстанні Костюшка. Хотілося б також нагадати, що, хоча політичні права здобула тільки шляхта, громадянська свідомість не була винятково її прерогативою. Громадянами у повному сенсі поняття, дійсно, можна вважати лише тих людей, які беруть участь в управлінні державою, проте певні громадянські права мали й міщани, оскільки користувалися самоврядуванням. Для прикладу, городяни Королівської Пруссії брали участь у діяльності сейму своєї провінції, а прусський парламентаризм взагалі більше нагадував парламентарні практики голландського чи англійського зразка, аніж модель, що побутувала в Речі Посполитій. Громадянська свідомість мешканців міст, які брали участь у політичному житті країни (Кракова, Гданська, Вільнюса, Львова, Любліна, Познані, у XVIII ст. — передовсім Варшави), впливала на верхівку дрібних містечок. Козаки боролися за громадянські права; представники інтелектуальної еліти прагнули, щоб ці права було уза-лежнено від особистих чеснот і досягнень, а не від станових привілеїв.
Як і протягом цілої історії, нині більшість населення є мешканцями чи підданими, а не громадянами. Більше того, до XIX, якщо не XX ст., коли жінки отримали рівні з чоловіками політичні права, лише мала частка людей користувалася повним громадянським правом. У Афінах Перикла, Римській республіці, в Англії, Швейцарії, Трансільванії, Голландії і посталій внаслідок Люблінської унії Речі Посполитій лише громадяни (кількість яких рідко сягала 10% населення) могли впливати на долю своїх держав. Саме вони творили культуру громадського життя й окреслювали рамки та завдання виконавчої влади. Громадяни Речі Посполитої пережили як миті тріумфу, так і гіркоту остаточної поразки, їхній досвід є суттєвою частиною загальноєвропейської історії громадянських суспільств.
Народжена на сеймах і сеймиках Речі Посполитої громадянська культура спиралася на вчення Аристотеля і його середньовічні адаптації, відлуння чого можна зауважити, для прикладу, у конциліаризмі3
3 Концшііаризм (від лат. сопсіїіит — собор) — рух за реформування Римо-католицької церкви, заснований на ідеї вищості соборів над обсягом влади Папи. Гострі дискусії над концепціями конциліаристів тривали на соборах у Констанці (1414-1418) та Базелі
мислителів Краківського університету XV ст. Коли врахувати поліетніч-ну природу Речі Посполитої, то стане очевидним, що певне значення мали й доктрини природного права Станіслава зі Скарбімєжа і Павла Влодковіца, які теж сягають XV ст. Поза сумнівом, на організацію земського самоврядування впливали також практики й законодавство міст, наділених магдебурзьким правом, і елементи демократизму в церковних інституціях. За доби Відродження ідеї громадянської культури, що їх розвивали Миколай Сеницький, Станіслав Оріховський, Анджей Фрич Моджевський і Ян Замойський, лишалися під великим впливом мислителів стародавніх Афін і республіканського Риму. Починаючи від учасників Радомського сейму, котрий ухвалив конституцію «МНИ N041», й аж до учасників Чотирилітнього сейму, кожне покоління залишало по собі показний спадок політичної думки. У цій праці я зосереджуся лише на головних її течіях, а тому найбільше уваги буде надано засадам функціонування мішаної форми правління (/огта тіхіа) і тривалому впливу неостоїків.
Будь-які узагальнення щодо рівня національної самосвідомості, емоційних зв’язків з місцем народження, релігійних поглядів, політичних угруповань, «малої» чи «великої» батьківщини є тим оманливішими, чим чисельнішої групи населення і довшого часового відтинку вони стосуються. Попри це, я свідомо акцентував увагу Прихильного Читача на тому, що система вартостей, закодована у громадянській культурі різних народів Речі Посполитої, інтегрувала цю країну значно міцніше, аніж спільний король чи спільний сейм. Більше того, хоча протягом трьох століть у суспільній ргахії відбулися значні зміни, мені не вдалося їх зауважити у громадянському вихованні. Відділені одне від одного десятиліттями покоління Миколая Сеницького, Льва Сапєги, Адама Ки-селя, Станіслава Дуніна-Карвицького, Станіслава Конарського, Мар-тіна Матушевича і Тадеуша Костюшка могли виховуватися на різних шкільних програмах, проте у формуванні їхніх громадянських настанов вихователі покликалися на ті самі цінності.
(1431-1449). Професори Краківського університету Павел Влодковіц, Ян з Лудзіска, Добеслав з Божинова, Бенедикт Гессе та ін. рішуче підтримували концепцію вищості соборів над теократією папського престолу.
Сармати й решта громадян Речі Посполитої
Польща не простягалася ані до Дніпра, ані до Німана. Протягом століть поляки переміщалися туди, селячись поміж місцевого білоруського, литовського й українського населення. Почасти це були коронні урядники, які отримували посади в адміністрації і земельні наділи, почасти емігранти, котрі рушили на схід у пошуках засобів прожитку Натомість більшість з тих, хто вже після розпаду Речі Посполитої називав себе, опонуючи російським загарбникам, «поляками», були насправді нащадками білоруських, литовських і українських родів. їхні прізвища можна знайти в усіх сучасних підручниках з історії Польщі. Годі згадати Білевичів, Вишневецьких, Воловичів, Ґедройців, Ґейшторів, Довгяллів, Костюшків, Мілошів, Міцкевичів, Огінських, Пілсудських, Пузин, Радзивилів, Рейтанів, Сангушків, Сапєг, Ходкевичів, Хрептови-чів, Четвертинських, Чорторийських. Історики знають, що тривалий час після Люблінської унії ці славні державні мужі, вправні полководці, письменники й учені продовжували підкреслювати свої зв’язки не з Польщею, а з Литвою чи Руссю (Білоруссю й Україною). Вони належать водночас історії і своїх держав, і Речі Посполитої, яку разом творили і разом нею керували.
Спроби втиснути цих видатних діячів до прокрустового ложа національно-етнічної історії Польщі є актом історіографічного загарбництва, яке спотворює правду про наше спільне минуле. Цієї помилки уникали ерудити XVII ст., скажімо, Шимон Старовольський, який у своїх біографічних довідках, згадуючи етнічне походження видатних письменників і очільників Речі Посполитої — поляків, русинів, литвинів, пруссів і ли-вонців, називав їх не поляками, а «сарматами». Сарматський міф4 мав сприяти зближенню усіх громадян Речі Посполитої, не накидаючи їм при цьому польського підданства. Втім, цей міф, котрий у трохи зміненій формі побутував також в Україні і Королівській Пруссії, не витворив наднаціональної сарматської ідентичності. Всупереч Старовольському, поняття «Сарматія», як і «Річ Посполита», почали ототожнювати з Поль
4 Детальніше про сарматизм див. у розділі НІ. Див. також прим. № 22, 51.
щею. Проте поняття «Польща» і «поляк» були на теренах Речі Посполитої досить амбівалентними, адже вони могли позначати етнічних поляків і «малу батьківщину», або ж — громадян Речі Посполитої чи Річ Посполиту загалом. Станіслав Оріховський, називаючи себе «$епіе КиіИепиз, паїіопе РоІопи5»\ вживав це поняття саме у другому значенні. Під час мандрівок за кордон мешканці Речі Посполитої часто називалися (та й їх називали) поляками чи сарматами, а повернувшись додому, вони окреслювали себе за назвами власних етносів, міст або воєводств.
Попри полонізацію еліт і культур, жоден з народів Речі Посполитої не втратив своєї історичної та національної ідентичності на користь «Сарматії» чи «Польщі». Окремішність «малих батьківщин» (Польщі, Литви, Русі й Пруссії) зберігалася завдяки існуванню різних історичних самосвідомостей, відмінності мов, законів, традицій і матеріальних культур. Ці батьківщини об’єднували Річ Посполиту Корони і Великого князівства Литовського зусиллями громадян, а не завоюванням. Поширена зараз дражлива польська звичка сприймати історію Речі Посполитої як історію Польщі, а громадян Речі Посполитої як мешканців з-над Вісли й Варти є радше наслідком неосвіченості, аніж виявом свідомих загарбницьких намірів щодо східних сусідів.
За весь час існування Речі Посполитої лише раз стався збройний конфлікт, котрий змусив людей робити вибір між власною і спільною батьківщинами. Йдеться про повстання Хмельницького. Більшість руської шляхти з українських (проте не з білоруських) теренів підтримала козацтво у боротьбі з Річчю Посполитою. Меншість тих, що були українцями з діда-прадіда (Вишневецький, Заславський, Кисіль та ін.), стали на бік Речі Посполитої. Кисіль обирав не між Польщею й Україною, а між Річчю Посполитою і козацтвом, котре, на його думку, загрожувало шляхетській моделі громадянської держави. Сучасники припускали — напевно, небезпідставно — що Киселеві, як і Хмельницькому чи Ви-говському, мріялося про велику й вільну Україну. Проте він, як і згодом Немирич, уявляв її як Князівство Руське, пов’язане з Короною Польською і Великим князівством Литовським спільним парламентом і спільно обраним королем та наділене власною адміністрацією, військом і скарбницею. *
5 3 народу русинів польської нації (лат.).
Національні владні еліти (литовські, польські, прусські й руські) були міцно пов’язані з ідеєю спільної Речі Посполитої, а отже — й громадянської спільноти. Проте вони ніколи не зрікалися власної країни й боротьби за її інтереси (котрі вони, звісно, уявляли з позицій власного упривілейованого становища). Уярмлене безправне селянство, а також «люди другого ґатунку» (міщани, уніатське і православне парафіяльне духівництво) і навіть деякі громадяни (безземельна шляхта) у повсякденному житті були пов’язані з власними «малими батьківщинами» і рідко замислювалися над їх місцем у спільноті під назвою Річ Посполита. Невідомо, чи обіцяна Конституцією 3 травня6 модернізація і демократизація суспільства, за що боролись учасники повстання Костюшка, змогла б зберегти «спільну велику батьківщину». Поділи знищили Річ Посполиту, а «малі батьківщини» увійшли до чужих імперій, котрі трималися не на згоді громадян, а на збройній силі.
Спочатку боротьба за свободу Речі Посполитої точилася на теренах усієї колишньої «великої батьківщини», проте поступово її гострота зросла на етнічних польських землях і, натомість, послабилася на території Білорусі, Литви й України, де лише полонізована шляхта ладна була разом з поляками повставати проти російської зверхності. Соціальні зміни після скасування кріпацтва, поширення освіти, поява національної інтелігенції та розвиток міст призвели до більшого зацікавлення долею «малої», етнічної батьківщини — надто як врахувати, що колишню «велику батьківщину» асоціювали з соціальним гнобленням і пануванням чужинської польської еліти.
Отже, білоруські, литовські й українські національні рухи були спрямовані не лише проти панівного російського імперіалізму, а й проти імперіалізму польського, адже візія відродження Речі Посполитої передбачала вже не заповіді громадянських прав і не розвиток самоврядування, а насадження чужої мови і чужого панування. Настала доба протистояння національних егоїзмів. Польські націонал-демократи відкидали ідею конфедеративного зв’язку Польщі з Білоруссю, Литвою й Україною. Навпаки, вони прагнули поділити ці території з Росією і
6 Конституція, ухвалена Чотирилітнім сеймом 3 травня 1791 р. під назвою «Закон про управління» (ЄІзіа^а К/цскма), передбачала низку реформ, спрямованих на кардинальне оновлення державного устрою Речі Посполитої. Про неї детальніше див. у спеціальному підрозділі далі.
полонізувати свою частку. Міжвоєнна польська присутність на «східних кресах» лишила по собі сумні спогади, які остаточно перекреслили спільне минуле. Досвід історії XIX і XX ст. робить зрозумілішим неприхильне ставлення білорусів, литовців і українців до спільної Речі Посполитої. Оскільки сліди тогочасної напруги досі не стерлися, політики, митці й автори підручників сприймають її історію крізь призму вражень останніх кількох поколінь, що пройшли через етнічні конфлікти, утиски, взаємну різанину часів Другої світової війни і період «боротьби з бандитизмом». В історичній пам’яті білорусів, українців і литовців Річ Посполиту ототожнено з Польщею, а її будівничих — з гіршими синами свого народу, які допустилися «національної зради». Натомість поляки, апелюючи до власного минулого, часто забувають, що, згідно з творцем канону польської історії Мартіном Кромером7, східна межа Польщі сягає лише Сяну і Вепша.
Польське королівство (Корона Польська), що виникло з пов’язання Великої та Малої Польщі, увібрало в себе Мазовію щойно після 1526 р.8; стосовно Королівської Пруссії й Руського воєводства ситуація була непевною, а Литва, Білорусь і Україна до складу королівства взагалі не входили. Тож уявлення поляків про своє нібито раннє просування на схід сформувалося аж по розпаді Речі Посполитої. Польську мрію про велич і втрачену особисту, громадянську й державну свободу втілювала історія Речі Посполитої, котра завдяки перам поетів і письменників, пензлям художників, монографіям істориків ставала дедалі більше польською. Шляхетські двори, парафії костелів римського обряду і таємні організації культивували образ Польщі як втраченого раю. Водночас український чи білоруський селянин аж ніяк не тужив за часами, коли громадянин-шляхтич, не боячись репресій, міг на кожному сеймику виступати хоч би й проти самого короля, а піддані трепетали перед такими крикунами.
7 Ідеться про один з найвідоміших творів Мартіна Кромера «Роїопіа зіує сіє мій, рориіії, тогіЬиз, та§І8іга(іди8 еі гериЬІіса ге$пі РоІопісі» («Польща, або Про розташування, народи, шичаї, управління і державу Польського королівства»). Цю книжку вперше було видано в Кельні 1577 р.; пізніше, лише до кінця XVI ст., її передруковували шість разів, у тому числі в перекладі іспанською мовою (Мадрид, 1588).
8 Мазовецькі князівства поступово входили до складу Корони упродовж XV ст.; оста-ючну інкорпорацію т. зв. Княжої Мазовії санкціонував сейм 1529 р. після смерті (Т 1526) ленника польських королів, останнього князя з мазовецької гілки Пястів Януша II, який не мав нащадків чоловічої статі.
Саме для селян — а вони, поза сумнівом, складали більшість населення — Польща була пов’язана не зі свободою і громадянською гідністю, аз кріпосним правом та упослідженням. Якщо селянина з-під краківських Конарів ще можна було ототожнити з персонажами романів Ген-рика Сенкевича, то для білоруса вони лишалися коли не ворожими, то принаймні чужими. Кожен польський читач Сенкевича у його героях (навіть таких, як шляхтич з-під Вітебська Анджей Кмітиц чи Бутрими) бачить передовсім поляків і дуже дивується, коли таке прочитання ставлять під сумнів.
Зіткнувшись з польським історіографічним імперіалізмом, білоруси й українці у відповідь обітнули всі зв’язки, що поєднували їх з Річчю Посполитою, бо з польською Річчю Посполитою вони не хотіли мати нічого спільного. Вони зреклися своєї шляхти і витвореної нею держави, натомість зосередилися на соціальних заколотах, козацьких повстаннях та політичних і культурних течіях власного минулого, спрямованих проти Польщі. Своєю чергою, литовці пригадували свій державний сепаратизм і всі ті моменти, коли вони діяли в спілці з ворогами Речі Посполитої.
На європейському тлі заслуговують на повагу величезні здобутки народів Речі Посполитої у розвитку парламентаризму, самоврядування, громадянських прав і більшої, ніж у решти християнських країн, релігійної віротерпимості. Втім, ці досягнення не є загальновідомими, їх часто применшують або й просто висміюють. Багато критики було спрямовано на «золоті вольності», без розуміння яких годі аналізувати чи викладати історію Речі Посполитої, бо це являло собою своєрідну візитів-ку й гасло людей, що жили понад Вартою, Віслою, Дністром, Німаном і Дніпром, та вирізняло ці терени з-поміж решти європейських країн. Поза кордонами Речі Посполитої тутешні свободи породжували надію й заздрість, кидали грізний виклик деспотичним правителям. Річ Посполита слугувала притулком і для тих, хто на батьківщині не міг сповідувати своєї віри, і для переслідуваних жорстокими деспотами. До самого її розпаду навіть її критики й вороги прагнули здобути шляхетський титул громадянина Речі Посполитої (індигенат). Сюди стікалися аристократи Габсбурзької монархії, молдовські володарі й достойники, члени аристократичних родів Священної Римської імперії германської нації, а також Меншиков і Потьомкін. Для багатьох з них річпосполитський
індигенат, хоча й не мав жодного практичного значення, ставав найціннішим орденом, перепусткою до спільноти вільних людей.
Протягом багатьох десятиліть білоруських, литовських, польських і українських дітей навчали не поваги до вільних громадян вільної держави, а неприязні до шляхти, начебто здатної лише на п’яні дебоші й утиски селян. їх не вчили пишатися парламентом і самоврядуванням. їм прищеплювано схиляння перед Іваном Грозним, Петром І і Катериною 11, котрі вправно зміцнювали державу і ламали зігнуті хребти своїх підда-них. їх не вчили пишатися людьми, котрі у спільній Речі Посполитій змогли вибороти собі громадянські права і повагу до особистості. Віднедавна у наших школах почали приділяти більше уваги історії конституцій і перипетіям боротьби за громадянське суспільство. Школярі вивчають англійський парламентаризм, американську конституцію (написану і запроваджену рабовласниками) і Конституцію 3 травня. Проте вони ще не навчилися пишатися вибореною нашими спільними предками конституцією 1573 р. (Генриковими артикулами)9, яка протягом двохсот років гарантувала функціонування громадянського суспільства. Без такої гордості нам буде тяжко прочинити двері до спільної Європи, що спирається на традиції громадянських прав і свобод — а їх-бо колись плекали над Дніпром, Німаном і Віслою.
На завершення ще раз нагадаю, що спадок Речі Посполитої витворили усі народи, котрі її населяли. Помилковими є і польські спроби привласнення цього спадку, і білоруські, литовські чи українські намагання викреслити його зі свого минулого. Унії сприяла численна серед-ньозаможна шляхта з-під Вітебська й Полоцька, Луцька і Перемишля, Всхови і Лєшна. Виборовши унію в Любліні у 1569 р., ця шляхта оберігала її протягом кількох століть. Самоврядуванням вправно послуговувався не лише повітовий шляхетський загал, а й міщани, котрі захищали магдебурзьке право своїх міст від православного царя, що прийшов їх «визволяти».
9 Ідеться про статті, за умови підтвердження яких елекційний сейм 1573 р. обрав на престол Анрі Валуа (Генрика Валуа). Документ містив зобов’язання короля, дотичні до уст-роєвих засад держави, — своєрідну конституцію, що регулювала устрій Речі Посполитої в напрямі обмеження королівської влади на користь шляхти. Надалі на дотримання Іенрикових артикулів мав присягати кожен новообраний король.
Річ Посполиту Корони Польської і Великого князівства Литовського критикував багато хто. У ній не існувало рівності усіх людей перед законом (чого вже у XVI ст. прагнув Анджей Фрич Моджевський). Вона підтримувала підданство селян і лише в останні хвилини свого існування впустила міщан до сейму. Вона відмовилася відсильних правителів, котрі могли б накинути свою волю цілому суспільству. Вона не зуміла захиститися від сусідів-загарбників. Але їй вдалося створити громадянське суспільство, нехай навіть станове. Сьогодні, коли ми прагнемо влитися до об’єднаної Європи, не слід зрікатися власного досвіду формування громадянського суспільства. Наш досвід більший, ніж у тих, хто силою меча творив великі імперії на сході й заході Європи. Варто пригадати і глибше проаналізувати нашу спільну добре забуту традицію громадянства і самоврядування.
Нині, або Повернення до Європи
Разом з відповідними формами та стабільністю економіки, серед за-садничих умов вступу нових держав до Євросоюзу нині особливо сильно підкреслюють елемент громадянської зрілості й тривалості демократичних засад у політичному житті й самоврядуванні. При цьому часто забувають, що багато суспільств Центрально-Східної Європи протягом своєї довгої історії зуміли не лише запровадити самоврядування міст і повітів, а й вибороти парламентську систему, яка протягом цілих століть надавала демократичного забарвлення усім публічним практикам. Упродовж XVI—XVII ст. у Чехії, Польщі, Білорусі, Литві й Трансільванії були прийняті важливі декларації, котрі засвідчували толерантність, розвинену представницьку систему і почуття особистої гідності; вони впливали й на решту Європи.
Учасники дискусій про поняття «Європа» та її внутрішні кордони сходяться на тому, що система цінностей, на якій ґрунтується європейська цивілізація, виростає з античного й християнського спадку. Вплив політичної філософії Афін і Риму особливо чітко простежується у ШеІЇ-апзсИаиип^ Римо-католицької церкви. Доктрина конциліаризму, практика парламентів і соборів, а також самоврядування міст і активізація
10 Світосприйняття (нім.).
суспільств завдяки незліченним фаховим і релігійним спілкам підштовхнули латинський середземноморський світ і західні християнські країни на шлях, який дозволив там сформувати традиції громадянських і особистих прав. Видозмінені християнством грецькі й римські традиції поширилися на решту Європи шляхом добровільної чи примусової християнізації.
Очевидно, протягом багатьох століть середземноморський басейн, передовсім Італія, задавав інтелектуальний і мистецький тон цілій Європі; звідти ідеї поширювалися на північ долинами Рони й Рейну, а потім — Луарою, Сеною, Темзою і Дунаєм. Саме тут зусиллями багатьох поколінь закладався фундамент західної культури, яка протягом останніх двох століть асоціюється не лише з промисловою революцією й урбанізацією, а й з ліберально-демократичними формами суспільного і політичного життя. Просування ж європейських кордонів на північний схід, пов’язане з християнізацією баварців, саксів, слов’ян і скандинавів у VII—X ст., відбувалося повільно; через відмінність від європейського середземноморського світу їх не раз звинувачували у дикості й варварстві. Достатньо нагадати зневажливі висловлювання Ніколо Мак’явелі про германців, ущипливі зауваги Енеа Сильвіо Піколоміні про землі над Віслою чи стереотипи Джорджа Берклі в «Ісоп апітогит»п, аби зрозуміти, які проблеми поставали перед «мешканцями окраїн» на шляху до європейської спільноти.
Хоча формулу «ми, європейці» вжив допіру Френсіс Бекон, добре розвинуте відчуття європейської спорідненості існувало вже в Середньовіччі. Це відчуття, породжене спільністю релігійного життя, універсалізмом інтелектуальних фундаментів і поширеністю латини, додатково зміцнювали ще й подібність інституційних структур і форм самоврядування, а також схожість художніх смаків. До цієї спільноти не увійшов ісламський світ; після того як його витіснили з Іспанії у XV ст., він обійняв Константинополь (1453), через Угорщину сягнув словацьких Кошиць і самого Відня (1529, 1683), опанував молдовські Ясси та, врешті, українське Поділля аж до Дніпра (1672). Завоювавши Грецію, Балкани і наддунайські землі, Османська імперія суттєво відсунула межі Європи на північний захід. Світ же московського православ’я займав щодо
11 «Зображення душ» — твір ірландського філософа Джорджа Берклі (Оеог^е Вегкеіеу, 16X5-1753).
Європи вкрай двозначну позицію. На перший погляд могло б видатися, шо головною відмінністю була віра: православ’я заперечувало непогрішимість римського Папи і проголошувало Москву третім, досконалим і остаточним Римом. Проте не слід забувати, що навіть релігійні війни часів Реформації не знищили спільної європейської ідентичності. Тому можна припустити, що Росію з Європою єднало християнство, а роз’єднувала подібна до турецької деспотична політична влада, розбіжність у формах самоврядування і, передовсім, домінування держави й правителя над суспільством та індивідом. Варто додати, що таке домінування придушувало всі, часом цікаві спроби витворення громадянського суспільства.
Після зміцнення і розширення Європейського Союзу, котрий грунтується на монолітній системі цінностей і стабільному економічному житті, нова Європа самоврядних міст і регіонів мусить бути особливо уважною до тих елементів її минулого, які найкраще пояснюють теперішній стан і формують майбутнє. До них належать індивідуалізм, підприємливість, самоврядування, парламентаризм, толерантність, повага до прав людини і громадянина. Немає країни, де запровадження цих форм суспільного і політичного життя не було б пов’язане з розтягненою на багато поколінь боротьбою, у якій суспільства часто програвали й поступалися сильним правителям (згадаймо поразку парламентаризму у Франції, Іспанії та Чехії). Республіки з сильними громадянськими суспільствами не раз ставали жертвами тиранів-загарбників (як Сьєна, Венеція, Річ Посполита). Вважають, шо найближчою до ідеалів сучасної Європи є модель розвитку англійського, швейцарського та нідерландського суспільств. Прикладів прагматичної, виваженої, зіпертої на закони взаємодії суспільства й уряду можна шукати й у німецьких князівствах чи — ближче до наших часів — в Австро-Угорщині після 1867 р.
В оцінці шансів суспільств Центрально-Східної Європи на відродження демократичних систем і громадянської етики не можна забувати про вплив досі живої історичної традиції боротьби за громадянські права, місцеве самоврядування, парламентаризм і суверенність. Зокрема, у Чехії, Польщі й Угорщині це належить до найцікавіших прикладів подібних явищ на цілому європейському континенті. Проте найдовшою і найбагатшою є традиція парламентаризму Речі Посполитої Багатьох Народів, де правами політичного народу були наділені білоруси, литов
ці, поляки й українці. Про живучість цієї традиції свідчать не лише її сліди в усіх формах художньої творчості, а й безперервні напади на її спадок. Уже двісті років триває запекла кампанія, покликана очорнити й висміяти досягнення «шляхетської демократії». Боротьба монархістів з республіканцями не належить до проблем суто академічних дискусій — вона до сьогодні має актуальне політичне значення.
Протягом понад двохсот років кордон Європи, що пролягав берегом Дніпра, був не менш надійний, аніж берег Атлантичного океану. Зараз невідомо, чи Європа знову охопить ці терени. Політичній волі Заходу бракує сили і чіткості формулювань. Землі до Дніпра було включено до складу Центрально-Східної Європи завдяки їх історії і прагненням наших сучасників відбудовувати там громадянські суспільства. Долю цих широких теренів, що лежать на роздоріжжі між досить байдужою Європою і незмінно імперською Росією, вирішать не лише великі зусилля, скеровані на розвиток економіки, а й боротьба за бачення майбутнього, зіперта на вибір традиції.
Розділ І
Будування новітньої ДЕРЖАВИ ГРОМАДЯН (1505-1572)
Польща в Європі доби Ренесансу
Права, обов’язки і привілеї мешканців Корони Польської наприкінці XV ст. нагадували ті, що існували в решті країн католицького простору і латинської культури. Спадок стародавнього Риму й католицький \¥еІіап8сИаиіт£ створили в Середньовіччі міцний інтелектуальний фундамент для європейської спільноти. Спроба нав’язати цій духовній і мистецькій спільноті єдину надрядну світську інституцію (імперію) зажала поразки, проте не похитнула її етичної та розумової спорідненості. Цю барвисту мозаїку збагачували відмінності в історичному розвитку, розмаїття місцевих матеріальних культур, а також розбіжності у соціальних структурах, звичаєвому праві, традиціях та інститутах, котрі проступали не лише на рівні держав і етнічних груп, а й у різних повітах, графствах або містах. Розмаїття мов і місцевих звичаїв, а також відмінності в історичному спадкові не заперечували культурної єдності цілої католицької Європи. Світ спільно витворених понять і фундаментальних цінностей пережив навіть потрясіння Реформації; цей світ, збагачений поглядами неостоїків, Декарта і Ньютона, згодом вказуватиме на межі латинської Європи чіткіше, аніж господарські мережі.
Цю єдність творили, а отже, також найактивніше переживали й використовували представники інтелектуальних еліт по університетах, у чернечих орденах і міських магістратах, при дворах єпископів, князів і монархів. їх поєднувала спільна мова писемності, викладання, торгівлі її дискусій — латина, а також спільна освіта в італійських університетах. На початку XV ст. їхню діяльність пожвавила велика інтелектуальна пригода, котру ми зараз називаємо Ренесансом. Гуманісти, які створили
культуру Ренесансу, а також їхні учні відігравали важливу роль у державній і церковній адміністраціях. їхні імена віднаходимо серед представників Римської курії і королівських дворів, на церковних, земських і міських посадах. Вони відкривали академії мистецтв і наук, а інколи навіть викладали в університетах. У студентські роки більшість з них вчилася у тих самих майстрів, а їхня освіта спиралася на схожі списки якоїсь сотні базових книжок. Вступивши у практичне життя, вони ставали речниками й втілювачами нерідко протилежних концепцій державного і церковного устрою. Хтось закладав підвалини оновлених монархій (у Польщі це робив Філіпо Буанакорсі, званий Калімахом), хтось захищав станові права, часом несумісні між собою. За доби Реформації такі протиріччя загострилися: у XVI ст. участь у подібних дискусіях брали Станіслав Оріховський, Анджей Фрич Моджевський, Якуб Пшилусь-кий, Августин Ротундус, Пьотр Роїзіус. Гуманісти віднаходили теоретичне підгрунтя для своїх поглядів не лише в античних взірцях, а й у текстах не надто віддаленого від них у часі конциліаризму, котрий знайшов багато прибічників в університетах (передовсім у Краківському, Паризькому й Празькому). Конциліаризм спирався на ідею, що собор має посідати вищий статус, аніж Папа, — за аналогією зі спробами підпорядкувати королівську владу представникам суспільства. Теоретичним підгрунтям дискусій про свободу, владу і республіку стали праці італійських схоластів (Марсилія Падуанського, Бартолуса де Саксоферато, Птолемея Лікійського, Джироламо Савонароли) і гуманістів (Колюччо Салютаті, Леонардо Бруні, Ґаспаро Контаріні, Франческо Гвічардіні й Ніколо Мак’явелі). Давня традиція навчання в Італії спричинилася до оперування їхніми поглядами і в політичних дискусіях у Речі Посполитій.
За посередництвом Корони до європейської спільноти починають долучатися і православні русини (білоруси й українці) — спочатку з анексованої Казимиром Великим Галичини, а після Люблінської унії 1569 р. і з цілої України. Це уможливлювала спільність прав і привілеїв (передовсім магдебурзького права, нешавських статутів і конституції «МИіІ N0x4'»), а також впровадження у школах латини. Політична культура й інтелектуальні підвалини поєднували цих людей з Польщею та Європою, а віровизнання, традиція і мистецькі уподобання — з православним Сходом. Утім, з плином часу латинська Європа здобуде на цих теренах перевагу й у царині освіти та літературних смаків. Вінчає цей процес спроба
київського митрополита і єпископів українських та білоруських єпархій Православної церкви укласти унію з Римським престолом.
У ті часи стрімко стиралися відмінності між «молодшою» (вдаючись до дефініції Єжи Клочовського) і «старшою», середземноморською Європою. У Короні Польській цьому сприяло тривале економічне зростання, розвиток міст, збільшення кількості шкіл, високий рівень Краківського університету і поява вчених та інтелектуалів, яких поважали в цілій Європі (серед них слід згадати Яна з Лудзіска, Войцеха з Брудзе-ва, Миколая Коперника, Яна Остроруга, Бернарда Ваповського, Мацея Меховського).
Розвиток сільськогосподарського виробництва (починаючи зХІУ ст.) і його дедалі ширше втягнення до товарного обміну вплинули на долю міст і містечок. Зростала не лише чисельність ремісників, а й кількість спеціалізованих ремесел. Купецькі еліти збагачувалися на транзитній юргівлі, а також шляхом вигідних інвестицій у гірничу справу (сіль, олово, срібло) і гутництво. У складі патриціату великих міст важливу роль відігравали представники значних банково-торгових домів, що походи-іи з Північної Італії та південних німецьких князівств. Вони мали велике значення і для торгівлі між північчю й півднем, між Угорщиною (мідь, юлото, з часом вино і чорнослив) і Ґданськом. Через Гданськ (населення складало понад 50 тис. осіб) вивозили не лише сіль, а й якісні тканини, частину з яких відправляли на південь і схід. На захід з Польщі везли здебільшого збіжжя і дерево, а на південь — полотно і тканини місцевого виробництва. Поступово зменшувалося значення великого торгового шляху, який вів на захід з узбережжя Чорного моря (китайські, індійські, перські, середньоазійські, пізніше турецькі товари), натомість зростала роль торгових доріг, що поєднували дедалі сильнішу Московію (згадаймо захоплення Новгорода 1478 р.) з ринками Литви, Польщі й німецьких країн. На цю торгівлю спиралося зростання Могильова, а також Любліна й Познані. Чи не перше місце в торговому обігу тут займали хутра, що їх обробляли здебільшого познанські чинбарі.
На думку Анджея Вичанського, саме внаслідок поступового розвитку товарообміну між селом і містом та широкої транзитної торгівлі щонайменше дев’ять міст (Краків, Гданськ, Познань, Торунь, Люблін, Варшава, Львів, Вільнюс, Рига) на середину XVI ст. мали понад 10 тис. осіб людності. Він також вважає, що аж 23 % населення Корони жило
у містах, а це свідчить про високий рівень урбанізації. Про дедалі більше значення транзитної торгівлі сигналізують податки, сплачувані митниками: у 1590 р. з них передбачалося стягнути по 100 злотих. Для порівняння, в 1520 р. краківські патриції платили по 5 злотих податку, ремісники — по 6 грошів, а міщани, які не належали до цехів, але жили під міським правом, — по 4 гроші. Податок з лікарів складав 2 злотих, а краківські шкільні вчителі платили по 12 грошів. Пригадаймо також, що кметі у 1520 р. платили по 1 грошу, а шляхтич, який володів одним селом, — 30 грошів.
У містах владу здійснювала міська рада, очолювана бурмистрами. Більшість її представників походила з заможного купецтва, котре інвестувало свої капітали, окрім торгівлі, у гірничу, гутну, паперову і сільськогосподарську промисловість (саме завдяки цьому частина міської верхівки — скажімо, Бонери, Морштини, Шембеки — потрапила до числа польської аристократії). Членство у міській раді мало олігархічний характер: її склад поповнювався за правом походження і через кооптацію*. Як представники судової влади важливу роль відігравали й визначені міською радою лавники. У більшості міст ремісники та дрібні купці (так звані посполиті) боролися з радою, чинили спротив її податковим постановам. Представникам міської ради вдавалося утримувати високий статус протягом цілої історії існування Речі Посполитої, проте в більшості міст посполиті все ж вибороли певний контроль над діяльністю магістратів. Урешті, наймана челядь, численні слуги і маргінальні групи мешканців не користувалися захистом міського права, проте були особисто незалежними людьми; попри певні обмеження, до міст переселялися і селяни.
Сільське населення (67 %) майже втричі перевищувало міське, а сільськогосподарська продукція, на думку Єжи Топольського, приносила 80% загального прибутку. Серед мешканців сіл переважали самостійні господарі — кметі. До сільської «еліти» належали солтиси* 12, корчмарі й мельники. Майнове розшарування селян пришвидшувала поява фільварків і зростання обсягів панщини, що провадило до збільшення числа
‘ Кооптація — уведення до складу якого-небудь виборного органу нових членів (або кандидатів) без проведення додаткових виборів.
12 Солтиси — осадчі сіл, заснованих на німецькому праві з певним самоврядуванням. Уряд солтиса (солтиство) — старости й судді сільської громади — був спадковим.
кігородників13 і коморників14, а також челяді, яка наймалася на роботу V фільварках чи господарствах багатих селян. Так звана революція цін XVI ст., коли ціна на сільськогосподарські товари зросла у 4-5 разів, а вартість ремісничих виробів — щонайбільше втричі, виявилася дуже вигідною для землевласників. Своєю чергою, це потягнуло за собою низку сеймових ухвал, що утруднювали вільне переміщення селян, зокрема їх вихід до міст, оскільки фільварки потребували дедалі більше робочих рук. У цьому ж контексті слід розглядати й те, що у XVI ст. селяни-11 іддані, які перебували під юрисдикцією землевласників, втратили право івертатися до королівських судів, хоча за селянами з королівських маєтків зберігалася можливість оскаржувати рішення локального урядника V вищому, т. зв. референдарському суді.
Землевласники отримували з фільварків (орних земель, що їх селяни обробляли, виконуючи панщину) більший прибуток, ніж від стягувано-і о з селян грошового чи натурального податку — чиншу. Спочатку фільварки закладали на викуплених солтиствах чи полишеній селянській іемлі — т. зв. «порожніх» ланах15. «Порожніми» часто ставали лани, за які кметь не міг сплатити чинш чи інші боргові зобов’язання. Це призводило до поступової зміни стосунків між власниками землі (шляхтою, управителями королівських маєтків і церквою) та її користувачами — селянс-івом. Селяни, котрим не вдавалося сплатити чинш, втрачали право розпоряджатися наділом, і земля переходила під контроль власників. Ті ж збільшували панщину за користування наділом, який доти належав селянинові. Збережені угоди з селянами-осадниками дозволяють припус-і ити, що землевласники не йшли б на ризик у започаткуванні сільсько-юсподарського виробництва, якби чинш приносив їм високі прибутки. В гім, у несприятливі періоди, коли для активізації сільського господарс-іва потрібні були інвестиції, великі землевласники часто перекладали (зазвичай неефективно) цей тягар на селян, заміняючи панщину на чинш.
п Загородники — малоземельні селяни, яким, на відміну від кметів, належав не повний ісмельний наділ, а лише його частина — зазвичай чверть.
14 Коморники — особи, які не мали ні землі, ні власного житла, наймаючи його в односельців за домовлену платню або якісь відробітки.
15 Польський лан як міра площі та податкова одиниця був у різних регіонах країни рі тим. коливаючись від 16,8 до 25 га.
Отримуючи чималі прибутки від революції цін, власники фільварків масово бралися за вирощування зерна, на яке був великий попит у Західній Європі. Збіжжя з польських, українських, білоруських і литовських територій сплавляли до Гданська, а звідти — до Амстердама (саме торгівля з голландцями стала однією з причин перетворення Ґданська на фінансовий центр цілої Європи). З Амстердама зерно продавали до Франції, Іспанії і навіть Італії. Джеймс Колінз пов’язав наплив польського зерна до Франції зі збільшенням кількості виноградників, а голландське селянство переходило на прибутковіше вирощування садових рослин (зокрема знаменитих тюльпанів) і полишало зернові культури. Якщо у XVI ст. в середньому продавали 60 тис. тонн жита, то в першій половині XVII ст. — уже 150 тис. тонн. Це немалі цифри, оскільки така кількість збіжжя могла цілий рік харчувати мільйон людей. Вигідні ціни на зерно, а також на продукти тваринництва і лісозаготівлі приносили землевласникам величезні прибутки. Торговий баланс Речі Посполитої був додатним, тож тут вірили, що зерно назавжди забезпечить добробут країни. І свої, і чужі славили ґданську торгівлю й країну, котра стала житницею цілої Європи.
Від кількості землі й господарчої вправності залежали прибутки землевласників, а отже, й статус і політична вага. Право шляхти на володіння землею поєднувалося з обов’язковою військовою службою — участю у посполитому рушенні. Шляхта не без успіху прагнула заборонити купівлю землі містам і міщанам, покликаючись на те, що вони не несуть військової служби. Структура землеволодіння у різних частинах Речі Посполитої різнилася. Так, у великопольських воєводствах (Познанському і Каліському) більшість власників мали зазвичай по одному селу — виняток складали латифундії гнєзненського архиєпископа, познанського єпископа і кількох аристократичних родів, які налічували по кількадесят сіл. У Мазовії 66 % землі належало середній і дрібній шляхті, 20 % — королю, 14 % — церкві. На решті теренів Корони співвідношення власності аж до Люблінської унії більш-менш нагадувало мазовець-кий варіант. Більшість церковних земель складали пребенди єпископів16, багатими були й старі абатства. Деякі з-поміж королівських міст теж
16 Пребенда (від лат. ргаеЬегкіа — пожертвування) — землеволодіння єпископського столу, сформоване з дарувань мирян, яке забезпечувало утримання еліти дієцезіального кліру — єпископів, каноніків і прелатів.
мали право володіти кількома чи кільканадцятьма селами, однак це становило невеликий відсоток загального поземельного фонду.
Королівські землі, що охоплювали 25 % території Корони і до 33 % — Великого князівства Литовського, володар передавав у заставу чи навіть продавав, коли потребував коштів. Шляхта нарікала нате, що королі погано розпоряджаються своєю власністю, котра, як вважали, мусила служити потребам цілої країни, а головне — забезпечувати кошти для утримання постійної армії. У середині XVI ст. сеймам удалося перетворити королівські володіння на державне майно, шо його монарх міг передава-іи у тимчасову власність заслуженим особам, залишаючи на потреби королівського двору лише незначну частину королівщин. Маєтності надавалися міністрам, сенаторам і наближеним короля для забезпечення їхньої підтримки. З XVI до XVIII ст. політичні автори й моралісти нарікатимуть на деморалізацію, породжену королівською політикою роз-і ринькування королівського домену.
Розміри шляхетських маєтків дуже різнилися. Вони могли охоплювати від кількох до кількох тисяч, ато й десятків тисяч гектарів. Най-дрібніші власники (так звана «застінкова» шляхта), подібно до селян, власноруч провадили своє господарство. Ті ж, чий маєток перевищував 40 га, зазвичай послуговувалися працею селян, які жили на їхній землі. Адольф Павінський свого часу вперше в польській історіографії запропонував ділити шляхту на певні групи залежно від кількості сіл у її володінні. Натомість сьогодні коректнішою вважають стратифікацію, уведену Анджеєм Вичанським на підставі фіскальних реєстрів. На прикладі Краківського воєводства (де аж 89,6 % землі належало шляхті) він за даними 1563-1565 рр. ділить 947 землевласників на 10 груп відповідно до розміру сплачуваного ними податку. До найнижчої (І) групи дослідник враховує тих, хто платив менше 10 грошів (199 осіб), а до найвищої (X) — тих, хто платив понад 60 злотих (таких було 11). За спостереженням Вичанського, послами до сейму обирали передовсім шляхту, що платила від 2 до ЗО злотих (себто з V—VIII майнових груп) — разом 480 осіб, яким належало від 100 до 800 га орної землі. Серед послів не було представників чотирьох найбідніших груп (440 осіб); утім, мало фіксується й заможних землевласників, кому належало понад 10 тис. га (а отже, кільканадцять чи кілька десятків сіл).
Іншою була структура землеволодіння у Великому князівстві Литовському, яке до 1569 р. простягалося від Балтійського до Чорного моря. Там переважали величезні латифундії, чиї межі часто збігалися з кордонами давніх князівств. Деякі з них належали старій литовській та руській аристократії як спадкові надання заслуженим членам великокняжого роду чи радникам великого князя. Тутешній шляхті так і не вдалося подолати домінування в державі й на сеймиках кільканадцяти великопанських родів, які конкурували між собою.
Рух за дотримання законів
Протягом цілого XVI ст. основною метою широкого загалу коронної шляхти було намагання обстояти власну участь в управлінні країною. Як і в більшості європейських держав, централізація Польщі посувалася під гаслами боротьби з беззаконням, анархією і внутрішніми негараздами. Породжена ідеями гуманістів віра в можливість удосконалення індивіда й держави сприяла появі низки реформістських програм, причому найактивніші монархи часто очолювали боротьбу за оновлену «справедливішу» державу.
На великому полотні, що зображає знамениту битву під Арком 1598 р.17, французький король Анрі IV Бурбон веде в атаку легко озброєну кавалерію зі шпагами в руках і в капелюхах з плюмажами проти закутих у лати рицарів. Насправді перемогу під Арком здобули королівські драгуни і піхота, проте обладунок їхніх супротивників мав, за задумом художника, підкреслити тріумф сучасності над згасаючим Середньовіччям. Європейські суспільства були виснажені війнами й браком відла-годженої судової системи, тому вони підтримували тих володарів, які проголошували війну анархії і обіцяли запровадити ефективну адміністрацію. Широка підтримка, своєю чергою, давала монархам змогу обмежувати особисті й групові привілеї, кодифікувати закони, вносити до
17 Ідеться про вирішальну битву у франко-іспанській війні 1594-1598 рр. — одній з низки воєн у майже столітньому протистоянні обох держав за володіння прикордонними провінціями. Цю війну завершила мирна угода, підписана 2 травня 1598 р. у Вервені (Уетп$), що зобов’язувала Іспанію вивести військо з територій, на які претендувала французька корона.
нових кодексів принципи римського права і збільшувати повноваження центральних інститутів коштом локального самоврядування. Королівське «5іс уоіо, 8ІС'іиЬео»{\ стримуване доти Божими заповідями, парламентами і становими привілеями, поступово запанувало у більшості європейських столиць — від Лісабона до Москви. Європа вступала в еру абсолютизму, який подекуди був стримуваний пошануванням закону в «добре впорядкованих державах», а подекуди тяжів до тиранії (як у Мос-ковії). Міцніла виконавча влада, зосереджена в руках монарха, а суспільства, втративши можливість творити закони, зазвичай продовжували впливати на їхнє виконання на регіональному рівні. Державна влада поширювалася на царини, доти їй непідвладні, підпорядковуючи собі більшість населення країни. Зростали фіскальний визиск і податки на армію і а монарший двір. Громадянська відповідальність зменшувалася — її витісняла прагматична послужливість. Відбувалося драматичне перетворення громадян на підданих. Лише в кількох країнах суспільство не втратило права на участь у державному управлінні. Парламенти і громадяни зберігали свої позиції в Англії та Швейцарії. Свободу й республіку вибороли нідерландські міста. У Венеції залишалася олігархічна форма республіканського правління.
Польщу до кола таких громадянських суспільств увів шляхетський рух за дотримання законів. Це було непросто, оскільки ані двоє останніх королів із династії Ягелонів, ані їхні високі посадовці не бажали ділитися владою з громадянами-шляхтою. Шляхтичі-посли, обрані на воєводських і повітових сеймиках, видавалися їм демагогами безвідповідального натовпу. Роль послів на сеймах намагалися звести до слухняного ухвалення постанов, запропонованих королем і його радниками. У спробах обмежити шляхту перед вели представники старовинних аристокра-іичних родів, які, користуючись довірою монарха, посідали найвищі виконавчі уряди в державі. Вони не відмовилися від спроб контролювати владу навіть після невдалого перевороту в Мельнику (1501) і поразки олігархічного правління18 19.
18 Так хочу, так постановляю (лат.) — афоризм, започаткований фразою із сатир ІОвенала; ним традиційно позначають необмежену деспотичну владу правителя.
19 За Мельницьким привілеєм короля Александра, державні рішення мали ухвалюва-і ися сенатом без погодження з Посольською ізбою сейму, шо фактично передавало управ-нпня державою в руки можновладців. Такий принцип не протримався довго: вже 1505 р.
Шляхта натомість, прагнучи утримати свою позицію в повітах і воєводствах, а також розширити повноваження Посольської ізби, поступово збільшувала вимоги, які врешті охопили інтереси не лише шляхетського стану, а й цілої країни. Саме об’єднана екзекуційним рухом20 шляхта вимагала державних реформ і створення постійної скарбниці для захисту кордонів. Саме представники екзекуційного руху наполягали на дотриманні законів і вдосконаленні судової системи. Врешті, саме вони виступали за об’єднання державної території, себто запровадження реальної унії з Великим князівством Литовським та безумовну інкорпорацію Королівської Пруссії і Мазовії.
Екзекуційний рух відіграв засадничу роль в інтеграції держав і народів Речі Посполитої, хоча йому і не вдалося виробити програму, яка дала б змогу перейняти всю повноту влади. Утім, екзекуціоністи продемонстрували громадянську відповідальність у адміністративних, господарських і військових питаннях. Зокрема, у міжнародній політиці їхні погляди були ближчі до інтересів держави, аніж погляди монарха, а у власних повітах і воєводствах їм вдалося поліпшити економічну ситуацію. Вони вкрай критично ставилися до духівництва, котре, на їхню думку, неправомірно втручається у справи світської влади. На особливо гостру критику наражалося підпорядкування єпископів Папі, а також те, що клір не сплачує пропорційного до своїх прибутків податку. Шляхта наполягала на підпорядкуванні церкви державі (ідея «народної церкви» за англіканським взірцем) чи бодай на відділенні церкви від держави — чого, зрештою, вдалося досягнути у царині судочинства. Натомість стати повновладним правителем, який би відповідав за долю цілої держави і суспільства, шляхта не зуміла. Вона не без певної слабкодухості визнала за королем право на керування суспільством, а свої функції редукувала до представництва і контролю за дотриманням власних станових інтере
на сеймі в Ралом і шляхта домоглася від короля згоди на ухвалення конституції «МіИіІ іїо\>і»\ див. прим. № І.
20 Від лат. ехесиїіо — виконання, здійснення. Гаслом екзекуціоністів було «дотримання закону», в ширшому сенсі — упорядкування державного устрою шляхом запровадження змін в адміністративній, податковій, військовій та судочинній сферах. Екзекуційний рух вилився в гостре протистояння між королем і магнатами, з одного боку, і сеймуючою шляхтою — з другого, яке точилося на сеймах від 1520 до кінця 1560-х рр.
сів. Це давало змогу впливати на становище селян, міщан і євреїв відповідно до потреб шляхетського стану, але не цілої держави.
Шляхтичі, які слідували гаслам екзекуційного руху, легко здобу-'іи першість у державі і виявили при тому велику відповідальність. Натомість до влади над суспільством вони дозрівали повільно, а здобули її допіру під час Великого Сейму і повстання Костюшка.
Громадянський спротив і «Куряча війна» (1537)
Конституція «ІЧіИП N041» не передбачала активної участі у державному житті широких верств шляхти, до якої Зигмунт І Старий (1506—1548) і численні достойники його королівської ради ставилися з погордою. Натомість на сеймикових з’їздах і сеймових засіданнях шляхта могла ставити під сумнів відповідність політики короля і його радників законодавству, з котрим усі ознайомлювалися за нещодавно виданим Стату-юм Ласького (1506)21. Шляхтичі-лідери, обрані послами на сейм від воєводських чи повітових сеймиків, поступово сформулювали власне бачення заходів для покращення державного устрою. Як і решта радикальних реформаторів домодерної доби, вони вбачали шлях до цього у поновленні справедливих, а нині «зіпсованих» законів. Водночас вони сповідували ідею народовладдя, покликаючись на традицію гаданих предків-сарматів22 і хронологічно ближчі міфи про нібито республіканські витоки польської державності.
21 3 ініціативи Радомського сейму 1505 р. коронний канцлер Ян Ласький здійснив упорядкування та редагування давніших сеймових ухвал і правничих коментарів. Цей звід, відомий під назвою Статут Ласького, шо вийшов друком 1506 р., став підставою для на-с і упних доповнень як основа польського земського права.
22 Ідеться про етногенетичну легенду, сформульовану й спопуляризовану упродовж 1520-1550-х рр., за якою предками польської шляхти були «войовничі сармати» — конг-іомерат кочових племен, шо від III сі. до н. е. й аж до Великого переселення народів у 111 - IVст. н. е. контролювали степи Північного Причорномор’я. Одне з цих племен, роксо-іани, вважалося предками руської (української) шляхти, звідки бере початок окреслення іеренів Русі назвою Роксоланія. Про сарматизм як одну з основ шляхетської ідеології див. іакождалі прим. № 51 та підрозділ «Про сарматську національну свідомість».
Нагальна потреба реформування польської держави вийшла на яв у першій чверті XVI ст. після того, як вона зазнала кількох поразок від мешканців Молдови і татар. Боротьба з молдавськими господарями точилася за Покуття; у підсумку перемогли добре організовані польські та руські сили під проводом гетьмана Яна Тарновського (йдеться про битву під Обертином 1531 р.23). Набагато складніше було організувати постійну оборону від кримських і причорноморських татар, які майже щороку здійснювали напади на південно-східні пограниччя Корони. Навіть коли вдавалося укласти перемир’я з ханом і задобрити його подарунками, непокірні ватажки степових ногайських орд продовжували наїжджати та чинити грабунки поза контролем Бахчисарая. Татари не прагнули захоплювати територій, втягуючись у великі війни, — їх цікавила лише здобич, передовсім невільники. Варто нагадати, що протягом XVI—XVII ст. татарські ватаги виводили з прикордонних теренів тисячі бранців, яких далі перепродували у Кафі, Стамбулі, Александрії тощо, а в період воєн (особливо під час повстання Богдана Хмельницького) татарський ясир подеколи сягав десятків тисяч полонених. Татарські набіги перекреслювали можливість нормального життя на найродючіших землях держави, тож оборона тут мусила бути постійною і завжди гото-вою до дій, а кордон належало укріпити системою фортифікацій.
Усі погоджувалися з необхідністю утримувати на пограниччях постійне військо, яке б захищало землеробів від степового сусіда. Однак коли мова заходила про джерела фінансування такого війська, згоди не було. Шляхта вважала, що це належить до обов’язків королівської скарбниці, натомість король і його радники наполягали на тому, що монарх не зможе покрити воєнні витрати з прибутків королівського домену, а тому пропонували запровадити відповідний щорічний податок. Попри те, що Посольська ізба зазвичай погоджувалася на збір податків, вона, покликаючись на нешавські привілеї24 та конституцію «№ИіІ ЇУоуі»,
23 Битва під Обертином, місцевістю надр. Чернявою, притокою Пруту, стала вирішальною у боротьбі Молдови й Корони Польської за приналежність Покуття. Вона відбулася 23 серпня 1531 р. Протиборчі війська очолювали молдовський господар Петро IV Рареш і великий коронний гетьман Ян Тарновський, чиї загони були сформовані в абсолютній більшості з місцевої шляхти Руського воєводства.
24 Ідеться про два привілеї (статути), видані Казимиром IV у військовому таборі під Нешавою для заохочення шляхти до участі в т. зв. Тринадцятилітній війні (1454—1466)
виступала проти запровадження регулярних стягнень, які б не підлягали сеймовому контролю.
Король Зигмунт І Старий, прагнучи зміцнити свою владу і монарший авторитет, послідовно спирався на групу старої аристократії, нобі-літованих міських патриціїв і кваліфікованих фахівців. Він не терпів втручання шляхти у державну політику, а шляхетські вимоги щодо бюджетно-військових реформ зневажливо називав половою. Зигмунт з більшою охотою підписував угоди з Габсбургами про взаємодопомогу у придушенні бунтівних підданих, аніж використовував екзекуційний рух для впровадження засадничих господарчих, парламентських і адміністративних реформ.
Тривале панування Зигмунта І Старого і провокаційна коронація його десятилітнього сина у 1530 р.25 надали екзекуційному рухові анти королівського характеру. І король, і екзекуціоністи прагнули модернізації держави, але шляхта остерігалася, аби уряд не вийшов з-під суспільного контролю. Керуючись почуттям обов’язку, сейм ухвалював мінімальний податок, що змушувало короля щороку скликати сейм. Коли монарх оголосив посполите рушення для походу в Молдову, зібрана у липні—вересні 1537 р. у Глинянах під Львовом шляхта проголосила конфедерацію — союз, спрямований проти короля, маючи намір виправити законодавство під тиском озброєного загалу (згодом ці події можновладці глузливо назвуть «Курячою війною», бо, перебуваючи три місяці в таборі, шляхта та її челядь «проїдала» курей в околицях Львова). Свій гнів шляхта спрямувала передовсім проти королівських радників, проте монарх розумів, що саме провідники екзекуційного руху, а не коронований володар промовляють від імені більшості населення. Монарх був заслабким, аби вирішити конфлікт силою, боротьба ж точилася не за реформи, котрих прагнули обидві сторони, а за владу і форму устрою.
і Тевтонським Орденом. Цими привілеями король зобов’язувався не запроваджувати жодних нововведень без згоди локальних сеймиків. Нешавські статути вважаються першо-ноштовхом до формування регулярного сейму.
25 Цей акт, що мав за мету забезпечити престол єдиному синові Зигмунта 1, суперечив ірадиції, за якою вибір і коронація нового короля могли бути здійснені лише після смерті його попередника. Обурена Посольська ізба, хоча й дала згоду на коронацію, ухвалила, що в майбутньому цього не повинно бути, та проголосила засаду вільного вибору (елекції) короля — один з найголовніших принципів ідеології шляхетської демократії.
Поступки Зигмунта І Старого виглядають вмотивованішими, якщо згадати, що дехто з членів королівської ради (скажімо, коронний марша-лок Пьотр Кміта) теж належав до екзекуціоністів. До них охоче долучалися й урядники, обійдені королем при розподілі маєтків і посад. Шляхетські провідники (Миколай Ташицький, Валентій Дембінський, Пьотр і Мартін Зборовські, Ян Сераковський і Миколай Кшенський) змогли укласти бажану програму реформ, проте не зуміли гарантувати шляхті повнішого контролю над внутрішньою політикою, а водночас не погоджувалися на збільшення податків. Спроби короля вдатися до судового переслідування шляхетських лідерів призвели до зниження поваги перед законом, оскільки оскаржені прибували на судові засідання з поч-тами озброєної шляхти. Монархісти вирішили, що настав час перевороту, проте Зигмунт І Старий не пішов на це. Завдяки наданим маєтностям і прибуткам від економічного розвитку країни посадовці зростали на силі й могли мобілізувати власну клієнтелу, проте до внутрішньої війни вони готові не були. На сейм 1538 р. прибуло два ворожі посольські угруповання: одне було обране під тиском сенаторів, а друге складалося з прихильників екзекуційного руху. На сеймі шляхга вимагала не лише раціонального господарювання у королівських маєтках, а й ревізії податкової системи та нового оподаткування. Якби вимоги шляхти задовольнили, то до рук короля було б повернуто численні маєтності, роздані посадовцям, і створено міцну державну скарбницю. Втім, оскільки такі вимоги скеровувалися проти олігархів, на яких спирався король, втілення їх у життя прирекло б його на повну залежність від шляхетського руху, що тяжів до оволодіння владою.
Після «Курячої війни» Зигмунт І Старий відійшов від активної політики, однак і надалі намагався утримати хистку рівновагу між шляхетським рухом і королівським двором, зіпертим на вищих католицьких ієрархів і магнатів. Король підтримував Католицьку церкву, відкидаючи прохання шляхти використати на державні потреби той податок на церкву, що його відсилали до Риму. Дуже гостру позицію він зайняв і стосовно Реформації, погрожуючи «єретикам» спаленням. Щоправда, водночас Зигмунт І терпимо ставився до свого племінника-лютеранина Альбрехта Гогенцолерна, особливо коли той склав сан великого магістра Тевтонського Ордену і 1525 р. присягнув на вірність Короні Польській як лютеранський володар нової світської держави — Пруссії. На своєму
великому полотні Ян Матейко зобразив цей акт як тріумф26, хоча насправді він не мав довгої перспективи27. Війна Альбрехта з Польщею точилася з нетривалими перемир’ями починаючи з 1519р. Прийнявшилю-іеранство, Гогенцолерн втратив підтримку Папи й імператора, яка могла о забезпечити незалежність Пруссії. Імператор Карл V Габсбург — сюзерен німецьких князів, володар Нідерландів, Кастилії, Арагону, Неаполя п Мілана, непримиренний ворог Лютера та Реформації — став його супротивником, хоча доти був захисником. Отож Корона Польська приймала в ленники лютеранина, що порвав із Папою й імператором. Утім, цей епізод, як і укладання мирної угоди з Османською імперією у 1533 р., виразно демонстрував незалежність польської політики від Папи. Те саме стосувалося й Габсбурґів, адже Зиґмунт І Старий підтримував ленника Туреччини (і свого зятя) Я ноша Запольяї28.
Відмовившись від співпраці зі шляхтою, король відкинув і поради відданих монархістів і своєї дружини — дочки міланського герцога Бони ( форца, котрі готові були силою перейняти всю повноту влади. Тим він полегшив екзекуційному рухові створення сильних міжвоєводських зв’язків, які суттєво зміцнювали позиції шляхти. Політика короля і королеви, що роздавали маєтки королівського столу, аби забезпечити під-іримку відданих їм достойників, стала незмінним приводом для гострого протистояння на сеймах між престолом і Посольською ізбою.
Реформація
В історії суспільств, держав, інститутів і церков неабияку роль завжди відігравали ідеї, плани і спроби реформування чинного стану речей,
26 Монументальне полотно «Прусська присяга» (Ноісі ргизкі) Ян Матейко створив у ІХХІ-1882 рр.
27 У 1657 р. після низки конфліктів Пруссія остаточно перейшла до складу курфюрства Ьранденбург.
28 Після поразки угорської армії від османців під Могачем на угорський престол, всупереч претензіям Габсбургів, у 1526 р. було обрано трансільванського воєводу Яноша Іапольяї, який визнав себе васалом султана. Це потягнуло за собою тривалу австро-турець-ку війну (1529-1541), в ході якої Угорське королівство було остаточно поділене на підпорядковану Габсбургам частину та на князівство Трансільванію (Семигород) — васала турецького султана.
аби змінити його на краще. Багатьох реформаторів Католицької церкви було беатифіковано* (годі згадати св. Бенедикта, Франциска чи Домініка), а багатьох інших — скажімо, Яна Гуса, Савонаролу, Лютера й Кальві-на — визнано єретиками. Усі реформатори прагнули наблизити християн до Бога і спонукали їх у власному житті йти Ісусовими слідами. Багато хто, переймаючись низьким рівнем духовного життя сучасників, вбачав вихід у запровадженні змін до церковних і державних інститутів.
Спалах реформаторських настроїв у XVI ст., пов’язаний з інтелектуальною відвагою гуманізму та модернізацією суспільних і політичних структур, призвів до розколу Католицької церкви. Палка релігійність доби Реформації уможливила використання слова Божого й підтримки мирян, які шукали власного місця у політичному і суспільному житті. Можна також припустити, що релігійна фразеологія часто слугувала радше фіговим листком, який не надто зграбно прикривав егоїстичні цілі політиків. Діяльність більшості реформаторів — і католицьких, і протестантських — впливала на моральний клімат XVI ст., в якому було більше палкої жаги перемоги, аніж толерантності чи християнського смирення.
Найвидатніші реформатори (Лютер, Кальвін, Сервет, Станкаро) намагалися створити власні церковні структури. У новопосталих протестантських державах Католицьку церкву ледь терпіли, а подеколи й утискали; тут зазнавало змін і становище представників політичної еліти, причому величезних втрат було завдано захисникам старого ладу. У католицьких же країнах, куди проникали молоді й енергійні протестантські віровчення, поставала небезпека внутрішніх воєн за нову форму держави (згадаймо німецькі князівства, Францію та Польщу). Водночас у тих країнах, де католики продовжували домінувати, загострювався контроль над вірними і розпочиналося переслідування протестантів — навіть толерантних реформаторів чи гуманістів (як, для прикладу, в Іспанії та італійських державах).
Боротьба за право на розмову з Богом, запровадження власної інтерпретації Святого Письма, відкидання виплеканих католицизмом традицій та авторитету Папи й соборів змінило життя Європи, яке доти спиралося на повагу до церкви і її традицій. Що ж до реформаторів-про-тестантів, то вони швидко виявили, наскільки залежать від державної
* Оголошено блаженними.
влади. Дехто намагався підпорядкувати владу релігійним спільнотам (скажімо, Кальвін у Женеві). Дехто погоджувався на те, аби держава взяла на себе відповідальність за інституційне життя церкви, висвячуючи володаря на світського єпископа чи голову церкви (для прикладу, давня ідея домінування імператорської влади над папською знайшла цілковите втілення в Англії та лютеранських країнах). Поза сумнівом, це був важливий момент у розвитку державної влади й уряду, проте його тяжко назвати великим здобутком релігійності чи взагалі віри в суспільному й політичному житті, оскільки контроль над цими сферами перейшов до світської влади. Здається, кальвінізм, котрий спирався на засади самоврядування (звісно, украй обмеженого), гарантував більшу участь мирян у релігійному житті, проте і в цьому випадку домінування групи майже цілковито пригнічувало особистість. Тому особисті пошуки Бога, сповнені інтелектуального завзяття і мрій осягнути нескінченність, впиралися у мур заборон, переслідувань і покарань — аж до спалення. Таке практикував не лише ієрархізований Рим («Вавилонська блудниця»), а й кальвіністські церковні «демократії» та нормоване урядом лютеранство. Гуманісти, закохані у нововідкриту людську гідність і обшир людських можливостей, несподівано зіткнулися зі своїми вченими колегами, які геж не відкидали оптимістичної візії людини й світу, — але заради релігійної реформи. Початок Реформації створив омріяні умови для тих, хто перебував під впливом Еразма Ротердамського, хто прагнув читати, слухати й дискутувати. Натомість перемога будь-якої з конфесій, досягнута в ході Реформації, клала край чи принаймні обмежувала простір вільної дискусії.
Гуманістичний оптимізм у погляді на здібності людини та раціоналізм, пов’язаний зі скептичною оцінкою перспектив пізнання, створювали підстави для діалогу й обґрунтовували можливість співіснування численних відмінностей, не сумісних із доктринами ортодоксальних реформованих церков. Люди, що дотримувалися ортодоксальних поглядів, у своїй риториці апелювали (хоча й не надто акцентовано) до омріяного екуменізму* й діалогу, який би сприяв об’єднанню, а не роз’єднанню християн. Натомість ті з реформаторів, що покладали надію передовсім на інституційні зміни, зосереджувалися на цьому активніше.
* Екуменізм — рух за об’єднання християнських церков, який виник на початку XX ст. у протестантизмі.
Саме до таких належав Ян Ласький — аристократ, брат сєрадського воєводи, племінник ґнєзненського архиєпископа, людина з блискучою освітою. Він зрікся свого маєтку, аби стати реформатором та керівником провінцій і реформованих груп в Англії, Голландії і Північному Рейні — Вестфалії. Повернувшись до Польщі, Ласький намагався переконати Зигмунта Августа у потребі створення національної церкви29. Хоча король усвідомлював, що це можливо, однак такої церкви не потребував, адже його шанували церковні ієрархи, і він міг продовжувати правити без потрясінь. Щоправда, створення національної церкви давало підстави для великих майнових конфіскацій, але водночас зміцнювало би позиції протестантів, котрі у випадку реформи і потенційної внутрішньої війни могли прийти до влади, і тоді король втрачав би можливість протиставляти їм єпископів.
Початок Реформації протікав у Польщі так само, як і в решті європейських країн. Інтелектуальне пожвавлення доби гуманізму, захоплення античністю і поглиблене вивчення Святого Письма та витоків християнства, яке розширювало знання про Біблію, прокладало шлях до її нових інтерпретацій та, врешті, посилювало відчуття неправомірності дій церкви, спричинилися до постання поблажливого християнства еразмівського типу й активної побожності, що потребувала поважних структурних і догматичних змін у розумінні фундаментальних засад віри.
У Польщі довший час співіснували, не загрожуючи офіційній релігії, різні церкви. На приєднаній Казимиром Великим Русі й Поділлі домінувало православ’я, а численні єврейські осередки, розпорошені по руських і польських містах, дотримувалися юдаїзму. У XVI ст. значна частина гуманістів (зокрема духівництво, професори університетів і шляхта) брала участь у широкій дискусії щодо питань віри, форм релігійності, практик релігійного життя і необхідності структурних змін у Католицькій церкві. Дехто наголошував на потребі її покращити, а дехто вважав за
29 Ідея створення національної церкви, до якої б увійшли різні християнські конфесії на території Польського королівства, була частиною програми екзекуційного руху й мала на меті унезалежнення від Риму. Перспектива національної церкви обговорювалася на сеймах 1550-1559 рр.; кроком до її створення стало посольство до Папи Павла IV з проханням запровадити польську мову в літургію, дозволити одруження ксьондзів та ін. Після відмови Папи, а особливо після смерті Яна Ласького (+ 1560), ідея сама собою згасла.
необхідне — задля порятунку власної душі — творити нові євангелічні спільноти.
То була доба формулювання нових засад віри, час діалогу, пошуку шляхів, котрі дали б змогу поєднати ревну побожність із політичною активністю та змінами у суспільному житті. Як і в решті країн, інтелектуальна спільнота гуманістів дробилася на різні конфесії. Станіслав Гозій і Мартін Кромер докладали зусиль до реформування католицтва. Анджей Фрич Моджевський, Миколай Рей і Ян Ласький працювали над перетворенням Католицької церкви в національну. Реформатори легко знаходили численних послідовників, адолучення до реформованих конфесій вказувало на сильний антиклерикалізм і недовіру до католицької ієрархії та зверхності Папи, що панували серед політичної еліти і шляхти, і міщан. Зазвичай усі еліти, що борються за владу на центральному чи місцевому рівні, роз’єднує особиста і групова конкуренція. Ба більше, прагматичну політичну позицію, особливо коли вона спрямована проти освяченої влади короля-помазаника чи імператора (Леї %гаііа гех Роїопіае^), можна легітимізувати впровадженням до життя слова Божого. Втім, у Польщі, на відміну від Франції чи Німецької імперії, протестантська опозиція не набувала різко антимонархічного характеру. Представники протестантських конфесій та видатні реформатори-іреністи намагалися переконати короля, передовсім Зигмунта Авґуста, очолити національну церкву. Такий крок, поза сумнівом, дозволив би контролювати конфісковані землі католицьких церковних інституцій і передавав би монархові особисту владу над освітою, соціальною опікою, цензурою та обігом інформації. Перпектива, отже, була вигідною для короля — особливо якщо він прагнув розширити свої повноваження і обмежити зазіхання на них з боку Посольської ізби, як це робили двоє останніх Ягелонів. Та й Зигмунт 1 Старий, хоча й різко виступав проти протестантів, але не корився посланцям Папи, а тим більше польським чи литовським єпископам. Протестантську Європу потрясло те, що він, католицький монарх, прийняв васальну присягу і взяв під свій захист анафемованого Папою католика-відступника Альбрехта Гогенцолерна30 31:
30 3 ласки Божої король Польщі (лат.).
11 Альбрехт Гогениолерн (1490-1568) — останній великий магістр Ордену хрестоносців. Програвши війну 1519-1521 рр., шо спалахнула між Орденом і Польським королівс-і вом після понад півстолітніх суперечок довкола складання магістрами васальної присяги
той став не тільки ленником Корони, а й польським сенатором. Королю нелегко було відмовити громадянам у праві релігійного вибору, якшо він визнав його за власним племінником32. Більш того, обидва Зиґмунти — і батько, і син — за прикладом своїх попередників контролювали надання церковних санів, тим узалежнюючи від себе ціле духівництво. З іншого боку, вони були зацікавлені в тому, щоб підтримувати рівновагу між конфесіями, кожна з яких шукала їхньої підтримки, тому швидко та гостро реагували на порушення зіаїиздио з боку найрадикальніших релігійних груп. Це проявлялося передовсім у тому, що католицька влада рятувала міських олігархів, проти яких ремісники і дрібні купці здіймали лютеранські бунти.
Поява протестантських конфесій
Середовище прихильників реформування Католицької церкви, котре зазвичай не сходилося в поглядах на політичні, суспільні й наукові питання (найменш суперечливими були погляди на цінність освіти і спадок давнього мистецтва й думки), почало дробитися на різні конфесії — особливо після виступів Лютера, Кальвіна та Цвінглі. Багато хто вважав, що реформувати Католицьку церкву не вдасться. Оскільки усталилася думка, що Папи винні у відступництві від справжнього християнства, реформатори наполягали на потребі розробити нові засади віри, нову літургію і нові організаційні структури. Хоча більшість з них була вихована у великій повазі до Еразма Ротердамського, небагатьом хотілося чи вдалося б зберегти церковну християнську єдність. Оскільки ж годі було й пробувати зреформувати цілість, вони сприяли реформуванню на менших територіях. Виявляла свою силу при цьому й політична влада: вона могла змінити державну релігію, розпочати переслідування проте -
Польській Короні, оголосив секуляризацію Ордену та запровадження на його території лютеранства як офіційної релігії. Після завершення терміну перемир’я склав 10 квітня 1525 р. присягу васальної вірності в Кракові як спадковий володар нової держави — Пруссії, але з умовою, що за відсутності прямих спадкоємців вона перейде під владу берлінської гілки Гогенцолернів. Це сталося 1618р., спричинивши утворення пруссько-бранденбурзь-кої держави.
32 Альбрехт Гогенцолерн був сином СофіїЯгелонки, сестри Зигмунта І Старого.
стантів, вибрати одну з багатьох нових конфесій. Як пам’ятаємо, у Польщі об’єднати державну владу довкола ідеї реформи спробував Ян Ласький. Публічний виступ Лютера призвів до пожвавлення дискусій і загострення необхідності зробити вибір (часом перетнувши кілька конфесійних кордонів). Лютеранство поширювалося з друкованими німецькими перекладами Біблії і мало значний вплив на німецькомовне міське населення, особливо в Королівській Пруссії та більших містах.
Через переслідування гуситів, розпочате новим імператором Ферди-нандом II, на польські терени емігрувала хвиля Чеських Братів33, що пожвавило діяльність їхньої церкви, адже гусити приваблювали близькістю мови та особистою і суспільною етикою. Тоді ж почало зростати зацікавлення поглядами Кальвіна: його доктрина здобувала дедалі ширші лави прихильників, особливо серед шляхти, котру приваблювала демократична (за збереження авторитету соціальної еліти) організаційна форма женевської спільноти. У 1562-1565 рр. серед кальвіністів, до яких належало чимало польської шляхти, стався розкол на «Більшу» (кальвіністи) й «Меншу» (антитринітарії) церкви. До цього підштовхнули праці кількох італійських гуманістів-антитринітаріїв, які оселилися в Польщі, аби уникнути переслідувань за те, що ставили під сумнів догмат Святої Трійці.
Зигмунт І Старий видав кілька декретів, в яких під страхом смертної кари заборонялося поширювати протестантизм. Водночас з Італії, Франції та Священної Римської імперії до Польщі емігрували протестанти, переслідувані на батьківщині не лише католиками, а й лютеранами та кальвіністами. Королівські декрети нікого не лякали, адже за їхнім дотриманням практично ніхто не стежив, тим часом як серед сеймових послів кількість протестантів дедалі зростала, а сейми не проголошували жодних антипротестантських ухвал. Рух на захист старої віри і позицій
33 Чеськими Братами називала себе конфесійна спільнота послідовників Яна Гуса. Першу хвилю їх еміграції з чеських теренів зумовили репресії після подавлення антигабс-бурзького повстання 1547 р., а другу, набагато масштабнішу, що охопила до 150 тис. осіб, викликала поразка повстання 1618-1620 рр., спрямованого проти рекатолизації Чехії. Центром спільноти Чеських Братів, які знайшли притулок у Польщі (.Іесіпоіа Вгаїзка), стало м. Лєшно; наприкінці XVI ст. спільнота нараховувала до 50 громад, після 1620 р. їх кількість збільшилася майже вдвічі. Упродовж 1628-1656 рр. єпископом спільноти і ректором її навчального закладу — Лєшненської гімназії — був знаний теолог і педагог Ян Амос Коменський.
католицтва зародився серед прихильників реформування Католицької церкви. Станіслав Гозій, Мартін Кромер і декілька підштовхнутих власними капітулами єпископів розпочали агітацію за впровадження до життя королівських декретів силою, однак уже перша спроба такого роду скінчилася перемогою протестантів, підтвердивши силу та солідарність шляхти.
Ідеться про справу Конрада Крупки, описану свого часу краківським істориком Генриком Баричем. Спонуканий каноніками та прагнучи засвідчити ревність своєї віри перед Римом, новий краківський єпископ Анджей Зебжидовський викликав на єпископський суд Крупку — протестанта з нобілітованої родини краківських міщан. На думку Барича, єпископ обрав саме його, бо вважав, що так буде легше уникнути збурення шляхти. Проте Крупка — родич Бонерів, Морштинівта інших краківських патриціїв, що вже здобули шляхетський статус, — знайшов підтримку каліського воєводи Мартіна Зборовського. На судове засідання прибуло й четверо сенаторів-протестантів (Спитек Йордан, Валентій Дембінський, Миколай Лютомирський і Ян Бонер). На першому судовому засіданні справу було відкладено на сім днів, а на другому обидві сторони продемонстрували свої збройні сили, зокрема, резиденцію єпископа захищала не лише піхота, а й стрільці, розставлені біля брами й у підсінні. Зборовський, який, своєю чергою, теж прибув з великим почтом озброєної протестантської шляхти, постати перед «збройним судом» відмовився. Єпископ у жовтні 1551 р. заочно оголосив Крупку єретиком і позбавив маєтків, а виконати цей вирок мав краківський гродсь-кий суд.
Палке обурення, викликане спробою духівництва привласнити право судового переслідування шляхти через її релігійний вибір, прокотилося цілою Польщею. По всій країні сеймики вимагали скасування церковної юрисдикції у справах світських осіб, а отже — виступали на захист свободи сумління. Король відмінив вирок, Пьотрківський сейм 1552 р. денонсував церковну юрисдикцію на рік, потім цей термін декілька разів продовжували, а 1565 р. відмінили назавжди. Ці події стали ще одним кроком до зростання авторитету короля коштом церкви. Рим і єпископи змушені були задобрювати Зигмунта Августа, оскільки без його підтримки очікувати перемоги над протестантами не випадало. Більше того, ситуація, що склалася, збільшувала шанси на створення національної
церкви, яка б іще більше зміцнила залежність церковних інституцій від державної влади.
Після 1552 р. авторитетність польського протестантизму починає стрімко зростати. Велику роль відіграло видання друком «Християнського напучування» Мартіна Коровицького, «Постили», «Купця» і «Житія цнотливої людини» Миколая Рея, польського перекладу Старого і Нового Завіту (т. зв. Берестейської Біблії), а також опрацьовані 1556 р. Яном Лаським засади віри, що мали лягти у фундамент національної церкви. Утім, Зигмунт Август цієї ідеї не підтримав — та, врешті, така церква й не мала шансів зберегти релігійну єдність навіть у рамках протестантизму. Вже не беручи до уваги чіткого поділу на лютеран і кальвіністів, годі було й мріяти про співіснування під одним дахом кальвіністів з анабаптистами й антитринітаріями. Складно було досягнути и оди і з Чеськими Братами. З огляду на чергову актуалізацію укладення польсько-литовської унії, важливим і знаменним кроком стало об’єднання на синоді у Великому Ксьонжі 1556 р. кальвіністів Корони з кальвіністами Великого князівства Литовського. Шляхетський рух, ставлячи іа мету об’єднати обидві держави в реальній унії, впроваджував її у межах контрольованої ним кальвіністської спільноти.
Хоча злагоди між протестантами не було, всі вони визнавали внесок Лютера й Кальвіна (а на думку антитринітаріїв — Фауста Социна) у викриття помилок Католицької церкви — служниці «папи-антихриста». Поразка ідеї національної церкви, збереження панівного становища католицизму в державі і дедалі сильніший наступ католиків на цілий протестантський табір змусили протестантів укласти 1570 р. т. зв. Сандо-мирську згоду, що мала на меті спільні дії для захисту свободи віросповідання. Впровадження засад конфесійної свободи й релігійної віротерпимості до фундаментальних законів було частиною програми екзекуційного руху, а отже, відображало позиції не лише протестантів, а й католиків.
Здобутки екзекуційного руху
Шляхта навчилася приділяти велику увагу текстам сеймикових інс-ірукцій і сеймових конституцій. Вона не протестувала, коли під цими документами підписувалися вищі достойники, проте ревно стежила за
тим, щоб ані королівський двір, ані сенатори не вносили сюди власних уточнень. До сеймикових інструкцій часто включали пункти на підтримку особистих інтересів короля чи його родини, а також популярних або політично важливих високопосадовців та аристократів: їх охоче сприймали за лідерів шляхти (годі згадати Пьотра Кміту, пізніше Яна Замойсь-кого, Миколая Зебжидовського, Єжи Збаразького, Криштофа Радзиви-ла, Єжи Любомирського), а радикально налаштована шляхта вважала очільником антисенаторського табору навіть самого короля Міхала Ко-рибута Вишневенького. Водночас досвід підказував, що аристократи й монарх могли серйозно впливати на державну політику і поза відомом сейму, а на сеймі — через відданих їм послів, своїх клієнтів. Адже не було таємницею існування великих клієнтел, залежних від короля та можновладців, бо чимало шляхти прагнуло прилаштувати своїх дітей на службу при королівському чи магнатському дворі. Попри виборність володаря, його клієнтела, найбільша в Польщі, зазвичай переходила до наступника на троні (перспективу подальшої кар’єри клієнта могла зіпсувати лише надто активна підтримка кандидата, який програв).
Утім, з плином часу шляхетський рух, що його сила спершу спиралася або на підтримку короля, або на лідерство потужних достойників з аристократичних родин (як під час «Курячої війни»), освоїв інші, різноманітніші форми опору. Для прикладу, реіііа сеймиків34, заторкуючи місцеві потреби, привчали шляхту до локальної солідарності, необхідної для того, щоб утримати єдиний фронт проти короля і сенату. Цьому ж сприяло й налагодження контакту між окремими сеймиками по воєводствах, що особливо виразно проявлялося тоді, коли шляхетські лідери переходили на бік сенаторів і підтримували короля. Це, зокрема, дало змогу сформувати винятковий для тогочасної Європи простір свободи віри і небаченої віротерпимості. Шляхта, вимагаючи дотримання законів, захищала перед королем і сенаторами-єпископами протестантів як свою «братію», тобто не заради ідеї толерантності, а в ім’я шляхетської солі
34 Реґіїа (лат. — прохання) являли собою заключну частину «інструкції» (іпіїгисііо), що її укладали на сеймику для обраних на сейм послів. Саму інструкцію було скоординовано з пунктами королівської «легації» (Іе&аііо) — повідомлення від імені короля про питання, які мають бути заторкнуті на сеймі. Натомість реііїа (в україномовних текстах інструкцій їх називали «прозби») містили клопотання у справах, що їхлегація не згадувала, й зазвичай стосувалися локальних інтересів чи прохань стосовно конкретних осіб.
дарності. Остракізм загрожував лише тим, хто в інтересах власної конфесії виступав проти фундаментальних устроєвих засад Речі Посполитої. Найкраще це видно на прикладі єзуїтів, які під час рокошу Зебжидов-ського підтримали регалістів35, а також антитринітаріїв, що надто ревно шукали союзу з володарями-протестантами, які терпіли «польських братів», але не польські свободи36.
Як найвищі охоронці законів королі завжди підкреслювали значення правової держави і водночас намагалися розширити сферу дії римської (юстиніанівської) юриспруденції, за допомоги якої можна було скасувати «стародавні права та привілеї». Адже кодекс Юстиніана закріплював принцип, згідно з яким законом є воля володаря, натомість екзекуційний рух проголошував, що король теж мусить підлягати законові. За вимогами екзекуціоністів, фундаментом обов’язкового для всіх законодавства мав стати сейм та ухвалені на ньому за участі короля й сенаторів постанови. У 1550 р. парламентаристи зважилися звинуватити короля у порушенні законів, а сейм заборонив йому керувати судами. Зигмунт Август проігнорував цю постанову, ба більше — позвав одного з провідників опозиції (сеймового «крикуна», за висловом регалістів) до королівського суду. Повторюючи маневр Крупки, Мартін Зборовський прибув на нього з почтом у п’ятсот людей. Судове засідання відклали, проте невдовзі король вдруге викликав Зборовського на суд до Неполоміц, що під Краковом. Зборовський здався, приїхав і просив про помилування, а Зигмунт Август виразно зміцнив свої позиції.
35 Рокошами (на відміну від конфедерацій — легальних тимчасових союзів шляхти для досягнення певної мети) називали конфедерації, чию правомірність король не визнав, тож вони протікали у формі громадянської війни між прибічниками короля («регалістами») та їхніми опонентами-рокошанами. Згаданий у тексті рокош 1606-1608 рр., названий за іменем одного зі своїх лідерів — краківського воєводи Миколая Зебжидовського, був спрямований проти внутрішньоїта зовнішньої політики Зигмунта ПІ Вази. Єзуїти рішуче підтримали «регалістів», оголосивши рокош наслідком пропаганди «єретиків», а рокошани, своєю чергою, вимагали усунення єзуїтів з королівського двору та вислання за межі країни сзуїтів-чужоземців. Детальніше див. далі в спеціальному підрозділі.
36 Ідеться про ухвалу сейму 1658 р., що забороняла антитринітаризм на території Речі Посполитої: антитринітарії (вони називали себе «польськими братами») мали або змінити віровизнання, або впродовж двох років емігрувати з країни. Формальна мотивація цієї ухвали, проте, була не віросповідною: антитринітаріїв звинуватили у «зраді вітчизни», себто переході на бік шведського короля Карла X Густава під час «потопу» — польсько-шведської війни 1655-1660 років.
Тим часом екзекуційна хвиля не спадала, і до протестантських вимог позбавити єпископів судової влади долучилися навіть такі безсумнівні католики, як найвищий достойник Корони, краківський каштелян і багатий землевласник Ян Тарновський, котрий виступав проти реформаторів і «проклятих єретиків». Зигмунт Август, зі свого боку, спираючись на наближених до двору сенаторів і урядників, перестав скликати сейми. Цей конфлікт між монархом і шляхтою нагадує англійський досвід Тю-дорів, проте Зигмунтові 1 Старому та його синові бракувало рішучості Генриха VIII. Якби Папа дозволив Генрихові, котрий доти захищав Католицьку церкву, розлучитися з Катериною Арагонською, той ніколи не створив би Англіканської церкви, проте Генрих хотів спадкоємця37. Таке саме прагнення було провідним для літнього Зигмунта Августа — бездітного по трьох шлюбах (коханкам повелося не краще, бо коли доходило до пологів, то виникали сумніви щодо батьківства). Кінець династії Яге-лонів наближався, проте король не хотів з цим змиритися й до кінця життя очікував спадкоємця, захищаючи свої династичні права у Великому князівстві Литовському та зміцнюючи монарші прерогативи в Короні Польській.
Що ж до капітуляції Зигмунта Августа перед екзекуційним рухом, то її зумовило наростання московської загрози. У 1552 р. Іван IV Грозний завоював Казанське ханство (а 1556 р. й Астраханське), себто територію колишньої Золотої Орди, володарі якої протягом двохсот років були сюзеренами Московії. Хоча вінчання Івана на царство відбулося ще 1547 р., підкорення Казані посилювало його позиції як царя — спадкоємця візантійських василевсів і захисника православної віри (насправді ж, на думку Михаїла Чернявського, взірцем царської влади для московських правителів слугував «володар володарів», себто хан, котрому нащадки Александра Невського й Івана Калити служили як вірні збирачі отримуваних з Русі податків). З 1558 р. розпочалося просування Московії у Прибалтику: цар Іван IV Грозний захопив Нарву й Дерпт (суч. Тарту).
37 Генрих VIII використав відмову Папи санкціонувати розлучення з Катериною Арагонською як нагоду для розірвання стосунків із Римом: у 1534 р. він узяв за дружину даму двору Анну Болейн, а парламент тоді ж підтвердив запропонований ним т. зв. Акт супремації, який проголошував главою незалежної Англіканської церкви короля. Упродовж кількох наступних років було конфісковано церковні землеволодіння та ліквідовано монастирі.
Це підштовхнуло магістра Ливонського ордену мечоносців Ґотґарда Кетлера передати Орден під протекторат Зигмунтд Августа: 1561 р., за угодою між королем і магістром, Орден було секуляризовано, і в статусі герцогства він перетворився на ленне володіння династії Ягелонів. Боротьбу за Ливонію в Московії тлумачили як «повернення отчини» царя, тож невдовзі дійшло й до решти «отчин», адже ще Іван III, дід Івана IV, спираючись на тезу про спадкову належність давніх києво-руських земель московській династії, вимагав повернення Білорусі та України з Києвом і Львовом. Ранньої весни 1563 р., коли Зигмунт Август, три роки прозволікавши зі скликанням сейму, нарешті погодився на його проведення, царське військо захопило Полоцьк. Символічне «очищення святої Русі» було розпочате з того, що Іван IV наказав утопити всіх полоцьких євреїв, які відмовилися приймати хрещення. Закріпившись у нарвському порту, налагодивши добрі торгові стосунки з Англією та впершись на Каспійське море, Іван Грозний готувався рушити далі. Над Великим князівством Литовським нависла смертельна загроза.
Унія Корони Польської і Великого князівства Литовського (1569)
«Корона Польська і Велике князівство Литовське є єдиним неподільним тілом і не окремішньою, а спільною Річчю Посполитою: вона зрослася й об'єдналася з двох держав і народів в один народ»
Акт Люблінської унії (1 липня 1569 р.)
На спорядження війська, здатного протистояти царській армії, не вистачало ні литовської скарбниці, ні нових податків, ні збройних почтів великих литовських панів. Змінити ситуацію могло лише втручання прекрасно як на ті часи озброєної польської армії — передовсім нової піхоти й артилерії. Постала доконечна потреба залучення Корони до конфлікту і Московією, а отже, король потребував згоди сейму на ухвалення нових податків і скликання посполитого рушення шляхти. Щоб досягнути цьо-і о, Зигмунт Август мусив піти на поступки не лише у питаннях внутрішньої політики, а й у справі унії Корони з Великим Князівством.
Серед постулатів екзекуційного руху ще у 1530-ті рр. прозвучала вимога змінити персональну унію на реальну38. Дискусії про це займали чимало часу на сеймах упродовж 40-50-х рр., адже екзекуціоністи, вимагаючи зрівняння обох частин держави, порушували спадкові права Яґелонів — дідичних володарів Князівства, а водночас ставили під сумнів особливе становище литовських олігархів. І королем, і литовськими можновладцями на той час керували Миколай Чорний і Миколай Рудий Радзивили: вони не відкидали унії, проте й не поспішали з її реалізацією на умовах, висунутих екзекуціоністами. Зволікання та пропозиції литовської сторони сповнювали гнівом сеймових послів, які вимагали від короля, аби той, скориставшись правами спадкового володаря Великого Князівства, примусив Радзивилів та їхніх однодумців дати згоду на унію згідно з польськими умовами. Екзекуціоністам не йшлося про перетворення князівства на колонію Корони Польської, навпаки, вони вважали унію засобом його державної перебудови — реформування монархії, яка спиралася на відокремлену від шляхетського загалу невеличку групу аристократів, що зосереджували у своїх руках усю повноту влади. Попри часткове розширення прав за польським взірцем в акті Городельської унії39, а пізніше в ході внутрішніх воєн політичний устрій Великого Князівства аж до реформ 1564-1566 рр. більше нагадував московську чи англійську часів Генриха VIII, а не польську модель. Великий князь литовський, як і московський цар та англійський король, стинав голови найвищим достойникам і правив як монарх, що тлумачить і запроваджує закони на власний розсуд. Члени придворної ради підлягали його безпосередній судовій владі, натомість численна шляхта перебувала не під великокняжою, а під панською юрисдикцією.
Отже, не було нічого дивного в тому, що польські екзекуціоністи побоювались, аби Яґелони, спираючись на свою монаршу позицію у Вели
38 Корона Польська і Велике князівство Литовське перебували в персональній унії (себто під владою однієї й тієї самої династії Яґелонів) ще з 1385 р. на підставі угоди в Кре-во, за якою польський престол обійняв тогочасний великий литовський князь Владислав Ягайло. Однак статус Яґелонів як правителів був у цих двох державах різним: Велике Князівство належало їм за спадковим правом, натомість у Короні вони володарювали як обрані королі.
39 Акт, підписаний у Городлі 1413 р. на підтвердження унії, уперше надавав литовським панам право успадкування й розпорядження власними маєтками без дозволу великого князя.
кому князівстві Литовському, не поставили під загрозу польські свободи. Викликало осторогу й те, що литовські олігархи після смерті бездітного Зигмунта Августа могли б обрати власного, окремого від Корони, володаря, внаслідок чого виникне дилема: або розірвати унію, або прийняти їхній вибір. Вселяли неспокій контакти Радзивилів з Максиміліаном, Карлом і Фердинандом Габсбургами, тим більше що й польські сенатори підтримували близькі зв’язки з Віднем. Проте змінити ситуацію було тяжко, доки законодавчі системи Великого князівства Литовського й Корони Польської суттєво різнилися. Це спонукало представників екзекуційного руху та польських публіцистів (наприклад, Станіслава Оріховського) пропагувати зміни в політичному устрої князівства за польським зразком.
У самому Великому Князівстві литовське та руське (білоруське й українське) боярство середньої руки було зацікавлене в перетворенні унії з персональної на реальну, оскільки пов’язувало з цим шанси на розширення власних прав. Такі тенденції ще в міжвоєнний період зауважив Оскар Галецький, а в сучасній історіографії їх детально проаналізував Гарі Дембковський. Свою роль відігравала також напруга у взаєминах між католиками-литовцями й православними русинами. Останні, яких уважали за людей другого сорту, не плекали симпатій до Вільна й хотіли, як показав Ярослав Пеленський, скористатися зі зміцнення унії, аби приєднатися до Корони, де ще з часів Казимира Великого було впроваджено рівність руської шляхти з польською, причому шляхтичі Руського воєводства брали найактивнішу участь в екзекуційному русі.
Проте придворна рада панів настільки домінувала у Великому князівстві Литовському, що шляхта мала можливість піднімати питання про унію лише під час військових походів, коли власна численність давала їй відчуття безпеки. Однак ці порухи були надто слабкими, аби протистояти великому князеві і його раді. Вигасання династії Ягелонів віщувало загибель ідеї унії, а також насувало небезпечні для внутрішнього миру вибори нового правителя у Польщі й Великому Князівстві. Проте обидві держави порятувала зміна політики Зигмунта Августа, котрий із супротивника екзекуційного руху перетворився на його захисника, а з оборонця своїх спадкових прав — на ревного прихильника такої унії, яка б спиралася на зрівняння прав і спільний парламент.
Як уже згадувалося, до цих змін спричинила війна з Московією. Вторгнення Івана Грозного до Ливони* і захоплення Дерпта й Нарви налякали останнього Ягелона. Він відкинув методи свого дядька, великого князя Александра, який свого часу спробував досягнути миру з Московією через шлюб40, і розпочав війну, закликавши на допомогу поляків. Мета видавалася йому очевидною: поляки мали стати на захист Великого князівства Литовського супроти жорстокого московського тирана, хоча сеймовий маршалок, протестант з православної родини Миколай Сеницький, і зауважив, що чужий тиран нічим не гірший за власного. Утім, королю, що виявив вражаючі енергію й розмах, вдалося згромадити чимале військо з литовських сил, польських найманих полків і загонів, що їх надіслали віддані йому коронні пани. Розуміючи торгове й політичне значення для Московії балтійського порту, Зигмунт Август розпочав морську блокаду нарвської торгівлі. Співпрацюючи з міською радою Ґданська, котра хоча й неохоче, але долучилася до блокади, король зібрав піратський флот і розпочав будівництво перших польських військових кораблів. Королівські зброярні у Вільнюсі й Кракові відливали гармати, віддані королю ротмістри розпочали вербування піхоти, а польські дипломати намагалися паралізувати дипломатичні й торгові акції Московії по цілій Європі. Проте все це не змінило ставлення до Л и-вонської війни діячів екзекуційного руху: для них вона була засобом зміцнення королівської влади, а також престижу вороже налаштованої до шляхетського руху литовської і коронної рад, що підтримували Зиґ-мунта Августа. За таких обставин майбутнє політичного устрою свого королівства видавалося польським громадянам важливішим, аніж перемога над Московією, включення Ливонії до держави Ягелонів чи вигнання московитів з Прибалтики. Тому сейм, остерігаючись поставити під загрозу здобуті в Польщі громадянські права, відмовився надати допомогу у війні, котру вважав за особисту справу короля.
Ображений король перестав скликати сейм. Проте воєнні поразки похитнули його рішучість, змусивши таки звернутися по допомогу до
40 Шлюб великого князя Александра з дочкою царя Івана 111 Єленою мав на меті зміцнення укладеного 1494 р. миру та припинення агресивного просування Московії на територію Великого князівства Литовського, однак сподівань не виправдав: у 1503-1504 рр. воєнні дії відновилися, і наслідком цієї програшної для Великого Князівства війни стала втрата Чернігово-Сівершини.
представників екзекуційного руху. У такий спосіб попередній союз короля з аристократами було змінено на союз з екзекуціоністами. Це дозволило Зиґмунту Августу за підтримки Посольської ізби зміцнити контроль над королівським земельним фондом Корони і поставити в іше більшу залежність від себе її владний апарат. Він отримав згоду шляхти на податки й вербування війська, а також апробацію своєї балтійської політики, і це послаблювало позиції аристократів (особливо литовських) — противників екзекуційного руху. Віддячуючи за підтримку, король не лише виконав низку вимог екзекуціоністів, а й зініціював ґрунтовні судово-адміністративні реформи у Великому князівстві Литовському, що невдовзі полегшать його з’єднання з Короною.
Тим часом русько-литовська шляхта, стривожена воєнними невдачами своєї держави, на зборі шляхетського ополчення під Вітебськом провела 1562 р. власний «сейм» на підтримку унії. Власне звідси, з військового табору, було вислано послів до Зигмунта Августа з проханням:
...скликати спільний з поляками сейм, щоб була спільна згода бодай для двох завдань: задля обрання єдиного Пана, якщо, крий Боже, Ваша Королівська Милість, наш пан милостивий, помре безпотомно, і задля спільної оборони, аби разом сеймували і користувалися спільними правами і вольностями.
Утім, унії вдалося досягнути аж за сім років потому. Першим кроком до неї став символічний акт зречення останнім Яґелоном спадкових прав на Велике князівство Литовське на користь Корони Польської, який відлунює славнозвісним нереальним арріісаге Кревської унії41, натомість підкреслює вагу символу. За тим ішло запровадження у Великому Князівстві повітової системи, а з нею і сеймиків на польський взірець, що підносило роль шляхти порівняно з великими панами й дозволяло їй подовгу дебатувати з приводу унії. Натомість реальне просування до неї відтягував спротив литовських аристократів, передовсім наймогутніших
41 Терміном арріісаге (досл.: прикласти) в акті Кревської унії передано обіцянку великою князя литовського Ягайла прилучити Велике князівство Литовське до Корони І Нільської. Після невдалих попередніх перемовин 1563 — початку 1564 р. про зміцнення унії між обома державами Зигмунт Август 13 березня 1564 р. оголосив зречення від свого спадкового права на Велике князівство Литовське (див. прим. № 38) на користь Корони І Нільської. Реформування судово-адміністративного устрою Великого Князівства, про яке чалі говорить автор, відбулося у 1565--1566 рр.
Радзивилів — Миколая Чорного (віденського воєводи й великого литовського канцлера, який помер 1565 р.) та його двоюрідного брата Миколая Рудого (великого литовського гетьмана, а по смерті брата — віденського воєводи й великого литовського канцлера). Підтримані Ход-кевичами, Тишкевичами, Воловичами й іншими членами великокняжої ради, Радзивили відкидали вимоги шляхти і під різними приводами відмовлялися від участі у спільному сеймі, тож зібрати його вдалося аж у січні 1569 р. у Любліні.
Сейм точився у гострих суперечках, оскільки литовська сторона, у цілому погоджуючись на унію, окреслювала її реальне наповнення вкрай широко: так, приймалися спільні вибори короля, натомість скликання спільних сеймів передбачалося лише для вирішення найважливіших справ. Збереження повної державної незалежності князівства мало гарантуватися тим, що навіть спільно обраний володар міг обійняти владу в князівстві лише після того, як складе церемоніальну присягу у Вільні. Проти таких пропозицій виступав навіть схильний до компромісів польський сенат, а ще гостріше — Посольська ізба, речником якої був знаний лідер екзекуційного руху Миколай Сеницький. Представники Великого князівства Литовського, вирішивши не затягувати дискусій, у ніч на 1 березня 1569р.таємно покинули Люблін. У місті лишилося тільки двоє литовських секретарів — Михайло Гарабурда і Лаврін Война, що дало підстави для жартів штибу:
Литвини, уклавши з нами унію гойну, Втекли, нам лишивши Гарабурду і Войну.
Цей демарш обернувся поразкою для Великого Князівства, оскільки розгніваний Зигмунт Август пристав на вимоги польського сейму від’єднати від князівства й передати до складу Корони Підляшшя (5 березня), Волинь (27 травня) і Київщину (6 червня). Для Великого Князівства це означало втрату більш як половини території, проте загрожувало потенційною небезпекою і для Польщі, котра вперше опинялася віч-на-віч із Московією, що здавна плекала претензії на спадок Київської Русі. Король наказав усім шляхтичам-землевласникам, урядникам і містам новоприєднаних воєводств присягнути на вірність собі як монарху і Польській Короні. Шляхта й міщани пішли на цей крок досить охоче, натомість великі достойники чинили опір, аж доки Зигмунт Август не пригрозив їм усуненням з урядів і конфіскацією маєтностей. Власне, так
Василь Тишкевич утратив уряд підляського воєводи, а Григорій Тризна-- уряд підляського каштеляна, після чого поквапно присягли волинський воєвода Олександр Чорторийський, київський воєвода Кос-іянтин (Василь) Острозький і брацлавський воєвода Роман Сангушко.
Верхівка Великого князівства Литовського мала намір вчинити збройний опір, скликавши посполите рушення, однак у підсумку замість війська до Любліна надіслали делегацію в складі Івана Ходкевича, Оста-фія Воловича, Домініка Паца, Криштофа Радзивила й Миколая Кишки. На засіданні 6 червня 1569 р. їм запропонували компромісний проект унії, у якому назагал було враховано більшість висунутих литовською стороною вимог. Велике Князівство зберігало власний уряд, окреме військо й осібне законодавство; було заборонено доступ до місцевих урядових посад негромадянам князівства; обіцяно також утриматися від екзекуції маєтків на його території. Такі умови означали, що олігархи, як і давніше, зберігатимуть величезну перевагу над пересічною шляхтою князівства, а прибутки скарбниці не зростуть.
Попри наполягання литовської сторони, згадані вище інкорпоровані землі Великому Князівству повернуто не було. Зигмунт Август відмовився і від пропозиції супроводжувати обрання нового володаря окремим церемоніалом присяги у Вільні, а також не погодився змінити текст своєї відмови від спадкових великокняжих прав на користь Корони. Хоча і короля, і багатьох поляків зворушило те, що Ходкевич та інші ли-ювські посли на колінах і плачучи просили про це Зигмунта Августа, він не пішов на поступки. Поляки 1 липня 1569 р. теж плакали — від радощів, і дякували Богові, що дав їм дожити до цього дня, коли акт унії було скріплено печатками, а в костьолі пролунало Те Оеит42.
Так на теренах Європи постала нова могутня держава — Річ Посполита Двох Народів, яка змінила рівновагу сил у Центрально-Східній Європі. Звісно, Люблінську унію ще належало випробувати життям, адже їй передувала низка невдалих спроб з’єднати Велике князівство Литовське з Короною Польською. З іншого боку, вилучення Підляшшя, Київщини й Волині зі складу Великого Князівства обіцяло щонайменше іривалу ненависть литвинів. І справді, спротив став відчутним уже невдовзі, але йшов він передовсім із середовища некоронованих володарів
42 Те Оеит Іаибатиз (лат. Тебе, Боже, хвалимо) - католицький церковний гімн.
князівства — магнатів і найвищих достойників, тоді як шляхта й мешканці міст підтримували унію.
Унія протривала до останніх днів існування Речі Посполитої, ба навіть після зникнення держави ще довго жила у свідомості нащадків своїх колишніх громадян як безсумнівна цінність. В ім’я відродження об’єднаної унією Речі Посполитої у повстаннях загинуть тисячі білорусів, литвинів і поляків. Кров учасників повстання Костюшка, Листопадового і Січневого повстань, «змови Конарського»43 змушує істориків замислитися над силою впливу люблінського спадку, особливо нині, коли державам і народам об’єднаної з «малих батьківщин» Європи залишається побажати такої ж плідної співпраці, братерства культур і визнання громадянських цінностей, які змогла виробити створена в Любліні Річ Посполита.
Це тим важливіше, що суперечки довкола унії не вщухають до сьогодні. У литовській історичній пам’яті вона закарбувалася як перемога Польщі та важливий крок у напрямку полонізації Литви. Українці сприймають приєднання Волині, Київщини й Брацлавщини до Корони як чергову (після татар і литовців) зміну «загарбника», що відкрило шлях до спольщення соціальної та культурної еліти, хоча водночас надало поштовх розвиткові власної культури завдяки латинізації освіти. Втім, інкорпорація українських воєводств мала на подальшу долю Польщі більший вплив, аніж унія з Великим князівством Литовським, адже саме вона посварила її з українським народом, а також прирекла на поразку у змаганнях з Росією, реформованою царями Алєксєєм Михайловичем і Петром І. Попри те, що дехто з істориків захоплювався польським цивілі-заційним внеском на «Дикому Сході» і просуванням європейських кордонів до берегів Дніпра, вони все ж відзначали, що за це довелося платити розпорошенням національних ресурсів, поразками у Шльонську та Прибалтиці й утратою близько двох мільйонів мешканців, котрі розчинилися в українському оточенні, емігрувавши на схід.
43 «Листопадовим» у польській історіографії називають повстання 1830 р., «Січневим» — повстання 1863 р. «Змова Конарського» — це назва діяльності у 1835-1838 рр. таємної організації «Співдружність польського народу», співзасновником якої був Шимон Конарський. Осередки «Співдружності» існували в Україні, Білорусі та Литві, пропагуючи ідею створення республіки слов’янських народів на чолі з Польщею. Конарського було страчено 1838 р., а в справі «змови Конарського» лише в Україні заарештовано близько 250 осіб.
У радянській історіографії — українській та російській — унію представляли як збройну окупацію України «польськими панами», що насаджували своє панування терором і переслідуваннями. Сьогодні українські науковці не ставлять під сумнів добровільність унії, котру (як і подальшу полонізацію) підтримали українські соціальні еліти, себто вони оцінюють польський вплив приблизно так, як їхні польські колеги — германізацію Пястів, їхніх дворів і шльонського лицарства. Зокрема, спрощену схему негативної оцінки наслідків унії заперечила у своїй праці про українську шляхту Наталя Яковенко, котра вказала на обмежений наплив польських олігархів і шляхти на терени Волині, Київщини і Брацлавщи-пи. Великим землевласникам, себто кільком руським, польським і литовським родинам, за її обрахунками, у 1620—1640-х рр. належало від 20 до 27 % земель (отриманих через королівські надання, шлюби і купівлі), а дрібній та середній шляхті — від 2 до 13 %. Водночас Яковенко підкреслює, що унія відкрила нову сторінку в політичному житті української шляхти, яка вчилася громадянської самостійності, місцевого самоврядування і впливу на державну політику за допомогою базових адміністративних прав. Зміни не давалися легко, оскільки на згаданій території величезну владу традиційно мали сенатори і князі, а жменька родин утримувала економічну перевагу над рештою шляхетського загалу. На думку Яковенко, якраз повне домінування аристократії, а також закріплена традиціями й законодавством підпорядкованість шляхти пояснюють політичну пасивність русинів під час обговорення Люблінської унії. Ще раніше цю проблему поставив американський історик українського походження Ярослав Пеленський, розмірковуючи, чому руська еліта на Люблінському сеймі навіть не ставила питання про політичне самовизначення, а також наголошуючи на тому, що українці самі обрали собі в Любліні за партнера Польщу. Ідея самовизначення постала пізніше, коли на політичну арену вийшла нова сила — козацтво, підтримане незаможною шляхтою.
У світлі аналізу історії шляхетського стану в Україні, проведеного Наталею Яковенко, можна висунути припущення, що провина за «проґавлений історичний шанс» лежить на князях — Острозьких, Заславсь-ких, Збаразьких, Вишневецьких, Корецьких, Санґушках, Четвертинсь-ких, Чорторийських. Скориставшись зі старих і нових прав, що звільняли їх від багатьох державних тягарів, вони захопили владу на теренах трьох
українських воєводств (Брацлавського, Київського, Волинського), посівши уряди воєвод, каштелянів і старост. їхні спадкові маєтності розросталися внаслідок королівських надань, вдалих шлюбів, широкого скуповування земель дрібної шляхти і заселення так званих «пусток», аж доки врешті не зайняли більше половини тутешнього поземельного фонду.
Послаблення на українських землях королівської влади і центрального управління (1е/асіо діяло не на користь основної маси шляхти-громадян, а на користь кількох осіб, що володіли князівськими титулами. У специфічній українській ситуації боротьба за централізацію держави і рівність усієї шляхти перед законом призводила до повного домінування князівської олігархії, зіпертої на традиції і економічну міць. В Україні представники не лише бідної, а й середньої шляхти добре розуміли, що їхнього впливу замало, аби добиватися справедливості від князів судовим шляхом. Якщо в Польщі завдяки екзекуційному рухові вдалося стримати виокремлення аристократії й вибороти право на співуправління у своїх повітах і воєводствах, то українська шляхта не змогла перехопити владу у магнатів. Хоча почуття громадянських прав і можливостей зростало й тут, однак цього було замало супроти традиції, матеріальної потуги та збройної клієнтели князів. Державний лад, що його польська шляхта намагалася перенести в Україну, спираючись на засади громадянського суспільства, проте не руйнуючи його нерівності, тут не зміг утвердитися. Це знайшло вихід у повстанні Богдана Хмельницького, коли тисячі шляхтичів долучилися до козацької боротьби проти «ляхів» і владних структур. Не забуваймо, що хоча екзекуційний рух не заторкнув українських теренів Великого князівства Литовського, проте Хмельницького, заданими В’ячеславаЛипинського, масово підтримала шляхта Руського воєводства, втягнута в екзекуційні змагання від самого їх початку.
Польський історик може поставити сформульовані Пеленським і Яковенко питання політикам доби Люблінської унії, адже важливо пояснити, чому не було висунуто ідеї відновлення києво-руської держави й долучення її до Речі Посполитої на тих самих засадах, шо й Велике князівство Литовське. Адже інкорпорація до Корони Київщини та Волині являла собою ефективний, проте недалекоглядний важіль впливу, до того ж, цього просто не відбулося б, якби литовські посли погодились укласти унію на Варшавському сеймі 1564 р. чи не покидали б Люблінсь
кого сейму 1569 р. Обґрунтування ж інкорпорації через начебто незаперечні «історичні права» мало чим відрізняється від тверджень про історичні права Австрії на Галичину чи Росії — на Білорусь та Україну.
Щодо польських екзекуціоністів, то відновлення Київської Русі аж ніяк не відповідало їхній програмі, що мала за мету послабити владу монарха й аристократії в цілій Речі Посполитій шляхом зрівняння шляхти у громадянських правах, а отже — й подолати сепаратистські тенденції. Тому зрозуміло, що діячі екзекуційного руху родом із Галицької Русі (як, скажімо, Станіслав Оріховський), котрі вважали себе русинами, але водночас — польськими громадянами й палкими прибічниками унії з Великим князівством Литовським, не могли пропонувати створення ще однієї політичної структури — Київської держави. Проте викликає подив, чому з такою вимогою — бодай на засадах провінційної автономії — не виступили князі, православні владики чи хоча б розважливі польські сенатори. За сеймикового устрою не лише виконавча, а й законодавча влада не могла суттєво втручатися у самоврядні справи земель, повітів і воєводств. Якби українські воєводства, передані до Корони актом Люблінської унії, проголосили створення на своїй території Київського чи Руського князівства як третього члена федерації, спротив двох інших значив би мало. Проте політичне мислення руських князів не виходило за середньовічні уявлення про васалітет/сюзеренітет, а шляхті знадобилося два покоління, аби відчути себе громадянами не лише з надання, а й через усвідомлення своїх людських і політичних прав. Натомість польські сенатори — так само, зрештою, як і король — не зауважили потенційної користі від розігрування руської карти, передусім традиції києво-руської держави, яку можна було б протиставити претензіям московських царів на «київську спадщину».
А-&а£га X «рдоЛЬн>/А»/. В• Лгскіеріг Стапеп Ргіпи»Керш. С^сЬігрй'їеорокаІІЕр/гл/мХецаЬ>ге/г^‘ В РаІМіпі. С<і^/ИІат\Гепа^т ."р-М&шбчгіиі еі0/^кміАКсдт ^гЛа^іиЛисаїмі І.і/Ітаїїіае , Зепаїог*: &О]Ікі.іІеіСііг/<т,ЛиІіс/ ^іЛесгеГлгі/^^‘Н‘КоЬіІехР.еііпіе('Мар.1')чі1)ІІі^ ? я „
Розділ II
Встановлення рівноваги влад
(1572-1609)
Небайдужі цілому суспільству фінансові, військові та судові реформи, як відомо, зазвичай бувають прерогативою уряду. Натомість у Польщі XVI ст., після ослаблення олігархічного правління, суспільство перехопило ініціативу у реформуванні війська та скарбниці. На сеймах і сеймиках вироблялися конкретні пропозиції щодо покращення державних інститутів. Спочатку монарх співпрацював з Посольською ізбою, проте коли представники земель і воєводств, що в ній засідали, спробували розширити обсяг своїх прав, вони зіткнулися зі спротивом як короля, так і значної частини сенату. Цей конфлікт точився протягом майже всього правління двох останніх Яґелонів — не щодо самого процесу реформування, а щодо підстав, на які він мусить спиратися. Королівське «я так хочу і так велю» не змогло здолати проголошеного від імені суспільства «ми так хочемо і так постановляємо». Саме тому засада суспільної участі у законотворенні діяла аж до 1795 р., тобто доти, доки існувала держава. Модернізування війська, адміністрації та фінансів тут спиралося на ухвали парламенту і, ще більшою мірою, органів локального самоврядування. Рівні перед законом громадяни, позбавлені сваволі правлячої влади, мали конституційне право керувати своїм життям у найвигідніший для себе спосіб. Утім, за ці, властиві будь-якій демократії, досягнення точилася запекла боротьба, адже шляхта добре розуміла, що обсяг прав і громадянські свободи зберігають повноту лише завдяки зусиллям суспільства. Ці здобутки були такими важливими для самого стилю життя, що їх назвали «золотими вольностями».
Разом з тим кожна політична система обмежує можливості реформ, ніби керуючись інстинктом самозахисту. За мішаної форми правління іарантією збереження громадянських свобод у Речі Посполитій була велика самостійність місцевого самоврядування, себто сеймиків, в ухва-
денні рішень. Вони правили на своїй території, а пієтет перед принципом особистої рівності й свободи стримував від надмірного втручання у сусідські справи. Задіяна в екзекуційному русі польська шляхта рішуче виступала за інкорпорацію низки територій (Королівської Пруссії, Великого князівства Литовського, шльонських князівств), проте по досягненні цієї мети міняла тамтешні порядки лише правовим шляхом і за згодою регіональних спільнот. Наприклад, українські князі, що зверхньо ставилися і до монаршої влади, і до сейму, і до шляхетського загалу, могли отримувати місцеві уряди без огляду на те, що публічно ображали короля та сейм, ба навіть не намагалися вдавати «братерство» у ставленні до шляхти — як, скажімо, князь Ярема Вишневенький.
Іенрикові артикули (Основний закон 1573 р.):
Річ Посполита як конституційна монархія
«А якщо (не приведи Боже) ми порушимо права, свободи, артикули чи умови, то в такому разі звільняємо громадян Обох Народів від послуху і вірності нам»
Генрикові артикули
Страх за майбутнє держави, уряду, сейму, громадянських і самоврядних прав змусив шляхту виробити засадничі закони, себто де/асіо конституцію. Її названо «Генриковими артикулами» — за іменем першого короля, обраного голосами всієї шляхти44; до Конституції 3 травня
44 Т зв. «Генрикові артикули», схвалені 16 травня 1573 р. на елекційному сеймі, що був скликаний після смерті Зигмунта Августа, адресувалися обраному на польський трон братові французького короля Карла IX Анрі (Генрику) Валуа. Від 1576 р., коли на їх дотримання уперше присягнув новообраний король Стефан Баторій, підтвердження Генрикових артикулів присягою входило до коронаційної церемонії кожного монарха. Окрім Генрикових артикулів, він також клятвено зобов’язувався дотримуватися т. зв. Расїа сопуепіа («договірних умов»), сформульованих сеймом, які почасти перегукувалися з
1791 р. саме вона виконувала роль основного закону. Отже, починаючи з Іенрика Валуа, кожен король, окрім збереження чинних прав і привілеїв, іарантував вільний вибір наступного монарха та зрікався претензій на спадкове правління. Генрикові артикули підтверджували також засади віротерпимості, проголошені Варшавською конфедерацією45, та ставили короля під контроль сенаторів-резидентів, що їх обирали на кожному сеймі й без відома яких король не міг видати жодної постанови у важливих справах. Монарх мусив скликати сейм щодва роки, а у випадку за-і рози державній безпеці — частіше. Схвалення податків та ухвали стосовно війни і миру було проголошено виключною прерогативою сейму. Усі королівські постанови урядового характеру належало представляти на із твердження канцлерові чи підканцлеру (коронному та литовському). Врешті, шляхтичі отримували право відмовити королю в покорі, якби і ой порушив будь-який зі згаданих пунктів.
Перші вільні вибори (1573, 1576, 1586)
За традицією, що сягала XIVст., нового монарха мали обирати члени королівської ради. Проте шляхта змогла вирвати елекцію короля з рук сенаторів. Цього вдалося досягнути завдяки перемозі у боротьбі за владу, коли внаслідок екзекуційного руху зміцніла позиція Посольської ізби, ;і також зросла повага та сила шляхетських провідників Познанського, Каліського, Краківського, Сандомирського, Руського і Белзького воєводств. Для українських князів (Острозьких, Вишневецьких, Заславсь-ких, Збаразьких, Корецьких, Санґушків, Чорторийських) та великих іитовських панів (Радзивилів, Сапєг, Ходкевичів), які контролювали те
Існриковими артикулами, а почасти містили якісь актуальні в поточному контексті полі-і ичні зобов’язання.
45 Акт Варшавської конфедерації було проголошено 28 січня 1573 р. на конвокаційно-мV сеймі. Ним шляхта зобов’язувалася зберігати мир «на вічні часи поміж розрізненими у вірі» та не розпалювати конфліктів «під претекстом релігії». Поштовхом до ухвалення Варшавської конфедерації послужив острах перед релігійними війнами, що потрясали ( вропу, та, особливо, звістка про різанину гугенотів у Парижі під час т. зв. Варфоломіївської ночі 23/24 серпня 1572 р.
риторію Великого князівства Литовського й України, можливість маневру у ситуації обрання монарха всією шляхтою (за принципом уігііїт**) суттєво обмежувалася. Адже на елекційному полі під Варшавою, на те-рені, густо заселеному мазовецькою шляхтою, чисельно переважали незаможні «панове браття», що не належали до клієнтел ні литовських, ні українських олігархів.
Смерть останнього Ягелона поставила Річ Посполиту перед великим випробуванням внутрішніх сил громадянського суспільства. Всі народи Речі Посполитої вийшли з нього переможцями, а гасло скріпленої спільними ідеалами громадянської свободи здолало відцентрові сили, що їх підсичували конфесійні розбіжності, опір литовських достойників, прусська опозиція. Повсюдно виникали локальні конфедерації для охорони правопорядку, зініційовані прихильниками екзекуційного руху у Великопольщі, Малопольщі, Галицькій Русі й Україні, а білоруська та литовська шляхта прагнула розширити свої права коштом власних аристократів і патриціїв великих міст. Ці конфедерації об’єднались у конфедерацію загальнодержавну, котра стежила за ладом і безпекою. Майже дволітній період безкоролів’я не призвів до внутрішньої війни, що є унікальним явищем для цілої Європи — надто коли згадати Московію після згасання династії Рюриковичів чи Францію після смерті останнього Валуа. Більше того, протягом двох років безкоролів’я громадяни-шляхта Речі Посполитої провадили запеклі політичні дискусії та висували розмаїті, часто взаємозаперечні проекти унормування виборів короля, вдосконалення законодавства й системи управління. Звичайно, при цьому окреслилися й «партії» конкурентів, що підтримували різних кандидатів на престол, проте держава продовжувала діяти, сейм — працювати, і навіть найзатятіші опоненти готові були об’єднатися задля досягнення спільної мети.
Вигасання Яґелонської династії не призвело, як у Московії, до «Смути», тож суспільство Речі Посполитої з честю здало складний державний іспит. Ключові політичні рішення приймали на засіданнях сенаторів і воєводських провідників шляхетського руху, в результаті чого підсумком дискусії щодо способів елекції короля, яку започаткували ще на сеймах 1550-х рр., стали два проекти виборів — або шляхом репрезентації через
46 Дослівно — «поодинці» (лат.). Принцип, шо передбачав вільну участь кожного шляхтича в елекції, себто його право самому для себе «обрати Пана».
сеймових послів і сенаторів, або шляхом особистої участі всієї шляхти. Переважив другий проект, підтриманий аргументом тодішнього белзь-кого старости Яна Замойського, котрий пов’язував загальне право голосу із загальним обов’язком військової служби. Підтримала цей проект і решта шляхетських лідерів, скажімо, знаний маршалок багатьох тогочасних сеймів Миколай Сеницький і сандомирський каштелян Гієронім Осолінський. Врешті, не заперечували проти такого способу елекції і ті і-поміж достойників, що прагнули збільшити власну популярність, по-іиціонуючи себе як «трибуни народу», — для прикладу, сандомирський воєвода Пьотр Зборовський і вроцлавський єпископ Станіслав Карн-ковський.
Примасові* Якубу Уханському, що як перший серед сенаторів виконував функцію іп1еггех’а*\ вдалося наполягти на тому, аби місцем виборів було визнано розташовану на території Мазовії Варшаву. Це дало імогу взяти участь у них великій кількості бідної мазовецької шляхти: мазури, не заторкнуті Реформацією, додавали голосів примасові та сена-горам-єпископам, а водночас утруднювали волевиявлення протестантів (кальвіністів та антитринітаріїв Краківського і Сандомирського воєводств) і православної руської шляхти.
На трон великої держави, що домінувала у політичному й економічному житті Центрально-Східної Європи, претендентів не забракло, адже йшлося не лише про владні амбіції, а й про збереження рівноваги сил у регіоні. За польську корону боролися володарі Відня (син імператора Максиміліана II архикнязь Ернест Габсбург), Москви (син царя Івана Грозного Федір), Парижа (Анрі Валуа), Стокгольма (Юхан III Ваза). Лунало також ім’я Стефана Баторія, трансільванського князя і ленника турецького султана. Польська шляхта схилялася до «Пяста», маючи на увазі не вихідців із династії Пястів, що продовжували володіти своїми шльонськими князівствами, а власних співгромадян, віддалено споріднених із Пястовичами. Таку кандидатуру мірою можливостей підтримувала й Османська імперія, якій імпонував вибір байдуже кого — католика, православного (князь Острозький) чи протестанта (Ян Фірлей), аби не Ернеста Габсбурга чи Федора Іоановича: у разі такого повороту подій
’ Примас — виша духовна особа в католицькій та англіканській церкві.
47 Іпіеггех (досл. з лат. — «міжкороль»); сам період безкоролів’я носив назву «іпіег-іе^пигп» — міжкоролів’я.
султан навіть погрожував війною. Кандидатуру Габсбурга на цій і двох наступних елекціях просували литовські Радзивили, спонукувана папським нунцієм більшість католицьких єпископів та значна частина сенаторів і залежної від них клієнтели. Натомість проти Габсбурга виступала шляхта, активно задіяна в екзекуційному русі. Свій спротив вона мотивувала небезпекою неминучої за такого вибору війни з Османською імперією, а ще більше — потенційною загрозою абсолютизму, вже продемонстрованого Габсбургами у Чехії й Угорщині. За московського царя та його сина виступавЯн Замойський, котрий мріяв про велику слов’янську державу (втім, Іванові Грозному польська корона була потрібна лише для того, щоб заволодіти Україною і Литвою, а поза тим він висунув умову спадковості престолу, на яку шляхта, звісно, не могла погодитися). Врешті, від французького претендента як протестантів, так і католиків та православних відвертала жорстокість Варфоломіївської ночі, але все ж таки переважив острах перед правлінням Габсбургів.
Французьким дипломатам, зокрема Жану де Монлюку, вдалося переконати антигабсбурзьке угруповання підтримати свого кандидата, тож польським королем було обрано анжуйського герцога Анрі (в польській традиції Генрика), брата французького короля. Це був не надто вдалий вибір. Молодий монарх пробув на Вавелі менше ніж півроку: на звістку про братову смерть він утік до Парижа48. Природженому династичному володареві не припали до смаку польські порядки і звичаї. Утім, він теж не надто сподобався виборцям, котрі, мало зважаючи на його витончені мистецькі смаки, побачили в ньому лише пустого й аморального молокососа.
Не краще повелося і з наступними виборами. Литовські, прусські й польські достойники виступили за імператора Максиміліана II, і примас 12 грудня 1575 р. проголосив його королем поза елекційним полем, на якому зібралася шляхта-виборці. У відповідь обурені прихильники «Пяста», очолювані Миколаєм Сеницьким і Яном Замойським, провели 15 грудня власну елекцію, обравши «королем» сестру покійного Зиґмун-та Августа Анну Ягелонку, а в чоловіки їй було придано трансільванського воєводу Стефана Баторія. Подвійні вибори могли призвести до крива
48 Генрик Валуа був коронований 22 лютого 1574 р., а на звістку про смерть брата, короля Карла IX, яка відкривала йому дорогу до французького престолу, потай утік з Кракова вночі 18/19 червня цього самого року.
вої громадянської війни, однак прибічникам Баторія вдалося зайняти Краків, тож 1 травня 1576 р. його було обвінчано на Вавелі з Анною та короновано. Тим часом популярний серед олігархів імператор Мак-симіліан зібрав військо, готуючись боротися за престол, але його смерть (| 12.ХІ. 1576) поклала край цим планам, тож прихильники Габсбургів уоІеп8поІеп5 мусили визнати Баторія.
Вибір турецького ленника, який услід за Яношем Запольяї претендував на угорський трон, став не лише наслідком антигабсбурзьких настроїв, а й свідченням жвавого інтересу до наддунайських князівств, окресленого ще в добу правління Ягелонів. Разом з тим за Баторія послабилися позиції Польщі в Ґданську (містові вдалося за чималу суму викупити особливий статус), а також у Прусському герцогстві, де новий король зміцнив становище Гогенцолернів та не використав нагоди для щільнішого прив’язання до Корони Кенігсберга. Стефана Баторія оточували ретельно підібрані достойники. Найвищу сходинку серед них зайняв Ян Замойський, що поєднував уряди коронного канцлера й великого коронного гетьмана, а 1583 р. одружився з племінницею Баторія Ґризельдою, заклавши основу потужного аристократичного роду. Після того як Замойський перейшов до числа прихильників твердої королівської влади, на місце лідера антимонархічної опозиції висунулися брати Зборовські, колишні симпатики Баторія. Одному з них — Самуелю — ще Генрик Валуа оголосив судову баніцію за вбивство49, а оскільки той не залишив країни й організовував опозицію проти Замойського та короля, його з ініціативи канцлера схопили і публічно стратили. Ця подія схвилювала сучасників і стала причиною тривалого конфлікту між Замойсь-ким і шляхтою, адже канцлер продемонстрував силу, якої, за переконанням шляхетського загалу, не повинно було бути навіть у великого пана. Тогочасні очільники шляхетського руху сприйняли рішучі дії державної влади не як покарання злочинця-змовника, а як помсту своєму загальновизнаному речникові. А отже, учинок Замойського сприймався як удар по ідеалах вищості громадянських прав наддержавною владою. Це дедалі сильніше окреслювало поділ суспільства на прихильників сильної
49 Баніцію — вирок про позбавлення прав і вигнання з країни — Самуелю Зборовському (без втрати честі) було проголошено за спробу дуелі піт час турніру на коронації Генрика Валуа, де Зборовський 25 лютого 1574 р. випадково поранив особу, яка намагалася посе-редничати задля примирення противників.
централізованої влади виборного монарха, обмеженого конституцією і парламентом, та адептів республіканського руху, сповнених недовіри до короля і центрального уряду. Утім, за правління Баторія цей рух здобув ще одну серйозну перемогу: шляхта перебрала контроль над апеляційним судочинством, що віднині перейшло з рук короля до юрисдикції виборних шляхетських трибуналів — Коронного й Литовського.
Після смерті Баторія (ї 1586) знову відбулися роздвоєні вибори. Цього разу супротивники Габсбургів 19 серпня 1587 р. проголосили королем шведського принца Зигмунта Вазу, племінника Зигмунта Августа, а прибічники австрійської династії трьома днями пізніше, 22 серпня, обрали Максиміліана, сина претендента з попередніх виборів імператора Мак-симіліана II. Ян Замойський осадив Краків, захистивши його від штурму Максиміліанового війська. Коли той відступив до Шльонська, Замойський перейшов у наступ і розгромив імператорських прибічників 24 січня 1587 р. у битві під Бичиною, а самого архикнязя взяв у полон.
За короткий період мешканці Корони і Великого князівства Литовського, як бачимо, пережили три елекції правителя й були змушені розв’язати багато політичних проблем в умовах зовнішньої загрози та серйозної внутрішньої напруги між угрупованнями прибічників монархізму, олігархії й демократії. Водночас оприявнилися тертя між Короною і Великим Князівством, а також зіткнення між католиками і протестантами. Власне в цей час було вироблено й випробувано на практиці чимало управлінських рішень, а також широко спопуляризовано відмінні політичні погляди. Спираючись на повітове і воєводське самоврядування, шляхетський рух реалізував повсякденні можливості адміністрування у Короні та Великому Князівстві й до певної міри «підсумував» свій попередній досвід у взаєминах із королівською і сенаторською владою. Зокрема, великою новацією стало те, що на зміну критиці чинного стану речей і пропагуванню реформ прийшло уславлення громадянських свобод та успішні спроби їх розширення. У конституції 1573 р. (Генрикових артикулах) було проголошено, що король, підсумовуючи сенаторські наради, мусить вибирати лише ті постанови, які не суперечать правам, вольностям і пожиткові Речі Посполитої.
Найбільше зусиль до вербалізації громадянської свідомості доклав Ян Замойський, котрий за правління Стефана Баторія та наступної по його смерті елекції перетворився з регіонального провідника шляхти
на першого після короля достойника й одного з найпотужніших землевласників країни. Під пером канцлера Замойського, колишнього студента знаменитого Падуанського університету, Річ Посполита поставала — завдяки зусиллям своїх громадян — як аналог римської республіки. Білоруські, литовські, польські, прусські й українські шляхтичі, які особисто вибирали собі володаря, за гідністю уподібнювалися Замойським до князів-електорів німецького імператора, а обсягом громадянських свобод не поступалися жодній європейській державі. Що ж до «неволі» чехів, угорців, французів і навіть єлизаветинських англійців, пригноблених тиранією своїх і чужих монархів, то вона сповнювала канцлера співчуттям та усвідомленням власних переваг. У цьому була чимала частка правди, адже монарх, що сидів на польському престолі, не міг поставити республіканський лад під загрозу, не порушивши законів, а сенатори змушені були виборювати популярність серед шляхетських лідерів, які контролювали сеймики й Посольську ізбу. Будь-яка спроба розширити повноваження виконавчих органів центральної влади викликала бурю в сеймі чи навіть змушувала шляхту сідати на коней, чого зазвичай вистачало, аби стримати короля і сенат та схилити їх до компромісу з «молодшою братією».
Громадянську гордість неабияк підживлював і добрий стан економіки. Державний бюджет і скарбницю унормували законами й поставили в залежність від сейму і сеймиків. На постійну армію та витрати королівського двору коштів не вистачало, проте країна багатіла. Становище селян було набагато кращим, ніж у наступні століття, а сільськогосподарська продукція за врожайністю і територією полів сягнула стану, який на польських теренах удасться відродити допіру в другій половині XIX ст. Розвивалися, модернізувалися й збагачувалися міста, де зводили показні ратуші, палаци патриціїв і храми. Множилося число ремесел і зростала кількість ремісників. Прокладали прекрасні водогони, що функціонуватимуть іще кілька століть. Діяли гути з виплавлення метану та скла. Торгові шляхи, що поєднували Азію з Європою, а Середземне море — з Балтикою, Амстердамом, Лондоном і Руаном, пролягали через Корону Польську; продовжували функціонувати старі великі ярмарки й започатковувалися нові, котрі приваблювали багато зарубіжних купців. Добробутом відзначалися великі прусські міста (Гданськ, Торунь, Ель-блонг). По річках, особливо по Віслі, тягнулися вниз до Гданська барки,
навантажені збіжжям, поташем, дьогтем і т. зв. «лісовими товарами» — заготовками для кораблебудування. Вгору за течією пливли судна, що везли закордонні товари й вироби ґданських ремісників. Шляхтичі, збагатившись на торгівлі зерном, освоювали нові господарські обійстя та провадили меліорацію заболочених площ. Збіжжя з Корони годувало цілу Європу, а вироби тутешніх ремісників свідчили про високий технічний і організаційний рівень. У Прибалтиці з’явилися кораблі під королівським стягом, а в серці країни, під Варшавою, за часів Люблінського сейму розпочалося спорудження одного з найдовших європейських мостів, котрий протримався півстоліття. Варшавський міст тягнувся понад кілометр, мав багато прогонів і був захищений хвилерізами, а зміцнювали його 758 залізних балок: як писав знаменитий поетЯн Кохановський, «Віслу, котра не завжди слухається перевізника, скував міст».
У самоврядній, економічно успішній державі за часів екзекуційного руху, Люблінської унії й перших безкоролів’їв розквітла культура й освіта. Боротьба за душі між католиками, православними, кальвіністами, антитринітаріями й лютеранами спонукала кожне з віровизнань розвивати власне шкільництво. Його програми, звісно, були пристосовані до конфесійних потреб, але разом з тим молодь усіх віросповідань виховували як гідних синів Речі Посполитої — республіки, що не поступається римській. Освіта почала сприйматися як ключ до визнання в суспільстві, основа громадянської позиції та, як мріялося багатьом, політичної кар’єри. Крім старого Краківського університету, наприкінці XVI ст. стали діяти Віденська академія Товариства єзуїтів та Замойська академія. Запрошені 1564 р. до Польщі вармінським єпископом Станіславом Гозієм єзуїти вплинули на розвиток шкільних програм і методів викладання не лише у власних, як на той час досконалих, навчальних закладах, а й у протестантських і православних школах, що наслідували їхні досягнення — передовсім у Могилянській колегії, чвертьстоліттям пізніше відкритій у Києві. Пожвавлення у сфері релігійного та політичного життя збагатило культури усіх народів Речі Посполитої. У відповідь на потреби агітації стрімко розрослося книговидання, за посередництвом якого політики та релігійні полемісти намагалися сягнути щонайширшого кола читачів. Латиною, польською, руською, німецькою та гербайською виходили друком книжки, теологічні й публіцистичні трактати, інфор
маційні брошури, поезія, юридичні кодекси. Поляки до сьогодні можуть пишатися творчістю Яна Кохановського, Миколая Рея, Якуба Вуєка, Мартіна Кромера, Мартіна та Йоахима Бєльських, Петра Скарги, русини — працями Станіслава Оріховського і Франциска Скорини, литовці — авторами славнозвісної кодифікації законів у т. зв. Литовських статутах 1529, 1566, 1588 рр. і хронікою Мацея Стрийковського.
Більше того, нещодавно поєднані Корона Польська і Велике князівство Литовське не лише захищали власні кордони, а й успішно посували свою територію на схід. Військові перемоги за правління Стефана Баторія зміцнили позиції Речі Посполитої в Курляндії та Ливонії і відсунули Московію від Прибалтики, а здобуття Риги відкрило прямий доступ до Балтійського моря. Надійними фортифікаційними спорудами було укріплено південно-східні кордони, де на палаючому прикордонні зародилася нова військова потуга, завжди готова стати до бою з татарами, — козаки. Саме вони пізніше, у середині XVII ст., отримають перемогу над армією Речі Посполитої і завдадуть смертельного удару по самовпевненості її громадян-шляхти. Проте наприкінці XVI ст. мешканці теренів над Вартою, Віслою, Дніпром, Дністром і Збручем дивилися у майбутнє впевнено, ба навіть погордливо, пишаючись перед усією Європою своїми свободами, правами, релігійним миром і добробутом.
Політичне пожвавлення, характерне для масової свідомості у періоди боротьби за владу, дозволяло вірити, що Річ Посполиту вдасться захистити від будь-якої внутрішньої чи зовнішньої загрози. Цю віру підкріплювала готовність шляхти (особливо в перші роки потому, як було виборено Генрикові артикули) до мобілізації та узгоджених дій по всіх воєводствах — малопольських, руських і великопольських. Проте ентузіазм такого роду неможливо довго зберігати на рівні, досягнутому в переломні моменти боротьби, принаймні, історія не знає таких прикладів. Звичайно, кожен шляхтич усвідомлював, що владу короля обмежено і що його співгромадяни кожної миті готові сісти на коня в ім’я захисту свободи. Гірше було, коли сильніший сусід порушував межу, захоплював маєток чи наступав на горло. Тут належало чекати захисту від закону, й закони справді існували, проте їх виконання наражалося на проблеми. Так, король не міг ув’язнити свого найзапеклішого критика у «польській Бастилії» — замку Мальборк, натомість Станіслав Стадниць-кий (сучасники називали його «Дияволом») замикав своїх сусідів у льоху,
і стримати його міг лише збройний наїзд тих-таки сусідів. Увесь час лунало нарікання на маніпуляцію законами, адже багато хто не сумнівався, що закон — як павутина: жук прорветься, а маленька мушка застрягне. З одного боку, діяв виборний апеляційний суд — трибунал, де склад суддів щороку оновлювався, а з другого — від короля вимагали, аби він виступав вищим охоронцем миру і безпеки. Варто згадати й те, що проти запеклих бандитів у повітах влаштовували кінні виправи, а від сильних світу цього доводилося захищатися цілою системою сусідських зв’язків, зміцнених клієнтарною мережею, яку формували довкола себе не лише великі достойники та потужні латифундисти, а й шляхтичі-власники кількох сіл і місцеві земські урядники.
Польща та Україна-Русь після Люблінської унії
Після інкорпорації Волині, Київщини та Брацлавщини Корона Польська вперше обличчям до обличчя зустрілася з Московією та змушена була захищати свої нові прикордоння від татарів. Водночас коронна шляхта отримала змогу набувати тут маєтки. Цією можливістю скористалося небагато людей, які здобували землю шляхом шлюбів, купівлі чи королівських надань, проте кілька польських магнатських родин (За-мойські, Конєцпольські, Любомирські, Потоцькі, Собеські, Фірлеї) з плином часу розбудували тут величезні латифундії. За підрахунками Наталі Яковенко, впродовж півстоліття після Люблінської унії немісцева дрібна та середня шляхта придбала в Україні лише 6 % земель, тоді як згаданим магнатським родинам належало до 22 % тутешнього поземельного фонду. Поступово прибульці з Польщі стали займати й адміністративні уряди воєвод, каштелянів і старост. Утім, тоді ж українські аристократи отримали доступ до урядів у коронних воєводствах, зокрема найвищих — наприклад, пост краківського каштеляна, першого світського сенатора Речі Посполитої, понад три десятиліття належав князям Я нушу Острозькому (1593-1620) та Єжи Збаразькому (1620—1631). Територія України давала сприятливий старт метким, освіченим і підприємливим мігрантам. Господарський розвиток середньої і великої власності потребував фахівців з досвідом організації фільварків, торгівлі та
фінансів. Прикордоння, що перебувало під постійною загрозою татарських нападів, вимагало військової сили, інженерів та будівничих-фортифікаторів. Невелика регулярна прикордонна армія, що налічувала близько двох-трьох тисяч осіб, традиційно оберігала Подністров’я, натомість для оборони Наддніпрянщини та просторів на лівому березі Дніпра збройних сил не вистачало. Це завдання зазвичай покладали на прикордонних старост, здебільшого українських князів, у чиєму розпорядженні були чималі приватні війська, розміри яких залежали виключно від статків пана.
Коли князі Збаразькі та Острозькі отримували найвищі коронні уряди і набували землю у Краківському та Сандомирському воєводствах, польські магнати здобували від короля уряди й староства на українських теренах. Такого роду переміщення аристократії по території країни можна до певної міри розцінити як тенденцію, притаманну добі: королі намагалися пруссаків садити сенаторами і старостами у Малопольщі, а поляків — у Королівській Пруссії й Україні (цій практиці чинила опір лише Литва, тому литовці частіше опинялися на високих посадах у Короні, ніж коронярі — у Великому Князівстві). Звісно, це стосувалося лише невеликої групи достойників-аристократів, тоді як непорівнянно більша кількість поляків — і шляхти, і простолюду — переміщалася на схід у пошуках кращого життя.
Входження українських воєводств до Корони поставило проблему мови урядування. Люблінський унійний привілей 1569 р. гарантував збереження руської мови в адміністрації та судочинстві, проте мовою сейму була польська, і нею ж, ясно, говорили на великих шляхетських з’їздах під час безкоролів’я. Це означало, що знання польської ставало необхідним для кожного, хто брав участь у суспільному житті. Люди нижчих станів (селяни, ремісники, дрібні купці) не потребували виходу за межі своїх етнічних груп, натомість шляхта, особливо наділена амбіціями та стремлінням до ширшої сфери діяльності, мусила знати, окрім рідної, польську та латину. Сильвестр Косов, ректор Києво-Могилянської колегії, у 1635 р., опонуючи прибічникам винятково «грецької» освіти, описував мовну ситуацію прагматично: «Як приїде бідаха-русин на трибунал, на сейм, на сеймик, до гроду — без латини платитиме вину50». Про
50 Тобто програє судову справу.
те саме у 1644 р. писав і київський митрополит Петро Могила, підкреслюючи, що русинам належить учити греку та старослов’янську для богослів’я, натомість «для політики» цього не досить — тут треба знати ще й польську та латину. Тож не дивно, що ці мови вивчали і в православних школах, і в уніатських, заснованих василіянами. Побутова багатомовність, зазвичай тяжка для дослідницької фіксації, була в ті часи повсякденним явищем, але не меншого розповсюдження набула й культурна багатомовність, яка прокладала шлях до розуміння інших культур. Три світи — стародавніх Греції та Риму, русько-візантійської культури й культури Заходу, трансльованої через Польщу, — складали те культурне коло, в якому оберталися руські інтелектуали. Видається, вони в цьому на голову перевершували своїх польських колег — протестантів і католиків, яким часто бракувало знання грецької, релігійних текстів православної традиції та етосу східної духовності.
Врешті, знання мов, поза сумнівом, сприяло не лише взаємопроникненню та взаємозбагаченню сусідніх культур, а й розповсюдженню по цілій Речі Посполитій спільних політичних уявлень та стереотипів політичної культури. Окрім пошанування прав, вольностей і громадянських чеснот, в її рамках зауважуємо спробу впровадити ідею єдності, за посередництвом якої долалися б етнічні різниці. Найтривалішою серед таких спроб став сарматський міф51, що набув сили у середині — другій половині XVI ст., а втратив свою привабливість аж у середині XVIII ст., оскільки був придатнішим для багатоетнічної Речі Посполитої, ніж заклик до слов’янського єднання.
51 В основу т. зв. сарматського міфу лягла етногенетична легенда, за якою польська та руська шляхта нібито походила віл «войовничих сарматів» — іранських племен, що контролювали степи Причорномор’я упродовж НІ ст. до н. е. — IVст. н. е. Сама легенда набула розповсюдження у першій половині — середині XVI ст., а наприкінці XVI — на початку XVII ст. наповнилася політичним та ідеологічним змістом. Зокрема, устрій шляхетської демократії сарматська ідеологія тлумачила як спадщину «вільних сарматів»; ідеалом «справжнього сармата» служив воїн-захисник батьківщини й «золотих вольностей»; «країна сарматів», себто Річ Посполита, уявлялася як передній край європейського християнського світу — «передмур’я християнства». 3 плином часу розповсюдження набув т. зв. «побутовий сарматизм», що знаходив вираз у стилі вбрання, патріархальній простоті житла, екзальтованій гостинності, поховальних обрядах, портретному малярстві тощо.
Берестейська унія (1596)
«В Україні за православ'я виступили козаки, і хоча про них твердили, що вони геїі^іопіз пиііі-и$, саме вони стали збройною рукою Православної церкви у боротьбі з Річчю Посполитою»
Збігнев Вуйцик
Берестейська унія досі породжує суперечки, і то не лише серед істориків. Створена у 1596 р. Греко-католицька церква розвивалася поволі, проте вже в середині XVIII ст. до неї належало близько 80 % мешканців Білорусі й України. Прибічники цієї церкви були не надто сильні й доволі байдужі, а вороги — могутні й непоступливі. Найревніше проти неї виступали Росія Алєксєя Михайловича, Катерини II, Миколи І і Сталіна. За часів Богдана Хмельницького проти неї виступили й козаки. Московське православ’я досі є її супротивником. Натомість підтримував греко-католиків Рим, котрий вбачав у них перший успішний крок до поновлення єдності з Константинополем. Трохи допомагали йому й польські єпископи. Найбільшу ж поміч, особливо у XVII ст., надали єзуїти, котрі відкрили перед уніатською молоддю двері своїх шкіл і виховали багатьох майбутніх ієрархів.
Аналізуючи поступове посилення цієї церкви та її вплив на формування української національної свідомості, не слід забувати, що уніати від початку різнилися від католиків літургією та мовою, а від православних — зв’язками з Римом. Отже, Унійна церква разом з Православною, від котрої вона відділилася, захищала Русь (білорусів і українців) від полонізації, проте, на відміну від православ’я, боронила їх і від московської русифікації.
Ідею унії православ’я з католицизмом, що почала поширюватися на руських землях після Флорентійської унії, прийнятої київським митро-политом-кардиналом Ісидором, було виразно підсилено небезпечним для ортодоксальних церков поступом Реформації в Речі Посполитій та московськими претензіями на першість у цілому православному світі. Гасло «Москва — третій Рим», проголошене після падіння Константинополя, перетворювало столицю московської держави на світовий центр правовірного християнства, а після політичного зміцнення царі не лише
проголосили Московський патріархат, а й намагалися утвердити його вищість над рештою православних патріархатів — у Константинополі, Єрусалимі, Александрії й Дамаску Зубожілі східні патріархи, залежні від царської політичної та фінансової підтримки, мусили поступитися, хоча й поставили створений 1589 р. Московський патріархат на п’яте, а не на перше місце.
Київська митрополія, підпорядкована константинопольському патріархові, якого затверджував турецький султан, отримала в сусіди патріарха, що служив православному цареві. Москва позиціонувала себе як єдиного справжнього охоронця віри православних українців і білорусів та єдину політичну й релігійну столицю їхньої церкви, незалежну від мусульман і «єретиків». Православні ієрархи Речі Посполитої вирішили відгородитися від московських впливів унією з Римом, проте за умови збереження особливостей, які б гарантували Київській митрополії церковну автономію. На таких засадах у 1590 р. митрополит Михайло Рагоза та кілька владик розпочали переговори щодо можливої унії. Більшість латинських єпископів у Польщі поставилися до цієї ініціативи байдуже. Православ’я співіснувало з католицизмом на руських землях з другої половини XIV ст., тобто від часу їх входження до Корони та Великого князівства Литовського, причому за кількістю вірних завжди займало домінуючу позицію. Хоча король Казимир Великий 1367 р. підтримав створення другої у Короні Польській латинської митрополії (1412 р. її перенесено з Галича до Львова), проте архиєпископ львівський отримував лише мізерні пожертви від своїх нечисленних парафіян. Здобутки католицизму лишалися й пізніше невеликими, проте болісними для православних, оскільки до Римо-католицької церкви переходили представники вищої еліти. Ще дужче це увиразнилося впродовж XVI ст., коли успішна кар’єра вже вимагала освіти та обізнаності з європейським світом, а освітня мандрівка до закордонних (католицьких і протестантських) університетів ставала для панських синів замалим не обов’язковою. Врешті, неабиякою мірою на відтік еліти від православ’я вплинула Реформація: скуштувавши протестантських «новинок» (як їх тоді називали), частина русинів поверталася до ортодоксальної конфесії — але вже не до занедбаного в освітньому й богословському сенсах православ’я, а до католицтва.
Унію Київської митрополії з Папським престолом було продумано й підготовлено старанно, проте вона не справдила надій своїх ініціаторів. Зокрема, невдачу її перших кроків зумовила протидія наймогутнішого українського князя, тогочасного київського воєводи й одного з найбільших землевласників Речі Посполитої Василя (Костянтина) Острозького, якому належало на Волині, Київщині й Галичині понад сто міст і кілька тисяч сіл, що давало змогу утримувати кількатисячне приватне військо. Як і його предки, князь опікувався православними церковними інституціями, фундував монастирі, а також заснував першу в православному світі «слов’яно-греко-латинську» школу, що її сучасники називали Острозькою академією. У релігійній сфері князь був прибічником міжконфесійної терпимості та зрівняння у правах католицьких і православних ієрархів, розумів потребу підвищення освіти православного кліру, але не вважав за доцільне впроваджувати незалежність духовенства від мирян, як наполягали ініціатори унії, орієнтуючись на практики Католицької церкви. У розмовах з папським нунцієм Альберто Болоньєті, а також єзуїтами Антоніо Посевіно і Петром Скаргою князь обговорював можливість з’єднання церков, проте коли православні єпископи, вийшовши ьпід його нагляду, самі розпочали перемовини з Римською Курією, більш того, не взяли до уваги пропозицій гордого можновладця, який підписувався Оеі &гаіїа іп Уоііпіа с/их Озіїо&епзіз51, він перетворився на непримиренного супротивника унії. Утім, всупереч спротиву Острозького і частини духівництва, унію все-таки проголосили на соборі в Бересті 16 жовтня 1596 р. Ієрархів новоствореної унійної Київської митрополії не визнала ні православна шляхта, ні більшість городян; не могла нова церква боротися й за душі вірних по монастирях і парафіях, бо ті залежали від приватних власників. Опір польської католицької верхівки не дозволив також піднести уніатських єпископів до рангу сенаторів, як було передбачено умовами з’єднання, і це неабияк зменшувало їхній престиж та штовхало руські соціальні еліти вибирати Римо-католицьку, а не ближчу за обрядом і мовою Греко-католицьку церкву. Врешті, запровадження унії надовго розсварило «Русь із Руссю», себто православних та уніатів, а скасування унії стало одним з ключових напрямів діяльності активних політичних сил.
52 3 Божої ласки князь Острозький на Волині (лат.).
Козацтво
«[Козаки] дотепні, кмітливі, винахідливі і щедрі, не прагнуть до великого багатства, але надзвичайно кохаються у своїй свободі, без якої не уявляють життя: саме через це вони такі схильні до бунтів та повстань проти місцевих вельмож, як тільки відчують утиски»53
Гійом де Боплан
Існування козацьких ватаг фіксується джерелами вже з XV ст. Саме козаки були вояками Великого Кордону, де землероби стикалися зі степовими кочовиками. Козаки були людьми меча й охоче йшли на службу до локальних та центральних державних влад і приватних осіб, збройно охороняючи кордони і княжі маєтки. Водночас вони високо цінували особисту свободу, захищену солідарністю козацьких спільнот. Попри службу у князів і прикордонних старост, вони вислизали з-під будь-якої місцевої юрисдикції, оскільки вважали себе вільними людьми, підлеглими (за їхнім власним переконанням) лише владі короля. Ті з-поміж них, хто прагнув найбільшої свободи, оселялися на важкодоступних і добре укріплених місцинах нижче дніпровських порогів: перші фортифікації, звані січами чи кошами, постали на острові Хортиця, а згодом у гирлі Чортомлика. Козаки, які там мешкали, звалися запорожцями, або низовиками. Серед них переважало місцеве населення, оскільки для українського простолюду втеча до Запорозької Січі являла собою радикальний спосіб вирватися з підданської залежності. Цитований вище французький інженер і картограф Боплан, який зводив українські замки у 1630-х рр., писав:
...шляхта... живе неначе в раю, а селяни — ніби перебувають у чистилищі. Тому як трапляється, що ці бідні селяни потрапляють у повну залежність до злих панів, то опиняються у ще жалюгіднішому стані, ніж каторжани на галерах. Таке рабство і призводить до того, що багато хто тікає, а найвідважніші з них подаються на Запорожжя, яке є місцем притулку козаків на Борисфені. Прожив
Тут і далі цит. за перекладом: Боплан Гійом Левассер де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн / Пер. зфранц. Я. І. Кравця, 3. П. Борисюк. — К.: Наук, думка, 1990. — С. 31.
ши там певний час і взявши участь у морському поході, вони вважаються запорозькими козаками5*.
Так упродовж XVI ст. в Україні сформувалася дедалі численніша соціальна група, котра, з одного боку, від покоління до покоління передавала власний етос, а з другого — була відкрита для усіх неспокійних душ, готових прилучитися до небезпечного козацького життя. На Запорозькій Січі панувала військова демократія. Протягом своєї кількавіко-вої історії Запорожжя ревно обороняло свою незалежність, опираючись будь-яким зовнішнім впливам. Січовики послідовно порушували накази польського короля, козацьких гетьманів і російських царів. Знищити ж їх удалося лише Катерині II, яка 1775 р. не лише зруйнувала Січ, а й спробувала стерти пам’ять про неї як образливу для самодержавства.
Козацтво охоче приймало бунтівників-чужинців, надаючи прихисток білоруським, польським і литовським вигнанцям, а також вихідцям і Криму, Молдови і Московії. Були серед них і євреї — скажімо, Мойсей, який разом зі Станіславом Хлопицьким у 1594 р. привіз козакам корогву імператора Рудольфа II, котрий намагався залучити їх на свою службу у війні з Османською імперією.
Починаючи з 1572 р. польські королі теж почали брати певну кількість досвідчених козаків на військову службу, записуючи їх у т. зв. реєстри. Стефан Баторій, особливо зацікавлений у використанні цієї військової потуги під час Ливонської війни, передав реєстровому козацтву містечко Трахтемирів на Дніпрі з дозволом заснувати там шпиталь для літніх і покалічених вояків. Щодо чисельності реєстру, то оптимальним для Речі Посполитої, схоже, був би реєстр від тисячі до трьох тисяч козаків, тим часом як подеколи (наприклад, у т. зв. Смоленській війні з Московією 1633-1634 рр.) він неформально сягав 20 тис. До стрімкого зрос-іання реєстру підштовхували війни, тож уже від початку XVII ст. він коливався між 3, 6 чи навіть 8 тисячами осіб, хоча насправді козаків в Україні було значно більше — за потреби вони збирали навіть 40-ти-сячне військо. Втім, платню реєстровикам часто затримували, а козацьку армію зменшували, щойно війна завершувалася. Це викликало ве-іике незадоволення і навіть бунти серед тих, кому не заплатили чи кого викреслили з реєстру. Такі особи (їх називали випищиками) разом з
54 Там само. — С. 32-33.
невнесеними до реєстру провадили далі козацький спосіб життя, незважаючи на розпорядження влади. Відкинуті Річчю Посполитою, вони шукали вояцького хліба в Московії, брали участь у внутрішніх війнах у Криму чи Молдові, а також влаштовували грабіжницькі морські походи на турецькі узбережжя Чорного моря.
Флотилії козацьких човнів-чайок, що могли вміщати від кількасот до кількох тисяч осіб, були загрозою не лише для турецького флоту, а й для усіх прибережних міст, зі Стамбулом включно. Так, 1606 р. козаки пограбували й спалили Варну, двома роками пізніше — Перекоп, 1614 р. — Трапезунд і Синоп, через рік напали на Стамбул, захопивши під гарматним обстрілом турецькі галери. У 1616 р. було здійснено вилазку на Крим та сплюндровано багату Кафу, а за три роки знову запалала Варна. Загалом же у ті часи козацькі напади являли собою для Османської імперії таку саму постійну загрозу, як татарські набіги для Речі Посполитої. Отже, турецький уряд погрожував війною, вимагаючи знищити козаків, а уряд Речі Посполитої охоче пристав би на ці умови, коли б не військові потреби — адже кожна війна діаметрально міняла статус козацтва, яке з неконтрольованих розбійників перетворювалося на цінних, потрібних і уславлюваних рицарів. Саме так, зокрема, сталося після серії щойно згаданих морських походів, коли козаків не лише не було покарано, а й запрошено в похід на Москву, щоб здобути королевичу Владиславу царську корону55. На чолі з Петром Конашевичем Сагайдачним до армії королевича долучилося близько 20 тис. козаків, які стали зайвими після завершення війни. Тоді, як і в багатьох аналогічних випадках, виписання з реєстру та відмова оплатити збройні послуги призвели до заколоту. Козацькі виступи, регулярно повторюючись, переростали у повстання, до яких приєднувалися селяни та міський простолюд, причому сягало це далеко поза традиційні осередки козацтва — аж до Могильова в Білорусі,
55 Ідеться про другу фазу польсько-російських воєн першої чверті XVII ст. Унаслідок поразки у воєнних діях 1608-1611 рр. Боярська дума детронізувала царя Василя Шуйського й оголосила правителем Московії королевича Владислава, сина Зигмунта III Вази. Це, однак, не було втілено в життя, а 1613 р. Земський собор обрав на царство Михаїла Федоровича Ррманова, що розцінили в Речі Посполитій як «зраду». Тож у 1617-1618 рр. військо під проводом королевича, потужно зміцнене козацькими полками Петра Сагайдачного, провадило черговий раунд війни, завершеної Деулінським перемир’ям 1619 р. За його умовами, Московія відступала Речі Посполитій Смоленщину й Чернігово-Сівсрщину, а Вла-дислав зрікався претензій на московський престол.
Поділля та Волині. Зокрема, для придушення виступів Северина Наливайка (1595-1596), Марка Жмайла (1625), Тараса Федоровича (1630) чи Павлюка (1637-1638) Речі Посполитій доводилося збирати армію, немов на серйозну зовнішню війну.
На перший погляд може видатися, що політики Речі Посполитої у ставленні до козацтва керувалися короткозорою прагматикою. Поза сумнівом, розширення реєстру на період воєн і подальші намагання обернути тисячі козаків на сільський чи міський простолюд пояснюються фінансовими резонами, адже так само різко скорочували й польську та литовську армії. Аналогічно діяли уряди Франції та німецьких князівств, а шкоди, що їх заподіювали, збиваючись у банди, неоплачувані й звільнені з війська жовніри, були однаковою проблемою не лише над Дніпром, а й над Віслою, Німаном, Рейном, Дунаєм і Роною. Проте фіскальні міркування пояснюють не все, оскільки козацькі бунти, на відміну від солдатських конфедерацій Речі Посполитої, серед своїх вимог на перше місце висували не платню. Для них найважливішим питанням було місце козацтва у соціальній структурі Речі Посполитої. Перш ніж визнати югочасну політику уряду й сейму в ставленні до козацтва непослідовною, хибною чи навіть небезпечною, варто придивитися до українського суспільства і передовсім нагадати, що після Люблінської унії тут стрімко фосла вага потужних князівських родів та кількох магнатів-прибуль-пів — Замойських, Конєцпольських, Любомирських і Потоцьких. Паралельно зростало й міцніло як спадковий соціальний стан козацтво, яке вже у першій третині XVII ст. перестало бути знаряддям магнатських порахунків, навпаки — воно перетворилося на конкурента можновладців на території України. На це вказують, зокрема, датовані ще початком XVII ст. спроби підпорядкувати міста й села козацькій юрисдикції.
За рівнем життя, освітою й амбіціями козацька старшина в основній своїй масі нагадувала шляхту середнього достатку, а честі їй додавали військові («рицарські») заняття. Покликаючись на своє гадане походження від дружинників києво-руських князів, «старинні» козаки вимагали, аби їх було визнано «рицарськими людьми» нарівні зі шляхтою. Такі вимоги не раз лунали від імені Війська Запорозького, причому не було проблемою відділити «старинних», тобто спадкових козаків, що володіли землею, від напливу селян-утікачів та міської голоти. Проте сейм відкидав ці вимоги, хоча час від часу й давав згоду на нобілітацію окре
мих осіб. З одного боку, шляхта не хотіла втручатися до внутрішніх справ Волині, Брацлавщини й Київщини, а з другого — військова організація впроваджувала інші лояльності, не пов’язані зі шляхетським сусідством чи самоврядною спільнотою повітів. Козаки-шляхта поставили б під загрозу владу кількох українських олігархів не тільки де/асіо, а й (1е)иге. Лише вони змогли б привести шляхетську масу до реальної участі у владі та здолати домінацію аристократів. Як би парадоксально це не звучало, шляхетську рівність в Україні могло забезпечити лише козацтво. Доки воно лишалося поза шляхетським станом, усі козацькі вимоги і збройні виступи набували характеру соціального бунту, адже селяни-піддані використовували їх для нападів на маєтки.
Не маючи громадянських прав, козаки, на відміну від шляхти, не могли вести з владою переговори на рівних, тому козацька старшина легалізувала свої вимоги палкими деклараціями про підтримку православ’я. У такий спосіб боротьбу за професійно-групові права було перетворено на широку національну боротьбу. Для мешканців Речі Посполитої, котрі пишалися релігійним спокоєм у країні, козацька готовність зі зброєю в руках боронити власну віру мусила би стати грізною пересторогою. Адже роль захисників «руської релігії» виправдовувала козацькі повстання в очах не лише селян, а й чималої частини українських городян і шляхти. Наростала загроза страхітливої внутрішньої війни, для уникнення якої вже було не досить поступок православним (зокрема, поновлення легального статусу православної ієрархії 1633 р.), належало внести серйозні зміни у ставлення до козацької еліти та Війська Запорозького. Це, однак, призвело б до модифікації владних структур на теренах, що перебували під олігархічним контролем кількох княжих родів, які контролювали життя українських воєводств. Тож нічого дивного, що легшим видавалося тримати козаків у покорі за допомогою сили. Особливо брутально було придушене повстання 1638 р., коли в кривавих боях загинуло кілька тисяч козаків, самоврядність Війська Запорозького ліквідували, а реєстр обмежили до 6 тис., декларуючи пониження решти козацтва до становища підданих. На десять років Україна завмерла у накинутому збройною рукою «золотому спокої». Протривав він недовго, бо 1648 р. козацтво, свідоме своїх кривд і цілей, знову стало до бою не на життя, а на смерть — цього разу вже не тільки за козацькі привілеї та на
захист православ’я, а й за здобуття влади та за вигнання з України «ляхів», «королев’ят»-олігархів, євреїв, уніатів і католицьких ксьондзів.
Розширення козацьких вимог нагадує формування ідеології учасників екзекуційного руху, які теж починали зі станових питань, а перейшли до державних справ. Шляхетському егалітаризмові завдали непоправного удару магнати під час рокошу Зебжидовського56, а козацька старшина, що виступала від імені Війська Запорозького в ролі господаря України, програла півстоліттям пізніше власному плебсові, який знищив справу Гадяча57 й остаточно передав Україну під владу російської автократії. Оскільки козацькі виступи підтримувало селянство, це, звісно, не могло не відштовхувати місцеву шляхту, проте не забуваймо, що в повстанні Богдана Хмельницького чимало шляхтичів стали на бік козаків, а не на підтримку українських олігархів. Отже, можна припускати, що відмова козацькій старшині, яка претендувала (на думку багатьох, заслужено) на шляхетський статус, ішла не від поляків, а від українських магнатів — конкурентів за владу, маєтки і вагу в суспільстві. Певну роль у позиціях сейму відігравав також острах перед можливою спілкою короля з Військом Запорозьким, адже козаки завжди підкреслювали, що завдячують своїми правами королівській підтримці. Далекоглядніші з-поміж сеймових послів розуміли, що козацьку проблему треба вирішити, бо козаків належить або знищити силою, або інтегрувати в структури Речі Посполитої. Проте для першого не вистачало військових потужностей, а на перешкоді другому стояв розвиток шляхетського самоврядування. Коли екзекуціоністи, ідучи на компроміс, перестали вимагати повернення до державної скарбниці коронних маєтностей, розданих у приватне володіння магнатам, то по цілій Речі Посполитій було закріплено небезпечні засади нерівності. Козацька старшина ліквідувала цю небезпеку,
56 Див. прим. № 35.
57 Ідеться про Галицьку угоду, схвалену козацькою радою 16 вересня 1658 р. за гетьманенка Івана Виговського. Згідно з нею, контрольована Військом Запорозьким територія Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств під назвою Князівства Руського проголошувалася — поряд із Короною Польською та Великим князівством Литовським — іретьою складовою частиною Речі Посполитої з широкими правами адміністративної та культурної автономії. Серед іншого, було передбачено й нобілітацію козацької старшини ча поданням гетьманів. Угода не набула чинності у зв’язку з антигетьманським повстанням частини козацьких низів і фактично стала одним зі вступних акордів до тривалої грома-іянської війни в Україні — т. зв. Руїни.
вигнавши з української території олігархів, та спробувала інтегруватися до Речі Посполитої, однак сталося це після десятиліття кривавої війни, а до того ж в умовах, коли впливовим гравцем на арені протистояння вже стала Московія, яка докладала всіх зусиль, аби перешкодити порозумінню Речі Посполитої з козацькою Україною.
Монархія чи демократія?
Початок рокошу Зебжидовського
Король Зигмунт III Ваза, котрого Ян Замойський називав «німим чортеням, імпортованим зі Швеції», швидко втратив симпатії своїх виборців, оскільки хотів правити самовладно, зблизився із Габсбургами та навіть пообіцяв віддати їм польську корону в обмін за допомогу в поверненні свого шведського спадкового престолу58. За майже півстоліття (1587—1632) правління він, намагаючись повернути втрачений шведський трон, втягнув країну в кілька непопулярних воєн зі Швецією; вплутав Річ Посполиту до авантюри російсько-польського протистояння 1604-1613 рр.; допустив, аби влада у Княжій Пруссії перейшла до бран-денбурзької гілки Гогенцолернів59, а отже, гирло Вісли фактично опинилося у ворожих бранденбурзько-прусських лещатах; врешті, його спроби
58 Обрання на польський престол Зигмунта ПІ Вази, сина шведського короля Юхана III Вази, супроводжувалося підписанням у 1587 р. Кал ьмарської унії, за якою обидві країни мала поєднувати влада однієї династії. Остерігаючись втратити шведську корону, Зигмунт III наприкінці 1580-х — на початку 1590-х провадив секретні переговори зархикня-зями-Габсбургами для запевнення фінансової та воєнної підтримки в обмін на передання їм польської корони після утвердження на шведському троні. По смерті батька Зигмунт був на початку 1594 р. коронований у Швеції, але втримати влади не зумів: уже 1599 р. ріксдаг офіційно його детронізував, передавши престол братові покійного короля, Зигмунтовому дядькові Карлу ЇХ Вазі. Це потягнуло за собою тривалі війни за корону та контроль над Ливонією — сферою інтересів як Речі Посполитої, так і Швеції, що точилися з перервами між 1601-1629 рр., а остаточно претензій на шведську корону зрікся аж Ян Казимир Ваза у 1660 р.
59 Зигмунт 111 у 1605 р. доручив опіку над розумово неповносправним герцогом Альб-рехтом Гогенцолерном, ленником польських королів (див. прим. № 31), бранденбурзькому герцогові Йоахиму Фридриху з династії Гогенцолернів, а в 1611 та 1618 р. підтвердив це синові Йоахима Йогану Сигізмунду, що в підсумку сприяло появі бранденбурзько-пруссь-кої держави — майбутнього королівства Пруссія.
посилити королівську владу потягли за собою кривавий внутрішній конфлікт. Як слушно писав Януш Тазбір, король взагалі довго «не розумів ні Польщі... ні менталітету її мешканців». На відміну від Зигмунта Августа, Стефана Баторія чи пізніших королів Владислава IV та Я на 111 Собеського, він нехтував конфесійною віротерпимістю, а в політиці надання урядів підкреслено протегував католикам. Син і наступник Зиґ-мунта 111 на троні, Владислав IV, поставив йому високий пам’ятник у серці Варшави, проте навіть серед тогочасних католиків-поляків він залишив погані спогади. В історичній же пам’яті білорусів, литовців і українців цей король став символом польської зажерливості та провісником польської етнічної політики XX ст. Ба навіть уніати не відчувають до нього великої вдячності попри те, що саме за його сприяння було укладено в 1596 р. Берестейську церковну унію.
У часи Зигмунта 111 набула поширення аристократична ідеологія вдосконалення устрою Речі Посполитої. Її прибічники не надто схвально оцінювали необмежений абсолютизм іспанського чи французького зразка, проте не захоплювалися й гаслами локального шляхетського самоврядування на засадах демократії. Ця група, котру я умовно називатиму конституціоналістами, виступала за зміцнення авторитету короля, тверду позицію центрального уряду, внормування роботи сейму і посилення держави шляхом економічних та військових реформ. Конституціоналісти однаково палко відкидали як абсолютизм, так і владу натовпу, ототожнювану ними із всевладдям територіального самоврядування та прямою участю шляхти в управлінні державою, — утім, вони не заперечували громадянських прав шляхти та парламентських і судових інститутів. Ішлося, отже, про змішану форму державного устрою, де посередництво сенаторів (аристократія) мало сприяти рівновазі між повітовими спілками шляхти (демократією) і королем (монархією). У ключових для історії Речі Посполитої зіткненнях між «золотими вольностями» (демократією) та абсолютизмом (монархією) аристократи часто виступали по обидва боки барикад, підтримуючи то одну, то другу зі сторін — не так через опортунізм, як через намагання втримати владну рівновагу. Теоретичні підстави для віри в досконалість «мішаної» політичної системи шукали в авторитеті Аристотеля, Полібія і римських стоїків, а в умовах Речі Посполитої аристократичним чинником логічно поставав сенат. Переконання в чесності, мудрості та відповідальності сенату можна
зауважити, зокрема, у творах Вавжиння Ґосліцького («Про досконалого сенатора», 1568 р.) і Лукаша Опалінського («Розмова плебана з дідичем», 1641 р.). Найвиразніший же приклад того, як сенатори на практиці пробували залагодити протистояння між шляхетською демократією і королівським єдиновладдям, бачимо в подіях громадянської війни, відомої під назвою рокошу Зебжидовського.
Екзекуційно налаштована шляхта з підозрою ставилася до політики Зигмунта III, бо той схилявся до уступки польської корони Габсбургам, а його династичні плани спровокували конфлікт зі Швецією й загрожували війною у Московії. Те й друге призвело до звинувачення короля у діях, які, на думку шляхти, суперечили державному інтересові60. Ініціатором публічного протесту став «політичний учень» покійного Яна За-мойського — краківський воєвода Миколай Зебжидовський. У своїй промові на сеймику краківської шляхти в Прошовицях (лютий 1606 р.) він сформулював низку застережень щодо політики короля, звинуватив його поганих радників (себто частину сенату), висловив сумнів щодо ефективності роботи майбутнього сейму, скликаного на березень цього ж року, а відтак запропонував провести паралельний сеймові з’їзд шляхти під Стенжицею, аби проконтролювати діяльність сейму За пропозицією Зебжидовського, опрацьовані Посольською ізбою, сенатом і монархом постанови сейму мали бути надіслані на обговорення учасників з’їзду. Сеймик прийняв відповідну ухвалу, скликаючи шляхту під Стен-жицю на 9 квітня 1606 р., себто за десять днів до планованого завершення сейму, а генеральний сеймик малопольських воєводств повторив цю ухвалу. Це був серйозний крок, адже один з найвищих коронних достойників, по суті, підбурював шляхетський загал до захоплення державної влади у момент політичної кризи. Хоча на цій ідеї ґрунтувалася уся демократія локального рівня, проте для величезної території Корони і Великого князівства Литовського вона була нездійсненною. Втім, система виборів уігіііт і практика воєводських конфедерацій, схоже, наближала
60 Це відбулося на весняному сеймі 1605 р., який розійшовся, не ухваливши конституції і відкинувши запропоновані королем та його прибічниками реформи, шо передбачали створення постійного війська і сталої, незалежної від ухвал сейму, скарбниці. Лідером шляхетської опозиції на цьому сеймі був Ян Замойський, який кількома місяцями пізніше помер.
шляхту Речі Посполитої до здійснення мрії про безпосередню участь в управлінні державою.
На сеймі, що проходив 7 березня — 18 квітня 1606 р. у Варшаві, король пропонував поміркувати над створенням регулярної армії, а отже, і запровадженням призначеного на неї податку; він також хотів отримати згоду на продовження війни у Швеції і обговорити стосунки з Московією. Посли, натомість, наполягали на тому, аби ухвалою сейму юридично підтвердити задекларований Генриковими артикулами релігійний мир і встановити смертну кару для тих, хто чинив би насильницькі дії на шкоду представникам не своєї конфесії. Оскільки сенато-ри-єпископи рішуче виступили проти цього, ухвалити відповідної конституції не вдалося, і сейм розійшовся ні з чим. Слідом за цим опозиційна шляхта, що зібралася під Стенжицею, оголосила 22 квітня 1606 р. власний маніфест на підтримку «наших свобод, прав і вольностей» та на скликання чергового з’їзду в Любліні для обговорення ситуації. Королівський універсал, своєю чергою, проголосив запланований з’їзд поза законом.
На Люблінському з’їзді більшість складала шляхта з Малої Польщі, проте були представлені й інші воєводства Корони та Великого князівства Литовського. Спільна тривога за державу відсунула конфесійні суперечності на другий план: маршалком з’їзду було обрано кальвініста, литовського підчашого Януша Радзивила61 (ймовірно, щоб наголосити на життєздатності громадянської спільноти, на якій ґрунтувалася унія), а військовим очільником став головний обвинувач короля, ревний католик Миколай Зебжидовський, який перед шляхетським зібранням закидав Зиґмунтові III намір узурпувати абсолютну владу. У Любліні було ухвалено оголосити скликання 6 серпня 1606 р. усієї шляхти на надзвичайний з’їзд (рокош) під Сандомиром для розв’язання конфлікту, що склався, та усунення надуживань носіями влади. Сюди ж запросили короля й сенат, надіславши до Варшави пропозиції Люблінського з’їзду. У них ішлося про подальше звуження обсягу монарших і сенаторсь
61 27-літній князь Януш Радзивил (1579-1620), син великого литовського гетьмана Криштофа Радзивила «Перуна», був онуком князя Василя (Костянтина) Острозького по точці Катерині, дружині «Перуна». Навчався в університетах Страсбурга і Базеля, військовий досвід здобував у боях під Ам’єном в армії французького короля Генриха IV і в Угорщині при боці архикнязя Мацея Корвина.
ких прерогатив, а у випадку відмови звучала погроза детронізації — як способу замінити «поганого» володаря на «доброго». У величезному пласті тогочасної політичної публіцистики бачимо низку радикальних проектів такого змісту, які передбачали можливість реформування держави шляхом позбавлення короля «деморалізуючої» влади на розподіл маєтків та урядів, замість чого пропонувалося запровадити виборність достойників і сенаторів або й узагалі ліквідувати сенат.
Ані Зигмунт III, ані більшість сенаторів і вищих урядовців не погодилися визнати перевагу з’їздів над сеймом, сенатом і королем. Зиґ-мунтІІІ видав універсал, де оголошував, що його опоненти не навели жодних доказів гаданого надуживання владою, і закликав сенаторів та шляхетський загал громадитися довкола нього. Відтак в один і той самий час рокошани зібралися у Сандомирі, а їхні супротивники — у Віслиці, теж для обговорення можливих реформ, однак із запереченням принципу верховенства прямої демократії. Обмін листами, послами і проектами поміж обома з’їздами не призвів ні до компромісу, ні до зменшення напруги. Віслицький з’їзд прийняв частину сандомирських вимог, проте у т. зв. Віслицьких артикулах наполягав на збереженні чинної форми правління і повазі до монарха. Відчувши підтримку, король наказав «сандомирянам» роз’їхатися під загрозою суворих покарань, що означало намір розігнати супротивників силою, а ті відповіли закликом до посполитого рушення шляхти в ім’я захисту свободи. Сторони, отже, вирішили помірятися силою: під Сандомир з’їжджалися республіканці, при боці короля збиралися монархісти й конституціоналісти. Зокрема, з Литви прибув герой битви під Кірхгольмом62 гетьман Ян Кароль Ходкевич, готовий заради коханого володаря розгромити цілу Річ Посполиту, а вірне Зигмунтові ПІ коронне військо очолив переконаний адепт рівноваги влад, польний гетьман Станіслав Жулкевський. Чималі приватні війська надали до королівських послуг й українські князі (Острозькі та Збаразькі), які у своїх величезних латифундіях завжди практикували абсолютну владу. Король прагнув подолати республіканців збройно і вже готувався до вирішальної сутички, натомість конституціоналісти воліли дійти згоди шляхом компромісу. Після перемовин із сенаторами під містечком
62 Ідеться про битву 27 вересня 1605 р., в якій очолене Яном Каролем Ходкевичем військо здобуло рішучу перемогу над шведською армією; ця битва була одним з епізодів польсько-шведської війни заЛивонію, що точилася з 1601 по 1611 р.
Я мовець лідери рокошу, Януш Радзивил і Миколай Зебжидовський, остерігаючись братовбивчої війни, згодилися на те, аби розгляд вимог рокошан (т. зв. Сандомирських артикулів) було відкладено до майбутнього сейму.
Перемога короля й конституціоналістів та Яновецька угода занепокоїли шляхетський загал. Особливо гостро ця тривога прокотилася ноти спокійною Великою Польщею. Познанська й каліська шляхта іібралася під Колом і зажадала, аби король підписав Сандомирські ар-іикули, якщо їх прийме сейм, а також закликала сенаторів і достойників з’явитися на сейм без збройних почтів. Водночас, не довіряючи супротивникам, великополяни оголосили скликання шляхти на «го-ювний рокошовий з’їзд» під Єнджеюв на кінець березня 1607 р., однак і на цьому з’їзді перемогла думка про потребу чекати сейму й наглядати іа його перебігом. В обстановці загального напруження сейм розпочався у Варшаві 7 травня 1607 р., а рокошани підійшли під саме місто, надіславши сеймовим послам інструкцію із закликом приєднатися до них. ( ейм тим часом порівнював сандомирські й віслицькі ухвали та готував на їхній основі нові. Початок його виявився фатальним, адже підтиском єпископів було відкинуто пропозицію надати статус закону Варшавській конфедерації 1573 р., яка декларувала свободу віровизнання для представників усіх конфесій, — це стало ляпасом і для протестантів, і для православних. Лідерів рокошу скомпрометували вимогами надати прямі докази королівського надуживання владою і снування секретних планів. Було проігноровано вимоги рокошан про створення незалежної від короля скарбниці, про усунення Габсбургів від права претендувати па польську корону, про заборону вживати чужоземні титули й про оголошення амністії рокошанам. Сейм також відкинув пропозицію про вигнання з Речі Посполитої папського нунція, а єзуїтів — з королівсько-ю двору. Рокошани у відповідь поставили під сумнів законність сейму, не визнали ухвалених ним постанов і 24 червня 1607 р. проголосили відмову від послуху королю. Спроба компромісу закінчилася невдачею, а рокошани, побачивши, як зростають сили короля, почали відступ у напрямі Кракова.
Битва під Іузовом і перемога конституціоналістів
Вірні королю збройні сили рушили слідом за рокошанами, і після ще однієї спроби переговорів 5 липня 1607 р. під Гузовом відбулося братовбивче зіткнення. Спочатку доля була ласкавою до рокошан, і Януш Радзивил посіяв сум’яття у полках Ходкевича. Гірше повелося Зебжидовсь-кому та Я нові Щасному Гербуртові, яким довелося битися із загонами Станіслава Жулкевського і Якуба Потоцького. У підсумку перемогу здобув Зигмунт III, а рокошани змушені були рятуватись утечею.
Гузув для Речі Посполитої — як Арк для Франції63, тільки там Середньовіччя зіткнулося з Новим часом, а під Гузовом точилася битва за форму і барву сучасності. Республіканці, які прагнули поставити короля, уряд і сенат під контроль громадянського загалу, програли битву. Щоправда, після поразки шляхта ще раз з’їхалася під Варшаву на початку вересня 1607 р., проте запал рокошан уже згас разом з вірою у підтримку шляхетського загалу. Водночас ставало дедалі ясніше, що чимало з-поміж тих сенаторів, хто в рокоші займав сторону короля, насправді не прагнули зміцнення монаршої влади. Віслицькі артикули та відкинута рокошанами конституція сейму 1607 р. насправді засвідчили схильність прибічників рівноваги влади (конституціоналістів) до компромісу: вони відкидали ідею урядування «знизу», що її сповідували впливові серед повітової шляхти республіканці, однак ця-таки ідея видавалася їм украй корисною для врівноваження абсолютистських претензій королівського двору. Саме тому, для прикладу, Станіслав Жулкевський, очільник антирокошової збройної операції, був водночас і палким прихильником амністії та схвалення багатьох сандомирських вимог. Тож хоча амбіції шляхетського самоврядування було задушено, однак Зигмунт ПІ, попри перемогу, не зміг втілити своїх планів у життя. Його влада не зросла, за два роки він змушений був проголосити амністію рокошанам і гарантувати виконання більшості їхніх вимог, а сейм 1609 р. остаточно закрив шлях до абсолютизму, підтвердивши чинність засадничих законів, що були сформульовані в Генрикових артикулах. Отже, спроба змінити чин
63 Про битву під Арком див. прим. № 17.
ну форму влади і для республіканців, і для монарха завершилася поразкою, натомість набула сили врівноважена владна модель, котру після Тузова стали вихваляти обидві сторони конфлікту, сприймаючи пропозиції щодо інших форм управління як замах на підвалини політичного устрою й традиційні святині.
Офіційно рокош скінчився, коли Миколай Зебжидовський 16 травня 1608 р. на засіданні сенату публічно вибачився перед королем та, що важливіше, коли конституція сейму 1609 р. схвалила королівський універсал про амністію рокошанам: «...хоча нашу честь різними способами й уражено деким із мешканців нашої держави, ми даруємо це їм заради спільної батьківщини і їх іп регреіиитм пробачаємо». Рокош відіграв у історії Речі Посполитої дуже важливу роль, адже він схиляв до рефлексії, демонстрував силу свідомої своїх прав шляхти як загалу громадян, здатних на небезпечні для двору й сенату дії. Це сприяло зростанню поваги до сейму і передовсім до авторитету оборонців такого устрою, який би спирався на пошанування громадянських прав і свобод. Попри те, що лідерів рокошу компрометували підозрілі контакти з володарями сусідніх держав і чутки про переважання їхніх власних інтересів над загальним благом, ці люди, які, ризикуючи життям, присвятили захистові принципів рівності, толерантності й республіканізму власний час, сили й кошти, стали для шляхетського загалу певними символами. Озвучений у їхніх програмах республіканізм повторно продемонструє і свою жит-ієву силу, і теоретичну слабкість під час рокошу Любомирського і конфедерації під Ґолембом, до чого ми повернемося далі.
Показовою під кутом зору віддзеркалення настроїв шляхетського загалу є гнучка реакція на рокош єзуїтів. Найпалкіші прибічники зміцнення королівської влади за Стефана Баторія та в перший період правління Зигмунта III, єзуїти після рокошу почали дедалі частіше уславлювати «золоті вольності». Показово, зокрема, що за розпорядженням цензора Польської провінції Товариства єзуїтів у третьому виданні «Сеймових проповідей» Петра Скарги було вилучено шосту проповідь «Про монархію і королівство», де гостро карталися спроби сеймів обмежити волю короля64 65. Стрімко зменшувалася кількість явних монархістів, готових
64 Навічно (лат.).
65 «Ка^апіа зеітопе» Петра Скарги (1536-1612), єзуїта, видатного теолога й надвірного проповідника Зигмунта ПІ, охоплювали вісім проповідей, виголошених ним на сеймах
боронити цінності абсолютної влади, а високим ідеалом суспільного життя на теренах цілої Речі Посполитої ставали засади громадянської свободи. І хоча цей ідеал далеко не завжди витримував зіткнення з реальною силою магнатів, проте під сумнів його не ставили. Скажімо, навіть коли сенатори-єпископи порушували ухвалену більшістю засаду віротерпимості, то покликалися при цьому на своє право на свободу. Захист вольностей уважався за прямий обов’язок шляхти, і вона демонструвала апробацію цього поняття у практиках суспільного життя — на сеймиках та сеймах, у конфедераціях і військових союзах. Про свободу нагадували в проповідях і говорили на бенкетах. Про неї можна було почути на хрестинах, весіллях і похоронах. Її оспівували поети, а також славили сеймові оратори й політичні мислителі (приміром, Лукаш Опалінський та Анджей Максиміліян Фредро), переконані, що найкращим прихистком вольностей є врівноважена форма влади, зіперта на громадянську мораль.
Така владна система справді була доброю і теоретично, і на практиці, бо реалізувати її можна було тільки шляхом діалогу та компромісних розв’язань у ході постійних суперечок. Вона також змушувала дотримуватися у публічному житті громадянських чеснот, без яких на будь-яку державу чекає поразка. Вона щедро послуговувалася досвідом неостої-цизму, читаючи Цицерона і навчаючи молодь на Юсті Ліпсії. Вона картала егоїзм, проштовхування власних інтересів, самозакоханість, несправедливі дії та зловживання, у тому числі і в королівській політиці надання маєтностей та урядів. Взірці громадянських чеснот, запозичені з творів Сенеки, Цицерона, Тацита, Плутарха й Лівія, слугували аргументами для конституціоналістів штибу Станіслава Жулкевського, Яку-ба Собеського (батька майбутнього короля Яна III Собеського), Анджея Максиміліяна Фредра, Лукаша Опалінського чи песимістичнішого Станіслава Гераклія Любомирського.
Коли я багато років тому аналізував владні структури Речі Посполитої, я назвав цих людей конституціоналістами, аби протиставити їх придворним монархістам і повітовим республіканцям. Про дефініції можна сперечатися, оскільки вони не питомі, а надані, проте сам поділ, гадаю, набагато краще введе нас до лабіринтів політичного мислення
1588-1597 рр. Уперше їх було опубліковано 1597 р., вдруге без змін — у 1600 р., втретє з вилученням 6-ї проповіді — в 1610 р. (усі три видання -- у Кракові).
і практик, аніж пояснення перебігу історії крізь призму свавілля магнатів або під кутом зору егоїзму шляхетського загалу чи персональних вад того або того короля.
***
Читач уже ознайомився з концепцією мішаної форми політичного устрою та співвідношенням сил, які представляли в Речі Посполитій монархічний, аристократичний і демократичний напрями. Далі ми перейдемо до еволюції та класифікації кожної з цих груп. Дедалі сильніша недовіра до монарха, котрий за самою своєю природою є запереченням громадянських свобод, послабила налагоджену в XV ст. співпрацю шляхти з королем у протидії магнатам, що зосередили у своїх руках неабияку владу. Водночас дехто з лідерів середиьозаможної шляхти знайшов порозуміння з тими із сенаторів, які за підтримки сейму намагалися провадити корисну для інтересів Речі Посполитої політику, незалежну ні від ситуативних потреб короля, ні від затятої шляхетської опозиції. У такий спосіб ставало дедалі очевиднішим, що без згоди шляхти-виборців неможливо реалізувати жодного політичного задуму, а екзекуційний рух часів правління Зигмунта Августа показав, що й монарх не досягне бажаного без порозуміння зі шляхтою. Якщо наприкінці XV ст. потужні литовські олігархи ще могли змусити польську сторону під загрозою розриву унії прийняти свій вибір великого князя66, то в 1573 р. навіть найактивніші зусилля Радзивилів уже не привели Габсбургів на польський трон67. На повітову шляхту можна було вплинути, проте її не можна було ні до чого примусити. Тож підтримку повітової шляхти намагалися ідобути сенатори, що конкурували між собою, її схиляв на свій бік
66 Король польський і великий князь литовський Казимир IV підтиском т. зв. Ради панів Великого князівства Литовського у 1478 р. (за іншими даними — близько 1484 р.) дав йоду на те, шо по його смерті престол великого князя литовською обійме його наймолодший син Александр. 26 липня 1492 р. Александр був проголошений у Вільні великим князем без погодження з польською стороною, шо фактично розривало унію Корони з Ве-іиким Князівством, бо польський трон мав перейти до середнього Казимирового сина Яна Ольбрахта.
67 Ідеться про таємну угоду, яку Радзивили уклали під час безкоролів’я 1573 р. з одним < претендентів на престол, Ернестом Габсбургом, проте, що він після обрання на польський престол прибуде до Вільна, де його за окремою церемонією проголосять великим кня-ІСМ литовським.
король, до неї надсилав листи гетьман, до неї зверталися найвідоміші політичні лідери. Більше того, у кожній землі, повіті й воєводстві були власні досвідчені сеймові оратори, котрі захищали локальні, близькі виборцям інтереси. Часто послами на сейм обирали й аристократів, що публічно підтримували засади шляхетської рівності, шукаючи прихильності сусідів-шляхти. Ті ж з-поміж сенаторів і достойників, хто провадив наради з державних питань за зачиненими дверима та сторонився «братії-шляхти», викликали підозру і сильну антипатію, а фаворити короля чи втаємничені в його плани особи — навіть ненависть (для прикладу, вражають своєю категоричністю прокльони, що їх сипав ревний католик ЯнХризостом Пасек на адресу канцлера, майбутнього примаса Мико-лая Пражмовського68 69). Це означає, що поширену в історіографії тезу, ніби магнати тримали шляхту під цілковитим контролем, варто сприймати з обережністю. Клієнти магнатів зазвичай дійсно виконували накази «хазяїв», проте в моменти суспільного збудження поверталися до ідеалів егалітаризму доби екзекуційного руху чи рокошу Зебжидовського.
Багато аристократичних родин у кількох поколіннях засідали в сенаті, були споріднені між собою та володіли великими латифундіями. Водночас вони зазвичай мали добру освіту, подорожували Європою і з молодих років виконували державні обов’язки. їм допомагали в цьому досвідчені фахівці, вони підтримували контакти з найпомітнішими політиками усіх провінцій та воєводств. Досвід роботи у Посольській ізбі, а згодом у сенаті, широта зв’язків і розкиданість власних маєтків по цілій Речі Посполитій спонукали магнатів провадити нейтралістську політику, скеровану на зміцнення позицій уряду. Разом з тим вони не були зацікавлені у підтримці абсолютистських прагнень монарха: його відданою опорою були тільки люди «на службі» — здібні й безпринципні Иотіпез поуР9. І монархісти, і конституціоналісти-аристократи виступали за ре
68 Миколам Пражмовський, великий коронний канцлер (1658—1666), далі примас (1666- 1673), відіграв помітну роль у затятій боротьбі королівського подружжя з польним гетьманом Єжи Любомирським, якого упереджений сеймовий суд 1664 р. звинуватив у державній зраді та присудив до смерті; наступного року Любомирський очолив криваву громадянську війну — т. зв. рокош Любомирською. Віддана Любомгірському як нібито охоронцю золотих вольностей шляхта не шкодувала злостивих випадів у бік його опонентів, у тому числі Пражмовською. Туз згадано один з них — запис під 1664 р. у відомих мемуарах Пасека: РазекР СИ. Ратфпікі / Орг. К. Роїіак. — \Уаг5/а\уа, 1984. — 8. 156-157.
69 Вискочки (досл. — «нові люди») (лат.).
формування скарбниці, війська та сейму (прийняття ухвал кваліфікованою більшістю голосів, унормований порядок нарад), а також за обмеження повноважень Посольської ізби, проте аристократи хотіли зміцнити сенат і сейм, а монархісти — ослабити. Аристократи виступали на захист монаршого статусу від розбуялих республіканських вимог, що мали на меті запровадити вибори всіх урядників і достойників та ліквідувати практику роздавання маєтностей королем. Проте й вони ладні були полишити короля, щойно він починав претендувати на владу більшу, ніж її дозволяли Генрикові артикули. Саме такий сценарій передував кривавій громадянській війні — рокошу Зебжидовського.
Сандомирська, краківська, белзька й руська шляхта, котра з’їжджа-лася на заклики Миколая Зебжидовського і Януша Радзивила, хотіла захистити засадничі принципи управління, що їх поставила під загрозу королівська програма реформування державного устрою. До того ж рокошани та їхній лідер-католик стали на захист релігійної терпимості й міжконфесійного миру, на порушення яких король дивився байдуже, якщо не схвально. Шляхта вірила в ефективність чинних форм влади, юж якби довіряла монархові й сенату, то підтримала б їхні пропозиції щодо унормування роботи сейму та вдосконалення податкової системи. Проте Зигмунт III не користувався довірою, і його спроби розширити обсяг королівської влади підштовхнули шляхту до захисту своїх прав і вольностей. Помилкою є поширений в історіографії погляд на рокошан як позбавлених політичного глузду крикунів і бунтарів. Навпаки, громадянська відповідальність і відвага, що спонукали їх виступити проти монарха, який контролював усі блага, варті схиляння. Врешті, не жар-юм було й дізнатися, що Ян Кароль Ходкевич, славнозвісний герой битви під Кірхгольмом70, виступає беззастережно на боці короля. Утім, більшість сенаторів не поділяла позиції Ходкевича, чиє непереможне військо, як уже побіжно згадувалося, розбив Януш Радзивил71. Сенато-ри-легалісти торгувалися з рокошанами, шукаючи компромісу в прагненні покращити ефективність уряду, але без надання монархові абсо
70 Див. прим. № 62.
71 Януш Радзивил у битві під Гузовом керував лівим крилом рокошан, розташованим навпроти загонів Ходкевича. На початку баталії Радзивилу справді вдалося відтіснити супротивника й навіть поставити під загрозу безпеку короля, однак цей успіх був короткочасним.
лютної влади та без допущення шляхетського загалу до цілковитого контролю над державою.
Рокош Зебжидовського засвідчив, що характер зв’язку між суспільством та владними інституціями не відповідає представницьким потребам громадянської спільноти. Водночас участь у рокоті найдосвід-ченішої в політичному сенсі малопольської, руської і великопольської шляхти продемонструвала брак довіри не лише до короля, а й до Посольської ізби, де навіть обрані шляхтою посли угиналися перед демора-лізуючими пропозиціями короля. Проте й спроба рокошан залучити до протесту «весь народ», виправдана в масштабі міста-поліса, не мала шансів на успіх в одній з найбільших за розмірами європейських держав. У XVIII ст. постане ідея ущільнити зв’язок «народу-шляхти» з сеймом, причому такі пропозиції виходитимуть з того-таки середовища й території, що й за часів рокошу Зебжидовського — від малопольської, сан-домирської, краківської та руської шляхти, як, приміром, Станіслав Дунін-Карвицький чи Станіслав Конарський.
Розділ III
Сарматський сон про потугу й МИР (1609-1648)
«Шляхетський сарматський народ»72, достатньо сильний у мало-польських, великопольських і Руському воєводствах, зумів перешкодити спробам аристократів виділити себе в окремий стан, а також порушити засаду рівності всього шляхетського загалу через запровадження у власних маєтках майоратів (у Речі Посполитій їх називали «ординаціями»)73. Однак попри великий авторитет у локальних середовищах, представники шляхти не могли згори, через сейм, накинути усім сеймикам спільної позиції у протидії магнатам. На головному шляхетському форумі, себто в Посольській ізбі, почали дедалі частіше з’являтися аристократи, що зазвичай розпочинали політичну кар’єру з посольських функцій. У такий спосіб принцип всезагальної рівності створював сприятливі умови для тих, до чиєї клієнтели належали цілі повіти, а сформований за їхньою згодою уряд фактично діяв поза контролем загалу.
Утім, започатковане у другій половині XVI ст. економічне процвітання не спадало — це приносило вигоду передусім шляхті, але створювало сприятливі умови й для міщан та частини селянства. Паралельно наростало відчуття власної вищості над рештою Європи, мешканці якої не зуміли захистити своєї свободи, а внутрішній мир перекреслювали криваві релігійні війни. Аналізуючи неефективність сеймів упродовж 1630-х рр., їхній свідок та учасник Лукаш Опалінський не бачить можливості виправити становище та вганяє читачів у смуток, уболіваючи над занепадом громадянських чеснот, необхідних для успішного функціонування навіть найкраще впорядкованих державних інститутів74. Утім,
72 Про сарматизм як своєрідне «ідеологічне тло» доби див. прим. № 22,51.
73 Право майорату передбачало неподільність маєтку, який після смерті власника успадковував лише старший син. Всупереч опорові сейму, магнатам Речі Посполитої вдалося заснувати кілька майоратів, зокрема, на території України т. зв. Острозьку ординацію, підтверджену сеймом 1609 р. на клопотання князя Януша Острозького. Ця ординація охоплювала 24 міста і 593 села на Волині та Північно-Західній Київщині, її адміністративною столицею було м. Дубно, а до публічних обов’язків належало виставлення «на потребу вітчизни» у військових кампаніях 300 кінних і 300 піших вояків «острозької міліції», члени якої під обов’язком служби володіли маєтками на ординатській території. Острозька ординація проіснувала до 1753 р., коли її було поділено між претендентами-співвласниками.
74 Ідеться про публіцистичну працю вихідця з великопольської магнатської родини Дуката Опалінського «КоупомарІеЬапа іііетіапіпет аІЬо дузкигзорозіапоюіепіи іегахпіфіут Кіес^розроіііе] і о зрозоЬіе іаміегапіа зе/тум», опубліковану 1641 р. без зазначення місця видання.
поглянувши 1648 р. на свою країну з європейської перспективи, той же політичний діяч і письменник своєю працею «Роїопіа іїе/епза»15 вводить читача в атмосферу утопії, яку в Речі Посполитій нібито вже реалізували.
Утопія не витримала випробування життям. Навіть дрібні спроби змін у балансі влади викликали тривогу й недовіру, що ускладнювало нормальне функціонування сейму й виконавчих інституцій. За пришвидшеної концентрації землі в руках заможної шляхти, передовсім великих латифундистів, гасла рівності (на кшталт відомого «шляхтич на загороді рівний воєводі») дедалі більше нагадували апеляцію до ідеалу, а не відображення дійсності. Українські князі та великі литовські пани зосереджували у своїх руках величезні маєтності на етнічно польських землях, де їм не поступалися й польські магнати. Водночас дедалі частіше аристократи з різних частин Речі Посполитої вступали у перехресні шлюби, обплутуючи країну мережею впливів. Пишні резиденції та замки Вишневецьких, Замойських, Любомирських, Опалінських, Осолін-ських, Острозьких, Потоцьких, Радзивилів, Сангушків своєю величчю, розмахом двору, оркестрами, а часом і театрами не поступалися резиденціям князів Священної Римської імперії германської нації, тоді як маєтки середньої шляхти зменшувалися. Вдарило по ній, як і по селянах та міщанах, відлуння європейської економічної кризи. Своєю чергою, проблеми податкової системи і державної скарбниці позначилися на стані армії, яка після кількох перемог почала терпіти поразки у війні зі шведами. Натиск католицького єпископату, протегованого королем, поставив під загрозу релігійний мир усередині країни, а конфлікт олігархів з українським козацтвом, про який була мова вище, провокував повстання за повстанням, що віщувало наближення великого соціального вибуху.
Попри те, що неоднорідність шляхетського стану добре відома фахівцям, навіть у найкращих нарисах історії тієї доби (для прикладу, працях Юзефа Гєровського, Анджея Вичанського, Януша Тазбіра, Марії Богу-цької, а з-поміж закордонних — Нормана Девіса) натрапляємо на збірне поняття: «шляхта відчувала», «прагнула», «не розуміла» тощо. Ототож-
75 Цю працю («Захищена Польща») було написано у відповідь на змалювання «поляків» як «нації, народженої в насильстві та сваволі, яку вони називають свободою» у книжці шотландського сатирика французького походження Джона (Жана) Барклая (Вагсіаі) «Ісоп зіує сіезсгірііо апітогит» («Зображення, або Опис душ»).
нюючи Річ Посполиту з «народом-шляхтою», автори виходять із засади, що серед шляхетського стану розбіжностей у способах мислення не було. Водночас вони наголошують на потужності магнатів, які примушували пересічну шляхту діяти у їхніх власних інтересах. Звісно, вживання збірного поняття «шляхта» має ті самі вади й переваги, що й теза, начебто чогось «хотіли» чи «не хотіли» «поляки», «швейцарці» або «італійці». Що ж до мене, то, погоджуючись із думкою про зростання політичної ваги аристократів, я б усе-таки заперечив, що це призвело до цілковитого занепаду повітового республіканства. Після Тузова республіканські настрої не зникли — вони підупали на силі та проявляли себе радше через заперечення, аніж через висунення власних пропозицій. Рокош Зебжидовського показав, що повітові республіканці почуваються упевнено лише у натовпі, який певною мірою забезпечує анонімність. Тим самим повторювалася ситуація з «Курячою війною»: шляхті здавалося, що обрані нею представники не завжди і не цілком захищають її інтереси. Зрештою, й сам вибір послів зазвичай бував наслідком внутрішніх торгів і компромісів, тож до числа обранців потрапляли і люди, віддані королівському дворові, й клієнти великих достойників. Унаслідок цього наростала зневіра щодо сейму як представницької інституції та пошук інакших варіантів представництва, що можемо зауважити у тогочасній публіцистиці, сатирі та, звісно, спалахах незадоволення, оприявлюваних на елекціях королів, у конфедераціях і рокошах. Що ж до вихваляння досконалості системи, чого теж не бракувало, то це є радше сенаторською спробою зберегти зіаіиз цио, аніж виявом шляхетського консерватизму. Засадничі принципи державного ладу, винесені поза сферу громадської критики, справді були сформульовані шляхтою, однак способи дотримання цих принципів на практиці її не задовольняли.
Зі свого боку, аристократи, вельми чутливі щодо користі, яку обіцяло реформування державного устрою в напрямі його централізації, охоче підкріплювали потребу в цьому гаслами повітових республіканців та закликами до плекання громадянських чеснот. Не менш активним був і монарший двір, який прагнув зміцнити основи влади, зробивши престол спадковим. Найкращим доказом неабияких владних можливостей короля була глибока віра цілого суспільства в те, що зміни належить запроваджувати під час безкоролів’їв, себто в періоди, коли не треба рахуватися з думкою монарха. Шляхта, отже, усвідомлювала, що кожне чер
гове правління пересуває рівновагу сил від неї у бік зміцнення двору й сенаторського стану. Тому проект елекції \>іуєпіє ге£е7(\ що видавався безумовно корисним, викликав недовіру і сильний спротив, адже республіканці думали передусім про зміцнення шляхетського представництва, яке б посилювало вплив загалу на уряд і тим самим применшувало обсяг монаршої влади.
Боротьба за чужі корони і власні кордони
За угодою 1582 р. в Ямі Запольському, що була укладена завдяки перемогам Стефана Баторія над московською армією, Річ Посполита отримала Ливонію і повернула захоплені у першій фазі Ливонської війни Полоцьк і Веліж. Після зміцнення позицій Речі Посполитої на балтійських узбережжях видавалося, що Рига стане «литовським Ґданськом», а Ливонія — ще одним Поділлям, яке забезпечувало неабиякі статки кільком магнатським родинам. Можна було також очікувати на збільшення обсягів зернової та лісозаготівельної продукції й пожвавлення торгівлі по Дніпру та Двіні. Проте країна недовго тішилася новими здобутками й активізацією торгових оборудок через Ризький порт, оскільки на зміну війні з Московією прийшла польсько-шведська війна, розпочата після детронізації в 1599 р. Зигмунта III його шведськими підданими76 77.
У цій війні не був зацікавлений ніхто, крім нечисленної групки достойників, які тримали ливонські староства (найбільше — Дерптське, площею 6572 кв. км, — належало Я нові Замойському). Війна служила інтересам короля, а не «народу-шляхти», тож сейм хоча й ухвалював військові податки, проте неохоче. Значно більше у війні була зацікавлена
76 За життя короля (лат.). Єдиним прецедентом обійняття трону уіуєпіє ге§е було обрання Зигмунта Августа в 1529 р. за життя батька, короля Зигмунта І Старого, однак уже сеймова конституція 1530 р. засудила цю практику. Вдруге питання про уіуєпіє ге&е запропонував на обговорення сейму 1661 р. бездітний Ян Казимир, мотивуючи слушність такого обрання тим, що він є останнім нащадком династії Ягелонів, а період міжкоролів’я по його смерті буде небезпечним для країни, ослабленої війнами. Сейм відкинув розгляд цієї пропозиції, а на наступному сеймі 1662 р. король був змушений її офіційно відкликати.
77 Див. прим. № 58.
шведська сторона, яка мала намір оволодіти Ливонією, передовсім Ригою. Після трьох років боротьби Ян Замойський відвоював 1603 р. Дерпт (нині Тарту), а у 1605 р. литовський гетьман Ян Кароль Ходкевич здобув блискучу перемогу під Кірхгольмом, розбивши набагато численніше шведське військо78. Це сталося за рік після непопулярного серед більшості шляхти, проте неофіційно підтриманого королем походу на Москву Димитрія Самозванця, який видавав себе за сина Івана Грозного. Московська акція, що розтяглася на багато років, збіглася в часі з активними діями Яна Замойського в Молдові79 та нападами запорожців на чорноморські узбережжя могутньої Османської імперії. Так, махінації королівського двору, сваволя могутніх міністрів і некерованість козаків втягнули Річ Посполиту в конфлікт з трьома сильними сусідами, що виразно продемонструвало брак парламентського контролю над закордонною політикою. Спочатку видавалося, що Зигмунтові III вдасться схилити шляхту до підтримки своїх завойовницьких амбіцій, адже дисципліна і тактика польсько-литовської армії показали себе якнайкраще в перемогах над шведами і росіянами. Зокрема, цілу Європу вразила битва під Кірхгольмом, де тяжка кіннота швидко маневрувала на полі бою, розкидаючи піхоту супротивника, достоту немов колона танків; за кілька років, у 1610 р., було здобуто не менш переконливу перемогу над об’єднаною шведсько-російською армією під Клушино.
Після цієї нищівної поразки Боярська дума детронізувала обраного 1606 р. після загибелі Димитрія Самозванця царя Василя Шуйського і, перегородивши шлях на Москву черговому претендентові на трон, Лже-дмитрію, запропонувала престол синові Зигмунта III королевичу Вла-диславові. Бояри і мешканці Москви склали йому присягу на вірність, а в Кремлі було розміщено польську залогу. Вона, проте, опинилася в цілковитій ізоляції потому, як король та основні військові сили повер
78 Див. прим. № 62.
79 У 1595 р., в ході т. зв. П’ятнадцятилітньої австрійсько-турецької війни, Я нові Замой-ському вдалося затвердити на молдавському престолі Єремію Могилу, який, обіч турецького султана, визнавав своїм сюзереном і польського короля. Династія Могил правила до 1616 р., підтримувана польськими магнатами та українськими князями Михайлом Виш-невецьким і Самійлом Корецьким — зятями Єремії Могили; після детронізації Могил денний зв’язок Молдови з Короною Польською обірвався й було відновлено васальну залежність країни лише від султана.
нулися додому. У 1611 р. Москву, а далі й околиці столиці охопило спрямоване проти окупантів повстання, тож залога, витерпівши понад рік голодну облогу, 22 жовтня 1612 р. капітулювала, а Боярська дума вибрала нового володаря, 15-річного Михаїла Федоровича Романова — засновника династії Романових, яка правитиме Росією до 1917 р. До відвою-вання царської корони дійшло аж у 1617 р., коли королевич Владислав, підтримуваний 20-тисячним козацьким військом Петра Конашевича Сагайдачного, рушив походом на Москву. Штурм столиці скінчився невдачею, проте знесилена Московія теж мусила піти на поступки. Тож за укладеним у с. Деуліно 3 січня 1619р. перемир’ям Річ Посполита повернула території, що свого часу були завойовані росіянами, — Смоленщи-ну та Чернігово-Сіверщину. Варто додати, що облога армією Владислава Троїцько-Сергіївської лаври — однієї з найшанованіших у Московії святинь — не лише різко зменшила шанси королевича на успіх, а й надала подальшим польсько-російським війнам релігійного забарвлення.
У 1618 р., коли коронне військо перебувало в Московії, розпочалася Тридцятилітня війна, що вирішила долю Чехії, а почасти й цілої Священної Римської імперії. Чехи 23 травня 1618 р. відмовили у покорі ко-ролю-католикові Фердинанду Габсбурґу (1619р. він стане імператором під іменем Фердинанда II), проголосили конфедерацію у складі чеських, моравських та силезьких земель і обрали на престол протестанта Фрид-риха V, пфальцграфа Рейнського Палатинату. Імператор, потребуючи польської допомоги, запропонував Зигмунтові III зайняти Шльонськ, проте шляхта і сенатори цю пропозицію відкинули, а король обмежився тим, що дозволив приватний вербунок «на цісарську службу». Утім, питання про пряме втручання Речі Посполитої до Тридцятилітньої війни скоро стало неактуальним, оскільки на неї сунула загроза з півночі та півдня.
Зухвалі козацькі напади на турецьке узбережжя Чорного моря й оборона Відня силами найнятих у Речі Посполитій загонів (т. зв. «лісовчи-ків»), які діяли проти турецького ленника, князя Трансільванії Бетлена Ґабора, ускладнили стосунки з Османською імперією. Султан вимагав ліквідації козацтва до ноги, погрожуючи війною, а тим часом козаки, ніби у відповідь на ці вимоги, здійснили черговий великий напад на Варну. Тож у 1620 р. султанська армія рушила походом на територію Корони Польської. Дорогу їй перегородив у Молдові досвідчений воє
начальник, великий коронний гетьман Станіслав Жулкевський, однак він зазнав поразки під Цецорою, де загинув і сам. За рік турецька армія під проводом самого султана Османа II перейшла Дунай, погрожуючи знищити цілу країну. Стривожений сейм запровадив великий податок, а військо Речі Посполитої, зміцнене полками Війська Запорозького під проводом гетьмана Петра Сагайдачного, витримало у вересні — жовтні 1621 р. тривалі позиційні бої під Хотином. Це протистояння завершилося укладеною там же, а згодом підтвердженою мирною угодою.
Набагато гірше складалася ситуація на півночі, де Швеція у 1617 р. знову напала на Ливонію, а 1621 р. захопила погано укріплену Ригу і столицю Курляндії Митаву (суч. Елгава). Литовський польний гетьман Криштоф Радзивил відбив кілька курляндських фортець і без згоди короля уклав у 1622 р. перемир’я. Це, проте, не зупинило війни, оскільки шведський король Ґустав Адольф рушив на Пруссію, намагаючись здобути ціле балтійське узбережжя, особливо багаті портові міста. Варто додати, що шведська армія на цей час уже суттєво підвищила свою боєздатність завдяки вправності реформованої шведської піхоти та маневреності кінноти, тож видатний наступник Жулкевського, коронний гетьман Станіслав Конєцпольський, побачив у Ґуставі Адольфі гідного супротивника.
Під час війни 1625-1629 рр. за узбережжя Балтики, передовсім за Ґданськ, обидві сторони послуговувалися голландським досвідом зведення польових укріплень, а також оборони і штурму фортець, тоді як баталії на відкритому полі призводили не так до розв’язки, як радше до плюндрування території герцогства Пруссії й Королівської Пруссії. Через ухвалення високих щорічних податків тягар цієї війни відчувала ціла Річ Посполита. У 1627 р., аби ускладнити доставку провіанту шведам, сейм ухвалив запровадження торгової блокади прибалтійських міст. Це вдарило в першу чергу по західних країнах, до яких доти регулярно постачали «гданське» збіжжя, проте збитки не оминули й шляхти-виробни-ка. Далека династична війна, що раніше точилася на шведській і литовській територіях, перетворилася на смертельну битву, ставками у якій були Ґданськ, Торунь, Ельблонг, Вармія і доступ до Балтійського моря. Лютеранський німецькомовний Ґданськ найняв власні загони, котрі пліч-о-пліч з Конєцпольським билися проти «лева Півночі» Ґустава Адольфа — героя протестантського світу. Намагаючись уникнути втру
чання шведів до Тридцятилітньої війни, імператор надіслав на допомогу Конєцпольському відбірні наймані роти керівника імператорського війська Альбрехта фон Валенштайна. Укладенню польсько-шведського перемир’я також намагалися посприяти Франція, Голландія та Англія. Як результат, після переговорів сеймові комісари уклали 1629 р. в Альт-марку (суч. Стари Тарг) невигідне для Речі Посполитої шестилітнє перемир’я. За Швецієюлишилися портові прусські міста (крім Ґданська, Луцька і Крулевця), а на Гданськ було накладено велику контрибуцію в розмірі 3,5 % податку від вартості товарів, що проходили через порт.
Це сприяло зміцненню шведських позицій на Балтиці, а Густав Адольф рушив на чолі своїх досконалих полків рятувати справу протестантів, які терпіли поразки на території німецьких князівств. Що ж до Речі Посполитої, то вона зітхнула з полегкістю аж після загибелі 1632 р. амбітного шведського володаря у битві під саксонським містом Лютце-ном. Тим часом наприкінці цього-таки 1632 р. польський престол посів Владислав IV, син Зигмунта 111 Вази, претендент на московський та шведський (по батькові) престол. Готуючись до війни з Московією та Швецією, Владислав переконав сейм ухвалити відповідні податки, тож військову кампанію 1633-1634 рр. (т. зв. Смоленську війну) вдалося завершити переможно. Укладений 14 червня 1634 р. у таборі надр. Полянка під Смоленськом «вічний мир» залишав за Річчю Посполитою здобуті в попередній війні Смоленщину та Чернігово-Сіверщину, а Владислав в обмін на чималу грошову компенсацію зрікався претензій на царську корону. Майже водночас було здобуто дві перемоги на шведському фронті, які примусили шведську сторону вивести військо з Пруссії і дати згоду на поділ Л ивонії. Загалом же, перемир’я було нестійким, проте засвідчувало зміцнення Речі Посполитої, доказом чого може, серед іншого, слугувати й успішне придушення козацьких повстань у 1637-1638 рр. Мабуть, ніколи доти країна не переживала такого піднесення та не була настільки певна у своїх силах, як упродовж десятиліття між 1638 і 1648 рр. — періоду, що отримав назву «золотий спокій». Утім, конфлікт зі Швецією не був завершений, Ригу повернути не вдалося, а всередині країни зачаїлася небезпека козацького опору.
Зміцнення Речі Посполитої дехто з тогочасних її політичних мислителів зображав замалим не гротескно — в стилі, що яскраво віддзеркалює самовдоволену національну мегаломанію. Класичним при
кладом такого тексту є «Захищена Польща» вже згадуваного Лукаша □палійського80. Хоча назва відповідає задумові автора, її з тим самим успіхом можна було б замінити на «Польща — ідеал громадянської держави». Великий коронний маршалок змальовує багату, родючу, простору державу, населену працьовитими селянами, чия праця годує цілу Європу; ними правлять мудрі, справедливі та сповнені чеснот громадяни, що постають перед читачем в ідеалізованій іпостасі римлян доби республіки. Почасти це містило й «виховну настанову», бо повторювало давній ідеал християнського правителя та взірцеві постаті його придворних і сенаторів. Утім, твір не давав порад, як досягнути ідеалу, він лише представляв картину зусиль суспільства, завдяки яким можна створити добре віддагоджену державу.
Зображений Опалінським образ — це начебто і дійсність, і водночас ідеал, що мав би слугувати за той взірець, відступ від якого є гріхом проти канону громадянських чеснот, — а як ми знаємо з інших творів цього самого автора, цим надто часто грішили і король, і зібрана на сеймах шляхта. Це, проте, не руйнувало канону, мультиплікованого в тисячах шляхетських реплік — від публічних заяв на сеймах та сеймиках до промов на весіллях і похоронах, сатиричних текстів, судових актів, а подеколи й довірчих приватних листів. Усе це засвідчує силу ідеалізованого образу як загальноприйнятого стереотипу старопольських чеснот громадянина і патріота. Навіть катастрофи середини — другої половини XVII ст., спричинені ударами по Речі Посполитій з боку козацтва, а потім Московії і Швеції, не зламали шляхетської відданості ідеалізованій системі влади та вкоріненій у повсякденну культуру системі цінностей, навпаки — вони поглибили віру в те, що до поразок призвів занепад громадянських чеснот, а запорукою успішності держави є їх піднесення (скажімо, у творах Анджея Максиміліяна Фредра).
Разом з тим нескладно зауважити, що власне в кількадесятилітній період після рокошу Зебжидовського, увінчаний перемогою в Смоленській війні 1633-1634 рр. і встановленням мирних відносин з Османською імперією та Швецією, шляхетський рух фактично розпався. Не витримала перевірки на життєздатність ідея підпорядкування сейму наглядові політично активних шляхетських з’їздів, а водночас зміцніли позиції
80 Див. прим. № 75.
постійних владних інститутів — короля й сенату, які відігравали дедалі більшу роль у діяльності сеймів. Пієтет перед локальним самоврядуванням як формою участі в громадському житті логічно провадив до зменшення можливостей впливу на внутрішні справи таких же самоврядних сусідів. Складно було знайти спільну мову й через величезні відмінності у демографічній та майновій структурі повітової шляхти різних регіонів держави. Українські й литовські аристократи княжої крові, так само як і польські магнати, швидко освоїли егалітарну риторику своєї «молодшої братії-шляхти», а паралельно вони скуповували маєтності, отримували за королівським наданням землі та високі уряди, формували дедалі ширші мережі слухняних клієнтел, перетворювали свої неозорі володіння на такі собі «добре впорядковані» мікродержави. їхня ефективна адміністрація керувала тисячами підданих, спираючись на писані закони і розпорядження, що їх видавав власник, і це творило паралельну до решти простору Речі Посполитої сферу повсякденного публічного життя. Утім, Радзивили, Острозькі, Сангушки чи Замойські, котрі правили у своїх державках, мусили пристосовуватися до звичаїв, норм і республіканської фразеології «братії-шляхти», якщо хотіли грати помітнішу роль на публічній арені. Адже законодавство не гарантувало збереження їхніх позицій та маєтностей, а повітова шляхта гостро заперечувала проти будь-яких спроб узаконити розподіл привілейованого стану на вищих і нижчих. Хоча пиху можновладців і зачіпали засади братерської рівності, проте ідеал вільної громадянської держави добре підходив для тиску на монарха, перед яким великі пани теж мусили вислужуватися у конкурентній боротьбі за уряди, нехай і не так принижено, як їхні «колеги» у володіннях Бурбонів, Романовихчи Габсбургів.
Гіршим було становище тієї шляхти, що володіла одним-двома селами або й узагалі тільки часткою в селі. Тривога За майбутнє дітей (а їх зазвичай було багато), зростання цін та обмежена кількість місць для служби в адміністрації, церковних структурах чи при дворах вельмож посилювали відчуття несправедливості від того, що король, розподіляючи блага — землю та уряди, надавав перевагу придворним, а не заслуженим шляхтичам. Шукати протекції у великих панів змушували не лише бідність і брак інакших перспектив, а й безпорадність перед процесами дедалі більшої концентрації землі й влади у руках аристократів-латифун-дистів. Утім, посилення залежності дрібнішої шляхти від великопанських
патронів призводило до того, що магнати змушені були, хоч як парадоксально, дедалі більше дорожити сеймиковими засадами публічного життя, оскільки лише це дозволяло спертися на підтримку повітової шляхти, котра до того ж часто мала власних клієнтів серед убогіших за себе.
Останні — це найчисленніша в Речі Посполитій т. зв. «загонова» шляхта, яка володіла мікроскопічними клаптями землі, однак мала всі права шляхетського стану, а відповідно — її голоси могли стати вирішальними на повітовому сеймику. Шаблею і голосами така шляхта зазвичай служила багатшим сусідам, від котрих залежала. За рівнем життя загонові шляхтичі не надто відрізнялися від селян, проте у їхніх дітей, на відміну від дітей селянських, був шанс вибороти крашу позицію у суспільстві — чи то на панській службі, чи в церковних структурах або війську. Втім, показні кар’єри чекали тільки на особливо здібних пестунчиків долі. Те саме можна сказати й про шляхту середнього рівня заможності, яка хизувалася братерською рівністю, але її сини не мали такого стартового капіталу, як діти магнатів. Здібні Любомирські, Опалінські, Потоцькі чи Собеські, здобувши блискучу освіту за кордоном, уже в тридцятилітньому віці бували сенаторами, тоді як повітові лідери з-поміж середньої шляхти в цьому віці заледве досягали почесних титулів повітового чашника, войського чи мечника81. Ці уряди, що підносили «титулованого» над рештою «повітової братії», були недоступні для малозаможної шляхти, тому її загал, так жорстоко осміюваний утворах Каетана Козмяна чи карикатурах Жана-П’єра Норблена82, кипів бунтівними настроями, які вибухали під час рокошів і популістських конфедерацій (це добре передано у мемуарах Яна Хризостома
81 Земські уряди в Речі Посполитій поділялися на «достоїнства» (біепнаїез) та «уряди» (оПїсіа). До перших належали пости призначуваних королем воєводи й каштеляна — сенаторів за посадою, до других — підкоморія, старости, хорунжого, судді, стольника, підчашого, підсудка, підстолія, чашника, ловчого, писаря, мечника, войського й скарбника (саме такий ієрархічний їх порядок був затверджений конституціями сеймів 1611 і 1635 рр.). Чотирьох з-поміж названих урядників, наділених практичними судовими функціями (підкоморія, суддю, підсудка та писаря), шляхта сама обирала на локальних сеймиках, а решту урядів надавав король як суто почесну, титулярну відзнаку.
82 Каетан Козмян (1771-1856) — поет і автор розлогого щоденника, див.: Когтіап Ксцеіап. Ратфпікі.Т 1—3. — \¥гос!а\ч 1972. Жан-П’єр Норблен (Зеап-Ріегге ІЧогЬІіп) (1745-1830) — французький художник, довго мешкав і працював у Польщі.
Пасека83). Тож немає нічого дивного, що повітова шляхта, обмежувана, коли не розчавлювана своїми ясновельможними патронами, за чиїм велінням вона мала плазувати й голосувати, так уперто захищала стародавні права та вольності. Причиною цього були не загумінкове хуторянство й неосвіченість, як часто твердять, а те, що пропоновані королівським двором та аристократами програми конституційних змін ставили під загрозу громадянські права шляхетського загалу. Варто нагадати, що саме з цього середовища походили найвідданіші захисники громадянського суспільства у конфедераціях і рокошах і що саме вони брали найактивнішу участь в обороні країни від зовнішніх загроз та в спробах повернути незалежність Речі Посполитої упродовж XIX ст.
На відміну від монархістів та аристократів-конституціоналістів, демократичні республіканці не залишили по собі ані пам’яток архітектури, ані прекрасних полотен, які б прославляли їхні ідеали. Посольській ізбі вдалося вибороти панівне становище в законодавчій владі, проте вона так і не спромоглася на окрему сеймову будівлю й проводила засідання у королівських палацах Кракова, Варшави та Гродна. Навіть у найбагат-ших воєводствах (Познанському, Краківському чи Сандомирському) сеймики не мали окремих приміщень — вони збиралися у соборах. Сейм не шукав коштів на «власний дім», слід думати, заради ідеї підтримання рівноваги влад — єдності короля, аристократії та «народу», а на рівні сеймиків годі було чекати, що магнати або ієрархи Католицької церкви викладуть гроші на те, чим користатимуться натовпи шляхти. Браком коштів пояснюється і неможливість конкурувати з королівським меценатством в архітектурі, малярстві та пластичних мистецтвах, хоча, напевно, палац Я на III Собеського у Вілянуві, оздоблений як уславлення абсолютної влади римських імператорів, мусив викликати глибокий спротив у тих, кого з дитинства привчали шанувати не римську імперію, а героїв римської республіки. Не потягли за собою адекватної художньої відповіді й зроблені Норбленом на гроші князів Чорторийських сатиричні замальовки сеймикового життя, де за підтекст могла слугувати думка про доцільність відібрати в убогої шляхти право голосу на сейми
83 Ян Хризостом Пасек(бл. 1636-1700/1701) — шляхтич-мазур, провів більшу частину життя у війську; залишив надзвичайно яскраві мемуари, шо охоплюють пригоди й мирне життя автора за 1656-1688 рр. Останнє видання: РазекЗап СИ. Ратфпікі /Орг. К. Роїіак. — \Уаг8га\уа, 1984.
ках. Серед пересічної шляхти широко побутував лише натрунний портрет, який засвідчує розвинуте почуття власної гідності зображуваних осіб, але не доповнюється сценами публічного життя, а тому не пропонує альтернативи королівському чи аристократичному художньому баченню світу.
Ілюструючи історію Речі Посполитої, ми послуговуємося витворами мистецтва, що були виконані на замовлення короля, церкви, аристократів і багатих міщан (скажімо, як ґданська алегорія торгівлі). Республіканська демократична шляхта, котрій бракувало коштів і організаційних зусиль, висловлювала свої погляди, вдаючись не до послуг пензля чи долота найманих митців, а за допомогою власного пера. У зііуя гегитм середиьозаможної шляхти — з промовами, листами знаних людей, щоденниками й мемуарами, посвятами, пасквілями, епіграмами та панегіриками — знаходимо відлуння голосів, що звучали на сеймиках. Проте навіть тут не почути зубожілої шляхти, яка разом із селянами й міським простолюдом залишається мовчазним творцем історії.
Найсерйознішим доказом сили і життєздатності вибореного екзекуційним рухом громадянського взірця публічного життя стала його адаптація після Люблінської унії до білоруських та українських умов, де згідно з давньою традицією і реальним співвідношенням майнової потуги домінували князі й великі пани. Спроби здолати цю домінацію виллються у велике козацьке повстання 1648 р. в Україні та у вкрай криваву внутрішню війну у Великому князівстві Литовському наприкінці XVII ст.84 85 Реформи 1564—1566 рр. відняли у русько-литовської аристократії вищість над рештою шляхти, проте водночас вони зміцнили її позиції при дворі та суттєво зменшили зобов’язання перед державою, а після унії 1569 р. було відкрито й шлях до нагромадження володінь на етнічно польських землях. Винесені свого часу на вершину завдяки кровним
84 Дослівно «ліс речей» (лат.) — рукописні збірки мішаного складу з текстами найрізноманітнішого змісту, що їх копіювали «для пам’яті».
85 Під час тривалогобезкоролів’я по смерті Яна III Собеського (1696-1697) у Великому князівстві Литовському запанував безлад, викликаний боротьбою за гегемонію між магнатськими угрупованнями. Після того як на престол 1697 р. було обрано Августа II Саса, дійшло до громадянської війни між його прибічниками та опонентами. Крапку в ній поставив розгром 18 листопада 1700 р. правлячого клану Сапєг об’єднаними шляхетсько-магнатськими військами, на чолі яких стояв князь Григорій Огінський.
зв’язкам чи великокняжій ласці, Вишневецькі, Заславські, Огінські, Острозькі, Корецькі, Паци, Радзивили, Сангушки, Сапєги, Чорторийські отримали нові уряди й продовжували панувати, хоча вже й за канонами публічного життя Речі Посполитої. Проте разом з цим отримала право голосу й доти цілковито придушена ними шляхта, яка аж до падіння Речі Посполитої намагалася добитися тих самих прав, шо і її коронна «братія», себто передовсім зменшення впливу олігархів. Ідеали громадянської культури приходили на українські, білоруські та литовські терени головним чином за посередництвом нових шкіл — не лише єзуїтських колегій та протестантських гімназій, а й взорованих на них православних навчальних закладів. Водночас поширення сеймикової культури супроводжувалося розквітом міського самоврядування, поступ якого у другій чверті XVII ст., перетнувши Дніпро, рушив на лівобережні українські простори.
Про сарматську національну свідомість
Про сарматизм як національну свідомість написано багато86. Обидва поняття викликали широку полеміку та спровокували появу різних інтерпретацій, котрі за дотримання методологічної коректності можуть стати дуже плідними. Це надзвичайно важливо для аналізу проблеми співіснування різних етнічних груп у межах багатонаціональної держави. Вже віддавна висловлено думку, що Річ Посполита зберігала єдність не завдяки силі й авторитетові володаря та державної влади, а завдяки підтримці багатоетнічного і багатоконфесійного суспільства. Добровільна взаємодія шляхти під час вільних виборів короля чи зовнішньої загрози свідчить про сильні центробіжні тенденції, що їх історики намагалися пояснити або полонізацією еліт, або існуванням так званого «політичного народу» — шляхетського загалу. Дехто з науковців убачає підґрунтя нього явища у понадетнічному характері сарматського етногенетичного міфу, який, пронизавши політичну культуру й супутню їй ідеологію Речі Посполитої, переріс у справжнє «повітря епохи», окреслюване в іс-горіографії поняттям «сарматизм».
86 Див. прим. № 22, 51.
Проникливий аналіз сарматизму, у тому числі й пояснення його орієнтальних акцентів, оприявлюваних в одязі та способі життя, здійснено в працях Тадеуша Маньковського, Станіслава Цинарського і, передовсім, Тадеуша Улевича. Улевич, історик літератури й мистецтва, який спеціалізується на добі Реформації, переконливо показав ренесансні витоки сарматизму та обґрунтував його суголосність культурному кліматові Речі Посполитої, де сам мультиетнічний склад держави підштовхував до появи якогось універсального синтезу — «сарматської» культури, а ширше — навіть «сарматського народу». Означник «сарматський», котрим помережено мапи Речі Посполитої від «Сарматського» (Балтійського) моря до «Сарматських» (Карпатських) гір, у другій половині XVII ст. став взаємозамінний з поняттям «польський». Разом з тим, що характерно, етноніму «поляк» не вдалося витіснити слова «сармат»: нащадками «сарматів» (а не «поляків») вважали себе і прусси, і козаки. Схоже, сарматська етногенетична легенда виконувала роль такого собі містка до античної минувшини «вільного» Сходу — з наголосом на відмінності від традицій абсолютистського Заходу. Покликання на «сарматські» витоки давало змогу раз за разом актуалізувати любов до свободи й готовність ціною життя боротися з будь-якими формами тиранії, що нібито було притаманне предкам-сарматам польської, руської та пруссь-кої шляхти.
Тут, щоправда, варто внести кілька засторог, нагадавши, що не всі тогочасні автори ототожнювали «сарматів» винятково зі шляхтою. Так, Шимон Старовольський, один з найактивніших популяризаторів сарматської легенди, вважав її за спільний набуток, який ошляхетнює усіх мешканців Речі Посполитої87. Для нього сарматизм був у першу чергу стимулом і нагодою пропагування моральних цінностей, жертовного
87 Шимон Старовольський (1588-1656) — вихідень із підляської боярської родини, наприкінці життя краківський канонік, був одним із найплідніших письменників першої половини XVII ст. Серед кількох десятків його творів особливою увагою сучасників користувалися «Есгіріогит Роіопісагит Несаіопіаз» («Сотня польських письменників», Франкфурт, 1625; Венеція, 1627; Франкфурт, 1644. Цю працю вважають за першу спробу історії польської літератури); «Едиез Роіопиз» («Польський шляхтич», Венеція, 1628); «8аг-таїіае Ьеііаіогез» («Сарматські войовники», Кельн, 1631: це збірка біографій видатних воїнів польсько-литовської держави); «Роіопіа» («Польща», Кельн, 1632); «Мопитепіа Еагтаіагит» («Пам’ятки сарматів», Краків, 1655: це біографічно коментована збірка нагробків шляхти Речі Посполитої).
патріотизму в ім’я батьківщини та культивування громадянських чеснот — хоч і не без того, що автор, наслідуючи Юста Яіпсія, став жертвою моди на надмірне використання думок Сенеки. Для Старовольського шляхетність духу горує над шляхетністю походження, бо, за його словами, «шляхетність слід оцінювати не на підставі слави предків, а на підставі власних дій і вчинків кожного». Тож немає нічого дивного в тому, що на парнасі «сарматської слави» він знаходить місце і простолюдинам. Наприклад, описуючи в творі «Сарматські войовники» звитяги Остафія Дашковича88, Старовольський додає:
До славних мужів славетного роду в Речі Посполитій слід зарахувати й русина Остафія, гетьмана запорозького козацтва. Хоча походив він не зі шляхетського роду, а все ж прославився не лише в нашій Сарматії, а й у цілій правовірній Європі і навіть Африці... Отже, краще прославитись, походячи з низького роду, аніж зганьбитися, народившись у гідній родині.
Перелік героїв розпочинає опис перемог полянського князя Мешка, що підкреслювало роль Польщі на теренах «Сарматії», однак відразу за цим уміщено «портрет» Мешкового сучасника — великого київського князя Володимира Святославича, котрий «здолав усіх ворогів» та зробив ім’я «Сарматії» грізним для недругів. Старовольський, отже, звертаючись до києво-руської історії, поєднує минуле Русі та Польщі у спільну «сарматську» спадщину. Далі автор повертається до польських князів і вождів пястівської доби, а потому знову оповідає про русинів, особливо детально зупиняючись на постаті князя Костянтина Івановича Острозького та ще кількох осіб, що доти не були включені до історичного канону, а отже — під пером Старовольського вперше збагатили героїчне минуле «нашої Сарматії» та «сарматського народу» поляків і русинів. Не забуто й про моральне напучення читачеві-«сармату»:
Ми, сармати, можемо пишатися подвигами багатьох славних мужів. Ми здавна ними пишаємося... слава нашого народу бучна. Ставши свідком жорстоких і з чеснотами несумісних часів, я подумав, що не завадило б зібрати під одною палітуркою життя наших
88 Старовольський, щоправда, помилився, вважаючи Дашковича за простолюдина: і ой насправді походив з київського панського роду.
видатних воїнів і подати їх як ясний приклад сучасникам, котрі і в приватних справах виродились, і публічному життю шкодять.
Століттям пізніше, за доби Просвітництва, вусатого «сармата» з підголеним чубом, вбраного в старосвітський жупан і кунтуш, почнуть представляти як комічну постать, а законодавцями моди стануть паризькі, берлінські чи петербурзькі (як останній король) «жевжики в перуках». Королівський двір, жменька аристократів і центральний уряд надавали перевагу не «відсталим сарматам», а просвіченим патріотам у панталонах та з Вольтером у руках. Проте перемога лишилася за сарматами: у польській історичній пам’яті саме вони ухвалили Конституцію 3 травня, тоді як «жевжикам у перуках» припала роль «блазнів» Катерини II.
Розділ IV
Оборона свободи і СУВЕРЕННОСТІ (1648-1668)
1648-й рік небезпідставно вважають межею, що відділяє період слави від доби занепаду. Того року коронну армію було розгромлено, а обидва гетьмани потрапили в полон89. Того року відбулася ганебна битва, а радше панічна втеча з-під Пилявець90, звідки козацькі війська рушили на Львів, Замостя та Люблін і підійшли до Вісли. Козацька війна переросла у московську і шведський «потоп», а поразки змусили піти на поступки Росії й Бранденбургу91. Хоча історики зазначають, що перші ознаки слабкості можна зауважити вже у XVI ст., проте навіть після драматичних подій середини — другої половини XVII ст. Речі Посполитій вистачило сили лишатися на поверхні політичного життя ще півтора століття. Про життєздатність суспільства свідчить і те, що в другій половині XVIII ст. воно зуміло взятися до реформування держави, підточеної не так віком і хворобами, як брутальною агресією сусідів. Натомість століттям раніше поразки у війні з козаками та Росією і миттєва капітуляція під час шведського нашестя засвідчили не лише ослаблення мілітарної потуги, а й брак громадянської волі до запровадження реформ, що могли би цьому протидіяти. Розсудливим спробам мирного полагодження конфлікту з козаками бракувало далекоглядності та сміливості запровадити відповідні політичні зміни, а намагання реформувати державний устрій згоріли у полум’ї кривавої громадянської війни 1665-1666 рр.92
89 Ідеться про битву 26 травня 1648 р. в урочищі Горохова Діброва між Корсунем і Богуславом, де Богдан Хмельницький практично повністю знищив коронне військо, а його обидва начальники — великий коронний гетьман Миколай ГІотоцький і польний гетьман Мартін Калиновський — були взяті в полон татарами, союзниками козаків.
90 Бої під містечком Пилявці точилися 20-23 вересня, а панічна втеча коронного війська на чутку про наближення татар сталася в ніч з 23 на 24 вересня.
91 Війна з Росією, розпочата після укладення Переяславської угоди, точилася з перервами упродовж 1654-1657 і 1660-1667 рр., завершившись підписаним в Андрусові 9 лютого 1667 р. перемир’ям, за яким територія козацького гетьманату ділилася по Дніпру на лівобережну частину, підпорядковану царю, і правобережну — королю, а здобуті за Деу-лінським перемир’ям 1619 р. Смоленщина й Чернігово-Сіверщина поверталися до складу Московії. Війна зі Швецією, яка отримала в польській історіографічній традиції назву «потопу» у зв’язку з тим, що більша частина території Литви й Корони була окупована шведською армією, тривала в 1655-1657 рр. Згідно з укладеним по її звершенні перемир’ям, було визнано суверенне право бранденбурзької династії Гогенцолернів на Пруссію, яка остаточно виходила з-під денного підпорядкування польським королям.
92 Про рокош Єжи Любомирського див. детальніше далі — у підрозділі відповідної назви.
Небачені доти поразки засвідчували не лише занепад військової потуги, а й невдоволення ситуацією у державі. Історики часто повторюють думку про самовдоволення й пиху «народу-шляхти» Речі Посполитої, проте мені це видається наївним. Таке світовідчуття могло бути притаманне невеличкій групі заможної та успішної аристократії й оплачуваних нею інтелектуальних еліт, проте цілком не відповідало поглядам загалу шляхти, чиєму статусові загрожувало порушення основного закону (Генрикових артикулів) та укладених з черговим володарем расіа соггуепіа^ з боку жменьки найвищих достойників, які легко маніпулювали законами. Внутрішній конфлікт надав часам «потопу» форми, подібної до російської «смути» чи тогочасної французької фронди, де боротьба з зовнішнім ворогом перепліталася зі спробами використати сусідні держави для запровадження політичних змін. Так чинили російські бояри, садячи на трон королевича Владислава в надії утвердити власне олігархічне правління; так діяли у Франції герцог Луї Конде де Бурбон і кардинал Ретц93 94; у цьому ж контексті належить розглядати договори в Усті й Кейданах95. Сприйняття капітуляції під Устям з позицій борців за польську свободу XIX і XX ст., які бачили в цій події лише втрату державного суверенітету, а не складнощі персональних амбіцій та розрахунків, є очевидним анахронізмом, котрий веде до багатьох непорозумінь. Коли історик пише, що люди XVII ст. у своїх думках і вчинках керувалися інтересами людської гідності та громадянських свобод, він мусить враховувати й те, що ці принципи були парадоксально поєднані з особистими інтересами, конкуренцією за становище, відзнаки й маєтності. Адже звучні декларації, гідні громадян римської республіки, співіснували з дріб’язковими інтригами та прагненням до матеріальних благ.
93 Див. прим. № 44.
94 Герцог Луї Конде де Бурбон і архиєпископ Парижа кардинал Жан-Поль Ретц були лідерами т. зв. фронди (1648-1653) — останньої збройної спроби аристократів опиратися утвердженню королівського абсолютизму.
95 Під Устям (Ц)£сіе), де посполите рушення велико польської шляхти зазнало на початку «потопу» поразки від шведською війська, 25 липня 1655 р. було підписано акт капі-гуляції з визнанням влади Карла X Густава. Одночасне переможне просування армії Кар-ла X на територію Великого князівства Литовського підштовхнуло до укладення 20 жовтня 1655 р. угоди в Кейданах, якою великий литовський гетьман Януш Радзивил оголошував скасування унії між Короною і Великим Князівством та підпорядкування Князівства на унійних засадах шведській короні.
Історію держав часто визначають за успіхами й поразками, за тривалістю існування, за реалізацією зовнішніх цілей (поширенням чи звуженням кордонів) та пов’язаними з цим можливостями щонайповнішого використання матеріальних і людських ресурсів. Успішність держави додатково підтверджують також мистецькі (архітектура, скульптура, живопис, музика, красне письменство) та наукові досягнення. Менше уваги привертають добробут і задоволеність суспільства, оскільки їх виміряти складно. Історіографія, захоплена силою держави, часто оминає увагою форми правління і боротьбу за права, котра, за Гуссерлем, становить ентелехію європейської історії. Спираючись на методологічні засади свого фаху чи власне моральне кредо, дослідник може оцінювати діяльність окремих осіб і суспільних груп або залежно від прагматичного успіху, вимірюваного успіхом цілої держави, або залежно від успіхів, досягнутих у розвитку громадянських і людських прав. Складно заперечити, що такі права ніхто не дарував — їх виборювали, а збереження, дотримання і пристосування до мінливих обставин ставало обов’язком кожного наступного покоління. Розглянутий під цим кутом зору випадок Речі Посполитої являє собою важливу сторінку в історії європейської боротьби за громадянські права.
Капітуляція, здійснена під Устям сенаторами в оточенні шляхти, мала присмак державної зради, оскільки відкривала ворожій армії шлях до країни. Проте це не можна вважати лише наслідком програної битви та панічної втечі з поля бою — радше йшлося прб спробу розв’язати проблеми Речі Посполитої руками шведського монарха, який видавався успішнішим за непопулярного Я на Казимира. Карла X Густава визнали охоронцем свободи й цілості держави, а відтак — запропонували йому корону. Всупереч здоровому глуздові жевріли надії, що шведський король здолає Богдана Хмельницького і царя, котрий зазіхав на Вільно, й захистить поляків та їхню державу. Йому запропонували роль, яку потім (так само невдало) пропонували Петру І і Катерині II. Таке завжди траплялося тоді, коли між королем і «народом», себто загалом повітової шляхти, а також групкою міністрів, достойників і придворних пролягав глибокий розкол. Наприклад, брак довіри до короля й уряду ще раз оп-риявниться в момент, коли шведську загрозу буде подолано, проте більша частина території Великого князівства Литовського залишатиметься під російською окупацією. Незважаючи на потребу продовження війни,
литовська й коронна армії, не отримавши платні, проголосили конфедерацію і спробували не лише домогтися заборгованих грошей, а й змінити спосіб управління державою. Як засвідчує численна тогочасна публіцистика, гнів військових союзів було звернено передовсім проти вищих урядовців і двору. Сконфедероване військо погрожувало збройним виступом проти абсолютистських задумів короля, апелюючи до республіканської міфології Пгинян96, де шляхта нібито вирізала поганих радників короля і захопила владу в країні:
Махінатори-придворці на те посадили Свого пана, щоб татарам вклонився хоругвами, Об'єднавши чужоземців перше з козаками,
І скасуєш «нє позвалям» усім для науки, Й усі вольності шляхетські візьмеш міцно в руки. В краї будеш аЬзоІиіе усім володіти, Так, як правлять усі інші владарі на світі.
Та страшна відплата буде, пам'ятай, наш пане,
І зі здрайцями твоїми мало вам не стане:
Буде гірше, ніж колись-то в Глинянах зробилось.
Дай же Боже, аби все те врешті зупинилось.
Жовнірські конфедерації, якими маніпулювали двір, гетьмани, опозиціонери й амбітні політики, брали на себе, крім фінансових вимог, ще й політичну роль, оскільки представляли шляхетські низи. Шляхтич-вояк, фактично оплачуваний найманець, завдяки шляхетному походженню і фаху вважав себе за кращого громадянина, бо ціною власного життя захищав свободу й батьківщину. Не отримавши заслуженої платні, він перетворювався на захисника справедливості, яку двір та продажна аристократія поставили під загрозу. Конфедерати запроваджували власну адміністрацію, подібну до козацької (з козаками вони підтримували жваві контакти), намагалися отримати право виборного представництва армії на сеймах, вимагали поставити під контроль своїх представників
96 ідеться про конфедерацію шляхти, зібраної 1537 р. у Глинянах під Львовом на посполите рушення для походу на Молдову; конфедерати сформулювали низку вимог Зигмунтові І та змусили його до обіцянки їх задовольнити (див. про це вище, у підрозділі «Громадянський спротив і „Куряча війна“ (1537)»).
військову скарбницю та передати королівщини на військові цілі. Серед їхніх вимог звучали й політичні — про обмеження влади канцлерів і гетьманів та про запровадження нагляду за діяльністю міністрів. Як бачимо, тут можна простежити повернення до екзекуційних ідей, бо жовнірські вимоги по-своєму віддзеркалювали незадоволення усієї шляхти чинним станом речей та політикою короля й двору. І хоча конфедерати, замість воювати з ворогом, завдавали збитків шляхетським маєткам, де мусили годуватися, симпатії повітової шляхти були на їхньому боці. Втім, антиурядові виступи (як уже обговорений рокош Зебжидовського чи ро-кош Любомирського й конфедерації XVIII ст., про які буде мова далі), попри свою популярність, так і не зуміли встановити інституційний контроль над виконавчою владою: щонайбільше, чого вдавалося досягнути, — це спинити королівські спроби обмеження громадянських прав. Сама ж влада, як слушно констатував Владислав Чаплинський, лишалася й далі дуже сильною.
Повстання Хмельницького і створення української держави
«Козацька влада має сягнути доти, доки сягає козацька шабля»
Іван Виговський
Богдан Хмельницький, котрого здавна поважала козацька старшина, почав готуватися до повстання у 1647 р. Йому вдалося не лише закликати до опору Речі Посполитій реєстрове козацтво, а й здобути підтримку Запорозької Січі й татар. Наприкінці квітня 1648 р. 8 тис. козаків і 4 тис. татар Тугай-бея рушили з Січі на північ. Хмельницький розіслав універсали, якими закликав Русь виступити «проти ляхів». Великий коронний гетьман Миколай Потоцький вислав проти повстанців 6-тисяч-ний загін (у його складі були й реєстрові козаки) під проводом свого сина Стефана та за участі досвідчених Стефана Чарнецького і Я на Сапєги. Цей крок згодом піддавали критиці, оскільки було роздроблено і без того нечисленне військо, що стояло під Корсунем. Гетьман квапився придушити повстання, перш ніж спалахнуть селянські бунти, однак прорахувався, не взявши до уваги, що очолювані його сином реєстровики
можуть перейти на бік супротивника. Ті ж відразу після зустрічі з силами Хмельницького перебили накинутих їм начальників і приєдналися до повстанців. Під Жовтими Водами у короткій битві 16 травня 1648 р. загін Потоцького-молодшого було розгромлено, сам Стефан Потоцький помер від отриманої рани, а Чарнецький, Сапєга й решта з-поміж тих, кому вдалося уціліти, потрапили у татарський полон. Потому Богдан Хмельницький швидким маршем рушив під Корсунь, назустріч основним силам коронного гетьмана.
За кілька днів після битви під Жовтими Водами, 20 травня 1648 р., Річ Посполиту спіткало ще одне випробування, про яке литовський канцлер Альбрихт Радзивил у своєму щоденнику писав так:
20 травня королівство огорнула інша велика жалоба.... Король... підкріплений сповіддю і причастям та підготовлений до смерті о. Шенгофом з Товариства Ісуса, за дві години і майже дві чверті по півночі... спокійно віддав душу Богу.
Смерть Владислава IV та очікуване за нею безкоролів’я ускладнювали і без того непросту ситуацію, що її насував початок повстання. Як зауважував той-таки Радзивил:
...біди Речі Посполитої не припинилися. Божий гнів руками козаків опустив її ще нижче... <...>26 травня, здолавши й поруйнувавши вал з возів, напали на наших і, багатьох убивши, інших взяли у полон. Схоплено було обох гетьманів — Потоцького... і гетьмана польного Калиновського.
Битва у Гороховій Діброві між Корсунем і Богуславом97 передавала практично цілу Україну під контроль Хмельницького. Поспіхом зібраний сенат вирішив розпочати мирні переговори, виславши до козацького гетьмана знайомого йому брацлавського воєводу Адама Киселя, православного сенатора Речі Посполитої. Водночас поспіхом стягували нові сили, передані в тимчасове командування трьом заступникам полонених гетьманів — князю Владиславу Домініку Заславському, Миколаєві Остроругу й Александрові Конєцпольському. У переговорах з Киселем Хмельницький вимагав поновлення козацьких вольностей, обтятих сеймовою ухвалою 1638 р.; водночас козацькі загони вели бої з армією князя
97 Див. прим. № 89.
Яреми Вишневенького, котрий пробився із Задніпров’я, де мешкав у своїй резиденції в Лубнах, напередодні повстання. Підготовка до виборів нового короля, придворні інтриги, переможний марш козацько-татарської армії на захід і масові бунти українського простолюду, що їх жорстоко карав Вишневенький, створювали атмосферу страху й непевності. Охоплена повстанням Україна умилася кров’ю католицьких та уніатських священиків, євреїв, поляків і тієї частини руської шляхти, що не визнала козацької влади. Сум’яття тих часів добре описує Самуель Твардовський98, зокрема — в епізоді сплюндрування укріпленого міста Тульчина (званого тоді Нестерваром), де сховалося багато втікачів з-поміж шляхти та євреїв. Тульчин міг вистояти, твердить автор, проте його оборонці вирішили уникнути облоги, сплативши викуп і видавши на поталу євреїв:
Тож, наторгувавшись,
Вирішили разом, довго не вагавшись, Відкупитись і юдеїв видать на поталу. Тож коли усіх їх разом з замку виганяли Із жінками й дітьми разом під страхом скарання, То про помсту їх до неба линуло волання.
І, під валом ставши, три дні себе боронили, Не піддавшись, аби просто всіх їх перебили.
Утім, цей ганебний вчинок не порятував оборонців Тульчина, винищених повстанцями:
...Тнучи й мордуючи так, що кров спливала По всій землі. Саме з цього знаку
Викажеться лють їх, і не стане браку Ніякої крові, всіх у пень стинали, На очах материнських дітей роздирали, Розпинали хресно...
А як непоштиво
98 Мова про віршовану історію козацьких воєн і «потопу», видану Твардовським 1660 р. у Кракові під назвою «]¥о]па Лотоса і Коїакі і Таіагу, Мозкууц, роіут 8імесіаті і і \У^гурпеі Іаі сі^апазсіе іосхдса	Щодо обговореного далі епізоду з Тульчином, то місто було
здобуте загоном Максима Кривоноса 20 червня 1648 р., а 21 червня упав і Тульчинський замок.
Трактували князя! Забувши, що діє, Його ж хлоп сокирою утяв йому шию Й за те враз піднісся до сотника стану. Княгиня ж потрапила поміж отаманів, Аж поки полковнику нарешті дісталась І від різанини тої одна врятувалась".
У козацькій Україні було ліквідовано чинну соціально-політичну систему, що її ототожнювали з «ляхами» та пануванням чужої релігії, мови і звичаїв. Серед жертв війни — католиків, русинів-уніатів та євреїв— особливо тяжкі випробування випали на долю останніх. Хоча єврейські мартирологічні хроніки перебільшують число жертв, проте вони все ж мали сягати кількох десятків тисяч, а розграбування єврейських домівок, насильницька смерть і захоплення в татарський полон зробили ім’я Хмельницького у єврейській традиції таким же страхітливим, як вавилонський полон чи іспанська інквізиція.
Доки козацько-татарські війська плюндрували Київщину, Брацлав-щину, Волинь і Поділля, а татари гнали тисячі людей у ясир, на сеймиках Великого князівства Литовського, Пруссії, Мазовії і Великої та Малої Польщі запроваджували податки на формування збройних сил і провадили передвиборну агітацію. На корону претендувало двоє братів покійного Владислава IV, які пропонували різні стратегії розв’язання козацької проблеми. Молодший, Кароль Фердинанд, кардинал і вроцлавський єпископ, прагнув, як і його прибічник князь Ярема Вишневецький, втопити козацьке повстання у крові. Старший же брат, колишній єзуїт Ян Казимир, очолив так звану «мирну партію», яка вважала за доцільніше досягнути згоди з повстанцями на перевірених попередньою практикою засадах — збільшенні реєстру Війська Запорозького і поверненні відібраних сеймом 1638 р. козацьких вольностей. Однак переговори з Богданом Хмельницьким не вдалися, тож Річ Посполита мусила виставити поспіхом скликане військо, яке зустріло козацьку армію під містечком
99 Твардовський переказує цей епізод за панічними чутками, що кружляли поміж шляхтою. Згаданий тут князь Януш Четвертинський, син брацлавського підкоморія Стефана Четвертинського, дійсно загинув, але не в Тульчині, а пізніше — в одній з битв із повстанцями серпня 1648 р. Його дружина Софія Чурилівна, найімовірніше, виїхала з небезпечного регіону ще на початку війни, а невдовзі після загибелі чоловіка вийшла заміж удруге.
Пилявці на межі Волині й Поділля. Його регіментарі (князь Владислав Заславський, Миколай Остроруг і Александр Конєцпольський), яких Хмельницький злостиво прозвав «Периною», «Латиною» і «Дитиною», не впоралися з ситуацією, оскільки не змогли ані належно підготуватися до битви, ані надихнути армію. Упродовж 20—23 вересня 1648 р. точилися безладні сутички, а в ніч з 23 на 24 вересня регіментарі вирішили відступати, однак їхні дії спричинили паніку, і відступ перетворився на масову втечу. На ранок козаки зайняли покинутий табір із залишеною там артилерією і військовим спорядженням. Цей ганебний епізод, охрещений сучасниками через співзвуччя слів «Пилявці» та «плюгавство» «плюгавецькою втечею», продемонстрував наслідки «партійності» у виборі військового проводу, адже прибічники Яна Казимира, що переважали у сенаті, просто побоялися віддати армію в руки досвідченого Яреми Вишневенького— рішучого спільника Кароля Фердинанда. Тим часом Богдан Хмельницький після Пилявців рушив на Львів, облога якого тривала з 6 по 24 жовтня 1648 р. і завершилася взятим з міщан чималим викупом, а в листопаді козацьке військо вже стояло під Замостям. Тут Хмельницький дочекався вибору на престол Яна Казимира, чию кандидатуру підтримував, і, уклавши перемир’я та погодивши час детальніших наступних переговорів, повернувся в Україну.
Київ, стародавня столиця Русі, привітав Богдана Хмельницького як суверенного володаря. Козацький гетьман в’їхав до міста 2 січня 1649 р. через знамениті Золоті ворота, сидячи в санях між київським митрополитом Сильвестром Косовим та єрусалимським патріархом Паїсієм. Радісні вітальні вигуки натовпу змішувалися з калатанням церковних дзвонів і залпами гармат. Студенти Києво-Моіилянської колегії урочисто вітали гетьмана «ораціями і акламаціями», уподібнюючи його до Мой-сея, що вивів свій народ із «лядської неволі». Власне від моменту цієї урочистої зустрічі Хмельницький починає виступати вже не тільки як представник козацтва, а й як лідер цілої України-Руси, розпочавши вражаючу за розмахом розбудову нової козацької держави. Як український Кромвель, Хмельницький передавав адміністрування на території козацьких полків полковникам, які заступали колишніх каштелянів і воєвод та зосереджували у своїх руках адміністративну й судову владу не лише над козаками, а й над рештою мешканців — покозаченої шляхти, городян і селян. На регулярне стягнення податків в умовах війни годі було
розраховувати, проте Хмельницький намагався це робити, принаймні захищав маєтності лояльних до нового ладу людей від розграбування та повного занепаду. Адже селянські бунти, що прокотилися Україною влітку 1648 р. на звістку про козацькі перемоги, призвели до обвалу владних структур і до жахливих плюндрувань, а відтак — голоду та епідемій: жорстока доба пришвидшеної трансформації збирала, як завжди, рясні жнива людських страждань і смертей. Натомість накидання країні військової адміністрації мало за мету стримати беззаконня та анархію, а престиж і влада, що доти належали магнатам, перейшли до козацьких полковників. З іншого боку, дрібна й середня шляхта, котра поповнила склад козацької старшини, не забувала про традиції станового республіканс-тва, і це служило противагою гетьманському всевладдю. Отже, в Україні абсолютистсько-монархічні тяжіння представляв гетьман, аристократичні — генеральна, зазвичай спадкова старшина, а демократичні — нижчий старшинський прошарок і рядові козаки. Панівна позиція Хмельницького з огляду на його вождівський авторитет не ставилася під сумнів, однак процеси державотворення уповільнювала напруга між ним, старшиною і рядовим козацтвом, особливо запорожцями-січовиками (згадаймо хоча б повстання Худолія100).
Головною проблемою, що постала перед Богданом Хмельницьким після перемог 1648 р., була легалізація нового становища в Україні. Гетьмана вже не задовольняло саме тільки відновлення козацьких воль-ностей і збільшення реєстру. Визнаючи себе й далі підданим короля, він, проте, від імені «руського народу» вимагав усунути магнатів і все «лядське» з України. Це робило неможливим політичний компроміс з Річчю Посполитою, а шляхту до того ж непокоїли гетьманські обіцянки зміцнити королівську владу. На той момент найсерйознішу допомогу Хмельницький отримував від кримських татар, проте хан Іслам Ґерей III не був надійним союзником, оскільки прагнув зберегти рівновагу сил між Україною і Річчю Посполитою у такий спосіб, аби жодна зі сторін не отримала повної перемоги. Це вийшло на яв під час Зборівської кампанії влітку 1649 р., коли частину коронної армії козаки й татари взяли в обло
100 Взимку 1649-1650 рр. козак Черкаського полку Ясько Худолій, вийшовши на Запорожжя, де його проголосили гетьманом, очолив антигетьманське повстання січовиків; після рішучого придушення повстання Хмельницьким страчений у Чигирині в березні 1650 р.
гу у Збаражі, а хан з Хмельницьким осадили під Зборовом Яна Казимира, який ішов на підмогу обложеним. Козацько-татарська сторона була сильнішою і перебувала у вигіднішій позиції, а становище коронної армії видавалося майже безнадійним, проте Іслам Ґерей дав згоду на мирні переговори. Ціною підкупу та обіцянкою сплати «упоминків»101 кримському володарю польська сторона досягла підписання 18 серпня 1649 р. Зборівського мирного договору, який не відповідав співвідношенню сил на момент його підписання, хоча й збільшував козацький реєстр до 40 тис. і визнавав за Хмельницьким контроль над значною частиною української території. Вдруге двоїста позиція хана стала в пригоді коронній армії у битві під Берестечком 28-30 червня 1651 р.102, коли внаслідок поразки козаків реєстр було скорочено наполовину, а межі козацької юрисдикції звужено до Київського і Чернігівського воєводств.
Виборене Богданом Хмельницьким політичне утворення не могло знайти для себе місця в системі Речі Посполитої, тож гетьман уже з осені 1648 р. розпочав переговори з султаном, аби отримати для України статус держави-васала Османської імперії, подібний до статусу Молдови й Волощини. Паралельно гетьман пробував зміцнити свої претензії на спадкову владу в Україні шляхом одруження в 1652 р. сина Тимоша з донькою молдовського господаря Василє Лупу Розандою. Імпульсивний та шалено відважний Тиміш, проте, загинув 1653 р., захищаючи права тестя на престол, і це суттєво зменшило зацікавлення Хмельницького турецькою перспективою легітимації статусу України.
Султанський протекторат Хмельницький офіційно прийняв 1653 р., і це занепокоїло московський уряд, який пильно стежив за розвитком подій в Україні. Ще в лютому 1651 р. Земський собор — зібрання представників дворян-землевласників, городян і духівництва — ухвалив надати допомогу православним одновірцям Речі Посполитої, а по суті — використати козацьке повстання як привід для розірвання «вічного миру» з Річчю Посполитою та відвоювання втрачених Смоленщини й
101 «Уіюминками» називали грошові суми, сплату яких кримські хани тракгували як обов’язкову данину «Домові Ґереїв» за «дарування миру» сусідам, а польська сторона, хоч і сплачувала, воліла тлумачити як разові подарунки хану.
102 Військо Іслама Ґерея ЗО червня, в розпал баталій, покинуло поле битви, залишивши своїх союзників-козаків наодинці з супротивником. Причини такого рішення хана залишаються дискусійними.
Чернігово-Сіверщини. Двома роками пізніше, 11 жовтня 1653 р., Собор, відгукуючись на численні прохання загнаного у безвихідь гетьмана, санкціонував прийняття «Війська Запорозького з містами і з землями під Государеву високу руку... щоб їх не відпустити в підданство турському султанові або кримському ханові». Офіційний акт переходу козацької України під протекцію царя проголосили у Переяславі 18 січня 1654 р. У його перебігу мала місце вкрай показова деталь, яка може засвідчити рівень європеїзації чи, якщо комусь так більше до вподоби, полонізації козацтва. Богдан Хмельницький і старшина зажадали від царських послів (безуспішно) присягнути іменем царя, що той «не порушить їхніх вольностей», себто діяли в звичній для практик Речі Посполитої традиції присягання новообраного володаря на дотримання расіа сопчепіа.
Обґрунтовуючи на козацькій раді такий політичний крок, Хмельницький покликався на спільність віросповідання:
Православний християнський великий государ, цар східний, є з нами одного благочестя грецького закону, одної віри, ми одно тіло з Православною Церквою Великої Росії, що головою має Ісуса Христа.
‘ <... > Якщо ми його щиро полюбимо, крім його царської високої руки спокійнішого пристановища не знайдемо.
Утім, цього ентузіазму не підтримав київський митрополит Силь-вестр Косов, глава православної спільноти усіх руських земель Речі Посполитої: на вимогу закликати духовенство до складання присяги вірності цареві митрополит заявив, що хоч Хмельницький і піддався під царську протекцію, «він, митрополит з усім собором, бити чолом государю про те, аби йому бути під государевою рукою, не посилав». Царська протекція дала Україні й справді небагато. Військо Запорозьке, воюючи на боці російської армії в ході російсько-польської війни 1655—1657 рр., допомогло захопити Вільно, Мінськ, Новгород і Пінськ, але водночас цар не дозволив Хмельницькому підпорядкувати козацькій юрисдикції щобуті козаками терени Південної Білорусі. Своєю чергою, татари, які після Переяславської угоди перейшли на бік Речі Посполитої, не лише стали на заваді здобуттю російсько-козацькою армією Львова у 1655 р., але й нещадно плюндрували Україну.
Шведський напад на Річ Посполиту у 1655 р. відкривав для Богдана Хмельницького додаткові можливості дипломатичної гри, полегшувані іією обставиною, що у війні зі Швецією була задіяна Московія. Прагну
чи визнання козацької держави на міжнародній арені, Хмельницький у грудні 1656 р. ще встиг підписати договір зі Швецією, Трансільванією і Бранденбургом про поділ території Речі Посполитої після її очікуваної поразки, однак смерть гетьмана у серпні 1657 р. поклала край його спробам здобути незалежність і легалізувати свою, фактично монаршу, владу.
Відомий український історик Іван Крип’якевич підкреслював не лише велике значення монархічної ідеї в українському державотворенні, але й її непопулярність. Хмельницький добре це розумів, а тому намагався здобути додаткову харизму, одруживши сина з донькою молдавського господаря ВасилєЛупу. Водночас освічені представники козацької старшини, що походили зі шляхти й були виховані на республіканських традиціях, звертали погляди в бік Швейцарії і тогочасних Нідерландів, де якраз 1648 р. було здобуто незалежність у формі республіки. Зокрема, прибічником республіканського устрою був найближчий радник гетьмана, генеральний писар Війська Запорозького Іван Виговський. Перед смертю Хмельницький добився від старшини, як Кромвель від генералів, визнання свого сина Юрія гетьманом. Психологічно цей крок можна зрозуміти, проте він був приречений на поразку. Адже влада гетьманів, попри її абсолютний характер, залежала від козацької ради, тож порушення основного козацького закону — закону виборів — зменшувало шанси Юрія на популярність. Понад те, йому було всього 16 років, і він нічим ще не відзначився. Отож Хмельницького-молодшого швидко усунули, і старшина віддала булаву найдосвідченішому політикові з власного кола — Іванові Виговському. Та обставина, що це було здійснено без погодження з московськими зверхниками, ускладнила стосунки старшини і з царським двором, і з внутрішньою опозицією конкурентів за булаву, які віднині могли виставляти себе «вірнішими» слугами царя, ніж прибічники Виговського. Ситуація, шо склалася, підштовхувала до порозуміння з Річчю Посполитою. Підписанням 16 вересня 1658 р. Гадяцької угоди, розробленої козацькою старшиною (Юрієм Немиричем, Іваном Виговським і Павлом Тетерею)103, польська сторона засвідчила, що вона розуміє потенціал концепції створення на українських теренах Князівства Руського як третього члена Речі Посполитої з тим самим обсягом суверенності, що й Велике князівство Литовське та Корона. Проте пере
І(П Див. прим. № 57.
свідчившись, що козацька верхівка не в стані запровадити пункти цієї угоди в життя через опір соціальних низів, антиподьську наставленість частини старшини й московський тиск, польські політики малодушно відвернулися від української проблеми, тим аж до XX ст. позбавивши себе української підтримки у боротьбі з Москвою.
Московський (1654-1667) і шведський (1655-1660) напади
Війна з Московією почалася за півроку після того, як Богдан Хмельницький «з містами й землями» прийняв протекторат царя: після попередніх поразок царський двір зберігав повагу до військової сили Речі Посполитої, тож до війни готувалися старанно, збираючи величезну армію, запрошуючи іноземних офіцерів і шукаючи союзників. Війну було обставлено релігійними гаслами, мовляв, православний цар рушав визволяти своїх єдиновірних братів, шо їх гнобили єзуїти й уніати. Водночас полякам і литовцям нагадували про історичні права царя на його «прадавню отчину» — землі, які колись входили до Київської держави. Перший рік війни увінчався приголомшливим успіхом росіян: царська армія разом з 20-тисячним козацьким корпусом під командуванням Івана Золотаренка на початку червня 1654 р. вступила в кордони Великого князівства Литовського, а до кінця листопада вже було окуповано більшу частину Білорусі й здобуто 33 укріплених міста, у тому числі Полоцьк, Мстислав, Оршу, Могильов, Смоленськ, Вітебськ та ін.
Великий литовський гетьман Януш Радзивил, посварений з королем і, незважаючи на катастрофічну ситуацію, не підтриманий сеймом, у січні — травні наступного 1655 р. спробував збройно переламати ситуацію, але безуспішно. 24 травня у похід на чолі російської армії рушив зі Смоленська сам пар Алєксєй Михайлович, що надавало війні виняткового статусу та підкреслювало її кінцеву мету — підкорити московській короні Велике князівство Литовське. Після здобуття Мінська й Гродна шлях на Вільно, яке не пам’ятало ворога під своїми стінами з кінця XIVст., був відкритий, і в серпні місто впало, зазнавши спалення, нищівного розграбування та різанини, в якій загинуло до половини мешканців.
Здобуваючи білоруські терени, цар обіцяв не порушувати прав шляхти й городян і піднести нібито упосліджене православ’я. У яких формах це робилося, показує епізод з полоцькими євреями, який став сумним символом війни 1654-1655 рр. їм було запропоновано прийняти хрещення, а всіх, хто відмовився, замкнули разом з жінками й дітьми у дерев’яній будівлі й спалили задля символічного «очищення» православної землі. Загибель чекала також на католицьких священиків та єзуїтів, а уніати мали вибирати між повторним охрещенням і смертю. Що ж до царської обіцянки підтвердити права і привілеї, то вона не мала жодного практичного значення, адже російська адміністрація не розуміла таких понять. Єдиним законом були накази царських воєвод і воєначальників, спротив долали силою, а білоруське населення («литовський полон») інтенсивно переселяли до Московії, масово вивозячи не лише селян, а й шляхту, ремісників, купців (саме тоді в російській столиці постало чимале «литовське» передмістя, котре налічувало близько двох тисяч будинків). Вояків і шляхту примусово включали до російської армії і відправляли на війни до східних околиць держави, а десятки тисяч селян було розпродано чи роздано російським поміщикам у нагороду за бойові заслуги.
З огляду на небачені доти людські та матеріальні втрати білоруський історик Генадзь Саганович слушно назвав війну 1654-1667 рр. «невідомою війною». Однією з її сторінок став і безпрецедентний опір населення російській агресії. Зокрема, в Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Кричеві й інших містах царській армії довелося ламати затяту оборону мешканців, в якій міщани солідаризувалися зі шляхтою, а православні — з євреями, католиками й протестантами. Виснажені довгими облогами міста погоджувалися здатися лише за умови збереження чинних прав та інститутів, а Кричів і Вітебськ, де переважало православне населення, вимагали гарантій безпеки для католиків і євреїв. Старий Бихов оборонявся від царських і козацьких військ три роки, а Ляховичі, Несвіж і пра-вославно-уніатсько-кальвіністсько-юдейський Слуцьк так і не було здобуто. Коли московські війська дійшли до Вільна, проти ворога виступили не лише шляхта і міщани, а й євреї. Колишній лікар Владислава IV Ма-тей ВорбекЛеттов згадував:
Так сталося (чого раніше й не чували), що і євреї під власною хоругвою (червоною з білим листям по берегах і гебрайськими написами з обох боків) виставили 130 охочих до зброї євреїв з добрим обладунком.
Іншими словами, якщо ми порівняємо поведінку людей у різних частинах Речі Посполитої часів «потопу», то побачимо, шо найзавзятіше з окупантами боролося лютеранське населення Ґданська і мешканці Білорусі: тут упродовж 1655-1658 рр. розгорнулася масштабна партизанська війна, у якій брали участь нарівно і шляхта, і мішани, й селяни. В історіографічній традиції, започаткованій ше наприкінці XVII ст., символом захисту Речі Посполитої від смертельної загрози стала оборона Ясної Ґури104: напад шведів-лютеран на католицьку святиню прислужився ототожненню національної ідентичності поляків з католицтвом, а чужинців — з «єретиками». Тим часом якраз німецько-лютеранський Ґданськ, а не польські міста, героїчно вистояв під натиском шведів; не здався їм і конфесійно мішаний Львів, а найзапекліше боронилися від окупантів православні Кричів, Вітебськ і Старий Бихов. Серед мешканців Ґданська, як і в білоруських містах, поляків практично не було, тож городяни захищали не «Польщу», а Річ Посполиту й узвичаєний спосіб життя, якому загрожував нападник: у Ґданську — обмеженням самоврядування і занепадом торгівлі, в Білорусі — порушенням самоврядних прав і примусовими депортаціями.
Що ж до польської шляхти, то вона, приймаючи протекцію Карла X Ґустава й відкриваючи шведській армії шлях углиб країни, якраво продемонструвала, якою небезпекою може обернутися непопулярність власного уряду й правителя. Шляхетський загал, убачаючи причини виснажливих воєн у політиці Яна Казимира, бажав, аби йому на зміну прийшов славний шведський король, бо видавалося, що це за одним ударом усе виправить, поверне мир і розширить повноваження шляхти, адже воло
104 Армія Карла X Густава після капітуляції польського війська під Устям (див. прим. № 95) швидко рушила вглиб Корони, на початку вересня вона вже взяла Варшаву, а в жовтні капітулював Краків. Обидва гетьмани — коронний і польний — перейшли на шведський бік, шляхта масово дезертирувала, король був змушений виїхати на еміграцію до Шльонська. Перелому у зміцненні бойового духу за цієї катастрофічної ситуації вдалося досягнути завдяки героїчній обороні впродовж 18 листопада — 27 грудня 1655 р. Ясно-іурського монастиря під Ченстоховою, де зберігалася (і нині зберігається) чудотворна ікона Ченстоховської Богородиці.
дар сидітиме у далекому Стокгольмі. Протверезіння настало тоді, коли окупанти захопили вже цілу країну. Російська армія грабувала Білорусь і Литву аж по Мінськ, Берестя (нині Брест-Литовський) й Вільно; Військо Запорозьке поширило свою юрисдикцію до річок Случ і Дністер; шведи разом із загонами бранденбурзького курфюрста Фридриха Віль-гельма господарювали у Великій Польщі, Мазовіїта частині Малої Польщі; чорний слід плюндрувань позначив увесь шлях походу трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці на Краків, Люблін, Варшаву й Берестя. Рештками запасів винищеної країни живилися як власні жовніри, так і закликане на допомогу татарське й австрійське військо — і то на тлі систематичних грабунків шведської армії, яка не оминала ні панських палаців, ні монастирів і храмів, ні шляхетських і селянських обійсть.
У Великому князівстві Литовському становище було не кращим. Підписане 3 листопада 1656 р. у Немежі під Вільном перемир’я не передбачало виведення російської армії з білоруських і литовських теренів105. Царя, котрий почав титулувати себе великим князем литовським, приваблювала й перспектива польської корони: польська сторона на переговорах у Немежі мусила взяти зобов’язання обрати Алєксєя Михайловича на престол після Яна Казимира (утім, такі самі пропозиції робили Габс-бургам і Дьєрдю II Ракоці, не кажучи вже про Карла X Ґустава). Після закінчення польсько-шведської війни й підписання у 1660 р. Оливсько-го мирного договору ці несерйозні домагання було забуто, а на території Великого князівства Литовського відновилися воєнні дії, у ході яких литовська армія під проводом великого литовського гетьмана Павла Сапє-ги та за підтримки коронних загонів, очолених Стефаном Чарнецьким, поступово вибила російське військо з Вільна, Могильова, Полоцька, Вітебська й інших білоруських міст аж по р. Березина. Ще раніше, в червні 1659 р., козацькі полки, підвладні гетьманові Івану Виговському, за підтримки татар і коронного загону здобули блискучу перемогу над царськими воєводами під українським Конотопом. Врешті, наприкінці жовтня
105 Цю ситуацію переламає тільки відновлення відкритих воєнних дій після підписання в Оливі 3 травня 1660 р. мирного договору зі Швецією. У кількох переможних для польсько-литовської армії кампаніях 1660 р. російську армію було витіснено з більшої частини території Великого князівства Литовського, проте за укладеним пізніше, 1667 р., Андру-сівським перемир’ям території, здобуті у війні 1616-1618 рр. (Смоленшина й Чернігово-Сівершина), поверталися до складу Московії.
1660 р. чергову поразку російській армії в Україні завдав польний коронний гетьман Єжи Л юбомирський під Чудновом.
Воєнні операції на сході Білорусі та в Україні часто сповільнювалися або й зовсім припинялися через відмову жовнірів виконувати збройну службу, доки їм не заплатять. Утім, це було не єдиним приводом протестів. Не менш важливу роль відігравали тривожні чутки проте, шоЯн Казимир готує політичний переворот, наміряючись ліквідувати «давні вольності». Професійне шляхетське військо ніколи не уникало участі в політичному житті, а під час внутрішніх криз позиція жовнірів набувала вирішального значення, оскільки армія могла вийти з послуху та запровадити власне виборне керівництво. У політичному вимірі конфедерація військових нагадувала шляхетський рокош: корогви формували владний орган, обравши до нього своїх представників, а зверхність над ними отримував виборний маршалок. Створена у такий спосіб спілка провадила переговори з королем, урядом і сеймом, оголошуючи саморозпуск (т. зв. «розв’язання конфедерації») тільки після виконання її вимог і декларування амністії. У 1661 р. постала конфедерація коронного війська на чолі з маршалком Яном Свідерським, а невдовзі литовське військо утворило власну конфедерацію, обравши маршалком Казимира Жеромського і його заступником — Костянтина Котовського (обидві було «розв’язано» аж влітку 1663 р.). Вимагаючи сплати заборгованої платні, військо разом з тим виступило проти ідеї виборів уіуєпіє ге^е1®6 та взагалі проти будь-яких нових законів, які б загрожували зміною чинного устрою Речі Посполитої. У переговорах з королем і сенаторами конфедерати підкреслювали, що власне в армії зібрано найкращих громадян, які проливають свою кров в обороні вітчизни, і в цьому не було нічого несподіваного, адже військова служба завжди вважалася за почесну громадянську працю, гідну шляхтича.
За спробу роз’єднати конфедерацію поплатився життям затятий рояліст, підскарбій і литовський польний гетьман Вінцентій Ґосевський, викрадений і страчений конфедератами 29 листопада 1662 р. за звинуваченням у змові з урядом; тоді ж позбавили життя і маршалка Жеромського, котрий підтримував таємні контакти з Ґосевським. Ці події, особливо загибель гетьмана, добре ілюструють внутрішню напругу в країні на по-
106 Див. прим. № 76.
чатку 1660-х рр. Костянтин Котовський був не лише відомим і заслуженим вояком, а й авторитетним у власному повіті шляхтичем, вихідцем з помітної родини з добрими зв’язками. Під час «потопу» він не визнав Карла Ґустава і був таким запеклим ворогом Януша Радзивила, шо той навіть намагався його убити. Йшлося, отже, не про безвідповідальний авантюризм, а про принципову позицію громадянина, який боровся з загрозою абсолютизму так само ревно і самовіддано, як із зовнішнім ворогом. Кривавий порахунок конфедератів з Ґосевським вказує на побутування республіканських настроїв не лише в Короні, а й у Великому князівстві Литовському, де їх зазвичай стримувало домінування олігархів, а затятість конфедератів нагадує епізоди громадянської війни, що її буде розпочато невдовзі по розв’язанні і коронної, і литовської конфедерацій, а також пізнішої багаторічної боротьби білорусько-литовської шляхти з магнатським кланом Сапєг.
Імовірно, Костянтин Котовський вийшов би сухим з води після розправи над Госевським, бо він ше п’ять місяців утримував контроль над сконфедерованим литовським військом. Проте коли сенатори Великого князівства Литовського на переговорах з делегатами війська погодилися задовольнити їхні фінансові вимоги, внутрішні зв’язки між сконфедеро-ваними корогвами було послаблено. Більш того, конфедератам не вдалося схилити до спільних політичних дій повітову шляхту, бо їхні надуживання допекли навіть тим, хто підтримував республіканські гасла. Що ж до литовських олігархів, то загибель Ґосевського викликала серед них загальне обурення, безвідносне до політичних уподобань чи оцінок політики королівського двору. Відданий королю литовський обозний (згодом гетьман) Міхал Пац ув’язнив Котовського й інших очільників конфедерації, а після її розв’язання амністія, оголошена конфедератам, на них не поширилася. Вдова покійного гетьмана Ева Ґосевська виступила в грудні 1664 р. зі звинуваченням проти вбивць на сеймовому суді, і той присудив Котовського та ще кількох осіб до страти; вирок було виконано у Варшаві навесні 1665 р. Тоді ж розпочався розгляд справи коронного маршалка й польного коронного гетьмана Єжи Любомирського за звинуваченнями в образі королівської особи та зраді.
Що ж до шляхетської опозиції, яка гостро виступала проти виборів уіуєпїє ге£ею1 та намірів у такий спосіб посадити на польський трон французького кандидата, герцога Луї II Конде де Бурбона, то вона розглядала страту Ґосевського як пересторогу для короля і королеви, що намагалися нав’язати кандидатуру Конде. В одному з анонімних тогочасних віршів (його надрукував у своїй антології Юліуш Новак-Длу-жевський) читаємо:
Великий підскарбій, до того ж і гетьман, У краях литовських могутній дуже пан, Через необачність лежить уже трупом... Той ви стережіться лихої заглади, Ночами ходіть лиш на ваші наради...
Утікай, Рею, стережися, Чарнецький, Бо мужністю й відвагою рівний був Ґосевський.
Тут же автор (щоправда, не переобтяжений поетичним талантом) нападає на королівську родину й адресує персональні застороги багатьом сенаторам і достойникам. У віршику чути відлуння того самого шляхетського обурення сенаторами, яке озвучив Ян Хризостом Пасек, наводячи у своїх мемуарах нібито виголошену ним промову в сенаті, де він протиставляє жовнірів як «вірних синів» вітчизни «пасербам», що її за-папащують заради приватних інтересів.
Рокош Любомирського
Страшні військові поразки, що спіткали Річ Посполиту після 1648 р., потребували серйозного осмислення своїх причин. Згадані вище угоди зі шведським королем під Устям і Кейданами стали нечуваним ударом по іасадничих законах, а тим часом коронне військо та величезна маса шляхти у жахливій самоомані приймали протекторат окупанта, в особі якого вбачали захисника прав і свобод. Заподіяні шведською армією плюндрування та участь Карла Ґустава у домовленостях 1656 р. про поділ ісриторії Речі Посполитої після її очікуваної поразки між Швецією, Трансільванією, Бранденбургом і козацьким гетьманатом змусили шлях-
107 Див. прим. № 76.
ту отямитися. Розпочалася визвольна війна, а разом з нею і пошук «справжніх зрадників» (на відміну від тих, хто припустився «хвилинної помилки»). Це, своєю чергою, дало привід для зведення приватних порахунків, а в публічній площині уможливило удар по нібито «спільниках» шведського короля-лютеранина — антитринітаріях: за ухвалою сейму 1658 р. вони всі без винятку мусили або залишити країну, або змінити конфесію. Антитринітарії й справді покладали певні надії на Карла X Ґустава, а ще більші — на трансільванського князя Дьєрдя II Ракоці, бо в Трансільванії велика громада їхніх одновірців існувала на рівноправному становищі з людьми інших віровизнань. Проте загадування такого роду аж ніяк не могли зрівнятися з державними зрадами католиків — наприклад, Гієроніма Радзейовського, який не лише отримав амністію, а й повернув собі пост сенатора108. Варто додати й те, що заборона анти-тринітаризму усувала з політичних та інтелектуальних горизонтів країни єдину групу громадян, для кого захист релігійних переконань був важливішим, ніж збереження політичного ладу, що не гарантував їм (на відміну від решти груп) очікуваної віротерпимості.
Ян Казимир та його оточення розмірковували про запровадження таких змін у державному устрої, які б гарантували гнучкіше управління, сильнішу армію і дисциплінованіше суспільство. Гіркота отриманих поразок та певне відчуття провини за них посилювали намір здійснити відповідні реформи, спрямовані передусім на впорядкування роботи сейму шляхом запровадження принципу ухвалення рішень більшістю у дві третини голосів — ліквідувавши можливість їх заперечення через незгоду одного-єдиного посла, який проголошує «М'є ро^аіат» (ІіЬегит уєїо). Ішлося також про створення сенаторсько-посольської ради, яка б співпрацювала з королем у проміжках між сеймами. Іншими словами, конституціоналісти повернулися до вимог, добре знайомих тодішнім читачам праць Лукаша Опал інського. Дехто навіть був ладен погодитися навибо-
108 Гієронім Радзейовський, коронний підканцлеру 1650-1652 рр., був звинувачений у державній зраді за контакти з трансільванським князем Дьєрдем 11 Ракоці і Богданом Хмельницьким; за вироком маршалківською суду його в січні 1652 р. засудили до страти. Радзейовський угік до Відня, далі до Швеції; брав участь у поході шведської армії на Річ Посполиту. Після завершення війни й амністії посідав сенаторський уряд ливонського воєводи.
ри короля уіїєпіє ге^е109. Перші кроки з підготовки до цих змін зробив сейм 1659 р., але тоді ж окреслилися й перешкоди, передовсім недовіра аристократів до королівського подружжя. На думку Вишневецьких, Ле-щинських, Любомирських, Опалінських, Потоцьких чи Радзивилів, Ян Казимир дбав не про зміцнення держави та покращення роботи сейму, а про розширення своїх владних позицій. Вони зауважували, як уперто король гуртує довкола себе відданих роялістів і садить на міністерські крісла залежних від нього «нових людей». Це означало, що боротьба за зміцнення держави, сейму й уряду перетворювалася на боротьбу за абсолютизм, чого не мали наміру підтримувати конституціоналісти. Неприйнятною для них стала й ідея виборів їіуєпіє ге§е, оскільки королівське подружжя робило ставку на абсолютистський французький двір (спершу йшлося про Анрі Жульєна де Бурбона, герцога Енг’єнського, а потім уроді потенційного кандидата виступав його батько Луї II де Бурбон, званий Великим Конде).
Загроза перевороту за французьким взірцем володарювання Лю-довика XIV обростала чутками про те, що король нібито вербує козаків і татар. Загал підозріло стежив за діяльністю відданих двору роялістів — Вінцентія Ґосевського, Стефана Чарнецького, Миколая Пражмовсько-го, Яна Хризостома Пеньонжка і Паців. Остерігалися способів, якими двір збирав підписи людей, що обіцяли підтримати елекцію уіуєпіє ге§е. Особливо велику тривогу викликав проголошений підчас сейму 1661 р. з ініціативи великого литовського канцлера Криштофа Паца маніфест Великого князівства Литовського, де погрожувалося сепаратною елек-цією короля, якщо коронна шляхта відкине ідею прижиттєвого вибору. Конфлікти всередині правлячої еліти прокотилися сильним відлунням серед повітової шляхти, розтривоженої чутками про абсолютистські наміри короля. На сеймиках точилася дедалі запекліша політична боротьба, а замість обговорювати нагальні військові й політичні проблеми, дискутували над питанням — виступати за чи проти двору. Партія прибічників двору здобула велику підтримку урядницької верхівки та її численних клієнтів, натомість на боці опонентів виступило литовське й коронне військо та повітова шляхта, яка гучно заперечувала плановані реформи. У підсумку сейми 1661 та 1662 рр. відкинули пропозиціїрефор-
109 Див. прим. № 76.
мування, проте ні напруга в країні, ні підозри щодо намірів королівського подружжя не вляглися.
Роль «речника народу» у цій ситуації взяв на себе великий коронний маршалок і польний гетьман Єжи Любомирський. Як колись канцлер Ян Замойський і краківський воєвода Миколай Зебжидовський, Любо-мирський виступив проти спроб двору зміцнити королівську владу. За звинуваченням в образі королівської гідності та в підтримці зносин з правителем ворожої держави — Дьєрдем II Ракоці, колегія наближених до двору сенаторів і відповідно дібраних послів на сеймовому суді 1664 р. визнала Любомирського винним і засудила до позбавлення урядів і честі та конфіскації маєтків. Той у відповідь звернувся до шляхти, закликаючи її до зброї. Як і в часи рокошу Зебжидовського, найактивніше виступ Любомирського підтримала шляхта Великої і Малої Польщі та Руського воєводства, натомість Велике князівство Литовське, де після розв’язання конфедерації 1661-1663 рр. до влади прийшов потужний клан Паців, стало на боці короля. У кривавій громадянській війні, яка впродовж 1665-1666 рр. нищила країну, вірні Янові Казимиру коронні загони очолював польний гетьман, майбутній король Ян Собеський. Бажаної перемоги роялістам здобути не вдалося, навпаки — у вирішальній битві під Монтвами 13 липня 1666 р. королівське військо зазнало нищівного розгрому, причому в ході бою рокошани вирізали не тільки «литвинів», а й власну «братію», коронних жовнірів.
Перемога Любомирського поклала край планам Яна Казимира. За два тижні по битві він підписав угоду з рокошанами, яка оголошувала вирок сеймового суду на Любомирського почасти денонсованим (йому було повернуто честь і маєтки, але не уряди) й амністувала повстанців. Намір проведення елекції за життя короля було раз і назавжди забуто. Двома роками пізніше, на сеймі 1668 р., Ян Казимир зрікся престолу і виїхав до Франції, де провів решту життя.
Поразка короля, який обрав силовий спосіб простування до устроє-вих реформ, стала водночас поразкою і для держави. Після потрясінь «потопу» окреслилися перспективи зміцнити позиції сейму та уряду, проте впроваджувати зміни належало за широкої підтримки загалу. Тим часом підозри, що завдяки реформам посилиться королівська влада, призвели до рокошу, в якому Ян Казимир не міг розраховувати ні на підтримку повітової шляхти, бо та обмежувала б його особисту владу, ні на
авторитет конституціоналістів-аристократів, які остерігалися абсолютистських намірів двору. Розмах загальної недовіри до придворної політики й сенаторських махінацій було продемонстровано під час королівської елекції після відречення Яна Казимира. Повним фіаско завершилася добре оплачена і підготовлена акція прибічників французької кандидатури, щодо них належало багато сенаторів (зокрема мар-шалок і великий коронний гетьман Ян Собеський, примас Миколай Пражмовський, великий литовський канцлер Криштоф Пац і його брат, великий литовський гетьман Міхал, польний литовський гетьман Міхал Криштоф Радзивил та ін.). «Мовчазна більшість», як її назвали б сьогодні, рішуче виступила проти сенаторської еліти та французької кандидатури й взагалі — проти будь-якого іноземного претендента. Охоплений духом рокошу загал шляхти-виборців, зі зброєю в руках оточивши 17 червня 1669 р. павільйон на елекційному полі, де засідали сенатори, погрозами домігся декларації, що виключала кандидатуру Конде з кола претендентів на польську корону, а самих наляканих сенаторів примусив до втечі.
Услід за коронним підканцлером Анджеєм Ольшовським шляхта схилялася до обрання «свого» короля-Пяста, і в її колі дедалі частіше лунало ім’я Міхала Корибута Вишневецького — нащадка українського княжого роду й сина славнозвісного Яреми. Ян Антоній Храповицький у своєму щоденнику записав, що на це «майже петіпе сопігасіісепіе^... погодилися коронярі», а незабаром до них долучилися й литвини, тож 19 червня 1669 р. над елекційним полем «залунав суворий вигук „И/уяГ Пяст Вишневецький!“».
110 За згодою усіх (досл.: коли ніхто не заперечував) (лат.).
Розділ V
Під владою королів-земляісів
Невдале випробування національної готовності (1669-1696)
«Демократія — це державний устрій, за якого найвища влада належить народові. Народ є спільнотою громадян. <...> Посідання найвищої влади полягає у її постійному здійсненні. А коли треба постійно здійснювати владу, треба й постійно радитись. Отже, треба постійно мати змогу збиратися»
Ґотфрид В. Ляйбніц
Видатний філософ і теоретик політичної думки Ляйбніц у своїй праці 1669 р., присвяченій передвиборній пропаганді Філіпа Вільгельма, пфальцграфа Нойбургу, писав, що пряме демократичне функціонування влади на практиці можливе лише у містах-державах, а не на практиці — в Речі Посполитій. Більшість мешканців Корони Польської і Великого князівства Литовського пристала б до думки Ляйбніца про те, що посідання влади передбачає її здійснення. Доки король і сенат не порушували засадничих законів, повітова шляхта була задоволена сеймовою системою репрезентації і принципом загальної участі в ній під час королівських елекцій. Проте як тільки ставала очевидною небезпека порушення цих засад через махінації двору, шляхта з усіх регіонів країни заїжджалася, аби простежити за дотриманням свого права здійснювати владу. Так було під час рокошів Зебжидовського і Любомирського, так сталося і за правління короля Міхала Корибута Вишневенького — не тому, що йому недовіряли, а для того, щоб підтримати його позицію стосовно аристократів і вищих достойників.
Адже колишні симпатики кандидатури Конде не змирилися з поразкою, вони прагнули детронізувати Вишневецького й посадити на престол котрогось із герцогів французької династії. На думку невдоволених магнатів (як згадані вище Ян Собеський, Миколай Пражмовський, обидва брати Паци, чоловік сестри Собеського Міхал Казимир Радзивил, Ян Анджей Морштин, Ян Вельопольський та ін.), вибір «француза» міг би стати панацеєю у вирішенні устроєвих проблем Речі Посполитої. Навіть без огляду на страшну поразку від Османської імперії, коли 1672 р.
на користь султана було втрачено Поділля з Кам’янцем-Подільським та Україну, вони ладні були розпочати внутрішню війну та прохали у Людо-викаХІУ 12 тис. вояків, аби посадити на престол Бурбона. їхня політика ґрунтувалася на глибокій зневазі до «натовпу», себто пересічної шляхти. Лідер невдоволених, великий коронний гетьман Ян Собеський, писав, що Вишневенького обрали ті, хто брав участь у рокоші Любомирського, і що вони готові «посягнути на найсвятіше, а тому і духівництво, і сенат, і всі гідні й поштиві люди у них не мають пошани». Збігнєв Вуйцик, авторитетний дослідник правління та постаті Собеського, слушно зауважив, що той протягом цілого свого політичного життя «ненавидів анархію і шляхетський мотлох». Утім, не слід забувати, що вільні громадяни були в усі часи (і є дотепер) анархічним мотлохом в очах автократів і диктаторів.
Єдиним способом погамувати олігархів, що готували переворот, було проголошення так званої генеральної конфедерації, яка б захистила трон Міхала Вишневецького. Це сталося 11 жовтня 1672 р. під Голембом у військовому таборі посполитого рушення, скликаного для протидії турецькому наступові. Очолили конфедерацію польний коронний писар Сте-фан Чарнецький, племінник покійного гетьмана, і серадзький воєвода Щасний Потоцький. Сторону короля зайняла й частина сенаторів, що гуртувалися довкола підканцлера Анджея Ольшовського, а також неко-роновані правителі Литви — Паци. У відповідь на проголошення Ґолем-бської конфедерації Ян Собеський у Щебжешині 23 листопада оголосив конфедерацію вірної йому частини війська. Голембські конфедерати зуміли відстояти престол і до певної міри встановити свій контроль над країною, проте їм не вдалося запровадити жодних суттєвих змін в її устрої. Зокрема, попри загальну недовіру, а часом навіть ненависть до сенату, не було впроваджено виборності сенаторів, а також не позбавлено урядів тих з-поміж них, хто відкрито вимагав детронізації Міхала Вишневецького. Успіх конфедерації обмежився згущенням революційної атмосфери, яка загрожувала усталеному іїаШз дио, а також утвердженням своєї переваги на коронних сеймиках, де сенаторів відсунули в тінь. Проте конфедерати проґавили нагоду зміцнити сейм шляхом посилення ролі Посольської ізби та, зокрема, запровадження голосувань кваліфікованою більшістю (власне тому було зірвано аж два сейми в 1672 р.). Іншими словами, вони чинили так, як нібито основна маса шляхти
наглядає за владою у такій собі постійній Ґолембській конфедерації. На практиці, звісно, це було неможливо, а не надто численна рада конфедерації, зібрана у Варшаві в січні 1673 р., більше уваги приділила підготовці до війни з османцями, аніж розглядові внутрішньої напруги в державі. Відтак на сеймі 1673 р. вдалося досягнути примирення між обома конфедераціями — Ґолембською і Щебжешинською, і це полегшило збір сильного війська у переддень воєнної кампанії, в якій під проводом Яна Собеського коронна армія 11 листопада 1673 р. здобула блискучу перемогу над турками під Хотином. Днем раніше, несподівано захворівши, уЛьвові помер король Міхал Корибут Вишневецький.
Його смерть фактично поклала край добі вільних королівських елек-цій у Речі Посполитій, на яких монарха обирали згідними голосами повітової шляхти. Вишневецький збільшив свій престиж у сенаторському середовищі, одружившись з Елеонорою Габсбург, сестрою імператора Леопольда І, тож у нього були можливості вдосконалити управлінський апарат і реформувати сейм. Зацікавленим у таких реформах був і головний радник короля підканцлер Анджей Ольшовський. Проте є сумнів, чи монарх плекав якісь ширші політичні плани, адже запеклий спротив невдоволених змушував його діяти лише в обмежених рамках заходів, що уможливлювали збереження престолу. Для повітової шляхти чотирилітнє правління Міхала Вишневецького обернулося звуженням тиску олігархів, проте водночас стало й часом втрачених шансів. Окрім того, власне на ці роки припала дошкульна поразка Речі Посполитої від Османської імперії: за підписаним 18 жовтня 1672 р. Бучацьким мирним договором, довелося поступитися султанові Україною і Поділлям111, а до
1,1 Турецька армія, посилена козаками Петра Дорошенка і татарами кримського хана Селіма Герея, розпочала переможний наступ на територію Речі Посполитої 14 серпня 1672 р.: уже 27 серпня капітулювала залога Кам’янця-Подільського, а в останній декаді вересня було взято в облогу Львів. Рятуючи ситуацію, польська сторона пішла на підписання 18 жовтня 1672 р. Бучацької угоди, за якою Поділля переходило під владу султана, Брацлавщина й Південна Київщина — Петра Дорошенка, а Річ Посполита зобов’язувалася до сплаї и контрибуції за зняття облоги зі Львова й щорічного гарачу на користь стамбульського двору. Сейм не затвердив цієї угоди, тож війну було продовжено в 1674-1676 рр., однак безуспішно: за Журавненським мирним договором від 27 жовтня 1676 р., тери-юріальні поступки зберігали силу, було денонсовано лише пункт про щорічний гарач. Остаточно повернути до складу Речі Посполитої втрачені території вдалося лише в 1699 р., про що мова піде далі.
того ж узяти зобов’язання про сплату щорічної данини («подарунка») султанському дворові в розмірі 22 тис. золотих.
Блискуча перемога над турками під Хотином, здобута Яном Собесь-ким 11 листопада 1673 р., не допомогла повернути втрачених територій, проте відкрила Собеському шлях до спорожнілого трону. Всі пам’ятали, що великий коронний гетьман був в опозиції до улюбленця шляхти короля Міхала, але так само добре знали про його успішні воєнні дії проти турецької, козацької і татарської армій. Серед людей прогабсбурзь-кої орієнтації чимало прихильників мав Карл, герцог Лотарингії, однак повітова шляхта й далі неприхильно сприймала іноземних претендентів на престол, надаючи перевагу обранню чергового «Пяста». Так, спершу близьке Собеському Руське воєводство, а потім і решта коронної шляхти підтримали його кандидатуру. Проти цього різко виступили представники Великого князівства Литовського, проте врешті й вони здалися, тож 20травня 1674 р. над елекційним полем пролунало «УіуаіЗоаппез гех!»{п.
На відміну від свого попередника, Ян 111 Собеський був славним вождем, досвідченим політиком і державним мужем. Завдяки шлюбові з вродливою Марією Казимирою д’Арк’єн він поєднався із Францією Людовика XIV і послідовно намагався зміцнити королівську владу в Речі Посполитій, зокрема, отримати для своїх синів герцогські титули, аби запевнити успадкування ними престолу. За першого відтинку свого правління він у міжнародній політиці орієнтувався на французького короля, проте за потреби співпрацював і з Габсбургами. І в першому, і в другому випадку йому доводилося долати опозицію могутніх олігархічних родів: проти контактів з Версалем виступали симпатики Австрії, а після налагодження стосунків з Віднем — клієнти французького двору. Найбільшими супротивниками Собеського були литовські можновладці Паци, а згодом — потужний литовський клан Сапєг. Отже, без активної підтримки шляхетського загалу Великої і Малої Польщі годі було сподіватися на втілення в життя далекоглядних королівських планів на міжнародній арені.
Утім, як слушно констатував Збігнев Вуйцик, «абсолютистські» задуми Собеського, спрямовані на запровадження спадкової королівської влади, сильного уряду й ефективного сейму, не здобули підтримки навіть
112 Хай живе король Ян (лат.).
серед достатньо розгалуженої королівської клієнтели. Вони лишалися радше прожектами, аніж конкретними політичними кроками, тож, аби завадити їм, вистачало спротиву кількох впливових міністрів і сенаторів, причому їм, на відміну від Яна Замойського, Миколая Зебжидовського чи Єжи Любомирського, навіть не треба було апелювати до широкого громадянського загалу. Королівський авторитет Яна III Собеського не сягав рівня авторитету його попередників з династії Ваза; довкола нього не виникло також сильного угруповання сенаторів-роялістів, яке вдалося сформувати Зиґмунтові III, а згодом Я нові Казимиру. Мріючи про розширення повноважень короля і скорочення функцій Посольської ізби, Собеський не зумів запропонувати жодної програми внутрішніх реформ, яка б сколихнула сейм. На активну підтримку повітової шляхти у боротьбі з магнатами задля збереження престижу монаршої влади він міг розраховувати хіба що у Великому князівстві Литовському бо шляхтичів Корони не надихали погрози його прибічників скликати кінний сейм проти сенаторів, адже виголошували їх люди двору, а не шляхетські сеймові посли.
Протягом двадцятилітнього правління Яна III Собеського позиції і короля, і Посольської ізби послабилися коштом зростання обсягу влади сенаторів і міністрів. Утім, навряд чи можна говорити про зміцнення статусу сенату в цілому, адже йому не вдалося здобути для себе ширших, ніж доти, повноважень. Натомість зростала підозріливість сеймиків, що недовіряли ні королю, ні сенатові, оскільки монарх не зумів підпорядкувати собі більшість його членів. Мішана форма політичного устрою, яка в теорії мала би полегшувати співпрацю між королем, «народом-шлях-тою» й аристократами, на кінець XVIІ ст. остаточно занепала, призвівши до паралічу влади. На тлі дедалі виразнішого ослаблення центральних органів управління зростала вага олігархічних кланів, які мали у своєму розпорядженні широку мережу клієнтел. Тож не дивує, що власне на цей час припадає поширення фаталістичної зневіри в можливість «направи» внутрішнього становища Речі Посполитої. Зокрема, такі настрої блискуче відобразив один з найосвіченіших і найрозумніших поляків цієї доби, великий коронний маршалок Станіслав Гераклій Любомирський, син
лідера рокошу Єжи Любомирського, у праці під промовистою назвою «І)е чапііаіесопмІіогит»ЇП, опублікованій 1699 р.
За багато десятиліть до лорда Ектона* 114 Любомирський стверджував, що навіть найкраща устроєва структура з плином часу псується і призводить до наслідків, протилежних початковим намірам. Утім, він значно песимістичніше оцінював мотиви людської поведінки, аніж англійський консерватор. Як послідовник Сенеки і ЮстаЛіпсія, Любомирський пропагував раціонально осмислені чесноти, проте песимістично вважав, що більшість його співгромадян служать грошам, а тому нові закони нічого не змінять без засвоєння чеснот. Такий погляд був далеко не новим, проте він виразно засвідчує, якої великої ваги надавали персональній відповідальності кожної людини у країнах громадянської традиції.
Як бачимо, давніша самовдоволеність і мегаломанія у тогочасній шляхетській свідомості поступалися місцем скептицизмові, дидактичному моралізаторству і відчуттю безпорадності. Принизливі поразки від майже усіх сусідів збіглися з наростанням нездоланної внутрішньої слабкості. Адже досвід часів Яна Казимира і Міхала Корибута Вишневенького переконував у тому, що захист свободи, поглинаючи величезні зусилля, не дає жодних наслідків у поліпшенні устрою. Спроби покласти край надуживанням владою і запровадити конституційні зміни шляхом рокотів і конфедерацій чи через обрання «шляхетського» короля або не здобували масової підтримки, або розбивалися об приватні інтереси. Оптимізм попередніх поколінь, що боролися за дотримання законів, було витіснено християнським неостоїцизмом, скептицизмом, ба навіть цинізмом. Майже безмежні можливості людини, на яких так піднесено наголошував Пікоделла Мірандола115, відступили перед урівноваженою поміркованістю та сумнівами. «Хочу» не перетікало в «можу», навіть коли до цього докладали зусиль. Мешканці Речі Посполитої усвідом
1,3 «Про марність рад» (лат.). Ця популярна праця видатного поета й політичного мислителя, написана у формі діалогу між Згодою і Правдою, перевидавалася між 1700 -1745 рр. вісім разів, у тому числі польською мовою під назвою «О уйкотозсі гасі».
114 Ідеться про Джона Емериха Ектона (Асіоп) (1834-1902), англійського історика й політичного діяча, шо заперечував необмежене народовладдя, вбачаючи в ньому загрозу осередкам влади й конституційної рівноваги.
1,5 Джовані Пікоделла Мірандола (Мігапсіоіа) (1463-1494), флорентійський гуманіст; мова про трактат Мірандоли «Про гідність людини».
лювали, що їхня система політичної влади невдала, і навіть пробували її виправити, однак сил на запровадження змін не вистачало. Власне звідси бере витоки поняття «марності» (уапііаз) у праці Любомирського та його моралізаторський образ людини на перехресті шляхів, один з яких провадить до чеснот, а другий — до несправедливості. Варто додати, що вже за кілька років після появи праці Любомирського з’явився надзвичайно новаторський як на тодішню європейську політичну думку текст, котрий міг би розітнути гордіїв вузол неспроможності, сплетений з перемішання республіканської ідеології з потребами впорядкування владного устрою. Ідеться про проект сандомирського підкоморія Станіслава Дуні на- Карви цького « Надуживання в усіх трьох станах Речі Поспо-литої»ІЇ(\ у котрому автор запропонував механізми передачі всієї повноти влади постійно діючому сеймові, а саме: до компетенцій сейму належало б призначення воєвод, міністрів і гетьманів, натомість решта питань мала бути передана на розгляд трьох спеціалізованих комісій, сформованих без поділу на сенат і Посольську ізбу. Цей проект, як і багато інших, не увійшов у життя: повітова шляхта вміла боротися за свободу, але не за владу, параліч якої на багато десятиліть охопив Річ Посполиту, перетворившись на фатальний супровід довгого правління Яна III Собеського.
Окремою сторінкою невдач Собеського була його балтійська політика і, зокрема, найболючіше в ній прусське питання. Далекосяжні стратегічні задуми короля тут наразилися на спротив литовського роду Паців і великопольських прибічників бранденбурзького правителя Фридриха Вільгельма Гогенцолерна, якому під час «потопу» вдалося позбутися денної залежності від Корони Польської. Ще до посідання престолу Собеського обурювали зазіхання Фридриха Вільгельма на Ельблонґ і Драгім (нині Старе Дравско), а передовсім викрадення у 1670 р. з Варшави Кристияна Людвіга фон Калькштайна, лідера шляхетської опозиції в Пруссії, що боролася з Фридрихом, який порушував станові права. Король вважав неприпустимим, що Річ Посполита не спромоглася на жодну серйозну реакцію, дозволивши навіть виконавцю викрадення, рези- *
116 «ЕкїогЬіїапсуіе не м^уз/кіск ігіескзіапасії КіестурозроШе] кгбіко іеЬгапе». Рукописний іекст цього проекту, укладений автором перед 1705 р., він розсилав сенаторам і сеймовим іідерам шляхти. Під «трьома станами» Карвицький мав на увазі традиційну для Речі І Іосполитої політичну тріаду: король — сенат — сейм як уособлення «народу-шляхти».
дентові правителя Пруссії Брандтові, вільно виїхати з Варшави. Одразу після того як Ян III Собеський був обраний королем, йому випала нагода послабити дедалі сильнішого супротивника, який, зрезигнувавши попереднє союзництво, вступив у війну з Францією на боці імператора117. У 1675 р. французький король Людовик XIV уклав у Яворові секретний договір із Собеським: в обмін за річні грошові субсидії той мусив виступити проти Фридриха Вільгельматайогосоюзника-імператора; нагородою за це також мало стати повернення герцогства Пруссії до складу Корони, однак під прямою владою Собеського. Частину французьких субсидій було витрачено на допомогу Трансільванії, де Емерік Текелі підняв антиавстрійське повстання, а на іншу — споряджено збройний загін, посланий підтримати шведську армію у воєнних діях з правителем Бранденбургу. Тим часом шведи зазнали поразки, а Людовик XIV розпочав з Фридрихом Вільгельмом сепаратні переговори, завершені 1679 р. підписанням мирної угоди. У підсумку Ян НІ Собеський не отримав жодної вигоди зі свого п’ятилітнього профранцузького курсу, генеральною стратегічною метою якого було досягнути за посередництва французького двору, союзника султана, поступок з боку Османської імперії.
Взаємини з Османською імперією були центральною зовнішньополітичною проблемою тих часів. Ян Собеський став гетьманом, а далі боровся за королівський престол у період її піднесення, коли султанський двір після Андрусівського перемир’я118 повернув загарбницький погляд на північ. Як уже згадувалося, турецьке військо 1672 р. зайняло
117 Ідеться про перипетії т. зв. Голландської війни 1672- 1679 рр., приводом до якої стали територіальні претензії Франції до нідерландської Республіки Сполучених Штатів. Війну супроводжувало створення масштабних міжнародних коаліцій, що об’єднували, з одного боку, Францію, Бранденбург (то 1673 р.), Швецію і Данію, а з другого — Нідерланди, Австрію, Іспанію та більшість німецьких князівств. Війну завершила низка сепаратних мирних угод 1678- 1679 рр.
118 За укладеним 9 лютого 1667 р. Андрусівським перемир'ям між Московією та Річчю Посполитою, до складу російської держави, окрім втрачених у війні 1616-1618 рр. Смо-леншини й Чернігове-Сівершини, остаточно переходила розташована на лівому березі Дніпра частина козацького гетьманату. Це потягло за собою загострення іромадянської війни в Україні та прийняття у 1669 р. гетьманом правобережної козацької території Петром Дорошенком прогекюрату турецькою султана. У відповідь на спробу Яна 111 Собеського витіснити Дорошенка з контрольованих козацтвом теренів султан у серпні 1672 р. розпочав масштабну війну з Річчю Посполитою, мотивовану потребою захисту скривдженого васала.
Кам’янець-Подільський з усім Поділлям та Україною, а 1678 р. під проводом везира Кара Мустафи здобуло Чигирин119. Атакований у 1672 р. Львів ставав важливим оборонним пунктом, під загрозою опинялися також Люблін і Краків. Врешті, цілу Європу струснув похід величезного турецького війська вгору Дунаєм і довга облога Відня у 1683 р. Після блискучої відсічі, організованої і проведеної під Віднем польським королем120, настала доба християнської реконкісти. Водночас почалася запекла боротьба за угорські землі і наддунайські князівства. Ян III Собеський мріяв про відвоювання втрачених на користь Туреччини територій, а також про підпорядкування господарів Молдови польській короні. Проте від поразки султанської армії під Віднем до капітуляції Османської імперії було ще надто далеко. І хоча Собеський відігравав у змаганнях з османами серйозну, а часом і вирішальну роль, його міжнародна позиція, незважаючи на перемогу під Віднем, не була високою.
Щоправда, вдалося повернути певну частину української території, проте Кам’янець-Подільський і Західне Поділля залишалися й надалі під владою султана. Тривалі війни вимагали величезних видатків від Речі Посполитої як держави, що увійшла до проголошеної 1684 р. Священної Ліги121. За участь Росії в антитурецькому союзі заплатила фактично Річ Посполита, змушена укласти т. зв. «вічний мир», що остаточно закріплював перехід до складу російської держави Чернігово-Сіверщини, Смо-ленщини та лівобережного козацького гетьманату разом із Києвом122. Ян
1,9 Ідеться про так звані Чигиринські війни 1677-1678 рр. між Османською імперією та Росією і лівобережним козацьким гетьманатом, завершені в серпні 1678 р. здобуттям Чигирина — столиці правобережного гетьманату. Перемир’я, що завершувало ці війни, було підписане аж 1781 р. у Бахчисараї: згідно з його умовами, територія козацького гетьманату на правому березі Дніпра (Південна Київщина і Брацлавщина) визнавалася зоною впливів Османської імперії, а між Дніпром і Бугом мала залишатися незаселеною.
120 Облога Відня тривала з 14 липня по 12 вересня 1683 р., коли 100-тисячна турецька армія зазнала нищівної поразки під Віднем від більш як утричі меншого війська Яна 111 Собеського.
121 Священну Лігу, спрямовану проти Османської імперії, було проголошено 5 березня 1684 р. під егідою Римської Курії в складі Австрії, Венеційської республіки та Речі Посполитої; з 1686 р. до Священної Ліги приєдналася Росія.
122 «Вічний мир», частіше званий у польській історіографії «Трактатом Ґжимул-ювського», був підписаний у Москві 6 травня 1686 р. послом Речі Посполитої, познанським воєводою Криштофом Ґжимултовським.
III Собеський мріяв відшкодувати територіальні втрати коштом наддунайських князівств, плануючи посадити свого старшого сина, Я куба, на престол у Яссах. Проте молдовські походи, неодноразово здійснювані упродовж 1684-1691 рр., були доволі млявими, натомість спустошливі татарські набіги докочувалися аж до Львова, як, наприклад, у 1695 р.
Кінець правління Яна III Собеського, котрий віденською перемогою здобув повагу до себе і, востаннє за багато років, до своєї країни, збігав у придворних інтригах, змовах невдоволених та боротьбі за сеймикові голоси. Затруєний гіркими невдачами, герой Хотина і Відня помирав в оточенні байдужих, а часом і неприязних придворних. З його смертю, що настала 17 червня 1696 р., добіг кінця короткий епізод володарювання у Речі Посполитій «королів-земляків». Про Собеського, чия слава колись гриміла по всій Європі, у Речі Посполитій пригадали лише за доби короля Станіслава Августа123, і власне тоді було започатковано культ переможного вождя і «шляхетського короля».
123 Ідеться про останнього польського короля Станіслава Августа Понятовського (1764-1795).
Розділ VI
Польсько-саксонська унія (1697-1763)
Обрання Августа II
Після смерті Яна III Собеського настало довге і буремне безкоролів’я, започатковане незгодами в самій королівській родині. Старший син короля Я куб, якого батько здавна бачив спадкоємцем трону, не був популярний ані серед широкого шляхетського загалу, ані серед сенаторів, а майновий конфлікт з королевою-матір’ю ослабив його позицію і серед королівської клієнтели. Втрата Собеськими популярності виявилася в ухвалі конвокаційного сейму 1696 р. про заборону висувати кандидатами на престол будь-якого «Пяста». Шляхта, як і в 1573 р., вирішила зміцнити свою країну вибором іноземного правителя.
Більшість аристократичних кланів виступала, подібно до безкоролів’я 1668— 1669 рр., за представника французькоїдинастії, герцога Фран-суа де Бурбона Конті. Імператорський Відень був не проти побачити на польському престолі герцога Лотарингії Карла Габсбурга. На корону також претендували пфальцграф Нойбургу Карл Філіп та одружений з донькою Яна III Собеського баварський володар Максиміліан Еману-ель; серйозним претендентом вважали й спадкоємця британської корони Джеймса Стюарта. На початок елекційного сейму найпопулярнішим був французький кандидат, проти якого виступали розпорошені сили традиційних супротивників «версальської» моделі абсолютної влади.
Чисельну перевагу Конті на елекційному полі забезпечувала підтримка примаса Міхала Радзейовського, Сапєг, Любомирських, Адама Міхала Сенявського, їхніх родин і клієнтел. Проте обраними виявилися двоє кандидатів, як це бувало і на попередніх виборах. Буквально останньої миті опоненти Конті об’єдналися довкола кандидатури, що була запропонована пізніше інших, — герцога Саксонії Фридриха Августа з династії Веттинів, одного з найпотужніших князів Священної Римської імперії германської нації. Ефективну пропаганду на користь Саксонця провадив Ян Єжи Пшебендовський, хелмінський каштелян і зять саксонського генерала Якоба Флемінга; за Саксонця виступив і великий коронний гетьман Станіслав Яблоновський. Сторону Фридриха Августа взяла також чимала кількість наближених до покійного Собеського людей, переважно урядників, очолюваних Станіславом Щукою, який невдовзі стане сенатором. Отож, як тільки примас Міхал Радзейовський
27 червня 1697 р. проголосив королем Конті і його прибічники полишили елекційне поле, рушивши до костела для участі у вдячному молебні, куявський єпископ Станіслав Домбський урочисто задекларував вибір Фридриха Августа. Обидві партії закликали своїх обранців негайно прибути до країни.
Швидше це зробив Фридрих Август — уже за два тижні; до того ж, простуючи до Варшави, він у силезьких Пекарах присягнув на расіа сопчепіа й зрікся протестантизму та прийняв католицьке віросповідання, завдяки чому здобув тривалу підтримку Риму. Його популярність швидко зростала, тож невдовзі довкола нього зібралися усі супротивники французького кандидата. На бік Саксонця перейшли і мешканці Ґданська, внаслідок чого в тутешньому порту не зміг висадитися Конті, який приплив з великим запізненням, зійшовши на берег в Оливі аж 6 серпня 1697 р. Тим часом 15 вересня Станіслав Домбський уже коронував Саксонця в Кракові польською короною. Що ж до Конті, то його не зустрічали обіцяні тисячі прихильників, готових відстоювати свій вибір: на його підтримку не рушило ані литовське військо Сапєг, ані загони Любо-мирських, яким не вдалося усунути Яблоновського від контролю над коронною армією. Тож нечисленні сили симпатиків Конті, зосереджені біля Оливського абатства, були розбиті польсько-саксонськими відділами на чолі з генералом Міхалом Брандтом і Францишком Галецьким, після чого Конті мусив у листопаді повернутися до Франції.
Переможець Фридрих Август (польська традиція називає його Ав-і устом II Сильним) розпочав переговори з опонентами свого вибору, маючи на меті об’єднати сили довкола амбітних політичних і економічних планів. Це відбувалося повільно, бо колишні прибічники Конті погоджувалися на визнання нового короля лише за умови підтвердження давніх прав і привілеїв шляхти, а також виведення з країни саксонського війська, що його сприймали як потенційну загрозу політичному устрою. Перший сейм, скликаний у Варшаві на квітень 1698 р., не справдив очікувань, однак на наступному сеймі 1699 р. примирення вдалося досягнути.
Вибір саксонського пфальцграфа королем Польщі і Великого князівства Литовського зміцнював міжнародну позицію Речі Посполитої, чому сприяла добре організована та войовнича саксонська армія, а також обіцяв нові можливості для економічного пожвавлення. Водно-
час геополітичне становище держави потенційно вигравало від планів Августа II приєднати силезькі князівства, що відділяли територію Саксонії від Корони Польської, а також обіцяло шанс вивищитися над бран-денбурзькими правителями Гогенцолернами, бо саксонські Веттини, як і Гогенцолерни, належали до верхівки князів-електорів Священної Римської імперії германської нації. Запал нового володаря та розмах його планів спокушали, обіцяючи «баторіанську» активність короля. Більшість цих сміливих задумів у майбутньому було поховано, проте після-коронаційний період повнився надіями на переміни. Більш того, шлях-та-виборці сформулювала без перебільшення фантастичний перелік проблем, що їх мав вирішити новий монарх, і це виразно засвідчує, що вона не лише усвідомлювала причини слабкості держави, а й пробувала їх усунути.
Усі розуміли, що модернізація і вдосконалення державного апарату потребує серйозних капіталовкладень, натомість кошти планувалося отримати не через збільшення податків, а з монаршої скарбниці. Такий хід міркувань не був ані новим, ані розумним та ефективним, адже він нагадує шляхетські вимоги початкового періоду екзекуційного руху про утримання «готового війська», оплачуваного королем з власних прибутків. Тоді це не завершилося реформуванням структури фінансів і війська, навпаки, потрібні на армію кошти було отримано шляхом запровадження нових податків. Уже в ході першої вільної елекції шляхта чекала, що необхідні грошові ресурси упадуть «з повітря», себто зі скарбниці майбутнього короля, і кожен з претендентів на престол обіцяв це зробити, а після коронації наражав себе на звинувачення у порушенні обіцянок. Ще одним способом розв’язання назрілих державних проблем була їх фіксація у тексті присяги новообраного короля (расіа сопуепіа). Шляхта регулярно нагадувала про це монархові на сеймах, проте, показуючи розуміння самих проблем, вона на тих-таки сеймах демонструвала й брак згоди щодо способів їх вирішення. На перше місце висувалися власні права та привілеї, а в сеймикових зібраннях, що передували сеймам, більшість питань політичного характеру обростало частковостями та прив’язаною до персональних випадків конкретикою. Відповідно, і на сеймиках, і на сеймах особисті інтереси витісняли громадянську відповідальність, хоча піднесені апеляції до неї звучали до нескінченності. Час від часу шляхетський загал спромагався на виразніші зусилля, проголо
шуючи конфедерації або мобідізуючись на елекціях нових монархів, проте за цим рідко стояли розважливо обмірковані плани вдосконалення політичного устрою. Вади чинної системи шляхта бачила, проте ря-тунку шукала радше у площині покращення громадянської моралі, а не в конституційних змінах.
З кожною новою елекцією короля тягар відповідальності за подальшу долю Речі Посполитої збільшувався, а тому зростав і рівень нереальності вимог, що їх новообраний монарх мусив задовольнити. Що гірше, громадянський обов’язок захисту «вольностей» та державних інтересів почали перекладати на іноземних володарів, сподіваючись зміцнити країну силами сторонніх монархій. Апофеозом звиродніння такого способу вирішення проблеми була доба «потопу», коли польською короною торгували одночасно аж з трьома правителями — шведським, московським і трансільванським. Обрання «королів-земляків», що стало реакцією на це, являло собою здоровий рух, проте він не зміцнив державу, не виправив судової системи і не подарував відчуття безпеки. Не мало результатів ані тяжіння до радикального республіканства на початку правління Міхала Корибута Вишневецького, ані монархістські задуми самостійної міжнародної політики Яна III Собеського. Покоління, котрому вдалося блискуче відбити Відень, не зуміло відвоювати Кам’яння-Подільського. Воно бачило послаблення державного апарату, проте не знайшло кращих ліків, аніж чергове повернення до іноземного кандидата на трон і формулювання для нього нереалістичних расіа сотгепіа в надії, що новий король зможе й схоче зміцнити Річ Посполиту, не примушуючи до надмірних зусиль її мешканців.
Шляхта не хотіла вести ні з ким воєнних дій, вона мріяла про мир, який дав би змогу насолоджуватися перевагами повітового життя; ще ціннішим мир видавався від того, що це забезпечувало зниження податків і робило другорядними зусилля, націлені на зміцнення держави. Утім, це не свідчило про зниження боєздатності: як радив 1695 р. австрійський дипломат Чернін московському резидентові у Варшаві Борису Михайло-ву, Росії варто підтримати австрійські спроби роздмухування конфлікту серед поляків, бо «якщо поляки об’єднаються, то легко зуміють виставити сто тисяч кінних відважних мужів і нападуть, на кого схочуть». Проблема вдосконалення армії, податкової та сеймової систем і центральних інституцій була нерозривно пов’язана з питанням про обсяг королівсь
кої влади. Шляхта не мала сумніву, що спрямовані на це реформи зміцнюватимуть централізм, який поставить під загрозу її автономне самоврядування, тобто водночас і розуміла потребу реформ, і боялася докорінної зміни політичного устрою. Кроки до змін, отже, стримувало не егоїстичне себелюбство, а острах перед повсюдною у тогочасній Європі еволюцією устроїв у напрямку розширення прав держави й уряду коштом громадян, самоврядування і суспільства. Не обходилося й без імпульсивних, часто міжродових протистоянь і конфліктів у середовищі політичної еліти. Відповідно, ґрунтовні дискусії про реформування держави, передбачені багатьма сеймовими ухвалами, не починалися навіть під час передвиборних сеймів, учасники яких зазвичай зосереджували увагу на порівнянні можливостей кандидатів започаткувати нову золоту чи бодай срібну добу в історії Речі Посполитої — звісно, спираючись на нав’язані їм расіа сотгепіа.
Після перемоги наелекційному полі Августа II Саксонця видавалося, що бодай частину цих мрій буде реалізовано. Саксонська армія була могутньою і добре вишколеною силою, економічно розвинене Кельнське архиєпископство124 через територію Саксонії здавна підтримувало торгові зв’язки з Річчю Посполитою, а енергійного та щедрого молодого володаря переповнювали масштабні задуми. Як уже згадувалося, його далекосяжні плани мали на меті перетворити Саксонію на першорядну економічну й військову потугу завдяки розширенню спадкових володінь роду Веттинів коштом Молдови, Ливонії та частини Силезії, яка відділяла Саксонію від Корони Польської, а також зміцнити польсько-саксонську унію шляхом запровадження спільного адміністративного управління і в перспективі — утвердження дідичної влади Веттинів у Речі Посполитій. Аби прокласти дорогу до реалізації цих планів, Август II без вагань використовував ворогуючі між собою політичні угруповання, ба навіть вдавався до послуг війська.
Розпочата королем енергійна підготовка до воєнних дій проти Османської імперії збігалася з інтересами Речі Посполитої, оскільки йшлося про відвоювання Кам’янця-Подільського й Західного Поділля. Це
124 Кельнське архиєпископство, розташоване на Нижньому Рейні, було однією з католицьких церковних держав на території Священної Римської імперії германської нації, а його глава, кельнський архиєпископ, належав до семи князів-курфюрстів, що обирали імператора. Секуляризоване в ході завоювань Наполеона 1803 р.
набувало особливої ваги в контексті того, що Австрія, чільний гравець Священної Ліги, пропонувала досягнути миру з султаном на принципі визнання чинних кордонів. Август II мав досвід участі в антиосманських війнах ще до обрання на польський престол, очолюючи 1695 р. саксонську армію, яка допомагала імператорові. Натомість у новій кампанії його плани були ширшими: за допомоги з’єднаного саксонського, коронного і литовського війська він, подібно до Яна ІІ1 Собеського, плекав надії на підпорядкування своїй владі Молдови та на переможний марш до гирла Дунаю. Звичайно, успіхи австрійської реконкісти (відвоювання Угорщини і Трансільванії) викликали тривогу і заздрість польських політиків, однак досвід останніх років правління Собеського виразно засвідчив, що шляхта Речі Посполитої хотіла миру та повернення Кам’янця-Подільсь-кого, а не «відвоювання» Молдови й походу на Буджак, Крим чи Дунай. Не взявши до уваги цього чинника та покладаючись на відданість великого коронного гетьмана Станіслава Яблоновського й силу саксонської армії, король рушив не на Кам’янець, а на молдовський Браїлів. Цей похід, на підготовку якого було витрачено чимало коштів, скінчився невдачею: військо дійшло до Бережан восени 1698 р., коли погода вже не дозволяла розпочинати кампанію, а до того ж Міхал Потоцький, син коронного гетьмана, напав на коронного підскарбія Яна Єжи Пшебен-довського, головного речника королівської гідності, що ледве не призвело до збройного польсько-саксонського зіткнення. Так було змарновано величезні фінансові та організаційні зусилля і втрачено зручний момент для походу. Тим часом на початку 1699 р. у сербському містечку Карло-виці розпочалися мирні переговори представників Священної Ліги з султанським двором, на яких провідну роль відігравали дипломати Австрії і Венеції, що нав’язали решті союзників свої пропозиції. Росіяни підписали лише однорічне перемир’я, а посол Речі Посполитої, познанський воєвода Станіслав Малаховський, за угодою 26 січня 1699 р. отримав ключовий для оборони південних кордонів Кам’янець-Поділь-ський в обмін на згоду вивести польські залоги зі здобутих наприкінці правління Собеського молдовських фортець. Так було покладено край мріям про встановлення контролю Речі Посполитої у Подунав’ї.
Наскільки в цілому позитивним для країни був турецький вектор політики Августа II, настільки ж згубною політичною авантюрою стала гаємна підготовка у 1698—1699 рр. саксонсько-дансько-російської спіл
ки проти Швеції. Король планував розпочати війну за Ливонію без погодження своїх дій з сеймом Речі Посполитої, оскільки розумів, що на-разиться на відмову. Ні коронні, ні литовські сенатори не брали участі й у секретних переговорах Августа II з царем Петром І під час їхньої першої зустрічі у Раві Руській у серпні 1698 р. Неясною для більшості була також позиція Августа II щодо захоплення у 1698 р. бранденбурзьким герцогом Фридрихом III Ельблонга (роком пізніше повернутого Речі Посполитій), а особливо ставлення Саксонця до коронації Фридриха у 1701 р., яка перетворювала бранденбурзько-прусську державу на нове політичне утворення — Королівство Пруссію. Черговою загадкою лишається до сьогодні, чи фактична уступка Ельблонга не була санкціонована Августом II як платня за перехід до Саксонії Кросна над Одрою (таку думку нещодавно запропонував Анджей Лінк-Ленчовський), а чи бранденбурзький правитель просто скористався слабкістю Речі Посполитої.
Боротьба з литовським олігархічним устроєм
У Великому князівстві Литовському міністерські та сенаторські пости традиційно обіймали представники кількох аристократичних родів, що в багатьох поколіннях служили ще великому князеві литовському. Після Люблінської унії монархи правили тут за посередництвом тих-таки великих панів, чию вищість і надалі ніхто не ставив під сумнів. Більше того, королі, услід за Ягелонами, намагалися втримати рівновагу позицій між литовськими магнатськими кланами, які зосереджували у своїх руках адміністрування та військо. Внаслідок такої політики монархів потужність, скажімо, Радзивилів перепліталася у Великому Князівстві з впливами Воловичів, Огінських, Сапєг, Панів чи Ходкевичів. Уперше цю рівновагу необачно порушив Ян Казимир, який заради підтримки своїх абсолютистських планів передав більшість тутешніх урядових посад представникам роду Паців. Своєю чергою, Ян III Собеський, проти якого виступили Паци, підтримав їхніх опонентів Сапєг і Радзивилів. Сапєги, налагоджуючи зв’язки (зокрема й родинні) з аристократами Корони та паралельно вступаючи в секретні порозуміння з козацькими
ватажками, наприклад, Семеном Палієм, швидко усунули Панів у тінь і перетворилися на некоронованих володарів Великого князівства Литовського.
Перед волею цього клану, очільниками якого на зламі XVI1—XVI11 ст. були великий литовський гетьман і віденський воєвода Казимир Ян Са-пєга та його брат, литовський підскарбій Бенедикт Павел, змушена була поступатися не лише рядова шляхта Великого Князівства, а й ієрархи Католицької церкви — як віденський єпископ Костянтин Бжостовсь-кий, а також представники решти аристократичних родів — Радзивили, Воловичі, Огінські тощо. Для утримання свого всевладдя і домінації на сеймиках Сапєги послуговувалися не лише офіційним військом, а й досконало організованими та озброєними загонами приватної піхоти і драгунів («вогнистим людом»). На своїх супротивників вони накладали величезні контрибуції, стягувані збройним примусом, розквартировували військові загони у їхніх маєтках, виносили несправедливі вироки через підпорядкований собі трибунал. Сапєг не спиняли ані королівські накази, ані відлучення від церкви, і вони без вагань карали на смерть лідерів опозиції повітової шляхти, коли та пробувала опиратися їхньому контролю.
Жорстокість і зверхність пихатих магнатів, а також їхні конфлікти з церквою, королем і рештою аристократів підштовхнули шляхту до проголошення підчас безкоролів’я 1696 р. конфедерації на підтримку Авгус-га II, проти чиєї кандидатури виступали Сапєги. Тоді ж було сформульовано й затверджено на елекційному сеймі 1696 р. проект Соедиаііо іигіитХ25, згідно з яким суттєво зменшувалися повноваження великого литовського гетьмана та міністрів, у чиїй діяльності вбачали корінь усьо-ю зла. Вступаючи на шлях боротьби з Сапєгами, білорусько-литовська шляхта мріяла подолати прірву між гаслами шляхетської свободи, рівності й братерства та реаліями олігархічного всевладдя. Лідери шляхетського руху (Міхал Коцел, Григорій Огінський, Людвик Потій, Криштоф Білозор, Бокій, Казимир Заранек) скликали шляхетське посполите рушення, аби з шаблею в руках захищати свої права, однак після коронаційного сейму 1697 р. сили конфедератів були розгромлені Сапєгами.
«Урівняння прав» (лат.).
Загроза кривавої громадянської війни у Великому князівстві Литовському занепокоїла політиків Речі Посполитої. З огляду на турецьку кампанію та підготовку до шведської війни це ставало невигідним і для самого Августа І і, хоча мобілізація литовського суспільства й відіграла важливу роль у стримуванні прибічників герцога Конті, його конкурента в боротьбі за престол. Тож по завершенні походу на Молдову він увів на територію Великого Князівства саксонське військо. Тут йому пропонували збройну допомогу для масштабних планів боротьби зі шведами і Сапєги, й очільники республіканців: перші прагнули тим самим зберегти свою владу й безпеку, а другі — усунути ненависних ворогів. Король, прислухавшись до порад Якоба Флемінга і Яна Єжи Пшебендовського, виступив посередником, хоча й вважав, що збройні сили Сапєг можуть бути кориснішими на полі бою, аніж шляхетське посполите рушення. Таку оцінку підтверджувала й поразка республіканців у кривавій битві з військом Сапєг під Юрборком 22 липня 1698 р. Майже одразу потому відбувся великий з’їзд шляхти (95 тис. осіб), скликаний Огінським і Ко-целом під Пузевичами. Після тривалих перемовин та під тиском саксонської армії, очолюваної Якобом Флемінгом, Сапєги у грудні 1698 р. погодилися на певні уступки, обіцяючи визнати зрівняння прав Великого Князівства і Корони згідно з пунктами Соециаїіо іигіит, а також розпустити частину своїх приватних загонів.
Утім, це погодження мало шо змінило, бо Сапєги й далі продовжували тероризувати Литву. Початок Північної війни, про яку детальніше піде мова далі, підштовхнув до того, що і Сапєги, і шляхта почали гуртувати додаткові сили нібито для підтримки Августа І і у його не надто вдалих воєнних діях. Вирішальна битва між обома таборами відбулася 2 листопада 1700 р. під містечком Валкінінкай на території Литви: у запеклій і кривавій баталії Сапєг було розбито дощенту, а їхні загони чудово вишколеної піхоти вирізано. Переможці судовим вироком позбавили Сапєг честі й урядів та силою зайняли їхні маєтки. Ті, не знайшовши підтримки на королівському дворі, втекли від шляхти, що їх люто ненавиділа, до шведського короля Карла XII, який власне тоді готував напад на Річ Посполиту. Своєю чергою, республіканці, для яких громадянська війна ставала литовсько-шведською, звернулися по допомогу до царя Петра 1, уклавши з ним 3 квітня 1702 р. сепаратний договір без погодження з польською стороною.
Громадянську війну 1696—1700 рр. у Великому князівстві Литовському можна порівняти з рокошем Зебжидовського і Ґолембською конфедерацією. Повітова шляхта з великою самопосвятою, упертістю і жертовністю боролася проти жорстоких олігархів. Сформульовані нею у проекті Соедиаііо іигіит вимоги урівняння прав Великого Князівства та Корони (особливо в царині повноважень міністрів) показують, що білорусько-литовська шляхта добре розуміла, наскільки рівноправнішим було суспільство коронних теренів порівняно з теренами князівства. Утім, сама лише зміна законів не могла здолати історично закріпленої тут переваги аристократичних родів. Тож найкривавіша чи не за цілу історію Великого Князівства битва під Валкінінкаєм суттєво не змінила політичної рівноваги сил: Сапєги програли, але економічне підґрунтя панування литовських олігархів нікуди не зникло. Тому тривала й напружена боротьба може вразити хіба що непропорційним співвідношенням між розмірами матеріальних і людських втрат і мінімальним ефектом запроваджених змін. Що ж до спроб дійти згоди з Августом II, а згодом з Петром І, то вони нагадують аналогічні події доби екзекуційного руху чи перемовини під Голембом: і в тому, і в другому випадку громадяни, домагаючись визнання своїх прав, готові були у боротьбі проти олігархів поділитися владою з монархом. Тим часом початок шведської війни, що порушила нормальне функціонування державних і самоврядних інститутів, скерував увагу і короля, і литовських республіканців у цілком інакшому напрямку.
Північна війна (1700-1721)
На початку Великої Північної війни, що точилася між 1700-1721 рр. за контроль над балтійським узбережжям, Карл XII, молодий шведський володар, швидко здолав своїх супротивників. За підтримки Англії і Голландії він змусив капітулювати Данію, потім у листопаді 1700 р. розбив військо Петра 1, яке тримало в облозі Нарву, а навесні наступного року звільнив від саксонської облоги Ригу, що змусило армію Августа II відступити на територію Речі Посполитої. Рушивши в погоню за нею та її союзниками — загонами Огінського, Коцела, Потія та інших опонентів Сапєг, шведське військо у липні 1701 р. окупувало Курляндію та увійшло
до Литви, у травні 1702 р. практично без бою взяло Варшаву, а в серпні — Краків. Август II докладав зусиль для укладення перемир’я, а водночас намагався втягнути до Північної війни Річ Посполиту, спокушаючи польських сенаторів обіцянками відвоювання Ливонії. Проте шляхта, що тішилася недавно підписаним миром з Османською імперією та поверненням Поділля, не хотіла й думати про війну. І хоча король втягнув кількох сенаторів до своїх військових планів, проте й вони погоджувалися підтримати воєнні дії за відвоювання Ливонії лише в тому разі, якби унаочнилася перемога саксонської армії.
З огляду на сказане, немає нічого дивного в тому, що назустріч Кардові XII виїхали сенатори, які спробували зупинити його просування вглиб країни деклараціями доброї волі та готовністю дотримуватися нейтралітету, адже, як вони заявляли, благословенний мир порушив саксонський правитель і його армія, а не Річ Посполита. Проте шведський король не сприйняв це посольство всерйоз. Він вимагав детронізації Августа II і розірвання польсько-саксонської унії, що потенційно загрожувала шведським позиціям у Прибалтиці. Водночас, плануючи зміцнити свої впливи в Речі Посполитій, Карл XII зробив ставку на нового, залежного від себе правителя. Зокрема, було розпочато переговори з Я кубом Со-беським, сином Яна III Собеського, однак край їм поклало викрадення і ув’язнення Якуба та його брата Костянтина саксонськими агентами.
Безапеляційні вимоги детронізації Августа II і збройна агресія на територію Речі Посполитої змусили більшість шляхти рішуче відкинути шведську диктатуру. Проте це не означало й цілковитої підтримки короля: навіть його віддані прибічники звинувачували Саксонця у шкідливій закордонній політиці та перевищенні повноважень. Отже, на відміну від часів «потопу», масового переходу на бік шведів не було, проте не було й опору непрошеному «заступникові». Тим часом Карл XII намагався переманити шляхетський загал на свій бік обіцянками антиросійського союзу та поверненням Смоленська й Києва. Це питання набуло особливої актуальності у 1702 р., коли Київщину та Поділля охопило масштабне козацьке повстання під проводом Семена Палія і Самуся, яке сучасники називали новою Хмельниччиною126. Центром Паліївщини стала добре
126 До повстання підштовхнула сеймова конституція 1699 р. про ліквідацію козацьких полків на Київщині й Брацлавщині, визнаних 1685 р. Яном 111 Собеським за організовану воєнну силу Конституція стала прямим наслідком Карл овицької о трактату 1699р., щоусу-
укріплена Біла Церква, а Палій, маневруючи між протиборчими силами, то вступав у близькі контакти з Сапєгами, то під натиском коронної армії переходив під протекцію московського царя. Утім, Петро І, котрий заради боротьби з Карлом XII був зацікавлений у союзі з Августом II та Річчю Посполитою, не мав наміру, на відміну від свого батька, повторювати Переяславську угоду. Він узяв під свою опіку повстанців, але не контрольовану ними українську територію. Тих такий стан речей не задовольняв, тож, називаючи себе полковниками Його Царської Величності, вони й далі чинили запеклий опір.
Розбіжність між позиціями шляхти Речі Посполитої та політичними планами і шведського, і власного короля, який втягнув країну в небажану й непотрібну війну, добре передав примас Міхал Радзейовський. На його думку, не варто було втручатися у шведсько-російське протистояння, бо «вплутувати воєводства і військо іп асіепР21 — це все одно, що кидати в польську свободу кісткою». Саме тому великий коронний гетьман Гієронім Любомирський вивів 19 липня 1702 р. коронну армію з поля бою під Клішувом після невдалої атаки кінноти, внаслідок чого саксонське військо зазнало поразки, а шведи змогли окупувати Краків. Утім, бажані чи вдавані спроби польських політиків утримати нейтралітет розбилися об рішучість Карла XII. Треба було вибирати між ним та Августом II. Під охороною шведських мушкетів Карл XII 1704 р. у Варшаві організував вибори нового короля: Саксонця було оголошено де-тронізованим, його місце зайняв познанський воєвода Станіслав Ле-щинський, який поспіхом підписав у 1705 р. Варшавський договір, що фактично підпорядковував Річ Посполиту Швеції, особливо в царині економіки. Тим часом за Августа II виступили противники Карла, проголосивши 1704 р. Сандомирську конфедерацію.
У пошуках союзників «сандомиряни» уклали ЗО серпня 1704 р. у Нар-ві угоду з Петром І, котрий пообіцяв, крім коштів на військо, допомогу в подоланні повстання Семена Палія, відвоюванні Ливонії та Риги. Після *
вав турецьку загрозу цим теренам. Вступ у 1700 р. коронного війська на територію полків викликав опір, що 1702 р. переріс у масштабне збройне повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Південній Волині під керівництвом місцевих полковників — передусім білоцерківського Семена Палія та богуславського Самуся (Самійла Івановича). Повстання тривало до 1704 р., хоча повстанцям, вибитим 1703 р. з Брацлавщини й Поділля, вдалося довше утримати під своїм контролем лише Київщину.
127 До поля битви (лат.).
підписання цього договору на підтримку Августа II було кинуто величезні російські сили, шо впродовж трьох років окупували низку балтійських фортець, зокрема Нарву На чолі майже 40-тисячної армії з-під Києва рушив гетьман Війська Запорозького Іван Мазепа, який у липні 1704 р. арештував Палія (далі його вислали до Тобольська) і зайняв усі контрольовані ним укріплення на українській території. Посилаючись на волю Петра І, Мазепа ставив там власні козацькі залоги, що не впускали коронне військо. Розділена Андрусівським перемир’ям Україна на такий спосіб знову об’єднувалася під булавою цього вправного політика, шо власне тоді розпочав велику гру за повернення до зіаШз дио часів Богдана Хмельницького. Козацькі полки помалу просувалися до Вісли і Сяну, а 27-тисячна царська армія, захопивши Курляндію і значну частину Ливонії, зупинилася в околицях Гродна і Тикоціна. Водночас кіль-катисячні саксонські збройні сили разом з польськими та литовськими з’єднаннями збиралися під Варшавою, а основна коронна армія зайняла позиції на Поділлі, в Руському, Люблінському й Сандомирському воєводствах та на Прикарпатті. Здавалося, що ця російсько-саксонсько-козацько-польська збройна потуга, яка майже удвічі переважала сили Карла XII і Станіслава Лещинського (близько 40 тис.), легко здобуде перемогу в сконцентрованому нападі на супротивника.
Проте з того нічого не вийшло, бо Карл XII зумів перехопити ініціативу. Він розділив свою армію, одна частина якої рушила зимовим походом на Гродно, а друга залишилася на кордоні з Силезією. Під її натиском російське та козацьке війська відступили, а в ході гродненської кампанії було відбито більшість фортець Великого князівства Литовського. Як і після перемоги над Петром І під Нарвою128, Карл XII не рушив навздогін основним російським силам, а повернув свої війська на захід. Перетнувши австрійський кордон, він пройшов Силезію і вступив до Кельнського архиєпископства, що загрожувало Саксонії з тилу. Рятуючи свою країну, Август II поспіхом уклав в Альтранштадті 24 вересня 1706 р. мирну угоду, за яку заплатив відреченням від польського престолу.
128 Битва під Нарвою, в якій російському війську було завдано дошкульної поразки, відбулася на початку війни. 19 листопада 1700 р. Проте здійснена Петром І реорганізація армії, особливо її технічне переоснащення, дозволили в черговій кампанії 1701-1702 рр. захопити низку шведських фортець (зокрема Нієншанц у гирлі Неви, де 1703 р. було закладено Санкт-Петербург), а в 1704 р. здобути Нарву і Дерпт (нині Тарту).
Ця подія змусила учасників Сандомирської конфедерації розпочати переговори зі Станіславом Лешинським, який зі свого боку простягнув їм руку згоди. Визнання Лешинського королем, як здавалося, обіцяло посприяти замиренню України та поверненню Смоленська. Разом з тим воно означало визнання шведської зверхності, передбаченої Варшавським договором, що, серед іншого, загрожувало втратою доступу до балтійської торгівлі. Через це багато «сандомирян» відмовилися від урядів, запропонованих Лещинським. Загальні побоювання, як їх занотував литовський підканцлер Станіслав Щука, зводилися до того, шо Річ Посполита не виграє від поразки Росії, не отримає назад своїх володінь, ба «незабаром і сама згине».
Поза сумнівом, реалізація умов Варшавського договору стала б для Речі Посполитої фатальною. Більш того, війна могла в перспективі скінчитися російсько-шведським замиренням — із втратою України. «Сандомиряни» небезпідставно вважали, що найбільш слушним у цій ситуації буде відкинути абдикацію* Августа II як вимушений крок і дотримуватися Нарвського договору, що не загрожував суверенності держави. Тому, налагодивши контакти з Августом, вони продовжували тиснути на Петра І, аби той дав кошти на армію. Ішлося й про повернення українських фортець, що опинилися під контролем гетьмана Івана Мазепи, проте ця вимога не увінчалася успіхом. Тим часом Петро І спробував посадити на польський престол «власного» короля. Спершу передбачалося, що ним стане хтось із закордонних союзників — трансільванський правитель Ференц II Ракоці чи герцог Євгеній Савойський, однак коли ті відмовилися, цар спробував знайти якогось слухняного поляка. Тогочасний сатиричний віршик згадує чотирьох кандидатів:
Царської величності волею й указом
Чотирьох даровано кандидатів разом.
Тож могла б (мішаються усілякі жарти) Королями чотирма грати Польща в карти. Хто назве Сенявського чирвовим — не змилить: Гетьман він, тож кров пролить із військом осилить. Хоментовському вину цар ласкавим словом Вибачив, тож є він, певно, королем виновим.
*Абдикація — зречення престолу.
Шембек — бубна, бо ж не вийде прознати нікому: Сам не зна, скільки духовних вийшло з того дому. А для Денгофа трефові в мене кольори є, Бо в його гербі свиня рохкає і риє™.
Кандидатури жодного зі згаданих тут достойників, окрім Адама Миколая Сенявського, шляхта не розглядала всерйоз. Утім, і сам Сенявсь-кий не надто мріяв здобутися на цю сумнівну честь, особливо після того, як отримав лаконічне застереження від власної дружини Ельжбети, що на нього чекає розлучення, коли він візьме на себе роль «царського блазня». Апелюючи до решток політичного глузду, «сандомиряни» переконували Петра І, що доцільніше зберігати вірність Авґустові II та продовжувати спільну війну.
Тим часом відпочивши в Саксонії і зміцнивши свою армію, Карл XII влітку 1708 р. рушив у похід на Росію. Великою перемогою шведських дипломатів стало укладення таємного союзу з гетьманом Іваном Мазепою, який прагнув скористатися російсько-шведською війною, аби здобути незалежність об’єднаної ним України. Вирішальна битва, що підірвала вагу Швеції у Північно-Східній і Центральній Європі, відбулася під Полтавою 8 липня 1709 р. Шведську армію було розбито, більшість солдатів потрапила у полон, Карл XII і Мазепа врятувалися втечею до Бендер, на турецьку територію. У серпні цього ж року Август II повернувся до Речі Посполитої зі своїм саксонським військом, а полишений прибічниками Станіслав Лещинський змушений був відступити до шведської Померанії. Ще перед Августом до Речі Посполитої увійшли царські полки.
Московський союзник господарював у Речі Посполитій, як у власній країні, але плюндрував її, як ворог (з одного Вілянува129 130 на п’яти тисячах возів було вивезено не лише деталі палацового інтер’єру, а й дерева з королівської оранжереї, котрі у Петербурзі померзли). Більш того, мотивуючи це продовженням воєнних дій, Петро І відмовився повернути українські фортеці, та, згідно з Торунським трактатом від 20 вересня
129 Мова про польного коронного (з 1706 р. — великого коронного) гетьмана Адама Миколая Сенявського, радомського старосту Станіслава Хоментовською, підканцлера Яна Шембекаі коронного мечника (з 1709 р. — польного литовського гетьмана) Станіслава Денгофа. Жарт про «свиню» натякає на зображення голови вепра в гербі Денгофів.
130 Вілянув — королівська резиденція під Варшавою (нині у складі міста).
1709 р., в якому декларувалася підтримка щодо повернення Августа II на престол, було остаточно закріплено за Росією Ливонію. Північний же сусід Польщі, володар Бранденбургу і герцогства Пруссія, щодо 1657 р. був ленником Польської Корони, у 1701 р. здобув повну незалежність, проголосивши себе королем.
Політичне становище країни дещо поліпшилося після дискредитації російської армії під час Прутської кампанії, що в липні 1711 р. скінчилася Прутським миром, за яким Росія зобов’язувалася вивести свої війська з Речі Посполитої131, хоча Османська імперія й не скористалася зі слабкості російського війська і не розбила повністю ветеранів Полтавської битви (російсько-турецький конфлікт почасти спровокував Карл XII, намагаючись підштовхнути до спалаху великої російсько-турецької війни, в ході якої султан міг би повернути втрачені за Карловицьким трактатом 1699 р. українські території). Виведення російської армії обмежувало контроль Петра І за політикою Речі Посполитої, тож Август II, оголосивши після Полтавської битви акт свого зречення недійсним, спробував збройно відбити зайнятий шведами Щецін, проте саксонсь-ко-дансько-польські сили зазнали поразки (1713р. Щецін і ціла шведська Померанія відійшли до Пруссії). Замість Швеції, що доти претендувала на виключне панування над балтійським узбережжям, Річ Посполиту відрізали від нього Росія, котра захопила Ливонію, та Пруссія, яка заволоділа не лише Кенігсбергом, а й Щеціном.
Наскрізною ознакою публічного життя в тогочасній Речі Посполитій стала неможливість ефективних дій. Хоча шляхта займала в цілому активну позицію, однак атмосфера громадянського протистояння зменшувала можливість зосередити зусилля на відбудові розладнаного державного механізму. У Великому князівстві Литовському запекла боротьба республіканців з кланом Сапєг поділила шляхту на союзників або Швеції, або Росії. Корону Польську розмежувало те, що частина меш
р| Прутська кампанія була одним з епізодів російсько-турецької війни 1710-1713 рр. Російська армія, що вступила на територію Молдови в травні 1711р., була оточена поблизу Ясс турецьким військом, і Петро І, який брав особисту участь у поході, 12 липня 1711 р. підписав прелімінарний Прутський мир, остаточно ратифікований в Адріанополі 13 червня 1713 р. За його умовами російські збройні сили мали бути виведені з території Польщі та Правобережної України; цар також зобов’язувався повернути Османській імперії здобуде раніше узбережжя Азовського моря та, зокрема, опорну турецьку фортецю Азов.
канців визнала королем Станіслава Лещинського, себто теж, попри декларовану любов до батьківщини, перетворилася на помічників воюючих сторін. Оскільки ж військова потуга польської та литовської армій не могла зрівнятися ані зі шведською, ані з російською, то, попри завзятість і відвагу, вони досягали успіху хіба що в братовбивчих зіткненнях, провадячи партизанські війни-шарпанини, канонізовані у місцевих легендах та патріотичній поезії, яка уславляла відважних ватажків — скажімо, «польського Гектора» Адама Шмігельського чи героя битви під Калішем Я куба Рибінського132.
Було очевидним, що збройні сили потребують серйозної реорганізації, передусім зміцнення їхньої вогневої потужності. Не менш ясною стала й нагальна потреба вдосконалення державних інститутів та податкової системи. Отримані поразки підштовхували до пошуків способу реалізації цих завдань, зокрема, зміцнення центральної влади, ба навіть реформування процедури виборів короля. Тож лідери переможної Сан-домирської конфедерації після повернення до влади Августа II зосередилися на проблемі запровадження постійних податків і реформі війська як засадничій для гарантування суверенності держави, що на неї зазіхали і вороги, і союзники. Спершу видавалося, що справа рушила у доброму напрямку і що країна зуміє зробити такий самий стрибок у питаннях оборони, як за часів Тишовицької конфедерації133. Але цього не сталося, і то головно через розбіжність тих концепцій реформи, які були запропоновані республіканцями, і тих, що відповідали задумам королівського двору.
На думку повітових республіканців, центральну владу належало зміцнити шляхом поліпшення роботи сейму. Як пропонував у своєму проекті сандомирський підкоморій і сеймовий діяч Станіслав Дунін-Карвицький134, сейм мусив бути «завжди готовий», аби його неможливо
132 У битві під Калішем восени 1709 р. Август II разом з об’єднаною в Сандомирській конфедерації шляхтою завдав поразки допоміжному шведському війську, що його Карл XII. вирушаючи в похід на Росію, залишив для оборони своїх укріплень у Речі Посполитій.
133 Тишовицьку конфедерацію коронного війська проголосили після зламу в подіях «потопу» 29 грудня 1655 р. у містечку Тишовце Люблінського воєводства великий коронний гетьман Стефан Потоцький і польний коронний гетьман Станіслав Ланцкоронський, які доти займали сторону шведського короля Карла X Густава.
134 Див. прим. № 116.
було зірвати проголошенням НЬегит чеїо: за одиничним волевиявленням залишалося право заблокувати окремі постанови, проте не сеймові засідання в цілому. Більше того, саме сеймові належало передати розподіл виконавчих урядів: воєвод і каштелянів мала обирати шляхта відповідних воєводств, а міністрів, гетьманів і найвищих урядників — сейм. Місце короля у цій схемі нагадує позицію новітніх виборних президентів: його повноваження залишалися доволі широкими у царині дипломатії, скликанні посполитого рушення, керуванні громадськими службами та верховній владі над містами. Як бачимо, проект поєднував ідеї конституціоналістів та повітових республіканців. Можливо, взоруючись на голландську систему, Дунін-Карвицький пропонував визначати число сеймових представників від воєводств не за кількістю шляхти, а залежно від суми сплачуваного податку, а для повітових сеймиків передбачав на цій же засаді скласти переліки тих осіб, які мали право участі в публічному житті: з-поміж них належало виключити тих, кого переслідує закон, а також шляхту-«голоту»135. Утім, трактат Дуніна-Карвицько-го «Ое огсіїпапсіа гериЬНса зеи сіе согн^епсНз іп зїаіи КеіриЬИсае Роїопае»^6 читали, проте він не став політичною програмою ані Сандомирської, ані Тарноґрудської конфедерацій, а був запотребований лише пізніше, вплинувши на працю Станіслава Конарського і республіканців доби Барської конфедерації, про що піде мова далі.
Що ж стосується програми короля, то він намагався забезпечити перехід трону до свого сина шляхом елекції уіуєпіє ге£е, а також розширити власні повноваження через зміцнення центрального уряду та звуження прерогатив сейму і сеймиків. На думку Юзефа Анджея Ґеровського, Август II не готував абсолютистського перевороту, в чому його підозрювали сучасники (а слідом за ними — й дехто з істориків). Проте немає сумніву, що він прагнув запровадити у Короні та Великому князівстві Литовському саксонську модель «добре впорядкованої держави», у якій вплив суспільства на формування і здійснення влади обмежено. Це сприймалося як замах на громадянські права та свободи, адже, згідно з Генри-ковими артикулами, король мав лише очолювати виконавчу владу, конт
135 Дефініція «голоїа» не мала осудливого забарвлення. До цієї групи відносили осіб, то не володіють поземельною власністю, хоча й мають персональне право шляхетства.
П6 «Про потребу впорядкування держави, або Про необхідні виправлення в устрої Польської держави» (лат.).
рольовану його міністрами, сенаторами й вищими урядовцями. Ні їм, ні володарю ще від часів «Курячої війни», про яку йшлося вище, не довіряли — їх навіть частіше, ніж би годилося, звинувачували в абсолютистських намірах. Іншими словами, повітова шляхта слабо усвідомлювала різницю між зміцненням центральної влади, переданої під контроль представників Речі Посполитої, і абсолютистськими планами королів. Через це загал завжди протистояв спробам реформ, ототожнюючи їх або з монархічною, або з олігархічною (у Великому князівстві Литовському) формою централізації, натомість ідея постійного сильного сейму, уповноваженого контролювати виконавчу владу, поширення не набула. На рівні сеймиків, тобто по воєводствах і повітах, шляхта уміла давати собі раду з владними інституціями, а тому запекло захищала їх, не бажаючи підпорядковувати центрові та й взагалі вбачаючи у посиленні центральних виконавчих органів крок до розширення повноважень короля. Тим-то до залякувань привидом абсолютизму вдавалися навіть тоді, коли королівські задуми передбачали зміцнення держави без замаху на її устрій.
Внутрішню ситуацію додатково ускладнювало те, що Август II, повернувшись до Речі Посполитої, привів із собою саксонську армію, яка мала посилити його авторитет, підірваний відреченням від престолу та численними поразками на полі битв, а також для захисту від симпатиків Станіслава Лещинського. Чужоземне військо стало справжнім лихом для населення, а завдані ним шкоди й надуживання списували на короля, звинувачуваного в замаху на права мешканців. Саксонського вояка, що потребував грошей на своє утримання, сприймали не просто як грабіжника, а й як ворога державного ладу. Отож захист селянських обійсть і стодол від мародерів перетворився на боротьбу за права й вольності. Нарікання селян і повітової шляхти на шведські, російські і власні армії, які впродовж десяти років нищили їхні статки, вихлюпнулися люттю проти саксонських жовнірів. Шведський і російський монарші двори брутально втручалися у внутрішнє життя Речі Посполитої, і їхні війська плюндрували територію не менше саксонців, проте це сприймали як тимчасове зло, що не загрожує ані устроєві країни, ані правам і свободам її мешканців. Натомість саксонську армію трактували не як потенційного союзника, а як силу, що прокладає Августові II шлях до перевороту, зламу чинної політичної системи й здобуття абсолютної влади.
Тарногрудська конфедерація
Йшло друге десятиліття внутрішнього розбрату, започаткованого у Великому князівстві Литовському громадянською війною, а в Короні — проголошенням двох конфедерацій, Варшавської і Сандомирської, перша з яких обстоювала королювання Станіслава Лещинського, друга — Августа 11 Саксонця. Незгоду посилювали запеклі партизанські зіткнення та взаємні плюндрування маєтків, а черговим лихом стали здирства й грабунки саксонської армії, що увійшла до знищеної війною, тривалим голодом і пошестями країни.
На цьому тлі спалахнув масштабний громадянський рух проти Авґус-та II й учасників Сандомирської конфедерації, яка його підтримувала. Спонтанні військові спілки, оголосивши непокору гетьманам, прибічникам Августа, об’єдналися зі шляхтою і 26 листопада 1711р. проголосили в м. Тарногруд Руського воєводства Тарногрудську конфедерацію під проводом кременецького підкоморія Станіслава Ледуховського. Хроніст із Живця Анджей Комонецький під 1711 р. нотував: «Піднеслася конфедерація польських вояків і шляхти проти саксонців, жовнірів Августа, короля польського, вона била саксонців і проганяла їх з Польщі через їхні тяжкі здирництва та великі насильства». Серед вимог конфедератів дійсно на першому місці стояло виведення саксонської армії з коронних теренів і заборона саксонським міністрам брати участь в управлінні державою. Разом з тим, як і в давніших конфедераціях, ішлося про гостру потребу фінансових і військових реформ. Проте конфедерати не мали ані чіткої політичної програми, ані ясної візії того, як можна зміцнити контроль шляхти над виконавчою владою, вихід же бачився їм у загальному для цілої країни збройному з’їзді, що нібито зможе завдати удару сенаторським привілеям.
Немає нічого дивного в тому, що Тарногрудська конфедерація охопила ті самі руські й малопольські терени, на яких свого часу розгортався екзекуційний рух, рокош Зебжидовського, Тишовицька конфедерація, рокош Любомирського, Ґолембська і Сандомирська конфедерації. Ішлося, отже, про рух самоврядної шляхти, яка вміла захищати свої права на рівні власного регіону, проте не вміла змінити конфігурацію влади в межах цілої країни. Хоча конфедератів підтримала великопольська шляхта, а також польське і литовське військо, їм не вдалося опанувати
всієї Речі Посполитої. Утім, вони й не мали за мету примусити Августа І! відректися від престолу. Як і для решти попередників-республіканців, «тарногрудці» хотіли змусити короля шанувати права та вольності мешканців країни. Поза тим, воєнні дії проти армії, висланої на придушення конфедерації, звісно, унеможливлювали широку дискусію щодо перспектив модернізації державних і самоврядних інститутів.
Конфедерати арештували й оголосили усунутим від керування військом великого коронного гетьмана Адама Миколая Сенявського й великого литовського гетьмана Людвика Потія. Паралельно, шукаючи підтримки, вони звернулися до Петра І з проханням про посередництво. Цього ж, зі свого боку, хотіли й гетьмани та Август II. Реакцією на ці прохання стало чергове введення у 1716 р. російської армії на територію Речі Посполитої. Переговори між королем і конфедератами провадив досвідчений російський дипломат, який добре знав місцеві стосунки, — князь Григорій Долгорукий. За підтримки куявського єпископа Костянтина Феліціяна Шанявського йому вдалося налагодити порозуміння, тож 3 листопада 1716 р. у Варшаві було підписано компромісний договір, затверджений 1 лютого 1717 р. на одноденному сеймі, який сучасники назвали «німим», оскільки тут не точилося жодних дискусій.
Якшо Август 11 і плекав наміри за підтримки саксонських військ та кількох близьких йому польських сенаторів запровадити у Речі Посполитій політичну систему «добре впорядкованої держави», зближеної із саксонською, то ці плани зазнали краху. Щойно згаданий договір передбачав чітке розмежування між Саксонією і Річчю Посполитою: саксонська армія, за винятком прибічної гвардії короля, мала бути звідси виведена, а в оточенні короля надалі могло перебувати не більше шести міністрів-саксонців. Водночас передбачалося внесення змін до податкової, фінансової і військової систем — в останній, зокрема, обмежувалися прерогативи гетьманів. Король мусив піти на поступки, відмовившись від використання ресурсу своїх спадкових саксонських володінь і вдовольнившись роллю ласкавого «батька вітчизни», яка, втім, йому цілком вдавалася. Щоправда, він не зрезигнував з традиційної політики попередників, котрі, посідаючи польський престол, зміцнювали власну позицію завдяки розгалуженій мережі придворної клієнтели. Йому також вдалося зберегти віддану собі частину коронної армії, складену з іно-земців-найманців, підпорядкованих саксонському маршалові Якобу Флемінгу.
***
Після «німого» сейму розпочалося відновлення зруйнованого господарського життя: пожвавилося залюднення спустошених місцевостей, чому сприяла і центральна влада, і власники великих маєтностей, які підтримували переселення купців та розвиток ремесел і торгівлі; оживало сільське господарство; пожвавішали гірничі й гутні промисли; намітилося почастішання торгових контактів із Саксонією, зокрема на ляйпциґських ярмарках. Стабілізувалися кордони на сході та півдні, закріплені Андрусівським перемир’ям і Вічним миром 1686 р.137, хоча захоплення Петром І Риги остаточно перекреслило мрії про Ливонію та поставило під загрозу належність Речі Посполитій Курляндії. Стрімке зростання сили Росії, позначене закріпленням її позицій у країнах балтійського узбережжя, будівництвом великого боєздатного флоту, реорганізацією та збільшенням армії, було остаточно закріплене Ніштадтсь-ким миром 10 вересня 1721 р., що поклав край Північній війні. Утім, розширення впливів царя (після Ніштадтського миру він проголосив себе імператором) у балтійському регіоні, його політика щодо Речі Посполитої та зближення з Францією підштовхнули ще напередодні підписання миру до створення антиросійської коаліції. Її проголосили у Відні 5 січня 1719 р. імператор Карл VI, гановерський герцог, з 1714 р. король Англії Ґеорг І та Август II (як курфюрст Саксонії). Внаслідок успішних воєнних дій союзників у 1719-1720 рр. Петро І був змушений вивести російську армію з Мекленбурґу та відмовитися від претензій на Голь-штинію і Гановер; тоді ж російське військо покинуло територію Корони Польської. Річ Посполита у цих подіях зберігала нейтралітет, що можна розцінити як позбавлений прагматичної рефлексії вияв пацифістських настроїв шляхти.
Прикмети католицької природи держави. «Кривава лазня» в Торуні
У ході формування ранньомодерної держави, чий устрій спирався на повітове самоврядування і сейм, інтегруючим чинником слугувала громадянська свідомість та пов’язана з нею система цінностей, пере
137 Див. прим. № 118, 122.
дусім уявлення про «публічне благо» (Ьопит риЬІісит). Серед іншого, це потребувало й взаємної релігійної терпимості, оскільки вибір віри сприймали як невід’ємний елемент волевиявлення громадянина. У другій половині XVI ст. поступове дроблення протестантизму на низку реформованих конфесій супроводжувалося тим, що на зміну колишнім макросоюзам приходили дрібніші спілки, скріплені свояцтвом чи належністю до клієнтарної мережі у рамках власної конфесії. Зміцнення осередків кальвінізму на теренах, що належали магнатам-покровителям (скажімо, біржанським Радзивилам138), або лютеранства в прусських містах, сильних своєю заможністю та розвинутим самоврядуванням, закріплювало уявлення про їхню інакшість. Те саме стосувалося і найба-гатших православних монастирів, котрі витримали суперництво з Уній-ною церквою, тим більше що після Замойського синоду 1720 р. вона почала виразно латинізуватися139.
«Іншування» протестантів на тлі конфесійного життя Речі Посполитої набуло проявів далеко не відразу. Після «потопу» й багатолітньої окупації Великого князівства Литовського російським військом люди ще пам’ятали, що саме лютеранський Гданськ і православна Білорусь протидіяли окупантам без притаманних мешканцям католицької Польщі вагань. Утім, релігійні полемісти усіх без винятку християнських конфесій продовжували із запалом змагатися між собою, а їхні навчальні заклади чимдалі дужче зміцнювали правовірність, аби не сказати фанатизм, своїх вихованців. Однак коли поглянути на проблему загалом, то міжконфесійний мир на теренах Речі Посполитої аж до другої половини XVIII ст. міг би послужити взірцем для решти європейських держав.
Разом з тим уже від початку XVII ст. поступово зростала впливовість Католицької церкви, яка розпочала активнішу боротьбу з «єретиками» за душі вірних. Успіхи, досягнуті в «рекатолизації», себто відмові від протестантизму, шляхти й магнатів Малої та Великої Польщі, пришвид
138 Рід Радзивиліву XVI ст. розділився на дві і ілки: Біржанську, започатковану віденським каштеляном і великим литовським.гетьманом Миколаєм Рудим (1512-1584) (її представники аж до кінця XVII ст. сповідували кальвінізм), та Несвизьку, що брала початок від литовського канцлера і віденського воєводи Миколая Чорного (1515-1565) (сини Миколая Чорного перейшли на католицьке віросповідання).
139 Замойський синод 1720 р., підготовлений і керований папським нунцієм Гієронімо Ґрімальді, започаткував організаційне реформування Унійної церкви, взороване на католицькі структури, а також зближення літургії з практиками Римо-католицької церкви.
шили розповсюдження католицтва в решті регіонів країни. Наприкінці XVII ст., після укладення у 1686 р. Вічного миру з Росією, який передбачав церковну юрисдикцію московського патріарха над православними Речі Посполитої, стрімко розширилася канонічна територія Унійної церкви140. Католицька віра, що раніше наражалася на осторогу як пов’язана з королівським двором та зміцненням монаршої влади, поступово перетворювалася на маркер ідентичності. У її школах, головним чином колегіях єзуїтів, пропагували громадянські ідеали та привабливі засади лояльності. Розповсюдження публічних маніфестацій побожності, множення числа шанованих культів, пожвавлення активності монастирів і створення релігійних братств дедалі більше надавали країні католицького характеру. Головними супротивниками «правильної віри» вважали лютеран і кальвіністів, які ще зберігали вагу в міських радах і на деяких сеймиках, а паралельно зростав тиск на православних, що їх називали «схизматиками». Врешті, відбувалися антиюдейські процеси за звинуваченням у ритуальних убивствах: хоча Святий Престол їх неодноразово забороняв, до них часто бували причетними навіть католицькі єпископи. Войовничість і непоступливість Католицької церкви подеколи наражалася на спротив шляхти. Зокрема, на сеймах першої половини XVIII ст. лунали пропозиції підвищити податок з церковних маєтків, знизити оплати за душпастирські послуги, полишити в спокої міщан-іновірців, запрошуваних до приватних містечок, тощо. Проте конфлікт між світськими і церковними інститутами не перешкодив невпинному зростанню католицької побожності.
Своєю чергою, сприйняття католицтва як щита проти зовнішньої загрози підсилювала присутність у країні протестантського саксонського війська, а також радників, міністрів і дипломатів Августа II. За цих умов традиція рівноправ’я осіб різних конфесій відступала під тиском гасла про нібито природний зв’язок між громадянським почуттям і католицькою вірою. Згідно з сеймовими конституціями 1717 і 1733 рр., заборонялося номінувати «єретиків» на вищі державні посади; їх не вільно
140 Унію з Римським пресіолом прийняли: Перемишльська єпархія у 1692 р., Львівська у 1700 р. та Луцько-Острозька - у 1701 р. Єдиною церковно-адміністративною одиницею Православної церкви на території Речі Посполитої у XVIII ст. залишалася Могильовсько-Мстиславська (т. зв. Білоруська) єпархія, підпорядкована спершу московському патріархові, а після ліквідації 1722 р. патріаршества — Святійшому Синодові.
було обирати урядиками земського самоврядування, і вони не могли ані виконувати посольських функцій на сеймах і трибуналах, ані отримувати почесних повітових титулів. Це, звісно, послаблювало зв’язок між теренами католицького обряду й регіонами, де він не був поширений (як, наприклад, у Курляндії, Білорусі й Україні), чи тими, де лютерани та кальвіністи відігравали провідну роль серед військових, фінансових та інтелектуальних еліт (як у Королівській Пруссії та Західній Великополь-щі).
Католицьку природу держави яскраво оприявнив міжконфесійний ексцес у переважно лютеранському за складом населення Торуні, що стався 16-17 липня 1724 р.141 Подібні інциденти траплялися й раніше, завжди являючи собою вихлюп релігійного фанатизму, який стараннями викладачів просочувався до навчальних закладів. Скажімо, краківські студенти ще 1591 р. розгромили в супроводі натовпу кальвіністський храм; учні Раківської академії антитринітаріїв 1638 р. закидали камінням придорожний хрест; у Вільні сутички між католицькою і кальвіністською молоддю відбувалися 1611 й 1639 рр. Такі справи зазвичай закінчувалися засудженням кількох осіб, спійманих на гарячому, проте у випадку Торуня справа обернулася інакше. Було звинувачено не лише прямих учасників нападу на єзуїтську колегію, а й виборних бурмистрів одного знайбагатших міст Речі Посполитої. Колись родовиті аристократи за вбивство Анджея Тенчинського могли стяти голови краківським бурмистрові та райцям142. Цього разу католики, представлені єзуїтами, королем, єпископами, сенатом і «громадською думкою», вимагали відшкодування не за смерть своїх одновірців, а за їхню другорядну позицію
141 16 липня 1724 р. піл час католицької процесії сталася бійка між студентами тутешнього єзуїтського колегіуму та кількома городянами, які не зняли шапок на вшанування процесії. Наступного дня конфлікт набув форми масштабної сутички, під час якої міська юрба, за версією потерпілих, нібито напала на колегіум та сплюндрувала його; у версії городян студенти нібито самі стріляли з вікон по міській варті. За вироком суду, що розглянув цей ексцес, було присуджено до страти як єретиків-підбурювачів двох бурмистрів і 13 городян, хоча дехто з них пізніше отримав помилування.
142 Ідеться про епізод 1462 р., коли брат краківського каштеляна Анджей Тенчинський побив палицею ремісника, який протестував проти зменшення умовленої нлаги за виконану роботу, у помсту за що міщани, які приєдналися до сварки, вбили Тенчинського. Оскільки імен убивць не встановили, каштелян наказав стяти голови шістьом членам магістрату.
в місті. Тож якщо в середньовічному Кракові міським патриціям продемонстрували, що аристократія меча й уряду вища за престиж гаманця, то вТоруні игЬіеїогЬР43 нагадали, яка конфесія в Речі Посполитій найважливіша.
Торунська справа, що її називали «Кривавою Торунською лазнею» (Оег ТИотег ВІиїЬасІ), викликала обурення протестантів у Пруссії та Англії, проте воно було пропущене повз вуха. Стратили бурмистра Погана Ґотфрида Рьоснера і ще дев’ятьох звинувачених, а тверда позиція Авґус-та II на суді та при виконанні вироку посилила симпатії до нього шляхетського загалу. Події в Торуні інтерпретувалися закордонними коментаторами як брак толерантності серед католиків, релігійний фанатизм, польська ксенофобія та відсталість. Насправді від цих закидів відгонило лицемірством, бо лунали вони в країнах, де було спалено тисячі «чаклунів» і «відьом», де людям іншої віри відмовляли у засадничих людських правах, де мали місце масові переслідування, в яких гинули десятки тисяч жертв. Водночас антипольські випади, зумовлені здебільшого політичними мотивами, було підхоплено й щирими симпатиками толерантності, котрі, як то властиво інтелектуалам, працювали на своїх заможних патронів. Особливо в цьому відзначився Вольтер, отримавши привід для нападок на Католицьку церкву та християнську віру взагалі.
Останні роки правління Авґуста II.
Доля польсько-саксонської унії
Після «німого» сейму 1717 р. позиції Авґуста II стали міцнішими. Від 1723 р., коли примасом Польської церкви став Теодор Потоцький (його матір’ю була росіянка з боярського роду Салтикових, народився він у Кремлі, а хрестив його патріарх Никон), король здобув підтримку одного з наймогутніших у країні кланів. До того ж на його бік перейшов видатний політик, дипломат і генерал Карла XII Станіслав Понятовсь-кий, одружений з княжною Констанцією Чорторийською. Її брати Мі-хал, який 1724 р. стане литовським підканцлером, і Август, з 1731 р. руський воєвода, формувалися як політики «у школі» їхнього свояка маршала
143 Місту й світові (лат.). Формула благословення Папи католицькому світові.
Якоба Флемінга. Разом же клан Чорторийських і Понятовських творив потужну спілку, яку сучасники називали «Фамілією». Матеріальні статки цим нащадкам Ягелонів забезпечив шлюб Августа Чорторийського з вдовою поленого литовського гетьмана Станіслава Денгофа Софією, яка успадкувала маєтки Адама Миколая Сенявського і його дружини Ельж-бети, уродженої Любомирської.
Утім, співпраця Потоцьких з Фамілією та королівським двором довго не протривала. Після смерті у 1728 р. відразу обох гетьманів (коронного Станіслава Жевуського і поленого Станіслава Хоментовського) Август II передав коронне військо під команду Станіслава Понятовського як регіментаря. Потоцькі, побоюючись, щодо нього перейде й булава, гостро запротестували, а шляхта, особливо клієнтела Потоцьких, оцінила це як спробу Фамілії захопити всю повноту влади та стала чинити спротив на сеймах. Усі сейми аж до смерті короля 1 лютого 1733 р. було зірвано, і посли роз’їжджалися без ухвалення рішень.
Як правитель Саксонії, Август II був цілком успішним: хоча йому й не вдалося втілити в життя далекосяжні політичні та економічні плани, проте потенціал спадкового володіння династії Веттинів він підніс. Саксонський герцог умів впливати на людей, але не був достатньо упертим і наполегливим та надто часто міняв свої задуми, прагнучи досягнути відразу кількох цілей, що робило його ненадійним партнером. А чи не найголовніша вада Августа полягала в нездатності сконцентруватися, зосередити увагу на тих справах, що являли собою серцевину з перспективи досягнення поставленої мети. Це особливо впадає у вічі в подіях початку Північної війни. Адже громадянська війна у Великому князівстві Литовському давала йому змогу перемістити саксонську армію якнайближче до театру планованих бойових дій, а також використати литовське військо, що дозволило б здійснити задум — зайняти Ригу й інші ливонські фортеці, а тим часом Август 11 так і не розіграв литовської карти. Не можна сказати, що король цілком занедбав підготовку до кампанії, проте у вирішальні моменти його на полі битви не було, і він, людина, поза сумнівом, відважна, не вмів зактивізувати свої сили так, як його російський союзник. Власне, найкраще силу і слабкість Веттина видно у порівнянні з Петром І. Той після зустрічі у Раві Руській був під
таким враженням від Августа144, що нібито говорив своїм наближеним: усі вони разом узяті не варті нового польського короля. Перший напад на прибалтійські фортеці не вдався обом — ні Петрові, ні Веттину, проте вже у 1704 р. цілеспрямований і наполегливий Петро увійшов до Нарви, а за шість років саме він, а не Август, зайняв Ригу, що продемонструвало необачність сподівань на повернення Ливонії за допомоги російської армії.
Те, що балтійську кампанію було розпочато до остаточного розв’язання турецької проблеми145 146, вказувало на вразливу рису вдачі цього сповненого життя володаря. Август II щиро вірив, що доля — на його боці, проте реальність, на жаль, доводила, що він, кого любило стільки прекрасних дам, улюбленцем Фортуни все ж не був.
Саксонія, спадковим правителем якої був Август, не тільки не знала принципу петіпет сарїІуаЬітиз пізі іиге уісїшп{\ а й не мала парламенту, що контролював би державну владу. Саксонський ландтаг, себто сейм, на якому були представлені рицарі та міста, після Вестфальського миру 1648 р.147 втратив свій авторитет на користь правителя. Як і їхні прусські суперники, саксонські герцоги спиралися на армію, підлеглу лише їм, та на централізовану бюрократичну систему. На правління Августа П у Саксонії припало протистояння володаря й станового представництва, у якому герцог без вагань вдавався до сили й кривавих репресій над опонентами. Ці абсолютистські тенденції його політики парламентарі Речі Посполитої сприймали як грізну пересторогу, адже в їхній історичній
144 Перша зустріч майбутніх союзників, Петра І й Августа II, відбулася напередодні Північної війни у галицькому містечку Рава Руська в серпні 1699 р., а обговорені тут умови спільних дій затверджено в Преображенську під Москвою 21 листопада 1699 р. Преобра-женським трактатом, до якого, окрім Росії і Саксонії, приєдналася Данія, було створено і. зв. Північну лігу держав-опонентів Швеції.
145 За Карловицьким трактатом від 26 січня 1699 р. належало, серед іншого, вивести коронні залоги з молдовських фортець, зайнятих під час війни Священної Ліги з Османською імперією. Цей пункт сучасники вважали «почесною поразкою» Августа 11 — за контрастом з корисним для Речі Посполитої пунктом про повернення Поділля.
146 Див. прим. № 2.
147 Вестфальський мир, підписаний 24 жовтня 1648 р. у Мюнстері, вважають за формальне завершення Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр., до якої були втягнуті країни Священної Римської імперії германської нації, Франція, Швеція, Іспанія, Данія та Нідерланди (трактат супроводжувало також кілька угод між окремими державами).
пам’яті власні виборні монархи теж фігурували в ролі ворогів «золотих вольностей».
Поза сумнівом, польсько-саксонська унія, що протривала понад ЗО років, полегшувала й пожвавлювала торгові зв’язки, вигідні для мешканців обох держав. Август 11 мірою сил пробував налагодити економічне життя не лише Саксонії, а й Речі Посполитої: тут йому особливо зашкодила Північна війна, супроводжувана безчинствами російських, шведських, саксонських, а нарівно й польських та литовських армій, що розоряли села, міста і містечка. Крім грабунків і плюндрувань, війна потягнула за собою тривалий голод та епідемії (результати інтенсивної відбудови після цих лихоліть стануть помітними допіру по смерті Авґуста II). Варто додати й те, що унія пожвавила інтелектуальні контакти та обмін науковими ідеями, а німецькі кпою Иом вигідно вплинули на розвиток ремесел, господарство, торгівлю й озброєння війська. Найпомітнішими наслідки культурних контактів були на королівському дворі, проте їхні спонтанні прояви можна зауважити й у лютеранських містах Королівської Пруссії та Великої Польщі. Для прикладу, саме завдяки чудовій мейсенській порцеляні образ сармата у кармазиновому кунтуші сягнув усіх європейських дворів і вишуканих салонів.
Вибори й правління Авґуста ПІ Саксонця
На час смерті Авґуста II польсько-саксонська унія не видавалася ані шляхті, ані політичній еліті Речі Посполитої аж такою вигідною. Повернення на початку правління Саксонця Кам’янця-Подільського сприймали як важливу подію, проте менш визначну, аніж слава Грюнвальда148. Перехід Авґуста, володаря країни-колиски лютеранства і наступника герцога Фридерика III, головного патрона Мартіна Лютера, з протестантизму на католицизм не призвів до католизації Саксонії, хоча як символічний акт був важливим і зміцнив католицьке угруповання на теренах Священної Римської імперії. Що більше, унія з Саксонією, на відміну
148 Ідеться про Ґрюнвальдську битву 15 липня 1410 р., у якій з’єднана польсько-литовська армія завдала нищівної поразки рицарям Тевтонського Ордену.
від унії з Великим князівством Литовським, не підштовхнула до зміцнення громадянського суспільства в герцогстві, навпаки — для короля та його найближчих радників саксонський абсолютизм бачився ідеальною моделлю реформування Речі Посполитої. Блискучий знавець тієї доби Юзеф Анджей Геровський писав, що наближені до Августа II люди не мали жодного сумніву у тому, що він хоче змінити чинну політичну систему Речі Посполитої, аби стати повновладним сувереном. Зокрема, як зауважує історик, і прусським, і російським дипломатам в останній фазі Тарногрудської конфедерації здавалося, що Веттин править у Польщі та Литві як абсолютний володар. Утім, вчений додає, що насправді це була тільки ілюзія, проте абсолютистські задуми короля справді стали на заваді проведенню реформ.
З огляду на сказане не дивує, що серед шляхти Речі Посполитої зародилася, а з плином часу й зросла недовіра до всього саксонського. Не набули поширення й взаємовпливи, які би потенційно зміцнили позиції династії Веттинів на краківському троні. Релігійні й мовні відмінності, посилені розбіжністю у політичних системах і практиках публічного життя, унеможливили перетворення династичної унії на реальну, а кризовий супровід правління Веттина призвів до того, що взагалі не було взято до уваги шансів зміцнення позицій Речі Посполитої на європейській арені завдяки зв’язку з Саксонією. Саме тому шляхетський загал так легко сприйняв думку про доцільність повторного вибору на престол Станіслава Лещинського, котрий з 1725 р. уже був тестем Людо-вика XV149, що мало би, як видавалося, гарантувати підтримку могутньої Франції та її союзника Пруссії.
Підтримка французького кандидата, як гадали, давала надію на зміцнення держави внутрішніми силами — або шляхом реформування сейму (як пропонували республіканці), або шляхом запровадження кабінетного уряду, в якому провідну роль відіграватиме Фамілія Чорторийських/ Понятовських. Натомість ніхто всерйоз не замислювався про можливу реакцію сильних сусідів: російського двору, що не стерпів би вибору Лещинського, та австрійського, де «француз» був засадничо неприйнят
149 СтаніславЛешинський, який після Полтавської битви перебувавспершу в Бендерах під опікою Карла XII, 1719 р. виїхав до Франції. У 1725 р. його дочку, Марію Антоніму, було видано заміж за неповнолітнього короля Л юдовика XV, за чим стояли певні політичні розрахунки верхівки французького двору.
ним. Тим часом скликаний на 27 квітня 1733 р. примасом Теодором По-тоцьким конвокаційний сейм, спираючись на волю більшості сеймиків, опанованих прибічниками Потоцьких і Чорторийських, виступив за «Пяста», себто Лещинського. Тут же було прокламовано створення конфедерації, серед постанов якої на перше місце висунуто (з виразним ан-тисаксонським і антимосковським підтекстом) підтримку Римо-католи-цької і Греко-католицької церков:
...зберігати що є сили іигаеі ргіуі1е&іаог(1іосіохае Котапо-Саїїіоіісае еі гкиз Сгеасо-СіпіГогит Ессіезіае ег пиіііиз акегіиз150, і прирікаємо на захист цієї Святої Церкви покласти наші життя і статки при вільних виборах Королів і Панів.
Елєкційний сейм було ухвалено розпочати 25 серпня 1733 р.; дедалі частіше й відкритіше говорилося про кандидатуру Станіслава Лещинського. Цілком передбачувана можливість його перемоги на виборах занепокоїла політиків Австрії та Росії. Утім, для обидвох держав, як і для Пруссії, невигідною була й кандидатура сина покійного Августа II, саксонського герцога Фридриха Августа, бо це підносило престиж Веттинів, які претендували на імператорський титул (зокрема, імператор Карл VI планував посадити на польський трон свого племінника Емануеля, португальського інфанта), а також суперечило планам прусського короля укріпити власні позиції у Священній Римській імперії германської нації. Проте кандидат Франції, ворога усіх трьох згаданих держав, видавався небезпечнішим, тож було вирішено солідарно підтримати Саксонця. Російський посол Льовенвольде, що прибув до Варшави влітку 1733 р., пробував напередодні елекційного сейму публічно оголосити протест царського двору проти обрання Лещинського, однак примас відмовився надати йому аудієнцію. Над країною знову нависла загроза зовнішнього втручання, спровокованого одночасним вибором двох кандидатур.
Прибічники Станіслава Лещинського здобули перевагу на більшості сеймиків і настільки контролювали елекційне поле, що «партія» Ветти-на, очолювана коронним підканцлером Яном Липським, познанським єпископом Станіславом Гозієм, краківським воєводою Теодором Любо-мирським, новогрудським воєводою Міхалом Радзивилом і великим ли
150 Права і привілеї ортодоксальної Римо-католицької церкви та Церкви греко-уній-ного обряду, і жодної іншої (лат.).
товським канцлером Міхалом Корибутом Вишневецьким, не спромоглася на серйозну протидію. В атмосфері загального піднесення близько 13 тис. виборців 12 вересня 1733 р. проголосили королем Станіслава Ле-щинського. Натомість прибічники Саксонця, кількість яких не перевищувала трьох тисяч, двома днями пізніше опротестували цей вибір та, скориставшись з наближення до Варшави російських військ, 5 жовтня вибрали Фридриха Авґуста (за кілька місяців його коронують під іменем Авґуста III). Що ж до Станіслава Лешинського, то він змушений був уже наприкінці вересня покинути Варшаву, подавшись до Гданська. Тим часом Саксонець рушив на чолі власної армії до Речі Посполитої: у прикордонних Тарновських Горах його привітала делегація сенату й 800 представників шляхти, а коронація, одна з найменш бучних і людних за всю історію країни, відбулася 17 січня 1734 р. у Кракові.
Замкнувшись у Гданську, Станіслав Лещинський та його прибічники планували в очікуванні французької допомоги чинити опір російському та саксонському військам; сюди ж прибув на чолі частини коронної армії люблінський воєвода Ян Тарло. Проте підвладна Лещинському територія стрімко зменшувалася: у січні 1734 р. російські солдати захопили Торунь, а в лютому взяли в облогу Ґданськ. Потужна фортеця добре тримала оборону, натомість загони Тарла вже у квітні були розбиті під Вей-геровом. Зазнала поразки й спроба їх нападу на Саксонію, яким планувалося примусити герцога зректися претензій на польську корону. Врешті, наприкінці травня до Гданська підійшла невелика французька ескадра, однак її матроси билися неохоче й за місяць капітулювали. Лещинський, отже, міг покладатися лише на себе, своїх виборців та міцність ґданських фортифікацій. Проте й останні почали тріщати, і 7 липня 1734 р. відважне місто було вимушене піти на капітуляцію. Незадовго перед цим Лещинський утік на прусську територію, до Кенігсберга, де розпочав переговори з прусським королем про підтримку в обмін на територіальні поступки у Померанії та Курляндії. Більшість же тих, хто лишився у Ґданську, потрапили до російського полону: їх звільняли тільки в обмін на підписання акта елекції Августа III.
Король-переможець вступив у Гданськ за дванадцять днів після капітуляції і підтвердив усі його привілеї. Ще за тиждень він прийняв велику делегацію колишніх прибічників Лешинського, котрі визнали його вибір. Таємні переговори з Саксонцем провадили й лідери «партії» Ле-
шинського, хоча на позір це заперечували. Зокрема, князі Чорторийські контактували з царським двором безпосередньо в пошукові осіб, за чиєї підтримки можна було просувати російські інтереси в Речі Посполитій. На противагу цьому угодовству молодші за віком республіканці 5 листопада 1734 р. проголосили у Дзикові конфедерацію на захист трону «коро-ля-земляка». Хоча їхні дії й не були ефективними, проте вони не дали змоги Августові III замирити країну силою. Поза тим, конфедератам наприкінці вересня 1735 р. вдалося заручитися підтримкою Людовика XV, що, як вони гадали, свідчило про французьку підтримку корисної для Лещинського розв’язки. Радість, проте, виявилася передчасною, бо вже кількома днями пізніше, 5 жовтня, ЛюдовикХУ підписав угоду з австрійським двором, яка завершувала т. зв. війну «за польську спадщину». «Дзиковяни» увійшли до історії як предтеча революціонерів XIX ст., котрі закликали народ боротися проти монархів. Усвідомлюючи обмеження урядовим абсолютизмом станових прав, а отже, і суспільства, вони закликали до спільної боротьби за свободу не лише чехів, угорців і силезців, а й ливонців та росіян.
Тим часом СтаніславЛешинський, перебуваючи у Кенігсберзі аж до кінця війни «за польську спадщину», отримував добрі новини з Версалю. Франція оголосила 10 жовтня 1733 р. війну Австрії під гаслами захисту «порушених вольностей» Речі Посполитої (хоча насправді дбала про власні інтереси) й невдовзі окупувала герцогство Лотарингію. Паралельно французькі союзники витіснили імператора Священної Римської імперії з Ломбардії, а іспанські Бурбони заволоділи Сицилією і Неаполем. Натомість на Саксонію французька армія не напала, а російське військо, котре, підтримуючи імператора, дійшло аж до Рейну, відіслали додому після початку мирних переговорів. Загалом же війну «за польську спадщину» провадили за межами Речі Посполитої, і припинилася вона вигідно для Франції. Згідно зі згаданою вище прелімінарною угодою, що її підписали 5 жовтня 1735 р. у Відні, Людовик XV отримав Лотарингію, яка до кінця життя мала належати Станіславу Лещинському в компенсацію за втрачене королівство, а після його смерті як спадщина дочки Лещинського, дружини Людовика XV, це герцогство переходило до складу Франції. Імператор Карл VI на підставі т. зв. «Прагматичної санкції»151
151 «Прагматичною санкцією» називають попередню Віденську угоду від 5 жовтня 1735 р., остаточно підтверджену в тому-таки Відні 18 листопада 1738 р. договором між
утверджував свою владу в Тосканії, Пармі і дещо урізаній Ломбардії, а південь Італії (об’єднане королівство Сицилії і Неаполя) отримували іспанські Бурбони. Отож 27 січня 1736 р. Станіслав Лещинський підписав акт зречення від претензій на польську корону. Як бачимо, Париж не виграв війни «за польську спадщину», однак французький інтерес до східного питання змусив опонентів Франції, російський та австрійський двори, підтримати Веттина, і це на півстоліття продовжило суверенне існування Речі Посполитої.
Що ж до Авґуста III, то він зміг легалізувати свою владу аж після зречення Лещинського. З цією метою у Варшаві 25 червня 1736 р. було скликано т. зв. пацифікаційний сейм, ухвала якого проголосила загальну амністію та підтвердила давні засади державного устрою. Король зобов’язувався вивести з Речі Посполитої саксонське військо (за винятком прибічної гвардії з 1200 вояків); те саме стосувалося російської армії, яка мала залишити країну впродовж 40 днів, причому в ухвалі додавалося, що «ми докладемо зусиль, аби вони ніколи не повернулися».
Пацифікаційний сейм поклав край дволітній боротьбі за трон, а шляхта здобула від короля-переможця підтвердження своїх прав і свобод. Не було скривджено й колишніх супротивників, яким Август III повернув почесті й уряди, після чого багато хто з-поміж них (для прикладу Потоцькі) став ревно підтримувати нового правителя. Саксонське, а за ним і російське військо вийшли з країни, починався 30-літній період внутрішнього миру. Люди зайнялися господарськими справами, а після того як зміцнів добробут, звернулися до мистецтва, педагогіки й наук. Утім, хоча популярність Авґуста III і повага до нього поступово зростали, не варто забувати, що він обійняв трон не волею громадян, а за підтримки чужих армій і за рішенням Санкт-Петербурга.
Боротьба за владу і державний устрій
Повітові республіканці XVIII ст., як і їхні попередники доби рокошу Зебжидовського, рокошу Любомирського, Ґолембської конфедерації чи періоду громадянської війни з Сапєгами, вважали, що основною загро-
Францією та Австрією про поділ італійської території на зони підпорядкування династіям Іабсбургів і Бурбонів. Також сторони визнали імператорську владу не виборною, як доти, .і спадковою: після смерті Карла VI Габсбурга вона мала переходити до його нащадків.
зою правам і свободам громадян є абсолютна королівська влада. Паралельно у країні дедалі сильніше окреслювалася залежність шляхти від великих панів, чия конкуренція за уряди, маєтки і контроль над судочинством забарвлювала усе публічне життя. Це стосувалося не лише цілковито підпорядкованої магнатам дрібної шляхти, а й землевласників середньої руки з шанованим родоводом і посіданням виборних земських урядів. Ще гірше було те, що багато хто з-поміж цих здібних акторів громадського життя витрачав свій час та енергію не на спроби реформування владних інститутів, а на боротьбу за титули і впливи. Скажімо, автор неоціненних мемуарів, берестейський каштелян Мартін Матушевич152, попри захоплення ідеями Станіслава Конарського, про які мова піде далі («погодитися на голосування більшістю шляхетніших людей підбили книги превелебного отця піяра Конарського, нещодавно видані дуже вченим способом»), сам для втілення їх у життя зробив небагато. Люди штибу Матушевича у всіх державних негараздах звинувачували поганих радників і великих панів, що чіпляються за короля та двір. Вони охоче засуджували взаємну ворожнечу воєвод, депутатів трибуналу, канцлерів, гетьманів і королівських фаворитів, а також широ переймалися корупцією та зловживаннями у судовій системі, проте й самі були далеко не бездоганними. На відміну від решти європейських країн, ці люди готові були захищати ідеї громадянської активності, натомість у повсякденному житті їх не дотримувались. Адже на їхніх очах постійно зривали сейми, а вони тим часом обмежувалися констатацією того (для прикладу Антоній Потоцький), що «зривати сейми — це убивати Річ Посполиту». Покоління 1740-1760-х рр. переслідувало відчуття власного безсилля перед могутніми аристократами та дедалі сильнішою Росією. Коментуючи обрання на престол у 1764 р. ставленика російського двору Станіслава Понятовського, Матушевич писав, що всі мусили погодитися на це «чи то з афекту, чи то з примусу», і згадував: «від сильного страху ми всі на тих сесіях мали сидіти, немов німі й глухі». Схоже безсилля було притаманне й сенаторам, котрі, споглядаючи у 1764 р. російські війська під Варшавою, спромоглися всього лише на сподівання, що, «побачивши утиски вільного народу, ціла Європа... не заплющить уважних очей і не пожалкує коштів на порятунок нашої вітчизни».
152 Мемуари видано: МаШщемісг Магсіп. Оіагіизг гусіа те^о / Орг. В. Кг61іко\У8кі. — Т. 1—2. — Шіпіга^а, 1986.
У XVIII ст. ідеали громадянського суспільства побутували радше в царині виховання та плекання мрій, аніж у публічних практиках. Закликаючи дотримуватися чеснот, гідних Риму доби Катона, люди водночас дедалі ясніше розуміли, що втратили контроль над державною владою. Це призводило до наростання підозріливості щодо владних інститутів, які накидали централізм, та недовіри до сильних міністрів, які контролювали військо, податкову систему й державну скарбницю. Суспільство немовби окопувалося в останньому бастіоні самоврядування — на території власних сеймиків. Там, де цьому сприяла структура поземельної власності (скажімо, в Україні та Великому князівстві Литовському), царина громадянських прав, декларована в риториці, але безсила на практиці, переходила до клієнтів («голосу більшості») великого пана. Проте збереглися й заповідники республіканства, де продовжували культивувати традиції екзекуційного руху, — у повітах Великої та Малої Польщі. Те саме бачимо й у Королівській Пруссії, багатшій на суспільний фермент, ніж решта країни, де захист локальних прав привертав набагато більше уваги, аніж опонування державній владі. Хоча входження тутешніх послів і сенаторів до сейму Речі Посполитої сприяло певній уніфікації, однак мешканці Пруссії завжди підкреслювали свою окремішність, зокрема на провінційних сесіях і загальнопрусському сеймику. Найсильніше ж на відмінностях регіону наголошували фінансові й інтелектуальні еліти багатих міст — Ґданська, Торуня та Ельблонга. Як писав нещодавно Станіслав Сальмонович:
...більшими чи меншими патріотами Королівської Пруссії були міщани Торуня, Ґданська, Кашубз-під Кощежини, шляхтичі хелмінсь-ких земель і магнати, котрі володіли королівщинами чи почестями з надання польських королів у Померанському, Мальборкському та Хелмінському воєводствах.
Оглядаючи регіональні відмінності політичної культури, варто окремо зупинитися й на безземельній та малоземельній шляхті Мазовії і Жмуді, найчисленнішій у Речі Посполитій. Зазвичай ці люди завзято захищали гасла шляхетської рівності й «золотих вольностей», бо це відкривало життєві перспективи як не перед ними, то бодай перед їхніми дітьми. Водночас саме з цих регіонів плинула підтримка королівським пропозиціям і прокатолицькій церковній політиці, і саме тут найслух-няніше підхоплювали кожне слово великих панів — Чорторийських,
Потоцьких, Радзивилів та ін. Натомість у часи конфедерацій і рокотів мазовецька та жмудська шляхетська маса завдяки своїй численності перетворювалася на грізну силу, шо її не мали ані король, ані магнатські клани. Сучасники їдко висміювали неосвіченість і низький рівень громадянської свідомості тутешньої шляхти (наприклад дошкульні випади у мемуарах Каетана Козмяна153 154), що змушена була шукати засоби прожитку скрізь, де платять: у війську, при замкових і магістратських канцеляріях, у приватній обслузі, в церковних структурах, у вчителюванні. На цьому рівні перетиналися світи селян-підданих і цілком зубожілої шляхти, яка власноруч обробляла свій клапоть землі: об’єднувала їх однакова праця, а роз’єднувала ідентичність і життєві перспективи дітей. Такій шляхті було мало діла до державної та міжнародної політики, вона переймалася тільки локальними проблемами, а впродовж XVIII ст. її здатність до ясного розуміння політичної ситуації та до самостійних дій взагалі помалу вивітрилася. Це перетворювало незаможну шляхетську масу Мазовії та Жмуді на іграшку в руках магнатів-космополітів: переносно висловлюючись, вони нав’язали тут «русько-литовський стиль» соціальної зверхності, вбраний у французькі, саксонські та віденські шати.
На відміну від Великого князівства Литовського, в Короні аж до 1720-х рр. влада не була монополізована малою групкою аристократичних родів. Тому міжродова конкуренція за уряди й староства давала змогу королю, керуючись засадою сіїкйіе еі ітрега^\ підтримувати залежність аристократії від двору. За Авґуста III окреслився дещо новий чинник двірської політики — поділ еліт на дві внутрішньо солідарні конкуруючі групи, які боролися за вплив на монарха. Хоча ці групи й протиставляли себе одна одній як «республіканці» (клан Потоцьких) та «конституціоналісти» (Фамілія), їхня гнучка взаємодія з двором вперше за цілу історію Речі Посполитої не призвела до кризи чи паралічу дій монарха. Варто додати, що власне в цей час оприявнюється різниця між цілями, що їх ставили перед собою республіканці придворні й повітові: для перших найважливішим було збереження зіаіиз дио, захист чинних звичаїв і законів, для других — запровадження змін у країні, спрямованих на закріплення громадянського егалітаризму та розширення повноважень сеймиків.
153 Див. прим. № 82.
154 Поділяй і володарюй (лат.).
Пропонуючи оцінку особи і панування Августа ПІ, відмінну від традиційно негативної, Яцек Сташевський зазначав, шо вже з 1734 р. король готував команду для запровадження кабінетного бюрократичного правління, до якої мали увійти коронний референдарій Антоній Дем-бовський, підляський воєвода Міхал Юзеф Сапєга, коронний кухмистр Ян Цетнер, познанський суфраган Адам Грабовський, майбутній краківський воєвода Теодор Любомирський і Ян Малаховський, що невдовзі стане коронним канцлером. На думку Сташевського, в нарадах з королем вони обговорювали справи «незалежно від того, чи це стосувалося польської, чи саксонської політики — адже, врешті, часто їх складно було розділити». Багато хто з-поміж достойників Речі Посполитої отримав високі посади у Саксонії, що давало нагоду брати участь в управлінні обома державами. Серед таких варто згадати Юзефа Сулковсь-кого (таємного радника), Яна Мошинського (найвищого камергера), а також багатьох генералів саксонської армії: щойно згаданого Міхала Юзефа Сапєгу, Єжи Любомирського, Якуба Любомирського, Миколая Радзивила, Вацлава і Юзефа Потоцьких. Отже, Август III мав на меті сформувати сильну групу урядовців, які б керували і в Саксонії, і в Речі Посполитій.
Хоча поширити саксонську форму міністерського правління на Річ Посполиту в підсумку не вдалося, проте король все одно правив через довірених осіб, уникаючи звернень до шляхетського загалу. Як і решта володарів т. зв. «добре впорядкованих держав», він прагнув досягнути «загального блага» (Ьопит ріЬПсит) цілого народу, проте звертатися до нього не вмів чи й не хотів: готовий вислухати, ба навіть врахувати пропозиції станів, Август III, проте, не бажав залежати від них. Після па-цифікаційного сейму 1736 р., про який була мова вище і який став чи не єдиним успішним сеймом часів його правління, король керував коронними воєводствами через Потоцьких, а Великим Князівством через Рад-зивилів. Потоцькі, як і дрезденський двір, були пов’язані з Версалем та Берліном, а їхню співпрацю з Августом III зміцнила т. зв. війна «за австрійську спадщину»155. Проте ініційоване Потоцькими зірвання сеймів
155 Війну «за австрійську спадщину» (1741-1748) започаткував прусський король Фридрих II, який після смерті в 1740 р. імператора Карла VI Габсбурга силою окупував австрійську Силезію. Упродовж 1741-1743 рр. на території Священної Римської імперії германської нації точилася низка локальних воєн за участі формальних країн-членів імперії —
1738 і 1740 рр., де йшлося про збільшення армії, зробило їх некорисними для монарха союзниками. Утім, без модернізації армії Річ Посполита все одно не змогла б ефективно допомогти Августові у цій війні, де він марно пробував здобути Моравію та Силезію (остання в підсумку перейшла до рук прусського короля Фридриха II).
Стрімке зміцнення Пруссії в подіях згаданої війни викликало занепокоєння на європейських дворах, тож проти Берліна було створено авс-трійсько-саксонсько-голландський союз. Август НІ за підтримки Фамілії, яка замінила при ньому клан Потоцьких, на сеймі 1744 р. знову безуспішно спробував збільшити чисельність армії Речі Посполитої. Напередодні сейму вийшов друком «Лист дідича до певного приятеля з іншого воєводства» мазовецького воєводи Станіслава Понятовського156, в якому пропагувалися реформи сейму, сеймиків, війська і скарбниці. Конституціоналісти прагнули активних дій, але без підтримки конфедерації та без випробування сил годі було мріяти про впровадження таких серйозних змін на сеймі, де опозицію представляли групки скорумпо-ваних послів. На часі ставало оголошення пропозицій шляхетському загалові й збройне зіткнення з супротивником, якщо в тому виникне потреба. Чорторийські справді мали намір скликати конфедерацію на підтримку короля та планованих реформ, однак Август III знехтував наступним сеймом 1746 р., перебуваючи в Дрездені, і сейм було зірвано. Розчарований невдачами монарх вирішив у підсумку правити Річчю Посполитою не через сейм, а через відданих йому людей, згуртованих довкола Єжи Мніха, зятя всевладного саксонського міністра Генриха Брюля.
самої Австрії, Баварії, Пруссії та Саксонії: три останні, всупереч «Прагматичній санкції» (див. прим. № 151), не визнали права успадкування імператорського титулу дочкою Карла VI Марією Терезою. У 1744-1748 рр. до війни приєдналися їхні союзники — Франція, Іспанія та Англія, що змагалися за володіння Бурбонів та Габсбургів у Бельгії, Голландії і на теренах Італії. Завершила збройні дії англо-французька угода, підписана ЗО квітня 1748 р. в Аахені (невдовзі до неї пристала й решта воюючих сторін). Підсумок цього багаторічного зіткнення був не вартий кривавих зусиль: країни-учасниці, по суті, відновлювали попередній територіальний яаіиздио, не враховуючи остаточної втрати Австрією Силезії, що переходила до прусського короля.
156 Ропіаіоюкі 8(апі8Іа\у. Ьізі гіетіапіпа до ре\упе^о рггуіасіеіа 7. іп8ге§о \уо)е\¥одг(у/а. — 1744 (без вказання місця видання).
Незважаючи на появу новаторських праць Юзефа Анджея Ґеровсь-кого, Єжи Міхальського і Зоф’ї Зелінської, в історіографії (вже не кажучи про публіцистику) досі побутує погляд, шо Фамілія являла собою реформаторське і «просвітницьке» угруповання, тоді як республіканці й вороже налаштовані до Чорторийських аристократи були затятими традиціоналістами, бездумними епігонами провінційних «сарматських вольностей» — прикмети відсталої Східної Європи. Насправді ситуація виглядала інакше. Зміцнення держави прагнули і політики Фамілії, і республіканці, і люди придворного угруповання. Інша річ, що їхні плани різнилися за рівнем радикалізму та за конкретним баченням устроєвої моделі — реформувати країну, спираючись на вітчизняний досвід чи на закордонний взірець. Чорторийські прагнули посилити виконавчу владу, а республіканці — законодавчу через впорядкування засідань «завжди готового» сейму, чиї комісії перейняли б на себе низку повноважень уряду. Фамілія мріяла про державу з «добрим ладом» і сильною конституційною владою монарха, що нагадувало англійську модель; їхнім поуіші було впровадження аргументів і мови, збагачених ідеями Просвітництва. Натомість республіканці, спираючись на ідеї Дуніна-Карвицького та Конарського, прагнули впорядкованого самоврядного суспільства із сильним парламентом, котрий би усунув монарха з громадської арени.
Напрямок запропонованих Фамілією змін часто схвалюють за далекосяжні задуми реформ просвітницького типу, тоді як пропозиції республіканців сприймають за обстоювання анархічних «золотих вольностей», де брак інтелектуального підґрунтя компенсується пафосними банальностями та фанатичною побожністю. Це не зовсім так, адже програма Фамілії, по суті, розвивала ідеї старих конституціоналістів (як, скажімо, Лукаша Опалінського), модифікованих відповідно до досвіду XVIII ст. і переказаних у поняттях Просвітництва, а не неостоїцизму Юста Л іпсія. Програма ж їхніх опонентів покликалася на старопольську течію радикального республіканства (скажімо, рокошу Зебжидовсько-го), щоправда, відмовившись від принципу змішаної влади та від старо-польської ргахіз, а дехто з республіканців (як Міхал Юзеф Жевуський, Міхал Вільгорський чи Теодор Вессель), усвідомлюючи радикалізм свого мислення, виправдовував його давніми традиціями вольностей. Загалом же, як бачимо, раціональне й емпіричне мислення доби Просвітництва стало у пригоді як республіканцям, так і конституціоналістам.
Скидається на те, що боротьбі за/проти НЬегит уєїо не хотіли надавати надто великої гостроти ні одні, ні другі, адже навіть Станіслав Ко-нарський наводить ті самі аргументи, що й Анджей Максиміліян Фредро157, вказуючи на можливість падіння моральності, залякуючи громадян монархом тощо. Фредро, як і багато його сучасників, вважав ліками від зривання сеймів покарання, натомість Конарський пропонує відібрати у короля функцію розподілу благ, що, на його думку, ліквідує таку спокусу. В умовах поділу політиків на два табори скасування НЬегит уєіо, себто запровадження зміни, що суперечила б волі значної частини суспільства, могло відбутися лише через внутрішню війну. Адже якщо у XVI чи XVIІ ст. право сеймового посла проголосити «піероямаїат» було засобом боротьби з надуживаннями королівської влади, то від 1730-х рр. воно стало зброєю у протистоянні двох відмінних політичних програм. Побоювання, що опозиція вдасться до НЬегит уєїо, змушувало більшість іти на компроміс, і в цьому сенсі боротьба за НЬегит уєїо дорівнювала боротьбі за права меншості. Звісно, готовність егоїстичних осіб зривати сейми заради приватних інтересів перешкоджала нормальному функціонуванню держави, однак це ставалося лише тоді, коли бракувало більшості, яка прагнула довести сейм до ухвалення рішень і знаходила способи долати спротив незгідних. Скажімо, так було під час «німого» сейму, коли посли відкинули кілька протестів, а подільському воєводі Станіславу Гумець-кому і примасу Станіславу Шембеку просто не дали голосу. У щоденнику цього сейму читаємо, що примас «вийшов розлючений, протестуючи сопїга орге$$ат уосет'5*». Тож не слід забувати, що в складній ситуації використання НЬегит уєїо не відповідало інтересам держави. Яскравим прикладом цього, зокрема, може послужити ігнорування наляканими та підкупленими послами протестів, заявлених на сеймі 1773 р.159 Тадеу-шем Рейтаном, Самуелем Корсаком і ще кількома особами. Трагічний
157 Ідеться про праці розділених століттям політичних мислителів Анджея Максимілія-на Фредро (бл. 1620- 1679) («Моніїа роїііісо-тогаїіа еі ісоп іп&епіогит», перше видання 1664 р., далі трактат неодноразово передруковувався) і Станіслава Конарського (1700-1773) («Озкиіестут гасіарохоЬіе аІЬо о иігхутапіи опіупагуіпусії зеутун», т. 1-4; твір побачив світ у 1760-1763 рр.).
158 Проти позбавлення голосу (лат.).
159 Ідеться про надзвичайний сейм, скликаний на 19 квітня 1773 р. для ратифікації першого поділу Речі Посполитої; детальніше про ці події див. далі.
Рейтанів жест160 став символом безпомічності перед скорумпованою більшістю. Зрештою, усі зірвані сейми, від вета Сицинського161 до вета Рейтана, — це або жертви внутрішніх конфліктів між політичними угрупованнями, або наслідок зіткнення приватних інтересів, або демонстрація мовчазної згоди на збереження МаШздио задля уникнення громадянської війни.
Дискусії про обсяг повноважень шляхетського загалу й монарха, розпочаті ше за Середньовіччя, були розв’язані у XVI ст. на користь громадянського суспільства. Суб’єктами влади стали мешканці країни, котрі здійснювали її на своїх теренах через сеймики, а в межах цілої країни — через власних послів на сейми. Спроби протидії з боку володаря чи уряду стримувалися конфедераціями, рокошами й союзами війська, що спиралися на переконання і практики, згідно з якими носієм влади вважали наділеного правами індивіда. Відбирання у нього такої можливості (по-давлення конфедерацій, ліквідація ІіЬегит х’еіо) підвищувало роль владних інституцій, знижувало статус громадян і значення локального самоврядування. На відміну від теперішніх часів, люди готові були проливати кров заради оборони своїх прав, однак їм бракувало можливостей впливати на те, як вершить владу король. Більше того, поразки країни в середині — другій половині XVII ст. засвідчили гостру потребу вдосконалення політичного устрою, проте ніхто не зумів зібрати достатньо сил ані для розширення повноважень короля та його міністрів, ані для створення незалежного від короля сейму та органів повітового самоврядування. Паралельно з ослабленням центрального владного апарату, особливо в литовських, білоруських та українських воєводствах, зростало самовладдя потужних аристократичних родів. Хоча сенаторські пости роздавав король, і його ласка, як і раніше, підносила чи відсувала в тінь родові клани, однак у XVIII ст. вони стали такими потужними групами тиску, що двір Августа 111 перетворився всього лише на один з осередків, де ух
160 Новогрудський посол Тадеуш Рейтан, аби не допустити початку засідань послів, згідних ратифікувати угоду про поділ, ліг поперек дверей сеймової зали. Цей епізод, що став одним із символів польської патріотичної традиції, зображений на історичному полотні Яна Матейка 1866 р.
161 Упитський посол Владислав Сипинський уперше одноосібно зірвав сейм 1652 р., не погодившись на продовження його засідань, унаслідок чого сеймової конституції ухвалено не було.
валювали рішення, і то не завжди найважливіший. Слід також нагадати, що у неозорих володіннях таких магнатів, як, приміром, Кароль Радзивил «Пане Коханку» чи Щасний Потоцький, стосунки між паном та його слугами й клієнтами, звісно ж, якнайменше відповідали гаслам «братерства шляхти» й шляхетської рівності.
Нову добу в правлінні Августа III та історії польсько-саксонської унії розпочала Семилітня війна162. У 1756 р. прусський король Фридрих II несподівано напав на Саксонію і швидко окупував її територію. Август III був змушений аж до 1763 р. виїхати у Варшаву, і власне на час його перебування тут припадає помітний економічний розквіт міста. Адже разом з Веттином сюди прибули великі пани та саксонські державні достойники в супроводі приватних військ і численної обслуги. Розпочалася перебудова палаців та резиденцій; Варшава стала центром політичного життя, який притягував натовпи прохачів і шукачів заробітку з Речі Посполитої та зарубіжжя; розросталося ремісниче виробництво, пожвавилася торгівля. Присутність королівського двору посприяла також активізації мистецького життя. Сам Август III був великим шанувальником Баха, Вівальді і Ґенделя та любив італійську оперу, тож запрошував до Варшави знаних співаків, музикантів, артистів. У цьому з ним конкурували аристократи, на чиїх дворах були власні театри й оркестри. Зокрема, своїм театром прославився двір Радзивилів у білоруському Несвіжі, де, серед іншого, ставили п’єси Уршулі Радзивил, а також двір Вацлава Же-вуського в галицькому містечку Підгірці. Набув розквіту і т. зв. шкільний театр: перед королем, магнатами, шляхтою і заможними городянами ре
162 Семилітня війна (1756-1763) точилася між коаліціями, з одного боку, Австрії, Франції, Росії та Швеції, з другого — Пруссії, Великобританії і Гановера. Війна розпочалася окупацією у 1756 р. прусським королем Фридрихом II Саксонії (що змусило до втечі у Варшаву саксонського герцога й польського короля Авґуста III). Далі локальні війни та збройні дії, до яких вдалися союзники, точилися на території Силезії, Австрії, Пруссії, Саксонії та ін. Перелом у війні спричинила смерть російської імператриці Єлизавети Петрівни та зміна її наступниками, Павлом І і Катериною II, союзницького курсу з австрійського на прусський. Остаточні мирні угоди було підписано в лютому 1763 р. Вони не внесли жодних змін до попереднього територіального складу воюючих держав, однак сама війна, у якій прусська армія показала неабияку міць і витривалість, фактично ввела Пруссію до п’ятірки найвпливовіших країн тогочасної Європи поряд з Австрією, Великобританією, Росією та Францією. 3 плином часу, лігши в основу «прусської легенди», це дозволило об’єднати німецькі князівства в одну державу саме довкола Пруссії.
гулярно розігрували моралізаторські шкільні вистави учні єзуїтських та піярських колегій. Врешті, увійшли в моду пишні бали, де панував полонез, що згодом увійде в моду по цілій Європі.
Король полишив Варшаву у квітні 1763 р., зоставивши там лише одного саксонського міністра — Вільгельма Гольца. За кілька місяців, 5 жовтня, король помер у Дрездені. За час його правління міжнародне становите і Саксонії, і Речі Посполитої погіршилося. Саксонія не змогла подолати переваги Австрії і водночас цілковито програла змагання з Пруссією за першу позицію серед протестантських князівств Священної Римської імперії, а отже, перемістилася в тінь Відня та Берліна. Річ Посполита тим часом дедалі більше підпадала під вплив Росії, а водночас їй загрожувала Пруссія, що претендувала на Померанію, ба навіть Велику Польщу. У самій же Речі Посполитій, попри очевидну слабкість армії та постійні порушення державного суверенітету прусськими й російськими військами, ще ніхто не думав про ймовірність розпаду держави, ба навіть про можливість суттєвого порушення її кордонів.
У царині внутрішньої політики Веттину вдалося утвердити у Саксонії абсолютну владу завдяки міністерській системі, що викликало постійні конфлікти з представниками станів, які збиралися на крайових сеймах. На теренах же Речі Посполитої спроби короля розширити прерогативи монаршої влади виявилися не надто успішними. Втім, скориставшись з паралічу сеймів і не вдаючись протягом більшої частини свого правління до нарад із сенаторами, Август III зумів правити як абсолютний володар (сказати б, паралельно до політичного устрою) у містах, що лишалися під його впливом. Яцек Сташевський зауважує, що він розпочав міські реформи по всіх містах Речі Посполитої, а також зміцнив королівські позиції в Ґданську. Було покращено й економічне становище маєтностей королівського столу, призначених на потреби монарха й двору, а також налагоджено роботу монетного двору та пошти.
Август III був монархом доби Просвітництва— з притаманним їй послабленням позиції станів порівняно з монаршою владою. Зменшуючи станові повноваження в ім’я «загального блага», абсолютистські володарі обмежували контроль шляхетнонароджених над простолюдом, прагнули до уніфікації держави шляхом запровадження рівності усіх мешканців перед законом, насаджували принципи релігійної толерантності, вводили єдину державну мову та стандартизовану освіту. Цент
ралізм, уніфікація і регулювання мусили, разом з економікою, провадити до розквіту держави, яку б захищала сильна армія, утримувана коштом вчасно сплачених податків. Отож у своїх починаннях Август ііі не був ані авантюристом, ані інтриганом, а в спілкуванні з підданими відзначався ґречністю й доброзичливістю. Проте, як і його батько, він, розпорошуючи зусилля, не вмів зосередитися на головному (для прикладу, цілком нереалістична мрія про титул імператора Священної Римської імперії германської нації перешкодила йому розпочати вирішальну для майбутнього Саксонії війну з Пруссією). Август III міг би чимало нового запропонувати в царині міської адміністрації та системи управління Речі Посполитої в цілому, однак так і не спромігся зацікавити цим нікого, крім власних клієнтів. Поза тим, йому не вдалося належно подбати про наступництво трону для сина. Тож на момент його смерті коло прихильників польсько-саксонської унії не було великим, а опоненти готувалися за іноземної допомоги, і то навіть шляхом перевороту, нав’язати Речі Посполитій «свого» короля.
Розділ VII
В ОРБІТІ Росії (1 764-1 795)
Вибори і правління Станіслава Авґуста Понятовського
«Фактом, себто істиною, незалежною від оцінок... а також від намірів учасників, є те, що саме Чорто-рийські і Понятовські закликали російські війська на допомогу, а відтак пішли назустріч російським політичним планам і проклали шлях для політичного деспотизму Росії у Речі Посполитій, а принагідно й у Пруссії»
Кристина Зенковська
Раптова смерть Авґуста Пі у Дрездені 5 жовтня 1763 р. поставила шляхту Речі Посполитої перед питанням про доцільність продовження унії з Саксонією шляхом обрання котрогось із синів покійного короля — Фридриха Кристияна, Ксаверія, Карла, Альберта, Клеменса. Цього разу ставлення до Веттинів було прихильнішим, аніж по смерті Августа II. Наприклад, мемуарист і вдумливий самовидець тих часів Єнджей Кіто-вич писав, що зі смертю Авґуста III «щастя Польщі скінчилося», а сам монарх «гідний солодкої безсмертної пам’яті»163. Така оцінка, хоч і відмінна від позицій пізніших істориків, не була винятком, тож Веттини мали непоганий шанс і завдяки прибічникам у Речі Посполитій, і з огляду на очікувану підтримку французького та віденського дворів. «На біду Польщі, — продовжує Кітович, — саксонський кандидат, зробивши перші кроки до польського трону, 15 грудня захворів на віспу, і 17 дня того ж місяця 1763 року віддав Богові душу». Після цього «республіканці» (Потоцькі, Радзивили й Браницькі), які підтримували кандидатуру Вет-тина, висунули ідею обрання на трон або 13-річного онука покійного Авґуста III, що було нереально, або 75-літнього «Пяста» з власного середовища — великого коронного гетьмана Яна Клеменса Браницького.
Тим часом члени Фамілії (князі Чорторийські та Понятовські), які ще за життя Авґуста 111 готувалися до перевороту, досягли домовленості з Катериною II про російську військову підтримку, а на більшості сейми
163 Мемуари Кітовича опубліковано: Кііонісі Орі$ оЬус2а_іб\¥ /а рапокуапіа Аи§и$їа III / Орг К. Роїіак. — \¥госїа\у 1981.
ків провели вибори своїх людей до конвокаційного сейму, скликаного на 7 травня 1764 р. Відома організованістю та дисципліною і певна в ефективності російської допомоги, Фамілія рішуче простувала до перемоги, оточивши власними загонами Варшавський замок і сеймову залу. Водночас під Варшаву були стягнуті й коронні війська, підпорядковані Бра-ницькому, та приватні армії Кароля Радзивила «Пане Коханку» і Фран-цишка Салезія Потоцького. Ще однією збройною силою, що стала поблизу міста, було російське військо. Власне під цим приводом саксонсько-гетьманське угруповання спробувало зірвати сейм, оголосивши вільні наради неможливими через присутність чужоземного війська. Як писав очевидець подій Мартін Матушевич:
Слово взяв генерал [Анджей] Мокроновський, підляський посол, і заявив, що під збройною загрозою російських військ, розквартированих поблизу Варшави, під примусом шаблі і наступом на вольності Посольська ізба не може засідати, а тому він виступає проти такого сейму.
Однак протестувальників перекричали й виштовхали із зали, що зайвий раз показує сумнівну спроможність використати НЬегит уєїо для дієвого захисту громадянських вольностей. Попри погрози та протести, опоненти Фамілії не спромоглися на успішний опір і змушені були покинути Варшаву, а невдовзі їх розбили з’єднані сили Фамілії та російської армії. Радзивил та Браницький виїхали за кордон, а Потоцький скорився Катерині II і Чорторийським.
Водночас з цими насильницькими діями Фамілія спромоглася на цьому-таки конвокаційному сеймі, що засідав до 23 червня 1764 р. під вправним керівництвом маршалка Адама Казимира Чорторийського, запровадити низку устроєвих змін, спрямованих на зміцнення позицій уряду і короля (як згадував Єнджей Кітович, «багато добрих законів було внесено»). Зокрема, було створено військові і скарбові комісії, окремі для Корони і Великого князівства Литовського, що мали складатися з кільканадцяти сенаторів і делегованих сеймом послів (Кітович називає це «архидоброю справою», бо комісії «давали швидшу справедливість» тим, хто зазнав шкоди від жовнірів). Кітович також схвалює залучення війська до виконання судових вироків (замість давнішої практики, коли це мала робити сама зацікавлена сторона) і строгіші покарання шляхти за вбивство плебеїв. Низка ухвал мала на меті покращити роботу сейму,
обмеживши право застосування ИЬегит уєїо. Врешті, затвердили положення, за яким престол зможе надалі посідати лише та особа, чиї оби-двоє батьків були поляками. Варто підкреслити, шо поняття «поляк» тут не мало етнічного змісту, адже мати Станіслава Понятовського, уроджена Чорторийська, походила з родини, що пишалася походженням від Ге-диміновичів.
Початок елекційного сейму призначили на 27 серпня 1764 р. Військо під командуванням руського воєводи князя Авґуста Чорторийського (регіментаря замість усунутого великого коронного гетьмана Яна Кса-верія Браницького) контролювало Варшаву, а по всій країні було розміщено російські гарнізони. У такій атмосфері 7 вересня 1764 р. польським королем і великим князем литовським став литовський стольник Станіслав Антоній Понятовський, племінник Авґуста Чорторийського й колишній коханець Катерини II, за якого одноголосно проголосувало понад 5,5 тис. виборців. Офіційну підтримку його кандидатурі напередодні елекції висловила й цариця, проголосивши її через російського посла у Варшаві Германа Кайзерлінка. Новий король узяв собі ім’я, що натякало на високі монарші амбіції: Станіслав Антоній став Станіславом Авґустом. Сумнівно, аби шляхта Речі Посполитої, яка відчувала пієтет перед римською республікою, із захватом сприйняла ім’я імператора, що її знищив. Октавіан Август любив подавати себе за батька народу, таким же хотів видаватися і новий король, хоча водночас підкреслював відданість Катерині II — навіть коронацію було призначено на день її іменин, 25 листопада 1764 р. Коронація відбулася у Варшаві, а не в Кракові, як завжди бувало доти. На знак вдячності за російську допомогу було визнано імператорський титул російських царів і королівський титул правителя Пруссії, колишнього польського ленника. Проте ані Чорто-рийські, ані новий король, всупереч вимозі Катерини II, не дали згоди на підтвердження того пункту Вічного миру 1686 р., який передбачав протекцію Російської церкви над православними мешканцями Речі Посполитої, і відкинули вимогу про відновлення прав некатоликів (протестантів і православних), що зазнали обмежень за правління Веттинів.
Всевладна Фамілія розуміла, що виконання цієї вказівки Катерини II зруйнувало б їхню репутацію не лише в очах шляхетського загалу, а й серед власних клієнтів. Проте й імператриця не звикла миритися з перепонами. Більше того, в Речі Посполитій її задовольняв лише такий
уряд, чия влада цілковито б залежала від доброї волі російського двору. Посадивши на польський трон свого ставленика (за висловом Катерини II, «людину, що завдячувала би тільки нам»), імператриця вимагала публічного підтвердження повної залежності. Цієї простої правди, доволі очевидної у безжальному світі міжнародної політики, князі Чорто-рийські та їхній коронований племінник не зуміли ані передбачити, ані, згодом, прийняти.
Після успішно проведених виборів, встановлення контролю над військом, усунення чи підпорядкування лідерів опозиційної «партії» та проголошення очоленої Августом Чорторийським генеральної конфедерації Фамілія захопила повну владу у Речі Посполитій. Дотримуючись позірної легальності, противників позбавляли урядів або й конфіскували їхні землеволодіння, якими було винагороджено слухняних клієнтів; водночас робилися спроби зміцнення центральних урядових інститутів. З рішучістю, яка свідчила коли не про відвагу, то принаймні про нещадність, Чорторийські відступили від традиції «полагодження стосунків» на спеціальних (т. зв. пацифікаційних) сеймах з політичними опонентами, що зазнали поразки. їх було усунуто в тінь шляхом опанування основних міністерських урядів над військом і скарбницею, а також через проголошення підпорядкованої Чорторийським генеральної конфедерації, що передбачала ухвалення сеймових рішень більшістю голосів. Владну монополію зміцнювало й те, що повітових республіканців Фамілія тримала під контролем з допомогою широкої мережі клієнтів; свою роль грали й погрози, протекція та вправна пропаганда. Ця система впливу діяла справно аж до елекції Станіслава Августа Понятовського, коли, за словами мемуариста Мартіна Матушевича, «ціла... Фамілія Чорторийських і їхні приятелі» підкорялися «вправно і слухняно, як за монаршого ладу... рішенням однієї голови, себто князя-канцлера»164.
Однак після утвердження нового короля на престолі в цьому моноліті стали проступати серйозні тріщини. За підтримки своїх піднесених до княжого титулу братів Казимира, Анджея і Міхала Єжи Понятовських Станіслав Август почав творити власний «новий двір», що мав стати ядром його влади. Так король помалу випручувався з-під «монаршого» впливу дядьків-Чорторийських — великого литовського канцлера Міха-
164 Себто великого литовського канцлера Міхала Чорторийського, брата Августа Чор-юрийського.
ла й очільника щойно згаданої конфедерації і регіментаря коронних військ Авґуста. Пліч-о-пліч зі Станіславом Августом стояли також майбутній коронний гетьман Францишек Ксаверій Браницький і молодий російський посол Ніколай Рєпнін. Не досягнувши успіху у спробах схилити Чорторийських до зміни політики стосовно некатоликів, Рєпнін звинуватив князів у невдячності й надалі всі надії на виконання побажань Катерини II покладав на короля.
Справа дисидентів і питання Унійної церкви
Становище Станіслава Августа було не з легких. З одного боку, він намагався зміцнити контроль над цілою системою виконавчої влади, а з другого — уникнути ролі слухняного клієнта російської імператриці. Скориставшись саксонською моделлю функціонування Таємної ради при королі, він сформував власний Кабінет Його Королівської Милості, до якого перемістився контроль над дипломатією, і почав скликати секретаріати, що відповідали основним міністерствам. Ці новації дратували російський двір, адже було очевидно, що за умови зміцнення позицій польського короля й уряду там правитимуть, не озираючись на російські інтереси.
У дражливому питанні щодо некатоликів Станіслав Август пропонував Катерині II такі варіанти «найефективнішого» розв’язання, які просто відтягували проблему. Проте імператриця вимагала від своїх протеже абсолютного послуху. Терміном, до котрого Чорторийські і король мали «вирішити справу дисидентів», було названо сейм 1766 р. Уже у квітні цього року Катерина 11 дозволила Ніколаю Рєпніну скористатися послугами опозиції, аби виконати її доручення, а в липні тогочасний керівник російської міжнародної політики Нікіта Панін застерігав Чорторийських, що згаданий сейм буде останньою нагодою вирішити справу «миром».
Спротив шляхти Речі Посполитої вимогам Берліна і Санкт-Петербурга відновити права некатоликів спричинив цілу кампанію у країнах протестантської Європи проти «польського фанатизму». Такі оцінки посиляться в роки Барської конфедерації, про яку мова піде далі, й стануть
одним з обґрунтувань слушності поділів країни, тому на цій проблемі варто зупинитися детальніше. Обмеження громадянських прав протестантів годі ставити під сумнів, однак сеймові ухвали, за якими їх не допускали до парламентських функцій та найвищих державних урядів, датуються 1717 і 1735 рр., а це означає, що заклопотаність сусідніх держав, м’яко кажучи, була дещо запізнілою. Що ж до затятості Катерини II, то її пояснює, як на мене, використання церковної політики як важеля, що дозволяв би поставити варшавський престол у цілковиту залежність від Росії. Для досягнення цієї мети ідеально пасувала проблема Унійної церкви. Станом на XVIII ст. розпочатий Берестейською унією 1596 р. процес зближення православних з католиками практично завершився перемогою унії, якій століттям раніше запекло опонували і московська влада, і Богдан Хмельницький, і його наступники в підросійському Гетьманаті налівому березі Дніпра. Після Вічного миру 1686 р., що окремим пунктом гарантував православним опіку царя на теренах Речі Посполитої, Православна церква втратила на користь Унійної не лише більшість єпархій, а й підтримку православних братств та основної маси населення. На білоруських і українських теренах Речі Посполитої близько 80 % мешканців під час недільної служби молилися за дарування успіхів своїй державі та її королю й за Папу. Уніатське духівництво, передовсім монахи чину св. Василія Великого, зберігаючи дещо видозмінену православну літургію, пропагувало серед своїх вірних громадянські цінності Речі Посполитої, а міщан і селян церква знайомила з почуттям особистої гідності та відповідальності в сільському й міському судівництві та міському самоврядуванні. У такий спосіб на східних пограниччях Речі Посполитої й Росії вступали в протиріччя між собою не лише дві держави, але й дві цивілізації, і в цьому змаганні Росія втрачала «душі» підданих, на контроль за якими претендувала.
Правителі доби Просвітництва (а до них зараховувала себе й Катерина II), якщо хотіли потрапити в ногу з часом, мали, бодай декларативно, підтримувати релігійну толерантність. Утім, вони переймалися головним чином послабленням незалежності церкви і знищенням політично гнучкого та глобально впливового Товариства Ісуса. Вони хотіли, аби церква корилася їхній владі, залежала від них економічно й не мала монополії на виховання молоді, бо мірилом громадянських чеснот, на їхню думку, є сплата податків і лояльність до влади, а не до церкви. Ототожнення
відсталості з релігією, єзуїтським вихованням і церковними інститутами було радше проявом політичної боротьби з церквою і кроком до конфіскації монастирських маєтностей, аніж об’єктивним схилянням перед позачасовою Мудрістю. Саме тому, коли прихильники просвітницьких поглядів здобувалися на силі й входили до владних еліт, посилювався й інстинктивний захист релігії та відданість культові: наприклад, власне наXVIII ст. у Речі Посполитій припадає коронація Богородичних ікон165 166. Образ «Богом даного» монарха, звісно, був сильною зброєю у руках правителів, проте він обмежував владу з перспективи постулатів моралі. Більше того, широка популяризація небесного світу у вигляді Святої Родини і численних, часто місцевих, святих давала змогу шукати натхнення і закликів до дії в наказах, некерованих логікою просвітницького раціоналізму. Місцеві святі та місця культу виступали осередками локальної свідомості, сприяючи самоідентифікації у часі й просторі та полегшуючи оцінку сильних світу цього за зрозумілими критеріями добра і зла. Саме в них крилася сила, що давала змогу закликати всю країну до боротьби в ім’я Богородиці, свободи і власної ідентичності.
Затяті напади на чернечі ордени, церкву і віру, до яких доклали пера Вольтер, Дідро, Гольбах і Гельвецій, не знайшли багато послідовників у Речі Посполитій. Над ченцями підсміювався єпископ Ігнацій Краси-цький, Станіслав Трембецький і Каетан Венгерський, проте це не змінювало того, що не лібертини і деїсти, котрі йшли «в ногу з часом», а ченці виховували найосвіченіших людей. Адже прихильниками поглядів Декарта і Ньютона, творцями тогочасних шкільних програм, котрі суттєво змінили єзуїтські взірці, стали піяри і театини ,66. Освічений монах
165 Коронацію чудотворних Богородичних ікон у Речі Посполитій започаткувала коронація образу Ченстоховської Матері Божої 1717 р.; у цілому ж до кінця XVI11 ст. було короновано 26 ікон, серед них на території України — Сокальську (бернардинського монастиря), Луцьку та Львівську (домініканських монастирів), Бердичівську (кармелітського монастиря), Холмську (кафедральну), Почаївську (василіанського монастиря), Межиріцьку (францисканського монастиря) та ін.
166 Школи Ордену піярів, що ставив за мету освіту «серед убогих», почали діяти в Речі Посполитій з 1642 р., а у ХУІП ст. створені піярами колегії вже помітно конкурували з єзуїтським шкільництвом, особливо після запровадження у 1752-1754 рр. Станіславом Конар-ським реформ, які наближували освіту до потреб публічного життя. Шкільництво Ордену театинів адресувалося духівництву, маючи на меті підвищити освіченість парафіяльного кліру. На території Речі Посполитої театини діяли з кінця XVII до кінця XVIII ст.
Ордену піярів Станіслав Конарський, вихователь багатьох поколінь добрих громадян і найбільш шанований політичний письменник саксонської доби, що пропагував впорядкування праці сейму через відміну НЬегит уєіо, співпрацював з королівським двором і Фамілією, проте його власні погляди були подібними до республіканських настанов, а на його вихованців натрапляємо і в Барській конфедерації, і серед діячів Чотирилітнього сейму.
Вольтер, вихваляючи за добру платню «дивовижно толерантну» Катерину II і висміюючи «польський фанатизм», досягнув уваги просвіченої Європи. Утім, його панегірики не потрапляли до російських старовірів, які масово тікали з російської оази «толерантності» до Речі Посполитої. Згадавши міграції великих груп, не можна оминути й того, що на добу Просвітництва припадає зміна у ставленні до євреїв на Заході, куди вони відтепер часто переселялися, але не в Росії: тут і надалі не мирилися з їхньою присутністю аж до поділів Речі Посполитої. Що ж до Катерини II, то вона, прагнучи православної реконкісти на «руських» землях Речі Посполитої, бажала передусім знищити Унійну церкву, яка так чітко підкреслювала культурну відмінність русинів Речі Посполитої. «Православний десант» було доручено організувати Георгію Конисько-му, колишньому ректорові Києво-Могилянської академії, а від 1755 р. єпископові єдиної на території польсько-литовської держави православної Мстиславської, Оршанської і Могильовської єпархії. З 1765 р. він перебував у Варшаві як радник Ніколая Рєпніна, палко закликаючи імператрицю рятувати світло «справжньої віри», що нібито згасає у польському «єгипетському полоні». Забігаючи наперед, варто додати, що саме Кониський спільно з київським митрополитом Гавриїлом Кременецьким та архимандритом Мельхіседеком Значко-Яворським доклав чимало зусиль до масового перехрещування уніатів (уже 1783 р., тобто за десятиліття після першого поділу Речі Посполитої, кількість православних на території церковної юрисдикції Кониського збільшилася на понад 112 тис. осіб).
Сейм 1766 р., на якому, згідно з вимогою Катерини II, належало вирішити релігійну проблему, перетворився на змагання короля й Фамілії з імператрицею. Станіслав Август і Чорторийські були готові до певних поступок, але передусім вони добивалися зміцнення прерогатив уряду шляхом усічення права послів на НЬегит уєіо: наприклад, вони пропо
нували цілком ліквідувати його при обговоренні справ, дотичних скарбниці. Навряд чи ця акція стала б успішною, якби король згодився на вимоги російської сторони, утім, ані він, ані Чорторийські не готові були заплатити такої ціни за підтримку. Відтак Рєпнін зорганізував опозицію, що відкинула всі згадані проекти, внаслідок чого Август Чорторийський склав повноваження маршалка генеральної конфедерації, а спроби зміцнити королівську владу було призупинено. Цю подію історики часто оцінюють як бездумне заперечення реформ під сліпими гаслами свободи, хоча насправді радше йшлося про опір монархічній формі правління. Інша річ, що отуманені фракційною ненавистю опоненти короля не розуміли, що добиваються мети тими самими шляхами, що й ненависна їм Фамілія — себто з дозволу й за підтримки Катерини II.
Попри перемогу над Фамілією, жодне з політичних угруповань (і навіть лідер проросійської фракції, майбутній примас Габріель Волоський) не підтримало на сеймі 1766 р. вимог імператриці в релігійному питанні. У відповідь активний Ніколай Рєпнін спромігся ініціювати проголошення аж трьох конфедерацій: у березні 1767 р. кальвіністсько-православної (у Слуцьку) та лютеранської (у Торуні), які разом охоплювали понад 500 осіб, а у червні 1767 р. у Радомі: її створили давні противники Станіслава Авґуста під проводом Кароля Радзивила «Пане Коханку» під гаслами збереження устрою Речі Посполитої (до неї приєдналося близько 70 тис. шляхтичів). Православна й протестантська конфедерації вимагали повернути некатоликам права, порушені сеймовими ухвалами 1717, 1735 і 1763 рр., а«радом’яни» прагнули помститися ненависним Чорторийсь-ким і скинути з престолу «Бичка»167. Вони відправили до Катерини II делегацію, до якої увійшли Юзеф Осолінський, Людвик Потій, Юзеф По-тоцький, Міхал Вільгорський і Шимон Косаковський. Делегати просили надати Речі Посполитій гарантії незмінності політичного устрою, а водночас намагалися підважити позиції короля і Чорторийських. У такий спосіб російська імператриця ставала «офіційною покровителькою» країни, отже, могла демонструвати ласку покірним і карати тих, хто зважувався на незалежну думку. Опозицію було винагороджено, проте не настільки, аби передоручити їй повний контроль над ситуацією, адже Катерина II добивалася реалізації російських вимог у церковній сфері.
167 Алюзія до герба Понятовських «Сіо+ек» із зображенням бичка.
На найближчому сеймі в жовтні 1767 р. Станіслав Август, Чор-торийські і «радом’яни» мусили виконати призначені їм ролі. Покли-каючись на прецедент «німого» сейму, про який була мова вище, Рєпнін хотів, аби посли сформували комісію, яка підготує текст відповідної ухвали. Цей проект, де послам відводилася функція інструментального знаряддя російської політики, викликав затятий спротив на сеймі. Так, захист римського і греко-католицького церковних обрядів перетворився на символ захисту загроженої суверенності, хоча насправді на етнічно польських і литовських теренах позиціям Католицької церкви ніщо не загрожувало, а повернення громадянських прав чисельно невеликим протестантським групам не мало суттєвого значення. Гасла захисту «святої віри» давали змогу відкинути претензії Катерини І! на те, щоб стати «гарантом вольностей» Речі Посполитої, і це добре усвідомлювали т. зв. «зелоти свободи», котрі згуртувалися довкола краківського єпископа Каетана Солтика, львівського архиєпископа Вацлава Сєраковського, київського єпископа Юзефа Залуського, польного коронного гетьмана Вацлава Жевуського і його сина Северина, Щасного Чацького і Фран-цишка Кожуховського.
Як писав знавець цих колізій Владислав Конопчинський, Каетан Солтик на одному з сеймових засідань, апелюючи до прикладу войовничих Макавеїв168, закликав зібрану на сеймі 1767 р. шляхту: «Нам не слід зрікатися Божих справ і інтересів. Тож станьте в обороні права, покладіть душі за Закон батьків ваших і здобудете славу й великі почесті». Зіткнувшись зі спротивом, Рєпнін вирішив здолати його силою. Російські солдати, що контролювали Варшаву, арештували й вивезли вглиб Росії, до Калуги, Солтика і Залуського, а також обохЖевуських (заслання розтяг-лося на п’ять років). Заляканий сейм сформував, як від нього й вимагали, комісію з 68 осіб, що розпочала роботу під керівництвом Ґабріеля Подоського — нового примаса, призначеного за підтримки Катерини II. Проект підготовленої комісією ухвали залишав за католицизмом статус панівної релігії і пункт про покарання за відступництво, а водночас передбачав повернення громадянських прав протестантам і православним та можливість спорудження ними нових храмів і заснування шкіл та дру
168 Макавеї (Гасмонеї) — свяшеницький рід, який під гаслами захисту скривдженої віри очолив повстання 165-140 рр. до н. е. проти правителів Сирії Селевкідів, яким після завоювань Александра Македонського підлягала Юдея.
карень. Було також закріплено відмову від ІіЬегит уєїо у господарських питаннях, проте під гарантією імператриці лишалася низка т. зв. «кардинальних прав», а саме: вільні вибори короля, петіпет сарііуаЬіти$Ш) (після викрадення сенаторів і послів, не кажучи вже про низку інших арештів, це скидалося на злий жарт), ІіЬегит чеіо у державних справах, шляхетська монополія на уряди й володіння землею, унія з Великим князівством Литовським і права Королівської Пруссії. Проти проекту ухвали виступили посли Кароль Хрептович і Юзеф Вибіцький, однак їхні заяви, як і протести папського нунція, не мали жодних наслідків, і 27 лютого 1768 р. сейм затвердив відповідну конституцію. Як видавалося, Річ Посполиту привчили виконувати накази «Семираміди Півночі».
Барська конфедерація і перший поділ Речі Посполитої
«На поле бою виходжу з Божої волі, Всього зрікся, щоб стати при Його престолі. За свободу гину, віри не покину»
З пісні барських конфедератів
Більшість шляхти, яка свого часу приєдналася до Радомської конфедерації, обурило підпорядкування Речі Посполитої волі імператриці та залежного від неї короля. У подільському містечку Бар 29 лютого 1768 р. було проголошено конфедерацію під проводом Юзефа Пуласького. Її благословив, віщуючи перемогу, пріор монастиря кармелітів Марек Яндолович. За оцінкою Кристини Зенковської, конфедерація відразу набула «дуже релігійного, сакрального, місійного, навіть фанатичного» характеру.
За намовою Ніколая Рєпніна польський сенат дав згоду на застосування проти конфедератів російської армії, до якої Станіслав Август долучив коронні загони під командуванням генерала Ксаверія Браниць-кого. Бар було здобуто в другій половині червня 1768 р., а недобитки-«баряни» відступили на територію Османської імперії. Це, проте, не
169 Див. прим. № 2.
означало завершення боротьби, бо вдень падіння Бара виникли конфе-дератські збройні відділи в Кракові, а в липні до конфедерації приєдналася шляхта Сяноцької землі, Сандомирського воєводства та ін.
Окремою сторінкою у щойно згаданій локальній поразці Барської конфедерації стало повстання українського простолюду та гайдамаків-запорожців під проводом Максима Залізняка, або т. зв. Коліївщина. На чутку про переслідування православних конфедератами повстанці почали винищувати шляхту, євреїв, католицьких ксьондзів та уніатських священиків. Полум’я охопило всю Київщину, а сили повстанців розрослися з кількадесяти до 2 тис. осіб. Частина загроженої людності сховалася у добре укріпленій Умані, проте 21 червня 1768 р. взяте в облогу місто здав повстанцям Іван Гонта, сотник фортечної залоги, що перейшов на бік Залізняка. Учинена гайдамаками жорстока різанина в Умані, де за один день загинуло, за свідченнями очевидців, щонайменше 12 тис. жертв, викликала похмурі асоціації з часами воєн Богдана Хмельницького. Повстанці покликалися на апокрифічну «золоту грамоту» Катерини II, яка начебто закликала бити «ляхів, уніатів і жидів» в ім’я утвердження православної віри. Людям видавалося, що православ’я є свідченням відданості царському престолові, а римське католицтво, унія і юдаїзм — відданості Речі Посполитій. Як і за доби релігійних війн на заході Європи, релігія виступала критерієм політичної лояльності, а простори між Сяном, Бугом, Дніпром і Двіною, що їх Оскар Галецький влучно назвав пограниччям західної цивілізації, набували чіткіших контурів. Два століття співжиття у Речі Посполитій відсунули рубіж цього пограниччя до Дніпра, однак політика Катерини II започаткувала зворотний процес, помалу відсовуючи його аж до берегів Лаби. Втім, початок цьому було покладено вже наприкінці XVII ст., після ліквідації автономного статусу Київської православної митрополії, бо доти українське православ’я не ізолювало себе від інтелектуально-культурного контексту пограниччя. Лише знищення суспільного і церковного самоврядування вкупі з вправною маніпуляцією історичною свідомістю, що так добре описала Наталя Яковенко, допомогли Росії остаточно утвердитися на козацьких берегах Дніпра.
Залишається додати, що після різанини в Умані російські воєначальники, остерігаючись розгортання гайдамаччини у масштабну селянську війну, відправили проти повстанців полки генерала Петра Кречетникова
й польські загони Клеменса Браницького. Ці армії знищили гайдамаків, котрі у росіянах вбачали союзників. Залізняка та запорожців як російських підданих вислали до Сибіру, а мешканців Речі Посполитої вішали, садили на палю і четвертували. Страти були такими масовими, що, як переказують, землевласники просили зласкавитись, оскільки боялися втратити усіх своїх підданих.
Тим часом розбита на Київщині й Поділлі конфедерація відродилася у Малій і Великій Польщі та в Білорусі й Литві. Протягом чотирьох років (1768-1772) конфедерати продовжували боротьбу. За цей час до них примкнуло близько 150 тис. добровольців, що добре ілюструє настрої шляхетського загалу Речі Посполитої. Проте, хоча й визнаючи зверхність Генеральної Ради конфедерації, що резидувала у Пресбургу (нині Братислава), «баряни» не змогли зосередити разом більших збройних сил. їм, наприклад Казимиру Пулаському й французькому полковнику Шарлю Дюмур’є, вдалося здобути низку фортець (Ченстохову, Лянцко-рону, Тинєц) і протистояти краще озброєній російській армії Александра Суворова, однак брак спорядження, особливо артилерії і карабінів, зумовив партизанський характер війни. Зокрема, Шимон Косаков-ський, зібравши у Великому князівстві Литовському показний загін у 4,5 тис. осіб, здобув низку перемог у боях над Дніпром, ба в квітні — жовтні 1771 р. навіть вступив на територію російської Смоленщини.
Гірше було з ясністю цілей, неузгодженістю дій та суперечностями в політичному керівництві. У жовтні 1770 р. конфедерати оголосили елек-цію Станіслава Авґуста нечинною, а польський трон вільним; за рік було організовано невдалу спробу викрасти короля, що викликало негативний резонанс на європейських дворах навіть там, де досі конфедератам співчували. Тим часом ні сам король, ні Чорторийські не йшли на те, аби організувати альтернативну «барянам» конфедерацію, яка б мала придушити їх опір зсередини країни. Попри боротьбу з опозицією та постійні звернення до Катерини II за поміччю, правляча верхівка Речі Посполитої не погоджувалася на роль сліпого знаряддя російської політики. Початок російсько-турецької війни, спровокований діями проти конфедератів170, а також пряма й опосередкована підтримка конфедерації
170 Формальним приводом до російсько-турецької війни 1768-1774 рр. стало спалення 1 липня 1768 р. прикордонного турецького містечка Балти гайдамацьким загоном, який переслідував відступаючих конфедератів. Цей інцидент, як і введення російської армії на
французьким та австрійським дворами показали, що цілковите підкорення Речі Посполитої навряд чи в цій ситуації можливе. Отже, Катерина II вирішила прислухатися до думки прусського короля Фридриха II, який віддавна снував плани анексії суміжних з Пруссією територій польсько-литовської держави.
Відповідні перемовини між державами-союзницями (Росією, Австрією та Пруссією) розпочалися у червні 1771 р., а 5 серпня 1772 р., після ліквідації головних осередків спротиву барських конфедератів, було підписано тристоронній договір. Згідно з ним, Пруссія отримувала Ґданську Померанію (без Ґданська і Торуня, проте з частиною Великої Польщі і Куявії) обширом 36 тис. кв. км і 580 тис. населення; Австрія зайняла Малу Польщу аж до Вісли й Сяну, а також більшу частину Руського воєводства, Белзьке, Подільське воєводства і частину Волині (величезні простори у 83 тис. кв. км і з 2650 тис. населення); до Росії відійшли Ли-вонія і Східна Білорусь з Полоцьком, Могильовом, Вітебськом, Мсти-славлем і Гомелем — разом 92 тис. кв. км і 1300 тис. мешканців (здебільшого уніатів, яких протягом наступного десятиліття було силоміць «повернуто в лоно» Російської православної церкви).
Мешканців Речі Посполитої огорнув розпач. їм видавалося, що Божа ласка від них відвернулася: одні вважали це карою за гріхи, а другі, суголосно з духом Просвітництва, — невтручанням небес у повсякденні людські справи. Належало, отже, примиритися з втратою сподівань на божественну протекцію та співчуття сусідів. Жорстокою ілюзією виявилась і віра доморослих політиків у те, що запорукою безпеки може стати нейтралітет, який буцімто схилить сусідів до охорони цілості Речі Посполитої задля збереження рівноваги сил. Країна зазнала поразки, а жертовного зусилля «барян» не вистачило, аби порятувати її від біди так, як це
територію Правобережної України для боротьби з конфедератами, стамбульський двір розцінив як порушення умов Карловицького мирного трактату 1699 р., оголосивши 6 жовтня 1768 р. війну Росії. Перелому у бойових діях, спершу програшних для російської сторони, було досягнуто восени 1769 р. зі здобуттям Хотина і Ясс; у липні 1770 р. головна турецька армія зазнала поразки під Ізмаїлом, роком пізніше, в червні 1771 р., російське військо зайняло Крим, а 1773 р. кампанію було перенесено за Дунай. Виснажена війною Туреччина змушена була піти на мирну угоду, підписану 10 червня 1774 р. у селищі Кючюк- Кайнарджи. Згідно з нею, до Росії переходили Азовське узбережжя та степи Північного Причорномор’я між Дніпром і Дністром, а Кримський ханат оголошувався незалежним від протекторату султана.
колись сталося у подіях «потопу». Ціною слабкості стала не лише втрата багатої Ґданської Померанії та Галичини, торгових шляхів і численних міст, а й прикре почуття безсилого приниження. Населення відібраних теренів було позбавлене громадянських прав та й самих засад вольностей: хоча заможніші особи могли брати участь у локальних згромадженнях, проте ті вже не мали широких управлінських повноважень. Традиційна перевага громади над державою, а місцевого самоврядування над центральними інститутами поступилася безсиллю перед центральною владою, за протидію якій суворо карали ув’язненням або й конфіскацією маєтку. Владні органи за власним розсудом стали накидати податки, регулювати стосунки між двором і селом, контролювати міське й церковне життя, ліквідовувати монастирі, забороняти сповідування цілих конфесій.
Відтепер мешканці незаторкнутих поділом територій Речі Посполитої могли оцінити різницю між державами просвіченого абсолютизму і власним краєм, не виїжджаючи на Захід — вистачало провідати родичів на відібраних анексах. Адже тут громадян перетворили на підданих, тут всюди сягало централізоване управління та військова сила державного уряду, а злочином проти нього уважався не лише рокош, але й відкрита опозиція. Більше того, під сумнів було поставлено шляхетське походження усіх, хто не належав до групи заможних землевласників (його перевірка розтягнулася на кілька десятиліть). Саме від перетворення на державу такого типу, що сприймає своїх мешканців як підданих, а не як учасників політичного життя, шляхта Речі Посполитої ефективно захищалася протягом двох з половиною століть. Однак те, чого не змогли досягнути королі та їхні прибічники, виявилося під силу держа-вам-загарбникам.
У тіні Санкт-Петербурга
Катерина II не поміняла засад своєї політики стосовно Речі Посполитої після її обкраяння: країна й далі перебувала під щільним російським протекторатом. Для зміцнення контролю вже на т. зв. розборовому сеймі171 було запроваджено новий урядовий інститут — Постійну Раду,
171 Ідеться про надзвичайний сейм, скликаний на 19 квітня 1773 р. з метою ратифікації трактату про поділ Речі Посполитої. Через протидію опозиції сейм реально почав діяти аж
котра функціонувала як цілком ефективна рада міністрів у складі окремих комісій із закордонних справ, поліції, скарбниці, юстиції та війська. Як бачимо, Рада, до складу якої входило 18 сенаторів і 18 сеймових послів, виконувала низку функцій, що доти належали до королівських повноважень, являючи собою поступку політичним вимогам конституціоналістів. Водночас Санкт-Петербург обсадив багато посад своїми людьми, готовими на будь-які кроки задля нових маєтків (відібраних у політичних супротивників) та високих міністерських посад. Саме тоді почалися стрімкі й безславні кар’єри Понінських, Косаковських, Сул-ковських.
Традиційні методи боротьби шляхом проголошення конфедерацій були неефективними проти російської регулярної армії та артилерії. «Мур грудей шляхтичів», чия надійність була вельми спірною й доти, втратив роль навіть як пропагандистське гасло. Для того щоб країна змогла існувати далі, її належало зміцнити шляхом реформ, а тимчасом опоненти Станіслава Авґуста воліли розширювати повноваження сейму та міністрів, остерігаючись того, що посилення війська, скарбниці й фінансів призведе до зміцнення королівської влади. Утім, король вправно використовував усі можливості для гуртування власних прибічників, а обидві «партії» (короля й опозиції) хоч-не-хоч мали пристосовуватися до бажань всевладної російської імператриці, отже, зміцнювати контакти з придворними угрупованнями Санкт-Петербурга. За ласку Катерини II змагалися як її давній коханець Станіслав Август, що потребував підтримки, так і республіканські представники «золотих вольностей», котрі мріяли про детронізацію «тирана» Понятовського.
У цій боротьбі перемагав король. Він зумів прибрати до рук Постійну Раду й перетворити королівський секретаріат на ефективний бюрократичний орган, чиє значення постійно зростало. Він розбудував закордонну службу. Скориставшись занепадом великих родів після поразки Барської конфедерації, він посадив своїх людей у сенаті й зосередив довкола себе потужну двірську спільноту, що контролювала Посольську ізбу.
восени цього року, ратифікувавши трактат ЗО вересня. Далі посли працювали з перервами до середини квітня 1775 р., ухваливши в жовтні 1773 р. створення Комісії національної освіти (Котфа есіикасіі пагогіои'еД, про яку мова піде далі, й у грудні цього ж року — створення першого колегіального управлінського органу під назвою Постійна Рада (Касіа Міеи8(а.іцса).
Присутність розбудованого двору, своєю чергою, пришвидшила розвиток Варшави, населення якої сягнуло 100 тис. осіб. Водночас дедалі сильніша державна влада почала уніфікувати права окремих станів. Зокрема, було проведено рішучу реформу освіти, що доти перебувала під майже монопольним контролем духівництва (детальніше про це піде мова далі). Зростав контроль над містами, здійснюваний через Комісії Доброго Порядку172; було ліквідовано найвищий інститут єврейського самоврядування — т. зв. Ваад Чотирьох Земель173.
Придворну програму пропагували у «Моніторі» — часописі, заснованому з ініціативи Станіслава Августа у 1765 р. На його шпальтах лунали заклики до економічного розвитку держави, покращення становища селянства (зокрема через заміну панщини чиншем) та надання політичних прав міщанам. Деякі з цих ідей підтримала й опозиція, яка, серед іншого, пішла назустріч реформуванню освіти після того, як папа Климент XIV ліквідував Товариство Ісуса174. Як щойно згадувалося, на розборовому сеймі 1773 р. було створено Комісію національної освіти, що мала забезпечити «одержавнення» шкільництва. Аби уможливити працю Комісії, їй передали конфісковані від єзуїтських колегій маєтності. Нагляд над освітою у Короні перейшов до очоленої краківським каноніком Гуго Ко-лонтаєм Ягелонської академії, а у Великому князівстві Литовському — до Віденської єзуїтської академії, реформованої екс-єзуїтом Мартіном Почобутом Одляницьким. Цим університетам, що отримували статус
172 Комісії Доброго Порядку було створено 1773 р. як органи контролю за правопорядком, підлеглі департаментові поліції Постійної Ради.
173 Самоврядні єврейські громади (кагали) на території Речі Посполитої були об’єднані у сталі податкові округи, що делегували своїх представників на спільні з’їзди всіх «країн», себто більших самоврядних одиниць: «Литви» (Великого князівства Литовського), Великої Польщі, Малої Польщі і «Країни Русь». Ці з’їзди отримали назву «Ваад Чотирьох Земель»; Ваад почав збиратися під час Ливонської війни у 1560-х рр., офіційне визнання здобув 1580 р. й надалі діяв до 1764 р. Зібрання представників «країн» відбувалося двічі на рік, їхній компетенції підлягав розподіл податків між округами, а також економічні, адміністративні, судові й віросповідні справи єврейських громад. Ліквідація Вааду, ухвалена конституцією сейму 1764 р., являла собою частину уніфікаційних податкових реформ: відтепер за сплату податку мав відповідати не Ваад, а кожна конкретна єврейська громада.
174 Бреве папи Климента XIV про скасування Товариства Ісуса, що являло собою реакцію на розповсюдження неприхильних єзуїтам суспільних настроїв, було оголошено 21 липня 1773 р. Ще до касаційного бреве діяльність Товариства Ісуса заборонила світська влада Португалії (1759), Франції (1762-1764) та Іспанії (1767).
т. зв. Головних шкіл, було підпорядковано всі без винятку навчальні заклади держави, де запроваджувалися нові навчальні програми. Згідно з пропозицією Станіслава Конарського, новий освітній кодекс передбачав увагу до математично-природничих наук; належало викладати також історію, природне право і «моральну науку», себто громадянське виховання. Почасти зазнав покращення і рівень парафіяльних шкіл, а їх число збільшилося, оскільки вважали, що письменні селяни стануть кращими землеробами.
Паралельно до зміцнення уряду і королівської «партії» зазнали пожвавлення та модернізації громадянські настанови. Зокрема, вперше стали вважати важливою участь міщан у політичному житті, що, поза сумнівом, можна пов’язати не лише зі зростанням ролі багатих варшав’ян, але і з втягненням у громадське повсякдення варшавської вуличної публіки. Преса, кав’ярні, винарні, театри і популярна сатира нагадували про біди Речі Посполитої, а на її залежність від іноземної держави раз по раз вказувало виняткове становище російських послів. Польсько-литовська армія була до смішного малою порівняно з військами сусідів, тож на відво-ювання втрачених територій можна було сподіватися лише у випадку якоїсь більшої війни. А тим часом засновували мануфактури та будували канали, що полегшували комунікацію; читали Конарського, Вольтера, іноді Руссо, частіше — Станіслава Трембецького, Францишка Заблоць-кого, Юліана Урсина Нємцевича. Вбираючись у кунтуші, шляхта вчилася демонструвати патріотизм і звикала до короля, котрий, здавалося, служив національній справі.
Чотирилітній сейм і Конституція 3 травня
Нагода діяти, на котру так довго чекали, випала з початком у 1787 р. нової російсько-турецької війни175, котра зв’язала Катерині 11 руки.
175 Ідеться про війну 1787-1791 рр. Основним приводом до неї стала анексія Кримського ханату, у 1783 р. включеного до складу Російської імперії як однієї з провінцій. Воєнні дії, розпочаті в серпні 1787 р. Османською імперією, не були для турецької армії успішними; у 1790 р. зазнав поразки й турецький флот. Ситуацію ускладнив вибух 1789 р. Великої Французької революції, що позбавило султана підтримки союзної французької
Роком пізніше до війни на боні Росії долучився імператор Йозеф II, аби забезпечити собі участь у розподілі територій, що входили до Османської імперії. Водночас, скориставшись мирними стосунками з Англією, Голландією і Пруссією, на російське узбережжя Балтики напала Швеція. Настав час дії і для Речі Посполитої. Станіслав Август як слухняний союзник Катерини II мав намір відправити свої полки на допомогу російській армії, натомість більшість шляхти вбачала у подіях нагоду вирватися з-під російської протекції.
Вибираючи послів на сейм, що мав розпочатися 6 жовтня 1788 р., сеймики у своїх інструкціях доручали їм обміркувати засоби до збільшення війська та шляхи запровадження змін в управлінні. Остання вимога найчастіше мала на увазі ліквідацію Постійної Ради: повсюдно вважали, що цей орган підлягав не сеймовому контролю, як спершу передбачалося, а королю та російському послу Отто Штакельбергу, котрий там верховодив. Одразу після початку нарад і обрання маршалком сан-домирського посла Станіслава Малаховського посли 7 жовтня 1788 р. проголосили конфедерацію, що дозволяло приймати ухвали без урахування ІіЬегит уєіо. Маршалком коронної конфедерації став Малаховсь-кий, а литовської — Казимир Нестор Сапєга. Сенатори і посли присягнули, що приєднуються до конфедерації, «перейняті не чим іншим, а лише гарячим прагненням щонайкращого убезпечення і покращення стану нашої вітчизни». Передбачаючи і плануючи зміни, вони обіцяли дотримуватися «усіх законів, що гарантують нашу святу римо-католиць-ку віру, цілісність земель Речі Посполитої, її вільний республіканський устрій». Ішлося також про пошанування гідності короля, про збереження права власності та про дієве функціонування урядів.
Настрій послів піднесло і повідомлення з Пруссії: прусський двір, занепокоєний зміцненням позицій Росії у Причорномор’ї, запропонував оборонний союз176; тоді ж про підтримку Османської імперії заявили британський та голландський уряди. Під впливом цих новин сеймові посли в атмосфері загального піднесення 22 жовтня 1788 р. ухвалили
армії. Відтак 9 січня 1791 р. у Яссах було підписано мирну угоду, за якою Туреччина визнавала втрату Криму й доти ще належних їй фортець Очакова й Ізмаїла у Північному Причорномор’ї.
176 Такий союз, скерований проти Росії, було справді укладено 26 березня 1790 р., проте після проголошення Конституції 3 травня прусська сторона оголосила його недійсним.
створити ЮО-тисячну армію, «аби країни Речі Посполитої Обох Народів були убезпечені у своїх кордонах внутрішніми силами». Віра у добрі наміри Пруссії (до честі Станіслава Августа, він Берлінові так і не повірив), рішення про збільшення війська та прагнення навести лад у країні змусили сейм продовжити наради. Спершу їх оголосили пролонгованими до грудня («з вільною на довший час відстрочкою і продовженням»), а пізніше й на нові строки, тож у цілому цей безпрецедентний сейм, названий Чотирилітнім, або Великим, працював до 29 травня 1792 р.
За посередництва створених послами комісій сейм досягав дедалі більшого й більшого контролю над урядом. У 1788 р. керівництво збройними силами було передане від проросійськи налаштованих гетьманів до Військової комісії. Іншим сеймовим комісіям було передано обов’язки департаментів Постійної Ради: в обговоренні 19 січня 1789 р. за її збереження висловилися лише 11 послів, тоді як 120 проголосували за ліквідацію. Сейм, отже, помалу перехоплював контроль над цілою державною діяльністю — цілком у дусі згадуваного вище проекту Станіслава Дуніна-Карвицького та міркувань Станіслава Конарського. Було вирішено також ужити засобів протидії релігійній політиці Катерини II, котра використовувала православ’я для ослаблення Речі Посполитої: ухвалою 1790 р. було піднесено престиж Унійної церкви шляхом уведення київського унійного митрополита до складу сенату, а в 1792 р. проголошено створення на території Речі Посполитої незалежної від російського Святійшого Синоду Православної церкви, ієрархічно підпорядкованої константинопольському патріархові (це рішення у зв’язку зі зміною політичної ситуації так і не набуло чинності).
Рішучість та інновації Великого сейму викликали величезне зацікавлення у Варшаві та по цілій країні. Це знайшло відображення у різноманітній та численній публіцистиці, політичних трактатах, сатирі, панегіриках, приватному листуванні, щоденниках. Зокрема, публіцисти присвячували величезну увагу обговоренню устроєвих та суспільних реформ. Із рішуче республіканськими поглядами виступали Туго Колонтай і Станіслав Сташиць. Як старошляхетські захисники «золотих вольностей», вони вважали, що в погоні за повнотою влади королі завжди прагнуть позбавити «народ» громадянських прав, тому варто зберегти інститут королівської влади як символ державної єдності, проте позбавити монарха реальних важелів впливу, передовсім прерогатив у роздаванні
посад і маєтностей. У цих проектах знов залунали гасла часів рокошу Зебжидовського і Ґолембської конфедерації, що вимагали запровадження виборності усіх без винятку посадовців: земських і повітових урядників належало обирати на сеймиках, а сенаторів і міністрів — на сеймі. На думку згаданих публіцистів, повнота державної влади мусить належати «завжди готовому» (за формулюванням Дуніна-Карвицького) сейму — за умови контролю виборців над своїми послами.
І Колонтай, і Сташиць пропонували засадничі зміни у царині громадянських прав: відштовхуючись від Аристотеля та парламентарних звичаїв Голландії й Англії, вони доводили, що відповідальними громадянами можуть стати лише юридично й економічно незалежні люди. Отже, на їхню думку, слід позбавити виборчого права безземельну шляхту, натомість надати його міщанам, які сплачують податки. Колонтай та кілька інших політиків і політичних письменників того часу пропонували також визнати шляхетську гідність за міською верхівкою, ученими, літераторами й педагогами. Водночас дебатувалося селянське питання: за проектом Колонтая, інтереси селян у сеймі мали представляти троє «трибунів простолюду». Колонтай, як і Сташиць та Юзеф Павліковсь-кий, пропонував скасувати підданську залежність селян, а литовський підканцлер Йоахим Хрептович вважав за доцільне провести чиншову реформу й забезпечити юридичну опіку з боку держави над мешканцями сіл. Окрему дискусію викликало ставлення до євреїв: автономність єврейських громад і культурну окремішність єврейства належало подолати, на думку політиків, шляхом примусової асиміляції. Утім, з погляду Сташиця, єдиним способом цілковитого вирішення єврейського питання могло би стати виселення євреїв з Речі Посполитої: за такою точкою зору, найімовірніше, стояла спроба поширити дію чинної в низці міст засади Де поп іоіегапіїіз Іисіаеіз™ на терени цілої країни.
Під час Чотирилітнього сейму відбулося не лише стрімке зростання політичної активності міщан, а й їхня перша спроба солідарного тиску на законодавчу владу. Президент Варшави Ян Декерт наприкінці 1789 р. скликав представників 141 королівського міста, котрі 2 грудня рушили т. зв. «чорною процесією» до королівського замку, де склали свої вимоги
177 Про нетолерування юдеїв (лат.). Пункт привілею, що його видавали королі наприкінці XVI — у першій третині XVII ст. на прохання конкретних міст; цей пункт передбачав заборону євреям мешкати у місті.
королю та сеймові. Як слушно зауважив Емануель Ростворовський, саме варшавський магістрат «надихав і фінансував широку публіцистичну діяльність на користь міських реформ». У ній брали активну участь письменники, згуртовані довкола «Кузні Колонтая» — передовсім ксьондзи Францишек Салезій Єзерський і Францишек Салезій Дмоховський. Роботу над новим законом для мешканців королівських міст здійснила спеціальна сеймова комісія, затвердивши його 18 квітня 1791 р. Згідно з цим законом, міщани отримували 24 місця у сеймі, щоправда, лише з обмеженим правом голосу в економічних питаннях, які заторкують інтереси міст. їх було також урівняно зі шляхтою в особистих правах і допущено до одержання відзнак та урядів, на які доти могли претендувати лише шляхтичі. Затвердили й нові правила нобілітації, що полегшували міській еліті доступ до шляхетської гідності. Водночас шляхта отримала можливість займатися ремеслами і торгівлею без втрати шляхетського статусу178, а також посідати міські уряди. Все разом це знімало з міщанства тавро «нешляхетних» занять, а освіченій безземельній шляхті полегшувало пошук засобів прожитку в містах.
Після двох років роботи сейму посли наприкінці 1790 р. вирішили не складати своїх мандатів, а подвоїти чисельність Посольської ізби в наступних виборах. Це було мудре рішення, адже виборча кампанія давала змогу залучити нових людей, що могли б вплинути на напрям очікуваних реформ, тим більше що ціла країна втягнулася в дискусії про зміни у царині державного та суспільного життя. Що ж до послів першого складу, то вони вже активно включилися до праці в конституційній, міській, скарбовій та військовій комісіях. Так, скарбова комісія рішуче й винахідливо збільшувала прибутки державної скарбниці, потрібні для найму війська. Було оподатковано шляхетські маєтки (10% прибутків) і церковні (20 % прибутків). Продавали староства, обговорювали доцільність продажу єпископських землеволодінь, для успішнішого запровадження сеймових рішень створили підпорядковані повітовим сеймикам військово-скарбові комісії. Загалом же надходження до скарбниці вдалося подвоїти, а отже, збільшити армію до 65 тис. осіб. Менш помітною для
178 Упродовж XVI ст. набув сили принцип, за яким шляхтич, який «руками робить чи ліктем міряє», себто займається ремеслом або торгівлею, втрачає шляхетський статус. Сеймова конституція 1633 р. підсилила цю вимогу: таку особу належало позбавити не лише шляхетства, але й маєтку.
загалу була діяльність конституційної комісії, створеної у вересні 1789 р. Республіканський напрямок у ній представляв її керівник Ігнацій По-тоцький, однак його програма, що передбачала верховенство сейму над королем, зіткнулася зі спротивом як традиціоналістів, підтриманих російським послом Отто Штакельбергом, так і численної королівської клієнтели.
Що ж до самого короля, то він теж, як і конституціоналісти й республіканці («патріоти»), прагнув зміцнити уряд та державу. Ним, зокрема, були підтримані скарбово-військові реформи і новий закон про міста, проте водночас він пропагував власний, монархічний проект устроєвої реформи, вважаючи, що тільки «добре впорядкована» («просвічена») монархія зуміє захистити цілість країни. Спроби традиціоналістів законсервувати старий устрій Станіслав Август оцінював як безумство, а то й державну зраду, і в цьому його позиція збігалася з поглядами Станіслава Малаховського та Ігнація Потоцького. Власне на цій платформі було розпочато співпрацю з королем як об’єднаних довкола Потоцького конституціоналістів, так і пов’язаних з Гуго Колонтаєм радикальних республіканців. Зміцнивши своє становище після притоку до сейму нових послів, Станіслав Август почав пропагувати своє бачення реформ шляхом встановлення спадкового трону для Понятовських, підпорядкування законодавчої влади підконтрольній монархові виконавчій, ліквідації НЬегит уєіо, скасування відповідальності сеймових послів перед виборцями. Цей проект обговорювали, запроваджуючи компромісні зміни, Потоцький, Малаховський, Колонтай, а також дедалі ширша група послів з королівського і «патріотичного» угруповань, що почали співпрацювати між собою. У підсумку новий устроєвий лад поставав як суттєво відмінний від тих принципів, що їх свого часу санкціонували Генрикові артикули.
Успадкування трону родом Понятовських відкинули, проте засаду спадкової королівської влади апробували, визнавши право на неї за династією саксонських Веттинів. Суттєво зміцнювалися позиції виконавчої влади, яку мав репрезентувати вищий орган під назвою «Сторожа Законів» ($1та2 Рга\у) у складі короля, примаса й п’яти міністрів (щоправда, його міг контролювати маршалок кожного сейму, проте король мав право видавати власні постанови за підписом одного з міністрів). Запроваджувалися органи локального управління, підпорядковані Сторожі
Законів, — т. зв. цивільно-військові комісії порядку. Було скасовано ІіЬегит уєіо, ухвали належало приймати більшістю голосів, а незаможну шляхту, чий майновий ценз становив менше 100 злотих річного прибутку, взагалі позбавляли політичних прав.
Автори цього компромісного проекту добре усвідомлювали, шо запропоноване тут зміцнення монаршої влади, а особливо скасування конфедерацій і ІіЬегит уєіо, викличе величезний спротив. Тому нову конституцію вирішили схвалити 3 травня 1791 р., покладаючись на ефект несподіванки та скориставшись відсутністю багатьох опонентів, що роз’їхалися на великодню перерву в роботі сейму179. Ентузіасти ухвали заповнили вулиці довкола замку й галереї сеймової зали. Промови прибічників проекту нагнітали атмосферу загрози існуванню країни, а його схвалення представляли як єдиний спосіб її порятунку. Добре продуманий план дій допровадив до успіху. Більшість послів, що співчували реформаторам, прийняла конституцію на радість згромадженим глядачам, а безуспішний протест заявило тільки 28 осіб.
Шляхетський загал охоче апробував запровадження дволітньої каденції «завжди готового» сейму; не викликали спротиву й реформування адміністрації та постанови щодо війська і скарбниці: громадяни визнавали за слушне накладення нових податків. Усі розуміли, що країна живе на грані війни, бо сеймові рішення було прийнято всупереч погрозам Катерини II. Необхідно, отже, було дійти загальної згоди і солідарності. Застереження викликає лише те, що за таких обставин не варто було ризикувати, запроваджуючи інститут спадкової монархії, вивищуючи короля та скасовуючи вже й без того обмежене ІіЬегит уєіо. Позиція Станіслава Авґуста, який простував до зміцнення своєї влади всупереч небезпеці внутрішнього розбрату, по суті, зводила до мінімуму шанси на одностайну апробацію устроєвої реформи. Адже монархічний дух Конституції 3 травня не міг здобути підтримки суспільства, вихованого на громадянській риториці і гордого зі своїх республіканських традицій. Цілком очікуваний опір, зокрема, мало викликати піднесення позицій вищої виконавчої влади (Сторожі Законів), яка виходила з-під контролю сейму. Це, своєю чергою, зменшувало роль повітових сеймиків, а скасування ІіЬегит уєіо взагалі сприймалося як замах на «золоті вольності»
179 Католицький Великдень у 1791 р. припадав на 24 квітня.
повітової шляхти. На жаль, ні король, ні його просвічене придворне оточення не зуміли передбачити наслідків здійсненого ними устроєвого перевороту, що поставив під загрозу згоду в суспільстві.
Широка підтримка Торговицької конфедерації, про яку мова піде далі, була не так проявом глупоти чи зради, як радше відчайдушною спробою захисту громадянських свобод. Повторилася ситуація рокошу Любомирського, коли готовність до реформ розтанула, мов весняний сніг, перед загрозою зміцнення королівської влади. Зріла рефлексія Чотирилітнього сейму над становищем Речі Посполитої і масштаб ухвалених тут законів, що глибоко міняли життя держави й суспільства, засвідчують високий рівень тогочасної політичної культури. Вперте ж обстоювання придворних планів призвело до гіркої поразки, стерти смак якої не зумів навіть солодкавий міф про «травневу досвітню зорю», майстерно вплетений генієм Адама Міцкевича до світу повітової шляхти, хоча багато хто з-поміж неї, до речі, мав за плечима «торговицьке» минуле.
Королеві, його прибічникам та частині конституціоналістів, що пішли на співпрацю з монархом, певний час вдавалося тримати під контролем ситуацію в країні після оголошення Конституції 3 травня, розпочавши широку пропагандистську кампанію — зі слушним відкликанням до зовнішньої небезпеки. З тривогою чекалося на реакцію Санкт-Петербурга, але там мовчали аж до завершення російсько-турецької війни180. Натомість невдовзі після укладення миру російська армія рушила на захід. Це сталося в середині травня 1792 р., за рік після ухвалення Конституції. Станіслав Август і низка політиків схилялися до переговорів з Катериною II, яка прагнула помститися «невдячним полякам», однак сейм на своєму останньому засіданні закликав до збройного опору.
Торговиця
«Я думав, що збудую міцний фундамент для добробуту Речі Посполитої, проте я помилявся»
Северин Жевуський
Своє обурення Конституцією 3 травня польний коронний гетьман Северин Жевуський і генерал Станіслав Щасний Потоцький висловили у переговорах з Григорієм Потьомкіним у Яссах восени 1791 р. Перегово
180 Див. прим. № 175.
ри було продовжено з новим російським міністром закордонних справ Олексієм Безбородьком, хоча сеймова ухвала 26 жовтня 1791 р. наказувала усім міністрам і військовикам повернутися до Варшави для виконання своїх обов’язків та складання присяги на дотримання Конституції. Через відмову зробити це сейм у січні 1792 р. позбавив Жевуського уряду гетьмана, а Потоцького — посади генерала артилерії. Обидва достойники, затяті республіканці, крім недовіри до монархічного характеру конституції, здавна відчували антипатію ще й до самого Станіслава Августа. Обоє сподівалися, що участь, ба навіть вирішальна роль, що її король відіграв при ухваленні конституції, скомпрометує його в очах Катерини II. Врешті, обоє мали надію, що імператриця підтримає республіканську концепцію устрою Речі Посполитої і гарантує польські воль-ності та цілість держави.
Звісно, звертання до Катерини II по допомогу для захисту стародавніх вольностей було злочинною наївністю і політичною короткозорістю, але ще гіршим стало те, що Потоцький і Жевуський фактично розв’язали громадянську війну, і то вже після сумного досвіду Барської конфедерації та першого поділу держави. До Потоцького і Жевуського приєдналися великий коронний гетьман Францишек Ксаверій Браницький і литовський гетьман Шимон Косаковський, давній союзник російського двору. Умови конфедерації було погоджено з Катериною II; спільники та нечисленна групка їхніх клієнтів склали присягу в Петербурзі 27 квітня 1792 р., а 14 травня повторили її фіктивно вдруге на території Речі Посполитої — у містечку Торговиця, українському поселенні неподалік Умані, де було розквартировано російську армію по завершенні війни з Туреччиною. У відповідь на звернення конфедератів до імператриці з проханням допомоги ця 97-тисячна армія 18 травня рушила в похід.
«Торговичани» просувалися разом з нею, нав’язуючи захопленим воєводствам участь у конфедерації. На прихильників короля й Конституції 3 травня чекали суворі репресії. Головними російськими силами командував генерал Каховський М. В., йому підлягав відомий згодом Куту-зов М. 1.. Російський посол у Варшаві Яков Булгаков 18 травня 1792 р. вручив Йоахимові Хрептовичу, очільнику департаменту закордонних справ у Сторожі Законів, ноту, де, серед іншого, повідомлялося, що Катерина II наказала частині своїх військ перетнути кордони країни, аби «спільно посприяти відновленню у Речі Посполитій її прав і свобод».
Коронна армія, очолена племінником короля Юзефом Понятовсь-ким, налічувала всього 37 тис. вояків. Вони вправно воювали на теренах між Дністром і Південним та Західним Бугом і хоча й втрачали позиції, але не розсипалися. Однак прорив 18 липня 1792 р. під Дубенкою захисної лінії по Західному Бугові змусив Понятовського відступити за Віслу. Це, проте, не означало поразки. Російська армія зменшилася до 64 тис. і віддалилася від баз постачання, а резерви Речі Посполитої (особливо етнічних польських земель) ше не були задіяні. Тож перед російськими збройними силами прогнулася не армія, а король. Намагаючись власкавити імператрицю і врятувати свій престол, він 23 липня 1792 р. оголосив, що приєднується до Торговицької конфедерації. Ба гірше, ішлося про припинення збройного опору. Відмовившись від плану викрадення Станіслава Августа (що мав зробити князь Євстахій Сангушко) і продовження боротьби, Юзеф Понятовський, Тадеуш Костюшко і близько 200 офіцерів подали на знак протесту у відставку, а кілька лідерів сейму полишили країну.
Тим часом конфедерацію підтримало й чимало повітової шляхти, яка відчувала недовіру до Конституції 3 травня, а також була спровокована торговицькою пропагандою та налякана перспективою втрати маєтків і урядів. Було відновлено Постійну Раду, у Варшаві знову набув ваги російський посол (на той час ним був Яков Сіверс, а після нього — Осип Ігельстрем, котрого пам’ятали ще з арештів на сеймі 1767 р., зокрема й СеверинаЖевуського). Утім, самим лише відновленням російської зверхності справа не скінчилася. Катерина II вирішила прислухатися до порад своїх придворних і прусського короля Фридриха Вільгельма II, тож 23 січня 1793 р. Росія і Пруссія підписали чергову угоду про поділ Речі Посполитої, причому прусське військо негайно вступило на отриману територію — нібито для придушення «вогнища революції». Як і доти, вірним Речі Посполитій виявився Гданськ, який городяни вперто захищали аж до початку квітня.
Угода про поділ стала для ініціаторів Торговицької конфедерації громом серед ясного неба, адже вони лише тоді зрозуміли, що забили цвях у труну вітчизни. Ані каяття, ані обурені листи до Катерини II нічого не змінили, тож політичним банкротам залишалося виїхати за кордон у добровільну (утім, не надто довгу) еміграцію. їхнє місце зайняли нахабні кар’єристи, охочі протиснутися до найвищої владної еліти й захопити
маєтки своїх ворогів. Серед них перед вели брати Косаковські — ли-вонський єпископ Юзеф і литовський гетьман Шимон. Торговичани нижчого калібру почувалися ошуканими і використаними, адже конфедерація вже не цікавила російських політиків. На політичну арену повернувся Станіслав Август зі своїми прибічниками. їх використовував російський посол Яков Сіверс для досягнення власних цілей, контактуючи з наближеними до короля Фридериком Мошинським, Казимиром Рачинським, Петром Ожаровським і Станіславом Бєлінським, а також маршалками Торговицької конфедерації Антонієм Пулаським і Юзефом Забєллою.
Для легального скасування Конституції 3 травня і ратифікації росій-сько-прусської угоди про поділ на 21 червня 1793 р. було скликано сейм у Гродні. Симпатиків Конституції на нього не допустили, бо сеймики, на яких обирали послів на Гродненський сейм, проходили в оточенні російських військових загонів. Утім, навіть цей сейм учинив опір: Якову Сі-версу довелося купувати згоду послів хабарями або залякувати їх арештами й погрозами конфіскацій. Після понад місячних зусиль 17 серпня 1793 р. сейм таки затвердив (при 20 голосах проти) передачу Росії визначених у договорі територій, натомість Пруссії поступатися не хотів. Так у середині вересня вперту Торговицьку конфедерацію було розв’язано, а на заміну їй проголошено «слухнянішу» Гродненську під проводом Станіслава Бєлінського, маршалка цього ганебного сейму. У підсумку перехід частини території до Пруссії 23 вересня таки було ратифіковано.
За договором про події Пруссія займала Ґданськ, Торунь, Велику Польщу і частину Мазовії (58 тис. кв. км і 1 млн населення). До Росії відходила більша частина Білорусі, Правобережна Україна і Поділля (280 тис. кв. км і 3 млн населення). Обкраяна буферна державка ставала меншою, аніж віддані під час другого поділу території (227 тис. кв. км і 4,5 млн населення). Постійну Раду було відновлено, військо належало скоротити до 15 тис., права городян зберігалися, а в сеймі мали й далі голосувати більшістю голосів.
Як бачимо, загарбники не прагнули радикальних змін, адже Річ Посполита як держава, чия сила крилася не в уряді, а в суспільстві, вже не становила для них загрози. Шляхетський загал виявився заслабким, аби опиратися перевазі суперника, а король не підсилював, а навпаки — послаблював запал боротьби. Його приєднання до Торговицької конфеде
рації, створеної проти нього ж, було або відступництвом, або несусвітною політичною дурістю. Натомість королівський підпис під відозвою, що засуджувала конституцію, як і прийняття поділу країни, заслуговують на різкішу оцінку. Адже це відмовилися зробити, обравши еміграцію, навіть непримиренні вороги Станіслава Августа — Северин Жевуський, Станіслав Щасний Потоцький і Францишек Ксаверій Браницький.
Повстання Тадеуша Костюшка: боротьба за свободу, суверенність і «новий народ»
«Лише за шляхту я боротися не буду, я хочу свободи цілого Народу»
Тадеуш Костюшко
Політична еліта Чотирилітнього сейму сприймала війну 1792 р. не як боротьбу на життя й смерть, а скоріше як спосіб досягнути успіху в дипломатичному порозумінні з російським двором. Тож, на відміну від часів «потопу», до опору навіть не пробували залучити ширшу масу населення. Катастрофа другого поділу Речі Посполитої змінила ситуацію: накидання чужої влади поставило перед вибором між покорою і затятою боротьбою. Провідником повстання стала людина, яка уособлювала громадянський характер змагання за незалежність, — Тадеуш Костюшко, відомий генерал переможної війни за незалежність англійських колоній Північної Америки, приятель пізнішого президента США Томаса Дже-ферсона, почесний громадянин революційної Франції, а у війні 1792 р. — переможець успішних битв з російською армією під Дубенкою і Зеленцями.
Повстання прискорили арешти опозиції, розгортання російсько-торговицького терору і початок скорочення війська Речі Посполитої, санкціонованого Гродненським сеймом. Відмовившись це зробити, генерал Антоній Мадалинський 12 березня 1794 р. зі своєю кінною бригадою в кількості 1200 вояків рушив з-над Нарви в напрямі Кракова. Російський гарнізон, котрий було там розквартировано, залишив місто, а вже 23 березня до нього прибув Костюшко. Наступного дня він присягнув на
краківській ринковій площі, що використає довірену йому владу лише «для захисту цілості кордонів, відвоювання самовладності Народу і за-корінення всезагальної свободи». З того дня Тадеуш Костюшко почав уживати титул «начальник повстання», себто став диктатором римського зразка. За спостереженням Анджея Загорського, Костюшко вважав, що здобув владу з волі Народу, тож повстанський уряд (Тимчасова рада, пізніше Найвища національна рада) має «виконувати його накази і розпорядження як Начальника, обраного і покликаного з народної волі, без жодних перешкод і затримок».
Уже перші відозви Костюшка, обраного не так «народом», як готовими до боротьби патріотами, показують, наскільки радикально він мав намір змінити характер держави. Передовсім він відійшов від освяченої традицією форми конфедерації, в якій вирішальний голос зазвичай належав повітовому шляхетському загалові. Боротьбу за «скидання ярма неволі» він пов’язував з професійною армією та загальним ополченням, яке мало охопити все населення. Він закликав до повстання вояків, шляхту, міський і сільський простолюд. Велике значення надавалося підготовці до повстань у Варшаві, Вільні, Любліні й Познані. Костюшко не боявся погрожувати серйозними покараннями тим, хто відмовлявся особисто чи грошима підтримати виступ, рішуче заявляючи у своїх відозвах:
Хто не з нами, той проти нас. <... > Хто не долучиться до тих, хто присягнув пролити свою кров за Вітчизну, той, хто або щось задумав проти неї, або байдужий, що для Громадянина є злочином. <... > Ми грішили надмірною поблажливістю, і тому Польща гине. За політичні злочини в ній майже ніколи не карали. Тож чинімо зараз інакше: винагороджуймо чесноти і громадянськість, а зрадників переслідуймо і караймо за їхні злочини.
Апелюючи до громадянських чеснот, Костюшко розширював царину суспільного побутування республіканських традицій і засад. Зокрема, спираючись на свій американський досвід, він мав намір поширити громадянські права на всіх осіб, що сплачують податок на власність, а також на тих, хто має військові заслуги перед державою. Якби повстання перемогло, то хоча суспільство врятованої Речі Посполитої й далі складалося б із мешканців та повноправних громадян, проте кількість останніх, очевидно, мала би стрімко зрости, бо володіння правами громадянина пере
дбачало б не лише шляхетську честь, а й матеріальний статус і певні заслуги. Більше того, у Костюшковій візії майбутнього Речі Посполитої не було місця для підданської залежності селян як принизливої для гідності людини.
Загалом же погляди Костюшка були співзвучні з давніми традиціями повітового республіканства, що їх доповнювали та модифікували новітні віяння — вплив ідей Просвітництва, американської конституції і Французької революції (утім, сам Костюшко не схвалював ані страти королівського подружжя, ані якобинського терору). До свого статусу «начальника повстання» Костюшко ставився дуже серйозно і не гаяв часу на роздуми про переваги Конституції 3 травня чи Генрикових артикулів, адже спершу належало вибороти незалежність держави, а вже потім міркувати про її устроєві засади. Про права громадян він теж говорив мало — навпаки, як і кожен диктатор, частіше нагадував людям про їхні обов’язки. Власне цій потребі було підпорядковано й запровадження військового централізму, себто передачу адміністративної влади на місцях т. зв. Порядковим комісіям, які підлягали безпосередньо Кос-тюшкові та призначеній ним Найвищій національній раді. Нова управлінська структура, зосередивши під своїм керівництвом усі локальні уряди, дозволила швидко зібрати показне військо: якщо на початку квітня під командою Костюшка було тільки 4 тис. регулярної армії і 2 тис. коси-нерів181, то вже влітку його збройні сили налічували близько 94 тис. професійних військовиків, не рахуючи ополчення.
Вийшовши 1 квітня 1794 р. з Кракова, Костюшко повів повстанську армію, яка стрімко розросталася, на Варшаву. За кілька днів, 4 квітня, відбулася її перша битва з російськими загонами під Рацлавицями, що назавжди увійшла до історії польського селянства, оскільки перемогу було здобуто завдяки хоробрій атаці косинерів з-під краківських сіл на батарею генерала Александра Тормасова. Тадеуш Костюшко надав селянину Войцехові Бартошу офіцерське звання й прізвище Гловацький і сам вдягнув селянську свитку, що демонструвало нове, ширше розуміння ним поняття «народ». Практичним кроком у цьому напрямку стало й оголошення 7 травня 1794 р. Полянецького універсалу, який звільняв
181 Таку назву отримало селянське ополчення, озброєне косами.
селян від особистої підданської залежності та обмежував розміри панщини.
Рацлавицька перемога мала величезне моральне значення, оскільки розпалила жагу до боротьби у цілій країні. Вже 16 квітня литовське військо, що стояло у Шауляї, піднесло зброю проти росіян, а днем пізніше вибухнуло повстання у Варшаві. На варшавських вулицях загинуло понад 4 тис. російських солдатів, повстанці захопили арсенал з великою кількістю гармат, амуніції та іншого військового спорядження. За кілька днів, у ніч з 22 на 23 квітня, до варшав'ян долучилися мешканці Вільна. Опанувавши місто й узявши в полон понад тисячу солдатів разом з генералом Ніколаєм Арсеньєвим, повстанці за вироком кримінального суду повісили як зрадника великого литовського гетьмана Шимона Коса-ковського (тоді ж, на початку травня, у Варшаві стратили кількох найпомітніших «торговичан» — великого коронного гетьмана Петра Ожа-ровського, польного литовського гетьмана Юзефа Забєллу, маршалка Постійної ради Юзефа Анквича та ін.). У Литві повстанські дії очолював полковник Якуб Ясинський, котрого за радикальні погляди називали якобинцем, а управління краєм узяла на себе Найвища Литовська рада, невдовзі підпорядкована Найвищій національній раді. До повстання долучилося також населення Курляндії, тож 27 червня було опановано Лієпаю. Утім, це стало останньою перемогою на теренах Великого князівства Литовського: 12 серпня 1794 р. російська армія увійшла до Вільна, а Ясинський зі своїм загоном відступив до Варшави, де взяв участь у подальших оборонних боях.
Розпочавши війну проти Росії, політичні лідери й натхненники повстання (як Гуґо Колонтай та Ігнацій Потоцький) сподівалися на нейтральну позицію в ній Австрії та Пруссії. Плекалися також ілюзії щодо підтримки з боку якобинського уряду Французької республіки. Ці надії, проте, не виправдалися. У революційній Франції вистачало власних внутрішніх проблем, а прусський двір уже з перших тижнів повстання задекларував ворожі наміри й почав надавати збройну допомогу російській армії. Велика битва між з’єднаним 24-тисячним російсько-прусським військом і 12-тисячними силами Костюшка відбулася 6 червня 1794 р. під Щекоцінами. Костюшко зазнав у ній поразки, проте зумів організовано відступити до Варшави, втративши дві тисячі загиблих, а прусське військо з-під Щекоцін рушило до Кракова і практично без спротиву
15 червня взяло місто. Майже паралельно в червні під Холмом було розбито повстанську армію генерала Юзефа Зайончека, звідки переможці повернули на Вільно. Тим часом австрійська армія, не гаючи часу, зайняла Сандомир, Люблінське воєводство й Холмську землю.
У липні російсько-прусське кільце стиснулося довкола Варшави. Двомісячні бої за місто, обороною якого керував Тадеуш Костюшко, почалися 27 липня. Велику роль у них відіграла мобілізація городян, які ще у квітні з ентузіазмом підтримали повстання, продемонструвавши свою самовідданість героїзмом легендарної постаті шевця-повстанця Яна Кенійського. Костюшкові також вдалося, не втративши підтримки загалу, знешкодити радикальне крило т. зв. «якобинців» (Томаш Марушевсь-кий, Казимир Конопка, Якуб Ясинський, Юзеф Зайончек, священики Флоріян Єльський та Юзеф Меєр). Ті напередодні облоги, 27-28 червня, спровокували вуличні сутички і самосуд над запідозреними у зраді «торговичанами» — віденським єпископом Ігнацієм Масальським та перемишльським каштеляном Антонієм Четвертинським. Водночас Костюшко делікатно, але рішуче усунув від участі в політичному житті короля Станіслава Августа. Солідарна підтримка «начальника повстання» мешканцями міста впродовж двомісячної облоги показує, що його сприймали за символ, тотожний цілій Речі Посполитій, а досягнуте всередині суспільства примирення засвідчує масштабність Костюшкової особистості як вождя вільних громадян.
Це особливо виразно постає на тлі тих діаметрально протилежних політичних позицій, що їх сповідували оборонці Варшави, адже її захищав і племінник короля Юзеф Понятовський, і крайній радикал Юзеф Зайончек, а містом ширилися глузливі пісеньки вельми погрозливого «якобинського» штибу:
Краків’яни ми, маємо доброго паса, Повісим на ньому короля і примаса.
Чи, скажімо, про несподівану смерть примаса Міхала Понятов-ського, брата короля, який буцімто покінчив життя самогубством, остерігаючись розправи:
Примасові було варто мотузку нюхнути, Як він замість зашморга вибрав отруту.
Що ж до облоги Варшави, то ні атаки на міські укріплення, ні спроба генерального штурму 28 серпня 1794 р. не увінчалися успіхом: оборонці вправно захищалися і завдавали нападникам великих втрат. Як писав один з прусських офіцерів (його цитує у своїй праці Анджей Загорський):
За цю історію з Варшавою ми заплатили близько 1200 загиблими і пораненими....поширену думку про польських солдатів слід зміни-
ти... Нові окопи Костюшка — це як нова звичайна фортеця. <... > Він надзвичайно вправно використовує особливості рельєфу. <...> Його цілком слушно вважають одним з найвидатніших наших сучасників.
У ці складні для Варшави дні, 20—23 серпня 1784 р., спалахнуло повстання великополян проти прусської окупації. Повстанці розривали лінії комунікації і погрожували відрізати з тилу ослаблену довгою облогою прусську армію. Це змусило короля Фридриха Вільгельма II дати наказ про відступ від Варшави; одночасно було відтягнуто й російське окупаційне військо генерала Івана Ференса, яке, відступивши від Варшави, рушило на південь, аби з’єднатися з каральним корпусом Александра Суворова, який щойно рушив у похід з території України. Скориставшись ситуацією, Костюшко спробував розбити армію Ференса. Залишивши основні сили у Варшаві, він на чолі 7-тисячної дивізії заступив шлях Ференсові під Мацейовицями. Однак ця битва, у якій російське військо своєю чисельністю вдвічі переважало сили Костюшка, скінчилася 10 жовтня 1794 р. цілковитою поразкою.
Утім, сама поразка не мала стратегічного значення, адже головна частина польської армії лишалася неушкодженою. Доленосною ж битва під Мацейовицями стала тому, що там було взято в полон тяжко пораненого Костюшка. Його не міг замінити жоден зі славних і випробуваних у боях воєначальників, як-от: Ян Генрих Домбровський, Юзеф Зайончек, Юзеф Понятовський, Якуб Ясинський, Станіслав Мокроновський. Кожному з них або бракувало підтримки, або вони були вплутані у сумнівні політичні зв’язки, тож вибір призводив би до скерування повстання чи то в надто радикальне, чи то в прокоролівське річище. Компромісною постаттю став генерал Томаш Вавжицький, 12 жовтня 1794 р. обраний на Найвищій національній раді новим «начальником повстання». Запал до боротьби серед повстанців ще пашів, проте надія вмирала. Належало перейти до оборони, готуючись відбивати наступ ворога.
До битви під Мацейовицями Суворов планував розташувати армію на зимовий постій, відклавши кампанію до весни, проте коли він довідався про полон Костюшка, то швидким маршем кинув 25 тис. солдатів на Варшаву. Там панувала тривога, чіткого плану дій не було. 14-тисяч-ний корпус Юзефа Зайончека і Якуба Ясинського мав забезпечити оборону варшавського передмістя Праги, розташованого на лівому березі Вісли, проте виконати цього завдання не вдалося. Після артилерійського обстрілу, 4 листопада, російська армія рушила у наступ. До останнього захищав свої позиції смертельно поранений Ясинський, а Зайончеку вдалося урятуватися. Вважають, що саме там, в обороні Праги, загинув єврейський герой повстання Берек Йоселевич. Цивільне міське населення стало жертвою грабунків, ґвалтів і мордувань. Втікаючи від озвірілих солдатів, нажахані мешканці пробували рятуватися у Віслі й масово тонули. Суворов же послав імператриці тріумфальну депешу про свою велику перемогу, червоні від крові води Вісли й різанину міщан, котра відбувалася на очах у завмерлої від страху Варшави. Жорстокість Су-ворова і звірства російських солдатів сягнули поставленої Катериною II мети: 9 листопада Варшавабезопору капітулювала, а 16 листопада 1794 р. склала зброю і військо.
Третій поділ. Падіння держави. Колаборація Станіслава Августа
Австрія, Пруссія і Росія розпочали переговори про остаточний, третій поділ Речі Посполитої. Три найдеспотичніші монархії стирали з мапи Європи державу багатьох народів, що їх утримувала вкупі не сила правителів, а воля громадян. Нищили країну, звинувачувану у безвідповідальній анархії та некерованій сваволі мешканців. Справжньою ж причиною було те, що в Речі Посполитій під час Чотирилітнього сейму та повстання Тадеуша Костюшка прийшло до життя нове розуміння поняття «народу». Адже до опору загарбникам долучилися не тільки громадяни-шляхта, а й міський та сільський простолюд. Протягом восьми місяців у лавах повстанців побувало близько 150 тис. осіб. Міста й села виставляли на допомогу регулярній армії ополчення. Від часів «потопу» країна не пам’ятала таких масштабних проявів солідарності й такого всезагально-
го завзяття. Попри добре оплачену ворогами пропаганду, Річ Посполита впала не через внутрішню слабкість, а внаслідок величезної переваги супротивника у числі гармат і багнетів. З її занепадом призупинився і подальший розвиток громадянського суспільства, бо для колишніх громадян настала ера підданства. Висміювана свобода і міцніша, ніж у сусідів, толерантність поступилися місцем духові наказів, кар і погроз.
Поділ решток Речі Посполитої супроводжувався багатьма суперечками, у яких Катерина II виступила арбітром. Найтяжче було змусити Пруссію поступитися Австрії Краковом, а загалом австрійським здобутком стала Мала Польща аж до Західного Бугу (47 тис. кв. км і 1,5 млн населення). Пруссія зайняла Варшаву з Мазовією і Литву по Німан (48 тис. кв. км і 1 млн населення), Росії перепала решта Литви й територія на схід від лінії Ковно-Берестя—Володимир— Берестечко—Сатанів— Хотин (120 тис. кв. км і 1,2 млн населення). Як слушно констатує Кристина Зенковська, оскільки держави вже не існувало, «сейм не міг легалізувати останнього поділу. Ліквідацію держави могло легалізувати тільки добровільне відречення Станіслава Авґуста». Той зрікся престолу за наказом імператриці в день її іменин — 25 листопада 1795 р. Слухняність екс-короля гарантувала сплату Катериною II його боргів і по-життєве утримання спочатку у Гродні, а згодом у Петербурзі. Після смерті (| 1798) тіло Станіслава Авґуста було поховане у петербурзькому католицькому соборі св. Катерини.
Станіслав Август Понятовський усе життя вірив (чи хотів вірити), що приносить користь і Речі Посполитій, і Росії. Він вважав, що зможе краще, ніж Катерина II, провадити вигідну для російських інтересів політику, яка не підштовхне імператрицю до збройного утвердження над Дві-ною, Німаном, Дніпром, Західним Бугом і Віслою. Він не передбачив поділів, а також не розумів, що російський двір хоче бачити в ньому не союзника, а відданого й цілком безвільного колаборанта. Протягом усього свого правління він опирався грі, за яку взявся, посівши з російської ласки престол. Найбільшим нещастям короля було те, що у вирішальні моменти його примушували до виконання саме такої ролі. Тож немає нічого дивного в тому, що його не шанували ані вороги, ані приятелі. Монархічні переконання Станіслава Авґуста унеможливили проведення реформ, які спиралися б на республіканські ідеї. Повстання Тадеуша Костюшка продемонструвало можливості суспільства Речі Посполитої.
Масштабність і сила добровільної самопосвяти, котра йшла від низу, засвідчили, що громадянська відданість країні на той час була властива широкій масі не лише міського, а й сільського населення. Втім, загальну любов і пошану викликав не король, а очільник повстання.
У польській історичній пам’яті постать Станіслава Авґуста завжди викликала запеклі дискусії. Не мали до нього симпатій незалежники, романтики, повстанці й історики Варшавської школи. Позитивісти ж доби повстань, представники політичних та інтелектуальних еліт, котрі пішли на співпрацю з загарбниками, а потім Совєтами, а також історики Краківської школи вважали останнього короля Речі Посполитої просвіченим реалістом, що вправно керував державним кораблем і спритно оминав небезпечні рифи, на котрі його штовхала пиха нерозважливих «сарматів» — політично незрілого й невдячного «народу-шляхти». Дискусії тривають і досі, проте на Вавелі (на думку автора цих рядків, цілком слушно) спочиває прах «начальника повстання» Тадеуша Костюшка, а не короля, чиє правління і почалося, і завершилося на іменини його покровительки, російської імператриці Катерини II.
Післямова
Історія Речі Посполитої та народів, що її населяли, уривається 1795 р. Поділи Речі Посполитої знищили не лише країну, а й найрозвинутіше на той час (поряд з Великобританією) громадянське суспільство. Річ Посполиту стерто з європейської мапи в момент виразного економічного пожвавлення і творчого модифікування політичної системи, на початку формування новітньої нації. Це стало відчутною до сьогодні втратою для духовної культури цілої Центральної та Східної Європи.
На відміну від більшості європейських країн, Річчю Посполитою правили громадяни різних народностей і конфесій. Спільний канон громадянських цінностей, що їх практично втілювала й раз за разом актуалізувала система локального самоврядування, скріплював взаємну толерантність і полегшував існування загальнодержавної, понадетнічної політичної культури, яка, своєю чергою, сприяла інтеграційним процесам. Повноправними громадянами Речі Посполитої були тільки шляхтичі, проте усвідомлення громадянського обов’язку бачимо й серед міщан. На це добре вказує, для прикладу, репліка війта містечка Живець Анджея Комонецького, який писав: «Оиісіз теа раігіат Живець... Кожен мусить наглядати і захищати свою батьківщину, де народився, виховався і живе, аби вона не прийшла в занепад».
Суверенна Річ Посполита, спільна справа вільних громадян182 183, була їхньою спільною батьківщиною, у чиїй долі перепліталися інтереси та лояльності, зумовлені специфікою локальних традицій — етнічних, конфесійних, побутових, мовних, світоглядних. Дехто з польських політиків сприймав Річ Посполиту як свою етнічну, хоч і дещо розширену, батьків
182 Моя солодка батьківщина (лат.).
183 Поняття «Річ Посполита» (КгесхроБроїйа) є калькою з латинського ге$ риЬІіса — досл. «загальна справа».
щину, проте це було категорично неприйнятним для литовців, українців і білорусів. їх відділяли від польської етнічності повсякденні традиції, церковний обряд, регіональний патріотизм, врешті, емоційна та практична відданість територіальному самоврядуванню. Натомість усіх об’єднував спільний сейм, спільно обраний король, дедалі ширші понад-етнічні родинні зв’язки аристократів, а також спільне для всіх мешканців держави громадянське почуття відповідальності за неї.
Покоління доби наполеонівських воєн та їхні нащадки XIX — першої третини XX ст. намагалися повернути Річ Посполиту до життя, проте вже не як спільноту народів, а як польську державу. Спроби тих часів представити поляків «законними власниками» теренів над Німаном, Бугом, Дністром і Дніпром викликали то лють, то поблажливий усміх Санкт-Петербурга. Але коментуючи цей «польський імперіалізм», варто нагадати, що етнічне звучання слів «поляк» і «Польща» закріпила набагато давніша традиція, адже замалим не три століття власне так називали усіх мешканців Речі Посполитої, а її територію на західних мапах завжди було означено словом Роїопіа. Власне тому свої та чужі спостерігачі описували «поляків» з тією ж понадетнічною байдужістю, до котрої вдаються, описуючи американців. Крім подібності до величезного етнічного тигля, американську й річпосполитську спільноти об’єднує ще й провідна ідея, засяг прав і вимір особистої гідності людини. Миіаііз тШапсІіз — сама свобода культурної ідентичності та відданість повітовому і міському самоврядуванню надавали особливого сенсу вживанню назви одного з народів для характеристики усіх етнічно строкатих громадян.
Нинішнє повернення народів Центрально-Східної Європи до повноправної участі у європейському житті схиляє до рефлексій над досвідом попередніх поколінь, котрі у своїй політичній культурі так близько підійшли до сучасного ідеалу. Звісно ж, ми не забуваємо, що громадянські права, почуття людської гідності і відданість особистій та суспільній свободі були прерогативою лише малої частини населення Речі Посполитої, проте саме вони визначали характер політичної культури і закладали фундамент системи цінностей. Мені здається, що славнозвісне «А/с па паз Ьеі паз»™* не лише колись, а й досі є підґрунтям будь-якої демократії і засадничих людських прав, а отже — всякого громадянського суспільства.
184 Нічого на нас без нас (пол.).
Покажчик імен
А
Август II 158-179, 180-188
Август III 186, 188, 189-191, 194—
197, 199-202
Александр Невський 54
Александр Ягелон 58
Алєксєй Михайлович 62, 80, 134,
138
Альберт, син Авґуста III 204
Альбрехт Гогенцолерн 42, 43, 47,
49,91
Анна Ягелонка 72, 73
Аристотель 16, 91,224
Арк’єн Марія Казимира д’ 150
Арсеньєв Ніколай 234
Б
Барич Генрик 50
БарклайДжон 104
Бартолус де Саксоферато 30
Бах Ян Себастьян 200
Безбородько Олексій 228
Бекон Френсіс 25
Бенедикт Св. 44
Бєлінський Станіслав 231
Бєльський Йоахим 76
Бєльський Мартин 76
Бжостовський Костянтин 165
Білевичі 18
Білозор Криштоф 165
Богуцька Марія 105
Бокій 165
Болоньєті Альберто 83
Бона Сфорца 43
Бонер Ян 50
Бонери 32, 50
Боплан Гійом де 84
БрандтЄвстахій 154
Брандт Міхал 154, 159
Браницький Францишек Ксаверій
209, 229, 233
Браницький Ян Клеменс 204, 205,217
Браницький Ян Ксаверій 207, 215
Браницькі 204
Бруні Леонардо ЗО
Брюль Генрих 196
Булгаков Яков 229
Бурбон Анрі Жульєн де, герцог Енг’єнський 143
Бурбон Конті Франсуа де 158, 159, 166
БурбонЛуїде 123, 141, 143, 145, 147
Бурбони 113, 148, 190, 191, 196
В
Вавжицький Томаш 236
Вази 53, 71, 74, 86,90, 111, 151
Валенштайн Альбрехт фон 111
Ваповський БернардЗІ
Вессель Теодор 197
Веттини 158, 160, 162, 184, 185, 187, 188, 191,200, 201,204, 206,226
Виговський Іван 19, 89, 126, 164, 138
Вишневенький Міхал Корибут, канцлер Великого князівства Литовського 52, 145, 147, 149, 152, 161, 189
Вишневенький Ярема 68, 128, 129,130
Вишневенькі 18, 19, 63, 69, 105, 108, 117, 143
Вівальді Антоніо 200
Вільгорський Міхал 197, 213
Владислав IV 91,108, 109, 111, 123, 127, 129, 136
Владислав II Ягайло 14, 56
Влодковіц Павло 17
Война Лаврін 60
Войцех з Брудзева 31
Волович Остафій 61
Воловичі 18, 60, 164, 165
Володимир Святославович 119
Вольтер Франсуа Марі Аруе 120, 183,210,211,221
ВуєкЯкуб 77
Вуйцик Збігнев 11,81, 148, 150
Габсбург Елеонора, дружина Міхала Корибута Вишневенького 149
Габсбург Ернест, архикнязь 71,99
Габсбург Максиміліан 57
Габсбурги 41,43, 57, 71-74, 90, 92, 95,99, 109, 113, 138, 149, 150, 158, 191, 195, 196
Галенький Оскар 57, 215
Галецький Францишек 159
Гарабурда Михайло 60
Гедиміновичі 206
Гедройци 18
Гельвецій Клод Адріан 210
Генрик Валуа 23, 68-73
Генрих VIII 54, 56
Генрих IV 93
Гербурт Ян Щасний 96
Гогенцолерни 42, 43, 47, 48, 73,
90, 122, 153, 160
Гозій Станіслав 47
Гозій Станіслав, кардинал 50, 76, 188
Гольбах Пол Тірі д’ 210
Гольц Вільгельм 201
Гонта Іван 215
Грабове ьки й Адам 195
Гус Ян 44, 49
Гуссерль Едмунд 13, 124
Ґ
Гвічардіні Франческо 30
Гейштори 18
Ґендель Георг Фридрих 200
Геровський Юзеф Анджей 175, 187,197
Гжимултовський Криштоф 155
Гловацький Войцех Бартош 235
Госевська Ева 140
Госевський Вінцентій 139, 140, 141, 143
Госліцький Вавжинець92
Гумецький Станіслав 198 Густав II Адольф 110, 111
Д
Девіс Норман 105
Декарт Рене 29, 211
Декерт Ян 224
Дембінський Валентій 42, 50
Дембковський Гарі 57
Дембовський Антоній 195
Денгоф Станіслав 172, 184
Джеферсон Томас 232
Дильонгова Ганна 9
Дідро Дені 210
Дмоховський Францишек Салезій 225
Довгялли 18
Долгорукий Григорій 178
Домбровський Ян Генрих 237
Домбський Станіслав 159
ДомінікСв. 44
Дунін-Карвицький Станіслав 17, 102, 153, 174, 175, 197,223,224
Дюмур’є Шарль216
Дьєрдь II Ракоці 138, 142, 144
Е
Емануель 188
Еразм Ротердамський 45, 48
Є
Євгеній Савойський 171
Єзерський Францишек Салезій 225
Єлизавета, цариця 200
Єльський Флоріян 236
Ж
Жевуський Вацлав 200, 213
Жевуський Міхал Юзеф 197
Жевуський Северин 213, 228, 229, 230, 232
Жевуський Станіслав 184
Жеромський Казимир 139
Жмайло Марко 87
Жулкевський Станіслав 94, 96, 98, 110
З
Забєлла Юзеф 231,235
Заблоцький Францишек 221
Загорський Анджей 233 Замойський Ян 17, 52, 71-75, 90, 92, 107, 108, 144, 151
Зайончек Юзеф 236-238
Залізняк Максим 215, 216
Залуський Юзеф Анджей 213
Замойська Гризельда 72
Замойські 78,87, 105, 113
Запольяї Я нош 43, 73
Заранек Казимир 165
Заславський Домінік Владислав 127,130
Заславські 19, 63, 69, 117
Збаразький Єжи 52, 78
Збаразькі 63, 69, 79, 94
Зборовський Мартін 42, 50, 53
Зборовський Пьотр 42, 71
Зборовський Самуель 73
Зебжидовський Анджей 50 Зебжидовський Миколай 52, 53, 89, 90, 92-94, 96, 97, 100-102, 106, 112, 126, 144, 147, 151, 167, 177, 191, 198, 224
Зеленська Зоф’я 197
Зенковська Кристина 204, 214,239
Зигмунт І Старий 39, 41-43, 47-49,54, 107, 125
Зигмунт II Август 46-48, 50, 51, 53-55,57-61,68,72, 74,91, 99, 107
Зигмунт III Ваза 53, 74, 86, 90-94, 96, 97, 101, 107-109, 111, 151
Значко-Яворський Мельхіседек 211
Іван IV Грозний 23, 54, 55, 58, 71, 72, 108
Ігельстрем Осип 230
Ісаєвич Ярослав 8
Ісидор, кардинал 81
Іслам Ґерей III 131, 132
Й
ЙозефІІ222
Йордан Спитек 50
Йоселевич Берек 238
К
Каетан Венгерський 210
Казимир Великий ЗО, 46, 57, 82
Калита Іван І 54
Калімах (Філіпо Буанакорсі) ЗО
КальвінЯн44, 45,48,49,51
Калькштайн Кристиян Людвіґ фон 153
Кара Мустафа 155
Карл V Габсбург, герцог
Лотарингії 150, 158
Карл V Габсбург, імператор 43, 57
Карл VI Габсбург 179, 188, 190,
191,195, 196
Карл 1X68, 72
Карл IX Ваза 90
Карл Філіп, пфальцграф Нойбургу 158
Карл X Густав 53, 123, 124, 137, 138, 140-142, 174
Карл XII 166, 168-170, 172-174, 183,187
Карл, син Августа III 204 Карнковський Станіслав 71 Катерина Арагонська 54 Катерина II 23, 81,85, 120, 124, 200, 204-209,211-213, 215-219, 221-223,227-230, 238-240
Катон 193
Каховський Міхал 229
Кетлер Готгард 55
Кисіль Адам 17, 19, 127
Кишка Миколай 61
Кілінський Ян 236
Кітович Єнджей 204, 205
Кміта Пьотр 42, 52
Кмітиц Анджей 22
Кожуховський Францишек 213
Козмян Каетан 114, 194
Колінз Джеймс 34
Колонтай Туго 220, 223-226, 235 Комонецький Анджей 177, 241 Конарський Станіслав 17, 102, 175, 192, 197, 198,210,211, 221,223
Конарський Шимон 62
Конашевич Сагайдачний Петро 86, 109
Конде Великий див. БурбонЛуїде
Конєцпольський Александр 127, 130
Конєцпольський Станіслав 110, 111
Конєцпольські 78, 87 Кониський Георгій 211 Конопка Казимир 236 Конопчинський Владислав213
Контаріні Ґаспаро ЗО
Коперник Миколай 31 Корецький Самійло 108 Корецькі 63, 69, 117 Корсак Самуель 198 Косаковський Шимон 212, 216, 229, 231,235
Косаковський Юзеф 231 Косаковські 219, 231 Косов Сильвестр 79, 130, 133 Костюшки 19
Костюшко Тадеуш 13, 16, 17, 20, 39, 62, 230, 232-240
Котовський Костянтин 139, 140
Кохановський Ян 76, 77
Коцел Міхал 165, 166, 167
Красицький Ігнацій 210
Кречетников Петро 215
Крип’якевич Іван 134 КромвельОлівер 130, 134 Кромер Мартін 21,47, 50, 77
Крупка Конрад 50, 53
Ксаверій, син Авґуста III 204
Кутузов Михаїл 228
Кшенський Миколай 42
Л
Ласький Ян 39, 46, 47, 49, 51 Леопольд І 149
Леттов Матей Ворбек 136 Лещинський Станіслав 169-172, 174, 176, 177, 187-191
Лещинські 143
Лжедмитрій 188
Липинський Вацлав (В’ячеслав) 7, 64
Липський Ян’188
Лівій Тит 98
Лінк-Ленчовський Анджей 164 Ліпсій Юст98, 119, 152, 197 Лупу Василє 132, 134 Любомирський Гієронім 169 Любомирський Єжи, великий коронний маршал 52, 97, 100, 122, 126, 139, 140, 141, 144, 147, 148, 151-153, 177, 191, 195,228
Любомирський Станіслав Гераклій 98, 151
Любомирський Теодор 188, 195
Любомирський Я куб 195
Любомирські 78, 87, 105, 114, 143, 158,159
ЛюдовикХІУ 143, 148, 150, 154
ЛюдовикХУ 188, 190
Лютер Мартін 43, 44, 48, 49, 51, 186
Лютомирський Миколай 50 Ляйбніц Ґотфрид Вільгельм 147 Льовенвольде Карл 188
М
Мадалинський Антоній 232 Мазепа Іван 170-172
Мак’явелі Ніколо 25, ЗО Максиміліан Емануель 158 Максиміліан II 71-74
Малаховський Станіслав, маршал Чотирилітнього сейму 222, 226 Малаховський Станіслав, познанський воєвода 163
Малаховський Ян 195
Маньковський Тадеуш 118
Марія Тереза 196
Марсилій Падуанський ЗО Марушевський Томаш 236 Матейко Ян 43, 199
Матушевич Мартін 17, 192, 205, 207
Меєр Юзеф 236
Меншиков Александр 22
Меховський Мацей 31
Мешко 119
Михайлов Борис 161
Мілоші 18
Міхальський Єжи 197
Міцкевич Адам 228
Міцкевичі 18
Могила Єремія 108
Могила Петро 81
Могили 108
Моджевський Фрич Анджей 17,
24, 30, 47
Мокроновський Анджей 205
Мокроновський Станіслав 237
Монлюк Жан де 72
Морштин Ян Анджей 147
Морштини 32, 50
Мошинський Фридерик 231
Мошинський Ян 195
Н
Наливайко Северин 87
Немирич Юрій 19, 134
Нємцевич Юліан Урсин 221
Никон, патріарх 183
Новак-Длужевський Юліуш 141
Норблен Жан-П’єр 114, 115
Ньютон Ісаак29, 210
О
Огінський Григорій 116, 165, 166,
Огінські 18, 117, 164, 165
Одляницький Почобут Мартін 220
Ожаровський Петро 231, 235
Опалінський Лукаш 92, 98, 104, 112, 142, 197
Опалінські 105, 114, 144
Осолінський Гієронім 71
Осолінський Юзеф 212
Осолінські 105
Острозький Костянтин (Василь) 60, 83, 93
Острозький Костянтин Іванович 119
Острозький Януш 78, 104
Острозькі 63, 69, 79, 94, 105, 113, 117
Остроруґ Миколай 127, 130
ОстроругЯн 31
П
Пеньонжек Ян Хризостом 143
Павінський Адольф 35
Павліковський Юзеф 224
Павлюк 87
Паїсій, патріарх 130
Палій Семен 165, 168-170
Панін Нікіта 208
ПасекЯн Хризостом 100, 114, 115, 141
Пац Домінік 61
Пац Криштоф 143, 145
Пац Міхал 140
Паци 117, 143, 144, 147, 148, 150, 153, 164, 165
Пеленський Ярослав 57, 64
Перикл 16
Петро І 23, 62, 124, 164, 166, 167, 169-173, 178, 179, 184, 185,200
Пікоделла Мірандола Джованні 152
Піколоміні Енеа Сильвіо 25
Пілсудські 18
Плутарх 98
Подоський Ґабріель212, 213
Полібій 91
Понінські 219
Понятовський Анджей 207
Понятовський Казимир 207
Понятовський Міхал Єжи 207, 236 Понятовський Станіслав Август 156, 183, 184, 192, 196,204, 206, 207,219,239
Понятовський Юзеф 230, 236, 237 Понятовські 184, 187, 204, 212, 226 Посевіно Антоніо 83
Потій Людвик 165, 167, 178, 212
Потоцький Антоній 192
Потоцький Вацлав 195
Потоцький Ігнатій 226, 235
Потоцький Миколай 122, 126
Потоцький Міхал 163
Потоцький Станіслав Щасний 148,200, 228,229,232
Потоцький Стефан 127, 174
Потоцький Теодор 183, 188
Потоцький Францишек Салезій 205
Потоцький Юзеф 195, 212
Потоцький Я куб 96
Потоцькі 78, 87, 105, 114, 143, 184, 188, 191, 194-196,204
Потьомкін Григорій 22, 228
Пражмовський Миколай 100, 143, 145, 147
Птолемей Лікійський 30
Пузини 18
Пуласький Антоній 231
Пуласький Юзеф 214
Пшебендовський Ян Єжи 158, 163,167
Пшилуський Якуб 30
Р
Рагоза Михайло 82
Радзейовський Гієронім 142
Радзейовський Міхал 158, 169
Радзивил Альбрихт 127
Радзивил Кароль«Пане Коханку» 200, 205,212
Радзивил Криштоф «Перун» 52, 61,93, 110, 145
Радзивил Миколай «Рудий» 56, 60,180
Радзивил Миколай «Чорний» 56, 60,180
Радзивил Міхал Казимир 147, 188, 195
Радзивил Уршула 200
Радзивил Януш, гетьман Великого князівства Литовського 95, 96, 101,123,135, 140
Радзивил Януш, литовський підчаший 93
Радзивили 18, 56, 57, 60, 69, 72, 99, 105, 113, 117, 143, 164, 165, 180, 194, 195,200, 204
Рачинський Казимир 231
Рей Миколай 47
РейтанТадеуш 198, 199
Рейтани 18, 199
РетцЖан-Поль, кардинал 123
Рєпнін Ніколай 208, 211,212-214
Рибінський Якуб 174
Розанда, донька Василє Лупу 132
Роїзіус Пьотр 30
Романов Михаїл 86, 109
Романови 110, 113
Ростворовський Емануель 11,225
Ротундус Авґустин 30
Рудольф II, імператор 85
Руссо Жан-Жак 221
Рюриковичі 70
Рьоснер Йоган Ґотфрид 183
С
Савонарола Джироламо ЗО, 44
Саганович Генадзь 136
Салютаті Колюччо ЗО Сальмонович Станіслав 192 Самусь 168, 169
Сангушки 18, 63, 69, 105,
113,117
Сангушко Євстахій 230
Сангушко Роман 61
Сапєга Казимир Нестор 222
Сапєга Лев 17
Сапєга Міхал Юзеф 195
Сапєга Павло 139
Сапєга Ян 126, 127
Сапєга Ян Казимир 165
Сапєги 18, 19, 69, 116, 117, 140, 150, 158, 159, 164-167, 169, 173,191
Свідерський Ян 139
Сенека98, 119, 152
Сеницький Миколай 17, 58, 60, 71,72
Сенкевич Генрик 22
Сенявська Ельжбета 172, 184
Сенявський Адам Миколай 171, 172, 178, 184
Сервет Мігель44
Сєраковський Вацлав 213
Сицинський Владислав 199
Сіверс Яков 230, 231
Скарга Петро 77, 83, 97
Скорина Франциск 77
Собеський Костянтин 168
Собеський Якуб, батько Яна ПІ 98
Собеський Якуб, син Яна III 168
Собеські 78, 114
Солтик Каетан Ігнатій 213
Социн Фауст 51
Стадницький Станіслав «Диявол»
77
Сталін Йосип 81
Станіслав зі Скарбімєжа 17
Станкаро Франциск 44
Старовольський Шимон 18, 118,
119
Сташевський Яцек 195, 201
Сташиць Станіслав 223, 224
Стефан Баторій 68, 71-74, 77, 85,
91,97, 107
Стрийковський Матей 77
Суворов Александр 216, 237, 238
Сулковський Юзеф 195
Сулковські 219
Т
Тазбір Януш 91, 105
Тарло Ян 189
Тарновський Ян 40, 54
Тацит 98
Ташицький Миколай 41
Твардовський Самуель 128, 129
Тенчинський Анджей 182
Тетеря Павло 134
Тишкевич Василь 61
Тишкевичі 60
Топольський Єжи 32
Тормасов Александр 234
Трембецький Станіслав 210, 221
Тризна Григорій 61
Тугай-бей 126
Тюдори 54
У
Улевич Тадеуш 118
Уханський Якуб 71
Ф
Федір Іванович, цар 71
Федорович Тарас 87
Фердинанд II 49, 109
Ференс Іван 237
Ференц II Ракоці 171
Філіп Вільгельм, пфальцграф
Нойбургу 147
Фірлеї 78
Фірлей Ян 71
ФлемінгЯкоб 158, 166, 178, 184
Франциск Св. 44
Фредро Анджей Максиміліян 98, 112,198
Фридрих V 109
Фридрих Август, син Авґуста II див. Август ПІ
Фридрих Вільгельм Гогенцолерн 138,153,154
Фридрих Вільгельм II 230, 237
Фридрих І (III), король Пруссії, Бранденбурзький електор 164
Фридрих II 195, 196, 200,217
Фридрих Кристиян, син Авґуста III 204
X
Хлопицький Станіслав 85
Хмельницький Богдан 19, 40, 64, 81,89, 122, 124, 126, 127, 129— 135, 142, 170, 209,215
Хмельницький Юрій 134
Ходкевич Іван 61
Ходкевич Ян Кароль 94, 96, 10Г, 108
Ходкевичі 18, 60, 69, 164
Хоментовський Станіслав 171, 172,184
Храповицький Ян Антоній 145
Хрептович Йоахим 224, 229
Хрептович Кароль 214
Хрептовичі 18
Худолій 131
Ц
Цетнер Ян 195
Цинарський Станіслав 118
Цицерон 98
Ч
Чаплинський Владислав 126
Чарнецький Стефан, коронний гетьман 126, 127, 138, 143
Чарнецький Стефан, коронний писар 148
Чацький Щасний 213
Чернін 161
Чернявський Михаїп 54
Четвертинський Антоній 236
Четвертинський Стефан 129
Четвертинський Януш 129
Четвертинські 18, 63
Чорторийська Констанція 183
Чорторийська Софія 206
Чорторийський Авґуст 184, 206, 207,212
Чорторийський Адам Казимир 205
Чорторийський Міхал 207
Чорторийський Олександр 61
Чорторийські 18, 63, 69, 115, 117, 184, 187, 188, 190,193,196, 197,204-208,211-213,216
Ш
Шанявський Костянтин Феліціян 178
Шембек Станіслав 198
ШембекЯн 172
Шембеки 32
Шенгоф Григорій 127
Штакельберг Отто 222, 226
ИІуйський Василь 86, 108
Щ
Щука Станіслав 71, 158
Ю
Юстиніан 53
Я
Яблоновський Станіслав 158, 159, 163
Ягелони 37, 47, 55-59, 67, 71,72, 106,164,184
Яковенко Наталя 8, 63, 64, 78, 215
Ян з Лудзіска 17, 31
Ян III Собеський 91, 98, 115, 116, 144, 145, 147-151, 153-156, 158,161,163,164,168
Яндолович Марек214
Ясинський Якуб 235-238
Покажчик географічних та етнічних назв
А
Австрія 10,65, 150, 154, 155, 163, 188, 190, 191, 196,200, 201, 217, 235, 238,239
Австро-Угорщина 26
Азія 75
Александрія 40, 82
Альтмарк (Стари Тарг) 111
Американці 242
Амстердам 34, 75
Англійці 75
Англія 14, 16, 37,45,46, 55, 111, 167, 179, 183,222,224
Арагон 43
Арк 36, 96
Астраханське ханство 54
Атлантичний океан 27
Афіни 16, 17, 24
Б
Баварія 196
Балтійське море 36, 77, 110, 118
Бар 214, 215
Белзьке воєводство 13, 69, 217
Бережани 163
Березина 138
Берестечко 132, 239
Берлін 195, 196, 201,208,223
Бжесць Куявський 14
Біла Церква 169
Білоруси 9, 1'5, 18, 21, 22, 26, 30, 62,81,82,91,242
Білорусь7,9, 15, 18,20,21,24, 55, 62,65,81,86, 133, 135, 137— 139, 180, 182,216,217,230
Браїлів 163
Бранденбург 43, 122,134,141, 154, 173
Братислава див. Пресбург
Брацлавське воєводство 64, 89
Брацлавщина 62, 63, 78, 88, 129, 149, 155, 168, 169
Брест-Литовський 138
Буг 155, 215, 230,239, 242
Вармія 109, 110 Варна 86
Варта 13, 19,22,77
Варшава 9,16,31,70,71,76,91,93, 95,96,115,137,138,140,149, * 153, 154, 159, 161, 168-170, 172, 178, 188, 189, 191, 192,200, 201,205,206,211,213,220, 223, 224, 229, 230, 233-240
Вашингтон 9 Вейгерово 189 Велике князівство Литовське 15,
16, 19, 24,35, 36, 38,51,54-62, 64, 65, 68, 70, 74, 77, 82, 89, 92, 93,99, 116, 123, 124, 129, 134, 135, 138, 140, 143, 144, 147, 150, 151, 159, 164-167, 170, 173, 175, 176, 177, 180, 184, 187, 193, 194, 205,214,216,220, 235 Великий Ксьонж 51 Великобританія 200,241
Великопольща 70, 182
Веліж 107
Венеція 26, 37, 118, 155, 163
Версаль 150,190, 195
Відень 25, 57, 71, 109, 142, 150, 155, 156, 158, 161, 179, 190, 201
Вілянув 115, 172
Вільно 57, 60, 61,99, 124, 133, 135, 136, 138, 182, 233,235, 236
Вільнюс 16, 30, 58
Вісла 13, 19, 22-24, 75-77, 87, 90, 122, 170,217, 230, 238,239
Віслиця 94
Вітебськ 22, 23, 59, 135, 136-138, 217
Волинське воєводство 64
Волинь 60-64, 78, 83, 87, 88, 104, 129, 130, 169,217
Володимир 239
Волошина 132
Всхова 23
Г
Гадяч 89
Галич 82
Галичина 30, 65, 83, 218
Гановер 179, 200
Глиняни41, 125
Голландія 16,46, 111, 167, 196, 222,
224
Голландці 34
Гомель 217
Греція 25, 80
Гродно?, 115, 135, 170,231,239
Гузів96, 97, 101, 106
Ґ
Гданськ 16, 31,34, 58, 73, 75, 107,
ПО, 111, 137, 159, 180, 189, 193,201,217,230, 231
Грюнвальд 186
Д
Дамаск 82
Данія 154, 167, 185
Двіна 13, 107,215,239
Дерпт54, 58, 108, 170
Деуліно 109
Дзиків 190
Дніпро 13, 18, 22, 23, 25, 27, 62, 71, 79, 85,87, 107, 117, 122, 154,
х 155,209,215-217,239,242
Дністер 22, 77, 138, 217, 230, 242
Драгім 153
Дрезден 196, 201,204
Дубно 104
Дунай 25, 87, ПО, 155, 163,217
Е
Ельблонг75, ПО, 153, 164, 193
Є
Євреї 15, 39, 55, 85,89, 128, 129, 136, 137,211,215,224
Єнджеюв 95
Єрусалим 82
Ж
Живець 177, 241
Жмудь193, 194
Жовті Води 127
З
Запорожжя 84, 85, 131
Запорозька Січ 84, 85, 126
Збараж 132
Зборів 132
Збруч 77
Зеленці 232
Золота Орда 54
І
Іспанія 25, 26, 34, 36, 44, 154, 185 196,220
Італійці 15, 106
Італія 25,30,31,34, 49, 191, 196
К
Казанське ханство 54
Каліське воєводство 13, 34,69
Каліш 174
Кам’янець-Подільський 7, 148, 149, 155, 161-163,186
Карловиці 163
Карпати 118
Каспійське море 55
Кастилія 43
Кафа 40, 86
Кашуби 193
Кейдани 123, 141
Кельн 21, 118
Кенігсберг 13, 73, 173, 189, 190
Київ 55, 76, 130, 155, 168, 170
Київська Русь 60, 65
Київське велике князівство 65
Київське воєводство 14, 64, 89, 132
Київщина 60, 61—64, 78, 83, 88, 104, 129, 149, 155, 168, 169, 215,216
Клішув 169
Клушино 108
Ковно 239
Козаки 16, 84, 88
Коло 95
Конари 22
Конотоп 138
Константинополь 25, 40, 81,82, 86
Корона Польська див. Польське королівство
Корсунь 122, 126, 127
Кошице 14, 25
Кощежина 193
Краків 16, 31,48, 53, 58, 72-74, 95 98, 115, 118, 128, 136, 138, 155, 158, 168, 169, 183, 189, 206, 215,232,234, 235, 239
Краківське воєводство 13, 35,69, 71,79, 115
Крим 85, 86, 163,217, 222
Кричів 136, 137
Кросно (над Одрою) 164
Крулевець 111
Курляндія 77, ПО, 167, 170, 179, 182, 189,235
Куявія 217
Л
Лаба215
Лєшно 23,49
Ливонія 55, 58, 77, 90, 94, 106, 108, ПО, 111, 162, 164, 168-170, 173, 179, 185,217
Литва 7, 9, 18-21,24,31,62,72, 79, 94, 122, 138, 148, 166, 168, 187,216,235,239
Литовці 21,22, 26, 57, 62, П, 79, 91, 135,242
Лісабон 37
Ломбардія 190, 191
Лондон 75
Лотарингія 150, 158, 190
Луара 25
Люблін 7, 8, 16, 23, 31,60-63, 93,
122, 138, 155, 233
Лютцен 111
Львів 16, 31,41, 55, 82, 122, 125, 130, 133, 137, 149, 155, 156
М
Мазовія 14, 21, 34, 38, 71, 129, 138, 193,194,231,239
Малопольща 70, 79
Мальборк 77
Мальборкське воєводство 193
Мельник 37
Мілан 43
Мінськ 133,135, 138
Могильов 31,86, 135, 138,217
Молдова 40,41,85, 86, 108, 109, 125, 132, 155, 162, 163, 166, 173
Моравія 196
Москва 13,26,37,71,81,82,86, 108, 109, 135, 185
Мстислав 135, 217
Н
Нарва54, 58, 167, 169, 170, 185,232
Неаполь 43,190, 191
Немеж 138
Неполоміци 53
Нешава 14,40
Нідерланди 43, 135, 154, 185
Німан 18, 22
Новгород 31, 133
О
Обертин 40
Олива 138,159
Оливське абатство 159
П
Париж 69, 71,72, 123, 191
Парма 191
Пекари 159
Перекоп 86
Перемишль 23
Переяслав 133
Пилявці 122, 130
Під гірці 200
Підляшшя 60, 61
Пінськ 133
Поділля 25,46,87,107,129, 130,148 149,155,168-170, 185,216,231
Подільське воєводство 217
Познанське воєводство 13,14, 34, 69, 115
Познань 16, 31, 233
Покуття 40
Полоцьк 23, 55, 107, 135, 136, 138, 217
Полтава 172
Поляки 7, 14, 15, 18-22, 27, 58, 59, 61,62, 77, 79, 89,91, 105, 106, 118, 119, 124, 128, 135, 137, 151, 161, 171,206,228,242
Польське королівство 14, 15, 21, 24, 29-31,34, 35,40, 42,43, 46-48,51,54-57, 59-62,64, 65, 73-79, 82, 84, 89, 92, 93, 99, 108, 109, 122, 123, 134, 135, 137, 140, 147, 151, 153, 154, 160, 162, 164, 166, 167, 173, 175, 177, 179, 194,205,220
Польща 7, 9, 15, 18-22, 24, 26, 29-31,36, 37, 43,44, 46, 47, 49, 50, 52, 57, 58, 60, 62-64, 67, 73, 76, 78,80, 82,91, 105, 112, 114, 118, 119, 129, 137, 159, 171, 173, 177, 180, 187,204,233,242
Померанія 172, 173, 189, 201,217, 218
Померанське воєводство 193 Прага 238
Пресбург 216
Прикарпаття 170
Пруссаки див. прусси Прусси 15, 18,79, 118 Пруссія 10, 15, 19, 42,43,48,90, ПО, 111, 122, 129, 153, 154, 164, 173, 183, 187, 188, 193, 196,200-202,206,217,222, 223,230, 231,235,238,239
Пруссія Королівська 13, 16, 18, 21, 38,49, 68,79, ПО, 182. 186,214
Пузевичі 166
Пуцьк 111
Р
Рава Руська 164, 184, 185
Радом 38, 212
Рацлавиці 234
Рейн 25, 87, 190
Рига 13,31,77, 107, 108, ПО, 111, 167, 169, 179, 184, 185
Рим 7, 17, 24, 26, 29,42,45, 46, 50, 54,80,81,82, 159, 193
Римляни 112
Росія 9, 10, 20, 26,27,62, 65,81, 109, 122, 133, 155, 161, 171-174, 179, 181, 185, 188, 192, 200, 201,204, 209,211,213,215, 217, 222,230, 231,235, 238,239
Росіяни 108, 109, 135, 163, 190, 216, 235
Руан 75
Русини 15, 18, 19, 30, 57, 63, 65, 77, 80,82,119, 129,211
Русь 18, 19, 39, 46, 54, 55,78,81, 83, 119, 126, 130, 220
Русь Галицька 62, 70
Русь Київська 60, 65
Руське воєводство 13, 21,40, 57, 64, 69, 104, 144, 150, 170, 177,217
Руське князівство 19, 65, 134 Саксонія 158, 160, 162, 164, 170, 172, 178, 179, 184-187, 189, 190, 195, 196, 200-202, 204
С
Саксонці 176, 177, 178
Сандомир 94, 236
Сандомирське воєводство 13, 14, 69,71,79, 115, 170,215
Санкт-Петербург 170, 191,208, 218,219, 228,242
Сармати 39, 80, 118, 240
Сарматія 18, 19, 119
Сарматське море див. Балтійське море
Сарматські гори див. Карпати
Сатанів 239
Священна Римська імперія 22, 49, 105, 109, 158, 160, 162, 185, 186, 188, 190, 195,201,202
Семигород див. Трансільванія Сена 25
Середземне море 75
Сибір 216
Синоп 86
Сицилія 190, 191
Скандинави 25
Слов’яни 25
Слуцьк 136, 212
Случ 138
Смоленськії!, 135, 136, 168, 171 Смоленщина 86, 109, 111, 122, 132, 138, 154, 155,216 Стамбул див. Константинополь Старе Дравско див. Драгім Старий Бихов 136, 137 Стенжиця 92, 93 Стокгольм 71, 138 Сян 21, 170,215,217
Т
Тарновські Гори 189
Тарту див. Дерпт
Татари 40, 62, 77-79, 122, 125, 126 129, 131, 133, 138,143,149
Тикоцін 170
Тинєц 216
Торговиця 228, 229
Торунь31,75, 110, 179, 182, 183, 189, 193,212,217,231
Тосканія 191
Тракай 7
Трансільванія 16, 24, 43, 84, 109, 134, 141, 142, 154, 163
Трапезунд 86
Трахтемирів 85
Туреччина 43, 155,217,222,229
Турки 149, 150
У
Угорці 75, 190
Угорщина 25,26,31,72,93,163
Україна 7-10, 14, 15, 18-21, ЗО, 55, 62-65,70, 72,78,79,81,84, 85, 87-90, 104, 116, 127-133, 139, 148,149, 154, 155, 170-173, 182, 193,210,217,231,237
Українці 15, 19, 21,22, 27, ЗО, 62, 63,81,82,91,242
Умань 215, 229
Устя 123, 124, 137, 141
Ф
Франція 26, 34, 44, 47, 49, 70, 87, 96, 111, 123, 144, 150, 154, 159, 179, 185, 187, 188, 190,191, 196, 200, 220,232,235
Французи 15, 75
X
Хелмінське воєводство 193
Хортиця 84
Хотин 110, 149, 150, 156, 217, 239
ц
Цецора110
Ч
Ченстохова 137,216
Чернігово-Сіверщина 58, 86, 109, 111, 122, 133, 138, 154, 155
Чехи 75, 109, 190
Чехія 24, 26,49, 72, 109
Чигирин 131, 155
Чорне море 31,36,86, 109
Чортомлик 84
Чуднів 139
Ш
Шведи 105, 108, 110, 111, 137, 138, 154, 166, 168, 169, 173
Швейцари 106
Швейцарія 16, 37, 134
Швеція 90, 92,93, 110-112, 122, 133, 134, 138, 141, 142, 154, 164, 169, 172, 173, 185,200, 222
Шльонськ 62, 74, 109, 137
щ
Щебжешин 148
Щекоціни 235
Щецін 173
Ю
Юрборк 166
Я
Яворів 154
Ям Запольський 107
Яновець 95
Ясси 13,25, 156, 173,217,222,228
В оформленні книги використано:
Обкладинка — карта Європи XVII століття з Великого атласу, або Космографії Я. Блау
с. 1	— Краків, 1593 р. Мініатюра з Нюрнберзької хроніки Гартмана Ше-
деля
с. 12	— «Процесія зі скульптурою Гідельської Богоматері у 1669 р.» (за ви-
данням ОгхуЬоуккі 8. Заппаїухт. Охіе]е пагоди і рагі$№а ро1§кіе£о. — \Уаг8ха\уа: Кга]о\уа А§епс]а ХУудаишісга)
с. 28	— Титульний аркуш праці «риіпсипх» Станіслава Ожеховського (за ви-
данням СгіуЬоумкі 8. Загшаіухт. Огіе]е пагоди і рапзПуа роїзкіе^о. — \¥аг$га\уа: Кга)о\уа А§епс]а \Ууда\¥Пісха)
с. 66	— «Ізба Сенату», Дж. Лаурі, 1622 р. (за виданням 8аІтопомісі 5.
КопГедегасіа \уаг8га\¥8ка 1573. — \Уаг8га\уа, 1985)
с. 103 — «Алегорія шляхтича-„сармата“». Дереворит з праці Вацлава Куніць-кого «ОЬгаг зхІасЬсіса роїзкіе^о» (Краків, 1615 р.) (за виданням Яковен-ко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2005)
с. 121	— «Козацька кіннота під Львовом» (фрагмент гравюри сер. XVII ст.) (за
виданням Яковенко Н. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2005)
с. 146 — Титульний аркуш праці Христофора Гарткноха «КезриЬІіса Роїопа» (Франкфурт, 1678 р.) (за виданням Яковенко Н, Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. — К.: Критика, 2005)
с. 157 — «Сеймик у костелі», Я. П. Норблін, кін. XVII ст. (за виданням Мц-с^акА. ХУсхазасЬ «роїори». — \Угос4а\у: \Уудахупіс№о Ооіпобідзкіе, 2005)
с. 203 — Невідомий автор. «Становище Польщі у МОССЬХХПІ році». Німецька карикатура на Перший поділ Польщі. 1773 р. (за виданням Хрусталев Д., Россомахин А. Польская диета русского медведя. — СПб.: Красньїй матрос, 2009)
Науково-популярне видання
Анджей Судима Камінський
ІСТОРІЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
ЯК ІСТОРІЯ БАГАТЬОХ НАРОДІВ 1505-1795
Громадяни, їхня держава, суспільство, культура
Науковий редактор Н. Я ковен ко Переклад з польської Я. Стріха
Здано до набору 02.11.10. Підписано до друку 27.01.11.
Формат 60x84/16. Гарнітура НьютонС. Друк офсетний. Папір офсетний.
Ум. друк. арк. 15,34. Ум. фарбо-відб. 15,80.
Обл.-вид. арк. 16,12. Вид. № 182. Зам. №41/01
ТОВ «Інформаційно-аналітична агенція „Наш час“» 01054, м. Київ, вул. Павлівська, 17, оф. 72.
Тел./факс: (0-44) 569-10-72, електронна адреса: пс_ргосіа)а@таі1.ги хулуху.пазИ-сказ.сот.иа
Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи ДК № 3916 від 10 лютого 2010 року
ТОВ фірма «СІМ», 61052, м. Харків, вул. Карла Маркса, 26
Тел. (0-57) 762-91-53; йра_£гаГ@рі$ет.пеІ
Кашіїізкі $иІіта А. Нізіогіа кгесгурозроііїе] \л/іеІи пагосібч 1505-1795 ОЬумаіеІе, ісіі рап$іи/о, $ро!есіеп$їшо, киїіига
Анджей Судима Камінський
ІСТОРІЯ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ
як історія багатьох народів, 1505-1795 Громадяни, їхня держава, суспільство, культура
Книжка професора Люблінського університету, провідного вченого Анджея Сулими Камінського «Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505-1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура» подає історію Речі Посполитої як історію поляків, українців, білорусів та інших народів, об'єднаних цією державою. Новаторська на момент виходу книги авторська концепція зараз має багатьох послідовників серед науковців як у Польщі, так і за її межами.
Автор досліджує питання самоврядування громади, перш за все польсько-литовсько-руської (білоруської та української) шляхти. Основну увагу приділено цінностям громади, розумінню самоврядування. Крім того, книга цікава тим, що автор використовує та аналізує архівні джерела, які недоступні для українських дослідників. Для науковців і студентів, а також усіх, хто цікавиться історією України та Центрально-Східної Європи.