Автор: Чмихов М.О. Кравченко Н.М. Черняков І.Т.
Теги: історія україни археологія історія найдавніших часів лекції
ISBN: 5-325-00096-9
Год: 1992
Текст
АРХЕОЛОГИ
та СТАРОДАВНЯ
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Курс лекцій
АРХЕОЛОГІЯ
та СТАРОДАВНЯ
ІСТОРІЯ
Т УКРАЇНИ
АРХЕОЛОГІЯ
Курс лекцій
Затверджено Міністерством
освіти України
як навчальний посібник для
історичних спеціальностей
університетів та педінститутів
М.О.Чмихов, Н.М.Кравченко,
І.Т.Черняков
та СТАРОДАВНЯ
ІСТОРІЯ
УКРАЇНИ
київ
«ЛИБІДЬ»
1992
ББК 63.4(2Ук)я73
474
Рецензенти: д-р іст. наук Е. А. Балагурі, Ужгородський ун-т;
д-ріст. наук М, А. Пелещишин, Львівський ун-т
Головна редакція літератури з духовного відродження України
та історико-філософських наук
Головний редактор С. В. Головко
Редактори С. О. Васильченко, О. Н. ВІтрученко
Цей курс лекцій е першим навчальним посібником, спеціально
присвяченим археології та стародавній історії України. Обгрун-
товується величезне значення подій вітчизняної історії для станов-
лення загальнолюдської цивілізації. Широко розглядаються пи-
тання етногенезу давнього населення нашої країни: походження
та розвитку індоєвропейських народів, витоків українського етносу
та ін.
Для студентів вузів.
0503020902-127
4 224-92
IX В N 5-325-00096-9
© М. О. Чмихов, Н. М. Кравченко,
І. Т. Черняков, 1992
ВІД АВТОРІВ
Навіть маючи офіційний статус держави у складі
СРСР, Україна звичайно сприймалася у світі окраїною Росії,
а її територія — сукупністю окремих земель, випадково об’єдна-
них у різні часи силою зброї та внаслідок політичних ігор. Так
само випадковим здавалося формування й домінування на на-
ших землях українського етносу. Певна річ, із цим ні в якому
разі не можна погодитися. Адже ще від найдавніших часів
територія України становила досить своєрідний природно-со-
ціально-економічний район, поступове нівелювання розвитку
окремих частин якого врешті-решт об’єктивно привело до скла-
дання в цьому районі українського етносу та його державності.
Отже, самою логікою історичного процесу Україна була просто
«приречена» на здобуття самостійності в межах її сучасних кор-
донів. Сьогодні вона цілком закономірно знову стала суб’єктом
історії, тим більше, що з найдавніших часів такими суб’єктами
були окремі її частини, які, навіть будучи багатоетнічними, іно-
ді займали практично всю територію нинішньої України (Скі-
фія, Київська Русь). Усвідомлення цих та інших закономірнос-
тей розвитку України вкрай необхідне для розуміння її сучас-
ного стану й визначення перспектив на майбутнє. У свою чергу,
таке усвідомлення неможливе без об’єктивного вивчення мину-
лого нашої Батьківщини, починаючи ще від тих часів, які ста-
новлять предмет дослідження археології та стародавньої істо-
рії.
Україна винятково багата на старожитності різних епох і
народів, адже її територія завжди — і навіть у найскрутніші
для людства часи — в льодовиковий період — була зручною для
проживання. Археологічні пам’ятки утворюють тут безперервний
ланцюг розвитку, починаючи з появи найдавніших на Півдні
Східної Європи людей. Провідною тенденцією життя древнього
населення України був неухильний соціально-економічний і
культурний прогрес.
Особливо сприятливі для розвитку продуктивних сил і ду-
ховної культури умови склалися на наших землях у післяльо-
довиковий час. Саме тоді тут виник унікальний природний парк,
де компактно розташувалися всі три основні смуги помірних ши-
5
рот — степова, лісостепова й лісова. Україна з усіх боків ото-
чена своєрідними кордонами: на сході та південному заході —
кількома великими ріками, котрі течуть з півночі до Чорного
моря, на півдні — Чорним та Азовським морями, на заході —
Карпатськими горами, на півночі — глухими лісами Полісся
з непролазними болотами й кількома річками, які несуть свої
води на захід або схід. Крім того, Україну перетинають ще
кілька великих рік, що, розділяючи її на окремі частини, впа-
дають у Чорне та Азовське моря. Своєрідними регіонами є й
гори: Кримські на півдні, Карпатські на заході. Особливості
історичного розвитку України значною мірою зумовлювалися
поділом її території на дві частини Дніпром.
Українські землі завжди славилися своєю родючістю. Тут
росли численні види трав, дерев (у тому числі придатних до
будівництва); вкриті луками долини річок були чудовими па-
совиськами; тучні грунти, помірний клімат, достатня кількість
опадів і вологи у природних водоймах сприяли зародженню й
розвитку землеробства; на берегах річок та озер, що кишіли ри-
бою, раками, молюсками, гніздилися незліченні зграї птахів;
ліси були надзвичайно багаті на гриби та ягоди. Неоціненне
значення для життя місцевого населення мали тварини, части-
на яких не лише становила об’єкт полювання, а й піддалася
прирученню (собаки, бики, свині, коні та ін.).
Економічний і культурний прогрес древніх суспільств Украї-
ни величезною мірою забезпечувався наявністю корисних копа-
лин, зокрема покладами каменю (в тому числі й кременю), що
виходили просто на земну поверхню, залізної руди, а також гли-
ни й піску, вкрай необхідних для будівельних робіт, виготовлен-
ня знарядь, кераміки тощо. Незважаючи на те, що Україна по-
рівняно бідна на мідну руду, це не завадило розвитку на її
території стародавньої кольорової металургії.
Рівнинний ландшафт і довгі, зручні майже на всій своїй те-
чії ріки стали основою мережі сухопутних і водних комуніка-
цій: слугуючи осями або кордонами окремих територій, вони
сполучали їхнє населення. Так поступово формувалися мікро-
райони, в яких історичний процес мав свої, часом відчутні особ-
ливості. Іноді ці особливості визначали розвиток кількох мікро-
районів, розташованих звичайно в межах спільної для них при-
родної смуги. Споріднені між собою племена утворювали групи
(культури, області); ареал поширення археологічних пам’яток,
залишених цими місцевими групами, часто не виходив за ме-
жі території України. Це засвідчує, на наш погляд, те, що вже
за сивої давнини на українських землях існували глибинні пе-
редумови створення на них своєрідної сукупності оригінальних
культурно-історичних зон, які нерідко відрізнялися від суміж-
них територій (поза кордонами сучасної України) також і рів-
6
нем соціально-економічного розвитку. Не слід, однак, забувати,
що формування населення України відбувалося й під впливом
чинників, що діяли на сусідніх землях. Найбільше значення для
історичного поступу наших пращурів мали їхні зв’язки із най-
розвинутішими сусідами — південно-західними (балкано-дунай-
ськими) та східними (задонськими). Лише іноді посилювалися
впливи з півночі.
Стародавні суспільства, котрі розвивалися на території
України у сприятливих природних умовах і в плідних контактах
із сусідами, зробили значний внесок у світову цивілізацію. Са-
ме тут містився, можливо, найдавніший центр приручення бика
та свині, а згодом — і коня. В Північному Причорномор’ї скла-
лася одна з основних груп давніх індоєвропейців, а пізніше час-
тина Правобережжя стала прабатьківщиною слов’янства. Ви-
хідці з наших земель брали активну участь у походах європей-
ських народів проти деспотій Сходу, сприяли руйнуванню систем
стар-их історичних епох і заміні їх новими системами. В ціло-
му ж розвиток населення України, починаючи з палеоліту, мож-
на вважати своєрідним варіантом (дещо «приглушеним» місце-
вими умовами) історичного шляху, притаманного більш розви-
нутим південним сусідам, насамперед близькосхідним. У числі
найбільших здобутків стародавніх цивілізацій України — дер-
жавотворча традиція, яка, на нашу думку, зародилася в нас ще
в бронзовому віці й відтоді ніколи не переривалася.
Що ж стосується підходів до висвітлення археології та ста-
родавньої історії, вважаємо за необхідне наголосити на такому
моменті. Одним із головних недоліків багатьох сучасних підруч-
ників і посібників із цих дисциплін є подання лише однієї точки
зору на наукові проблеми. На перший погляд, це засвідчує до-
казовість авторських висновків і полегшує студентам засвоєння
матеріалу. Однак при цьому не береться до уваги, що ці ви-
сновки досить часто не є загальновизнаними (хоча й претен-
дують на право бути такими), оскільки відбивають думку пев-
ного автора (або групи авторів). Наведені без зіставлення з ін-
шими— часом прямо протилежними—поглядами, такі «безаль-
тернативні» підходи хибують, ясна річ, на однобічне тракту-
вання фактів і створюють ілюзію безпомилкового й завершено-
го знання. Виховані на принципах єдино можливого рішення,
студенти виходять із стін вузів не готовими до плюралістич-
ного сприйняття тієї або іншої гіпотези, критичного аналізу
спірних питань, неспроможними побудувати власну дослідни-
цьку концепцію. З огляду на все це ми прагнули при викладі
матеріалу по можливості повно наводити різні точки зору сто-
совно висвітлюваних фактів, історичних явищ, процесів тощо.
Так само ми не розглядаємо як «істину в останній інстанції»
й наші власні висновки.
7
ЛЕКЦІЯ 1
ПРЕДМЕТ І ЗАВДАННЯ АРХЕОЛОГИ
ЯК ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ
• Археологія — самостійна галузь історичних наук
• Методика археологічних досліджень
• Археологічне датування
Археологія — самостійна галузь історичних наук. За
одним із найпоширеніших визначень, наука — це форма суспіль-
ної свідомості, спрямована на одержання нового знання та ви-
явлення закономірностей із метою їх подальшого застосування
на практиці. Отже, будь-яка галузь знання є наукою лише то-
ді, коли вона має власні предмет (іноді до предмета додають
ще й об'єкт), джерела й методику дослідження. Переважна час-
тина археологів виходить із того, що їхня наука є історичною
наукою, котра на підставі переважно речових пам'яток (або їх-
ніх решток) давноминулих часів вивчає історію людства (як
правило, первісної, рабовласницької та феодальної епох), ре-
конструюючи при цьому історичний процес за допомогою спе-
ціальних, притаманних лише їй методів. Тому предметом архео-
логії є вивчення історії людства відповідно до основних етапів
розвитку його матеріальної культури (кам'яний, мідний, бронзо-
вий, залізний віки), окремих археологічних пам'яток, комплек-
сів, культур. Автори цього курсу лекцій мають на меті ознайо-
мити студентів із археологією як наукою, а також її методикою
й методологією на прикладі матеріалів України.
Крім дослідження окремих аспектів стародавньої історії, археологія до-
помагає також з'ясувати глобальні проблеми, що становлять основу світо-
гляду сучасної людини (наприклад, проблеми антропогенезу, виникнення
праці, появи людського суспільства, розвитку виробництва та переходу до
відтворюючого господарства, розкладу первісного суспільства та появи
держав). Певна річ, особливу цінність археологія становить для тих пе-
ріодів, куди не сягає писемна історія. Вона досліджує звичайно час допи-
семної історії або історію народів, письмо яких невідоме. Тому не буде пере-
більшенням вважати, що археології підвладні практично всі історичні епохи,
адже, по-перше, найдавніше письмо з’явилося наприкінці IV тис. до н. е.,
причому лише в деяких народів, а решта почала користуватися письмом
лише наприкінці раннього залізного віку або в середньовіччі; по-друге,
значна частина стародавніх написів достовірно не прочитана, досі не роз-
шифровані деякі системи стародавнього письма; по-третє, окремі народи й
8
понині не мають власних і не користуються запозиченими системами письма
(а отже, живуть ще в дописемній епосі). До того ж, займаючись вивчен-
ням матеріальної культури, археологи мають справу з предметами (і в тому
числі найпершими, найдавнішими), виготовленими руками людини. Оскіль-
ки ж нинішня наука вважає основним критерієм появи людини поширення
знарядь праці, нижня хронологічна межа археологічних досліджень сягає
часу виникнення людини (близько 3 млн років тому).
Разом із тим археологія допомагає уточнювати події й досить пізніх
часів. Так, цікаві результати були нещодавно одержані під час розкопок
місця битви під Берестечком. Вони дали змогу з’ясувати деякі маловивчені
моменти історії Хмельниччини. Науковці деяких країн уважають методи
археологічних досліджень закономірностей розвитку соціально-економічних
організмів об’єктивнішими за методи інших наук. Тому в пошуках відповідей
на ті або інші питання життя урбанізованого суспільства вони розкопують...
смітники та звалища сучасних міст.
Археологія всеосяжна не лише в часовому, а й у просторо-
вому аспектах: скрізь, де жили люди, на будь-якій частині Зем-
лі лишилися сліди їхньої діяльності (це стосується не тільки
суші, а й морського дна). Безумовно, часово-просторові можли-
вості археології остаточно визначені для території лише нашої
планети і в часових межах історії людського суспільства, однак
не виключено, що невдовзі будуть знайдені матеріальні свідчен-
ня існування попередників найдавніших людей. Можливо також,
що відбудеться вихід земних археологів на інші планети Со-
нячної системи. Все це приведе до переосмислення традиційних
обріїв археології.
Важливою рисою археології є те, що вона спирається на
об'єктивні закономірності зміни матеріального виробництва.
Основою цієї зміни є певна єдність розвитку природи та су-
спільства, що виявляється, з одного боку, в закономірностях при-
родних процесів і властивостей речовин, з другого — в законо-
мірностях розвитку суспільства, з третього — в закономірностях
обміну між природою та суспільством. Оскільки саме матері-
альне виробництво вважається основою прогресу, археологія
стала наукою, що вивчає суть розвитку суспільства (тим біль-
ше, що джерела, якими вона користується, звичайно не збері-
гають даних про другорядне, несуттєве). До цього' слід також
додати: матеріальні рештки відбивають рівень не лише виробни-
цтва, а й суспільних відносин і духовної культури. Це ще біль-
ше підсилює роль археології в загальноісторичних досліджен-
нях.
Як і кожна самостійна історична наука, археологія корис-
тується власною періодизацією. Вона враховує зміни в характе-
рі та обробці основних матеріалів, з яких виготовляли знаряддя
праці, предмети побуту, зброю тощо. У відповідності до цього в
археології виділяють три основні періоди (кам'яний, бронзо-
вий, залізний віки), іноді до них додають і четвертий — мідний,
а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи.
9
З першого погляду така періодизація видається штучною, однак
у зв’язку із уточненням в останні роки суті археологічних періо-
дів як археологічних (історико-археологічних) епох стає зрозу-
мілим: ці епохи є об'єктивними підрозділами людської історії,
оскільки вони не лише відповідали періодам значних змін при-
родно-кліматичної ситуації, а й були усвідомлені давніми людь-
ми в їхніх так званих міфічних періодизаціях під назвами «віки»
£
пізня дородова, громада
громада (первісне
людське стадо,
або орда)
1
І
сучасної'
епохи
епохи
раннього
заліза
епоха
бронзи.
мішані
раси
сусідська знать -селяни
р сх: у . невільник и 1
& §* § і'І громада, -мисливці (рибалки)-
С0ЮЗ тваринники (землероби) -
<о а племен Г невільники_____________________________
К ? родова (великосімейна) та сусідська
^•§ громада: 'плем'я;
"* 01 * знать-мисливці (рибалки) -
невільники (полонені)_____________________________
рання дородова
громада (дуально-громадська організація)
- локальні
- раси
великі
раси
завершення
формування
великих рас
неоантроп
(кроманьйонець)
палеоантроп
(неандерталець)
архантроп
(пітекантроп,,
синантроп... і
презиндікантроп
українці
та інші
самостійні
народи
ранні
слов'яни
праслов'яни.
протослоІЇяни
індоєвропей-
ці
передіндоевро
пейцТ
пребореа^ла
ранній
г етап
етногенезу
Розвиток людства (для території України — з ашельського часу)
або «покоління». Це питання, на наш погляд, є надзвичайно
важливим, а тому ми ще повернемося до нього під час розгля-
ду наступних тем.
Археологічна періодизація узгоджується із загальноісторич-
ною так: кам'яний вік відповідає первісному ладові, в бронзо-
вому віці виникли найдавніші держави, в ранньому залізному —
держави вторинного типу. За традиційною періодизацією, ка-
м’яний вік на території України тривав не з олдувайської (най-
давнішої), а з ашельської епохи (з 1,5—1 млн років тому) по
10
неоліт включно (по IV тис. до н. е.), епоху мідного віку да-
тують IV—ІЇІ тис. до н. е., бронзового віку—II тис. до н. е.—
VIII ст. до н. е.» а раннього залізного віку — VIII ст. до н. е.—
IV ст. н. е. Ми вважаємо, що на території України кам’яний вік
та епоха неоліту закінчилися близько 2800/2750 р. до н. е.
Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мід-
ний вік (між 3300—2800/2750 рр. до н. е.). Епоху бронзового
віку слід датувати періодом із 2800/2750 по 1200 р. до н. е.,
а епоху ранньозалізного — періодом із XII ст. до н. е. по
IV ст. н. е.
Основними джерелами археології є речові пам'ятки, але разом із тим
вона не має змоги розвиватися без допомоги інших наук та їхньої джерель-
ної бази. В свою чергу, багато інших наук тією чи іншою мірою викори-
стовують висновки археології. Ясна річ, такий взаємообмін стосується на-
самперед історичних дисциплін. Так, завдяки етнографії стало зрозумілим,
що предмети, звані в народі «громовими знаками», «чортовими пальцями»,
були знаряддями праці чи зброєю в пращурів європейців, бо саме такі
Списи, сокири, ножі використовували тубільці Америки, Африки, Океанії.
Співставлення стародавніх речей з етнографічними допомогло археологам
створити порівняльний метод. Зі свого ж боку, археологія сприяла виявлен-
ню коріння або початку багатьох явищ, відомих з етнографії. Важко пере-
оцінити і взаємозв’язки археології та писемної історії: велика кількість архе-
ологічних об’єктів і знахідок стала зрозумілою завдяки описам їх у писем-
них джерелах (маємо на увазі, зокрема, розповіді Геродота про скіфів на
території нинішньої України, Павсанія — про Грецію та ін.), а майже всі
давні написи — шумерські, вавілонські, долини Інду, крітські, урартські —
були знайдені (а іноді й розшифровані) археологами. Особливо тісною є
«дружба» між археологією та історією первісного суспільства, адже основна
частина існування людства припадає саме на первісну епоху. Можливість
порівняння археологічних і мовних даних (що особливо важливо при ви-
вченні етногенезу окремих народів) становить основу співробітництва архео-
логів і лінгвістів. У дослідженні появи й еволюції найдавніших фізичних
типів людини, зв’язків антропологічних типів населення та археологічних
культур, статево-вікових особливостей похованих і поховального обряду,
найдавніших коренів медицини переплелися інтереси археології й антропо-
логії. Археологія відкрила найдавнішу історію мистецтва, багато зробила для
пошуків його шедеврів, створених у різні часи. Разом із тим вона сама
активно використовувала їх, щоб піднестися до рівня справжньої повно-
кровної науки. Археологія безпосередньо пов’язана і з такою «найзагальні-
шою» наукою, як філософія. Методи філософії становлять основу методології
археології, остання ж сприяє розумінню найважливіших закономірностей
взаємин людини й природи, формуванню світогляду людини, допомагає,
зрештою, з’ясуванню самих методів філософії.
Значною мірою розвиток сучасної археології зумовлений допомогою їй
із боку природничих наук, чиї досягнення успішно впроваджуються під час
як польових розкопок, так і подальшої обробки матеріалів. Але й археологія
починає сприяти розвиткові цих наук і технології виробництва: адже, роз-
кривши на великій території знаряддя праці та їхні типи, виявивши їхні
спільні ознаки та еволюцію розвитку, вона не лише продемонструвала рівень
матеріального виробництва минулих поколінь, а й показала найперспектив-
ніші шляхи розвитку техніки. Більше того, частину технічних досягнень,
появу котрих висвітлила саме археологія (а не писемна історія), можна
продуктивно використати й нині. Відомо, наприклад, що першим штучним
матеріалом, виготовленим людиною ще наприкінці кам’яного віку (в неоліті),
11
Культурно-географічні зони, культурно-археологічні області й напрями основних зв’язків
населення України та Молдови в голоцені:
І — степова зона (/ — Північно-Західне Причорномор’я; 2 — Нижнє Подніпров’я та Крим; 3 — При-
азовсько-Донецька область); II — лісостепова зона (4 — Закарпатська область; 5 — Прикарпатська
область; 6 — Правобережна область; 7 — Лівобережна область); III—поліська зона (5 — Західна
область; 9 — Середньодніпровська область). А — межі зон, Б — межі областей, В — основні напрями
зв’язків ‘
була кераміка — випалена на вогні маса глини з домішками піску, граніту,
рослинних волокон, потовчених черепашок. Археологічні знахідки засвідчили
також: на відміну від багатьох інших речовин, і в тому числі металів, кера-
міка (навіть виготовлена в неоліті, тобто найдавніша в світі) практично
вічна, бо зберігається, як і камінь, навіть тоді, коли псуються не лише
кістка, дерево, а й мідь, бронза чи залізо. Можливо, саме ці та інші пози-
тивні властивості кераміки привабили сучасних дослідників, які, одержавши
нові її сорти, починають виготовляти з неї двигуни автомобілів, кабелі
та ін.
Методика археологічних досліджень. Як самостійна наука,
археологія має свої методи, найголовнішими серед яких є ме-
тоди польових досліджень археологічних пам'яток. Археологіч-
ними пам’ятками вважаються всі матеріальні рештки діяльності
людини або змінене людською працею (із слідами діяльності
людини) природне середовище. Вони можуть бути умовно по-
діленими на кілька груп: місця проживання давніх людей —
стоянки, поселення, городища (поселення, оточені ровами, вала-
ми, мурами), окремі житла; поховальні пам'ятки — поля похо-
вань, кургани, окремі могили; місця культового характеру —
храми, святилища; споруди та місця для роботи (майстерні,
рудники, шахти); окремі предмети (знаряддя праці, прикраси,
предмети побуту, зброя та ін.).
Пам’ятки майже ніколи не бувають абсолютно відірваними
одна від одної. Значні групи синхронних археологічних пам’я-
ток, що мають комплекс спільних ознак у специфічних типах
знарядь, жител, поховальних споруд, ритуалів, формах та ор-
наментації посуду тощо (а також однотипну еволюцію цих оз-
нак) й розташовані на певній обмеженій території, називаються
археологічними культурами. Переважна більшість науковців
уважає: кожна археологічна культура відповідала, очевидно,
окремому соціально-історичному організму. Декілька археоло-
гічних культур із спорідненими, хоча й дещо відмінними, побу-
том і духовною культурою, близькими рисами, рівнями розвит-
ку й напрямами господарської діяльності тощо, становлять
«культурно-історичну область», або «блок культур» (іноді за-
мість терміна «культурно-історична область» уживається термін
«культурно-історична спільність». Вважаємо, що таке ототож-
нення не зовсім правильне, бо «культурно-історична область»
є характеристикою території поширення споріднених пам’яток,
а «культурно-історична спільність» стосується населення цієї
області).
Треба гадати, культурно-історичні області звичайно склада-
лися з культур споріднених етносів, хоча тут могли бути й ви-
нятки. Найдавніші археологічні культури виникли, як тепер
уважають, ще в ашельську епоху раннього палеоліту, а куль-
турно-історичні області — в неоліті (дніпро-донецька, ямково-
гребінцевої кераміки). На відміну від окремих культур вони
13
Сучасний зовнішній вигляд та креслення розрізу кургану з кількома
насипами й похованнями різних епох
формувалися в межах кількох природних смуг (область ямково-
гребінцевого неоліту — в лісовій і лісостеповій, трипільська об-
ласть мідного віку — в лісостеповій, із виходом у лісову та
степову).
Археологічні пам’ятки доходять до нас найчастіше у вигляді
культурного шару, утвореного із «суміші» землі з рештками ма-
теріальної культури давніх людей. Культурний шар рідко коли
залягає на поверхні,— як правило, його перекриває пізніший за
часом грунт. Опис особливостей розташування та структури
культурного шару називається стратиграфією. Цим терміном
в археології користуються у двох випадках: коли треба підкрес-
14
лити, в яких геологічних відкладах залягає пам’ятка (наприк-
лад, починаючи з епохи бронзи всі пам’ятки перебувають у су-
часному грунті, а раніші—нижче нього); коли необхідно вказа-
ти на послідовність утворення пам’яток різних епох на одній
і тій же площі або де їхні площі перекривають одна одну (на-
приклад, коли на печерній стоянці палеолітичний шар розташо-
вується під мезолітичним, або коли поселення бронзового віку
перекриває собою поселення неоліту, або коли катакомбне по-
ховання впущене до насипу більш раннього ямного кургану).
Культурний шар вивчають у три етапи. Перший — це польові досліджен-
ня на місці розташування пам'ятки. При цьому проводять археологічну роз-
відку та розкопки. Розвідку здійснюють простим візуальним оглядом місце-
вості, аерофотозйомкою, геофізичними та іншими методами. Характер па-
м’ятки визначається за так званим підйомним матеріалом (предметами
матеріальної культури чи їхніми уламками, зібраними на поверхні землі над
місцем розташування пам’ятки) та матеріалами з розвідкових шурфів і
траншей (їх прокопують на тому місці, де очікується наявність пам’ятки).
Шурф і траншея мають вигляд прямостінних ям, дно котрих має досягти
незайманого давньою людиною прошарку грунту під культурним шаром.
Таким чином, під час шурфування визначається потужність культурного
шару й заразом фіксуються його розріз і план (у межах пробного роз-
колу). Розвідка буває загальна (коли виявляють усі без винятку археоло-
гічні пам’ятки, що трапляються на пошуковому маршруті) або цільова
(коли шукають лише ті пам’ятки, які особливо цікавлять дослідника).
Найповніше вивчення пам’ятки в польових умовах досягається її роз-
копками. Сучасна розкопка методика вимагає якнайповнішого вивчення всіх
без винятку частин досліджуваного об’єкта, тож науковці прагнуть роз-
крити всю або максимально можливу площу пам’ятки та всі її шари, ви-
значити стратиграфію. Хоч би в який спосіб здійснювалися розвідки чи роз-
копки, вони передбачають фіксацію всіх шарів пам’ятки й знахідок у плані
та розрізі. Для цього поселення, городища, житла ділять на квадрати (на-
приклад, 2x2 м), залишаючи між ними по можливості незаймані стінки
шару (брівку), а кургани розкопують найчастіше за допомогою механізмів,
цілком зносячи насип (залишаючи, однак, брівки між траншеями, утворюва-
ними бульдозером або скрепером) і досліджуючи при цьому його форму
(так само як і форму будь-яких виявлених деталей конструкції кургану —
рову, окремих могильних ям тощо). Фіксація має бути потрійною (опис
у польовому щоденнику, зняття креслень у плані та розрізі, фотографуван-
ня). Звичайно розкопки призводять до знищення пам’ятки. Тому, заглиб-
люючись у культурний шар, учені зберігають зразки грунту, кістки, залишки
дерева тощо для наступних аналізів, забирають по можливості й усі знахідки.
На другому етапі відбувається дослідження археологічної пам'ятки в ла-
бораторії. Тут можна зробити пилковий аналіз рослинних решток грунтів,
спектральний аналіз металу, визначити за кістками тварин видовий склад
стада, вирахувати ті або інші статистичні закономірності тощо.
Дослідження археологічної пам’ятки завершує третій етап — історична
реконструкція розкритого в полі об'єкта. Слід зазначити, що така рекон-
струкція великою мірою залежить від наукового рівня дослідника, знання
ним археологічних аналогій, загальної підготовки тощо. Сучасні теоретики
археології вважають, що вивчення стародавньої пам’ятки відбувається на
двох (іноді — трьох) рівнях археологічного пізнання (нижчий із яких за-
галом відповідає вказаному нами другому, а вищий — третьому етапові).
15
Розкопки, графічна фіксація археологічних пам’яток (1) та камеральна
обробка матеріалів (2)
Таким чином, як і кожна самостійна наука, археологія має
свій власний предмет дослідження, свою методику та (як і кож-
на окрема історична наука) свою періодизацію. При цьому вона
користується і власними джерелами, і джерелами інших наук,
прогресує у взаємозв'язках з іншими науками. Проте своєрід-
ність археології не обмежується вищеназваним. Особливо ви-
разно вона проявляється в одному з основних завдань археоло-
16
гічних досліджень — визначенні часу існування пам'ятки, тобто
в археологічному датуванні.
Археологічне датування. Як і раніше, більшість праць архео-
логів присвячена проблемам датування. Це не дивно, адже змі-
на дати в археології змінює уявлення про хід історичного про-
цесу; відкриття нового центру (давнішого, ніж до цього вважа-
лося) певного орнаментального стилю ставить питання про
нові (або зворотні) напрями культурних впливів і міграції
древнього населення; визначення синхронізації винайдення най-
давніших бронз на території Близького Сходу та України дає
підстави припускати одночасність приходу епохи бронзи на
вказані території й т. п.
Вивчаючи пам’ятки, культури, культурно-історичні області
тощо, археологи насамперед з’ясовують їхнє хронологічне спів-
відношення: одночасність (синхронність) або послідовність
існування матеріальної культури, користуючись, таким чином,
«відносною» (релятивною) хронологією. За її допомогою визна-
чаються й послідовність зміни періодів культур, зв’язки між
ними. Але кінцевим завданням вивчення хронології археологіч-
них знахідок і культур є визначення часу їхнього існування від-
носно нас (відносно сучасного календаря), тобто визначення
«абсолютної» хронології. На відносні та абсолютні — залежно
від їхніх можливостей — поділяють і методи датування. На-
справді абсолютних (об’єктивних) методів датування в археоло-
гії не існує, кожен із них має певну похибку. Відносне датуван-
ня є поширенішим, бо воно звичайно спирається на докази, ви-
ведені простішими способами. Зупинімося на його методах.
Одним з основних методів датування в археології є типо-
логічний, або порівняльного аналізу, або порівняльно-типологіч-
ний. Історія формування цього методу водночас є історією фор-
мування археології як науки. Попервах для типології важливим
було виявити лише належність до певної епохи (кам’яної, брон-
зової, залізної). При цьому типологізація здійснювалася шля-
хом зіставлення форми окремих примірників виробів, що мали
однакове призначення (наприклад, визначалися давніші та мо-
лодші за віком предмети, скажімо, кинджали). В типологічному
методі основним поняттям є «тип». Недарма Г. Чайлд, визна-
чаючи дослідницькі завдання археології, говорив про те, що
археологові не цікава доля окремої речі, він повинен мати спра-
ву з абстракціями, котрі іменуються типом. У сучасній археоло-
гії спостерігаються значні розбіжності у визначенні цього по-
няття. Одні визнають поняття «тип» як сукупність схожих об’-
єктів, інші — як набір пов’язаних між собою ознак, певне місце
у визначеному ступені систематики, стале поєднання ознак та
ін. Поряд із поняттям «тип» в археологічній науці дуже часто
використовують інші терміни, що заміняють ПО.Н^Їяї ^ТИТГ»^бо
дуже близькі до нього: група, вид, клас, підтип, варіант, кате-
горія тощо. По суті, всі ці терміни відбивають процедуру до-
слідження — «типологізацію», нарівні з якою застосовуються
й інші терміни — «систематизація», «типологія», «класифікація»,
«таксономія» та ін.
Типологічний метод базується на еволюційній теорії, вихо-
дячи з якої вважається, що всі речі еволюціонують, а отже, мо-
жуть бути вишикувані в еволюційному ряді.
Значну роль у розробці типологічного методу відіграли О. Пітт-Риверс
та О. Монтеліус. Останній застосував метод визначення хронології через
побудову типологічних рядів, в яких вивчалися зміни форми, розміру, орна-
ментації, технології знарядь одного призначення, що виступали в завершеній
формі дослідження як докази їхньої різночасовості. Побудова таких типоло-
гічних рядів у кількох культурах різних регіонів давала змогу співставляти
предмети однакової форми та призначення, визначати синхронність або різ-
ночасовість їхнього існування, тобто релятивну, а потім — й абсолютну хро-
нологію. Правильно побудований типологічний ряд має відбивати еволюцію,
а отже, й її часовий вимір — хронологію. Але для того, щоб еволюція була
доведена об’єктивно, необхідно будувати довгий ряд, в якому розташовують
поряд найближчі за ознаками предмети, й ця близькість вираховується за
допомогою спеціальних формул. Окремі типологічні ряди (ряд сокир, ряд но-
жів, ряд браслетів тощо) узгоджуються між собою за стратиграфією, зна-
хідками предметів із цих рядів у закритих комплексах (житлах, похован-
нях). Побудова типологічного еволюційного ряду найчастіше приводить до
такого розміщення окремих членів цього ряду, коли вік їх може бути ви-
значено не точно, а в межах певного хронологічного відтинку — «від» і «до».
Наявність таких часових інтервалів за відносного (а іноді й абсолютного)
датування зумовила виникнення так званої «плаваючої хронології».
Важливий внесок у розробку типологічного методу, використовуючи й
матеріали України, зробив В. О. Городцов. Він не тільки спробував розро-
бити теоретичну основу цього методу, а й запропонував першу ієрархічну
систему дослідження кераміки, що впорядкувала на той час термінологію,
а також уніфікувала її (врахувавши як формально-типологічні, так і техно-
логічні вимоги для її опису). Йому ж належить одне з перших визначень
поняття «археологічний тип» як зібрання предметів, більш або менш близьких
за призначенням, матеріалом і формою. В. О. Городцов сформулював і
схему археологічної класифікації з чотирьох ступенів (І — поділ предметів
однієї категорії за функціями, II — поділ предметів однієї категорії за ре-
човиною, III — поділ предметів однієї категорії та групи за формою, IV —
сукупність предметів, тотожних за речовиною, формою та призначенням),
одним із перших наголосив на умовності та суб’єктивності у використанні
типологічного методу, який у 30-ті роки піддавався в радянській археології
критиці.
Розчарування деяких дослідників у можливостях порівняль-
но-типологічного методу щодо вивчення етнокультурних, соці-
ально-економічних і хронологічних проблем в археології, крити-
ка його, суб’єктивні оцінки та виборки ознак для визначення
типів спонукали не до відмови від цього методу, а до подаль-
шої розробки процедури археологічних досліджень, понятійного
апарату, їхньої методики. На цій основі виник ряд методів, із-
поміж яких значного поширення набув метод формалізації дже-
рел археології, їхньої статистичної характеристики, відсоткових
18
співвідношень, системного типолого-структурного, функціональ-
но-типологічного аналізу тощо.
Невід’ємною частиною типологічного методу стало картогра-
фування — нанесення на карти місць поширення археологічних
пам’яток, типів речей, їхніх комплексів. Картографія однотипних
археологічних об’єктів дозволила виділити об’єкти широкого
призначення, відомі на багатьох територіях, та об’єкти, пошире-
ні лише в окремих районах. Так були відкриті не лише археоло-
гічні культури та культурно-історичні області, а й їхня просто-
рово-часова еволюція.
Друге місце в археологічному датуванні належить методу
стратиграфії, який дозволяє датувати матеріали (особливо ка-
м’яного віку) за геологічними шарами, а за наявності кількох
послідовно утворених культурних шарів на одній площі — від-
носно одне одного. Особливість використання порівняльно-типо-
логічного та стратиграфічного методів стосовно пам’яток Украї-
ни полягає, з одного боку, в тому, що в нас порівняно мало ба-
гатошарових пам’яток, а з іншого — що не всі культури репре-
зентовані різними типами пам’яток. Так, якщо для раннього та
середнього Трипілля відомо багато поселень, то майже невідомі
поховання, а для ямних катакомбних областей — дуже мало по-
селень, й основна маса їхніх джерел походить із курганних
поховань. У такому разі можливі й деякі помилки в датуванні.
Наприклад, коли відносне датування пам’яток визначене ви-
ключно за стратиграфією курганів, воно не може вважатися
абсолютно правильним (хоча на практиці його таким і вва-
жають), бо для населення, котре залишило ці пам’ятки, могли
існувати й невідомі нам грунтові могильники, в тому числі й
не лише синхронні курганним, а й раніші або пізніші.
Останнім часом значного поширення набули методи датування за допо-
могою інших наук, насамперед природничих. Так, уживається метод палео-
грунтового аналізу, частиною якого іноді вважають метод пилкового аналі-
зу. При його розробці виходили з того, що пилок рослин часто зберігає-
ться в торфі або піску протягом тисячоліть. Оскільки склад флори змінює-
ться в залежності від клімату, пилок різних геологічних шарів теж різний.
Маючи велику кількість замірів, можна побудувати шкалу дат. Крім того,
пилковий метод дає уявлення про хронологію змін природного середови-
ща й у результаті діяльності людини (скажімо, винищення лісів найдавні-
шими землеробами). Для території України цей метод реально використову-
вали й для відносного датування окремих курганних насипів, які в курга-
нах, споруджених у кілька» етапів, можуть різнитися тривалим проміжком
часу, а отже, й пилком у них. Вік давніх законсервованих грунтів визна-
чається шляхом порівняльного аналізу умов розвитку грунтоутворення, мор-
фології, фізики, хімії, мінералогії та хімічного складу асинхронних грунтів.
Для дослідження палеогрунтів на розкопі залишають розріз-брівку, вздовж
якої виконують розрізи окремих законсервованих грунтів. Вивчення фізичних
і хімічних особливостей палеогрунтів і сучасного денного грунту довело
значну різницю між ними. Згідно з гіпотезою еолової пульсації генезису
лісу В. П. Золотун виявив, що за останні 48—42 століття відбувалося
наростання шару перегнійного горизонту (гумусу) в зоні південних чорнозе-
19
мів із швидкістю 5,5 мм за 100 років, а в зоні каштанових грунтів — 4,1 мм.
Основними ознаками для датування палеогрунтовим методом вважають мор-
фологічні, фізичні, хімічні. Використання палеогрунтового методу в архео-
логії значного поширення не набуло, бо цей метод на практиці слід пов’я-
зувати з іншими (наприклад, радіовуглецевим) методами датування.
Інші методи датування в археології найчастіше вважаються
абсолютними. Зупинімося на деяких із них.
Одним із найпоширеніших є радіовуглецевий метод, запро-
понований у 1948 р. американським дослідником В. Ліббі. Його
суть полягає в тому, що радіоактивний вуглець з атомною ма-
сою 14—Єй, утворившись в атмосфері під впливом космічних
променів, окислюється й засвоюється рослинами (а через них —
і травоїдними тваринами), а в мертвих тканинах поступово
розпадається. Припускаючи, що останні 60 тис. років кількість
Сі4 на кожен кілограм органічної та живої маси (речовини) по-
стійна, а період піврозпаду Сі4 на весь цей час дорівнює
5568 + 30 років (значення Ліббі), за кількістю Сі4 в органічних
рештках можна визначити час, який пройшов з моменту смерті
тканини. Невдовзі, однак, стало зрозумілим, що радіовуглеце-
вий метод не позбавлений і багатьох недоліків. Виявилося, що
концентрація Сі4 в різні епохи в атмосфері й на різних частинах
планети не є постійною, що можуть бути запропоновані й інші
(в тому числі й точніші) періоди піврозпаду цього ізотопу, що
при визначенні радіовуглецевих дат чисто можливі помилки й
суб’єктивного плану. В ряді випадків була доведена невідповід-
ність радіовуглецевих і календарних (істинних) дат. Таким чи-
ном, радіовуглецевий метод по-справжньому абсолютним не
став і користуватися ним можна насамперед як методом віднос-
ного датування за наявності не окремих дат, а їхніх значних
серій.
З метою підвищення ефективності радіовуглецевого методу
застосовують різні поправки, намагаючись узгодити радіовугле-
цеві дати з датами, одержаними іншими методами, які вва-
жають абсолютними (наприклад, дендрохронологічним), завдя-
ки чому одержують так звані калібровані радіовуглецеві дати.
Некалібровані та калібровані дати нерідко значно різняться. Для періо-
ду мідного віку, наприклад, ця невідповідність може досягати 500—1000 ро-
ків. Калібровані дати вважаються точнішими, наближеними до календарних.
Це, очевидно, перебільшення, що добре видно на прикладі тих пам’яток,
датування яких можна перевірити за писемними джерелами або предметами,
типологічно подібними до датованих писемними даними. Так, угорський до-
слідник Я. Маккай нещодавно показав, що типи предметів, які на території
Болгарії датовані за каліброваними датами в межах 5500—4500 (за іншими
.датами — 5000—4000) рр. до н. е., а за некаліброваними радіовуглецевими
датами — 4000—3500 рр. до н. е., є аналогіями матеріалам Анатолії, котрі
не можуть бути датованими поза межами періоду від 3000 до 2000 рр.
до н. е. Такий висновок заслуговує на увагу особливо тому, що анатолій-
ські дати в цьому випадку можна вважати найоб’єктивнішими, а подібні
20
типи предметів у трипільській культурі нині відомі, починаючи з Трипілля А
(з 4000—3600 рр. до н. е.). Отже, слід вважати, що й трипільська культура
склалася набагато пізніше, ніж ми звикли вважати. Не викликає сумніву
в такому разі й неабсолютний характер радіовуглецевих дат для більш ран-
ніх періодів.
Для датування пам’яток раннього палеоліту, стосовно якого
застосування методу Сі4 неможливе (бо з тих часів органічні
речовини практично не збереглися), для пам’яток, давніших за
400—500 тис. років тому, вживається калієво-аргоновий метод.
Він грунтується на врахуванні періоду піврозпаду радіоактив-
ного калію4о або аргону40, які містяться в гірських породах з
моменту їх формувань (у базальті, туфі, багатьох мінералах).
Знаючи, що період піврозпаду дорівнює 1,ЗХ109 років із по-
правкою на 10 %, можна датувати геологічні породи, а отже —
й пам’ятки археології, знайдені в цих породах.
У союзі з природничими науками в археології застосовують
також радіолюмінесцентний, магнітний (археомагнітний) та ін-
ші методи. Але, очевидно, найбільші шанси стати абсолютним
на сьогодні має дендрохронологічний метод, базований на
врахуванні відповідності особливостей зростання річних кілець
стовбурів дерев змінам метеорологічних (температура, воло-
гість) умов усередині певної кліматичної зони. Внаслідок одна-
кового коливання річного приросту кілець дерев однієї породи
типові комбінації виду кілець практично не повторюються, що
дозволяє скласти шкалу таких комбінацій. Застосування дендро-
хронологічного методу є особливо ефективним для стародавніх
споруд із тих порід дерев, які ростуть багато сотень років. То-
ді комбінації з кілець кількох (а іноді навіть одного) дерев
стають еталоном для досить довгої шкали. Однак на території
Старого Світу так довго живуть лише окремі дерева, через що
тут можуть бути реально створені поки що локальні, а не за-
гальні (всеосяжні) шкали. Це вже зроблено археологами для
окремих районів Центральної Європи. Для території ж України
найреальнішою може бути «плаваюча» дендрохронологія — для
поховань у курганах (починаючи з бронзового віку) та для ма-
теріалів середньовіччя.
Використання символів зодіаку — геоцентричної моделі Все-
світу— в житті стародавніх людей і поширення цих символів у
протонеоліті — залізному віці на території України та сусідніх
із нею районів стало основою для визначення віку об’єктів і
предметів, відомих як символи Сонця-космосу (ідоли, бляшки,
посуд, жертовники) й виготовлених у формі символу зодіаку
чи орнаментованих ним. Ідеться про так зване зодіакальне
(астрономічне) датування. Першим напрямом зодіакального
датування є датування за символами сузір'я, яке в той період,
коли воно очолювало зодіак, вважалося уособленням усього
21
Відповідність зміни форми й орнаменту катакомбного посу-
ду зміні числа сузір’їв зодіаку між точками пір року:
/ — 4-частинна 12-елементна симетрична річна схема (точка весни —
Телець, точка літа — Лев, точка осені — Скорпіон, точка зими — Водо-
лій); 2 — 6-елементна піврічна схема (точка весни — Телець, точка осе*
ні —Терези); 3 — аналогічна схема з Тельцевою формою посуду; 4 —
7-елементна піврічна схема (точка весни — Овен, точка осені — ТерезиН
5 — пізня 4-частинна 12-елементна симетрична річна схема (точка вес-
ни — Овен, точка літа — Рак, точка осені — Терези, точка зими — Козе-
рог)
зодіаку, а отже, найвищою емблемою часу. Так, матеріали із
символами Тельця належать до 4400—1710/1700 рр. до н. е.,
Овна — до 1710/1700 рр. до н. е.— 20 р. н. е., а Близнят — до
6680—4400 рр. до н. е. (помилка у розрахунках прийнята до
±20 років). Другим важливим напрямом зодіакального дату-
вання є датування за виділеними в колі зодіаку (або його поло-
вині) символами сузір'їв, які символізували точки пір року.
Іноді в такому колі замість символу сузір’я виділявся його
порядковий номер, за яким, знаючи закономірність пересування
точок пір року в колі зодіаку, можна визначити й самі сузір’я
(а отже, й час, коли ці сузір’я уособлювали пори року), тобто
час виготовлення такого символу. Зодіакальне датування апро-
бовано на матеріалах багатьох культур (насамперед бронзового
віку України, деяких сусідніх територій) і показало свою досить
високу об’єктивність.
* * *
З огляду на все сказане можна зробити такий висновок:
археологія — не просто самостійна наука, котра пов'язує мину-
ле із сучасним і майбутнім, У багатьох своїх аспектах вона ви-
ступає зразком поєднання різних методів дослідження, взаємо-
дії й гармонії з іншими науками, роботи над масовим матеріа-
лом на величезних територіях у величезному ж хронологічному
діапазоні. Актуалізації археології сприяє її нерозривний зв'я-
зок із дослідженнями екології. Нам здається, що археологія
має ще одну важливу перевагу: спираючись на найважливіші
закономірності розвитку людства, вона одержує, як правило, до-
сить об'єктивний у цілому результат своїх пошуків, а помилок
припускається переважно в другорядних питаннях. Саме тому
археологія стала важливою основою у формуванні не лише
знань, а й світогляду.
Рекомендована література
Авдусин Д. А. Полевая археология СССР. М., 1980..
Брей У., Трамп Д. Археологический словарь. М., 1990.
Каменецкий И. С., Маршак Б. И., Шер Я. А. Анализ археологических ис-
точников (возможности формализованного подхода). М., 1975.
Методика полевьіх археологических исследований. М., 1983; Л., 1989.
Монгайт А. Л. Археология Западной Европьі: В 2 т. М., 1973. Т. 1.
Проблемная ситуация в современной археологии. К., 1988.
Чмихов М. О., Черняков І, Т. Хронологія археологічних пам’яток епохи
міді — бронзи на території України. К., 1988.
Чмихов М. О., Шилов Ю. О„ Корнієнко П. Л. Археологічні дослідження
курганів. К-, 1989.
Шовкопляс І. Г. Основи археології. К., 1972.
23
ЛЕКЦІЯ 2
РОЗВИТОК АРХЕОЛОГИ В УКРАЇНІ
• Передісторія археології Україну,
• Початок вивчення матеріальних пам'яток старовини
9 Організація музеїв і наукових товариств у XIX ст.
9 Становлення археології як науки
9 Українська археологія в 20—30-ті роки XX ст.
* Розвиток археології в повоєнний час
Передісторія археології України. Історію зародження
археології на території нинішньої України можна поділити на
два великих періоди: міфологічний (або донауковий), коли в
людському суспільстві з'являється інтерес до свого минулого,
та науковий, протягом котрого виникає й розвивається архео-
логія як наука зі своїми методами та конкретними завданнями.
На приклади пильного інтересу стародавніх людей до похо-
дження своєї людності, родо-племінних союзів, поселень, міст
тощо натрапляємо в міфах Єгипту, Месопотамії та інших країн
Близького Сходу, індоєвропейських народів. Ці міфи зафіксо-
вані в таких, зокрема, писемних пам’ятках, як Біблія, Ригведа,
твори грецьких і римських письменників, поетів, драматургів.
Найдавніші писемні джерела Європи репрезентовані Грецією, в якій дуже
рано були занотовані міфи та виникла історична наука. В зону античної
цивілізації входила й південна частина сучасної України, тому з територією
останньої пов'язані як писані твори, що стосуються міфологічного періоду
історії, так і перші на нашому континенті пошуки матеріальних історичних
джерел (вивчення котрих стало основним напрямом у формуванні археоло-
гії як науки). Наприклад, «батько історії» Геродот (V ст. до н. е.) розпо-
відав про бачені ним на берегах Тіраса (Дністра) сліди Геракла, широко
знані серед місцевих жителів. Ще в епоху бронзи були започатковані, а в
подальшому — розвинені культурно-історичні контакти між стародавнім на-
селенням Півдня України й Середземномор’я. Тож мешканцям північного
узбережжя Понта Евксинського (Чорного моря) були добре відомі легенди
на сюжети з грецької міфології (про богиню Артеміду, Іфігенію в Тавріді,
про гіперборейські дари храму Аполлона на Делосі, про уславлених героїв
Геракла, Ахілла Понтарха та ін.). Однак античних істориків цікавили не
тільки місцевості Північного Причорномор’я, де «перебували» ті або інші
давньогрецькі міфологічні персонажі (Геракл — на Дністрі та Дніпрі, Ахілл —
на о. Зміїний чи на Тендрівській косі). Геродот дав і перші відомості про
пам’ятки цього регіона, пов’язані з історичними кіммерійцями (йдеться про
могили кіммерійських царів біля Дністра, кіммерійські вали та переправи
в Криму).
Досягнення античної історії були відомі й у Київській Русі.
Літописи сповіщають про скіфів, передають біблійні легенди
24
про розселення народів після потопу (виводячи при цьому по-
ходження слов’ян від сина Ноя — Яфета). В «Повісті минулих
літ» Нестора Літописця (р. н. невідомий — помер після 1113)
розповідь про легендарних засновників столиці Русі Кия, Щека,
Хорива та сестру їхню Либідь супроводжується пошуками на
території сучасного літописцеві Києва місць, де відбувалися
події V чи VI ст. Нестор не лише детально описує смерть Ас-
кольда й Діра, а й намагається вказати місце їхнього похован-
ня — «на горі, яка нині зветься Угорською й де ото нині Ольмин
двір». У літописних повідомленнях про битви між киянами та
половцями часто говориться про вали, котрі на той час уже
були пам’ятками історії, а не діючими оборонними спорудами.
В «Повісті минулих літ» пишеться (причому неодноразово) про
вали на південь від Києва, в грамоті Андрія Боголюбського
Києво-Печерському монастирю — про два городища й чотири
кургани. (що свідчить про особливий інтерес князя до старо-
давніх пам’яток історії та виділення їх із навколишнього ото-
чення). Згадувані в грамоті кургани (сучасні ҐІерепет, Пере-
петівка, Велика могила, Новоселівський) були відшукані в
XIX ст. Тимчасовою комісією для розбору стародавніх актів,
у роботі якої брав участь Т. Г. Шевченко.
Натрапляючи на старовинні речі й споруди, жителі Київ-
ської Русі намагалися пояснити (звісно, відповідно до рівня
тогочасного мислення) їхнє походження. Дослідники фольклору
відзначають поширення в середньовічній Україні легенд про
велетнів-волотів, котрі залишили по собі великі кістки та кам’я-
ні сокири (до виникнення таких легенд спричинилися, зокрема,
знахідки мамонтових кісток). Народ склав поетичні перекази
про величні вали на території Київщини, що простягалися на
сотні кілометрів: вони виникли після того, як богатир Кирило
Кожум’яка запріг у плуг дракона-Змія та провів борозну, а
земляні відвали залишилися на віки. Вали на території ниніш-
ньої Одеської області між Дунаєм та оз. Сасик пов’язували з
діяльністю римського імператора Траяна. В «Києво-Печерсько-
му патерику» середини XIII ст. йдеться про таємний скарб із
«латинського посуду», схований у Варязькій печері поблизу
Києва. В легендах і назвах тисяч курганів, розкиданих по Украї-
ні, відбиті найрізноманітніші події нашої історії.: боротьба Ки-
ївської Русі проти кочовиків і татаро-монгольської навали, вій-
ни козаків проти Кримського ханства й Речі Посполитої, похід
шведського короля Карла XII під Полтаву та ін. В XVI—
XVII ст. сотні курганів на території сучасних Київської, Чер-
каської, Полтавської, Харківської, Сумської областей були роз-
копані в своїй середній частині й використані для виробництва
селітри. Такі розкопані зсередини кургани називалися «майда-
нами». В «Книзі Великого Креслення» 1627 р. згадуються де-
25
сятки стародавніх городищ і курганів, які служили в обширах
України певними географічними орієнтирами, а отже, були
добре знані серед місцевого населення.
Інтерес до минувшини рідного краю був пов’язаний і з про-
світницькою діяльністю й вивченням історії в релігійних та на-
вчально-наукових закладах України, зокрема в Києво-Печер-
ській лаврі, Львівській братській школі, Киево-Могилянській
академії тц ін. Про обізнаність українського козацтва з вітчиз-
няною історією свідчить лист кошового отамана Івана Сірка до
кримського хана (1675), в якому згадуються стародавні назви
на території України («Евксинопонт», «Меотіческое озеро»,
«Кіммерійський острів» у гирлі Дніпра), давньогрецькі й рим-
ські автори. Освічені кола добре знали культуру Європейського
Ренесансу, для якої було характерним захоплення античною лі-
тературою, зокрема творами римського поета Публія Овідія На-
зона (І ст. до н. е.).
Широкий культурний загал тодішньої України знався й на перипетіях
життя Овідія у вигнанні на східних кордонах Римської імперії. Курлянд-
ський історик Лоренц Мюллер повідомив у 1585 р.: під час його подорожі
Подніпров’ям теребовлянський судовий підстароста Єреміаж Войновський
розповів, що він спростував відомі на Волині легенди про поховання поета
в Києві, й показав Мюллеру «у шести днях шляху від Дніпра» криницю
з каменем, на якому була вирізьблена (латиною) епітафія про поховання
вигнанця саме тут. Це повідомлення набуло широкого розголосу в багатьох
країнах Західної Європи. Історія епітафії продовжилася в XVII—XIX ст.
У 1604 р. камінь бачили в Гнезно, а потім — у Львові: його було вмурова-
но у вежу міської ратуші (аж до 1826 р., коли вежа зруйнувалася). Інша
легенда про Овідієву могилу пов’язана із сучасним містом Білгородом-
Дністровським Одеської області. Батько відомого російського письменника й
дипломата Антиоха Кантемира, молдавський господар Дмитро Кантемир,
в «Опису Молдавії» зазначав: Овідій був засланий до Аккермана (Білгород-
Дністровський), і в околицях міста є криниця зі стелою Овідія. В 1675 р.
віденський пастор видав у Пені (Німеччина) латинською мовою книжку
«Підземний Київ», де розповів про історію цього міста й критично розглянув
перекази про те, що Київ — це залишки гомерівської Трої (в Лаврських
печерах нібито поховані герої Троянської війни Пріам, Гектор та Ахілл}
і що він був також містом заслання Овідія. Можливо, такі легенди виникли
під час перебування Києва в складі Речі Посполитої (1569—1654), коли
польські просвітники, не знаючи історії древнього міста, намагалися «при-
в’язати» його пам’ятки до легендарних подій стародавньої історії Європи.
Інтерес до пошуку могили Овідія зберігся й у XVIII—XIX ст. При
будівництві фортеці на березі Дністровського лиману в 1795 р. інженер
Ф. П. Деволан натрапив на кам’яну скриню з похованням, в якому знайшов
античний посуд. Доктор Мет’ю Гетрі вмить склав у Петербурзі три доповіді
про знахідку могили Овідія на Дністрі. Доповіді надійшли до Товариства
антикваріїв у Лондоні, а паризькі газети розповіли про це всьому світові.
Наслідком такої сенсації було перейменування фортеці Хаджидер на Ові-
діополь (районний центр із такою назвою й нині існує на березі Дністров-
ського лиману в Одеській області).
Гробницю Овідія шукали навіть у Поліссі. Про це згадує Бенедикт
Хмельовський — автор польської енциклопедії «Нові Афіни» (видана у Льво-
ві в 1747 р.). Відомий поет Людвик Кондратович (Владислав Сирокомля)
26
ще в 1861 р. з іронією передавав цю легенду. М. Є. Салтиков-Щедрін у
книзі «Незакінчені бесіди» розповів про хвалькуватого учасника археологіч-
них з'їздів, котрий 15 років шукав могилу великого римлянина в маєтку
пана Перерепенка в Полтавській губернії.
Інтерес до пам’яток старовини стимулювали й знахідки скар-
бів, цінність яких до появи археологічної науки визначалася
вартістю коштовних речей, а не їхнім віком. Так, у 1626 р. з
кургану біля Путивля були викопані срібні та золоті вироби
(можливо, І тис. н. е.). їх переплавили й віддали в церкву.
Початок вивчення матеріальних пам’яток старовини. Архео-
логія України з 1654 р. поєднувалася з російською археологією,
хоча й зберігала свої особливості. В XVII ст. Оружейна палата
в Москві стала першим музеєм у Росії, а після переносу столиці
імперії до Санкт-Петербурга Петро І створив (у 1714 р.) Кунст-
камеру. До неї потрапляли цікаві старовинні речі, знайдені в
різних кутках країни. В 1707 р. до Петербурга надійшли східні
монети, виявлені в Києві. Сюди ж привезли й так званий «Пол-
тавський ритон» із срібла (IV ст. до н. е.), знайдений на березі
Дніпра в 1746 р. козаками Кропивнянської сотні Переяслав-
ського полку. Поворотним моментом в організації археологічної
справи в Росії вважають указ Петра І 1718 р. про закупівлю
старовинних знахідок до Кунсткамери. В цьому указі була за-
кладена ціла програма зі збереження пам’яток археології: «Як-
що хто знайде в землі або в воді будь-які старовинні речі, а са-
ме: камені незвичайні, кістки людські або скотячі, риби або пта-
ха, не такі, які зараз бувають, але й такі, що дуже великі або
малі порівняно із звичайними; також старовинні написи на
каменях, залізі або міді, або якась стара та незвичайна зброя,
посуд та інше все, що дуже старе та незвичайне,— також при-
носити, за що буде прийнятна платня».
Поза сумнівом, на розвиток археології в Росії справляли ве-
ликий вплив археологічна наука та музейна справа в Європі.
На початку XVIII ст. в Італії почалися розкопки римських міст
Геркуланума й Помпеї, які загинули при виверженні Везувію.
Західні землі України стали ареною інтересу перших любителів
старовини Австро-Угорської імперії. Так, ще в 1726 р. в колед-
жі ім. Бетелена в м. Надьєньєд (сучасне м. Аюд у Румунії)
була зібрана найстаріша в регіоні колекція історичних рарите-
тів. Перші наукові розкопки в Україні були здійснені поблизу
с. Кучерівка (нині Знам’янського району Кіровоградської об-
ласті), де в 1763 р. за наказом Новоросійського губернатора
О. П. Мельгунова розкопали скіфський курган VII—VI ст. до
н. е. Щоправда, його культурно-хронологічну оцінку було зроб-
лено неправильно. Навіть академік Г. Ф. Міллер припустився
помилки, кваліфікувавши старожитності з цього кургану як
угрські. Зображення половецьких кам’яних баб зі степів Украї-
27
ни були наведені в «Записках Василя Зуева» (1787), що їх він
вів на шляху від Петербурга до Херсона в 1781—1782 рр.
У 1771 р. російський Сенат дав вказівку землемірам відмічати
на топографічних планах залишки старовинних курганів, руїн,
валів тощо, завдяки чому багато археологічних пам’яток було
документально зафіксовано ще у XVIII ст. Велике значення
мала також організація «вчених подорожей», у тому числі й по
Україні. Результати таких подорожей відбиті, наприклад, у пуб-
лікаціях академіка П. С. Палласа (їздив по Криму в 1793—
1794 рр.), англійської письменниці Марії Гюртрі, що побувала
в Південній Україні, у творах «Дозвілля кримського судді»
П. І. Сумарокова (1803—1805), «Подорожі по Тавріді в 1820 р.»
І. М. Муравйова-Апостола (1823). У XVIII — на початку XIX ст.
в Україні було виявлено чимало археологічних об'єктів, почали
створюватися перші колекції, були започатковані спроби науко-
вої інтерпретації та охорони деяких пам'яток старовини.
Організація музеїв і наукових товариств у XIX ст. Якісно но-
вий крок у розвитку археології було зроблено в XIX ст., коли
Росія почала освоювати Північне Причорномор'я. Хвиля Рене-
сансу з його надзвичайним інтересом до історії, філософії, ми-
стецтва античного світу охопила імперію ще у XVIII ст. Мрію-
чи про розширення своїх володінь на Півдні аж до Константи-
нополя, Катерина II прагнула «відродити колишню славу Елла-
ди». Десятки нових міст у Північному Причорномор’ї одержали
назви в «античному дусі» (Одеса, Херсон, Тирасполь, Севасто-
поль, Мелітополь та ін.). Протягом майже всього XIX ст. ро-
сійська археологія зосереджувалася в основному на досліджен-
ні античних пам'яток, розташованих переважно на території
України. Розкопуючи їх, учені відпрацьовували методику всієї
археологічної науки. Військові топографи зняли плани руїн
античних городищ (Ольвія, Херсонес), курганних могильників,
валів (Зміїв вал на березі Дністра). Стародавні речі, виявлені
в північнопричорноморських курганах, знайдені під час вивчен-
ня залишків давньогрецьких міст, будівництва населених пунк-
тів, фортець, портів тощо, становили базу найстаріших (крім
Ермітажа) в Російській імперії музеїв: у Миколаєві (створений
у 1806 р.), Феодосії (1811), Одесі (1825), Керчі (1826). Ці му-
зеї майже на півстоліття випередили організацію подібних за-
кладів в інших великих містах не тільки Росії, а й усієї Європи.
Для ознайомлення з античністю в Північне Причорномор’я їхали всі,
хто цікавився старовиною. Так, дослідник сибірських старожитностей
Г. І. Спаський приїздив до Одеси вивчати археологію регіону. Відомий поет
В. В. Капніст у 1819 р. побував у Криму, щоб побачити на власні очі
давньогрецькі пам’ятки. Він одним із перших твердив: подорожі героїв Тро-
янської війни відбувалися не в Середземному, а в Чорному та Азовському
морях. Міфічних гіперборейців він уважав предками росіян. У 1821 р. Кап-
ніст звернув увагу міністра народної освіти Росії А. Н. Голіцина на руйну-
28
вання археологічних пам’яток. У відповідь на це до Криму були відряджені
академік Е. Е. Келер та архітектор Е. Паскаль. Після поїздки вони до-
моглися від уряду асигнувань для реставраційних робіт у Керчі та Херсо-
несі.
Першими археологами тоді виступали не науковці, а військові, й серед
них — дослідник керченських курганів начальник флотилії Н. Ю. Патініоті
(1812), катеринославський генерал-губернатор В. В. Каховський, котрий
описав старовинні руїни між Південним Бугом і Дністром. Розкопками за-
ймалися здебільшого іноземці, що перебували на російській службі й були
обізнані з досягненнями археології в Європі. Це, наприклад, грек Ніковул,
голландець І. П. Бларамберг (Одеса), француз П. А. Дюбрюкс (Керч).
Останній у 1811 р. почав дослідження пантікапейського некрополя.
Важливим етапом у розвитку археології в Україні було ство-
рення гурту активних археологів в Одесі, до якого входили
друг О. С. Пушкіна І. О. Стемпковський, І. П. Бларамберг,
А. І. Левшин та ін. Бларамберг одним із перших визначив міс-
церозташування Неаполя Скіфського (під Симферополем) і на-
друкував у Парижі в 1822 р. працю, що знайомила європейську
науку із старожитностями Тавріди. Стемпковський у складі екс-
педиційного корпусу російської армії перебував у Західній
Європі й ознайомився з тамтешніми колекціями старовинних
речей і досягненнями археології. Оселившись в Одесі, він склав
на ім’я генерал-губернатора Новоросійської губернії М. С. Во-
ронцова — одного з найосвіченіших людей того часу — спеціаль-
ну доповідну записку про необхідність вивчення й охорони віт-
чизняних археологічних пам’яток, фундування музеїв для збере-
ження та популяризації історичних раритетів. Записка була
підтримана й набула певної державної чинності. В 1839 р.
М. М. Кіріаков, М. М. Мурзакевич, Д. І. Княжевич, М. І. На-
деждін, А. І. Левшин та інші створили Одеське товариство істо-
рії та старожитностей — одне з перших наукових історичних то-
вариств в Європі. Воно видавало «Записки Одесского общества
истории и древностей» (із 1844 по 1919 р. вийшло 33 томи), ре-
ставрувало археологічно-архітектурні пам’ятки тощо.
В умовах, коли інтереси дослідників концентрувалися в
основному навколо античної проблематики, іншим напрямам
археології приділялося надто мало уваги. До XIX ст. навіть
історія Києва була, по суті, забутою, й київські урядовці нічого
не змогли відповісти на запитання Сенату в 1760 р. про залишки
старовини в місті. Відомий діяч російської культури кінця
XVIII — початку XIX ст., фундатор музею, що послужив за осно-
ву нинішньої Російської державної бібліотеки, граф М. П. Ру-
м’янцев писав: «У Києві серце здригалося, бачачи, яка там па-
нує зневага старожитностей наших». Потяг до вивчення історії
слов'ян, Давньоруської держави почав зростати після перемож-
ної війни 1812 р., яка викликала спалах національних гордощів.
1818 року в Кременці Зореан Доленга-Ходаковський (псевдонім
Адама Чарноцького) видав книжку «Про слов’янство до хри-
29
стиянства», а переїхавши до Петербурга, опублікував ряд кни-
жок про російську історію та проект програми наукового ви-
вчення слов’янських пам’яток. З ініціативи колишнього члена
петербурзького Новиковського гуртка, згодом київського митро-
полита Є. О. Болховітінова, в Києві в 1824 р. почалися розкоп-
ки Десятинної церкви. В 1838 р. були розкриті руїни славно-
звісних Золотих воріт. У 1834 р. в Києві відкрився університет,
а через рік у ньому вже діяв Тимчасовий комітет пошуків ста-
рожитностей. Зібрані ним знахідки надходили до Київського
університету, де 17 березня 1837 р. був організований археоло-
гічний музей. У 1847 р. вийшов друком «Опис Києва по відно-
шенню до старожитностей», а в 1848 р. київський губернатор
І. І. Фундуклей видав «Опис могил,' валів і городищ Київської
губернії».
Назріло питання про створення спеціальної* установи для
контролю та керівництва розкопками. З цією метою в 1859 р.
була заснована Археологічна комісія (діяла до 1917 р.). Поряд
із розкопками провадилося й вивчення історії Києва. Так, ви-
хованець Київської духовної академії М. Ф. Берлинський у
1820 р. надрукував книжку «Короткий опис міста Києва», а зго-
дом— «Історичний опис Малоросії та Києва». Активну діяль-
ність із фіксації археологічних пам’яток України розгорнула
створена в 1843 р. в Києві Тимчасова комісія для розбору ста-
родавніх актів, що діяла в співдружності зі вченими універ-
ситету.
В 1845—1846 рр. співробітником цієї комісії був, нагадаємо, Т. Г. Шев-
ченко. Це йому належать слова: «Люблю археологію — таємничу матір істо-
рії». Тарас зафіксував чимало стародавніх курганів, пам’яток козацької
старовини, в тому числі й руїн столиці Богдана Хмельницького — Чигирина.
Шевченко був знайомий і подорожував по Україні з О. В. Капністом, який
зі своїм батьком — В. В. Капністом — створював програму збереження ан-
тичних пам’яток Криму. В числі знайомих поета були також відомі архео-
логи та історики І. Є. Забєлін, М. Д. Іванишев, О. X. Вельтман. Свою
поему «Єретик» Т. Г. Шевченко присвятив відомому чеському дослідникові
слов’янських старожитностей Павлові Шафарику.
Таким чином, розвиваючись у загальноросійському руслі,
археологія як наука оформилася в Україні в першій половині
XIX ст. В тоїі час вона ще не відокремилася від загальної істо-
рії та допоміжних історичних дисциплін, як-от нумізматика,
сфрагістика та ін. Величезний внесок у її розвиток поруч із
українськими зробили російські, польські * та закордонні люби-
телі старовини. Ще на початку XIX ст. визначилися два центри
розвитку археології України: на Півдні — Одеський (із голов-
ним напрямом досліджень античних пам'яток), а на Півночі —
* Нагадаємо, що Польща тоді входила до складу Російської імперії.
ЗО
Київський (де від самого початку переважала слов'янська те-
матика). В другій половині XIX ст. виникла первісна археоло-
гія. Поступово змінювалося ставлення до знахідок, частішали
спроби пояснити їхнє походження та призначення. Так,
М. М. Мурзакевич відносив знайдений у 1848 р. скарб бронзо-
вих серпів біля с. Козорізове на Південному Бузі до спеціальних
ножів для зняття скальпів (таку інтерпретацію йому навіяла
розповідь Геродота про існування у скіфів цього жорстокого
звичаю). А. О. Скальковський у 1850 р. виділив в історії Пів-
нічного Причорномор’я окремий кіммерійський період. У 1871 р.
Ф. І. Камінський біля с. Гінці на Полтавщині відкрив палеолі-
тичну стоянку, де з 1873 р. почалися тривалі розкопки. Видат-
ний вклад у розвиток первісної археології України вніс
К. С. Мережковський, який у 1879—1880 рр. розкопав у Криму
першу стоянку доби мустьє (Вовчий Грот), а також перші ме-
золітичні стоянки Східної Європи (Сюрень II, Черкез-Кермень).
Мережковський уточнив класифікацію європейських старожит-
ностей, розроблену французьким ученим П. Мортильє. В 1881 р.
В. Б. Антонович відкрив Студенецьку палеолітичну стоянку на
Дністрі (поблизу Кам’янця-Подільського). М. Ф. Біляшівський
у 1887—1889 рр. обстежив сліди перебування первісної людини
на берегах Дніпра біля Києва та описав перші стоянки доби не-
оліту в Україні. М. І. Веселовський у 1890 р. почав досліджува-
ти визначну пам’ятку первісного суспільства — Кам’яну Могилу
(під Мелітополем).
Поряд із розвитком первісної археології в другій половині
XIX ст. продовжується дослідження античних пам'яток, курга-
нів— скіфських та епохи енеоліту — бронзи. П. С. Савельєв у
1856 р. розкопував кургани в Нижньому Подніпров’ї поблизу
с. Олександрополь, І. Є. Забєлін — у с. Мар’ївка, Д. Я. Само-
квасов — у с. Ново-Григор’євка, Г. А. Скадовський — біля с. Бі-
лозерна (1886—1889), Ф. А. Браун у 1889 р.— під с. Нижні Сі-
рогози. Великомасштабні розкопки наприкінці XIX ст. розгор-
нулися в лісостеповій зоні. О. О. Бобринський активно дослі-
джував кургани поблизу м. Сміла на Черкащині. В 1888—
1889 рр. Д. Я. Самоквасов розкрив Старшу могилу в с. Оксю-
тинці (біля м. Ромни). Він же ще в 1872—1873 рр. почав роз-
копки славнозвісного кургану Чорна могила (біля Чернігова).
В. Б. Антонович у 1887 р. вивчав пам’ятки літописних древлян,
К. М. Мельник (1897—1898) —лучан на Волині, М. Ф. Біляшів-
ський (1891—1892) та І. А. Хойновський розкопали Княжу Гору
біля Канева й двір великого князя в Києві. В 90-х роках О. Чо-
ловський почав досліджувати літописний Галич. Біля с. Ми-
халків на Тернопільщині в 1878 та 1897 рр. був знайдений уні-
кальний скарб ювелірних виробів раннього залізного віку.
В 60—70-х роках Г. Оссовський, 3. Радзинський, А. Бреза,
31
3. Глогер, В. Рупневський, Я. В. Яроцький, К. М. Мельник роз-
копали на території Волині ряд курганів, згодом віднесених до
культур шнурової кераміки. Значний внесок у дослідження па-
м’яток Волині зробив Ф. Р. Штенгель, який 1898 року організу-
вав музей у с. Городок під м. Рівне. В 1900 р. було засновано
Товариство дослідників Волині, головою археологічної секції
якого обрали Я. В. Яроцького. В 1880—1890 рр. Т. Земенецький
та В. Деметрикевич почали вивчення курганів у Передкарпатті,
Г. Оссовський, Ф. Пулавський — на Поділлі. При складанні гео-
логічної карти Волині Оссовський у 1867 р. наніс на неї й усі
рельєфні пам’ятки археології (кургани, городища). В 1874 р.
Я. Я. Волошинський зробив аналіз стародавніх кам’яних зна-
рядь, виявлених на Волині.
Отже, археологічні дослідження другої половини XIX ст. охопили майже
всю територію України та всі археологічні епохи. Крім згадуваного Одесько-
го товариства історії та старожитностей І Археографічної комісії у Києві,
виникли Історичне товариство ім. Нестора Літописця (Київ, 1876), Наукове
товариство ім. Т. Г. Шевченка (Львів, 1893). На території України працю-
вали й члени Російського (виникло в 1846 р.) та Московського (1864)
археологічних товариств. З’явилися нові музеї: в Катеринославі (1849),
Херсоні (1890), Києві (1899), Археологічний музей при Київській духовній
академії (1872), Херсонеський музей у Севастополі (1892). Це дало змогу
не тільки досліджувати пам'ятки археології, а й створити численні колекції,
науково систематизувати їх, скласти їхні культурно-хронологічні та етнокуль-
турні періодизації, розробити систематику й методику археологічної науки.
В другій половині XIX ст. в Україні відбулися три Всеросійських архе-
ологічних з’їзди: Третій (1874) та Одинадцятий (1899) у Києві, Шостий
(1884) в Одесі.
Становлення археології як науки. Розвиток археології в
Україні в XIX ст. зумовив становлення її як самостійної науки.
На початку XX ст. визначилися всі напрями археологічної куль-
турно-хронологічної періодизації, склалися основи польової та
лабораторної методики вивчення старожитностей. Археологія
стала однією з провідних навчальних дисциплін в університетах
Києва, Одеси, Харкова, Львова, де її викладали професори
В. Б. Антонович, П. Я. Армашевський, Д. І. Багалій, М. Д. Іва-
нишев, Е. Р. Штерн та ін. Наприкінці XIX — на початку XX ст.
археологічні дослідження в Україні набули нових якостей. Ви-
датними досягненнями у вивченні епохи палеоліту стали розкоп-
ки Кирилівської стоянки в Києві (В. В. Хвойка, 1893), Мізин-
ської — біля Новгорода-Сіверського (Ф. К. Вовк, Л. Є. Чика-
ленко, П. П. Єфименко, 1908—1916), Городоцької — біля Рівно-
го (Л. Савицький, 1909—1911), Глинянської — піді Львовом
(Т. Вісньовський, 1913). У 1915 р. О. А. Спицин зробив звід
пам’яток східноєвропейського палеоліту, більш як половина кот-
рих розташовувалася в Україні.
З-поміж пам’яток епохи енеоліту — бронзи головна увага приділялася
трипільській культурі, відкритій В. В. Хвойкою в 1893 р. На Одинадцятому
32
археологічному з’їзді в Києві Хвойка виступив із доповіддю «Кам’яний вік
Середнього Подніпров’я», в якій визначив трипільські пам’ятки як особливу
неолітичну культуру. Й хоча трипільські матеріали до цього були відомі
на території сучасних Івано-Франківської й Тернопільської областей ще із
70-х років XIX ст. (з розкопок польських учених А. Кіркора та І. Кропив-
ницького, В. Пшибиславського), а поодинокі знахідки в Подніпров’ї — з
1854 р. та розкопок В. Б. Антоновича, Ч. Зборовського (1891) біля с. Кри-
нички Подільської губернії, заслуги В. В. Хвойка в науковому обгрунтуванні
(і відкритті) трипільських пам’яток незаперечні й назавжди увійшли в істо-
рію української археології.
В 90-х роках XIX — на гґочатку XX ст. масштабні дослідження трипіль-
ських старожитностей у Верхньому Подністров’ї здійснили Г. Оссовський,
К. Гадачек, О. Кандиба. В 1901 —1902 рр. Е. Р. Штерн відкрив притаманні
цій культурі глиняні «майданчики» (біля с. Петрени в Молдавії). Його до-
повідь «Догрецька культура на Півдні Росії» на Тринадцятому археологіч-
ному з’їзді в Катеринославі (1905) викликала сенсацію в усій європейській
археології, бо висунуті в ній ідеї про походження мікенської цивілізації з
Півдня Росії були для того часу несподіваними.
Трипільську культуру активно досліджували також В. О. Городцов,
О. А. Спицин, М. Ф. Біляшівський, Ф. К. Вовк, С. С. Гамченко. Жвава ди-
скусія розгорнулася з приводу призначення згадуваних «майданчиків», які
інтерпретувалися то як житла, то як «домівки для мертвих». За вказівкою
Археологічної комісії С. С. Гамченко в 1909 р. провадив розкопки на Не-
мирівському городищі, в 1913 р.— біля с. Саврань (нинішня Одеська об-
ласть), на Поділлі. В. В. Хвойка в 1909 р. досліджував поселення на
Поділлі під с. Крутобояринці, К. Гадачек у 1914 р.— поселення біля с. Ко-
шилівці (на Дністрі). В 1911—1916 рр. тривали розкопки трипільських
поселень поблизу сіл Попудня, П’янишкове, Сушківка в Побужжі.
М. Ф. Шкадищенко та А. В. Добровольський під час розкопок у 1912—
1913 рр. кургану Слобідка-Романівка в Одесі відкрили пізньотрипільську
усатівську культуру.
Розвиток у Німеччині так званого антропогеографічного на-
пряму й теорії «культурних кіл» спонукав до вивчення геогра-
фічних особливостей археологічних пам'яток. Після виділення
окремої степової зони скотарських племен у Північному Причор-
номор'ї розпочалися широкомасштабні розкопки тамтешніх кур-
ганів. На основі численних матеріалів О. А. Спицин у 1899 р.
визначив окремий культурно-хронологічний шар курганних по-
ховань із «пофарбованими кістяками». Досліджуючи в 1901—
1902 рр. на Сіверському Донці кургани, В. О. Городцов класи-
фікував поховальні споруди, типи яких мали послідовну страти-
графію, й виділив три періоди (культури) доби міді-бронзи —
ямний, катакомбний і зрубний, а в 1914 р.— й окрему середньо-
дніпровську культуру. Знайдений на Одещині Бородинський
скарб (епоха бронзи) дав змогу Е. Р. Штерну провести широкі
культурно-хронологічні паралелі від Егейського світу й Цент-
ральної Європи до Кавказу та Уралу.
Вивчалися й пам’ятки раннього залізного віку України, на-
приклад, скіфські городища: Більське (В. О. Городцов, 1906),
Нсмирівське (О. А. Спицин). В. В. Хвойка обстежив ряд таких
же городищ на Дніпровському Правобережжі, В. І. Гошкевич —
2 2 1681
33
у Нижньому Подніпров’ї, Побужжі, межиріччі Південного Бугу
й Дністра, Д. Я. Самоквасов (ще в 1878—1897 рр.) —городища
канівської культури на берегах Десни. В 1907 р. М. І. Репников
почав досліджувати в Криму поховання в кам’яних скринях
таврської культури. Значною подією в археології стали розкоп-
ки М. І. Веселовським у 1912—1913 рр. скіфського «царського»
кургану Солоха з багатющим поховальним інвентарем. У 1888—
1901 рр. В. В. Хвойка відкрив і класифікував поховання зару-
бинецької та черняхівської культур.
Розвивалася далі антична археологія. Особливо відзначимо
дослідження В. В. Латишевим усіх повідомлень античних авто-
рів про Північне Причорномор’я, видання цим ученим зводу епі-
графічних написів з античних північнопричорноморських міст;
розвідки М. І. Ростовцева про особливості античної культури в
Північному Причорномор’ї та її взаємодію з місцевою культу-
рою; систематизацію П. О. Бурачковим й А. В. Орешниковим
античних монет. У 1900 р. Б. В. Фармаковський започаткував
систематичні розкопки Ольвії (що тривають і досі). К. К. Кос-
цюшко-Валюжинич із 1888 р. розкопував (із перервами) руїни
Херсонеса; одночасно — із 90-х років XIX ст. по 1907 р.— там же
працював К. Є. Думберг. У 1908—1914 рр. Р. X. Лепер вивчав
культурний шар Пантікапея. В 1900—1909, 1913 рр. Е. Р. Штерн
продовжив розкопки давньогрецького поселення на о. Березань,
розпочаті наприкінці XIX ст. Р. А. Пренделем і Г. А. Скадов-
ським, а також досліджував античну Тіру (на території Білго-
рода-Дністровського).
З числа середньовічних пам'яток, розкритих в Україні на
початку XX ст., згадаємо Салтівський могильник (В. А. Бабен-
ко, 1900—1910), печенізькі та половецькі старожитності
(М. Е. Бранденбург, 1898—1902), могильник Суук-Су, середньо-
вічний Херсонес і «печерні міста» в Криму (М. І. Репников,
1903—1907). Значні археологічні роботи проводилися в Києві:
в 1907—1908 рр. В. В. Хвойка виявив на Старокиївській горі
давньослов’янське капище й залишки кам’яних палаців, у
1908—1914 рр. Д. В. Мілєєв досліджував те, що лишилося від
знаменитої Десятинної церкви. Тоді ж мали місце спроби за-
провадити загальну археологічну періодизацію. Так, Д. Я. Са-
моквасов, В. І. Гошкевич розподіляли всі відомі на той час па-
м’ятки України за назвами стародавніх народів, відносячи їх до
кіммерійського, скіфського, сарматського, слов’янського пе-
ріодів.
Наукові результати археологічних досліджень на території України в до-
революційний час регулярно висвітлювалися в періодичних виданнях, голов-
ними з яких були «Отчетн Археологической комиссии» (1862—1918), «Изве-
стия Археологической комиссии» (1901—1918), «Материальї по археологии
России» (1866—1918), «Древности: Трудьі Московского археологического об-
34
іцества» (1865—1916), «Трудьі археологических сьездов», «Записки Русского
археологического общества» (1886—1901), «Записки Одесского общества
истории и древностей» (1844—1919), «Известия Таврической ученой архив-
ной комиссии» (1889—1920), «Записки наукового товариства ім. Т. Г. Шев-
ченка у Львові», «Киевская старина» (1897—1905), «Археологическая ле-
топись южной России», «Чтения в историческом обществе Нестора-летопис-
ца», «2 оісйіапі ^/іекоу¥», «Збор ведомосци до антропології Крайової»,
«Журнал центральної комісії» (Відень), «Журнал східно-археологічного ін-
ституту» (Відень) та ін. Вийшли друком праці узагальнюючого характеру:
«Древности Среднего Подиепровья» Б. І. та В. М. Ханенків (1899—1907),
«Археологическая карта Киевской губернии» (1895) та «Археологическая
карта Вольїнской губернии» В. Б. Антоновича (1900), «Археологическая
карта Подольской губернии» Ю. Сіцінського (1901), «Археологическая карта
Харьковской губернии» Д. І. Багалія (1905), «Древности Галиции Восточ-
ной» Б. Януша (1918), «Погляд на старожитності доісторичної епохи Га-
личини» М. Рошки (1919), «Список доісторичних старожитностей Східної
Галичини» В. Пшибиславського (1906).
Були закладені організаційні й матеріальні основи подальшо-
го розвитку археологічної науки, якнайтісніше пов'язаної з му-
зейною справою. Тим самим досягалася мета не тільки збері-
гання й систематизації пам'яток, а й широкого пропагування
їх серед населення. Зусиллями відомих колекціонерів та архео-
логів В. В. Хвойки, М. Ф. Біляшівського, Б. І. Ханенка, М. А. Те-
рещенка, О. О. Бобринського, Д. М. Щербаківського в 1899 р.
в Києві, нагадаємо, був створений міський музей. На базі осо-
бистої збірки історичних раритетів В. В. Тарновського в 1896 р.
виник музей у Чернігові, Як уже згадувалося, наприкінці XIX —
на початку XX ст. з’явилися музеї в найбільших містах Украї-
ни, а також, додамо, в Острі, Вовчанську, в селах Городок на
Волині, Круглик під Лубнами. В 1904 р. у Львові відкрилися
Археологічний музей «Народного дому» та музей старожитнос-
тей при Науковому товаристві ім. Т. Г. Шевченка, в 1912 р.—
Тернопільський краєзнавчий музей, у 1891 р.— музей Полтав-
ського губернського земства, в 1902 р.— музей Товариства до-
слідників Волині (в Житомирі). Діяли музеї Таврійської архів-
ної комісії (Симферополь) та Подільського історико-археоло-
гічного товариства (Кам’янець-Подільський), Старосховище Во-
линського археологічного товариства (Луцьк), Археологічний
музей при Вищих жіночих курсах у Києві, міський музей у Чер-
нівцях (із 1863 р.). Музейні археологічні колекції стали знач-
ним фондом історичних матеріальних джерел. Швидкий розви-
ток розкопної науки на початку XX ст. відбувався в умовах по-
шуків нових пам'яток, їх систематизації, вирішення численних
питань культурно-хронологічного характеру, розробки нової ме-
тодики досліджень, постановки проблем загальної історії тих
або інших стародавніх народів.
Українська археологія в 20—30-ті роки XX ст. Після Жовт-
невої революції вся історична наука (і в тому числі археологія)
колишньої Російської імперії зазнала великих змін. Були лікві-
2*
35
довані або переорієнтовані майже всі наукові товариства, так
чи інакше пов'язані з поваленим ладом. Разом із тим політи-
зація історії початку 20-х років практично не торкнулася пере-
конань учених дореволюційної школи: як і до цього, вони спо-
відували традиційні шляхи розвитку археології, прийняті в
усій Європі. Наприклад, В. О. Городцов залишався на позиціях
еволюціонізму, а П. П. Єфименко обстоював палеонтологічний
напрям.
Певна річ, археологічні дослідження після революції не при-
пинилися. В 1918 р. на Полтавщині виникло Українське наукове
товариство дослідження й охорони пам'яток старовини та ми-
стецтва, що видавало свої «Записки...». В 1919 р. була створена
Комісія зі складання археологічної карти України — перша ар-
хеологічна установа Всеукраїнської Академії наук (ВУАН).
У той же час у Києві продовжувало працювати Українське на-
укове товариство із спеціальною секцією археології.
Археологічні розкопки тривали навіть в умовах громадян-
ської війни. Вже в 1920 р. відновила роботу Ольвійська експеди-
ція під керівництвом Б. В. Фармаковського.
В 1921 р. у складі ВУАН була організована Археологічна ко-
місія — вища наукова установа республіки в галузі не тільки
археології, а й мистецтвознавства, архітектури, музеєзнавства,
етнографії, В 1923—1924 рр. її перетворили на Всеукраїнський
Археологічний комітет (ВУАК), котрий одночасно був головним
органом української науки у справі охорони та реставрації ста-
родавніх пам'яток. Комітет мав широке представництво як в
Україні, так і за кордоном. Серед видатних зарубіжних членів
ВУАКу назвемо, наприклад, археологів А. М. Тальгрена (Фін-
ляндія), Ю. Айліо (Швеція). В структуру ВУАКу входили спе-
ціальні комісії (зокрема трипільська). В 1921 р. М. Ф. Болтенко
почав розкопки пізньотрипільського поселення, а згодом і мо-
гильників біля с. Усатове (під Одесою).
Масштабні польові й дослідницькі роботи розгорнула Одесь-
ка комісія краєзнавства (1923—1930), яка видавала свій «Віс-
ник...». Комісію очолював директор Одеського археологічного
музею С. С. Дложевський. У 20-х роках діяло Шепетівське на-
укове товариство (в 1929 р. опублікувало свої «Записки...»).
В 1925 р. ВУАК організував дослідження пам’яток різних епох,
у тому числі неолітичної стоянки на р. Смячка (поблизу Новго-
рода-Сіверського), території, прилеглої до Софійського собору
в Києві, трипільських поселень біля сіл Борисівна, Халеп’я, Ве-
рем’я, Томашівка, Євминка, Сушківка, Колодисте, Трипілля,
Ржищеве, Балики, Ільїнці, Райки, Кадіївці, Озаринці (М. О. Ма-
каренко, С. С. Гамченко, М. Я. Рудинський, М. К. Якимович).
Комітет спорядив 14 експедицій у ЗО округах України, видав у
1926 р. спеціальний збірник, присвячений трипільській культурі.
36
Тривали розкопки Ольвії, античного поселення на о. Березань,
1 ранньослов’янських і давньоруських старожитностей — зольни-
ків білогрудівських племен (під Уманню), Маслівського могиль-
ника на Черкащині, Монастирищенського городища біля Ромен,
поселення на горі Киселівка в Києві, Райковецького городища
поблизу Бердичева та ін.
Новим організаційним моментом у розвитку археології в
Україні в 20—30-ті роки було створення ВУАКом постійно дію-
чих експедицій у зоні будівництва Дніпровської ГЕС (1927—
1932) під керівництвом Д. І. Яворницького, на Південному Бузі
(1930—1932) під керівництвом Ф. А, Козубовського та в зоні
будівництва «Азовсталі» біля Маріуполя (1930—1931) під ке-
рівництвом М. О. Макаренка. Результати діяльності перших но-
вобудовних експедицій висвітлювалися в спеціальних виданнях.
На Керченському півострові в 1932—1934 рр. працювала ново-
будовна Комиш-Бурунська експедиція українських і російських
археологів. Вони вивчали залишки античних міст Тірітаки
(В. Ф. Гайдукевич, Л. М. Славін, В. Ю. Марті) й Мірмекія
(В. Ф. Гайдукевич), некрополь Тірітаки (М. М. Кобиліна,
В. Д. Блаватський).
Крім ВУАКу, в структурі АН УСРР діяв Кабінет антрополо-
гії ім. Ф. К. Вовка, заснований у 1921 р. на базі музею колекцій
цього видатного вченого. З-поміж співробітників Кабінету від-
значимо О. Г. Алешо, А. 3. Носова, М. Я. Рудинського. Останній
копав палеолітичну Мізинську стоянку, відкрив багато нових
стоянок, кам’яної доби. Кабінет видав чотири збірники «Антро-
пології» (1928—1931).
Перша спроба перебудови радянської археології на виключно марксист-
ських методологічних засадах була зроблена в 1929 р. молодими москов-
ськими науковцями так званого «нового археологічного напряму» А. В. Арци-
ховським, О. Я. Брюсовим, С. В. Кисельовим. Вони виступили на засіданні
істориків-марксистів із доповіддю «Нові методи в археології», в якій вису-
нули завдання створити «марксистську археологію» (протиставлену «історії
матеріальної культури»). На початку 30-х років ВУАК і Кабінет антропо-
логії ім. Ф. К. Вовка були ліквідовані, й на їхній основі засновані Спілка
інституцій матеріальної культури (1933), а в 1934 р.— Інститут історії ма-
теріальної культури (IIМК) на зразок такого ж інституту — Державної
академії історії матеріальної культури (з 1937 р.— Інститут історії мате-
ріальної культури) — в Ленінграді. Український ІІМК під дією назвою про-
існував до 1938 р. Його очолював Ф. А. Козубовський.
Інститут продовжував дослідження пам’яток різних епох: палеолітичних
стоянок Чулатівка, Пушкарі (М. В. Воєводський, П. Й. Борисковський,
І. Г. Підоплічко, В. І. Громов), Гінці (І. Ф. Левицький, О. Я. Брюсов,
І. Г. Підоплічко), трипільських поселень Халеп’я (С. С. Магура, Т. С. Пас-
сек, Є. Ю. Кричевський), Городськ (В. П. Петров, Є. Ю. Кричевський),
курганів під Нікополем із похованнями від доби енеоліту-бронзи до раннього
залізного віку (Б. М. Граков, Л. Д. Дмитров). Ольвійська експедиція роз-
копувала античні міста (Л. М. Славін, М. С. Сицин, П. М. Шульц). Ви-
вчалися давньоруські пам’ятки — Вишгород (Т. М. Мовчанівський, В. Й. Дов-
женок, Б. О. Рибаков), Райковецьке городище (Т. М. Мовчанівський,
37
М. К. Гончаров), Михайлівський Златоверхий монастир та Десятинна церква
в Києві (Т. М. Мовчанівський, М. К. Каргер).
Попри всі ці досягнення 30-ті роки, на превеликий жаль, були для
археології, як і для інших суспільних наук, періодом занепаду, розгрому
кадрового корпусу. Більшість українських археологів зазнали сталінських
репресій. У теоретичних дослідженнях запанували соціологічний схематизм,
теорія стадіальності М. Я. Марра. Знизився рівень наукової методики аналізу
археологічних джерел. Уже в повоєнні роки вчені змушені були втягнутися
в безплідну дискусію проти теорії Марра та праці Сталіна про мову.
Тим часом розвивалася археологія на західних землях України, що
входили до складу Польщі, Чехословаччини, Угорщини, Румунії. Особливою
активністю відзначалися львівські дослідники. Так, Я. Брик у 1927—1937 рр.
розкопав на території Передкарпаття та Поділля близько 90 курганів,
І. Савицька вивчала поселення й кургани біля с. Городок на Волині,
Я. Фіцке — могильник у Торчині, курган у Великому Братині. За доручен-
ням Варшавського археологічного музею в цих районах працювали
М. Островський, А. Цинкаловський. У 1925, 1928—1929, 1936, 1938 рр. ви-
ходили друком праці В. Антоневича, присвячені загальній характеристиці
культур доби енеоліту та бронзи Західної України. Археологічні пам’ятки
Закарпаття почали досліджуватися ще в другій половині XIX ст. (Т. Ле-
гоцький, А. Йоші, І. Михалик, Ф. Л. Ромер). У 20—40-х роках XX ст. в
цьому регіоні були відомі такі європейські археологи, як Ф. Томпа, М. Рош-
ка, І. Нестор, Д. Попеску, П. Патая, А. Можолич, Ф. Будинськи-Кричка
та ін. В 30-ті роки П. Никореску та Г. Авакян продовжували на території
Бессарабії розкопки Тіри.
В 1938 р. український ПМК було реорганізовано в Інститут
археології АН УРСР (нині — Інститут археології АН України).
До складу Інституту входили також два заповідники: Ольвій-
ський та Вишгородський. У 1939 р., після возз’єднання Західної
України з УРСР, у структуру Інституту була включена Львів-
ська археологічна група, яка розкопувала городище в Крилосі
(Й. Пеленський, О. Чоловський).
Розвиток археології в повоєнний час. Головним науковим осе-
редком у вивченні проблем археології України в повоєнні роки
залишався Інститут археології АН УРСР, до складу якого в
1956 р. включили Кримський філіал і заповідник «Кам'яна Мо-
гила». Науково-дослідну діяльність Інституту в згадані роки
можна поділити на два періоди: від 1944 по 1960 р. і від по-
чатку 60-х років до сьогоднішнього дня. Перший період харак-
теризувався організацією сотень різних польових експедицій за
участю науковців із Москви та Ленінграда. Починаючи з 1951 р.
Інститут проводить широкомасштабні розкопки в зонах новобу-
дов. Ці роботи набули особливого розмаху з кінця 60-х років,
коли в Україні розгорнулося спорудження зрошувальних систем
(зокрема в степовій частині). Другий період позначений не тіль-
ки різким збільшенням обсягу експедиційних досліджень, нагро-
мадженням величезного фонду матеріальних джерел усіх істо-
ричних епох, а й успішними спробами узагальнити ті або інші
наукові проблеми, все надбання розкопної науки, виробити за-
гальноархеологічні періодизації, підготувати історію розвитку
38
археології та спеціальну археологічну бібліографію післярево-
люційного періоду в СРСР та Україні (так, І. Г. Шовкопляс
дав огляд археологічних досліджень в Україні в 1917—1957 рр).
В числі узагальнюючих праць з археології України насамперед
згадаємо «Нариси стародавньої історії Української РСР»
(1957), де було вперше зроблено загальну культурно-хроноло-
гічну періодизацію всіх древніх пам’яток. І. Г. Шовкопляс у
1969 р. видав працю бібліографічного характеру «Розвиток ра-
дянської археології на Україні (1917—1966)», а в 1978 та
1989 рр.— бібліографічні покажчики «Радянська література з
археології України (1967—1975)» й «Археологія Української
РСР (1918—1980)». Цьому ж дослідникові належить й один
із перших навчальних посібників з археології України (1-е вид.
1964; 2-е вид. 1972).
Значним досягненням в узагальненні здобутків археологічної
науки в Україні стала 3-томна колективна праця «Археологія
Української РСР» (1971—1975), удостоєна Державної премії
УРСР за 1977 р. У 1985—1986 рр. вийшло друком (російською
мовою) друге, перероблене видання цієї книжки.
Крім Інституту археології АН України, археологічні дослі-
дження в нашій державі провадять й інші установи Академії
наук: відділ археології Інституту суспільних наук у Львові, Ко-
місія з вивчення четвертинного періоду при АН України, Інсти-
тут зоології АН України, Археологічний музей АН України
(Київ), Одеський археологічний музей АН України, а також
наукові колективи університетів, педагогічних інститутів, му-
зеїв Міністерства культури України. Останніми десятиріччями
до числа найзначніших археологічних центрів поряд із Київ-
ським та Одеським університетами увійшли дніпропетровські,
донецькі, запорізькі, ужгородські, симферопольські, херсонські,
миколаївські, вінницькі, чернігівські, полтавські, харківські вузи.
* * *
Підсумовуючи все сказане в цій лекції, передусім наголоси-
мо на тому, що на відміну від інших земель Східної Європи
розвиток знань про місцеві історію та археологічні пам'ятки
розпочався на території нинішньої України дуже рано — ще в
античний час. Це зумовлювалося її географічною близькістю до
стародавніх писемних цивілізацій Східного Середземномор'я.
Розквіт культури, зокрема літописання, в першій давньоруській
державі — Київській Русі — сприяв поглибленню інтересу того-
часного населення нашої Батьківщини до минувшини рідного
краю. Цей інтерес не згасав і в період пізнього середньовіччя.
В XIX ст. в Україні сформувалися історична й археологічна на-
39
уки. їхні зародження й розвиток відбувалися в якнайсприятли-
віших умовах, адже українські землі винятково багаті на па-
м'ятки різних стародавніх народів — греків, кіммерійців, скіфів,
сарматів, гуннів, слов'ян та ін. Незважаючи на те, що протягом
багатьох десятиріч й аж до найостаннішого часу історія та
археологія в Україні існували як складові частини систем су-
спільних наук Російської та Австро-Угорської імперій, Польщі,
Чехословаччини, Угорщини, Румунії, СРСР, українські науковці
зробили величезний внесок у вивчення древніх цивілізацій, зо-
крема першої землеробської культури — трипільської. Були
створені наукові центри й великі історичні та археологічні музеї
в Києві, Одесі, Львові, Полтаві, Харкові, інших містах України.
Багатющий творчий потенціал української археології, що його
вдалося зберегти навіть у роки мертвотної сталінщини, служить
запорукою дальших успіхів у дослідженні вітчизняною наукою
старожитностей на території всієї Південно-Східної Європи.
Рекомендована література
Арциховский А. В. Археология // Очерки истории исторической науки в
СССР: В 3 т. М., 1955. Т. 1.
Бачинский А. Д. Викентий Вячеславович Хвойка (1850—1914)//Зап.
Одес. археол. о-ва. 1960. Т. 1. (34).
Брайчевська А. Т. Археологія в житті і творчості Т. Г. Шевченка //
Археологія. 1964. Т. 17.
Мезенцева Г. Г. Музеєзнавство. К., 1980.
Синицьін М. С. Развитие археологии в Одессе // Зап. Одес. археол.
о-ва. 1960. Т. 1 (34).
Формозов А. А. Очерки по истории русской археологии. М., 1961.
Формозов А. А. Страницьі истории русской археологии. М., 1986.
Шовкопляс І. Г. Археологічні дослідження на Україні, 1917—1957: Огляд
вивчення археологічних пам’яток. К., 1957.
Шовкопляс І. Г. Археологія // Історія Академії наук Української РСР:
У 3 кн. К., 1967. Кн. 1.
Шовкопляс И. Г. М. Я. Рудинский (1887—1958)//Крат. сообщ. Ин-та
археологии АН УССР. 1959. Вьш. 8.
ЛЕКЦІЯ З
ДОБА НАЙДАВНІШОЇ ЛЮДИНИ (ЕПОХА ПАЛЕОЛІТУ)
• Походження людини
• Роль природних умов у виникненні й розвитку
людства
• Археологічні пам'ятки палеоліту
Походження людини. Найдавнішою епохою людства є
палеоліт (стародавній кам'яний вік). Тому насамперед зупи-
нимося на питанні про походження людини. Єдиної точки зору
на цю проблему сьогодні не існує, але найоптимальнішою ви-
глядає викладена нижче.
Спільним пращуром людей та сучасних людиноподібних
мавп вважається викопна людиноподібна мавпа — дріопітек, по-
ширена в міоцені (близько 20—14 млн років тому) на території
Африки, Південної Азії та Південної Європи. Близько 14 млн
років тому від дріопітеків відокремилися рамапітеки, які про-
існували до 8 млн років тому, а потім вимерли. Рештки кісток
рамапітека знайдені в Африці (Кенія), Південній Азії (Індія,
Пакистан), у Туреччині, на Півдні Європи. На сьогодні визна-
но, що рамапітек був тупиковою гілкою, а не пращуром мавп і
людей (як це ще донедавна стверджувалося).
Близько 14 млн років тому від дріопітеків відокремилася
перша гілка сучасних людиноподібних мавп — гібони, близько
11 млн років тому — орангутани, а близько 7 млн років тому —
горили та шимпанзе. Й лише близько 5 млн років тому дріопі-
теків змінили австралопітеки, яких можна називати єдиною про-
міжною формою між вищими приматами та власне людьми.
В той же час близькі до австралопітека гігантопітек (Південний
Китай, Північна Індія), яванський мегантроп й удабнопітек
(Грузія) були, очевидно, в процесі антропогенезу тупиковими
гілками.
Виходячи з уявлень про те, що люди походили від гілки, по-
чаток якій дали рамапітеки, а першою людиною був архан-
троп, територіями, де відбувався перехід від рамапітеків до
архантропів, традиційно визначали Південно-Східну Азію, Пів-
денну Африку та Центральну й Південну Азію (адже саме там
були знайдені рештки кісток архантропів). Нині ж припускаєть-
ся, що єдиним центром антропогенезу була Африка, бо лише тут
відомі: форми, проміжні між давніми вищими приматами та
власне людьми (австралопітеки); істота, яку можна вважати
41
найдавнішою людиною (презинджантроп, або «людина вміла»);
два найближчі до людини види людиноподібних мавп — шим-
панзе та горила, що відокремилися від тих самих прадавніх
приматів, що й предкові форми гомінідів, але трохи раніше.
Крім того, за деякими біохімічними розрахунками, відокрем-
лення гілки гомінідів від стовбура вищих приматів могло від-
бутися не 14—8 млн років тому (як уважали раніше), а лише
близько 5 млн років тому, що збігається з геохронологічними
даними зі Східної Африки.
На сьогодні відомі рештки близько 40 австралопітеків із Південної та
Південно-Східної Африки. Особливе значення для дослідження австралопі-
текових форм мали розкопки американської експедиції Л. Лікі в басейні
р. Омо на узбережжі оз. Туркан в ущелині Олдувай (продовжені потім ін-
шими експедиціями). Австралопітеків можна назвати мавпами, що стояли
на порозі олюднення, адже вони мали риси, що зближували їх із людиною:
прямоходіння (австралопітек був наземною, а не деревною істотою); біль-
ший, ніж у мавп, середній об’єм мозку (в шимпанзе — 394 см3, у горили —
498 см3, в австралопітека — 522 см3, у сучасної людини— 1450 см3); значно
більше, ніж у мавп, відношення ваги мозку до ваги всього тіла (це при
тому, що за своїми зростом і вагою — відповідно 120 см і близько 40 кг —
австралопітек нагадував шимпанзе); невеликі розміри іклів (котрі на відміну
від мавпячих мало виступали вперед), а також відсутність проміжку між
іклами та різцями (діастреми); значне протиставлення великого пальця
руки іншим.
Серед австралопітекових виділені дві основні групи. Одна з них включає
бойсового та масивного, друга — афарського та африканського австрало-
пітеків. Африканський австралопітек більш гранильний (мав досить тонкі
риси, що зближали його з людиною), тому припускається, що саме він був
безпосереднім предком людини, а інші види — тупиковими гілками. Рештки
найдавнішого австралопітека знайдені на березі оз. Туркан у Кенії (в Ло-
тегемі). Це — особ гранильного типу, вік якої — 5,5—5 млн років. Трохи
молодшим є гранильний австралопітек із Канапої (оз. Туркан) — віком
4,5 млн років. Віком близько 3,7—3,6 млн років датуються кістки афарських
австралопітеків із місцевостей Летоліл у Танзанії та Хадар в Ефіопії. Най-
молодші за часом австралопітеки мають вік 850 тис. років. Це засвідчує,
що австралопітеки протягом близько 1,5 млн років жили поряд із найдавні-
шими людьми.
Після австралопітеків настала епоха найдавнішої людини.
Сучасна наука сформулювала дві основні точки зору щодо того,
кого ж слід вважати найдавнішою людиною.
Переважна частина дослідників уважає: людина починається
з праці. Це й не дивно, адже жодна інша ознака не фіксує так
виразно появу людини. Навіть риси фізичного типу людини, що
виникають унаслідок її праці, виявляються не одразу, а лише
тоді, коли закріплюються в нових поколіннях. Тому, очевидно,
людиною можна вважати ту істоту, яка вже не могла існувати
без виготовлення знарядь праці, для якої праця стала необхід-
ністю. Тобто, першолюдина — це той фізичний тип, котрий не-
одноразово виявлявся в археологічних шарах із кількома зна-
ряддями праці, здатний чисто фізіологічно виготовляти ці зна-
42
ряддя та працювати за допомогою них. Такий підхід особливо
важливий, бо частина австралопітеків знайдена в шарах із най-
давнішими знаряддями праці (можливо, деякі з цих знарядь
виготовляли окремі австралопітеки). З огляду на ці міркування
найдавнішою людиною нині визнають істоту, яку названо «лю-
дина вміла» (Гомо габіліс), або презинджантроп. її кістки зна-
йдені спочатку в Олдувайській ущелині, а потім — і в інших
частинах Східної та Південної Африки (нині відомі знахідки
в більш ніж 10 пунктах). Свою назву презинджантроп одержав
через те, що його кістки містилися в шарі, котрий передував
шарові з кістками австралопітека, названого перед тим зинд-
жантроп (саме така стратиграфія виразно підтвердила трива-
ле співіснування австралопітеків та габілісів). Знаряддя, від-
криті в шарах із кістками найдавніших габілісів у Кообі-Фора
в Кенії (тут виявлені 139 знарядь) й у Хадарі (Ефіопія), ма-
ють вік 2,5 млн років. Дещо молодшими — 2 млн років — є зна-
ряддя з басейну р. Омо та Олдуваю. В Кообі-Фора простежене
місце базового проживання презинджантропа, яке свідчить про
зародження його господарської діяльності. Зокрема, одна з ді-
лянок нагадує табір, а на іншій, очевидно, ділили впольованих
бегемотів. В Олдуваї під шаром туфу віком 1,75 млн років роз-
чищено кам’яну кладку овальної в плані форми, яку вважають
рештками житла. Це спростовує загальноприйняту точку зору
про те, що першими будувати житла почали архантропи (адже
знахідка в Олдуваї не підтверджує, що при переході від стану
тварини, яка будує гнізда, першолюдина-габіліс цю здатність
утратила). За деякими дослідженнями останнього часу, габіліси,
можливо, вміли видобувати й підтримувати вогонь.
Близько 2,6 млн років тому з’явилися настільки грацильні
австралопітеки, що їх майже неможливо відрізнити від габілі-
сів. Тож значна частина науковців певна, що найдавніша люди-
на (габіліс) виникла не пізніше 3 млн років тому (нещодавно
опубліковані результати аналізів, за якими ця дата вже від-
сувається до майже 5 млн років, однак поки що вони не набули
широкої підтримки). Найпізніші габіліси зникли близько
1,1 млн років тому.
Культура габілісів одержала назву олдувайської. Деякі си-
бірські археологи твердять, що до цієї культури належать сто-
янки Діринг-Юрах та Улалінка в Сибіру, а деякі азербайджан-
ські відносять до олдувайського типу нижні шари печери Азих
в Азербайджані. Ю. В. Мочанов висловив припущення, що най-
давніша людина практично одночасно виникла як в екстремаль-
ній ситуації Півдня — в Південно-Східній Африці з її постійни-
ми екологічними катаклізмами, так і в екстремальній ситуації
Півночі — в Якутії (адже температура в Якутії того часу була
приблизно такою ж, як і сьогодні). За цієї умови першолюди
43
Якутії повинні були обов’язково мати житла та користуватися
вогнем. У зв’язку з цим варто нагадати й про олдувайські тра-
диції (зокрема чопери) в багатьох культурах Америки навіть
післяльодовикового часу та про думку деяких латиноамерикан-
ських археологів про незалежне американське вогнище антропо-
генезу.
Що ж являв собою габіліс? Це була двонога (прямоходяча) істота.
Вона мала 122—140 см на зріст, важила 40—50 кг, об’єм її мозку досягав
657 см3. Верхня та нижня щелепи в неї були меншими, ніж в австралопі-
теків: у межах варіацій сучасної людини та пітекантропа. Рука, пристосо-
вана до виготовлення кам’яних знарядь, була здатна затискувати предмети
з великою силою. Кістки стопи мали вигляд у межах варіацій сучасної лю-
дини. Цікаво, що хоча габіліси домінували протягом близько 1,5 млн років,
їхня фізична будова за цей час майже не змінювалася, що нагадує сповіль-
нений розвиток австралопітеків і відбиває закономірність розвитку людини
на ранніх етапах антропогенезу.
Наступною стадією антропогенезу був архантроп (пітекан-
троп). Але деякі дослідники, зокрема В. П. Алексєєв, уважають,
що критерієм появи найдавнішої людини повинні бути не най-
давніші знаряддя праці, а утвердження основних морфологіч-
них (біологічних) відмінностей («гомінідної тріади») між мав-
пою та людиною: наявність прямоходіння, розвинутої руки з
протиставленим великим пальцем та високорозвинутого мозку
з об'ємом не менше ніж 800 см3. Найраніше виникла здатність
прямоходіння (ще в австралопітеків). Вона створила морфоло-
гічну базу для дальшої перебудови тіла. Потім почала форму-
ватися кисть руки. Великий палець був протиставлений і в
австралопітека, і в габіліса (але в останнього більший і корот-
ший, ніж у нас). Повністю людська рука сформувалася не піз-
ніше, ніж у неандретальця. Кисть архантропа не знайдена,
але про існування однакової — по-справжньому людської — кис-
ті на різних територіях свідчить наявність на цих територіях
однотипних знарядь — ручних рубил архантропів. До того ж і .
об’єм мозку архантропів перевищив 800 см3. Отже, за
В. П. Алексєєвим, найдавнішою людиною слід уважати архан-
тропа (пітекантропа).
Як бачимо, обидві висвітлені точки зору стосовно питання,
кого слід уважати найдавнішою людиною, сходяться на тому,
що, в усякому разі, люди на Землі жили вже під час існування
архантропів.
Архантроп (пітекантроп), відомий ще під назвою «людина
прямоходяча», з’явився близько 1,5—1,9 млн років тому. Кістки
кількох олдувайських пітекантропів знайдені в шарах, що заля-
гали вище шарів із рештками габіліса. Це наочно демонструє
пізніший час існування пітекантропів у відношенні до габілісів.
Дуже близькими до олдувайських були яванські пітекантропи
44
(на сьогодні відомі кістки близько ЗО особин). У Північній Аф-
риці знайдені рештки шістьох мавританських атлантропів, у
Південній Африці — двох папських телантропів. У Китаї, в пе-
черах під сел. Чжоукоудянь поблизу Пекіна, відкопані кістки
40 синантропів (китайський або пекінський пітекантроп), в Лан-
тяні (а також у Лаосі та В’єтнамі) — рештки більш ранніх
синантропів.
Отже, ще на початку палеоліту архантропи були поширені в Південно-
Східній Азії. Вони жили також і на території сучасної Європи. Це — так
звана гейдельберзька людина (ім’я отримала від назви м. Гейдельберг у Ні-
меччині, де була знайдена нижня щелепа цієї людини), архантроп із Біль-
цінгслебена (Німеччина). Рештки двох архантропів, подібних до синантро-
па, походять із Вертешселеша (Угорщина), одного — з Пржезлетице (біля
Праги), трьох — із печери Араго (Південна Франція). Кістки ще одного
архантропа відкопали в Петралоне (Греція). Можливо, до архантропа слід
відносити й так званого азихантропа, частина нижньої щелепи якого від-
крита в печері Азих (Азербайджан). Вона дуже близька до щелепи гей-
дельбержця. Зуб архантропа знайдено в печері Кударо на Кавказі.
Всіх архантропів за знахідками їхніх решток поділяють на дві групи:
ранню, з часу появи цих істот — близько 700 тис. років тому (олдувайські
та деякі яванські пітекантропи, синантроп із Лантяна, гейдельбержець),
і пізню, почйнаючи з 700—500 тис. років тому (деякі яванські пітекантропи,
синантроп із Чжоукоудяня, архантроп із Вертешселеша, атлантроп із Пів-
нічної Африки, архантропи Кавказу). Архантропи мали 150—180 см на
зріст. Середній об’єм мозку в них досягав 1000 см3. У порівнянні з габілі-
сами зросла висота їхнього черепа, ускладнилася структура мозку (особли-
во зон кори, пов’язаних із функціями праці та мови), хоча виступ на під-
борідді ще був відсутній. Спілкувалися вони за допомогою міміки й нечлено-
роздільних звуків.
Новою важливою рисою життя архантропів стало заселення
ними печер, а також поширення легких жител, залишки яких
виявлені в Торральбі та Амброні (Іспанія). Пізні архантропи
користувалися вогнем, очевидно, постійно підтримуючи його.
Так, у печерах Чжоукоудяня збереглися не лише сліди вогнищ
(вуглинки, обпалене каміння), а й скупчення попелу. Одне з
таких скупчень мало 6 м завтовшки.
Архантропи були найдавнішими людьми України: хоча їхні
кістки тут не знайдені, найдавніші стоянки на території нашої
держави належать саме до часу архантропів.
Близько 150 (100) тис. років тому архантропів замінили па-
леоантропи (неандертальці). Знахідки їхніх кісток, що трапля-
ються найчастіше в печерах, відомі в Європі від Англії до Іспа-
нії та Греції, на Кавказі, в Азії (Палестина, Ірак, Іран, Туреч-
чина, Середня Азія, Південь Китаю, індонезійський острів Ява),
в Північній і Центральній Африці. До неандертальців належала
найдавніша людина на території України, існування котрої за-
фіксоване відкриттям не лише жител або стоянок, а й антро-
пологічного матеріалу. Всі ці відкриття зроблені в Криму, Так,
у печері Кіїк-Коба розкопане поховання в ямі, видовбаній у
45
підлозі гроту (довжина ями — 2,1 м). В ній покоївся кістяк
жінки віком близько 35 років, скорчений на правому боці. На
відстані кількох десятків сантиметрів в іншій ямі перебував
кістяк дитини віком 6—8 місяців (можливо, дитини цієї жінки),
скорчений на лівому боці. Рештки кістяків п’яти дітей віком
від двох до 12 років, що за своїм фізичним типом нагадують
кіїк-кобинських, збереглися в третьому шарі стоянки Заскель-
на VI, кістяк 11—20-місячної дитини — під культурним шаром
на дні Старосільської печери.
Кіїк-Коба. Поховання неандертальця (пунктир — нижній контур мо-
гильної ями, суцільна лінія — верхній)
Єдиною антропологічною знахідкою неандертальського часу
на всю Центральну та Північну Азію є кістяк дитини віком
близько дев’яти років із поховання в гроті Тешик-Таш в Узбе-
кистані. На жаль, кістки пошкоджені хижими звірами. Навколо
поховання були простежені залишки черепів гірських цапів.
Знахідки зубів і кісток неандертальців відомі також на чо-
тирьох стоянках Кавказу.
Як для людської істоти, неандерталець мав досконалу фізичну будову, -
хоча в дечому й поступався перед нами. Об’єм його мозку досягав уже
1350 см3 (на 350 см3 більше, ніж в архантропа); особливо розвинулися
області, пов’язані з просторово-координаційними функціями та їх контролем.
Неандертальці мали масивні надбрівні дуги, велику лицеву частину, однак
не всі — виступ на підборідді. В різних місцях і в різний час фізичний тип
цієї древньої людини відзначався неоднорідністю. Це можна пояснити як
його розвитком протягом тривалого часу (неандертальці жили в період із
150/100 тис. до 40/33 тис. років тому), так і расовими відмінностями, що
почали виявлятися вже в ранньому палеоліті.
Серед європейських неандертальців виділяють дві основні групи: «кла-
сичних», або Шапель (яким властивий масивний кістяк), і «прогресивних»,
або «сапіентних», або Ерингсдорф (котрі більше нагадують сучасну людину).
Доведено, що значна частина представників другої групи старша від першої.
Існують різні пояснення цього явища: група Шапель стала тупиковою; одна
група асимілювала іншу; пізні неандертальці біологічно деградували в умо-
вах замкнутої пізньонеандертальської прагромади, й коли між представни-
46
ками різних прагромад розпочалися шлюбні стосунки (в результаті чого й
утворилися громади), відбулося біологічне відродження рис ранніх «про-
гресивних» неандертальців. Вірогідно також, що існувала гілка, котра об’-
єднувала представників обох груп.
На наш погляд, може бути ще одне пояснення. Ранніх неандертальців
звичайно датували часом до 80 тис. років тому, а пізніх — після 80 тис.
років тому. Але останнім часом висунуто припущення про можливість да-
тування початку пізнього палеоліту (а отже, кінця неандертальської епо-
хи — епохи мустьє) близько 60 (а не 40/33) тис. років тому. Отже, не ви-
ключено, що після ранніх неандертальців одразу ж з'явилася пізньо палеолі-
тична людина сучасного фізичного типу. У зв’язку з цим заслуговує на
увагу ще один цікавий момент, пов’язаний із періодизацією. С. М. Бібіков
висловив думку: численні матеріали культур мустьє та пізнього палеоліту
дають змогу твердити про відсутність особливої епохи, мустьє й розглядати
її пам’ятки як лінію розвитку окремих районів пізньопалеолітичної епохи
(котра настала одразу після ашельської епохи). В такому разі слід визнати,
що або епоха пізнього палеоліту почалася близько 150/100 тис. років тому,
або ашельська епоха закінчилася близько 40/33 тис. років тому. За будь-
яким із цих пояснень виходить, що архантропи безпосередньо змінюються
кроманьйонцями (людьми сучасного фізичного типу), а на деяких терито-
ріях — неандертальцями. Зв’язок неандертальських і кроманьйонських куль-
тур засвідчують й археологічні пам’ятки України та інших країн. Так,
неандерталець із Кіїк-Коба належить до «класичних», а з Тешик-Таша —
до «прогресивних», а на стоянках із знаряддями праці, характерними -для
неандертальців, знайдені рештки людини сучасного фізичного типу (Старо-
сілля, Ахтирська печера біля Сочі, Рожок поблизу Таганрога). Одні дослід-
ники звертають увагу на очевидну можливість переростання неандерталь-
ського фізичного типу в тип сучасної людини, інші (наприклад, В. П. Алек-
сєєв) — уважають сучасною людиною вже неандертальця.
Людина сучасного фізичного типу з'явилася, можливо, близь-
ко 40 тис. років тому. За першою знахідкою кісток цієї людини
у Франції, в печері Ла Кроманьйон, її назвали кроманьйон-
ською. Кроманьйонці були європеоїдами, але в той же час
існували й представники інших рас (монголоїдної та негроїд-
ної). В Україні рештки людей пізнього палеоліту невідомі (мож-
ливо, до них слід віднести старосільського неандертальця). Най-
ближчі до території нашої держави поховання кроманьйонців
відкриті в Костенках II та XVIII під Воронежем. У Костен-
ках XV виявлені кістки європеоїда, що належав до асимільо-
ваної кроманьйонцями раси брно-пржедмості. Крім Європи та
Близького Сходу, рештки кроманьйонців знайдені також у Пів-
нічній Африці.
Центральна й Південна Африка стала центром поширення
негроїдної раси. Окремі її представники розселилися по інших
регіонах (так, один із них був похований у Костенках XIV).
Монголоїди в пізньому палеоліті обіймали територію Північної,
Центральної та Східної Азії (поховання монголоїда знайдене,
наприклад, біля Афонтової Гори під Красноярськом).
В пізньому палеоліті відмінності в расових ознаках були не
настільки вираженими, як нині. Більше того: на той час склала-
47
ся, можливо, тільки раса негроїдів, а європеоїди та монголоїди
остаточно сформувалися як рйси лише наприкінці мезоліту.
Роль природних умов у виникненні й розвитку людства. Ви-
рішальний вплив на олюднення мавпи й дальший розвиток люд-
ської істоти справили природні умови. За О. О. Величком, цей
вплив можна розкрити таким чином.
Найважливішою тенденцією кайнозойської ери (останні
70 млн років) є похолодання, що відбувається «стрибками». Зо-
крема, в середньому міоцені (близько 14 млн років тому) вся
Східна Антарктида вкрилась льодом, а близько 10—8,5 млн ро-
ків тому крижаний покрив утворився й навколо цього материка.
Цікаво, що саме в цей час з’явилися та існували тривалий час
такі дріопітекові, як рамапітеки та сивапітеки. Наступна різка
зміна в глобальному стані природи відбулася в пізньому міоцені
(6,5—5 млн років тому). Тоді швидко поширився льодовик За-
хідної Антарктиди й увесь материк було поховано під суціль-
ним крижаним куполом. Зона похолодання охопила Нову Зе-
ландію, Тихий, Індійський, Північний Льодовитий океани, Пів-
нічне море. Змінилася рослинність в Ісландії, Центральній
Європі, на 70 м упав рівень світового океану. У відповідь на по-
холодання у високих широтах посилилася аридизація (посуха)
в низьких і тропічних широтах, що, в свою чергу, призвело до
зменшення площ лісів і збільшення відкритих обширів, виник-
нення нових видів тварин (наприклад, гіпаріонових форм фауни,
в тому числі далекого предка коня). Отже, у вказаний час ста-
лася глобальна перебудова природи Землі. Саме за цих умов
від давніх вищих приматів відгалужилася окрема гілка, яка ве-
ла до гомінідів: адже на безлісній місцевості мавпа була зму-
шена часто ставати на задні лапи, щоб вчасно помітити набли-
ження хижого звіра; значно поменшало плодів дерев, а отже,
треба було перейти з рослинної їжі на м'ясну. Так з'явилася
прогресивна степово-саванна форма людиноподібних мавп — ав-
стралопітек. Пристосовуючись до нового клімату, він викорис- -
товував перші допоміжні предмети — праобрази майбутніх зна-
рядь праці. Всі ці процеси тривали дуже повільно — до появи
габілісів австралопітеки існували близько 3 млн років.
Новий зсув природних компонентів відбувся вже в пізньому
пліоцені (близько 2 млн років тому). Північний Льодовитий
океан узявся кригою, й айсберги допливали аж до Північної
Атлантики. Можливо, льодовик поховав під собою й Сканди-
навію. Похолоднішало в Європі, на Середземномор’ї, Чорному
морі. Від того' часу й донині обидва полюси Землі вкриті льо-
дом. Середня температура січня в Центральній Європі була на
15—20°, а липня — на 3—5° нижча, ніж тепер. Зменшилася пло-
ща лісів, поширилися степи. Переважно степовими стали й ра-
йони, де знайдені кістки найдавніших гомінідів. У тваринному
48
світі з’явилися представники сухих степів (субсахарська анти-
лопа, травоїдний кабан). Внаслідок усього цього частина австра-
лопітекових еволюціонувала до габілісів; при цьому обидві фор-
ми нерідко співіснували в чистому вигляді, а габіліси винищу-
вали деяких австралопітеків.
Таким чином, істотні зміни в природному середовищі стиму-
лювали ті можливості й властивості, до розвитку яких живий
організм був уже готовий. Різкі зміни екології ставали своє-
рідними фільтрами, що їх у процесі антропогенезу були спро-
можні подолати лише найорганізованіші групи тварин, а потім
і гомінідів.
Наступний етап антропогенезу відбувся на підгрунті вже наявних біо-
логічних передумов (які дозволяли створювати й нові чисто біологічні пе-
редумови) з появою передумов соціального плану. Це питання Ф. Енгельс
висвітлив у своєму широко відомому творі «Роль праці в процесі пере-
творення мавпи в людину», котрий не втратив актуальності й посьогодні.
Деякі дослідники надають виняткового значення різким змінам екологічної
ситуації в давнину. Вони твердять, зокрема, що ряд морфофізіологічних
рис людини не можна пояснити самою лише еволюцією від мавпи, адже з
еволюційної теорії незрозуміле, наприклад, протиставлення великого паль-
ця й долоні людської руки (на відміну від мавпячої лапи, на якій великий
палець паралельний долоні). Такі нові риси могли з'явитися лише в ре-
зультаті мутації того колективу мавп, який стояв біля витоків людського
роду. Однією з можливих причин мутації називають вплив радіоактивного
випромінювання з уранових покладів Півдня Африки під час давніх глобаль-
них катаклізмів. Ми також не виключаємо цього. Нам здається, що внаслі-
док всесвітніх катастроф (супроводжуваних потужним ударом радіаційної
енергії) ситуація, яка спричинювала появу першолюдини, могла повторю-
ватися. Отже, першолюдина могла з'являтися в різні часи неодноразово.
З огляду на це значну частину відгалужень визнаної на сьогодні лінії ево-
люції людини можна вважати тупиковою, а подібність морфофізіології
давніх людей слід було б, мабуть, пояснювати не вдосконаленням організму
спільного пращура, а нещодавно виголошеним законом збереження форми,
за яким в усіх без винятку системах оптимальна форма тіла має бути
однотипною (тобто, в даному випадку, будь-яка істота, що олюднювалася,
неодмінно повинна була набувати вигляду тіла людини).
Під час існування найдавніших форм людини на Землі збе-
рігалася тенденція пониження температури. Це відбивалося
в періодичних наступах льодовиків (зледенінь), або гляциалів
(часові проміжки між ними названі міжльодовиковими епохами,
або інтергляциалами). Найпотужніший льодовик рухався з Пів-
ночі, інші зсувалися з гір Північної півкулі. За їхнього макси-
мального поширення крига вкривала до ЗО % земної поверхні
(втроє більше, ніж тепер). По краях льодовиків утворювалися
заболочені рівнини й тундри, на південь від них — холодні степи
та лісостепи. Розталі води заливали величезні площі, перепов-
нювали ріки, деякі з яких — наприклад, Дніпро, Дон — досяга-
ли кількох десятків кілометрів завширшки. Під впливом зле-
денінь змінювалися тваринний і рослинний світ, території,
49
Підрозділи четвертинного періоду Абсолютний Зік тис. років Підрозділи палеоліту
Голоцен Ю 10 <*во 05 ^120 *Ю0 ~200 &350 ^00 &500 ^700 к700 я 1000 2000 *2600
Плейстоцен Вюрм Пізній палеоліт
Риса-вюрм 1 § 1 Мустьє
Рисе Пізній і середній ашель
Міндель-рисе
Міндель
Давній ашель (абебиль, шель)
Гюнц -міндель
Еоплейсто- цен Гюнц
Олдуваи (дошель)
Дунай
Неоген
Основні підрозділи четвертинного періоду та палеоліту
обжиті людьми. Ці неодноразові, різні за інтенсивністю плане-
тарні струси спричинювалися до утворення в межах великих
природних смуг оаз зі своїм своєрідним мікрокліматом.
Найвідоміша та найчастіше вживана схема зледенінь розроблена на
прикладі льодовиків Альп (із нею узгоджують й інші, локальні схеми). До-
слідники виділяють п’ять зледенінь (названих за альпійськими річками,
до яких сповзали льодовики: Дунай, Гюнц, Міндель, Рисе, Вюрм) та інтер-
стадіали між ними. Періоди зледенінь загалом відповідають періодам па-
леоліту.
До міндельського зледеніння (до 500 тис. років тому) клімат Східної
Європи був теплим. Тут жили теплолюбні слони, носороги, коні, верблюди,
шаблезубі тигри, страуси. Становище погіршилося в міндельську епоху
(500—375 тис. років тому), коли з півночі посунув льодовик. Він дійшов аж
до широт Верхньої Оки та сучасної Казані (окське зледеніння). Щоправда,
фауна при цьому лишилася майже недоторканою, лише по краях велетен-
ського льодового поля з’явилися такі холоднолюбні тварини, як північний
олень.
Під час рисського зледеніння (250—100 тис. років тому) площа криги
досягла максимуму: льодовик уперше покрив значну частину нинішньої
України, зупинившись на широтах Львова та Дніпропетровська (дніпровське
зледеніння). Цього разу фауна зазнала великих змін: зникли або відійшли
50
Границі плейстоценових зледенінь:
1 — окське; 2 — дніпровське; 3 — московське; 4 — валдайське
на Південь теплолюбні тварини, а їхнє місце заступили мамонти, шерстисті
носороги, тури, зубри, печерні хижаки — леви, ведмеді.
За останнього, вюрмського (валдайського), льодовика (80—10 тис. років
тому) відбулося найсильніше похолодання, хоча площа льодовика не до-
сягла навіть розмірів міндельського льодовика. Основним ландшафтом стала
тундра, помережана смугами холодних степів. Маленькі за розмірами ланд-
шафтні зони змішалися, внаслідок чого змішалися й фауністичні види: тоді
співіснували бики, мамонти, північні олені... 10 тис. років тому почав уста-
люватися сучасний природно-кліматичний період — голоцен.
51
Ударний
бугорок
Величезну роль у житті стародавнього населення України
відігравало Чорне море. В епоху палеоліту воно було озером,
відокремленим від Середземного моря. Протока Босфор та Азов-
ське море тоді ще не існували. Північний берег Чорного моря
доходив до південного берегу сучасного Кримського півострова.
В ті ж часи сформувалися й основні ріки України.
Деякі території — Африка, Південна Азія, Південна Амери-
ка, Австралія — під льодовий панцир не потрапили. Вони пе-
режили тільки періоди холодних дощів і не дуже різких змін
клімату й фауни. По завершенні льодовикових епох почали на-
бирати сучасного вигляду обриси континентів, виникли найбіль-
ударна ші острови, зокрема японські,
площадка вищербина бритаНСЬКІ ТИ ІН.
Археологічні пам'ятки па-
леоліту. Палеоліт поділяють на
два основні періоди: ранній
(3/2,6 млн — 40/33 тис. років
тому) та пізній (40/33 —
10 тис. років тому). Відповідно
до особливостей техніки оброб-
відщеп кременю ки кам’яних знарядь, характе-
ру суспільного виробництва,
соціального устрою тощо палеоліт поділяють і на дрібніші пе-
ріоди (або епохи). До раннього палеоліту відносяться такі епо-
хи: олдувайська (колишня дошельська) —3/2,6—1,5/1,1 млн ро-
ків тому; давньоашельська (колишня шельська, абевільська) —
1,5/1,1—0,6 млн років тому; середньо-пізньоашельська (колишня
ашельська)—600—150 тис. років тому; мустьєрська—150—
40/30 тис. років тому. Деякі археологи вважають мустьєрську
епоху середнім палеолітом.
Епохи пізнього палеоліту — ориньякська, солютрейська та
мадленська — мають переважно локальний характер.
Палеоліт почався з виникнення найдавнішої людини та най-
давніших знарядь праці, а закінчився з поширенням культур із
мікроінвентарем, що включає в себе мікроліти. Протягом ран-
нього палеоліту людина пройшла шлях від зародження її як біо-
логічного виду до сучасного фізичного типу.
Появу людини, нагадаємо, зафіксовано за першими кам’яними знаряд-
дями, котрі визначаються за певними рисами. Так, вони мають правильне
огранення зовнішньої поверхні, що утворюється при послідовних сколюван-
нях. На відщепах є ударний бугорок (від якого розходяться хвилі) та удар-
на площадка, особливо помітна на знаряддях із кременю та обсидіану; на
поверхні ударного бугорка спостерігаються вищербини. «Відщепи», утворені
природним шляхом, відрізняються від знарядь, виготовлених людиною (зо-
крема, природні «відщепи» мають непропорційно велику «ударну площад-
ку»). На знаряддях помітна низка систематично направлених відколів. їхня
поверхня менш латинізована (чистіша), ніж поверхня, наприклад, гальки,
бо пізніша за часом виникнення.
52
Кообі-Фора (Кенія). Найдавніші відомі на сьогодні кам’яні знаряддя
віком близько 2,6 млн років:
1—4 — чопінги; 5 — відщеп
В олдувайську епоху (культуру габілісів) знаряддя були
примітивними, виготовленими неточними ударами. На стоянці
Кообі-Фора серед виготовлених із застиглої вулканічної лави
139 знарядь практично всі були відщепами та сколами й лише
кілька — чоперами (галька з однобічним оббиванням). Основною
пам’яткою цієї епохи є Олдувайська (так звана пачка І та ниж-
53
ні шари пачки II на ній). Серед знайдених тут знарядь 70%
становили чопери та чопінги (камені або гальки, оббиті з обох
боків; вони мали загострений край, упоперек досягали 6—10 см;
використовувалися як універсальні знаряддя й прототип ручного
Обробка кам’яних знарядь раннього палеоліту:
1 — ашельське рубило; 2 — оббивання рубила кам’яним відбійником; 3 — відділення
від нуклеуса відщепів; 4 — обробка мустьєрського наконечника та кістяному
ковадлі
рубила; існували до епохи мустьє). Ще одним знаряддям були
поліедри — оббиті в різних напрямах шматки каменю або галь-
ки, що нагадують чопери або чопінги, але товсті на всі боки.
Очевидно, за метальні знаряддя правили сфероїди — камені
округлої форми, оббиті з усіх боків (і поліедри, і сфероїди з’яви-
лися досить пізно — лише з верхніх шарів пачки І). Деякі сфе-
роїди та чопери, мабуть, були нуклеусами — каменями, з яких
збивали відщепи, щоб використати ці відщепи як знаряддя. Час-
тина сфероїдів вживалася при обколюванні каменів як відбій-
54
ники та «ковадла». Відщепи цього часу мають неправильну
форму. Вони дрібні (завдовжки 5—10 см), але грубі, з розташо-
ваним, під тупим кутом ударним бугорком.
Стоянки олдувайської культури поширені в Африці; знаряд-
дя, що нагадують олдувайські, відомі в Південній Азії; риси
олдувайських знарядь притаманні знаряддям архантропів Вер-
тешселеша, Чжоукоудяня, Діринг-Юраха, Улалінки, Азиха.
В ашельську епоху домінували архантропи. В ранньому аше-
лі до 90 °/о знарядь становили відщепи, але поступово з чоперів
розвинулося ручне рубило — універсальне знаряддя, яке відріз-
нялося від чопінгів тим, що оббивалося з двох боків багатьма
дрібними сколами. Рубило досягало 10—20 см завдовжки, ва-
жило 0,5—1 кг, мало необроблену частину — п’ятку (щоб три-
мати рукою). З’явилися клівери — сокироподібні рубила з пря-
мим або вигнутим лезом. У середньо-пізньоашельську епоху
рубило часто виготовляли вже з відщепів; його робочий край
загострився й займав майже весь периметр знаряддя; в техні-
ці обробки виникла ретуш (вторинна обробка дрібним відколю-
ванням); зникла п’ятка. Рубила почали використовуватися як
наконечники списів. Клівери набули правильної форми; вдоско-
налився нуклеус; в ужитку з’явився нуклеус левалуа (його по-
передньо ретельно оббивали з усіх боків, добиваючись правиль-
ної форми, а потім повздовжніми ударами відбивали з різних
боків, як правило, трикутні відщепи, з яких також виготовляли
знаряддя). На відщепах виготовляли скребла, скребки, свердла.
На кількох закордонних стоянках відкриті залишки дерев'яних
списів і палиць-копалок, кінці яких гартували обпалюванням.
У мустьєрську (неандертальську) епоху перемогла техніка
левалуа: від нуклеуса почали відбивати один-два відколи не
паралельними ударами, а радіальними — від країв до центру.
Основна частина знарядь виготовлялася на відщепах за допомо-
гою ретуші. їх існувало понад 60 типів: гостроконечники, скреб-
ла, зубчасті знаряддя для обробки дерева. З’явилися перші ви-
роби, властиві пізньому палеоліту (подовжені пластини, про-
колки, скребки з опуклим лезом). Ознаками виробничої спеціа-
лізації є досліджені археологами стоянки-майстерні, довгочасні
поселення та ін.
Характерною рисою мустьє стала поява довгочасних жител (очевидно,
в районах значного похолодання). Таке житло розкопане, наприклад, у По-
дністров’ї, на поселенні Молодова І. Його основу становила овальна в плані
огорожа, складена з кісток мамонта (12-ти черепів, 34-х лопаток і тазових
кісток, 15-ти бивнів). Вона охоплювала площу 8X5 м, на якій збереглося
коло з 15-ти вогнищ. За реконструкцією О. П. Черниша, житло нагадувало
курінь, вкритий поверх жердин шкурами. Люди могли сидіти попід стінами
на мамонтових зубах, що правили за «лави». Можливо, «курінь» складався
з двох камер.
55
У пізньому палеоліті на зміну дисковидному нуклеусові при-
йшли призматичні або конусоподібні, 3 них сколювали правиль-
ні довгі пластини, частина яких одразу ставала знаряддями.
З’явилася нова ретуш — віджимна (за цієї техніки вищербинки
могли цілком укривати поверхню якогось виробу, наприклад,
кремінний наконечник списа). Кількість типів знарядь досяг-
ла 100. Великого значення набуло використання кістки, почали
вживатися перші знаряддя зі вкладишами (так звані складні
План (а) і реконструкція (б) мустьєр-
ського житла з Молодови:
1 — вогнище; 2 — великі кістки; 3 — каміння
знаряддя). Була винайдена списометалка. Найвідомішими сто-
янками цього часу на території України є Межиріцька, Мізин-
ська, Добраничівка та ін. Поширилися кілька типів жител (у то-
му числі продовжували існувати й подібні молодовським).
Основним заняттям палеолітичного населення було колектив-
не загінне полювання, коли тварину намагалися загнати до ями,
болота, урвища й там забити. Поширення слідів використання
вогню, знахідки предметів для його одержання на мустьєрських
стоянках дають змогу припустити, що людина навчилася видо-
бувати вогонь в епоху мустьє або пізнього па/леоліту.
На території України налічується близько 1 тис. відомих на
сьогодні пам’яток палеоліту. В їх дослідження особливо вели-
кий внесок зробили С. М. Бібіков, Г. А. Бонч-Осмоловський,
П. Й. Борисковський, В. М. Гладилін, П. П. Єфименко, Ю. Г. Ко-
лосов, О. П. Черниш, І. Г. Шовкопляс та ін. До ранньопалеолі-
тичних відносяться близько 200 пам’яток, найдавніші з них —
ранньоашельські.
Найважливіші пам’ятки раннього палеоліту України:
10 — Королеве; 19—20 — Молодова І, V; 52 — КІЇк-Коба. І — ашель, II — мустьє
57
З-поміж ЗО розташованих в Україні археологічних об’єктів
ашельського часу унікальним є Королеве (Закарпаття), де ви-
явлені не лише ранньо-, середньо-, пізньоашельські, а й мустьєр-
ські та початку пізнього палеоліту шари, найдавніший із котрих
датується періодом гюнцського льодовика (близько 1 млн ро-
ків тому). В ашельських шарах знайдені кілька десятків тисяч
предметів із різних порід каменю. На них простежена еволюція
знарядь від чоперів, проторубил до скобелів, скребків та гостро-
конечників. Стоянки ашелю відомі і в інших районах південної
частини України: Рокосове в Закарпатті, Лука-Врублівецька в
Подністров’ї, Лабушне на Одещині, Амвросіївка в Донбасі,
близько 15 пам’яток у Південно-Західному та Південно-Східно-
му Криму (Бодрак І—III та ін.). Пам’ятки цього часу неодно-
рідні. Добре вирівнюються два варіанти, які можна вважати
найдавнішими археологічними культурами України: протягом
усього ашелю існувала королевська культура, а в пізньому аше-
лі — ще й бодрацька. Перша має аналогії на Балканах та в
Чехо-Словаччині, друга — в Німеччині. Таким чином, поява
ашельських пам'яток України, можливо, пов'язана з кількома
хвилями переселень із Близького Сходу через Балкани та Цент-
ральну Європу.
Близько 150 тис. років тому (наприкінці рисського зледенін-
ня) на території України з'явилися й пам'ятки мустьє. Нині їх
відомо до 200. Вони складають вісім територіальних груп —
кримську (Кіїк-Коба, Заскельна V, Чокурча), закарпатську (Ко-
ролеве, Рокосове), прикарпатську (Молодова І і V, КорманьІУ),
житомирську (Житомирська, Рихта), деснянсько-дніпровську
(Вовниги V), донецько-приазовську (Антонівка І—II)—та по-
діляються на сім локальних варіантів і близько 10 культур.
Із мустьєрських пам'яток походять найдавніші для України
кістки впольованих тварин (сайгака, бика, оленя — велетенсько-
го та благородного, коня, віслюка, барана, вовка, борсука, сло-
на, мамонта, шерстистого носорога, ведмедя, цапа), а також
птахів. Також уперше саме на мустьєрських стоянках (Кіїк-
Коба, Чокурча II, Заскельна V) простежені рештки вогнищ, по-
пелу та деревного вугілля.
Мустьєрські пам’ятки нашої території входять як складова частина до
двох зон мустьєрських індустрій Близького Сходу та Європи. До південної
зони відносяться тогочасні старожитності Закарпаття, Подністров’я, Захід-
ного Криму, Приазов’я (можливо, цю зону слід уважати «змішаною»), а до
північної — інших районів України. Як і в часи ашелю, сюди прибували
переселенці з Балкан і Центральної Європи, але відчутними були й місцеві
ашельські традиції. Так, кримські стоянки мають аналогії на території Ру-
мунії, Німеччини (зберігаючи при цьому виразні генетичні корені в бодра-
цькій культурі), закарпатські — Угорщини, Чехо-Словаччини, житомирські —
Німеччини, Донеччини, донецькі — Німеччини, Житомирщини, Криму, дніп-
ровські— Криму (а також на стоянці Ільська на Кубані), деснянські —
суміжних районів Росії.
58
Палеолітичні знаряддя:
РП—ранній палеоліт України: І — ашель (/—2 — ручні рубила; 3 —
скребло); II — мустьє (1—2 — гостроконечники; 3—4 — скребла-ножі). ПП — п і з «
ній палеоліт України: 1 — скребок; 2 — ніж; 3—4 — різці; 5 — кістяний
спис
7
’Пізньопалеолітичним часом на території України датуються
близько 800 розкритих на сьогодні пам’яток, які поділяються
на п’ять груп: закарпатську (Королеве, Берегове II), дністров-
ську (Молодова V, Комрань IV), волинську (Городок І—II),
середньодніпровську (Мізин, Межиріч, Добраничівка), степову
(Сюрень І, Амвросіївка). Розвиток їх відбувався протягом трьох
основних етапів: раннього (ориньяко-солютрейський час), се-
реднього (ранньо- та середньомадленський час) і пізнього (піз-
ньомадленський час). Для раннього етапу характерні, зокрема,
пережитки мустьерської техніки обробки знарядь, одинарні та
подвійні симетричні вістря, вістря з бічною виїмкою, вістря з
пласкою ретушшю, найдавніші наконечники списів і дротиків із
кістки та рогу, кайлоподібні знаряддя, подовжні кістяні та ро-
гові держаки для великих крем’яних вкладишів. На середньому
етапі вдосконалювалися знаряддя з великими крем’яними вкла-
дишами (зокрема, кайлоподібні), виникли двобічні подовжні
держаки, рогові молотки, вістря з кістки та рогу з одним про-
різом для вкладишів (а згодом — із’двома прорізами); зростало
число мікролітичних знарядь. Матеріальній культурі пізнього
етапу притаманні риси мезолітичних пам’яток (поширення плас-
тинок із притупленим краєм, поява рогових сокироподібних зна-
рядь). Кожен із цих етапів відповідав істотним змінам природ-
ного середовища, а отже, й рослинного і тваринного світу. На
сьогодні вже очевидно, що для прильодовикової смуги України
на ранньому етапі пізнього палеоліту характерним був пізньо-
мамонтовий, а на середньому та пізньому — оленячий (із пере-
важанням решток північного оленя) фауністичний комплекс.
Особливо виразно це демонструють багатошарові пам’ятки Подністров’я.
Тут знайдені також кістки носорога, коня, зубра, бика, лося, північного та
благородного оленів, птахів (на ранній стоянці Сюрень І відкриті кістки 40,
а на пізній стоянці Новгород-Сіверськ—17 видів птахів), риб (на різних
стоянках збереглися рештки 15 видів риби). Це засвідчує не лише подальшу
спеціалізацію господарства, а й кризу палеолітичного полювання. Вказаному
відповідають знахідки на стоянках стулок молюсків і цілої серії розтираль-
ників для рослинної їжі. Новою рисою пізньопалеолітичної епохи стало й
виникнення господарсько-побутових комплексів, що складалися зі стоянок
(на них розташовувалися житла), іноді — кількох заглиблених у грунт ді-
лянок, де обробляли кремінь, кістку, ріг, а також Із ям-сховищ і вогнищ за
межами жител. Залежно від умов місцевості житла розташовувалися або
в ряд, або колом. У центрі комплексу зводили довгочасне житло або якусь
іншу спеціальну споруду (для релігійних церемоній?). Унікальним явищем
кінця пізнього палеоліту є знахідка на Амвросіївській стоянці (Донеччина)
решток більш ніж 1 тис. зубрів. Тут або забили під час великого полю-
вання ціле стадо тварин, або влаштували звалище кісток, або приносили
звірів у жертву духам.
Найважливіші пам’ятки пізнього палеоліту України:
/ — Пушкарі; 4 — Мізин; 17 — Кирилівська (Київ); 18 — Межиріч; 31 — Королеве; 75 —
Молодова І—V; 91 — Анетівка; 109 — Амвросіївка; /// — Сюрень І
61
Пізньопалеолітичні пам'ятки України виникли на місцевому
мустьєрському грунті, розвиваючись у постійних контактах із
синхронними їм пам'ятками сучасної Європи, Зокрема, пам’ятки
Закарпаття мають виразні аналогії на території Східної Словач-
чини та Румунії.
* * *
Підіб'ємо деякі підсумки. Найдавніша людина — презин-
джантроп — з'явилася на Землі, найімовірніше, в олдувайську
епоху (близько 3 млн років тому). Першими гомінідами на те-
риторії нинішньої України були люди пізнішого типу — архант-
ропи ашельської епохи (близько 1 млн років тому). Вони при-
йшли сюди, можливо, з Близького Сходу. Найдавніші відомі на
сьогодні рештки людей на українських землях відносяться до
неандертальського часу, тобто до епохи мустье (150—40/33 тис.
років тому). Територія України в палеоліті належала до висо-
корозвинутих районів світу. її населення підтримувало тісні
зв'язки з населенням сусідніх територій, однак уже з ашель-
ської епохи визначальними стали місцеві традиції розвитку
культури.
Рекомендована література
Алексеев В. П. Становление человечества. М., 1984.
Археологія Української РСР: У 3 т. К., 1971. Т. 1.
Археология Украинской ССР: В 3 т. К., 1985. Т. 1.
Борисковс&ий П. И. Древнейшее прошлое человечества. Л., 1979.
Бромлей Ю. В., Першіщ А. И., Шнирельман В. А. История первобьітного
общества: Зпоха первобьітной родовой общинні. М., 1986.
Величко А. А. Природа у кольїбели человечества // Природа. 1985. № 3.
Джохансон Д., Йди М. Л. Истоки рода человеческого. М., 1984.
Елинек Я. Большой иллюстрированньїй атлас первобьітного человека.
Прага, 1982.
Констзбл Д. Неандертальцьі. М., 1978.
Ламберт Д. Доисторический человек: Кембриджский путеводитель. Л.,
1991.
Палеолит СССР. М., 1984.
Придо Т. Кр'оманьонский человек. М., 1979.
Природа и древний человек. М., 1981.
Смирнов С. В. Становление основ общественного производства (матери-
ально-технический аспект проблемні). К-, 1983.
Уайт Д., Браун Д. М. Первьіе люди. М., 1978.
62
ЛЕКЦІЯ 4
СОЦІАЛЬНІ ВІДНОСИНИ ТА ДУХОВНА КУЛЬТУРА
ПЕРІОДУ ЗАСЕЛЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
в Соціальна організація населення раннього палео-
літу
• Виникнення громади
• Духовна культура людності палеоліту
Соціальна організація населення раннього палеоліту.
Найвідсталіші сучасні людські колективи, виявлені науковця-
ми, належать до мезоліту. Не зберігся жоден із народів світу,
котрі на стадії палеоліту переходили до нової кліматичної си-
туації (від плейстоцену до голоцену). Тому дослідження палео-
літичного населення в будь-якому разі є реконструкцією. Крім
археологічних матеріалів, до цієї реконструкції звичайно долу-
чають результати спостережень над мавпами (особливо коли
йдеться про найраніші етапи становлення людства) та етногра-
фічні дані (пам’ятаючи, однак, при цьому, що вони є досить піз-
німи й відбивають незначне число рис палеолітичного укладу).
Соціальну організацію австралопітеків вивчають голов-
ним чином на основі порівнянь із життям мавп. С. А. Арутю-
нов, зокрема, твердить, що, хоча найближча до сучасної сім’ї
людей структура відома в гібонів (у них із малятами прожи-
ває пара батьків), беззастережно ототожнювати сім’ю гібонів
та австралопітеків важко, бо, по-перше, екологічні умови існу-
вання гібона не такі, які ми реконструюємо для австралопіте-
ка, а по-друге, олюднення мавпи просто не могло відбутися в
таких малих сімейних колективах. Цей та інші дослідники вва-
жають: найважливішою передумовою становлення людського
суспільства було подолання тваринного статевого інстинкту, а
отже, величезне значення мали система шлюбних стосунків та
її еволюція. Виходячи з цього, вони звертають увагу на мож-
ливість співставлення структури групи австралопітеків і стада
горил (а ще більше — шимпанзе), котре являє собою нестій-
ке за складом об’єднання кількох самців і самиць. Статеві
зносини між ними відбуваються в різних варіантах — від ієрар-
хічної впорядкованості (коли найбільше прав мають самці-во-
жаки) до проміскуїтету (нічим не обмежених зносин).
63
Інша точка зору на цю проблему така. Оскільки екологія
існування, з одного боку, горил і шимпанзе, а з іншого — авст-
ралопітеків різна (до того ж австралопітеки харчувалися м’я-
сом), спосіб життя останніх найдоцільніше порівнювати зі спо-
собом життя собакоголових мавп, насамперед бабуїнів, у стаді
яких існують гаремні сім’ї (кілька самиць при дужому самці)
й «клуби холостяків». Можливо, саМе на такій основі в процесі
олюднення мавпи могли якнайшвидше розвинутися нові вже
не біологічні, а соціальні форми колективу. Адже старих і слаб-
ких самців виганяли зі стада, й на їхні місця приходили самці
з інших стад, які не були дітьми вигнанця. Стабільною одини-
цею за цих умов є гурт самиць, пов’язаних єдністю походжен-
ня, тобто генетичною спадковістю; самці сусідніх стад після
досягнення дорослого віку обмінюються стадами. Незважаючи
на те, що в австралопітеків ця структура не була, можливо,
такою непорушною, можна припустити: саме в такій структурі
ще до появи людського суспільства (а отже, в біологічних до-
соціальних формах) мали зародитися як матрилокальний шлюб
(родинні зв'язки за лінією матері та перехід самця до колекти-
ву самиці), так і екзогамія (заборона шлюбних стосунків усе-
редині свого колективу).
Екологія існування презинджантропів, очевидно, набула
більш людського характеру. Тоді, на думку С. А. Арутюнова,
у зв’язку насамперед із колективними прийомами полювання
дедалі більшого значення набувала координація діяльності
дрібних стад (якими б вони не були — чи нестійкими, чи гарем-
ними). Стада ставали більшими та стійкішими, але в них за-
лишався непорушним принцип матрилокальності. Тому виникли
об’єднання кількох стад, що обмінювалися генофондом (через
самців, які переходили до чужих стад), та одного або кількох
«клубів холостяків». Не виключено, що «клуби» та елементи
гаремності поступово зникали, бо весь колектив, і в тому числі
його основа — жінки, були зацікавлені в активному залученні
до стада чоловіків-мисливців, що було, певна річ, неможливим
при гаремних сім’ях. Мабуть, водночас утворювалися й неста-
більні парні сполуки (чоловік і жінка), котрі не були сім’ями
і швидко розпадалися, обмінювалися партнерами тощо. Та-
ким чином, у стаді могли мати місце обмежений проміскуїтет і
суперництво між окремими чоловіками, що внеможливлювало
зникнення зародків екзогамії.
Ю. В. Бромлей, О. І. Першиць та Ю. І. Семенов твердять, що при ха-
рактеристиці стад презинджантропів слід мати на увазі й особливість умов
їхнього життя. Адже, коли порівняти конкретні природні середовища, в яких
перебувають стада мавп навіть одного виду, з’ясовуються очевидні відмін-
ності в структурі цих стад. Так, у павіанів стадо в лісі менш стійке, ніж у
савані, тобто на відкритій місцевості, де воно найзгуртованіше. Відбившись
від свого товариства, будь-який саванний павіан прирікає себе на неминучу
64
загибель. Навіть перехід з одного стада до іншого стає винятком. Так само
згуртованіше тримаються на відкритій місцевості й шимпанзе (тут їхні групи
налічують до 40 особин). З огляду на все це можна вважати: стада австра-
лопітеків і презинджантропів — мешканців саван — теж були міцними й ста-
більними, а отже, в них, як і в найзгуртованіших мавп, найвищого рівня
досягала внутрішня ієрархія, за якої частина членів стада домінувала.
С. А. Арутюнов певен, що в архантропів мало існувати ве-
лике екзогамне стадо, яке зберегло свою роль і в неандерталь-
ців. На підставі аналізу чисельності, з одного боку, стад лю-
диноподібних мавп, а з іншого — груп рухливих мисливців,
можна припустити, що мале стадо (стадо-сім’я) складалося з
чоловіка та двох-трьох жінок із дітьми й налічувало загалом
до 10 осіб, а більше — об’єднувало двох-трьох чоловіків і чоти-
рьох-п’ятьох жінок із дітьми. В такому разі велике стадо архан-
тропів (об’єднання названих стад — малого й більшого) могло
являти собою колективи з кількох десятків (не більше 50)
осіб — дорослих і дітей — і сполучатися шлюбними стосунками
з кількома сусідніми стадами.
В палеоантропів з'явився вже зародок громади — прагро-
мада. Ю. В. Бромлей, О. І. Першиць, О. Л. Монгайт ділять
еволюцію прагромади неандертальців на два етапи.
Можна впевнено твердити, що в прагромадах ранніх неандертальців
був поширений канібалізм. В Європі на початок 80-х років були відомі
скелети та черепи 25 ранніх неандертальців. На кісткових останках 16
з них виявлені сліди смертельних поранень від ударів знаряддями (тобто
завданих людьми); частина черепів (зокрема, один — із Ерингсдорфа, один —
із Саккопасторе, один — Із Штайнгейма) знайдена розкраяною — їх розла-
мували, щоб вийняти та з’їсти мозок. Вживали в їжу й людське м’ясо.
Так, під навісом скелі Крапіна (Хорватія) відкопані потрощені кістки не-
андертальців; деякі з них були обпалені, так само як і кістки тварин. В епо-
ху пізніх неандертальців випадки людожерства траплялися, мабуть, дуже
рідко. В усякому разі, серед величезного числа кістяків цього періоду, відо-
мих на нашому континенті, лише один із них — з Монте-Чирчео — має ви-
разні ознаки поїдання.
Причини канібалізму в епоху мустьє можна спробувати пояснити за
пізнішими археологічними та етнографічними матеріалами. По-перше, людо-
жерство могло бути спричинене голодом, по-друге, могло бути ритуальним,
коли з’їдали спритного ворога або ж власного вожака (який дійшов край-
ньої межі віку, оптимального для своєї функціональної діяльності),—адже
вважалося, що найліпші властивості з’їденого переходили до учасників ри-
туальної учти. Однак найважливішою рисою пізньонеандертальських пра-
громад стало не людожерство, а прямо протилежне явище: в них разом із
здоровими людьми жили каліки, котрі не могли існувати без сторонньої
допомоги (Шанідар III, І, Ля Шапель). На кістках неандертальців із деяких
інших місць простежені сліди старих ран, що загоїлися. Отже, в прагро-
мадах пізніх неандертальців не лише ділилися харчами, а й піклувалися
про своїх немічних членів аж до їхньої смерті. Наприклад, один хворий
неандерталець Із Шанідара дожив до 40 років, і це за тодішньої середньої
тривалості життя в 20 років! Певна річ, не виключено, що таку особливу
турботу виявляли стосовно не будь-кого, а лише людей з особливим со-
ціальним становищем (скажімо, вожаків або тих, хто народжувався «із
знаменням»).
З 2-1661
65
Пізньонеандертальська прагромада, можливо, стала настіль-
ки згуртованою, що усвідомила свою єдність і протиставила се-
бе іншим прагромадам. Однією з форм такого усвідомлення
був тотемізм (віра в пращура, спільного для всієї прагромади),
коли кров і тіло тотема вважалися кров'ю й тілом кожного чле-
на прагромади. Таким чином, чоловік тепер переходив до пра-
громади дружини як чужинець, «зроблений» з іншого тіла та
іншої крові, й не міг мати там повноправного статусу. Усе це
різко відокремило прагромади одну від одної. Таке становище
виникло, вочевидь, ще в ранньому мустьє, бо ж саме тоді поси-
лилися відмінності в матеріальній культурі різних місцевостей.
Замкнуті прагромади перетворювалися на групи родичів,
а оскільки чисельність цих груп була невеликою, почалося
схрещування близьких родичів (інбридинг). Як результат,
збіднювалася спадкова основа, консервувалися морфологічні
риси людей. Припинив свою дію прагромадсько-індивідуальний
добір, а його місце заступив індивідуальний (природний). Ант-
ропогенез в основному пішов шляхом не сапієнтації (в напрямі
до людини сучасного фізичного типу), а загального огрублю-
вання організму. Саме тому класичні неандертальці, котрі ста-
новили переважну частину тогочасної людності, мали виразні
ознаки застою еволюції.
Взаємна ізоляція прагромад та інбридинг унеможливили
докорінну перебудову морфологічної організації неандерталь-
ців й істотне поліпшення їхньої кам'яної індустрії. Тому на од-
них пам’ятках часу переходу від ашелю до мустьє спостерігає-
ться більше рис пізнього палеоліту, ніж на пам’ятках часу пе-
реходу від мустьє до пізнього палеоліту, а на деяких інших
(наприклад, Шанідар) протягом дуже тривалого часу — до
15 тис. років — індустрія практично не змінювалася. Таким чи-
ном, без подолання замкнутості прагромад дальший прогрес
неандертальського суспільства був неможливим.
Виникнення громади. Під час переходу до пізнього палеоліту
в прагромадах розпочалися великі зміни. За Ю. В. Бромлеєм,
О. І. Першицем, В. О. Шнірельманом, це виявлялося насампе-
ред у зміні шлюбних стосунків, подоланні останнього з най-
важливіших тваринних інстинктів — статевого (харчовий ін-
стинкт, очевидно, було подолано вже архантропами), який до
цього часу був основним джерелом конфліктів між чоловіками.
Палеоантропи не знали не лише індивідуального шлюбу (бо
такого шлюбу не було навіть на початку існування громад піз-
нього палеоліту), а й групового, оскільки в замкнутих прагро-
мадах зникла екзогамія, й вони стали ендогамними, тобто
шлюби укладалися в межах прагромад. Однак поступово екзо-
гамія почала відроджуватися в прагромадах у двох проявах:
по-перше, статеві відносини відбувалися зі членами не свого
66
колективу, а по-друге, вони були повністю заборонені у своєму
колективі (це явище називається агамія). Про становлення ага-
мії свідчить наявність статевих табу, пов’язаних перш за все із
полюванням. Ці заборони, пережитки яких зафіксовані прак-
тично у всіх народів, стосувалися будь-якого члена прагрома-
ди. Вони могли виникнути лише тоді, коли існували невпоряд-
ковані статеві стосунки, які заважали нормальній господар-
ській діяльності, згуртуванню людей.
Можливо, феномен табу розвивався в два етапи. На першому від участі
в тривалих полюваннях, які нагадували дальні експедиції, усувалися молоді
жінки (до цього вони полювали разом із чоловіками та юнаками), на дру-
гому жінки вже перестали брати участь навіть у підготовці до полювання
(це було викликане ускладненням мисливських походів, а також зайнятістю
жінок у збиранні більшої маси рослинної їжі). Запровадження табу сприяло
уникненню конфліктів між чоловіками та усталенню статево-вікового поділу
праці. У свою чергу, такий поділ зміцнював саме табу: за етнографічними
даними, під час цих періодичних заборон чоловіки не доторкалися до жінок,
не споживали наготовлену ними їжу, не розмовляли з ними, навіть не ди-
вилися на них...
Статеві табу почали формуватися досить рано. Вже в архантропів се-
реднього — пізнього ашелю з’явилися окремі табори мисливців. Становлення
табу як більш-менш розвинутого суспільного інституту (за наявності стате-
во-вікового поділу праці) можна відносити до часу ранніх, а остаточне ут-
вердження — пізніх палеоантропів. Можливо, поділ колективу на дві поло-
вини (жінок із дітьми та чоловіків із юнаками) відбито в поділі деяких
жител епохи мустьє на дві частини (наприклад, у Молодові V).
Однак поглиблення поділу праці, ускладнення соціальної
структури прагромад призвело до втрачання статевими табу
своєї суспільно-регулюючої функції. Вихід із цього становища
почали шукати у статевих зносинах із членами інших колекти-
вів. Ця тенденція простежена (за етнографічними даними) в
кількох основних проявах: у так званих оргаїстичних нападах
на представників чужих колективів — чоловіків на жінок, а жі-
нок — на чоловіків; у переказах про «амазонок», що мають різ-
ні варіанти, але всі передбачають колективні напади або ви-
крадення жінками чоловіків із метою вступу з ними в статеві
відносини з наступним народженням дітей (дівчаток), котрі
виховуватимуться надалі без чоловіків; в «експедиціях» хлоп-
ців або дівчат з одного колективу до іншого з метою пошуків
партнерів. Все це зрештою привело до виникнення спеціальних
днів (як правило, свят), коли в статеві відносини відкрито
вступали чоловіки одного й жінки іншого колективів (після цьо-
го, очевидно, виникали й окремі шлюбні пари). При цьому ага-
мія не порушувалася, але вже не було й повного проміскуїте-
ту. Оскільки шлюбними відносинами пов'язувалися насамперед
два сусідніх колективи, виникала нова — дуально-громадська —
організація. Вона складалася з двох прагромад, що перероста-
ли в громади. Іноді її називають дуально-родовою, проте в цьо-
3*
67
му, наш погляд, немає рації, бо родової організації в палео-
літі, мабуть, ще не існувало.
Підсумовуючи все сказане, зробимо висновок: переважна
частина істориків уважає, що основою виникнення громади
став передусім розвиток статевих і шлюбних відносин. Нам же
здається, що при цьому недооцінено роль інших факторів. Адже
громада — не просто соціально-біологічне об'єднання. їй при-
таманні спільне володіння засобами виробництва, повне або
часткове самоврядування, локальність розташування на певній
території, здатність до відтворення людського колективу. Основ-
ними її функціями є організація виробництва, збройного опору
зовнішнім ворогам, регулювання користування землями, те-
риторіями. Тож від самого початку свого існування громада
може й не відповідати роду (під останнім звичайно розуміють
групу родичів, що походять від спільного пращура — чоловіка
або жінки — та мають спільні назву й тотем), і внаслідок
укладення шлюбів із представниками інших родів залишається
екзогамною.
Коли представники різних прагромад породичалися, виник-
ла внутрівидова гібридизація. Це привело не лише до появи
міцного та життєздатного — як і за будь-якої гібридизації —
покоління, а й до посилення його плодючості. Збагатилася спад-
кова основа, зросла еволюційна пластичність (на противагу за-
стиглій еволюції палеоантропів), з'явилася можливість розв'я-
зання конфлікту між потребою дальшого розвитку виробництва
та невідповідністю цій потребі фізичного типу людини. На цьо-
му підгрунті склався носій сучасного людського фізичного ти-
пу — кроманьйонець. Для нього було характерним морфоло-
гічне «омолодження» — внутрішньовидова гібридизація спричи-
нилася до відродження в ньому деяких рис ранніх (сапієнт-
них) неандертальців, утрачених «загальмованими» пізніми
(класичними) неандертальцями. На думку В. І. Козлова, спо-
чатку кроманьйонців налічувалося лише кілька тисяч. їхній се-
редній вік не перевищував 20 років, а проте вони були куди
краще за неандертальців пристосовані — біологічно та соці-
ально — до життя, а тому швидко замінили своїх попередників.
Цьому, як уважає С. А. Арутюнов, сприяли природні умови кінця му-
стье — початку пізнього палеоліту. Саме в цей час унаслідок переходу до
полювання на великих тварин мисливці могли проживати багато років на
одному місці. За осілого способу життя й запровадження шлюбних відносин
насамперед між двома сусідніми колективами жінки кожного з них були
заінтересовані, щоб хлопці-мисливці залишалися в межах свого стада. Гурти
тогочасної людності розташовувалися не далі, ніж у 40—50 км один від
одного (відстань денного переходу пішки), а їхня чисельність заледве до-
сягала 100 чоловік. За характерної для мисливських таборів побудови в
лінію кожен із них мав сусідів з обох боків; два найближчі колективи
утворювали дуально-громадську організацію.
Форма, при якій заборонялися шлюби всередині громади, а натомість
68
вимагалися шлюби між представниками двох певних громад (так звана
спрямована екзогамія) та спільність подружжя, одержала назву групового
шлюбу. Одні дослідники твердять, що парна сім'я виникла вже в пізньому
палеоліті, інші — що така сім'я (яка повинна була бути самостійним еконо-
мічним осередком) у згадану епоху ще не існувала. Ми поділяємо останню
думку.
Духовна культура людності палеоліту. Переконливим доказом
формування людської свідомості в палеоліті є наявність мате-
ріалізованих пам’яток духовної культури. Важливе місце з-по-
між них належить похованням. Вони вперше з'явилися в різних
Зображення оленя (?) на лопатці мамонта з мустьєрської стоянки Мо-
лодова І
районах світу — і зокрема, як ми вже зазначали, на території
України — в епоху мустьє. Не виключено, що в майбутньому
поховання будуть виявлені й на пізньопалеолітичних стоянках
нашої країни, оскільки в суміжних місцевостях (наприклад, у
Костенках під Воронежем) вони відомі. Всі палеолітичні похо-
вання здійснені на місцях проживання людських колективів,
тому можна погодитися з тими науковцями, котрі розглядають
погреб померлих у межах жител і поселень у палеоліті — нео-
літі (і в мідному віці) як своєрідне жертвоприношення, що по-
винно було забезпечити спокійне життя їхнім родичам на цьо-
69
му світі, а не як справжній поховальний обряд (що виник піз-
ніше, очевидно, вже в бронзовому віці).
Духовне піднесення палеолітичної людини відбилося в її
мистецтві. Найдавнішим предметом із наявними на його поверх-
ні елементами графіки вважають фрагмент ребра бика з серед-
ньоашельського шару стоянки Пеш де л’Азе (Франція). На ньо-
му вирізьблені паралельні глибокі лінії; в комбінації з тонши-
ми, паралельними між собою, короткими лініями вони утворю-
ють начебто кути, а також подібність зигзагу з прямокутними
зубцями. В Україні перші зразки мистецтва з'явилися, можли-
во, в епоху мустьє. Зі стоянок Молодова І (Чернівецька об-
Пізній палеоліт. Кістки мамонта, орна-
ментовані червоною вохрою. Мізин
Молодова І (Чернівецька об-
ласть) і Пронятин (Терно-
пільська область) походять
кістки тварин, прикрашені
прокресленими лініями. На
мамонтовій лопатці з Моло-
дови відтворена композиція,
в центрі якої — стилізована
фігура тварини (частина ар-
хеологів уважає, що це — не
зображення, а лише його по-
доба, котра виникла внаслі-
док випадкового комбінуван-
ня різночасових механічних
пошкоджень поверхні лопат-
ки під час використання її в
трудових операціях).
Зразки мистецтва епохи пізнього палеоліту відомі на тери-
торії Євразії від Атлантичного до Тихого океану та в Малій
Азії. Виявлені вони і в Україні. Так, розпис червоною вохрою
зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта (Мізин) і на че-
репі мамонта (Межиріч), прокреслені композиції — на мамон-
тових бивнях (Межиріч, Кирилівська стоянка в Києві, Гінці),
різні риски та ямки, розташовані в певному порядку (що вва-
жається доказом існування в пізньому палеоліті системи ліч-
би) — на виробах із кістки, рогу, каменю (Мізин, Межиріч, Гін-
ці, Молодова V). На Мізинській стоянці знайдені кістяні плас-
тинки з орнаментом (меандр, кути, «ялинки»), а також два
браслети: один зроблено у вигляді широкої пластинки, виріза-
ної з мамонтового бивня та орнаментованої зигзагом і меанд-
ром, інший — із п’яти дужок-пластинок, укритих рядами різьб-
лених похилених ліній, що утворюють шеврони. В Молодові V
виявлені жезл із зображенням людини та кілька статуеток, ви-
готовлених із бивня мамонта й мертелю. Статуетки з мамон-
тового бивня відкопані також у Межирічі, Мізині (вироби з
70
останньої стоянки, прикрашені геометричним орнаментом, вва-
жаються символами або жінки, або пташки, або фалоса; звід-
си ж походять також дві виразні фігурки тварин). Жіночі ста-
туетки пов’язують із культом прародительки, інші — з мис-
ливською магією.
Деякі предмети пізнього палеоліту були, можливо, музични-
ми інструментами. На стоянках Подністров’я відкриті чотири
флейти, одна з яких мала дуже складну на той час конструк-
цію: на її роговому корпусі лишилися сліди шести отворів, за
допомогою яких можна було відтворювати цілу гаму звуків
(Молодова V). Частина кісток з Мізина, наприклад лопатка,
Зразки мистецтва пізнього палеоліту:
1—2, 4 — кістяні статуетки; 3 — уламок бивня мамонта з різьбленим візерунком;
5 — кістяний браслет (1—2, 4—5 — Мізин, 3 — Кирилівська стоянка)
тазова кістка, гомілка, нижня щелепа мамонта використовува-
лися, на думку С. М. Бібікова, як ударні музичні інструменти.
Первісне мистецтво було тісно пов'язане з магічними обря-
дами, що їх справляли в культових приміщеннях або святили-
щах— рукотворних і природних. На думку В. М. Даниленка,
одним із таких природних святилищ була Кам’яна Могила по-
близу Мелітополя.
Кам’яна Могила являє собою колишній острів, а нині па-
горб, який підноситься на 15 м у степу над р. Молочна. Центр
його становить розколотий на окремі частини колись монолітний
пісковиковий щит площею близько 3 га і заввишки до 5 м, що
залягає на материковому піску. Під цим кам’яним панцирем
розташовуються гроти, утворені внаслідок вивітрювання його
м’яких порід. Починаючи з пізнього палеоліту, ці гроти протя-
гом тривалого часу використовувалися як приміщення для релі-
гійних обрядів. Кам’яна Могила та місцевість навколо неї до-
сліджувалися О. М. Бадером, В. М. Даниленком, М. Я. Ру-
динським та ін. В. М. Даниленко відніс до пізнього палеоліту
71
реалістичні зображення в Гроті Мамонта, протерті вглиб піс-
ковина широкими площинами та пофарбовані. Це — група з
чотирьох турів у позиції кругової оборони, а також ряд фігур
турів, розташованих вздовж карниза. Перед ними стоїть удвоє-
троє більша за кожного бика фігура мамонта. Більшість зо-
бражень цих тварин оточена рядами вертикальних насічок (а
іноді — ще й округлими ямками, що імітують рани від списів)
і поцяцькована слідами ударів гострим (крем’яним?) знаряд-
дям. Отже, їх можна пов’язувати з
мисливською магією. Вочевидь, таке ж
значення мали й численні групи зобра-
жень пізньопалеолітичного часу, вико-
нані прокресленими лініями в Печері
Чаклуна. Серед образів, які вдалося
тут розрізнити —тварини (мамонти, пе-
черні леви, бики, носороги, кабани) та
люди (в основному жінки), часто в ро-
гатих масках і шкурах. Це свідчить
про виконання ними якогось магічного
обряду.
На думку В. М. Даниленка, пізньопалео-
літичним зображенням на стінах гротів син-
хронні аналогічні зображення на одному чи
обох боках сплощених підпрямокутно-оваль-
них плиток із пісковику, що мають завдовж-
ки від дев’яти до 47 см. На Кам’яній Мо-
гилі знайдено 50 таких плиток. У первісно-
му стані вони лежали на поличках, утворе-
них колись при вивітрюванні м’яких частин
Зображення «чаклуна» з Ка- стель гротів, але більшість їх була скинута
м яної Могили. Палеоліт (?)
вітром на еподи гротів (на поверхню світ-
лого материкового піску), а потім прикидана
гумусованим піском еолового походження. В. М. Даниленко визначив ці
плитки як праобрази чуринг — тотемічних символів, із якими в аборигенів
Австралії та близьких їм за розвитком народів були пов’язані основні
уявлення про життя природи й людського суспільства. В австралійських
аборигенів за чуринги або функціонально близькі до них символи звичайно
правили видовжені пласкі камені (в тому числі й галька) або шматки де-
рева різних розмірів. Відомі чуринги й інших форм. Ці культові предмети
часто вкривали орнаментом і натирали жиром. Орнамент являв собою реалі-
стичні або схематичні — у вигляді концентричних кіл, спіралей, ліній, кра-
пок — зображення тотемічних пращурів: змій, черепах, риб, птахів, тварин,
рослин. Тотемічні символи використовувалися під час обрядів по-різному:
одні з них тримали в руках, інші клали на землю, треті — встромляли в
землю спеціально загостреним кінцем. Деякі чуринги мали на кінці отвір,
до якого прив’язували шнур. Коли під час релігійної церемонії чурингу,
тримаючи за шнур, обертали над головою, з’являвся специфічний звук, за
який європейці назвали її «гуділка» або «хурчалка». Чуринга вважалася
зосередженням зародків людей, тварин, рослин, каміння, явищ природи
(поряд із чурингами місцями зосередження таких зародків могли бути й
деякі інші об’єкти, наприклад, великі камені). Оживити зародки, вкладені
72
до чуринги тотемом у його давноминуле життя («час снів»), можна було,
здійснюючи найважливіший для австралійських аборигенів обряд, коли чу-
рингу натирали жиром та вохрою, а навколо неї підспівували та виголо-
шували ритуальні заклинання. Вважалося, що після цього тотем примусить
зародки вискакувати з чуринги, до якої вони повернуться, скінчивши свій
життєвий шлях. Чуринга уособлювала тіло тотема і водночас — все або
якусь частину тіла її власника. Виконуючи обряд із чурингою, абориген
залучався до героїчних діянь тотема, ототожнюючись із ним і переймаючи
його могутність. Тобто чуринга сприймалася як найвищий символ єднання
людини, суспільства та природи, а також — єднання минулого та сучасності.
Одні чуринги призначалися для виконання лише деяких обрядів, інші вважа-
лися універсальними. Чуринги тотемічної групи зберігалися в спеціальному
сховищі, куди стороннім, невтаємниченим і жінкам заборонялося входити
під загрозою смерті. Жінкам не дозволялося навіть бачити свою чурингу,
а хлопчик ставав її власником лише після ініціації. Верховними зберіґача-
ми колективних чуринг були звичайно старійшини тотемічних груп. Дорослий
чоловік міг тримати особисту чурингу при собі.
За межами Австралії культові предмети, близькі за своєю функцією
до чуринг, відомі насамперед у населення островів Індійського океану.
Проте окремі уявлення, котрі відповідають культу чуринг, побутували як
пережитки в багатьох народів світу, в тому числі й у слов’ян.
На думку дослідників, чурингами або подібними до них
символами були ритуальні предмети зі стоянок пізнього палео-
літу, відкриті, зокрема, на території України. Мізинські стату-
етки з рисами жінки, пташки, фалоса слід, можливо, вважати
образами відомого в багатьох народів двостатевого (безстате-
вого, середнього роду) пращура. Найдавнішими символами то-
темів-жінок (чурингами-жінками) виступали, на наш погляд,
численні жіночі, символами тотемів-чоловіків — поодинокі чо-
ловічі статуетки, а символами тотемів-тварин — анімалістичні
зображення. В періоди планетарних потеплінь, коли поширю-
валися види живої природи, потомство яких з’являється на світ
із яєць та ікри, складалися уявлення про тотемів — птахів, пла-
зунів, земноводних, а також тотемів — яєць і яєць-ікринок. Та-
ким уявленням могли відповідати й рибоподібна плитка з Ка-
м’яної Могили, котра мала водночас риси жіночої фігури, і два
яйцеподібних предмети з бивня мамонта, що закінчувалися гос-
трими шипами (один із цих предметів було встромлено шипом
у дно житла) з Костенок І. У пізньому палеоліті почали вжи-
ватися й вироби, що їх можна вважати «гуділками»,— посе-
редині або на краю вони мають отвір для затягання шнура.
Це, наприклад, мізинські пластинки з мамонтової кістки, вкри-
ті орнаментом. До іншого типу «гуділок» відносяться, мабуть,
предмети круглої форми з отвором у центрі (Костенки IV).
Аналогії їм відомі в багатьох пам’ятках за межами України —
від Франції до Сибіру. Вже в пізньому палеоліті з’явилися й
гальки, прикрашені зображеннями тварин. їх можна вважати
яйцеподібними чурингами. Вони знайдені, наприклад, у печері
Кара’Ін (Туреччина).
73
Тотемічні символи, що відповідають мезоліту (1, 8) та пізньому па-
леоліту (2—7):
/ — австралійська чуринга (гуділка), пов’язана з культом кенгуру; 2 — фігурка
пташки (й жінки?). Мізин; З, 5 — яйцеподібний предмет та жіноча статуетка.
Костенки І; 4 — пластинка із зображенням змій (?). Мальта (Сибір); 6—7 — иа-
скельне зображення з Белдиби та галька з Кара’Іїн (Туреччина); 8 — галька з
Мас д’Азиль (Франція)
74
.Дещо пізнішим (мезолітичним) часом датують розмальо-
вані чуринги-гальки, відкриті в багатьох країнах Європи. Най-
цікавішими з-поміж них є гальки з печери Мас д’Азиль (Фран-
ція), на яких фарбою позначені кола, риски, зигзаги, а також,
можливо, риси людського обличчя. Саме мезоліт (якому й від-
повідав рівень розвитку сучасних найвідсталіших народів сві-
ту, вивчених європейцями, в тому числі й аборигенів Австралії,
бо народи палеолітичної стадії, нагадаємо, етнографам не ві-
домі), а також протонеоліт (період, що на деяких територіях,
зокрема в Україні, став проміжною епохою між мезолітом і
неолітом) були, очевидно, часом кульмінації уявлень, пов'яза-
них із чурингами. Тим більше, що й на самій Кам’яній Моги-
лі виявлена група пісковикових фігур, котра на відміну від зга-
даних вище плиток (хоча ці фігури зустрічалися разом із плит-
ками) датована В. М. Даниленком архаїчним, або докераміч-
ним неолітом (тобто протонеолітом), а Д. Я. Телегіним — мезо-
літом. У зв’язку з цим палеолітична дата плиток Кам’яної Мо-
гили, а отже, й близьких до них зображень у гротах, викликає
в більшості археологів (і в нас теж) сумнів. Як сучасник до-
сліджень Кам’яної Могили в 1973—1974 рр., автор цих рядків
знає, що зображення на стелях гротів і плитках складні й за-
плутані, тож важко бути абсолютно певним стосовно всіх обра-
зів, прочитання яких запропоноване В. М. Даниленком. Разом
із тим деякі з плейстоценових тварин, які, можливо, зображені
на Кам’яній Могилі (наприклад, носоріг, північний олень), спів-
існували в ранньому мезоліті з новими — голоценовими—тва-
ринами, а велика фігура мамонта з Гроту Мамонта трактуєть-
ся багатьма дослідниками як фігура бика. На поселенні, розта-
шованому поряд із Кам’яною Могилою, найпізніший негумусо-
ваний геологічний шар (суглинок), якому може відповідати
пісок дна гротів, містить матеріали раннього неоліту (кераміч-
ного). Ні палеолітичного, ні мезолітичного — тобто більш ран-
нього, ніж архаїчно-неолітичного — поселення поблизу немає,
а під ранньонеолітичним у суглинку (причому не від найрані-
ших його прошарків) залягали шари протонеоліту. Отже, плит-
ки з гротів можна датувати протонеолітом.
* * *
Таким чином, соціальною організацією населення раннього
палеоліту, найімовірніше, було людське стадо, а пізнього па-
леоліту — дородова громада з груповим шлюбом. Починаючи з
епохи мустьє, в неандертальців простежуються перші спроби
осмислення навколишньої дійсності. Виразні зразки мистецтва
з території України належать уже до пізньопалеолітичного ча-
75
су. Найвищим досягненням палеолітичної людини в духовній
сфері можна вважати тотемічні уявлення, а тому, як доводить
А. Д. Столяр, основні обряди палеолітичної пори не виходили
за межі мисливської магії.
Рекомендована література
Археологія Української РСР: У 3 т. К., 1971. Т. 1.
Археология Украинской ССР:-В 3 т. К., 1985. Т. 1.
Бромлей Ю. В., Гїершиц А. И., Семенов Ю. И. История первобьітного
общества: Общие вопросьі. Проблема антропосоїіиогенеза. М., 1983.
Бромлей Ю. В., Першиц А. И., Шнирельман В. А. История первобьітного
общества: Зпоха первобьітной родовой общиньї. М., 1986.
Даниленко В. М. Кам’яна Могила. К., 1986.
Мириманов В. В. Первобьітное и традиционное искусство. М., 1973.
У истоков творчества. Новосибирск, 1978.
Чмьіхов Н. А. Истоки язичества Руси. К., 1990.
Зтнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. М.» 1982.
ЛЕКЦІЯ 5
МИСЛИВЦІ, ПЕРШІ ЗЕМЛЕРОБИ ТА СКОТАРІ
МЕЗОЛІТУ — ПРОТОНЕОЛІТУ
• Природа в голоценову епоху
• Мезоліт
• Протонеоліт
• Пам'ятки протонеолітичної епохи
• Пам'ятки епохи мезоліту
Природа в голоценову епоху. Переважна більшість
дослідників виділяє в пізньольодовиковому часі два (відносно
теплий інтерстадіал аллеред, коли збільшилися площі лісів, та
холодний пізній дріас, коли частково відновилися й поширилися
прильодовикові позбавлені лісу ландшафти), а в післяльодови-
ковому — п’ять (пребореальний, бореальний, атлантичний, суббо-
реальний, субатлантичний) кліматичних періодів. Однак датую-
ться вони по-різному. Зокрема схема М. А. Хотинського, яку
часто вважають найпридатнішою для території України, має та-
кий вигляд:
1) пізній (або верхній) дріас (9000—8300 рр. до н. е.);
2) пребореальний період (8300—7500 рр. до н. е.). Тоді від-
булося короткочасне «половецьке» потепління, яке змінилося
похолоданням — «переславським інтервалом»;
76
3) бореальний період (7500—6000 рр. до н. е.). Потепління
з помірною або недостатньою вологістю. Загалом було дещо
тепліше, ніж тепер;
4) атлантичний період (6000—2500 рр. до н. е.). Найтеплі-
ший, порівняно із сучасним, клімат. Максимально пошири-
лися широколисті ліси, досягаючи аж Білого моря. Через най-
сприятливіші умови для проживання людей цей період одержав
назву кліматичного оптимуму голоцену. Наприкінці періоду по-
холоднішало;
5) суббореальний період (2500—500 рр. до н. е.). Різке по-
холодання, що призвело до вимирання теплолюбних рослин та
погіршення умов для широколистих лісів. Протягом періоду
клімат був нестійким;
6) субатлантичний період (500 р. до н. е.— наш час). Ут-
вердження клімату з холодними вітряними зимами та холод-
ним літом. Запропоновано й сучасний варіант тричастинної пе-
ріодизації голоцену для Причорномор’я: його нижньоголоцено-
вий період складається з пребореального (або субарктичного)
та бореального періодів (11—7 тис. років тому), середньоголо-
ценовий — з атлантичного та суббореального (7—3 тис. років
тому), верхньоголоценовий відповідає субатлантичному періо-
ду (від 3 тис. років тому по наш час).
К. М. Шимкус, Є. М. Ємельянов та Е. С. Тримоніс твердять,
що з трьома частинами голоцену пов’язані зміна рівня та бе-
регової лінії Чорного моря, концентрація солі в його воді.
З нижнього голоцену (або пізнього новоевксинського часу) рі-
вень моря був на 20—ЗО м нижчим, ніж сьогодні, з середньо-
го голоцену (або давньочорноморського часу) трансгресія до-
сягла максимуму — рівень води перевищував сучасний на кіль-
ка метрів, а з верхнього голоцену (або пізньочорноморського
часу) рівень води змінився мало. Пізньоновоевксинському, дав-
ньочорноморському та пізньочорноморському періодам відпо-
відають три різні горизонти морських опадів, що фіксує зміну
берегової лінії саме на зламах цих періодів.
За іншою періодизацією голоцен поділяють на ранню, се-
редню та пізню частини, датовані відповідно 8150—5000 рр.
до н. е.; 5000—2500 рр. до н. е.; 2500 р. до н. е.— по наш час.
У деяких періодизаціях атлантичний та субатлантичний пе-
ріоди поділяють на дві фази: ранню (старшу) та пізню (мо-
лодшу). Остання фаза субатлантичного періоду е кліматом на-
шої сучасності.
Деякі періодизації голоцену базуються на дослідженні грунтів та пилку
рослин, що містяться в них. Для лісових районів України виділені такі
шари:
1) арктичні та частково субарктичні, що передували бореальному
(11000—7800 рр. до н. е.). Переважання пилку ялини в нижніх шарах від-
кладів;
77
Зміна обрисів Чорного моря:
/ — континентальні відклади; 2 — лиманні й латунні відклади; 3 — перешаровування прибережних морських опадів і річкових
відкладів; 4 — берегова лінія, яка утворилася на зламі палеоліту та мезоліту, 5 — берегова лінія яка, утворилася на зламі про-
тонеоліту та неоліту
2) бореальні (7800—5700 рр. до н. є.)* Переважання пилку сосни та
берези;
3) атлантичні та суббореальні (5700—1500 рр. до н. е.). Переважання
пилку широколистих порід та вільхи;
4) субатлантичні (1500 рр. до н. е.— 1500 р. н. е.). Переважання пилку
ялини у верхніх шарах відкладів;
5) період із 1500 р. по наш час. Переважання пилку ялини, сосни та
берези.
Склад фауни засвідчує, що у верхньому вюрмі та нижньому голоцені
(пізньоновоевксинський час) Чорноморський басейн був прісним, а солоним
він став у середньому голоцені (давньочорноморський час), причому мак-
симуму солоності досяг у давньосередньочорноморський час. У верхньому
голоцені (пізньочорноморський час) солоність дещо понизилася й наблизи-
лася до сучасної. Зміна палеосолоності Чорного моря була пов’язана з во-
дообміном із Середземним морем (у разі припинення водообміну відбувало-
ся опріснення чорноморського басейну і навпаки; водообмін контролювався
коливанням рівня моря й припинявся під час його значного пониження).
Таким чином, останнє осолонення Чорного моря почалося в давньочорно-
морський час, коли воно з’єдналося із Середземним (злам нижнього та
середнього голоцену), а з початку верхнього голоцену солоність стала близь-
кою до сучасної.
Як бачимо, основні зміни в природі голоцену відбувалися
через кожні два його періоди, а дещо менші — на рубежах пе-
ріодів. Майже загальноприйнятою є точка зору, за якою мезо-
літ відповідав пребореальному та бореальному кліматичним
періодам, епоха неоліту (наприкінці якої на деяких територіях
існували пам'ятки мідного віку) — атлантичному, епоха брон-
зи — суббореальному, а залізний вік — субатлантичному, тобто
основні зміни природи голоцену мали місце при переходах до
мезоліту, неоліту й залізного віку.
Мезоліт. За традиційною схемою, весь період між палеолітом
і неолітом вважається епохою мезоліту. її поділяють на дві
частини — ранню (або азільську) та пізню (тарденуазьку). За
Д. Я. Телегіним, на території України ранній мезоліт почався
ще в плейстоцені (в пізньому дріасі) й тривав протягом пізньо-
го дріасу, пребореалу та початку бореалу, а пізній мезоліт
відповідав бореальному та початку атлантичного періоду.
Ми вважаємо такий поділ дещо застарілим. На нашу дум-
ку, стосовно України та Молдови, як і для Близького Сходу та
Подунав'я, період між палеолітом і неолітом являє собою дві
самостійні епохи. Ного рання частина (що відповідає пребо-
реальному кліматичному періоду) є епохою мезоліту, а пізня
(відповідає бореальному. періоду) — вже епохою протонеоліту,
в яку населення практично всього Півдня України (до широти
Надпоріжжя) стало протонеолітичним, а в північній частині
України в цей час продовжувало існувати населення пережит-
кового мезоліту.
Зупинимося спершу на традиційній схемі мезоліту.
Мезоліт («середній кам'яний вік»), або епіпалеоліт («пі-
79
сляпалеолетичний період»),— епоха кам'яного віку, що утвер-
дилася з початком сучасних післяльодовикових природно-клі-
матичних умов — голоцену. (Частина дослідників уважає, що
мезоліт як історична епоха почався ще до голоцену — в плей-
стоцені, а отже, палеоліт змінився мезолітом у льодовиковий
період.) Протягом мезоліту на Півдні Східної Європи замість
старих ландшафтних смуг — північної (тундри або лісотундри)
та південної (холодного степу) виникли нові: північна лісова
(вкрита спочатку шпильковим, а з пізнього мезоліту — листя-
ним лісом) та південна степова, яка розлягалася від Чорного
моря до Середнього Подніпров’я. Процес утворення сучасного
грунту в мезоліті ще не почався, й тодішня земна поверхня
являла собою верхній шар материка (яким у рівнинних місцях
був звичайно суглинок або пісок). Загальний рівень підгрун-
тових вод та водойм був дещо вищим за теперішній, до чого
спричинювалося танення льодовика. Велика кількість місце-
востей, особливо на початку мезоліту, мала, можливо, вигляд
не земної, а водної поверхні з численними островами. В період
із початку мезоліту до неоліту Чорне море було, як і раніше,
озером. Його північний берег, огинаючи Крим, на сході досягав
широти нинішнього Новоросійська, а на заході — Ізмаїла. Далі
на північ починалася суша, що нею до моря текли ріки, в тому
числі Палео-Дунай, Палео-Дніпро, а там, де тепер Азовське
море,— Палео-Дон.
Поступово змінювалася фауна. Деякі види пізньопалеолітичних тварин,
котрі існували в ранньому мезоліті (північний олень, шерстистий носоріг),
зникли, й наприкінці мезоліту лишилися представники тільки «голоценової»
фауни, серед яких найбільше значення для людини мали бик, кінь, благо-
родний олень, кабан. Вимирання великих, повільних у рухах звірів призвело
до кризи післяпалеолітичного полювання. Для здобування швидких полох-
ливих тварин і птахів, особливо на відкритій місцевості, стали необхідними
нові способи та нове мисливське спорядження. Були винайдені лук і стріли
(можливо, однак, що вони з’явилися ще в пізньому палеоліті). Величезні
обшири досить теплої води стали чудовим життєвим середовищем для чи-
сленних видів птахів, риб, раків, молюсків. Другим за своїм значенням
заняттям людей стала риболовля. Спочатку вона була, ймовірно, варіантом
полювання (зі списом, гарпуном, луком), та вже з кінця мезоліту відомі
кам’яні важки, кістяні гачки, блешні зі стулок річкових черепашок, засто-
совувані під час ловлі риби вудкою. Можливо, це засвідчило виникнення
нового заняття як особливого промислу й заразом відбило зростання його
ролі в житті тогочасного населення. До цього заняття, очевидно, залучалися
жінки й діти (бо саме вони, згідно з етнографічними даними стосовно су-
часних відсталих народів, рибалили вудкою). Не виключено, що в цей самий
час з’явилися й перші плетені сіті й тенета (на птахів і на рибу).
Близькість між окремими мезолітичними групами людей бу-
ла, очевидно, досить значною. На думку С. А. Арутюнова, тоді
ще не існували історико-етнографічні області або окремі госпо-
дарсько-культурні типи (ГКТ). Всі люди були первісними
80
«комплексними» мисливцями та збирачами, одні — рухливими,
інші — відносно осілими. Однорідність ГКТ відображалася в
зафіксованій археологами матеріальній культурі, знаряддях пра-
ці, предметах побуту, а деякі його варіації зумовлювалися від-
мінностями ландшафтно-кліматичних зон (у тому числі й ха-
рактером кам’яної сировини в тій чи іншій місцевості). Інші ж
дослідники цілком слушно доводять, що окремі ГКТ зі своєю
специфікою у той час вже існували.
Наприкінці мезоліту важливого значення набуло річкове
збиральництво — ловля раків, молюсків, що підтверджується
знахідками цілих куп їхніх панцирів.
Розвиток річкового збиральництва, риболовлі з вудкою, по-
лювання на птахів засвідчив виникнення, а в пізньому мезолі-
ті — й утвердження кризи вже мезолітичного мисливського гос-
подарства. Одним із шляхів виходу з цієї кризи став пошук
помічників людини. Наприкінці пізнього палеоліту — в ранньо-
му мезоліті було приручено собаку. Його використовували, зо-
крема, при облавному полюванні на звірів (що заступило за-
гінне полювання епохи палеоліту), а також при полюванні на
птахів. Можливо, собаками спершу й харчувалися. Згодом за
їхньою допомогою почалося приручення інших тварин.
Важливою рисою мезоліту України було поширення так зва-
них мікролітів: дрібних відщепів і пластин, котрі нерідко мали
геометричну форму (трикутників, трапецій, сегментів). Мікролі-
ти застосовувалися як проколки, скребки, різці, а вставлені в
древка стріл — як їхні наконечники. З мікролітів також утворю-
вали робочий край мікровкладишевих знарядь. Для цього один
або два ряди мікролітів закріплювали в пазах дерев’яних або
кістяних наконечників гарпуна, списа, оправи ножа. Виник-
нення й поширення мікролітів, що замінили при виготовленні
господарських і мисливських знарядь великі шматки кременю,
були спричинені не лише значними досягненнями в обробці ка-
меню, а й економією крем’яної сировини напередодні сировин-
ної кризи (що вже почала відчуватися) наступних епох.
З необхідністю спорудження жител із дерева, плотів для
плавання та загородок для ловлі риби з'явилися макроліти —
кам'яні знаряддя великих розмірів для обробки дерева (в тому
числі й перші сокири).
Визначилася нова нерівномірність розвитку окремих тери-
торій. Це стало наслідком відмінностей між природними умо-
вами не лише значних ландшафтних смуг, а й відносно невели-
ких місцевостей (адже в мезолітичний час вся територія ни-
нішньої України була не просто заселена, а й поділена між
людськими колективами). Відсутність можливості переселення
на нові землі спонукала їх максимально пристосовуватися до
конкретних умов свого місцепроживання.
81
На виробничим інвентарем, який відбивав основні заняття мезолітичного
населення, територія останнього може бути поділена на дві культурні
області — північну (Полісся, Лісостеп), якій притаманне поширення і мікро-
літів, і макролітів, та південну (Степ), де панували мікроліти. (Іноді смугу
Кам’яні знаряддя мезоліту й протонеоліту України:
МЛ — епоха мезоліту (1—7) та пережитковий мезоліт (8—9)»
1,5— сокири; 2, 6, 8 — скребки; 3—4 — різці; 7, 9 — геометричні мікроліти чиї
вкладиші. ПН — протонеоліті/, 4 — різці; 2 — нуклеус; 3 — вкладиш-пла-
стинка
Лісостепу пропонують виділяти як самостійну проміжну область.) Північна
та південна області різнилися, за висновками Д. Я. Телегіна, також деякими
рисами поховального обряду, планування поселень, антропологічного типу
населення; отже, ці області являли собою, очевидно, два великі різнорідні
етнокультурні масиви. Однак деякі інші фахівці, вважаючи відмінності між
мікро-макролітичними областями не територіальними, а хронологічними, не
погоджуються зі згаданими висновками.
Значна частина мезолітичних колективів не проживала три-
валий час на одному місці, бо пересувалася слідом за стадами
звірів. Тільки наприкінці мезоліту у зв'язку зі зміною господар-
ства (ймовірно, насамперед із зростанням ролі рибальства) та
суспільних відносин спосіб життя людей став більш осілим.
Вони споруджували собі житла, а в гірських районах викори-
82
стовували й скельні навіси, гроти та печери. Житла виглядали
як укриті очеретом курені з жердин або як наземні чи заглиб-
лені в грунт будівлі з прямовисними опорними стовпами, між
якими випліталися стіни з верболозу (потім їх обмащували гли-
ною). Більшість жител мала округлу або овальну в плані фор-
му. В умовах розвитку рибальства та полювання на птахів,
рухливого способу життя, наявності великих водних обиіирів
виник найдавніший транспорт — водний. Спершу плавали на
окремих колодах, потім — на плотах зі зв’язаних колод і, на-
решті, на човнах, видовбаних із стовбурів дерев. Можливо, по-
ширенню цих примітивних транспортних засобів сприяло й за-
родження обміну природними багатствами між окремими ра-
йонами.
Таким чином, ми виклали традиційні точки зору на мезоліт.
Однак, на наш погляд, інтерпретація всього поданого вище мо-
же бути дещо іншою, а саме: частина пізньомездлітичного на-
селення жила вже в нову епоху, яка називається протонеолітом.
Протонеоліт. Протонеоліт — епоха кам'яного віку між мезолі-
том і неолітом, що відповідала бореальному періоду розвитку
природи, а також першій із найсприятливіших для життя дав-
ніх людей теплих фаз клімату, яких (за М. А. Хотинським)
усього було три: бореальна (6900—6300 рр. до н. е.); пізньоат-
лантична (4000—2700 рр. до н. е.); середньосуббореальна
(2200—1200 рр. до н. е.).
Одні археологи, вважаючи рубежем між мезолітом і неолі-
том появу кераміки, дотримуються думки, що за своєю матері-
альною культурою пам’ятки мезолітичного вигляду, в яких
керамічний посуд ще невідомий, але простежуються сліди
відтворюючого господарства, належать до мезоліту, а отже,
відтворююче господарство існує з мезоліту. Інші, розглядаючи
відтворююче господарство величезним переворотом в історії,
датують такі пам’ятки вже неолітичним часом. Одні не визна-
ють мезоліт як особливу епоху й уважають його «фінальним піз-
нім палеолітом», інші — через наявність відтворюючого госпо-
дарства виділяють у мезоліті період «докерамічного неоліту»,
після якого починається ранній неоліт; треті переконані, що «фі-
нальний верхній палеоліт» (або «фінальний пізній палеоліт»)
слід назвати мезолітом, мезоліт — протонеолітом, а кінець
протонеоліту — докерамічним неолітом.
Очевидно, найкраща схема (яка може бути використана й для тери-
торії України) переходу від пізнього палеоліту до неоліту розроблена на
прикладі Близького Сходу англійським ученим Дж. Меллартом. На його
думку, мезоліт (котрий часто називають «фінальним верхнім палеолітом»)
становив з економічної точки зору останній період інтенсифікованого зби-
ральництва, а протонеоліт — період переходу від привласнювання до вироб-
ництва їжі й час «неолітичної революції». В протонеоліті вже наявні ма-
теріали, що засвідчують початок доместикації тварин, і хоча рештки куль-
83
турних рослин того часу ще не знайдені (можливо, їх буде знайдено пізні-
ше), початок землеробства засвідчується появою численних ступок, товка-
чів, зернотерок, розтиральників, а також ям для зберігання харчових запа-
сів. Тоді ж виникли й перші постійні поселення (які протягом цієї епохи
неодноразово перебудовувалися), могильники, окремі поховання з прикра-
сами (намистами, підвісками), що свідчить про наявність у людини часу
не лише для втамування голоду. Відомі також різьблені зображення тварин
і статуетки верховного божества — богині-матері. Почала розвиватися тор-
гівля, а наприкінці періоду будували вже перші міста, оточені захисними
мурами, часто пасивними. Фінал протонеоліту одержав назву «докерамічний
неоліт».
На противагу західним археологам, котрі вважають деякі населені
пункти докерамічного неоліту (а потім і керамічного неоліту) протомістами
або містами, М. Я. Мерперт, В. М. Массон та інші вітчизняні науковці
певні: ці населені пункти були лише великими (маючи іноді від 2 до 6 тис.
мешканців) поселеннями. Адже різні промисли, сліди яких виявлені під час
розкопок цих поселень, не виходили за межі первісного ремесла, не по-
в’язаного з товарним виробництвом, а торговельна функція цих центрів
сільськогосподарських округ також не була високою: сировина постачалася
в основному з найближчих районів при простому обміні або так званими
торговельними експедиціями. Частина археологів (В. М. Даниленко,
В. І. Маркевич та ін.) розглядають мезолітичні пам'ятки з ознаками від-
творюючого господарства на території України та Молдови як пам'ятки
докерамічного неоліту, тобто окремої донеолітичної епохи. Очевидно, вони
мають рацію, проте наш докерамічний неоліт має виразні риси протонеоліту
Близького Сходу та Балкан (на Балканах протонеоліт передує неоліту й
стадія докерамічного неоліту в ньому не виділена), тому вважаємо за кра-
ще вживати для пам’яток докерамічного неоліту України термін протонеоліт
і дотримуватися в цілому послідовної схеми мезоліт — протонеоліт — неоліт.
На території Східної Європи відтворююче господарство по-
чалося, найімовірніше, з тваринництва. Першими прирученими
тут тваринами можна вважати бика та свиню (з місцевих тура
та дикої свині). За Д. Я. Телегіним, на території України най-
давніші кістки свійського бика знайдені на площі «мезолітич-
ного» Василівського III могильника, за В. М. Даниленком,
перші кістки свійського бика та кози-вівці (яка походить зі
Східного Прикаспію) виявлені в шарах «докерамічного неолі-
ту» поселення Кам’яна Могила (під Мелітополем). Причому
стратиграфія цього поселення переконливо свідчить: свійська
коза-вівця тут, як і на інших пам'ятках України, з'явилася піз-
ніше свійського бика. Припускається, що тоді ж почали приру-
чати й свиню, бо на «пізньомезолітичних» стоянках Криму ти-
пу Мурзак-Коба до 70 % кісток свиней належали молодняку,
а велике число кісток молодих тварин, як прийнято вважати, є
ознакою доместикації. Аналогічна ситуація, за даними
В. І. Маркевича, характерна й для синхронних пам’яток Мол-
дови.
Дещо інакше розвивалося тваринництво у східній (задон-
ській) частині Півдня Східної Європи, де велика рогата худо-
ба з'явилася пізніше за дрібну. Зокрема, кістки свійських ко-
зи-вівці та свині (при відсутності кісток свійського бика) зна-
84
йдені в шарах ранньонеолітичних поселень Матвіїв Курган
(Ростовська обл.), які були наступною за мезолітом ланкою
розвитку. Таким чином, місцерозташування цих поселень фік-
сує кордон початку пам’яток східної області, населення котрої
запозичило свійську худобу від своїх сусідів із Заходу або із
Середньої Азії.
Не слід забувати й про точку зору, за якою велика рогата
худоба та свиня в Східній Європі з’явилися пізніше, запозиче-
ні вже в свійському вигляді населенням неолітичної буго-дні-
стровської культури (що є своєрідною східною частиною зони
культур Старчево-Криш-Кереш) від населення західної части-
ни цієї зони. Після цього, як уважає В. О. Шнірельман, пле-
мена буго-дністровської культури, а потім і їхні сусіди поши-
рили тваринництво на інші райони Півдня Східної Європи.
Кожна з розглянутих точок зору має свої слабкі сторони, однак мож-
ливість самостійної доместикації тварин на території західної частини Пів-
дня Східної Європи здається нам найкраще аргументованою. Разом із тим
всі дослідники сходяться на тому, що поява свійських тварин на' території
України була результатом контактів її древнього населення з Малою
Азією та Балканами (в тому числі й Подунав’ям). На думку Д. Я. Телегі-
на, приручення бика й свині в Причорномор’ї в мезоліті було пов’язане
з антропологічним типом тамтешнього населення, що утворився внаслідок
тривалих контактів місцевих і прийшлих середземноморських (зокрема, се-
редземноморсько-передньоазіатського походження) груп, а згодом це насе-
лення увійшло й до складу неолітичних буго-дністровців. А В. І. Маркевич
твердить, що тваринництво в Дністровсько-Прутському районі виникло
також ще в мезоліті (до буго-дністровської культури) під впливом Балкан-
ського центру доместикації. У світлі цього менш вірогідною здається думка
В. М. Даниленка про те, що свійський бик прийшов на територію України
не із Заходу, а із Задонського Сходу.
В протонеоліті в Україні зародилося, ймовірно, й земле-
робство. За трасологічним аналізом, здійсненим Г. Ф. Короб-
ковою, жнивні ножі, якими могли збирати врожай зернових у
Північно-Західному Причорномор’ї, існували вже на «мезолі-
тичних» поселеннях гребениківської культури. На думку
В. І. Маркевича, найпереконливішим доказом існування найдав-
нішого землеробства на території Молдови та України можна
вважати відбитки зерна пшениці на посуді II фази (І фаза
була безкерамічною) буго-дністровської культури. Появу тут
цього злаку він пояснює запозиченням із Малої Азії через
Балкани.
З огляду на все сказане вважаємо частину мезолітичних, па-
м'яток України та Молдови протонеолітичними. На нашу дум-
ку, про це свідчать такі ознаки, як розведення худоби та заро-
дження землеробства, а також наявність у деяких похованнях
у Волоському І могильнику не лише знарядь праці, а й пред-
метів, очевидно, ритуального характеру (йдеться про стулки
мушлі або невеликі камінчики без слідів обробки), знаходжен-
85
ня в гротах Кам'яної Могили зображень і кам'яних скульпту-
рок тварин, що відповідали шарам «докерамічного неоліту».
В світлі такого висновку спільні риси в поховальному обряді
й домобудівництві, простежені Д. Я. Телегіним у мезоліті Пів-
дня України та натуфійської культури Близького Сходу (яку
Дж. Мелларт вважає протонеолітичною), можна визнати ста-
діально-спільними, в даному разі — протонеолітичними. Вра-
ховуючи ж, що пам'ятки протонеоліту відомі й на Балканах
(найвиразніша з них — культура Лепенського Виру) та Кавка-
зі (печера Чох у Дагестані), логічно стверджувати, що прото-
неолітичні культури охопили у свій час територію й Близько-
го Сходу, й Південно-Східної Європи, й Півдня Східної Європи.
Існує точка зору, що в пізньому палеоліті відбулося розселення з Євро-
пи на Анатолію й далі на інші території Близького Сходу, й саме нащадки
цих переселенців очолили «неолітизацію» Близького Сходу. Кажучи про це,
Дж. Мелларт посилався на висновки антропологів, згідно з якими пред-
ставники євроафриканської раси, поховані в протонеолітичних могильниках
Близького Сходу, були нащадками європейської палеолітичної людини. Якщо
це так, спільні риси протонеоліту Європи та Близького Сходу можуть по-
яснюватися спільним або близьким рівнем розвитку їхніх витоків ще в па-
леоліті.
Таким чином, із початком епохи протонеоліту (й бореально-
го кліматичного періоду) завершився перехід від плейстоцену
до голоцену: зникли плейстоценові тварини, шпильковий ліс
північної частини України змінився листяним, понизився за-
гальний рівень вод. При цьому посилилася осілість населення,
глибока криза мезолітичного привласнюючого господарства
спричинилася до появи в південній частині нинішньої України
(де природа змінилася, очевидно, особливо різко) відтворю-
ючого господарства, а отже, й епохи протонеоліту. Протонео-
літичні пам'ятки виникли на основі найрозвинутіших пам'яток
південного мезоліту, співіснуючи з північними, які лишилися
мезолітичними. З'явилася широтна (зональна) епохальна нерів-
номірність. Надалі протонеолітичні племена розвинулися в ран-
ньонеолітичні, які стали сусідами одночасових, але ще мезо-
літичних за матеріально-культурною ознакою племен північних
територій сучасної України.
Охарактеризуємо спочатку археологічні пам’ятки протонео-
літичного населення.
Мезолітичні та протонеолітичні пам’ятки України та Молдови:
Епоха мезоліту: тип Нобелю ('/—//); тип Народичів (24—27); тип Смички (36—
40); тип Оселівки (44—49); тип Білолісся (50—52); осокорівсько-рогалицький тип (71—
76); тип Минівського Яру (79—81). Мезоліт та протонеоліт гірськокрим-
ської культури (96—105). Епоха протонеоліту: гребениківська культура
(53—61); культура Кукрек (62—70); волосько наснлівські могильники (77—78); тип Не-
наситця— Моспиного (90—95). Пережитковий мезоліт: дніпро-прип’ятська
культура (12—23); тип Кудлаївки (28—35); тип Пісочного Рову (41—43); донецька куль-
тура (82—89)
87
Пам’ятки протонеолітичної епохи.Однією з культур протонео-
літу можна вважати кукрецьку. її пам’ятки (на початок 80-х ро-
ків їх було відомо понад 20) поширені на території степового
й передгірського Криму, Північного Причорномор’я України та
Молдови. Для цієї культури характерні високий рівень виго-
товлення знарядь на відщепах та техніки сколювання мікролі-
тичних пластин (як правило, негеометричних).
Унікальною пам’яткою культури Кукрек є поселення під Червоною Горою
біля Кам’яної Могили. В шести його шарах простежено послідовний розви-
ток від сезонних стоянок до довгочасного поселення, що відповідало періо-
ду від появи до зникнення лесоподібного суглинку під викопним грунтом.
Виявлені комплекси з вогнищами (одне з яких обкладене кам’яною огоро-
жею), місця виготовлення крем’яних знарядь. Наявність мисливства, рибаль-
ства, річкового збиральництва засвідчують кістки зубра, зайця, кабана,
благородного оленя, риби, стулки річкових черепашок. Величезну роль віді-
гравало тваринництво. Починаючи з найдавнішого шару переважали кістки
свійського бика, а пізніше (в другому шарі, відокремленому від першого
стерильним 30-сантиметровим прошарком суглинку) з’явилися кістки свій-
ської кози.
Житла кукрецької культури — наземні та викопані в материковому піс-
ку на рівні поверхні підгрунтя або основи нижнього гумусу — знайдені на
стоянці Ігрень 8. У деяких із них простежені сліди вогнища. Всі житла
Ігрені мали конічну покрівлю з жердин, нахилених до центру, перевитих
лозою та перекритих очеретом. На думку Д. Я. Телегіна, вони продовжили
традиції будівництва часів палеоліту (Межиріча, Мізина, Гінців) та мають
паралелі в Сороках 2 (в Молдові) й у протонеолітичній натуфійській куль-
турі Близького Сходу. З ігренського поселення походить видатна знахідка —
рогова мотика.
Походження кукрецьких старожитностей пов’язують із «фінальнопалеолі-
тичними» пам’ятками, насамперед типу Анетівка, Велика Аккаржа, Амвро-
сіївка.
Другу групу протонеолітичних пам'яток України становлять
пам'ятки пізнього — мурзак-кобинського — етапу гірськокрим-
ської культури, що склалися на основі шан-кобинських пам'я-
ток (раннього етапу цієї культури). На початок 80-х років бу-
ло відомо близько 20 таких пам’яток, основну частину яких ви-,
явлено в печерах і під скельними навісами (Мурзак-Коба;
Фатьма-Коба, шари 2—4; Шан-Коба, шари 2—3).
Стоянка Мурзак-Коба розміщена в гроті, в долині р. Чорна. Культурний
шар залягав у сірій глині з домішками щебню. Стоянка Ласпі 7 розташо-
вувалася в затоці, на схилі берега моря. Знахідки репрезентовані виробами
з кременю, кістки, рогу. Техніка виготовлення їх в основному пластинчаста,
але пластин менше, ніж у кукрецькій та гребениківській культурах. Негео-
метричних мікролітів менше, ніж геометричних. Із Ласпі 7 походить уламок
(обушкова частина) рогового знаряддя з отвором для держака (мотика?),
подібного до ігренського.
Основою господарства мурзак-кобинців було полювання на
дикого кабана, оленя, сайгака, зайця. Нагадаємо також, що
наявність у матеріальних комплексах племен цього типу до
70 % кісток молодняка свині вважається доказом спроб при-
88
ручення цієї тварини, а за В. М. Даниленком, у шарах того-
часної стоянки Таш-Аїр 1 кістки свійської свині становили
майже половину всіх тваринних кісток. Менше значення мало
рибальство. Знахідки скупчення черепашок засвідчують розви-
ток їх збиральництва.
Очевидно, входи до печер, а також відкриті частини гротів
і навісів закривалися захисними стінами, виготовленими з різ-
ного матеріалу. Так, перед скельним навісом на стоянці Лас-
пі 7 зафіксована кладка з великих каменів.
На сьогодні відомі три поховання мурзак-кобинської куль-
тури. Кістяк, знайдений у гроті Фатьма-Коба, лежав у тісній
могильній ямі в дуже скорченому стані на правому боці, го-
ловою до південного заходу. Руки були зігнуті в ліктях (кистя-
ми перед обличчям). Могилу перекривали великі камені, а над
ними розміщувався непорушений культурний шар пізньотар-
денуазького часу. На жилій площі гроту Мурзак-Коба, в шарі
грунту сірого кольору (на глибині 0,5 м, але без виразних слі-
дів могильної ями), були знайдені скелети двох померлих, ви-
простаних на спині (головами на схід). В одного з них ще за
життя були ампутовані кінцеві фаланги мізинців. Біля кістяків
виявлені крем’яні вироби мезолітичного часу та ребро тварини,
що потрапило сюди, мабуть, із культурного шару стоянки.
Третьою групою пам'яток протонеоліту можна вважати
гребениківську культуру, кілька десятків археологічних об’єк-
тів якої відомі в Одеській, Миколаївській областях та на Півд-
ні Молдови (Гиржеве, Мирне та ін.). Для гребениківської куль-
тури характерна велика кількість знарядь на відщепах, мен-
ша — на пластинах (але серед мікролітів переважали геомет-
ричні форми). Хоча умови існування поселень цих племен не
сприяли збереженню остеологічного матеріалу, на поселенні
Гиржеве знайдені кістки свійського бика.
До гребениківської культури Д. Я. Телегін відносить і па-
м’ятки типу Ненаситець (Дніпровське Надпоріжжя) та Моспи-
не (Донбас). Вважається, що ця культура подібна до пізньо-
мезолітичних пам’яток балкано-дунайського регіону й сформу-
валася за участю раннь'омезолітичного населення Подністров'я
(Молодо'ва — Оселівка — Атаки) та осокорівсько-рогалицьких
племен Степового Подніпров’я й Донбасу.
Таким чином, область протонеоліту в «пізньомезолітичний»
час охопила на території нинішньої України район від Пруту
до Дону й від Чорного та Азовського морів до Надпоріжжя. Це
є вагомою підставою для того, щоб упевненіше відносити до
протонеоліту й частину похованих у згадуваних вище могиль-
никах Надпоріжжя. Вочевидь, саме протонеолітичними (за
Д. Я. Телегіним — «пізньомезолітичними) можна сміливо на-
зивати всі поховання, в яких померлі укладалися у випроста-
89
йому стані (тим більше, що один із них — похований № 34 із
Василівського III могильника — супроводжувався «пізньоме-
золітичним» інвентарем, а два похованих мурзак-кобинської
групи в гроті Мурзак-Коба також були випростаними). Разом
із тим не всі скорчені кістяки можна датувати (за інвентарем)
«ранньомезолітичним» часом: таким інвентарем супроводжува-
лися тільки три з 13 скорчених скелетів у Волоському могиль-
нику, три з 24 — у Василівському І, два з 34 — у Василів-
ському III, жоден — у Чаплинському. За наявності ж скорче-
ного протонеолітичного поховання в гроті Фатьма-Коба значна
частина скорчених мерців у могильниках Надпоріжжя та-
кож може вважатися протонеолітичною. В такому разі до
дійсно мезолітичних в Україні слід віднести всі інші (крім ку-
крецьких, мурзак-кобинських, гребениківських пам'яток та час-
тини поховань у могильниках Н адпоріжжя) пам'ятки «мезолі-
тичного» часу, в тому числі всі «ранньомезолітичні».
Пам’ятки епохи мезоліту. «Ранньомезолітичними» нині вва-
жаються понад 10 груп пам’яток: в азово-чорноморській облас-
ті (пам’ятки типу Шан-Коба гірськокримської культури), в
Криму (Сюрень 2), у Степовому Подніпров’ї та Донбасі (осо-
корівсько-рогалицького типу), в Північно-Західному Причорно-
мор’ї (типу Білолісся), на Волині (нобельського типу, а також,
можливо, типу Народич), на Десні (типу Смячка) на Сівер-
ському Дінці (типу Минівського Яру), на Середньому Дністрі
та в Прикарпатті (оселівського типу).
Крем’яному інвентарю шан-кобинської групи притаманна мікролітоїд-
ність (із переважанням серед мікролітів сегментів). Найкраще вивчена
стоянка Шан-Коба (під скельним навісом). Вхід до навісу затуляла камінна
стіна, споруджена в «ранньому мезоліті». Під навісом виявлені сліди костри-
ща, знаряддя з кременю та кістки, а також кістки тварин — диких (благо-
родного оленя, коня, віслюка, кабана, сайгака) та свійського собаки. На
стоянках типу Білолісся переважають кремінні скребла та геометричні мік-
роліти, особливо сегменти. Відкопані там кістки належали диким звірам —
коню, віслюку, туру. Обидві описані групи іноді об’єднують у «кримсько-
білоліський цикл сегментів». Вони були, очевидно, немісцевого походжен- ’
ня: шан-кобинські пам’ятки могли скластися під впливом близькосхідних
культур Кебара й нагадують натуфійські, а білоліські — під впливом рома-
нелло-азільських пам’яток Нижнього Дунаю.
Пам’ятки осокорівсько-рогалицького типу відзначаються майже повною
відсутністю мікролітів (але й появою перших трапецій) і досить розвине-
ною крем’яною індустрією. На стоянці Осокорівка в Надпоріжжі простежені
рештки п’яти наземних жител округлої в плані форми (площею від 12 до
ЗО м2), розташованих колом діаметром близько 20 м на відстані 5—7 м
одне від одного. Вони мали стовпову конструкцію, їхні стіни були обплетені
верболозом й обмащені глиною. В центрі кожного житла розташовувалися
відкриті вогнища. Можливо, ця культура склалася на основі місцевих пізньо-
палеолітичних пам’яток (гінцівсько-боршевських) під впливом «кримсько-бі-
лоліського циклу сегментів».
У подністровських пам’ятках типу Оселівка (Оселівка, Молодова V,
Атаки та ін.) різці переважають над скреблами, а серед мікролітів значне
90
місце належить пластинчатим знаряддям, виготовленим у техніці крутої
крайової ретуші («тупоспинникам»). Мікролітичний показник тут найвищий
з-поміж «ранньомезолітичних» пам’яток України. Своєрідною особливістю
пам’яток типу ОселІвка є наявність у них вістрів на пластинках свідер-
ського типу, траншеподібних сокир, рогових сокир (відома одна), багато-
зубих гарпунів (теж один), кам’яних розтиральників. У шарах Молодови V
знайдені кістки північного й благородного оленів. Припускається, що оселів-
ські племена склалися на основі місцевого пізньопалеолітичного населення,
насамперед того, що залишило по собі пам’ятки типу Молодова.
Нобельські пам’ятки відрізняються особливими двоплощадними човнико-
подібними нуклеусами, загалом пластинчатою технікою та поширенням ві-
стрів стріл на кремінних ножеподібних пластинах, наявністю макролітичних
сокир-транше. Пам’ятки типу Смячка мають багато спільного з ковельськи-
ми, але в них практично відсутні човникоподібні нуклеуси та мало вістрів
на пластинах. Характерною відзнакою стоянки Сюрень 2 є поєднання значної
кількості вістрів на пластинах (особливо верболистих, тотожних свідерським
комплексам Польщі) з кількома видами геометричних мікролітів — сегмен-
тами, трапеціями, трикутниками. Поява трьох названих типів пам’яток була
пов’язана, очевидно, з проникненням на Південь представників свідерських
груп Польщі й Прибалтики.
Своєрідність пам’яток типу Народичів полягає в мікро-макролітичному
складі інвентаря (трапеції, трикутники, а разом із ними й сокири-транш'е
та сокири-різаки) за наявності значного числа вістрів на пластинах (пост-
свідерських верболистих і черепкових), а також вістрів так званого наро-
дицького типу (з крайовою ретушшю майже по всьому периметру виробу).
В пам’ятках типу Минівський Яр переважають знаряддя на відщепах. Є та-
кож сокири-транше. Походження обох цих типів пам’яток пов’язане, оче-
видно, з пізньопалеолітичним населенням відщепово-макролітичного шляху
розвитку (Покровщина 7 на Десні, Довгиничі-Збронек під Овручем, город-
цовська стоянка в Костенках). На виникнення групи типу Народичів впли-
нули пам’ятки нобельського типу, а також мікролітичні культури Півдня
України, прибалтійські типу Маглемозе та ін.
Як ми вже наголошували, «ранньомезолітичними» можна вважати й
частину (мабуть, незначну) скорчених поховань у мезолітичних могильниках
Надпоріжжя. «Ранньомезолітичне» населення належало до епохи мезоліту.
Які ж пам'ятки можна вважати пережитковомезолітичними
пам'ятками? Очевидно, такі об'єкти «пізнього мезоліту», котрі
не мали рис протонеоліту: пам'ятки типу Кудлаївки та Пісоч-
ного Рову на Середній Десні, в Київському Подніпров'ї, Києво-
Житомирському Поліссі, пам'ятки дніпро-прип'ятської й доне-
цької культур (іншими словами, пам'ятки «пізнього мезоліту»
північної частини України). Стоянки кудлаївського та пісочно-
ровного типу, продовжуючи традиції пам’яток типу Минівський
Яр і запозичуючи мікролітичні традиції від південних культур,
утворюють з ними «цикл відщепово-макролітичних типів», якому
притаманні переважаюча кількість заготовок на відщепах та
мікро-макролітичні вироби. Дніпро-прип’ятська та донецька
культури, що також сформувалися на місцевій «ранньомезолі-
тичній» основі, відрізняються найвищим серед «пізньомезолі-
тичних» груп індексом пластинчастості. Д. Я. Телегін відніс ці
культури до «циклу косих, вістрів».
91
* * «
З огляду на все сказане в цій лекції зробимо підсумовую-
чий висновок: у «пізньомезолітичний» час матеріальні пам'ят-
ки Півдня України стали протонеолітичними, продовжуючи в
той же час співіснувати з північними мезолітичними пам'ятка-
ми. Таким чином, мезолітичною епохою слід визнати лише
«ранньомезолітичний» час, а час «пізнього мезоліту» — епохою
вже протонеоліту, в яку мезолітичні пам'ятки Півночі України
репрезентували пережитковий мезоліт. За Д. Я. Телегіним, ран-
ньомезолітичні пам'ятки належать до IX—VIII, пізньомезолітич-
ні — до VII—VI тис. до н. е., а культури керамічного неоліту
з'являються з середини VI тис. до н. е. Тому епоху мезоліту
можна датувати IX—VII, а протонеоліту — VII—першою по-
ловиною VI тис. до н. е. Однак частина науковців уважає, що
голоцен почався не з кінця IX, а з VI тис. до н. е. (і тоді па-
м'ятки мезоліту могли з'явитися не раніше VII—VI тис.
до н. е.). Тому початок епохи мезоліту загалом може бути від-
несеним до IX—VI, початок епохи протонеоліту — до VII—VI,
а початок епохи неоліту — до VI—V тис. до н. е.
Рекомендована література
Археологія Української РСР: У 3 т. К., 1971. Т. 1.
Археология Украинской ССР: В 3 т. К., 1985. Т. 1.
Даниленко В. Н. Неолит Украиньї. К., 1969.
Земная кора и история развития Черноморской впадинн. М., 1975.
Мелларт Дж. Археология Ближнего Востока. М., 1982.
Телегін Д. Я. Мезолітичні пам’ятки України. К., 1982.
Хотинский Н. А. Палеогеографические итоги корреляции зтапов развития
растительности северной Евразии в голоцене // Автореф. дис. ... д-ра географ,
наук. М., 1972.
Чмьіхов Н. А. Истоки язичества Руси. К.» 1990.
ЛЕКЦІЯ 6
СУСПІЛЬСТВА ПЕРЕМАГАЮЧОГО
ВІДТВОРЮЮЧОГО ГОСПОДАРСТВА
(ВІД НЕОЛІТУ ДО ЕПОХИ БРОНЗИ)
• Епоха неоліту
• Мідний вік та епоха бронзи
Епоха неоліту. Неоліт (у перекладі з давньогрецької —
новий кам'яний вік) — остання епоха кам'яного віку, що відпо-
відала атлантичному природно-кліматичному періодові. На
92
думку більшості дослідників, протягом 7000—3000 рр. до н. е.
цей період був найтеплішою частиною й кліматичним оптиму-
мом голоцену. Початок неоліту відповідав початку середнього
голоцену. В неолітичний час склалися три основні ландшафтні
смуги Східної Європи: лісова, лісостепова та степова. На осно-
ві фауністичних решток із поселень неоліту й мідного віку
В. І. Маркевич дійшов висновку: вже з раннього неоліту грани-
ця між Лісостепом і Степом була сталою. Але правильніше,
мабуть, було б твердити про чітке розмежування лісової (до
складу якої входив слабко виражений лісостеп) і степової смуг,
оскільки така ситуація існувала до початку епохи бронзи. Ру-
біж, що відокремлював ці смуги, проходив між 48° і 49° північ-
ної широти, й за відсутності справжнього лісостепу вони від-
різнялися одна від одної досить різко. Дещо інший вигляд мав
тоді й український степ: на думку В. А. Докучаєва, береги
численних степових річок (значна частина котрих на сьогодні
вже зникла) являли собою порослі лісом оази, що простягали-
ся аж до самого моря.
В епоху неоліту почалося й нове (післяпротонеолітичне) по-
ниження рівня вод, а також формування гумусу. Деякі науковці
виділяють в останньому процесі три основні періоди: старий
гумусовий час (5500—500 рр. до н. е.); молодий гумусовий час
(500 р. до н. е.— 1000 р. н. е.); культурний час (1000 р. н. е.—
наші дні). Перший період відповідав середньому голоцену, дру-
гий бере початок у верхньому голоцені, а третій зумовлений
не розвитком природи, а діяльністю людини. Отже, ключові
зміни у формуванні гумусу відбувалися з уже відомою нам за-
кономірністю — через дві епохи (при переходах до неоліту та
до залізного віку).
На початку неоліту Чорне море з’єдналося із Середземним,
його північний берег на сході досяг широти сучасної Феодосії,
а на заході — гострим «язиком» — майже сучасної берегової лі-
нії між Дністром і Південним Бугом. Очевидно, ця ситуація
протягом неоліту не змінилася, бо максимум концентрації солі
в Азовському морі, яка могла потрапити до нього при його ут-
воренні лише з Чорного, зафіксований на відміну від останньо-
го не для початку середнього голоцену, а для останньої його
третини. Це відповідає вже початку другого періоду епохи
бронзи.
Початкова доба неоліту в Україні репрезентована появою
його найдавніших пам'яток. У загальноприйнятій схемі неоліту
початок і кінець цієї епохи різні для різних територій України:
протонеоліт не визнають, а неоліт починають там, де зникають
пам'ятки «мезоліту»; вважають, що неоліт був замінений мід-
ним віком, а той, у свою чергу — епохою бронзи, й лише на
93
Північному Сході та частині Правобережного Полісся неоліт
змінився одразу епохою бронзи.
Для пояснення переростання неоліту в мідний вік Д. я. Телегін запро-
понував три періоди:
1) неолітичний (середина VI — початок IV тис. до н. е.); до його пер-
шого етапу належать ранні етапи буго-дністровської та сурсько-дніпровської
культур, культури Криш та кримська, а до другого — культури мальованої
та лінійно-стрічкової кераміки, пізні фази буго-дністровської й сурсько-дніп-
ровської та початок Дніпро-донецької культур;
2) неоенеолітичний (початок IV — перша половина III тис. до н. е.);
на його першому етапі (початок — середина IV тис. до н. е.) зникають
ранньонеолітичні культури та з’являються перші культури мідного віку (три-
пільська етапу А, гумельницька, полгарська), на другому (середина IV —
середина III тис. до н. е.) —триває розвиток дніпро-донецької культури
другого періоду, Трипілля В-СІ, виникають і розвиваються пам’ятки культури
ямково-гребінцевої кераміки, а також нових культур мідного віку — серед-
ньостогівської, нижньомихайлівської, кемі-обинської, лендельської та полгар-
ського типу;
3) неоенеолітичний (друга половина III тис. до н. е.); існують лише одна
неолітична культура (ямково-гребінцевої кераміки) й Трипілля СІ І, поши-
рюються культури — лійчастого посуду (співіснуючи з лендельською та
змінюючи її), кулястих амфор, триває розвиток кемі-обинської та ямної
культур, формуються пізньоямні пам’ятки й перші культури бронзового віку.
З-поміж археологів світу одні вважають, що неоліт, змінюється брон-
зовим віком, а мідний вік є останньою частиною неоліту або лише почат-
ковою стадією бронзового віку, а тому реально неіснуючою, другі —.що між
неолітом і бронзовим віком «уклинюється» самостійна епоха мідного віку,
треті — що після неоліту йде самостійна епоха міді-бронзи, яка складається
з двох віків — мідного та бронзового, четверті — що на деяких територіях
між самостійними епохами мідного та бронзового віків тривав кількасотліт-
ній перехідний період. Поділ культур на неолітичні й мідного віку на одній
і тій же території іноді здійснюється суб’єктивно. Ряд європейських архео-
логів уважає неолітичними спільні для України та Центральної Європи
культури явно мідного віку (трипільсько-кукутенську, тисаполгарську, лен-
дельську). На думку одних науковців, деякі культури Південно-Східної,
Центральної Європи та Близького Сходу можна віднести до неоліту, а ін-
ших — до мідного віку. Наприклад, болгарська дослідниця Г. Тодорова
вживає визначення неоліту, яке може бути застосоване й для мідного віку:
довгочасні осілість та житла; «експлуатація енергії тварин»; цілеспрямоване
використання першого штучного матеріалу — кераміки; ускладнення соціаль-
ної організації (структури); демографічний вибух як результат докорінного
поліпшення умов життя; збільшення комунікаційних можливостей між окре-
мими громадами. На противагу цьому хотілося б навести висновки В. М. Да-
ниленка про те, що на території України неолітичні пам’ятки буго-дністров-
ської культури породили пам’ятки трипільської культури мідного віку при:
заміні мотичного землеробства орним; Інтенсивному розвитку тваринництва,
зокрема переході від перших спроб розведення тварин до стадного (при-
домного) тваринництва й освоєння тяглової сили великої рогатої худоби;
зародженні патріархальних відносин; виникненні регулярного міжплемінного
обміну, утвердженні міцних зв’язків із прогресивними формами балкано-
дунайської матеріальної культури.
На наш погляд, епоха неоліту, як і інші епохи, має єдині
для всієї України початок і кінець: початком епохи неоліту є
поява найдавніших неолітичних пам'яток із одночасним зник-
94
ненням пам'яток протонеоліту, а кінцем — поява перших пам'я-
ток бронзового віку (початок епохи бронзи), після чого інші
неолітичні пам'ятки стають уже пережитковими; мідний вік був
останньою частиною загальнополітичної епохи лише в деяких
районах України, Саме тому характеристику неоліту як епохи
подамо для населення, що існувало до бронзового віку (а в
тих районах, де існувало населення мідного віку — до мідного
віку), й риси мідного віку висвітлимо окремо. Епоху неоліту
окреслимо трьома періодами: раннім — із появи буго-дністров-
ської та інших найдавніших культур неоліту; середнім — із поя-
ви дніпро-донецьких і синхронних їм пам’яток; пізнім — із появи
культур мідного віку та синхронних їм пізньонеолітичних пам’я-
ток. Ранній і середній періоди неоліту відповідали першій (стар-
шій) фазі атлантичного періоду, а пізній (мідний вік) —другій
(молодшій).
“ Найважливішою рисою неоліту вважають утвердження різ-
них галузей відтворюючого господарства (цей процес часто на-
зивають «неолітичною революцією»). Тісно пов’язані між со-
бою землеробство й тваринництво розвивалися на грунтах ро-
дючих річкових наносів, які, утворившись у заплавах південної
та західної частин України, вийшли на поверхню після пони-
ження протонеолітичного рівня вод і поновлювалися щорічними
весняними повенями.
Протягом неоліту на території України сформувалося стадо
свійських тварин у складі великої, дрібної рогатої худоби та
свині. Вирощувалися кілька видів пшениці, а також ячмінь.
Земля оброблялася мотиками (виготовленими переважно з
кістки й рогу); зерно подрібнювалося кам’яними зернотерками.
В поширенні відтворюючого господарства відбилося поглиб-
лення кризи привласнюючого господарства. Однак відтворююче
господарство існувало лише в південних і в частині західних
племен України й відігравало при цьому допоміжну роль (хо-
ча й оформилося в певні галузі) за панування в них привлас-
нюючого господарства (ми згодні з думкою В, М, Даниленка,
що домінувати тут відтворююче господарство почало з мідного
віку). В племен інших районів галузі відтворюючого господар-
ства в неоліті, очевидно, не склалися, і їхній прогрес зумовлю-
вався розвитком привласнюючого господарства.
Істотно змінилися й знаряддя. Вдосконалилися лук і стріли,
визначилася їхня диференціація стосовно окремих видів дичи-
ни. З’явилися справжні кам’яні сокири, які застосовувалися й
для вирубування чагарника (а можливо, й лісу) в заплавах під
ділянки для зернових культур. Остаточно завершилося форму-
вання техніки обробки каменю, в тому числі й кременю: поши-
рилися відомі ще з пізнього палеоліту шліфування, пиляння,
свердління. Однак вони так і не замінили повністю традиційні
98
оббивання, сколювання, віджим. Звичайним явищем стали мік-
роліти. До кінця неоліту в обробці каменю визначилася й де-
яка деградація, до того ж запаси високоякісного кременю, який
до цього збирали на поверхні землі, виснажилися. Виникла
перша серйозна сировинна криза, що призвела до появи крем-
невидобувних шахт.
Однією з найважливіших рис неоліту, притаманною всім
культурам, було виробництво керамічного посуду (перед тим
на території України користувалися посудом, вирізаним із де-
рева або м’яких порід каменю, а ще раніше як посуд ужива-
лися черепи тварин, людей, панцирі черепах). Кераміка стала
новим штучним продуктом, адже вона виготовлялася із тісто-
подібної суміші з глини, піску, товченої черепашки, стеблин
рослин тощо. З цього «тіста» можна було виліплювати досить
великий посуд, зокрема гостродонний: таку посудину легко
було встановлювати між камінням або в пісок, а навколо роз-
палювати вогонь і варити їжу.
Новим видом виробництва стало прядіння. Для одержання
ниток спочатку використовували волокно диких рослин, а зго-
дом, із розвитком тваринництва — й вовну. Прядіння спонука-
ло до винайдення першого маленького колеса (яке стало, мож-
ливо, прообразом колеса у транспорті) — прясла, що слугувало
за маховичок і важок для веретена. Разом із прядінням виник-
ло ткацтво, в результаті чого було створено ще один штучний
продукт — тканину. Тривалий час ткацтво розвивалося без спе-
ціального верстата, лишаючись, по суті, плетінням, однак у
неоліті в Північному Причорномор’ї з’явився, очевидно, й пер-
ший примітивний ткацький верстат.
Виникнення керамічного посуду й тканини засвідчило не лише безумов-
ний прогрес у житті тогочасного населення, а й кризу неолітичного госпо-
дарства. Досить трудомісткі у виготовленні, але великі за розмірами посу-
дини не одержали б значного поширення без нагальної потреби тривалого
зберігання такої їжі, яку не можна було в будь-який момент узяти від
природи, тобто продуктів збиральництва та землеробства. Посуд викори-
стовували для зберігання й тваринної їжі: полювання стало вже надто
важкою й до того ж не завжди успішною справою. Про запас закладали
не лише м’ясо, а й нутрощі. Навіть у тому разі, коли зберігалися продукти,
вироблювані із свійських тварин, це все одно свідчило про дальшу кризу
збиральництва (а в результаті цього — утвердження землеробства) та ми-
сливства (й перемогу тваринництва). З послабленням ролі полювання по-
в’язаний і розвиток ткацтва: нитка стала замінником жили або ремінця,
а тканина — шкури, з якої раніше виготовляли одяг, підстилки, лантухи
тощо, тобто тієї сировини, яку до цього постачало мисливство. Рибальство,
землеробство, тваринництво, ткацтво, виготовлення керамічного посуду при-
скорили перехід до осілого способу життя.
Подальшого розвитку набув водний транспорт. Човни із
стовбурів дерева стали, очевидно, звичайним явищем, оскільки
на території України, наприклад, виявлені вже два човни цього
часу — на Південному Бузі та на Осколі (слід, однак, зауважи-
96
ти, що не всі дослідники визнають неолітичний вік цих знахі-
док). Вже тоді, в умовах зрослого попиту на найважливіші ви-
ди сировини, які нерідко зустрічалися тільки на певній місце-
вості, поглиблення нерівномірності розвитку й спеціалізації
окремих районів, а також розширення обміну між ними, засоби
пересування водою стали найкращим, а часто і єдиним спосо-
бом зв’язку й перевезення вантажів між різними групами на-
селення. Разом із тим ці засоби становили собою найважливі-
шу передумову обміну досвідом. Значний розвиток транспорту-
вання людей і вантажів по воді в неоліті підтверджують при-
клади з життя не лише сучасних відсталих народів, а й
стародавніх морських остров’ян. Зокрема, населення культури
безкерамічного неоліту Хірокітія на Кіпрі, який став островом
ще в палеоліті, підтримувало зв’язки морем з материковими те-
риторіями: в Хірокітії знайдено обсидіан з Анатолії, а у шарах
періоду Амук А в Сирії — кам’яний посуд хірокітійського типу.
Тоді ж виник і наземний транспорт — лижі, а також сани
та волокуша (в них, можливо, запрягали й биків). Саме з цієї
епохи худоба стає не лише джерелом м'яса, кістки, рогу, вовни,
а й тягловою силою.
В неоліті відбувся, як прийнято вважати, демографічний ви-
бух: населення земної кулі зросло протягом того періоду з п’я-
ти до 80 млн чоловік. Значна частина їх перейшла на осілий
спосіб життя; збільшилися число й розмір поселень.
Як і до цього, неолітичне населення України належало в ці-
лому, очевидно, до різних расових груп: у районах із відтво-
рюючим господарством проживали представники насамперед
середземноморського, а в області відтворюючого господар-
ства — насамперед пізньокроманьйонського типів.
В середньому неоліті в окремих районах нинішньої України
з'явилися поселення, оточені ровами та валами. Як приклад зга-
даємо поселення Заставне культури Криш. Отже, військові су-
тички в цей час стали вже звичайним явищем.
Мідний вік та епоха бронзи. Мідний вік, або мідно-кам' яний
вік, або халколіт, або енеоліт — перший із двох віків палеоме-
талу й разом із тим — остання частина загальнополітичної
епохи, що відповідала кульмінації кліматичного оптимуму го-
лоцену (котру звичайно датують 5000—3000 рр. до н. е.), або
другій фазі атлантичного періоду, або другій із трьох теплих
(за М. А. Хотинським) фаз голоцену — пізньоатлантичній
(4000—2700 рр. до н. е.).
Сама назва «мідний вік» наголошує на тому, що зміни цієї
епохи пов'язані насамперед із поширенням мідних виробів. Але
початок мідного віку не збігається з появою предметів із міді.
Найраніші вироби з практично чистої саморідної міді, покла-
ди якої виходили на земну поверхню, відомі на кількох посе-
4 2-1661
97
леннях Анатолії, Східного Середземномор’я, Північного Ірану
та Іраку, датованих за радіовуглецевим методом IX—VIII тис.
до н. е., і належать ще до періоду докерамічного неоліту. Це
можна пояснити, напевне, тим, що саморідна мідь спочатку
могла сприйматися людьми як варіант м’якого каменю (або й
глина), застосування котрого значно зросло в мезоліті — нео-
літі, адже первісна техніка виготовлення мідних предметів —
холодне кування (без попереднього нагрівання шматка руди)
було, по суті, технікою оббивання каменю. Не виключено, що
використання цього металу могло початися водночас у кількох
районах із виходами саморідної міді. Такими районами, зокре-
ма, є Балкани, Подунав’я (Трансільванія), Закавказзя, звідки
мідь у вигляді руди та виробів потрапляла й на територію Ук-
раїни. В мідному віці тодішнє населення нашої країни кори-
стувалося металом Балкано-Дунайського району.
Протягом докерамічного неоліту — мідного віку людство
пройшло три основні стадії обробки міді: холодне кування; від-
пал, гаряче кування; плавлення та ливарство. Наприкінці мід-
ного віку навчилися не тільки плавити мідь, а й додавати до
неї миш'як, а потім і олово для одержання бронзи.
Експериментально доведено, що працювати мідними знаряддями зручні-
ше та якісніше, ніж кам’яними. Завдяки пластичності міді можна було за
допомогою різних способів кування, гартування тощо змінювати твердість
робочого леза того або іншого виробу, зокрема пристосовувати його для
обробки навіть кістки. Одним і тим же знаряддям із міді можна було ви-
конувати кілька операцій, тоді як кам’яні найчастіше були суворо диферен-
ційовані за окремими видами робіт. Тому поширення мідних виробів поклало
край дальшій диференціації кам’яних знарядь. Величезне значення мало
відкриття ливарства, що дозволило досить легко тиражувати в будь-якій
кількості однакові чи майже однакові вироби. Однак за деякими своїми
властивостями мідні, а потім і бронзові знаряддя поступалися кам’яним,
до того ж поклади мідної руди, придатні для розробки в давнину, в Україні
відомі лише в деяких місцевостях (наприклад, у Донбасі). Тому переважно
імпортні мідні й бронзові знаряддя так і не змогли повністю замінити
кам’яні. Сказане значною мірою пояснює рідкість знахідок металевих ви-
робів на археологічних об’єктах мідного — бронзового віків України. Є й ще
одна причина: металеві знаряддя після псування не викидали, а, як правило,
переплавляли на нові вироби. Число останніх залежало й від наявності
в тому або іншому районі запасів кам’яної сировини. Тож, наприклад, на
території України, багатої на кремінь, тривалий час не спостерігалася де-
градація вироблюваного з нього господарського інвентаря (на відміну від
Півдня Середньої Азії, де вже в мідному віці кам’яна індустрія занепала
під тиском кольорової металургії). Руду плавили при температурі 1084°.
Дослідники пропонують уважати «типологічними рисами»
культур мідного віку загалом такі: землеробсько-тваринницьке
господарство з пануванням мотичного землеробства; поява мід-
них знарядь за переваги кам'яних і крем'яних; великі (як пра-
вило, глиняні) будинки; поховання померлих у межах жител І
поселень; наявність жіночих статуеток прародительок; мальо-
98
вана кераміка з плоским або округлим дном. Таким чином,
ознакою належності пам'яток до мідного віку є певний комплекс
явищ усього життя (а не лише мідних знарядь), відбитих у цих
пам'ятках. З огляду на це можна твердити: навіть ті пам'ятки,
інвентар яких включав мідні вироби, але які замість комплексу
рис мідного віку мають риси іншої археологічної епохи,— такі
пам'ятки можуть належати до періоду від протонеоліту до
бронзового віку. Однак деякі науковці розуміють мідний вік
трохи інакше. Так, за М. Гімбутас, основними рисами «давніх
європейських культур» — культур мідного віку — є землероб-
сько-тваринницьке господарство (без свійського коня), осілий
спосіб життя, концентрація великих поселень, формування
ознак міста, матрилокальність шлюбу, мирний «мистецтволюб-
ний» характер світогляду, культ жінки-творця. Ми ж виходимо
З того, що різниця між окремими епохами визначається доко-
рінними відмінностями у виробничій, соціальній і духовній сфе-
рах. У зв’язку з цим нагадаємо точку зору тих археологів (зо-
крема В. М. Даниленка), котрі гадають, що основу неоліту ста-
новило не відтворююче, а привласнююче господарство за до-
поміжної ролі відтворюючого. Тому, на нашу думку, рубежем
між неолітом і мідним віком чи неолітом і бронзовим віком по-
винно бути утвердження провідної ролі відтворюючого госпо-
дарства: для мідного віку України основою господарства стало
землеробство, а для початку бронзового — тваринництво. Ра-
зом із тим мідний вік відрізнявся від неоліту й поширенням
мідних знарядь, а бронзовий — мідних і бронзових.
Прогресуюче виробництво бронзового віку створило умови
й для нагромадження такої кількості додаткового продукту, який
дозволив зміцнити і піднести над ряд9вим населенням знать та
зумовив переростання соціального розшарування в постійну, за-
кріплену в світогляді соціальну нерівність. Це відбилося й у
поховальному обряді (насамперед курганному).
Враховуючи все це, пам'ятками мідного віку можна вважа-
ти лише землеробські культури на захід від Дніпра (ті пам'ят-
ки, що їх називають лісостеповою лінією розвитку мідного ві-
ку), а неолітичними — ті пам'ятки, які називають «степовим
енеолітом» — степовою лінією розвитку мідного віку (до поши-
рення в носіїв цих пам'яток курганів і бронзових виробів).
Вони характеризуються практично цілковитою відсутністю ме-
талевих предметів і матеріалу, що доводив би перевагу на них
тваринництва над мисливством. Безумовно неолітичними серед
них є пам’ятки з неолітичним гостродонним посудом. Варіан-
том мідного віку, можливо, були докурганні пам’ятки «степово-
го енеоліту» лише з плоскодонним посудом. До мідного віку
можна відносити синхронні в цілому ранньому Трипіллю «сте-
повоенеолітичні» поховання Микільського, Маріупольського та
4*
99
інших траншейних могильників (у них, зокрема, виявлені мід-
ні й золоті прикраси), а також відповідні їм стоянки Середній
Стіг І, Собачки та ін. За В. М. Даниленком, вони належать до
тваринницької азово-дніпровської культури мідного віку, за
О. О. Формозовим та О. Г. Шапошниковою — до пам’яток ма-
ріупольського типу (О. Г. Шапошникова вважає їх найдавні-
шими — ще передсередньостогівськими — пам’ятками мідного
віку в Степу України), а за Д. Я. Телегіним — до другого пе-
ріоду неолітичної дніпро-донецької культури. Зрозуміло, що з
поширенням у населення мідного віку та «степового енеоліту»
(як того населення, що ми вважаємо неолітичним, так і того,
що відноситься до мідного віку) курганів і знарядь із міді та
бронзи, все воно перейшло в епоху бронзи.
Отже, стадію мідного віку на території України пройшли
лише трипільські (етапів А-СІ), гумельницькі (белградські),
ранньолендельські (етапу Зимне-Злота), полгарські (середнього
та початку пізнього періодів) племена, а також, можливо, час-
тина племен «степового енеоліту». За такого підходу ранні
«ранньоенеолітичні» кримські пам'ятки слід уважати неолітич-
ними.
Запропонований нами поділ культур неоліту та мідного віку підтвер-
джується розвитком металургії Причорномор’я. За Є. М. Черних, у мідному
віці тут виникли три малопов’язані між собою металургійні райони: балкано-
карпатський, малоазійський і закавказький (щулавері-шомутепинський). На-
селення мідного віку Правобережжя України входило до першого району,
а населення «степового енеоліту» не входило до жодного з цих районів.
Землеробсько-тваринницьке населення мідного віку швидко
розвивалося в умовах родючих лесових і глинистих грунтів
основної частини Правобережжя України, поширившись за ме-
жі заплав. На відміну від передньо- й середньоазіатського зем-
леробства, заснованого на зрошуванні (спочатку природному —
лиманному, а-потім і на штучному), північнопричорноморське
землеробство мідного віку було вирубним. Мотичне землероб-
ство домінувало в Лісостепу Правобережжя, згодом воно пере-
росло в орне. Вже в трипільській культурі (Русешти І) відоме
рало, застосовуване спочатку, вірогідно, як допоміжне знаряд-
дя після первісної обробки землі мотиками. Почали вирощу-
ватися майже всі ті зернові та садово-городні культури, що й
посьогодні культивуються в Україні. Було повністю сформова-
не властиве їй стадо свійських тварин (включаючи й коня).
Особливо великого значення набуло використання великої ро-
гатої худоби, зокрема як тяглової сили: бик тягнув рала, воло-
куші, сани... Це підтверджують трипільські скульптурки биків,
запряжених у сани, а також зображення пар волів в упряжках
(за трипільськими та приблизно синхронними їм пам’ятками
100
Центральної Європи). Тоді вже існував віз: із-поміж трипіль-
ських старожитностей відомі глиняні модельки коліс. Віз із та-
кими суцільними (без спиць) колесами могли тягти лише бики,
для коней він був надто важким. Поява воза дозволила пере-
возити великі вантажі на далекі відстані, сприяла налагоджен-
ню постійних контактів між віддаленими районами, а також
масовому розселенню людей. Уважається, що саме в мідному
віці в харчовому асортименті з’явилися (нарівні з традиційним
м’ясом) молочні продукти. Сир виготовляли, очевидно, за допо-
могою спеціального посуду, відомого з трипільської культури:
його дно й стінки пронизували численні круглі отвори, так що
цей виріб нагадував сучасний друшляк.
У мідному віці поглибилася спеціалізація господарства окре-
мих, районів; у межах ще сільського господарства виникло гро-
мадське ремесло (металообробне, гончарне). Сформувалися на-
віть його центри, найдавніші серед яких простежені в трипіль-
ських племен. Руду плавили в ямах і печах.
Значно посилився обмін між племенами та районами ближніх і від-
далених територій. Це засвідчують наявність археологічних «імпортів», по-
ширення металевих знарядь там, де поклади мідної руди відсутні, знахідки
«скарбів» (у тому числі й металевих предметів). Обмін мав організований
характер: склалися зони економічних зв’язків, а також, очевидно, загально-
прийняті транспортні шляхи. На території України обмін у цей час мав,
найімовірніше, натуральний характер і здійснювався представниками окре-
мих колективів. Однак рівень його був, як нам здається, досить високим,
бо з мідного віку на території України поширилися й предмети, пристосова-
ні, мабуть, до облікових операцій: на трипільських пам’ятках виявлені гли-
няні конуси, кульки, півсфери, циліндри. Порівнюючи ці вироби з анало-
гічними близькосхідними предметами (форма яких послужила за основу
відповідних ієрогліфів), М. Ю. Відейко припускає, що це були знаки чисел.
Із цим можна погодитися, адже пізніше, вже в катакомбних племен серед-
нього бронзового віку, за еквіваленти мір ваги правили бронзові відливки
овально-подовженої форми, співвідношення між якими в цілому відповідало
співвідношенням між мірами ваги країн Близького Сходу (висновки А. І. Ку-
бишева та Т. І. Чернякова).
Характерною рисою мідного віку стало поліпшення умов по-
буту. За рештками глиняних жител («майданчиками») просте-
жені сталі риси планування, виявлені місця громадського кори-
стування. В цей же час були винайдені піч, стіл, удосконалені
житла (деякі з них мали, очевидно, два поверхи).
Вищою формою зближення населення в цей час були куль-
турно-історичні області, в межах яких, на відміну від областей
доби неоліту, виразніше простежуються окремі культури. Най-
більшою такою областю була трипільська; для неї наявність
окремих культур припускається не пізніше етапу В.
Розвиток відтворюючого господарства, галузей громадсько-
го ремесла, поява нових знань та уявлень, посилення обміну,
контактів між різноетнічними утвореннями й віддаленими те-
101
риториями викликали необхідність точного занотовування, збе-
реження та передачі й обміну інформації. З’явилася нагальна
потреба її стислого запису з опорою на символи, зрозумілі всім,
незалежно від етнічної належності. В державах Стародавньо-
го Сходу виникають системи письма, а тодішнє населення Ук-
раїни зберігало та передавало інформацію, мабуть, за допомо-
гою символіки форм предметів, об’єктів та їхньої орнаментації.
Однак деякі знаки на предметах цього часу, можливо, слід роз-
глядати як знаки письма.
Пам’ятки мідного віку припинили своє існування з початком
бронзового, перехід до якого, за М. Я. Мерпертом, був законо-
мірним наслідком внутрішньої кризи технічно обмежених ран-
ньоземлеробських колективів, взаємодії та певного зближення
історично сполучених між собою груп населення, зовнішніх ім-
пульсів. Епоха бронзи відповідала новому природно-кліматич-
ному періоду — суббореальному, з початком якого визначилися
близькі до сучасних смуги лісу, лісостепу та степу. Перехід до
цієї епохи був пов’язаний із різкою зміною екологічної ситуа-
ції, що призвело, на думку П. М. Долуханова, до занепаду зем-
леробських культур (у тому числі й трипільської), поширення
ямних пам’яток, господарство котрих базувалося на тваринни-
цтві; адаптацією до нових природно-кліматичних умов, за його
висновками, стало зростання ролі ремесла (насамперед, мета-
лургії) й торгівлі. Посилилася й соціальна стратифікація, по-
чали зникати великі поселення й «протоміста». З початком
бронзового віку зміцнилися міжнародні зв’язки, істотно зміни-
лася етнічна ситуація (зокрема, за М. Я. Мерпертом, навколо
Чорного моря склалася так звана циркумпонтійська зона індо-
європейських народів).
Основними рисами пам'яток початку бронзового віку Схід-
ної Європи можна вважати: переважно тваринницький, присе-
лищний напрям господарства; відсутність великих поселень,
оточених оборонними спорудами; могильники за межами по-
селень; тілоспалення або їхня імітація (фарбування померлих
вохрою); курганний і безкурганний обряд поховання; ознаки
поглибленої соціальної нерівності; зростання ролі чоловіка, в
тому числі й у світогляді (про це свідчать стели, чоловічі ста-
туетки); вироби з міді та бронзи, розвиток бронзоливарного ре-
месла; поступове зникнення мальованого орнаменту, натомість
поширення шнурового (останній, за висновками І. О. Післарія,
відбивався від тваринного, а не рослинного волокна, а отже, був
рисою тваринницького побуту).
Враховуючи те, що найважливіші риси пам’яток бронзового
віку України пов’язані з курганним поховальним обрядом, риси
курганних культур III—II тис. до н. е. на території України, ви-
значені на противагу рисам «давніх європейських культур» мід-
102
ного віку — пастушеське господарство з конем, поселення малих
розмірів із напівземлянками, патрилокальність шлюбу, патріар-
хальні відносини, войовничий світогляд, культ чоловіка-твор-
ця,— можна вважати й основними рисами (за характеристикою
М. Гімбутас) пам’яток раннього бронзового віку.
Традиційно вважається: епоха бронзи на території України
відкрилася початком II тис. до н. е., оскільки саме тоді в на-
селення катакомбної культури та культур шнурової кераміки
з’явилися перші бронзові предмети. Проте сьогодні ця точка зо-
ру може бути змінена, адже поява та розвиток ознак епохи
бронзи добре фіксується на багатьох більш ранніх пам’ятках.
Особливо виразно зміну рис мідного віку рисами бронзового можна
простежити вже з початку Трипілля СІ І. Тоді зникли величезні поселення,
посилилася роль приселищного тваринництва, з’явилися могильники за ме-
жами населених пунктів, утвердилися курганний обряд, тілоспалення, соці-
альна нерівність, керівна роль чоловіка, поширилися громадські ремесла,
в тому числі й бронзоливарне, а також шнурова орнаментація. За наявністю
усатівського бронзоливарного центру металургії Є. М. Черних, Т. Г. Мовша,
І. Т. Черняков включають усатівське населення (тобто часу Трипілля СП)
до періоду не мідного віку, як це роблять інші археологи, а до епохи ран-
ньої бронзи. Нині в розвитку трипільської культури визначають три етапи:
ранній (А), середній (В) і пізній (С), кожен з яких поділяють на два під-
етапи. В. Г. Збенович, однак, пропонує віднести до раннього періоду етап А,
до середнього періоду — етапи В і СІ, а пізнім періодом уважати лише етап
СП. Це свідчить, гадаємо, на користь відокремлення пам’яток Трипілля СП
від мідного віку до бронзового, бо ж вони справді дуже відрізняються від
класичної землеробської трипільської культури.
Риси бронзового віку простежені й на інших пам’ятках, основою яких
тоді ставало чи вже було відтворююче господарство. Це — кургани, могиль-
ники за межами поселень, вохра в поховальному обряді, шнурова орна-
ментація посуду, свійський кінь (середньостогівська культура); могильники
за межами поселень, фарбування мерців вохрою, антропоморфні стели, кур-
гани, пишний інвентар поховань (пам’ятки новоданилівського типу); могиль-
ники за межами поселень, кургани, використання вогню та вохри в поховаль-
ному обряді, антропоморфні стели, шнуровий орнамент посуду (нижньоми-
хайлівські пам’ятки); кургани, шнурова орнаментація посуду (ранньоямні
пам’ятки); кургани, поховання «знаті», антропоморфні степи, вохра в по-
ховальному обряді (кемі-обинські пам’ятки); складні за конструкцією гроб-
ниці для окремих чоловіків, кургани, тілоспалення при похованні (культура
кулястих амфор); могильники за межами поселень, тілоспалення, «заможні»
поховання (лажнянський — третій — етап тисаполгарського періоду полгар-
ської культури); кургани, зброя, шнурова орнаментація посуду (культура
лійчастого посуду); кургани (пізньолендельські пам’ятки). Важливо, що на-
далі риси бронзового віку зберігаються й у післятрипільських пам’ятках —
пізньоямних, катакомбних, культур шнурової кераміки. Це дає підстави
відносити до бронзового віку (а не до мідного, як досі прийнято вважати)
й середньостогівські, новоданилівські, нижньомихайлівські, ранньоямні, піз-
ньоямні, пізнього етапу енеоліту Криму та кемі-обинські, пізньолендельські,
лійчастого посуду, тисаполгарські полгарської культури, культури кулястих
амфор, баденські.
Кілька слів про визначення часу існування культур мідного
та бронзового віків. С. М. Бібіков, В. Г. Збенович, Т. Г. Мов-
ша датують Трипілля СП з 2800/2750 р. до н. е. Отже, з ураху-
103
Археологічні культури та області кінця середнього й пізнього періодів епохи неоліту України та сусідніх тери-
торій (за загальноприйнятими уявленнями):
1 — Трипілля—Кукутені; 2 — буго-дністровська; 3— дніпро-донецька; 4 — кримський неоліт; 5 — Гумельниця; 6 — ямково-гребіїь
цевої кераміки: 7 — лендельська; 8 — лінійно-стрічкової кераміки; 9 — пізній неоліт Кавказу; 10 — Тиса; 11 — Вінча—Турдапг 12 —•
Боян; 13 — Хаманджия. А — межі культур, Б — неолітичні культури, В — культури мідного віку
5500-4500 р р. до н.е.
Розбіжності в хронології культур за типологічним (а, б), некаліброваним
(в, г) та каліброваним (д) радіовуглецевими датуваннями:
а — Мала Азія та Східне Середземномор’я; б — Балкано-Карпатський ареал; в — Трипіл*
ля В; г — Трипілля А; д — могильник Варна (Болгарія)
ванням загальноприйнятих дат епоха неоліту тривала не з се-
редини VI по другу половину III тис. до н. е., а з середини
VI тис. по 2800/2750 р. до н. е. Початок мідного віку визначають
за появою трипільських пам’яток — близько 4000 р. до н. е. Про-
те існує реальна можливість змінити цю дату. Нещодавно
Я. Маккай дібрав 12 типів виробів, більшість яких (іноді в кіль-
кох варіантах) зустрічаються в трьох групах пам’яток: Анатолії
та Східної Егеїди — дев’ять типів, Північних Балкан і Карпат-
ського району— 10 типів, могильник Варна та культура Коджа-
дермен — Гумельниця — Караново VI (Болгарія)—вісім типів.
Я. Маккай дійшов слушного висновку: ці вироби дуже близькі
між собою й повинні датуватися одним часом — часом першого
й другого періодів раннього бронзового віку Анатолії (близько
3000—2000 рр. до н. е.), а не V тис. до н. е., як це пропонує
для матеріалів Болгарії Г. Тодорова. Пам’ятки Анатолії вказа-
ного часу можуть бути датовані за писемними джерелами (або
синхронізовані з пам’ятками, датованими за писемними джере-
лами), а отже, їхнє датування є набагато точнішим за радіовуг-
лецеве датування пам’яток Болгарії. Оскільки ж вироби, типоло-
гічно подібні до наведених Я. Маккаєм, відомі також у ранньо-
му Трипіллі (не менше п’яти типів), появу трипільського насе-
лення слід датувати не з 4000 р. до н. е., а принаймні з 3300 р.
до н. е. Тому населення мідного віку (й пізнього неоліту), най-
імовірніше, існувало з 3300 по 2800/2750 рр. до н. е.
За схемою, запропонованою С. С. Березанською, епоха брон-
зи України складається з трьох періодів: раннього (XVIII—
XV ст. до н. е.), середнього (XV—XII ст. до н. е.) та пізнього
(XII—ІХ/УШ ст. до н. е.). Вона закінчилася із зникненням біло-
грудівського, білозерського, бондарихинського та іншого синх-
ронного їм населення. Основою поділу на періоди епохи бронзи
може бути й розвиток металургії, пов'язаний зі зміною систем
культур. За С. Н. Братченком, у мідному-бронзовому віці виді-
ляються три періоди співіснування бронзових і кам’яних зна-
рядь: енеоліт — рання бронза (пізньотрипільське усатівське,
середньостогівське, ямне населення) — поширення металевих зна-
рядь; середня бронза (катакомбне, бабинське, культури багато-
пружкової кераміки, кам’янсько:лівенцівське населення) — роз-
винута місцева металургія; пізня бронза (зрубне та інше насе-
лення) — майже повне зникнення кам’яних знарядь і заміна їх
бронзовими; в кінці останнього періоду — заключна пора піз-
ньої бронзи (білозерське, бондарихинське, білогрудівське насе-
лення) — заміна бронзових знарядь кремінними та поки що по-
одинокими залізними.
Важливе значення для періодизації епохи бронзи на терито-
рії України має розвиток спільних рис металургії циркумпон-
тійської зони (подібні форми знарядь, технологія їх виготовлень
106
Археологічні культури та області раннього — початку середнього періоду
епохи бронзи України й сусідніх територій:
1 — пізньотрипільські; 2 — усатівська; 3 — ранньоямна; 4 — кемі-обинська; 5 — май-
копська; 6 — ямково-гребінцевої кераміки та дніпро-донецька; 7 — Чернавода Ш (піз-
ня); 8 — Коцофені; 9 — Езеро—Михалич—Караново VI—Езерово; 10 — Баден (пізня);
11 — капельованої кераміки; 12 — кулястих амфор; 13 — Бубані-Хум II—III; 14 —
старша доба бронзи Греції; 15 — Троя III—IV; 16 — рання доба бронзи Анатолії; П —
куро-аракська. А — межі культур, Б — території культур
ня, близькі рецепти сплавів). За Є. М. Черних, у всій зоні виді-
ляються два етапи металообробки, які відповідають ранньому та
середньому періодам епохи бронзи, а по завершенні останнього
(з XVIII—XVII по XII ст. до н. е.) у різних районах колишньої
зони, продовжуючи місцеві традиції, існували окремі вогнища
металургії пізнього бронзового віку. На зміну останнім прийшов
період культурної деструкції, який часто визначають як епоху
великого переселення народів. Вона почала залізний вік. З огля-
ду на ці та інші факти ми вважаємо, що кінцем епохи бронзи
стала поява на початку XII ст. до н. е. білогрудівського, білозер-
ського, бондарихинського та синхронного їм населення. Таким
чином, епоха бронзи, на наш погляд, тривала з 2800/2750 р.
до н. е. по початок XII ст. до н. е.: ранній бронзовий вік (2800/
2750—2250 рр. до н. е.) почався з Трипілля СП, ранньоямних і
синхронних їм пам’яток, середній бронзовий вік (2250—1720 рр.
до н. е.) —з пізньоямних, середньодніпровських, катакомбних і
синхронних їм пам’яток, а пізній бронзовий вік (1720—1200 рр.
до н. е.) — із зрубних, сабатинівських, тшинецьких, комарівських
і синхронних їм пам’яток.
* * *
Епохи неоліту та бронзи стали важливими етапами розвитку
стародавніх суспільств нашої країни. В середовищі частини пле-
мен епохи неоліту утвердилося відтворююче господарство, яке
спочатку набуло вигляду окремих галузей, а потім, уже в мідно-
му віці, стало домінуючим. Інша частина тогочасного населення
України перейшла до відтворюючого господарства в епоху брон-
зи. Значну роль у поширенні й прогресі нової системи господа-
рювання відігравали різкі зміни природно-кліматичної ситуації.
Використання епохальних рис у характеристиці рівня розвитку
стародавнього населення України дає змогу уточнити, а то й пе-
реглянути епохальну належність, датування тощо багатьох архео-
логічних культур висвітлюваного в цій лекції часу.
Рекомендована література
Археологія Української РСР: У 3 т. К., 1971. Т. 1.
Археология Украинской ССР: В 3 т. К., 1985. Т. 1.
Даниленко В. Н. Неолит Украиньї. К., 1969.
Даниленко В. Н. Знеолит Украиньї. К., 1974.
Земная кора и история развития Черноморской впадиньї. М., 1975.
Чмихов М. О., Черняков І. Т. Хронологія археологічних пам’яток епохи
міді—бронзи на території України. К., 1988.
Знеолит СССР. М., 1982.
Маккау і. ОіШізіопізт, апіібіНизіопізт апб СЬгопоІо^у: зоте &епега!
гетагкз//Асіа агс1іео1о£іа Нип^агіса. 1985. XXVII, N 1—2.
108
ЛЕКЦІЯ 7
НАСЕЛЕННЯ ЕПОХ НЕОЛІТУ - БРОНЗИ
9 Неолітичне населення
9 Людність мідного віку
9 Носії культур бронзового віку
Неолітичне населення. В Україні визначено кілька
груп пам’яток неоліту. Найбільший внесок в їх дослідження
зробили В. М. Даниленко, В. М. Непріна, М. А. Пелещишин,
М. Я. Рудинський, Д. Я. Телегін. Періодизація цих пам’яток, на
наш погляд, така.
З раннього неоліту існувало населення культур: буго-дніст-
ровської, Криіи, сурсько-дніпровської, приазовської, неоліту Кри-
му. В їхньому господарстві, крім привласнюючих, утвердилися
відтворюючі галузі — землеробство й тваринництво (при цьому
переважання землеробського профілю над тваринницьким було
властиве лише буго-дністровській культурі та культурі Криш).
Носії буго-дністровської культури проживали на Південному Бу-
зі та Середньому Дністрі, але хвилі їхніх міграцій досягали
Подніпров'я. Відомо близько 60 поселень цієї культури з назем-
ними й заглибленими житлами, супроводжуваними кам’яними
вогнищами та ямами для покидьків. Ранній характер пам’яток
буго-дністровської культури доводять і їхнє розташування на ми-
сах або островах, які з’явилися з-під води після протонеолітич-
ного пониження її рівня, а також залягання культурного шару в
перекритому сучасним грунтом перехідному горизонті, а часті-
ше — ще нижче, тобто в лесоподібному суглинку. Найдавнішим
посудом буго-дністровців були прямостінні горщики з шилопо-
дібним дном, орнаментовані криволінійними композиціями. Піз-
ніше вироблялися гостродонні горщики есоподібного профілю,
миски та бомбоподібні посудини, а надалі виникли вже й прото-
трипільські форми — широко відкриті чаші з ребристими та
опуклими стінками, слоїки, кубки та ін. На буго-дністровських
пам’ятках трапляються кам’яні амулети-статуетки.
За В. М. Даниленком, буго-дністровська культура склалася
на основі місцевого «мезоліту», за участю кукрецького комплек-
су, який просунувся зі сходу, а на своїй останній фазі вже на-
лежала до мідного віку й стала важливим компонентом у скла-
данні трипільської культури. Останнім часом доведено співісну-
вання буго-дністровських пам’яток із трипільськими майже до
часу Трипілля В.
109
П.Н
Споріднений із буго-дністровЬьким ранній неоліт Закарпат-
тя репрезентований культурою, що її в Україні та Румунії нази-
вають Криш, в Угорщині — Кереш, у Сербії — Старчево. На по-
селеннях у межах нашої країни (Заставне, Рівне) виявлені за-
глиблені житла, котрі мали стовпову конструкцію та двосхилий
дах. Основну групу посуду цієї культури становлять горщики із
сферичним, яйцеподібним або конічним тулубом, звуженою ший-
кою та відігнутими вінцями, корчаги, миски, кришки. їхня по-
верхня орнаментована (суцільно або смугами) пальцьовими
защипами, ум’ятинами, валиками. Серед інших керамічних виро-
бів особливу увагу привертають жіночі статуетки, фрагмент мо-
дельки житла, фігурки дикого кабана, важки, намистини, брасле-
ти, а також прясла, виготовлені із фрагментів посуду. На тери-
торії України культура Криш з’явилася в результаті міграції
вгаселення з території Угорщини та Румунії. Вона, як уважають,
існувала протягом усієї першої половини V тис. до н. е., після
чого розчинилася насамперед у пам’ятках культури мальованої
кераміки Закарпаття.
З раннього неоліту Степове Лівобережжя України заселяли
племена, що лишили по собі кілька десятків пам'яток. Серед них
різні дослідники по-різному виділили ряд культур: сурсько-дніп-
ровську, центром якої були береги, а згодом — й острови Надпо-
ріжжя; приазовську; степового Криму (пізньокукрецького типу).
Основу їхнього господарства становили мисливство, рибальство,
допоміжну роль відігравало тваринництво, ще менше значення
мало землеробство. Шари раннього періоду неоліту виявлені в
сіруватому суглинку середнього шару викопного грунту (Кам’я-
на Могила) або в основі супіщаного шару грунту (Надпоріж-
жя), середнього періоду — вже в сіруватому шарі верхнього ви-
копного грунту (Кам’яна Могила). В шарах пізнього періоду
знайдені рештки заглиблених жител. Для неоліту Степового Лі-
вобережжя характерний різноманітний керамічний посуд: прямо-
стінні, есоподібного профілю, шипо- та гостродонні (пізніше —
й плоскодонні) горщики, півсферичні миски. Вони орнаментува-
лися лінійно-прокресленими композиціями, а згодом — і штам-
пом. Відомі також виготовлені з місцевого жировикового каменю
прямостінні гостро- та плоскодонні горщики, коритоподібні посу-
дини із закругленим дном.
Епоха неоліту України:
РН — археологічні культури, що виникли в ранньому періоді
епохи: А — буго-дністровська (1—2 — глиняний посуд; 3 — кам’яна зернотерка; 4 — ро-
гова мотика); Б — сурсько-дніпровська (/ — глиняна посудина; 2—3 — кам’яний посуд;
4—5 — кам’яні амулет та «човник»). СН — а р х е о л о г і ч н і культури, що ви-
никли в середньому періоді епохи: А — лінійно-стрічкової кераміки (/—
2 — глиняний посуд; 3 — кам’яне тесло); Б — дніпро-доиецька (1—2 — глиняний посуд;
З—4 — кам’яні сокира та «човник»). ПН — культура ямково-гребінцевої
кераміки, що виникла в пізньому періоді епохи (/—2 — глиняний по-
суд; 3 — крем’яний скребок; 4 — кістяне вістря)
111
До раннього етапу існуванні неолітичного населення Степо-
вого Лівобережжя належить частина випростаних поховань III
Василівського могильника, до пізніших — деякі давні похован-
ня Чаплинського могильника, а також скорчене поховання з пан-
цирами черепах із поселення на півострові Ігрень. Пам’ятки Сте-
пу Лівобережжя продовжили в неоліті кукрецькі протонеолітичні
традиції й заклали основу для формування «степового енеоліту»
з плоскодонною (типу азово-дніпровської) та гостродонною (типу
середньостогівсько-ранньоямної) керамікою.
В гірському Криму єдиною відтворюючою галуззю епохи нео-
літу було тваринництво. Від тогочасного населення тут залиши-
лося кілька десятків (ідеться про відомі на сьогодні) стоянок і
поселень — на яйлах, у вибалках, печерах, навісах, на галявинах
біля джерел.
На стоянках раннього етапу існування цього населення (вважаємо цей
етап відповідністю ранньонеолітичному періоду) знайдені вогнища з рештка-
ми матеріальної культури' (зокрема, археологам трапилися шиподонні
посудини з прямими або дещо зігнутими вінцями). На пізньому етапі існуван-
ня населення неоліту Криму (вважаємо цей етап відповідністю середньо-
неолітичному періоду) з’явилися гостро- та округлодонні посудини, прикра-
шені у верхній частині прокресленими лініями, наколами, «гребінцем», а піз-
ніше— плоскодонні, орнаментовані по вінцях рисками та «перлинами» (шар 5
Таш-Аїра І). До пізньонеолітичного періоду пропонуємо віднести населення
так званого раннього етапу «раннього кримського енеоліту» типів Курці І
та Кая-Араси (шар 2), для котрого характерний підлощений посуд з яйце-
подібним або сплощеним дном, слабко орнаментований геометричним орна-
ментом у вигляді прокреслених ліній й відбитків шнура. Пам’ятки цього
етапу датують IV — початком III тис. до н. е. Гірськокримська культура нео-
літу походить від місцевого протонеоліту. Пізній етап «раннього енеоліту»
Криму належав, гадаємо, вже до бронзового віку.
В середньому неоліті на території України з'явилися носії
культур лінійно-стрічкової кераміки та дніпро-донецької області.
Культура лінійно-стрічкової кераміки була поширена в Європі
від наших земель аж до сучасних Англії, Голландії, Франції.
Понад 40 місцезнаходжень пам’яток цієї культури відомі на За-
хідній Волині та у Верхньому Подністров’ї (Звінячин, Незвись-
ко та ін.). На поселеннях виявлені рештки заглиблених (іноді на-
земних) жител і два поховання — в Незвисько й Баєві. В першо-
му випадку біля решток спаленого небіжчика, покладеного на лі-
вому боці з випростаними ногами й підігнутими до обличчя
руками, було поставлено 18 посудин, у другому — кістяк помер-
лого супроводжували горщик і колодкоподібне долото. Посуд
культури лінійно-стрічкової кераміки репрезентований кулястими
горщиками з невеликим дном (іноді з довгою шийкою), а також
мисками сірого й чорного кольорів, інколи лискованими. Посу-
дини нерідко орнаментовані по всій поверхні рядами шевронів,
дуг, ромбів, горизонтальними лініями у прокресленій техніці, по-
єднаними з ямками та наліпами.
112
Вважається, що культура лінійно-стрічкової кераміки існува-
ла в другій половині V тис. до н. е, На територію України вона
зайшла з території Польщі й через деякий час зникла. В Цент-
ральній Європі вона наслідувала культуру Криш. На наших зем-
лях існувала з кінця середнього періоду буго-дністровської куль-
тури до Трипілля етапу В, тобто в пізньому періоді епохи неолі-
ту — ранньому періоді мідного віку. Переважання землеробсько-
тваринницького господарства, плоскодонний посуд, глиняні
статуетки людей і тварин дають підстави відносити основну час-
тину населення лінійно-стрічкової кераміки України до мідного
віку.
В Середньому Подніпров'ї та у верхній течії Сіверського
Дінця існувало кілька груп мисливсько-рибальського населення
дціпро-донецької області. їхні поселення (Бондариха 2, Пустин-
на 5) розташовувалися на низьких ділянках надзаплавних терас
річок або біля озер. Житла були, очевидно, наземними, каркас-
ними та заглибленими. Стратиграфічні дослідження переконливо
доводять неолітичний характер цих пам’яток: культурні рештки
навіть пізніх поселень (Пустинна 5) залягали в підгрунті. Основ-
на форма посуду цього населення — гостродонні горщики, орна-
ментовані рядами гребінчастого штампу. За Д. Я. Телегіним,
тваринництво й землеробство відігравали в дніпро-донецькій
культурі допоміжну роль (про це свідчить, на думку цього дос-
лідника, те, що кістки свійського бика знайдені в нижніх гори-
зонтах стоянки Ігрень 8, свійських бика та свині — на поселенні
Бузьки, а на горщику з Вити Литовської зберігся відбиток ячмін-
ної зернини), однак В. М. Даниленко відносив Ігрень 8 до сур-
сько-дніпровської культури, а інші згадані пам’ятки пов’язував
із проникненням у Подніпров’я буго-дністровського населення.
Д. я. Телегін датує Дніпро-донецькі пам’ятки кінцем V — серединою
III тис. до н. е. Наша думка стосовно цього є такою. Дніпро-донецька
культура виникла з пережиткового мезоліту (із середнього періоду неолі-
ту) й на частині Полісся стала однією з основ середньодніпровської культури
середньої бронзи, тобто існувала й у ранньому періоді епохи бронзи.
В дніпро-донецькій області існували також пам’ятки струмельсько-га-
стятинського (в межах Північної Київщини та Заходу Чернігівщини) та
лисогубівського типів (на Середній Десні, Сеймі та верхній і середній течіях
Сули). В. М. Даниленко вважав, що струмельсько-гастятинське населення
сформувалося під безпосереднім впливом найдавнішого буго-дністровського
неоліту й передувало власне дніпро-донецьким племенам. Витоки лисогубів-
ського населення шукають у степових — буго-дністровській, сурсько-дніпров-
ській, ракушечноярській — культурах. На думку Д. Я. Телегіна, обидва типи
пам’яток, будучи синхронними першому — другому періодам дніпро-донецької
культури й частково — культурі ямково-гребінцевої кераміки, належали до
мисливсько-рибальського господарсько-культурного типу (для лисогубівців
припускається й наявність землеробства). Отже, вони існували в середньо-
му — пізньому (струмельсько-гастятинський тип, можливо, і в ранньому та-
кож) періодах епохи неоліту.
113
В пізньому періоді епохи неоліту виникла лише одна неолі-
тична — мисливсько-рибальська область ямково-гребінцевої ке-
раміки, котра на ранньому та середньому етапах свого існування
займала лівобережні Лісостеп і Полісся, а на пізньому — лише
Полісся. її поселення розташовувалися на підвищених берегах
водойм. Культурний шар раннього етапу залягав у похованому
грунтовому шарі під наносним жовто-сірим суглинком (Погорі-
лівка — Вирчище), а середнього та пізнього — в основі грунто-
вого шару (Скуносове — Линське та Гришівка).
Ранні поселення цієї культури були невеликими за площею,
пізніші — досягали кількох гектарів. Житла — наземні або тро-
Реконструкція багатокамерного житла трипільської культури
хи заглиблені. Посуд мав вигляд глибоких, слабко профільова-
них горщиків із яйцеподібним дном і півсферичних мисок. Вони
орнаментовані ямками (що утворюють ряди і в окремих випад-
ках заходять на внутрішню поверхню вінець або дна) та гребін-
частим штампом.
Походження культури ямково-гребінцевої кераміки пов’язано
з місцевими мезолітичними пам’ятками типу Смячка, Кудлаївка,
Пісочний Рів, але її посуд має риси попередніх дніпро-донецьких
і лисогубівських пам’яток. Культура ямково-гребінцевої керамі-
ки дожила до ямної та середньодніпровської культур, а в най-
північніших районах — до генетично пов’язаної з нею мар’янів-
ської культури. Отже, племена культури ямково-гребінцевої ке-
раміки з'явилися в пізньому періоді епохи неоліту та існували на
більшості своїх територій до середнього періоду епохи бронзи, а
Мідний вік України:
РМ — археологічні культури, що виникли в ранньому періоді
мідного віку: А — трипільська (1, 5 — глиняні статуетки; 2 — мідне тесло; 3—4 —
глиняний посуд); Б — Болград—Алдені (1—2 — глиняний посуд; 3 — глиняна статуетка).
ПМ — а р X е о л о г і ч н і культури, що виникли в пізньому періоді
мідного віку: А — лендельська (1—2 — глиняний посуд); Б — полгарська (1—2 —
глиняний посуд; 3 — мідна сокира)
115
Частина захисних споруд трипіль-
ських поселень у вигляді кілець
(зовнішній вигляд і розріз), утво-
рених житлами. Реконструкція
малі (плошею до 15—ЗО
в деяких північних районах — до пізнього періоду епохи бронзи.
Людність мідного віку. Особливо великий внесок у досліджен-
ня історії населення мідного віку України зробили В. М. Дани-
ленко, В. Г. Збенович, В. О. Круц, Т. Г. Мовша, Т. С. Пассек,
В. В. Хвойка, М. М. Шмаглій.
Найвизначнішими пам'ятками мідного віку України та Мол-
дови були трипільські, тому їхня періодизація є й періодизацією
мідного віку. Нині ці пам’ятки поділяються на три етапи: ранній
(А), середній (В, із поділом на
два підетапи — І та II) і пізній
(С, із поділом на два підетапи —
І та II). Відносячи етап СП до
епохи бронзи й ураховуючи ідею
В. Г. Збеновича про зміну періо-
дизації Трипілля, ми вважаємо,
що період етапу А був раннім, а
етапів В — СІ — пізнім періодом
мідного віку.
На етапі А трипільські пам’ят-
ки відомі на території від Кар-
пат до Південного Бугу. Поселен-
ня цього етапу — наприклад, Гай-
ворон, Сабатинівка II — невеликі
за розмірами— 1—1,5 га. На них
виявлені заглиблені та наземні
будинки двох основних типів —
м2) і великі (ЗО—50 м2). Тоді
з’явилися перші поселення з круговим плануванням (Бернашів-
ка). На етапі В трипільці заселили Верхнє Подністров’я та Се-
реднє Подніпров’я, утворивши, очевидно, вже кілька окремих
культур. У цей час існували три типи поселень: малі (до 4 га),
середні, найпоширеніші (4—8 га) та великі (понад 10 га). Так,
поселення Володимирівна займало 60 га. Будинки були наземні,
різних розмірів; деякі мали по кілька кімнат. Для поселень
цього етапу характерне кругове розташування жител (наприк-
лад, у Володимирівці — п’ятьма колами). Деякі поселення були
оточені ровами й валами. На етапі СІ трипільська людність про-
сунулася вже й на Північне Подніпров’я, Волинь, Степове При-
чорномор’я. З’явилися поселення-гіганти (Майданецьке площею
270 га, Тальянки — 400 га), основна заслуга у вивченні яких на-
лежить М. М. Шмаглію. На них зводилися великі й малі будин-
ки — наземні та заглиблені. Деякі з них були, можливо, двопо-
верховими. Частина поселень мала оборонні споруди (Жванець-
ке), на інших захисну стіну утворювали будинки зовнішнього
кола поселень, котрі щільно прилягали один до одного.
116
Трипільські пам’ятки славляться своїми різноманітними гончарними ви-
робами: мисками, кришками, широкогорлими з опуклими плічками, бінок-
леподібними та антропоморфними посудинами. На етапі А трипільський по-
суд було орнаментовано прокресленими лініями, канелюрами та наколами,
часто ангобовано, дуже рідко — пофарбовано. На етапі В поширився мальо-
ваний посуд. Його поверхня лискована та орнаментована позитивно-негатив-
ними композиціями, колами, овалами, ромбами (орнамент виконано білою,
червоною, чорною фарбою). Посуд етапу СІ нерідко присадкуватий; він
орнаментований штампом і «перлинами» та розмальований фарбою. З глини
також виготовлялася велика кількість жіночих (значно рідше — чоловічих)
статуеток, фігурок тварин.
Стилізація санчат і волокуш (?)
із запряженими в них биками у
формі посуду трипільської куль-
тури
Господарство трипільських племен було високорозвинутим.
Його основу становили землеробство й тваринництво (залежно
від конкретних умов окремі поселення мали різні господарсько-
культурні типи). Трипільці розводили велику та дрібну рогату
худобу, коней, свиней, вирощува-
ли пшеницю, ячмінь. Можливо,
вже на етапі А використовували
рало (вістря рогового рала знай-
дене на поселенні Русешти Іа).
Інтенсивно розвивалося громадсь-
ке ремесло, спеціалізоване з ета-
пу В. Посуд випалювався у гон-
чарнях (на поселенні етапу В Ве-
селий Кут розкопана майстерня з
двоповерховими гончарними гор-
нами, а на поселенні етапу СІ
Жванець визначені два періоди
існування гончарень). На етапі
(ЗІ кування міді змінилося ливар-
ством, були отримані перші сплави міді із сріблом. З етапу А
відомі й перші «скарби» (так, Карбунський скарб налічував
552 предмети, 444 з яких були мідними).
На трипільських пам’ятках існували культові місця. Наприк-
лад, у Сабатинівці II досліджене житло з жертовником, жіно-
чими статуетками на крісельцях (бикоподібних трониках), кріс-
лом для керівника церемонії (жриці?), у Володимирівці — жер-
товники в житлах, у Цвиклівцях — укопаний у землю величез-
ний горщик для ритуальних тілоспалень. На поселеннях етапів
А та В знайдені рештки умерлих, похованих під житлами або
поза ними (в глибоких круглих ямах у межах цих населених
пунктів). Найдавніше справжнє трипільське поховання під кур-
ганчиком біля Кайнар належить до етапу В (?).
Єдиної точки зору на датування трипільських пам’яток не існує. Так,
С. М. Бібіков, В. Г. Збенович, Т. Г. Мовша відносять ранній етап (А) до
4000—3600, середній (В) — до 3600—3050, пізній (С) — до 3050/3000—2400/
2350 рр. до н. е. (де на СІ І випадають 2800/2750—2400/2350 рр. до н. е.),
117
ми ж пропонуємо датувати ранній період існування трипільців (етап А)
близько 3300—3000, пізній період (етапи В—СІ)—3000 — 2800/2750, а пе-
ріод, що вкладається в епоху ранньої бронзи (етап СП)—2800/2750 —
2250 рр. до н. е. Враховуючи при цьому величезне, а тим більше різне —
за думкою різних дослідників — число ступенів розвитку трипільської куль-
тури (наприклад, за К. К. Черниш — 24, з яких 19 належать до етапів
А—СІ), рідкість поселень із шарами близьких ступенів, розбіжності у ви-
значенні місця деяких поселень у межах того чи іншого етапу, використан-
ня в ролі хронологічних реперів Трипілля типологій більш ніж 20 стилей
орнаменту кераміки Кукутені (румунського аналогу Трипілля),— можна
стверджувати, що уточнення датування етапів розвитку інших культур
(наприклад, середньостогівської) за етапами розвитку трипільських пам’яток
є досить сумнівним.
Походження трипільської культури найчастіше пов’язують із культурами
неоліту Балкан та Дунаю: Боян, лінійно-стрічкової кераміки, Хаманджия,
а появу трипільських пам’яток вважають своєрідним продовженням розвитку
культури Кукутені з території Румунії. Але останнім часом болгарські архе-
ологи дійшли висновку: культура Боян була, можливо, синхронною три-
пільській. Так само, як ми показали раніше, викликає сумнів і рання дата
культури лінійно-стрічкової кераміки (а отже, сумнівною виглядає й теза
про переростання цієї культури в Трипілля). За іншою точкою зору, роз-
робленою В. М. Даниленком і В. І. Маркевичем, значну роль у складанні
трипільської культури відіграла буго-дністровська культура. На нашу ж дум-
ку, слушно говорити про два райони формування трипільсько-кукутенської
зони: західний — кукутенський, витоки якого містилися головним чином у
місцевих — балкано-дунайських — культурах, і східний — трипільський, ко-
трий мав своє місцеве коріння, хоча й відчував на собі значний вплив
дунайсько-балканських племен.
На пониззі Дунаю та Пруту в ранньому мідному віці поши-
рилася культура Болград — Алдені — складова частина гумель-
ницької спільності Півночі Балкан. Белградський варіант цієї
кільтури відкрито на території Молдови та України. Нині відо-
мо близько ЗО поселень, більшість яких із метою захисту розта-
шовувалася на високих берегах озер або річок. За площею по-
селення незначні й лише іноді перевищують 10 га (Рені, Вулка-
нешти II). Рештки глинобитних заглиблених жител формою та
розмірами в плані (40—50 м2) нагадують трипільські «майдан-
чики». Деякі житла були, можливо, двоповерховими. Культура
Болград — Алдені відзначається дуже малою кількістю мідних
виробів. її гончарні вироби репрезентовані горщиками, амфора-
ми з ручками, кубками, мисками, черпаками із загладженою та
лискованою поверхнею, прикрашеними горизонтальним валиком,
прокресленими лініями, наколами, а також білою, чорною й чер-
воною фарбою. На всіх поселеннях виявлені глиняні жіночі ста-
туетки, орнаментовані прокресленими лініями. Відкриті й по-
ховання у межах поселення: дитяче під кам’яним закладом і два
поховання черепів дорослих людей. Основу господарства розгля-
дуваної культури становило землеробство (мотичне, але, мабуть,
уже з’явилося й рало). Вирощувалися пшениця, ячмінь, овес,
просо. Інтенсивно розвивалося тваринництво, базоване на роз-
веденні великої й дрібної рогатої худоби, свиней, коней.
118
Гумельницькі племена прийшли, очевидно, з Балкан. Вони
існували на території Молдови та України протягом етапу Три-
пілля А, після чого зникли.
На наш погляд, до раннього мідного віку, а не до середньо-
го неоліту, як це вважається досі, слід віднести закарпатську
культуру мальованої кераміки. Нині відомо понад ЗО пам’яток
цієї культури (Дрисине, Дякове та ін.). Поселення площею 2—
З га виявлені на берегах річок, струмків, біля боліт. Житла —
заглиблені, стовпової конструкції; розташовувалися вздовж бе-
рега. Посуд — горщики сферичних, діжко- та грушеподібних
форм, миски, яйцеподібні й сферичні корчаги — орнаментувався
по всій поверхні чорною (пізніше — й іншими) фарбою, прокрес-
леними спіралями, хрестами, штрихами. З глини виготовляли
намистини, амулети, жіночі статуетки.
Найімовірніше, культура мальованої кераміки Закарпаття з’явилася
з північно-балканських областей, і її ранній етап був синхронний заключній
фазі культури Криш. Отже, культура мальованої кераміки, з одного боку,
передувала полгарській культурі (котра існувала, вочевидь, одночасно з лен-
дельською, тобто була попередницею Трипілля В), а з іншого — наслідувала
культурі Криш, очевидно,, синхронній буго-дністровській (переростання куль-
тури Криш у культуру мальованої кераміки нагадує процес зміни буго-дні-
стровських пам’яток трипільськими). З огляду на все сказане можна твер-
дити про синхронність у цілому культури мальованої кераміки Трипіллю А.
До того ж ця культура має такі важливі ознаки мідного віку, як земле-
робсько-тваринницьке господарство, плоскодонний мальований посуд, глиняні
жіночі статуетки.
В пізньому мідному віці на території Західної Волині та у
Верхньому Подністров'ї на основі місцевого неоліту (можливо,
культури лінійно-стрічкової кераміки) й під впливом лендельсь-
кого комплексу Подунав’я склалася місцева лендельська куль-
тура. її ранній етап (Зимно-Злота) був синхронний Трипіллю В,
а пізній (Вербковиця — Костянець) — частково синхронний куль-
турам лійчастого посуду та кулястих амфор. Тобто цей етап збі-
гається практично з усім раннім періодом епохи бронзи. Очевид-
но, повністю синхронною лендельській була полгарська культура
Закарпаття. Таким чином, частина вже тисаполгарських (І піз-
ніших) пам'яток належала до раннього бронзового віку.
Можливо, культури, які були своєрідним варіантом мідного
віку в пізньому періоді епохи неоліту, склалися і в Степу Ліво-
бережжя. За В. М. Даниленком, такою можна вважати азово-
дніпровську культуру, оскільки основу її господарства становило
тваринництво (це підтверджують, зокрема, символи бика в її
пам’ятках). Азово-дніпровське населення, що його Д. Я. Телегін
відносить до дніпро-донецького неоліту, проживало в Степу Лі-
вобережжя, включаючи Крим, і в Середньому Подніпров’ї. На
поселеннях (Собачки, Вовчок) стояли наземні (?) житла. Відомо
також більше десяти могильників із похованнями в овальних і
119
Азово-дніпровська культура. Окреме поховання, реконструкція та план Маріупольського могильника
квадратних колективних ямах. Кістяки випростані. Деякі могиль-
ники внаслідок зливання окремих ям являли собою траншеї (за
археологічними спостереженнями, така траншея, зафіксована в
Маріупольському могильнику, можливо, була перекрита надбу-
довами у вигляді будиночків і куренів). До поховального інвен-
таря входять кам’яні булави, прикраси з кісток, зубів тварин,
Вироби азово-дніпровської культури (ймовірного степового варіанту
мідного віку):
1, 6 — кам’яні булави; 2, 7—9, 11—13 — прикраси з каменю, кістки, міді; 3—4 —
знаряддя з кременю; 5, 10 — керамічні вироби
каменю, виготовлені з черепдшок платівки, намистинки, прониз-
ки тощо. В Микільському могильнику були знайдені ще й мета-
леві вироби — мідні кільце та циліндричні пронизки, золота
підвіска, в Маріупольському — кам’яна підвіска оригінальної
форми, а також фігурка бика, вирізана з кабанячого ікла. Азово-
дніпровська культура виникла, очевидно, на основі ракушечнояр-
ської культури Подоння та степових культур України. У свою
чергу, вона послужила основою частини ранньоямних і синхрон-
них їм пам’яток ранньої бронзи, які мали плоскодонний посуд.
Носії культур бронзового віку. Серед культур, що їх у другій
половині 80-х років відносили до доби палеометалу, до бронзо-
вого віку, на наш погляд, належать близько ЗО. Найбільший вне-
сок у дослідження населення епохи бронзи України зробили
Е. А. Балагурі, С. С. Березанська, В. М. Даниленко, Д. Я. Те-
легін, О. Г. Шапошникова та ін.
В ранньому бронзовому віці існувало населення етапу Три-
пілля СП, пізньо лендельсь ке, пізньополгарське, культури лій-
частого посуду, нижньомихайлівське, ранньоямне, середньостогів-
121
ське, ранньоданилівське, пізнього етапу «раннього енеоліту»
Криму.
В трипільській області з початком епохи бронзи існувало
кілька культур. Розміри їхніх поселень зменшилися, розпочався
перехід до заглиблених жител. Склалися два центри металур-
гії— усатівський і софіївський. Плавити бронзу стало легше,
ніж мідь,— при температурі лише 700—900°. Виникли могиль-
ники з тілопокладеннями (Вихватинський, Усатівський) і тіло-
спаленнями (Червоний Хутір), а також кургани (Усатівські).
Тілопокладення здійснювалися в підпрямокутних або підоваль-
них ямах, перекритих деревом, землею, а то й камінням. Іноді
ями оточувалися кромлехами, які в курганах досягали в діамет-
рі 18 м. Померлі інколи супроводжувалися посудом, антропо-
морфними статуетками; жінці могли покласти ще веретено та
прясло, чоловікові — серп, мотику, шило. Металеві речі трапля-
ються досить рідко. Особливо цікавими є усатівські кинджали
(за останніми висновками — подібні до анатолійських). Рештки
тілоспалень укладалися в посудини або замотувалися в тканину;
ховалися вони у супроводі посуду, знарядь праці, зброї, антро-
поморфних статуеток. Особливо істотних змін зазнало степове
усатівське населення: в його чотирьох могильниках знайдено 67
виробів із металу; частина поселень (Усатове, Маяки) була спо-
руджена на вигідних для оборони мисах високих плато, а Маяки
з польового боку були ще оточені ровом і валом. Посуд частко-
во продовжував старі традиції. Серед його форм відзначимо різ-
нотипні горщики, амфори, півсферичні чаші. Вони розмальовані
фарбою та прикрашені відбитками шнура. Багато знайдено та-
кож оригінальних жіночих статуеток так званого усатівського
типу. В господарстві цього населення землеробство, мабуть, уже
не переважало за своїм значенням тваринництво; останнє базу-
валося на розведенні дрібної рогатої худоби.
Усатівські племена стали однією зі складових частин тієї
основи, на якій згодом формувалися буджацькі, пізньоямні, ка-
такомбні культури. Північне крило людності Трипілля СІ І зро-
било значний внесок у складання культур шнурової кераміки.
В Західній Волині досягло розквіту землеробсько-тваринниць-
ке населення пізнього етапу (Вербковиці — Костянця) лендель-
ської культури. Подальша його доля остаточно ще не з’ясована.
Тоді ж у Західній Волині та Верхньому Подністров'ї утвер-
дилося населення тваринницько-землеробської культури лійча-
стого посуду (названої так за оригінальну форму її гончарних
виробів). Ця культура прийшла з Центральної Європи і згодом
взяла участь у формуванні культур шнурової кераміки. В За-
карпатті істотно змінилася полгарська культура: зросло число та
побільшали розміри її могильників, примножилася кількість мід-
них предметів, у господарстві запанувало тваринництво. Полгар-
122
Епоха бронзи України:
РБ —археологічні культури раннього періоду епохи: А —
трипільські етапу СІ І (1—2 — глиняний посуд; 3—4 — мідні тесло та кинджал; 5 —
глиняна статуетка; 6 — мідна прикраса); Б — нижньомихайлівський тип (1, 3—4 —
глиняний посуд; 2 — крем’яне вістря); В — середньостогівська (/—2 — глиняний
посуд; 3 — глиняна статуетка); Г — ранньоямна (/ — глиняна посудина)
ські племена, можливо, стали однією з підоснов баденської куль-
тури.
У Степу поширилися пам'ятки нижньо михайлівської культу-
ри, що одержала свою назву за матеріалами нижнього шару по-
селення Михайлівна в Херсонській області, розташованого на
високому горбі на березі ріки. Крім її поселень, виявлені грун-
тові та курганні поховання, здійснені в овальних і підпрямокут-
них у плані ямах. Померлих ховали у випростаному або скорче-
ному стані. Частина курганів була одночасно святилищами. Так,
у кургані біля с. Тимофіївка виявлено майданчик із чорнозему,
суглинку з домішками вуглинок, вохри, дрібних кісток. Майдан-
чик був оточений кромлехом із брил заввишки понад 2,5 м; спо-
чатку він використовувався як святилище, а потім — як місце
для трьох поховань, після чого його перекрили земляним наси-
пом. На святилищах з'явилися найдавніші людиноподібні (антро-
поморфні) скульптури. Посуд культури — в основному плоско-
донний: горщики з високими вінцями, сферичні амфори, най-
більш ранні курушки — чаші на ніжках (поширені згодом у
багатьох культурах епохи бронзи). Нижньомихайлівці залишили
також по собі вироби з металу. Провідною галуззю господарст-
ва, як і в усатівців, було тваринництво (переважала дрібна ро-
гата худоба?), менше значення мало землеробство. Пам’ятки
цієї культури склалися з участю трипільських і, в свою чергу,
продовжили себе в частині пізньоямних, кемі-обинських і ката-
комбних пам’яток.
До середньостогівської культури належить близько 100 па-
м'яток у степу від Інгульця до Дону та на півдні лісостепу Ліво-
бережної України. Це — неукріплені поселення (Середній Стіг
II, Дереївка) та могильники поза поселеннями (Дереївка) чи на
них. Посуд репрезентують гостродонні безшийні або з високими
ВІНЦЯМИ горщики, пізніше — ПЛОСКОДОННІ горщики, амфори, МИСт
ки. Відомі глиняні фігурки людей, тварин, прикраси з міді. Осно-
вою господарства було, очевидно, конярство: середньостогівці
розводили найдавніших у світі свійських коней, використовуючи
їх для їзди верхи (про це свідчать знахідки псаліїв — специфіч-
них деталей кінської вузди) та, можливо, обожнюючи (на Де-
реївці розкопане ритуальне поховання кінського черепа). Куль-
тура виникла зі степового, насамперед лівобережного, неоліту і
стала основою частини культур пізньоямної області.
. На величезних обширах від Волги до Дніпра відкриті чис-
ленні пам'ятки ранньоямної спільності. Найвідомішими з-поміж
них є пам'ятки середнього шару Михайлівни. Поселенням відпо-
відають курганні поховання. Посуд нагадує нижньомихайлівсь-
кий і середньостогівський (плоско- та яйцедонні горщики) й
найчастіше орнаментований відбитками шнура. Серед знахідок
є й чотиригранні мідні шила. Ранньоямні пам’ятки України ви-
124
никли з місцевого неоліту, продовживши, зокрема, його скотар-
ську, грунтовану на розплодженні великої рогатої худоби лінію
розвитку господарства, та стали важливим компонентом у скла-
данні пізньоямного й катакомбного населення.
В середньому періоді епохи бронзи територія України — крім
її північно-східних районів, де зберігалися неолітичні племена —
була поділена населенням пізньоямної, кемі-обинської, буджаць-
кої, катакомбної культур, культури кулястих амфор, середньо-
дніпровської, підкарпатської культур шнурової кераміки, го-
іродоцько-здовбицької, баденської культур, культури Ньїршег-
Затин і культури східнословацьких курганів.
Пізньоямна область поширилася в Степу й Лісостепу Украї-
ни від Дону до Дунаю. її поселення розташовувалися на висо-
ких, зручних для оборони пагорбах.
’ Яскравим прикладом життя цього суспільства є поселення верхнього
шару Михайлівни. Воно стояло вже на двох пагорбах, центральний із яких
був оточений трьома кам’яними мурами (перший досягав 45 м завдовжки,
третій зберігся на висоту до 2 м). Підступи до поселення захищали рів
і кілька стін. Простежені заглиблені (каркасні) й наземні (з кам’яною ниж-
ньою та глиняною верхньою частинами) житла. Небіжчиків ховали в курга-
нах і грунтових могильниках. Поховальні ями перекривалися дерев’яними
та кам’яними закладами, в яких трапляються антропоморфні стели; тіло й
дно ями посипали червоною вохрою. Посуд нагадував нижньомихайлівський,
ранньоямний і середньостогівський. Мешканці поселення виготовляли метале-
ві ножі, шила, долота. В багатьох похованнях знайдені рештки возів. Осно-
ву господарства становило розведення великої рогатої худоби, значну роль
відігравало також землеробство. Населення пізньоямної області стало, оче-
видно, головним компонентом у формуванні зрубної спільності.
На територіях, зайнятих пізньоямним населенням, жили й ка-
такомбні племена. Особливостями їхнього матеріального комп-
лексу були своєрідна опуклобока конфігурація горщиків та ам-
фор, поширення чаш різної форми, пишна орнаментація посуду
(трикутниками, шевронами, колами, астральними й зоо- та ант-
ропоморфними символами), поховальна споруда у вигляді ката-
комби. Прообразом останньої могли стати деякі типи жител
місцевих культур, передусім трипільської спільності й Нижньої
Михайлівни. Катакомбне населення було, очевидно, найрозвину-
тішим на території всієї України в час середньої бронзи. Багато
спільного з ямниками й катакомбниками мали племена серед-
ньодніпровської та підкарпатської культур шнурової кераміки,
поширені від Дніпра до західного кордону України.
В пізньому періоді епохи бронзи на території нашої країни
відомі кілька культур і культурних областей: багатопружкової
кераміки, зрубної, сабатинівської, кам’янсько-лівенцівської, ста-
нівської, Ноа, комарівської, тшинецької, стшижовської, почап-
ської групи та Оттомані. Особливо цікавими є зрубна та
сабатинівська спільності: перша зайняла Степ — Лісостеп Ліво-
бережжя, друга — Степ і частково Лісостеп Правобережжя.
125
Вони мали багато схожого у формі посуду й поховальному обря-
ді (йдеться про банкоподібні посудини та могильні ями в курга-
нах або в грунтових могильниках; ями звичайно перекривалися
дерев’яними або кам’яними закладами, а небіжчиків укладали в
них у скорченому на боці стані). Разом із тим ці культури мали
й свої особливості. Так, зрубники виготовляли гострореберний
посуд, часто орнаментований трикутниками, відбитками шнура й
прокресленими лініями, а сабатинівські гончарні вироби були
лискованими й нерідко прикрашалися наліпними валиками й
ручками. Для сабатинівської культури характерні також особ-
ливі кістяні пряжки овальної форми. Основу господарства і
зрубників, і сабатинівців становили, очевидно, землеробство й
тваринництво. Ці спільності відіграли важливу роль у форму-
ванні білозерського, а сабатинівська — частково й білогрудів-
ського населення. Рівень розвитку сабатинівців порівнюють із
рГвнем Мікенської Греції. їхні численні поселення доходили
практично до узбережжя Чорного моря. Розвинута металургія
бронзи й поширення зброї тощо засвідчують войовничу вдачу
носіїв цієї культури. Існують докази того, що в XV—XIII ст.
до н. е. вони разом із населенням Ноа та Центральної Європи
взяли участь у походах так званих «народів моря» на Східне Се-
редземномор’я та в Єгипет; розселившись у той час, сабатинівці
досягли, можливо, навіть сучасної Сардинії.
Території Лісостепу й Полісся Правобережжя в пізньому
бронзовому віці займали в основному групи населення комарів-
ської й тіиинецької культур. В їхньому середовищі був пошире-
ний тюльпаноподібний за формою посуд. Перша культура була,
вочевидь, землеробсько-тваринницькою, друга — тваринницько-
землеробською. Обидві вони сформувалися з місцевих культур
середньої бронзи, а згодом послужили важливою складовою
формування білогрудівської культури. Носіїв комарівської та
тшинецької культур традиційно вважають пращурами слов'ян.
* * *
Таким чином, протягом епох неоліту — бронзи на території
України змінилося кілька яскравих за своїми матеріальними па-
м'ятками та духовним світом груп населення. Практично всі вони
склалися на основі попередніх місцевих племен і в свою чергу
дали початок наступним, також місцевим культурам. Величезне
значення для неухильного розвитку людності наших земель
Епоха бронзи України:
СБ —археологічні культуоисереднього періодуепохи; А — пізньо-
ямна (/ — глиняна посудина; 2 — поховання в ямі під курганом; 3—4 — мідні вістря
та ніж); Б — кемі-обинська (/—2 — глиняний посуд; 3 — поховання в зрубі); В — ката-
комбна (/ — глиняна посудина; 2 — бронзовий ніж; З — кістяна молоточкоподібна шпиль-
ка; 4 — поховання в катакомбі); Г — середньодніпровська (1— 2 — глиняний посуд; З —
бронзова сокира)
127
Епоха бронзи України:
ПБ —археологічні культури пізнього періоду епохи: А —
тшинецька (1—2— глиняні посудина та «рогате» прясло); Б — комарівська (/—
глиняна посудина); В — зрубна (/ — глиняна посудина; 2 — бронзовий ніж); Г —
сабатинівська (/ — глиняна посудина, 2 — бронозвий ніж); Д — станівська (1—2 —
глиняний посуд; 3—4 — бронзові сокири)
у вказаний час мали його контакти із сусідніми спільностями.
Чітко простежені закономірності розвитку населення епох неолі-
ту — бронзи на території України дають змогу грунтовно проана-
лізувати різні питання етногенезу, виробництва, культурного
життя тощо безпосередніх попередників давніх слов'ян.
128
Рекомендована література
Археологія Української РСР: У 3 т. К., 1971. Т. 1.
Археология Украинской ССР: В 3 т. К.» 1985. Т. 1.
Даниленко В, Н. Неолит Украиньї. К., 1969.
Даниленко В. Н. Знеолит Украиньї. К.» 1974.
Знеолит СССР. М., 1982.
Зпоха бронзи лесной полоси СССР. М., 1987.
ЛЕКЦІЯ 8
ЗАВЕРШЕННЯ ФОРМУВАННЯ СТРУКТУРИ
ЛЮДСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
• Виникнення роду
• Проблема утворення племені
О Складання найдавніших держав
Виникнення роду. Завершена структура суспільства
наших предків складалася з роду, парної сім'ї, племені. Витоки
цієї структури полягали в роді, генезис якого зумовлювався змі-
нами в умовах життя.
В мезоліті основні території Євразії були зайняті рухливими
тваринами. На них почали полювати в облавний спосіб, забива-
ючи стрілами. Значна частина тогочасного населення створила
рухливі громади, що мігрували за стадами у відповідності до
сезону. Такі громади налічували кілька десятків чоловік. (Ра-
зом із тим, як твердять Ю. В. Бромлей, О. І. Першиць і
В. О. Шнірельман, у деяких районах — зокрема, на морських
узбережжях та островах,— де основу господарства становили
полювання на морських тварин або рибальство, громади були
завжди осілими.) В економічному відношенні осіла мезолітична
громада була, очевидно, досить міцною. Незважаючи на поши-
рення лука, що сприяло піднесенню індивідуального мисливства,
впольована здобич належала всій громаді (такий звичай зберіг-
ся в деяких народів — наприклад, ескімосів — навіть у XX ст.).
Але вже у висвітлюваний час їстівні продукти почали зосере-
джуватися в окремих господарствах, які виділялися з громади,
й надалі харчі збирали до спільних припасів і загального роз-
поділу лише під час якогось стихійного лиха чи голоду.
Процес виникнення окремих господарств, можливо, означав
перехід від ранньої до пізньої громади. За етнографічними да-
ними, цьому явищу відповідають «міжсімейні» економічні зв’яз-
5 2-1661 129
ки (оскільки в мезоліті сім’я, мабуть, ще не виникла, ці зв’язки
сполучали тоді структурні осередки громади, репрезентовані
найближчими родичами). Вони виявлялися, наприклад, у тому,
що окремі сім’ї укладали угоди про передання одна одній певної
частини добутої на полюванні дичини, а решта призначалася
для загальногромадського користування.
Основними засобами виробництва (в тому числі й терито-
рією), колективними мисливськими, господарськими, культовими
спорудами тощо люди мезоліту володіли спільно, власність же
на предмети індивідуального користування — наприклад, зброю,
посуд — була відповідно індивідуальною. Речі розподілялися
між членами громади також за статево-віковою ознакою (іграш-
ки належали дітям, предмети жіночої праці — жінкам та ін.).
Інститут спадковості у володінні майном був, очевидно, нероз-
виненим. Одним із доказів цього вважається те, що в похован-
нях пізнього палеоліту знаряддя клали разом із померлим
(нагадаємо, що мезолітичні поховання археологам, по суті, не-
відомі, бо віднесені до мезоліту поховання, на наш погляд, на-
справді треба вважати протонеолітичними). Незважаючи на за-
родження окремих господарств, внутрішньогромадського обміну
ще не було, натомість існував обмін між окремими громадами —
у формі дарообміну сировиною, спеціалізованими знаряддями
тощо.
В умовах рухливого способу життя (тут за приклад може правити спо-
сіб життя аборигенів Австралії, африканських бушменів) мезолітичні грома-
ди, з одного боку, легко розпадалися, а з іншого — формувалися з «уламків»
зруйнованих громад. Таким чином, з'являлися гурти, до складу яких входи-
ли не тільки родичі. Залежно від конкретних природних і соціальних умов
існували не лише аморфні, а й такі громади, в котрих практикувався мат-
рилокальний, патрилокальний чи навіть білокальний шлюб. Окремі дослід-
ники, зокрема С. А. Арутюнов, упевнені, що переважаюча патрилокальність
мезолітичного суспільства не викликає сумніву, бо за рухливого способу
життя, полювання на немігруючу дичину, відсутності в’ючних тварин і возів,
низької щільності населення та екзогамної структури людських колективів
характерними є саме патрилокальність і патрилінійність останніх. Деякі на-
уковці твердять: громади вже пізнього палеоліту являли собою материнські
роди, чисельність яких досягала 100 чоловік. Однак відомо: за рухливого
способу життя мезолітичні громади як господарські групи мали значно мен-
шу кількість (за етнографічними даними, звичайно до 25 осіб) і були
не родом, а «тотемічною групою». І це при тому, що вони були зацікавлені
в збереженні для себе якомога більшого числа чоловіків-мисливців! Чи не
логічніше припустити, що і в палеоліті громади не являли собою родових
організацій? Інакше доведеться визнати, що в мезоліті зникають роди, котрі
існували ще з палеоліту,— зникають навіть під час посилення тенденції
розриву зв’язків між колективами внаслідок прагнення покласти край
переходам чоловіків з однієї громади до іншої. Існування родових громад
у палеоліті — мезоліті не доводить і приклад американських індіанців
она, в середовищі яких зафіксовано 39 ранньобатьківських родів (на під-
ставі чого й робиться висновок, що від початку свого виникнення родові
громади могли мати різну чисельність: ЗО—60, 40—120, 100—150 чоловік).
Отже, громада, не будучи сама родовою, не могла, очевидно, стати й осно-
130
вою роду. Такою основою могла стати сім’я (принагідно зауважимо, що
цього висновку нещодавно дійшов В. Ф. Генінг), однак її наявність у па-
леоліті — мезоліті переконливо не обгрунтована. Існує точка зору про те,
що вже в палеоліті виникли малі сім’ї, з яких складалися громади (до-
казом цього вважають наявність невеликих жител із вогнищами та відпо-
відної кількості місць виробництва), проте факт проживання парами ще
не є доказом існування сім’ї як економічного осередку суспільства, само-
стійної економічної одиниці. За етнографічними аналогіями, шлюби в ме-
золіті (й навіть частково в неоліті) не мали під собою ніякої виробничої
бази, тобто, з огляду на викладені вище міркування, не могли бути стійки-
ми. Тож логічно припустити, що лише з часу появи сім'ї як економічної
одиниці (в післямезолітичний час) вона стає й основою майбутнього роду,
В післямезолітичний час (у протонеоліті — для передових на-
родів та в неоліті — для народів, які перейшли від мезоліту до
неоліту), в умовах кризи мезолітичного полювання, відбулося
дальше масове осідання населення на постійні місця проживан-
ня. Спричинений зростанням ролі рибальства, а також відтворю-
ючих форм господарства, перехід до осілості у свою чергу при-
вів до формування якісно нових громад. Громади післямезолі-
тичної доби були одно- або багатородовими (гетерогенними),
Однородові об’єднували в собі від 25 до 400 чоловік і не могли
бути замкнутими, бо для біологічного відтворення їхні представ-
ники мусили вступати в шлюбні відносини з представниками
інших родів. В Україні для протонеоліту — неоліту невідомі ве-
ликі поселення, характерні для неоліту деяких регіонів Азії, на
котрих, як гадають, могли проживати від кількасот до кількох
тисяч чоловік (тобто поселення, трактовані як місця проживання
фратрій або й племен). Отже, протонеолітичні та неолітичні по-
селення України могли належати лише невеликим родам. Корот-
кочасний характер їх існування, а також поява по сусідству та-
ких же маленьких населених пунктів свідчать: зростання числа
мешканців спонукало останніх покидати материнську громаду
й засновувати нові, самостійні поселення. Така система могла
існувати лише за умови, що рід концентрувався в межах не од-
ного, а кількох поселень, і першоосновою роду (як найдавнішо-
го, так і нових майбутніх родів) була сім’я пари прародителів.
Таким чином, кожне поселення протонеоліту — неоліту України
було великосімейним.
Багатородові громади складалися з частин не одного, а кіль-
кох ба навіть багатьох родів; шлюби укладалися всередині такої
громади, тому вона могла бути замкнутою й досить чисельною
(1000—2000 чоловік). Багатородові громади були незалежніши-
ми. В них формувалася структура різних установ суспільства,
тож не дивно, що саме вони за переходу до бронзового віку ста-
новили основу найдавніших держав.
Наявність кількох родових груп у межах одного й того ж поселення
можна з’ясувати більш-менш виразно. Одним із прикладів такого явища
вважаються, наприклад, поселення китайської неолітичної культури яншао.
5*
131
В різних частинах деяких із них спостерігалися відмінності в орнаментуван-
ні посуду (зокрема в манері зображення тварин). Доводячи синхронність
цих частин, дослідники пояснюють згадані особливості орнаменту проживан-
ням на поселенні одночасно кількох (як мінімум двох) родів, кожен із яких
мав свої тваринні тотеми.
Найвищого піднесення за максимальної для того часу реалізації своїх
можливостей (грунтованої, вочевидь, передусім на привласнюючому госпо-
дарстві та міжнародному торговельному обміні) досягли багатородові по-
селення протонеоліту, докерамічного неоліту й раннього неоліту Близького
Сходу (Єрихон, Хаджилар, Чатал-Гуюк) і Подунав’я (Лепенський Вир).
Для території України такі поселення (за високий рівень соціально-еконо-
мічного розвитку їх іноді називають «протомістами») відомі лише для три-
пільської культури мідного віку. Рештки «протоміст» українського прото-
неоліту та неоліту тепер поховані, можливо, на дні Чорного та Азовського
морів (у згадані епохи лінія північнопричорноморського узбережжя досяга-
ла широти південного краю нинішнього Кримського півострова, що ж до
Азовського моря, то воно тоді взагалі не існувало).
Протонеолітична та неолітична громади мали сегментарний
характер, В їхній структурі виділялися ієрархічні ланки з особ-
ливими функціями. Дві ланки були основними: рід (клан, сиб)
та лінідж. Ознаки роду ми охарактеризували вище. Основним
сегментом роду був лінідж — група близьких родичів (максимум
кілька десятків чоловік). Лінідж відігравав провідну роль в ор-
ганізації повсякденного життя. Іноді кілька родів — кожен чи-
сельністю 100—1000 чоловік — утворювали фратрію, яка мала
впорядковувати шлюбні стосунки (фратрія була екзогамною),
укладати військові союзи із сусідами, запроваджувати найліпші
досягнення тогочасного господарства. Фратрія могла виникати
внаслідок поділу одного роду на частини або налагодження ро-
динних зв’язків між неспорідненими до цього родами. Так, ті
науковці, котрі вважають, що дуально-громадська організація
пізнього палеоліту була дуально-родовою, вбачають у фратріях
найдавніші дуально-родові утворення.
Феномен сегментації громади складався поступово. Нині ви-
значають чотири основні прояви сегментації: розкол — поділ
громади на нові абсолютно незалежні громади; власне сегмен-
тацію — утворення з материнської громади нових громад, які,
однак, не поривали між собою зв’язків (іноді досить міцних);
злиття сусідніх громад або входження однієї з них до іншої
після стихійного лиха, невдалої війни, пошесті, голодомору то-
що; адопцію — входження до громад окремих членів інших гро-
мад із цілковитим їх пристосуванням до умов нового життя. Все
це було об’єктивним явищем навіть у нормальних (мирних) умо-
вах. Так, за М. О. Бутиновим, у папуасів при переході на нові
ділянки лісу, підготовлені для землеробства, громади розчлено-
вувалися за «елементарною виробничою функцією». Коли нова
ділянка не могла прогодувати всю громаду, а іншої в найближ-
чому околі не траплялося, частина членів громади (а отже, й
частина певного роду) покидала своїх родичів і подавалася
132
шукати місце, придатне для життя. Оскільки з такою ситуацією
стикалися й інші громади, вихідців із них завжди було вдосталь.
Часто-густо шукачі нових земель об’єднувалися, створюючи но-
вий колектив. Такі процеси відбувалися й за сивої давнини (для
одних народів — із протонеоліту, для інших — із неоліту). Саме
тоді багато, громад стало сусідськими.
Етнографічні матеріали показують також, що в неолітичного населення
існував як материнський, так і батьківський рід, причому останній зафік-
совано навіть у тих народів, які на очах європейців почали переходити до
відтворюючого господарства (від мезоліту до неоліту), наприклад, у папуа-
сів. Це є водночас і додатковим підтвердженням існування батьківських
громад ще з мезоліту. Отже, можна ставити під сумнів загальноприйняту
тезу про глибоку древність «материнського права», котре передувало «бать-
ківському». Тим більше, що «материнське право» нерідко обгрунтовують,
спираючись на факт наявності в тих чи інших культурах, у тому числі й
неолітичних, жіночих статуеток (які, до речі, з’явилися ще в пізньому па-
леоліті). Але вже звернуто увагу на те, що: етнографічні матеріали дають
підстави для різної інтерпретації таких статуеток; символи жіночих персона-
жів і жіночої родючості часто відомі й у патрилокальних суспільствах;
між високим становищем жінки та формою родової організації прямого
зв’язку немає. Принагідно зауважимо: і за материнської, і за батьківської
родової організації влада передавалася від чоловіка до чоловіка, лише в
материнському роді — від дядька до племінника, а в батьківському — від
батька до сина. Разом із тим можна припустити, що в післямезолітичну
епоху люди зрозуміли й механізм запліднення. Це стало можливим після
утвердження парної сім’ї, в якій був відомий батько дитини, а також після
виникнення тваринництва з його селекційною діяльністю. Тому уявлення
про перебування зародків (ембріонів) у сховищах або чурингах почали
поступатися місцем розумінню необхідності батька для продовження роду,
що сприяло швидкому утвердженню патрилокальності.
В індоєвропейців і семітів сім'я одразу виникла як парна. Не слід, од-
нак, уважати, що у всіх народів формувався лише парний шлюб. Досить
поширеною була й полігамія. Науковці дійшли висновку, що в тих суспіль-
ствах, де зародилося землеробство (й насамперед там, де воно було мо-
тичним), жінки становили особливу цінність як обробниці землі, що приво-
дило до багатоженства. А в тих народів, де було мало жінок, могло існува-
ти й багатомужжя. Результати досліджень останніх років показують: різні
форми шлюбу не були застиглими й залежали, очевидно, від конкретної
ситуації. Так, Ф. Роуз, вивчаючи життя аборигенів -Австралії (а також пере-
віряючи наукові розвідки своїх попередників), переконався, що одні й ті ж
групи могли змінювати форму шлюбу при зміні демографічної або економіч-
ної ситуації.
За етнографічними матеріалами відомо, що громаду очолю-
вав старійшина — людина, яка користувалася найвищим особис-
тим авторитетом. Старійшину обирали дорослі чоловіки. Під
час виборів змагалися кілька кандидатів на цю посаду. Разом
із тим демократія первісної громади була обмеженою: за сег-
ментарної структури роду найкращі можливості для висування
.свого претендента мали найвпливовіші групи громади, насампе-
ред лінідж (у межах якого, у свою чергу, існувало своє най-
впливовіше ядро). Отже, число претендентів завжди було досить
обмеженим і посада старійшини передавалася звичайно його
133
найближчим родичам (тобто влада інколи мала спадковий ха-
рактер, причому трохи пізніше — в неоліті — вона могла бути й
майже деспотичною). Характерною рисою пізньонеолітичних су-
спільств стало виникнення спеціальних учнів, котрих старійшини
готували собі на зміну. В разі створення об’єднання кількох гро-
мад (що характерно насамперед для неоліту) могла з’являтися
й надгромадська влада, носієм якої здебільшого був найвпливо-
віший серед старійшин.
Проблема утворення племені. Важливою рисою первісного
суспільства є наявність племені, яке вважається основним етніч-
ним підрозділом. За висновками Л. Є. Куббеля, в сучасній науці
рисами племені вважаються: реальні або — частіше — фіктивні
родинні зв'язки між його членами; поділ на роди (мінімум два
роди); племінна територія та деяка обмежена економічна спіль-
ність (наприклад, племінні полювання); племінна мова, само-
свідомість і самоназва; певна культурна спільність (племінні
звичаї та обряди). Проте на сьогодні час виникнення та структу-
ра найдавнішого племені є проблемою. Розглянемо деякі основні
точки зору на цю проблему, висловлені останніми роками.
Л. Є. Куббель певен: плем’я виникло вже в пізньому палеолі-
ті одночасно з родовою громадою.
С. А. Арутюнов уважає, що утвердження дуально-родової
(дуально-громадської) організації приводить до появи нового
колективу з двох громад, який найкраще називати передплем’-
ям. Воно стало нижчою одиницею структури популяції та ран-
ньої сапієнтації, оскільки було вже ендогамним утворенням.
Отже, передплем’я утворилося в пізньому палеоліті на всіх зем-
лях, заселених людьми (в тому числі й на території України).
Відриваючи від інших родів, як правило, два роди, передплем’я
являло собою не лише єдину етнічну одиницю: його формування
збіглося з процесом сапієнтації та глоттогонії (первісного ста-
новлення членороздільної мови). Таким чином створилися умови
для утвердження різномов’я та расової різноманітності. З перед-
племен палеоліту, що налічували до 100 чоловік, у мезоліті ви-
никли більші за чисельністю — до 500 чоловік — рухливі племе-
на. Займаючи площу 400/500—1500 км2, вони становили не соці-
ально-економічну, а діалектно-культурну спільність. Окремі гру-
пи племен досить легко руйнувалися, вбирали в себе зовнішні
впливи. В осілого мезолітичного населення (наприклад, анало-
гічного сучасним ескімосам) племена були меншими за розміра-
ми (до 200—300 чоловік), але згуртованішими. В той же час
племена мезоліту, на думку С. А. Арутюнова, зберігали певну
мовну та культурну єдність з іншими сусідніми племенами, тоб-
то, можливо, не були повністю самостійними. Незалежними були
не окремі племена, а сукупності кількох племен — одноплемін-
ності. В археологічних матеріалах відповідності племенам чи
134
одноплемінностям незрозумілі. В усякому разі, С. А. Арутюнов
не вважає за можливе ототожнити археологічні культури з окре-
мими племенами.
Ю. В. Бромлей твердив, що поява племені супроводжується
виникненням екзогамії й родового ладу. Але спочатку племена
відзначалися простішою формою, вони не мали органів влади
й не були політичними об’єднаннями (потестарними), тобто спо-
чатку виступали як племена — етнічні утворення (етнікоси),
а пізніше — і як етносоціальні організми (есо). Однак останні
відповідають уже розвинутому первісному суспільству. На думку
Ю. В. Бромлея, з племенами-етнікосами, можливо, слід ототож-
нювати передплемена епохи мустьє, котрі займали території до
200 км у діаметрі та котрі, не виключено, відповідали окремим
«варіантам» і «лініям» мустьє. Такі передплемена могли мати
свою етнічну самосвідомість. У пізньому палеоліті племена вже
відповідають археологічним культурам (ця думка зумовлена,
очевидно, тим, що деякі дослідники лише нещодавно почали
визнавати наявність археологічних культур у ранньому палеолі-
ті, тоді як раніше появу археологічних культур датували пізнім
палеолітом). Ю. В. Бромлей виходив із того, що культурою па-
леоліту є розташований на площі до 50—150 км у діаметрі тери-
торіально відокремлений, самостійний виробничий осередок
етносоціального розвитку, об'єднаний силою родинних зв'язків,
мови, традицій, усвідомленням свого особливого етносу. При
цьому Ю. В. Бромлей не виключав і дещо інший варіант пояс-
нення процесу творення племені: можливо, в епоху мустьє існу-
вали племена, які ще формувалися, археологічні ж культури піз-
нього палеоліту були сформовані племенами чи групами спорід-
нених племен-етнікосів (ця теза нагадує зроблені ще в 60-х ро-
ках висновки Г. П. Григор’єва, за якими у варіантах мустьє
можна вбачати передплемена, а в культурах пізнього палеолі-
ту— племена). Трохи пізніше у спільній із О. І. Першицем і
В. О. Шнірельманом праці Ю. В. Бромлей висловився за те, що
в пізньому палеоліті були наявні виразні риси племінної спіль-
ності, але плем'я ще не існувало. Лише в мезоліті складається
плем'я як етнос, котрому притаманні самоназва, укладення
шлюбів усередині племені, своєрідна мова. Справжньої племін-
ної організації такі племена ще не мають (зокрема, тільки деякі
з них очолювалися вождями). Плем'я з рисами есо з'являється
аж у неоліті.
Нагадаємо, однак, що поява дуально-громадської (дуально-родової)
організації пояснюється в науці напрямом розвитку шлюбних відносин.
В. Ф. Генінг і Ю. В. Павленко наголошують: і передплемена мустьє, й пле-
мена пізнього палеоліту (на існуванні яких наполягають С. А. Арутюнов
та Ю. В. Бромлей) регулюють лише шлюбні відносини (завданням племені
є організація виробництва), а в мезоліті ці племена розпадаються на, як
правило, аморфні групи. Отже, слушним буде стверджувати, що племена не
135
існували ні в домезолітичну, ні в мезолітичну епохи. За В. Ф. Генінгом
і Ю. В. Павленком, однією з важливих рис племені є племінна влада.
Оскільки ж ця влада виконує активну роль у діяльності племені, а етнічна
специфіка племені — пасивна, то плем'я виникає не тоді, коли воно є лише
етносом, а тоді, коли в ньому формуються органи влади. А це відповідає
стадії нижчого ступеня варварства — стадії виникнення відтворюючого гос-
подарства, тобто, на наш погляд, епосі протонеоліту (або неоліту — для на-
родів, які від мезоліту перейшли безпосередньо до неоліту). Очевидно, з та-
ким твердженням можна погодитися.
Як бачимо, незважаючи на різні підходи у спробах розв’я-
зання проблеми походження племені, всі дослідники визнають
наявність племені в неолітичну (протонеолітичну) добу.
З урахуванням усього сказаного формування первісного су-
спільства на території України нам видається таким. У ранньо-
му палеоліті формою соціальної організації було людське стадо
(прагромада). В пізньому палеоліті — мезоліті існувала дуаль-
но-громадська організація, кожна з громад якої родовою ще не
була; дві громади об'єднувалися груповим шлюбом. Пізній па-
леоліт був ранньою, а мезоліт — пізньою стадією дородової гро-
мади. Надалі в народів, котрі після мезоліту пройшли стадію й
протонеоліту, парна сім'я, рід і плем'я виникли в протонеоліті,
а в тих, котрі з мезоліту перейшли одразу в неоліт — парна
сім'я, рід і плем'я виникли в цій останній епосі. Так само з про-
тонеоліту (в інших народів — з неоліту) існували не лише родо-
ві, а й сусідські громади. Наявність сімейно-родових колективів
засвідчує структура поселень, а племені — могильники протонео-
літу — неоліту з великим числом похованих. Очевидно, це озна-
чає, що та організація, яку можна назвати справжнім людським
суспільством, з'явилася лише в протонеоліті (в інших народів —
у неоліті).
Складання найдавніших держав. Дальшим кроком до сучас-
ного суспільства стало виникнення держави. Традиційний підхід
до закономірностей цього процесу, а також погляд, за яким дер-
жавність в Україні почалася лише з Київської Русі, останнім
часом істотно змінилися. Особливо важливу роль у перегляді
усталених концепцій відіграли висновки Ю. В. Павленка. З огля-
ду на це проблема появи найдавніших держав на території
України нам уявляється так, як пропонує цей дослідник.
Основними економічними умовами виникнення держави є:
виробництво в значних масштабах додаткового продукту; кон-
центрація цього продукту в руках знаті; трансформація частини
додаткового натурального продукту в престижні цінності, які
підкреслювали особливий соціальний стан знаті. Очевидно, ви-
никнення такого продукту в суспільствах, що розвиваються са-
мостійно, можливе лише завдяки успіхам відтворюючого госпо-
дарства. В землеробстві цього реально добитися двома шляха-
ми: або вдосконаленням організації праці (до чого вдалися най-
136
давніші землеробські цивілізації сухих субтропіків за переходу
до бронзового віку), або вдосконаленням знарядь праці, успад-
кованих з епохи металу, насамперед залізних (що мало особливе
значення для населення помірних зон і тропічних лісів). При-
ріст додаткового продукту у тваринництві досягався переходом
до нових форм утримання худоби. Особливо відчутним такий
приріст був за ефективного для степових і напівпустельних райо-
нів кочового скотарства.
Додатковий продукт міг концентруватися при монополізації знаттю прав
на матеріальні й трудові ресурси суспільства або виникненні експлуатації
окремих незаможних одноплемінників багатими господарями. Оскільки дру-
гий варіант реалізувався лише в умовах вже створеної держави, концентра-
ція додаткового продукту в основному відбувалася при централізованому
розподілі знаттю суспільного продукту, військової здобичі або данини, під-
несених рядовими членами суспільства подарунків тощо. Але в залежності
від конкретних умов продукт концентрувався по-різному. Так, у сухих суб-
тропіках, де використовувалося штучне зрошення, завдяки високій врожай-
ності додатковий продукт могло нагромадити навіть одне плем’я. Що ж
до районів із помірним і тропічним кліматом, то природа тут не забезпе-
чувала надто великого зростання продукту, тому його концентрацію можна
було здійснити лише за об’єднання ресурсів кількох племен в одній державі,
де одне з племен домінувало та обкладало сусідів даниною.
Натуральний додатковий продукт слід було обов'язково переводити у
престижно значущі цінності, адже вони служили не тільки ознакою соціаль-
ного рангу, а й символом зв’язку керівника з богами (Космосом), його
знань про закономірності існування Всесвіту, гарантією потрапляння його
душі після смерті тіла у вищі небесні світи й подальшого піклування її
(душі) про живих родичів. Натуральний продукт переходив у такі цінності
(звичайно продукти ремесла) внаслідок обміну всередині свого суспільства
(за високорозвиненого рівня власного ремесла) або обміну на продукти,
виготовлені економічно розвинутими сусідами. Останнє було притаманне
народам, які перебували на периферії вже існуючих державних утворень
(особливо кочовим).
Іншим аспектом утворення держави є формування її політич-
ної системи внаслідок трансформування влади племені, існуючої
з протонеоліту (неоліту), В розвитку цієї влади виділяються
три основні етапи, що умовно відповідають нижчому, середньому
та вищому ступеням варварства. Наведемо їхні риси (за
В. Ф. Генінгом та Ю. В. Павленком), нагадавши: поява племені
зумовлювалася осіданням населення, що займалося рибальст-
вом, тваринництвом і землеробством, посиленням ролі територій
(які треба, зокрема, боронити) та військових сутичок, зростан-
ням щільності населення, посиленням контактів і кооперації між
сусідніми громадами (а отже, і їхнім соціальним, економічним
і культурним зближенням).
На першому етапі господарською одиницею є рід, що може
розпадатися на великосімейні автономні виробничі колективи,
але це не перешкоджає зникненню культурних і мовних відмін-
ностей між громадами та створенню в межах племені надгро-
Г87
мадських трудових об’єднань. Після цього плем’я стає ендогам-
ною соціально-потестарною структурою, основним завданням
якої є захист своєї території та яка відтворює себе біологічно,
економічно й соціально, має племінні самоназву, самосвідомість
і племінний культ. Племенем керує рада старійшин (вождів)
громад, а іноді разом із ними — ще й військовий вождь.
На другому етапі названі процеси посилюються. Масовими
стають міграції, відокремлюються групи племен-родичів; у ви-
падку виникнення військової загрози виникають союзи племен
(до яких можуть входити й племена-чужинці), де кожне плем’я,
однак, є незалежним і має свою територію. Племенем керує
рада вождів громад і військовий вождь, влада якого стає над
цивільною і становить зародок вищої влади. В союзі племен
правлять союзна рада вождів громад і союзний військовий
вождь (іноді два). Статус верховного вождя поступово закріп-
люється за членами одного з найзнатніших родів.
На третьому етапі утверджується повна структура влади пе-
реддержавного рівня: рада вождів громад, народні збори, що
стають верховним органом, вищий військовий керівник; харак-
терним є союз племен, до якого входять і племена-родичі, й пле-
мена-чужинці; існують органи влади союзу та військова дружи-
на. Роль останньої істотно зростає: племінна влада починає
захищати свої інтереси, котрі вже не завжди збігаються з інтере-
сами всього племені. Від цього часу вона переростає в держав-
ну владу.
Напередодні утворення держави ситуація є такою: зберігає-
ться колективна власність громади на землю, але утверджую-
ться приватне ведення господарства й володіння знаряддями
праці великими та малими сім’ями. Велика патріархальна сім’я
розкладається на малі, пов’язані міцними родинними зв’язками
(патронімія); відокремлюється родо-племінна верхівка, яка на-
буває спадкового характеру та особливого соціального статусу;
зростають щільність населення, масового характеру набувають
військові сутички, міграції, переселення, відбувається загальна
озброєність народу, посилюється роль військового керівника.
Зберігається велике значення народних зборів, однак поступово
вона занепадає; влада племені виконує всі функції керівництва
суспільством, але вже забезпечує й панування знаті, перетворю-
ючись на орган політичної, державної влади.
Держава виникає як із поділом праці на виробничу й неви-
робничу сфери (що створює, з одного боку, апарат насильства,
а з іншого — верству експлуатованих), так і з поділом виробни-
чої сфери на сільське господарство й ремесло, внаслідок чого
з’являються посередники в розподілі та перерозподілі продукції,
люди, котрі обслуговують панівні верстви, а також діячі куль-
тури. Все населення, що не займається сільським господарством,
138
територіально локалізується. Насамперед виникають багато-
функціональні поселення, де зосереджуються органи влади, ре-
месло, торгівля, культура. Внаслідок цього такі поселення
набувають рис міста і стають центром певної округи. Місто-сто-
лиця народжується з необхідністю, бо його основною суспіль-
ною функцією є концентрація, перерозподіл і реалізація додат-
кового натурального продукту. До міста-столиці прилягають
мало- або однофункціональні містечка (фортеці, центри окремих
галузей ремесла, торгівлі тощо) та сільськогосподарська округа.
Таким чином, формуються всі три складові міста-держави —
автономного співтовариства людей, яке здатне відтворювати
себе біологічно, соціально та економічно. Іншої форми утворен-
ня держави в давнину, очевидно, не існувало; наявність «немісь-
ких цивілізацій» викликає сумнів.
вважається, що перші держави виникають на Близькому
Сході з початку XXVIII ст. до н. в., тобто з епохи бронзи (в Єгип-
ті — з Давнього царства, в Месопотамії — з Ранньодинастичного
періоду), а на території України — з ранньозалізного віку. Од-
нак нам здається, що можна говорити про створення найдавні-
шої держави в нашій крсіїні на початку бронзового віку (так
само, як і на Кріті, й у Малій Азії).
На користь цієї думки свідчить, гадаємо, таке.
1) Вже з неоліту на території України відомі культурно-історичні спіль-
ності (дніпро-донецька, ямково-гребінцевої кераміки), що їх, очевидно, слід
розглядати як відображення союзів племен, адже для мідного віку соціаль-
не розшарування суспільства, коли відтворююче господарство вперше почи-
нає домінувати над привласнюючим, сумнівів не викликає. Зокрема, різні
прояви цих явищ у трипільській культурі фіксуються наявністю величезних
поселень, оточених дрібнішими, а також центрів громадського ремесла; ін-
тенсивнішим розвитком населення Лісостепу (а не Полісся чи Степу); не-
рівномірністю прогресу окремих груп населення навіть у Лісостепу. Отже,
трипільська спільність могла бути вищим ступенем розвитку влади племені
(протонеолітичні спільності — нижчим, а неолітичні — середнім).
2) В епоху бронзи на території України (крім її північно-східних райо-
нів) запанувало високопродуктивне відтворююче господарство, здатне ви-
робляти додатковий продукт у розмірах, необхідних для концентрації
(повністю сформувалося сучасне стадо худоби, в Лісостепу, Поліссі та річ-
кових оазах Степу розвивалося орне землеробство). Наявність уже трьох
природних смуг і різних господарсько-культурних типів сприяла спеціалізації
окремих районів і взаємообміну між ними, а поширення основних культурно-
історичних спільностей на Степ і Лісостеп (чи Полісся та Лісостеп) — кон-
центрації ресурсів не однієї, а двох природних смуг. Високим був рівень
розвитку й ремесла, насамперед гончарного та металургійного. Можна твер-
дити, що його організація та характер були аналогічні організації та харак-
терові ремесла на Близькому Сході, де воно, по суті, також залишалося
громадським, адже його продукція здавалася храмам або державі, а не
реалізувалася вільно виробником. Частину необхідних виробів, у тому числі й
престижних цінностей, тодішнє населення України могло одержувати шля-
хом постійного обміну з близькосхідними державами.
3) Від початку епохи бронзи на території України існували багатофунк-
ціональні поселення, які можна вважати містами-сто лицями (наприклад,
139
Михайлівна). Додатковий продукт у*тих умовах міг концентруватися з ре-
сурсів лише кількох племен за домінування одного з них та наявності роз-
винутої системи транспорту. Цій умові ще з початку епохи бронзи відпові-
дали нерівномірність розвитку різних частин тієї або іншої культурно-істо-
ричної спільності, а також використання численних запряжених биками
возів і коня, пристосованого для верхової їзди.
4) Існування держави неможливе без приватної власності (під якою ми
традиційно розуміємо власність, створену на експлуатації людини) та знач-
ного числа експлуатованих, першими з яких були полонені. Число невільни-
ків можна було поповнювати під час збройних сутичок і воєн із чужинця-
ми, а для цього потрібні справжня (спеціалізована) зброя, професійний про-
шарок воїнів-дружинників, фортеці тощо. З епохи бронзи на території
України поширюються зброя (чому сприяв розвиток металургії), поховання
чоловіків, найважливішими символами при яких були саме предмети озброєн-
ня (нерідко парадні), з’являються поселення з оборонними спорудами (навіть
кам'яними), а в пізньобронзовому віці частина тодішнього населення нашої
країни взяла участь у військових походах «народів моря» на Близький
Схід.
5) Соціальна нерівність ранніх держав призводила до ворожнечі між
знаттю та народом, тож верхівка суспільства намагалася жити в цитаде-
лях. Останні, розташовані на оточених оборонними спорудами поселеннях,
відомі в Україні з епохи бронзи (Михайлівка). Соціальна нерівність цього
часу яскраво відбита в поховальному обряді (особливо курганному), почи-
наючи з Трипілля СІІ. Рубежем між додержавним і державним рівнями су-
спільства можна вважати момент, коли особа вождя, жерця чи вождя-
жерця одержує в духовній культурі надлюдське значення й починає обож-
нюватися. Тоді складається уявлення про те, що душі можновладців на
відміну від душ простих смертних після смерті тіл не перевтілюються,
а йдуть у вищі світи (на вище небо), де стають божествами або такими ж
могутніми, як і божества, щоб потім — після чергового глобального (косміч-
ного) катаклізму — забезпечити відродження Всесвіту та людства. На те-
риторії України появу царя-бога (сина бога) найкраще репрезентує поши-
рення курганного поховального обряду, космічна символіка якого (йдеться
про саму поховальну споруду та інвентар, світоглядну суть обряду тощо)
була спрямована на одержання душами представників владущих верств до-
вічного блаженства на вищому небі.
6) Утвердженню державності на території України з епохи бронзи
сприяли соціальний і екологічний катаклізми зламу епох неоліту та бронзи.
Відбулися масові міграції, справжні війни, збільшилося число полонених,
у суспільстві посилилося соціальне розшарування; були зруйновані старі
соціально-економічні структури, змінилася етнічна ситуація. Погіршення
клімату в епоху бронзи виявилося найсильнішим від часу зникнення льодо-
вика — з неолітом закінчився кліматичний оптимум голоцену. В умовах
соціальної та екологічної кризи використання невільників стало особливо
вигідним. Знать володіла збереженими в міфах знаннями про передбачувані
наслідки майбутнього космічного катаклізму й, очевидно, попереджала одно-
племінників про його наближення, а коли він нарешті відбувся — набула
величезного авторитету, посилила свою владу над народом і була, можливо,
обожнена.
7) Формування держави викликає руйнацію кордонів територій племен,
що входять до складу однієї держави. Показником цього на території
України з епохи бронзи стали черезсмужжя та співіснування представників
різних культур на одній і тій же території, захоронення їхніх померлих в
одних і тих же або сусідніх могильниках.
З огляду на все сказане можна зробити висновок: найдавніші
держави на території України виникли, очевидно, на початку
140
епохи бронзи — близько 2750 р. до н. е. Як показує дальший
розвиток тодішнього місцевого населення, основні причини ви-
никнення держави та її головні риси більше ніколи в Україні
не зникали. Отже, державність у нас безперервно існує з почат-
ку епохи бронзи й до наших днів. Кардинальні зміни в розвитку
стародавніх держав відбувалися на зламах епох, а дещо слаб-
ші — на рубежах періодів (третин) епох. Аналогії щодо цього в
розвитку «царств» Єгипту та подібних державних систем інших
країн дають підстави розглядати процес державотворення в
Україні у вигляді поступальної зміни типів держав (їх було
три — тип епохи бронзи, тип епохи раннього заліза й тип сучас-
ної епохи), кожен з яких складався з трьох варіантів — відпо-
відно до раннього, середнього та пізнього періодів кожної епохи.
В цілому, таким чином, з епохи бронзи населення України про-
жило в умовах дев'яти варіантів держави, останній з яких нині
завершує своє існування.
Соціальна нерівність, однак, виникла набагато раніше мід-
ного віку. її появу — як між етносами, так і між соціальними
станами — фіксують насамперед матеріали оточених захисними
кам'яними мурами поселень (протоміст) середини протонеоліту
на Близькому Сході. Піднесення цих поселень було забезпечено
не їхнім в основному привласнюючим господарством, а, воче-
видь, експлуатацією чужинців шляхом як використання праці
полонених, збирання данини, так і стягування «торговельного
мита». Ознаки таких поселень, етнічні й соціальні конфлікти, що
відбувалися в них, згадуються в міфічних періодизаціях давни-
ни, створених індоєвропейцями та семітами (йдеться про харак-
теристику в цих періодизаціях найдавнішого періоду — іноді зва-
ного «золотим віком»,— що має риси протонеоліту). Протоміста
на Близькому Сході збереглися до епохи бронзи, в Україні вони
відомі з мідного віку (рештки протонеолітичних протоміст Укра-
їни, нагадаємо, тепер перебувають, вочевидь, під водами Чорно-
го та Азовського морів). Глибока традиція соціальної нерівності
в стародавнього населення наших земель відбита в його косміч-
них моделях із верховним богом на чолі (що можливо за цент-
ралізованої соціальної структури з вождем на чолі), адже, як
відомо, космічні моделі давнини відображали основні аспекти
структури земного суспільства. Варіантом такої моделі був і зо-
діак, символіка якого відома з протонеоліту Кам’яної Могили.
Саме тому, на наш погляд, протонеоліт і неоліт імовірно вважати
не первісним суспільством, а періодом складання державності,
яка з'явиться в завершеному вигляді в епоху бронзи (або навіть
раннім періодом державності, коли «спалахи» окремих держав-
них утворень, проіснувавши деякий час, знову змінювалися пе-
реддержавним рівнем).
141
* * *
Таким чином, розглянуті вище матеріали дають змогу при-
пускати, що справжня структура людства в Україні (рід, парна
сім'я, плем'я) виникли в протонеоліті (у відсталішої частини
населення — в неоліті). З протонеоліту, очевидно, утвердилася й
соціальна нерівність. Епоха протонеоліту була епохою племені,
епоха неоліту — епохою союзу племен, епоха бронзи — часом
існування державності, яка вже не зникала до наших днів.
Епохи протонеоліту та неоліту на території України також важ-
ко назвати первісним суспільством — можливо, це був період
нетривких найпростіших державних утворень, грунтованих на
привласнюючому господарстві.
Рекомендована література
История первобьітного общества: Зпоха классообразования. М., 1988.
История первобьітного общества: Зпоха первобьітной родовой общиньї.
М.» 1986.
Павленко Ю. В. Раннеклассовьіе общества (генезис и пути развития).
К., 1989.
Павленко Ю. В. Шляхи розвитку первісного суспільства//Археологія.
1990. № 2.
Свод зтнографических понятий и терминов: Социально-зкономические
отношения и соционормативная культура. М., 1986.
Фридрих Знгельс и проблеми истории древних обществ. К., 1984.
Зтнос в доклассовом и раннеклассовом обществе. М.» 1982.
ЛЕКЦІЯ 9
ДУХОВНА КУЛЬТУРА СТАРОДАВНЬОГО НАСЕЛЕННЯ
УКРАЇНИ (ПРОТОНЕОЛІТ—ЕПОХА БРОНЗИ)
• Утвердження найдавнішої системи світогляду
О Духовна культура епохи неоліту
• Основні аспекти духовної культури епохи бронзи
Утвердження найдавнішої системи світогляду. Якісно
новим етапом розвитку духовної культури давнини стала епоха
протонеоліту, яка, хоча й продовжувала значною мірою традиції
мезоліту, разом із тим відбила появу рис, притаманних світогля-
ду сучасної людини. Особливо яскраво це виявилося у зразках
мистецтва Кам’яної Могили.
До протонеолітичного часу на Кам’яній Могилі, крім згада-
142
якої Могили та вважати їх
них у попередніх лекціях, належить і частина інших зображень.
Зокрема, В. М. Даниленко вважав «архаїко-неолітичними» (про-
тонеолітичними) зони невеликих заглиблених у поверхню каме-
ню зооморфних фігур, органічно «вмонтованих» у лінійно-гео-
метричні композиції (ці зображення виконані за допомогою кре-
мінних пластин), а також великих округлих просвердлених
заглибин, які зберегли сліди суцільного фарбування вохрою. На-
гадаємо, що саме до протонеоліту реальніше, на нашу думку,
відносити й пісковикові плитки К
не прообразами чуринг, а самими
чурингами.
Особливо цікаві чуринги протонео-
літу, що відповідають протонеолітичним
шарам поселення під Червоною Горою,
виявлені в Гроті Чуринг. Він являв со-
бою порожнину заввишки 35—50 см,
розкопану на площі до 50 см2. За дно
правив світлий материковий пісок, за
стелю — нижня поверхня первинної піс-
ковикової брили, з яких складається
пагорб Кам’яної Могили. На дні (на
площі близько 40 см2), а також на
своєрідних поличках, утворених у стелі
внаслідок вивітрювання у ній м’яких
частин брили, ми виявили до 40 піско-
викових чуринг завдовжки від п’яти до
70 см. Майже всі вони за своєю
формою нагадували риб різних річкових порід і мали орнамент у ви-
гляді лінійно-геометричних накреслень (іноді з обох боків). Окремі вироби
зберегли сліди фарби — червоної (вохри) й чорної (можливо, сажі). Деякі
лінії підкреслювали особливості форми риб, значення інших поки що не
розшифроване, але іноді, на думку В. М. Даниленка, можна розрізняти
зображення жінки, бика, мамонта (?), птаха. Кілька чуринг були знайдені
і в інших гротах. Невеликі камені з нарізками та знаками, що нагадують
чуринги Кам’яної Могили й розмальовані гальки печери Азіль, походять зі
стоянки мурзак-кобинської групи Балин-Кош.
Кукрецька культура. Кам’яна Мо-
гила. Рибоподібні пісковикові чу-
ринги
Культ чуринги передував моделі організованого розчленова-
ного Всесвіту. Ця модель стала одним із проявів уявлень про
універсальні закономірності існування природи й суспільства,
відомі звичайно під назвою «універсального закону» або «зако-
ну універсального колобігу». «Закон» найкраще досліджений на
прикладі давньоіндійського «рити». Поняття кола рити загалом
об’єднували перш за все: закон, звичай, порядок; територію, яка
підлягала законові; людей (суспільство), підпорядкованих за-
конові; час дії закону (початком часу вважали найвище свято
рити — весняний Новий рік, що водночас символізувало й від-
родження світу); Всесвіт, який підлягав дії закону та однією
з геоцентричних моделей якого був зодіак. За «універсальним
законом» все, що відбувалося в суспільстві й природі, почало
143
сприйматися як космос («порядок»). Така ідея не могла з'явити-
ся поза розвинутою системою світогляду, під якою ми розуміємо
цілісну систему поглядів на Всесвіт і суспільство, закономірності
їхньої будови та розвитку, роль окремої людини в житті приро-
ди та людства, на минуле, сучасне й перспективи майбутнього.
Часом виникнення розвинутої системи світогляду давніх індо-
європейців і семітів став, очевидно, протонеоліт.
Адже саме тоді сформувалися не лише сучасна структура
людства, а й розвинуте виробництво (система трудової діяльнос-
ті, система праці, штучні матеріали, універсальні вузли механіз-
мів, домашнє виробництво, відтворююче господарство, система
транспорту, кілька господарсько-культурних типів, а також вико-
ристання всіх видів механічного руху, закону перетворення енер-
гії та продуктивної сили «стихій природи»), сучасний клімат і,
можливо, сучасна картина неба. Визначення моментів прильоту
птахів із вирію, руху риби до нерестилищ, орієнтація у відкри-
тому просторі на воді та суші, заняття землеробством могли грун-
туватися лише на врахуванні закономірностей руху небесних сві-
тил. І тільки з протонеоліту в мистецтві з’явилися виразні най-
давніші астрально-космічні символи, а наявність астрономічних
знань і приладів у народів неолітичної стадії підтверджується
етнографічними матеріалами. З протонеоліту уявлення про ви-
никнення людей із частин тіла тотема змінилися уявленнями про
народження людей самими людьми, а тварин — самими тварина-
ми. (усвідомити це стало можливим в умовах парної сім’ї та се-
лекційної діяльності скотарів): діти міфічних першолюдей (умо-
ви життя котрих, за міфами, відповідають рисам протонеоліту),
в тому числі й виліплених з глини (землі), вважалися вже на->
родженими самими першопращурами. Рівню життя протонеолі-
ту — неоліту відповідають і найдавніші космогонічні міфи.
З формуванням уявлень про божества останні стали охорон-
цями або персоніфікаціями «закону». В греків із «законом» най-
виразніше пов’язані Зевс, Адрастея, Деметра, Персефона, в ін-
дійців— 12 дітей богині Адіті — сонячні місяці (зодіакальні
сузір’я) Адітті. Ядром «закону» був рух Сонця в колі зодіаку,
а найвищим святом і початком дії «закону» — свято початку
року й першого (головного) сузір'я зодіаку — весняне рівноден-
ня. Зодіак став першою штучною геоцентричною моделлю, що
виникла в протонеоліті; якісний стрибок у розвитку зодіаку від-
бувся в умовах перемагаючого відтворюючого господарства.
В індоєвропейців зодіакальні уявлення найкраще простежені в
індійців і греків. Описи зодіаку, нерідко в символічній формі,
зафіксовані в «Ригведі», «Махабхараті» (Індія), «Іліаді» та
«Одіссеї» Гомера, «Щиті Геракла» Гесіода, «Законах», «Післяза-
конні» Платона, «Метаморфозах» Овідія, «Пісні про Діоніса»
144
Нонна Панатолійського (Греція, Рим), багатьох інших творах
античності. Ряд зодіакальних картин містять міфи Месопотамії
та «Біблія». Враховуючи пересування точок пір року в колі зоді-
аку із швидкістю 50,256х на рік (явище так званої прецесії),
зодіаки за своїми описами можуть бути датовані. Опис найдав-
нішого зодіаку, очолюваного ще Близнятами (тобто зодіаку, що
існував у 6680—4400 рр. до н. е.), і явища прецесії наведені в
міфі про створення Всесвіту Мардуком із тіла розрубаного ним
тотема — першоматері Тіамат. Інші джерела описують численні
зодіаки, очолювані вже Тельцем (4400—1710 рр. до н. е.), Овном
(1710 р. до н. е.— 20 р. н. е.) та Рибами (з 20 р. н. е.). Греки
ототожнювали з Тельцем Зевса, римляни — Юпітера, індійці,
очевидно — Варуну, Митру, Адіті та Ушас.
У слов'ян уявлення про «закон» і зодіак збереглися насам-
перед в образах 12-ти сонячних місяців року як хазяїв життя,
в початку року язичницького календаря з весняного рівноден-
ня, в поділі цього року на дві частини — теплу (весняно-літню)
та холодну (осінньо-зимову) або на чотири пори року по три
місяці (отже, по три сузір'я зодіаку) в кожній, в наявності влас-
них численних термінів «закону». В слов’янських мовах основ-
ними поняттями «закону» можна вважати терміни типу давньо-
руського, українського, білоруського, російського: бог, весна,
власть-волость, доля, закон-покон, звичай, обьічай, кош, лад,
літо, мир, пора, правда, рада, рік-рок, род, ряд-ряда, свет, стан,
страна, сторона, строй-устрой-устроение, суд-судьба та інші, що
різняться між собою, ймовірно, як первісними територіями, так
і часом свого виникнення у пращурів слов’ян.
Чимало термінів «закону» у слов’ян етимологічно пов’язані
з іменами найважливіших божеств: лад — із Ладою, власть-во-
лость — із Волосом, рада — з Радгостом, род — з Родом та ін.
Глибока древність цих термінів очевидна, бо вони часто стають
зрозумілими на фоні індоєвропейських паралелей і відповідають
епосі обожнення великої рогатої худоби: божества — персоніфі-
кації «закону» були пов’язані з культом великої рогатої худоби,
а у слов’ян, як і в інших індоєвропейців, із коровою-биком по-
в’язували проміжки часу, явища природи, різні об’єкти, такі ос-
новні категорії, як майно, здобич, існування, життя. Пращури
індійців прийшли в Індостан уже в середині II тис. до н. е., тому
спільні уявлення, наприклад, у слов’ян та індійців про роль
великої рогатої худоби та її обожнення мали існувати не пізні-
ше III тис. до н. е. Для окремих термінів «закону» у слов’ян
божества невідомі, а деякі терміни знаходять свою відповідність
у культах інших індоєвропейських народів. Прикладом остан-
нього є зв’язок слов’янського мир з індоіранським богом Митрою
(Мифрою), що разом із Варуною вважався в індійців основним
охоронцем «закону» (рити).
145
У слов’ян існували, очевидно, й інші, нині забуті, терміни «закону»,
зокрема арта (=рита), співзвучний і рівнозначний давньоперському «агіа»,
авестийському «аза» (—АКТА), іранському божеству Агіа та пов’язаний з
іменем грецької Артеміди (за деякими середньовічними джерелами Русі,
культ Артеміди-Артеміда існував у слов’ян-язичників) і відбитий у назві
держави слов’ян Артанія (Агзапіа) зі столицею Арта.
Важливо наголосити також, що до основних термінів «закону» належать
і край-украй, к р аї н а - у к раї н а! А це значить, що назва нашої
держави набагато давніша, ніж перша згадка цього терміна в Київському
Посуд найдавнішої фази буго-дністровської культури з позитивно-негатив-
ним зображенням астрономічного символу сузір’я Близнят (?)
літопису від 1187 р. Зважаючи на обгрунтовану В. М. Топоровим етимо-
логічну близькість термінів типу німецького «огі» (місце), латинського «агз»
(вільне [поле]), латинського «агз» (мистецтво), з термінами «рита»-«арта»-
«аре» слушно пов’язувати й назву Рось-Русь. Останнє підтверджується ото-
тожненням Русі з полянами («поляне, яке нине зовомая Русь»), названими
так, як уважають, за своєю польовою (відкритою) територією,— у проти-
лежність, наприклад, лісовим древлянам, назву яких пов’язують зі словом
«дерево». Це рівнозначно, на наш погляд, таким термінам «закону», як
латиське «агз» (вільне [поле]) та латинське «гиз» (поле). Чи не варто в та-
кому разі нагадати точку зору тих дослідників, які у відповідь на твер-
дження про скандинавське походження терміна «русь» наголошували: цей
термін не виник, а лише одержав новий розголос у зв'язку з поверненням
у Середнє Подніпров'я варягів-русі, частина предків яких наприкінці антич-
ності — на початку середньовіччя, відірвавшись від основного масиву сло-
в'ян (з-поміж цих предків була й частина русі), емігрувала з наших земель
до Прибалтики, а звідтіля — до Скандинавії?
Древність багатьох термінів «закону» у слов’ян підтверджує
їхній зв’язок із культом сузір’я Тельця епохи його головування
в зодіаку, що найкраще з’ясовано для термінів в ласт ь-волость і
пора через їхній зв’язок із богами Волосом-Велесом і Порену-
146
Кукреііька культура. Кам’яна Моги-
ла. Зображення носорога й бика на
чуринзі. Розташування ямок, «накла-
дених» на фігуру бика, відповідає
розташуванню основних зір сузір’я
Тельця (Бика)
том, Поревітом і, можливо, Перуном (Пороуном) і з такими
назвами Плеяд Тельця, як Волосожари, Волосині, Влашичі
тощо у слов’ян і Перу не в Авесті. Найочевидніше коріння зодіа-
ку з Тельцем на чолі простежене в індоєвропейців — найдавні-
ших пастухів великої рогатої худоби, що перейшли до землероб-
ства та розведення дрібної рогатої худоби. Еволюцію тваринни-
цтва, притаманну індоєвропейцям, відбито й у закріпленій у
зодіаку послідовності голову-
вання сузір’їв: спочатку Тель-
ця, а потім — Овна. Оскільки
ніяке інше населення до такої
міри не пов'язане із загально-
прийнятим зодіаком, а ритуал
є одним із найвиразніших ет-
нічних ознак, творцями й най-
давнішими носіями загально-
прийнятого зодіаку можна з
упевненістю вважати індоєвро-
пейців. У сусідів індоєвропей-
ців, котрі зберегли власні наз-
ви Тельця,— в угро-фінських
народів, які займалися в V—
III тис. до н. е. переважно мис-
ливством, рибальством і зби-
ральництвом,— сузір’я Тельця
названо Великим Списом або
Зорями Рукоятки, його основні
частини — Гіади та Плеяди —
Старим і Новим Ситом, а Пле-
яди — й Стадом Оленят (це дозволяє припускати назву Оленя
чи самиці Оленя, але не Корови-Бика, для сузір’я Тельця в
цілому). В Месопотамії тваринництво почалося з приручення
дрібної рогатої худоби (велика рогата худоба стала тут
домінувати, можливо, з мідного віку), й поклоніння козі-вівці
відбито в міфах і найдавнішому мистецтві Передньої Азії,
в тому числі й у символах, які можна вважати зодіакальними.
Таким чином, спочатку було кілька варіантів зодіаку, що від-
різнялися не границями сузір’їв на екліптиці, а назвами деяких
сузір’їв: індоєвропейський (нині загальноприйнятий), семітський
(передньоазіатський) і, можливо, угро-фінський.
Іншою важливою особливістю господарства слов'ян є давній
характер їхнього землеробства, яке, очевидно, досить рано стало
орним. Не випадково у слов’ян саме із святом «закону» — Новим
роком — пов’язані обряди з плугом чи його чепігами, відомі і
в інших сучасних південних індоєвропейських народів (молдава-
нів, румунів, греків, іспанців, індійців, іранців), а Гіади в Украї-
147
ні називали Чепігами. Це дозволяє датувати виникнення культу
плуга не пізніше ніж серединою V — початком II тис. до н. е.,
що не суперечить факту існування рала вже на етапі А трипіль-
ської культури.
Все наведене вище доводить, що наші пращури належали до
народів із розвинутими уявленнями про «універсальний закон» і
зодіак.
Кукрецька культура. Кам’яна Могила. Зображення чотирьох биків. Ком-
позиція лунок на тілі верхнього бика відповідає розташуванню основ-
них зір сузір’я Тельця (Бика)
Витоки загальноприйнятого зодіаку простежені за зображеннями симво-
лів зодіаку або астрономічних символів сузір’їв, котрі очолювали зодіак.
Єдиним відомим можливим символом зодіаку з Близнятами на чолі (символом
самих Близнят) є негативно-позитивні близнятські композиції на найдавні-
ших горщиках буго-дністровської культури. Величезне число зображень зо-
діакальних символів належить до епохи головування в зодіаку Тельця.
Найбільш ранні з них відкриті на Кам’яній Могилі — на чуринзі та на стіні
гроту. За чурингу править плитка із зображенням носорога й тура. На фі-
гуру бика «накладено» кут, утворений вісьмома видовбаними ямками; його
можна вважати варіантом кута основної частини сузір’я Тельця, а це зна-
чить, що, як і інші аналогічні зображення Гіад, цей кут позначався вже в
епоху головування в зодіаку Тельця (з 4400 р. до н. е.). В. М. Даниленко
відносив цю плитку до пізнього палеоліту, ми ж тлумачимо її як прото-
неолітичну. Кутом Гіад є, очевидно, підовальна композиція з лунок, нане-
сених на тілі центральної серед чотирьох розташованих колом фігур биків
148
пі
(йдеться про зображення на стіні гроту). Отже, зорі сузір’я Тельця (Бика)
обидва рази зображали — в символічній формі—на тілі бика! Цілком віро-
гідно, що бичачі фігури на стіні гроту відбивають чотири річні положення
сузір’я Тельця стосовно лінії горизонту, тобто чотири пори року, основним
серед яких е весна. В. М. Даниленко да-
тував це зображення палеолітом. Надалі
таке відтворення Гіад у вигляді їх основ-
них зір мало місце й на трипільському
посуді з Бринзен III.
До протонеоліту належать також
амулети з кістки, виготовлені у фор-
мі астрономічного символу Тельця
населенням культури Лепенського
Виру в Сербії.
З неоліту Тельцеві символи кон-
центруються навколо Чорного моря.
Відомі вони й на дещо пізнішому
порівняно із згаданим посуді буго-
дністровської культури. Найпізніші
з цих символів зникають на початку
пізньої бронзи, коли їхнє місце за-
ступають зображення зодіаку з Ов-
ном на чолі. Найцікавіший зодіак
позначено наколами, розташування
яких відповідає зорям семи сузір’їв
зодіаку весняно-літнього періоду в
1710—650 рр. до н. е., на торцевих
площадках спиць прясла пізнього
етапу тшинецької культури з Таце-
нок. Обертання прясла, за міфами,
символізувало рух кола зодіаку, а
отже, таке позначення на таценків-
ському пряслі є закономірним. Ці-
каво також, що розташування зір
показує, як виникли астрономічні
символи сузір’їв, а зображення
Тельця продовжує традицію протонеоліту Кам’яної Могили.
Датування зміни Тельцевих зодіаків зодіаками Овна (близь-
ко 1710 р. до н. е.) відповідає археологічному датуванню зламу
середнього та пізнього бронзового віків. Розглянуті факти дають
також підставу твердити, що найпізніше населення протонеоліту
зникає з початком головування в зодіаку Тельця, а найбільш
раннє населення неоліту — з кінцем головування Близнят. Та-
ким чином, рубіж епох протонеоліту й неоліту припадає десь на
4400 р. до н. е.
Цілком ясно, що зодіак, очолюваний Близнятами чи Тель-
цем,— явище пізнє, адже символом пори року в ньому прийнято
Пізньотшинецьке прясло-колесо
(с. Таценки) Із зображенням
правого ока на лицевому боці
149
в •в®
Ч'ПМЗІ'
І.(А) И(А)
М(Л)
©
ю
І
Терези
№р)їі
ДМа
сл
ДО»
лм б
Відповідність композицій із наколів на тор-
цевих площадках спиць прясла з Таценок
основним зорям і символам семи сузір’їв,
що їх Сонце проходило від точки весни до
точки осені в 1620—650 рр. до н, е.
не те сузір’я, що кульмінує над землею вночі й добре видне,
а протилежне йому, в котрому перебуває Сонце (точка пори
року) й котре кульмінує над землею вдень, а отже, невидиме в
сонячних променях. Тому, наприклад, точка весни відповідає
сузір’ю осінньої кульмінації. Це можливе тільки за усвідомлен-
ня принципу дії колеса, підказати ж цей принцип могло єдине
на той час колесо (що оберталося, до речі, в горизонтальній
площині) — прясло. Чи не тому прясло й стало символом кола
зодіаку? Отже, зодіак із Близнятами чи Тельцем на чолі був
зодіаком вже другого етапу. Передувати йому мав зодіак, де
символом пори року сприймали саме кульмінуюче вночі над зем-
лею сузір’я. В зодіаку VII — першої половини V тис. до н. е.
пори року повинні були визначати Рак (пізніше — Близнята),
Діва, Стрілець, Риби, й лише в тому разі, коли назви його су-
зір'їв відповідали основним господарським роботам мезоліту —
неоліту, цей зодіак спершу був зодіаком першого етапу. Початок
полювання (і весну) уособлював Стрілець, літню рибну ловлю
(і літо) —Риби, осіннє річкове збиральництво (і осінь) —Рак,
зимові, переважно жіночі, роботи (і зиму) — Діва-Мати. Отже,
сучасній структурі зодіаку передував зодіак першого етапу.
В протонеоліті, очевидно, повністю утвердилися уявлення
про богів, які змінили уявлення про духів. Саме з цього часу
збереглися й імена найважливіших божеств, у тому числі й ін-
доєвропейських (а серед них і слов’янських, що мають аналогії
в інших індоєвропейських народів). Зокрема, найважливіші
серед численних божеств слов’ян, пов’язані з назвами терміна
«закону», повинні були зародитися в протонеоліті як уособлення
«закону» в окремих племенах праслов’ян. Деякі з них зберегли-
ся до середньовіччя.
З огляду на відому в науці спорідненість гідронімів, топо-
німів та етнонімів і назв племінних божеств, Волоса-Велеса
можна пов’язувати з племенем велетів або їхньою складовою
частиною — велинцями (волинянами) у Прибалтиці й волиняна-
ми України; Митру — з районами гідронімів типу Мира та ін-
ших у Середньому Подніпров’ї й на Балканах або із західно-
слов’янськими мильцями (мильчанами) та назвою р. Мильця
в басейні Ворскли; Ладу — з географічними назвами з основою
на «лад» у Центральній Європі, на Балканах, у Північній Русі;
Радгоста — з літописним Радком, радимичами, ратарами та з
гідронімами й ойконімами на «рад-»; край-украй, країну-украї-
ну — з надодорянським лівобережжям Укра, гідронімами типу
Укра в Прибалтиці й із укранами чи вкранами, що жили там.
Духовна культура епохи неоліту. Нове в духовній культурі
епохи неоліту пов’язане насамперед із новою соціально-еконо-
мічною ситуацією. Як засвідчують матеріали міфології та етно-
графії, значний комплекс уявлень був викликаний до життя ке-
152
Буго-дністровська культура. Аму-
лет із мергелю
рамічним виробництвом. Форма й орнамент посуду різних куль-
тур відбили зоо- та антропоморфні персонажі, рослинні та кос-
мічні символи. Численні приклади доводять: посуд став одним із
найважливіших символів Сонця, неба, Всесвіту; виробництво ке-
раміки здійснювалося спочатку спеціально призначеними людь-
ми в певні дні року й супроводжувалося спеціальними обряда-
ми. Покровителями гончарства
часто вважали основних богів, а
гончарі користувалися великою
повагою. Важливої символіки, в
тому числі й космічної, набули й
інші нові галузі господарства
(прядіння, ткацтво, тваринництво,
Землеробство), а також пов'язані
з ними предмети. Отже, не пізні-
ше неоліту мали з’явитися уяв-
лення про нитку долі та про по-
в’язаних із нею божественних
ткаль — мойр, чи парок, про нит-
ку як основу Всесвіту, про ткани-
ну як Всесвіт.
Із неоліту до наших днів збе-
реглася розвинута міфологія.
Яскравим її прикладом е міфи
про священний шлюб, репрезенто-
вані, зокрема, широко знаними
міфами про шлюби Зевса з боги-
нями. Він брав ці шлюби у ви-
гляді змія, дракона, бика. На
території України подібні сюжети втілені в трипільських жіно-
чих статуетках,— або обвитих тілом змія-дракона, або таких, що
сидять на бикоподібних крісельцях. Однак композиції, що зоб-
ражують у символічній формі цей шлюб, у Малій Азії (Чатал-
Гуюк) і Подунав’ї (Вінча) відомі ще з неоліту. Очевидно, їх
знайдуть і в матеріалах неоліту України. Досить часто фігура
бога-бика шлюбної пари є астрономічним символом Тельця, що
відповідає міфам про Зевса, Аполлона та подібних їм божеств
як уособлень Тельця, зодіаку, творців чи охоронців «закону».
Символіка священного шлюбу була практично всеосяжною.
У древніх індоєвропейців і семітів обряд цього шлюбу викону-
вався представниками вищої знаті на початку астрономічної
, весни й символізував відродження Всесвіту та часу в акті єднан-
ня неба й Землі, Сонця й Місяця. Ідея такого шлюбу збереглася
в різних проявах до наших днів у фольклорі, зокрема слов’ян-
ському. Але найкраще її зафіксовано у священному шлюбі (не-
порочному зачатті) діви Марії на Благовіщення, яке вважається
153
давнім днем весняного рівно-
дення, та в народженні вна-
слідок цього (у відповіднос-
ті до терміну розвитку дити-
ни в тілі матері) Христа са-
ме на Різдво — в давній
день зимового сонцестояння.
Панування в неолітичну
опеху ідей, пов'язаних із мо-
делями космосу та священ-
ним шлюбом, доводить, що
культ чуринги на цей час
став далеким пережитком.
Із культом загальної родю-
чості були пов’язані, очевид-
но, статуетки жінок і тва-
рин, відомі в неолітичних
культурах: буго-дністровсь-
кій, Криш та ін.
Найвизначнішою пам’яткою
неолітичного мистецтва на терито-
рії України залишалася Кам’яна
Могила. За близькістю до ліній-
но-геометричних схем В. М. Да-
ниленко відніс деякі зображення
в її гротах і на плитах до нео-
літу. Ці композиції виконані в
техніці різьблення тонких і гли-
боких ліній крем’яною пластин-
кою. Малюнки являють собою
сітки та верші, підпрямокутні
рами, заповнені косою або пря-
мою сіткою (рами мають іноді
сигароподібні або овальні, обриси).
Поряд деколи розташовуються
зображення риб, гарпуноподібних
предметів, човнів. Інша група ком-
позицій пов’язана з передачею
жител (куренів), що утворюють
часом цілі групи (поселення). До
неолітичної епохи можна віднес-
ти й фігури тварин (найраніши-
ми з них, мабуть, е собаки, най-
пізнішими— копі). Всі наведені
зображення відбивають рибаль-
сько-мисливський світогляд нео-
літу.
Духовна культура мідно-
го віку є, з одного боку,
своєрідним варіантом куль-
тури пізнього неоліту, а з ін-
154
СІ
** Відповідність композицій із наколів на торцевих площадках спиць прясла з Таценок основним зорям і сим-
5 волам семи сузір’їв, що їх Сонце проходило від точки весни до точки осені в 1620—650 рр. до н. е.
156
Мезоліт \Протанеоліт іїеал і т
Космічно-зодіакальна (переважно Тельцева) симво-
ліка індоєвропейців:
1—3 — кукрецька та приазовська культури; 4—5 — буго-дні-
стровська культура; 6—8, 10—13 — трипільська культура; 9 —
азово-дніпровська культура; 14 — ямна культура; 15—16 —
катакомбна культура; 17 — середньодніпровська культура;
18 — тшинецька культура
Роки
до н.е.
1118
Поду наб'я
Близький Схід і Закавказзя
2774
Космічно-зодіакальна (переважно Тельцева) символіка індоєвропей-
ців:
П о д у н а в’ я: 1—5 — культура Лепенського Виру; 6 — старчевська культура;
7 — культура лінійно-стрічкової кераміки; 8 — культура Вінча; 9—12 — культу-
ра Кукутені; 13—14 — Езоро; 15—16 — баденська культура; 17, 20 — лендель-
ська культура; 18 — Варна; 19 — культура лійчастого посуду. Близький
Схід і Закавказзя: 1—2 — Чатал-Гуюк; 3 — Гаджилар; 4 — Тель Галаф;
5 — Троя; 6, 9 — Бейджесултан; 7 — Мерсин; 8 — Карагуюк; 10 — куро-аракська
культура; 11 — Трабзон; 12 — Кюльтепе
того — якісно новим етапом. Як і в неоліті, в культурах мідного
віку були поширені уявлення, пов'язані з культом тваринної та
людської родючості. Це відбито в наявності статуеток тварин і
жінок. Однак унаслідок перемоги відтворюючого господарства в
мідному віці запанувала ідея відтворювання, основне місце в
якій належало вже людській праці на шляху створення нової
якості продукту (свідченням чого є домішки зерна в глиняному
тісті, з якого виліплені статуетки).
При зростанні ролі чоловічої праці в основних галузях госпо-
дарства (землеробстві, особливо орному, в тваринництві з вели-
кою рогатою худобою, в металургії, гончарстві), а потім і у вій-
ськових сутичках, у суспільстві утвердилися патріархальні від-
носини. Це, зокрема, видно з поширення статуеток чоловіка (за
деякими новими критеріями, чоловічими можна вважати також
і значну частину «жіночих» трипільських статуеток). Важливо
наголосити, що саме в цей час істотно ускладнилася символіка.
Можливо, виникло й письмо: його зразками, вочевидь, є числен-
ні знаки на виробах із глини. Узвичаїлася солярно-космологічна
символіка, в тому числі й астральна, що відповідає висновкам
про піднесення культур вогню у зв’язку з металообробкою. Аст-
ральні символи відомі в пам’ятках як землеробського, так і азо-
во-дніпровського степового тваринницького мідного віку. На
Кам’яній Могилі до цієї епохи належить частина зображень із
кіньми, що засвідчує, зокрема, скупчення залишків культурного
шару, на який впала брила із зображенням мамонта. В цьому
шарі виявлені крем’яні вироби типу азово-дніпровського Маріу-
польського могильника та уламки архаїчного посуду середньо-
стогівського типу.
Основні аспекти духовної культури епохи бронзи. Населення
епохи бронзи значною мірою зберегло духовні традиції поперед-
ньої епохи. Як і раніше, святилищем залишався пагорб Кам’я-
ної Могили. Бронзовим віком датуються її найпізніші зображен-
ня лінійно-геометричного типу. В числі головних сюжетів — коні,
людські ступні, а також стилізовані гарби (волокуші?) із за-
пряженими до них биками.
Ще більшого поширення набула астральна, зокрема зодіа-
кальна, символіка. Одним із проявів нового в духовній культурі
стало зміцнення позицій уявлень про незалежну від тіла душу.
На цьому грунтувався справжній поховальний обряд.
Можна припустити, що навіть у мідному віці розвинутий по-
ховальний обряд, пов’язаний із культом предків і вірою у відхід
душ померлих на небо, ще не склався. Нечисленні поховання па
територіях поселень, зокрема під житлами, доцільно розглядати
як жертвоприношення, що були подальшим розвитком найдавні-
ших— ще неандертальських — поховань, а не «справжніми» по-
хованнями. Всіх інших небіжчиків виряджали в потойбічний
160
Утілення міфів про богів-биків і про шлюб Зевса та Європи:
1» 3—4 — трипільська культура; 2 — культура Вінча; 4 — ямна культура
6 2-1661
161
світ, очевидно, в інакший спосіб, (пускали за течією річки?).
Тільки з кінця мідного — початку бронзового віку за межами
поселень почали масово з'являтися спеціальні, нерідко складні
за своєю конструкцією поховальні споруди. Це — багаті гробни-
ці Месопотамії та Малої Азії, кургани Малої Азії, Північного
Причорномор’я та Центральної Європи, піраміди Єгипту. Всі
вони існували синхронно. Цікаво, що найдавнішими катакомба-
ми (оригінальними підземними поховальними камерами) можна
вважати галафські катакомби кінця мідного віку, «впущені» в
насип, утворений більш раннім гассунським поселенням Ярим-
тепе І (який виконував, таким чином, роль насипу кургану) в
Північній Месопотамії. Варіантом катакомби були підземні час-
тини багатьох єгипетських мастаб і пірамід, у тому числі й най-
давнішої — Джосерової, а також гробниці із впускними шахта-
ми в усатівських курганах. Але мастаби стали кам’яною сти-
лізацією земляного могильного насипу, подібного до насипу
кургану, а піраміди — багатократним повтором мастаби. Отже,
мастаби, піраміди та кургани (навіть із катакомбами) спорідне-
ні між собою. Найдавніші мастаби й кургани з’явилися одно-
часно— в мідному віці, яким у Єгипті був час Раннього царства.
Піраміда вважалася, окрім усього іншого, символом мулистого родючо-
го первісного пагорба, який відроджувався з богом-творцем. Ієрогліф, ко-
трий водночас означав первісний «пагорб творення» та «з’являтися в славі»,
зображували дугою пагорба, оточеною двома спрямованими вгору променя-
ми. Це відповідало й зовнішньому виглядові дуги кургану. З часу появи
пірамід (у Давньому царстві, тобто з епохи бронзи) поховання фараона,
народженого — за тогочасними уявленнями — з тіла бога Сонця, передбачало
його зворотне злиття із Сонцем, інакше кажучи — перетворення в бога.
Деякі дослідники тлумачать піраміду як символ Сонця, що сходить. Від-
родитися напівбогами для служби царю-Сонцю повинні були й вельможі
(їх ховали в мастабах, тож останні також є символом Сонця).
Таким же первісним пагорбом (спорудженим, як правило, з родючого
чорнозему) і водночас символом частини диску Сонця під час його сходу е й
курган, форма котрого при спорудженні за допомогою різних досипок часто
ставала східчастою (подібно до ранньої єгипетської піраміди) й мала іноді
в плані вигляд складного символу Сонця. На верхівці кургану нерідко
встановлювали статую бога-творця. Все це відповідало утвердженню в ба-
гатьох народів — саме при переході до рівня мислення епохи бронзи —
уявлень щодо призначення поховального обряду як умови перенесення душ
померлих на небо. В Давньому царстві (Єгипет) уважали, що після смерті
фараон і вельможі завдяки своєму священному знанню назавжди ставали
безсмертними небожителями, а народ, очевидно, перевтілювався для нового
життя. У цей час, який відповідає епосі ранньої бронзи України, фараонів
ховали в пірамідах, вельмож — у мастабах, простолюд — у скромних гроб-
ницях на кладовищах. У Середньому царстві (епоха середньої бронзи Украї-
ни), як і раніше, фараонів ховали в пірамідах, вельмож — у мастабах,
інших — на кладовищах, але тепер проста людина могла за рішенням по-
смертного суду богів досягти вічного блаженства, якщо в земному житті
вона дотримувалася законів, творила добро, а на час смерті мала царські
пірамідальні заклинання. В Новому царстві (епоха пізньої бронзи та початок
раннього залізного віку України) всіх вільних, у тому числі й фараонів,
162
Порівняння структури й символіки мастаби, кургану та піраміди:
/ — розріз мастаби іа катакомбного кургану; 2—3 — послідовність будівництва пірамі-
ди; 4— пірамідки сановників і ремісників Нового царства (Єгипет); 5 — реконструкція
кургану біля с. Варна
6*
Подібність символіки Близького Сходу та України:
1 — ієрогліф «первісний пагорб творення», він же — «з’являтися у славі»; 2—4 — різні
типи пірамід; 5 — вавилонська модель Всесвіту; 6 — ямний курган біля с. Вербівка; 7 —
курган з Усатового
ховали в гробницях, причому деякі гробниці навіть простого люду імітували
піраміди; всі померлі повинні були виправдовуватися за свої гріхи перед по-
смертним судом богів і мати із собою священні заклинання поховального куль-
ту простих смертних, а не фараонів.
Індоєвропейці належали до числа народів, котрі зводили найдавніші кур-
гани. Отже, їхнім уявленням притаманна еволюція смислу поховального
обряду, подібна до єгипетської (ці уявлення найкраще зафіксовані в давніх
індійців і греків). Беззастережним правом на вічне блаженство, зумовлене
соціальним походженням і володінням особливим знанням, спочатку кори-
стувалася індоєвропейська знать, інші ж члени суспільства поверталися після
смерті до нових земних перевтілень. Надалі право на безсмертя можна було
заслужити й відповідною поведінкою, а ще пізніше — приносячи божествам
спеціальні, часто багаті жертви. Таким чином, у трансформації ідеї похо-
вального обряду в індоєвропейців, так само як і в єгиптян, можна виділити
три стадії. До першої відносилися нечисленні кургани епохи ранньої бронзи,
споруджувані, очевидно, лише для знаті, до другої — кургани епохи серед-
ньої бронзи, поховання знаті в яких відзначалися особливими космічними
символами (возами, зброєю, амулетами, посудом, стелами, різними ритуаль-
йими предметами), що сприяли перенесенню їхніх душ в область вічного
блаженства — на відміну від душ простих смертних, які, піднявшись на небо,
потім знову поверталися на землю; третій стадії відповідали уніфікація по-
ховального обряду епохи пізньої бронзи та поява в умовах нового витка
соціального розшарування бідних безкурганних та пишних поховань кінця
бронзового — початку ранньозалізного віків.
У бронзовому віці потойбічна частина життя, очевидно, вва-
жалася для людей основною. В той час і на Близькому Сході, й
на території нинішньої України поховальні споруди з очевид-
ністю домінували над спорудами, призначеними для життя на
землі. Тому поховальний обряд зберіг і складну систему уявлень
про універсальну істоту патріархального суспільства,'найкраще
відому за джерелами індійців, в яких ця істота мала назву «пу-
руша» («чоловік», «людина»). Пуруша, що стосувався людини,
існував у трьох видах: зовнішній Атман (ототожнений із тілом,
яке народжувалося та вмирало), внутрішній Атман (що вияв-
лявся в діяльності органів чуття) та вищий Атман (вища загаль-
на сутність). Саме внутрішній пуруша вельможної людини йшов
у вищі світи до безсмертя, перетворюючись там на вищого пуру-
шу. За іншим варіантом, представник знаті міг знайти шлях до
безсмертя лише в супроводі спеціального пуруші «нелюдської
природи». Всі ці та інші риси пуруші, багато в чому тотожні з
рисами єгипетського «ка» (а частково — й «ба»), дають підстави
припускати, що основними образами пуруші в обрядності старо-
давнього населення України були кам'яні скульптури, найчасті-
ше антропоморфні. їх знаходять покладеними в поховальних
камерах, ямах або серед каменів перекриття могил, укопаними
в кромлехи чи насипи курганів. Імовірно, ці скульптури викону-
вали функції двійників померлих, вік саркофагів, ідолів божеств.
Пуруша в давньоіндійських священних книгах описується так.
Універсальною формою існування пуруші названо тіло. Пуруша був пер-
сонажем переважно чоловічим, хоча іноді й «безстатевим». Причому, якщо
165
Епоха бронзи. Антропоморфні кам’яні стели («пуруші»):
/—2 — Північне Причорномор’я; 3—6 — Болгарія та Румунія
зовнішній пуруша людини міг бути чоловічим або жіночим, то внутрішні
пуруші людей, предметів та явищ і сам вищий пуруша — неодмінно чолові-
чими. В тілі пуруші виділено кілька основних частин. В одному варіанті
воно налічувало дві частини «того, що вище пупа», дві частини «нижче
пупа», один і другий «боки» й «опору» (очевидно, ноги). В іншому варіанті
за вертикальним поділом названі чотири частини: нижня (одна чверть) і
верхні (три чверті тіла). Нижня асоціювалася з ногами, верхня — зі стегна-
ми, руками, вустами (іноді — грудьми, шиєю, головою). Кожен із способів
поділу тіла пуруші пов’язувався з різними актами його творення й пере-
творення, де окремі його частини мали особливе призначення. Пуруша міг
ділитися на кілька пуруш.
Пуруша вважався представником вищих верств суспільства. Він або
його аналог був брахманом як серед людей, так і серед богів, що цілком
відповідало уявленням про перетворення на пурушу в першу чергу наймуд-
ріших жерців — риши. Пурушу характеризують і як загального володаря.
Отже, в його образі можна вбачати представника не лише духовної, а й
світської влади, тобто особи, яка поєднує в собі риси брахмана та кшатрія.
Пурушу ототожнювали з найважливішими божествами: Варуною, Індрою,
Агні, Праджапаті, Шивою, Вишну, Сур’єю, Пушаном, Брахмою, Ямою, іно-
ді — з богинями Адіті та Вирадж/ На наш погляд, названі риси пуруші реа-
лізовані в головних особливостях зовнішнього вигляду скульптур бронзового
та ранньозалізного віків. Як і пуруша, ці скульптури уособлюють тіло лю-
дини, насамперед чоловіка (деякі з них, подібно до «безстатевого» пуруші,
не мають ознак статі, а можливо, вони зображають жінок). Тіло пуруші та
стели розчленовані на одні й ті ж самі частини. Як і пуруша-Брахман, ста-
туї мають виразну горизонтальну чотиристоронність, котра в Брахмана від-
повідала чотирьом сторонам світу. Відповідністю поділу пуруші на кіль-
ка пуруш можна вважати супроводження окремих похованих не однією,
а двома-трьома стелами. Пурушу згадують, як правило, у зв'язку з пред-
ставниками знаті, він же супроводжує їх після їхньої смерті у світ богів.
Антропоморфні ж стели належать похованим, яких за особливостями обряду
можна віднести саме до представників знаті (думка про порушення цього
принципу для пізнього бронзового віку є, очевидно, помилковою, бо в цей
час обряд уніфікується. До того ж на окремих стелах вирізьблені атрибути
жерців або царів, у тому числі й «чакри», та символи творчих сил пуруші —
ступні, зображення слідів ніг тощо).
Одним із найдосконаліших образів пуруші вважався вогонь. Всі най-
важливіші творіння пуруші супроводжуються його спаленням, зумовлюються
силою космічного жару, що міститься в його тілі. Тож образ пуруші або
його аналогів, пов’язаних із культом земного та небесного вогню, розкриває-
ться, зокрема, у звичаї фарбувати вохрою чи обпалювати стели.
Символіка всеосяжних пуруші-Брахмана, Варуни, «золоторукого», «про-
стягаючого всім руки», «обіймаючого все» Савітара вбачається в зображеннях
на стелах рук, котрі ніби охоплюють все перед собою; символіці пуруші-
Брахмана, одним з образів якого був «великий палець», близька іконографія
стел із зімкнутими спереду руками й повернутими вгору великими пальцями.
Атрибути Варуни та Митри як «пастухів Всесвіту» втілені в зображенні
гирлиг. Будь-яку поховальну скульптуру можна розглядати і як символ
бога смерті Ями. Образи Рудри та Індри, напевне, відтворюють стели із
вирізьбленими на них стрілами, луками, намистами, бойовими палицями,
поясами.
Богів, з якими ототожнювали пурушу, часто уявляли в подобі бика та
корови,, тому з пурушами слід пов'язувати скульптури бика й інші символи
цієї тварини (починаючи від бичачих кісток і закінчуючи бикоподібними
посудом чи прикрасами), знайдені в кромлехах і похованнях.
Пуруша увійшов у всі тіла у вигляді птаха, й місцем його перебування
в тілі нерідко було серце. Це відповідає, з одного боку, пташиним рисам
167
ряду скульптур, а з іншого — їхній підтрикутній «серцеподібній» формі.
Місцем перебування пуруші вважали й Сонце, з огляду на що викликає
інтерес не лише поширення символіки цього світила чи вогню на предметах
із поховань (посуді, прикрасах, стелах), а й оформлення курганних насипів
у вигляді символів Сонця.
Пуруша уособлював матеріальну й духовну першооснову Всесвіту, а та-
кож сам Всесвіт, структура якого виникла з пуруші. Пуруша створив також
різні грунти, землі, каміння, метали. Він був першопращуром людей усіх
варн, із нього виникли тварини й птахи. Пуруша увійшов у всі тіла й істо-
ти, але заразом і заповнив собою увесь світ, став над ним, обіцняв усю
землю, простягся над нею. Він створив найважливіші божества. Наявність
його символів, зокрема статуй, на таких космічних символах, як кургани
(що часто використовувалися й як святилища) відповідає і загальнокосміч-
ній функції пуруші. Різні його прояви збереглися навіть у скульптурах ран-
нього залізного віку (в тому числі у скіфських) та середньовіччя. Значну
частину рис пуруші містить і культ богів слов’ян-язичників.
Яскравою сторінкою духовної культури пізнього бронзово-
го — початку залізного віків є зольники — своєрідні жертовники,
на яких виконувалися основні — очевидно, новорічні — обряди,
пов'язані з найважливішими богами. їхні аналогії добре відомі
в античній культурі. Поширення зольників пояснюється зростан-
ням культу вогню, зокрема небесного, та землеробства.
* * н«
Підсумовуючи все сказане, можемо зробити такий висновок:
світогляд індоєвропейців, і в тому числі предків українців, на
території нашої країни змінювався відповідно до історичних
епох. У цілому це уявляється так.
Епоха мезоліту: витоки світогляду сучасного людства
(докосмічна стадія); культи привласнення; народження й смерть
як вихід зародка з центру зародження та повернення до нього;
єдність тіла й душі (чуринга як тіло-душа людини й тотема);
історія та Всесвіт як тотем і продукт його діяльності.
Епоха протонеоліту: найдавніша система світогляду
нинішнього людства (космічна стадія); перші культи творення;
все живе породжує собі подібних; образи богів; світ живих і світ
мертвих; визначення родичами померлого одного з двох його
потойбічних шляхів за його моральними якостями; два світи мерт-
вих: на краю землі («Острови блаженних») і під землею («Тар-
тар»); тіло як керівник душі, пов'язаної з ним, поховання окре-
мих померлих у межах жител і поселень як вид жертвоприно-
шень; поховання в могильниках поза межами поселень як відо-
браження екстремальних ситуацій; початок історії суспільства;
перші уявлення про «закон»; «закон» як гармонія рівності (за
існування знаті) та організованого Всесвіту; зодіак; перехід від
першого до другого етапу зодіаку.
Епоха неоліту: поглиблення рис світогляду протонео-
літу; другий етап зодіаку.
Мідний вік (остання третина епохи неоліту):
168
перемога світогляду відтворення та закріплення її в культах;
душа, незалежна від тіла; незалежний від людей спеціальний
суд над душами померлих як відображення надзвичайно високо-
го піднесення над громадою жер ця-старійшини (вождя); можли-
вість посмертного виправлення деяких душ у Тартарі; перші
ознаки особливого культу мертвих (перші кургани); проникнен-
ня уявлень про «закон» у повсякденний побут; «закон» як гармо-
нія нерівноправних між собою, спеціалізованих у межах громади
соціальних груп і різних за рівнем розвитку громад.
Епоха бронзи: кульмінація світогляду, грунтована на
обожненні природного циклу; обожнення душі, що керує тілом;
культ мертвих і масові могильники; кургани — могильники, по-
в’язані із зміцненням сімейної власності, зростанням ролі чоло-
віка в ранньокласовому суспільстві, ідеї центру та впливу з су-
спільстві центрального похованого в кургані; курган як символ
Всесвіту та «закону»; різна доля душ померлих після суду богів:
одні деякий час живуть на небі, інші — одержують на небі до-
вічне блаженство, треті — після виправлення в Тартарі перевті-
люються на землі, четверті — як невиправні назавжди лишаю-
ться в Тартарі; «закон» — гармонія нерівності перших держав;
обожнення в ранньому бронзовому віці душ людей, які знають
«закон», є знатними за походженням і монополістами знання;
постійний захист такою душею-богом своїх живих родичів, по-
передження їх за допомогою особливих знаків про наближення
катаклізмів; спорудження курганів лише для знаті як гарантія
їхнього довічного блаженства; одержання в середньому бронзо-
вому віці вічного блаженства душею будь-якого члена суспіль-
ства, хто заслуговує на це за свої земні справи (визнанням та-
ких заслуг у поховальному обряді є символи знатності або ко-
рисності померлого суспільству); обожнення в пізньому бронзо-
вому віці душ усіх померлих, уніфікація поховального обряду
і зростання ролі іншого способу одержання безсмертя — через
умилостивлення богів жертвами з метою спокутування своїх не-
добрих вчинків на землі.
Епоха раннього заліза: перенесення центру ваги в
світогляді на соціальні сили, поступовий відхід від узгодження
своєї діяльності циклу природи і як наслідок — утрата багатьох
знань, часткове переосмислення символіки, занепад ролі зодіаку;
«закон» — гармонія розвинутої структури держави.
Рекомендована література
Даниленко В. М. Кам’яна Могила. К., 1986.
Рьібаков Б. А. Язичество древних славян. М., 1981.
Чмихов М. О., Шилов Ю. О., Корнієнко П. Л. Археологічні досліджен-
ня курганів. К-, 1989.
Чмьіхов Н. А. Истоки язичества Руси. К-, 1990.
ОітЬиіаз М. ТІїе Іап^иа^е ої ІЬе (Зосісіезз. Зап Ргапсізсо, 1991.
і 69
ЛЕКЦІЯ 10
ІНДОЄВРОПЕЙСЬКА ПРОБЛЕМА
• Сучасна наука про етногенез
• Походження індоєвропейців
Сучасна наука про етногенез. Закономірності й особ-
ливості загальноісторичного процесу виявляються в умовах роз-
витку певних народів або етнічних груп. В оболонці етносів міс-
тяться різні соціальні групи. Твердження, що історія людства —
це історія класової боротьби, є, безумовно, перебільшенням,
оскільки не лише виникнення класів, а й навіть виокремлення
соціальних груп було досить пізнім явищем, не притаманним
стародавньому людству від самого початку його існування. Та-
ким чином, на різних етапах історії в центрі подій цілком об'єк-
тивно мають перебувати саме етнічні процеси. Важливо наголо-
сити: значення історії етносу не втрачене й для сучасної науки.
Спроби тлумачення історичного поступу людства із суто класо-
вих (або пріоритетно класових) позицій урешті-решт слід визна-
ти марними і шкідливими, адже висновки, зроблені за їх допомо-
гою, дуже часто фальсифікували реальні події. Останнім часом
становище змінюється на краще: ми повертаємося до усвідом-
лення ролі загальнолюдських цінностей, а це є водночас і повер-
ненням до цінностей, вироблених і збережених окремими етноса-
ми. У зв'язку з цим зростає значення етногенетичних досліджень.
Етногенез (від «етнос» — як правило, народ і «генезис» —
походження) є сукупністю історичних явищ і процесів, що при-
водять до складання етносу, а отже, є реальністю, яка може
бути спеціально досліджена. Поняття «етнос» у різні часи розу-
міли по-різному. Нині, на думку Ю. В. Бромлея, етнос можна
визначити як спільність людей, котра історично склалася й має
самоназву, спільні, відносно стабільні особливості культури
(в тому числі й мови) та психіки, а також усвідомлення своєї
єдності й відмінності від інших подібних утворень.
Серед рис, якими характеризується етнос, переважна частина
дослідників сьогодні вважає першорядною спільну (етнічну) са-
мосвідомість. Навіть у багатонаціональних розвинутих країнах
відомі лише поодинокі випадки, коли та чи інша людина вияв-
ляє байдужість до своєї національної ознаки. В наші дні оста-
точно стало ясним: ідея повного злиття націй зазнала краху.
В США відмовилися від теорії «плавильного казана», в якому
начебто зливаються в єдине ціле представники різних етнічних
170
груп цієї держави. Спроба створити в Радянському Союзі «нову
історичну спільність — радянський народ» також завершилася
цілковитою невдачею. Науковці вважають, що етнічна самосві-
домість має цементуюче значення для самого існування етносу
та виявляється в почутті національної гідності, в пам'яті про
спільних предків, у звичній (рідній) для носіїв цього етносу пси-
хології тощо.
Вияв самосвідомості часто супроводжується існуванням або
появою самоназви етносу, котра має глибоке історичне коріння
й може досить чітко визначати спорідненість її носіїв з іншими
етносами. З одного боку, самоназва може змінюватися, а з іншо-
го— через те, що її виникнення звичайно пов’язане з дуже важ-
ливими причинами, навіть після зникнення народу його етнонім
нерідко залишається в назві території, її окремих частин, річок
та ін. Тому деякі давні самоназви допомагають в етногенетичних
дослідженнях. Так, скіфи, ім’я котрих повідомив Геродот, щезли
з історичної арени ще до складання Київської Русі, проте під
час існування останньої візантійці називали «Скіфією» терито-
рію, яка практично збігається з територією сучасної України.
Безумовно, до самоназв зниклих народів, котрі містяться в древ-
ніх джерелах, треба підходити з обережністю, бо інформатори
внаслідок різних причин могли перекрутити їх.
Існування самосвідомості та самоназви етносів відповідає
їхньому специфічному історико-культурному комплексу (рисам
житлобудівництва, поховального обряду, орнаментації посуду
тощо), тобто тим рисам культури, які для найдавніших часів
досліджує археологія, а для ближчих — етнографія.
Серед найважливіших ознак етносу вчені звертають особливу
увагу на його мовну своєрідність. Однак у наукових працях ос-
танніх років мова не завжди розглядається як домінуюча риса
при вивченні етногенезу.
Етнічні (національні) явища відбиваються у всіх важливих
аспектах життя людей, тому вони стали предметом дослідження
багатьох наукових дисциплін. Першість тут традиційно веде
етнографія, та питання етногенезу невіддільні й від праці будь-
якого історика. По суті, вони становлять підмурок багатьох про-
блем археології, адже рештки давніх культур найбільш цікаві
для нас тоді, коли ми знаємо, який народ лишив їх по собі. Тож
не дивно, що переважна частина дослідників, звертаючись до
характеристики різних археологічних культур, вважає або при-
пускає, що за тією або іншою археологічною культурою стоїть
певний етнос. Взаємозумовленість етнічних і соціально-економіч-
них аспектів цікавить соціологів, етнічна своєрідність компонен-
тів духовної культури — мистецтвознавців, мовні процеси — ет-
нолінгвістів, психічні — етнопсихологіє. Поглиблення усвідом-
лення ролі етнічного в житті людства привело останнім часом
171
до появи ряду нових спеціальних наук, пов’язаних з етносами —
етнічної антропології, етнічної географії, етнічної ботаніки. Ра-
зом із наведеною диференціацією наук про етноси, можливо,
починається й процес зворотного напрямку. Про це переконливо
свідчить, зокрема, виникнення «народознавства», якому прита-
манне намагання якнайповніше висвітлювати різні прояви діяль-
ності етносу в минулому і сучасному.
Результати дослідження етногенезу значною мірою хибують
на суб’єктивність, оскільки залежать від тих принципів, за яки-
ми класифіковано етноси. Принципи ж ці розробляються пред-
ставниками різних напрямів науки, котрі свідомо чи підсвідомо
обирають за основу класифікації, як правило, таку рису етносу,
яка відповідає завданню саме їхнього дослідження. Звичайно
використовується мовний принцип. За ним визначають спорідне-
ність мов різних народів, реконструюють мовне дерево, яке від-
биває розвиток мов у часі та просторі, а отже, на думку при-
хильників цього принципу — й етногенез носіїв цих мов. Розроб-
лені навіть цілі системи, котрі об’єднують багато мовних сімей.
Дві з цих систем безпосередньо стосуються теми даної лекції.
Зупинимося на їх характеристиці.
Ностратична теорія (від латинського «позігаііз» — місцевий) має багато
прихильників і вважається досить глибоко аргументованою. Виникла вона
на початку XX ст., коли датський науковець Г. Педерсен звернув увагу на
взаємозв’язок мов, що належать до окремих мовних сімей. Цього висновку
він дійшов, співставивши з метою виявлення кореневих відповідностей на
рівні реконструкції не сучасне зафіксоване звучання коренів, а відношення
звукових переходів. Теорія відродилася в 60-х роках. її послідовники об-
грунтовують глибоку мовну близькість індоєвропейських, семіто-хамітських,
угро-фінських, дравидських, самодійських, тюркських і монгольських мов,
історична спільність носіїв яких мала існувати не пізніше пізнього палеолі-
ту (або, інакше кажучи, лише в пізньому палеоліті, бо саме тоді у всіх
людських колективах сформувалася членороздільна мова). Ностратичну пра-
батьківщину в цей час локалізують у степах Євразії, на Кавказі, в Малій,
Передній і Середній Азії, припускаючи, що предки індоєвропейців жили тоді
в Північному Причорномор'ї або в Малій Азії.
Однак ностратична теорія має й деякі істотні недоліки. На трьох із
них особливо наголошує В. П. Алексєєв: на сьогодні не може бути дове-
дено перебування в цій групі уральських, алтайських і палеоазіатських мов;
до ностратичної групи включені представники різних расових груп; окремі
народи ностратичної групи мають очевидні відмінності у своїх господарсько-
культурних типах, які ставлять під сумнів думку про їхню колишню єдність.
Подібною до ностратичної за своєю популярністю стала теорія палео-
євразійської суперсім’ї, до якої дослідники долучають також кілька груп
мовних сімей, в тому числі й індоєвропейську. Основні недоліки цієї гіпоте-
зи, на наш погляд, такі ж, як і в ностратичної.
Близькою до теорії палеоєвразійської суперсім’ї є точка .зору
М. Д. Апдрєєва, котрий уважає, що наприкінці пізнього палеоліту сформува-
лася бореальна прамова — спільна основа трьох окремих гілок: ранньоіндо-
європейської (від Дніпра до Рейну; з півдня та півночі вона охоплювала
Карпати), уральської (від Уралу до Дніпра) та алтайської (від Алтаю до
Уралу).
172
Значну проблему становить і питання зв’язку й поширення мови разом
з її носіями. В одних випадках мова може передаватися лише з тим на-
родом (з поширенням того народу), який цю мову «виростив», в інших--
шляхом запозичення її іншим народом, котрий при цьому втрачав свою
дотеперішню мову.
Основним джерелом у дослідженні етногенезу часто вважа-
ють археологічний матеріал, розглядаючи кожну археологічну
культуру як відображення життєдіяльності певного етносу, а ет-
ногенетичну лінію намагаються відтворити, простежуючи пере-
ростання однієї культури в іншу. Насправді все це не так про-
сто. По-перше, окремі точки зору на визначення, появу, зникнен-
ня та датування тих або інших культур далеко не завжди
збігаються. По-друге, кожна культура існує лише в межах си-
стеми культур, котрі взаємодіють між собою, з’являються й зни-
кають синхронно на зламах епох або їхніх періодів, що зумовле-
но закономірностями розвитку цілих регіонів. По-третє, кожна
нова культура виникає не з однієї, а з кількох культур-поперед-
ниць. По-четверте, чимало археологів твердить: культура є ви-
явом такого соціально-історичного організму, який може бути
як етносом, так і його окремою соціальною групою. Все це озна-
чає, що навіть об'єктивно визначена еволюція археологічних
культур є не етно-, а культурогенезом, етногенетична ж лінія
реалізується в межах саме системи споріднених культур.
Останнім часом звернуто увагу, по-перше, на те„ що формування етно-
сів пов’язане із впливами на людські спільності природних та соціальних
чинників, які зумовлюють істотні зміни поведінки людей ба навіть зміни
генотипів, а по-друге, на зв’язок у тій чи іншій мірі етнічних рис із певним
генотипом. За допомогою такого підходу, наприклад, визначені кілька хвиль
заселень Америки, обгрунтована належність угорців до тюркської, а не угро-
фінської етнічної спільності. До таких ідей починають схилятися представ-
ники різних напрямів науки,— з одного боку, наприклад, Л. М. Гумильов,
а з іншого — В. П. Алексєєв. Останній визначає етногенез насамперед за
територією поширення етносу, його мовою, історико-культурним комплексом
та антропологічним типом, а у своїх працях з расогенезу доводить безпо-
середній зв’язок расового, антропологічного типу з генотипом. Отже, так
само не повинен'викликати сумніву і зв’язок певного етносу з певним гено-
типом? У такому разі формування нового генотипу можливе після масового
змішування представників різних етносів (що реально під час величезних
міграцій) або після таких різких змін природного середовища, котрі супро-
воджуються мутаціями. Цікаво, що такі міграції та зміни в природі, як
правило, відбувалися лише на зламах історичних (або історико-природних)
епох.
Таким чином, на сьогодні стало зрозумілим, що дослідження
етногенезу потребує комплексного аналізу різних джерел і за-
стосування цілого ряду методик, у тому числі й новітніх.
Походження індоєвропейців. Значне місце у стародавній істо-
рії України належить інтенсивним етнічним процесам, що відбу-
валися на її території. Традиційно основну частину древнього
173
Індоєвропейці та їхні сусіди в середині III — першій половині II тис.
до н. е. (за В. М. Даниленком):
1 — зона контактів палеоевропейців, протоугро-фіннів, давніх індоєвропейців; II —
палеокапсійці (палеохаміто-семіти — давні єгиптяни — палеокавказці); НІ — палео-
угро-фінни; ІІІ5 — азово-дніпровські племена; IV — давні індоєвропейці; /Уі —- па-
леотохари; ІУ2 — палеофракійці; IV? — хетти; /У1;! — палеобалто-слов’яни
населення наших земель, починаючи з неоліту, вважають індо-
європейською. З нашою територією пов'язують і походження
слов'ян. Розглянемо основні точки зору на індоєвропейську проб-
лему, висловлені протягом двох останніх десятиліть.
Північнопричорноморська гіпотеза. Повтори-
мо насамперед головні положення гіпотези В. М. Даниленка. За
ним, індоєвропейська спільність сформувалася в архаїчному (до-
керамічному) неоліті (X—VII тис. до н. е.) на степовому кордо-
ні Європи та Азії, а у наступні періоди неоліту (VII—V тис. до
н. е.) зсунулася на захід. Від цього часу й надалі вона являла
собою вже кілька окремих груп. Найдавніша з них — прототохар
(тваринницько-мисливська євразійська, або перша степова лінія
розвитку) репрезентована в неоліті пам’ятками Степу на захід
від туркменського Джебелу (на території України — приазов-
ською, сурсько-дніпровською, кримською, найбільш ранньою
174
буго-дністровською культурами, в Прибалтиці — культурою Ер-
тебелле), в мідному віці — ямною культурно-історичною облас-
тю, а в бронзовому — сер.едньодніпровською культурою. В зоні
контактів представників цієї лінії розвитку й давньоземлероб-
ського населення Північно-Західного Причорномор’я та Західної
Анатолії вже в неоліті виникли не лише буго-дністровська куль-
тура, а й ранній неоліт балкано-дунайського й західноанатолій-
ського ареалів, який одержав свій подальший розвиток у культу-
рі Караново І і найдавнішого Чатал-Гуюка. Все це й було по-
чатком формування індоєвропейської спільності.
В межах другої степової — тваринницької — лінії розвитку в
мідному — бронзовому віках на території від Каспію до Дунаю,
на Кавказі, в Закавказзі та на периферії Переднього Сходу про-
тоіндоіранці залишили по собі майкопські, нижньомихайлівські,
^кемі-обинські, усатівські пам'ятки та архаїчне катакомбне кал-
мико-маницьке ядро. Протолувійцями (або протохеттами) та
протогреками було землеробське населення неолітичних й енеолі-
тичних культур Південно-Східної Європи: ранньомінойської, ди-
мінійської, Кукутені А, Петрешть, Аріудж, західноанатолійської
культури Гаджилар. Пеласгам, протодакомізійцям і протофра-
кійцям належали пам’ятки землеробських культур Західного,
Північного Причорномор’я та Центральної Європи: в неоліті —
лінійно-стрічкової кераміки, буго-дністровської культури, а в
енеоліті — пам'ятки типу Веселіново, Дудешть, Караново III,
Ведастра, Тордош, Боян, Трипілля, Гумельниця, органічно пов’я-
зані своїм походженням із пам’ятками Стародавнього Сходу
типу передньоазіатського Гіссара II та особливо халколітичного
шару малоазійського Алішара. Протокельто-германці були ре-
презентовані в Центральній Європі (часу неоліту та енеоліту)
пам’ятками культур лінійно-наколчастої кераміки, лійчастого по-
суду та кулястих амфор. Найдавніших реальних пращурів сло-
в'ян можна ототожнювати з носіями тшинецької культури брон-
зового віку, поширеної на території Лісостепу та Полісся Украї-
ни й сусідніх районів Бєларусі й Польщі.
, Неіндоєвропейська палеоєвропейська гілка в неоліті, що
сформувалася в контактах із протодако-мізійським (буго-дніст-
ровська й трипільська культури), прототохарським (ямна спіль-
ність) і протосамодійським (кельтемінарська та споріднені з нею
культури) масивами, відповідала лісовим мисливсько-рибальсь-
ким культурам — неоліту ямково-гребінцевої кераміки, дніпро-
донецької та азово-дніпровської культур.
У цілому, за висновками В. М. Даниленка, вже в неоліті діа-
лектні групи індоєвропейців займали великі обшири Середньої
та Східної Європи, при цьому індоєвропейською була практично
вся територія Півдня Східної Європи. Багато в чому з цими вис-
новками збігається точка зору американської дослідниці М. Гім-
175
бутас. На її думку, центром формування індоєвропейців було
межиріччя Волги й Уралу: в неолітичну епоху (не пізніше
VII тис. до н. е.) тут виникла основа майбутніх індоєвропейців.
Протоіндоєвропейські землеробсько-тваринницькі курганні куль-
тури протягом V—IV тис. до н. е. просунулися на захід від Вол-
ги (нагадаємо: ці культури ототожнюються передусім із пам’ят-
ками ямної й середньостогівської культур та областей). Поши-
рившись на територію дніпро-донецької культури, курганна
культура формує середньостогівську, а на території Молдови та
Нижнього Подунав’я — групу Суворове (близько 4500—4200 рр.
до н. е. за каліброваними датами). Надалі, маючи вози, приру-
ченого коня, оволодівши бронзою, курганні культури кількома
хвилями досягають території Центральної та Південно-Східної
Європи. Там у другій половині IV тис. до н. е. індоєвропейськи-
ми стають уже культури Чернавода — Баден — Коцофені та ку-
лястих амфор. їх впливи простежуються і в ряді інших культур,
зокрема тисаполгарській. Разом з індоєвропейцями з’являються
кургани, скорчене тілопокладення, культ коня. Близькою до цих
висновків можна вважати точку зору Дж. Меллори.
На думку В. Ф. Генінга, індоєвропейська спільність існува-
ла з неоліту, охоплюючи Північне Причорномор'я, Подунав'я,
Балкани (практично до Адріатики). Цю спільність репрезенту-
вали приазовська, буго-дністровська, дніпро-донецька (у своїй
ранній фазі), а далі на захід — фактично всі давньоземлеробські
культури VI—III тис. до н. е. До вказаного ареалу, очевидно,
проникли з кола Кавказу «малоазійські протоетноси», які при-
несли з собою землеробство та фарбування посуду. Поширюю-
чись із зростанням ролі землеробства, індоєвропейці асимілюва-
ли на Півночі — в Прикарпатті, на Волині, в Прибалтиці — но-
сіїв уральського етносу. Уральським протоетносам у неоліті
належали дніпро-донецька, наколчасто-гребінцева культури
Польщі та Прибалтики. Загалом уральці формувалися на Уралі,
в Західному Сибіру, Казахстані, Середній Азії.
З формуванням ямної спільності, починаючи з неоліту, похо-
дження індоєвропейців пов'язує М. Я. Мерперт. Крім того, на
його думку, в неоліті індоєвропейськими могли бути деякі групи
Балкан та Анатолії (наприклад, спільність сіро-чорної керамі-
ки). Все інше населення Балкано-Дунайського району (насампе-
ред культур Караново VI — Гумельниця, Салькуца, Вінча —
Плочник, Бубані-Хум І, Петрешті, Лендель, Бодрогкерестур, Ку-
кутені— Трипілля) було неіндозвропейським протягом і неоліту,
й мідного віку. В мідному — бронзовому віках напевне індоєвро-
пейськими можна вважати такі центрально-східноєвропейські
спільності, як культури кулястих амфор, шнурової кераміки,
ранні тваринницькі культури степів Причорномор’я та Прикас-
пію (наприклад, ямну область). Лише у другій половині IV тис.
176
до н. е. у зв’язку з посиленням впливу індоєвропейців (культурні
контакти, дифузія та інфільтрація окремих груп, великі вторг-
нення тощо) відбулася індоєвропеїзація сусідніх із цими культу-
рами територій, унаслідок чого мідний вік змінюється бронзо-
вим. Новими індоєвропейськими культурами в цей час стають:
у Центральній Європі — насамперед Рживнаць і культура раді-
альної кераміки, в Середньому Подунав’ї — культури баденська,
Болераз, Костолац, Вучедол, на Нижньому Дунаї — культури
Чернавода III, Челей, Коцофені, Фолтешті, групи «скорчених та
фарбованих кістяків», на території Югославії та Північної Гре-
ції— Бубані-Хум II, Критсани II, Ситагрой IV—V, Дикілі Таш
(ранній бронзовий вік І—II), на території Болгарії — Главчов-
ска могила, Юнаците, Дирило-Мефодієво, Дараново VII, Езеро,
Веселіново II, Езерово, в Егейському басейні — Поліохні, Термі,
на Півдні Греції — ранньоелладська культура, на Північному
Заході Анатолії — Думтепе, Троя І—II, Бейджесултан. Елемен-
ти нової системи простежені й у Південному Причорномор’ї аж
до Кавказу та Прикаспію. В результаті цього створилася так
звана «циркумпонтійська зона» центральноєвропейських, степо-
вих, балкано-дунайських й анатолійських культурних спільностей,
які були виразом конкретних культурних груп індоєвропейців.
У межах цієї зони культури шнурової кераміки належали май-
бутнім балтам і слов'янам, степові культури Причорномор'я та
Прикаспію — індоіранцям, культури Середнього, Нижнього По-
дунав'я та Півночі Балканського півострова — фракійцям, ана-
толійські культури — лувійцям, палайцям, хеттам, ранньоеллад-
ська культура — одному з догрецьких індоєвропейських етносів
Греції. Є. М. Черних припускає, що протоіндоєвропейським було
докурганне «енеолітичне» населення степів Причорномор'я.
За іншою точкою зору, індоєвропейці з'явилися в
Центральній та на Півдні Східної Європи.
У зв’язку з цим особливо важливе, на наш погляд, значення має
гіпотеза Б. В. Горнунга, за якою індоєвропейська спільність ви-
никла з двох основних вогнищ: західного, котре склалося 'на
основі культур Старчево-Кереш і розвивалося далі в культурах
Вінча—Тордош і Тиса, та східного, основою якого стала буго-
дністровська, а потім і трипільська культури. В результаті схре-
щування впливів цих двох індоєвропейських зон склалася тре-
тя — перехідна зона, репрезентована передусім пам'ятками куль-
тури раннього Бояну. Всі три зони явили собою сформовану
індоєвропейську спільність. Вірогідно, разом із тим існувало й
ще кілька індоєвропейських зон. Такою, здається, була зона на
території Добруджі, пов’язана спочатку з пам’ятками Карано-
во І і, можливо, з культурою Гумельниця.
Інші дослідники, особливо ті, які працюють у країнах Цент-
ральної Європи, головну увагу приділяють ролі культури ліній-
ні
но-стрічкової кераміки. Так, німецький учений О. Гойслер твер-
дить: індоєвропейська мовна безперервність простягалася не піз-
ніше мезоліту від Рейну до Уралу, а в неоліті її основним цент-
ром стала культура лінійно-стрічкової кераміки. Угорський
археолог Я. Маккай пропонує вважати цю культуру автохтонно
індоєвропейською, а не пізніше неоліту — індоєвропейцями на-
селення від Луари до Дніпра або Волги.
Останнім часом поширилася анатолійсько-балкан-
с ь к а гіпотеза. За І. М. Дьяконовим, первісною батьківщи-
ною індоєвропейців могла бути Мала Азія (область культури
Чатал-Гуюк), але поширення історичних індоєвропейців у вигля-
ді носіїв індоєвропейських мов унаслідок «розтікання» народів
ішло вже з Балкано-Карпатського басейну. Саме тут у V—
IV тис. до н. е. існувала індоєвропейська прабатьківщина, центр
якої розташовувався біля Дунайських Залізних Воріт. Звідси
у V—IV тис. до н. е. розселилися племена лінійно-стрічкової ке-
раміки (і близьких їм культур) до Південного Бугу, Вісли та
Рейну, прототохарів — до Дніпра, хетто-лувійців — до Малої
Азії, а в III тис. до н. е.— індоіранців до Дніпра, балто-слов’-
ян — до Південного Бугу, германців — до Ютландії, кельтів —
до Західної Європи, італіків — до Апеннін, ілірійців — до Адріа-
тики, греків—до Греції та Егеїди, а з кінця II тис. до н. е.—
протовірменів, фрігійців і східних фракійців — до Малої Азії.
Думки, подібні до викладеної, містяться і в концепції англій-
ського дослідника К. Ренфр’ю. Згідно з нею, найдавнішою бать-
ківщиною протоіндоєвропейських землеробів та їхніх мезолітич-
них попередників була Центральна та Східна Анатолія (не піз-
ніше'VIІ тис. до н. е.). Звідси близько 6500 р. до н. е. почалося
їх розселення до Егеїди та узбережжя Греції (так звана транс-
формація № 1), а потім — на Подунав’я (трансформація № 2).
Із Подунав’я вони пішли в Центральну Європу, зокрема в Цент-
ральну Німеччину (трансформація № 3), а вже звідти — в Лісо-
степ Правобережжя України. Так виникла зона Кукутені — Три-
пілля (трансформація № 4). Надалі відбулося заселення індо-
європейцями із Середньої Європи території Польщі, Данії, Пів-
нічно-Східної Німеччини (трансформація № 5). У результаті
розселення з території Північно-Східної Греції індоєвропейці
прийшли до Італії, Сицилії, Корсики, на південне узбережжя
Франції та південно-східне узбережжя Іспанії (трансформація
№6), а пізніше — й на всю територію Іспанії та Португалії
(крім гірської зони між Іспанією та Францією). З узбережжя
Півдня Франції індоєвропеїзація поширилася практично на всю
Східну й Північну Францію, Англію, Ірландію (трансформації
№ 7—9). Лише після цього із зони Трипілля почалася індоєвро-
пеїзація Степової та Лівобережної України шляхом утверджен-
ня тут курганних культур (трансформація № 10). Кожна із зга-
178
Поширення індоєвропейців із Малої Азії (за К. Ренфр’ю). Цифрами по-
значена послідовність індоєвропеїзації окремих територій
даних трансформацій пов'язана з окремими етнічними групами
індоєвропейців. Зокрема, очевидними індоєвропейцями Анатолії
можна вважати хеттів (II тис. до н. е.); курганні культури брон-
зового віку України належать індо-аріям; кельти в Європі з’яви-
лися у вигляді культур полів з урновими похованнями (напри-
кінці бронзового віку або з раннього залізного віку); індоєвро-
пейці потрапили до Індії наприкінці існування цивілізації Інда.
Маловідомою сьогодні (а тому переловімо її докладніше) є
схема, запропонована В. О. Сафроновим. Він уважає, що індо-
європейська спільність розвивалася протягом чотирьох основних
етапів, кожен з яких названий цим науковцем індоєвропейською
прабатьківщиною: ранньоіндоєвропейська (РІЄП; середина
VII — середина VI тис. до н. е.); середньоіндоєвропейська
(СІЄП; її фінальна частина датована серединою V—IV тис. до
н. е.); пізньоіндоєвропейська в п’яти фазах (ПІЄП І—V; кінець
V тис.— ХХІХ/ХХУІІІ ст. до н. е.) та давньоіндоєвропейська у
фазах ПІЄП VI—VII.
РІЄП відповідає лише культура малоазійського Чатал-Гуюка, а потім
при зміні клімату внаслідок міграції предки індоєвропейців переселяються
на захід та південний захід — спочатку на території Малої Азії, а далі —
на північ (на Балкани).
179
Археологічний еквівалент СІЄП не виявлено; очевидно, він розташову-
вався в Малій Азії. З фінальною частиною СІЄП можна ототожнити культу-
ру Вінча, яка займала територію Подунав’я. Вона належить до балкано-
анатолійського комплексу молодшого неоліту. Пам’ятки, адекватні Вінчі,
на території Малої Азії невідомі; можливо, вони будуть виявлені на поки що
недостатньо дослідженому крайньому заході Малої Азії. В усякому разі,
між Чатал-Гуюком і Вінчею існує явний хронологічний розрив. На відміну
від Чатал-Гуюка, Вінча може вважатися вже цивілізацією, яка існувала в
середині V — до рубежу ІУ/ПІ тис. до н. е. (у деяких районах, можливо,
до XXVIII ст. до н. е.) й передувала або була частково синхронною пізньо-
індоєвропейському стану праіндоєвропейської спільності. Культура Вінча
зникла з початком бронзового віку.
ПІЄП І репрезентована культурою Лендель (групою Лужанки в Пів-
денно-Західній Словаччині), датованою приблизно з 4900 р. до н. е. до кінця
V тис. до н. е. ПІЄП II утворена остаточно сформованою культурою Лен-
дель (пам’ятками з червоним розписом посуду), датованою приблизно з
рубежу У/ІУ — першою половиною IV тис. до н. е. й поширеною на те-
риторії Словаччини, Угорщини, Моравії (культура моравської мальованої
кераміки). Процес формування культури Лендель, починаючи з групи Лу-
жанки, означав утворення пізньоіндоєвропейської спільності. ПІЄП III була
вже двокультурною: вона складалася з культур Лендель і лійчастого посуду
(остання відгалужилася від лендельської). Лендельська культура в той час
поширювалася на Словаччину, Чехію, Силезію, Малопольщу, Угорщину,
Нижню Австрію, Північні Карпати та Волинь, а культура лійчастого посуду
(етапи І—II) — на Моравію та Чехію. Дата ПІЄП III проблематична; мож-
ливо, вона існувала з кінця IV тис. до н. е. по кінець цього тисячоліття.
Культуру лійчастого посуду можна вважати носієм найдавнішого індоєвро-
пейського (західного, або північно-західного) діалекту праіндоєвропейської
мови, з якого виникли германські, кельтські, ілірійські, оксько-умбрські, ла-
тинська, венетська, балтські та, ймовірно, слов’янські мови. Лендельська
культура стала східним (південно-східним) ядром носіїв праіндоєвропейської
мови (майбутніх греко-індоіранців). Разом із тим культури Лендель і лій-
частого посуду являли собою ще й єдину пракультуру індоєвропейців.
ПІЄП IV у вигляді культур Лендель і лійчастого посуду була поширена
на території від угорського Задунав’я до Південної Скандинавії, від Альп
до Малопольщі та Західної України. Нижня дата її існування проблема-
тична, а верхня — близько XXX—XXIX ст. до н. е. ПІЄП V відповідали лен-
дельська культура в її максимальному поширенні (Угорщина, Західна Сло-
ваччина, Моравія, Чехія, Центральна Німеччина, Західна Україна) та куль-
тура лійчастого посуду (до Голландії, польського Помор’я й Вісли, а також
в Чехії й Моравії). ПІЄП V датована початком III тис. до н. е. (до
ХХІХ/ХХУПІ ст. до н. е.). Сюди ж відноситься й давньоямна культура з
території Молдови, яка виникла з культур лендельської та лійчастого посуду.
Припускається, таким чином, що єдність пізньоіндоєвропейської спільності
зберігалася до ПІЄП VI, а на Півдні вона зникла з ПІЄП V: тут у цент-
ральній і східній частинах південного ареалу на базі лендельської культури
почалося відокремлення болеразької культури.
Нагадаємо, що фази ПІЄП VI і VII вважаються вже давньоіндоевропей-
ською стадією. Під час існування ПІЄП VI північна частина її зони була
зайнята культурою лійчастого посуду, а південна — болеразькою групою та
культурою поховань із вохрою (виникла в Потиссі на основі давньоямних
пам’яток Північної Молдови). Стадія датована XXIX—XXVII (початком
XXVI) ст. до н. е. Наприкінці ПІЄП VI із культури лійчастого посуду на
її західній частині з’явилися культура кулястих амфор (на рубежі XXVIII/
XXVII ст. до н. е.), а потім у північно-західній частині — й культури шнуро-
вої кераміки (на рубежі XXVП/XXVI ст. до н. е.). Це свідчило про розпад
давньоіндоєвропейського діалекту індоєвропейської прамови. Тобто початок
180
болеразької групи — це кінець спільноіндоебременського стану й початок
поділу давньоіндоевропейської спільності. Цей процес було викликано зро-
стаючою аридизацією, зміною господарсько-культурного типу.
ПІЄП VII була утворена на Півночі культурою лійчастого посуду та
її похідними — культурами кулястих амфор і шнурової кераміки, а на Пів-
дні — баденською культурою, яка виросла в основному з болеразької групи.
В цей час культура кулястих амфор досягла Рейну, верхів’я Дунаю, Схід-
ної Чехії, Північної Моравії, Середнього Подніпров’я, Західного Кавказу.
Баденська культура поширилася в Моравії, Словаччині, Угорщині, Нижній
Австрії, зайшла до Югославії; споріднені з нею культури виявлені в Ру-
мунії, Болгарії; у степах Угорщини та Румунії вона співіснувала з рештками
спорідненої з нею давньоямної культури. При цьому «нашаровувалася» в
Подунав’ї на праіндоєвропейські культури (Лендель і лійчастого посуду),
а на Півдні — на похідні від Вінчі культури Гумельниця й Селькуца. Ба-
денська культура засвідчила кінець загальноіндоевропейського стану в пів-
денній частині ПІЄП. Близькими до південного Бадена є пам’ятки ранньої
бронзи Фесалії, тож, оскільки пам’ятки Фесалії кінця III тис. до н. е. з так
званою «мінійською керамікою» близькі до памяток Ранньоеладського періоду
середини III тис. до н. е., південний Баден є протогрецькими пам’ятками.
Південно-східні баденські елементи з’явилися в Анатолії, що визначає їхню
хеттську належність. Давньоямні пам’ятки Причорномор’я належали індо-
іранцям. Близькими до Болераз — Бадена є дольмени Новосвободної, належ-
ність яких до протохеттів очевидна. У свою чергу близькою до Новосвобод-
ної є створена індоарійським етносом кубано-дніпровська культура (поши-
рена в Причорномор’ї до Кубані). Культури шнурової кераміки цього часу,
що склалися на основі культури лійчастого посуду й поширилися в Пів-
денно-Східній Прибалтиці, належали, очевидно, майбутнім балтам.
Анатолійсько-північнопередньоазіатську гіпотезу розробили
Т. В. Гамкрелідзе та Вяч. Вс. Іванов. За їхніми висновками,
найдавнішим шаром індоєвропейського етносу можна вважати
культуру західноанатолійського Чатал-Гуюка (VI—V тис. до
н. е.)> однак лише після просування його представників на схід
на території між Закавказзям і Верхньою Месопотамією сфор-
мувався праіндоєвропейський ареал. Його риси простежені в пів-
нічно’месопотамській галафській (V—IV тис. до н. е.), а потім —
і закавказькій куро-аракській (шенгавитській) культурах (кінець
IV—III тис. до н. е.).
З бронзового віку індоєвропейська спільність розпадається.
Із праіндоевропейської мови раніше за всіх відокремилися носії
анатолійської мовної діалектної групи (хеттська, палайська, лу-
війська мови), які почали просуватися на Захід Анатолії, а за
ними — й представники греко-вірмено-арійської діалектної спіль-
ності, яка у свою чергу поділилася на індоіранський та греко-
вірменський ареали. Останній спочатку існував у межах індоєв-
ропейської прабатьківщини, але вже у другій половині III тис.
до н. е. під тиском анатолійських племен представники грецьких
діалектів — протоелліни та пеласги — з’явилися на Північному
Заході Анатолії (культура Бейджесултан), у материковій Гре-
ції, на Балканах. Протовірмени, ймовірно, лишилися на Північ-
ному Сході Малої Азії.
181
Історичним ареалом індоіранців стала північ Іранського пло-
скогір’я, де вони існували з IV тис. до н. е., а в першій половині
III тис. до н. е. створили культуру Гіссар II. Звідси з другої по-
ловини IV тис. до н. е. почалося розселення арійських племен —
через Афганістан до історичної Індії, на захід — на територію
Мітанні, на південь — до Сірії та Палестини, на північ — через
Закавказзя на Північний Кавказ. Останньому просуванню відпо-
відає майкопська культура. У свою чергу східні іранці вирушили
через Центральну Азію й північні прикаспійські степи до Північ-
ного Кавказу та Криму.
В межах праіндоєвропейського ареалу дуже рано відокреми-
лися й тохарські діалекти, носії котрих ще до індоіранської хви-
лі емігрували на схід разом із носіями «давньоіндоєвропейсь-
ких» діалектів (кельто-італійських, ілірійських, германських,
балтських, слов’янських). Тохари дісталися Східного Туркеста-
ну, після чого вирушили на Схід Центральної Азії, а «давньоєв-
ропейці» одразу попрямували на захід, де в поволзьких і при-
чорноморських степах від Аральського моря до Дунаю разом з
арійцями створили «вторинну» прабатьківщину, що мала вигляд
ямної культурно-історичної області III тис. до н. е. Від кінця
цього тисячоліття з території «вторинної» прабатьківщини у ви-
гляді культур шнурової кераміки відбувся процес дальшої індо-
європеїзації Європи: пракельти сформувалися на Верхньому
Рейні, праіталіки — навколо Альп, ілірійці — в Південно-Східній
Європі й на Сході Європи до Польщі, прагерманці — в Цент-
ральній Європі, балти та слов’яни — на схід від германців і на
північ від ілірійців.
* * *
Таким чином, незважаючи на істотну різницю в точках зору
на походження давніх індоєвропейців, усі дослідники визнають,
що: 1) найдавніші індоєвропейці існують уже в неоліті; 2) фор-
мування індоєвропейців і різних індоєвропейських груп відбу-
вається протягом неоліту — бронзового віку на територіях Ма-
лої Азії, Південно-Східної, Центральної Європи і Північного
Причорномор'я; 3) індоєвропейське населення з'являється на
території України не пізніше початку бронзового віку (ямної
області). Враховуючи місцеве коріння формування ямних пам'я-
ток, індоєвропейськими логічно вважати й деякі з більш ран-
ніх — неолітичних — пам'яток. Разом із тим кожна з розгляну-
тих гіпотез має певні, іноді значні недоліки. Зокрема, у зв'язку
з істотними змінами, які внесені та вносяться останнім часом в
археологічне датування, можна дійти висновку: велика частина
пам'яток, ш(о їх запропоновано вважати основою індоєвропейців,
такими не була,— і середньостогівська, і ямна, і куро-арак-
182
ська спільності з'явилися лише на початку III ст. до н. е., на-
віть Чатал-Гуюк належить до розвинутого керамічного, а не до
докерамічного чи безкерамічного, неоліту тощо. ^Архаїчна, з нео-
літичними рисами посуду ямна спільність навряд чи могла бути
основою могутніх індоєвропейців. Не завжди відповідають за-
пропонованим гіпотезам і відомі на сьогодні дані щодо процесу
культурогенезу та соціального й господарського рівня тих куль-
тур, У яких шукають індоєвропейців. Значна частина висновків
береться під сумнів і лінгвістами. Отже, в цілому питання похо-
дження індоєвропейців нині залишається проблемою, остаточно-
го розв'язання котрої науковці ще не досягла.
Рекомендована література
Алексеев В. П. Зтногенез. М., 1986.
Андреев Н. Д. Раннеиндоевропейский праязьїк. Л., 1986.
Бромлей Ю. В. Очерки теории зтноса. М., 1983.
Гамкрелидзе Т. В., Иванов Вяч. Вс. Индоевропейский язьік и индоевро-
пейцьі: В 2 т. Тбилиси, 1984.
Генинг В. Ф. Проблема происхождения и древнейших зтапов развития
зтносов // Трудьі V Международного конгресса археологов-славистов, Киев,
18—25 сент. 1985 г.: В 4 т. К., 1988. Т. 4.
Горнунг Б. В. Из предьістории образования общеславянского язикового
единства. М., 1963.
Гу милеє Л. Н. Зтногенез и биосфера Земли. Л., 1989.
Даниленко В. Н. Неолит Украиньї. К., 1969.
Даниленко В. Н. Знеолит Украиньї. К., 1974.
Дьяконов И. М. О прародине носителей индоевропейских язьїков // Вести,
древ. истории. 1982. № 3—4.
Леман В. П. Новое в индоевропеистических исследованиях // Вопр. язьі-
кознания. 1991. № 4—5.
Сафронов В. А. Индоевропейские прародиньї. Горький, 1989.
ЛЕКЦІЯ 11
РАННІЙ ЗАЛІЗНИЙ ВІК ЯК ОСОБЛИВИЙ ЕТАП
ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
• Поняття «ранній залізний вік» .
• Поява перших залізних виробів у Старому Світі
• Найдавніші залізні речі у Східній Європі
• ' Початок залізного віку в Україні
• Причини зміни бронзового віку залізним
Ранній залізний вік — остання епоха давнини, що від-
повідала першій частині субатлантичного природно-кліматично-
го періоду. Вона почалася з верхнього голоцену та другого пері-
183
оду розвитку гумусу. З того часу основні процеси у Чорному
морі та їхній вплив на життя населення України практично за-
лишалися незмінними. Формально прийнятими хронологічними
рамками раннього залізного віку у Східній Європі вважається
поширення залізних предметів (прикраси, зброя, знаряддя пра-
ці) з початку І тис, до н. е. до середньовіччя (як правило, до
375 р.— року розгрому готського союзу у Північному Причорно-
мор’ї гуннами). Сам термін «залізний вік» запозичений з антич-
ної літератури, де були представлені уявлення про зміну матері-
альної культури «мідного віку» залізними знаряддями та збро-
єю. Французький археолог Жак де Морган у книзі «Доісторична
людина» (1926) довів, що залізний вік настав у різних місцях
Старого Світу в різні часи.
Поняття «ранній залізний вік». Найбільш проблемними пи-
таннями у вивченні «раннього залізного віку» залишаються
саме поняття цього періоду (за формальними ознаками «заліз-
ний вік» продовжується до нашого часу) й визначення його по-
чатку на різних територіях. У розмежуванні кінця бронзового і
початку залізного віків беруться до уваги важливі зміни соці-
ально-економічного, етнокультурного, політичного характеру, а
також кордон між дописемним та писемним періодами історії
Півдня Європи. Однак історичні процеси на окремих територіях
проходили в різних соціально-економічних та політичних умовах
не тільки в ранньому залізному віці, але й в епоху бронзового
віку. Так, рабовласницькі держави Стародавнього Сходу (Єги-
пет, Індія, Месопотамія) склались ще на зламі енеоліту — ран-
нього періоду бронзового віку, існували протягом усього періоду
епохи бронзи і раннього залізного віку. В археологічній та істо-
ричній літературі є розбіжності у періодизації, які визначаються
особливостями методології досліджень. Якщо марксистська пе-
ріодизація визнає поділ історії лише на соціально-економічні
формації (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне
та комуністичне суспільство), то західні історики — на такі пе-
ріоди, як доісторія, протоісторія та писемний. Радянські спеціа-
лісти «поділили» стародавню історію на такі періоди, як «рання
стародавність», «розквіт стародавніх суспільств», «занепад ста-
родавніх суспільств» у рамках марксистського поділу на первіс-
но-суспільний та рабовласницький лад стародавніх суспільств.
Ранній залізний вік при цьому припадає на початок «розквіту
стародавніх суспільств». Перехід до виробництва заліза став ви-
значальним моментом для другого періоду стародавньої історії.
У суто археологічних дослідженнях існують деякі відмінності у
застосуванні терміна «ранній залізний вік»: у загальних працях
він використовується для визначення тривалого періоду від по-
чатку І тис. до н. е. до початку І тис. н. е., а в спеціальних дослі-
дженнях з окремих проблем вивчення пам’яток кінця II — почат-
184
ку І тис. до н. е. мається на увазі встановлення цього періоду
на рубежі II—І тис. до н. е.
Поява перших залізних виробів у Старому Світі. Фізичні особ-
ливості заліза, яке на повітрі швидко іржавіє та руйнується, при-
звели до того, що найдавніших залізних виробів у всіх музеях
світу збереглося дуже мало. Окремі випадкові зразки залізних
виробів належать до IV—II тис. до н. е. Вважається, що майже
всі народи почали своє знайомство з цим металом із заліза ме-
теоритного походження. І хоча уламки залізних метеоритів здав-
на привертали увагу людини, їх обробка була нелегкою спра-
вою: вони вміщують багато нікелю і можуть використовуватись
тільки шляхом кування у холодному стані. Відомо, що ескімоси
Гренландії ще в минулому віці використовували великий метео-
рит для виготовлення залізних вкладишів, подібно до того, як це
робилося із кременю. У міфології багатьох народів метеоритне
залізо називалося «небесним каменем». У бронзовому віці навіть
у найдавніших державах Стародавнього Сходу залізо цінувалось
дорожче золота. У відомій гробниці фараона Тутанхамона
(XIV ст. до н. е.) було знайдено лише кілька залізних предме-
тів (амулет, прикраса золотого браслета, лезо кинджала, мініа-
тюрні ланцети, долота, різці), оправлених у золото. Широке за-
стосування заліза у виробництві стало можливим лише після
того, як його почали видобувати з руди. Це, як' вважають дос-
лідники, відбулося найімовірніше на території Передньої Азії.
Але останні дослідження вносять корективи у питання часу по-
яви та місцезнаходження перших центрів добування заліза. Так,
згідно структурного аналізу, залізне лезо кинджала із малоазій-
ського Аладже-Гуюка (2100 р. до н. е.) виготовлено із сиродут-
ного заліза. Досі ведуться дискусії щодо залізного наконечника
списа, знайденого ще на початку XX ст. у гробниці XVIII—
XVII ст. до н. е. в Єгипті. О. Монтеліус, наприклад, вважав, що
цей наконечник належить до VIII—VII ст. до н. е. і потрапив
туди випадково. Першими почали широко використовувати про-
цес сиродутного виготовлення заліза хетти (у XV ст. до н. е.).
Монопольне виробництво заліза та залізних предметів для оз-
броєння було, очевидно, однією з причин піднесення Хеттської
держави, що суперничала навіть із Єгиптом. Відомо, що з Мі-
танні надсилались подарунки у вигляді залізної зброї фараону
Аменхотепу III (1455—1419 рр. до н. е.), його сину Ехнатону
(1418 — близько 1400 рр. до н. е.). Із запису на глиняній таб-
личці відомо, що хеттський цар вислав корабель, завантажений
«чистим залізом» єгипетському фараону Рамзесу II (1317—
1251 рр. до н. е.). До часу Рамзеса III відносяться відкриті по-
близу Герара у Палестині стародавні залізоплавильні печі. Та-
ким чином, можна вважати, що на Стародавньому Сході, у тому
числі і в Єгипті, починаючи з XIII—XII ст. до н. е. залізо стає
185
повсякденним металом, який поступово витісняє бронзу. Окремі
залізні предмети (персні, браслети) було знайдено і на території
Греції у Фесті, Ваффіо, Каковатосі, Мікенах у комплексах, що
датуються періодом до XIII ст. до н. е. У знахідках, датованих
періодом після 1200 р. до н. е., все частіше зустрічаються зразки
залізної зброї. На думку вчених, поширенню заліза сприяло
падіння у 1200 р. до н. е. Хеттської держави, що поклало кінець
хеттській монополії на залізо. Залізо почали вивозити у різні
країни не тільки Передньої Азії, але й Середземномор’я. Згідно
даних Пароської хроніки перше видобування заліза плавленням
відбулося на горі їді ще в 1432 р. Грецька міфологічна традиція
називає місцем виникнення першої обробки заліза східну части-
ну Малої Азії, де жило плем’я халібів (південне узбережжя
Чорного моря поблизу Трапезунда).
На території південної частини Європи (Італія, Іспанія,
Франція) залізні прикраси та різні невеличкі речі з’являються
на рубежі II—І тис. до н. е. Протягом X—VIII ст. до н. е. у се-
редній частині Європи існувала гальштатська культура, з якою
часто пов’язують поширення металургії заліза. Однак слід за-
уважити, що найдавніші залізні речі відомі у Південно-Східній
та Центральній Європі з більш раннього часу. Так, у культурі
Оттомані поблизу Ганівців (Словаччина) знайдено залізну ручку
кинджала, що датується часом БрА2 (XVII ст. до н. е.). Можли-
во, що ця знахідка потрапила з Малої Азії так званим Янтар-
ним шляхом, який вів до Балтійського моря. Вивчення появи та
поширення залізних виробів на території держав Стародавнього
Сходу, Середземномор’я та Європи свідчить, що знайомство з
метеоритним, а потім і сиродутним залізом, виробленим людьми,
відбувалося протягом II тис. до н. е. на багатьох територіях
(хоча налагоджена система виробництва залізних виробів зафік-
сована лише в Хеттській державі). Залізні вироби дуже повільно
входили в побут, господарство та озброєння і досить часто вжи-
вались поряд із бронзовими зразками. На думку відомого до-
слідника раннього залізного віку Б. М. Тракова, «процес винахо-
ду варки та кування заліза був самостійним» у різних регіонах.
Деякі вчені, зокрема такий відомий дослідник, як Г. Чайлд,
вважали, що секрет одержання та обробки заліза виходить з
єдиного малоазійського центру.
Найдавніші залізні речі у Східній Європі. Україна, займаючи
частину Східної Європи, була розташована найближче до анато-
лійського центру чорної металургії, а сухопутні та морські кому-
нікації відкривали можливість безпосередніх контактів з розви-
нутими державами Малої Азії та Східного Середземномор’я.
Серед перших залізних виробів, знайдених на території Східної
Європи, найдавнішим вважається листоподібний залізний ніж з
кургану № 6 Бічкін-Булакського могильника в Калмикії
186
(там же була знайдена віслообушна сокира XVII ст. до н. е.).
Аналіз металу, з якого був виготовлений ніж, показав на значну
домішку в ньому нікелю, що свідчить про метеоритне походжен-
ня виробу. Знахідки залізних речей кінця II — початку І тис.
до н. е. відомі в археологічних пам’ятках Північного Кавказу.
На поселенні ранньозрубної культури Воронезька ГЕС (XVI ст.
до н. е.) Ю. А. Подгаєцьким знайдені залишки бронзоливарного
виробництва та залізні жужелиці. Так само ранніми є залізні
прути з криці, знайдені на поселенні ранньозрубної культури
поблизу хутора Семидвірки Воронезької області, та абашів-
ської культури Баланбаш у Башкирії. Отже, знайомство племен
бронзового віку Східної Європи з обробкою заліза за віком
майже не поступається країнам Стародавнього Сходу, Найбільш
ранні залізні вироби на території України засвідчено в сабати-
нівській культурі Південного Побужжя (XIII—XII ст. до н. е.).
Один із предметів (невизначеного призначення) з матеріалів
Острівецького могильника культури Ноа виготовлено із заліза.
У лігатурі багатьох виробів кінця бронзового віку Є. М. Черних
знайдено домішку заліза (до 5,5 %). На думку вченого, «залізо
не могло домішуватись у мідь в істотному співвідношенні, тому
що висока температура плавлення (1535°) не дозволила б йому
розплавитись у рідкій мідній ванні. Залізо такої концентрації
могло потрапити до міді при використанні мідноколчеданних
руд, вельми багатих цим елементом». До білозерської культури
(XII—X ст. до н. е.) належать досить численні кинджали з брон-
зовими руків'ями та залізними лезами (Збур’ївка, Широка Мо-
гила, Степовий, Кочкувате, Малохортиця) та інші вироби. Відо-
мі залізні речі (шило, шлаки) в білогрудівській культурі (XII—
X ст до н. е.), бондарихинській культурі (XII—X ст. до н. е.).
Такі поки що поодинокі знахідки наводять на думку, що зміна
бронзового віку ранньозалізним на території України відбува-
лася дещо раніше (з XII, а не з IX—VIII ст.) ніж це вважалося
в 60—80-х роках.
Процес переходу від бронзових знарядь та зброї до залізних
навіть у передових для того часу країнах був дуже повільним
та складним. Добре відомо, що навіть у державах Стародавньо-
го Сходу, таких як Ассирія чи Урарту, де було добре налаго-
джено виробництво залізних виробів, ще у VIII ст. до н. е.
у клинописних хроніках ассирійського царя Саргона II згадує-
ться бронзова зброя воїнів. До часів Саргона II належить і ко-
лекція залізної зброї, зверху вкритої тонким шаром бронзи, яка
зберігається у Британському музеї. Б. М. Граков писав, що «ас-
сирійці багато клопотались про вдосконалення зброї, прийнявши
залізну зброю, в той же час не зовсім довірялися її міцності та
гостроті». Це, очевидно, стало причиною запровадження дещо
несподіваної технології, згідно з якою залізну зброю втоплюва-
187
Найдавніші залізні речі білозерської (1—4), бондарихинської (5—6)
та пізньокіммерійської (7—22) культур України:
1—2 — Кочкувате; 3 — Будуржель; 4 — Верхня Хортиця; 5—6 — Бондариха; 7 —
Костянтинівна; 8—10, 12 — Зольний курган; 11 — Висока Могила; 13 — Головяти-
не; 14, 22 — Суботівське городище; /5 — Стара Яблуня; 16 — Софіївка; // — Київ-
ська область; 18 — Носачівський курган; 19 — Бутенки; 20 — Суворове; 21 — Ста-
ланці (1—4, 11—13, 16, 20—21 — кинджали; 5, 14 — ножі; 6 — шило; 7—10 — нако-
нечники стріл; 15 — сокира; 17—19 — наконечники списів; 22 — меч)
ли в розплавлену бронзу, довіра до якої виховувалася протягом
багатьох століть.
Особливістю вступу населення України до залізного віку,
зокрема степової частини Північного Причорномор'я, було те,
що цей час збігається з писемними джерелами стародавньої Гре-
ції та держав Сходу, в яких йдеться про кіммерійців — найста-
родавніший народ України. З цим, відомим з багатьох писемних
джерел, народом дослідники археології Південно-Східної та
Центральної Європи пов'язували поширення залізних виробів,
зброї та кінського упряжу.
Початок залізного віку в Україні. Початок залізного віку на
території України, як і на сусідніх територіях Європи та Азії, був
пов’язаний з величезними технічними та господарськими досяг-
неннями. Населення пізнього бронзового віку України досконало
асвоїло техніку лиття з бронзи не тільки в глиняних ливарних
формах, але й в талькових кам’яних матрицях, які дозволяли
виливати серійну продукцію по 200—300 штук одного й того ж
виробу. В процесі розвитку бронзоливарного виробництва виді-
лились окремі металургійні центри (інгуло-красномаяцький, за-
вадово-лобойківський та кардашинський). Однак для забезпе-
чення населення необхідною кількістю предметів виробництва,
зброї, прикрас потрібно було багато металу (міді та олова). На
жаль, на території України, як і в багатьох інших країнах, запа-
си сировини для бронзового виробництва були обмежені. Вико-
ристовувалися насамперед мідянисті піщаники Донбасу, мож-
ливо, руди Криворізького регіону та Придністров’я. Головними
постачальниками металу у вигляді круглих зливків та бракова-
них або вже поламаних виробів, про що свідчать численні скар-
би бронзових виробів, були металурги з території Балкано-При-
карпаття, Волго-Приуралля та Кавказу. Інтенсивна розробка
покладів міді наприкінці бронзового віку та неефективність ви-
добування більш глибоких її залягань призвели до кризи брон-
золиварного виробництва. Так чи інакше розвиток бронзоливар-
ної металургії у кінці бронзового віку став необхідним етапом
для переходу до розвитку чорної металургії. Майстри-бронзо-
ливарники професійно освоїли всі технології, пов’язані з мета-
лургією, яка потребувала навиків і різнобічних досконалих
знань щодо будови горнів, керування процесом температурного
режиму, металознавства. В надрах пізньобронзового віку виник
прошарок професійних металургів, були винайдені необхідні
компоненти для підтримання високих температур (деревне ву-
гілля, тощо).
Залізо — найпоширеніший у світі метал, і його пізнє освоєння людиною
пояснюється лише тим, що воно у чистому вигляді не зустрічається. Крім
того, чисте залізо дуже м’яке і потребує для виготовлення твердих знарядь
і зброї вуглецювання. В старовину залізо добувалось із озерних, болотних
189
покладів, бурих залізняків. Для стародавніх майстрів одержання рідкого
заліза було пов’язане з великими труднощами, бо для цього потрібна дуже
висока температура (до 1528°). Лише при температурі 1100—1350° досягався
тістовидний стан заліза за допомогою сиродутного процесу, під час якого
відбувалося відновлення залізної руди вуглецем. Це робилось у спеціальних
печах з обов’язковим застосуванням ковальських міхів для інтенсивної по-
дачі повітря. Після завершення процесу плавки на дні печі утворювалась
криця — шматок дуже шпаристого тістоподібного заліза вагою від 1 до
8 кг, яке потім довго відковували, намагаючись ущільнити та видавити
з нього жужелицю. І хоча кричне залізо було дуже м’яке, стародавні ма-
йстри ще в далеку давнину винайшли спосіб його гартування шляхом це-
ментації або вуглецювання.
Причини зміни бронзового віку залізним. В. В. Отрощенко,
Я. П. Гершкович, М. М. Ієвлєв наголошуюсь, що перехід до
раннього залізного віку на території України та сусідніх райо-
нів був зумовлений не тільки внутрішнім соціально-економічним
розвитком, але й різкою зміною клімату, який наприкінці
II тис. до н. е. став надзвичайно посушливим. Про глобальний
характер цього явища свідчить синхронна з ним (остання у го-
лоцені) велика зміна берегової лінії Чорного моря. У Цент-
ральній Європі посушливий період тривав, можливо1, з 1300 до
800 (за іншими даними — з 1250 по 650) р. до н. е. Велика
посуха XIII—XII ст. до н. е., неврожаї та голод у країнах Схід-
ного Середземномор’я засвідчені їхніми писемними джерелами.
Деякі вчені пов’язують з цією екологічною кризою й загибель
мікенської цивілізації. На території України особливо критична
ситуація склалася у Степу, там стало неможливо займатися
землеробством, а тваринництво могло існувати лише як кочове.
У зв’язку з цим в регіоні різко зменшилася кількість населення.
Можливо, саме цим пояснюється зникнення саба,тинівських
поселень, а пізніше — поява меншої кількості поселень і зем-
лянок білозерської культури. Тоді ж зменшилося населення й
на території Угорщини. Процеси міграції стали характерним
явищем для степів Євразії. Разом з переселенням деяких на-
родів Європи (у тому числі й України) старі економічні зв’яз-
ки були порушені, а в Україні відчувався брак привозних мід-
ної руди та бронзових виробів, що спонукало розвиток місце-
вого залізорудного виробництва.
В ознайомленні племен пізньобронзового та початку
ранньозалізного віку України із виробництвом заліза доміную-
чу роль відіграли, очевидно, країни Східного Середземномор'я
та Малої Азії. Численні факти, приведені в працях англійської
дослідниці Н. К. Сандарс, І. Т. Чернякова, В. І. Клочка, свід-
чать, що сабатинівські племена підтримували тісні зв'язки з
країнами Східного Середземномор'я (насамперед, Мікенської
держави) і, можливо, брали участь у походах так званих «наро-
дів моря», що почалися внаслідок глобальної кризи господар-
ства та суспільного устрою племен пізньобронзової доби на ба-
190
гатьох територіях. Ці походи охопили, передусім, усе Середзем-
номор’я, у тому числі мікенську Грецію, східне узбережжя
Малої Азії і навіть Єгипет, тобто країни, які на той час актив-
но освоювали залізоробне виробництво. Хеттська держава за-
гинула в результаті боротьби з навалою «народів моря» та
«західних мушків» (чи «мусків») балканського походження. Не
виключено, що серед них були й представники сабатинівських
племен, культура яких являла собою східну ойкумену культур
пізньобронзової доби Балкано-Карпатського регіону. У всякому
разі знахідки великої кількості скляних намистин східноземно-
морського походження у похованнях білозерської культури свід-
чать про інтенсивні економічні зв'язки племен рубежу бронзи
та заліза Північного Причорномор'я з регіонами, для яких був
характерним високий рівень розвитку чорної металургії.
А„ С. Островерхов, спираючись на дані хімічних аналізів, висунув
навіть думку про те, що у Північному Причорномор’ї сформував-
ся свій, кіммерійський, центр виробництва скляних виробів.
Певною мірою ці факти можуть свідчити І про можливість без-
посереднього запозичення причорноморськими майстрами тех-
нології обробки заліза в центрі чорної металургії Східного Се-
редземномор'я та Малої Азії.
На думку авторів «Археології Української РСР», бронза та
камінь на території Східної Європи були остаточно витіснені
залізом на рубежі IX—VIII ст. до н. е., з завершенням пануван-
ня кіммерійців. Тому ранній залізний вік тут настав з IX ст.
до н. е. Однак В. В. Бідзіля стверджує, що ранній залізний вік
починається з ранньочорноліської культури, бо саме тоді від-
бувся поділ на чорну та кольорову металургії як окремі галузі.
Виходячи з датування цієї культури В. А. Ільїнською, О. І. Те-
реножкіним та Г. І. Смирновою з 1050 р. до н. е., початком
раннього залізного віку можна було б вважати й XI ст. до н. е.
На наш погляд, в Україні ознаки раннього залізного віку
з’явилися з утвердженням нової економічної ситуації: коли при-
селищне тваринництво у Лісостепу та Поліссі перетворилося на
придомне й виникло стійлове утримання худоби, а в Степу —
кочове скотарство. Домінуючою галуззю Лісостепу та Полісся
стало орне землеробство, що базувалося на залізних знаряддях
(сокира, рало). Саме тоді зросла продуктивність сільського
господарства і з'явилися значні надлишки продуктів, відбува-
лося їх нагромадження. Утвердилися не лише соціальна, а й
майнова нерівність, що, насамперед, відбилося у поховальному
обряді.
Відбувся новий суспільний поділ праці: громадське ремесло
відокремилося від сільського господарства і стало самостійним
видом господарської діяльності із власними галузями (насампе-
ред бронзоливарним та залізорудним виробництвом). Це було
191
викликано необхідністю займатися цими видами ремесел про-
тягом усього року (або більшої його частини), повністю звіль-
нившись від сільськогосподарських робіт, масовим попитом на
вироби із бронзи та заліза, підвищення їхньої якості.
Нерівномірний розвиток окремих народів та соціальних груп
призвів до того, що війна стала своєрідним ремеслом для знач-
ної частини населення: похованих часто супроводжує зброя;
предмети озброєння, як правило, є найбільш цінними та по-
ширеними із залізних виробів; у світогляді (в тому числі й
мистецтві) центральною фігурою став образ воїна. Таким чи-
ном, розвиток військової справи, так само як і сільського гос-
подарства, сприяв прискореному розвитку бронзоливарного та
залізоробного ремесел. Посилення спеціалізації господарства та
поява надлишкового продукту викликали пожвавлення обміну,
про що свідчать неодноразові знахідки «скарбів» металевих
предметів або форм для їх відливання.
Очевидно, переважна частина зазначених змін утвердилася
до масового поширення залізних виробів, які (подібно до брон-
зових виробів епохи бронзи) були не першопричиною, а одним
із проявів (а частково і наслідків) уже створеної системи ран-
нього залізного віку. Отже, ці зміни відбулися ще в період па-
нування бронзових виробів (коли залізорудне виробництво ще
не набуло поширення в археологічних культурах цієї епохи).
В. І. Клочко вважає, що найпізніша бронзова зброя біло-
грудівської, білозерської, бондарихинської культур та гальштат-
ських племен Подністров’я належить до XII—XI ст. до н. е.»
а Кардашинський та Лойбоківський бронзоливарні центри Се-
реднього Подніпров’я, пов’язані з сосницькою культурою, функ-
ціонували до XII ст. до н. е. На думку дослідника, це може
означати, що з цього часу зброю почали виготовляти із заліза,
а не бронзи. Адже у наступних — кіммерійських — пам’ятках
було дуже багато предметів озброєння із заліза, які відзнача-
лися вже розвинутими формами та технологією.
На пам’ятках, які традиційно відносять до кінця бронзового
віку, риси нової епохи (крім наявності «скарбів», виробів із
заліза та поширення зброї) досить добре фіксуються й у інших
проявах. Зокрема, у білогрудівських пам'ятках це насам-
перед: 1) утвердження землеробства як основи господарства (пі-
сля тваринницької основи господарства попередньої тшинецької
культури), а також поява найважливіших землеробських куль-
тів, у тому числі й зольників; 2) досить розвинене бронзоливар-
не виробництво, криза якого, однак, уже почалася, оскільки
значна кількість бронзових знарядь має вже не місцеве, а за-
хідне або південно-західне походження; 3) утвердження основ-
них форм майбутнього скіфського посуду; у білозерських:
1) скорочення виробництва у землеробстві та тваринницві, пере-
192
хід до кочового скотарства; 2) скорочення бронзоливарного ви-
робництва; 3) значна соціальна та майнова нерівність за похо-
вальним обрядом. Ці та інші особливості білозерської культури
дозволяють, на думку В. В. Отрощенка, характеризувати її як
епоху переходу від бронзового до залізного віку.
Ми вважаємо, що і білозерські, і білогрудівські, й інші син-
хронні їм пам'ятки слід відносити вже до залізного віку, а пе-
рехідними від епохи бронзи до епохи раннього заліза були
пам'ятки останнього етапу сабатинівської культури (та синхрон-
ні їм пам'ятки інших культур), коли вже існували деякі риси і
білозерської культури, і залізного віку в цілому.
Про обмеження епохи бронзи саме часом сабатинівських та
синхронних їм пам’яток свідчать й деякі інші факти. Зокрема,
починаючи з ранньоямних (з початку епохи бронзи) і закінчую-
чи зрубними пам’ятками, зберігаються не лише значні спільні
риси поховального обряду, а й значна подібність схеми орна-
менту посуду степових пам’яток, що виділяє начебто заверше-
ний цикл їхнього розвитку в межах однієї епохи — епохи брон-
зи. Таким чином, початком залізного віку реально можна вва-
жати початок XII ст. до н. е.
Найяскравіші сторінки ранньозалізного віку України
пов’язані із скіфами, а пізніше — з сарматами. Саме тому пе-
ріоди цієї епохи мають назви: передскіфський (IX — перша
половина VII ст. до н. е.), скіфський, або скіфо-античний (друга
половина VII—III ст. до н. е.), сарматський (ІІІ/ІІ ст. до н. е.—
IV ст. н. е.). Ми, як уже зазначалося вище, початок епохи
заліза відносимо до початку XII ст. до н. е.
* * *
Ранній залізний вік — один із найважливіших періодів світо-
вої історії. Саме в цей час на історичну арену виходять відомі
з письмових джерел стародавні народи та племена, які були
безпосередніми предками сучасних народів Європи. На тери-
торії України зміна бронзового віку залізним на відміну від
інших територій Східної Європи відбувалася наприкінці II тис.
до н. е., завдяки тісним зв'язкам з стародавніми цивілізаціями
Близького Сходу (Хеттська держава) та Східного Середземно-
мор'я (Стародавня Греція). Початок раннього залізного віку
на території України був пов'язаний з виникненням найдавні-
ших великих племінних союзів та рабовласницьких держав
(Кіммерія, Скіфія, античні міста Північного Причорномор'я),
появою перших писемних відомостей про південну частину укра-
їнських територій.
7 2-1661
193
Рекомендована література
Артамонов М. И. Киммерийцьі и скифьі (от появлення на исторической
арене до конца IV в. до н. з.) Л., 1974.
Граков Б. Н. Ранний железньїй век. М., 1977.
Граков Б. Н. Старейшие находки железньїх вещей в европейской части
территории СССР//Сов. археология. 1958. № 4.
Ельніщкий Л. А. Киммерийцьі и киммерийская культура // Вести, древней
истории. 1949. № 3.
Ельницкий Л. А. Скифия Евразийских степей. Новосибирск, 1977.
Монгайт А. Л. Археология Западной Европьі (бронзовий и железньїй
века). М., 1974.
Тереножкин А. И. Киммерийцьі. К., 1976.
Шрамко Б. А., Фомин Л. Д., Солнцев Л. А. Начальний зтап обработки
железа в Восточной Европе (доскифский период)//Сов. археология. 1977.
№ 1.
ЛЕКЦІЯ 12
НАСЕЛЕННЯ ЕПОХИ РАННЬОГО ЗАЛІЗНОГО ВІКУ
• Населення першого періоду епохи раннього заліза
• Скіфи
* Сармати
• Духовний світ скіфів і сарматів
Населення першого періоду епохи раннього заліза.
Ранній період ранньозалізного віку традиційно обмежують ча-
сом існування кіммерійських та чорноліських пам’яток. Вихо-
дячи з того, що залізний вік почався з часу білозерської та
білогрудівської культур, ми вважаємо існування цих культур
першим етапом ранньозалізного віку (початок XII—X ст.
до н. е.), а кіммерійські, чорноліські та синхронні їм пам'ятки
відносимо до другого етапу раннього періоду (IX — перша по-
ловина VII ст. до н. е.).
На першому етапі раннього періоду епохи раннього заліза
Степ і Крим займало населення білозерської культури (на дру-
гому етапі Гірський Крим — кизил-кобинської), Лісостеп, Ліво-
бережжя, правобережні Лісостеп та частину Полісся до Сули,
Ворскли, Сейму — бондарихинської, Лівобережжя між Дніпром
та Десною — лебедівської, Лісостеп Правобережжя — білогру-
дівської, Прикарпаття та Закарпаття — фракійського гальштату,
верхню та середню течії Західного Бугу — лужицької культур.
194
Археологічні культури початку раннього періоду епохи раннього за-
ліза України (XII—X ст. до н. е.) та сусідніх районів:
1 — білозерсько-тудорівська; 2 — кобяківська; 3 — висоцька; 4 — білогрудівська;
5 — лебедівська; 6 — бондарихинська; 7 — Бадабаг; 8 — Корлатені—Кишинів; 9 —
Пшеничево; 10 — Інсула—Банулуй; 11 — голиградська; 12 — Гава; 13 — лужицька;
14 — субмікенська-протогеометрична; 15 — Жуто—Брдо—Чирни--Гирле Маре; 16-
македонська; 17 — Троя УІІВ; 18 — Фригія; 19 — міста Хеттії. А — межі культур,
Б — території культур
Бондарихинські поселення розташовані на дюнах заплав та
окраїнах надзаплавних терас (Шмарівка та ін.), а городища —
на мисах. Останні з напольного боку захищені валами, ровами
(Веселе та ін.). Житла були наземними, заглибленими, мали
стовпову конструкцію. Померлих ховали переважно у грунто-
вих могильниках (спалювали, рештки клали до ямок). Відомі
поховання й під курганами: тілоспалення під насипом, тілопо-
7* 195
кладення у могильній ямі. Основна частина посуду — сірі та
коричнюваті високі горщики з широким тулубом та маленьким
дном, прикрашені круглими чи трикутними ямками. Існувало
розвинуте бронзоливарне виробництво, на кількох поселеннях
виявлено також вироби із заліза (ніж та кілька шил). Багато
знарядь для обробки дерева, шкіри, землеробства виготовлено
з каменю та кістки. Основу господарства складали тваринницт-
во і землеробство. Бондарихинське населення виникло з мар’я-
нівського й існувало весь ранній період ранньозалізного віку
до скіфського населення.
Гальштатське населення України складало частину фракій-
ського масиву, поширеного також на території Югославії, Угор-
щини та Словаччини. Від нього залишилися неукріплені посе-
лення (Магала) на берегових висотах, забудовані наземними
каркасними та заглибленими житлами, з похованнями у мо-
гильниках із спаленнями в урнах. Посуд здебільшого лискова-
ваний, чорного та жовтого кольору: горщики, насамперед бан-
коподібної форми, з наліпами-випуклинами та виступами, бі-
конічні корчаги, миски, черпаки. Поширена група пам’яток —
скарби. Унікальним для всієї гальштатської області є
Михалківський скарб, що містив золоті вироби (діадеми, брас-
лети, чаші, зливок золота тощо) загальною вагою 7,5 кг, а та-
кож намистини із скла, пасти, янтарю. Скарб бронзової збруї
знайдено у с. Голігради. Характерною прикметою предметів із
скарбів були астральні та зооморфні символи. Основу госпо-
дарства складали землеробство й тваринництво. Населення
фракійського гальштату існувало весь ранній період епохи ран-
нього заліза і змінилося скіфським.
Лужицька та висоцька культури (останню, можливо, слід
вважати пізнім етапом лужицької) досліджені за поселеннями,
розташованими на невисоких берегах річок та озер, з заглибле-
ними каркасними житлами, й особливо — за поховальними па-
м’ятками. Останні представлено переважно могильниками (Мли-
нище, Висоцьке) з тілоспаленнями та у ямках і урнах, а та-
кож тілопокладеннями, а в кінці існування висоцької культу-
ри — й курганами. Серед посуду найчастіше зустрічаються бан-
ко- та тюльпаноподібні горщики, грушеподібні корчаги, кубки,
черпаки, миски. З бронзи та заліза виготовляли насамперед
Епоха раннього заліза України:
РРЗ — археологічні культури, що виникли в ранньому періоді
епохи: А — білозерсько-кіммерійська: / — білозерський період (1—2 — глиняний посуд;
З — кістяний наконечник стріли; 4—5 — бронзові кинджали); // — кіммерійський період
(1—2 — глиняний посуд; 3—4 — кістяний та бронзовий наконечники стріл; 5 — бронзові
вудила); Б — білогрудівсько-чорноліська; І — білогрудівський період (1—2, 5 — глиняний
посуд; 3 — глиняна статуетка; 4 — бронзовий кинджал); II — чорноліський період (1—3 —
глиняний посуд; -/ — залізний кинджал із бронзовим держаком: 5 — залізне тесло);
В — бондарихинська (1—2 — глиняний посуд; 3 — бронзовий кинджал; 4 — залізний ніж)
197
прикраси (шпильки, гривни, браслети), рідше — знаряддя. Гос-
подарство базувалося на орному землеробстві та тваринництві.
Лужицька культура прийшла з території Польщі, висоцька ви-
никла у басейні Західного Бугу. Проіснували вони, очевидно,
весь ранній період епохи раннього заліза до поширення скіф-
ської культури.
Білогрудівське населення жило в поселеннях, розташованих
на берегах водойм (Велика Андрусівка, Інбек тощо) у заглиб-
лених прямокутних великих житлах з дерев’яними стінами та
обмазаною глиною підлогою. Померлих ховали в ямах у скор-
ченому положенні під курганами та у грунтових могильниках.
Відомі знахідки білогрудівських горщиків з рештками спалень.
Характерною особливістю культури південних районів є чис-
ленні зольники, розташовані не лише поблизу жител, а й дале-
ко за межами поселень. Більшу частину посуду становлять
тюльпаноподібні горщики, орнаментовані наліпним валиком,
іноді з «вусиками». Дещо в меншій кількості зустрічаються бан-
ки, миски, черпаки, а також кубки, прикрашені геометричним
орнаментом. Посуд південних районів часто має лисковану по-
верхню. Подібна форма притаманна і ритуальному мініатюр-
ному посуду, що походить, як правило, із зольників. Поширені
глиняні прясла, котушки, фігурки тварин, «хлібці», «зернини»,
більшість яких також знайдено у зольниках. Розвинуте брон-
золиварне виробництво використовувалось для військових по-
треб (вістря списів, стріл, кинджали) та виготовлення прикрас
(шпильки, підвіски). Велике значення мало залізорудне реме-
сло: відомі знахідки залізного шлаку, залізних предметів (гол-
ки). Переважна частина знарядь, насамперед землеробських,
виготовлена з каменю. Основу господарства становило земле-
робство (що яскраво засвідчують предмети культу), однак до-
сить розвиненими були й тваринництво та птахівництво. Пів-
денна частина білогрудівського населення походить, очевидно,
від комарівського та сабатинівського, а північна — від тшине-
цького. Продовженням білогрудівської культури стала чорно-
ліс ька.
Близьким до білогрудівського було населення лебедівської
культури (що пояснюється у першу чергу його походженням
в основному від тшинецького населення). Особливістю лебе-
дівських пам’яток (в порівнянні з білогрудівськими) є відсут-
ність зольників, грунтові могильники з рештками спалень у ям-
ках та посуді, домінування тваринництва над землеробством.
Лебедівці існували протягом усього першого періоду ранньо-
залізного віку (до милоградсько-підгірцевського населення).
Таким чином, у системі культур України першого періоду
епохи раннього заліза очевидна закономірність існування куль-
тур протягом усього періоду; вважається, що лише білозерська
198
та білогрудівська культури припиняють своє існування з се-
редини раннього етапу першого періоду. Однак, враховуючи
значну близькість білозерського та кіммерійського, а з іншого
боку — білогрудівського та чорноліського населення, правомір-
но припустити наявність двох єдиних культур (з двома етапа-
ми розвитку) —білозерсько-кіммерійської та білогрудівсько-
чорноліської. На нашу думку, це можливо ще й тому, що остан-
нім часом зроблено висновок (наприклад, І. Т. Черняковим)
щодо правомірності віднесення відомих нам за писемними дже-
релами кіммерійців до пам’яток не кіммерійської, а більш ран-
ньої культури Причорномор’я. Б. М. Граков пропонував вважа-
ти білогрудівську та чорноліську культури двома частинами єди-
ної культури. Отже, розглянемо тепер риси чорноліської куль-
тури, як другої половини білогрудівсько-чорноліської культури.
. Чорноліське населення займало Лісостеп Правобережжя та
басейн Ворскли. У розвитку його виділено два етапи (ступені),
протягом яких залишалися домінуючими риси білогрудівської
культури. На пізньому ступені поширилися городища на мисах
у басейні Тясмина та верхів’ях Інгульця. Городища мали круг-
лу форму (діаметром в 40—100 м), оточувалися валом з дере-
в’яною стіною. В основу валу вміщувалися кліті з дерев’яних
колод. Найбільшим вважається. Чорноліське городище (діамет-
ром 1,5 км), оточене додатковими валами та ровами. Основна
частина площі городищ була незабудована; в них, очевидно,
знаходили захисток селяни під час воєн. Житла були наземни-
ми або заглибленими, каркасної конструкції, з обшитими дош-
ками стінами. Існували ремісничі центри: на Суботівському го-
родищі виявлено залишки бронзоливарного виробництва, сліди
обробки каменю, кілька скарбів з бронзовими та залізними
предметами. Померлих спалювали, їхні рештки ховали в урнах
у могильниках; у південних районах зустрічаються тілопокла-
дення в курганах. Кінцем чорноліської культури вважають жа-
ботинський тип пам'яток Південного Бугу. Його характерними
рисами є, насамперед, лисковані черпаки-келихи з дугоподібною
ручкою, орнаментовані смугою, заповненою прокресленими три-
кутниками, курганні поховання знаті в дерев’яних гробницях,
поховання воїнів, поширення кінської збруї та залізної зброї
(меч, спис). Чорноліська культура змінилася скіфською.
Продовжуючи характеристику культур, зупинимося на рисах
білозерсько-кіммерійських пам’яток.
Населення білозерської культури жило в поселеннях на не-
високих надзаплавних терасах та берегах лиманів (Ушкалка II,
Бабине IV, Кірове) в наземних глиняних, з кам’яними фунда-
ментами та заглиблених, житлах, розташованих рядами вздовж
берега. Городищем, можливо, було поселення Тудорове І, вияв-
лене на мису. Навколо жител знаходилися ями-погреби. Рядо-
199
вих членів громади ховали переважно в грунтових могильни-
ках, а знать — у курганах. На поселеннях основну частину
посуду становили товстостінні круглотілі горщики, часто орна-
ментовані наліпним валиком з «вусиками», а в похованнях —
кубки з циліндричними шийками та черпаки, орнаментовані
канелюрами, шишечками. Порівняно з сабатинівською культу-
рою зменшилася кількість поселень, скоротилося бронзоливарне
виробництво (через нестачу імпортної руди бронзові вироби до-
водилося знову переплавляти), але рівень його залишався до-
сить високим. Розвивалося залізорудне ремесло (знайдено п’ять
біметалевих та суцільнозалізний кинджали). Кризу кольорової
та поширення залізної металургії засвідчує відродження виро-
бів з каменю. Основою господарства було тваринництво, яке
ставало кочовим (у Криму знайдено кістки верблюда). Менше
значення мало землеробство. Більшість дослідників вважають,
що білозерське населення походить від сабатинівського та зруб-
ного. І. Т. Черняков, аналізуючи матеріали поселення Тудоро-
ве І та істотні зв’язки західно-білозерських пам’яток із фракій-
ськими культурами, припускає, що частина білозерського насе-
лення походить з культур Подунав’я. Білозерська культура
стала основою кіммерійської, яка є, можливо, пізньою части-
ною білозерської.
Кіммерійцями традиційно називають степове населення пе-
редскіфського часу — другого етапу, як ми вважаємо, першого
періоду епохи раннього заліза. Підтвердженням цієї думки мо-
же слугувати повідомлення Геродота (V ст. до н. е.) про те,
що території, зайняті скіфами, належали раніше кіммерійцям.
За Гомером (VIII ст. до н. е.), кіммерійці й скіфи проживали
поряд в один і той же час. Про часткове співіснування цих
двох народів свідчить також спільний для них термін «доярі
кобил», яким Гесіод (VII ст. до н. е.) називав скіфів, а Каллі-
мах (III ст. до н. е.) —кіммерійців. Геродот згадував могили
царів кіммерійців, кіммерійські мури, кіммерійські переправи,
Боспор Кіммерійський, область Кіммерію. За Страбоном, кім-
мерійці також постійно проживали у Північному Причорномор’ї,
на Боспорі Кіммерійському (Керченська протока). Існували
місто Кіммерик, кіммерійські поселення, місто Кіммерій у гір-
ському Криму.
За ассирійськими джерелами, у 722—705 рр. до н. е. кімме-
рійцями були розгромлені Урарту та Ассирія. З 679 р. до н. е.
почалася друга хвиля кіммерійських походів на Близький Схід,
Пам’ятки передскіфського часу України та Молдови:
/ — фракійський гальштат; II — висоцька культура; III — лужицька культура; IV — чор-
ноліська культура; V — кіммерійська культура; VI — кизил-кобинська культура; VII —
молдавська група фракійського гальштату. А — кургани, Б — могильники, В — селища,
Г — городища, Д — скарби
201
під час яких вони воювали проти Ассирії, Лідії, дійшли до Іонії.
Лише з визволенням Лідії з-під кіммерійського ярма при царі
Лідії Аліаті (615—565 рр. до н. е.), кіммерійці зникли з істо-
ричних джерел. Друга хвиля походів була, очевидно, пересе-
ленням кіммерійців (за Геродотом — всіх, за Плутархом — ли-
ше їх частини) з Північного Причорномор’я під тиском скіфів,
що прийшли з-за Волги (Араксу). Геродот писав, що кіммерій-
ці тікали від скіфів через Кавказ до Малої Азії, де оселилися
на Синопському півострові.
Кіммерійські пам'ятки представлено лише похованнями, як
правило, курганними — впускними до курганів більш раннього
часу, але іноді й основними похованнями; відомі й безкурганні
поховання. Поширені вони від Дунаю до Волги. Виділено два
ступені культури: чорногорівський та новочеркаський. На пер-
шому ступені ховали в простих прямокутних та овальних ямах,
іноді з дерев’яним перекриттям (іноді з підбоями) у скорченому
на боці положенні. Чоловіків супроводжували зброя (стріли з
бронзовими та кістяними наконечниками, кинджал з бронзовою
рукояткою та залізним лезом), збруя (часто стременоподібні ву-
дила), а жінок — золоті та бронзові пронизки, намистини, гли-
няний посуд. Посуд зберігав білозерські традиції, але зникли
одноручні черпаки, поширилися лощені кубки та дерев’яні кубки
із золотими пластинками. На новочеркаському ступені істотно
змінився поховальний обряд: з’явилися глибокі ями, відомі пря-
мокутні ями з дерев’яним дахом, поставленим на дерев’яні
стовпи. Предмети стали класти й на перекриття. Поширилася
цільнозалізна зброя, у тому числі й залізні наконечники стріл,
замість стременоподібних — двокільчасті вудила. У посуді стали
переважати кубки, подібні до жаботинських. Важливою рисою
культури кіммерійців є стели, які хоча й не мають виразно
відтвореної голови людини, але, як і людина, містять зображен-
. ня одягу та озброєння. Деякі вчені намагаються довести, що ці
стели походять від «оленних» каменів Сибіру. Але останні дослі-
дження засвідчують значну близькість стел кіммерійців та брон-
зового віку України. Кіммерійська культура частково розчини-
лася у скіфській. Частина кіммерійців мігрувала на Близький
Схід.
Скіфи. У другому періоді епохи раннього заліза на території
від Карпат до Монголії панівною формою господарства стало
кочове скотарство. Набули великого поширення близькі між
собою предмети озброєння, кінського спорядження, побутові
речі, одяг та, очевидно, духовна культура (про що свідчить
один з найхарактерніших її проявів — «звіриний стиль»). Вва-
жають, що основою цієї скіфо-сибірської спільності були ірано-
мовні племена: у Північному Причорномор'ї — скіфи, між Ура-
лом та Волгою — савромати, на схід від Каспію — масагети,
202
у Киргизстані та Казахстані — саки. Особливий Інтерес викли-
кає Скіфія, про яку дуже багато повідомляли античні історики.
За Геродотом, який, очевидно, побував у Ольвії в V ст. до н. е., Скіфія '
мала форму квадрата, сторона якого дорівнювала 20 дням путі (близько
700 км). її територія була рівнинною, єдиний лісовий район — урочище Гі-
лея — розміщувався у степу й був пов’язаний з плавнями Нижнього Дніпра.
Землі (поля) Скіфії були родючими, а пасовиська — багатими. Через Скіфію
з півночі текло багато річок. Найбільшою і найзахіднішою серед них названо
Істр (Дунай)* а найкориснішою (крім Нілу)—Борисфен (Дніпро). Крайнім
на сході — кордоном між Скіфією та савроматами (і водночас кордоном між
Європою та Азією) вважався Танаїс (Дон). У гирлі Гіпанісу (Південного
Бугу) знаходилося місто Ольвія, яке вважали серединним пунктом Скіфії.
Можливо, основним релігійним центром Скіфії було священне урочище
Ексампеї («Святі шляхи»), що знаходилося на відстані чотирьох днів пла-
вання по Гіпанісу від Ольвії у тому місці, де Гіпаніс найбільше зближався
з Тірасом (Дністром). За Геродотом, Скіфію населяли кілька скіфських на-
родів, що відрізнялися між собою формами господарства та побутом. У ці-
лому ж Скіфія досягла більш високого рівня розвитку аніж. її сусіди. Опи-
си Геродота значною мірою сприяють нашому розумінню етнографії Скі-
фії.
За сучасними уявленнями Скіфія являла собою смугу степів та лісостепу
Причорномор’я від Дунаю та Бухаресту до Дону. Хоча іноді під цим термі-
ном могли розуміти й частину Полісся, бо, наприклад, цізантійські джерела
інколи Скіфією називали Русь. Скіфія складалася з кількох етнічних утво-
рень, що традиційно називають племенами або союзами племен. Але сьогодні
(враховуючи висновки про існування держав на території України у ран-
ньому залізному віці) частину з них можна називати державами. Так, кал-
ліпідами або елліно-скіфами, очевидно, було населення з рисами грецької
та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазонами — населення
у Молдові, скіфами-орачами — у Лісостепу Правобережжя, скіфами-земле-
робами — у Лісостепу Лівобережжя. У степу на схід від Борисфену (Дніп-
ра), до Геросу (Молочної) жили скіфи-кочовики, а далі — до Меотиди
(Азовського моря) і Танаїсу (Дону) та у Степу Криму — царські скіфи, на
північному сході від Дніпра — андрофаги та меланхлени. Сусідами скіфів
у той час, як вважають, були: на південь від Дунаю—фракійці, у Карпа-
тах — агафірси, на Правобережному Поліссі — неври, на Лівобережному.
Поліссі — меланхлени, на схід за Доном — савромати, у Середньому та Верх-
ньому Подонні — будини та гелони, у гірському Криму — таври.
Велике значення для вивчення історії скіфів мають дані про їхні зв’язки
з народами близькосхідних цивілізацій. За ассирійськими джерелами у
VII ст. відбулося вторгнення скіфів до Передньої Азії. У 673 р. в битві
проти ассирійців загинув цар скіфів Ішпакай. Очевидно, пізніше, згідно Ге-
родоту, коли скіфи прийшли з-за Дону до Північного Причорномор’я й, пере-
слідуючи вигнаних ними кіммерійців, через Кавказ вторглися знову до Близь-
кого Сходу, їм вдалося дійти до Сирії (цар Єгипту Псаметих відкупився від
них) й, захопивши Мідію, утворити там державу «Ішкуза». Ця держава
існувала, очевидно, в 652—625 рр. до н. е., після чого мідійці, розгромивши
скіфів, вигнали їх, і ті були змушені повернутися до Північного Причорно-
мор’я. За Діодором (І ст. до н. е.) скіфи, підкоривши Азію, панували де-
який час «до Нілу». Походи на Близький Схід, міцні зв’язки з народами
Кавказу й грецька колонізація Північного Причорномор’я, що почалася
також у VII ст. до н. е., наклали відбиток на розвиток скіфського суспіль-
ства. Античні джерела зберегли описи й багатьох інших важливих подій з
історії Скіфії; зокрема про війну скіфів проти персів, очолюваних Дарієм
(у 512 р. до н. е), про війни проти Македонії у IV ст. до н. е., про розгром
скіфів сарматами в кінці III ст. до н. е.
203
- А
-/ Б
а В
Г
♦ Д
Геродот зафіксував також легенди про походження скіфів.
В одній із них стверджувалося, що скіфи з’явилися на своїй
землі (як перший її народ) за тисячу років до навали Дарія
(тобто у середині II тис. до н. е.) й були пов’язані з Дніпром,
оскільки їхній першопращур Таргітай вважався сином Зевса
та німфи — дочки Борисфена (Дніпра). Інша легенда, яку роз-
повіли Геродоту греки, відносила походження скіфів до Пониззя
Дніпра, бо першим скіфським царем був Скіф — син Геракла
та діви-Єхидни, яка жила у Гілеї. Обидві легенди цікаві тим,
що перша розповідає про скіфів-землеробів (їхніми символами
були плуг, ярмо, сокира, чаша), а друга, очевидно, про степових
скотарів (їхніми символами названі лук, пояс, чаша). На сьо-
годні питання походження скіфів остаточно не розв’язане. Як
правило, посилаючись на те, що основний комплекс матеріаль-
ної культури скіфів — Степу — був чужорідним місцевим тради-
ціям, степових скіфів вважають прийшлими. При цьому врахо-
вують і повідомлення Геродота та Арістея про прихід скіфів із
Азії. Однак скіфські генеалогічні легенди стверджують і про
місцеве походження скіфів, причому скіфів не Лісостепу, а скі-
фів узагалі. У зв’язку з цим заслуговує на увагу висновок
В. І. Абаєва про те, що під час руйнування індоіранської спіль-
ності у бронзовому віці пращури скіфів мігрували з Північного
Причорномор’я на схід, дійшовши до Китаю. Пізніше частина
їх повернулася назад уже у вигляді скіфів. Отже, цілком імо-
вірними є два джерела формування скіфів: місцеве та прийшле.
Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним
типом пам'яток тут були курганні поховання.
Ранні скіфські поховання (друга половина VII—V ст. до н. е.)
були, як правило, впускними до курганів бронзового віку. Прос-
ті скіфи поховані у прямокутних ямах, випростаними на спині,
супроводжувалися посудом (келихом з прокресленим орнамен-
том, іноді грецьким посудом), вудилами із стременоподібними
кільцями, наконечниками стріл, іноді кістками барана. Основ-
ною відмінністю поховань від попередніх — кіммерійських —
була західна орієнтація кістяка та наявність прикрас із «скіф-
ським звіриним стилем». Чи можна стверджувати, що цей комп-
лекс є абсолютно чужорідним Степу України? Так звані багаті
поховання здійснено найчастіше у вузьких ямах, рідше — де-
рев’яних стовпових гробницях, що імітують будинок. Зустріча-
Пам’ятки Скіфії та її сусідів:
Скіфія: І — степова зона; // — київська група; ПІ — східноподільська група; IV —
західноподільська група; V — волинська група; VI — ворсклинська група; VII—посуль-
ська група; VIII — сіверськодонецька група; IX — молдавська група; XI — куштанови-
цька культура. Сусіди Скіфії: X — кизил-кобинська культура; XII — підгірців-
сько-милоградська культура; XIII — юхнівська культура; XIV — пізньовисоцькі пам’ятки.
А — кургани, Б — могильники, В — селища, Г — городища, Д — скарби
205
Епоха раннього заліза України:
СРЗ — скіфська культура середнього періоду епохи (/—2 —
глиняний посуд; <3 — бронзовий казан; 4 — план гробниці кургану Куль-Оба; 5 —
бронзове дзеркало; 6—7 — бронзові наконечники стріл; 8 — руків’я залізного меча;
9 — золота бляшка в звіриному стилі ПРЗ —сарматська культура піз-
нього періоду епохи (1 — глиняна посудина; 2 — залізний наконечник
стріли; 3 — бронзова фібула; 4 — залізний меч)
ються поховання й у дерев’яних колодах-домовинах. Деякі гроб-
ниці спеціально спалено. Можливо, у той час зародилися й ка-
такомби, оскільки виявлено поховальні ями з підбоями. (На
нашу думку, це ще один прояв збереження традицій доскіф-
ської пори з її підбійними похованнями.) При випростаних кіс-
тяках^ знаходилися стела, кінь, золоте намисто, золоті пластин-
ки. Найвідомішим прикладом таких курганів є Литий (Мельгу-
новський) курган, розкопаний поблизу Кіровограда. Унікальним
курганом цього часу є Ульський (на Кубані). Висота його на-
сипу сягала 15 м. Дерев’яна гробниця розміщувалася на денній
поверхні. На жаль, курган було пограбовано. У гробниці знай-
дено лише кам’яний жертовник. Біля склепу лежали кістяки
двох биків, по обидва боки від нього — 360 кістяків коней; ще
50 коней було поховано на спеціальному майданчику над скле-
пом.
У розвинутому (класичному) періоді (IV—III ст. до н. е.)
поховання стали масовими. Особливо багато могильників з’яви-
лося на Подніпров’ї. Можливо, було прийнято своєрідний ка-
нон, за яким стали будувати кургани (на зразок того, який, за
Платоном, існував у греків): курган мав висоту близько 1,5 м,
діаметр — близько 25 м, насипався двома прийомами; перший
насип, з ровом, будували одразу, а після тризни — досипали й
другий насип. Основною формою поховальної споруди стала
катакомба. Випростані кістяки знайдені на підстилці з трави
або з дерева. Чоловіків супроводжувала зброя (пара списів —
праворуч біля голови, сагайдак зі стрілами — ліворуч біля поя-
са). При кістяках жінок знайдено сережки, браслети, намисто,
прясла, дзеркала. Біля голови кожного померлого' клали їжу
(ногу коня, рідше — бика, вівці) та ніж. Заможних померлих
ховали у катакомбі, рідше — у дерев’яній гробниці. У Криму
гробниці виготовляли також з каменю та сирцевої цегли. Іноді
чоловічі кістяки супроводжувалися жіночими. Крім скіфського
інвентаря, обов’язковою була грецька кераміка. На Керченсько-
му півострові у цей час з’явилися під курганами й перші склепи
з каменю (до яких поступово здійснювали підзахоронення),
а також безкурганний могильник (де поховані розміщувалися
у ямах з підбоями). Величезні кургани почали споруджувати
для знаті (кургани Мелітопольський, Куль-Оба, Солоха, Гайма-
нова Могила). Насипи сягали 6—19,5 м. Нерідко їх оточували
кам’яною обкладкою. Камери катакомб мали розміри 4X3,5Х
Х4,7Х5 м2, їх глибина досягала 11 —15 м. Камери могли мати
кілька приміщень (у Чортомлику, наприклад, їх було чотири).
З поверхні до камер вели впускні коридори (дромоси) шириною
до 2 м. Центральне поховання було, як правило, чоловічим;
померлий мав багаті вбрання та зброю. Іноді в інших камерах
поміщали «царицю», «зброєносців», слуг, коней, собак, багаті
207
набори посуду, зброї, прикрас (наприклад, у Чортомлику вияв-
лено близько 4000 прикрас із золота, у Товстій могилі — 600).
У нішах або тайниках клали посуд, меч, одяг, бронзовий казан
на круглій ніжці. Деякі з похованих при царях людей перебу-
вали у скорченому положенні, їх вважають рабами.
У цілому поховальний обряд скіфів відповідає повідомлен-
ням Геродота.
За Геродотом, гробниці скіфських царів розміщувалися у
місцевості, названій Гери. Коли помирав цар, для нього вико-
пували велику чотирикутну яму. На солом’яних підстилках тіло
спускали в могилу, по обидва боки встромляли списи, а зверху
настилали дошки, вкриваючи їх підстилками з очерету. У могилі
разом з царем ховали одну з його наложниць, кількох слуг, ко-
ней, інші види свійських тварин, клали золоті чаші. Потім над
могильною ямою насипали великий пагорб, намагаючись зроби-
ти його якомога вищим. Через рік удавлювали 50 найкращих
юнаків та 50 найкрасивіших коней. За допомогою спеціальних
пристроїв коней розставляли навколо курганів, садовлячи на
них тіла юнаків. Геродот звертав увагу на те, що поховальний
обряд інших скіфів був набагато простішим.
Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'ян-
ське городище кінця V — початку III ст. до н. е. (с. Кам'янка
Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та
Білозерським лиманом). Площа городища сягала 12 км2. Забу-
довано було, однак, лише середню частину (каркасними вели-
кими житлами з кількох кімнат) та акрополь (кам’яними бу-
динками, очевидно, знаті), що мав площу 32 га. Городище було
центром ремесла, насамперед металургійного, торгівлі. Разом з
тим його населення займалося, очевидно, й сільським господар-
ством. Крім цього городища, по обидва береги Дніпра існувало
кілька поселень, де знайдено скіфський та грецький посуд, за-
лишки металургійного та ковальського виробництва. Очевидно,
на випадок небезпеки, мешканці цих поселень ховалися на те-
риторії городища, тому значна частина його була вільною від
забудови.
Степові скіфські пам’ятки значно відрізняються від пам’яток
інших районів своїм посудом. Ліпний скіфський посуд Степу
мав видовжені пропорції, відігнуті вінця; край вінець (або ший-
ка під вінцями) прикрашалися ямками, валиками, іноді проко-
лами. Для ранньоскіфських пам’яток були характерні келихи.
Починаючи з VI ст. до н. е. у скіфському суспільстві звичайним
стає грецький посуд.
Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп
Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища. Не-
біжчиків, як правило, ховали в курганах у дерев’яних гробни-
цях, збудованих у ямах або на поверхні древнього горизонту.
208
Ями мали в плані розміри до 8X6 м2, а в глибину досягали 2—
2,5 м. Опора гробниць будувалася з колод, а стіни — з дощок.
Гробницю спалювали, після чого закидали землею. Більш ранніх
похованих укладали в скорченому, пізніших — у випростаному
стані. Прикладом такого обряду є курган Глеваха із насипом
заввишки 12 м. У IV—III ст. до н. е. в Лісостепу поширилися
катакомби, подібні до степових.
На відміну від степових, лісостепові пам'ятки продовжили
традиції не кіммерійців, а чорнолісців: у їхньому матеріальному
комплексі репрезентовані посуд жаботинського типу, тюльпано-
подібні горщики, черпаки ( хоча ручки останніх уже мають ви-
ступ). Городища тут з’являються в першій половині VI тис.
до н. е. й існують до кінця скіфського часу: Пастирське (18 га)
на Київщині, Немирівське (1000 га) —на Поділлі.
На Волині у скіфський час переважав безкурганний обряд
спалення в урнах. Тут мало трапляється античних виробів, дуже
довго — до VI ст. до н. е.— активно функціонували кам’яні зна-
ряддя. Ця територія була, очевидно, окраїною скіфів-орачів Лі-
состепу.
В Лівобережному Лісостепу померлих ховали в курганах:
рядових членів суспільства — в ямах, перекритих балками, за-
можних — у дерев’яних гробницях. Тут відомо кілька городищ,
одне з яких — Більське на Ворсклі — мало площу 4400 га.
Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним.
У Степу домінувало кочове скотарство, в Лісостепу — землероб-
ство. Разом із тим для частини населення Скіфії професією
стала війна. В бою застосовували дальнобійний лук, короткий
меч (акинак), дротик, бойову сокиру, клевець, пращу. Захисний
обладунок складався зі шкіряного панцира з нашитими на ньо-
му металевими пластинками («лускою»), щита, шолома, по-
ножів.
З кінця III ст. до н. в. по IV ст. н. е. центром Скіфії був
Крим, де скіфи заснували своє царство із столицею в Неаполі
Скіфському. До останнього часу вважалося, що практично всі
скіфи переселилися до Криму під тиском сарматів. Тепер же
зроблено висновок: значна частина скіфів співіснувала із сар-
матами на території материкової України. Розвиток скіфів у
Криму відбувався під значним впливом греків.
У соціальному відношенні Скіфія була неоднорідною. До-
слідники виділяють у ній кілька груп населення, диференційо-
ваних за соціально-майновою ознакою. Неоднорідною була й
етнічна належність її населення. Степових кочових скіфів зви-
чайно ототожнюють з іранцями, скіфів-орачів — із праслов’яна-
ми, алазонів — із фракійцями. Калліпідів уважають скіфами, що
мали риси грецької культури, однак з огляду на особливості
етногенезу грецького народу можна припустити, що калліпіди
209
кровно споріднені з греками, котрі залишилися на цій території
ще з часів епохи бронзи, коли частина північнопричорномор-
ського населення, можливо, переселилася до Греції.
Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи ран-
нього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом
сарматів.
Сармати. Сарматські племена становили значну частину на-
селення тогочасної України (займаючи насамперед Степ і Лісо-
степ) в останньому, третьому, періоді епохи раннього заліза.
Панування сарматів у Північному Причорномор'ї відносять до
II ст. до н. е.— IV ст. н. е.; в III ст. воно було підірване з прихо-
дом готів, а завершилося з гуннською навалою IV ст. Сарматів
уважають північними іранцями, котрі жили спочатку на обширах
від Дону до Західного Казахстану, але вже у другій половині
IV ст. до н. е. почали з’являтися на захід від Дону. В II ст.
до н. е., як відомо, вони воювали проти скіфів.
Вочевидь, греко-римські автори — Геродот, Діодор, Пліній,
Полібій та інші — спочатку уявляли собі сарматів як єдиний
народ — савроматів. Лише з IV ст. до н. е. з'являється етнонім
«Сарматія» й стають відомими окремі сарматські племена: цар-
ські сармати, язиги, роксолани, аорси, сираки, алани.
Майже єдиним типом сарматських пам'яток в Україні є кур-
гани, поширені насамперед у Степу — Лісостепу, але розсіяні
практично по всій території нашої країни. Ранні сарматські по-
ховання були впускними до курганів попередніх епох. Поховаль-
на споруда мала вигляд вузької прямокутної або овальної в
плані ями, перекритої деревом, іноді — кам’яним закладом. Де-
які ями мали підбої. Дно застилали дошками, підстилкою, зрід-
ка ставили дерев’яну труну. Небіжчиків звичайно випростували
на спині, іноді з перехрещеними ногами. Черепи деяких помер-
лих були деформовані ще за життя внаслідок виконання спеці-
ального обряду. Похованих орієнтували головою на південь або
північ. Чоловіків супроводжували на той світ ножі, мечі, іноді
посуд, шматки м’яса; жінок — найчастіше прикраси, прясла.
Пізні поховання часто були основними в курганах; ями транс-
формувалися в неглибокі катакомби.
Унікальним є поховання сарматської жриці І ст. н. е. в Соколовій Мо-
гилі на Південному Бузі. її було покладено на дерев’яному помості на
спині, з розкинутими руками, головою на захід. Підквадратна в плані по-
ховальна яма, перекрита дерев’яними колодами, була впущена в курган
епохи бронзи. Одяг померлої та її покривало, виготовлені з прозорого
серпанку й червоного шовку, прикрашали кольорове намисто, золоті бляшки,
гаптування золотом; шкіряні чобітки були обшиті золотими бляшками. Дно
могили й дерев’яний поміст посилані крейдою. Археологи знайшли на кістя-
ку й біля нього прикрашені коштовним та напівкоштовним камінням голов-
ний убір із підвісками, три низки намиста, сережки, браслети, персні, кош-
товні предмети туалету, культові посудини, курушку, амулети, статуетки,
210
оригінальне бронзове люстерко із срібним позолоченим держаком, багато
інших речей. Предмети поховального інвентаря походили з Близького й Да-
лекого Сходу, з античних міст. До цього ж поховання, як уважають, на-
лежало й поховання коня в насипу. Пишність заупокійного обряду, наяв-
ність предметів, відомих як символи не лише знатності, а й світської влади
(булава, рештки штандарта), поховання коня — все це дає підстави ствер-
джувати, що тут похована не жриця, а представниця «царського дому».
Ще одним із найбагатших сарматських поховань є могила «цариці» в кур-
гані Хохлач на Подонні. Вона відома як «Новочеркаський скарб», бо в ній
було знайдено 700 золотих бляшок.
Сарматські поховання відзначаються особливими предметами
матеріальної культури: ножами з вузьким держаком, біконіч-
ними та яйцеподібними пряслами, а також притаманною лише
їм зброєю. У II—І ст. до н. е. сармати користувалися коротки-
ми мечами з кільцевим навершям і прямим перехрестям, а по-
тім у них з’явилися довгі мечі; з І ст. до н. е. поширилися й
залізні трилопатеві наконечники стріл. Основні форми посуду
репрезентовані горщиками з кулястим тулубом, циліндричною
шийкою, відігнутими вінцями; вони орнаментовані горизон-
тальними лініями, зигзагами. Пізніше з’явилися горщики з
широким дном і високими вінцями. Вживалися також глеки
яйце- й грушеподібної форм, із циліндричними шийками, а та-
кож бронзові казани з циліндрично-конічними ніжками. Менше
знайдено місцевих мисок і зовсім мало — античного посуду. На
відміну від скіфів, сармати дуже полюбляли фібули — заколки
для- одягу.
Основу господарства переважної частини сарматських пле-
мен становило, очевидно, кочове тваринництво. Стадо склада-
лося передусім із коней, овець, великої рогатої худоби. Части-
на сарматського населення займалася землеробством.
Сарматська культура зникла на тлі загальної кризи
суспільств раннього залізного віку, коли загинув античний світ.
На цьому епоха раннього заліза закінчилася.
Духовний світ скіфів і сарматів. Скіфи та сармати зробили
величезний внесок у розвиток світової культури. Завдяки їхній
близькості до античної цивілізації в писемних джерелах залиши-
лося дуже багато відомостей про духовне життя цих народів.
Особливо цікавими перед нами постають скіфи.
/ скіфи, й сармати мали розвинуту міфологію. Відомі міфи
про походження скіфів, культи божеств (очевидно, зведених
до єдиного «державного» пантеону). Греки ототожнили ці бо-
жества зі своїми: Табіті — з Гестією, Папая — із Зевсом, Апі —
з Геєю, Гойтосира — з Аполлоном, Аргімпасу — з Афродітою,
Тагимасада—з Посейдоном. На чолі пантеону стояли Табіті
(судячи з усього, найважливіша з-поміж скіфських богів), Па-
пай, Апі. В сарматів верховним божеством була, можливо, боги-
211
ня родючості Астарта, пов’язана з культом Сонця й коня. Іншим
їхнім відомим богом був Танаїс.
У зв'язку з величезною роллю війни в житті скіфів і сарма-
тів та наявністю у їхньому суспільстві потужного прошарку
воїнів значне місце належало богу війни, символом якого висту-.
пав меч. Скіфи споруджували жертовники з хмизу із прикріп-
леним нагорі старовинним залізним мечем, а сармати встром-
ляли меч у землю й поклонялися йому. Постійні військові су-
тички, пошуки шляхів виживання у боротьбі проти ворогів
послужили, вочевидь, основною причиною виникнення мисте-
цтва, що одержало назву скіфського (скіфо-сибірського, скіфо-
фракійського) й сарматського звіриного стилю. Він полягав у
зображенні хижаків, сцен їхньої боротьби, шматування ними
здобичі, руху в цілому, в тому числі й кругового. Значна час-
тина таких зображень на предметах із коштовних^ матеріалів
(насамперед із золота), знайдена в найбільших скіфських кур-
ганах (Гаймановій, Товстій могилах та інших), може бути пояс-
нена скіфськими міфами. Існує думка, що певна кількість кош-
товних предметів у звіриному стилі виготовлена скіфськими та
сарматськими майстрами. Проте під впливом на скіфську куль-
туру греків із VI ст. до н. е. значення звіриного стилю змен-
шується (в сарматів мало місце його своєрідне відродження),
поширюються зображення сцен із грецьких міфів. Чи не най-
кращим доказом цього є чотири однакових обкладки торитів
(сагайдаків) із зображеннями сцен із «життя Ахілла», що похо-
дять із різних курганів — Чортомлика, Іллінецького, Меліто-
польського, П’ятибратнього.
У скіфів та сарматів збереглася основна частина рис похо-
вального обряду, які утвердилися ще в епоху бронзи: два при-
значення поховального обряду (одне — для знаті, друге — для
простолюду), астральна й космічна символіка, котра забезпечу-
вала потрапляння душ на небо, антропоморфні скульптури тощо.
Останнім часом зроблено висновок щодо ритуального характеру
пограбувань курганів скіфів і сарматів ще на стадії їх добудови,
оскільки предмети, забрані з могили, вважалися священними.
Очевидно, найважливіше значення духовної культури скіфів
і сарматів полягало в тому, що вона стала своєрідним містком
між Азією та Європою, між давниною й сучасністю, зберігши
частину рис ранньозалізного віку.
* * ♦
Таким чином, із XII ст. до н. е. по IV ст. н. е. населення
тогочасної України прожило останню епоху древності — ранній
залізний вік. Це була й остання епоха економічного та соціаль-
но-політичного домінування степового тваринницького населення
212
за поєднання ресурсів Степу й Лісостепу. Надалі центр життя
перемістився до землеробсько-ремісничого Лісостепу і прогрес
у цілому забезпечувало поєднання ресурсів Лісостепового й По-
ліського районів. Протягом епохи раннього заліза кам'яні зна-
ряддя остаточно поступилися металевим, досягла максимуму
можливого й показала свою дальшу неспроможність система
експлуатації праці рабів. Поява в той час численних писемних
джерел про життя стародавнього населення українських земель
здійснила справді революційний переворот у можливостях до-
слідження історії наших предків.
Рекомендована література
Археологія Української РСР: У 3 т. К., 1971. Т. 1—2.
Археология Украинской ССР: В 3 т. К-, 1985—1986. Т. 1—2.
Бессонова С. С. Религиозньїе представлення скифов. К., 1983.
Геродот. История. Л., 1972.
Граков Б. Н. Ранний железньїй век. М., 1977.
Мозолевський Б. М. Товста Могила. К., 1984.
ЛЕКЦІЯ 13
АРХЕОЛОГІЯ ТА ІСТОРІЯ АНТИЧНИХ МІСТ
ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я
• Причини грецької колонізації: деякі питання
історіографії
• Центри, етапи й характер колонізації
• Основні пам'ятки й матеріальна культура античних
міст та їхніх округ
Причини грецької колонізації: деякі питання історіо-
графії. Північне Причорномор'я входило в зону найвищого під-
несення античної культури, яка склалася в рабовласницьких дер-
жавах Греції й Риму на початку І тис. до н. е. й існувала до
перших століть н. е. включно. Окрема галузь археології — ан-
тична — існує стільки ж, скільки сама розкопка наука, бо ста-
новлення останньої розпочалося з виявлення й дослідження дав-
ньогрецьких і римських пам’яток. Особливістю античної архео-
логії є те, що в ній вивчення старожитностей базується не лише
на матеріальному комплексі, а й на величезному фонді писем-
них джерел. Крім цього, в античній археології виділилися під-
розділи, спеціалізовані на окремих регіонах (материкова Гре-
ція, Малоазійська Греція, Західне та Східне Середземномор’я,
Східне, Західне, Південне, Північне Причорномор’я та ін.), різ-
213
них категоріях археологічних джерел (планування й архітек-
тура міст і сільськогосподарських округ, гончарство, металур-
гійне, склоробне, деревообробне та інші виробництва тощо).
З античною археологією тісно пов’язаний розвиток таких допо-
міжних історичних дисциплін, як епіграфіка, нумізматика,
мистецтвознавство та ін.
Виникнення давньогрецьких пам'яток на території нинішньої
України було спричинене так званою античною колонізацією
Північного Причорномор'я. Усталене визначення «колонізація»,
запозичене з термінологічного арсеналу новітньої історії, не
зо'всім відповідає суті такого явища, як заснування грецьких
міст на північному узбережжі Чорного моря. Термін «колонія»
стосовно цих міст також не можна вважати слушним. «Колоні-
зацію» правильніше було б називати «переселенням», а «коло-
нії» — грецьким словом «опойкій», що означає «переселене по-
селення».
Колонізація Північного Причорномор’я стародавніми греками у VIII—
VI ст. до н. е. була одним із ланцюгів процесу широкого розселення їх
по всьому Середземноморському басейну. Інтенсивний розвиток господарства
в містах материкової Греції у VIII—VII ст. до н. е. привів до утвердження
в ній рабовласницького ладу. Багато її міст перетворилося на окремі рабо-
власницькі держави-поліси (грецьке «поліс» означає «місто»). Заможні вер-
стви населення зосередили в своїх руках величезні багатства, нагромадження
яких було зумовлене широким застосуванням дешевої рабської праці в зем-
леробстві й ремісництві. «Витискувана» з виробничої сфери, значна частина
вільного населення античних полісів дедалі більше убожіла й змушена була
або перетворюватися на рабів, або шукати собі нові місця для проживання
та праці. Цьому сприяла і внутрішня політична боротьба різних груп на-
селення Греції. Пояснюючи причини масового виїзду греків на чужину,
К. Маркс у своїй праці «Вимушена еміграція» наголошував: «У стародавніх
державах, у Греції й Римі, вимушена еміграція, яка набирала форми пе-
ріодичного заснування колоній, була постійною ланкою суспільного ладу.
Вся система цих держав базувалась на певному обмеженні чисельності на-
селення, яку не можна було перевищити, не наражаючи на небезпеку самих
умов існування античної цивілізації. Але чому це було так? Тому що цим
державам було зовсім невідоме застосування науки в галузі матеріального
виробництва. Щоб зберегти свою цивілізацію, їх громадяни повинні були
залишатися нечисленними. В противному разі їм загрожувало ярмо тієї
виснажливої фізичної праці, яка перетворювала тоді вільного громадянина
в раба. Недостатній розвиток продуктивних сил ставив права громадянства
в залежність від певного кількісного співвідношення, якого не можна було
порушувати. Єдиним порятунком була вимушена еміграція».
Марксова характеристика грецької колонізації була, певна річ, сприйня-
та в радянській історичній науці як закон, котрий давав «єдино правильне»
загальне Тлумачення всіх проявів одного з найвідоміших феноменів стародав-
нього світу. Лише нещодавно деякі археологи (І. Б. Брашинський, О. М. Щег-
лов, 10. Г. Виноградов та інші) звернули увагу на те, що Маркс не роз-
глядав причини грецької колонізації в усьому обсязі цієї проблеми, а лише
аналізував вимушену еміграцію як один із різновидів еміграції взагалі. Крім
того, ряд науковців зумовлює стародавню колонізацію також і розвитком
торговельного капіталу. Ці два основних погляди — «виробничий» (або
«аграрний», бо йдеться про порятунок на нових землях від голоду на бать-
214
ківщині) і «торговельний» — на причини грецької колонізації в основному
донині поділяє більшість науковців як у нас, так і за кордоном. При цьому,
зрозуміло, прихильники того або іншого погляду обстоюють свою точку зору.
Теорію «торговельної колонізації» ще в минулому столітті сформулював ні-
мецький учений Едуард Мейер, а теорію «аграрної» — незалежно один від
одного Юліус Белох і Поль Про.
Грецьку колонізацію активно вивчали вітчизняні вчені С. А. Жебельов,
С. Я. Лур’є, О. О. Ієссен, М. І. Ростовцев, К. М. Колобова, В. В. Лапін,
а тепер цю справу продовжують В. П. Яйленко, Ю. Г. Виноградов,
І. Д. Марченко, В. В. Рубан, В. М. Отрешко, Я. В. Доманський та ін.
Крім «торговельної» та «аграрної», існує ще «сировинна» теорія. Так,
на думку Кноссе, «греки, які освоїли узбережжя Західного Середземномор’я
або Понта Евксинського (Чорного моря.— Авт.), утвердившись там, не шука-
ли ринків збуту продукції своїх ремесел. їхньою метою було передусім
забезпечити себе продуктами та сировиною, яких бракувало в Греції: зер-
ном, металами, будівельним лісом, а також у зв’язку з розвитком рабства
в пізнішу епоху,— людьми». Яскравим прикладом «сировинної колонізації»
може бути відкрите в пониззі Дніпра Ягорлицьке поселення другої половини
VII—VI ст. до н. е., де греки використовували багаті ліси Гілеї та запаси
мінералів для виробництва заліза і скла.
У проблемі колонізації Північного Причорномор’я у вітчиз-
няній науці чимало нез’ясованих моментів. Один із них сто-
сується історії та археологічних пам’яток місцевого населення
раннього залізного віку на узбережжі Чорного моря, з якими
грецькі колоністи могли б мати зв’язки. О. О. Ієссен слідом
за М. І. Ростовцевим розробив питання про двобічність коло-
нізаційного процесу. З одного боку, виникнення грецьких коло-
ній у Північному Причорномор’ї стало результатом попередніх
довготривалих торговельних зносин Півдня України зі Східним
Середземномор’ям. Соціальний розвиток північнопричорномор-
ського населення до вищого ступеня варварства створив необ-
хідні умови для заснування й розвою по сусідству з ними антич-
них колоній. Сучасні дослідження археологічних культур піз-
нього періоду бронзового та ранньозалізного віків дають
підстави приєднатися до думки О. О. Ієссена стосовно того, що
місцеве населення Північного Причорномор’я й Східного Серед-
земномор’я підтримувало сталі торговельні й культурні контак-
ти ще майже із середини II тис. до н. е. Особливо тісними ці
контакти були в часи існування сабатинівської культури та
Ахейської Греції (XV—XII ст. до н. е.). Археологічними знахід-
ками— фібулами, склом тощо — це зафіксовано й для племен
білозерської культури (XII—X ст. до н. е.). З іншого боку, тре-
ба пам’ятати, що на рубежі XIII—XII ст. до н. е. під навалою
південно-західної частини грецького населення й сусідніх на-
родів, у числі яких безсумнівно були й представники північно-
причорноморських племен, гине Мікенська цивілізація, а етно-
політична карта Греції змінюється; тривалий період її історії —
з кінця XIII до IX ст. до н. е.— науковцям відомий лише за
археологічними знахідками (через відсутність історичних даних
215
цей період із легкої руки Дж. Мюррея навіть дістав назву «тем-
ні віки Греції»). В Північному Причорномор'ї в X ст, до н. е.
відбувається перехід від землеробсько-скотарського господар-
ства білозерських племен до кочового скотарства племен, мате-
ріальні пам'ятки котрих репрезентовані в основному похованнями
так званих чорногорівського й новочеркаського ступенів доскіф-
ського періоду. Безперечне тільки одне: у деяких писемних дже-
релах і міфології стародавніх греків збереглися відомості щодо
історії, етноплемінного складу населення, природних умов Пів-
нічного Причорномор'я. Так що навряд чи можна перебільши-
ти й важливість контактів місцевого населення із грецькими
колоністами у VIII ст. до н. е.
Центри, етапи й характер колонізації. На території Північно-
го Причорномор’я можна виділити чотири окремі зони античної
колонізації: Південне Побужжя, Подністров'я, Керченський пів-
острів, Південно-Західний берег Криму. В межах 'сучасної
України перебуває й Пониззя Дунаю, де колонізаційні процеси
були пов’язані з античними містами Західного Причорномор’я
(на території Румунії). В колонізації Північного Причорномор’я
велику роль відіграло грецьке місто Мілет, розташоване в за-
хідній частині Малої Азії неподалік від гирла найбільшої річки
цього району — Меандра (південніше нинішнього турецького
м. Ізмір).
Стародавні міфи пов’язують заснування Мілета із Сарпедоном — одним
із трьох синів Зевса та Європи. На городищі цього міста археологи знайшли
рештки мікенського поселення XVI—XIII ст. до н. е. Писемні джерела свід-
чать: Мілет був заснований іонянами з Афін під керівництвом Нелея, сина
Кодра. Це був один Із найбагатших і найбільших античних центрів Малої
Азії із розвинутим ремісництвом; вироби мілетських майстрів розходилися
по всіх усюдах. Рабовласники-аристократи міста одночасно виступали й
купцями, і власниками ремісничих об’єднань, й судновласниками. їхня
активна торговельна ініціатива у Східному Середземномор’ї створила їм
репутацію «вічних мореходців». Разом із тим у початку колонізаційної ді-
яльності Мілета велику роль відіграло й те, що в місті повсякчас точилася
гостра соціальна боротьба між окремими верствами населення. До того ж
етноплемінний склад мілетян не був однорідним: крім іонійців, значну його
частину становило місцеве, карійське, населення (про що є згадка в Гоме-
рівській «ІлІаді»), й міжнаціональні тертя спонукали багатьох мешканців
міста шукати щастя в чужих краях.
Чорне море стало одним із головних районів, де мілетяни
засновували свої колонії. Біля гирла р. Тірас (Дністер) виникла
Тіра (сучасний Білгород-Дністровський), у Буго-Дніпровському
лимані — Ольвія (тепер тут розташовується с. Парутине Оча-
ківського району Миколаївської області), на Керченському
півострові — Пантікапей (нинішня Керч). Найбільш раннє в
Північному Причорномор’ї мілетське поселення було засноване
на півострові Березань (тепер острів). Греки з’явилися тут у
216
другій половині VII ст. до н. е. В древності це ПОСЄЛЄННЯ,ЧМОЖ-
ливо, називалося «Борисфеніда».
За сьогоднішніми уявленнями, процес античної колонізації
Північного Причорномор'я розвивався так: спочатку — епізодич-
ні подорожі сюди грецьких купців-мореходців, потім — налаго-
дження постійних торговельних зв'язків, улаштування торговель-
них станцій («емпорій») і нарешті — організація колоній.
Більшість сучасних дослідників визнає існування навіть цілого
емпоріального періоду в античній колонізації Півдня України.
Із цим періодом, мабуть, пов’язані знахідки родосько-мілетських
розмальованих ваз у далеких від Чорноморського узбережжя
землях — на території Вінницької, Київської областей та на
Дону. Вони свідчать про найдавніші торговельні зносини мілет-
ських мореходців-купців із місцевим населенням.
- Антична колонізація принесла в Північне Причорномор'я
найпрогресивніші досягнення грецької цивілізації в соціально-
економічній і культурній сферах. Тутешні ранньокочівницькі
племінні об’єднання, поглинені процесом розпаду первісносу-
спільного ладу (з виділенням племінної верхівки та соціальним
розшаруванням суспільства), зустрілися з досить розвиненим
полісним устроєм рабовласницького ладу, ознайомилися з про-
гресивною технологією в землеробстві й ремеслі. Особливо ве-
лике значення мав взаємовплив культурних досягнень племен
Півдня Східної Європи й Середземномор’я; на території ниніш-
ньої України з’явилася найдавніша в Євразії письмова систе-
ма, яка стала зразком для створення сучасних письмових
систем світу, а також вагова та грошова, системи.
Роль Мілета як основного центру колонізації Північного
Причорномор'я виявилася передусім у створенні центрів антич-
ного світу, які майже цілком відтворили тут систему соціально-
політичного, економічного, культурного життя Східного Серед-
земномор'я. В соціально-політичному відношенні в античних
містах-колоніях була запроваджена рабовласницька система з
аристократичним управлінням, у виробничому — грецькі технічні
засоби й прийоми домобудівництва, гончарства, металообробки,
землеробства тощо. Колоністи збагатили також флору Півдня
України новими видами сільськогосподарських рослин. Слід
неодмінно згадати й про те, що в Північне Причорномор’я було
перенесене регулярне планування міських кварталів — «гіппо-
дамове» (цю одну з найдавніших систем міського планування,
поширену в усьому античному світі, а тепер покладену в осно-
ву планування сучасних міст, винайшов великий інженер, архі-
тектор, учений, теоретик і практик Гіпподам Мілетський, котрий
жив у VI ст. до н. е.). Певна річ, в античних містах-колоніях
Північного Причорномор’я утвердилися різні релігійні культи
Середземномор’я (зокрема культи Аполлона, Зевса, Афіни та
217
Антична культура Північного Причорномор’я:
а — античні міста та поселення (/—Тіра; 2 — Березань; 3 — Ольвія; 7 — Неаполь
Скіфський; 8 — Херсонес; 10 — Пантікапей); б — Ольвія. Квартал житлових будин-
ків Ш—II ст. до н. е. (реконструкція); в—г — Херсонес. Театр (план і реконструк-
ція); д — Пантікапей. Храм, присвячений цареві Аспургу (23 р. н. е.). Реконструк-
ція
інших давньогрецьких богів), мілетські алфавіт, календар, ба-
гато елементів культури Іонії. Отже, Південь нашої країни за
античних часів був залучений у сферу соціально-політичного,
економічного, культурного життя найпередовіших країн Схід-
ного Середземномор'я.
Найдавнішим емпорієм, а потім і колонією мілетян у Північ-
ному Причорномор'ї було, нагадаємо, поселення на півострові
Березань біля гирла Буго-Дніпровського лиману. Ро'зкопки цьо-
го поселення були розпочаті ще у 80-х роках минулого століття;
вони тривають і в теперішній час. Особливо великий внесок у
дослідження «Борисфеніди» зробили Р. А. Прендель, Г. Л. Ска-
довський, Е. Р. Штерн, М. Ф. Болтенко, В. В. Лапін, К. С. Гор-
бунова, Л. В. Копєйкіна, Ю. Г. Виноградов та ін. Сучасні архео-
логи по-різному тлумачать причини виникнення цієї мілетської
колонії. В. В. Лапін обстоював «аграрно-ремісничий», інші —
«торговельний» характер заселення півострова греками. Деякі
науковці вбачають у Березанському поселенні базу, створену
з метою забезпечення метрополії продуктами та сировиною.
Антична колонізація Нижнього Побужжя здійснювалася,
можливо, не тільки мілетянами, а й мешканцями інших міст
Іонії (Теоси, Мітелен). Із виникненням Березанського поселення
та його початковим розвитком десь близько 600 р. до н. е. по-
чинається другий етап колонізації Південного Побужжя, коли
з участю березанських поселенців та новоприбулих іммігрантів
із Греції засновується Ольвія. Найстародавніша її частина (на
південній околиці) перекрита грубезним шаром римського часу
й поки що не досліджена. Третій етап колонізації Південного
Побужжя пов'язується з оформленням у середині VI ст. до н. е.
єдиного Ольвійського поліса-держави, коли складаються її по-
літичні інститути й основні релігійні культи. «Борисфеніда»
існувала до III ст. до н. е., однак після заснування Ольвії вона
перетворилася на звичайне сільське поселення Ольвійського по-
ліса.
Березанське поселення дає багатий археологічний матеріал для характе-
ристики початку античної колонізації. На ньому відкриті два типи жител:
землянки й напівземлянки та наземні. До найдавніших жител відносять зем-
лянки VII — початку VI ст. до н. е. Наземні житла із цегли-сирцю з’являю-
ться лише в другій половині VI ст. до н. е. Забудова поселення була дуже
щільною, але відбувалася за заздалегідь розробленим планом із дотриманням
суворої орієнтації з півночі на південь. Археологи знайшли багато посуду
архаїчного періоду Греції: родосько-іонійського, хіоського, корінфського, ат-
тічного, клазоменського, в стилі «фікеллура». Поряд із грецькою трапляє-
ться й місцева кераміка, дуже схожа на ту, що була поширена в племен
ранньозалізного віку Північного Причорномор’я. Безумовно, вона належала
решткам кіммерійського населення. Все це свідчить про те, що від самого
початку свого життя на новому місці грецькі колоністи змушені були всту-
пати в контакти з місцевими племенами, коло яких згодом розширилося
219
Перші стосунки колоністів із місцевим населенням мали,
вочевидь, мирний характер: племінна знать була напевне заці-
кавлена в торгівлі з греками задля одержання коштовних за-
морських товарів. Стефан Візантійський передає легенду про
те, що місцевий «цар» подарував землю мілетянам під засну-
вання Пантікапея. Однак із розвитком полісно-державної систе-
ми грецьких колоній вони, безумовно, з різних причин починали
конфліктувати з оточуючими племенами. Давньогрецький гео-
граф Страбон розповідає, що на Боспорі Кіммерійському кімме-
рійців витіснили скіфи, а їх самих — греки, котрі заснували
Пантікапей. Пантікапей виник наприкінці VII ст. до н. е. Згодом
були засновані Німфей, Тірітака, Мірмекій, Порфмій, Кітей,
а на Таманському півострові — Гермонаса, Кепи, Горгіппія та ін.
Отже, так звана «велика колонізація» VIII— VI ст. до н. е.
мала загалом два етапи: перший — 775—675 рр. до н. е., дру-
гий — 675—500 р. до н. е. На першому етапі домінували «аграр-
ні», на другому — «торговельно-сировинні» мотиви колонізації.
Залежно від місцевих політичних і географічно-природних
умов колонізація відбувалася по-різному. Так, у Нижньому По-
дністров’ї колонізаційний процес почався пізніше, ніж у Пів-
денному Побужжі й на Керченському півострові, хоч нижнє
Подністров’я було ближче на шляху грецьких моряків, які плив-
ли вздовж берега Чорного моря від Босфору до Дунаю й далі
на схід до Південного Бугу та Криму. Судячи з археологічних
матеріалів, заснування мілетянами Тіри й Ніконія в Нижньому
Подністров’ї припадає на останні десятиріччя VI ст. до н. е.
Освоєння греками цього району пов’язане, з одного боку, з тим,
що до 500 р. до н. е. колонізаційна діяльність Мілета була
забезпечена мирним розвитком економіки цієї, кажучи словами
Геродота, «перлини Іонії», а надалі спричинювалася наслідками
повстання мілетян проти персів та розгрому міста в 494 р.
до н. е.; з іншого ж боку, засновані до цього Мілетом Ольвія
в Південному Побужжі та Істрія в Нижньому Подунав’ї (ни-
нішня територія Румунії) в цей час почали розширювати свою
зону впливу в Північно-Західному Причорномор’ї. До сфери
їхніх інтересів потрапило й Нижнє Подністров’я. Можливо, ра-
зом з іонійцями, еолійцями й дорійцями (материкова Греція),
в колонізації Нижнього Подністров’я взяли участь і нащадки
грецьких переселенців, які вже жили в Нижньому Подунав’ї.
Про залежність Нижнього Подністров’я від Істрії свідчать зна-
хідки монет останньої. За археологічним матеріалом із цього
району, процес колонізації в Нижньому Подністров’ї складався
з двох етапів: перший — заснування Тіри й Ніконія наприкінці
VI ст. до н. е., другий — заснування численних поселень сіль-
ського типу й оформлення всієї структури античного суспільства
в пониззі Дністра на початку V ст. до н. е.
220
Через фрагментарність писемних та археологічних джерел в історії гре-
цької колонізації Нижнього Подністров’я залишається багато спірних питань.
Так, М. В. Агбунов, узявши до уваги згадки стародавніх авторів про існу-
вання острова тірагетів у гирлі Дністра, а також зважаючи на реконструк-
цію узбережжя дністровського пониззя в V—IV ст. до н. е., коли рівень Чор-
ного моря був на 6—7 м нижчим від сучасного, висунув гіпотезу про те,
що перше поселення колоністів з’явилося на острові між двома рукавами
Дністра. На думку цього дослідника, тут існувало місто Офіусса, перене-
сене потім у Тіру. В. П. Яйленко вважає, що спершу колоністи заснували
поселення «Гермонактове село», а згодом перейшли в Офіуссу й нарешті —
в Тіру. Однак Офіусса не знайдена й досі.
Основні пам’ятки й матеріальна культура античних міст та
їхніх округ. Античні міста Північного Причорномор'я становили
Форми античного посуду:
1 — червонофігурний бомбілій; 2 — піфос; 3—4 — амфори; 5 — пеліка; 6 — гідрія;
7 — кратер; 8 — лебес; 9 — канфар; 10 — кіаф; 11 — кілік; 12 — світильник; 13—
чорнофігурна пеліка
єдиний світ зі спільними рисами культури, економіки, вироб-
ництва. Разом із тим кожне місто-держава мало свої особли-
вості.
Планування, забудова, архітектура античних міст Північного
Причорномор’я, нагадаємо, зберігали певні стандарти й норми
містобудування материкової Греції. Для всіх північнопричорно-
морських полісів були характерні оборонні споруди — кам’яні
стіни та вежі. Планування міста залежало від конкретної міс-
цевості. В Херсонесі, Ілураті застосовували прямолінійну («гіп-
подамову») систему, в Ольвії й Пантікапеї — змішану (прямо-
лінійну та променеву). Характер забудови найкраще просте-
жується на прикладі Ольвії. Центром її була агора — головна
міська площа, поряд з якою розташовувалася культова ділян-
ка — теменос. В Пантікапеї та Мірмекії найвищі місця мали
додаткові укріплення — над містом підносився акрополь.
Північнопричорноморський поліс поділявся на квартали,
в кожному з котрих налічувалося від одного до чотирьох будин-
221
ків. їхня архітектура подібна до домобудівництва в Греції, але
як місцева особливість відзначається наявність підвальних жит-
лових приміщень. У містах зводили храми, святилища, олтарі,
обов’язково — театри, гімнасії, адміністративні споруди. В їхньо-
му будівницві застосовувалися ордерні стилі, принесені з Греції:
іонійський, дорійський, аттічний, зрідка — корінфський. При
цьому в деяких містах Північного Причорномор’я були вироб-
лені й власні технологічні прийоми (наприклад, «шаруваті» фун-
даменти, грунтові цистерни та ін.).
Особливу категорію пам’яток становлять малі міста й посе-
лення округи (хори) поліса — центри сільськогосподарського
виробництва. їхніми мешканцями були переважно греки. В хорі
спостерігалася певна тенденція до урбанізації, що виявлялося
у структурі поселень, оздобленні жител, матеріальній культурі
тощо.
Античні міста супроводжувалися некрополями, дослідження
котрих дає цінний матеріал для вивчення соціального й етніч-
ного складу населення міста й округи, його вірувань, культів
і т. д.
Нижче наводяться стислі характеристики окремих античних
міст-держав Північного Причорномор’я.
Ольвія. Заснована греками в першій половині VI ст.
до н. е. Вважається, що серед колоністів переважали вихідці
з Мілета; можливо, в заснуванні Ольвії брали участь і мешкан-
ці найближчого поселення на півострові Березань. Про місце-
розташування Ольвії йшлося вище.
Розкопки на місці стародавньої Ольвії тривають із початку XIX ст.
Систематичне вивчення цієї видатної пам’ятки розпочалося з 1901 р., коли
археологічні роботи очолив Б. В. Фармаковський. Його досконала на той
час польова методика й донині не втратила свого значення. Б. В. Фарма-
ковський відкрив оборонні споруди (зокрема башти), визначив межі міста,
досліджував міське будівництво, некрополь. У 1920 р. територія Ольвії за
урядовою постановою була оголошена державним історико-культурним за-
повідником. Колекції з її розкопок зберігаються в багатьох музеях України
та Росії.
Сліди поселення на місці Ольвії з архаїчними культурними шарами від-
криті Ю. І. Козуб у середині 60-х років. Вони розташовані на північ від
оборонних споруд, за їхніми межами, й характеризуються, зокрема, напів-
землянками в житловому будівництві. Оборонні ж споруди виникають лише
в V ст. до н. е. Поза ними залишаються^ сільські поселення хори Ольвії,
котрих на сьогодні за неповними даними налічується понад 100. Більш-менш
повно розкопані поселення Вікторівна І, Козирка та ін.
В історико-культурному розвитку Ольвії виділяється кілька періодів:
архаїчний, класичний, елліністичний і римський. Для кожного з них харак-
терний свій особливий тип матеріальної культури, будівництва, плануван-
ня й забудови міста.
Протягом останніх десятиріч значно розширилися розкопані площі оль-
війського городища. Активно вивчалися його «верхнє» та «нижнє місто».
Відкриті металоробні, гончарні, виноробні майстерні, пекарня. Докладно
систематизувалися окремі категорії масових знахідок. Так, дослідження ам-
222
фор здійснено Н. О. Лейпунською, культових споруд і предметів культу —
А. С. Русяєвою, архітектури та містобудівництва — С. Д. Крижицьким,
Однак, як уже зазначалося, ще недостатньо вивчено архаїчний період, а та-
кож тільки розпочато з’ясування особливостей римського періоду в історії
Ольвії.
Т і р а. На берегах Дністровського лиману греки заснували
кілька поселень: Ніконій, Гермонакту (з баштою Неоптолема) й
Тіру, яка спочатку мала, нагадаємо, назву Офіусса. Тіра й Ні-
коній були головними центрами об’єднань греків Подністро-
в’я— тірітів. Розкопки в Тірі, розпочаті в 1900 р., епізодично
тривали до 50-х років. У 1927—1930 рр. тут працювали румун-
ські, а з 50-х років — українські археологи (А. І. Фурманська,
Л. Д. Дмитров, С. Д. Крижицький, І. Б. Клейман та ін.).
Незважаючи на значний археологічний матеріал, отриманий при розкоп-
ках Тіри, в її історії залишається ще чимало дискусійних питань. Найкраще
вивчені пізні шари з пам’ятками золотоординської, давньоруської, римської
культур. Більш ранні шари досліджені гірше. Археологічні знахідки архаїч-
ної доби взагалі майже невідомі, а тому питання про час виникнення Тіри
досі остаточно не з’ясовано. Найвірогіднішою вважається дата VI ст. до н. е.
(І. Б. Клейман, П. О. Каришковський). Економічний і культурний розквіт
Тіри припадає на час еллінізму. З другої половини IV ст. до н. е. місто
починає карбувати свою монету —в основному із срібла, а наприкінці III ст.
до н. е. з’являються й золоті статери. Тіра робила успішні спроби вийти на
широкі економічні зв’язки: на основі вивчення монетного матеріалу П. О. Ка-
ришковський дійшов висновку про її вступ у другій половині V ст. до н. е.
до Афінського морського союзу.
Тіріти жили в оточенні фракійців, скіфів, бастарнів та інших племен,
котрі брали, за історичними джерелами, участь у війнах Мітрідата VI
Євпатора. Приблизно з початку І ст. до н. е. і до 70-х років цього століття
Тіра підлягала Понтійському царству. Із цим періодом пов’язують і будів-
ництво башти Неоптолема, назва якої, вірогідно, походить від імені відомого
наварха Мітрідата. Перший період історії Тіри завершується навалою гетів
(середина І ст. до н. е.). Від цього часу історія й культура міста підпадають
під сильний вплив Риму. Про це свідчать окремі археологічні знахідки, пере-
дусім монети й лапідарні написи. За Антоніна Пія Тіра була включена до
складу провінції Нижня Мезія. Короткочасний розквіт поліса припадає на
II ст. н. е. Із III ст. н. е. пов’язана ціла серія набігів варварів на Тіру.
Найнищівнішим був так званий «готський» розгром Тіри (середина III ст.).
Сліди великої пожежі відкриті при розкопках шарів II—III ст. До остан-
нього часу вважалося: доля Тіри була вирішена походами варварів і роз-
громом середини 50-х років III ст. Однак дослідження 70-х років нашого
століття показали, що в районі старої римської фортеці життя тривало й
наприкінці III — у IV ст. Тут на руїнах оборонних стін були зведені нові
споруди. Дуже важливими для вивчення цього періоду в історії античних
міст Північного Причорномор’я є рештки так званого «післяготського» жит-
лового будинку й матеріали з нього. Будинок, хоч і зберігав риси античної
безордерної архітектури, вже втратив її певні технологічні особливості:
кладка, а також підготовка будівельного каменю були неякісними, що є од-
ним із свідчень «варваризації» культури Тіри. Комплекс знахідок із руїн
стін містить різнорідні елементи. Тут поряд із пізньоантичним. посудом —
амфорами, червонолаковою керамікою, склом (вочевидь, нижньомезійського
виробництва) — виявлені ліпний і гончарний посуд, характерний для місце-
вих гето-фракійських, сарматських, черняхівських племен. Це теж доводить
223
економічний і політичний вплив варварів на життя Тіри її пізнього періоду.
В IV ст. зовнішній вигляд Тіри та її господарство набувають рис натура-
лізації й русифікації. Край існуванню міста поклала навала гуннів. За
П. О. Каришковським, останнім точно датованим предметом із тірського го-
родища є монета Валентиніана (364—375 рр.).
Херсонес. Це давньогрецьке місто розташовувалося на
південно-західному березі Криму (біля сучасного Севастополя).
Засноване в V ст. до н. е. греками — переселенцями з Гераклеї,
воно швидко стало центром рибних промислів, виноробства,
торгівлі тощо. Епізодичні розкопки Херсонеса починаються ще
на початку XIX ст. У другій половині XX ст. систематичні до-
слідження тут проводить Херсонеський історико-культурний за-
повідник. Вивчені оборонні споруди, ремісничі майстерні, театр,
некрополі пізньоантичного часу, сільськогосподарські клери на
Гераклеиському півострові.
В історії Херсонесу був період, коли він залежав від Пон-
тійського царства та Боспорської держави. Наприкінці IV ст.
н. е. він увійшов до складу Візантійської імперії, а у VIII ст.
потрапив до складу Хозарії. В 989 р. його здобули війська київ-
ського князя Володимира. Місто остаточно занепало після мон-
голо-татарської навали.
Міста й поселення Б о с п о р у. Археологічно дослі-
джуються як основні боспорські центри, так і малі міста й по-
селення. Боспорська держава виникла в V ст. до н. е. внаслідок
об’єднання грецьких міст-колоній, котрі утворилися на берегах
Керченської протоки — на Керченському півострові й Тамапі.
Столицею Боспору був Пантікапей (у межах, нагадаємо,
сучасної Керчі). З початку V ст. до н. е. Боспорською державою
правила династія Археанактидів, пізніше — Спартокідів. Із
IV ст. до н. е. до Боспору були приєднані окремі місцеві племена
Приазов’я, Північного Кавказу, Прикубання (зокрема меотн
та синди). Як і деякі інші держави Північного Причорномор’я,
Боспор наприкінці II — першій половині І ст. до н. е. перебував
під владою Мітрідата VI Євпатора, а в 70-х роках IV ст. н. е.
зпав під ударами гуннів.
В. Ф. Гайдукевич та інші дослідники приділили особливу увагу вивчен-
ню пам’яток сільського населення Боспору. Так, матеріали одного з міст
цієї держави — Ілурата — свідчать, що в римський час його заселення від-
бувалося організовано, за вказівкою боспорських правителів. Переселенцям
були надані права на користування земельними ділянками за умови вико-
нання певних державних повинностей, пов’язаних передусім з обороною
держави.
Землеробсько-скотарський характер господарства Боспору засвідчується
численними знахідками відповідних знарядь праці — серпів, кіс, а також
зерносховищ, жорен, ступ тощо. Як гадається, ремісничі вироби боснорити
одержували в основному шляхом обміну на сільськогосподарську продукцію.
Боспор почав занепадати вже наприкінці римської доби. Є дві версії
його загибелі. Перша грунтується на матеріалах розкопок поселень Семе-
224
нівка й Нововідрадне, зруйнованих унаслідок суцільної пожежі наприкінці
III ст. н. е. За іншою версією, загибель античної цивілізації Північного При-
чорномор’я була спричинена загальною кризою рабовласницької формації та
занепадом хлібної торгівлі. На Боспорі теж спостерігалися процеси нату-
ралізації та русифікації. Чимало сільських жителів переходило в міста,
котрі втрачали основні свої особливості й нерідко починали нагадувати
сільські населені пункти.
* * *
Таким чином, процес античної колонізації Північного При-
чорномор'я був тривалим за часом і мав свої особливості в окре-
мих регіонах. Виникнення самостійних полісів завершує лише
перший етап цього великого періоду античної історії Півдня
України. Подальший прогрес грецьких північнопричорномор-
ських міст-держав, які підтримували інтенсивні економічні, по-
літичні й культурні зв'язки з усіма тодішніми цивілізаціями
Середземномор'я, Близького Сходу, Північної Африки, зумов-
люється не тільки саморозвитком цих міст, а й стосунками з
місцевими племенами Східної Європи та Азії, в першу чергу зі
скіфами, сарматами, гетами, таврами. Історія цих стосунків,
як і всього періоду античності в Північному Причорномор'ї,
охоплює майже тисячоліття. На заключному етапі грецької ко-
лонізації Півдня України почалися відносини з ранніми слов'я-
нами.
В науковому плані період античності на нашій території не
лише має велике значення для вивчення археології самих антич-
них міст і поселень, взаємозв'язків зайшлого грецького та міс-
цевого населення, а й, по суті, починає писемну історію України.
Завдяки стародавнім грекам до нас дійшли описи тогочасної
природи та географії нашої батьківщини, звичаїв, господарства,
культури місцевих племен тощо.
Рекомендована література
Блаватский В. Д. Античная археология Северного Причерноморья.
М., 1961.
Блаватский В. Д. Античная полевая археология. М., 1967.
Виноградов Ю. Г. Политическая история Ольвийского полиса. М. 1989.
Иессен А. А. Греческая колонизация Северного Причерноморья. Л., 1947.
Карьииковский П. О., Клейман И. Б. Древний город Тира. К., 1985.
Кобьілина М. М. Ми лет. М., 1965.
Кравченко Н. М., Корпусова В. М. Деякі риси матеріальної культури
пізньоримської Тіри//Археологія. 1975. № 18.
Кругликова И. Т. Античная археология. М., 1984.
Лапин В. В. Греческая колонизация Северного Причерноморья. К.» 1966.
Островерхов А. С. К вопросу о снрьевой базе античного ремесленного
производства в районе Днепровского и Бугского лимана//Вести, древ. исто-
рии. 1979. № 3.
8 2-1661
225
Охотников С. Б. Нижнєє Поднестровье в VI—V вв. до н. з. К., 1990.
Ростовцев М. И. Скифия и Боспор. Л., 1925.
Яйленко В. П. Греческая колонизация VII—III вв. до н. з. М., 1982.
ЛЕКЦІЯ 14
ЄДНІСТЬ ІСТОРИЧНИХ ЕПОХ ТА ПРИРОДНО-
КЛІМАТИЧНИХ ПЕРІОДІВ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
І БЛИЗЬКОГО СХОДУ В ГОЛОЦЕНІ
• Відповідність історичних епох природно-кліматич-
ним періодам .у
• Історична та міфічні періодизації давніх індоєв-
ропейців та семітів
Відповідність історичних епох природно-кліматичним
періодам. Основні закономірності дописемної історії логічно шу-
кати насамперед у зміні систем культур, об’єднаних однаковою
або близькою господарською діяльністю їхнього населення.
У голоцені на території України ця зміна виглядає таким чи-
ном:
В епоху мезоліту на всій території України (берегова лінія
якої, нагадаємо, до неоліту з обох боків Криму сягала близь-
ко 45° північної широти) існувало привласнююче господарство,
представлене, очевидно, трьома господарсько-культурними ти-
пами (ГКТ): північним — лісовим, південним — степовим та най-
південнішим — приморським.
В епоху протонеоліту Південь України до широти Надпо-
ріжжя був заселений протонеолітичними племенами, у яких
зародилося тваринництво та землеробство. Північ залишалася
мезолітичною.
Починаючи з епохи неоліту основна частина узбережжя
України на захід від Криму опинилася під водою. Внаслідок
цього приморський ГКТ практично зник, зменшилася територія
степового ГКТ. У ранньому періоді у Криму, Степу Лівобереж-
жя, Правобережжя та Лісостепу Правобережжя проживали
неолітичні племена з відтворюючим господарством, а в лісах
Лівобережжя та Правобережжя, Лісостепу Лівобережжя — на-
селення пережиткового мезоліту. З середнього періоду неоліт
переміг на всій території України. В Криму, степах Лівобе-
режжя, Правобережжя та Лісостепу Правобережжя існували
племена з відтворюючими та привласнюючими галузями. Части-
226
на таких племен прийшла із заходу і досягла Правобережного
Полісся. На решті території Полісся та в Лісостепу Лівобереж-
жя розвивалося лише привласнююче господарство. Склалися
три основні ГКТ: мисливсько-тваринницько-землеробський (Пів-
денний Захід та За^хід), мисливсько-тваринницький (Південний
Схід), мисливсько-рибальський (Північ).
У пізньому періоді на Правобережжі поширилося населення
мідного віку з домінуванням землеробсько-тваринницького гос-
подарства; до мідного віку на Лівобережжі належали, очевидно,
представники докурганного «степового енеоліту» з плоскодонною
керамікою, у тому числі й азово-дніпровці. Степи Лівобережжя,
Крим займали племена неоліту з галузями привласнюючого і
відтворюючого господарства та племена з чисто привласню-
ючим господарством. Ліси Лівобережжя та східної час-
тини Правобережжя населяли племена з привласнюючим гос-
подарством. Таким чином, з неоліту до широтної (зональної)
епохальної нерівномірності розвитку окремих частин України
додалася й меридіональна, яка відповідала вже періодам
епохи. Велика роль у цьому належала Дніпру. Провідним цент-
ром життя стало Лісостепове Правобережжя.
З епохи бронзи утвердилася певна соціально-економічна
єдність усієї України. У ранньому періоді практично вся Украї-
на (крім північного сходу) була заселена племенами, зайняти-
ми переважно відтворюючим господарством, хоча їхній ГКТ
був різним: тваринницько-землеробський напрям панував скрізь,
за винятком Лісостепу Правобережжя (тут землеробство домі-
нувало над тваринництвом). Лише в північно-східних Поліссі та
Лісостепу існували пережитково-неолітичні племена з доміну-
ванням привласнюючого (мисливсько-рибальського) господар-
ства й другорядною роллю тваринництва. У середньому періоді
по всій Україні (територія якої скоротилася внаслідок утворен-
ня Азовського моря), за винятком, можливо, землеробсько-тва-
ринницького Лісостепу Правобережжя, утвердилося тварин-
ницько-землеробське господарство. Неолітичні племена зникли,
скрізь переміг бронзовий вік. У пізньому періоді тваринниць-
ко-землеробський напрям переважав у Степу Лівобережжя, лі-
сах Лівобережжя та Правобережжя, а землеробсько-тварин-
ницький — у Степу Правобережжя та Лісостепу Правобережжя
й Лівобережжя.
Таким чином, основною економічною тенденцією епохи брон-
зи України було вдосконалення тваринницько-землеробського
господарства.
Епоха раннього заліза почалася по всій Україні одночасно.
У Степу стало переважати кочове скотарство, у Лісостепу та
Поліссі — орне землеробство.
8*
227
Цей процес був тісно пов’язаний зі зміною природних умов
України. Епохи мезоліту та протонеоліту належали до ранньо-
го, неоліту та бронзи — до середнього, а раннього заліза та су-
часна — до пізнього голоцену; на зламах трьох частин голоцену
особливо різко мінялася берегова лінія Чорного моря.'Мезоліт
у цілому відповідав переходу від плейстоцену до голоцену,
протонеоліт — утвердженню голоцену, неоліт — кліматичному
оптимуму голоцену (який більша частина дослідників відносить
до VII—IV тис. до н. е.), а мідний вік — кульмінації цього
оптимуму (її датують, як правило, V—IV тис. до н. е.). Після-
льодовиковий кліматичний оптимум змінився ранньосубборе-
альним похолоданням (близько 2600—2200 рр. до н. е.), що
спричинило занепад землеробських культур мідного віку та по-
ширення пам’яток, основу господарства яких становило тварин-
ництво. Можливо, найбільш відчутні зміни клімату у мідному
віці відбулися у степу, тому що гумельницькі пам’ятки зникли
там уже із закінченням раннього етапу мідного віку.
Слід зазначити, що саме тоді, очевидно, зникли й останні буго-
дністровські пам’ятки, що існували раніше поряд із трипільсь-
кими.
Ранній бронзовий вік (між 2800/2750—2250 рр. до н. е.) з
його кризою землеробського виробництва та переважанням сте-
пової тваринницької лінії розвитку співпав з ранньосуббореаль-
ним похолоданням (близько 2600—2200 рр. до н. е.), результатом
якого стала, очевидно, зміна берегової лінії Чорного моря, що
призвело до утворення Азовського моря. Середній бронзовий
вік (2250—1720 рр. до н. е.) у цілому відповідав найвищому
рівню температури (у 2300—1800 рр. до н. е.) всього голоцену
та основній частині середньосуббореального потепління (2200—
1400 рр. до н. е.) й відзначався бурхливим розвитком тварин-
ництва і занепадом землеробства. Зате у пізньому бронзовому
віці (близько 1720—1200 р. до' н. е.) в умовах вологого клімату
початкової фази фанагорійської регресії середини II тис. до н. е.,
за М. П. Гершковичем та М. М. Ієвлєвим, розпочався розквіт
землеробства та тваринництва.
Іноді прояви вказаних змін вдається простежити на прикладі
ландшафту річок, як це зроблено, наприклад, В. М. Данилен-
ком щодо Південного Бугу:
1) мезолітичні та протонеолітичні (гребениківські та кук-
рецькі) пам’ятки знайдено у верхній частині жовто-бурого лесо-
подібного суглинку, на рівні третьої (першої лесової) тераси,
що відповідало умовам високого стояння води та значної воло-
гості клімату; 2) час безкерамічного, раннього та розвинутого
буго-дністровського неоліту настав після виходу з-під води
вздовж берега ділянок дна (що ставали тепер основою сучасної
надзаплави) при формуванні на них сіруватого делювіального
228
суглинку; 3) пам’ятки пізнього неоліту та раннього трипілля з’я-
вилися з виходом з-під води нових ділянок узбережжя, форму-
ванням жовтого лесоподібного делювію та початку сучасного
грунту; 4) у бронзовому віці настав короткочасний період ви-
сокого стояння вод та розмивів, що передував пам’яткам коши-
ловецького типу (Трипілля СІІ?), знайденим уже в сучасному
підгрунті (перехідному до сучасного грунту шарі); 5) перекон-
ливе існування сучасного грунту з часу пізнього періоду брон-
зи (?), оскільки в основі цього грунту залягали матеріали ко-
марівської культури.
Таким чином, значна зміна прибережної частини відбулася
кілька разів: 1) на зламі протонеоліту й неоліту; 2) «чистого
неоліту» й мідного віку; 3) мідного й бронзового віків; 4) серед-
ньої та пізньої бронзи (?).
Подібну еволюцію геологічних та пов’язаних з ними архео-
логічних шарів (що відповідало єдності природних та історич-
них епох, з слідами різких екологічних змін на зламах епох і
їх періодів) з мезоліту по епоху бронзи зафіксовано й у інших
частинах України.
Різка зміна клімату, як ми вже зазначали, сприяла переходу
до епохи раннього заліза. Перший етап раннього залізного віку
(1200—1000 р. до н. е.) завершився з початком «похолодання
залізного віку», під час якого у кліматі планети відбулися знач-
ні зміни: понизилася середньорічна температура, збільшилося
випадання опадів, унаслідок чого після тривалого періоду посу-
хи відновилися області боліт, утворилися торфовища, на Південь
зсунулася смуга лісів. Виходячи із зазначеного вище, цілком
закономірним видається співпадання з цим похолоданням па
території України передскіфського та скіфського періодів заліз-
ного віку. За М. М. Ієвлєвим, з VII до середини IV ст. до н. е.
у Північному Причорномор’ї спостерігалося підвищення воло-
гості, що сприяло розквіту скіфського господарства. Однак з
кінця IV ст. до н. е. почалося висихання степів. У стадах змі-
нювалося співвідношення великої й дрібної рогатої худоби на
користь останньої, населення залишало степи й осідало на при-
датних для землеробства Нижньому Подунав’ї, Нижньому По-
дніпров’ї, передгірських районах Північного Кавказу. Водночас
скорочувалося сільськогосподарське виробництво в античних
містах Північного Причорномор’я. Посушливий період тривав
близько 250 років і завершився у другій половині І ст. до н. е.
З поліпшення кліматичної ситуації у Північному Причорномор’ї
з кінця І ст. до н. е.— початку І ст. н. е. почалося нове еконо-
мічне піднесення. Наступне погіршення клімату тут з 300 р. н. е.
стало, ймовірно, однією з головних причин кризи господарства
раннього залізного віку (а також пов’язаних з цим політичних
процесів) й сприяло переходу до феодалізму.
229
З малим кліматичним оптимумом (другим кліматичним
оптимумом голоцену), що тривав у 700—1350 (або 980—
1180) рр., почався «розвинутий феодалізм», а з малим льодови-
ковим періодом (який датують 1430/1450—1755/1850 або 1600—
1850 рр.) у менш розвинутих народів — «пізній феодалізм», а в
більш розвинутих — «капіталізм».
Отже, на території України історичні епохи були водночас і
природно-кліматичними епохами; на їх зламах відбувалися ве-
личезні, а на зламах періодів епох — значні зміни клімату.
Єдність історичних та кліматичних епох існувала й на Близько-
му Сході.
Розглядаючи територію України як досить єдину особливу
культурно-економічну зону голоцену, слід визнати, що основні
тенденції розвитку, періодизація та хронологія епох цієї зони
визначалися І лінією, найзрозумілішою при співставленні з
Близьким Сходом.
Спорідненість (за В. М. Даниленком та Д. Я. Телегіним)
«ранньо-» та «пізньомезолітичного» населення України та
Близького Сходу відбила спільний початок епохи мезоліту і
протонеоліту в Південному та Північному Причорномор’ї. Почи-
наючи з атлантичного періоду (неоліту) Чорне море (яке було
до цього озером) з’єдналося із Середземним. З утворенням
Босфору, затопленням узбережжя, що були сухопутними моста-
ми між Близьким Сходом та Україною, причорноморські зв’яз-
ки було порушено, але не перервано повністю (про що свідчать
паралелі у культурах неоліту та малоазійські елементи у три-
пільській культурі). Це підтверджується й співставленням з
подіями, що відбувалися на території Месопотамії з моменту
появи там писемності.
І. 3300—3000 рр. до н. е —період додержавного ладу східних семітів
(Ранньоурукський), хронологічна відповідність — РМ України (3300—3000 рр.
до н. е.). Співставимо месопотамське суспільство з трипільським:
1. Поява східних семітів у Месопотамії; утвердження пріоритету від-
творюючого господарства (яке, можливо, базувалося на тваринництві за до-
поміжної ролі землеробства), зростання ролі мотичного землеробства, поява
штучного зрошення, яке, однак, не досягло рівня іригаційних систем, по-
силення осілості; утворення округ з кількох невеликих (глиняних або тро-
стяникових жител) родових (?) селищ; розвиток домашніх промислів, мож-
ливо, застосування найдавнішого гончарного круга; перші священні ділянки
та святилища в центральних поселеннях; патрилокальні, патрилінійні, патрі-
архальні сім’ї; різниця у рівні розвитку окремих груп поселень, мирні, об-
мінні відносини між ними.
1а. Поява перших трипільських племен на території України; утвер-
дження пріоритету відтворюючого господарства, основну роль у якому, ймо-
вірно, відігравало спочатку тваринництво, а не землеробство; поширення
вирубного мотичного землеробства; посилення осілості, переважання невели-
ких родових (?) поселень, кущове розташування поселень навколо більших,
площа яких досягала кількох гектарів; розвиток домашніх промислів, перші
докази місцевої обробки міді, можливо, використання гончарного круга;
230
родо-племінні святилища (Лука-Врублівецька, Сабатинівка II); поділ площі
поселень на кілька частин, відповідно до окремих патріархальних сімей;
поглиблення відмінностей у рівні розвитку окремих поселень, мирні відносини
між ними, обмін між поселеннями та віддаленими територіями.
Значна (частіше — ще більша) близькість у тенденціях розвитку про-
стежується у таких синхронних періодах:
II. Месопотамського суспільства Протописемного періоду (3000—2750 рр.
до н. е.) та його хронологічної відповідності— ПМ України (3000—2800/
2750 рр. до н. е.).
III. Месопотамського суспільства Досаргонівської ери, або Ранньо дина-
стичного періоду (2750—2315 рр. до н. е.) та суспільства РБ України
(2800/2750—2250 рр. до н. е.).
IV. Месопотамії двох періодів — періоду перших деспотій (2316—1932 рр.
до н. е.) та Старовавилонського (1932—1595 рр. до н. е.) і культур та куль-
турно-історичних областей України, що виникли з початку СБ й існували на
початку ПБ — пізньоямної, катакомбної, шнурової кераміки (2250—1600 рр.
до н. е.); період існування цих культур та спільностей у ПБ охоплював
1720—1600 рр. до н. е., що відповідає другому етапові Старовавилонського
періоду (1763—1595 рр. до н. е.); Месопотамії від перших деспотій до об'єд-
нання Месопотамії Хаммурапі (від 2316 до 1763 рр. до н. е.) та СБ України
(2250—1720 рр. до н. е.).
V. Месопотамії двох періодів — від об'єднання Месопотамії Хаммурапі
до падіння його «дому» (1763—1595 рр. до н. е.); каситської династії (1595—
1235 рр. до н. е.) та суспільств ПБ України (1720—1200 рр. до н. е.).
VI. Месопотамії Середньоассирійського періоду (1235 р. до н. е.— кінець
II або початок І тис. до н. е.) та суспільств початку РЖ України — білогру-
дівського, білозерського та ін. (1200—1000 рр. до н. е.).
Про синхронізацію давньої історії України та Месопотамії свідчить,
зокрема, те, що на рубежах періодів або етапів, спільних для цих двох
територій, Месопотамія переживала такі зміни етнічної ситуації:
— близько 3300 р. до н. е.— прихід східних семітів до Месопотамії;
— близько 3000 р. до н. е.— очевидно, нові розселення східних семітів,
— близько 2750 р. до н. е.— якісь нові пересування семітів-пастухів;
— близько 2350 р. до н. е.— напад хуритів; 2316 р. до н. е.— посилення
впливу східних семітів (аккадців);
— близько 1742—1741 р. до н. е.— прихід каситів;
— 1595 р.— хеттська навала;
— кінець XIII — початок XII ст. до н. е.— напад західних семітів
(амореїв);
— друга половина — кінець XI ст. до н. е.— вторгнення суттіїв (ара-
меїв) або їх частини — халдеїв.
На періоди, практично повністю синхронні вказаним, поділя-
ється історія Єгипту та інших країн Близького Сходу, а також
близьких до них цивілізацій. Тому для давнього населення
України досить прямими (хоча й дещо зміненими місцевими умо-
вами) аналогіями можна вважати відомі нам закономірності
розвитку Близького Сходу в економіці, соціальній структурі та
духовній культурі. Основа такої єдності пов’язана з поширен-
ням на цих територіях металевих виробів: добре зафіксовано
практично одночасне оволодіння виробництвом східними семі-
тами та трипільцями спочатку міді, а потім і сплавів (у Тро-
пописемному періоді Месопотамії — міді та свинцю, у Трипіл-
лі ВИ — міді та срібла). Це стосується й пізнішого поширення
231
бронзових виробів. Подібну ситуацію простежено й у Єгипті,
де металеві вироби Раннього царства виготовляли з практично
чистої міді і лише у Давньому царстві з’явилася бронза. Кіль-
кість бронзових виробів тут зросла в період, що безпосередньо
передував XII династії та з часу самої XII династії. Це дуже
нагадує ситуацію в Україні, де в період РБ, синхронний Дав-
ньому царству, бронзових виробів також було небагато і їхнє
масове поширення починається в основному з СБ (що відпові-
дало приблизно часу XII династії Єгипту). У Західній Анатолії
справжня бронза існувала з часу Трої І (близько 2750 р.
до н. е.), що дозволяє віднести початок бронзового віку цього
району саме до комплексу Трої І, а не більш ранніх матеріалів
типу Кумтепе (як вважають деякі археологи). Слід зазначити
також, що у ранньому та середньому бронзовому віці Північне
та Південне Причорномор'я входили до цирку мпонтійської
спільності, у пізньому бронзовому віці свідченням їхнього без-
умовного зв'язку стали численні військові походи населення
України на Близький Схід разом із іншими «народами моря»,
з початку ранньозалізного віку — синхронне поширення рис цієї
епохи, з середнього періоду ранньозалізного віку — поширення
грецької цивілізації та скіфські зв'язки з Передньою Азією,
з пізнього — впливи Римської держави, з початку сучасної епо-
хи — одночасний перехід до феодалізму, а потім — його розвину-
та та пізня стадії (які відбувалися в умовах постійних взаємо-
впливів).
Історична та міфічні періодизації давніх індоєвропейців та
семітів. Наші уявлення про історичний процес у минулому мо-
жуть бути значною мірою поглиблені за рахунок того, як усві-
домлювали свою історію й самі давні люди. Це знайшло відби-
ток у їхніх так званих міфічних періодизаціях.
У месопотамських міфах, складених не пізніше епохи бронзи
(III—II тис. до н. е.), представлено кілька схем такої періоди-
зації. Одна з них відома у шумерів в оповіданні про богів. Вся
історія богів поділена на частини — ранню (час привласнюючо-
го господарства) та пізню (час відтворюючого господарства, для
ведення якого старшими богами виліплено нових), а кожен її
період, що починається з певного рішення та вчинку верховних
богів, відповідає нашим уявленням про історичні епохи:
1. Період збиральництва в умовах сучасного рослинного сві-
ту (мезоліт); 2—3. Період появи та період утвердження тварин-
ництва і мотичного землеробства (протонеоліт та неоліт); 4. Пе-
ріод появи орного землеробства, загінного утримання худоби,
розвинутого ткацтва, перетворення землеробства на основу гос-
подарства (мідний вік).
Інша месопотамська періодизація присвячена вже життю
людей, найдавніші з яких були також виліплені з глини верхов-
232
ними божествами. Д. Г. Редер називає перший період, що по-
чався після появи богів, відтворюючого господарства, «золотим
віком». Рання частина «золотого віку» — рівноправні люди у
споріднених етнічних групах, що живуть мирно, у достатку, за-
ймаються землеробством, розведенням дрібної рогатої худоби,
ткацтвом, будівництвом будинків і башт, пізня — міжетнічні та
соціальні конфлікти, війни, розвинута архітектура, у тому числі
й фортифікаційна. Обидві частини віку у цілому відповідають
рівню протонеоліту Близького Сходу, наприкінці якого (у доке-
рамічному неоліті) існували протоміські поселення з міцними
захисними спорудами: Єрихон, Бейда, Джебел Магзалія. На-
ступний період («срібний вік», за Д. Г. Редером), який скла-
дається з двох етапів, має риси неоліту Близького Сходу. Він
закінчився Великим потопом, від якого врятувався лише Зиусуд-
ра зі своєю родиною. Великий потоп, який передував піднесен-
ню Кишу з 2750 р. до н. е., найімовірніше відбувся на зламі
епохи неоліту та бронзового віку. Отже, наступний період —
період післяпотопних нащадків Зиусудри — був уже епохою
бронзи.
Міфічна періодизація може бути співставлена з етапами
так званої історичної картини шумерів, у якій етап, що почався
з Зиусудри (з потопу), закінчився до діяльності Гильгамеша,
тобто включав І династію Кишу. Це підтверджує нашу думку
про віднесення потопу до 2750 р. до н. е. За Е. А. Спайзером та
Й. П. Вейнбергом, ця картина складалася у такій послідовності:
1) початок дарованої богами людям готової цивілізації після
творення світу; 2) потоп, посланий богами як кара, під час
якого було знищено майже все людство; 3) післяпотопний етап
із Зиусудрою, який пережив потоп, та «кризою при Етані-пасти-
рі»; 4) етап з перемогою Гільгамеша, правителя Урука, над
правителем Кишу Агою; 5) об’єднання Саргонідами всієї Месо-
потамії у XXIV—XXII ст. до н. е.
Таким чином, міфічні періодизації Месопотамії відбили п'ять
основних періодів: мезоліт (у якому жили лише тотеми та бо-
ги), протонеоліт, неоліт, мідний вік (іноді), а також початок
бронзового віку (до середнього бронзового віку). Причому, і в
протонеоліті, і в неоліті, і в епосі бронзи виділено їхні окремі
частини.
Правомірне також співставлення міфічної історії шумерів з
періодизацією розвитку давнього землеробства Месопотамії (за
М. Я. Мерпертом): «золотий вік» допустимо ототожнювати з
його першою фазою (IX—VIII тис. до н. е.), етапи «срібного
віку» — з другою та третьою фазами (VII та кінець VII — поча-
ток V тис. до н. е.).
«Золотий вік» Месопотамії можна, очевидно, порівняти з
ранньоземлеробськими пам’ятками, які В. М. Массон відніс до
233
неоліту (ми — до протонеоліту) Близького Сходу і датував
VIII—VII тис. до н. е. Ранній етап «срібного віку» логічно вва-
жати першим та другим (за В. М. Массоном) періодами історії
Месопотамії (VI — перша половина IV тис. до н. е.) — час роз-
квіту культур Гассуни, Самарри, Галафу, раннього Бреду та
Убейду, а пізній (передпотопний) етап — третім періодом (за
В. М. Массоном, друга половина IV — початок III тис. до н. е.),
що відповідав урукській культурі та комплексам типу Джем-
дет-Наср.
Найближчою до месопотамських можна вважати міфічну
періодизацію історії греків, почату Платоном у «Політиці» та
продовжену в «Законах». За Платоном, в умовах м’якого воло-
гого клімату у першому періоді на землі жили боги (царював
тоді Крон) й «земнонароджені» люди нижчої формації, які за-
ймалися привласнюючим господарством, не мали одягу, не знали
таємниці дітонародження, своєї історії, не вважалися пращура-
ми греків. Спосіб життя «земнонароджених» відповідає мезо-
літу. Внаслідок катастрофи — зміни обертання Всесвіту й по-
дальшого його відновлення — «земнонароджені» загинули, а на
початку нового, «теперішнього», колобігу з’явилися «ранні пра-
щури» греків (що й стало початком наступного періоду). В їх-
ньому суспільстві розвивалися збиральництво, мисливство, - за-
родилися тваринництво й землеробство, домашні ремесла й
«мистецтва» (ліплення та плетення), з’явився метал, широко ви-
користовувався вогонь, виникли міжусобиці та війни, було усві-
домлено таємницю дітонародження. Цей період відповідає
протонеоліту.
Коли давні люди досягли вже досить високого рівня у своє-
му розвитку, сталася нова катастрофа: потоп. Врятуватися від
нього вдалося лише деяким групам гірських пастухів, які збе-
регли багато традицій допотопного часу й створили першу дер-
жаву («династію»).
Перша післяпотопна «держава» з невеликих розрізнених
мирних родових колективів з рівноправними членами суспіль-
ства, які займалися розведенням рогатої худоби, мисливством,
плетенням, виготовленням та випалом кераміки, але втратили
метали, «що сховалися під землею» (це цілком могло статися
під час утворення сучасних грунтів) й не мали писемності, від-
повідає основним рисам неоліту.
Наступна, друга «держава» (що існувала, коли царем був
Зевс) представлена суспільством, у якому провідну роль віді-
гравало терасне землеробство на схилах гір, іншими характер-
ними ознаками цієї держави були великі поселення з багатока-
мерними житлами-кварталами, більша єдність племені при
значній самостійності окремих родів та диференціації груп на-
селення, поява прошарку знаті й значне зростання ролі ради
234
вождів-царів (тобто, очевидно, ради племені та ради союзу пле-
мен), перетворення династій в «аристократії» та «царства». Та-
ка держава може вважатися суспільством вже мідного віку. Це
підтверджується й тим, що початком третьої держави (яка
продовжила Другу) стало виникнення Трої,— подія, яку біль-
шість дослідників вважає початком бронзового і кінцем мідного
віку.
Третя «держава», що існувала з часів виникнення Трої (з по-
чатку бронзового віку) до її зруйнування ахейцями й приходу
до Греції дорійців (чим визначають рубіж бронзового та заліз-
ного віків), повністю відповідає епосі бронзи. А четверта «дер-
жава», що датується часом від приходу дорійців до днів самого
Платона, є, безумовно, вже раннім залізним віком.
Періодизація старовини у вигляді п’яти поколінь або віків
викладена Гесіодом у його «Роботах та днях». У часи Платона,
визначаючи «Гесіодові покоління» як явище універсальне, про
одне з поколінь забули й налічували їх лише чотири: «золоте»,
«срібне», «мідне» та «залізне». Найповніше характеристика
цих чотирьох поколінь подана у «Метаморфозах» Овідія. Роз-
глянемо деякі найбільш характерні риси цих поколінь.
Початком людства Гесіод та Овідій вважали перше — «золо-
те» покоління «золотого віку», створене тоді, коли верховним бо-
гом був ще Крон-Сатурн і яке зникло вже за панування Зевса.
Ці щасливі люди жили в умовах сучасного рослинного світу
«вічної весни», в основному привласнюючи дари природи: зби-
рали врожаї зернових з полів, не обробляючи їх, але вже воло-
діли стадами худоби. У цілому така картина відповідає кліма-
ту та ситуації зародження відтворюючого господарства, коли
худоба вже була приручена, а землеробство було ще ускладне-
ним збиральництвом, тобто протонеоліту.
Друге — «срібне» покоління «срібного віку» з’явилося вже
при царюванні Зевса-Юпітера. Клімат на той час погіршав, ста-
ло можливим розрізняти всі чотири пори року, виникло будів-
ництво жител з гілок, з’єднуваних ликом, люди стали обробля-
ти поля, вперше навчилися використовувати й тяглову силу би-
ка. Жертвоприношень та жертовників у цей час ще не існувало
Така епоха може бути ототожнена з неолітом.
В часи третього — «мідного» (як за Гесіодом так і Овіді-
єм) — покоління з’явилися мідні знаряддя та зброя, перші війни
(очевидно, ще не грабіжницького характеру, бо «мідний вік» не
був «злочинним»). Цілком припустимими для цього часу можна
вважати й «мідні житла» (у них можна вбачати або глиняні —
кольору міді — житла, або житла з мідними дахами, про які
згадують античні автори). Загалом риси цього покоління відпо-
відають археологічному мідному вікові (у Гесіода) або брон-
зовому, або двом вікам — мідному та бронзовому (у Овідія).
235
Четверте (за Гесіодом, у Овідія це покоління відсутнє) по-
коління, або «рід героїв», безпосередньо передувало часові існу-
вання «залізних людей» в епоху самого Гесіода. Важливим до-
сягненням четвертого покоління був розвиток мореплавства.
Численні війни та битви призвели його до загибелі. Зникнення
цього покоління під час Троянської війни досить точно датує
його бронзовим віком.
Останнім (п'ятим у Гесіода та четвертим у Овідія) названо
безталанне, приречене на загибель «залізне покоління» «заліз-
ного віку». У цю найгіршу, найжорстокішу епоху відбулося па-
діння моралі та руйнування родинних зв’язків, величезне зна-
чення одержала гонитва за наживою, зокрема в чужих морях,
і грабіжницькі війни (які велися вже залізною зброєю), при-
ватновласницький поділ громадських земель, хижацькі розробки
підземних корисних копалин. Згадані риси, а також включення
Гесіодом та Овідієм самих себе до часу існування цього поко-
ління переконливо свідчить про тотожність «залізного віку»
епосі археологічного залізного віку.
Таким чином, «золоте покоління» відповідало протонеоліту,
«срібне» — неоліту, «мідне» — у Гесіода мідному вікові, у Ові-
дія — бронзовому (або, менш реально, мідному й бронзовому ві-
кам як усій епосі палеометалу), четверте покоління Гесіода —
епосі бронзи, «залізне покоління» — ранньозалізному вікові. То-
му долюдський (допротонеолітичнии) етап голоценового клімату,
у якому, за Гесіодом та Овідієм, жили боги,, правомірно вважа-
ти мезолітом.
Поділ історії на чотири, як вважають дослідники, аналогічні
відомим у античних авторів, віки,— перший — «золотий», або
«божественний» (Критаюга, або Сатьяюга, або Деваюга), дру-
гий— «срібний» (Третаюга), третій — «мідний» («Двапараюга),
четвертий — «залізний» (Каліюга) — відомий у індійців. За
«Махабхаратою», як і в схемах античних авторів, життя
людства постійно погіршувалося, починаючи з першої і закін-
чуючи останньою югою, що відбивалося, насамперед, у падінні
моральних та світоглядних підвалин суспільства — дхарми. Кри-
таюга зображена епохою максимально можливих у давнину
досягнень, з квітучими містами, розвинутими торгівлею, ремес-
лом, землеробством та тваринництвом. Однак навіть у ті часи,
часи Критаюги, гармонія природи та суспільства іноді порушу-
валася, зокрема, внаслідок воєнних сутичок та соціальних
потрясінь. Тому, незважаючи на деяке перебільшення рівня роз-
витку суспільства Критаюги (що цілком зрозуміло, враховуючи
досить пізній, порівнюючи з Критаюгою, вік «Махабхарати»),
паралель між Критаюгою та «золотим» віком Месопотамії оче-
видна. Отже, Критаюга, на нашу думку, може вважатися відпо-
відністю протонеоліту, Третаюга — неоліту, Двапараюга — епо-
230
хи палеометалу, а Каліюга мо'же вважатися відповідністю заліз-
ного віку.
Картини з палацами, лісами, садами, царствами, яйцями, які
послідовно змінюють одна одну, досить широко представлено у
казках слов’ян та германців. Найбільш далекими вважалися
золоті (ліси, сади і т. п.), більш • близькими — срібні, потім
мідні. В. М. Топоров вважає, що згадані предмети та об’єкти
символізували «золотий», «срібний» та «мідний» віки, які про-
жили пращури цих народів. Дуже рідко разом з першими трьо-
ма, після мідних, згадують залізні об’єкти (наприклад, дерева),
які розташовані у цій періодизаційній драбинці до нас найближ-
че. Отже, ці об’єкти можна вважати символом четвертого — «за-
лізного віку», а в цілому, стверджувати, що за уявленням сло-
в’ян, їхні пращури прожили (а точніше, запам’ятали себе) у
-протонеоліті, неоліті, мідному й бронзовому віках (або епосі
палеометалу, яка у них почалася з мідного, а не бронзового
віку) та у ранньому залізному віці.
У індоєвропейців відомі й інші варіанти періодизації, пов’я-
зані з історичними епохами. Зокрема, у Лукреція Кара («Про
природу речей») виділено: 1) період богів та найдавніших «зем-
нородних» людей, які жили в умовах голоценового клімату в
курінях (а не справжніх житлах), не мали одягу, законів, пар-
ної сім’ї, не плавали морями, займалися привласнюючим госпо-
дарством; 2) період появи справжніх жител, одягу (спочатку із
шкур), звичаїв, парної сім’ї, розвинутої мови, землеробства,
тваринництва, міст, знаті (але при загальному справедливому
володінні майном); 3) період нагромадження багатств знаттю,
поширення воєн, насильства, беззаконня, знищення частини зна-
ті; 4) період законів, що існували й при Карі. Перший період
у цілому відповідає середньокам’яному вікові (мезоліту), дру-
гий — пізньокам’яному (протонеоліту та неоліту), третій — брон-
зовому, четвертий — ранньозалізному вікові.
Враховуючи все це, не таким уже й фантастичним видається
поділ історії Лукрецієм Каром на три періоди розвитку зброї.
«Раніше служили зброєю руки могутні, кігті, каміння, уламки
гілок від дерев та полум’я, після того була знайдена мідь та
порода заліза. Все ж таки у вжиток увійшла спершу мідь, ніж
залізо». Останній з цих періодів явно відповідає залізному ві-
кові, середній — епосі бронзи, у якій поширилася зброя з міді
та її сплавів, а перший — кам’яному віку, причому, мабуть, ли-
ше протонеоліту-неоліту (бо уявлення про палеоліт-мезоліт як
стадію власної історії у пам’яті індоєвропейців не відбито) як
пізньокам’яному вікові.
Подібна періодизація з точки зору пращурів слов’ян відбита
у «Хроніці» Малали та «Повісті минулих літ» («Літописі русь-
кому») у розповіді про богів — царів Єгипту: «А після того, як
237
був потоп і розділено народи, став царствувати спочатку Мест-
ром із роду Хамового, по ньому Гермес, після цього — Гефест,—
бо так Сварога назвали єгиптяни. Коли сей Гефест царствував
в Єгипті, [то] в той час царювання його упали кліщі з неба.
[І] стали [єгиптяни] кувати оружжя, бо раніше від того вони
палицями і камінням билися. Той же Гефест закон установи
жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитися стри-
мано... Бо раніш від сього жінки чинили блуд, з ким ото [яка]
хотіла, і займалися вони блудом, як скотина. ... А після цього
царствував син його, на ймення Сонце,— що його звуть Дажбо-
гом». За часів Дажбога люди стали, очевидно, давати данину
царям. Б. О. Рибаков справедливо вбачає у цьому оповіданні
відображення найважливіших періодів історії пращурів слов'ян:
1) досварогова ера (поділена на два етапи). Кам’яний вік із
груповим шлюбом (або нестійким парним шлюбом); 2) ера
Сварога. Утвердження віку металу та моногамної сім’ї; 3) ера
сина Сварога — Дажбога. Виникнення держави. .
Еру Сварога Б. О. Рибаков відніс до залізного віку, хоча
при цьому й зауважив, що попередня — досварогова ера — це
кам’яний вік, а почали кувати метали на території Правобереж-
ної України (спільною територією праслов’ян та східних слов’ян
Б. О. Рибаков вважав саме її) двічі — у мідному віці (мідь),
а потім залізному віці (крицю), оскільки у бронзовому віці
бронзові вироби відливали, а не виковували. Б. О. Рибаков від-
дає перевагу залізному вікові, оскільки вважає, що до залізного
віку у пращурів слов’ян своєї металургії не було, вони кори-
стувалися переважно кам’яними знаряддями, і «бронза, яку при-
возили зі сторони, застосовувалась переважно (крім доліт) для
прикрас», а тому літописець вважав за можливе показати, що
кам’яний вік було одразу замінено залізним; крім того, патрі-
архальні відносини, введені Сварогом, могли скластися лише в
умовах значного соціального розшарування залізного віку.
На нашу думку, тут представлено чотири періоди: 1) допо-
топний період; 2) післяпотопний поділ народів, коли дозволяло-
ся порушення подружньої вірності, а зброєю були палиці й ка-
міння; 3) правління третього післяпотопного царя Гефеста (Сва-
рога), при якому подружню невірність стали карати (виникла
моногамна сім’я), з’явилася кована зброя; 4) царство сина Ге-
феста— Геліоса (Дажбога) як суспільство із знатними та ба-
гатими, тобто розвинута держава. Перший період, ймовірно, від-
повідав допотопному протонеоліту, другий — останній (післяпо-
топній) частині кам’яного віку — неоліту, третій — останній тре-
тині (третьому царю) неоліту — мідному вікові, четвертий —
епосі розвинутої держави у Єгипті, епосі бронзи. Враховуючи
ототожнення у «Повісті...» єгипетських богів із слов'янськими,
а також той факт, що на території формування пращурів сло-
238
в’ян кувати мідь стали також у мідному віці, й найдавніша
держава в них виникла, ймовірно, вже у бронзовому віці, пра-
вомірно вважати, що ця періодизація відповідала уявленням
слов'ян про свою історію у протонеоліті, неоліті, мідному та
бронзовому віках.
Інший варіант періодизації давньої історії розглянемо на
прикладі Кріту. На відміну від материкових районів Кріт було
заселено людьми дещо пізніше. Незважаючи на це, за Геродо-
том, населення острова змінювалося тричі. Перші його мешкан-
ці, пішовши з легендарним Міносом походом на Сикелію, не
змогли повернутися назад на острів, бо потерпіли аварію на
своїх кораблях й змушені були залишитися на материку. За-
мість них на Кріті з’явилися інші народності, «головним чином
елліни». Останні представники цього нового другого населення
-Кріту брали участь у Троянській війні й вимерли одразу після
повернення з неї. З того часу й аж до Геродота на Кріті жило
вже третє населення (з рештками попереднього). Існує точка
зору, що три заселення Кріту відповідали подіям, які колись
значно змінювали ситуацію на острові: близько 1700 р. до н. е.
палаци було зруйновано (можливо, землетрусом), близько 1450
(1400) р. до н. е. відбулося нове зруйнування палаців, яке су-
проводжувалося, ймовірно, вторгненням ахейців, а після Тро-
янської війни на Кріті з’явилися дорійці. Оскільки після
Троянської війни на Кріті закінчилася крітська культура (брон-
зовий вік) й почалася нова епоха залізного віку, ми вважаємо,
що й два більш ранні переселення на Кріт мали епохальне
значення. Однак при будь-якому поділі бронзового віку Кріту
названі вище дати (1700, або 1450 чи 1400 рр. до н. е.) таким
подіям не відповідають. При виділенні трьох періодів (ранньо-,
середньо-, пізньомінойських, або РМ, СМ, ПМ) вони визначають
кінець СМ II або III (1700 р. до н. е.) та кінець ПМ III (1450
чи 1400 рр. до н. е.). При чотирьохчастинному поділі цієї куль-
тури (перед-, ранньо-, пізньо- й післяпалацовий періоди) вка-
зані дати розмежовують лише три з них: ранньо- з пізньопала-
цовим і пізньо- з післяпалацовим. Отже, події 1700 і
1450/1400 рр. до н. е. менш значні за своїми масштабами ніж
повна зміна населення (а також його культури), про які спові-
щав Геродот.
Тому ймовірним може бути інше пояснення. Оскільки третє
населення Кріту відповідало залізному вікові, друге населення
природно ототожнити з попереднім населенням не частини брон-
зового віку, а всього бронзового віку. Адже поява другого насе-
лення з самого початку бронзового віку відповідала б припу-
щенням деяких археологів про те, що крітська культура стала
результатом не лише внутрішнього розвитку, а й переселення
з Малої Азії, Лівії чи Єгипту нового населення (що відбилося
239
в близькосхідних впливах та деякій неоднорідності пам’яток
Кріту РМ). З цього випливає, що час Міноса повинен відпові-
дати епосі безпосереднього передування крітській культурі —
неолітові. На користь такого припущення свідчить і відобра-
ження міфу про шлюб батьків Міноса — Зевса та Європи — у
матеріалах Малої Азії та Подунав’я вже з неоліту. Отже, друге
населення Кріту з його трьома поколіннями після смерті Міно-
са, очевидно, відповідало трьом періодам (РМ, СМ, ПМ) куль-
тури Кріту: перше населення — неоліту, друге — і мідному,
і бронзовому вікам, третє — залізному віку.
* * *
Таким чином, існують всі підстави припускати, що, починаю-
чи з мезоліту, історичні епохи, їхні періоди та природно-кліма-
тичні періоди для населення України і Близького Сходу були
спільними. Водночас це означає, що найбільш достовірною пе-
ріодизацією історії індоєвропейців та семітів є періодизація са-
ме за історичними епохами, починаючи з протонеоліту: прото-
неоліт, неоліт (з мідним віком), бронзовий вік, ранньозалізний
вік, а далі, як ми знаємо,— й сучасна епоха. Викладені вище
факти також засвідчують, що міфічні періодизації певною мі-
рою можуть вважатися науковими й повинні були створювати-
ся, очевидно, не пізніше неоліту. Це має величезне значення,
адже епохи, риси яких відбито у міфічних періодах, археологи
визначили зовсім недавно: неоліт, мідний, бронзовий, ранньо-
залізний віки — на початку XX ст., а протонеоліт — кілька де-
сятиліть тому.
Рекомендована література
Археология Украинской ССР: В 3 т. К-, 1985. Т. 1.
Даниленко В. Н. Неолит Украиньї. К., 1969.
Земная кора и история развития Черноморской впадини. М., 1975.
История древнего Востока. Зарождение древнейших классовьіх обществ
и первьіе очаги рабовладельческой цивилизации: В 2 ч. М., 1983. Ч. 1.
Літопис Руський. К., 1989.
Ллойд С. Археология Месопотамии. М.» 1984.
Монгайт А. Л. Археология Западной Европьі: В 2 т. М., 1974. Т. 2.
Рьібаков Б. А. Язичество древних славян. М., 1981.
Телегін Д. Я. Мезолітичні пам’ятки України. К., 1982.
Чмьіхов Н. А. Истоки язичества Руси. К-» 1990.
240
ЛЕКЩЯ 15
ОСНОВНІ ОСОБЛИВОСТІ Й НАПРЯМИ
ІСТОРИЧНОГО ПРОЦЕСУ В ПІЗНЬОКАМЯНОМУ —
РАННЬОЗАЛІЗНОМУ ВІКАХ
• Загальна періодизація історичного процесу
у голоцені
• Етнічна ситуація в Україні у давнину
Загальна періодизація історичного процесу у голоцені.
Узгодження на території України і Близького Сходу історичних
епох та кліматичних періодів дозволяє припустити, що епохи
голоцену змінюються за певною закономірністю. Адже між кор-
донами епох, датованими найточніше — неолітом (кінцем якого
на деяких територіях був мідний вік) та бронзовим віком
(близько 280012750 рр. до н. е.), бронзовим та залізним віком
(близько 1200 р. до н. е.), раннім залізним віком та сучасною
епохою (рубіж IV—V ст.) часовий проміжок становить близько
1600 р. Це, очевидно, не випадково, адже й неоліт почався, на
нашу думку, близько 4400 р. до н. е. (тобто також за 1600 р.
до бронзового віку), а вже сьогодні відчутні симптоми майбут-
ньої епохи, до якої, як прийнято вважати, ми вступаємо у
XXI ст.— через 1600 років від V ст. Причому епоха бронзи,
епоха раннього заліза та сучасна епоха поділяються на три рів-
них частини. Третину епохи неоліту складає і її остання части-
на— мідний вік (або пізній неоліт). Кожна з третин епохи, та-
ким чином, тривала близько 530 років. Можна припустити, що
подібна закономірність була притаманна й епохам протонеолі-
ту та мезоліту. Тоді протонеоліт повинен був початися близько
6000, а мезоліт — близько 7600 р. до н. е. Останнє цілком мож-
ливе, оскільки, на думку багатьох авторів, початок голоцену
(а отже — близько до того й мезоліту) віднесено до 8300—
6000 р. до н. е.
М. Ф. Косарев дійшов висновку, що в археологічному мате-
ріалі знаходять відображення зміни клімату, які відповідають,
насамперед, схемі В. А. Шнитникова. За цією схемою голоцен
поділяється на періоди, що складаються з вологої (300—
500 рр.), перехідної (700—800 рр.) та сухої (600—800 рр.) фаз.
Ці періоди збігаються з повторенням максимумів припливо-
утворюючої сили небесних світил (за О. Петтерсоном), виклика-
них тим, що, як вважають сучасні дослідники, саме через 1600 ро-
241
ків Земля, Місяць та Сонце періодично довгий час знаходяться
на одній прямій. У цей час вплив Місяця та Сонця на Землю
різко зростає, що стає причиною підвищення загальної зволо-
женості клімату Землі. На зазначені періоди накладаються й
інші максимуми припливоутворюючої сили Місяця та Сонця,
які повторюються, зокрема, через 84—93 роки, а також макси-
муми подібного спільного впливу інших планет — Марса, Вене-
рн, Урана, Сатурна, Нептуна (через 1680, 168, 84, 24, 12 років).
Деякі з названих ритмів (168- та 84-річні) відповідають історич-
но відомим найзначнішим повеням на Нілі. Висновки
В. А. Шнитникова та М. Ф. Косарева використано, зокрема,
Я. П. Гершковичем, М. М. Ієвлєвим. А. М. Нікітін звернув ува-
гу й на те, що у матеріалах давніх суспільств відбився вплив і
1200—1800-річного періоду переміщення магнітного центру Зем-
лі за замкнутою еліптичною орбітою (який також, ймовірно,
залежить від особливостей розташування планет): максималь-
ні зміни сил тяжіння на рубежах циклів викликали на певних
територіях тривалі нищівні посухи.
А. П. Рєзников вважає, що повторюваність найважливіших
природних процесів зумовлена насамперед обертальною приро-
дою Сонячної системи, а також взаємодій у ній. Серед циклів,
які, на його думку, відбили цю закономірність, виділяються:
1) сонячні цикли активності; 2) цикли припливних явищ на
Землі (припливоутворюючої сили Місяця й Сонця; прецесії
Землі; Сарос — період повторення сонячних затемнень у мас-
штабі всієї планети при суміщенні на одній прямій центрів
Сонця, Місяця та Землі; цикл О. Петтерсона); 3) цикли еволю-
ції руху Землі (коливання швидкості обертання, коливання зем-
ної осі, зміна орбітальних параметрів); 4) цикли взаємодій у
Сонячній системі, зумовлені повторенням однакових взаємних
положень планет.
Зміна клімату Землі залежала насамперед від повторень од-
накових положень Сонця та Місяця стосовно Землі, тому мож-
на припустити, що кожна третина епохи відповідає 532-річному
циклу, який вважався у давнину часом оновлення, небесного та
земного кола, й одержав назви «Індиктіон», «Великий Індикті-
он», «Велике коло», «Церковне коло», «Миротворне коло», а
кожна епоха (й цикл О. Петтерсона) — трьом таким колам, або
1596 рокам.
Ще більші зміни, як уже зазначалося вище, відбувалися через кожні дві
епохи. Саме по дві епохи (по 3192 р. кожна) входять до складу ранньої,
середньої та, очевидно, пізньої частин голоцену, саме через кожні дві епохи
відбувалися серйозні зміни у житті Чорного моря й істотні повтори у кліма-
ті, що відбили назви періодів (бореальний — суббореальний, атлантичний —
субатлантичний). Саме по дві епохи (мезоліт та протонеоліт, неоліт та епоха
бронзи, епохи раннього заліза та сучасна) існували однакові прийоми в
242
обробці матеріалів для виготовлення основних знарядь. Дві епохи тому
почався залізний вік, останньою частиною якого є сучасна епоха.
Значні зміни у природі відбулися три епохи тому (4788 років), коли
територія України поділилася на три основні ландшафтні зони, а в суспіль-
стві почався бронзовий вік з домінуванням відтворюючого господарства та
найдавнішими державами.
Чотири епохи тому (6384 р.) утворилися Чорне море (з озера) та чор-
нозем. Тоді ж почався неоліт, основний продукт якого — кераміка — й на
сьогодні е одним з найбільш поширених виробів.
П’ять епох тому (7980 р.) остаточно утвердився голоцен, виникла су-
часна структура людства, з’явилися самі індоєвропейці.
Шість епох тому (9576 р.) почалася голоценова доба у природі, а в су-
спільстві з’явилося багато нових рис культури, які стали традиційними і
для сучасного суспільства.
Змальована вище ситуація пояснюється, очевидно, тим, що саме через
532, 1596, 3192, 4788, 6384, 7980 та 9576 рр. збігаються рубежі циклів не
лише Сонця та Місяця, а й інших циклів, якими А. П. Резников обгрунтовує
впливи космосу на зміни у кліматі Землі.
Деякі із зазначених епохальних змін знайшли відображення
у світогляді давніх індоєвропейців та семітів, які вважали при-
родні й суспільні катаклізми, у тому числі війни та міграції,
важливою складовою історії.
У месопотамських періодизаціях космічна війна Мардука проти Тіамат
та її чоловіка Кінгу передувала творенню світу з тіла Тіамат, а також
людей з нижньої частини тіла Тіамат, що стало глиною, та крові Кінгу
(злам мезоліту та протонеоліту); руйнуванням світової гори та відривом
небесної півкулі від земного диску почалося творення світу Енлілем (злам
мезоліту та протонеоліту); екологічна й соціальна катастрофа відбулася
наприкінці «золотого віку» (за Д. Г. Редером) у Месопотамії (злам прото-
неоліту та неоліту); Великий потоп, що знищив сучасників Зиусудри, від-
бувся, очевидно, на зламі мідного та бронзового віків, оскільки він передував
піднесенню Кишу.
У періодизації Платона зміна обертання Всесвіту й вимирання «земно-
народжених» відбулися на рубежі періоду «земнонароджених» та «ранніх
пращурів» — на зламі мезоліту та протонеоліту; потоп та загибель майже
всіх «ранніх пращурів» — на зламі періоду «ранніх пращурів» та «першої
держави» (злам протонеоліту та неоліту); розселення з верхів’їв гір на схи-
ли — перед творенням «другої держави» (злам неоліту та мідного віку);
розселення із схилів на рівнини, заснування Трої та інших міст на початку
«третьої держави» (злам мідного та бронзового віків); Троянська війна, що
мала для давнини характер світової війни, прихід дорійців на зламі «тре-
тьої» й «четвертої» держав (злам бронзового та ранньозалізного віків).
Вимиранням закінчувалося існування «поколінь» Гесіода; у одних випадках
смерть їм приніс або принесе Зевс, у інших — війна. За Геродотом, виселен-
ням, війною та загибеллю закінчилося існування першого, вимиранням —
другого населення Кріту, з переселення на острів почалося його третє
населення.
У давньоєвропейській та християнській періодизаціях творення світу та
поява Адама відповідає зламу мезоліту та протонеоліту, а Ноїв потоп,
найімовірніше,— зламу протонеоліту та неоліту; зламом бронзового та ран-
ньозалізного віків можна датувати діяльність Мойсея, яку пов’язують із
вторгненням ізраїльтян до Палестини наприкінці XIII — початку XII ст.
до н. е.; з рубежем, можливо, раннього та середнього бронзового віків по-
в’язана діяльність Авраама. Загальну загибель світу в кінці його останнього
243
періоду (й наступне його відродження) передбачають усі завершені періоди-
зації, у тому числі й християнська та давньоіндійська.
З цим аспектом пов’язані й інші найбільші катаклізми (насамперед по-
топи), які не мають, на перший погляд, відношення до міфічних періодиза-
цій. За Платоном, у давнину знали про не менш як чотири потопи та їхню
закономірну періодичність. Про чотири потопи згадували й ранньохристиян-
ські автори. За іменами діячів, що жили під час потопу або пережили його,
крім Ноєвого, відомі також Девкаліонів, Огігів та Дарданів потопи. За
одним із варіантів міфу, Девкаліонів потоп відбувся за часів найперших
із «ранніх пращурів» греків (злам мезоліту та протонеоліту), за другим —
наприкінці першого, «золотого», покоління людей (злам протонеоліту та не-
оліту), за третім — наприкінці третього (або четвертого) «мідного» поко-
ління (тобто, на зламі мідного й бронзового, або бронзового й залізного
віків), за четвертим — наприкінці покоління, що передувало поколінню «за-
лізного віку» (злам бронзового та залізного віків). За ще одним варіантом
не виключено віднесення цього потопу до зламу неоліту та мідного віку.
Враховуючи думку Варрона, що Огігів потоп був відправною точкою історії
римлян, правомірно датувати його зламом мезоліту й протонеоліту. Дарда-
нів потоп, за міфом, відбувся напередодні заснування Трої (злам мідного
та бронзового віків).
Іноді потопи супроводжувалися й іншими порушеннями життя Всесвіту:
під час Огігового потопу (злам мезоліту та протонеоліту) Венера змінила
колір, форму, розміри та напрям руху; за одним із варіантів міфу протягом
тижня, що передував Ноєвому потопу (злам протонеоліту й неоліту), сонце
сходило вранці на заході, а сідало ввечері на сході; під час одного з без-
іменних потопів відбувся землетрус.
Отже, природні катаклізми, у тому числі й легендарні пото-
пи, давні люди (часто навіть називаючи їх однаково) розстави-
ли на злами окремих епох. Глобальні катастрофи вони розгля-
дали як завершення певного етапу розвитку суспільства, що
дійшло до глибокої кризи, а також як синхронне руйнування гар-
монії у природі та суспільстві й необхідну умову їхнього по-
дальшого відродження. Всеохоплюючий характер змін під час
глобальних катастроф у цілому відповідає сучасним даним про
зміни у природі та суспільстві на зламах епох. Хоча були и
винятки. За одним із міфів Девкаліонів потоп відбувся тоді,
коли точка весни знаходилася у Тельці, осені — у Скорпіоні, а
зими — у Козерозі. Така астрономічна ситуація можлива лише
у 2240—2200 рр. до н. е., тобто цей потоп (як і можлива ді-
яльність Авраама) відбувся на зламі раннього та середнього
періодів епохи бронзи — в той час, коли, на нашу думку, утво-
рилося Азовське море.
Однак давніх людей цікавив насамперед повний період існу-
вання всіх минулих поколінь та віків — цикл їхнього розвитку
від творення до кінця світу (після чого мав початися новий
цикл історії). У такому найбільш відомому нам циклі, який сто-
сувався саме народів Причорномор’я та Близького Сходу,—
християнському — стверджується, що кінець світу (Страшний
суд) буде напередодні восьмого тисячоліття існування людей
від Адама. При цьому кожне із тисячоліть символізував окре-
244
мий день Господній, отже, згаданий цикл із семи повних тисяч
років був не семи-, а восьмитисячолітнім. На цьому недвознач-
но наголошував і сам Августин Блаженний.
Вказаний цикл брали до уваги й на Русі.
У статті «Про зчислення кругів часу та поновлення стихій»
із збірника XVI—XVIII ст. (що зберіг традиції Русі), 8000 р.
від творення до кінця світу («цей вік») складаються із багатьох
циклів, рівних як дійсно 8000 р. (200 кругів земних поновлень
по 40 р., 100 кругів небесних поновлень по 80 р. тощо), так і
7980 р. (15 великих миротворних кругів по 532 (!) роки,
114 кругів водних поновлень по 70 р., 133 круги морських понов-
лень по 60 р.). Таким чином, цикл від творення до кінця світу
дорівнював п'яти епохам (7980 р.). Цикл 7980 р. унікальний
тим, що в ньому, починаючи з будь-якої умовної дати, повто-
рюються всі особливості руху Сонця і Місяця. З цієї причини
християни, які використовували цикл для розрахунку пасхалій,
назвали його «Великим пасхальним». Нагадаємо, що творення
світу завершилося з епохи, що мала риси протонеоліту. Оскіль-
ки п’ята епоха з початку протонеоліту закінчиться на початку
XXI ст., відтворити міфічну схему розвитку населення Причор-
номор’я та Близького Сходу (щоб потім порівняти її з історич-
ною) можна, визначивши дату «кінця світу».
Уточнення цієї дати можливе насамперед за допомогою уявлень давніх
індоєвропейців та семітів, у тому числі й «Біблії».
І. Кінець світу має бути найбільшим з часу його творення катаклізмом,
але перебіг подій кінця світу буде незвично скороченим: «Бо скорбота ве-
лика настане тоді, «якої не було з первопочину світу аж досі» й не буде.
І коли б не вкоротились ті дні, не спаслася б ніяка людина; але через
вибраних дні ті вкоротяться» (Євангелія від св. Матвія, 24.21—22); «Будуть
бо дні такою «скорботою, що її не було з первопочину світу», що його бог
створив, «аж досі», і не буде. І коли б Господь не вкоротив був тих
днів,— не спаслася б ніяка людина; але ради вибраних, кого вибрав,
укоротив він ті дні» (Євангелія від св. Марка. 13.19—20); «І сталися бли-
скавки й гуркіт та громи, і сталось велике трясіння землі, якого не було,
відколи людина живе на землі» (Об’явлення св. Івана Богослова, 16, 18).
II. Кінець світу настане у теплу пору року, коли перебувають на по-
крівлях будинків, працюють у полі, коли ще зелена трава: «І хто на по-
крівлі, нехай не сходить. І нехай не входить узяти щось із дому свого.
І той, хто на полі,— хай назад не вертається взяти одежу свою... Молі-
ться ж, щоб ваша втеча не сталася зимою, ані в суботу» (Євангелія від
св. Матвія. 24.17—18, 20); «І покличуть хліборобів на жалобу» (Книга про-
рока Амоса. 5, 16); «І засурмів перший Ангол,— і вчинилися град та огонь,
перемішані з кров’ю», і впали на землю, і спалилась третина землі, і згорі-
ла третина дерев, і всіляка зелена трава погоріла» (Об’явлення Івана Бого-
слова. 8, 7). Вказані риси найбільше відповідають весні.
III. Кінець світу повинен супроводжуватися затемненням сонця. Риси
катаклізму на початку весни під час сонячного затемнення збереглися в
уявленнях про шлюбну пару місяця (чоловіка) та сонця (жінки). Литовці
вважали, що шлюб місяця та сонця відбувається навесні, германці,— що ця
пара сходиться лише під час сонячного затемнення, коли й свариться. Сло-
в’яни стверджували, що місяць та сонце розходяться з перших морозів і
245
зустрічаються лише навесні, при цьому довго знаходяться разом, але іноді
місяць починає сварку, яка закінчується землетрусом.
Під час кінця світу настане й затемнення місяця. Росіяни вважали,
що кінець світу настане, якщо під час масляної (яка була весняним ново-
річним тижневим святом) місяць не народиться, а українці — при його за-
темненні після масляної: «Як буде місяць чернець, то буде й світу кінець»,
причому «чернець» має «народитися й зійти у великий піст», тобто одразу
після масляної. Французи вірили, що у кінці світу місяця вхопить зубами
вовк, а за скандинавською «Еддою» — один із вовків вхопить зубами місяць,
а інший проковтне сонце.
Більше того, існує можливість визначення міфічного момен-
ту приходу кінця світу, оскільки він пов’язаний з такими чис-
ленними повтореннями затемнень, що сприймаються як пору-
шення їхньої звичної періодичності. Так, «Махабхарата» ствер-
джує: «Поряд із сонцем будуть блискотіти шість інших, і всі
вони разом з шумом і тріскотом запалять небеса... Раху (де-
мон, який, ковтаючи сонце, викликає його затемнення.— М. Ч.)
у кінці юг буде поглинати сонце не тільки у визначений день»
(III, 187, 74—84).
Численними затемненнями супроводжується й момент кінця світу за
«Біблією». Це відбито у двох основних варіантах (А та Б).
А) Затемнення сонця місяцем: «З’явилась на небі велика ознака: Жінца,
зодягнена в сонце, а під ногами її місяць, а на голові вінок із дванадцяти
зір» (Об’явлення св. Івана Богослова. 12.1).
Б) Близькими за часом або майже одночасними затемненнями сонця
та місяця (у тому числі й під час сходу сонця), коли світила іноді набува-
ють червоного кольору або «ознак», під якими, як відомо, розуміли затем-
нення: «Сонце затьмиться і місяць не дасть свого світла» (Євангелія від
св. Матвія. 24, 29; від св. Марка. 13, 24); «сонце та місяць темніють» (Кни-
га пророка Йоіла. 2, 10); «місяць тоді засоромиться та застилається сонце»
(Книга пророка Ісаї. 24, 23); «затьмиться сонце на темність, а місяць на
кров перед приходом Господнього дня» (Книга пророка Йоіла. З, 4); «і сон-
це зчорніло, як міх волосяний, і ввесь місяць зробився, як кров» (Об’явлен-
ня св. Івана Богослова. 6, 12); «аж поки не стемніє сонце, і світло, і місяць»
(Книга Екклезіастова. 12, 2); «і небесні світила усі позвикають» (Книга
пророка Ісаї. 34, 4); «і будуть ознаки на сонці, і місяці» (Євангелія від
св. Луки. .21, 25); «сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде
вже сяяти світлом своїм» (Книга пророка Ісаї. 13, 10); «і засурмив Ангол
четвертий,— і вдарено третину сонця, і третину місяця, І третину зір, щоб
затьмилася їхня третина, щоб третина дня не світила, так само і ніч»
(Об’явлення св. Івана Богослова. 8, 12).
Таким чином, міфічний кінець світу повинен припасти на пе-
ріод сонячних затемнень на початку весни (тобто у весняне рів-
нодення), коли хоча б одне затемнення сонця (основне?) супро-
воджувалося затемненням місяця і відбувалося при сході сон-
ця. Зазначеним умовам найбільшою мірою відповідає ситуація
початку XXI ст. З одного боку, в XXI ст. закінчиться остання
1596-річна епоха, яка почалася з середньовіччя (з V ст. н. е.),
а з іншого — в XXI ст. відбудеться нашарування цілої серії за-
темнень сонця у день весняного рівнодення (19—20 березня) —
246
у 2007 р., а потім — кожен дев’ятнадцятий рік у 2015—2072 рр.
Раніше така серія утворювалася в VII ст. до н. е.: так само п’ять
затемнень сонця збіглися з днем весняного рівнодення (тоді во-
но було 26—27 березня) — у 684, 665, 646, 627 та 608 рр. до н. е.
Звернімо увагу на те, що лише затемнення 2015, 2034 рр. та 665,
646 рр. до н. е.— повні, лише затемнення 2015 та 646 рр. до н. е.
віддалені одне від одного на число років, кратне 532 (на 2660 ро-
ків), водночас лише у 2015 р. після затемнення сонця (20 берез-
ня) відбудеться затемнення місяця (4 квітня). Важливо також,
що затемнення сонця відбудеться на сході сонця (о 9 год. 37 хв.
за всесвітнім часом) і не в суботу, а в понеділок. За два періоди
по 2660 років від 2015 р. мало відбутися затемнення у 3306, а за
три — у 5966 рр. до н. е.
Отже, саме 2015 р. можна вважати кінцем міфічного
.7980-річного циклу. Тоді початком цього циклу був 5966 р. до
н. е. Це відповідає творенню світу за антіохійською ерою (ерою
найстарішої християнської церкви) у 5969 р. до н. е. й, врахо-
вуючи загальнопланетарний характер майбутніх змін, пов’яза-
них з кінцем теперішнього 1596-річного циклу,— завершенню
5200-річного циклу календаря майя у 2012—2013 рр.
Звернімо також увагу на те, що в кінці XX — на початку
XXI ст. відбудеться найбільше за весь період голоцену наближен-
ня рубежу 1596- (а відповідно до цього — й 532-) річного циклу
та іншого (очевидно, наступного за значенням після 532-річного)
циклу, який дорівнює 178, 92 рокам. За А. П. Рєзниковим, цей
цикл стосується відстані між барицентрами Сонця та Сонячної
системи (востаннє максимальна відстань між ними була у 1983,
а мінімальна — у 1990 рр.), а також співвідношення реалізацій
сили притягування Сонця великими планетами (1), відстані між
барицентрами Сонця та Сонячної системи (2) і відносних чи-
сел сонячних плям (3), максимуми всіх трьох з яких у межах
11-річних циклів повинні збігатися протягом 1996—1999 рр. Та-
ким чином, загальною довжиною рубежу цього циклу можна
вважати 1983—1999 р., а кінцем— 1999 р. За нашими розрахун-
ками ще більше збігів різних космічних циклів (які ви-
кличуть зміни у природі Землі) настане через 9576 р. (через
шість епох). Цікаво, що шоста від нас епоха, показана у мі-
фічних періодизаціях як час існування богів, тотемів та «зем-
нонароджених» людей нижчої формації, відповідає мезоліту,
який почався з дійсно глибокої перебудови природи — з відхо-
ду льодовика. Важливо також наголосити, що фантастична кар-
тина кінця світу (затемнення сонця та місяця, зорепад, земле-
трус, всесвітня пожежа, потоп, води якого змиють землю та
відродять її), відома з дохристиянських та християнських дже-
рел, може виявитися під час екстремальної ситуації хоча б ча-
247
стково реальною, оскільки наукою нині доведена узгодженість
геліокосмічної активності (сонячні, метеоритні, кометні проце-
си) з сейсмовулканічною (землетруси, вулканізм), а також із
стадіями льодовиків і приростом деревини.
Інакше кажучи, саме 2015 р. може стати кульмінацією змін
у житті природи, які нині настають (та пов'язаних з ними прямо
або опосередковано економічними й соціальними процесами),
а значить, і кінцем останньої (й початком нової) 1596-річної
т—г-2015 —
-/453 „
-951 С
,419-------
~ 119 п,
~646 РЗ
4175----
-1710
-2242. Б
.^4 І
:-Л63<3 Н
> -У5Д)---
-^02 пн
-5434 ПН
• 5966---
-6498 ип
-7030
-4562г-----
0>
епохи
голоцену
сучасний,
утвердження
СучаСНии уічцсрим-пнл
сцботлан- сучасного нам _
тик /7 клімату
суб-
от лантан!
сцббореал
атлантах!
утвердження
^сучасних кордо-
нів природних
смуг'
утвердження
пу, Полісся
' поява чорнозему
-1У-
цтиеритенпх , , ,
Степу,ДісостЄгпоя^Азов- п .
- п-"і с№°норя_“ЯВ
—Девкаліонів потоп --
' ------‘ отоп. -
- ~ іар^Я'потопи--------потоп >------
-Девкаліонів потоп ? - потоп!
----Девкаліонів потоп —пара богів
Девкаліонів,
• - Огигів потопу,
аміни на Венерї
- - потоп - •
зміни
Всесвіту
-Г
бореал
преборепл
початок
голоцену
утвердження
голоцену
|||
Енлілем
потоп
творення світу. творення,
— А»
£
І
Відповідність екологічних катастроф у міфах індоєвропейців і семітів
зламам історичних епох та кліматичних періодів
епохи і разом з тим 3192-, 4788-, 6284-, 7980- та 9566-річних цик-
лів. На зламах 2660-річних циклів, що збіглися із зламами не
епох, а їхніх третин, зміни у житті природи та суспільства були
слабшими, хоча й досить значними: у 3306 р. до н. е. почався
мідний вік, а VII ст. до н. е. (відповідність 646 р. до н. е.) ба-
гато археологів вважало справжнім початком залізного віку
(деякі з них і сьогодні дотримуються цієї думки).
До наведених вище збігів можна ставитися скептично.
Але ... Нагадаємо суть циклу О. Петтерсона: через 1600 років
центри Сонця, Місяця і Землі довгий час перебувають на одній
лінії, що викликає значні зміни клімату Землі. Так от, саме з
1996 по 2083 рр. існуватиме така ситуація. За ці 88 років но-
вомісяччя у день рівнодення (19—20 березня) відбудеться сім
разів (і під час цього настане п’ять затемнень Сонця) і вісім
разів у сусідні дні: чотири рази 18 березня та чотири рази —
21 березня. Кращий доказ завершення сучасного циклу О. Пет-
терсона важко придумати.
Спираючись на приведені вище дані, можемо запропонувати
248
як гіпотезу таку схему кліматичних (і близьких до них істо-
ричних) епох Причорномор’я та Близького Сходу:
7562 р. до н. е.— початок голоцену (мезоліту)?
7030 » » середнього мезоліту
6498 » » пізнього мезоліту
5966 » » протонеоліту
5434 » » середнього протонеоліту
4902 » » пізнього протонеоліту
4370 » » неоліту
3838 » » середнього неоліту
3306 » » пізнього неоліту (мідного
віку)
2774 » » бронзового віку
2242 » » середнього бронзового віку
1710 » » пізнього бронзового віку
1178 » » залізного віку
646 » » античного рабовласництва
(скіфської епохи)
114 » — розквіт античного рабовласництва
(початок сарматського часу)
419 р. н. е. початок середньовіччя (феодалізму)
951 » » розвинутого феодалізму
1483 » » капіталізму (в одних наро- дів) та пізнього феодалізму (у інших народів)
2015 р. н. е.— кінець голоцену (?), початок післяза-
лізного (?) віку
Зрозуміло, що запропонована нами схема вимагає перевірки,
так само як і періодизації інших дослідників. Слід звернути
увагу також на те, що окремі риси історичної епохи формува-
лися раніше, ніж відповідна їм кліматична епоха: наприклад,
мезолітичний інвентар—до голоцену, найдавніша кераміка, на
нашу думку,— до 4400 р. до н. е. тощо. Разом з тим ця невід-
повідність, очевидно, не була скільки-небудь значною: поява
мезолітичного інвентаря не обов’язково означає, що найдавні-
ші доголоценові пам’ятки з таким інвентарем можна вважати
мезолітичними (так само як поява перших мідних виробів у
докерамічному неоліті не знаменувала появу мідного віку як
епохи, а поява залізних виробів у пам’ятках бронзового віку —
початок епохи раннього заліза). Для того, щоб утворилися риси
історичної епохи, необхідна була й відповідна кліматична си-
туація, тому хронологічна невідповідність між кліматичною та
історичною епохами була, очевидно, незначною.
Єдність шести історичних та природно-кліматичних епох го-
лоцену простежено лише у Причорномор’ї та на Близькому Схо-
249
ді. Інші території поступово втягувалися до вказаної цикліч-
ності, починаючи з неоліту, причому Америка, Австралія, основ-
на частина Африки — лише з останньої третини сучасної епохи.
Це дозволяє стверджувати, що, можливо, лише Причорномор'я
та Близький Схід є своєрідним «пупом Землі» голоценової пори.
Етнічна ситуація в Україні у давнину. Розвиток та взаємодія
давніх культур й культурно-історичних спільностей призвели,
зрештою, до формування сучасних народів. Враховуючи це, іс-
ч
--П9---------
* пі
-646 РЗ
1176------
Н7/0 с ~
-2242 5 -
-2774 —
* -3838 Н
£ - №0-------
- Ь902 /у//
- 3434
да-------
-5498
. 7050 ™
-3-7562 -----
Близнят. .
‘ / Тельця (4400)
— Терез і Ді8и(650)—
- Тельця і Одна (1710) -
- Водолія • ——----------
/Козерога (2240)
епохи
голоцені/
Космологічні аспекти світогляду давніх індоєвропейців і семітів
торичний процес можна уявити у вигляді ліній розвитку, що об’-
єднують споріднені за ГКТ та походженням культури і спіль-
ності. Для Півдня Європи на середину 70-х років В. М. Дани-
ленком виділено чотири землеробських, три мисливсько-скотар-
ських, одну мисливсько-рибальську лінії, серед яких дві з пер-
шої, дві з другої груп та остання лінії .(тобто п’ять з восьми)
існували в Україні з неоліту. На нашу думку, з протонеоліту у
голоцені в Україні зародилося й продовжувало існувати насе-
лення трьох основних ліній, до яких іноді включалися й пред-
ставники населення інших територій. Риси цих ліній визначала
насамперед приналежність до епох та їхніх частин.
Населення І лінії визначало риси й тривалість епох: у ній
з'являлися ранні пам'ятки кожної епохи й були відсутні її пере-
житкові пам'ятки. Це населення пройшло всі епохи голоцену —
мезоліт, протонеоліт, неоліт (з мідним віком), бронзовий, ран-
ньозалізний віки, сучасну епоху. У протонеоліті — ранньому нео-
літі до першої лінії належало населення Півдня України, вклю-
чаючи Крим (хоча з раннього неоліту основним районом цього
населення став Лісостеп Правобережжя), з середнього неоліту
воно поширилося й на Правобережне Полісся (культури гребе-
250
Основні археологічні культури та області епох мезоліту-бронзи України
никівська, кукрецька, гірсько-кримська, буго-дністровська,
Криш, приазовська, сурсько-дніпровська, лінійно-стрійкової ке-
раміки, полгарська). У пізньому неоліті у вигляді культур мід-
ного віку це населення існувало на всьому Правобережжі (крім,
очевидно, чужорідної культури Гумельниця), а також, можливо,
у вигляді докурганних пам’яток «степового енеоліту» з плоско-
донною керамікою — по всьому Степу та Лісостепу Лівобереж-
жя. До середнього бронзового віку воно зайняло практично всю
територію України (крім зони культур кулястих амфор та
шнурової кераміки), а в пізньому — крім північного сходу.
У основній частині Полісся, Лісостепу Лівобережжя виникла
II лінія. її населення лишалося пережитково-мезолітичним в
епоху протонеоліту та на початку епохи неоліту, вступивши до
неоліту лише з середнього періоду його епохи, поширилося й на
251
степові райони. З тих пір у Степу, основній частині Полісся,
Лісостепу Лівобережжя II лінія співіснувала з І лінією, зали-
шаючись неолітичною (дніпро-донецька область, пам’ятки стру-
мельського-гастятинського типу (?), докурганний «степовий ене-
оліт» з гостродонним посудом) й зрівнялася з І лінією одночас-
ним з нею переходом до епохи бронзи (курганні пам’ятки «сте-
пового енеоліту» з гостродонним посудом, з середнього бронзо-
вого віку — культури кулястих амфор та шнурової кераміки),
а з пізнього бронзового віку—влилися до І лінії (набравши ви-
гляду пізніх етапів шнурових, постшнурових культур та частини
о'бласті багатопружкової кераміки).
Населення III лінії (північно-східні райони), залишаючись
пережитково-мезолітичним в епоху протонеоліту, вступило до
неоліту лише у пізній період його епохи й було пережитково-
неолітичним (без мідного віку) до середнього періоду епохи
бронзи (область ямково-гребінцевої кераміки), з якого набрало
рис бронзового віку (мар’янівські пам’ятки). Ця лінія прийшла
до епохи раннього заліза (бондарихинська культура) разом з
І лінією, до якої вже влилася II лінія. Тоді епохальний розви-
ток усього населення України зрівнявся. З середнього періоду
ранньозалізного віку (скіфського періоду) III лінія влилася до
І лінії. Складовою частиною І лінії стала й антична колоніза-
ція. Перша лінія домінує й понині, хоча й була частково пору-
шена середньовічними кочовиками.
Нагадаємо насамперед, що за наявністю у індоєвропейців
уявлень про власний розвиток протягом протонеоліту, неоліту,
мідного, бронзового та ранньозалізного віків давніх індоєвро-
пейців слід шукати серед тих народів, які залишили спочатку
протонеолітичні пам’ятки.
Однак протонеолітичні пам’ятки виникли й співіснували по-
ряд з мезолітичними, тому корені індоєвропейців слід шукати
серед ранніх, а не пізніх мезолітичних пам’яток (оскільки остан-
ні були синхронними протонеолітичним). Надалі індоєвропей-
ськими могли бути пам’ятки лише раннього та розвинутого нео-
літу, адже вони утворювалися саме з протонеолітичних (а не
мезолітичних) пам’яток, а на стадії пізнього неоліту набули
вигляд пам’яток вже мідного віку. Бронзовий вік індоєвропей-
ців повинен був початися від пам’яток мідного віку (а не неолі-
ту). Отже, індоєвропейцям належала частина пам’яток від са-
мого початку бронзового віку, у той час як деякі неіндоєвро-
пейські народи могли перебувати ще на стадії пережиткового
неоліту. Оскільки індоєвропейці були у бронзовому віці одним
із найбільш розвинутих народів, вони вступили до залізного ві-
ку також з початку епохи раннього залізного віку. Таким чином,
індоєвропейська лінія розвитку відповідала тим народам, які
«своєчасно», так би мовити, «еталонно» (відповідно до початку
262
кожної наступної історичної епохи) вступали до мезоліту, про-
тонеоліту, неоліту, мідного, бронзового та ранньозалізного ві-
ків.
Іншою важливою рисою індоєвропейців, пов'язаною з попе-
редньою, є ранній (тобто з протонеоліту, з часу їхньої історич-
ної пам'яті) перехід до відтворюючого господарства, яке, на
думку багатьох дослідників, повинно було початися з приручен-
ня великої рогатої худоби (що була перед цим, очевидно, основ-
ним об'єктом полювання). Отже, дрібна рогата худоба та земле-
робство у індоєвропейців з’явилися, очевидно, дещо пізніше.
Глибока давнина землеробських культів, у тому числі орного
землеробства, характерних для цілого ряду індоєвропейських
народів (й водночас загальноіндоєвропейське обожнення вели-
кої рогатої худоби), свідчать про розвинуте землеробство, яке
мало стати орним уже у мідному віці.
Передовий характер індоєвропейського суспільства визначав
і рівень його соціальних відносин. Саме тому можна сподівати-
ся, що індоєвропейськими були ті археологічні культури, серед
яких у бронзовому віці (з самого його початку) існувала нерів-
ність, що повинно було призвести до появи держави. Отже, й
пам’ятки мідного віку індоєвропейців мали відповідати соціаль-
но неоднорідному населенню. Така неоднорідність певною мі-
рою могла проявлятися й раніше (окремі прояви її ми вже по-
казували на прикладі протоміст докерамічного неоліту та мі-
фічних періодизацій).
У зв'язку з тим, що вершиною світогляду будь-якого суспіль-
ства є його космологія, виняткового значення набуває той факт,
що територія появи та поширення пам'яток з масовими симво-
лами Тельця-бика з протонеоліту в епоху головування цього
сузір'я в зодіаку могла належати індоєвропейцям. Яка ж це
територія, чи відповідають ці пам’ятки рівню соціального роз-
витку індоєвропейців?
Виявляється, що відповідають: найдавніші символи Тельця
знайдено у протонеоліті Кам’яної Могили, у формі прикрас про-
тонеолітичної культури Лепенського Виру (II етапу), в неолі-
ті— у VI шарі Чатал-Гуюку, в приазовській, буго-дністровській,
старчевській культурах, у культурі Вінча та лінійно-стрічкової
кераміки. І надалі вони продовжують існувати у культурах мід-
ного — середнього бронзового віку Подунав’я, Малої Азії та
частини Східної Європи. Таким чином, західна частина Малої
Азії, Подунав'я та значна частина Причорномор'я з протонеолі-
ту — неоліту за своїм рівнем розвитку та зодіакальною символі-
кою відповідають індоєвропейським культурам. І це не супере-
чить уявленням багатьох дослідників про території формування
та розвитку індоєвропейців. Отже, у протонеоліті індоєвропейці
являли собою кілька розташованих від Дону до Подунав'я Сер-
253
бїї археологічних культур, що досить різнилися між собою, маю-
чи різні мезолітичні корені. Цілком ймовірно, що основні про-
тонеолітичні центри індоєвропейців (наші Атлантиди) знахо-
дяться біля берегів України на захід та схід від Криму під
водами Чорного та Азовського морів.
Виходячи з цього, початок індоєвропейців на території Ук-
раїни можна пов’язувати з протонеолітичними пам’ятками Пів-
дня (включаючи весь Крим), де відтворююче господарство ба-
зувалося на полюванні на диких биків та розведенні великої
рогатої худоби, де пізніше з’являється дрібна рогата худоба,
простежено культ великої рогатої худоби й символи індоєвро-
пейського зодіаку. Такою пам’яткою насамперед є протонеолі-
тична Кам’яна Могила (а з нею, очевидно, і вся кукрецька
культура та частина поховань протонеолітичних могильників
Надпоріжжя). Слід підкреслити також, що неоліт приазовської
та сурсько-дніпровської культур продовжив традиції протонеолі-
ту Кукреку, у тому числі й символіку сузір’я Тельця. Однак
індоєвропейський характер цих територій було частково пору-
шено: у пізньому неоліті тут поширилася дніпро-донецька куль-
тура. Енеолітична азово-дніпровська культура продовжила міс-
цеву індоєвропейську традицію й зберегла символіку Тельця
(про що свідчить, наприклад, амулет з Маріупольського мо-
гильника).
Іншим районом розвитку індоєвропейців України стала буго-
дністровська культура, генетично пов’язана з гребениківськими
й кукрецькими пам’ятками. На одному з найбільш ранніх гор-
щиків цієї культури позначено, очевидно, символ Близнят, а на
більш пізніх горщиках — символи Тельця. Суспільству індоєвро-
пейців відповідало також населення культур Криш та лінійно-
стрічкової кераміки (за межами України у їх матеріалах відомі
й символи Тельця) та гірсько-кримської культури (символи
Тельця у ній досі нам невідомі). Однак розвиток останньої у
кінці неоліту загальмувався; стадії мідного віку вона, очевидно,
не пройшла.
У мідному віці індоєвропейцями могли бути створені на те-
риторії України насамперед пам’ятки з численними символами
Тельця: трипільські (А-СІ) та, очевидно, ранньолендельські й
середнього та початку останнього періоду полгарської культури,
у ранньому бронзовому віці — Трипілля СІІ, пізньолендельські,
культури лійчастого посуду, найпізніші полгарські, у середньо-
му бронзовому віці — буджацькі, катакомбні, баденські. Все це
означає, що індоєвропейцям належала І лінія розвитку. її скла-
довою були, очевидно, значна частина курганних «енеолітич*
них», «ямних» та «кемі-обинських» поховань як з плоскодонним
посудом, так і без посуду (що іноді мають символи Тельця,
а при відсутності гостродонного посуду практично не відрізня-
254
ються від поховань Трипілля СІІ) та нижньомихайлівські па-
м’ятки, близькі до усатівських.
Істотні відмінності у цей час мало й населення, яке тради-
ційно вважалося індоєвропейським: ямне (з гостродонним посу-
дом) та середньодніпровське. З одного боку, воно зберегло тра-
диції неоліту (в тому числі й у кераміці), а не культур мідного
віку, а з іншого — на його пам’ятках практично відсутні симво-
ли Тельця (так само, як і на пам’ятках інших культур шнуро-
вої кераміки). Саме тому слід, очевидно, визнати, що ці пам’ят-
ки мають риси впливів індоєвропейців, а індоєвропеїзація їх
завершилася лише перед початком пізнього бронзового віку.
Загальним проявом такої індоєвропеїзацїї на значній території
України став, на нашу думку, горизонт багатопружкової кера-
міки, який знівелював на деякий час основну частину пам’яток,
хоча й був пов’язаний у кожному випадку з різними конкрет-
ними місцевими пам’ятками. Закріплення індоєвропеїзації од-
разу ж відбилося на створенні нової системи пов’язаних між
собою найбільших культур пізнього бронзового віку: зрубної,
сабатинівської, Ноа, станівської, Оттомані, комарівської, тши-
нецької. Вся II лінія здається неоднорідною: основа її, можливо,
була палеоєвропейською, а південно-східна частина — кавказь-
кою. Населення III лінії вважають угро-фінським.
Розглянутий матеріал і подальше дослідження пам’яток
України дозволяють припустити, що лінія слов’янського етноге-
незу була пов’язана з переважно лісостеповими системами куль-
тур Правобережжя: у мідному та ранньому бронзовому віці —
з частиною багатоетнічного Трипілля, у середньому бронзовому
віці — насамперед з частиною катакомбних пам’яток, генетично
пов’язаних з трипільськими й нижньомихайлівськими, у пізньо-
му бронзовому віці — з частиною сабатинівських, комарівських
та лісостепових тшинецьких, на початку раннього залізного ві-
ку — з білогрудівськими, а потім чорноліськими та лісостепови-
ми скіфськими. Для пізнього бронзового віку індоіранськими у
такому випадку логічно вважати пам’ятки зрубної культури,
а пізніше — частину скіфів Лівобережжя, балтськими — пам’ят-
ки лісових районів тшинецької культури, а пізніше — лебедів-
ської культури, фракійськими — частину сабатинівської, кома-
рівської, станівської, Оттомані й Ноа культур, а потім — галь-
штату та частину кіммерійців і скіфів степу Правобережжя (?).
Безперечно, історичні епохи були водночас й етнічними, ад-
же саме на їх зламах відбувалися соціально-економічні револю-
ції та величезні міграції, які давали початок новим етносам. Ця
особливість епох відбита також у міфічних періодизаціях індо-
європейців: етногенез вони починали з епохи, що мала риси про-
тонеоліту, закінчували майбутнім кінцем світу, а покоління
окремої епохи вважали окремим народом (етносом). Виняток
255
Поширення індоєвропейців на території України:
1-у протонеоліті; 2 — до початку мідного віку; 3 — до початку пізнього періоду епохи бронзи
робили іноді лише для покоління, що відповідало археологіч-
ному мідному віку. Таким чином, існування кожного етносу об-
межувалося, як правило, 1596-річною епохою. Це не суперечить
дослідженням, автори яких появу нового етносу пояснюють фор-
муванням нового генотипу під час міграцій або внаслідок мута-
ції в умовах короткочасної, але інтенсивної зміни природного
середовища. Матеріали, зібрані С. М. Філіпповим, дозволяють
стверджувати, що саме на зламах усіх епох голоцену відбува-
лися такі зміни (спалахи наднових зірок, зміни магнітного поля
Землі, підвищення рівня радіоактивного випромінювання на
планеті, яке потрапляло або з космосу, або з її надр під час
значних землетрусів та вивержень вулканів), що викликали му-
тації в живих організмах, у тому числі й людей. Оскільки оби-
дві вказані причини зміни генотипу збігалися на зламах епох,
з податком кожної епохи мали з’являтися нові етноси.
Отже, епоха дорівнювала часу існування окремого етносу,
а кожна третина епох — періоду цього етносу. Тому часом появи
всіх сучасних народів Європи (і українців, і білорусів, і росіян)
як самостійних етносів, можна вважати початок сучасної епо-
хи— V ст. Враховуючи, що «давньоруська народність» єдиним
етносом не була, що монголо-татарська навала розвиток насе-
лення Русі не перервала (й не призвела до такого змішування,
яке могло дати новий етнос), а відмінності між білорусами та
українцями, які входили до одних держав і після навали, її
наслідками пояснити неможливо, три 532-річні частини сучас-
ної епохи (з рубежами у середині X та наприкінці XV ст.) ло-
гічно вважати періодами розвитку самостійних етносів україн-
ців, білорусів та росіян. Тому етногенетичну схему українсько-
го народу гіпотетично можна уявити таким чином: епоха мезо-
літу — доіндоевропейці, протонеоліту — давні індоєвропейці, нео-
літу — протослов’яни, бронзи — праслов’яни, раннього заліза —
ранні слов'яни, сучасна епоха — українці.
* * *
Таким чином, розвиток населення України післяльодовико-
вого періоду можна уявити у вигляді шести історичних епох (які
водночас були особливими природно-кліматичними епохами).
Кожна епоха дорівнювала близько 1596 рокам і складалась з
трьох хронологічно однакових періодів. Н айдавніша епоха (й,
мабуть, голоцен) почалася близько 7600 р. до н. е., що відпові-
дає початку голоцену за різними періодизаціями у межах 8300—
6000 рр. до н. е. На зламах епох відбувалися величезні зміни
у житті суспільства та природи. Наступний такий злам настане
на початку XXI ст. Він може супроводжуватися найбільшими з
часу відходу льодовика змінами у житті природи та суспільст-
9 2- 1661
257
ва. Людство повинно бути готовим до можливих соціальних та
природних катаклізмів. Кожна історична епоха була водночас
і епохою розвитку етносу. Давні індоєвропейці виникли з прото-
неоліту, українці (й інші слов'янські народи) як окремі само-
стійні етноси — з початку середньовіччя.
Рекомендована література
Даниленко В. Н. Неолит Украиньї. К., 1969.
Даниленко В. Н. Знеолит Украиньї. К., 1974.
Резников А. П. Предсказание естественньїх процессов обучающейся си-
стемой. Новосибирск, 1982.
Чмьіхов Н. А. Истоки язичества Руси. К-, 1990.
ЛЕКЦІЯ 16
ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ ТА СТАРОДАВНЬОЇ
ІСТОРІЇ СЛОВ’ЯН
• Деякі теоретичні аспекти етногенезу слов'ян
• Джерела
• Основні проблеми історіографії
Деякі теоретичні аспекти етногенезу слов’ян. Слов'яни
поділяються на три групи: західних, південних і східних. В Єв-
ропі живуть майже 15 різних слов’янських народів, кожний із
котрих має свою історію й певні особливості суспільного буття.
Однак аж до XX ст. в науковій і художній літературі зберігав-
ся погляд на слов’ян як на однорідне ціле. Історичну єдність
слов’ян доводили такі визначні чеські славісти, як П. Шафарик і
його послідовник Л. Нідерле. Польський історик В. Хенсель за-
значав: «Серед слов’янських культурних цінностей періоду се-
редньовіччя можна помітити поряд із різницею значно більше
подібності». Цей погляд поділяв академік Б. Д. Греков. Поль-
ський дослідник Г. Ловмянський наголошував: «внутрішнім
процесам слов’янства властивий специфічний ритм», що дозво-
ляє за всіх розбіжностей розглядати слов’янство як єдине ціле.
Загальні закономірності історичного розвитку стародавніх
слов'ян зумовлювалися наявністю в них родо-племінного ладу
та схожістю шляхів переходу до ранніх державних форм. Вихід-
ні й кінцеві моменти державотворчого процесу свідчать про
258
близькість культур, єдність економічних умов життя різних сло-
в'янських гілок, про спільні моменти в їхній соціально-політич-
ній організації (йдеться про суспільно-майнову диференціацію
слов'янської людності, поділ її на великі й малі племена, тери-
торіальний поділ малих племен, виділення політичних центрів —
городищ, про демократичний характер управління, вечовий уст-
рій, певні категорії племінної знаті тощо).
Для процесу утворення слов’янських середньовічних держав, з одного
боку, було характерним згуртування етнічно (мовно) найбільш споріднених
племен, наявність центрального племені — об’єднувача. Консолідуючу роль
відігравав і князь, який скрізь ставав верховним правителем й одержував
вотчинне право на державну територію. З племінної верхівки виростав клас
феодалів. З іншого ж боку, під час державотворення в слов’янському світі
дедалі більше поглиблювалися відмінності між різними племінними масива-
ми, які (відмінності) визначилися ще в V ст. у зв’язку з розселенням
слов’ян. Разом із тим слов’яни в своєму розвитку не були ізольованими
від інших індоєвропейських народів, із середовища яких вони вийшли. Най-
давніші етапи слов’янського етногенезу тісно пов’язані й нерідко переплітаю-
ться з історичними долями сусідніх народів.
Походження та рання історія слов’ян ховаються в глибині
віків. Чи є можливість їх пізнання? Сучасна наука відповідає
на це запитання позитивно, хоча й наголошує на численних
труднощах, котрі не дають змоги вивести цілий ряд висновків
за межі гіпотез. Це стосується перш за все джерельної бази.
Є ^досить доказів того, що етнічна історія слов'ян починається,
задовго до того моменту, коли перші згадки про них з'являють-
ся у візантійських хроніках (VI ст.) або у власних літописах,—
у час, коли слов'яни вже були відомі на величезних обширах
від Дону до Дунаю та від Прип'яті до Ельби. А протягом на-
ступних двох століть складаються ранні слов'янські держави:
Болгарія, Велика Моравія, Київська Русь, Чехія, Польща, фор-
муються середньовічні слов'янські народності.
Щоб відповісти на всі питання етногенезу слов’ян, дослідник
використовує в комплексі різні джерела: письмові, археологіч-
ні, лінгвістичні, етнографічні, антропологічні та інші (цей на-
прям у науці одержав назву «етногенезологія», тобто «вивчення
етногенезу»). Загальні уявлення про етногенез уже розглядали-
ся в лекції 10. Тут ми знову торкнемося цього питання, маючи
на меті розкрити деякі теоретичні аспекти проблеми етногенезу
слов’ян.
Ми з'ясували, що етногенез — це сукупність історичних явищ
і процесів, що супроводжують хід формування того чи іншого
народу і сприяють складанню його специфічних ознак. Іноді
зустрічається твердження про «кінцеве формування обличчя на-
роду». З цим не можна погодитися, бо через те, що етнос є ди-
намічною системою, його ознаки повсякчас змінюються. Але ра-
зом із тим завжди існує якась підвалина, що певний час цемен-
9*
259
тує етнічну уособленість і специфіку, надає етносові більшої
тривалості, ніж будь-якій іншій суспільній системі (суспільно-
економічній формації тощо).
Як історичне явище, етнос характеризується стійкими, ста-
більними ознаками мови та культури, психічного складу, сві-
домістю своєї єдності (з власним етнонімом), а також відмін-
ністю від інших етносів. На різних етапах історичного розвитку
тип етнічної спільності змінюється: первісному суспільству при-
таманне утворення первісних етносів, первісних народностей,
для ранньокласового — рабовласницької або феодальної народ-
ності, для капіталістичного — нації. При цьому генетичні зв’яз-
ки більш ранніх і пізніших етнічних утворень можуть зберіга-
тися, але вони ніколи не виступають як тотожні (наприклад:
давньогрецька народність і сучасні греки).
При дослідженні етногенезу слов’ян важливо звернути увагу
на кілька головних ознак етносу. Слов’янам притаманні всі ри-
си етносу. По-перше, це — територія. В період формування сло-
в’янства його етнос мав свій ареал, хоч у подальшому його кор-
дони змінювалися в ході розселення чи переселення тих або
інших племен. По-друге, це — культура слов'ян, яка забезпечу-
вала їхні функції як етнічної системи. Зауважимо при цьому:
культуру етносу не слід ототожнювати з етнічною культурою.
Окремі елементи останньої виступають як символи етносу. В той
же час для культури етносу притаманні не лише традиційні
елементи, а й новації. Тому в ній завжди спостерігається кілька
різночасових шарів і, крім етнічних компонентів, ще й міжетніч-
ні, інтернаціональні. Етнічна функція культури є етнодиферен-
ційною, й ця її властивість відбивається в археологічних куль-
турах. По-третє, важливою ознакою етносу є своя мова, без якої
неможливе його згуртування. Іноді мову ототожнюють з етно-
сом, однак зв’язок «мова — етнос» складніший і неоднозначні-
ший: можна навести чимало прикладів, коли різні народи роз-
мовляють однією мовою, або навпаки — коли один народ ко-
ристується двома мовами. По-четверте, необхідною умовою фор-
мування етносу є самосвідомість. Це не просто усвідомлення
своєї етнічної належності, але й ціла система духовних ціннос-
тей. Вона створює важливий понятійно-психологічний феномен,
котрий синтезує в собі всі окремі ознаки етносу. Самосвідомість
відбивається в етнонімі — самоназві етносу, яким на певному
етапі став етнонім «слов’яни».
Звичайно, кожний етнос утворюється в певному соціальному середовищі,
яке впливає на характер етнічних зв’язків, однак зміна формації не є ви-
рішальною для його існування. Кожний етнос характеризується також пану-
ванням господарсько-економічного комплексу, тип якого зумовлений переду-
сім навколишнім середовищем. Так, землеробство залишалося стійкою озна-
кою господарства слов’ян. Природний чинник впливає на етнос через госпо-
дарство й виробничу діяльність, витворюючи специфіку, наприклад, житло-
260
вого будівництва, одягу тощо. В питанні про роль природно-географічного
та біологічного факторів в етногенезі досі залишається багато нез'ясовано-
го й спірного. Так, Л. М. Гумильов уважає, що природно-географічний про-
цес є основою етногенезу. Цей дослідник розглядає народи передусім як
природні спільності — популяції (елементарні ланки біологічної структури
людства), а рушійну силу етногенезу вбачає в так званій «пасіонарності» —
активній, цілеспрямованій діяльності певного угруповання людей. За
Л. М. Гумильовим, особливе значення для складання етносу мають ланд-
шафтні умови, їхня різноманітність (тобто йдеться про своєрідні екологічні
ніші — природні бази кожного етносу). Природно-географічна концепція
Л. М. Гумильова не заперечує історика-соціальну: обидві вони доповнюють
одна одну, але відбивають різні рівні досліження. Слід іще додати: при-
родні та біологічні чинники впливають на утворення етносу в сукупності
з іншими і, як правило, не безпосередньо, а опосередковано. Г. В. Плеханову
належить зауваження, що природне середовище стає важливим фактором
лише завдяки своєму впливу на розвиток продуктивних сил, проте аж ніяк
не на людську природу. З першою частиною цього твердження можна без-
застережно погодитись, що ж до другої, то Л. М. Гумильов показав мож-
ливість й іншого підходу.
На різних етапах історії відбуваються утворення нових етно-
сів, загибель інших чи входження якихось із них у нові етнічні
спільності. Етноси тісно пов’язані між собою й повсякчас всту-
пають у різні форми спілкування; між ними тривають як об'-
єднавчі (консолідація, інтеграція, асиміляція), так і диферен-
ціалі процеси. Змінюватися можуть окремі елементи етносу
(етноеволюційність) ба навіть сама етнічна належність (етно-
дискретність).
В ході етнічної еволюції складаються різноманітні зв’язки,
котрі характеризують різні таксономічні рівні етнічних спіль-
ностей, відбивають різні стадії етногенезу. Можна навести
такий, наприклад, таксономічний ряд, як «донські козаки —
росіяни — русь — східні слов’яни — слов’яни». Для кожного пе-
ріоду розвитку етнічної спільності можна виділити її найсут-
тєвішу форму, якій, крім етнічної, властива також територіаль-
на, економічна, політична (або потестарна) єдність. Ці форми
визначаються як етносоціальні організми. Для середньовіччя
етносоціальними організмами можна вважати, скажімо, літо-
писні княжіння полян, древлян, волинян та ін. Слов'яни, про
єдність котрих ще пам'ятає літописець, являли собою етнічну
(етномовну) спільність (одноплемінність). Отже, під етноге-
незом слов'ян слід розуміти весь перебіг їхньої етнічної та
етносоціальної історії, починаючи ще від їх появи як самостій-
ної етнічної спільності та включаючи всі етапи, коли вони за-
знавали тих чи інших змін, однак залишалися при цьому сло-
в'янами. На етногенез слов’ян, їхніх окремих груп впливали кон-
такти з іноетнічними сусідами. Етнічні зміни відбувалися і вна-
слідок інтеграційних процесів в їхньому середовищі, а також
асиміляції слов’янами інших етносів або ж часткової асиміляції
самих слов’ян. Процес етногенезу наших предків відбувався в
261
первіснообщинному суспільстві й підлягав його основним зако-
номірностям.
Історія доби середньовіччя та нового часу дає чимало при-
кладів формування народів на підгрунті політичної консолідації,
економічних зв’язків. Відомо, що окремі народи включають у
себе різні расові компоненти й різні популяції. Утворення нових
етносоціальних організмів найбільше впливає на етнічний про-
цес, тому слід вважати, що первинну роль в ньому відіграють
історичні та соціальні фактори. Стародавня й середньовічна іс-
торія слов'ян, джерельна база якої включає різні за типом дже-
рела, потребує історико-етнічної реконструкції та вивчення її
етнічних аспектів.
Джерела. До комплексного вивчення різних джерел із старо-
давньої історії слов’ян вдавалися вже перші дослідники сло-
в’янського етногенезу — П. Шафарик, Л. Нідерле, О. О. Шах-
матов. Доки не були в достатній мірі досліджені археологічні
культури, першість у вивченні проблем етногенезу вели лінгвіс-
тичні джерела. Але з накопиченням археологічних даних, роз-
ширенням хронологічної бази тощо археологія стала провідною
галуззю у вивченні етногенезу слов'ян, створила власну методо-
лога-методичну базу із залученням даних інших наук. Узагаль-
нюючі праці з цієї проблеми належать П. М. Третьякову,
Б. О. Рибакову, М. І. Артамонову, В. П. Петрову, В. Д. Барану,
В. В. Сєдову та ін. Нині продовжують вивчатися різні групи
джерел, на характеристиці котрих ми зупинемося далі.
Писемні джерела. Найдавніші писемні джерела, в
яких слов'яни виступають під своїм власним ім'ям (етнонімом),
відносяться до VI ст. н. е. (твори Иордана, Прокопія Кесарій-
ського та ін.). Більш-менш вірогідно етнічна присутність сло-
в’ян може бути також реконструйована в творах рубежу — пер-
ших століть н. е. (Плінія Старшого, Тацита, Птолемея та ін.).
Що ж до більш ранніх періодів, то виділення слов’янського ком-
поненту в Скіфії Геродота чи в етногеографічних описах Схід-
ної Європи Страбона не виходить'поки що за межі гіпотез.
Етнонім «слов'яни» вперше вживають візантійські автори
Псевдо-Кесарій, Іоан Ефеський, Йордан, Прокопій Кесарійський,
Менандр та ін. На особливу увагу заслуговують свідчення двох
хроністів — Иордана («Про походження та діяння гетів», або
«Гетика», 551 р.) і Прокопія Кесарійського («Історія війн»,
550—554 рр.).
Придворний хроніст візантійського імператора, за походженням алан,
Йордан добре знав «варварське» оточення, політичну обстановку на землях
біля північних кордонів Візантії. Він зображує досить докладну етнополі-
тичну картину й події у Східній Європі на зламі двох епох: стародавньої та
середньовічної, коли на історичну арену виходять нові політичні сили: готи,
гунни, слов’яни. В центрі уваги Йордана — історія готів, крізь призму полі-
тичних інтересів котрих і ведеться розповідь.
262
Йорданові свідчення про слов’ян важливі своєю конкретністю. Він дає
уявлення про окремі етапи їхньої історії, досить точно визначає географічні
прив’язки розселення окремих груп. За «Гетикою», в VI ст. було три групи
слов'ян: венеди — в басейні Вісли, анти — в Подніпров'ї, слов'яни ( склав е-
ни) — в Подунав'ї. Колись у них було одне ім’я—венеди, але з часом,
коли останні розселилися, змінилися й назви — «по різним родам і місце-
востям». У часи Йордана ще зберігалася мовна спорідненість цих племен.
Таким чином, візантійський хроніст фіксує певний етап етногенезу: розпад
етнічної спільності венедів. Деякі дослідники вважають, що йдеться про
перший поділ слов'ян на західних і східних, однак Йордан дає досить ясне
свідчення щодо розподілу слов’ян у VI ст. на венедів, антів і слов'ян.
Про венедів на попередньому етапі їхнього життя свідчать
римські та грецькі автори І—II ст. Пліній Старший повідомляє:
вони селилися на узбережжі «великого моря», на Півночі Євро-
пи «до Вістули» (Вісли). Найближчими сусідами венедів були
сармати, скіри та гірри. Сусідство із сарматами підтверджує й
Тацит, наголошуючи: «венеди перейняли багато з їхніх звичаїв»,
але й чітко відмежовуючи венедів від сарматів, бо перші ведуть
осілий спосіб життя, а другі — кочовий. Тацит теж локалізує
венедів на південь від Балтики; звідси вони чинили набіги на
південні землі, в Подунав’я («між фенами та певкінами»).
В II ст. венеди ще мало змінилися. Про це ми дізнаємося з
«Географії» Птолемея, в якій подається опис Європейської Сар-
матії, що утворилася в межах сучасної України після переселен-
ня частини сарматських племен на Правобережжя Дніпра. На
території Сарматії проживало до 60 «великих» і «малих» пле-
мен, і з-поміж них — «велике» плем’я венедів, локалізоване
Птолемеєм «вище Дакії», вздовж узбережжя Балтики, «по всій
Венедській затоці». Поряд із ними він називає певкінів, язигів,
роксоланів, алано-скіфів, але особливо цікавими є дві племінні
назви — ставани й суобени. Вважається, що в такій зміненій
формі виступає назва «слов'яни». І все ж питання про слов’ян-
ське походження венедів на сьогодні залишається відкритим.
Припускається, що під цією назвою в писемних джерелах рубе-
жу н. е. виступали ще недиференційовані балто-слов’янські пле-
мена. Але Йордан під ім'ям венедів уже знає слов'ян. Він опи-
сує деякі епізоди готсько-венедської війни, котра, на думку
В. П. Петрова, могла відбутися десь на початку просування го-
тів на Південний Схід, у Причорномор’я. Саме тоді готи й ве-
неди були сусідами, проживаючи в басейні Вісли.
Для розуміння етнічного розвитку слов'янства важливими є свідчення
Иордана про «державу Германариха» та готське панування над Східною
.Європою. Це місце з «Гетики» стало основою для гіпотези про історичну й
культурну місію готів, однак Йордан наголошує, що готське владарювання
над іншими народами «Скіфії та Германії» було нетривким і тривало до
навали гуннів, тобто до 375 р., коли помер Германарих. А за його наступ-
ника Вінітарія відбувається готсько-антська війна, під час якої загинули
антський «цар» Бож і його принципати. Однак анти дістали підтримку від
263
гуннів. Вінітарій загинув від стріли короля гуннів Баламбера. На жаль,
географічні координати всіх цих подій невідомі, тому питання про локалі-
зацію антів у часи Германариха теж залишається нез’ясованим.
Сучасник Йордана Прокопій Кесарійський підтверджує по-
діл слов'ян в VI ст. на антів і слов'ян, підкреслюючи їхню мовну
та етнічну спорідненість. Проте, засвідчуючи їхнє походження
від одного кореня, він не називає венедів, а як спільного для
антів і слов’ян предка називає спорів. Ця назва ніде більше не
зустрічається. Паралелі їй убачають у спалах Йордана й пара-
латах Геродота. Неясним є співвідношення венедів Йордана та
спорів Прокопія. Але хоч би як там було, писемні джерела да-
ють підстави зробити важливий висновок про існування в старо-
давні часи різних угруповань слов'ян.
За Йорданом, слов’яни й анти жили на своїй етнічній тери-
торії, де потерпали від нападів ромеїв (візантійців) і йшли до
них у рабство. Та після перемоги над римським воєначальни-
ком з Фракії Хільбудієм слов’яни самі почали переправлятись
на південний берег Дунаю (527, 534 рр. та ін.) за здобиччю та
полоном. Про цей період ідеться в Прокопія, коли він розпові-
дає про землеробське господарство слов’ян, їхні вірування.
У стислих повідомленнях Прокопія, який підкреслював спіль-
ність мови та звичаїв слов’ян, можна побачити два політичних
союзи, а в антів — навіть наявність певної ієрархії влади
(«цар», принципати). Йордан і Прокопій подають також важ-
ливі відомості про ряд інших народів, що жили на території
Східної Європи: готів, гуннів, росомонів та інших, з якими сло-
в’яни контактували чи воювали. Саме з цих джерел ми дізнає-
мося про побут, господарство, соціальний устрій, вірування сло-
в’ян.
З усього сказаного можна зробити висновок, що в гуннський
час слов'яни, насамперед анти, вивільнилися з-під влади готів.
Гунни, займаючи поряд з аланами землі біля Меотіди (Азов-
ське море; там вони утворили два союзи племен: утигурів і кут-
ригурів), а також у Криму від Херсонесу до Боспору, підтриму-
вали слов’ян в їхньому протистоянні готам. Немає жодних під-
став твердити про «навалу» або хоча б походи гуннів у Лісо-
степ. Головним їхнім супротивником у Північному Причорномо-
р’ї наприкінці IV — на початку V ст. були готи, союз яких під
ударами гуннів розпався. Частина готів відійшла на захід й осе-
лилася на землях Візантії, частина залишилася на місці.
Літописи. Найдавніші редакції давньоруських літописів
(XII ст.) містять уривки з різних попередніх джерел, в яких
відбився певний етап слов’янського етногенезу. В передачі
літописця суть цього етапу визначали вихід слов'ян із Поду-
нав'я та розселення їх на Дніпрі, Віслі й Дністрі. Як гадають
деякі дослідники, це відгомін подій, дуже віддалених за часом.
264
Проте є й інші твердження, а саме: в цьому сюжеті відображені
реалії середньовічної епохи, котра знала чимало прикладів як
протистояння слов’ян і Візантії, так і союзницьких їх стосунків
(згадаймо хоча б літописну легенду про полянського князя Кия,
що служив у візантійського імператора, та його повернення
«з родом своїм» у Середнє Наддніпров’я). До цього часу від-
носяться і згадки про боротьбу слов’ян із волохами, що приму-
сило останніх покинути обжиті місця. В літопису наводиться й
давній сюжет про поневолення «за царя Арклія» групи сло-
в’ян — дулібів — аварами («примучаша дулеби сущая слове-
ни»). Про похід вождя аварів Апсиха проти дулібів на Волинь
сповіщає й Феофілакт Симокатта (кінець VI — початок VII ст.).
В цього ж автора востаннє зустрічається повідомлення про антів
(602 р.), яке відповідає даним літопису: аварський каган поси-
лає свого воєначальника Апсиха винищити народ антів — союз-
ників Візантії. Збігаються й деякі інші деталі розселення сло-
в’ян, наведені в різних джерелах. Так, літописну оповідь про
тяжіння слов’ян до річок підтверджує Маврікій. Йордан теж
сповіщав: у слов’ян «замість міст — ліса та болота», а Прокопій
добре знав, що слов’яни-язичники вшановують річки.
Слов'яни вистояли в боротьбі з аварами, які в 20—30-х ро-
ках VII ст. зазнали жорстокої поразки від ромеїв, болгар і сло-
в’ян (саме з тих часів в останніх залишилося прислів’я: «По-
гибоша аки обра»).
Таким чином, літопис відбиває більш пізній етап в етноге-
незі слов'ян, ніж Йордан та Прокопій, фіксує нові етнополітичні
спільності, що виступають під назвами поляни, древляни, сіве-
ряни та ін. Саме в літопису разом із ними виступає й назва
«Русь». З питанням про походження й етимологію самого цього
терміна ми ще зустрінемося далі, а зараз відзначимо, що в лі-
тописних текстах засвідчене вживання цієї назви стосовно тери-
торії південних східнослов'янських земель, їх об'єднання, відо-
мого як «Руська земля», а також держави всіх східних сло-
в'ян — Русі. «Повість минулих літ» недвозначно свідчить про
надетнічний характер цієї назви, що видно хоча б із такого
уривку розповіді про похід Олега на Київ: «И беша у него ва-
ряги и словене и прочи прозвашася русью».
Огляд писемних джерел свідчить, що вони відбивають лише
деякі сторони етнічного процесу, чітко фіксують окремі його
етапи й соціально-етнічні утворення принаймні з І—II ст., однак
не вичерпують етнічну історію слов’ян в повному обсязі. Вони
доповнюються даними інших джерел, серед яких важливе місце
належить мовним.
Мовні (лінгвістичні) джерела передусім відобра-
жають процес розвитку і зміни мови: глоттогенез. Щоправда,
від мови антів і слов’ян не залишилося будь-яких прямих свід-
265
чень, але порівняльне мовознавство дало змогу виявити найдав-
ніші шари слов’янської мови та зробити дуже важливі виснов-
ки про належність слов'янських мов до індоєвропейської мовної
родини та про існування періоду загальнослов'янської мовної
спільності, а також виявити мовних сусідів слов’ян цього пе-
ріоду.
В XIX — першій половині XX ст. мовні джерела залишалися
головними у вивченні етногенезу слов'ян. «Класична» індоєвро-
пейська теорія, грунтована на уявленні про розпад єдиної індо-
європейської мови й утворення з неї окремих мов, тепер уви-
жається вже анахронізмом. Сучасні концепції індоєвропеїстики
збудовані на теорії субстрату і спираються на тези про такі чин-
ники, як схрещування, асиміляція тощо. При цьому визнається,
що поряд із диференціацією відбувалися й інтеграційні процеси.
В питанні про розвиток слов'янських мов прийнята періодиза-
ція, за якою на першому, початковому етапі лише складаються
основи слов'янської мовної системи, на другому — відбуваються
деякі зміни внаслідок взаємодії з іншими мовами-сусідами
(балтською, іранською, фракійською та іншими), на третьому —
єдина мова розпадається на окремі слов'янські мови й утворю-
ються різні мовні групи.
Виявлення мовних сусідів слов’ян та аналіз географічних назв, перш
за все гідронімів, допомогли виділити первісну слов’янську територію, якою
попри певні розбіжності в думках вважаються лісостепові райони Централь-
ної та Східної Європи, область між Віслою й Дніпром, територія півден-
ніше Прип'яті. Поряд із слов’янськими в межах сучасної України фахівці
виявляють також іранські, фракійські, балтські річкові назви. Так, за даними
В. М. Топорова й О. М. Трубачова, слов’янські гідроніми поширені на пів-
день від Прип’яті та Десни, вниз по течії Дніпра до р. Псьол, балтські —
на північ від Прип’яті, де вони утворюють суцільний масив, але в окремих
місцях зустрічаються разом із слов’янськими. Співіснування слов’янської й
балтської гідронімії відкрите В. П. Петровим у Пороссі. В назвах рік
Чорноморсько-Азовського басейну виявлена ірано-фракійська основа: в річ-
кових назвах Дніпро, Дунай, Дон, Дністер частка -дн (-дон, -дана) похо-
дить із цієї основи й означає «вода», «течія». Важливими є висновки лінг-
вістики щодо флористичних, виробничо-ремісничих та інших термінів, які
уточнюють географію розселення та мовні зв’язки слов’ян на різних етапах
їхнього розвитку.
До мовних джерел відносяться також етнікони — етнічні на-
зви й етноніми — самоназви. Серед усіх відомих етнічних назв
середньовіччя лише назва «слов'яни» вважається етнонімом, що
спочатку належав окремій спільності (можливо, цей етап від-
бився в племінних назвах «ставани» та «суобени» Птолемея),
а потім став загальним для всіх слов'ян.
Головним недоліком мовних джерел є невизначеність у часі
мовних явищ.
Археологічні джерела. Можливості для цілковитої
історичної реконструкції якогось стародавнього суспільства від-
266
кривають лише археологічні матеріали. Й саме проблема етніч-
ного визначення археологічної культури є найскладнішою. її
розв'язання потребує обов'язкових співставлене із даними мов-
них і писемних джерел. Але при цьому слід мати на увазі, що як
глоттогенез не є тотожним етногенезу, так і останній не є то-
тожним розвиткові речової сфери древніх суспільств, їхньої ма-
теріальної культури.
Сучасний рівень розвитку археології, зокрема археології сло-
в'ян, визначається дослідженнями різних археологічних явищ
на елементарному рівні, коли вивчаються, описуються та систе-
матизуються окремі елементи культури. Наприклад, певні фор-
ми ліпного посуду, виділені В. В. Сєдовим у пшеворській куль-
турі, як слов’янські етнічні ознаки не мають прямих паралелей
у мовних чи писемних джерелах. Більше значення має вивчення
Просторово-територіальних систем різних масштабів — від окре-
мого поселення або «гнізда» (територіальної групи) до ареаль-
ної сукупності пам’яток археологічної культури чи культурної
області — дає змогу виявити певні еквіваленти просторових су-
спільних явищ: общин, їхніх сегментів, племен, союзних об’єд-
нань і вже через них реконструювати різні рівні етнічних спіль-
ностей — етномовні масиви, етносоціальні організми тощо.
Нині основу археологічного дослідження етногенезу слов'ян
становлять порівняльно-типологічне вивчення археологічних
культур, розташованих у межах слов'янського розселення, з'ясу-
вання споріднених явищ, типологічної близькості між діахрон-
ними культурами, котрі засвідчують генетичну спорідненість їх
носіїв. Для цього також застосовується ретроспективний метод,
за яким при порівнянні найближчих за часом (діахронних)
культур доводиться певна спадковість їхніх етнічних ознак.
Порівнюються так звані достовірно слов'янські культури (архео-
логічні), що відповідають суспільствам слов'ян, засвідчених
писемними джерелами. Такими археологічними слов'янськими
культурами на терені України виступають пеньківська й празь-
ка (корчацька); датовані V—VII ст., вони відповідають свід-
ченням Йордана і Прокопія про слов'ян та антів.
Значні труднощі для археологів полягають у визначенні рис
спадковості, адже, як зазначає В. П. Петров, слов’янські спіль-
ності, що належали до різних епох, не були тотожними. А зміни
археологічних культур відбивають не стільки етномовні, скільки
етносоціальні процеси. Дискусійним залишається питання про
взаємовідповідність археологічної культури й етносу.
Зважаючи на все сказане, слід мати на увазі, що в пізньо-
родовому суспільстві виникають різноманітні та складні форми
об’єднань і зв’язків, в яких брали участь не тільки одноетнічні,
а й різноетнічні групи населення. В І тис. н. е. слов’яни висту-
267
пили ще в різних етносоціальних об’єднаннях і в такому вигля-
ді входили до різноетнічних утворень.
Спираючись на ретроспективний метод і дані лінгвістики, археологи
визначили коло культур, носії яких мали безпосереднє чи опосередковане
відношення до слов’янського етногенезу. Як уже зазначалося вище, досто-
вірно слов’янськими вважаються пеньківська та празька культури третьої
чверті І тис. н. е., котрі охоплювали ареал від Дніпра до Вісли — Одера й
Дунаю. Цей ареал збігається з повідомленнями середньовічних писемних
джерел про розселення слов’ян. Згадані культури мали дуже багато спіль-
ного з культурами наступного періоду — волинцовською й лука-райковецькою,
що ж до більш ранніх, то доведені риси наступності й спадковості між пень-
ківською та київською культурами. Проблематичнішими є зв’язки між куль-
турами третьої чверті І тис. і черняхівською (друга чверть І тис.). Далі
вглиб століть лінії спадковості ведуть від київської культури до зарубине-
цької (останні століття до н. е.— перші ст. н. е.), від неї — до лісостепових
локальних варіантів скіфської, милоградсько-підгірцевської культур (середи-
на І тис. до н. е.). Щоправда, на етапі формування зарубинецької культури
на неї впливала поморська культура, основна територія якої — південна При-
балтика. У формуванні празької культури брали участь як київська культу-
ра, так і пшеворсько-зарубинецьке об’єднання культур (так звана волино-
подільська група). Пшеворська культура, яка вважається поліетнічною, ви-
никла на базі лужицької культури, культури підкльоиіевих поховань та по-
морської. Далі можна простежити зв’язок західних і східних слов’янських
культур із тшинецькою культурою (доба бронзи), яка була поширена в
лісостепових районах від Вісли до Дніпра, на південь від Прип’яті й тери-
торія якої збігається з ареалом слов’янських гідронімів. На думку Б. О. Ри-
бакова, вона могла бути першою слов’янською культурою, що вирізнилася
з давньоєвропейської спільності.
Основні проблеми історіографії. Одним із центральних пи-
тань, що стоять перед дослідниками етногенезу слов’ян, було й
залишається питання «прабатьківщини». Його поставив ще Не-
стор, автор «Повісті минулих літ»: «Звідки пішла земля руська
і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала?»
За Нестором, слов’яни розселилися з Дунаю, й ця думка щодо
первісної території слов’ян тривалий час була пануючою, давши
початок так званій «дунайській» теорії походження слов'ян. До
неї пристали такі відомі історики свого часу, як С. М. Соловйов
і В. Т. Ключевський. Але вже на початку XIX ст. з’являється
теорія про розташування прабатьківщини слов’ян у межах шир-
шої території — Центральної та Східної Європи. Попри деякі
розбіжності в поглядах, згаданої точки зору дотримувалися
П. Шафарик і Л. Нідерле. У своїй праці «Слов’янські старожит-
ності» Л. Нідерле виклав концепцію, за якою ще в II тис. до
н. е. існувала балто-слов’янська спільність, що розпалася лише
в І тис. н. е.; тоді ж з’явилася й самостійна слов’янська мова.
Ідеї Л. Нідерле стосовно походження слов’ян лягли в основу
сучасних концепцій з цієї проблеми, хоч, певна річ, у наш час
уже ніхто не обстоює «класичну» схему розпаду індоєвропей-
ської спільності. Погляди чеського дослідника на найдавніші
268
періоди слов’янської історії багато в чому поділяв М. С. Гру-
шевський.
Ще одна впливова теорія належала російському вченому
О. О. Шахматову. За нею процес виділення слов’ян розпочався
в Південній Прибалтиці; тут спочатку виділилася балто-слов’ян-
ська спільність, а пізніше, після того, як із басейну Вісли сюди
переселилися германські (готські) племена, у ході розселення
з’явилися слов’яни. Таким чином, О. О. Шахматов вилучив те-
риторії Польщі та України з області етногенезу слов’ян. Попри
те, що на відміну від прихильника автохтонізму Л. Нідерле
О. О. Шахматов обіймав позиції міграціонізму, підвалини його
теорії теж спиралися на уявлення про розпад індоєвропейців.
У ЗО—50-х роках нашого століття набуває поширення ще од-
на теорія—вісло-одерська, авторами якої є польські вчені
Т. Лер-Сплавінський і Ю. Костшевський. Вони пов’язували з
початком слов’янства лужицьку культуру кінця епохи бронзи —
початку залізного віку, однак це не підтвердилося ні писемними,
ні мовними джерелами. В 60-ті роки польський дослідник
Г. Ловмянський показав, що річкові назви, на які спирався
Т. Лер-Сплавінський, мають дослов’янське походження й нале-
жать древньоєвропейському населенню. Г. Ловмянський відносив
виділення слов’ян до першої половини І тис. до н. е.
Наприкінці 50-х — у 60-ті роки радянські науковці Б. О. Ри-
баков, М. І. Артамонов, П. М. Третьяков розробили синтезовану
теорію, що містила в собі висновки як вісло-одерської, так і де-
яких інших. Суть її полягала в тому, що вже в другій половині
епохи бронзи в лісостеповій зоні Центральної та Східної Європи
в середовищі індоєвропейських племен виокремлюється етно-
культурна спільність праслов’ян, віднесена згаданими науковця-
ми до тшинецької культури. Б. О. Рибаков при цьому запропо-
нував періодизацію етногенезу слов’ян, що складається з таких
етапів: тшинецький (XV—XII ст. до н. е.); лужицько-скіфський
(XI—III ст. до н. е.); зарубинецько-пшеворський (II ст. дон. е.—
II ст. н. е.); черняхівсько-пшеворський (III—V ст. н. е.); ранньо-
середньовічні культури слов’ян. Уже в цій концепції на зміну
уявленням про розпад індоєвропейців прийшло виявлення кон-
кретних шляхів етнополітичної історії, аналіз автохтонного про-
цесу та міграцій. Так, П. М. Третьяков висловив думку про тим-
часове переселення зарубинецького населення на північ із Се-
реднього Наддніпров’я й пізнішу його рееміграцію.
В останні роки завдяки розширенню джерельної бази значно
просунулося вперед дослідження слов’янських культур другої
половини І тис. н. е. та регіональних груп черняхівської й київ-
ської культур. Нові археологічні матеріали покладені в основу
розробки нових версій походження слов’ян, які являють собою
певні модифікації наведених вище теорій. І. Вернер, К. Год-
269
ловський, М. Б. Щукін убачають коріння середньовічної куль-
тури слов’ян в попередній історичній епосі Верхнього Наддні-
пров’я й Подесення (київська культура), І. П. Русанова,
В. В. Сєдов пов’язують витоки культури середньовічних слов’ян
із басейнами Одри та Вісли (пшеворська культура та її по-
передники) .
Нарешті, слід неодмінно згадати ще про один напрям, роз-
роблюваний київською групою дослідників (В. Д. Бараном та
ін.). Наголошуючи, що формування середньовічної культури
слов’ян відбувалося складними шляхами, через певні етапи, пе-
ретинаючись з іноетнічними етносами й культурами Східної та
Центральної Європи, вони відносять початок самостійного роз-
витку слов’янства до III—II ст. до н. е. в басейні Вісли та на
Волині (лужицька, підкльошева й поморська культури), а ви-
никнення зарубинецької культури розглядають як свідчення втя-
гування в процес етногенезу слов’ян і наддніпрянського насе-
лення, де до цього переважали іранський і балтський етнічні
компоненти. Слов’янський компонент містила в собі й пшевор-
ська культура, яка, на думку К. Годловського, належала гер-
манському об’єднанню лугіїв. Під ударами сарматів зарубине-
цька культура трансформується: частина населення відходить
у І ст. н. е. на північ, в Подесення й на Побужжя. Сюди ж про-
сувається й східна частина носіїв пшеворської культури, яка в
Наддніпров’ї з’єдналася із зарубинцями; на цій базі останні
трансформуються в III ст. н. е. в київську культуру. В західних
районах сучасної України процес слов’янського етногенезу від-
бувався дещо інакше, про що свідчить виникнення змішаних
пшеворсько-зарубинецьких старожитностей, споріднених із піз-
ньозарубинецькими. З ними київські науковці пов’язують вене-
дів. У III ст. саме вони разом із південним фракійським насе-
ленням Подністров’я створюють черняхівську культуру, а напри-
кінці IV—V ст. на основі цієї етнокультурної спільності утво-
рюється празько-корчацька культура слов’ян.
* * *
Підсумовуючи все сказане в цій лекції, ще раз наголосимо:
сучасні гіпотези етногенезу слов'ян базуються на співставленні
даних цілого ряду наук — історії, лінгвістики, археології, етно-
графії, антропології та ін. Хоч такий підхід не вирішує всіх
проблем, він усе ж таки дає змогу створити характеристику
ранньосередньовічних слов'ян — антів, склавенів, венедів, згаду-
ваних у писемних джерелах VI ст. А на основі реконструкції
більш ранніх джерел та порівняння даних археології (наступ-
ність і зв'язки в розвитку археологічних культур) із даними лін-
гвістики (етапи розвитку мови, мовногеографічний ареал сло-
270
в'ян тощо) згаданий підхід допомагає відтворити з певною віро-
гідністю первісну територію й напрями наступного розселення
слов'ян, скласти уявлення про їхні етнокультурні й етнополітич-
ні спільності на різних етапах розвитку, розкрити процес утво-
рення середньовічних слов'янських етносів — Славіній.
На відміну від індоєвропеїстики XIX ст., грунтованої на ідеї
про єдину «прабатьківщину» й поступовий розпад індоєвропей-
ської, а потім і слов'янської етнічних спільностей, сучасна наука
про етногенез слов'ян ураховує всі етнокультурні компоненти,
котрі брали участь у цьому етногенезі на окремих його етапах
й утворювали нові слов'янські спільності на основі консолідацій-
них та інтеграційних процесів.
Рекомендована література
Баран В. Д., Козак Д. Н., Терпиловський Р. В. Походження слов’ян.
К., 1991.
Бромлей Ю. В. Очерки теории зтноса. М., 1973.
Бромлей Ю. В. Зтнос и зтнография. М., 1973.
Генинг В. Ф. Археологическая культура — социально-исторический орга-
низм — центральная категория познания в археологии: К разработке теории
археологической культурні // Исследование социально-исторических проблем
в археологии. К., 1987.
Генинг В. Ф. Зтнический процесе в первобьітности. Свердловск, 1970.
Гумилев Л. Н. О тер мине «зтнос» // Докл. отделения и комиссий Геогр.
об-ва СССР. Л.» 1967. Вьш. 3.
Кобьічев В. Л. В поисках прародиньї славян. М.» 1973.
Никонов В. А. Зтнонимия//Зтнонимьі. М., 1970.
Петров В. П. Етногенез слов’ян. К., 1972.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979.
Славяне Юго-Восточной Европн в предгосударственньїй период. К.» 1990.
Трубачев О. М. Зтногенез и культура древних славян: Лингвистические
исследования. М., 1991.
Филин Ф. П. Образование язьїка восточньїх славян. М.; Л., 1962.
ЛЕКЦІЯ 17
ДАВНЬОСЛОВЯНСЬКИЙ ПЕРІОД НА ТЕРИТОРІЇ
УКРАЇНИ
(кінець І тис. до н. е.— перша третина І тис. н. е.)
• Новий етап етногенезу слов'ян
• Пшеворська культура
9 Зарубинецька культура
• Зміни історико-культурної ситуації
у Південно-Східній Європі в І—III ст.
Новий етап етногенезу слов’ян. Найдавніший, прасло-
в’янський, етап етногенезу слов’ян, за даними порівняльного мо-
вознавства, завершився наприкінці І тис. до н. е. На той час
сформувалася основа слов'янської мовної системи, в якій відби-
лися тісні контакти і взаємовпливи з мовами сусідніх народів:
іранською, балтською, фракійською, кельтською та германською.
Щоправда коли і як відбувалися ці взаємодії, мовні джерела
відповісти неспроможні. Однак протягом зазначеного періоду
вони вказують на найближчих мовних сусідів слов’ян. Тому й
виділення прото- та праслов’янських археологічних культур є
проблемою дуже складною і можливе лише з певною долею при-
пущення.
Слід зауважити, що гіпотези щодо праслов’янської належ-
ності тих чи інших культур епохи бронзи та раннього залізного
віку мають наукове підгрунтя, до якого відносять виділення за-
гальнослов'янського етапу в розвитку мови, визначення мовних
сусідів слов'ян, мовні (топонімічні) дані про первісну територію
слов'янського розселення, а також історико-теоретичні положен-
ня про землеробське населення лісостепової зони Східної Євро-
пи як автохтонів з поправкою на всі історично засвідчені випад-
ки переселення. Науковий пошук праслов’янських культур ще не
завершено. На цьому етапі досліджень останнє слово залишає-
ться за археологією: нова аргументація може бути одержана
завдяки удосконаленню ретроспективного методу, порівняльного
вивчення археологічних культур у межах розселення середньо-
вічних слов’ян.
Від рубежу н. е. розпочинається новий етап у розвитку етно-
генезу слов’ян — древньослов’янський, який продовжується до
III—V ст. н. е. і, за визначенням Ф. П. Філіна, характеризується
певними змінами в фонетиці та граматичному ладі слов’янської
мови. Під впливом іноетнічних сусідів слов’ян відбувається
27?
діалектна диференціація загальнослов'янської мови. Вірогідно,
що на той час слов’яни ще не вийшли за межі первісної тери-
торії, що окреслювалася завдяки найдавнішим топонімам у лі-
состеповій зоні Східної та Центральної Європи. Для цього пе-
ріоду письмові джерела дозволяють з більшою достовірністю ре-
конструювати етнополітичну карту України та локалізацію сло-
в’ян. Але і в даному випадку залишається багато дискусійних
питань, які постають при етноісторичній інтерпретації археоло-
гічних культур. Таким чином, зазначений період — це час не
тільки загальнослов'янської мовної єдності, що встановлюється
на основі мовних джерел, але й значних змін у політичному
становищі, етнокультурному розвитку населення східноєвропей-
ського регіону, про що, хоча й скупо, засвідчують писемні дже-
рела.
Згідно з археологічною періодизацією час від II ст. до н. е.
до V ст. н. е. поділяється на пізньолатенський період (125 р. до
н. е.— початок н. е.), римський період (початок н. е.— 375 р.
н. е.) і період «переселення народів» (375—570 рр. н. е.). Рим-
ський період, у свою чергу, поділяється на ранній (початок
н. е.— 200 р. н. е.) і пізній (200 р. н. е.— 375 р. н. е.).
На території локалізації венедів — Надвисленні — в останніх
століттях до н. е. відбувається формування нової культурної
спільності — пшеворської культури. Приблизно в цей же час
змінюється й історико-культурна ситуація на території України:
скіфська культура припиняє своє існування. В лісостеповому
Придніпров’ї пануючою стає зарубинецька культура, в степовій
зоні — культура пізніх скіфів і сарматів, у південно-західних ра-
йонах — липицька культура та ін.
Пшеворська культура (від м. Пшеворськ, Жешувського воє-
водства в Польщі, де в 1905 р. були відкриті перші пам’ятки).
Пам’ятки цієї культури охоплюють майже всю територію Поль-
щі, межиріччя Вісли та Одера, західні райони України. Спершу
відкриті тут пам’ятки пізньолатенської — ранньоримської доби
одержали назву венедських, пізніше були виділені пшеворська
та оксивська культури.
Серед пам’яток чимало великих могильників і стаціонарних
поселень відкритого типу, великих ремісничих центрів.
На поселеннях переважають однокамерні житла (але зустрі-
чаються й двокамерні), заглиблені в землю, з вогнищами.
Господарські будівлі й залишки виробництва представлені
спорудами як наземними, так і заглибленими, є ями-погреби,
прибудови до жител. Нерідко на поселеннях поряд з житлами
знаходять виробничі залишки, найчастіше — залізоплавильні
горни.
В культурному шарі поселень знайдені також залізні сошни-
ки, круглі жорна, серпи та інші сільськогосподарські знаряддя.
273
Археологічні культури першої половини І тис. н. е. та архаїчні гідроніми на
території України та Молдови:
І — зона поширення балтських гідронімів; культури: II — зарубинецька; III —
черняхівська- IV — липицька; гідроніми: V — слов’янські; VI — балтські; VII —
фракійські; VIII — германські; IX — іранські
Серед палеоботанічних знахідок багато польових культур: жи-
то, пшениця, ячмінь, просо, овес, гречка, горох, коноплі. Остео-
логічні знахідки свідчать про розведення корів, коней, свиней,
овець, кіз, собак.
Окрему категорію знахідок становлять імпортні речі, що
свідчить про існування зовнішніх зв’язків з римськими провін-
ціями (бронзові та скляні вироби, амфори, скляні буси, деякі
предмети озброєння, римські монети). Спостерігається вплив
кельтської культури.
274
Могильники — грунтові, без зовнішніх ознак, великі за роз-
міром. Характерні для пшеворської культури протягом усього
періоду її існування (II ст. до н. е.— IV ст. н. е.). Переважає
обряд трупоспалення. Хоча зустрічається зрідка й обряд інгума-
ції, перш за все в пізньопшеворському періоді. Змінюється з ча-
сом співвідношення ямових та урнових поховань. На пізньому
етапі з’являються так звані «пластові» поховання, коли рештки
спалення тонким шаром розсипалися по дну ями. В похованнях
зустрічається супроводжуючий інвентар, кількісний і якісний
склад якого досить різноманітний, що дозволяє виділити чоти-
ри соціальні групи серед похованих: 1) поховання рядового на-
селення; 2) поховання воїнів (зі зброєю), серед яких виділя-
ються поховання з мечем і без меча; 3) поховання з острога-
ми— воєнних ватажків, вершників (майбутніх дружинників);
Л4) «князівські» поховання — найбільш багаті. Останні відомі як
на територіях нинішньої Сілезії і Словаччини, так і України
(Рудка Терноп. обл. та ін.).
Виділяються й поховання ремісників, перш за все ковалів.
Так, у могильнику в Весульках (Каліш) в одному з поховань
знайдені молоти, кліщі, пробійники та інші речі, зв’язані з ко-
вальською справою.
У керамічному комплексі переважає ліпний посуд. Гончар-
ний з’являється лише в пізньопшеворський час. Характерною є
лискована поверхня, геометричний орнамент та меандр.
Протягом періоду існування пшеворської культури зовнішній
вигляд, профіліровка, орнаментація кераміки змінюються. На
середньопшеворському етапі з’являється посуд з «хроповатою»
поверхнею, пальцевим вдавленням, зустрічаються біконічні вази
і миски. На пізньому етапі поряд з ліпним виготовляють і гон-
чарний посуд. Асортимент залізних предметів дуже великий:
знаряддя праці, зброя, прикраси, фібули, платівки тощо.
Зброя, В похованнях зустрічаються переважно мечі, списи
і щити. Наконечники стріл трапляються рідко. Мечі нагадують
римські гладиси — короткі, двосічні (є також односічні); нако-
нечники списів — листовидні, ребристі, є двошипові. На склад
речового комплексу пізньоримського часу вплинули кельтські
традиції.
На території України пам'ятки пшеворської культури відомі
на Західному Бузі і Верхньому Подністров'ї, кілька поховань
пшеворської культури відкриті на Середньому Подністров'ї,
Поділлі і Закарпатті.
Розкопані могильники в Гриневі (Львів, обл.), поселення
в Підріжжі на Волині. Досліджено і планування поселень: за-
будовувались схили берегів річок, житла ставились відокремле-
но, поблизу жител — господарські споруди. Житла зустрічають-
ся заглиблені й наземні, опалювальний устрій — відкрите вог-
275
нище чи глинобитна піч. У житлах робились перегородки з ма-
терикових виступів, що вирізалися уздовж стін; робились
лежанки, лави; стіни були стовбові, каркасні або зрубні.
Поховання переважають урнові, в деяких випадках накриті
умбонами від щитів чи фрагментами кераміки. Зустрічаються
також впускні поховання в курганах. Для поховань характер-
ний супроводжувальний інвентар: кераміка чи її фрагменти зде-
більшого перепалені у вогні.
Серед унікальних знахідок слід назвати фрагмент піхов для меча з
могильника Гринів. На лицьовому боці бронзової обкладинки орнамент у
вигляді чеканного зооморфного і антропоморфного зображення (вовк, який
роздирає жертву, грифон, сцена священного шлюбу героя, озброєний верш-
ник). Вся композиція відображає міфологічний сюжет походження роду.
Піхви походили з придунайської провінції і належали вождеві пшеворського
племені.
Спираючись на результати досліджень пам’яток, вчені ви-
значили періодизацію місцевої пшеворської культури (Д. Н. Ко-
зак). Виділено три періоди. Для першого з них характерна ти-
пова пшеворська пізньолатенська кераміка, аналогії якій маємо
в Польщі (І ст. до н. е.— середина І ст. н. е.). Другий період
характеризується появою ранньоримських форм пшеворського
посуду поряд з липицькими формами (І—II ст. н. е.). Для тре-
тього періоду характерна пшеворська традиція переважно у ви-
готовленні горщиків. Разом з тим широко розповсюджується за-
рубинецька кераміка (II—III ст.) і з'являються гончарний посуд
провінційно-римського типу, амфори. До цього ж часу відно-
ситься велика кількість поховань зі зброєю, сконцентрованих
уздовж середньої течії Дністра і верхів’їв Західного Бугу.
Таким чином, на території України розвиток пшеворської
культури привів до утворення особливого культурного прояву,
який характеризується переплетенням пшеворських і зарубинець-
ких елементів. Дальший розвиток цієї спільності було перерва-
но, коли в II ст. тут з’явилися пам’ятки вельбарської культури,
які пов’язують з готами. Щодо етнічної інтерпретації пшевор-
ських пам’яток та їх пізнішого пшеворсько-зарубинецького про-
яву, то на підставі типологічного збігу з пізнішими слов’янськи-
ми пам’ятками вони визначаються як слов’янські. Інакше оці-
нюються поховання зі зброєю з Подністров’я. їх пов’язують з
просуванням озброєних загонів германців на південний схід.
Хронологічно пшеворська культура відповідає середньому
етапу в розвитку слов'янської мови, для якого характерна взає-
модія з мовами інших етносів. Багато запозичень, зокрема, з
німецької мови.
Серед дослідників довгий час переважала точка зору, що
пам’ятки пшеворської культури належать венедам-слов’япам
(К. Ю. Костжевський та його школа). Однак останнім часом ші-
276
була поширення інтерпретація пшеворської культури як культу-
ри германських племен лугіїв (К. Годловський). На думку де-
яких дослідників, пшеворську культуру не можна вважати в
етнічному плані «древньослов’янською», хоча серед її носіїв ви-
ступають і слов’яни (В. В. Сєдов). Звертається увага на свід-
чення античних авторів про те, що поряд з венедами-слов’янами
між Прибалтикою і Карпатами проживали й германські племе-
на. Окремі риси матеріальної культури і поховального обряду
пшеворців притаманні останнім. Цей культурний тип представ-
лений в урнових похованнях з предметами зброї. Виділяється
також «слов’янський комплекс»: перш за все ліпний посуд, ду-
же близький за формами до слов’янського (празького) посуду,
та ямні поховання. їхнє походження пов’язується з посудом куль-
тури підклошевих поховань, яка є одним з основних етнокуль-
турних субстратів пшеворської культури.
Картографування цих та інших пам'яток дозволило виділити
західний і східний варіанти пшеворської культури, які, вірогід-
но, відповідають двом етноісторичним масивам населення — но-
сіям пшеворської культури: германському (лугії) і слов'янсько-
му (венеди),
Зарубинецька культура. На схід від пшеворського ареалу в
районах Полісся і Середнього Подніпров’я розповсюджені ста-
рожитності зарубинецької культури. Вони стали відомими після
відкриття і розкопок В. В. Хвойкою біля с. Зарубинці (Канів, по-
віт Київ, губернії) в 1899 р. грунтового могильника з трупоспа-
леннями. Пізніше були розкопані й інші могильники (с. Кор-
чувате, поблизу Києва, поселення (Бабина Гора, Пилипенкова
Гора, Оболонь), ремісничий центр (Лютіж). Широкі дослі-
дження проведені в Прип’ятському Поліссі (могильники Веле-
мичі, Отвержичі та ін.). У верхньому Подніпров’ї досліджені
могильник і поселення Чаплин; Почеп і Синьково — на Десні;
Мар’янівка та ін.— на Південному Бузі. Відомі окремі пам’ят-
ки зарубинецької культури на Тетереві, Сеймі, Трубежі, Тясмині
і навіть Нижньому Дніпрі.
Нині відомо близько 500 поселень і 1000 поховань заруби-
нецької культури, хоча окремі райони вивчено недостатньо. Та-
ким чином, зарубинецькі пам’ятки охоплюють територію Поліс-
ся, Середнього Подніпров’я (від Прип’яті, Сожа та Десни до
Південного Бугу і Трубежу на півдні). Датується зарубинецька
культура кінцем III ст. до н. е.— II ст. н. е. Виділяють п’ять
локальних варіантів зарубинецької культури: середньодніпров-
ський, поліський, верхньодніпровський, південнобузький і дес-
нянський (Є. В. Максимов).
У класичному вигляді зарубинецька культура продовжує іс-
нувати до кінця І ст. н. е., після чого в деяких районах вона
зовсім зникає (Полісся) або ж зустрічається в досить змінено-
277
му вигляді. На основі змін, які відбувалися в матеріальній куль-
турі, виділяють три етапи в її розвитку: ранній (III ст. до н. е.—
кінець І ст. н. е.); середній (від рубежу н. е.— до кінця І ст.
н. е.); пізній (припадає на II ст. н. е.) Зазначені зміни в куль-
турі спричинялися як соціально-економічним розвитком, так і
зовнішніми впливами. Дамо коротку характеристику кожного з
етапів.
Ранній. Пам’ятки зарубинецької культури цього періоду від-
сутні у Верхньому Подесенні і на Південному Бузі, займають
Середньодніпровський, Поліський і Верхньодніпровський регіо-
ни. Це період консолідації зарубинецького суспільства, розвитку
його продуктивних сил (сільського господарства, ремесла), а та-
кож регулярних економічних стосунків з містами Північного
Причорномор’я.
Середній. У розвитку зарубинецького населення відбувають-
ся певні зміни. Перш за все вони стосуються населення Серед-
нього Подніпров’я і Прип’ятського Полісся. Просування сарма-
тів на захід захопило район Лісостепу. В І ст. н. е. в східному
напрямку з півдня просуваються гети, трохи пізніше через ці
землі починається експансія готських племен Повіслення. На
думку деяких дослідників, саме з цими подіями пов’язано зміц-
нення таких зарубинецьких центрів, як Пилипенкова Гора, Мо-
настирьок, створюються нові фортеці: Ходосівка, Бабина Гора,
виникає велика кількість поселень у поймах річок. Відбувається
міграція окремих груп зарубинецького населення. У цей же час
зменшується кількість античних знахідок, можливо, через змен-
шення античного імпорту.
Пізній. Суттєві зміни в подальшому розвитку зарубинецької
культури відносяться до третього етапу, коли частина могильни-
ків уже припинила своє існування. Інші, зазнавши певних змін
у поховальному обряді, продовжували існувати до середини
II ст. В матеріальній культурі з’являються нові риси — пшевор-
ські та північно-західні (так званої культури штрихованої ке-
раміки). Саме в цей час у деяких районах (Київському Подні-
пров’ї, Верхньому Подніпров’ї) починають формуватися старо-
житності київського типу.
Щодо походження населення зарубинецької культури, то, як
свідчать результати досліджень, у ньому брало участь місцеве
населення Середнього Подніпров’я і Полісся (нащадки скіф-
ської лісостепової та мілоградсько-підгірцівської культур),
а також деякі середньоєвропейські племена (поморська культу-
ра і культура підкльошевих поховань).' Певну роль відіграли
також кельтські впливи.
Зарубинецька культура — нове історико-культурне явище, ет-
нічна інтерпретація якого пов’язана з певними труднощами:
в писемних джерелах ці племена не описані і тому важко ви-
278
значити,- чи належала зарубинецька культура якомусь із відо-
мих племен і як далеко в пізньолатенський час простягалась на
схід слов’янська територія. Проблема етнічної інтерпретації за-
рубинецької культури не вирішена остаточно. Є спроби визна-
чити її як культуру слов’ян-венедів, хоча деякі дослідники вба-
чають у ній германців, інші — балтів. Розповсюдження північно-
західних елементів у першій чверті І тис. н. е. (перш за все
пшеворських) свідчить, що східна межа розселення венедів ся-
гає Подніпров'я значно пізніше, ніж зарубинецькі пам'ятки з'яв-
ляються на цій території.
Разом з тим співставлення з даними лінгвістики дозволяє
зробити висновок, що на території Середнього Подніпров’я і
Полісся концентруються слов’янські гідроніми (О. М. Трубачов)
і невелика кількість фракійських. Основним аргументом на ко-
ристь того, що зарубинецька культура має безпосереднє відно-
шення до етногенезу середньопридніпровських слов'ян, може слу-
гувати її зв'язок з більш пізньою київською культурою (III—
V ст. н. е.). Остання є перехідним типом до культури середньо-
дніпровського населення V—VII ст., яке залишило культуру
пеньківського типу. На цілому ряді поселень Середнього По-
дніпров’я спостерігається безперервний розвиток культури, по-
слідовні нашарування, які включають київські, ранньослов’ян-
ські (пеньківські.) та пізніші культурні комплекси східних сло-
в’ян.
Зарубинецькі поселення, розташовані по краях берегових терас, на ми-
сах, нерідко в поймах, на підвищеннях, групувалися в кількості 10—15.
Розміри поселень невеликі (до 2 га). В Подніпров’ї мисові поселення мали
оборонні споруди — земляні вали. Виділяються канівське, ржищівське і київ-
ське угруповання. На думку дослідників, кожне з них відповідало території
племені. Житла трохи заглиблені в материк, квадратної форми, з каркасно-
глинобитними стінами, вогнищем у центральній частині (чи біля однієї з
стін). Біля жител — відкриті огнища.
У Верхньому Подніпров’ї будували наземні житла зі стовбовою кон-
струкцією. На Прип’яті відомі напівземлянки з дерев’яною обшивкою стін.
Біля жител споруджувались і ями-погреби. Розміри жител наводять на
думку, що вони належали невеликій родині з самостійним господарством.
Поблизу поселень розташовані могильники (Чаплинський, Дідів Шпиль).
Поширеним був обряд трупоспалення (ямні та урнові трупоспалення). Зу-
стрічаються зрідка і трупопокладення, і кенотафи. Кремація відбувалась
осторонь. Поховання робилися в неглибоких ямах овальної чи прямокутної
форми. Рештки кремації та речі, як правило, розміщувалися в різних части-
нах ями. Поховальний інвентар небагатий і досить одноманітний. Кераміка
(до трьох посудин) і предмети особистого вжитку, прикраси (фібули, буси,
шпильки тощо). Нерідко в похованнях знаходили кістки домашніх тварин —
залишки ритуальної страви.
У багатьох рисах зарубинецька і пшеворська культури дуже
близькі між собою. Займаючи схожі за типом ландшафтні зони
(лісостепову та південну поліську), їх носії вели однакове госпо-
дарство, мали багато спільного в побуті і віруваннях. Важливо
279
й те, що в генезисі пшеворської та зарубинецької культур брали
участь приморсько-підкльошеві племена, що свідчить про їхню
етномовну близькість. Однак все це ще не може служити оста-
точним доказом слов’янської належності обох культур. Деякі
дослідники вважають, що зарубинецькі племена в етнічному
плані були балто-слов’янами. В. В. Седов з цього приводу ви-
словив думку, що зарубинецькі племена належали окремому
діалекту, який займав серединне положення між балтами і сло-
в’янами: «в залежності від обставин вони могли стати і балта-
ми і слов’янами».
Таким чином, дати вичерпну відповідь стосовно того, чи бу-
ли зарубинецькі племена однією з груп слов'ян венедської доби,
ще передчасно. Безперечним доказом їхньої безпосередньої уча-
сті в формуванні середньовічних слов'ян можуть слугувати, перш
за все, приведені вище археологічні дані про їх локалізацію в
зоні слов'янської гідронімії. На користь слов’янської версії мож-
на привести й дані про локалізацію племен з не зовсім чіткою
назвою суобени і ставани. Саме в зарубинецьку епоху у По-
дніпров’ї продовжували жити неври.
Зміни історико-культурної ситуації у Південно-Східній Євро-
пі в І—ІП ст. Східна Європа II ст. у писемних джерелах одер-
жала назву Сарматії. її межі, за Птоломеєм, сягали Вісли, де
сусідами були германці. Археологічна ситуація в Південно-
Східній Європі відзначалася строкатістю. Досить складним було
й політичне становище. В цей час на захід і північний захід про-
сувались сарматські племена, з північного заходу в Північне
Причорномор’я рухались готи та інші племена. Серед них, оче-
видно, й венеди. Політична та етнічна обстановка вела до швид-
кої зміни культур.
У період від І до III ст. н. е. на території сучасної України
відомі, крім зарубинецьких та пшеворських, й інші історико-
культурні спільності: на південному заході, в Подністров’ї
культура Поянешти-Лукашівка, в Середньому Подністров’ї —
липицька і вельбарська. На думку дослідників, вони належали
різним етнічним групам населення (дві перші — гето-дакійським
племенам, третя — готам).
Період І—III стг переломний в історії північно-причорномор-
ських міст. Загроза з боку варварських племен змушувала їх
шукати протекції Риму. Римські легіони з’являються в Тірі, Оль-
вії, Херсонесі. Розширюється вплив провінційно-римської куль-
тури. Але вже в III ст. історичні умови в Східній Європі зміню-
ються. Починаються тривалі війни варварів проти Риму, які
закінчилися тимчасовою перемогою імперії над воєнними сила-
ми різних варварських племен: сарматів, готів, Карпів та ін.
Активізація військової організації південно-європейських
племен сприяла їхньому політичному об'єднанню: створюються
280
(і розпадаються) різні воєнно-політичні союзи. Етнополітична
карта Східної Європи в цей час як ніколи строката.
Для розуміння етнічних процесів, що протікали в Південно-
Східній Європі, слід брати до уваги наявність не тільки десятків
племен, відомих з часів Птоломея, але й великих об’єднань, які
тогочасними авторами називалися «великими народами» чи «ве-
ликими племенами». До останніх належали й венеди, певкіни,
сармати, алано-скіфи та ін. В рамках цих племен відбувалися
об’єднавчі процеси, які розпочалися в середовищі місцевого на-
селення. Про це свідчать і подвійні назви «великих народів»:
сармато-венеди, алано-скіфи та ін.
До кінця III ст. сармати поступово втрачають свій політич-
ний вплив. Хоча ще в джерелах IV ст. згадується про те, що
алано-скіфи «панували» над безліччю племен «аж до Невріди»
(північної частини Лісостепу), саме в цей час (наприкінці
III ст.) в Північному Причорномор’ї утворюється могутній союз
на чолі з готами, який ототожнюють з «державою Герма-
нариха». В другій чверті І тис. н. е. на території України від-
буваються суттєві зміни як у соціально-політичному, економіч-
ному, так і етнічному розвитку. В археологічній ситуації ці
зміни відзначалися утворенням черняхівської і київської куль-
тур.
* * *
З падінням скіфського союзу племен на рубежі III—II ст. до
н. е. етнополітична обстановка в Південно-Східній Європі сут-
тєво змінюється. В зазначений період тут сформувалося кілька
нових етнополітичних об'єднань, про що свідчать археологічні
культури латенського і ранньоримського часу. Зарубинецька
культура, що виникла внаслідок консолідації місцевого населен-
ня, була одним із важливих етапів у формуванні слов'ян. Щодо
інших культур цього періоду, то в них знайшов відображення
процес інтеграції місцевого (гето-фракійського) і прийшлого на-
селення; саме в цей час відбувається серія міграцій середньоєв-
ропейських племен на південний схід.
На півдні території України, де значну роль все ще відігра-
вало скіфське населення, панівного становища на певний час
добиваються сармати. В прикордонних зонах відбуваються про-
цеси, що ведуть до утворення змішаних груп населення.
У II столітті н. е. на території Волині та Поділля утворює-
ться нове об'єднання, проявом якого є «змішані» пам'ятки, сфор-
мовані на основі зарубинецької та липицької культур, а на схо-
ді від них — новий тип культури, утвореної на базі зарубинець-
ких, пшеворських та балтських елементів.
281
Панівна роль сарматів, які утворили ряд об'єднань у степо-
вій частині України, поширилась і на територію Лісостепу, що
одержує нову назву — Сарматії, відомої з писемних джерел.
Особливу роль в етногенезі відіграють так звані «великі пле-
мена», які нерідко об'єднують різноетнічне населення.
Рекомендована література
Козак Д. Н. Пшеворська культура у Верхньому Подністров’ї та Захід-
ному Побужжі. К., 1984.
Кухаренко Ю. В. Памятники раннего железного века на территории
Полесья//Свод археолог, источников. М.» 1961. Вьіп. Д 1—29.
Максимов Е. В. Зарубинецкая культура на территории УССР. К., 1982.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979.
Тацит. О происхождении германцев и местопребьівании Германии//Соч.:
В 2 т. М., 1970. Т. 1.
Третьяков П. Н. Зарубинецкая культура и поднепровские славяне//Сов.
археология. 1968. № 4.
Цигилик В. М. Населення Верхнього Подністров’я перших століть нашої
ери. К., 1975.
боїйоюзкі К- Киїіига ргге^огзка // РгакІзіогіа гіет Роїзкіск. ^агзгахуа,
1981. 2. 5.
ЛЕКЦІЯ 18
АРХЕОЛОГІЧНІ КУЛЬТУРИ СЛОВ’ЯН
ДРУГОЇ ЧВЕРТІ І ТИС. Н. Е.
НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
* Пізньоримська доба в Південно-Східній Європі
• Черняхівська культура
• Київська культура
• Інші культури пізньоримського часу
Пізньоримська доба в Південно-Східній Європі. Політичне і
економічне панування Римської держави, яке встановилося в За-
хідній Європі та на землях Причорномор’я, супроводжувалось
романізацією місцевих племен. Південно-західні землі України
підпали під римський вплив ще з перших віків н. е., коли Тіра
тимчасово ввійшла до складу провінції Нижня Мезія, а в часи
імператора Траяна була утворена провінція Дакія. Римські гар-
нізони зайняли міста Північного Причорномор’я і Криму. Якщо
на першому етапі романізація торкнулася лише вузької смуги
узбережжя Чорного моря, то пізніше (пізньоримського часу) —
282
в тих чи інших формах вона розповсюджується далеко за межі
земель, що ввійшли до складу провінцій чи опинились під рим-
ським протекторатом.
Романізація — складний історичний процес, пов'язаний, з од-
ного, боку, з включенням варварських народів до складу Римсь-
кої імперії, а з іншого — з розповсюдженням римської культури
за межами лімесу, в середовищі варварів Європи.
Склався провінційно-римський тип культури, різні його проя-
ви, одні — в межах державних кордонів, провінцій, інші — за ме-
жами держави.
Історична обстановка, що передувала формуванню черняхів-
ської культури, характеризувалася також активізацією варвар-
ського світу, утворенням великих союзів племен — фракійських,
сарматських, германських. Спершу це були нестійкі різноетніч-
ні утворення, завдяки, яким варвари об’єднували свої сили для
наступу на Рим.
У III ст. Римська держава пережила гостру політичну і еко-
номічну кризу, великий наступ варварів («скіфські війни»). В
70-х роках, після поразки варварів, наступає тимчасова стабілі-
зація. Саме на цей час припадає і новий етап у розвитку старо-
давнього населення України, пов’язаний із якісними змінами в
економіці, культурі, соціальному та політичному розвитку.
В середовищі еллінізованих пізньоскіфських, гето-фракійсь-
ких та слов'янських племен складається черняхівська культура,
яка з часом розповсюджується по всій території України та Мол-
дови.
Черняхівська культура. В другій половині III ст. н. е. на~
Нижньому і Середньому Дніпрі, Південному Бузі, Дністрі і да-
лі — на Південний Захід до нижньої течії Дунаю, на Південний
Схід — до Польщі розповсюджується нова культура — черняхів-
ська.
Черняхівська культура — одне з найбільш яскравих істори-
ко-культурних явищ в археології України і всієї Південно-Схід-
ної Європи. Розповсюдження на величезному просторі Лісосте-
пової і Причорноморської зон однорідної культури, близької до
культури римських провінцій, піднесення в усіх сферах виробни-
цтва, розповсюдження передових методів ведення сільського
господарства, нова ідеологія і вірування — все це виділяє її з
ряду традиційних східноєвропейських культур і привертає особ-
ливу увагу дослідників.
Перші пам’ятки черняхівської культури були виявлені і дос-
ліджені в 1900—1901 рр. у Середньому Подніпров’ї (с. Черняхів
на Київщині) В. В. Хвойкою, а в Подністров’ї — К. Гадачеком
(поселення в Неслухові та ін.).
Слід зазначити, що джерельна база вивчення черняхівської
культури в останні десятиріччя зросла. Нині вже відомо понад
283
------ ' з ІУ\1 5 ...... 7 9
ГГП 2 * -------- 6 ІІИІПІІІ в □ ю
Археологічні культури першої половини І тис. н. е. на території України
та Молдови:
1 — межі черняхівської культури; 2 — сармати І — початку III ст.; З — пізньоскіф-
ська культура І—II ст.; 4 — вельбарська культура II — початку III ст.; 5 — пам’ят«
ки типу Грині та ранньокиївські сіарожитності II—III ст.; 6 — волино-подільські
пам’ятки кінця І — середини III ст.; 7 — липицька культура І—II ст.; 8 — пізньо-
зарубинецькі пам’ятки типу Рахни І — першої половини II ст.; 9 — кордони Рим-
ської держави (117—275 рр.); /0 — античні центри й фортеці
5000 черняхівських пам’яток, розкопки проведено на 150—200 по-
селеннях та могильниках.
У процесі вивчення черняхівської культури виник ряд специ-
фічних та загальних проблем. Центральною з них є проблема
етнічної інтерпретації.
В етнічній інтерпретації черняхівської культури з самого по-
чатку існували кардинальні розбіжності між прибічниками сло-
в’янської (антської) та германської (готської) концепцій. Ці роз-
біжності були зумовлені обмеженістю джерел. В ЗО—50-х ро-
ках у вітчизняній історіографії ця проблема набула надто ідео-
логізованих форм. Можливість етнічної присутності готів чи
інших неслов’янських угруповань відкидалась. Але ще в 30-ті
роки з’являються уявлення про черняхівську культуру як по-
284
ліетнічну. Серед українських учених цю думку поділяли В. Да-
нилевич та Я. Пастернак. У подальшому вивченні цього питання
особливе значення мало виділення і вивчення локальних варіан-
тів черняхівської культури та її регіональних проявів, вивчення
генетичних зв'язків з культурами попередньої доби.
І досі е прихильники «готської» та «антської» належності чер-
няхівської культури. Однак найбільш впливовою є концепція по-
ліетнічного характеру черняхівської культури, як з точки зору її
походження, так і складу її носіїв. Більш докладно з позиціями
прихильників тієї чи іншої теорії можна ознайомитись у моно-
графії В. Д. Барана «Черняхівська культура» (К., 1982).
Дискусійними також є питання про соціальний та політич-
ний устрій суспільства, його походження і зв’язки з наступними
культурами. Без відповіді на ці питання неможливо визначити
роль даної культури в слов’янському етногенезі.
Черняхівська культура датується більшістю дослідників II—
V ст. (II—III ст.— період генезису культури черняхівського ти-
пу, друга половина III—IV ст.— її розквіт; нарешті, кінець IV—
перша половина V ст.— занепад). Період формування черняхів-
ської культури збігається з часом політичного панування сарма-
тів, їхньої інфільтрації у північні міста та пізньоантичні центри
Північного Причорномор’я і Подунав’я, перших зіткнень з про-
вінційно-римським оточенням. Другий етап генезису збігається з
періодом довгих ворожих стосунків східноєвропейських племен
з Римом (воєнні зіткнення, перемоги, поразки; служба окремих
вождів у римських імператорів і т. ін.). Наприкінці III ст., коли
черняхівська культура в основному уже сформувалась, почався
масовий відтік варварських племен від кордонів імперії.
У цей час спостерігається певна інтеграція місцевого східно-
європейського населення, серед якого на два століття закріплю-
ються провінційно-римські стереотипи в побуті, виробництві ке-
раміки і поховальному обряді. Йдеться, звичайно, лише про де-
які норми, бо загалом черняхівська культура — це своєрідний
місцевий варіант провінційно-римської культури, субстратом якої
були пізньоскіфська культура Нижнього Подніпров'я, пізньоза-
рубинецька, пшеворська, гето-дакійська культури. Щодо сармат-
ської, вельбарської і київської культур, то слід зазначити, що
вони також інтегрували в черняхівську, хоча й на інших засадах.
Черняхівські поселення відрізняються від поселень поперед-
ньої доби як топографією, так і розмірами, характером плануван-
ня. Серед них трапляються досить великі поселення, довжиною
1,5—2 км. Як правило, вони розташовувалися вдалині від берего-
вих терас, у глибині плато, на схилах ярів, поблизу чорноземів
і луків. На поселеннях відкривають рештки різнотипних жи-
тел — наземних, однокамерних і двокамерних, з глинобитними
стінами; заглиблених. Поблизу розміщувалися господарчі спо-
285
руди (повітки, ями, погреби), виробничі комплекси (гончарні
горни,, залізоплавильні печі, майстерні по виготовленню жорен,
кістяних виробів, ювелірних прикрас тощо).
Планіграфія черняхівських поселень свідчить, що це були ба-
гатофункціональні комплекси з різноманітними житловими, гос-
подарчими і виробничими спорудами, культовими та громадсь-
кими будівлями.
Опишемо, як приклад, поселення Обухів І (Київ, обл.), на якому було
розкопано центральну садибу з кількома спорудами і господарчим комплек-
сом. На певній відстані від неї розміщувались майстерні: металургійна, гон-
чарна, деревообробна, язичеське капище і, нарешті, «великий дім» — споруда
громадського призначення. Поселення оточували невеликі одночасні йому
поселення київської культури. Поряд знаходилося святилище з глинобитни-
ми жертовниками та культовим каменем з петрогліфами (серед них знаки
власності — тризуб та ін.) і зооморфними зображеннями (в тому числі маски
бика).
Крім «великих», відомі й «малі» поселення черняхівської
культури, планіграфія яких ближча до київських та зарубинець-
ких. Це свідчить про складну соціальну структуру черняхівсько-
го великого поселення. Як правило, вони не мали ніяких укріп-
лень (крім декількох відомих на сьогодні поселень на півдні —
Башмачка та ін.). Безперечно, це було проявом певної внутріш-
ньої організації суспільства, а також відсутності безпосередньої
небезпеки з боку найближчих сусідів.
Могильники, як правило, великі, біритуальні — з обрядами
інгумації і кремації. Характерною ознакою перших є поховання
з північною і західною орієнтацією, наявністю ритуально зруйно-
ваних кістяків тощо. Других — ямні та урнові трупоспалення, є
й інші відмінності.
Типологія черняхівських поховань свідчить про наявність різ-
них типів обряду: трупоспалення і трупопокладення мають про-
тотипи в різних культурах попереднього часу. Різниться і кіль-
кісно-якісний склад поховального інвентаря, дослідження яко-
го свідчать про наявність невеликої (в кожному могильнику)
групи «престижних» комплексів, що належали найбагатшій со-
ціальній верхівці черняхівської общини, і, крім того, ще двох-
трьох груп, у тому числі значної (до ЗО °/о) групи нерівноправних
членів общини, можливо, рабів. Виділяються і поховання реміс-
ників.
Структура черняхівських могильників характеризується наяв-
ністю декількох (трьох і більше) груп поховань, що мали влас-
ні «центри» — поховання з багатим набором поховального інвен-
таря. Як правило, до цих груп входили поховання з різними нор-
мами інвентаря і з різними обрядами. Такі групи належали до-
сить складному соціальному організмові типу патронімії — ве-
ликої патріархальної родини. Про роль общини свідчить наяв-
286
ність ритуальних залишків у вигляді «культового шару» на пло-
щі могильників.
Відмінності в типах поховальних обрядів свідчать про над-
звичайно різноманітні етнокультурні коріння цих обрядів. У них
відбились і багатоетнічні корені походження носіїв черняхівської
культури. Прототипи різних видів трупоспалень, що зустрічають-
ся в черняхівських могильниках, відомі в пізньозарубинецьких,
гето-дакійських, пшеворських некрополях. Трупопокладення з
північною орієнтацією і поховальними «дарами» за своїм типом
близькі до пізньоскіфського обряду, а з західною орієнтацією
більше нагадують сарматські. Звичайно, повної тотожності між
ними немає, однак саме в поховальному обряді різноетнічні ко-
ріння черняхівської культури проявилися найбільш виразно. Мо-
гильники — одне з найбагатіиих джерел для всебічного дослід-
ження соціальної та етнічної структури черняхівської спільності.
Черняхівська культура свідчить про суттєві зміни, що відбу-
валися у виробництві та економіці. Більшість знахідок, які скла-
дають матеріальний комплекс черняхівської культури,— вироби
ремісників.
Як показали спеціальні дослідження (В. Д. Гопак), провід-
ною галуззю виробництва було залізоробне ремесло. Відомо по-
над 57 найменувань різних виробів із заліза. Окремі речі виго-
товлялись за допомогою термічної обробки, зварювання та інших
прийомів. Половина виробів виготовлена із сталі. Як сировина
для залізоробного виробництва використовувались місцеві бо-
лотні руди. Залишки горнів від залізоробного виробництва знай-
дені на 40 поселеннях. Насправді їх було значно більше. Однак
конструкція залізоплавильних горнів передбачала їхнє руйну-
вання після закінчення процесу варки заліза, тому ці залишки
не завжди добре фіксуються. Залізні шлаки відомі практично на
всіх поселеннях.
Широко використовувались вироби з кольорових металів. На
поселеннях зустрічаються рештки виробництва — заготовки, тиг-
лі і т. ін. Більшість предметів з бронзи — це прикраси і деталі
одягу: фібули, пряжки, підвіски, шпильки тощо. Бронзу викорис-
товували також для виготовлення проколок, голок, пінцетів, спе-
ціальних, зокрема хірургічних, ножів; відомі й знахідки ливар-
них форм. Черняхівські бронзоливарники (за даними спектраль-
ного аналізу) були зв'язані з двома центрами кольорової мета-
лургії — прибалтійською і причорноморською.
Про високий рівень розвитку гончарства свідчить велика кіль-
кість керамічних виробів (горщиків, мисок, глечиків, ваз, кух-
лів, піфосів), виготовлених на гончарному крузі. Характерною
ознакою столової кераміки є сірий колір і лискована поверхня.
Для виготовлення кухонного посуду використовувалась спеціаль-
на глиняна маса з домішками.
287
Гончарний посуд черняхівської культури
На багатьох черняхівських поселеннях зустрічаються залишки місцевого
гончарного виробництва, іноді у вигляді майстерень (Журівка, Глеваха,
Обухів І). Найкраще збереглися залишки гончарних горнів. Так, у Завадівці
горн зберігся майже повністю, мав двоярусну конструкцію. Верхня камера
призначалася для випалювання посуду, нижня використовувалась як топка,
глиняна перегородка мала спеціальні продуви — люфти. Про масштаби ви-
робництва свідчать такі дані: в одному горні одночасно можна було ви-
палити 100—150 посудин середнього розміру. Майстер за день міг виготови-
ти на крузі від ЗО до 80 посудин. Така майстерня (одну з них відкрив
Е. О. Симонович у Журавці) могла забезпечити посудом не тільки свою
общину, але й сусідні.
З домашніх виробництв виділяються й інші ремесла: косто-
різне (виготовлення гребенів), каменерізне.
288
Вміння черняхівців обробляти камінь, місцеві види граніту,
пісковику та ін. перш за все було пов’язане з новою галуззю ви-
робництва — виготовленням ротаційних жорен. З твердих порід
каменю робили точильні бруски. Відомі сакральні скульптури
малих і великих форм. До останніх відносяться антропоморфні
стели, ідоли. Деякі види виробництва носили домашній харак-
тер. Це — прядіння, ткацтво, деревообробка та ін.ч
Головною галуззю економіки було сільське господарство. Се-
ред злаків (вони відомі завдяки відбиткам на кераміці і обгорі-
лим зернам) пшениця різних видів, ячмінь, просо, овес, жито,
бобові — горох, чечевиця, технічні культури — коноплі, чина. На
території Середнього Подніпров’я переважає ячмінь, але в пів-
нічних районах зустрічається й жито. Переважала, очевидно,
двопільна система землеробства.
Про розвиток скотарства свідчать знахідки кісток домашніх
тварин, серед яких переважають кістки великої рогатої худоби.
Однак черняхівці розводили й свиней, кіз, овець, а також коней.
Знахідки калатал на черняхівських поселеннях — пряме свідчен-
ня існування власності на худобу. Кісток диких тварин виявлено
зовсім мало, що свідчить про незначну роль полювання в гос-
подарстві.
У сучасній літературі існують різні точки зору на деякі важ-
ливі проблеми в розумінні черняхівського суспільства. Однак
більшість дослідників дотримуються думки, що основою його
економічного розквіту слід вважати значні зміни в економіці і
сільському господарстві, застосування більш досконалих зна-
рядь праці, впровадження на широких площах орного землероб-
ства. Продуктивне землеробство разом із розвинутим скотарст-
вом створило передумови і для розвитку ремесел. З’являються
нові види ремесла. Певну роль у розвитку деяких виробництв
відіграли провінційно-римські майстри. Прикладом може слу-
жити поселення склоробів у Комарові, на якому черняхівський
тип культури включає античні елементи в домобудівництві
тощо. Але, безумовно, основна частина ремісників — це вихідці
з місцевого населення.
Масове розповсюдження гончарного виробництва на черня-
хівських поселеннях дозволяє відкинути будь-які припущення
щодо штучної його природи, залежності від провінційно-римсь-
ких ремісників. Гончарне ремесло було результатом розвитку
певного типу ранньокласових економічних відносин у черняхів-
ському суспільстві, зародження ранніх форм експлуатації. Час-
тина продукції вироблялась у самих общинах, частина, очевидно,
в окремих ремісничих центрах, що мали більш широкий «радіус»
економічних стосунків і впливу. До першої групи, наприклад,
можуть бути віднесені кухонні горщики, до другої — деякі види
столового посуду (глечики, кухлі, вази).
1/2 10 2-1661
289
Високий рівень розвитку ремесел сприяв піднесенню обміну
й торгівлі. В основному рівень організації ремесла у черняхів-
ському суспільстві свідчить, що ремісники працювали на замов-
лення для своєї общини чи групи сусідніх общин. Але чи існу-
вав розвинутий внутрішній обмін, конкретно сказати ще важко.
Про зовнішню торгівлю черняхівських племен з провінційно-
римським світом свідчать привозні речі, знахідки римських мо-
нет. Крім того, кольорові сплави, бурштин місцеві племена одер-
жували з Прибалтики.
Окрему категорію знахідок складають амфори провінційно-
римського типу. Кількість цих знахідок свідчить про досить ши-
рокі економічні зв'язки лісостепових племен з містами Північно-
го Причорномор'я, зокрема — Тірою, Боспором, Ольвією, міста-
ми Західного Причорномор’я.
Особливий інтерес дослідників викликають знахідки римсь-
ких монет. На території України до цього часу відомо чимало
скарбів римських монет II—III ст. Географія скарбів збігається
з ареалом черняхівської культури. Хоча найбільш ранні монети
можуть бути пов’язані і з пізньозарубинецьким комплексом.
Скарби і окремі монети дозволяють визначити принаймні два
шляхи їхнього надходження. Перший з них — це, безперечно,
зовнішня торгівля сільськогосподарською продукцією. Другий—,
накопичення князівської і старшинської племінної верхівки, яка
входила в безпосередні стосунки (воєнні й дипломатичні) з адмі-
ністрацією римських провінцій. Чи вживалися римські монети
для внутрішнього обігу? Це проблематично. Хоча деякі дослід-
ники вважають, що вони могли використовуватися й у внутріш-
ній торгівлі.
З римських провінцій надходили також деякі види продук-
ції: червонолаковий посуд, скляні кубки і прикраси. Такого роду
знахідки розповсюджені по всій території України. Можна, про-
те, виділити кілька районів їхньої концентрації. Вони, очевидно,
збігаються з племінними центрами черняхівських племен.
Слід відзначити й таку категорію знахідок, як предмети спорядження
вершника-воїна, що зустрічаються не дуже часто (взагалі поховань з озна-
ками причетності до військової категорії населення небагато). Досить пов-
ний комплекс споряження вершника-воїна (дружинника), що походить з
могильника Компанійці, включає довгий меч (ритуально зігнутий), наконеч-
ник списа, довгий клинок, сокиру, умбон від щита, залізні деталі від дере-
в’яного відерця. Під час розкопок знайдено й інші види зброї: однолезовий
ніж скрамасакс, наконечники дротиків і стріл (втульчаті і черенкові). До
спорядження вершника відносяться також залізні пряжки і кільця від збруї.
На Косанівському могильнику знайдено псалій провінційно-римського типу,
аналоги якому зустрічаються на Балканах. Це пряме свідчення участі міс-
цевого населення в подіях на Балканах у ПІ ст.
Соціальна структура черняхівських племен вивчена ще недо-
статньо. Можна вважати, що це було ранньокласове суспільство,
290
зі складною ієрархічною структурою влади, племінних стосун-
ків, Мав місце складний етнополітичний конгломерат: великі
союзи племен часів Сарматії Птоломея, окремі племена і нові
політичні об’єднання типу «держави Германариха». Соціальне
розшарування було значним.
Локальні варіанти черняхівської культури в основному виді-
ляються за субстратними культурними проявами, притаманними
історико-культурним групам східноєвропейського населення по-
передньої доби. Строкатим в етнічному плані населення черня-
хівської культури залишається протягом усієї другої чверті
І тис. н. е. Однак у межах окремих угруповань відбувалася інтен-
сивна консолідація й інтеграція. Це проявляється в першу чергу
в поховальних пам’ятках, обрядах. Структура черняхівських мо-
гильників за складом основних поховальних обрядів в усьому
-ареалі майже однакова. Відмінності у співвідношенні трупоспа-
лень (та їх видів) і трупопокладень (та їх варіантів) зв’язані
переважно з хронологічною позицією тієї чи іншої пам’ятки.
Саме період розквіту культури відзначається найбільшою
одноманітністю. Подібна інтеграція була характерною не для
всього населення, а лише окремих соціальних чи етносоціальних
верств. Так, лише 3—7 % найбільш «престижних» поховань від-
значалися схожістю обрядів та складом інвентаря (велика кіль-
кість посудин — «дарів», прикрас та ін.). Найбільш строкатими
з точки зору норм ритуалу та характеру інвентаря були масові
та «бідні» поховання. Саме цих верств населення менш за все
торкнулися міжетнічні норми поховального ритуалу та впливи
пізньоантичних культів. Це може служити побічним свідченням
інтегрованості черняхівського суспільства, його певної єдності.
Однак політична (потестарна) організація черняхівських племен
не виходила ще за рамки первісної організації ранньокласового
суспільства з його ранніми політичними формами і ранніми фор-
мами експлуатації (обкладення даниною, воєнний примус, раб-
ство) .
Серед локальних варіантів слід виділити, в першу чергу, пів-
нічні райони черняхівського ареалу, в які входять сучасна Во-
линь, Поділля, Середнє Подніпров’я, де в І—III ст. існували, во-
линсько-подільський варіант пшеворської культури, пізньозару-
бинецька та київська культури. Саме в цих районах черняхівська
культура була тісно пов'язана з іншим слов'янським світом. Як
уже зазначалося вище, за межами черняхівського розселення за-
лишалися й інші слов’янські племена, в основному на північ від
черняхівських. До них належало й населення, що залишило ки-
ївську культуру.
Київська культура. Київські старожитності були відкриті на-
прикінці 50-х років В. М. Даниленком. Слід зазначити, що виді-
72 Ю*
291
Ліпний посуд київської (1) та черняхівської (2) культур
лення пам’яток київського типу в окрему історико-культурну
групу спочатку не дістало підтримки з боку спеціалістів. Деякі
дослідники вважали, що мова йде про якийсь «периферійний»
варіант черняхівської культури. Це було певною мірою зумов-
лено тим, що довгий час київські старожитності залишались
недостатньо вивченими, не було добре розкопаних пам’яток. А ві-
домі прояви київського типу розглядались як «домішок» у чер-
няхівському шарі (Беседівка та ін.). В. М. Даниленко зумів по-
казати, що це автономне історико-культурне явище. Однак на
той час були відкриті лише окремі пам’ятки. Залишались нез’я-
сованими територія їхнього поширення, склад культури. Це не
дало можливості в ті роки визначити історико-культурний
зміст цього явища. Але вже тоді В. М. Даниленко стверджував,
що саме київські старожитності є важливою ланкою слов'янсь-
кого етногенезу. Він переконливо довів наявність генетичних
-зв’язків київських старожитностей з зарубинецькою культурою,
з одного боку, і ранньослов’янськими старожитностями празько-
пеньківського типу, з іншого.
З відкриттям київських старожитностей було знайдено пере-
хідну ланку в історико-культурному розвитку, начебто «перер-
ваному» на черняхівському етапі. Дійсно, черняхівська культу-
ра, яка змінила в Південно-Східній Європі цілий ряд культур
попереднього періоду, відрізнялася від них усіх. Це було прин-
ципово нове явище.
Однак за межами черняхівської інтеграції залишилось багато
культур, які продовжували еволюційну лінію розвитку — куль-
тури місцевого населення, які підтримували з носіями черняхів-
ської культури певні соціальні та економічні стосунки, не зли-
ваючись з ними повністю. Спостереження останнього часу над
картами розповсюдження черняхівських пам’яток дозволили ви-
яснити, що в черняхівський період у Південно-Східній Європі
черняхівські поселення і могильники розташовані поруч або ж
в оточенні поселень і могильників «нечерняхівських» синхронних
культур. Перше таке спостереження для південних районів По-
дніпров’я було зроблено наприкінці 50-х років А. Т. Сміленко;
йшлося про черезполосне розселення різнокультурних і різноет-
нічних племен. Нині на різних територіях розповсюдження чер-
няхівської культури відомі групи близько розташованих пам’я-
ток, як черняхівських, так і синхронних їм «нечерняхівських». На
півдні це пам’ятки типу Етулія; на північному заході — могиль-
ники і поселення типу Дитиничі (вельбарські), в Середньому
Подніпров’ї — київські. Можливо, з часом будуть виявлені й
інші типи дочерняхівських і нечерняхівських пам’яток черняхів-
ської ери.
Київська культура об'єднує пам'ятки другої чверті І тис. н. е.
на великій території: від Середнього до Верхнього Подніпров'я
ю+72 2-іббі
293
і Курського Посейм'я. Окремі пам'ятки відомі в басейні Сули,
Псла і Ворскли.
У наш час джерелознавча база київської культури все ще не-
достатня. Тому виникає багато проблем з синхронізацією комп-
лексів на різних територіях, загальною хронологією і .навіть ви-
діленням основних ознак. Звичайно, є розходження і в оцінці
цих матеріалів, існують різні підходи і до проблем походження
та етнічної інтерпретації. Більшість дослідників (зокрема,
Р. В. Терпиловський) вважали, що київська культура генетично
пов'язана з зарубинецькою культурою (В. М. Даниленко взагалі
вважав київські старожитності етапом зарубинецької культури,
подібно до етапів пшеворської). На думку Е. О. Симоновича,
існував прямий генетичний зв'язок між зарубинецько-черняхівсь-
кою, київською та черняхівською культурами.
Більшість дослідників поділяють точку зору, вперше вислов-
лену В. М. Даниленком, про їхнє слов’янське (а вірніше — схід-
нослов’янське) походження, вважаючи, що київські старожит-
ності засвідчували перше об'єднання усіх східних слов'ян за
межами черняхівського союзу племен. Однак В. В. Сєдов та
І. П. Русанова вважають, що ці старожитності, не маючи пря-
мих аналогів у культурі празькій (корчацькій), належать до
східних балтів.
Що собою являють пам’ятки матеріальної культури київсь-
кого типу? Поселення — неукріплені, невеликі за площею, розта-
шовані переважно на борових надзаплавнйх терасах, а також
схилах балок, що перетинають річкові долини, іноді досить від-
далені від берегової лінії. Розташовані групами, по 7—8 у «гніз-
ді», що займає територію до 80—100 кв. км. У кожному такому
«гнізді» є ще одне .чи кілька черняхівських поселень, які «під-
стилають» київські, або ж, навпаки, заступають черняхівські.
Житла — однокамерні, невеликих розмірів (до 20 кв. м).
Більшість — із заглибленою долівкою. Стіни складені з дерев’я-
них плах іноді зрубної конструкції. Характерною рисою таких
будівель є конструкція з центральним стовпом і відкритим вог-
нищем. Даний тип переважає у Подесенні, в Середньому Подні-
пров’ї — вони більш різноманітні: є каркасно-глинобитні, крім
вогнищ, зустрічаються й печі. Ці види жител мають прототипи
в зарубинецькій культурі. В окремих випадках зустрічаються
печі, врізані в материковий грунт.
Поряд з житлами розташовані господарчі ями, в деяких із
них є залишки великих посудин-зерновиків. Незмінно зустріча-
ються великі черені вогнищ, або ж печі на відкритому повітрі.
В плануванні поселень спостерігається досить близьке розташу-
вання жител. Господарчі об’єкти, ями і вогнища, як правило, роз-
ташовані серед них. Серед господарських споруд є наземні гли-
нобитні. В одному такому наземному будинку на поселенні Обу-
294
хів II знайдені запаси залізної руди. В Ульянівці в такій же спо-
руді виявлено залишки продуктів та різні знаряддя.
Виробничі комплекси київської культури досліджені недос-
татньо. Поблизу Василькова були відкриті залишки залізопла-
вильного горна з домницею і ямою. У лютізькому залізоробно-
му центрі частина горнів відносилась до київського етапу. На
поселеннях у звичайних житлах були знайдені також залиш-
ки ливарного виробництва, зокрема тиглі. Домашнім вироб-
ництвом залишалася й гончарна справа; посуд з глини робили
вручну.
Могильники київської культури грунтові, розташовані побли-
зу поселень. Поховання — за обрядом трупоспалення, в негли-
боких ямах, де рештки кремації перекривались фрагментами по-
суду зі слідами перебування у вогні. В похованнях, крім того,
зустрічаються кістки тварин і деякі речі особистого вжитку,
вбрання, пряслиця. Дуже близьким за типом поховання е обряд
мілоградської культури. У київському обряді начебто відро-
джуються його основні особливості. Однак ті ж особливості
обряду ми зустрічаємо і в окремих похованнях черняхівської
та пшеворської культур. Це свідчить про певні етнічні взаємо-
зв’язки, наявність споріднених компонентів у різних етносоці-
альних спільностях.
Кераміка київської культури представлена переважно ліпним
посудом червоної глини з домішками шамоту чи піску. В оброб-
ці поверхні проглядаються деякі характерні риси: сліди верти-
кальних чи косих загладжувань, іноді «штриховка». На окремих
посудинах, особливо великих розмірів, прикрашався край вінчи-
ка «защипом». Столовий посуд, як і кухонний, представлено ліп-
ними, середнього розміру біконічними чи циліндроконічними по-
судинами з загладженою поверхнею. Зустрічаються ребристі мис-
ки чорного або темно-сірого кольору з лискованою поверхнею.
За стилем вони нагадують зарубинецькі. Для керамічного посуду
характерними є посудини з слабопрофільованим бочком, біко-
нічні, ребристі. Але в основному переважає посуд з випуклим,
овальним бочком, слабо відігнутими вінцями; багато форм на-
гадують простий столовий кухонний посуд зарубинецької куль-
тури. На всіх київських поселеннях зрідка зустрічаються гончар-
ні черняхівські посудини.
Для комплексу матеріальної культури київського типу харак-
терні знахідки різноманітних прикрас з емалями. Частина з них
походить із скарбів (Межигірський, Борзнянський), інші — з по-
ховань із трупоспаленнями. Вони датуються II — IV ст. Деякі
прикраси можуть бути віднесені до соціально престижних речей,
очевидно, вони належали знаті, як, наприклад, емалевий ланцюг
з Хлепчі. Серед імпортних речей є амфори, гончарний посуд, кіс-
тяні-гребінці, дзеркала тощо.
10+72* 295
Виїмчасті емалі (прикраси київ-
ської культури)
На основі цих знахідок дослідники виділяють три етапи в
розвитку київської культури: ранній (кінець II—III ст.), серед-
ній— IV ст. і пізній — кінець IV—V ст. Для кожного з них ха-
рактерні певні особливості в матеріальній культурі. Змінюється
і керамічний комплекс. Зокрема, для пізнього етапу характерні
поява біконічних форм, горщиків з високим плечем і зникнення
черняхівського гончарного посуду.
Характер господарства носіїв київської культури визначався
ландшафтними умовами їхніх поселень. Більшість із них розта-
шовані на краях надзаплавних
терас чи на підвищеннях запла-
ви, а також схилах балок. Це
свідчить про зв’язок з підсікою і
перелогом (останній більш ха-
рактерний для середнього По-
дніпров’я).
Екстенсивне ведення земле-
робства вимагало періодичного
освоєння нових ділянок під поля
і зміни місць поселень. Однак
земельна територія кожного пле-
мені та общини мала певні межі,
в яких і відбувалося розселення.
Відбитки злаків на кераміч-
них виробах дозволили встанови-
ти приблизний склад зернових:
серед них на першому місці про-
со і жито, є пшениця і пленчатий
ячмінь. У тваринництві перева-
жає велика рогата худоба, але
розводили й кіз, овець, свиней.
За складом стада і зернових
київська культура найближче
стоїть до зарубинецької і ранньо-
слов’янської.
Київське населення мало досить розвинуте залізоробне вироб-
ництво, використовувало сиродутні горни, знало ювелірну спра-
ву. Різноманітні технологічні засоби застосовувалися при виго-
товленні кераміки. Але основні види виробництва не виходили за
рамки домашньої общини.
Обмін і торгівля займали незначне місце: ввозилися в основ-
ному деякі види посуду, предмети особистого вжитку, прикраси,
а також, в окремих випадках, жорна.
Про соціальну організацію київських племен відомо ще дуже
мало. Однак структура окремих територіальних груп київських
поселень, невеликих і досить одноманітних, свідчить про наяв-
296
ність великих патріархальних родин- окремі угруповання яких
входили до первісної сусідської общини.
Серед носіїв київської культури соціальне і майнове розша-
рування було незначним. Про наявність соціальної верхівки свід-
чать особливі типи поховань у спеціальних глинобитних спору-
дах (Нові Безрадичі). їхнім прототипом були такі ж поховання
пізньозарубинецького населення Подніпров’я (могильник-святи-
лище на Дівич-горі, поблизу Трипілля), а також деякі знахідки
коштовних прикрас, таких, як емалевий ланцюг з Хлебчі.
За своїм походженням київська культура пов’язана з пізньо-
зарубинецькою, але певну роль відіграли й північні групи (верх-
ньодніпровське населення, що залишило пам’ятки типу Абідня).
У свою чергу, київська культура стала основою для формування
ряду середньовічних слов'янських культур: пеньківської, празь-
кої, колочинськор. І тому саме київська культура дає нам уявлен-
ня про безперервний розвиток слов'янського населення в тих ре-
гіонах сучасної України, де були розповсюджені київські старо-
житності.
В літературі ще не одержав тлумачення і такий факт, як по-
селення зі «змішаною культурою». Вперше у зв’язку з черняхів-
ською проблемою на них звернув увагу П. М. Третьяков. Подаль-
ші дослідження здійснив В. Д. Баран, який склав карту «зміша-
них» черняхівських поселень з вельбарським, пшеворським та
київським комплексом. Під Обуховом досліджено угруповання
київських та черняхівських поселень, розташованих на близькій
відстані одне від одного, які складають єдину територіальну
групу. На Обухові-1 (черняхівському поселенні) розкопано гос-
подарську садибу з розвинутими службами. В комплексі ліп-
ної кераміки з цієї «садиби» є чимало елементів київської куль-
тури.
Про тісний зв’язок київської та черняхівської общин свідчить
їх розташування в межах однієї території. Під Обуховом поряд
з черняхівським поселенням знайдено святилище з двома відкри-
тими вогнищами-жертовниками та священним каменем, на яко-
му вибиті петрогліфи, за типом подібні до «сарматських знаків»,
широко відомих у Північному Причорномор’ї (зображення тва-
рин, зооморфні «маски», знаки власності у вигляді тризубця то-
що). Це жертовний камінь, що разом із тим виконував функції
межового знака і засвідчував власність певної патріархальної
родини на землю. Хто ж міг виступати її власником у даному
випадку?
Жертовники і камінь розташовані поблизу поселень київсь-
кої і черняхівської культур. Водночас жертовники викладені
уламками київського посуду. Однак система знаків і зображень
на камені свідчить про південні зв’язки з сарматсько-причорно-
морським світом (алано-скіфським у першу чергу). Тому є всі
297
Жертовний камінь (Обухів)
гліфами
підстави вважати, що власність на землю стверджував у цій
обстановці власник садиби (черняхівської з «київськими елемен-
тами») — місцевий можновладець.
Якщо київська культура була певним етапом у розвитку етніч-
но спорідненого населення, то в рамках черняхівської відбува-
лась інтеграція різкоетнічного. Все це дає певні підстави для
припущення про наявність у середовищі місцевого населення
ранніх форм власності і експлуатації. З цих позицій слід оціню-
вати співвідношення черняхівської та київської культур.
Київська культура у своєму розвитку пройшла три етапи, які
можна виділити за деякими ознаками — особливостями кераміч-
ного комплексу і окремих знахідок: ранній (період формування
комплексу київського типу) —
кінець II—III ст., коли сфор-
. Лк мувалися основні риси кера-
-V мічкого комплексу. Період
найбільшого розквіту культури
д. Д (III—IV ст.), коли такий комп-
лекс склався вже на широкій
території; до цього періоду
Л відносяться імпорти: черкяхів-
ська кераміка, підв’язні фібу-
ли тощо; нарешті, пізній — кі-
' нець IV—V ст., коли в кера-
мічному комплексі з’являються
нов* Риси’ пов’язані з колочин-
ською культурою і елементами
празько-пекьківської культури,
із петро- зникненням черняхівського ім-
порту та інших привозних ре-
чей. Локальні варіанти поки
що не можуть бути вирізнені досить чітко. Але характерні
особливості матеріальної культури спостерігаються в чотирьох
основних регіонах: середньодніпровському, верхньодніпровсько-
му, деснянському і сейминському. Ці особливості, вірогідно,
відповідали племінному устрою київського населення.
Інші культури пізньоримського часу. Серед інших культур
пізньоримського часу, які за своїми ознаками пов’язані з слов’ян-
ським етногенезом, слід назвати перш за все культуру карпатсь-
ких курганів (назва походить від поховань під курганами). Пер-
ші пам’ятки були досліджені ще наприкінці минулого століття,
більш широке вивчення курганів римського часу в Прикарпатті
відбулося в 30-ті роки (Т. Сулімирський, М. Ю. Смішко,
Б. О. Тимощук). І лише з 60-х років почали вивчатися поселення
(Л. В. Вакуленко). Культура карпатських курганів обіймає те-
риторію на східних і західних схилах Карпат. Поселення зде-
298
більшого невеликі (до 2—3 га), є дещо більших розмірів (до
7 га), зустрічаються наземні і заглиблені житла з глинобитними
стінами, господарчі споруди, майстерні. Були відкриті гончарні
майстерні (Печеніжин) з горнами двоярусної конструкції. По-
ховальний обряд — спалення на . місці з наступним насипанням
кургану. Нині відомо понад 20 курганних могильників, розташо-
ваних на високих місцях (Нижній Струтинь, Грабовці, Цуцілів,
Грушів та ін.). На могильниках від 12 до 80 курганів, що, зви-
чайно, не відповідає їх первинній кількості. Кургани — куполо-
видні, невисокі насипи до 1 м заввишки, навколо — ровики чи
кам’яна огорожа; іноді перекриття з галечника тощо. В більшос-
ті випадків кремація відбувалася на місці, про що свідчать сліди
вогнища. Залишки кремації поміщались в ямах, на горизонті,
іноді — в урнах. Поховання супроводжувалися уламками посуду
і цілими посудинами зі слідами вторинного спалення, є окремі
знахідки поховального інвентаря. З культурного шару поселень
і могильників походить ліпний та гончарний посуд, аналоги якого
знаходять на черняхівських поселеннях, а також поселеннях рим-
ського часу в Словаччині.
У керамічному посуді і поховальному ритуалі дослідники вба-
чають окремі риси (ліпний посуд витягнутих форм, обряд тру-
поспалення під курганами), близькі до культури ранньосередньо-
вічних слов’ян (празька культура). Однак у цілому в обрисах
матеріальної культури більш явно проявляється гето-дакійська
підоснова. Тому дуже важливо визначити різноетнічні компонен-
ти культури, з якою саме етносоціальною групою вона може бу-
ти пов’язана. Вже під час скіфо-римських війн III ст. писемні
джерела неодноразово згадували войовничих карпів, які поряд
із сарматами і готами виступали на чолі варварських племен про-
ти імперії. Але слід зазначити, що на північних схилах Карпат
писемні джерела засвідчують і венедів. Якщо єдина культура,
що склалася у Прикарпатті в римський час, є свідченням консо-
лідації цих двох певних груп населення, то середньовічні хорва-
ти— одне з слов’янських літописних племен — за походженням
мають бути пов’язані саме з населенням римського часу Прикар-
паття — культурою карпатських курганів. Датується ця куль-
тура II — V ст. н. е.
Вельбарська культура. Основна територія вельбарської куль-
тури знаходиться на території Польщі. Спершу її пам’ятки від-
носили до венедської культури, в якій, крім пшеворської, виді-
ляли і оксивську групу, поява якої відноситься до II ст. до н. е.
Дослідження показали, що саме до цього часу відноситься пере-
селення на територію Помор’я (в ареал оксивської групи) гер-
манських племен: спочатку готів, потім гепідів. Унаслідок цього
сталися певні зміни в культурі місцевих племен: змінився, зокре-
ма, склад керамічного комплексу: з’явилися нові форми яйце-
299
подібних горщиків — кумпфів, посуду з Х-подібними ручками,
«хроповатою» і комбінованою поверхнею.
В III ст. до н. е. значно скорочується кількість оксивських
могильників. Дослідники пов’язують це з переселенням частини
германських племен у Північне Причорномор’я. Відтоді пам’ят-
ки, близькі за типом до оксивських, з’являються у Східному По-
мор’ї, Правобережній Мазовії та Підляссі (Польща). Подібні
старожитності тепер відомі в західних районах України. Спочат-
ку вони дістали назву «пам’ятки типу Брест-Тришик» від пер-
шого могильника, відкритого в 70-х роках М. Ю. Смішком та
Ю. В. Кухаренком.
У 70-х роках польські дослідники К. Годловський та Р. Во-
лонгевич виділили дві фази в розвитку культури і для пам'яток
І—IV ст. ввели нову назву: вельбарська культура. її перша фаза
припадає на І—II ст. к. е. і найбільш повно представлена мо-
гильником у Любовидзі (Польща). На території України — це
пам’ятки Брест-Тришин. На наступному етапі відбувається роз-
ширення ареалу вельбарської культури. Друга фаза представле-
на могильником у Цецелях, в Україні — поселеннями у Лепесів-
ці, Машеві, Боратикі (на Волині), Великій Слобідці (на Поділ-
лі), Ромоші, Федорівці, Дитиничах (на Львівщині).
Відкриті поселення переважно невеликих розмірів (до 1 —
2 га) зберігають залишки двокамерних жител. Але зустрічають-
ся й однокамерні, заглиблені в землю; поряд з ними — господар-
ські споруди, льохи і ями. Могильники грунтові. Основним типом
поховального обряду є трупоспалення в ямах, що супроводжу-
ються навмисне розбитим і вторинно обпаленим керамічним по-
судом. У комплексах пізньоримського часу зустрічається й гон-
чарний посуд черкяхівського типу.
Вважається, що східною межею вельбарських пам’яток на
території України є Лепесівське поселення на Волині. Однак по-
одинокі знахідки кераміки вельбарського типу зустрічаються й
далі на схід. Окремі знахідки відомі в пам’ятках басейну Ірпе-
ня-Стугни, в обухівській групі, а також на Лівобережжі.
Виділяються дві хронологічні групи вельбарських пам'яток
в Україні. Перша з них датується кінцем II—III ст.; друга —
другою половиною III—IV ст. н. е. Найбільш ранніми вважають-
ся поселення в Лепесівці, Брест-Тришині, Любомилі, Машеві;
пізніми — Дитиничах, Дерев’яному, Ромоші, Великій Слобідці.
Територія розселення вельбарських племен на Заході проходи-
ла вздовж течії Західного Бугу. В деяких випадках вельбарська
культура виступає разом із пшеворською.
Розселення північно-західного населення вельбарської та
пшеворської культур йшло, очевидно, кількома хвилями. Вель-
барські племена, як і пізньозарубинецькі та київські, саме в Пів-
300
денно-Східній Європі зіткнулися після римсько-варварських війн
III ст. з провінційно-римським світом і його культурою.
Польський археолог К. Годловський та український дослід-
ник Ю. В. Кухаренко вважають, що це культура готів і гепідів.
її розповсюдження на території України вони пов’язують з пе-
реселенням готів. У той же час, на думку дослідників, саме вель-
барсько-готська культура є генетичною основою черняхівської.
Дійсно, численні джерела свідчать про наявність північно-захід-
них елементів у культурах пізньолатенського і римського часу в
Україні. На Волині і Поділлі складаються окремі історико-куль-
турні угруповання на їх основі. Але немає жодних підстав вва-
жати, що черняхівська культура виникла на основі вельбарсь-
кої. Ранні пам’ятки її займають в основному південні території,
і виникнення черняхівської культури в окремих групах східноєв-
ропейського населення відбувалось незалежно. Вельбарці тут не
становили винятку, але й не були щодо провінційно-римського
світу в більш вигідному становищі, ніж південне пізньозаруби-
нецьке та пізньоскіфське населення. Щодо останнього, то воно
підтримувало тісні зв’язки з Північно-Причорноморськими цент-
рами.
Найбільш вірогідною версією етнічної належності вельбарсь-
кої культури є визнання її, як і деяких інших великих культур
пізньоримського часу, багатоетнічною, серед носіїв якої були го-
ти та інші германські етнічні групи. Зрештою, широко охопив-
ши майже всю південно-східну Європу, вельбарські ознаки куль-
тури— ліпна кераміка, двокамерні житла, деякі види прикрас —
зникають уже наприкінці IV — початку V ст.
Таким чином, завершуючи огляд археологічних культур піз-
ньоримського періоду на території України, слід зазначити, що
за своїм складом вони являли досить строкату етнічну картину.
Це культури окремих етносоціальних та етнополітичних утворень.
Серед них відбувались досить складні процеси етнічного характе-
ру на заключному етапі розвитку первісного суспільства, коли
інтеграція супроводжувалася й диференціацією. Черняхівська
культура увібрала в себе кілька етносоціальних утворень ранньої
доби, в її складі опинились окремі групи слов'ян, а також інші
народи Східної Європи. Але процес інтеграції в рамках черняхів-
ської культури не закінчився. Деякі дослідники вважають, що
з черняхівською культурою пов’язані не одне, а декілька потестар-
но-політичних утворень — союзів племен. На думку інших уче-
них, «єдність» черняхівської культури — це чисто політичний
прояв варварської держави Германариха. Чи є істотні відміннос-
ті в цих інтерпретаціях? Виходячи з існуючих фактів, можна
поки що зробити два висновки: по-перше, не викликає сумніву
присутність частини слов'янського населення серед носіїв черня-
4 хівської культури; по-друге, наведені вище дані свідчать про
301
політичний вплив південних центрів, який для другої чверті І тис.
н. е. може бути зв'язаний з пізньоскіфським і сарматським впли-
вами. Розповсюдження окремих елементів вельбарської культу-
ри у вигляді ліпного посуду і деяких прикрас свідчить про ши-
роке розселення прибалтійського населення, з середовища якого,
очевидно, вийшли і готи, які утворили два могутніх союзи пле-
мен у Північному Причорномор’ї.
* * *
У другій чверті І тис. н. е. територія України стає ареною
змагання місцевого населення, соціально-політичні структури
якого зміцніли на попередньому етапі, з активними силами міг-
рантів — гото-гепідськими племенами, що просувалися, починаю-
чи з кінця II ст. н. е., з Повіслення в Північне Причорномор'я.
Війни варварських союзів племен Північного Причорномо-
р'я проти Риму, їх тимчасова поразка на Дунаї спричинили змі-
ни в етнополітичній обстановці Південно-Східної Європи. Визнач-
ним явищем у соціально-політичному та етнокультурному
розвитку в цьому регіоні стало утворення в III ст. н. е. черня-
хівської культури. її виникнення на основі синтезу ряду вар-
варських культур населення України, Молдови, Румунії та
Польщі з пізньоантичною культурою римських провінцій від-
крило для племінного світу Східної Європи шлях до цивілізації.
Черняхівську історико-культурну зону оточувало населення,
яке залишило традиційні культури, генетично зв'язані з культу-
рами попереднього часу (київська, вельбарська, гето-дакійська
та ін.). Принципова відмінність черняхівської культури від тра-
диційних культур була зумовлена перш за все високим техноло-
гічним рівнем її матеріальних виробів, синкретизмом у проявах
духовної культури та релігії, високим рівнем соціальної диферен-
ціації, що відбився в структурі «великих» поселень та поховаль-
ному обряді.
Разом з тим у структуру черняхівської культури ввійшли
компоненти всіх традиційних культур, що свідчило про участь
населення Східної Європи в політичних об'єднаннях (типу алано-
скіфського союзу чи «держави Германариха»), в рамках яких
формувався новий тип суспільно-політичних зв'язків і ранньо-
класових відносин з тією високою мірою інтеграції, за якої лише
й можливе було утворення зони східноєвропейської цивілізації —
черняхівської культури, і якої не знали традиційні суспільства.
Черняхівська культура була культурою надетнічною.
Київський та волино-подільський варіанти черняхівської куль-
тури свідчать про входження до складу її носіїв слов'янського
населення. Боротьба слов'ян за політичну незалежність (антсько-
готські війни IV ст. н. е.) стала фактом писемно)', історії.
302
Рекомендована література
Баран В. Д. Черняхівська культура: за матеріалами Верхнього Дністра
і Західного Бугу. К., 1981.
Брайчевський М. Ю. Біля джерел слов’янської державності. К., 1964.
Винокур І. С. Історія та культура черняхівських племен Дністровсько-
Дніпровського межиріччя II—V ст. н. е. К., 1972.
Гудкова А. В., Фокеев М. М. Земледельцьі и кочевники в низовьях Ду-
ная І—IV вв. н. з. К., 1984.
Йордан. О происхождении и деянии гетов. М., 1960.
Кравченко Н. М. Косановский могильник // Материальї и исслед. по
археологии СССР. 1967. № 139.
Рикман Е. А. Зтническая история населення Поднестровья и прилегаю-
щего Подунавья в первьіх веках нашей зрьі. М., 1979.
Седов В. В. Происхождение и ранняя история славян. М., 1979.
Сьіманович 3. А., Кравченко Н. М. Погребальньїе обрядьі племен черня-
ховской культурьі//Свод. археолог, источников. М., 1983. Вьіп. Д. 1—22.
Терпиловский Р. В. Ранние славяне Подесенья III—V вв. К-, 1984.
Третьяков П. Н. У истоков древперусской народности. Л., 1970.
Щукин М. Б. О некоторьіх проблемах черняховской культурьі и про-
исхождения славян//Сов. археология. 1975. № 4.
Удальцов А. Д. Племена Европейской Сарматии II в. н. з.//Сов. архео-
логия. 1946. № 2.
Ооісіохмзкі К. Дгс1іео1о£іа ріег^оіпа і хус2езпозге(іпіох¥Іес2па. Окгез 1а-
іепзкі XV Еигоре. Кгакох¥, 1979.
Ооідохюзкі К. Тке скгопо1о£у ої Ше Ьаіе Котап апб Еагіу Мі^гаііоп Ре-
гіосі іп Сепігаї Еигоре//Ргасе агскеоіо^ісгпе. Кгакоху, 1970. Уоі. 11.
ЛЕКЦІЯ 19
СЛОВ’ЯНИ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ В V—VII СТ.
• Стародавня слов'янська етнічна спільність
у середині І тис. н. е.
• Празька (корчацька) культура
• Пеньківська культура
• Колочинська культура. Загальні висновки відносно
етнічних процесів у Південно-Східній Європі
в третій чверті І тис. н. е.
Стародавня слов’янська етнічна спільність у середині
І тис. н. е. З середини І тис. н. е. відбувається особли-
во інтенсивний процес розпаду слов’янської етномовної спільнос-
ті, починається новий етап — етногенезу. Писемні джерела за-
свідчують швидкий політичний розвиток слов’ян, їхню участь у
Великому переселенні народів та широке розселення по Європі,
в ході якого формувалися союзи племен та більш стійкі політич-
303
ні утворення, відомі з джерел як «Славінії». На цей час припа-
дає і формування первісних слов’янських народностей.
У VI ст. слов'яни вперше стали відомі під своїм власним
ім'ям, яке є самоназвою, етнонімом. У цей час слов’яни згадують-
ся у багатьох авторів (Псевдо-Кесарій, Іоан Ефеський, Менандр
та ін.). Однак найширші і найцінніші свідчення про них знахо-
димо у Йордана та Прокопія Кесарійського. Зазначимо декілька
моментів, на які слід звернути увагу з точки зору етногенезу.
У обох авторів подається картина розселення слов’ян в озна-
чений час, називаються їхні основні етнополітичні угруповання:
анти (Апіез) та склавени — слов’яни (Зсіауепі), наголошується
їхня спорідненість за звичаями, віруваннями, мовою та похо-
дженням від «одного кореня». Щоправда, Йордан, на нашу думку,
більш поінформований, сповіщає і про третє угруповання сло-
в’ян — венедів. Досить конкретно вказані орієнтири розселення
кожної групи: венеди — у нижній течії Вісли, анти — у межиріч-
чі Дніпра та Дністра, слов'яни — у межиріччі Дністра та Дунаю.
Важливим також є свідоцтво йордана про розпад єдиної венед-
ської спільності. Його згадки про венедів, які ми знаємо, знахо-
дять підтвердження у джерелах І—II ст. Дуже цінними є свід-
чення Йордана, які стосуються деяких подій IV ст. У зв’язку з
цим він згадує про.антів, росомонів та багато інших племен, що
жили в цей час на території України. Згадки про антів IV ст. хо-
ча й відбивають реалії того часу на території Східної Європи,
однак їхня локалізація залишається неясною.
З писемних джерел випливає, що слов'яни, безперечно, були
осілими землеробами, вироіцували не тільки різноманітні злаки,
але й овочеві культури, мали розвинуте скотарство, різні ремес-
ла, серед яких виділялися залізоробне виробництво, ковальство
та ін.
Криза первісно-родових відносин обумовила посилення експан-
сіоністських тенденцій, спрямованих на розширення своїх тери-
торій, оволодіння багатствами, накопиченими в оазисах старо-
давньої рабовласницької цивілізації, перш за все в Візантії. На
кілька століть війна стає вагомою частиною їхнього суспільного
життя, особливо характерною для соціальної верхівки. Вперше
під 527 р. у Прокопія згадується про напад «гуннів, слов’ян та
антів» на придунайські провінції Візантії.
Суспільний лад слов'ян мав усі риси перехідного етапу від
первісно-родового до класового суспільства (так звана «воєнна
демократія»).
Відносини з Візантією складалися по-різному і не завжди
носили характер конфронтації. Воєнні сутички не заважали
мирним контактам, торгівлі, розселенню слов’ян у межах імпе-
рії. Візантійські воєначальники нерідко запрошували слов’янсь-
ких та антських князів на службу.
304
Можемо згадати про два значних воєнно-політичних союзи:
антський та слов'янський у середині І тис, н, е.
Зазначимо, що процес формування народностей у слов’ян по-
чинається саме в рамках союзів племен, які були вже більш-
менш стійкими спільностями.
Політичний лад слов’ян тих часів певною мірою може бути
реконструйований за даними візантійських джерел. Зокрема, в
них повідомляється, що окремими племенами керували «архон-
ти», згадуються і «рекси» — королі. Вони стояли на чолі великих
воєнних сил, складних політичних союзів, причому їхня влада
мала спадковий характер. Автори хронік відзначають дві тенден-
ції у взаємовідносинах архонтів та рексів: ворожнечу, суперницт-
во й водночас прагнення до об’єднання.
Засвідчені досить складні ієрархічні воєнно-політичні струк-
тури слов'ян: поряд з військовими союзами утворювалися й більш
тривкі політичні об'єднання, в рамках яких відбувалася етнічна
консолідація. На чолі одного з таких об’єднань стояв у 70-х ро-
ках IV ст. «рекс» антів Бож, який мав під рукою 70 старійшин.
У політичній термінології слов’ян вживається й таке поняття,
як «земля батьків» — батьківщина. Вважається, що племінний
принцип організації у слов'ян уже в VI ст, змінюється на тери-
торіальний (територія — земля — батьківщина). Якщо над пле-
менами стояли старійшини, то над їх об’єднаннями, що висту-
пали вже як територіальні організації, був архонт чи рекс. На
зміну племінним союзам у наступний період приходять княжін-
ня, які безпосередньо передують середньовічним ранньофеодаль-
ним державам.
Воєнно-політичні слов'янські об'єднання одержали назву
«Славій» чи «Славіній» (Фіофілакт Симокатта та ін.). Вони ство-
рювалися як союзи кількох князівств, а також в результаті заво-
ювань нових земель.
Славінія — це назва всіх слов'янських воєнно-політичних сою-
зів раннього середньовіччя.
Деякі з Славіній зберігали свою стару назву. В Східній Євро-
пі, наприклад, до X ст. зберігаються назви Славіній кривичів,
сіверян та ін., про які пише в своєму творі Костянтин Багряно-
родний, називаючи їх «пактіотами (тобто данниками) Росів».
Як етносоціальний організм кожна Славінія — це перехідна
форма від воєнно-територіального союзу до держави, від етніч-
но споріднених племен (сукупність племен) до народності.
Згідно сучасних уявлень про етногенез, дуже важливим є фор-
мування самосвідомості народу, певним проявом якої є поява
етноніму. Якщо одна з перших назв слов’ян «венеди» — не сло-
в’янського походження і, згідно з теорією визначного польського
лінгвіста Т. Лер-Сплавинського, одержана в спадщину слов’яна-
ми від більш раннього населення — кельтів чи ілірійців, то сло-
305
в’яни (грецька транскрипція «скловени») — самоназва. Є підста-
ви вважати, що вона була відома ще у II ст. н. е., задовго до
згадки про слов'ян у зв'язку з подіями 527 р. У «Географії» Пто-
лемея згадуються племена, що розселялися на південний схід
від венедів: галінди, судини (балтської групи) та ставани, що
жили «до аланів», а далі називаються скіфи та алани, серед яких
проживали суобени. Ставани та суобени Птолемея — це групи
подніпровських слов’ян, назви яких по-різному відбились у грець-
кій мові.
Анти як загальна назва слов’янських племен з’явилась наба-
гато пізніше. В деяких писемних джерелах І ст. н. е. племінна
назва «анти» згадується серед назв народів Закавказзя. У IV ст.
ця назва була перенесена на частину слов’ян, мабуть, унаслідок
їхнього близького спілкування з іраномовними антами. На той
час анти — слов’яни були близькими сусідами іраномовних пле-
мен. Це повністю відповідає даним лінгвістики: в східнослов’ян-
ських говірках є дуже багато запозичень з іранської мови, чима-
ло запозичень у віруваннях і культах.
Разом з тим у антів склалася власна система звичаїв, міфоло-
гії, вірувань і в цілому культури, що відрізняла їх від інших
слов’ян. Але й етнічна близькість антів та слов’ян була очевид-
ною для візантійських авторів. Як повідомляють писемні дже-
рела, назви слов’ян мінялися в залежності «від різних родів та
місцевостей», тобто найбільш поширеними шляхами утворення
етнонімів були назви місцевостей чи патронімій.
Менше ясності Щодо загальної назви слов’ян та антів, приведеної Про-
копіем. Так, загальними предками слов’ян VI ст. він називає спорів. Дехто
з дослідників взагалі вважає цю назву помилковою. У інших вона асоціює-
ться з більш давніми племінними назвами, такими як паралати, спали, пізні-
ше — поляни. В. П. Петров вважає, що ця назва може бути поставлена
в один ряд з другою частиною річкової назви Дніпра: Дана — Поріс, що
засвідчує її місцеве походження.
• У VI—IX ст. етнонім «слов’яни» використовується вже в різних ча-
стинах слов’янського світу. А з початку VII ст., коли зникає назва «анти»,
він на певний час стає загальною назвою для всіх слов’ян. З цього часу
починається новий етап консолідації слов’янства, що проходила в умовах
конфронтації з Візантією та аварської загрози. Перемога над імперією та
дальше розселення слов’ян у Південній, Центральній та Східній Європі,
контакти з іноетнічними групами населення дали імпульс новим напрямам
етнічного розвитку, зокрема відособленню певних частин слов’янського
світу.
Автори VII ст. вже рідко пишуть про слов’ян, а частіше йдеться про
різні їхні угруповання. Так, згадуються сорби, драгувіти, сагудити та ін.
Всі вони позначаються терміном «£епз», тобто народ,— окрема етнічна
спільність. Доведено, що ці етнічні назви вже не зникають з джерел і піз-
ніше.
Таким чином, у VII ст. відбуваються зміни в формах об’єд-
нання слов’ян, їхнє перегруповання, у різних групах виникає но-
306
ва самосвідомість. Територіальні політичні утворення, відомі на
початку VII ст., це — «держава Само» в Центральній Європі та
«Сім родів» — у Південній (на території римської провінції Ме-
зії).
Після падіння антського політичного союзу в Східній Європі
тут відбуваються перетворення, які згодом привели до форму-
вання первісних народів — етносів, відомих за Літописом.
Етнічні процеси, що розвивалися у третій чверті І тис. н. е. на
території України, мали своїм результатом перемогу слов'янсь-
кого етнічного компонента над іноетнічними (іранським, балтсь-
ким, фракійським). Асиміляція певних етнічних угруповань при-
вела, зокрема, до утворення специфіки південно-східного слов'ян-
ства, яка пережила умови нової консолідації усього східного сло-
в'янства в межах Київської Русі, й надалі відбилась в етногенезі
українців.
На існування зв’язку між діалектами Древньої Русі і племе-
нами Літопису звернули увагу О. О. Шахматов та О. І. Собо-
левський, які вважали, що літописні племена були історико-
етнічними групами східного слов’янства, своєрідність яких мала
глибоке коріння.
Цю думку підтримали визначні історики, мовознавці, археоло-
ги (спершу Л. Нідерле, В. В. Хвойка, пізніше — Ю. В. Готьє та
ін.). У 30-ті роки були проведені дослідження окремих східносло-
в’янських племен: в’ятичів (А. В. Арциховський), радимичів
(Б. О. Рибаков).
З другої половини XIX ст. широко розгорнулись археологічні
дослідження слов’янських пам’яток. І хоча спершу вивчалися в
основному курганні старожитності давньоруського часу, але вже
й серед них О. А. Спициним були виділені речі, що могли слугу-
вати етнічними ознаками східних слов’ян — жіночі прикраси.
Спираючись на матеріали, виявлені під час курганних розкопок,
О. А. Спицин розробив локалізацію літописних племен.
Інший шлях досліджень обстоював у 30-ті роки П. М. Третья-
ков, який заперечував можливість вивчення літописних племен
за даними курганних старожитностей IX—XIII ст. Локаліза-
цію різних типів жіночих прикрас (скроневих кілець), у якій
О. А. Спицин убачав етнічний розподіл східного слов’янст-
ва, він пов’язував з феодальною економікою, формуванням фео-
дальних центрів, кожен із яких виділявся тими чи иншими особ-
ливостями у виготовленні ювелірних виробів. Але як показали
подальші дослідження самим П. М. Третьяковим культур І тис.
н. е., саме в цей час складалися етноплемінні ознаки східно-
слов’янського населення. А жіночі прикраси давньоруського
часу — це пізніший прояв етнічного розчленування східних
слов’ян. Однак довести це положення можна було лише за
307
наявності більш ранніх джерел. їхньому виявленню і вивченню
у 50—80-х роках XX ст. присвячено чимало археологічних праць
За антропологічними даними, ранньо- та середньовічні східні
слов'яни характеризуються чотирма основними, антропологічни-
ми типами. Спостерігається певна локалізація цих типів: мезо-
кранний, відносно широколиций антропологічний тип відповідає
південно-західному регіону (кургани Волині й південного Поліс-
ся, могильники Прикарпаття та Молдови, у Подніпров’ї — Киє-
ва, Вітачева, Роденя).
Другий антропологічний тип — доліхо-субмезокранний, вузь-
колиций; локалізується у басейні Оки та Лівобережжя Дніпра.
Він відповідає більш раннім серіям, що походять з могильників
черняхівської культури цієї ж території. Це дає підстави при-
пустити, що іраномовне (скіфо-сарматське) населення було аси-
мільоване слов’янами і вплинуло на етногенез слов’ян Середньо-
го Подніпров’я. Другий антропологічний тип розповсюджений
також у Верхньому Подніпров’ї та Верхній Оці. Але однознач-
ний висновок щодо його походження у даному випадку не від-
повідав би дійсності. Поряд із розселенням середньодніпровсь-
ких слов’ян у цьому регіоні, на його формування, очевидно, впли-
нуло й місцеве дослов’янське (фінно-угорське) населення.
Третій антропологічний тип — доліхокранний, широколиций.
У Верхньому Подніпров’ї та басейні Західної Двіни він наслідує
особливості місцевих балтських племен, асимільованих слове-
нами.
У північно-західних регіонах панує четвертий тип — мезо- і
суббрахікранний, з низьким, відносно вузьким лицем. Цей тип
не був притаманний балтському населенню. Найближчі анало-
ги — в землях балтійських слов’ян — жителів басейнів Вісли та
Одера. Проте він є характерним і для Ярославського та Кост-
ромського Поволжя. Сюди мігрувало й населення з Новгородсь-
кої землі.
Звичайно, самі по собі антропологічні дані не відбивають
етнічного процесу в цілому, однак вони дозволяють прослідку-
вати участь у цьому процесі через фізичну присутність тих чи
інших груп населення, у кожній з яких переважає певний комп-
лекс антропологічних ознак. Антропологічні матеріали поряд із
лінгвістичними та історичними джерелами дають необхідні орієн-
тири для історичної інтерпретації археологічних культур і, перил
за все, їх етнічної інтерпретації.
Матеріальна культура слов'ян у цей час не була монолітною.
Наявність спільних рис не виключала й відмінностей між окре-
мими групами археологічних пам’яток.
Дослідники виділяють сьогодні чотири основні великі слов'ян-
ські культури: празьку (корчацьку), пеньківську, колочинську,
308
Давньослов’янські культури на території України:
/ — празька (Корчак); 2 — пеньківська та колочинська
суковську. Відповідно вони локалізуються: перша — на території
Польщі і Чехо-Словаччини, у волино-подільському районі Укра-
їни; друга — в лісостепових районах Середнього Подніпров'я,
Подунав’я і Балкан; третя — у Верхньому Подніпров'ї; четвер-
та — на північному заході слов'янського ареалу.
Етногенез слов'ян на території України в V—VII ст, представ-
лений першими трьома культурами, в ньому брали участь і де-
які неслов'янські етнічні угруповання.
Празька (корчацька) культура. У Прип’ятському Поліссі, на
Волині в середині І тис. н. е. формується культура, що одержала
спочатку назву корчацької (за назвою могильника в с. Корчак
309
поблизу Житомира). Перші пам’ятки такого типу були відкриті
С. С. Гамченко в роки революції і повідомлення про них з’яви-
лися вже пізніше. І. Борковський поблизу Праги виділив анало-
гічні пам’ятки як окрему культурно-хронологічну групу третьої
чверті І тис. і дав їй назву празька культура. Певний час до неї
відносили різні прояви східноєвропейської культури третьої чвер-
ті І тис. н. е. (наприклад, пам’ятки типу Колочин). Лише згодом
були уточнені хронологічні й територіальні межі вказаної куль-
тури. Цим пам’яткам присвячено багато досліджень (І. П. Ру-
санова, Ю. В. Кухаренко, В. Д. Баран, І. С. Винокур та ін.). Пла-
номірні розкопки їх проведені на території Центральної Європи
(Чехо-Словаччина, Польща, Румунія, Болгарія, Німеччина), а
також у Східній Європі, в тому числі й на території України.
В Україні найбільш масштабні дослідження були проведені в
50—70-ті роки: в Житомирській області — Корчак, Тетерівка,
Буки, могильник у Мирополі, на Волині — городище Зимне, Рип-
нів, Стохід, Підріжжя. Всього нині відомо вже понад 500 пам’я-
ток празької культури, і близько половини з них — в Україні.
Найбільш грунтовно досліджені невеликі (1—2 га) поселен-
ня відкритого типу. Є нечисленні городища (наприклад, Зимне
на р. Луга, правій притоці Західного Бугу), Шеліги на р. Слу-
п’янці, правій притоці Вісли (Польща). Поселення розташовані
на берегах річок, схилах балок — у місцях найбільш придатних
для занять землеробством та скотарством, невеликими група-
ми — «гніздами», на відстані 0,5—3 км одне від одного. Відомо
багато поселень на низьких надзаплавних терасах і на підвищен-
нях заплав. Кількість жител на одному поселенні коливалася
від кількох до 10—ЗО.
Вважається, що в північних районах поселення, як правило,
були невеликими. їхні розміри залежали від типу господарст-
ва. Так, у північних районах поселення значно менші, ніж, скажі-
мо, на Дністрі (наприклад, поселення Рашків III налічувало ЗО,
а може й більше синхронних жител). Житла розміщені невели-
кими групами, в одних випадках — рядами вздовж схилу, в ін-
ших— «гніздами» по три — сім жител. Поряд з ними розміщува-
лися господарські ями, що входили до єдиного господарчого
комплексу, відкриті вогнища, наземні господарчі будівлі. Група
жител разом з господарськими спорудами складала єдиний жит-
лово-господарчий комплекс. Характерно, що всі житла мали опа-
лювальні пристрої — вогнища чи печі простої конструкції: з гли-
няним черінем або викладені з каменю, інколи печі вирізалися
в материковому грунті.
Як уже зазначалося вище, укріплених поселень празької куль-
тури відомо дуже мало. Одне з них — це городище в Зимне (Во-
линь). Воно розташоване на мисовому підвищенні р. Луга, штуч-
310
но укріплене підсипкою землі, з земляним валом та частоколом.
Розкопками розкриті залишки дерев’яної будівлі під схилом ва-
лу, поділеної на окремі комори з вогнищами. Культурний шар
городища датується V—VII ст. і включає велику кількість зна-
хідок.
На городищі був центр ливарного виробництва, ковальства,
обробки місцевого каменю та ін.
Цікаві матеріали виявлені на городищі празької культури в
с. Хотомель (Брестська обл.). У Польщі аналогічне городище
розкопане поблизу с. Шеліги. Дослідники датують їх дещо більш
пізнім часом — VII—VIII ст. Як показали розкопки Шелігів,
неподалік від городища розміщувались і неукріплені поселення.
Майже в усіх районах розповсюдження празької культури
встановлено, що поселення розташовувались окремими відособ-
-леними групами, які відбивали структуру слов'янських общин
того часу.
Житла празької культури — квадратні напівземлянки з долів-
кою, заглибленою на 1 м у материк, від 6 до 20 кв. м, із стовбо
вою чи зрубною конструкцією стін. Обов’язковим елементом та-
кого житла був опалювальний пристрій — піч, що складалася з
каміння (Житомирщина) чи глини (Середнє Подніпров’я, По-
бужжя). Основа печі вирізувалась у материку, черінь знаходив-
ся на рівні підлоги, для склепіння часто використовувались гли-
няні вальці. В деяких регіонах слов’янського ареалу форма і
устрій жител мали певні відмінності, особливо на окраїнах куль-
турного ареалу. Так, у межиріччі Вісли і Одера — це подовжені
житла з кам’яними вогнищами.
Особливо результативними виявилися дослідження ремісни-
чих та виробничих комплексів- празької культури. В Рипневі бу-
ли відкриті залишки металургійних горнів, де варили залізо і
плавили кольорові метали, крім того, до комплексу майстерень,
відкритих на цьому поселенні, належали й спеціальні ями для
загартування заліза.
Могильники празької культури досліджені недостатньо, щоб
мати повне уявлення про поховальні звичаї. На території Украї-
ни відомі грунтові могильники з трупоспаленням в урнах і ямах.
Ці невеликі могильники розташовані поблизу поселень і горо-
дищ. Поховальний інвентар дуже скромний — одна чи дві ліпні
посудини, прикраси та особисті речі. Зафіксовані окремі різно-
видності цього обряду. Так, в Ужгороді урни стояли на вимост-
ках з каменю і були перекриті залишками вогнищ. Курганні по-
ховання відомі лише на території Східної Волині. Вони розта-
шовувались поблизу поселень. Насипи курганів мали напівсфе-
ричну форму, були обнесені рівчаками. Висота курганів сягала
1 м. Урни із залишками кремації стояли на невеликих ритуальних
вогнищах на рівні древнього горизонту. Спалення робилося не-
311
подалік. Речей у похованні було обмаль: окремі посудини чи
уламки кількох розбитих посудин, прикраси.
Слід зауважити, що сучасний стан дослідження могильників
празької культури в Україні не дає повного уявлення щодо по-
ховального обряду. Більш грунтовно досліджені празькі похо-
вальні пам’ятки в Румунії (Серата Монтеору), Чехо-Словаччині
(Внчепи-Опатовице, Пржитлуки), в Польщі та Німеччині. Пере-
важають поля поховань з невеликою кількістю останніх (до 20),
хоча окремі могильники досить великі (так, у Серата Монтеору
відкрито майже 2000 поховань). Спостерігається також значна
диференціація за розмірами та складом поселень празької куль-
тури, зокрема, могильників, що свідчить про неоднорідність су-
спільства, диференціацію суспільної структури. Однак сьогодні
ще бракує матеріалів, щоб деталізувати це положення.
Речовий комплекс празької культури досить своєрідний. Особ-
ливу увагу дослідників привертає (перш за все з точки зору ви-
значення культури як окремої історико-культурної спільності)
кераміка. Вважається, що в празькій культурі переважають ліп-
ні посудини. Серед них виділяються специфічно «празькі» фор-
ми: витягнутих пропорцій горщик з прямими чи ледь відігнути-
ми вінцями і високими плечиками. Для перехідного періоду
(V ст.) на пам’ятках Верхнього і Середнього Подністров’я відо-
мі й гончарні вироби (переважно горщики і рідше — лощені мис-
ки) з лискованою поверхнею провінційно-римського (черняхівсь-
кого) типу.
Згодом поширюються різні групи ліпного посуду: з’являються
ліпні горщики більш різноманітних форм, ліпні миски, сковорід-
ки. Глина містить значні добавки шамоту, поверхня — нерівна,
жовтувато-коричневого кольору. Окремі посудини орнаментува-
лися валиком, насічками, вдавленнями по краю вінець.
Знаряддя праці представлені наральниками з широкими леза-
ми, серпами, косами. Ковальські знаряддя праці: наковальня, зу-
била, молотки, токарний різець тощо виявлені в Зимне. Там же
знайдені предмети озброєння: наконечники списів і стріл, різно-
манітних типів дротиків, які дають певне уявлення щодо споряд-
ження слов’янського воїна.
Про розвиток домашніх промислів свідчать кістяні проколки,
пряслиця з мергелю, виточені на токарному верстаті, та інші
предмети. З бронзи, срібла й заліза виготовлялись різноманітні
прикраси: пряжки, нашивні пластинки, орнаментовані зображен-
нями’птахів, браслети з потовщеними кінцями, фібули.
Довгий час залишалося дискусійним питання про нижню дату
празької культури. В дослідженнях кінця 60—70-х років празь-
ка культура датується VI—VII ст. Пізніше були відкриті «пере-
хідні» комплекси на деяких поселеннях Подністров’я, у верхів’ях
Прута: Кодин І, Лука-Каветчинська, Бакота, які на основі знахі-
312
док пізньоримських фібул датуються не пізніше V ст. У згаданих
комплексах, крім ліпної празької кераміки, виявлено і невелику
кількість гончарної кераміки провінційно-римського (черняхів-
ського) типу. Достовірність цієї дати підтверджується археомаг-
нітними методами досліджень. На поселенні Рашків III п’ять
жител продатовані другою половиною — кінцем V ст.
В. Д. Баран та інші дослідники вважають, що празькі старо-
житності умовно можна поділити на три хронологічні етапи:
1) кінець V ст.; 2) VI ст.; 3) VII ст. Однак чіткої межі між ними
провести не можна. Виходячи з того, що найбільш ранні пам'ятки
V ст. відомі в досить обмеженому регіоні межиріччя Дністра і
Прута, дослідники вважають доцільним саме тут шукати витоки
празької культури.
Структура празько-слов’янських поселень та окремих терито-
ріальних груп пам’яток дозволяє зробити висновки щодо соціаль-
ної організації населення — носіїв празької культури. Невеликі
селища були місцями проживання патріархальних общин, що
вели спільне господарство, основу якого складала спільна влас-
ність на землю. Проте вже в цей час почався процес розвитку
сусідської (первісної) общини, про що свідчать такі великі посе-
лення, як Рашків, де відкрито кілька «дворів» — господарств.
У появі таких поселень відбився процес зародження індивіду-
ального господарства, де великі й малі родини виступали вже
як сусіди, залишаючись водночас первісними родовими колекти-
вами, що вели натуральне господарство. Основою такого госпо-
дарства було підсічне землеробство. Патріархальний побут по-
селень ще не був зруйнований соціальною диференціацією, про
що свідчать скромний інвентар поховань та знахідки в культур-
ному шарі й житлах. Склад знахідок на городищі Зимне значно
відрізняється від рашківських. Тут виявлено багато предметів
ремісничого виробництва, а також прикраси з кольорових ме-
талів, імпортні речі і навіть візантійська монета. Такі знахідки
свідчать про майнове та соціальне розшарування, пов'язане з
інститутом князівської влади й дружинної організації. Не ви-
падково комплекс металевих прикрас V—VII ст.— застібки для
плащів, фібули, пряжки тощо — дістали в літературі назву «дру-
жинної культури». Цей комплекс речей у цілому мав багато
спільних рис і був широко розповсюджений у середньовічній
Європі та пізньоантичному світі. Його найбільш характерною
рисою була наявність пластинчатих «пальчатих» фібул і пряжок
типу «омега», зооморфних бляшок.
Підсіка і перелог складали основу землеробства. Про це свід-
чать ландшафтні умови місць розташування празьких поселень —
долини річок, багаті чорноземами, а також знахідки злаків: пше-
ниці різних сортів, жита, ячменю, проса, віки, гороху та ін.
Остеологічні знахідки на поселеннях празької культури нале-
Ц 2-1661
313
жать, перш за все, великій рогатій худобі, на другому місці —
дрібна рогата худоба, свині, коні. Таке співвідношення в лісо-
степовій зоні України збереглося з більш давніх часів.
Існування залізоробного виробництва, ковальської і ливарної
справи, виготовлення прикрас свідчило про досить високий рі-
вень економічного розвитку. Проявляються ознаки й товарних
відносин, але в цілому виробництво ще не виходило за межі об-
щинного ремесла. Гончарне виробництво носіїв празької культу-
ри загалом пов’язують з домашніми промислами. Хоча більш
докладне вивчення технологічних прийомів свідчить, що при виго-
товленні посуду застосовувались деякі примітивні пристрої (по-
воротний столик тощо). Це дає підстави стверджувати про на-
явність певної спеціалізації у розвитку ремесел.
У цілому археологічні матеріали органічно доповнюють пи-
семні джерела, що характеризують соціально-економічний роз-
виток слов’ян середини І тис. Вони мають велике значення для
дослідження не лише господарства, але й соціального устрою
слов’ян. Городища в Зимному та Шелігах являють собою яскра-
ву ілюстрацію дружинного побуту і племінних центрів, у яких
мешкали князь та його дружина. Чи не про такі центри йшлося
у Иордана, коли він описував напад готів на слов’янського кня-
зя Божа, або ж при згадках слов’янських князів Мезамира, Арда-
гаста, Мусокія?
Для вияснення деяких проблем етногенезу слов'ян дуже важ-
ливо відповісти на питання про витоки празької культури. В пра-
цях, виданих у минулі роки, зустрічаються різні точки зору на
це питання. Сьогодні більшість дослідників дотримується думки,
що празька культура сформувалася на основі кількох культур
населення лісостепового Правобережжя України, яке в основ-
ному генетично пов'язане із зарубинецькою культурою. Так,
П. М. Третьяков і В. М. Даниленко вважали, що в формуванні
празької культури основну роль відіграли носії київської куль-
тури. Соціально-економічна модель празької культури, на думку
цих учених, багато в чому збігається з київською. Свого часу во-
ни знайшли підтримку серед фахівців Польщі (К. Годловський),
ФРН (У. Вернер). Б. О. Рибаков у празькій культурі вбачав нас-
тупний етап розвитку пшеворської, черняхівської та пізньозару-
бинецької культур. Один із найбільш компетентних дослідників
цього питання В. Д. Баран переконливо доводить, що в форму-
ванні празької культури велику роль відіграло, перш за все, на-
селення Дністровсько-Прутського межиріччя та Київського По-
дніпров'я, яке залишило пам'ятки черняхівського і київського
типів. Згадаймо, що саме на цій території виявлено так звані па-
м’ятки «змішаної» культури, серед яких виділяються пшеворсь-
кі й вельбарські елементи. Відносно останніх варто зауважити,
що певні ознаки вельбарської культури в них зовсім зникають
314
(яйцеподібні посудини, деякі типи мисок, комбінована обробка
поверхні тощо). Однак у поховальному обряді празької культу-
ри залишаються окремі риси, притаманні й вельбарцям — тру-
поспалення на стороні з поміщенням залишків вогнища та улам-
ків кераміки в поховання. На окремих могильниках у верхів’ях
Вісли більш чітко виступають зв’язки із пшеворською культу-
рою, у якій виділяються не тільки окремі елементи, а й цілісні
комплекси, що мають близькі аналогії серед кераміки празько-
го типу. Але ці ознаки не дають підстав розглядати пшеворську
культуру (В. В. Седов, Г. П. Русанова) як єдину підоснову пра-
зької. На думку В. Д. Барана, який досліджував слов’янські па-
м’ятки в межиріччі Одера та Ельби, пшеворська культура може
розглядатися в основному як підоснова окремої, локальної віс-
ло-одерської групи слов'янських старожитностей VI—VII ст., а
не всієї празької культури.
Пеньківська культура. З V ст. н. е. в Південно-Східній Європі
поширюються дуже близькі за типом старожитності. Були між
ними й певні відмінності, що мали локальний характер. На схід
і південь від празької культури в V—VII ст. відомі старожитнос-
ті, які вперше були відкриті в кінці 50-х років у с. Пеньківка на
Тясьмині й пізніше визначені як пеньківська культура. Пеньків-
ські пам’ятки займають компактну територію: Лівобережжя
Дніпра (на схід від Сіверського Дінця) та Правобережна Украї-
на (включаючи весь південний захід). Далі вони поширені в
Молдові. Найбільш масовими є відкриті поселення, розташова-
ні в низьких надзаплавних місцях в оточенні луків і поблизу во-
ди. Прикладом такого розміщення є поселення Луг, Хрещатик
у Середньому Подніпров’ї; Ігрень-Підкова, Волоське в Надпо-
ріжжі; Хітці, Заньки на Лівобережжі.
Крім того, відомі поселення, розташовані на високих місцях,
зокрема схилах балок (Обухів II та Обухів VII, Ходосівка в Се-
редньому Подніпров’ї).
У пеньківській культурі, як і в празькій, 5—7 поселень утво-
рюють територіальні групи, розміщені на відстані кількох кіло-
метрів одна від одної. Відносно тонкий культурний шар на цих
поселеннях свідчить про короткочасність їхнього існування. Пло-
ща таких поселень 2—3 га, одночасно на них функціонувало не
більше 10 жител, розташованих на значній відстані одне від
одного. Поряд із житлами — господарські споруди, наземні бу-
дівлі і ями. На окремих поселеннях господарчі ями розташовані
окремою групою й разом з іншими спорудами господарчого при-
значення утворюють господарський комплекс, який належав, як
гадають, усім мешканцям селища.
На основі розкопок одержані матеріали для реконструкції
пеньківських жител. Вони переважно однокамерні, чотирикутні,
заглиблені в землю (глибина котлованів коливається від 0,6 до
11*
315
Волоському. Але виявленого
1,8 м). У деяких житлах вдалося виявити сліди від вхідних при-
ямків. У самих житлах знаходились опалювальні пристрої —
вогнища з черінем із дрібного каменю, які будувались на рівні
підлоги. Іноді їх викладали фрагментами кераміки. В деяких
районах відомі печі, вирізані в лесовому грунті. Пеньківські жит-
ла мають й інші особливості: господарчі ями в підлозі, залишки
якихось виробничих пристроїв. Стіни зводились каркасні та
зрубні.
Могильники досліджені у Великій Андрусівці, Старій Ігрені,
матеріалу ще занадто мало, щоб
зробити будь-які узагальнення
щодо обряду поховання. Перева-
жав обряд трупоспалення. На
могильниках зустрічаються урно-
ві та ямні поховання. Характер-
ною ознакою слід вважати те, що
могильники й поселення пеньків-
ської культури існують не самі
по собі, а мають і більш пізні
поховання, представлені комп-
лексами культури Лука-Райко-
вецька. Але в окремих випадках
з речами пеньківської культури
зустрічаються й поховання за
обрядом інгумації (Селіште в
Молдові, Олексіївна в Надпо-
ріжжі).
Кераміка — одна з найбільш
масових категорій знахідок, пред-
ставлена ліпним посудом (кухон-
зберігання продуктів, столовий).
В профілюванні та технології різниці майже немає. Деякі вели-
кі посудини — «корчаги» — наче обручем обтягнуті валиком під
вінцями. Зустрічається орнамент із насічок по зрізу вінець.
Специфічною ознакою пеньківської кераміки, що відрізняє її,
насамперед, від празької, є певна кількість посудин з біконіч-
ним або ж ребристим профілем стінок, зустрічаються слабо-
профільовані, баночні посудини, проте є горщики й празького
типу, а також сковорідки, диски, плошки. В ранніх комплексах
пеньківської культури, як і празької, ще зустрічаються пере-
житкові типи гончарного черняхівського посуду, що характери-
зує перехідний етап.
У культурному шарі і заповненнях житлових котлованів пень-
ківських поселень зустрічаються, хоча й не численні, знаряддя
праці із заліза: наральники, серпи, мотижки, предмети озброєн-
ня — наконечники стріл і списів. У пеньківській культурі досить
Ліпний посуд празької (1) та
пеньківської (2) культур
ний. великі посудини для
316
поширені вироби з каменю: точильні бруски, ливарні формочки.
З кісток робили голки, проколки, гребінці, з глини — пряслиця,
грузила. Прикраси виготовлялися з бронзи. Це — бронзові паль-
чаті зооморфні та антропоморфні фібули, браслети, платівки із
зооморфними та антропоморфними зображеннями.
З пеньківською культурою, на думку дослідників, пов’язані
знахідки так званих «скарбів», що включали прикраси, поясні
Срібні прикраси V—VII ст, із Мартинівського (1—4), Харківського
(5—7) та Малоржавецького (8—9) скарбів
набори, металеві деталі одягу. Вони дуже близькі за складом
знахідок. Це — фібули, пряжки, нашивні бляшки, поясні гарніту-
ри тощо. Найбільш відомі серед них: скарби з Мартинівки, Ма-
лого Ржавця, Вильховчика у нижньому Пороссі, Козієвцях, Но-
вій Одесі (Лівобережжя). У Харківсько-Курському регіоні —
Суджа, Колосково, Ципляєво.
Свого часу О. А. Спицин назвав ці старожитності «старожит-
ностями антів». Пізніше Б. О. Рибаков вніс деякі корективи і
визначив ці скарби як «старожитності русів», маючи на увазі,
що русь — роси — східна частина антів. Тепер безперечно дове-
дено, що ці скарби в історико-культурному відношенні пов'язані
з пеньківською культурою, на окремих поселеннях якої знайдені
речі, аналогічні тим, що входять до відомих скарбів. Скарб із
с. Вільховчик знайдено в горщику пеньківського типу і на посе-
ленні пеньківської культури.
317
Цей набір прикрас із скарбів має аналоги на великій терито-
рії Європи та Азії: від Волги й Закавказзя до Італії. Українсь-
кий Степ, Крим вважаються центрами їхнього розповсюдження.
Датуються ці скарби другою половиною VI—VII ст. Раннім
комплексом є скарб із Ципляєво з простими платівками поясних
гарнітурів. Найбільш пізній — Мартинівський, в якому пряжки
(«тип Суук-Су») датуються першою половиною VII ст., а пла-
тівки з тамговидними знаками — другою половиною VII ст.
„ Таким, чином, хронологія скарбів, поселень і могильників пень-
ківської культури збігаються.
Економіка пеньківських племен базувалась на землеробстві.
Помітну роль відігравало орне землеробство. Палеоботанічні до-
слідження, проведені на основі відбитків злаків на кераміці, свід-
чать, що склад культур у пеньківців був таким самим, як і в пле-
мен празької культури (пшениця, просо, ячмінь, жито, горох,
овес). Зазначені культури мають різні цикли визрівання, тому
напрошується висновок про застосування сівозмін. У розведенні
худоби головну роль відігравала велика рогата худоба, свині,
кози і т. ін. Такий склад був досить характерним для лісостепо-
вої землеробської зони, як уже зазначалось, з більш давніх
часів.
Знахідки кісток свідчать про певну, але незначну роль полю-
вання, поширеною була й рибна ловля, хоча вони залишалися
другорядними галузями господарства.
З промислів найбільше значення мало залізоробне виробницт-
во. Наявність його слідів на окремих поселеннях, а також мета-
лургійного центру поблизу Гайворона, де було відкрито 21 сиро-
дутний горн, свідчать про дальше поглиблення суспільного розпо-
ділу праці і спеціалізації виробництва. Це, безумовно, усклад-
нювало соціальну структуру слов’янського суспільства. Свідчен-
ням цього є сільські ювелірні майстерні. На пеньківських посе-
леннях досить часто зустрічаються вироби із бронзи й срібла.
Сільські ювеліри працювали на привозній сировині. Виявлені на
поселенні Хітці та городищі Селіште злитки підтверджують це
припущення.
Домашні виробництва були досить різноманітними: деревооб-
робка, прядіння, обробка каменю, кістки і т. п. Щодо виробни-
цтва кераміки, то деякі дослідники вважають, що поряд із «до-
машніми» були також і професійні майстри, які працювали в ме-
жах окремих общин.
Вивчення планування поселень, їхньої структури (співвідно-
шення житлових та господарських будівель), характер розміщен-
ня домогосподарств і окремих поселень на певній території доз-
воляють скласти уявлення про характер пеньківської общини.
Пеньківські поселення фіксують перехідний етап від сімейної до
територіальної общини. На поселеннях Будище, Хітці господар-
318
ські споруди займали окраїну і розташовувалися компактно, що
свідчить про їхнє колективне використання. У південних районах
на поселеннях Семенки, Кочубіївка господарчі споруди знаходи-
лись поблизу жител, а значить використовувались індивідуаль-
но, що характерно для перехідного періоду й розкладу великих
сімейних общин.
Зародження територіальних зв’язків відбилося і в проникнен-
ні на пеньківські поселення представників кочового населення
Півдня України. На окремих пеньківських поселеннях (Стецівка,
Багате, Осипівка та ін.) відкриті юртоподібні житла. Описані
вище археологічні ознаки розкладу общини доповнюються дани-
ми про виділення дружини з середовища одноплеменників.
Племінна верхівка та дружинники збагачувались під час по-
ходів і за рахунок зростаючої експлуатації общинників. У їхніх
руках зосереджувались значні багатства. Про це свідчать скар-'
би, що належали племінній верхівці та дружинникам. У їх
складі значне місце займають візантійські імпорти. Важко ви-
значити, потрапили вони до рук пеньківської знаті внаслідок
торгівлі чи були воєнною здобиччю. В епоху слов’яно-візантій-
ських війн обидва джерела, безперечно, мали місце. Крім скар-
бів з «дружинним комплексом», відомі знахідки візантійських
широкогорлих амфор та візантійських монет. Однак, на думку
дослідників, у Подніпров’ї їх було знайдено не так багато, щоб
зробити висновок про існування торговельних зв’язків із Візан-
тією. В. В. Кропоткін взагалі допускає, що в цей час у регіоні
не було розвинутої торгівлі, даний період він визначає як «без-
монетний».
Таким чином, наведені дані свідчать, що в загальних рисах
празька і пеньківська культури мають багато спільного. Однак
цього замало для вичерпної етнічної інтерпретації пеньківської
культури. З приводу її етнічної належності існують різні точки
зору. Більшість дослідників вважають пеньківську культуру сло-
в'янською (антською). О. М. Приходнюк з цього приводу зазна-
чає: «Археологічна локалізація пеньківської культури чітко
збігається з територією розселення антів». При цьому автор
посилається на Йордана, який вважав місцем проживання антів
територію «від Данастра до Данапра», та Прокопія Кесарій-
ського, який знав антів і на лівому березі Дунаю.
Разом з тим І. П. Русанова вважає носіїв пеньківської куль-
тури іраномовним населенням. На думку В. В. Сєдова, не слід
ототожнювати антів і слов’ян. Чому? Справа в тому, що, за Про-
копієм,вони користувалися однією мовою, однак візантійці від-
різняли антів від слов’ян, оскільки вважали їх, перш за все, окре-
мими племінними союзами, що мали свою організацію — війсь-
ко, вождів, своїх союзників і ворогів. Не виключено, що вони
відрізнялись і в етногенетичному відношенні.
319
Питання про походження пеньківської культури є одним Із
ключових у дослідженні етногенезу слов'ян. Дослідники, поді-
ляючи думку про те, що пеньківська культура — це культура
антів, її генетичних попередників бачать по-різному: дехто з них
пов’язує пеньківців з київсько-зарубинецьким культурним комп-
лексом та його носіями (В. Д. Баран, О. М. Приходнюк), інші
вважають, що подібну роль відіграла черняхівська культура
(В. В. Сєдов). На нашу думку, ці розходження не мають прин-
ципового значення. Нагадаємо, що пеньківська культура сформу-
валася на території, де був розповсюджений київський варіант
черняхівської культури та синхронна йому київська культура.
Коли ранньокласове суспільство, проявом якого була надетнічна
черняхівська культура, занепало, пануючою став тип культури
традиційної, якою була в цьому регіоні київська. Про це свід-
чить наявність комплексів перехідного постчерняхівського етапу
на київських та черняхівських поселеннях Середнього Наддні-
пров’я: Обухів II, Обухів І, Черняхів, Леськи.
Населення пеньківської культури включало в себе слов’яні-
зованих нащадків різноетнічних груп східноєвропейського на-
селення, значну частину якого складало іраномовне. Тому мож-
на вважати, що діалектні особливості, які склалися, на думку
лінгвістів, саме в цей час, знайшли своє відображення і в існу-
ванні пеньківської культури. Але, як бачимо, на території, яка в
пізніші часи була заселена південними племенами східних сло-
в’ян, у третій чверті І тисячоліття в наявності було дві етнокуль-
турних групи, які можна пов’язувати з слов’янами.
Пеньківська культура відбиває і такий важливий момент, як
розселення антів на Дунай, де відомі «змішані» празько-пеньків-
ські старожитності. Це свідчить про перегруповання слов’ян у
ранньому середньовіччі, що відіграло певну роль в етногенезі
середньовічних слов’янських народів.
Колочинська культура. Загальні висновки відносно етнічних
процесів у Південно-Східній Європі в третій чверті І тис. н. е.
Ще одна історико-культурна група пам’яток V—VII ст., відкри-
тих зовсім недавно (кінець 50-х років), пов’язана своїм поход-
женням з київською культурою. Це пам’ятки колочинської куль-
тури. Вони займають південну частину Верхнього Подніпров’я та
басейни Десни і Сейму. Вперше була виділена як окрема істори-
ко-культурна група після досліджень Колочинського городища
(Е. О. Симонович).
Більшість дослідників розглядають колочинські старожитнос-
ті як самостійну культуру, хоча за рядом ознак вона може роз-
глядатись як складова частина великої культурної області поряд
із старожитностями бандерівського і тушемлинського типів (Смо-
ленщина та Середня Білорусь). Джерельна база вивчення коло-
чинської культури ще недостатня. На території України виявле-
320
но близько ЗО пам’яток. Лише на деяких з них проведені розкоп-
ки. Колочинська культура займає лісову та межуючу з нею лі-
состепову зони. Поселення, як і в перших двох ранньослов’янсь-
ких культурах, тяжіють до невеликих річок, займаючи берегові
схили перших надзаплавних терас, а також заплавні останці, не-
великі за розміром і неукріплені. (Укріплення на городищах, де
знайдена колочинська кераміка, були збудовані в більш пізній
час.)
Винятком є Колочинське городище, розташоване поблизу се-
лища. Житла — однокамерні, квадратні, заглиблені в землю, із
зрубною або каркасною конструкцією стін. Особливістю е цент-
ральний стовп для укріплення даху, такий же, як в житлах київ-
ської культури.
На Колочинському городищі, подібно до Зимнівського, по пе-
риметру валу були збудовані довгі каркасні споруди. Для де-
тальної характеристики планування окремих господарських ком-
плексів бракує матеріалу. Але на відміну від двох попередніх
культур колочинський поховальний обряд досліджений краще.
Могильники — грунтові, з похованнями за обрядом кремації
Відкриті спеціальні площадки, на яких відбувалась кремація
(могильник Княжий). На більшості могильників переважають
ямні поховання, але на деяких — урнові. Інколи поховання супро-
воджувались невеликою кількістю особистих речей (прикраси,
предмети озброєння тощо). На деяких могильниках відкриті за-
лишки прямокутних споруд («оградки»), в яких розміщувалось
кілька поховань. Склад інвентаря та обряд поховання не дають
підстав стверджувати про значну майнову чи соціальну дифе-
ренціацію серед місцевого населення. Могильники включали до
100 і більше поховань. За основними рисами поховального обря-
ду найближчі аналоги колочинські пам'ятки мають у київській
культурі.
Матеріальна культура в цілому за складом знахідок нагадує
празьку і пеньківську: ліпна, майже без орнаментації, кераміка
має характерне глиняне тісто з шамотом; форми — банкоподібні,
біконічні та циліндроконічні; є «загальнослов’янські» круглобокі
посудини; залізні знаряддя праці, в тому числі наральники й ко-
си-горбуші, серпи, риболовні гачки й пішні; кістяні вироби: ту-
піки, кочедики; бронзові прикраси: браслети з потовщеними кін-
цями, металеві обкладинки поясів, пряжки, фібули, трапецевидні
підвіски. Але в цілому склад речей такого роду значно відріз-
няється від «дружинних комплексів» південних слов’янських
культур. Загалом їх можна віднести до «старожитностей антів».
Найбільш ранні пам'ятки колочинської культури відносяться до
V ст. (поселення Заяр'є поблизу Новгород-Сіверського), пізні
датуються VII ст.
Господарська діяльність населення була зв’язана з підсіч-
321
ним землеробством, про що свідчить відкриття підсічного поля
колочинського поселення поблизу Трубчевська. Серед зернових
на першому місці було просо. Крім того, колочинці займалися
мисливством та рибальством.
Залізоробне виробництво характеризується наявністю місце-
вої бази. Разом з тим металографічний аналіз виробів з металу
свідчить про досить низьку якість заліза (велика кількість домі-
шок, дуже рідко зустрічаються сталеві вироби, термообробка).
Загалом усі ці особливості були притаманні й київському мета-
лу. Невелика кількість бронзових виробів свідчить про відсут-
ність достатньої сировинної бази для ливарства.
Формування полонинської культури відбувалося на основі
київської, у межах однієї території. Нова полонинська спільність
утворилася в умовах більш інтенсивних контактів з північно-за-
хідними сусідами — носіями культури штрихованої кераміки, па-
м'яток типу Банцерівщини і Тушемлі. Колочинську культуру, та-
ким чином, слід вважати спорідненою за походженням з пеньків-
ською, що, в свою чергу, дає підстави віднести її до одного із
угруповань середньовічних слов'ян.
Аналіз трьох основних культур раннього середньовіччя на те-
риторії України дає можливість відповісти на питання: як спів-
відносяться вони з письмовими, лінгвістичними і антропологіч-
ними джерелами?
Хронологічно всі три культури раннього середньовіччя відно-
сяться до періоду «великого переселення народів», яке розпоча-
лося у Південно-Східній Європі задовго до їх появи, але куль-
мінація якого збігається з ними. З цим періодом збігається і «ве-
лике розселення слов’ян». Археологічні дані дозволяють зробити
висновок, що це був неодноразовий акт. Ще в черняхівсько-
київську добу розпочалося просування частини населення на пів-
день. Це була повільна слов’янська колонізація, освоєння незай-
маних земель для занять хліборобством.
Письмові, лінгвістичні та археологічні джерела відбивають
певні зміни в етнокультурному розвитку слов'ян, новий етап етно-
генезу, що припадає на середину І тис. н. е. Саме до цього часу
відноситься початковий етап розпаду мовної спільності слов’ян,
що відповідає різним етнокультурним групам слов’янства, відо-
мим сьогодні за матеріалами празької, пеньківської та інших
слов’янських культур V—VII ст. Співвіднесення цих культур з
антами та слов'янами дозволяє розглядати їх як достовірно
слов'янські культури. Аналіз останніх свідчить про генетичну
близькість до них більш ранніх місцевих культур Східної Євро-
пи, серед яких особливе місце посідає київська, як перша куль-
тура східних слов’ян, а також так званий волино-подільський
варіант пшеворської культури — основи празьких старожитнос-
тей.
322
Матеріали археологічних культур слов'ян середини І тис. н. е.
містять конкретні дані щодо їхнього соціально-економічного
устрою, політичної структури та етнічної консолідації у межах
антського та слов'янського політичних об'єднань.
* * *
Лісостепова зона Східної Європи в V ст. н. е. після розпаду
черняхівського об'єднання племен, в умовах Великого пересе-
лення народів, стає ареною консолідації слов'янського етносу.
Утворюються споріднені союзи племен, археологічним виявом
яких є празька, пеньківська та колочинська культури.
Найбільш ранні пам'ятки середньовічних слов'ян (кінець
IV—V ст.) виявлені в прикордонній зоні Лісостепової та Лісо-
вої зон.
Саме на цій території і в попередні часи відомі традиційні
культури місцевого населення, які визначаються як слов'янські
чи праслов'янські. Саме з цією територією збігається ареал сло-
в'янських гідронімів.
Письмові джерела засвідчують проживання на цій території
антів та склавенів, з якими збігаються пам'ятки V—VII ст.
На великій території, де розселилися слов'яни в середині
І тис. н. е., формуються спільні риси матеріальної культури. Ар-
хеологічні матеріали засвідчують, що саме в цей час східні сло-
в'яни просуваються на Верхню Оку, Середній Дон, Прут та Ду-
най. В кінці цього періоду у них починають формуватися нові
об'єднання — Славінії, що в Літопису виступають під своїми
назвами.
Рекомендована література
Ауліх В. В. Зимнівське городище. К., 1972.
Баран В. Д. Пражская культура Поднестровья: по материалам поселе-
ний у с. Рашков. К., 1988.
Кухаренко Ю. В. Средневековьіе памятники Полесья // Свод археол.
исследований. М., 1961. Вьш. Е 1.
Приходнюк О. М. Археологічні пам’ятки Середнього Придніпров’я VI—
XI ст. н. е. К., 1980.
Русанова И. П. Славянские древности VI—VII вв. М., 1976.
Сміленко А. Т. Слов’яни та їх сусіди в Степовому Подніпров’ї (II—
XIII ст.). К., 1975.
Седов В. В. Восточньїе славяне VI—XIII вв. // Археология СССР.
М., 1982.
Тимощук, Б. О. Слов’яни Північної Буковини V—VI ст. К., 1976.
Живка Н. В'ьжарова. Славяни в праб'ьлгари. София, 1976.
Неневі IV. Зіо^іавгсугпа \¥С2Є8по8ге(Ііе5¥іес2па. ІЧагуз киїіигу шаіегіаіпеі.
^агзг^а, 1965.
Бгутанекі IV. БсЬеІі^і росі Ріоскіет па росгаіки 5¥С2езпе£О згесіпіо^іесга.
ХУгосІаду, 1967.
323
ЛЕКЦІЯ 20
СХІДНІ СЛОВ’ЯНИ У VIII—IX ст.
• Етногеографія Східної Європи
9 Археологічні культури східних слов'ян
• Соціально-економічний і політичний розвиток
• Язичество
Етногеографія Східної Європи. Останні століття І тис.
н. е. були не тільки часом переходу східних слов’ян до держав-
ного життя, класового суспільства, а й новим етапом в їхньому
етнічному розвитку. Тоді вони вже займали величезну територію
в Східній Європі (площею близько 700 000 кв. км), що охоплю-
вала кілька ландшафтних зон: лісостепову з центром в Серед-
ньому Подніпров'ї, лісову й досить широку тайгову (поблизу
Білого моря),
У VIII ст. дуже змінилася етнополітична карта Європи. Рим-
ська спадщина була розподілена між трьома великими імперія-
ми середньовіччя: Візантією, Франкською державою й арабськи-
ми халіфатами. Державні кордони закріплювали недоторканість
територій феодальних країн. Стародавній римський лімес знову
поділив Європу на два різних світи. На південь від нього про-
довжували жити античні міста, функціонували старі римські
шляхи, зберігалися традиції імператорської влади та християн-
ської церкви. На схід і північ від Візантії розлягалися володіння
«варварів»: незліченних племен — мешканців степів, а за ни-
ми — землеробів лісостепової та лісової зон.
Хвиля за хвилею в Європу вдиралися степовим коридором
кочовики: гунни, алани, авари, болгари, угри. Майже всі вони
зазнали поразки у війнах із західноєвропейцями, й лише угри
зберегли себе як етнос і створили власну державу.
Слов'яни розселилися вздовж кордону степової зони. Опи-
нившись у новому етнополітичному оточенні, вони укладали сою-
зи з тюркомовними кочовиками й разом із ними сформували
кілька нетривких державних об’єднань: Аварський каганат, Бол-
гарське ханство (останнє дуже швидко слов’янізувалося). На
початку IX ст. виникла перша феодальна слов'янська держа-
ва — Велика Моравія, а наприкінці цього століття — Київська
Русь. На півночі та північному сході сусідами слов’ян залиша-
лися балтські й фінно-угорські племена, на півдні--тюркські,
що утворили в степах Євразії кілька могутніх держав.
324
У VIII—IX ст. великий вплив на життя наших предків справляв Хозар-
ський каганат, котрий займав територію між Волгою, Кавказом і Дніпром.
Деякі слов’янські племена на Дону, Оці й Середньому Дніпрі були втягнуті
у сферу його впливу. Споріднені хозарам булгари розійшлися двома по-
токами: на Дунай, де змішалися із слов’янами, давши початок Болгарії, та
на Середню Волгу, де створили державу зі столицею Великий Булгар.
Хозари й булгари були тісно зв’язані із Середньою Азією та Закавказзям;
через Хозарію пролягали торговельні шляхи в Хорезм, Закаспій, Вірменію,
Грузію, Кримську Готію, Візантію. Отже, річкові, морські й сухопутні шля-
хи сполучили Східну Європу зі Сходом і Середземномор’ям.
На завершення характеристики етнополітичної ситуації в
Східній Європі у висвітлюваний період слід сказати ще про пів-
нічно-західних сусідів східних слов’ян — народи Скандинавії.
У VIII ст. в Європі починається епоха скандинавських (норман-
ських) вікінгів. їхні воєнні походи, перший із яких відбувся в
793 р., тривали протягом майже трьох віків. Але християнсько-
феодальний лад Європи витримав цей натиск. Допускаючи в
межі своїх земель невеликі групи зайд і навіть передаючи їм на
ленних правах загарбані ними території, місцеві феодали стави-
ли їх собі на службу. Вікінги стали ударною силою панівного
класу в скандинавських країнах і влилися у верхівку воєнно-
феодальної ієрархії в Нормандії та Північній Англії.
Всупереч традиційним поглядам на норманське питання, за котрими ві-
кінги (варяги) постають однозначно ворожою силою у відношенні до сло-
в’ян Східної Європи, в сучасній літературі простежується тенденція по-
новому підійти до цього питання. Так, Г. С. Лебедєв уважає, що скандинав-
ські країни були сполучені зі східними слов’янами однією долею, бо пере-
бували з ними по один бік лімесу; разом вони складали той «варварський»
світ, який ціле тисячоліття протистояв римсько-грецькому СВІТОВІ. Крім того,
саме слов’янські князівства й перші державні об’єднання були розташовані
вздовж головних річкових шляхів, що з’єднували скандинавські країни зі
Сходом і Візантією. Східна Європа в той час стала історичною ареною зу-
стрічі християнської, язическої та мусульманської культур. Не останню роль
у цьому відіграв дніпровський шлях «із варяг у греки», який, проте, на
думку Б. О. Рибакова, слід було б називати «із грек у варяги», бо культур-
ні зв’язки пролягали з Константинополя й далі на Північний Захід через
Русь («Руську землю»). х
Тільки з урахуванням усіх цих міжетнічних культурних зв'яз-
ків може бути зрозумілою історико-культурна ситуація у Східній
Європі та в розвитку східного слов'янства напередодні утворен-
ня їхньої першої держави.
Як відомо, саме в цьому періоді оформилася етнополітична
карта «Повісті минулих літ». Давньоруський літопис не тільки
зберіг назви найбільших східнослов’янських племінних об’єд-
нань, а й дав у загальних рисах уявлення про їхнє розташуван-
ня: словени (ільменські) — на берегах оз. Ільмень, кривичі — у
верхів'ях Дніпра, Волги й Західної Двіни, полочани — між При-
п'яттю та Західною Двіною, на р. Полоть, радимичі — на річках
325
Сож і Березина, дреговичі — на Прип'яті, поляни — в Середньо-
му Подніпров'ї, древляни — по течії правих притоків Прип'яті,
дуліби — в басейні Західного Бугу, хорвати — в Прикарпатті,
уличі й тиверці — між Південним Бугом і Дністром, сіверяни —
на Лівобережжі, а на північ від них, на Оці — в'ятичі. Ці пові-
домлення «Повісті» містяться в її недатованій частині. Але деякі
інші джерела допомагають певною мірою з’ясувати питання
щодо хронології східнослов’янських об’єднань та їхньої соціаль-
но-політичної природи. Особливо цінними є повідомлення деяких
арабських і західноєвропейських інформаторів. Так, «Баварсь-
кий ґеограф» (перша половина IX ст.) наводить великий список
східнослов’янських племен, в якому згадуються сіверяни, уличі,
бужани. Це дає підставу відносити свідчення «Повісті» до часу
не пізніше першої половини IX ст., а в деяких випадках ще й
раніше. На думку М. Я. Марра, підтриману Б. О. Рибаковим,
про полян та їхню землю «Палунь» ідеться у вірменському літо-
писі VII ст., в якому, зокрема, переказується легенда про засну-
вання Києва трьома братами. Про племінний союз в’ятичів є
згадка у творах арабських письменників — Ібн-Руста (початок
X ст.), Гардізі (середина XI ст.), котрі спираються на повідом-
лення більш ранніх джерел. Вони описують землю в’ятичів —
Вантит (розташовану на Оці), їхніх володарів, господарство —
до входження в’ятичів у давньоруську державу. В «Золотих лу-
ках» Масуді (перша половина X ст.) йдеться про народ Волиня-
на—наймогутніший з-поміж усіх слов’ян. А поряд із ним нази-
ваються дуліби. Ці назви відомі, нагадаємо, і в слов’янських
літописах, однак співставлення всіх джерел дає змогу вважати
«Волиняна» одним із найбільш ранніх об’єднань східних слов’ян,
до якого ввійшли й дуліби.
Серед переліку східнослов'янських угруповань у літопису ми
не побачимо окремого опису Русі. Вище ми вже торкалися цього
питання, говорячи про Русь як надетнічне утворення. Народ
«Рос» згадується в «Бертинських анналах» (перша половина
IX ст.), а також у «Баварському географі». В «народа Рос» є
свій «хакан» — титул вищий, ніж «князь». Це відповідає даним
літопису про «Руську Землю» як об’єднання кількох земель.
Найпершу територію «Руської Землі» окреслив А. Н. Насонов,
показавши, що до її складу ввійшли землі полян, сіверян і, мож-
ливо, частково уличів. Зміна назви «Поляни» на «Русь», що за-
свідчує літопис, є, мабуть, однією з ознак народження держави.
Етногеографія східнослов’янських племен являє у VIII—IX ст.
досить строкату й динамічну картину їх розселення. Ми вже зга-
дували, що літописні угруповання східних слов’ян — тобто їхні
ранні політичні об’єднання — в іноземних джерелах (Константин
Багрянородний) відомі як Славінії. З точки зору етнічного роз-
витку вони є соціальними організмами, утвореними в рамках по-
326
Слов’янські племена на території України та Молдови
літичних союзів слов’ян із поступовим переростанням у державу.
Археологічні культури східних слов’ян. Конкретизувати, а в
дечому й уточнити історико-культурний розвиток східних сло-
в’ян в останній чверті І тис. допомагають археологічні пам'ятки.
Для цього часу вони відомі й досліджувалися майже в усіх ре-
гіонах розселення слов’ян у Східній Європі. Від того, яку відпо-
відь ми одержимо на запитання: що собою являє культура
східних слов'ян на цьому етапі, Ак вона співвідноситься з ран-
ньо с лов' янськими культурами попереднього періоду, а також із
давньоруською,— залежать і відповідь на питання про шляхи
етногенезу, й уявлення про витоки утворення сучасних слов'ян-
ських народів.
Чи мала місце певна культурна єдність східних слов'ян у
переддержавний період? З цього приводу існують різні, іноді
прямо протилежні думки. Порівняння матеріальних комплексів
на різних землях не може не переконувати в типологічній близь-
кості поселень (відкритих селищ і городищ), домобудівництва
з характерним для нього широким застосуванням дерев’яних
конструкцій, зрубів, глинобитних печей тощо. В поховальному
обряді всіх гілок східних слов’ян, як і до цього, застосовувалося
трупоспалення; скрізь спостерігається однаково скромний похо-
327
вальний інвентар (за винятком князівських поховань). Повсюд-
но вживалося залізо для виготовлення різних знарядь праці, на-
самперед сільськогосподарських, а також зброї. Та поряд із
спільними рисами виявляються й досить виразні локальні особ-
ливості матеріальної культури східного слов’янства.
Питання про етнографічний поділ східних слов’ян було пору-
шене ще О. А. Спициним («Расселение древнерусских племен по
археологическим данньїм», 1899). Він показав, що різні типи
жіночих прикрас із давньоруських курганів локалізуються відпо-
відно до географії літописних племен. Але О. А. Спицин дослі-
джував старожитності XII—XIII ст. (культури другої половини
І тис. ще не були відомі). Такий розрив у часі створював чимало
«білих плям». Не погоджуючись з О. А. Спициним, П. М. Третья-
ков твердив, що ці локальні особливості є наслідком не племін-
ного, а пізнішого — феодального—членування. Відкриття й до-
слідження археологічних культур останньої чверті І тис. підтвер-
дили існування місцевих особливостей східнослов’янської куль-
тури і в цей час. Так, для північних племен (новгородські
словени, смоленські кривичі) специфічні риси виявилися в похо-
вальних спорудах: ідеться про кургани-сопки на Новгородщині,
довгі кургани — на Смоленщині. Курганні поховання з дерев’я-
ними огорожами були характерні для земель в’ятичів і радими-
чів.
Південні групи східноєвропейських, слов'ян (у межах сучас-
ної України) теж мали свої локальні особливості. Вони репре-
зентовані пам'ятками типу Луки-Райковецької, волинцівської,
роменської культур.
Культура Правобережжя типу Луки-Райковецької займала територію від
правого берега Прип’яті, верхів’їв Західного Бугу й Прикарпаття на заході
до течії Тясмину — на півдні й до Дніпра — на сході. Перші пам’ятки
культури відкриті на Житомирщині (поселення Лука-Райковецька). Тепер
вони відомі в багатьох інших місцях: в Києві (Старокиївська гора), на Пів-
денному Бузі (Семенки), в Західній Україні (Рашків, Кодин). Основні типи
пам’яток — поселення відкритого типу й городища. Вони розташовані окре-
мими групами-«гніздами» з городищем у центрі. Така територіальна струк-
тура: група поселень — городище відбиває організацію суспільства, реальні
поземельні відносини. На думку Б. О. Рибакова, саме в цей час, коли існу-
вали літописні поляни, древляни, радимичі і т. д., слов’янські родові общини
об’єднувалися в «мири» чи «верви» навколо погостів — городищ або ж ве-
ликих поселень. Кілька «шарів» складали плем'я, а племена — союзи.
Поселення займали берегові тераси, схили балок поблизу родючих грун-
тів. Великі поселення включали до сотні жител, окремі «садиби» з госпо-
дарчими та виробничими будівлями. В розташуванні жител та інших буді-
вель простежуються тенденції «вуличного» планування, що свідчить про
новий тип суспільної організації — територіальну общину.
Городища відомі майже по всій Україні. Вони мали земляні укріплення,
рови, частоколи. Однак більшість із них не мала постійних жител, бо це
були городища-сховища. Вони досліджені, наприклад, у селах Бабка на
Рівненщині, Ломачинці в Прикарпатті та ін.
328
Ліпний і кружальний посуд культури Лука-Райковецька
Для поховальних пам'яток культури характерні як кургани, так і грун-
тові могильники (переважно з обрядом трупоспалення). Поховальний інвен-
тар небагатий (прикраси, посуд). Поховання під курганами мали свій, склад-
ніший ритуал — у насипах знаходять сліди від вогнищ, тризни. Обряд трупо-
спалення продовжує існувати до прийняття християнства. Перші ознаки
проникнення християнства — у вигляді трупопокладень — відомі вже на київ-
ському некрополі IX—X ст.
Дуже цікаву групу пам’яток становлять святилища й культові споруди.
Вони досліджені на Житомирщині (Шумськ), у Прикарпатті (Ржавинці).
На Старокиївській горі в Києві В. Б. Хвойка відкрив залишки язичницького
капища — вимостку з чотирма симетрично розташованими виступами та
329
глинобитний жертовник, культурний шар навколо якого був насичений вуг-
линками й кістками тварин. Аналогічні святилища відомі поблизу Новгорода
(святилище Перуна). Унікальним є скельний «храм» в с. Буша (Подністро-
в’я) з рельєфними зображеннями на стінах. Композиція, в центрі якої —
постать жерця в молитовній позі, присвячена сонячному божеству, символи
котрого втілені в образах оленя та півня. На стінах печери — велика кіль-
кість написів імен, переважно слов’янського походження. За своїм харак-
тером культові споруди були дуже різноманітними. Найстійкішим елемен-
том виступали глинобитні жертовники, пов’язані з випіканням ритуальних
хлібів і ритуальними вогнищами. Поряд із святилищами нерідко розташо-
вувалися могильники. В Шумську в комплекс святилища — могильник ще
входили садиба служителя культу.
Характерною рисою культури типу Лука-Райковецька є керамічний комп-
лекс, який складається з ліпних і гончарних виробів. Ліпні горщики за
формою дуже близькі празьким (останні були їх прототипом). Кружальний
посуд теж в основному наслідує форми ліпних посудин і нерідко прикра-
шався орнаментом із хвилястих ліній і горизонтальних смуг.
Серед знарядь праці — залізні наральники, серпи, коси-горбуші, мотики,
ручні жорна. Є дані щодо складу зернових та інших сільськогосподарських
культур (пшениця, жито, ячмінь, овес). Знахідки зерен ярових та озимих
культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства. Ями
для зберігання зерна також говорять про розвинуте землеробство, вміння
робити й зберігати запаси.
Розвивалося ремесло. Найбільших успіхів досягло залізоробне виробни-
цтво. Відомі окремі залізоробні центри — наприклад, Гайворон на Півден-
ному Бузі, Григорівське городище на Дністрі та ін. Ковальські вироби на-
лічували до 20 видів; якість їх була вже значно вищою, ніж у попередній
час. Удосконалюється технологія. Так, поширюються наварювання сталевих
лез, термічна обробка заліза. Саме в металургії з'явилися перші ремісники-
професіонали, що сприяло поглибленню суспільного поділу праці й розвитку
обміну як між общинами, так і всередині общин. Зовнішні зв’язки, торгівля,
обмін засвідчені знахідками північнопричорноморських і візантійських амфор,
арабських монет — дирхемів (поодинокими примірниками та кладами), які
ходили у Східній Європі в VII—IX ст.
Цікавими є поховальні пам’ятки східнослов’янської знаті та скарби кош-
товних речей. У с. Глодоси на Кіровоградщині в 1961 р. було відкрите кня-
зівське поховання-трупоспалення із золотими й срібними прикрасами візан-
тійського походження, що датуються VII—VIII ст. Поховання заможного
воєначальника в супроводі воїнів (або рабів?) досліджене на Запоріжжі
(Вознесенка). Речі були дуже пошкоджені вогнем; велика кількість їх була
із срібла й золота, багато знаходилося тут і зброї. Фігурки орла та лева,
золоті нашивні бляшки, залізні мечі, наконечники стріл, кинджали, споря-
дження вершника — все це говорить про високий соціальний ранг помер-
лого.
Слов’янські старожитності VIII—IX ст. Лівобережжя Украї-
ни споріднені культурі Правобережжя. За деякими особливос-
тями вони об’єднані у волинцівську й роменську культури, від-
криті ще в середині XIX ст. (розкопки Донецького городища по-
близу Харкова та курганів). Інтерес до цих пам’яток був дуже
великий. Значний внесок в їх вивчення зробили Д. Я. Самоква-
сов, О. А. Спицин, М. Є. Макаренко, а пізніше — І. І. Ляпушкін,
П. М. Третьяков та ін.
Пам’ятки волинцівської культури займали територію ниніш-
ніх Київщини, Чернігівщини, Переяславщини (що збігається з
ззо
Ковальські знаряддя та залізоплавильний горн із слов’янських пам’яток
ранньою територією Русі — «Руською Землею»),» роменської —
район трохи північніше від волинцівської; її південна межа не
заходила за границю Лісостепу, і якоюсь мірою території обох
культур зливалися.
Типи поселень і жител мало відрізняються від правобережних; щоправ-
да, переважають зрубні будинки, а етнографічною ознакою волинцівської
культури є великі глинобитні печі. На відміну від старожитностей лука-
райковецького типу на Лівобережжі більше укріплених поселень — городищ.
Волинцівські поселення багатофункціональні й довготривалі. На них розта-
шовувалися майстерні; житлові й господарчі будівлі утворювали двори (до-
Ліпний і кружальний посуд волинцівської культури
сліджені, зокрема, на поселенні Обухів II на Київщині). На Волйнцівсько-
му поселенні розкопані великі виробничі приміщення із двома залізоробними
горнами, а також бронзоливарна майстерня. За своїм характером поселення
VIII—IX ст. волинцівської культури більше нагадують великі черняхівські
поселення, ніж патріархальні селища попередньої доби. Могильники — грун-
тові з трупоспаленнями в урнах; поховання супроводжуються посудинами-
стравницями. В урнах, пошкоджених вогнем, знаходилися прикраси, зрідка —
предмети озброєння. Керамічний комплекс включає гончарний і ліпний посуд,
при цьому ліпний дуже близький за технологією та формами до лука-рай-
ковецького, а гончарний не має з ним нічого спільного. Кружальна волин-
цівська кераміка виготовлялася з темно-сірої глини, мала лисковану по-
верхню й була добре профільована. Знаряддя праці та побутовий інвентар
не відрізняються від поширених у цей час у слов’янському світі речей
такого ж призначення. Дуже цікавою категорією знахідок є скарби коштов-
них речей. До складу Харківського скарбу VII—VIII ст. входили пастові
буси з очковим орнаментом, браслети, трапецієподібні підвіски (традиційна
жіноча прикраса ще від часів раннього залізного віку).
Питання хронології волинцівської культури викликає суперечки. Деякі
дослідники вважають, що вона завершує своє існування у VIII ст. і на зміну
їй приходить роменська культура. Інша точка зору така: волинцівські па-
м’ятки охоплюють і IX ст. Докази цьому є в матеріалах поселення Обу-
хів II, де волинцівські пам’ятки походять із комплексів, датованих візантій-
ськими амфорами VIII—IX ст. та іншими речами того ж часу.
Роменська культура, обіймаючи велику область по лівих притоках Дніп-
ра— Десні, Сейму, Сулі, Пслу, Ворсклі, Сіверському Донцю, характеризує-
332
ться великою кількістю укріплених поселень, розташованих на високих мисах
берегів річок. Відкриті селища стояли в поймах. Під впливом внутрішнього
укладу життя та необхідності оборони роменські городища утворили своє-
рідний тип поселень, дуже близький до давньоруських. їх звичайно оточу-
вала група поселень, розміщених неподалік одне від одного. Поховання —
трупоспалення під курганами (але іноді зустрічаються вже й трупопокладен-
ня). Обряд трупоспалення й поховання під курганом відповідає літописному
свідченню про поховальні звичаї сіверян. У керамічному комплексі ромен-
ської культури переважає ліпний посуд; можливо, використовувався й по-
вільний гончарний круг. Гончарі ставили свої клейма на денцях посудин,
котрі випалювалися у спеціальних печах — горнах.
Знаряддя праці подібні до описаних вище. З роменською культурою по-
в’язують знахідки таких коштовних скарбів, як Суджанський, Іванківський,
скарби Новотроїцького городища. З поховань і скарбів походять прикраси:
металеві спіралеподібні скроневі кільця, зоо- та антропоморфні платівки.
Дослідники вважають, що наведені особливості роменської культури (згадай-
мо хоча б поховальний обряд) можна пов’язувати з літописними сіверянами.
Соціально-економічний і політичний розвиток. Питання про
характер господарства, соціально-економічну структуру та полі-
тичний устрій східних слов’ян напередодні утворення держави
широко вивчаються із залученням як писемних, так і археологіч-
них джерел. Численні факти доводять, що у VIII—IX ст. відбу-
валися суттєві зміни в розвитку провідної галузі сільського гос-
подарства — землеробства. Слов’яни здавна займалися рільни-
цтвом, а в черняхівсько-київський період у них поширилося (у
лісостепових районах) орне землеробство. На жаль, у писемних
пам’ятках усе це не відбилося, але мовні джерела засвідчують:
назви злаків, частин орних знарядь мають спільне походження
й відносяться ще до періоду загальнослов’янської спільності, так
само як і культ худоби, насамперед бика.
На поселеннях VIII—IX ст. у різних регіонах України досить
поширені археологічні знахідки орних знарядь. Так, широколо-
патеві наральники (залізні наконечники рала), що використову-
валися на «легких» староорних землях, знайдені при розкопках
поселень у Пеньківці, Сахнівці, Ріпневі, городищ — Хотомель-
ського, Новотроїцького, Волинцівського та ін. Відкриті також
залізні деталі від плуга — чересла. Для північних районів були
характерні залізні наконечники лемешів сохи, більш придатної
саме для лісової зони. Знахідки злаків та їх відбитків на гон-
чарних виробах свідчать про широкий асортимент сільськогоспо-
дарських культур: наші предки’ знали кілька сортів пшениці,
жита, просо, ячмінь. Поселення VIII—IX ст. розташовані у ви-
гідних для орного землеробства місцях. Вирубне землеробство,
про існування якого свідчать знахідки залізних сокир, ще не
втратило в ті часи свого значення й використовувалося для під-
готовки додаткових ділянок на випадок неврожаїв, збільшення
данини під час воєн тощо. Про розгортання орного землероб-
ства у VIII—IX ст. говорить масове вирубування лісів. Напри-
833
Сільськогосподарські знаряддя слов’ян:
1 — Іі ст. до н. е. — II ст. н. е.; 2 — III—V ст. н. е.; З — V—VII ст. н. ©.; 4 —
VI11-Х ст. н. е.
клад, досліджуючи в Київському Подніпров’ї слов’янське посе-
лення Обухів II, ми з’ясували, що в III—VII ст. його будівлі ма-
ли глинобитно-каркасну конструкцію, а з VIII ст.— майже ви-
ключно зрубну (будівельний матеріал походив із місцевих лісів).
У висвітлюваний час розвиваються окремі райони орного зем-
леробства. Вони оточують центри політичних об’єднань: Київ,
Чернігів, Стару Ладогу, Смоленськ та інші, які згодом перетво-
рюються на міста.
Структура поселень VIII—IX ст. у порівнянні з попереднім періодом
свідчить про зміну земельних відносин: патріархальні «малі» поселення пра-
зько-пеньківського типу змінюються «великими» (з дворами, вуличним пла-
нуванням), що їх можна ідентифікувати із сусідською громадою. Мешканці
цих поселень займалися також тваринництвом, розводячи в основному ве-
Срібні прикраси із слов’янських пам’яток VIII—IX ст.
лику рогату худобу: кістки корови (бика) становлять понад 50 % загальної
кількості остеологічного матеріалу. Відстань між великими поселеннями або
городищами досягала 10—12 км. Вони розташовувалися звичайно в басейнах
малих річок. У Середньому Подніпров’ї виявлені цікаві особливості структу-
ри окремих невеликих територій: по-перше, «великі» поселення тут завжди
багатошарові, тобто довготривалі. Наприклад, Обухів II має шари III—V ст.
(київської культури), V—VII ст. (пеньківської культури), VIII—IX ст. (во-
линцівської культури). По-друге, їх оточували малі поселення, що виникали
на різних етапах розвитку «материнського» населеного пункту — головного
в цьому «гнізді». Таких «гнізд» на Стугні із довжиною басейну близько
70 ‘ км нині відомо дев’ять. Подібні археологічні структури невеликих тери-
торій— а вони досліджені вже на Смоленщині (В. В. Сєдов), у Прикарпат-
ті (Б. Тимощук), на Житомирщині (І. П. Русанова) — із закономірністю
відбивають територіальний поділ східнослов’янського суспільства. Цей поділ,
що виявився в розташуванні ранньослов’янських поселень, відповідає їх
об’єднанням у «мири» («верви») та племена. Але це вже були не родові,
а територіальні об’єднання. Структура окремого поселення VIII—IX ст.
свідчить про виникнення домогосподарств — «дворів» із закріпленими за
ними ділянками землі. Виникнення в цей час укріплених поселень — горо-
дищ — є свідченням зародження земельної власності.
У східнослов'янських племен високого розвитку набувають
ремесла: залізоробне (з різними відгалуженнями — металургією,
ковальською справою та ін.), ювелірне, гончарне. Виокремлюю-
ться спеціалізовані ремісничі центри. Так, у Гайвороні археоло-
гами відкритий металургійний центр із більш як 20 горнами для
335
вироблення заліза з руди. Рештки ювелірного, гончарного та
інших виробництв досліджені на городищі Зимне. Поступово на
землях східнослов’янських племен складаються також адмініст-
ративні, воєнні, господарські, релігійні центри (наприклад, на
Старокиївській горі). Такі ж племінні центри, як Київ, що ви-
никли в різних східнослов'янських регіонах, перетворилися зго-
дом на ранньофеодальні міста.
Суспільно-політичний лад східних слов'ян характеризувався
наявністю великих патріархальних родин, в яких зберігалися
родові зв'язки. Археологічно такий тип
зв’язків відбився в курганних похованнях
Новгородщини та Смоленщини. «Гніздо-
вий» тип розташування поселень теж
свідчить про патріархальні зв’язки, а го-
ловне — про патріархальне земельне во-
лодіння. Процес розпаду громади був
тривким. Саме для VIII—IX ст. археоло-
гічно засвідчено новий тип поселень, на
що зверталася увага вище та що засвід-
чило перехід до сусідської (сільської)
громади. В літописах трапляються згад-
ки про «рід» («Поляномть же живущими
ОСОб'Ь и ВОЛОДІЮЩИМ'Ь родьі своими»),
про ворожнечу «родів» новгородських
словен, про «роди» князів В’ятка та Кия.
Однак тут ідеться звичайно не про ро-
дову організацію первісних суспільств,
а про зв’язану родинними стосунками
правлячу династію, що виконує адміні-
стративні функції.
Формування сусідської (сільської)
тної власності на землю (хоч переважна
частина землі залишилася у володінні громади), виділення вій-
ськової та племінної знаті сприяли розвиткові й ранніх форм
експлуатації. Писемні джерела підтверджують наявність у сло-
в’ян «м’яких» форм рабства, яке, проте, не стало пануючою
формою суспільного поневолення. Для VIII—IX ст. уже відомі
різні категорії знаті: старійшини, князі і навіть «хакани» —
титул, що тоді дорівнював імператорському. Племінній верхівці
належали пишні поховання, скарби, а також укріплені поселен-
ня — городища. Виділяється в цей час і дружина, засвідчена
знахідками різноманітної зброї. Про озброєння рядових воїнів
у далеких походах писав Маврикій (вони мали по два списи,
великі щити, лук, стріли). Попри всі зусилля знаті підпорядку-
вати собі племінні збори, вони поки що зберігали реальну вла-
ду. Це була епоха воєнної демократії. В одному з літописів
336
Територія Русі в широкому й вузькому значенні слова (за Б. О. Риба-
ковим)
зафіксований типовий для таких суспільно-політичних відносин
епізод. Маємо на увазі відповідь полян хозарам, коли ті зажа-
дали від них данини («сдумаша поляне и вдаша от дьіма меч»).
Розвиток землеробства й ремесел, суспільний поділ праці,
включення в торгівлю з країнами Сходу та Візантією створили
у слов'янському світі необхідні умови для вироблення додатко-
ві
вого продукту, який став власністю племінної верхівки й розпо-
ділявся нею на свою користь. Розпочинається процес «окняжін-
ня» земель, поневолення громад. Одночасно розвивається і про-
цес об’єднання окремих племен та їхніх союзів: у VIII—IX ст.
виникли вже державні утворення (племінні княжіння та їхні
федерації). В IX ст. складаються федерації з центром в Серед-
ньому Подніпров’ї, в Приільменні й десь у східних районах Схід-
ної Європи, відомих як Куява («Руська Земля»), Славія та
Арса.
Язичество. Середньовічні автори знали слов’янське язичество
в часи його розквіту, однак залишили про нього дуже мало свід-
чень. Слов’янська міфологія дійшла до нас у фрагментарному
вигляді. Відомі імена богів і богинь. Так, Прокопій Кесарійський
називає Перуна — головного бога, «володаря над усіма». Літопи-
си згадують шістьох слов’янських богів, що їх звів у єдиний
пантеон князь Володимир, перш ніж запровадити на Русі хри-
стиянство: Перуна, Стрибога, Даждьбога, Хороса, Симаргла та
богиню Мокош. Згадуються також Велес, Сварог, Род і рожа-
ниці.
Язичество— це не просто релігія, це — світогляд, тобто ціліс-
на система уявлень про світ і місце людини в ньому. Боги уособ-
лювали явища природи й космос, а з часом — і суспільні проце-
си. Є всі підстави вважати, що наприкінці І тис. слов'янське
язичество становило собою досить складну систему уявлень, мі-
фологічних образів, котрі мали глибокі первісні коріння й до
цього часу пройшли шлях різних перевтілень від мисливських
небесних тварин, землеробських богинь родючості до патріар-
хальних і воєнно-дружинних культів Перуна і Сварога.
Спираючись на джерело XII ст. «Слово про ідолів», автор
фундаментального дослідження про язичество древніх слов’ян
академік Б. О. Рибаков виділяє чотири стадії в його розвитку,
які відповідають певним історичним епохам у слов’янській істо-
рії: поклоніння й покладання треб (жертв) «упирям і береги-
ням»; ставлення страв («трапез») Роду й рожаницям; культ
Перуна; після запровадження християнства — таємні («отай»)
поклоніння різним богам, у тому числі й найдревнішим. У цих
віруваннях і культах відбилися уявлення про оточуючий світ,
основні явища природи, стихії, добрі й злі сили, нарешті, про
явища суспільного життя.
Перун не завжди посідав те поважне місце, яке йому забез-
печувалося першою релігійною реформою Володимира та яке
йому відводив Прокопій Кесарійський, але писемні джерела зна-
ють його вже першим у списку, наймогутнішим серед богів.
Справа в тому, що на цей час поклоніння Перуну набуває зна-
чення дружинно-князівського культу, безпосередньо пов'язаного
з народженням держави.
338
Для східнослов'янських релігійних культів характерним є
їхній зв'язок з аграрними циклами, сільськогосподарським по-
бутом населення. Так, календар східних слов’ян цілком виходив
саме з цих засад. З аграрними культами були зв’язані бог сонця
Даждьбог і Хорос, «скотий» бог — Велес, він же покровитель
добробуту.
Археологія дає велику кількість матеріалів, які так чи інак-
ше сполучені з язичеськими культами. Це стосується й періоду
VIII—IX ст. Щоправда, язичеські храми практично невідомі.
Хоча в писемних джерелах є згадки про дерев’яні культові спо-
руди західних слов’ян, вважається, що слов’яни молилися під
стодолами, в*гаях, біля озер. У них були священні дерева (дуб),
каміння, річки.
В Україні, проте, зберігаються рештки однієї культової споруди того
^асу — печерно-скельного храму в с. Буша (р. Мурафа — Дністер) з на-
скельним рельєфом-композицією та написами, що про них ішлося вище.
Питання про час виникнення цього рельєфу й самої будівлі залишається
дискусійним. Одні вбачають у ньому витвір кельтських майстрів, інші взагалі
відмовляються визнати його за взірець стародавнього мистецтва. Але при
всьому тому Існують незаперечні докази використання храму для культових
відправлень у VIII—IX ст. В. М. Даниленко ще в 1961 р. відкрив і дослідив
тут глинобитний вівтар-вогнище й ліпну слов’янську кераміку VIII ст.
Знахідки трапилися в культурному шарі, що накопичився на дні печери.
Десятки святилищ, відкритих на сьогодні в різних регіонах
східнослов’янського світу, доводять певну організацію культових
місць та їхню різноманітність. Але деякі елементи були загаль-
ними. Це — наявність вівтаря, найчастіше зробленого з глини,
підвищення (пагорб, штучно влаштоване городище), сліди — у
вигляді заглиблення — від дерев’яного чи кам’яного ідола (або
й сам ідол), нарешті, спеціальні ями, заглиблення під вогнища,
котрі оточували місце ритуалу. Такі святилища відкриті в Шум-
ську на Житомирщині, у Ржавинському лісі на Буковині, на горі
Пластунка під Каневом, на Старокиївській горі. Вони розташо-
вувалися на городищах і поселеннях (наприклад, у с. Городок
на Поділлі). Аналогічні культові пам’ятки відомі й на північних
землях. Найбільш вивченим є святилище поблизу Новгорода, на
Перині («пагорбі Перуна»). Деякі з цих пам'яток перебували в
центрі окремих східнослов'янських земель і відігравали роль
племінних язичницьких культових місць.
Звернемо увагу ще на одну особливість східнослов’янського язичества,
відображену в археологічних раритетах. Як ми вже зазначали, вірування
слов’ян не залишалися незмінними — змінювалися уявлення про деякі явища
природи й суспільного буття, а разом із цим змінювалися й функції богів.
Однак були й більш сталі, тривкі уявлення (а отже — й божества, що
уособлювали їх), пов’язані насамперед із циклами природи, зміною сезонів
тощо. До них слід віднести Рода, календарні згадки про якого припадають
на зимовий час і який пізніше був ототожнений із християнською датою
339
Різдва Христова. На основі аналізу багатьох джерел Б. О. Рибаков дійшов
висновку: Род — найвсеосяжніша постать у пантеоні слов’ян. Його спів-
ставляють і з єгипетським Озирисом, і з Христом. Але найцікавіше те, що
Род за своїм значенням наближується до західнослов янського бога Свято-
вита (зображення останнього відомі зі стародавніх джерел; це — чотирьох-
головий ідол, голови котрого покриті однією шапкою). Святовит—покрови-
тель урожаю, родючості, «бог богів» — володар над іншими богами. Для
східних слов’ян таким «богом богів» був Род. Його кам’яна статуя, ана-
логічна Святовиту, знайдена на р. Збруч (цей славнозвісний Збруцький ідол
зберігається в одному з музеїв Польщі). Хоч на місці знахідки ідола було
Збруцький ідол — статуя язичеського
божества слов’ян
святилище давньоруського часу (до-
слідження І. П. Русанової й Б. Ти-
мощука), глибока древність самої
скульптури не викликає сумнівів.
Триярусна композиція зображень на
ній відповідає уявленням слов’ян про
три сфери: небо, землю й підземний
світ. У верхньому ярусі («небо»)
розташовані боги (можливо, Мокош,
Перун та інші), в середньому («зем-
ля») — чоловіки й жінки в колі,
а також дитинка, в нижньому («під-
земний світ») — бог, що стоїть нав-
колішках і підтримує землю, людей.
Зміст зображень на Збруцькому ідо-
лі свідчить про формування в надрах
язичества ідеї єдинобожжя.
Можливо, у слов’ян вже
були жерці, проте в окремих
випадках ритуал правили ста-
рійшини або князі, в похован-
нях останніх (наприклад, у
кургані Чорна могила в Черні-
гові) зустрічаються культові
предмети (ідоли, жертовні но-
жі, ворожебні кістки тощо). Язичество було визначальним чин-
ником у житті й ідеології східних слов'ян, що знайшло, повто-
римо, широке відображення в матеріальних пам’ятках VIII—
IX ст.
* ♦ *
Наприкінці І тис. н. е. процес консолідації східних слов'ян
відбувається майже на всій території їхнього розселення. Разом
із тим тривають і міграційні процеси. До кінця тисячоліття сло-
в'яни осідають у Прикарпатті й Закарпатті. На основі масових
археологічних досліджень цього періоду виділені пам'ятки окре-
мих східнослов'янських угруповань, відомих за літописами.
Археологічні матеріали дають змогу всебічно вивчити всі га-
лузі господарства східних слов'ян, визначити рівень розвитку в
них землеробства та окремих ремесел, технічного обладнання ви-
робництва. Пам'ятки східнослов'янських культур VIII—IX ст.
840
свідчать, що в останніх склалися передумови для переходу до
феодальної держави. Язичеська релігія східних слов'ян із розви-
неними культами, міфологією також характеризує суспільство,
яке вже вийшло за межі первісної ідеології і в якому язичество
було не тільки релігією, а й цілісною системою уявлень про ото-
чуючий світ, основні явища природи, космос, тобто включало в
себе й позитивні знання.
За наявності різноманітних зв'язків із сусідами, східносло-
в'янські племена в соціально-політичному, економічному, етніч-
ному планах у цей час являли собою спільність, здатну про-
тистояти будь-якій експансії зовні. Наголошуючи на цьому,
писемні джерела згадують і про політичні центри цієї спіль-
ності— Куявію, Славію, Артанію, пізніше — про могутні полі-
тичні об'єднання — «Руську Землю» в Подніпров'ї та Північну
Русь, відомі далеко за межами тогочасного східнослов'янського
світу.
Рекомендована література
Брайчевський М. Ю. Походження Русі. К-, 1968.
Кравченко Н. М. Исследование славянских памятников на Стугне // Сла-
вяне и Русь. К., 1979.
Кравченко Н. М. К изучению восточнославянской общини: По материа-
лам археологических исследований в Среднем Поднепровье//Трудьі V Меж-
дународного конгресса археологов-славистов, Киев, 18—25 сент. 1985 г.:
В 4 т. К., 1988. Т. 4.
Ловмянський Г. Основні риси пізньоплемінного та ранньодержавного
устрою слов’ян//Укр. іст. журн. 1969. № 11.
Ляпушкин И. И. Славяне Восточной Европьі накануне образования древ-
нерусского государства // Материальї и исслед. по истории СССР. М.,
1968. № 152.
Мезенцева Г. Г. Канівське поселення полян. К-, 1966.
Пеняк С. І. Ранньослов’янське і давньоруське населення Закарпаття
VI—XIII ст. К., 1980.
Попович М. В. Мировоззрение древних славян. К., 1985.
Развитие зтнического самосознания славянских народов в зпоху раннего
средневековья. М., 1982.
Рьібаков Б. А. Новая концеппия преднстории Киевской Руси // История
СССР. 1981. № 1/2.
Рьібаков Б. А. Язичество древних славян. М., 1981.
Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. М., 1970.
Славяне Юго-Восточной Европи в предгосударственньїй период. К., 1990.
Сміленко А. Т. Глодоські скарби. К., 1965.
Сухобоков О. В. Славяне Днепровского Левобережья: Роменская куль-
тура и ее предшественники. К., 1975.
Федоров Г. Б. Тиверцн//Вести. древ. истории. 1952. № 2.
341
ЛЕКЦІЯ 21
КИЇВСЬКА РУСЬ: ІСТОРІЯ ТА АРХЕОЛОГІЯ
• Загальна характеристика проблеми
• Основні риси соціально-економічного і культурного
розвитку
• Археологічні дослідження давньоруських міст
• Археологічні пам'ятки давньоруського села
Загальна характеристика проблеми. В IX—X ст. всі
східнослов’янські землі були об’єднані в єдиній державі — Русі
з центром у Києві. Київська Русь стала однією з найбільших і
наймогутніших держав середньовічної Європи. Займаючи вели-
чезну територію — від Чорного моря до Льодовитого океану та
Балтійського моря, від Карпат до Волги, Русь відігравала роль
зв'язуючої ланки між західноєвропейським (романо-герман-
ським) та східним, зокрема арабським, світом і Візантією.
Про її місце та роль у світовій політиці свідчать з IX—X ст.
досить регулярні повідомлення в арабських, візантійських та за-
хідноєвропейських джерелах: хроніках, географічних та політич-
них трактатах. Про Русь писали як про «великий народ» (Аль-
Масуді). Відмічалася історична місія Русі як основної сили, що
захищає західні країни від агресії кочових орд (Никита Хоніат).
Про те, що Русь «чують всі чотири кінця землі», писав ще в
XI ст. видатний мислитель вітчизняного середньовіччя Іларіон.
У давньоруських літописах, народних переказах та билинах,
які по праву називають «історією, написаною самим народом»,
києворуський період виступає як час процвітання та єдності
східних слов'ян, формування у них самосвідомості, усвідомлення
свого місця та значення у світовій історії. Вдивімося в зобра-
ження князя Володимира І на монетах: він в одязі і вінці, як
візантійський імператор. За часів Київської Русі відбувається
консолідація східнослов’янських племен, формування давньо-
руської народності зі спільною територією, мовою, культурою.
У складі Київської Русі опинилось багато неслов’янських пле-
мен: фінно-угорських — на півночі, тюркських — на півдні, які
політично та етнічно інтегрували в східнослов’янський світ. Тіс-
ні взаємозв’язки існували між Руссю та народами Прибалтики.
Для східних слов'ян та інших народів Східної Європи Київ-
ська Русь відкрила новий, феодальний, етап у їхньому розвитку.
Київ, «Руська земля» стали одним із епіцентрів формування
феодальних порядків, поземельних відносин, які поступово ви-
342
зрівали в надрах «варварського» суспільства — племінних кня-
зівств з їхнім общинним устроєм та язичницьким світоглядом.
Інститут рабства, який існував у східних слов’ян, але не став
основою соціально-економічної системи, знайшов своє місце і в
умовах ранньофеодальних відносин, співіснуючи з такою ран-
ньою формою експлуатації, як данина («полюддя»), що сплачу-
валась київському князю підвладними землями. Поступово від-
бувалося також захоплення земель князями та знаттю у общин
(«окняжіння» земель) із запровадженням відробітків для за-
лежного населення. Прибутки князів та бояр, одержані в такий
спосіб, через зовнішню торгівлю перетворювалися в багатства
гроші, зброю, коштовні прикраси, посуд.
Феодальна знать зосереджувалась у містах, більшість з яких
виросла із політичних адміністративно-воєнних центрів племін-
них князівств. Смерди, общинники («люди»), раби та холопи,
а також деякі інші категорії залежного населення проживали
в сільській місцевості; в общинах («верв’ях») чи в панському
господарстві.
Утверджується феодальний лад, змінюються форми експлуа-
тації та організації господарства феодалів, збільшується додат-
ковий продукт панівних верств, удосконалюються форми прав-
ління та право. Все це сприяє розквіту Київської Русі, її еконо-
міки і культури. Розвиток феодальних відносин супроводжується
соціальною диференціацією суспільства, що знайшло відбиток в
усіх сферах життя, в типах поселень, що виконують тепер різні
соціальні функції (в літописах: «село», «деревня», «сельце»,
«погост», «двор», «дом»). Серед них найдавніші, великі поселен-
ня— «погости» — відігравали роль центру общин, де розміщу-
валися торжища, культові заклади. «Двори» були укріпленими
замками феодалів. Особливу роль відігравали міста (літописні:
Київ, Чернігів, Стара Ладога, Псков та ін.). Уже в IX—X ст. у
літописах згадується понад 20 давньоруських міст, а в XIII ст.—
близько 300. Серед них — столиці земель-князівств, які на той
час були великими населеними пунктами площею в кількасот
гектарів. У них проживали десятки тисяч мешканців. Міста були
центрами економічного, політичного та культурного життя.
В умовах феодалізації, соціальних утисків широких мас населен-
ня саме міста ставали центрами соціальних конфліктів, що вили-
валися нерідко в народні повстання (літопис повідомляє про
народні виступи в 1024, 1068, 1070, 1113, 1219 та в інші роки).
Високий рівень розвитку культури Київської Русі значною мірою
обумовлювався взаємозв'язками з передовими культурами Схо-
ду, Візантії та Західної Європи. Водночас він був підготовлений
всім ходом попереднього розвитку східних слов'ян. Християн-
ство, яке зіграло визначну роль у формуванні нового типу духов-
ної та матеріальної культури давньоруського суспільства, було
843
Територія, на якій київські князі збирали полюддя в першій половиш
X ст.
лише верхнім шаром, який ліг на підгрунтя давніх культурних
традицій осілого, землеробського народу з його багатою фоль-
клорною спадщиною, прикладним мистецтвом, досвідом будівни-
цтва жител та захисних споруд, давніми зв’язками з світовими
цивілізаціями — античною і близькосхідною. Історія донесла до
наших часів цей чудовий сплав антично-візантійської і східно-
слов’янської культури в пам’ятках давньоруської літератури
(«Слово» митрополита Іларіона), архітектури (Софійський со-
бор). На всіх етапах свого розвитку Київська Русь не залиша-
лась осторонь від загальноєвропейського процесу, підтримуючи
різноманітні зв'язки з країнами Західної Європи — Англією,
Францією, Данією, скандінавськими державами, своїми сусіда-
ми— Польщею, Чехословаччиною, Угорщиною, а на сході — з
країнами Закавказзя, Середньої Азії,
Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII ст., доки не
була погромлена, розорена і підкорена монголо-татарами. Остан-
нє століття свого існування Київська Русь переживає складний
період феодальних усобиць, політичного сепаратизму, внаслідок
чого формуються нові центри і нові політичні утворення — кня-
зівства. Питання щодо політичного устрою руських земель інтер-
претується неоднозначно. Прихильники концепцій «розпаду»
держави визначають період від середини XII ст. і до 40-х років
XIII ст. як період «удільний» (російська історіографія XIX ст.)
чи «земський» (М. С. Грушевський). Більшість сучасних дослід-
ників припускаються думки, що й після розпаду «триє» (триум-
вірату) Ярославичей і після Володимира Мономаха на руських
землях зберігалася загальноруська форма правління, київський
стіл залишався символом великокнязівської влади і об’єктом
«колективного сюзеренітету найбільш сильних князів» (П. П. То-
лочко). Боротьба за консолідацію земель продовжувалася і в
цей період. Таким чином, Русь IX — першої половини XIII ст,
мало відрізнялася від інших розвинутих феодальних країн Євро-
пи: розвивалася система васалітету та ієрархії влади, відсутні
на ранньому етапі історії держави. Удільні князівства, землі не
були стабільні. Загальноруські принципи влади різнилися феде-
ралізмом, а правлячі династії зберігали певну єдність завдяки
спільності походження.
Основні риси соціально-економічного і культурного розвитку.
Писемні джерела містять небагато інформації щодо характеру
господарства та соціально-економічних відносин у Київській Ру-
сі. З цієї причини в історичній літературі нерідко зустрічаємо
хибні уявлення про господарство східних слов’ян як таке, що
було пов’язане переважно з лісовими промислами. Припущення
щодо розвиненого землеробства, застосування орних знарядь
праці для обробітку землі були висловлені вже в деяких дослі-
дженнях мовознавців на основі вивчення сільськогосподарських
12 2—1661
345
термінів. М. С. Грушевський, будучи прихильником автохтонної
концепції походження слов’ян, вважав землеробство традицій-
ною галуззю їхнього господарства. Глибокий аналіз цієї пробле-
ми свого часу здійснив Б. Д. Греков, який досліджував форму-
вання феодалізму в Київській Русі. Однак лише археологічні
дослідження давньоруських міст і сільських поселень, феодаль-
них садиб і замків-городищ дозволили одержати безперечні до-
кази високого рівня розвитку землеробства. Аналіз матеріалів,
одержаних в результаті розкопок, дав можливість скласти ці-
лісну картину розвитку тогочасного сільського господарства.
Цим питанням присвячено ряд спеціальних досліджень, зокрема
праця В. І. Довженка «Землеробство Древньої Русі» (К., 1961).
Землеробство та скотарство були основою економіки, причо-
му орне землеробство стало провідною галуззю сільськогоспо-
дарського виробництва. В культурних шарах давньоруських по-
селень знаходять різноманітний сільськогосподарський інвентар:
залізні леміші від дерев’яних плугів, наральники, сошники, коси,
серпи. Спеціальні споруди робились для зберігання зерна (ями,
засіки). Під час розкопок на давньоруських городищах та сели-
щах (Райковецьке, Колодяжин, Звенигород, Володимир та ін.),
які зазнали страшної монголо-татарської навали, були зруйно-
вані і спалені, виявлено майже повний асортимент таких зна-
хідок.
У сільському господарстві Київської Русі застосовувалися
найбільш досконалі для того часу знаряддя праці (плуг із заліз-
ними робочими деталями, відвальним пристосуванням та ін.).
Досить високим був і його агротехнічний рівень. Використовува-
лися, доповнюючи одна одну, різні системи землеробства: паро-
ва, із двопільною і трипільною сівозмінами, перелог та підсіка.
Це зумовило досить високу продуктивність праці в землеробстві,
забезпечувало розвиток тваринництва.
В феодальних господарствах утримували великі стада. При
розкопках поселень, у культурних шарах зустрічається чимало
кісток свійських тварин. Вони переважають серед остеологічних
залишків і дозволяють реконструювати склад стада, до якого
входили, перш за все, велика рогата худоба (корови, воли), коні,
а також дрібна рогата худоба, домашня птиця тощо. Полювання
та рибна ловля в районах орного землеробства відігравали до-
поміжну роль у господарстві, але мали більшу вагу в лісових
зонах. Продуктивність праці зростала при певній організації
феодальних господарств, за рахунок експлуатації залежних пра-
цівників і забезпечувала феодалів надлишками сільськогоспо-
дарських продуктів, сировини, які використовувались ними для
зовнішньої торгівлі і складали основу їхнього багатства.
Ремесло становило важливу частину господарства. Ремісники
були мешканцями міст і боярських вотчин, феодальних замків
346
та сільських поселень. Під час розкопок відкриваються ремісни-
чі квартали. Так, цілий район, де жили ковалі та металурги, від-
крито при розкопках Райковецького городища. Б. О. Рибаков,
який присвятив проблемі давньоруського ремесла фундамен-
тальне дослідження, виявив понад 60 різних ремесел.
Провідними галузями були чорна металургія та обробка за-
ліза, виготовлення різноманітних виробів — від зброї до сіль-
ськогосподарських знарядь та
Асортимент виробів із заліза
налічує до 150 назв. Давньо-
руські ковалі володіли багать-
ма технічними прийомами та
оригінальними технологіями.
Знали ковку, зварювання, гар-
тування, наварювання стале-
вих лез, інкрустацію сріблом,
золотом і т. ін.
В художній обробці мета-
лів, ливарній та ювелірній
справі давньоруські ремісники
досягли високої майстерності,
використовуючи техніку скані,
черні, зерні, перегородчастої
емалі, чеканки та ін. Художні
витвори руських майстрів були
відомі далеко за межами краї-
ни. В одному із трактатів
середньовічний автор називав
Русь країною, де були відкриті
ремісничого інструментарію.
Прикраси з давньоруських курганів
секрети «мистецтва емалі та різноманітної черні».
Ювелірні майстерні відомі в Києві, Чернігові, Галичі, Ряза-
ні, Вишгороді. В майстерні на Райковецькому городищі виявле-
но повний комплекс ювелірного обладнання, інструментів — гор-
но, тиглі, ковадло, пінцети, а також 29 кам’яних матриць. Під
час ворожих навал у землю заривалися скарби, серед яких були
й ювелірні вироби.
Особливу увагу привертає гончарне ремесло. Рівень його роз-
витку, технологічна досконалість свідчать про спеціалізацію, яка
можлива лише за умов суспільного поділу праці. А. В. Арцихов-
ський з цього приводу зазначав, що знахідки кераміки, виготов-
леної на гончарному крузі, як правило, свідчать про існування
класового суспільства з високою внутрішньою організацією —
державним устроєм. Гончарство Давньої Русі зробило крок упе-
ред порівняно з минулим періодом. Майже весь посуд тепер ви-
готовляється на гончарному крузі. Спеціальні печі — горни —
служили для обпалювання великих партій посуду. Горни мали
12*
347
двоярусну конструкцію, що нагадувала черняхівську: з глиня-
ною перегородкою між ярусами та топкою у нижньому ярусі.
Вироблялася й цегла — плінфа, яка використовувалася для мо-
нументального будівництва. З плінфи будувалися князівські па-
лаци, храми, фортифікаційні споруди.
Існували й інші виробництва, зокрема склоробне. Широко
відомі були вироби з давньоруського скла, що вивозилися за
межі країни. Виготовлявся склоробами і спеціальний матері-
ал— різнокольорові кубики скляної маси (смальти), які вико-
ристовувалися для монументального живопису (мозаїчних кар-
тин). Вони прикрашали стіни київських, чернігівських, переяс-
лавських та інших давньоруських храмів.
Вироби з дерева зустрічаються досить рідко (в землі вони зберігаються
лише за певних умов). Такого роду знахідки свідчать, що деревороби ви-
готовляли безліч речей, необхідних у господарстві і побуті (з дерева бу-
дували житла, робили настили мостових, човни, вози, сани, виготовляли
посуд і вирізали ідолів). Широко використовувалися токарні станки. Вироби
з дерева більше всього відомі з розкопок у Новгороді, де в умовах вологого
грунту вони добре зберігаються. Останнім часом залишки дерев’яних споруд
відкрито в Києві, на Подолі. Там же знайдено дерев’яну статую ідола.
У Звенигороді (поблизу Львова), де умови грунту наближаються до
новгородських, одержана одна з найкращих колекцій археологічного дерева
XI—XIII ст. Майстерність давньоруських теслярів засвідчують досконалі
фортифікаційні споруди, будинки в кілька поверхів, мости. Про міст через
Дніпро повідомляє літопис 1115 р.
З розвитком ремесла відбувається другий великий суспіль-
ний поділ праці (за Ф. Енгельсом), який сприяв піднесенню тор-
гівлі, росту міст. Племінна східнослов'янська верхівка здавна
була втягнута в міжнародні економічні зв'язки, торгівлю з краї-
нами Сходу і Візантією. Через землі Русі пролягав ряд міжна-
родних торговельних шляхів. «Шовковий» шлях зв’язував Се-
реднє Наддніпров’я з країнами Центральної Європи, Болгарією,
Середньою Азією і Китаєм. «Соляний» і «залозний» вели у При-
карпаття і на Кавказ. Велике значення мав «грецький» шлях
(«із варяг у греки»), що йшов по Дніпру і зв’язував Русь з рин-
ками Прибалтики та Причорномор’я. У Києві та інших містах
були «двори» іноземних купців, ринки (у Києві їх налічувалося
8). Розвивалася і внутрішня торгівля, в яку все більше втягува-
лося міське населення.
До X ст. на території Київської Русі були в обігу арабські
монети, пізніше — візантійські та західноєвропейські. Монети
часто зустрічаються в скарбах, менше — в похованнях, чимало
їх виявлено і в культурних шарах міст і поселень. На території
України відомі скарби, що вміщували сотні і навіть тисячі мо-
нет (Галич, Копіївка на Вінниччині). Місцеві монети почали
карбувати в кінці X ст.— в Києві, з XI ст.— в Новгороді та Тму-
таракані. За часів Володимира І карбували «златники» та «сріб-
348
ляники» із зображенням князя та надписом «Володимир на сто-
лі» (на аверсі) і геральдичним знаком Рюриковичей (на ревер-
сі). Вага такої монети — 4,3 г. відповідала вазі візантійського
динарія. Однак, не маючи власної сировинної бази, Русь далі
не змогла розвивати свою монетну справу. На грошову систему
Київської Русі вплинуло використання візантійських динаріїв.
Південна грошово-вагова система склалася за зразком візан-
тійської. Арабський дирхем (у давньоруських джерелах — «ку-
Срібна монета князя Володимира
на») стає основною грошовою одиницею в Новгороді. Відповід-
но до вагових норм арабських грошей склалася й північна си-
стема, в основі якої була «гривна кун» — вища грошова одини-
ця (більш дрібні — ногата, куна, резана). В XI ст. дирхеми
перестають поступати на Русь. їхнє місце займає західноєвро-
пейський динарій. Однак руська срібна гривна залишається в
обігу. Міняються лише співвідношення між дрібними одиниця-
ми. Так, у «Короткой Правде» ми зустрічаємо «резани», в «Про-
странной Правде» (початок XIII ст.) в аналогічних випадках
згадуються куни. З IX—X ст. на Русі ходять злитки срібла, вони
зустрічаються і в скарбах. Відомі два їх типи: київські гривни,
шестигранні, вагою 163, 73 г. і новгородські — у вигляді опукло-
вигнутої смуги, вагою в 204, 66 г. Київські гривни вживалися до
середини XIII ст., новгородські — до чеканки монет за часів
князя Дмитрія Донського.
Реальним багатством і загальним ціновим еквівалентом у
Київській Русі було хутро, яке ніколи не зникало з обігу. Пере-
хід до металевих грошей, таким чином, затягнувся на століття.
Тільки початок карбування монет у XIV ст. поклав край вико-
ристанню хутряних «грошей»,
849
Зразки гривен, що були в обігу
в Київській Русі
Археологічні дослідження давньоруських міст. Середньовіч-
не місто як соціальний організм було явищем складним і бага-
тофункціональним. У ньому відбилися нові суспільні відносини,
новий тип економіки з розвиненим ремеслом та торгівлею й, на-
решті, нова система управління та воєнної організації.
Давньоруське місто пройшло довгий шлях свого формуван-
ня. Його поява стала наслідком тих історичних змін, які пережи-
вало на зламі першого та друго-
го тисячоліть східнослов'янське
суспільство.
З приводу генезису та началь-
ного етапу в розвитку давньору-
ського міста в сучасній науці
точаться досить гострі дискусії.,
Два питання привертають особ-
ливу увагу дослідників: про за-
гальні закономірності та конкрет-
ні механізми, що привели до
утворення міст. Звідси виникає
питання і про час, до якого слід
віднести ці події.
В історіографії XIX — початку XX ст.
ці питання також поставали. Серед ро-
сійських істориків, прихильників «нор-
манської» теорії, найбільш прийнятною
вважалася «торговельна» теорія, згідно
з якою міста виникали на потребу
транзитної торгівлі, на торговельних шляхах. Інакше висвітлював це питання
М. С. Грушевський. Не відкидаючи певної ролі торгівлі, він вважав, що
генезис давньоруського міста тісно пов'язаний із східнослов'янськими горо-
дищами. «Вся земля наша покрита такими городищами»,— зазначав історик,
посилаючись на археологічні матеріали. Еволюцію городищ він визначав як
шлях від племінних центрів з обмеженими функціями — сховищ під час во-
єнної небезпеки, культових зібрань і т. п.— до постійних укріплених міст,
де мешкали старшини, князі, купці, «багатші» люди. Місто виступало як
центр «більшої околиці», яка прибирала його назву (наприклад, бужани —
від Бузька).
В сучасній історіографії найбільш поширеною є концепція, свого часу
розроблена Б. Д. Трековим і розвинута його послідовниками. Появу міст у
східних слов’ян він відносив до VII—VIII ст., вважаючи їх зв’язуючою
ланкою ранньокласового суспільства, «центрами владарювання» (пізніше
Б. О. Рибаков назве місто «вузлом зв’язку»). В дослідженні П. П. То-
лочка, присвяченому давньоруському місту, цим важливим теоретичним пи-
танням приділяється особлива увага. Він вважає, що формування складних
політичних об'єднань типу «Руської землі» в Подніпров'ї, пов'язаних з си-
стемою князівської влади, полюддям, обов'язково повинні були викликати
до життя й міські центри.
Для вирішення зазначених проблем надзвичайно велике значення мають
археологічні дослідження, які ведуться майже в усіх історичних центрах
літописних міст: Києві, Новгороді, Пскові, Рязані, Смоленську, Чернігові.
В Україні перші спроби вивчення давньоруських міст відносяться до
350
кінця XVIII — початку XX ст. Вони пов’язані з дослідженнями М. Ф. Бер-
лінського, Є. Болохова та К. Лохвицького в Києві, А. С. Анєнкова в Пере-
яславі, І. Шараневича в Галичі, В. Б. Антоновича та В. В. Хвойки в Бєлго-
роді, Д. Я. Самоквасова в Родені (поблизу Канева). За цей час зроблено
дуже багато: виявлено нові джерела для вивчення раннього етапу Київської
Русі, в багатьох літописних містах відкрито шари VIII—IX ст. і більш
ранні.
Археологічні матеріали свідчать, що найдавніші міста у схід-
них слов'ян виникають як центри землеробської округи. Ранній
міський пункт і сільські поселення діалектично пов’язані між со-
бою. Місто виникає як «антитеза селу» (за К. Марксом), але не
в ізоляції від нього.
Розквіт середньовічного міста припадає на XII—XIII ст., ко-
ли на зміну вотчинному ремеслу приходить вільне, посадське.
Тоді повністю формуються й зовнішній вигляд, планування, ар-
хітектура, оборонні споруди, соціальна топографія.
Завдяки археологічним розкопкам і вивченню ранніх шарів
таких міст, як Київ, Чернігів та ін., одержана характеристика
міських центрів V—VIII ст.
На той час східні слов’яни вже мали свої княжіння («...поча-
та родь ихь княженье в поляхт>...»), свої «гради» — городища.
Серед них городище Зимне на Волині, Пастирське в Черкаській
області, Битиця — в Сумській, Хотомель — поблизу Бреста. Та-
кі ж городища були розкидані по всьому слов’янському світу —
Мікульчице (в Чехо-Словаччині), Шеліги (в Польщі). Подібні
городища були і в історичній частині Києва (Старокиївська
гора, Замкова гора, Дитинка), Чернігові, Пскові, Ізборську.
Комплекс матеріальної культури вказаного періоду, виявле-
ний внаслідок дослідження цих пам'яток, свідчить про їх певну
подібність. Якісні зміни в ньому визначаються, перш за все, про-
гресом у галузі ремісничого виробництва, металургії та метало-
обробки. До складу знахідок входить також так званий комп-
лекс «дружинної культури» — бронзові та срібні деталі одягу,
прикраси, поясні гарнітури, скарби із цих речей, предмети озбро-
єння. Вказані знахідки свідчать, що «гради» стали місцем про-
живання племінної верхівки, князів, дружини. В багатьох ви-
падках на самих городищах чи поблизу них відкриті культові
споруди, язичницькі капища. Прикладом може служити капище
Старокиївської гори, Перинське святилище під Новгородом. Все
це дає підстави вважати східнослов'янські «гради» адміністра-
тивно-політичними і культовими центрами окремого союзу пле-
мен. Такий град не слід розглядати як сформоване місто. Його
соціальні функції ще були обмежені. Не всі гради перетворили-
ся у давньоруські міста. їх формування відбувалося паралельно
з формуванням держави. Вже з VIII—IX ст. давньоруські міста
виділяються як центри сільськогосподарської округи.
351
В оцінці цього етапу (його існування тепер не викликає сум-
ніву) існують й дещо інші погляди. Д. А. Авдусин вважає го-
ловною ознакою міста розвинуте ремесло і, відповідно, вбачає в
гончарній кераміці головну археологічну ознаку міста. З огляду
на це він датує давньоруські міста IX ст. В. В. Сєдов виділяє
період VII—VIII ст. у «доміську» стадію розвитку східного сло-
в’янства.
Археологічні матеріали свідчать, що шляхи утворення міст
були різноманітними і сам цей процес був досить нерівномірним.
Досліджуючи дане питання, П. П. Толочко виділив три шляхи
становлення давньоруських міст: торговельно-ремісничий, об-
щинно-феодальний та державний. Перший із них вивчено ще не-
достатньо. Прикладом торгово-ремісничого поселення може бути
городище в урочищі Леськове та літописний Ліствин на Дніпров-
ському шляху. Як і на деяких інших протогородських поселеннях
такого типу, розквіт останніх приходиться на кінець X—XI ст.,
а потім — занепад і виникнення нового адміністративно-госпо-
дарського центру з новими функціями.
Характерною ознакою другого шляху є укріплені центри
VII—IX ст. з рисами общинного побуту в сполученні з елемента-
ми феодальних відносин. До таких пам’яток у Середньому По-
дніпров’ї віднесено археологічний комплекс «Монастирьок» у
с. Зарубинці. П. П. Толочко припускає, що до загибелі цього міс-
течка була причетна київська адміністрація, яка вела боротьбу
не на життя, а на смерть з племінною владою. Раніше це міс-
течко було центром одного з полянських племен і трансформу-
валося у феодальне місто.
Третій шлях П. П. Толочко з’ясовує, аналізуючи динаміку
зростання міських центрів у XI — першій половині XIII ст. При-
близно 3/4 всіх літописних міст з’являються саме в цей період.
Багато міст виникає у Галицькій, Волинській та Ростово-Суз-
дальській землях. Водночас занепадають деякі старі боярські
центри, такі як Перемишль, Суздаль. Нові міста, наприклад Га-
лич чи Володимир-на-Клязьмі, виникають як центри князівської
влади. Владимирко Галицький, будуючи нову столицю, обмежу-
вав права старого родового боярства. Так само діяв і Андрій
Боголюбський. За цими містами закріплюється назва «волость»,
яка походить від «володіння» феодальних власників цих земель.
Київ. Історія Києва — типова для «другого» шляху утво-
рення міст. За археологічними даними Київ виник у V ст. як
центр полянського союзу. Ще раніше в історичній частині май-
бутнього міста концентруються групи поселень — з часів заруби-
нецької культури ця частина міста заселяється безперервно.
На Старокиївській горі та в деяких інших місцях історичної
частини міста відкриті шари з матеріалами V—VII ст. (празь-
ко- корчацька культура). Саме до цього періоду відносяться від-
352
криті на Старокиївській горі укріплення, культова споруда, а
також велика кількість знахідок фібул, прикрас з металу, що
належать до «дружинної культури». Були знайдені також речі
візантійського походження, амфори, монети, карбовані за часів
імператорів Анастасія І (498—518), Юстініана (527—566).
З Старокиївської гори походять матеріали, що характеризу-
ють і всі наступні періоди в історії Києва. Укріплення датуються
VII—VIII ст. Цьому часу відповідають також знахідки матері-
альної культури типу Лука-Райковецька. В IX—X ст. територія
Києва розширюється. Заселяються нові райони, зокрема Поділ.
У цей час на Старокиївській горі поряд із старим «градом» ви-
никає некрополь. Він включав поховання дружинників, знаті
(відкриті багаті гробниці в зрубах з виробами із золота та сріб-
ла, арабськими дирхемами). X—XIII ст.— період розквіту міста,
його економіки та культури.
Нові укріплення будуються при Володимирі І («місто Воло-
димира»). Вони охоплювали територію в 10 га. Сьогодні від цих
укріплень збереглися залишки в’їзної брами (Софійської).
В XI ст., за часів Ярослава Мудрого, збудована нова форте-
ця, яка займає вже територію понад 70 га, з трьома в’їзними
брамами: Лядською, Жидівською та Золотою. Найкраще до на-
ших днів збереглася Золота брама, що й дозволило здійснити її
реконструкцію.
7 Київ XI—XII ст. мав великий ремісничий посад. На Подолі
знаходились торгова та вічова площі. Посад мав власні укріп-
лення. При розкопках тут були виявлені зрубні житла, господар-
чі споруди, що утворювали окремі садиби. Зроблено реконструк-
цію окремих житлово-господарських комплексів давньоруського
дерев’яного міста, його будинків, серед яких були дво- і трипо-
верхові.
Археологічно досліджені також монументальні споруди се-
редньовічного Києва: князівські палаци X ст., Десятинна церк-
ва — центральна споруда князівського міста часів Володимира І,
зруйнована під час монголо-татарської навали. В XI ст. будую-
ться ще кілька монументальних споруд. З них до нашого часу
збереглася Софія — найвизначніший храм Київської Русі. Архео-
логічні дослідження Києва дали багатий матеріал, що характе-
ризує ремісниче виробництво міста.
Історична частина Києва — середньовічне місто — була ото-
чена селами (наприклад, Предславино, де мешкала Рогнеда,
дружина Володимира і мати Ярослава). Навколо міста будува-
лися монастирі. Одним із найбільш ранніх був Києво-Печерсь-
кий монастир (XI ст.), що виник поруч із князівським селом
Берестове. Він став визначним релігійним та культурним цент-
ром Давньої Русі.
353
Десятинна церква в Києві. План та
реконструкція
Археологічні розкопки дали можливість більш ПОВНО ДОСЛІ-
ДИТИ й останні сторінки в історії міста домонгольського часу.
Вони пов’язані з трагічними подіями грудня 1240 р., коли Київ
був захоплений монголо-татарами після тривалої облоги. Старо-
давнє місто після цього надовго залишилося лежати в руїнах.
Досліджувалися й міста-фортеці навколо Києва: Вишгород
та Білгород (на Ірпені).
Чернігів. Перші згадки про місто на Десні зустрічаються
в договорах з греками (906 р.). Очевидно, місто формувалось,
Ритони з Чорної Могили (Чернігів)
так само як і Київ, із укріпленого центру племінного князівства.
Матеріали другої половини І тис. тут виявлені в різних місцях
історичної частини міста. Дитинець — укріплена частина Черні-
гова, за даними археологічних досліджень, почала будуватися
не пізніше VII ст. Місто утворилося шляхом злиття кількох
більш давніх поселень. Поблизу дитинця розміщувався великий
курганний могильник. За часів Володимира І дитинець було
розширено. В 1204 р. будується нова фортеця (площа її досягає
88 га). Чернігів стає центром великого князівства. Тут будують-
ся монументальні споруди. На княжому дворі зведено Спаський
собор (30-ті роки XI ст.), поруч виявлено залишки триповерхо-
вого (як вважають дослідники) терема. У XII ст. тут будуються
кілька величних споруд — Борисоглібський собор, Михайлівська
та Благовіщенська церкви. Навколо Чернігова були розташовані
монастирі, які теж розбудовувались, вели власне господарство.
Цікаві матеріали одержано \під час розкопок курганів. У 1908 р. було
розкопано 138 курганів чернігівського могильника, зокрема Чорну Могилу —
великий (висота 10, окружність—125 м), відокремлений від основної групи
курган, у якому було виявлено поховання (за обрядом кремації) знатного
355
воїна, а також жінки та юнака. Поховання супроводжувалося багатим ін-
вентарем (зброя, прикраси, побутові речі), жертовними тваринами (коні, би-
ки і т. ін.). Виявлені також бронзовий ідол та візантійські монети X ст.
Привертає увагу знахідка, що має велику історичну і художню цінність.
Це два ритони із тур’ячих рогів, прикрашених срібними оковками із позо-
лотою й черню. На них виконано композицію із зображенням ритуальних
сцен полювання. Знахідки, ритуал поховання, велич споруди свідчать про
високий соціальний статус похованого. Цілком вірогідно, що в Чорній Мо-
гилі був похований чернігівський князь.
Спираючись на дані досліджень окремих груп курганів, роз-
ташованих навколо Чернігова, Б. О. Рибаков відтворив розмі-
щення феодальних маєтків, прослідкував процес феодалізації
цих земель.
Археологічні дослідження проводилися також у Переяславі,
Галичі, Любечі та в ряді інших літописних міст на території
України.
Особливу категорію пам’яток становлять міста-фортеці на
Дніпрі. Вони виникли як оборонні споруди, очевидно, тоді ж,
коли Володимир будував велику захисну лінію на південних
рубежах своєї держави, укріплюючи їх великими земляними ва-
лами («змійові вали») та фортецями. Залишки валів і тепер ще
можна побачити в різних місцях на берегах Стугни, Трубежу.
Фортеці-городища відомі у Вітачеві, Ходорові, Щучинці, під
Ржищевим та в інших місцях. Всі вони були зруйновані під час
монголо-татарської навали. Важливе значення мають археоло-
гічні дослідження середньовічних міст у Західній Україні і на
Закарпатті (Звенигород, Ужгород), що ведуться і в наші дні.
Поряд з визначними міськими центрами північно-західної
Русі (Новгород, Псков), північно-східної (Рязань), Білорусії
(Мінськ, Полоцьк, Гродно) археологічні розкопки давньорусь-
ких міст в Україні розкривають широку панораму історичного
розвитку, історії і культури Київської Русі.
Археологічні пам’ятки давньоруського села. Важливе значен-
ня для розуміння поземельних відносин і всього характеру фео-
дального суспільства Київської Русі має вивчення села, його на-
селення, культури, форм господарства. Однак писемні джерела
дуже скупо повідомляють про давньоруське село.
Давньоруські сільські поселення як окрему категорію пам’я-
ток почали вивчати лише з 30-х років XX ст., коли під час бу-
дівництва Дніпрогесу були відкриті селища Кічкас та Стара Іг-
рень. З 50—70-х років почалися планомірні роботи по дослі-
дженню цієї категорії пам’яток. Вже відкриті і розкопувались
сільські поселення у Середній Наддніпрянщині (Лопутьки, Ко-
марівка, Григорівна та ін.) та в інших регіонах України. Не-
укріплені селища виявлені по всій лісостеповій та лісовій зоні
Східної Європи. Топографічні умови їхнього розміщення досить
різноманітні, що свідчить про широке освоєння різних типів
356
ландшафтів, різні системи землеробства. Різняться вони й розмі-
рами. Відомі великі селища, в яких налічується до 100 садиб,
середні (20—ЗО садиб) й малі (2—3 садиби). В конструкції жи-
тел, печей у різних районах України відбилися певні етногра-
фічні особливості. Так, на західних територіях, як і в попередні
часи, вживалися печі-кам’янки, в Середньому Подніпров’ї широ-
ко представлене будівництво глинобитних жител. Але з’являю-
ться й нові риси в будівництві. Перш за все, це більш широке
використання на Півдні зрубних конструкцій. Як показали роз-
копки в с. Комарівці, в XI—XIII ст. заглиблені житла змінюють
наземні, будуються житла на підклітях (хутір Половецький, Ко-
марівка), з’являються двокамерні житла. В селищах виявлено
залишки виробничих приміщень, пов’язаних із заняттям земле-
робством (складські приміщення для зерна тощо).
_ Досліджені й різні галузі сільських ремесел. Особливо широ-
кого розповсюдження набули залізоробне виробництво, коваль-
ська справа. На спеціалізованих поселеннях займалися видобут-
ком та обробкою заліза. Такі виробничі центри були відкриті в
Лопутьках, Новоселках. У сільській місцевості розвивалися й
інші виробництва. Під Овручем, наприклад, добували камінь
для виготовлення шиферних пряслиць, які широко розходилися
по всій території Русі. Виявлено залишки бронзоливарних май-
стерень, ткацького виробництва. Дуже цікаві знахідки були
зроблені в Дереївці, де була відкрита косторізна майстерня.
На південних поселеннях частіше зустрічаються предмети
озброєння, що пояснювалося конкретними історичними умова-
ми — постійною воєнною небезпекою з боку кочовиків.
Знахідки знарядь праці, виробництва на сільських поселен-
нях відображають побут землеробського населення, матеріальна
культура якого генетично пов’язана з культурою місцевого на-
селення попередньої доби. В матеріальній культурі окремих ра-
йонів спостерігаються наступність і культурні традиції.
Разом з тим нова епоха привнесла в соціальну характеристи-
ку сільського населення чимало нового. Феодалізація призвела
до утворення різних категорій сільських поселень, про що свід-
чать і писемні джерела.
Територіальна структура сільських поселень відтворює певні
риси общинного землекористування, які можуть бути співстав-
лені із «верв’ю» «Руської Правди» — селянською територіаль-
ною общиною.
* * *
Київська Русь — одна з найбільших і наймогутніших держав
середньовічної Європи — сформувалася внаслідок тривалого сто-
ричного розвитку східнослов'янських племен. Вона проіснувала
357
з X ст. по 30-ті роки XII ст. як ранньофеодальна монархія, а по-
тім до 40-х років XIII ст.— як федерація князівств, залишивши
яскравий слід в історії східнослов'янських народів і всієї Європи.
У писемних джерелах історія Київської Русі розкрита досить
повно. Однак є багато питань, які можуть бути висвітлені пов-
ного мірою лише завдяки археологічним дослідженням. До них
належить проблема давньоруського міста. Археологічні мате-
ріали дозволили визначити три етапи їхнього становлення: пер-
ший— утворення міжплемінних центрів (V—VII ст.), другий —
утворення ранньофеодальних міст ранніх держав (друга поло-
вина VIII—IX ст.), третій — утворення феодальних міст різними
шляхами (X—XIII ст.), що вело до формування певної їх ієрар-
хії у системі держави.
Археологічні дослідження міст Півдня Русі дали можливість
розкрити їхні особливості (аграрний характер, зв'язок із сіль-
ською округою), виявили високий рівень розвитку міського ре-
месла та торгівлі, особливості містобудівництва, монументаль-
ної архітектури, масової забудови. Багато нового дали дослі-
дження древнього Києва, Галича, Звенигорода, Чернігова, Пере-
яслава та інших давньоруських міст на території України.
Археологічні дослідження мали велике значення для вивчен-
ня господарства Київської Русі, поземельних відносин, форм
феодалізації. Важливим джерелом для вивчення цього питання
залишаються сільські поселення Давньої Русі.
Дослідження скарбів, монет, імпортів дає можливість глибше
вивчити розвиток торгівлі, шляхів сполучення, економічних та
культурних зв'язків з сусідніми народами.
Археологія свідчить, що напередодні монголо-татарської на-
вали Русь була однією з високорозвинених держав середньовіч-
ної Європи. Спустошення і загибель основних міст та населених
пунктів під час навали, особливо в південній Русі, на довгий час
затримали поступальний розвиток країни.
Рекомендована література
Арциховский А. В., Тихомиров М. Н. Новгородские грамотьі на бересте
(из раскопок 1951 г.) М., 1953.
Бліфельд Д. 1. Давньоруські пам’ятки Шестовиці. К.» 1977.
Вознесенская Г. А. Кузнечное ремесло // Новое в археологии Києва,
К., 1981.
Вьісоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской. К., 1966.
Гончаров В. К. Райковецкое городище. К., 1950.
Греков Б. Д. Киевская Русь. М., 1953.
Грушевський М. С. Історія України-Руси: В 11 т. К., 1991. Т. 1.
Даркевич В. П. Произведения западного художественного ремесла в Во-
сточной Европе//Свод археол. источников. М.» 1966. Вьіп. Е 1—57.
Довженок В. И. Землеробство Давньої Русі. К., 1961.
Дорошенко Д. Нарис історії України: У 2 т. К., 1991. Т. 1.
Каргер М. К. Древний Киев: В 2 т. М., 1960.
358
Килиевич С. Р. Детинец Києва IX — первой половини XIII вв. К-, 1982.
Кирпичников А. Н. Древнерусское оружие // Свод археол. источников.
М., 1966. Вьш. Е 1—36.
К \^7\Я^ & Грошовий обіг на території України доби феодалізму.
Кучера М, П. Змиевьі вальї Среднего Поднепровья. К., 1987.
Пашуто В. Т. Внешняя политика Древней Руси. М., 1968.
Петров В. П. Історична топографія Києва//Історичні джерела та їх
використання. К., 1964.
Русанова И. П. Курганні полян X—XII вв.//Свод археол. исследова-
ний. М.» 1966. Вьш. Е 1—24.
Рьібаков Б. А. Киевская Русь и русские ккяжества XII—XIII вв. М., 1982.
Тихомиров М. Н. Крестьянские и городские восстания Руси. М., 1955.
Толочко П. П. Древкий Киев. К., 1983.
Толочко П. П. Киев и Киевская земля в зпоху феодальной раздроблен-
ности XII—XIII вв. К., 1980.
Толочко П. П. Древняя Русь. К., 1985.
Харламов В. О. Київська садиба X ст.//Археологічні дослідження ста-
родавнього Києва. К., 1976.
Шапова Ю. Л. Стекло Киевской Руси. М., 1972.
ЛЕКЦІЯ 22
ПАМ’ЯТКИ ДАВНЬОРУСЬКОЇ ПИСЕМНОСТІ
(ЗА ДАНИМИ АРХЕОЛОГІЇ)
• Питання про витоки слов'яно-руської писемності
• Пам'ятки докирилівського письма
• Писемна культура Київської Русі XI — першої
половини XIII ст. Епіграфіка Софії Київської,
Берестяні грамоти
Питання про витоки слов’яно-руської писемності.
Згадки про «писмена» слов’ян та русів є в різних джерелах.
Поява писемності — важливий рубіж у розвитку культури кож-
ного народу. Культура Київської Русі виникла на грунті народ-
ної культури східних слов'ян, але разом з тим це була культура
нової формації — середньовічного феодального суспільства, яка
формувалась відповідно до політичних, релігійних, художніх і
правових поглядів і потреб соціальної верхівки. Безперечно, нові
суспільні норми і вимоги стали важливим чинником, що сприяв
прогресу всієї культури. До нових явищ слід віднести і розвиток
писемної культури, завдяки якій давньоруська література, су-
спільна думка, літописання досягли світового рівня.
Більшість творів давньоруської писемності, що дійшли до
359
нашого часу, датуються XI—XII ст. Разом з тим є різні свідчен-
ня про існування писемності і в більш ранній період.
Питання про час виникнення та витоки слов’яно-руської пи*
семності ще й досі залишається дискусійним у нашій науці. Не-
відомо, що уявляло собою первісне письмо слов’ян, не з’ясовано
також походження двох найдавніших азбук — кирилиці та гла-
голиці»
Деякі дослідники намагаються вирішити це питання шляхом
пошуків витоків кирилиці та глаголиці. Цьому питанню присвя-
тили свої праці визначні вчені XIX ст. (І. І. Срезневський,
Є. Ф. Курський, А. І. Соболевський, І. Тейлор та ін.) й нашого
часу (Е. Георгієв, М. М. Тихомиров, Д. С. Лихачов та ін.). Вва-
жається, що за своїм алфавітно-звуковим складом обидва алфа-
віти схожі (різниця в двох-трьох знаках), однак їхня графіка не
має майже нічого спільного.
Тому виникло кілька гіпотез щодо походження кожної з них.
Більш докладно з ними можна познайомитись у праці В. А. Іст-
рина про розвиток письма, а також у дослідженнях И. Фридри-
ха, Л. В. Черепніна та ін. Найбільш вірогідним є припущення,
що кирилиця виникла з більш раннього «протокирилівського»
письма.
Створення (або ж удосконалення) кирилівського алфавіту
пов’язане з діяльністю в Моравії в 60-х роках IX ст. братів-про-
світителів Костянтина (Кирила) та Мефодія, про що йдеться в
житіях Кирила та Мефодія (кінець IX ст.) та переказі про «пи-
смена» Чорноризця Храбра (кінець IX—початок X ст.). За да-
ними цих джерел, Кирило, який одержав добру освіту, знав,
крім слов’янської, ще кілька мов, під час своїх подорожей пев-
ний час проживав серед східних слов’ян. Направлений патріар-
хом Фотієм як місіонер до Моравії вести проповіді слов’янською
мовою, він розробив якусь слов’янську абетку і, використовуючи
її, переклав на слов’янську мову основні християнські книги для
богослужіння. Звідси й походить назва одного із видів письма,
що поширилося у слов’ян,— кирилиця.
Чорноризець Храбр згадує про наявність у слов’ян «свого»
письма. Але це були «черти» і «рези». Тому питання щодо вико-
ристання «протокирилівського» письма ця згадка не пояснює.
Джерелом для цього можуть слугувати, в першу чергу, епігра-
фічні написи на археологічних пам'ятках, про що мова йтиме
далі.
Глаголицю виводять з якогось більш давнього письма, мож-
ливо, хазарського (при певному впливі візантійського алфавіту).
Певний час ці два алфавіти існували паралельно на всій терито-
рії розселення слов'ян. Але згодом на східних та західних сло-
в’янських землях залишається у вжитку лише кирилиця, глаго-
360
лиця ж зберігається як основний алфавіт лише на південно-за-
хідних слов’янських землях, де вона використовувалась до
XIII ст. Ранні пам’ятки глаголиці в невеликій кількості відомі
на східнослов’янських землях — це так звані «Київські уривки»
(X ст.).
Вважається, що глаголиця могла використовуватися як одна
з форм письма в докирилівський час. На думку деяких дослід-
ників, у південно-західних слов’ян глаголиця використовувалась
як тайнопис в умовах гоніння з боку західної церкви. Д. С. Ли-
хачов вважає, що в докирилівський і дохристиянський час у
слов'ян, в тому числі й східних, використовувалися різні системи
писемності. Це відповідає загальним закономірностям розвитку
писемності у народів Європи, яка пройшла шлях від піктографії,
тамгового письма, «черти» і «рези» (лічильного письма) до ви-
користання латинських та грецьких літер. Наявність таких ета-
пів засвідчує той археологічний матеріал, яким сьогодні вже
володіють дослідники.
Археологічні матеріали, написи на речах (епіграфіка) значно
розширюють також наші уявлення про розвиток писемності на
Русі. Як відомо, найдавніші пам'ятки писемності, що дійшли до
нас («Остромирове Євангеліє», «Ізборники»), відносяться до
другої половини XI ст.
Поширення писемності, «книжна грамотність», пов'язані з
прийняттям християнства, торкнулися, як можна гадати, в ос-
новному, освічених кіл монахів і феодальної верхівки.
Чорноризець Храбр у «Сказанні про писмена» виділяє етап,
коли слов’яни-язичники за відсутності книг використовували для
рахунку і ворожіння «черти» і «рези». Ставши християнами,
вони почали використовувати з цією метою латину і грецькі лі-
тери, але спочатку — «безхустроения», аж поки Кирило упоряд-
кував слов’янський алфавіт.
Болгарський дослідник Е. Георгієв вважає, що слов’яни ще
до Кирила «ослов’янили» грецький алфавіт, внісши до нього
деякі букви для передачі фонетики слов’янської мови. Згадки
про розвиток торговельних зв’язків із Візантією, повідомлення
Никоновського літопису про похід київського князя Аскольда на
Царград і прийняття ним та його дружиною християнства в 60-ті
роки IX ст. дає підстави припустити знайомство князя та його
оточення з писемністю. Пряма вказівка на це є вже в договорах
Русі з Візантією першої половини X ст. Тексти цих договорів
відомі з «Повісті минулих літ». Вони були написані грецькою і
слов’янською мовами. Крім того, є згадка про те, що руські куп-
ці, відправляючись у далекі подорожі, писали заповіти, а князів-
ські посли, відбуваючи до Царграда, мали з собою писані гра-
моти. Про це свідчить також згадка про перші християнські хра-
ми в Києві (наприклад, церква Іллі на Подолі): служби в них
361
могли відправлятися лише за умови наявності церковних
книг.
Таким чином, є всі підстави вважати, що період до прийняття
християнства не був «безписемним». Але поки що виявлено дуже
мало пам’яток писемності, які датувались би часом до XI ст.
Пам’ятки докирилівського письма. Серед них слід виділити
окремі, ще не дешифровані, піктографічні зображення на кам’я-
них стелах і речах — зачатки писемності. Так, на Обухівському
камені (перша половина І тис. н. е.) були вибиті зображення до-
машньої тварини (коня?), маски бика, антропоморфної фігури і
кількох тамговидних знаків, які можна вважати знаками влас-
ності. Композиція, очевидно, була присвячена одному з язичесь-
ких свят, можливо, бога Велеса. Аналогічні тамговидні знаки
зустрічаються й на деяких бронзових речах більш ранньої до-
би — зарубинецьких бронзових прикрасах, ранньослов’янських
предметах із бронзи. Для цього раннього періоду характерні та-
кож окремі знахідки пряслиць зі знаками.
Вважається, що до прийняття християнства і введення офі-
ційної слов'янської писемності в кінці IX ст. стародавні слов'яни
ніяких писемних джерел по собі не залишили. Однак більшість
дослідників переконані, що слов'яни використовували ті чи інші
примітивні системи знаків, у тому числі й рун, як і їхні сусіди —
германці, а окремі групи слов'ян, що були найближчими сусіда-
ми античного світу, могли користуватися грецьким чи латин-
ським алфавітом.
Чи є якісь хоча б найменші підтвердження цього припущен-
ня, крім загальних уявлень про закономірності розвитку писем-
ності?
їх поки що дуже мало. Наприклад, до найдавнішої слов’ян-
ської писемної інформації деякі вчені відносять так званий си-
товський напис в Болгарії (знайдений у с. Ситово, в Родопських
горах). Дехто вважає, що знаки ситовської пам’ятки нагадують
букви грецького алфавіту А, К, Л, С, а також деякі відомі до-
стовірно слов’янські письмена (зокрема напис болгарського царя
Самуїла 993 р. або ж князя Гліба 1068 р. на Тмутараканському
камені). Існує версія й дешифровки цього напису: «В 6050 році
(542 р. н. е.) навчал мову і старовинні букви писати князь (?)
еланія з Весланіда (Фесалонік)». Таким чином, ця дешифровка
може розглядатися як один із аргументів на користь того, що в
стародавніх слов’ян у VI ст. основою писемності був грецький
алфавіт, пристосований для слов’янської мови. Близький за ти-
пом напис відомий і на підлозі храму Софії в Константинополі
(можливо, він більш архаїчний).
Написів із старожитностей східних слов’ян, які були б досить
грунтовно проаналізовані і введені до наукового обігу, поки що
майже немає. Але про деякі факти слід згадати.
362
Так, В. М. Даниленком у 1961 р. були виявлені і досліджені
написи на гранітній стіні скельного язичеського храму в Буші
(Вінницька обл.). Напис зроблений докирилівськими письмена-
ми, але на основі грецького алфавіту. Розшифровані імена язи-
чеських богів Перуна, Хорса, князів Олега, Ігоря та Олегового
жерця Мирбога. Виходячи з характеру написів, а також аналізу
знахідок слов’янської ліпної кераміки, дослідник висловив дум-
ку, що написи і споруда можуть датуватися VII—IX ст. Основ-
ний напис у рамі на відполірованій поверхні більш розбірливий
і дешифрується так: «Аз есмь Мирбог жрец Ольгов». На жаль,
ці матеріали і дешифровка у зв’язку зі смертю дослідника за-
лишились неопублікованими. В датуванні цієї важливої пам’ят-
ки є ще багато нез’ясованого.
У 1972 р. було виявлено ще один напис, зроблений на пряс-
лиці. Ця знахідка добре документована, походить із житла сло-
в’янського поселення Обухів II (Київська обл.), що за матеріа-
лами датується VI—VII ст. Всі шість знаків нагадують букви
грецького алфавіту. За дешифровкою В. М. Даниленка, ці знаки
складаються в слово УГОЛ (на думку дослідника, воно похо-
дить від племінної назви угличі — уличі).
До більш ранніх часів відносяться окремі предмети: фраг-
менти кераміки черняхівської культури з окремими буквами
(грецькими і латинськими). На поселенні в Хлопкові знайдено
на кістці тварини піктографічний напис з таких елементів: свас-
тики, зигзагоподібної лінії, дерева, косої риски, розташованих
трикутником крапок. На поселеннях зарубинецької культури (в
Лютежі поблизу Вітачева) знайдено пряслиця, на гранях яких
по сирій глині викарбовано тричленні знаки. Ці знахідки, близь-
кі за типом, свідчать, що дана система була досить поширеною
серед лісостепового населення того часу. Однак всі ці поодинокі
пам’ятки писемності древніх слов’ян ще чекають свого дослід-
ника.
Грунтовне вивчення докирилівського письма у слов’ян сприя-
тиме вирішенню питання про так звану Влесову книгу. «Влесо-
ва книга» — пам’ятка, в якій викладено історію дохристиянської
Русі від 650 р. до н. е. до часів Аскольда (кінець IX ст.). Це,
очевидно, один із найдавніших документів, писаних слов’яно-
руською мовою. Однак серед дослідників достовірність цього
документа піддається сумніву. Академічні кола, фахівці, за не-
великим винятком, замовчують сам факт цієї пам’ятки. Причини
такого ставлення крилися в непевності обставин виявлення та
зберігання знахідки. Тексти «Влесової книги» були скопійовані
з дощечок, на яких вони були написані. Таким чином, перші
публікації, що з’явилися в 1967.—1968 рр. у Гаазі, були зроблені
з копій. Все це викликає певні сумніви у фахівців. Деякі з них
(Л. Жуковська) вважають, що втрачені дощечки — витвір відо-
зва
мого в дожовтневий період фальсифікатора історичних докумен-
тів О. І. Сулакаузєва. Але як би там не було, навіть для такої
фальсифікації потрібні були якісь реальні матеріали. Тому для
нас сьогодні цікавим є перш за все використання у «Влесовій
книзі» алфавіту, в основі своїй грецького, з деякими слов’янсь-
кими додатками — буквами Щ, Б, Ж, Ч.
Таким чином, наведені вище факти дозволяють зробити при-
наймні два висновки: по-перше, східноєвропейські слов'яни ще
задовго до Кирила та прийняття християнства використовували
різноманітні системи писемності. Писемність завжди виникає у
зв’язку з практичними потребами суспільства: економічними
зв’язками, календарем, розвитком політичних стосунків та ін.
Очевидно, всі ті, не досить ще впорядковані, поодинокі факти,
що характеризують писемність слов’ян до кінця X—XI ст.,—
лише мала частина того, що мало місце в дійсності. До складан-
ня слов’янського алфавіту Кирило бачив у Криму книгу, писану
«руськими письменами», про що повідомляється в «Житії св.
Кирила».
По-друге, різні східнослов'янські угруповання використову-
вали різні системи передачі інформації. Дані писемних джерел
про існування «черт» і «рез», неупорядкованого грецького алфа-
віту і, нарешті, кирилиці — все це знаходить відображення в ар-
хеологічних знахідках — епіграфічних пам’ятках, охарактеризо-
ваних нами вище. Залишається нез’ясованим питання про книгу,
написану «руськими письменами». Чи не могла нею бути «Вле-
сова книга?» Але довести це при сучасному рівні досліджень і
джерел поки що неможливо.
Відомості про існування східнослов’янської писемності під-
тверджуються в творах окремих арабських і західноєвропейсь-
ких авторів. Так, Ібн Фадлан, автор X ст., який описав похован-
ня знатного руса, відзначав, між іншим, що під час похорону на
дереві вирізали ім’я померлого. Ібн Якуб-ель-Недім повідомляв
про «руські письмена» на дереві і навіть навів один такий на-
пис, який, проте, досі не розшифрований. Тітмар Мерзебурзький
згадував про слов’янські ідоли з написаними на них іменами.
В одному з курганів Гніздовського могильника на корчазі
першої половини X ст. є напис — «гороухща» (гірчиця), викона-
ний кирилицею. Це один з небагатьох ранніх автографів того
часу.
Перший період формування слов'янського письма за своїм
характером не відрізняється від становлення писемності в інших
народів, які стояли на тому ж щаблі розвитку.
Писемна культура Київської Русі XI — першої половини
ХНІ ст. Епіграфіка Софії Київської. Берестяні грамоти. З утво-
ренням давньоруської держави, розвитком економічних і полі-
тичних зв’язків, листування почалося більш систематичне вико-
364
ристання грецького і латинського алфавітів («без устроения»).
Пізніше у слов’ян починають застосовуватися два алфавіти —
кирилиця та глаголиця.
Кирилиця набула широкого вжитку і залишилась основою
сучасного алфавіту ряду слов'янських народів,
В XI—XII ст. писемність на Русі досягає високого рівня роз-
витку і вживається в найрізноманітніших галузях суспільного
життя.
У Києві, Новгороді нагромаджується зібрання рукописних
книг. Літопис повідомляє про бібліотеку Ярослава Мудрого:
«Собра писцЬ многоьі и прекладаше от грек на словеньское пи-
сьмо. И списаша книгьі многьі».
Найдавнішою книгою, що збереглася до наших днів, є «Ост-
ромирове Євангеліє», виконане на замовлення новгородського
посадника Остромира в 1056—1057 рр. Книга написана уставом,
багато оздоблена орнаментами та мініатюрами. Дійшла до нас
й інша книга — «Изборник» Святослава (1073). Пам’ятками дер-
жавного та ділового листування є численні вислі печатки, якими
скріплювали документи-грамоти. їх знаходять при розкопках
давньоруських міст.
Про писемність широких кіл міського населення свідчать зна-
хідки берестяних грамот. Відкриття у Новгороді в 50-х роках
перших грамот на бересті докорінно змінило уявлення про роз-
виток давньоруської писемності і культури. Нині таких грамот
із розкопок культурних шарів Новгорода відомо понад 600. Де-
які з них датуються XI ст., найпізніші — XIV ст. Береста на Русі
до винайдення паперу посідала таке ж місце, як навощені дере-
в’яні таблички в Римі чи папірус у Єгипті. Однак знахідки свід-
чать і про застосування дерев’яних дощечок, бірок і т. ін.
Більшість грамот сповіщають про різні господарські справи
(продаж коней, купівлю землі тощо) або ж є записами лихварів,
купців і т. ін. Викликають інтерес грамоти,.на яких викарбувана
азбука, очевидно, вони використовувались і як навчальні посіб-
ники. Писали металевими паличками — писалами. Кілька гра-
мот належали хлопчику Онфіму, який проживав у Новгороді в
XII чи XIII ст. На одній із них — його учнівські вправи: скла-
ди — «ба», «ва», «га», «да», на іншій — дитячий малюнок верш-
ника на коні супроводжувався підписом «Онфім». Пізніше бе-
рестяні грамоти були знайдені і в інших давньоруських містах.
Першою такою знахідкою в Україні стала берестяна грамота
XII ст. давньоруського міста Звенигорода (Львів, обл.).
Невичерпним джерелом вивчення писемності є написи на різ-
них предметах. Значна частина епіграфічних пам'яток походить
з України. Більше всього вони відомі на пряслицях. Десятки
таких знахідок походять з Києва та інших місць Київщини.
В 1885 р. у Києві поблизу Десятинної церкви було знайдено
36В
пряслице з написом: «Потворин прясйень». У 1935 р. у Вишго-
роді виявлено два пряслиця з написами (на одному з них виве-
дено— «Невесточь»). На пряслиці з Любича читаємо: «Иванко
сотворил тебе зто — единственной дочери». Зустрічаються напи-
си на глиняному посуді. Так, крім Гніздовської, відома корчага
з Києва «МСТСЛВЛ (Мстиславля) корчага». Відомі також сло-
в’янські абетки. Одна з них, вирізьблена на стіні Софійського
собору в Києві, складається з 27 літер грецького алфавіту з до-
датком чотирьох (Б, Ж, Ш, Щ) слов’янських. С. О. Висоцький
вважає їх зразками «докирилівської» азбуки і відносить до того
періоду, коли слов’яни, за Храбром, писали ще «без устроения».
Це писемність далекого часу. Щоправда, неясно, чому вона з’я-
вилась на стіні Софії у першій половині XI ст.
Зустрічаються написи на плінфах — будівельній цеглі. Так,
на одній із плінф Успенського собору був досить афористичний
напис: «Аже лоза в[т>]рьіто се бьіло чьто ваєши човьк». Вино-
градна лоза, як відомо, символ християнського вчення. З посад-
кою і вирощуванням винограду порівнюється закладка храму,
тобто розповсюдження християнства на Русі.
Виявлено написи майстрів на ливарних формочках. Відомий
напис на мечі, знайденому в с. Хвощеватому: «Коваль Людота»
(XI ст.); в Новгороді знайдені дерев’яні колодки з іменами за-
мовників. Все це свідчить про поширення грамоти серед різних
верств населення: ремісників, торговців, жінок і дітей.
Визначною пам’яткою епіграфіки, що відбиває стиль офіцій-
них відомств Давньої Русі, є напис на тмутараканському камені.
Текст, вирізьблений на мармуровій плиті, що була частиною цо-
коля якоїсь античної статуї, гласив: «В лето 6576, индикта 6
Глеб князь мерил море по леду от Тмутороканя до Корчева,
14 000 сажень». Офіційний напис знаходимо і над входом до
склепу в Ближніх печерах Києво-Печерсько'ї лаври: «В лето
6000 и 658-е ископахом место се на положение тела... и мир
праху его». Цікаво, що написання буков і палеографія в цілому
цього напису дуже близькі до тмутараканської. Напис було ви-
конано каліграфічним почерком, букви старанно оброблені, а їх-
ній рельєф заповнений червоною фарбою. Датується він 1150 р.
На жаль, ім’я похованого не збереглося.
Важливою сторінкою давньоруської писемності є графіті —
написи і малюнки, виконані на стінах споруд: храмів, в'їзних
брам. Такі написи відомі в Києві, Новгороді та інших давньо-
руських містах.
У Києві, на руїнах Золотих воріт, С. О. Висоцьким дослідже-
но ряд написів, які супроводжували малюнки: сцена полювання
на кабана та ін. Малюнки і написи були зроблені, очевидно, по-
дорожуючими, які чекали відкриття воріт.
Дуже цінними і різноманітними за інформацією є графіті на
366
стінах Софійського собору. їх авторами були представники різ-
них верств населення. Так, у Володимирському вівтарі собору є
напис: «Михайло Скопосовь прощенникть». У головній наві собо-
ру виявлено напис про важливу подію — смерть Ярослава Муд-
рого: «В лето 6562 месяца февраля в 20-е успение царя наше-
го...» Цей напис підтвердив свідоцтво Іпатіївського літопису, де
ця подія також датується 6562 р. (1054) 20 лютого. Є й інші
написи такого типу.
Найбільша кількість написів припадає на XI ст. В одному з
них повідомляється про подію, яка не знайшла висвітлення в лі-
топису: «Міесяца декабря в 4-е сотвориша мир на Желяни Свя-
тополк, Володимир и Ольг». Зміст події підказує, що вона від-
булася під час князювання Святополка Ізяславича (1093—1113).
Володимир — це славнозвісний Володимир Мономах. Напис
зроблено рукою професійного писця, діловим начерком, з вико-
ристанням специфічних прийомів (лігатур). Автограф такого ж
писця-професіонала є також і в південній галереї: «Іван дьяк
Давьідов». Серед софійських графіті є написи, зроблені жінка-
ми (наприклад, Олисавою — матір’ю київського князя Святопол-
ка Ізяславича).
Графіті виявлено на руїнах стін Успенського собору, Михай-
лівської церкви, Видубицького монастиря, Кирилівської церкви,
а також соборів Чернігова. Вивчаючи ці пам’ятки, необхідно
пам’ятати, що вони залишені представниками різних соціаль-
них верств давньоруського суспільства. Це свідчить про досить
високий рівень писемності, яка відігравала вже значну роль і в
економічному житті. Епіграфічні матеріали, виявлені під час
археологічних досліджень, є важливим історичним джерелом.
Вони містять різноманітну, багату інформацію про політичні по-
дії свого часу, побут і звичаї давньоруського суспільства, свід-
чать про високий рівень культури Давньої Русі.
* * *
Однією із найважливіших категорій археологічних пам'яток,
що розкривають духовну культуру Київської Русі, є пам'ятки
епіграфіки: берестяні грамоти з культурних шарів Новгорода,
Звенигорода та інших міст Київської Русі, графіті на стінах
Софії та інших давньоруських храмів. Вони розкривають бага-
тий духовний світ, дають уявлення про писемну культуру дав-
ньоруського суспільства.
Археологічні пам'ятку — написи на глиняному посуді, пря-
слицях, стінах печер та ін.— розкривають досі маловідомі сто-
рінки докирилівської писемності, дозволяють визначити етапи і
закономірності розвитку письма у східних слов'ян.
367
Рекомендована література
Арциховский А. В., Тихомиров М. Н. Новгородские грамоти на бересте
(Из раскопок 1951 г.). М., 1953.
Вьісоцкий С. А. Древнерусские надписи Софии Киевской XI—XIV вв.
К., 1966.
Вьісоцкий С. А. Средневековьіе надписи Софии Киевской XI—XVII вв.
К., 1976.
Георгиев Е. Славянская письменность до Кирилла и Мефодия. Со-
фия, 1952.
Истрин В. А. Развитие письма. М., 1966.
Куйо М. Сказание о начале славянской письменности. М.» 1981.
Лихачев Д. С. Возникновение русской литературьі. М.; Л.» 1952.
Новое в археологии Києва. К., 1981.
Соломоник Е. И. Сарматские знаки Северного Причерноморья. К., 1959.
Черепний Л. А. Русская палеография. М.» 1956.
ЛЕКЦІЯ 23
КУЛЬТУРОГЕНЕЗ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ
ТА СУСІДНІ НАРОДИ
• Основні тенденції культу рогенезу
• Міграційні процеси в історії України
Основні тенденції культурогенезу. Історичний процес
визначають закономірності розвитку культур та етносів, а також
зв’язків між ними. Торкнемося деяких аспектів цієї проблеми,
передусім тих, що стосуються України.
Нові культури породжувала насамперед нова епоха. її поча-
ток знаменувався появою найдавніших пам'яток цієї епохи (піс-
ля чого синхронні пам’ятки з ознаками більш ранніх епох става-
ли пережитковими), а початок нового періоду епохи — появою
найдавніших пам'яток з ознаками цього періоду. Наприклад,
епоха бронзи почалася з перших пам’яток епохи бронзи (а не
зникнення останніх, вже пережиткових, пам’яток неолітичного
вигляду). Пізній період епохи бронзи почався з появи зрубних,
а не зникнення пізньоямних чи катакомбних пам’яток. Отже, па-
м’ятки з ознаками як нової, так і старої (пережиткові пам’ят-
ки) епох можуть співіснувати на сусідніх територіях, а пам’ятки
нового періоду та пережиткові пам’ятки старого періоду однієї
й тієї ж епохи (як діти і батьки) обов’язково співіснують деякий
час на одній і тій же території.
У багатьох випадках кидається у вічі, що період епохи поді-
ляється на два рівні етапи, яким (якщо культура існує протягом
368
усього періоду епохи) відповідають два послідовні етапи культу-
ри. Так, на нашу думку, протягом двох, очевидно, однакових за
тривалістю етапів (раннього та пізнього), що охоплювали весь
періо'д мідного віку (останньої третини епохи неоліту), існувала
трипільська культура мідного віку (пам’ятки Трипілля А-СІ);
двох етапів пізнього періоду епохи бронзи — зрубна, тшинецька,
комарівська культури; двох етапів раннього періоду епохи ран-
нього заліза — білозерська — кіммерійська, білогрудівська —
чорноліська культури; два однакові за тривалістю етапи серед-
нього періоду епохи раннього заліза являють собою два етапи
скіфського та грецького' періодів у Північному Причорномор’ї
тощо. Якщо ж існування культури обмежується лише частиною
періоду епохи, то така культура відповідає, очевидно, або тільки
ранньому, або тільки пізньому етапові періоду. Наприклад, на
території України лише в ранньому мідному віці існували бел-
градський варіант області Гумельниця, пізні лінійно-стрічкові
пам’ятки, культура мальованої кераміки Закарпаття, а в пізньо-
му— ранньолендельська та полгарська області; лише у ранньо-
му етапі середнього періоду епохи бронзи — культури кемі-обин-
ська, кулястих амфор та баденська; лише у пізньому етапі серед-
нього періоду епохи бронзи — культури городоцько-здовбицька,
Ньїршег-Затин, східнословацьких курганів; тільки у ранньому
етапі раннього періоду епохи раннього заліза — культури бонда-
рихинська, лебедівська, лужицька; тільки у пізньому етапі цьо-
го періоду — висоцька культура тощо. Таким чином, у розвитку
давніх культур важливе значення мали не лише періоди епох —
їх третини, що відповідали 532-річним циклам, а й етапи, що ста-
новили половину періоду (або шосту частину епохи) і дорівню-
вали близько 266 рокам. Очевидне й інше: якщо у розвитку куль-
тури певної епохи об'єктивно виділяються три етапи розвитку,
пам'ятки третього, досить короткого, етапу належать уже до на-
ступного періоду епохи (є пережитковими пам' ятками старої
культури серед нових культур нового періоду). Так, уже пере-
житковими (1710—1600 рр. до н. е.) є пізньоямні, катакомбні,
середньодніпровські пам’ятки серед культур пізньої бронзи.
З іншого боку, одна й та ж культура, очевидно, не може існу-
вати протягом двох епох. Зокрема, можна погодитися з тими ар-
хеологами, які вважають, що трипільська область існувала лише
у мідному віці, а починаючи з Трипілля СІІ «трипільські» пам’ят-
ки трансформувалися вже в нові, післятрипільські культури.
Якщо ж археологічна культура існувала протягом менш корот-
кого періоду, ніж тривав етап епохи, й не мала, таким чином, ча-
су для свого якісного розвитку, правомірність виділення такої
культури викликає сумнів. Таку культуру логічно вважати хро-
нологічним або перехідним горизонтом пережиткових пам'яток.
Зокрема, це стосується культури багатопружкової кераміки, до
369
якої відносять різні за походженням пережиткові пам’ятки се-
реднього періоду епохи бронзи, що зустрічаються між пам’ятка-
ми її пізнього періоду.
Безперечно, 266-річні етапи мають для України величезне
значення й у сучасну епоху (що почалася, як ми вважаємо, з
419 р. н. е.): на зламі раннього та середнього етапів раннього пе-
ріоду (близько 685 р.) почався новий етап розвитку слов’янських
культур; злам раннього та пізнього етапів середнього періоду
епохи (близько 1217 р.) супроводжувався утвердженням фео-
дальної роздробленості та монголо-татарською навалою, а злам
раннього та пізнього етапів останнього періоду епохи (близько
1749 р.) — посиленням російської експансії на Україну, вклю-
ченням до Росії основної частини України, ліквідацією автоно-
мії останньої. Неважко помітити, що схожі за масштабами зміни
відбувалися в зазначені часи також у близьких та далеких сусі-
дів України.
Звичайним явищем є неодночасне зникнення на різних тери-
торіях пам'яток раннього етапу культури та поява пам'яток її
наступного етапу. Однак пам'ятки нового етапу є не просто по-
дальшим розвитком пам'яток попереднього етапу: вони виника-
ють внаслідок генетичних змін культури (а, можливо, й на іншій
генетичній основі), коли культура начебто утворюється вдруге.
Тому пам’ятки раннього етапу культури слід розглядати, можли-
во, як пам’ятки «раннього утворення», а пам’ятки пізнього ета-
пу— як пам’ятки «пізнього утворення» культури. Саме при та-
кому розумінні механізму розвитку культур видається цілком
закономірним співіснування на одній і тій же території (іноді
протягом усього пізнього етапу) пам'яток «раннього» та «пізньо-
го» утворення культури, що набувають вигляду не етапів, а вже
варіантів культури. Отже, перше зникнення великої частини ран-
ніх пам'яток є не що інше, як зникнення частини (або всіх) па-
м'яток «раннього утворення». Водночас остаточне зникнення
культури при наявності двох етапів її розвитку може розгляда-
тися як зникнення пам'яток «пізнього утворення», а також ще
існуючої частини пам'яток «раннього утворення».
Зазначені закономірності стосуються не лише вітчизняних ар»
хеологічних культур, але й культур Близького Сходу. Для при-
кладу звернімося до Давнього Єгипту, історія якого (на відміну
від, скажімо, Месопотамії) відзначалася певною єдністю загаль-
нонаціонального процесу, хоча позиції дослідників щодо його
періодизації далеко не завжди збігаються.
Раннє царство. До Раннього царства належать царі додина-
стичного періоду (останні століття IV тис. до н. е.— 3000 р. до
н. е.) та І—II династій (3000—2778 рр. до н. е.). За іншою пері-
одизацією до Раннього царства відносять лише І—II династії.
Існування Раннього царства часів додинастичного періоду та
370
І—II династій відповідає мідному вікові (3306—2774 рр. до н. е.).
Давнє (Старе) царство. До Давнього царства, як правило,
відносять III—IX династії (2778—2200 рр. до н. е.). Ряд дослід-
ників вважає VIII династію (2778—2263 рр. до н. е.) так званим
І перехідним періодом. Давнє царство часів III—VIII династій
відповідає ранньому періодові епохи бронзи (2774—2242 рр.
до н. е.).
Середнє царство. До нього відносять IX—XVII династії
(2200—1580 рр. до н. е.), іноді XI (часом починаючи з Ментухо-
тепа І) та XII династії (у цілому, 2160—1785 рр. до н. е.), чи
XI—XIII династії. XIII—XVI династії часом відносять до II пе-
рехідного періоду. XIII династія існувала з 1785 р. до н. е. до
кінця XVIII ст. до н. е., а XVI — до кінця XVII ст. до н. е. Гік-
соси, які завоювали Єгипет, заснували XV, а можливо, й XVI ди-
настії і панували не менше 108 років, до XVII династії (закін-
чилася у 1580 р. до н. е.), тобто їх напад відбувся наприкінці
XVIII ст. до н. е. Гіксоська навала завдала нищівного удару по
Єгипту, а то^му саме її можна вважати кінцем Середнього цар-
ства. Не випадково у деяких періодизаціях II перехідний період
обмежують лише XVII династією. Таким чином, якщо Середнім
царством вважати час від І перехідного періоду до приходу гік-
сосів, це відповідатиме середньому періоду епохи бронзи (2242—
. 1710 рр. до н. е.).
Нове царство. Це останнє царство прийнято датувати часом
XVIII—XX династій (1580—1085 рр. до н. е.). Але початком цар-
ства, очевидно, слід вважати навалу гіксосів (кінець XVIII ст.
до н. е.). На думку дослідників, кінцем поступального розвитку
Єгипту у Новому царстві, пов’язаним, до речі, з навалою «наро-
дів моря», можна вважати кінець XIX династії (близько 1200 р.
до н. е.). Отже, ця дата є найважливішим рубежем єгипетської
історії, очевидно, фактичним її кінцем. Датування реального іс-
нування Нового царства з кінця XVIII до початку XII ст. до н. е.
відповідає пізньому періодові епохи бронзи. Нове царство у
XII—XI ст. до н. е. належало вже до початку епохи раннього за-
ліза.
Таким чином, навіть при різних підходах до датування історії
Давнього Єгипту, існує досить реальна її відповідність періодам
епохи бронзи. А значить, Україна та Близький Схід мають, оче-
видно, спільні епохи, періоди та етапи історії як прояв спільного
механізму культурогенезу. Відбиваючись не лише в археологіч-
них культурах, але й у культурі взагалі (як формі суспільної ді-
яльності та свідомості), цей механізм у цілому може «претен-
дувати» на універсальність.
Міграційні процеси в історії України. Початок кожної епохи,
кожного періоду та етапу епохи супроводжувався значними впли-
вами і міграціями на територію України. Найбільші з них випа-
371
дали на злами епох, а найменші — на злами етапів епох. Про ха-
рактер та наслідки міграцій впевнено можна говорити з прото-
неоліту. Основні міграції відбувалися у меридіональному на-
прямку.
Серед західних (південно-західних) міграцій найочевидніши-
ми є міграції культури Криш (злам епох протонеоліту та неолі-
ту?), культури лінійно-стрічкової кераміки (злам раннього та
середнього періодів епохи неоліту), культур Гумельниця, мальо-
ваної кераміки Закарпаття й, можливо, Кукутені (злам серед-
нього та пізнього періодів епохи неоліту), лійчастого посуду
(злам епох неоліту та бронзи), кулястих амфор, шнурової кера-
міки та баденської (злам раннього та середнього періодів епохи
бронзи), станівської? Оттомані та Ноа (злам середнього та піз-
нього періодів епохи бронзи), фракійського гальштату та лу-
жицької (злам епох бронзи та раннього заліза), пшеворської
культури (злам середнього та пізнього періодів епохи раннього
заліза). Остання значна західна міграція (польська експансія)
відбулася на зламі середнього та пізнього періодів сучасної епо-
хи. Жодна західна міграція докорінно не змінила життя України
і не досягла її сучасних східних кордонів.
Найбільші — епохальні за значенням — міграції відбувалися
із задонського сходу (іноді й північного сходу) на зламах епох.
Східні міграції охоплювали найбільшу частину території Укра-
їни (до її західних кордонів) саме з тим населенням, що визнача-
ло її культурний прогрес. Ро'зглянемо їх більш докладно.
За В. М. Даниленком, на території від Прикаспію до Подон-
ня сформувалося населення докерамічного неоліту (протонеолі-
ту), у тому числі й кукрецького, яке потім просунулося на тери-
торію України (злам мезоліту та протонеоліту). Пізніше схід-
ний, кукрецько-приазовський імпульс досяг і Подунав’я, відчут-
но вплинувши на утворення буго-дністровської культури (злам
епох протонеоліту та неоліту). Переселенням з Поволжя часто
пояснюють появу на території України частини ранньоямного
населення (злам епох неоліту та бронзи). Переселення носіїв
зрубної культури з Дону та Сіверського Донця і змішування їх
з рештками сабатинівського населення привело до формування
частини населення білозерської культури (злам епох бронзи та
раннього заліза). Нарешті, не викликає сумніву східне похо-
дження гуннської навали, що відбулася на зламі епох раннього
заліза та сучасної. Менші за значенням східні міграції відбува-
лися на зламах періодів та етапів епох.
Епохальні міграції були викликані однією й тією ж причи-
ною— жахливою посухою, з якої починалася кожна нова епоха.
Ці посухи пов’язані з циклом О. Петтерсона (а, можливо, і з ру-
хом магнітного центру Землі за 1800—1200 років). Оскільки
цикл О. Петтерсона відповідає кожній історичній епосі голоце-
372
ну, а три кліматичні фази циклу — трьом періодам епохи, очевид-
но, що першою була завжди суха, часто досить тепла, фаза (дру-
гою— перехідна, а третьою — волога). Лише за таких умов міг
танути льодовик на зламі палеоліту та мезоліту; сухий початок
протонеоліту став причиною пониження мезолітичного рівня во-
дойм; з початком неоліту рівень води знову понизився (саме
тоді з-під води з’явилися численні острови, на яких виникли не-
олітичні пам’ятки); посуха стала однією з причин занепаду
культур мідного віку, основаних на землеробстві, й переходу до
спільностей епохи бронзи з домінуючим тваринницьким напря-
мом; з посухи почалася епоха ранньогозаліза, що супроводжу-
валася у Степу занепадом землеробства та поширенням кочово-
го скотарства; величезна посуха настала й перед початком сучас-
ної епохи.
Посуха охоплювала насамперед степи, напівпустелі та пусте-
лі Євразії. Міграції відбувалися під тиском задонських чужин-
ців. Не виключено, однак, що першим могло мігрувати населення
Степу Правобережжя України: частково до Лісостепу, а найбіль-
ше — до багатших Балкан та Близького Сходу. Епохальні мігра-
ції з України на захід та південний захід досить відомі: на зла-
мі епох раннього заліза та сучасної — міграції слов'ян, на зламі
епохи бронзи та раннього заліза — участь ноа-сабатинівців у по-
ходах «народів моря», на зламі епох неоліту та бронзи — степові
інвазії до землеробських культур Балкан тощо. Покинуті місце-
вим населенням землі Правобережжя займало населення Степу
Лівобережжя, а на Лівобережжя накочувалися хвилі мігрантів
з Поволжя. (На жаль, і сьогодні відповідно до ситуації закінчен-
ня епохи симптоми майбутньої посухи і загальнокультурної —
економічної, соціальної, політичної нестабільності на схід та пів-
нічний схід від Дону до Далекого Сходу стають все очевидніши-
ми. Чи не стоїмо ми на порозі нової міграції?).
Всебічний аналіз фактів, пов’язаних з цією проблемою, до-
зволяє зробити висновок, що частина дослідників значно пере-
більшує позитивні впливи деяких міграцій (особливо східних).
Втрати населення України під час таких міграцій були величез-
ними (культурні надбання — значно меншими), причому руйнів-
на сила кожної наступної (особливо східної) міграції перевер-
шувала попередню. Населення України виживало лише завдяки
тому, що рівень його розвитку ніколи не був нижчим за рівень
східних або західних пришельців. Це засвідчує продовження мі-
сцевих традицій та дещо пізніше відродження деяких з них.
Жодній хвилі чужинців історичний процес в Україні перервати
не вдалося. Хоча, як і інші збройні революції, міграції несли в
собі «заплановану» руїну, на зламах епох і періодів епох вони
були об'єктивно необхідні: в умовах досить міцних внутрішніх
традицій та структур міграції стали чи не єдиним реальним за-
373
собом ліквідації старих економічних, соціальних та політичних
систем й заміни їх новими. Причому це стосувалося як тих, кого
винищували мігранти, так і їх самих. На думку Є. М. Черних, під
час міграцій, породжених кризами так званих деструктивних пе-
ріодів (до яких належать, передусім, злами епох та їх періодів),
мігруюча культура змінюється настільки, що на новій території
стає вже новою.
Однак аналіз історичного розвитку нашої цивілізації свід-
чить, що всі збройні революції, навіть ті, які відбулися на зла-
мах епох, виправдали себе тільки частково. Сучасне суспільство
досягло розуміння негативних наслідків і збройних революцій, і
міграцій; воно починає усвідомлювати й наближення кризи люд-
ської цивілізації, яка, на думку багатьох дослідників, може від-
бутися на зламі XX та XXI ст. Можна сподіватися, що нарешті
людство докладе всіх зусиль, аби нинішня епохальна криза за-
кінчилася не збройною, а мирною революцією — шляхом реформ
та злагоди. Це стосується й України.
* * *
Отже, розвиток України визначали, насамперед, внутрішні
фактори, реалізовані у сталих циклах — епохах, періодах та ета-
пах епох. Будучи північно-західною половиною причорноморсь-
ко-близькосхідного «пупа Землі» і знаходячись на кордоні Євро-
пи з Азією (остання, за античними джерелами, починалася за
Доном), Україна завжди відігравала значну роль в історії. Вели-
чезний вплив на розвиток України справляли міграції сусідів,
особливо східних (іноді й північно-східних), що відбувалися в
часи екологічних та суспільних катаклізмів на зламах епох. Го-
ловні закономірності культурогенезу в Україні та в сусідніх з
нею регіонах в умовах наближення зламу сучасної та наступної
епох необхідно враховувати у прогнозуванні майбутнього нашої
держави та її сусідів.
Рекомендована література
Даниленко В. Н. Неолит Украиньї. К., 1969.
Даниленко В. Н. Знеолит Украиньї. К., 1974.
Древний Восток: зтнокультурньїе связи. М., 1988.
История Древнего Востока. Зарождение древнейших классовьіх обществ
и первне очаги рабовладельческой цивилизации: В 2 ч. М., 1988. Ч. 2.
Титов В. С. К изучению миграций бронзового века//Археология Старого
и Нового Света. М., 1982.
Черньїх Е. Н. Металл и древние культурьс^Узловьіе проблемьі исследова-
ния // Естественнонаучньїе методьі в архзол$г$и/МГ, 1989,
ЗМІСТ
Від авторів............................................................. 5
Лекція 1. Предмет і завдання археології як історичної науки
(м. О. Чмихов) . ,...................................................... 8
Лекція 2. Розвиток археології в Україні (І, Т, Черняков)............... 24
Лекція 3. Доба найдавнішої людини (епоха палеоліту) (М. О. Чмихов) 41
Лекція 4. Соціальні відносини та духовна культура періоду заселення
території України (М, О. Чмихов)....................................... 63
Лекція 5. Мисливці, перші землероби та скотарі мезоліту — протонео-
літу (М. О. Чмихов).................................................... 76
Лекція 6. Суспільства перемагаючого відтворюючого господарства
(від неоліту до епохи бронзи) (М, О. Чмихов)........................... 92
Лекція 7. Населення епох неоліту — бронзи (М. О. Чмихов) . . . 109
Лекція 8. Завершення формування структури людського суспільства
(М. О. Чмихов)........................................................ 129
Лекція 9. Духовна культура стародавнього населення України (прото-
неоліт — епоха бронзи) (М, О. Чмихов)..................................142
Лекція 10. Індоєвропейська проблема (М, О. Чмихов).....................170
Лекція 11. Ранній залізний вік як особливий етап історії України
(1. Т. Черняков)...................................................... 183
Лекція 12. Населення епохи раннього залізного віку (М. О. Чмихов) 194
Лекція 13. Археологія та історія античних міст Північного Причорно-
мор’я (Н. М. Кравченко, І. Т. Черняков)................................213
Лекція 14. Єдність історичних епох та природно-кліматичних періодів
на території України і Близького Сходу в голоцені
(М. О. Чмихов).........................................................226
Лекція 15. Основні особливості й напрями історичного процесу в
пізньокам’яному — ранньозалізному віках (М. О. Чмихов) 241
Лекція 16. Проблеми походження та стародавньої історії слов’ян
(Н. М. Кравченко)......................................................258
Лекція 17. Давньослов’янський період на території України (кінець
І тис. до н. е.— перша третина І тис. н. е.) (Н. М. Крав-
ченко) .......................................................... ... 272
Лекція 18. Археологічні культури слов’ян другої чверті І тис. н. е. на
території України (7/. М. Кравченко)...................................282
Лекція 19. Слов’яни на території України в V—VII ст. (Н. М. Крав-
ченко) .............................................................. 303
Лекція 20. Східні слов’яни у VIII—IX ст. (Н. М'. Кравченко) .... 324
Лекція 21. Київська Русь: історія та археологія (Н. М. Кравченко) 342
Лекція 22. Пам’ятки давньоруської писемності (за даними археології)
(Н. М. Кравченко)......................................................359
Лекція 23. Культурогенез на території України та сусідні народи
(М. ,0. Чмихов) , *....................................................368
Навчальний посібник
Чмихов Микола Олександрович,
Кравченко Надія Михайлівна,
Черняков Іван Тихонович
АРХЕОЛОГІЯ ТА СТАРОДАВНЯ
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
Курс лекцій
Художнє оформлення Г. І. Волинець
Художній редактор О. Г. Гриеір
Технічний редактор Є. Г. Рубльов
Коректори А. І, Бараз, М. Г. Єхлакова, Л. Ф. Іванова
Здано на складання 27.05.92. Підп. до друку 04.09.92. Формат 84ХЮ8,/32.
Папір друк. № 2. Літ. гарн. Вис. друк. Ум. друк. арк. 21,85. Ум. фарб.-відб.
22,2. Обл.-вид. арк. 24,6. Вид. № 3363. Зам. № 2—1661.
Видавництво «Либідь» при Київському університеті, 252001 Київ, Хреща-
тик, 10
Головне підприємство республіканського виробничого об’єднання «ПолІ-
графкнига», 252057 Київ, вул. Довженка, 3<
Чмихов М. О. та ін.
4-74 Археологія та стародавня історія України: Курс лек-
цій.— К. : Либідь, 1992.— 376 с.: іл.
І8ВИ 5-325-00096-9.
Цей курс лекцій є першим навчальним посібником, спеціально при-
свяченим археології та стародавній історії України. Обгрунтовується ве-
личезне значення подій вітчизняної історії для становлення загальнолюд-
ської цивілізації. Широко розглядаються питання етногенезу давнього
населення нашої країни: походження та розвитку індоєвропейських на-
родів, витоків українського етносу та ін.
Для студентів вузів.
0503020902-127
4 224-92
ББК 63.4(2Ук)я73
І