Текст
МАРКО ТЕРЛИЦЯ
ПРАВНУКИ
МАРКО ТЕРЛИЦЯ
ПРАВНУКИ
пм'ЇО'нЛ
УКРАЇНСЬКІ НАЦІОНАЛІСТИ
В КАНАДІ
РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК
КИЇВ -1960
ПРО КНИГУ МАРКА ТЕРЛИЦІ
У видавництві «Радянський письменник» склалася
добра традиція: поміж творів художньої літератури, при-
свячених життю й творчості українського народу в своїй
соціалістичній Батьківщині та його дружбі з іншими ра-
дянськими народами в великій справі побудови комуніз-
му,— видавати й книги з буття українців за межами рід-
ної землі, в капіталістичних країнах Заходу та за океаном.
Так, протягом останніх років видано низку поетичних
збірок українських демократичних письменників, які здав-
на проживають та працюють у країнах Західної Європи
та Америки. Опубліковано кілька публіцистичних кни-
жок, що висвітлюють широку й плідну культурно-мис-
тецьку діяльність українських громадських організацій в
США та Канаді. Надруковано статті й подорожні нариси
українців, що проживають за кордонами УРСР і з своєї
другої батьківщини приїздили відвідати землю батьків, а
повернувшися додому, ділилися враженнями про нове,
вільне життя свого народу в Союзі радянських соціалі-
стичних держав.
З тих видань наш сучасний радянський читач складає
собі уявлення про те, як же живуть і борються за своє іс-
нування в умовах суворого капіталістичного ладу його
З
кревні брати, як організовують вони свій громадський та
культурний побут, яку участь беруть у житті своєї нової
батьківщини та в загальнолюдській справі — в боротьбі
за мир у світі та мирну співпрацю між усіма народами.
Поміж книг, створених нашими заокеанськими брата*
ми і опублікованих видавництвом, є кілька, іцо змістом
своїм спрямовані на викриття діяльності найпідступнішого
ворога простих українських людей — українських буржу-
азних націоналістів. Ці книжки — документальні, обвину-
вачення — переконливо засвідчують, що в своєму послу-
гуванні імперіалістичним паліям війни, реакційним органі-
заціям, ба й іноземним розвідкам націоналісти виконують
найчорнішу антинародну роботу. Націоналісти заповзято
виступають не лише супроти держави українського наро-
ду — Української Радянської Соціалістичної Республі-
ки—саме тому, що вона—соціалістична, вони діють і про-
ти української демократичної громадськості в зарубіжних
країнах і взагалі проти будь-яких прогресивних організа-
цій тих країн. Реакційні кола тих країн залюбки викори-
стовують націоналістів і в своїх підступах проти будь-яких
демократичних заходів у своїх країнах і, особливо, в захо-
дах проти послаблення стану «холодної війни». Отже, ви-
ступають націоналісти заразом і як вороги українського
народу, і як вороги того народу, який необачно дав їм
тимчасовий притулок у своїй державі. Особливо позна-
чається цим діяльність численних своїми назвами та бід-
них на людей, що за ними йдуть, організацій націоналіс-
тів у Німецькій Федеративній Республіці, в США, Ка-
наді, Південній Америці та Австралії.
Серед книжок, що пильно розглядають злодіяльність
українських націоналістів, книга Марка Терлиці «Пра-
внуки погані» примітна особливо. Використовуючи бага-
тющий документальний матеріал, ця книга висвітлює ді-
яльність націоналістичних організацій в широкому аспек-
4
ті: історично — від початку української еміграції за межі
батьківщини наприкінці минулого століття і до наших
днів, політично — в усіх її видозмінах та розгалуженнях
віддавна аж до сьогодні.
Власне, в своїх аргументаціях автор — щирий патріот
своєї нової батьківщини, Канади,— поставив собі метою
змалювати злочинну діяльність націоналістів у канадсько-
му житті, але величезний фактичний матеріал, яким він
оперує, побіжне викриття зв’язків, які існують поміж на-
ціоналістичними організаціями по інших країнах світу,—
малюють картину, що виходить далеко за межі Канади.
Фактичний матеріал, цитований з посиланням на джерела,
добра поінформованість автора в історії рідного україн-
ського народу, сумлінне ознайомлення з роботою україн-
ських прогресивних організацій в їх невпинній боротьбі
проти націоналістів — все це приводить читача до виснов-
ку: як у Канаді українські націоналісти є ворогами і ук-
раїнського народу, і канадського, так і в кожній іншій
країні світу, де тільки притулиться купка націоналістів,
відщепенців свого народу, вигнаних народом за зраду за
межі батьківщини, — скрізь вони намагаються діяти на
шкоду народові, що їх спородив, і народові, що дав <м
притулок.
Радянському читачеві книга Марка Терлиці дасть ви-
черпний інформаційний матеріал, українському читачеві в
Канаді вона буде, очевидно, такою ж цікавою — бо діяль-
ність українських націоналістів у Канаді ще не висвітлю-
валась так докладно і так конкретно.
Думається, що й читачам інших мов — англійської,
німецької, французької чи іспанської — в країнах, де нині
існують значні осідки українців, а поміж них причаїлися
й українські націоналісти, цікаво ознайомитися з книгою
«Правнуки погані», — книгу М. Терлиці варто було б ви-
дати і в цих країнах в перекладі, щоб народи цих країн
5
розпізнавали, хто ворог, а хто друг поміж іммігрантів і
яке лнхо чинять інколи їм людці, що скористалися з іх
гостинності.
Наш народ каже: бережись козла спереду, коня зза-
ду, а лихого чоловіка з усіх боків.
Юрій Смолич
...Отак і ви прочитайте,
Щоб не сонним снились
Всі неправди, щоб розкрились
Високі могили
Перед вашими очима,
Щоб ви розпитали
Мучеників: кого, коли,
За що розпинали!..
(З Т, Г. Шевченка —
•І мертаим, і живим, і ненаро-
дженим всмлякам моїм а Україні
І не в Україні мов лружнвв по*
сланіі»).
==^е=
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
В цій книзі, яку пропонуємо читачам, розпо-
відається про українських буржуазних націона-
лістів у Канаді. Читач на сторінках книги зу-
стріне силу-силенну різних назв націоналістич-
них організацій: КУК, БУК, СУК, СУС, СГД,
УРО, ЛВУ, МУН, СУМК, СУМ, СУЖЕРО,
УДМ, СВУ, НТШ, УВАН, ОУК, УКЮ, ЛУКЖ
і т. п.— їм же ність числа. Для людини, не обі-
знаної з членським станом і діяльністю цих орга-
нізацій, може здатися, іцо вони являють собою
якусь силу. Насправді воно не так: це маленькі
групки, багато з яких мають лише по кілька де-
сятків, у кращому для них разі — по кілька сот
членів.
Український націоналістичний рух за океаном
тим і характеризується, що він роздріблений на
багато угруповань, кожне з яких претендує на
гегемона, як вони кажуть, «української спільно-
ти»— чи то в Канаді, чи то в США, чи то в Ла-
тинській Америці. Прибуде з Європи до Канади
який-небудь націоналістичний Стецько і зразу
організує свою... «партію». Збере коло себе
9
двох-трьох однодумців — і «партія» готова. Се-
бе, розуміється, проголошує «вождем». За ос
таннє десятиріччя наплодилося таких «партій» і
«організацій» без кінця й міри.
Всі ці «партії» і «організації» лише животіють.
Іншим — лишилось три чисниці до смерті. Деякі
вже зійшли з арени — залишився по них лише
неприємний сморід. Навіть такі старі організації,
як БУК, СУС, УНО і СГД, що становлять кіс-
тяк КУКу («Комітету українців Канади»), ниді-
ють і давно вже виявляють симптоми політичної
атрофії.
Такий стан, звичайно, не може не турбувати
ватажків націоналістичних організацій. І вони
останніми часами почали бити на сполох. Вони
намагаються гальванізувати трупа, що на очах
розкладається, отруюючи, однак, атмосферу гро-
мадського життя канадських українців.
Наприкінці 1958 року по Східній Канаді манд-
рували два найголовніші лідери націоналістич-
ного Комітету українців Канади — його «прези-
дент» єзуїт Василь Кушнір та «екзекутивний ди-
ректор» Володимир Кохан. Вони перевіряли стан
КУКу в різних місцевостях. 11 грудня вони при-
були до індустріального міста Гемілтон, в якому
живе близько 10000 українців. Незважаючи на
те, що аж з самої «централі» КУКу прибули два
тузи, українська громадськість-у Гемілтоні їх де-
монстративно ігнорувала. В багато рекламовано-
му публічному мітингу взяло участь аж... 37 чо-
ловік. Це в місті, де на публічні мітинги прогре-
сивних українських організацій в Українському
робітничому домі збирається раз у раз від 300
до 500 чоловік.
10
Націоналістична газета «Вільне слово» (То-
ронто) помістила звіт свого кореспондента про
цей мітинг під заголовком: «Байдужість—за-
грозливе явище». Цей звіт починається такими
словами: «Теперіиіній стан Комітету українців
Канади сумний,— оце враження зі слів о. д-ра
В. Кушніра, головного президента КУК».
Далі в звіті читаємо:
«О. д-р Кушнір почав свою доповідь з того,
що порівняв положення КУК у Гемілтоні з по-
ложенням КУК у цілій Канаді. Всюди помічає-
ться серед українців байдужність 1 і брак заці-
кавлення, заявив о. Президент. Таке явище ду-
же негативне, бо воно веде безпосередньо до
зникнення цілої української спільноти в Канаді».
Треба пам’ятати, що КУК—це об’єднання го-
ловних націоналістичних організацій: Братства
українців католиків, Союзу українців самостій-
ників, Українського національного об’єднання та
Союзу гетьманців-державників. Якщо такий стан
існує в КУКу, то що ж тоді казати про зовсім
дрібні націоналістичні організаційки, котрі вилу-
пилися після другої світової війни з кола гітле-
рівських колабораціоністів? їх стан ще набагато
гірший!
Звичайно, В. Кушнір каже дурниці, ніби через
занепад КУКу «зникне ціла українська спільно-
та в Канаді». Українська громадськість існувала,
розвивалась, робила цінний внесок у культурне
й громадське життя Канади до виникнення
КУКу, — українські прогресивні організації
1 Тобто — байдужість до діяльності націоналістич-
них організацій. Примітка автора.
11
будуть розвиватися й творити і після того, як
по КУКу загине й чутка.
Вернімося до причини, через яку занепадають
націоналістичні організації, через що від них де-
далі більше й більше відходять люди. Націоналі-
стичні організації не мають під собою грунту.
Через свою реакційність вони ворожі до широ-
ких демократичних кіл канадійців усіх націо-
нальностей, ворожі і до Радянської України та її
народу. Вони відкидають і паплюжать сучасну
українську літературу, музику, пісню, театр, на-
уку. Кожній розумній людині ясно, що ніяка ук-
раїнська організація далеко від рідних земель —
за океаном не може розвиватися, рости, міцніти
й проводити корисної культурно-мистецької і
громадської діяльності, якщо не черпає життє-
дайних соків з культурних джерел українського
радянського народу. Така організація засудже-
на ходом життя на нидіння й вмирання. Це зако-
номірний процес.
Занепад усіх цих організацій прискорюють ще
й чвари. Як ми вже згадували вище, кожна на-
ціоналістична організація претендує на гегемона
«української спільноти» і з цього приводу уіж
ними усіма точиться запекла боротьба.
Послухаймо, що пише про цю гризню націо-
налістів у США і Канаді один з діячів «гетьман-
ського руху» за океаном — Остап Войнаренко в
газеті «Батьківщина» (Торонто):
«В наших взаємовідносинах — мусимо це ви-
знати! — ...панує злоба, обдурювання, неправда,
ворожнеча, дурна амбіція, ненависть та брак еле-
ментарної толерантності» \
1 «Батьківщина» від 21—28 березня 1959 року.
12
І через те, пише він далі, зростає байдужість
серед членів націоналістичних організацій, вони
відмовляються жертвувати свої гроші на «націо-
нальну датку». У Філадельфії (США) в 1953 ро-
ці 1200 людей вносили свої гроші на «націо-
нальну датку». Сьогодні лише 120. Іншими сло-;
вами—лише 10 процентів проти 1953 року жерт-
вують тепер свої гроші на потреби націоналістів.
Не краще стоїть справа й у Канаді.
Взагалі, заокеанські українці щораз обереж-
ніше ставляться до всіх «національних збірок»,
які переводять націоналістичні шарлатани. Вони
вже не раз попеклися на цих шахрайствах. Ві-
рячи, що гроші збираються на сиріт, удів, стар-
ців, інвалідів, заокеанські українці часто від уст
відривали, щоб пожертвувати свій важко за-
працьований гріш на благородну мету. А їх бру-
тально обдурювали — видерті в них гроші наці-
оналістичні спекулянти залишали в своїх влас-
них глибоких кишенях.
Нещодавно газета «Вільне слово» випустила
кота з мішка і знехотя розкрила черговий обман
з «збірковими кампаніями». Вона писала:
«Як це так, що дві чи три установи збирають
для інвалідів, а десятки інвалідів живуть у нуж-
ді?.. Як це так, що йдуть збірки, а українські
старці з приютів у Європі не мають сотиків на
марку на лист, не в силі купити собі газети, на-
віть церкви відвідати не можуть, бо не мають
центів на трамвайний квиток? Як це так діє-
ться?» х.
«Вільне СЛОВО» від 28 березня 1959 року.
13
Звичайно, націоналістична газета «Вільне сло-;
во» не проти «збіркових кампаній». Вона тільки
є проти їх «невпорядкованості». Мовляв, коли
вже виманюємо гроші в людей, то робім це орга-
нізовано і скоординовано, бо тоді можна більше
зібрати. Інакше, пише далі газета, твориться
хаос, люди не хочуть жертвувати і в результаті
цього провалюються «збіркові кампанії».
Не мають успіху націоналістичні організації і
на т. зв. «культурному відтинку». Організація
молоді українських націоналістів у Торонто го-
тувалась відзначити свій «25-річний ювілей» 4,
5 і 6 липня 1959 року. Вона ухвалила цей ювілей
відзначити «величавим концертом». Для підго-
товки концерту вона запросила з Монтреала
Нестора Городовенка — колись відомого дири-
гента славної Академічної капели «Думка», який
під час другої світової війни пішов служити гіт-
лерівцям, а згодом опинився за океаном, у Ка-
наді.
В Торонто Нестор Городовенко мав провести
ряд репетицій з хором — підготувати його до
концерту. Він цілий тиждень змарнував, і, не-
зважаючи на всі зусилля зібрати хор, охочих
співати на концерті не знайшлося. «Маестро, —
як повідомляла націоналістична преса,— від’їхав
розчарований з Торонто».
Після другої світової війни в Торонто націона-
лісти утворили «Літературно-мистецький клюб».
Це збіговисько різних продажних пройдисвітів
очолював герр Улас Самчук,— той самий, що за
гроші ката України гітлерівського гауляйтера
Еріха Коха видавав у Рівно паскудненьку газет-
ку «Волинь», що прославляла Гітлера й закли-
14
кала українців у фашистську неволю. Весь час у
цьому балагані точилися сварки, відбувалися ку-
лачні порахунки, і, кінець кінцем, частина членів
відкололася і утворила окрему організацію —
«Козуб», яку взявся очолювати Михайло Голин-
ський.
Що ж довело до такого стану «Літературно-
мистецький клюб»?
Улас Самчук дає таку відповідь:
«Клюб роками хворів на одні і ті ж самі, за-
гально українські (читай: націоналістичні! —
Авт.), дуже прикметні і дуже знані хвороби —
внутрішню колотнечу і взаємобойкот» \
Інший націоналістичний літератор—І. В. Мо-
настирський теж пише, що в Торонто живе 60 000
українців, але на «імпрези» клубу приходило
стільки, що їх можна було б порахувати на паль-
цях рук і ніг. Ці «імпрези» ігнорували старі
поселенці, робітники, професіонали, педагоги,
молодь і навіть попи. І він патетично-тривожно
запитує: «До чого це доведе в майбутньому?».
А Михайло Голинський докопується причини
в тому, що в «Літературно-мистецькому клюбі»
є члени, які не мають ніякого відношення ні до
літератури, ні до мистецтва, однак своїми голо-
сами вирішують усі його справи. Він пише:
«Ці факти доказують зайвий раз, що в ЛМК,
як раніше, так і тепер, панують ті ж самі прин-
ципи нетолеранції супроти «інакомислячих» і об-
меження вільної думки, які й стали причиною
наших розходжень з ЛМК у минулому»2. * 8
1 «Вільне СЛОВО» від 11 квітня 1959 року.
8 «Прометей» від 28 травня 1959 року.
15
Отже, вони собі гризуться між собою, а тимча-
сом українська громадськість взагалі бойкотує
націоналістичні «імпрези»—зали збіговиська на-
ціоналістів світять пусткою.
Націоналісти за океаном проголосили 1959
рік — «мазепинським роком». В різних місцях
Канади вони влаштовували вечірки, на яких воз-
величують зрадника українського народу —
гетьмана Івана Мазепу. Та канадські українці не
взяли участі в цих «святкуваннях». Наприклад
коли в Торонто КУК влаштував 31 травнг
1959 року «Свято на честь гетьмана І. Мазепи»
зал театру був напівпорожній.
Але українська прогресивна громадськість іг-
норує не тільки «мазепинські роковини», що їх
улаштовують націоналісти в Канаді, канадські
українці,не хочуть іти навіть на «Шевченківські
святкування», якщо їх організовують націоналі-
сти, бо куківські рефератчики оскверняють світ-
лу пам’ять Великого Кобзаря, проголошуючи
Тараса Григоровича Шевченка шовіністом і не-
нависником «усього московського». І така воро-
жа до націоналістичних злодіянь реакція укра-
їнської громадськості полохає і кидає в сказ
націоналістичних проводирів.
Коли в Монтреалі українці ігнорували націо-
налістичну вечірку, яка нібито мала бути «вшану-
ванням» Т. Г. Шевченка, націоналістична газета
«Новий шлях» (Вінніпег) почала засилати на ад-
ресу монтреальських українців громи і блис-
кавки.
Та саме в цей час канадські українці взяли ма-
сову участь у відзначенні 145-річчя з дня народ-
ження Тараса Григоровича Шевченка, що його
/6
плаштувало прогресивне Товариство об’єднаних
українських канадців у різних містах країни.
В Едмонтоні, наприклад, у Шевченківському
концерті взяло участь близько 4000 українців,
сотні через брак місця в залу змушені були по-
вернутися додому. В Келгарі — 2 600. У Торон-
то — 2 000. У Вінніпегу — 1 200. У Венкувері —
1 000. Вони йшли на Шевченківські концерти,
влаштовані прогресивним Товариством об’єдна-
них українських канадців, бо знали, іцо там по-
чують правдиве слово про життя і творчість
Тараса Шевченка — борця за визволення по-
неволених, прогресивного мислителя, рево-
люціонера-демократа.
Ні для кого не є таємницею, що діяльність ук-
раїнських буржуазних націоналістів завжди фі-
нансували капіталісти тих держав, в яких вони
жили і яким служили: вони одержували за свою
антинародну роботу крони від австро-угорської
влади, марки від кайзерівської і гітлерівської Ні
меччини, злоті від польсько-панського режиму,
леї від румунських бояр, крони від чехослова
цької буржуазії. Одержують вони тепер поваж-
ні суми і з Ватікану та від своїх заокеанських
босів.
Звичайно, націоналістичні ватажки не гово
рять про це голосно, ба навіть намагаються за
перечити, що їх діяльність фінансують капіталіс-
тичні кола. Але шила в мішку довго не втаїш —
воно скоріше чи пізніше, а таки вилізе з нього.
Нещодавно таке шило вилізло з католицького
мішка. З приводу смерті папи римського Пія XII
католицька газета «Наша мета» (Торонто) ви-
казала те, що націоналісти хотіли б держати за
2. М. Терлиця
77
сімома замками, що було відоме лише т. зв.
«еліті». Вона визнала, що Ватікан щедро сипле
монету із свого мішка на діяльність українських
націоналістів.
Газета, перелічуючи «заслуги» Пія XII, пи-
сала:
«Українська (читай: націоналістична! — Авт.)
і загалом уся культурна праця у вільній Європі
може існувати й розвиватись завдяки матеріаль-
ній підтримці Папи Пія XII, а для наших нау-
ковців куплено за папські гроші Сарсель у Фран-
ції»
Важлива стаття прибутків капіталістичної пре-
си — це платні комерційні об’яви. Буржуазна
преса у процентному відношенні має більше ко-
мерційних об’яв, ніж читабельного матеріалу.
Джерелом набутку націоналістичних газет є та-
кож комерційні об’яви, які вміщують великі ка-
піталістичні фірми не тому, що вони їм приносять
бізнес, а щоб легально оправдати субсидії, які
вони регулярно дають тим газетам за те, що во-
ни захищають їхні класові й партійні інтереси.
Капіталістичні підприємства не друкують своїх
комерційних об’яв у робітничій або прогресивній
пресі. В Канаді є спеціальна установа під наз-
вою «ВеНег Ьизіпезз Ьигеаи» (Бюро кращого біз-
несу), яка стежить за тим, щоб ніяке торговель-
не, фінансове або промислове підприємство не
містило своїх об’яв у робітничій і прогресивній
пресі. Всі робітничі й прогресивні газети записа-
но в «Ьіаск 1ізЬ> (до чорного списку) у Бюро
кращого бізнесу. Зате націоналістичні газети
1 «Наша мета» від 25 жовтня 1958 року.
18
займають привілейоване місце в реєстрах цього
бюро. Воно рекомендує капіталістичним підпри-
ємствам друкувати на сторінках націоналістич-
них газет об’яви великого розміру—за велике фі-
нансове винагородження. Націоналістичні газети
переповнені об’явами капіталістичних підпри-
ємств, які не скупляться їм за це виплачувати
поважні суми грошей.
Особливо багате жниво для націоналістичних
газет —це вибори депутатів до федерального,
провінціальних парламентів і муніципалітетів.
Тоді цілі сторінки цих газет заповняються об’я-
вами кандидатів буржуазних партій.
Крім об’яв капіталістичних підприємств, націо-
налістичні газети друкують різні урядові об’яви,
за які їм також перепадає чималенький гріш з
державної скарбниці. Правда, пріоритет у цьому
мають ті газети, які підтримують партію, що на
даному періоді є при владі. За ці урядові оголо-
шення завзято змагаються. Наприклад. Джон
Діфенбейкер, будучи лідером консервативної
опозиції, домагався в канадському парламенті
ЗО липня 1956 року, щоб уряд збільшив суму на
об’яви, поміщувані в націоналістичній пресі.
Він дослівно казав:
«Поза біля 15 комуністичними газетами, що
тут (у Канаді. — Авт.) появляються,— решта
140 чужомовних газет ведуть знаменито проти-
комуністичну роботу і дають належну відсіч ко-
муністичній пропаганді... Я переконаний, що не-
англійська і нефранцузька преса нашої країни, за
винятком комуністичної, заслуговує на справед-
ливішу і розсудливішу пайку державних оголо-
шень, чим та, яку вона одержувала в минулом}^
2*
щоб забезпечити цій пресі можливість далі вико-
нувати її корисну роботу»'.
Цією заявою Джон Діфенбейкер хотів заручи-
тися підтримкою націоналістичної преси для
своєї консервативної партії, бо наближалися
вибори депутатів до федерального парламенту.
На виборах перемогли консерватори. Джон Ді-
фенбейкер став прем’єром Канади. І націоналіс-
тичні газети зарясніли урядовими платними
оголошеннями. Скільки вони одержують готів-
кою за ці оголошення з державної скарбниці —
знають про це тільки власть імущі та їхні бух-
галтери.
Крім вищезгаданих джерел, націоналістична
преса одержує також подачки від своїх капіта-
лістичних «меценатів», розміри яких теж відомі
тільки тим, що виплачують їх, як також і тим, які
їх одержують. Але можемо не сумніватися, що
ті суми не маленькі, бо боси не скупляться, коли
справа йде про оплату своїх лакеїв, які викону-
ють для них собачу службу.
Незважаючи на те, що вона одержує чималі
субсидії з «брудних джерел», як про це сам
висловився один з націоналістичних лідерів у
Сполучених Штатах Америки — проф. Микола
Чубатий, націоналістична преса видається на
низькому рівні'і втрачає раз у раз свій вплив на
читачів. Про це час від часу кажуть самі націо-
налістичні журналісти.
Надаймо слово в цій справі відомому націона-
лістичному журналістові в Канаді Вол. Шелесту.
Ось що він пише в газеті «Вільне слово»:
1 Стенографічний звіт канадського парламенту з сесії
1956 року, Оттава, стор. 6232.
20
«Ми маємо багато пресових видань, але, делі-
катно кажучи, користь з них не велика, бо вони
крім стандартних передруків світових новин з
тижневим запізненням та скупих вісток з орга-
нізаційної праці, на щось більше конструктивне
не в силі спромогтися. Добра суттєва передова
стаття чи редакційний коментар є припадковою
рідкістю у нашій пресі».
Він далі каже, що ця преса годує «своїх пе-
редплатників убогою формою та однобічним зміс-
том заскорузлої писанини, льокальщиною дуже
низьких обріїв» *.
Видавництва, що випускають такі газети, ви-
силають їх довгі роки безплатно на всі відомі ук-
раїнські адреси. Витратами видавці не клопочу-
ться —«брудні джерела» постачають їм фонди і
сплачують їхні витрати.
Погляньмо тепер на «міжнародний відтинок»
політики українських буржуазних націоналістів
у Канаді.
Як відомо, українські буржуазні націоналісти,
як ті, що перебувають на західноєвропейських
смітниках, так і ті, що опинилися за океаном,
особливо після другої світової війни, очікують на
третю світову атомну війну, як каня на воду. Од-
нак роки минають, а війни нема. Бо навіть «хо-
лодна війна», розпалена американськими імперіа-
лістами, пригасає, і на міжнародному горизонті
почало поволі прояснюватись. Усе Це викликало
апатію, розчарування і навіть тривогу серед
націоналістичної «еліти». Це розчарування і
1 «Вільне слово» від ЗО травня 1959 року.
21
зневіра знаходять своє відображення на сторін-
ках націоналістичних газет.
«Вільне слово» надрукувало редакційну стат-
тю про настрої серед українських буржуазних на-
ціоналістів у Канаді в зв’язку з теперішньою си-
туацією. Ось уривок з цієї статті, який аж надто
промовисто каже про той стан, що утворився
останніми часами серед націоналістичної «спіль-
ноти» в Канаді:
«Новий Рік 1959 почався у світі зовсім не по
лінії наших бажань. І совєтська ракета, що ніби-
то (?!) закружляла довкола сонця, і одушевлен-
ня деяких кіл з приїзду Мікояна, і перемога тем-
них сил на віддаленій всього 70 миль від ЗДА
(цебто США) Кубі, і чергові відступи Заходу
на Середньому Сході, і напнята криза довкола
Берліна, і новий обстріл Квемою, і нарешті за-
ворушення в Аргентіні — все це затягається в
якийсь диявольський вузол, що затискається не
тільки довкола останніх вільних бастіонів світу,
але довкола нас особисто...» \
Тут, як кажуть, коментарі зайві! Все ясне і
зрозуміле: перед українськими буржуазними на-
ціоналістами чорне безнадійне майбутнє!
На сторінках цієї книги читач ближче обіз-
нається з антинародною діяльністю українських
буржуазних націоналістів у Канаді в минулому
і тепер—від 1900-х років аж до нинішніх днів—
і нехай розсудить сам, яке ж то чекає на них
майбутнє!
«Вільне слово» від 31 січня 1959 року.
ПО ЛЕГКУ НАЖИВУ
Львівський журнал «Народ» так писав 1890
року про становище селян Галичини: «Половина
майже кожного села, то такі бідаки, що навіть
чорного хліба не мають, а лише пісною барабо-
лею та борщем живляться, а скороми, то й на
Великдень не кожний побачить. Стара, лиха оде-
жина дірами світить, а в хаті діти босі, голі і на-
віть верітки нема. Такої бідноти, або, як то зви-
чайно називають, пролетарів, множиться у нас
чимраз го більше, бо і усі наші селяни-хлібороби
так зі всіх боків притиснені, що чимраз більше
сходять на біду, і всім їм грозить однаке лихо» *.
За таких обставин 1891 року виїхали за океан
з покутського села Небилів Іван Пилипів та Ва-
силь Єлиняк, розпочавши тим масову еміграцію
української людності з Галичини до Канади. За
їхнім прикладом подались мандрувати «світ за
очі» спочатку сотні, згодом тисячі селян із Схід-
ної Галичини, Буковини й Закарпаття. З одного
боку гнали їх у далеку чужину злидні й націо-
«Народ», ч. І, 1890, стор. 12.
23
вальний гніт, з другого — манили їх туди без-
совісні агенти корабельних компаній, обіцяючи
їм там «багато землі з лісом». За тодішніх часів
у галицьких, буковинських і закарпатських се-
лах було аж 5 000 таких агентів, які за кожного
завербованого емігранта одержували від кора-
бельної компанії по 5 доларів — Канада потре-
бувала тоді дешевої робочої сили, а корабельні
компанії заробітку на перевозах.
Галицькі, буковинські й закарпатські селяни-
грударі їхали головно в Західну Канаду і оселю-
валися на так званих «гомстедах» (земельних
наділах).
Для того, щоб збільшити потік еміграції з за-
хідноукраїнських земель до Канади, корабельні
компанії посадили в своїх канцеляріях у Львові,
Чернівцях, Амстердамі, Гамбурзі й Трієсті та-
ких агентів, що розуміли мову емігрантів. Вони
полагоджували всілякі формальні справи емі-
грантів і відсилали їх за океан. Часто з транс-
портом емігрантів їхали українські агенти аж
до Галіфакса або й до самого Вінніпега. Коштом
емігрантів корабельні компанії добре оплачували
своїх агентів, заохочуючи їх тим до інтенсивні-
шого набору робочої сили із західноукраїнських
земель.
Коли почали -прибувати щораз нові транспор-
ти українських емігрантів, корабельні компанії
відкрили в канадських містах — у Вінніпегу і
Стартконі — спеціальні канцелярії, які передали
у відання українських агентів. Ті агенти мали
завдання розміщувати емігрантів на «гомсте-
дах» — у непрохідних лісах, на мочаристих зем-
лях, далеко від «білого світу». Найжвавішу ді-
24
яльність у цій справі проявив Кирило Геник,
колишній студент правник з Галичини, який
«перепустив через свої руки десятки тисяч укра-
їнських емігрантів, розміщаючи їх по фермах за-
хідних провінцій Канади» ’.
Дещо пізніше, коли в Канаді було вже багато
українських поселенців, буржуазні партії — кон-
сервативна й ліберальна — задумали захопити
їх під свій контроль. Могли вони це зробити ли-
ше за допомогою українських агентів, які воло-
діли мовою, що була рідною і зрозумілою для
емігрантів. Під час виборчої кампанії між емі-
грантами тинялися українські підпанки і закли-
кали голосувати — одні за консервативних, ін-
ші — за ліберальних кандидатів. Якщо це був
агент консервативної партії, то він не скупився
на похвали на її адресу—розмальовував її роже-
вими фарбами. А якщо це був агент ліберальної
партії, то він надривав своє горло, щоб довести,
яка ця партія добродійка для українських посе-
ленців. Звичайно, при тому консервативні аген-
ти лаяли ліберальну партію, а ліберальні аген-
ти — консервативну. Партія, яка на виборах
здобувала перемогу, не забувала своїх україн-
ських агентів — нагороджувала їх малесенькими
посадами: одного призначала двірником якогось
урядового будинку, другого — поштовим уря-
довцем, третього — кур’єром якогось бюро тощо.
Не забувала послуг українських агентів і та пар-
тія, яка провалювалась на виборах,— вона наго-
роджувала їх або грішми, або влаштовувала на
1 3. Бичинський, Історія Канади, Вінніпег, 1929,
стор. 205.
25
легкі роботи, знаючи, що вони їй ще пригодять-
ся... Так серед українських поселенців у Канаді
утворилася паразитарна категорія людей, відо-
мих під назвою — «панські агенти».
Та не тільки буржуазні партії використовували
послуги українських підпанків. Користувалися
ними й окремі капіталісти — власники фабрик,
заводів, шахт, крамниць тощо. Адже їм потріб-
ні були найманці, які могли б виконувати собачу
службу — стежити за робітниками-емігрантами,
підганяти їх до праці, писати на них доноси. То-
му капіталісти настановлювали на своїх підпри-
ємствах українських підпанків «форменами» (на-
глядачами), які із шкури лізли, щоб придобри-
тися до своїх хлібодавців; вони наскакували на
робітників при роботі, лаяли їх, інколи навіть
били. Слово «формен» для українських іммігран-
тів було рівнозначне слову «панський собака».
1903 року ліберальна партія, яка була тоді при
владі, заходилась видавати першу українську
газету в Канаді — «Канадійський фармер». Біля
цієї газети згуртувались українські націоналі-
стичні панки. Газета, яку видавалось на гроші
великої канадської буржуазії, дарма що виходила
українською мовою, розуміється, не могла бо-
ронити інтересів українських іммігрантів, які то-
ді на 95 процентів були фермерами й робітника-
ми. Газета на всі заставки вихваляла ліберальну
партію, газета славила Австрію і її «найяснішо-
го монарха» Франца-Йосифа.
За українськими панками до Канади потягну-
лись і уніатські ксьондзи — Ватікан вже заки-
дав свої тенета на канадських українців. 1899 ро-
ку священик Дамаскин Поливка організував у
26
Вінніпегу першу грецько-католицьку парафію.
Та Ватікан не схотів її визнати — він вимагав,
щоб українські поселенці греко-католицького об-
ряду перейшли до римо-католицького костьолу,
який був під контролем польських ксьондзів.
Парафіяни відмовилися виконати наказ Ватіка-
ну. Між греко-католиками і римо-католицьким
клером дійшло до конфлікту.
Побачивши, що греко-католиків не можна взя-
ти під прямий контроль через римо-католицький
клер, Ватікан вдався по допомогу до свого аген-
та на архієпіскопському престолі у Львові — до
графа Андрія Шептицького. Польський граф,
що змінив уніформу австрійського офіцера на
чернечу рясу, вислав до Канади двох єзуїтів з
ордену василіан, які мали допомогти римо-като-
лицькому архієпіскопові Аделарду Ланжевену
захопити канадських українців під повний конт-
роль Ватікану. Але й цей маневр не зарадив Ва-
тіканові — віруючі канадські українці заявили,
що вони скоріше відокремляться від Рима, ніж
погодяться на його контроль. Щоб зовсім не
втратити контролю над канадськими греко-като-
ликами, хитрий Ватікан наказав французьким і
бельгійським монахам прийняти й собі... уніат-
ський обряд, щоб тим зискати собі довір’я у
вірних. На деякий час Ватіканові вдалося лікві-
дувати конфлікт.
В 1900-х роках почалась громадська діяльність
серед канадських українців. У різних містах і
фермерських околицях утворювалися читальні,
яким надавали ім’я визначних українських пись-
менників-класиків — Тараса Шевченка, Івана
Франка, Михайла Павлика. До цих читалень
27
пропхались католицькі ксьондзи й націоналістич-
ні напівінтелігенти — панські агенти. Вони за-
хоплювали над ними контроль і перетворювали
їх у свої гнізда.
1904 року у Вінніпегу сформувалось Товари-
ство імені Т. Г. Шевченка. До нього належали
українські робітники — старокрайові радикали
й соціалісти. Вплив цього Товариства швидко
зростав серед канадських українців. Уже в пер-
шому році свого існування воно мало 400 членів.
Товариство проводило живу діяльність — ула-
штовувало лекції, концерти, театральні вистави
і розгорнуло антирелігійну пропаганду. Однак до
Товариства пролізли панські агенти — націона-
лісти, які почали внутрішню боротьбу, щоб взя-
ти його під свій контроль, але виявилися безси-
лими захопити Товариство в сйої руки і вийшли
з нього.
Знаючи, що не можна розгорнути належної
діяльності без друкованого слова, українські со-
ціалісти заходились 1907 року видавати газету
«Червоний прапор». Хоч газета недовго проіс-
нувала (вийшло тільки 18 номерів), вона зро-
била важливу роботу — дала початок україн-
ському демократичному робітничо-фермерському
рухові в Канаді. Після деякої перерви 1909 ро-
ку почала виходити газета «Робочий народ».
І «Червоний прапор», і «Робочий народ» на своїх
сторінках викривали продажну діяльність націо-
налістів — усіх тих агентів ліберальної і консер-
вативної партій, «форменів», католицький клер.
Тоді група націоналістів на чолі з Т. Д. Фер-
леем, яка вийшла з Товариства імені Т. Г. Шев-
ченка у Вінніпегу, сформувала 1907 року свою
28
окрему організацію. Це була перша українська
націоналістична організація в Канаді. Націо-
налісти називали себе «українськими народов-
цями».
1910 року «українські народовці» почали вида,
вати у Вінніпегу газету «Український голос». Бі-
ля цієї газети скупчились ті українські націона-
лісти, які не визнавали зверхності Ватікану й
хилились до православ'я. Згодом вони утворили
українську православну церкву. З появою га-
зети «Український голос» відновилась боротьба
на релігійному полі серед канадських українців.
Побачивши, з одного боку, відплив україн-
ських поселенців від католицизму, а з другого
боку поширення соціалістичних ідей серед робіт-
ників і фермерів, Ватікан вдарив на сполох: він
вислав до Канади свого найвипробуванішого
агента — самого графа Андрія Шептицького.
Ватікан доручив йому рятувати загрожені пози-
ції католицизму серед канадських українців.
Крім релігійної місії, Шептицький мав іце інші
доручення—суто політичного характеру. Будучи
агентом австрійського уряду, він мав провідати
настрої серед канадських українців, які недавно
приїхали з Австрії. Австрійському урядові до-
конче треба було знати, яке займуть становиїце
канадські українці на випадок війни Австрії з
Росією. Адже це був переддень першої імперіа-
лістичної війни. Крім того, завданням Андрія
Шептицького було — насадити в українських
громадах у Канаді своїх агентів, іцоб вони про-
вадили розвідку для уряду «найяснішого ці-
саря».
Місія архієпіскопа Шептицького в Канаді га-
29
небно провалилася. Українські поселенці вороже
зустріли посланця Ватікану і агента австрійсько-
го уряду. Українські робітники і фермери дали
йому рішучу відсіч. Особливо з великим обурен-
ням зустріли українські робітники Шептицького
у Венкувері, куди він приїхав у листопаді 1910 ро-
ку з ксьондзом С. Дидиком, щоб «принести
слово розради». Хоч як вони шукали українських
робітників у місті, не могли їх знайти, бо не бу-
ло охочих слухати «слів розради» від ватікан-
ського посланця. На допомогу їм прийшов міс-
цевий епіскоп. Лише після трьох днів наполег-
ливих розшукувань їм вдалося зібрати групу
українських робітників. І коли почалася «роз-
рада», вони встали і почали свистати, а на Шеп-
тицького з Дидиком і латинським епіскопом по-
сипалися гнилі яйця х.
Повернувшись з Канади до Львова, Шепти-
цький написав книжечку «Канадійським руси-
нам», в якій погрожував пекельними муками і
«господньою карою» українським поселенцям за
те, що вони поривали з ненависним католициз-
мом, хилились до православ’я, читали соціалі-
стичні газети і книжки.
Після того він поїхав до Рима «й тут особисто
представив потребу українського епіскопа в Ка-
наді» 1 2. Заслухавши звіт Шептицького, папа
(Пій X), щоб рятувати загрожені позиції като-
лицизму, погодився призначити для українських
канадців епіскопа. 1912 року він викликав до
1 Пропам’ятна книга о.о. василіан у Канаді, Торонто,
1958, стор. 110.
2 Пропам’ятна книга поселення українського народу в
Канаді, Йорктон, 1941, стор. 65.
ЗО
Рима «апостольського делегата» Ахіля Делярія,
який ширив католицизм серед канадських укра-
їнців, і дав йому півгодинну аудієнцію. Папа
сказав йому, що треба мати для канадських ук-
раїнців епіскопа, «зовсім незалежного від латин-
ських канаДійських епіскопів, щоб їх задержати
при св. вірі та католицькій церкві» \ Отже, па-
па вдався до маневру, щоб за допомогою «укра-
їнського епіскопа» держати канадських укра-
їнців під своїм контролем, бо, як сам визна-
вав, вони мали «недовір’я... до латинського об-
ряду» 2.
15-го липня 1912 року Ватікан призначив та-
ким епіскопом Микиту Будку, щоб він дбав про
«вічне спасіння» українських поселенців. Ватікан
не пожалів грошей на пропаганду католицизму
серед канадських українців. В місті Брендоні
відкрито католицький теологічний семінар.
У Вінніпегу 1911 року почала виходити газета
«Канадійський русин».
1913 року епіскоп Будка, йдучи за прикладом
свого зверхника Шептицького, видав «Дорого-
вказ» (пастирський лист), у якому також закли-
кав канадських українців, щоб вони «трималися
католицької віри», не слухали православних, не
читали соціалістичної літератури.
Отже, напередодні першої світової імперіалі-
стичної війни в Канаді виходили три головні на-
ціоналістичні газети — «Канадійський фармер»,
«Український голос» і «Канадійський русин».
Усіх їх субсидували або буржуазні партії, або
1 Пропам’ятна книга поселення українського народу в
Канаді, Йорктон, 1941, стор. 65.
2 Там же.
31
католицький клер. Наприклад, газету «Канадій-
ський русин» видавав на свої гроші французький
римо-католицький архієпіскоп Аделард Ланже-
вен, щоб запобігти поширенню протестантських
Гдей серед канадських українців \ Цей самий ар-
хієпіскоп, який хотів перемінити всіх греко-ка-
толиків у римо-католиків, проявив живу діяль-
ність і на гроші, асигновані Ватіканом, будував
для уніатів церкви, бурси, сиротинці, монастирі.
Ватікан знав, що витрати його принесуть йому
згодом чималі дивіденди.
Крім згаданих трьох головних націоналістич-
них газет, у Канаді виходила пресвітеріанська
газета «Ранок», яка також пропагувала націо-
налізм. Саме проти цих чотирьох націоналістич-
них газет доводилося завзято боротись єдиній
українській соціалістичній газеті «Робочий на-
род», яка виходила завдяки щедрій підтримці
робітників і фермерів.
У той час, коли «Робочий народ» захищав ін-
тереси трудящих у Канаді, обороняв національну
гідність канадських українців, підтримував бо-
ротьбу робітників і селян за своє національне й
соціальне визволення, націоналістичні газети ви-
служувались перед канадською буржуазією,
схвалювали зрадницьку політику націоналістів
у старому краю, захоплювались «австро-угор-
ською конституційною монархією».
1 Пантелеймон Божик Церков українців в
Канаді, Вінніпег, 1927, стор. 98.
ПОКІРНІ СЛУГИ АВСТРІЇ
Наближалися страшні роки імперіалістичної
війни. Австро-Угорщина й Німеччина готувались
до війни з Росією. На допомогу їм поспішили
українські націоналісти. 7 грудня 1912 року «ук-
раїнський з’їзд нотаблів» (верхівки буржуазних
націоналістів) вирішив, що на випадок війни
Австро-Угорщини з Росією вони стануть на ста-
новищі оборони «найяснішого монарха», бо «ін-
тереси української нації (?) згідні з інтересами
Австро-Угорщини». А газета «Діло» писала,
що «Австрія стане твердою ногою на Україні,
в цій житниці Росії, і обіпреться на Чорне
море».
За підтримкою австро-угорського уряду укра-
їнські націоналісти в березні 1914 року ство-
рили військове товариство «Українські січові
стрільці».
28-го червня 1914 року, за кілька тижнів до
вибуху світової війни, у Львові відбулося збіго-
висько «Українських січових стрільців». Ватаж-
ки цього збіговиська бундючно заявляли, що на-
став час, щоб «погостриіи наші багнети».
З, М, Терлица
33
Через місяць, 28-го липня, почалась війна Ав-
стро-Угорщини з Сербією. 2-го серпня україн-
ські націоналісти створили Головну українську
раду «з метою вести на час війни однозгідну ук-
раїнську політику» — підтримувати австро-угор-
ську монархію й кайзерівську Німеччину. А 3-го
серпня Головна українська рада видала «мані-
фест», в якому писала: «Побіда австро-угорської
монархії буде нашою побідою». У відповідь на
цей «маніфест» «найясніший монарх»... відповів
масовим вішанням українців у Східній Галичині,
яких обвинувачували в зраді — в прихильному
ставленні до своїх наддніпрянських братів і ро-
сійського народу.
Головна українська рада перебрала у свої ру-
ки «організацію українського війська». Для того
утворено Бойову управу, до якої входили укра-
їнські націоналісти усіх партій— радикальної, со.
ціал-демократичної, націонал-демократичної. Для
тренування ландскнехтів австрійська влада ви-
ділила 100 офіцерів з регулярної армії.
Програму дій Головної української ради чи
не найкраще сформулював один з її ватажків
Євген Озаркевич 28-го липня 1914 року таки-
ми словами: «Будь спокійний, великий володар
наш, український народ зложить все своє майно
і свою кров, аби боронити цю державу, її ди-
настію і цісаря».
З перших дйїв війни греко-католицький ми-
трополит Шептицький закликав вірних стати на
оборону Австро-Угорщини і її цісаря. У своєму
«пастирському листі» від 5 серпня 1914 року він
писав: «Настала хвиля, в якій жертвою майна
і крові маємо доказати нашу вірність для його
34
освяченої особи (цісаря Франца-Йосифа. —
Авт.), для династії і престолу».
І українські націоналісти за океаном, щоб
вести «однозгідну українську політику», як це
визначила Головна українська рада у Львові, ки-
нулись мобілізувати іммігрантів, щоб вони допо-
магали «найяснішому цісареві» розбити... Росію.
Перед в цій ганебній роботі вів покірний слуга
австрійського уряду греко-католицький епіскоп
Будка. Йдучи за вказівкою свого зверхника
Шептицького, епіскоп Будка за кілька днів до
вибуху війни почав допомагати австрійському
консулові в Канаді вербувати тих українських
іммігрантів, які колись служили в австрійській
армії. Він видав за власним підписом «пастир-
ського листа» до «всечесного духовенства і всіх
вірних канадійської Русі-України», в якому пи-
сав, що кожний, хто дістане покликання, пови-
нен «йти боронити загрожену вітчизну»— Ав-
стро-Угорщину.
Цей «пастирський лист» Будка видав 27-го
липня. 6-го серпня Англія, а за нею й Канада
оголосили війну Німеччині. Будка, побачивши,
що наварив не тієї каші, швидко зробив сальто-
мортале — видав другого пастирського листа, в
якому вже радив їхати бити Австро-Угорщину,
її цісаря — ворогів «найновішої вітчизни» — Ка-
нади.
Таку ж позицію зайняли й націоналісти з
«Українського голосу». Вони скликали були «ві-
че» в перших днях війни і закликали організу-
вати «стрілецькі дружини» — на зразок «Україн-
ських січових стрільців» — боронити Австрію.
Через тиждень, коли Канада вступила у війну,
З*
35
вони, за прикладом епіскопа Будки, зразу скли-
кали друге «віче», на якому заявили про свою
«лояльність» до Великобританії.
Канадський уряд, використовуючи перший
«пастирський лист» Будки, почав наступ на ка-
надських українців, особливо на тих, які прибу-
ли з Східної Галичини, Закарпаття й Букови-
ни. Він оголосив їх «ворожими чужинцями» і на-
повнював ними концентраційні табори. Такими
концентраційними таборами була вкрита вся Ка-
нада— від Галіфакса до Венкувера. Всі ті ук-
раїнці, які не були канадськими громадянами й
не були інтерновані, приневолені були реєстру-
ватися в поліцейських відділах щомісяця, що-
тижня, а «небезпечніші» — щодня.
В той час, коли канадський уряд жорстоко
переслідував невинних людей, австро-угорсько-
му агентові, греко-католицькому епіскопові не
впала з голови ані одна волосинка. Він залишив-
ся на волі.
Українські націоналісти, які ще кілька міся-
ців тому розпиналися за Австрію і її «найясні-
шого монарха», одягли уніформи канадських
солдатів і затягали іммігрантів до армії. В Ед-
монтоні, наприклад, націоналісти сформували
«Ірландський батальйон». Багато тисяч україн-
ців вони вислали на фронти Європи. Організато-
ри того «Ірландського батальйону», які були в
австрійській армії єфрейторами й капралами, по-
робились «лейтенантами», сиділи вдома і спе-
кулювали.
Через те, що Канада була в стані війни з
Австрією і Німеччиною, націоналісти не могли
одверто славити «найяснішого цісаря». Робили
36
вони це посередньо: у своїх газетах і календа-
рях-альманахах захоплювались «подвигами» ав-
стрійських ландскнехтів — «Українських січових
стрільців». Вони друкували нариси про бої на
Лисоні й Маківці, прикрашували їх ілюстрація-
ми «четарів» і «отаманів». Особливо робили це
націоналісти в Сполучених Штатах Америки, бо
це їм було безпечніше писати — їхня країна ще
не воювала, і їм можна було вихваляти Австро-
Угорщину й Німеччину.
Українські робітники і фермери в цей час
влаштовували антивоєнні мітинги й демонстра-
ції. Газета «Робочий народ» відважно заклика-
ла: «Проч з імперіалістичною війною!».
Українські націоналісти, попікшися на своїй
орієнтації на Австрію та Німеччину, тепер скла-
дали присягу «вірності бритійській короні». Га-
зети «Канадійський фармер», «Канадійський ру-
син» і «Український голос» обстоювали імперіа-
лістичну війну.
Втім, свою позицію щодо імперіалістичної вій-
ни українські буржуазні націоналісти найкраще
виявили у своїх книжечках, які вони видали
1914 року й поширювали серед американських і
канадських українців.
У книжечці «Велика європейська війна» вони
писали, що українці, «жиючи в конституційній
Австрії, мали змогу самостійно розвиватись» і
«здобули собі право горожанства в Австрії».
А якщо вони мали такі «свободи» й «права»,
вони повинні були іти боронити Австрію і її
цісаря.
Такі побрехеньки поширювали українські на-
ціоналісти в Канаді тоді, коли по галицьких і
31
буковинських селах бешкетували австрійські сол-
дати й вішали українських селян, яких запідоз-
рювали в русофільстві. Такі похвали сипали
заокеанські націоналісти на адресу Австрії і її
цісаря, коли австрійські жандарми кували в кай-
дани тисячі галицьких, буковинських і закар-
патських українців і етапом відсилали їх до
страшних концентраційних таборів у Телергофі
і Гмінді, де їх голод, висипний і черевний тифи
передчасно заганяли в сирі могили.
Ба навіть націоналісти в Сполучених Штатах
Америки створили були навіть «Тимчасовий ко-
мітет», який мав скликати «український сойм»,
щоб вирішити, що треба робити для «здвигнен-
ня самостійної України». Як уже вказувалося
вище, українські націоналісти в США мали віль-
нішу руку, бо не боялися з боку уряду будь-
яких репресій, адже тоді їхня країна ще не була
в стані війни. Через воєнні обставини канадські
націоналісти не могли цього робити — не могли
зайняти одвертої проавстрійської позиції, як це
робили їхні американські побратими, але націо-
налістичні бізнесмени в Канаді не гаяли часу.
Розворушивши серця деяких несвідомих і легко-
вірних людей, вони почали засувати свої загре-
бущі руки в їхні кишені — тягнули з них важко
запрацьовані гроші на... «Фонд визволення
України».
До речі, саме з того часу почалось вициганю-
вання націоналістами грошей в заокеанських
українців в оцей «Фонд визволення України»,
яке вже тягнеться близько 50 років. Але про це
ми ширше поговоримо в іншому розділі.
Здається, наведених прикладів досить, щоб
38
показати ганебну діяльність націоналістів у пер-
ші роки першої світової імперіалістичної війни.
Як і галицькі та буковинські націоналісти, так
і канадські й американські націоналісти цілком—
тілом і душею — підтримували австрійських і
німецьких імперіалістів, які запалили першу сві-
тову війну, щоб встановити своє панування над
світом. Заокеанські націоналісти бідкались тіль-
ки, що Канада була в стані війни з Австрією і
Німеччиною, бо це їм утруднювало одвертіше й
інтенсивніше проводити свою диявольську ді-
яльність. Вони, однак, сподівалися, «що такий
стан довго не потриває», що ситуація зміниться
і вони матимуть розв’язані руки, щоб здійсню-
вати свої плани.
Та дальший хід історії перекреслив їхні споді-
ванки.
===^е==
ГЕНДЛЯРІ й СПЕКУЛЯНТИ
Напередодні і під час перших років світової
війни серед українських націоналістів у Канаді
утворилась верства гендлярів і спекулянтів. Це
були різні ділки, які купували й перепродували
земельні ділянки. Вони скуповували землю по
дешевій ціні, а продавали її іммігрантам по висо-
кій. Люди, які купували земельні ділянки, ви-
трачали всі заощаджені гроші, бо земля була не-
придатна, часто не варта й десятої частини тієї
суми, яку вони за неї заплатили. Багато людей,
вибившись з грошей, зрікалися цієї землі — її
конфісковували муніципалітети за несплачений
податок. І коли обдурені люди проклинали спе-
кулянтів, ті сміялися з «мудів» (так вони нази-
вали простих людей), що пошилися в дурні.
Дуже часто ці спекулянти й гендлярі змовля-
лися з представниками буржуазних партій і пу-
скались на махінації великого масштабу. Напри-
клад, 1912 року група українських націоналістів
відбула таємну нараду з лідером консервативної
партії Б. Роджерсом, на якій він запропонував
їм таке: скликати у Вінніпегу збори українських
40
багатіїв, щоб організувати «українську політич-
ну партію», яка мала б виставити на виборах
своїх кандидатів в депутати парламенту. Обрані
депутати з «української політичної партії» ма-
ли б підтримувати в парламенті консерваторів.
За такі послуги консерватори зобов язувалися пе-
редати «українській політичній партії» 50 000 ак-
рів землі в Піс Ривер. Консерватори відкри-
ли б імміграцію в цей район, а лідери «україн-
ської політичної партії» могли б продавати цю
землю іммігрантам. На цьому вони могли б за-
робити... 1 000 000 доларів.
Але цю змову викрито. Вона набрала широ-
кого розголосу на сторінках преси. «Робочий на-
род» демаскував продажність українських на-
ціоналістів. Він писав:
«Коли оглянемо цілу нинішню ситуацію, то
видно, що наші рідні запроданці стараються всі-
ма силами зібрати навколо себе величезне число
народу під дорогим йому гаслом «народна орга-
нізація» і «рідна мова», а відтак продавати на-
ших виборців тим, хто більше дасть...» х.
Консерватори, які були тоді при владі, взагалі
не зреклися своїх планів — встановити політич-
ний контроль над українськими поселенцями. Во-
ни, за прикладом лібералів, почали видавати
1913 року газету українською мовою «Канада».
Біля новоспеченої газети, наче мухи біля пато-
ки, почали згуртовуватись українські націона-
лісти, бо ж чули, що консерватори авансували
чималеньку суму грошей на її видання. Харак-
терним було те, що багато націоналістів, що ще
1 «Робочий народ» від 5 березня 1913 року.
41
вчора служили ліберальній партії і пописували
в «Канадійському фармері», швиденько переки-
нулись до консервативної партії, розпиналися за
неї на сторінках «Канади».
Якщо ще кілька років тому ліберальна партія
й консервативна партія наймали націоналістів,
щоб вони ловили для них українські голоси, то
тепер вони вдавалися до іншого маневру — під-
бирали собі надійних типів із націоналістичного
середовища і ставили їх своїми кандидатами. Во-
ни знали, що коли такий націоналіст буде обра-
ний депутатом, то служитиме їм ще краще, ніж
депутат англосаксонської національності. Пер-
шим таким депутатом Манітобського провінці-
ального парламенту був обраний 1915 року Т. Д.
Ферлей, який довів своєю діяльністю, що канад-
ська буржуазія може сміло розраховувати на по-
слуги українських націоналістів.
Уже в тих роках серед українських поселенців
виділяється верства бізнесменів — торговців,
промисловців і фермерів-багатіїв. У більших мі-
стах, таких, як Вінніпег, Едмонтон, Саскатун, в
дільницях, в яких компактними громадами жили
українці, почали відкривати «українські крам-
ниці», «українські робітні», «українські аптеки»
тощо. Власники цих підприємств почали голоси-
ти облудний клич «свій до свого» і «будуймо
українську торгівлю». Апелюючи до національ-
ного почуття людей, українські бізнесмени на-
живалися на них, збивали собі чималенькі капі-
тали. Саме вони й стали основою націоналіс-
тичних організацій і товариств. У канадській
політиці вони підтримували буржуазні партії, від
яких одержували різні привілеї.
42
Щоб затягнути українських поселенців у свої
сіті, націоналісти вдавалися до різних підступів.
У 1915—1918 роках вони розгорнули кампанію
за розбудову «рідної торгівлі» — організували
т. зв. «кооперативи» і «елеваторні спілки». На-
приклад, Петро Зварич, один з націоналістичних
стовпів у провінції Альберта, почав творити
«Українську народну торгівлю», яка відкривала
свої крамниці, в яких займали посади «студен-
ти», що фактично були пропагандистами націо-
налізму серед українських поселенців. Багато
фермерів, вірячи, що вони допомагають «націо-
нальній справі», підтримували ці кооперативи.
Згодом ці «кооперативи» ніби «банкрутували», і
їх перебирали у свої руки, як приватну власність,
всі ті «студенти», роблячи на цьому добрий біз-
нес. Так розбагатів і самий ініціатор «Україн-
ської народної торгівлі» — Петро Зварич. Він
згодом став одним з найбагатших людей у мі-
стечку Вегревілл.
1916 року націоналісти зорганізували «Ук-
раїнську елеваторну спілку». До цього діла вони
втягли чимале число українських фермерів. Спо-
діваючись поправити своє матеріальне станови-
ще, фермери купували паї спілки, вносячи свої
заощадження в її розбудову. Але по кількох ро-
ках ця «спілка» також «збанкрутувала» — про-
пали гроші українських фермерів-трударів.
Буржуазні партії, щоб мати серед українських
поселенців своїх агентів, назначували націоналі-
стів начальниками місцевих поштових канцеля-
рій, секретарями муніципалітетів, продавцями
сільськогосподарських машин, управителями еле-
ваторів тощо. За ці посади націоналісти були
43
зобов язані під час виборів мобілізувати вибор-
ців на підтримку кандидатів згаданих партій.
Ще до вибуху першої світової війни націона-
лісти збирали серед іммігрантів гроші на різні
цілі — на «Фонд визволення України» і «рідну
школу» в старому краю. Але, як правило, вони
ніколи не звітували про зібрані гроші перед гро-
мадськістю. Націоналістичні ватажки розтринь-
кували народні гроші.
Під час війни націоналісти не могли збирати
гроші на «рідну школу» в старому краю, бо ні-
хто їм не повірив би, іцо вони надішлють ці гро-
ші на призначену ціль. Треба було вигадати
щось інше, таке, що апелювало б до національ-
ного почуття людей, щоб вони щедро давали свої
гроші. І їм не довелось довго ламати собі голови,
щоб придумати, як би легше було видурювати
гроші в людей. Вони заходились збирати гроші
на будову «народних домів» і «інститутів». На
чолі цих збіркових кампаній були новоспечені
«доктори», «професори» й греко-католицькі
ксьондзи. У цих збіркових кампаніях велись
перегони — греко-католицькі ксьондзи збирали
на будову «інституту», націоналісти з групи
«Українського голосу» — на будову «народних
домів».
1915 року грекр-католицький епіскоп Микита
Будка зі своєю зграєю почав збирати гроші на
так званий «повоєнний фонд». Газета «Канадій-
ський русин» писала, що війна заподіє великого
знищення, отже, ці гроші підуть на «відбудову
зруйнованого війною краю».
Націоналісти, які називали себе «народовця-
ми», побачивши, що й вони можуть зробити
44
«файний бізнес», також кинулись збирати гроші
на «повоєнний фонд». Правда, вони дещо запіз-
нились і зібрали менше, ніж їх греко-католицькі
конкуренти. Але ні перші, ні другі не надіслали
грошей на «відбудову зруйнованого війною
краю». Видурені в людей гроші опинилися в гли-
боких кишенях націоналістичних гендлярів і спе-
кулянтів.
1916 року греко-католики й «народовці» утво-
рили спільний «Інститут ім. Петра Могили».
Через рік «народовці» прогнали з «інституту»
епіскопа Будку і його почет.
Будка зі своєю фалангою ксьондзів сформував
«Українську народну раду», яка почала під па-
тріотичними кличами видурювати в українських
поселенців гроші на «сироту Івася» в старому
краю. В тому ж самому часі Будка з групою гре-
ко-католиків-націоналістів купив великий буди-
нок в Едмонтоні під «Інститут ім. Т. Г. Шевчен-
ка». Вони намовили багато фермерів поручитися
за цей будинок своїм майном. Водночас націона-
лісти-католики почали будувати у Вінніпегу «Ін-
ститут «Просвіта». На цю мету вони також ви-
дерли в легковажних людей 9 000 доларів. За ці
гроші вони викопали тільки підвал. Коли жерт-
водавці зажадали звіту, на що витрачено гроші,
то в рахункових книгах знайшли статтю, в якій
значилось, що на самі тільки цвяхи видано аж...
2000 доларів. Але люди знали, що в цілій будо-
ві не було забито жодного цвяха, бо це був лише
мурований підвал. Цей «Інститут «Просвіта»
до сьогодні не закінчений — весь зал його — в
підвалі. Ганебно обшахраїли націоналісти і фер-
мерів в Альберті. На «Інституті ім. Т. Г. Шев-
45
ченка» наріс великий борг, бо управа не тільки
не платила зобов’язань, вона навіть не поквита-
ла процентів. Власник, який продав будинок, ві-
дібрав його через суд за несплачений борг. Го-
лова закладу, який завідував «Інститутом ім.
Т. Г. Шевченка», завчасу втік з Канади до ста-
рого краю — розуміється, не з порожніми кише-
нями. Фермери, які гарантували борг своїм май-
ном, п’ять років сплачували його із своїх дохо-
дів. Деякі фермери через те навіть втратили
свою землю.
Так спекулювали націоналісти на національ-
них почуттях канадських українців під час пер-
шої світової війни.
ЗМІНА ОРІЄНТАЦІЙ
У Росії почалась Лютнева буржуазно-демо-
кратична революція. Під натиском революційних
подій цар Микола II зрікся трону. Російська бур-
жуазія разом з поміщиками утворила Тимчасо-
вий уряд.
Відгомін Лютневої революції прокотився по
цілому світі. Вістку про скинення царя в березні
1917 року і проголошення республіканського ла-
ду радісно привітали заокеанські українці.
Українські трудящі в Канаді, організовані в
Українську соціал-демократичну партію,— яка,
до речі мовити, не пішла за зрадниками II Ін-
тернаціоналу, — хоч вітали революцію, проте
знали, що це тільки початок, що має відбутися
ще одна революція — соціалістична революція.
25-го березня 1917 року відділ Української со-
ціал-демократичної партії у Вінніпегу скликав
масовий мітинг, на якому присутні ухвалили ре-
золюцію такого змісту:
«Ми, українські робітники, зібрані на масо-
вому мітингу у Вінніпегу, шлемо братерський
привіт російським робітникам-революціонерам,
41
з приводу світової перемоги революції над само-
державним царатом і розвалення тюрми наро-
дів, з якої, без сумніву, вийде вільним і 30-міль-
йонний український народ.
Ми переконані, що російські товариші не спи-
няться на довершеній зміні політичного устрою
Росії, але поведуть боротьбу до повної перемоги
робочого народу над усіма його ворогами».
Отак поставились українські трудящі в Кана-
ді до Лютневої революції в Росії.
Та цілком протилежно поставились до Лют-
невої революції українські націоналісти в Канаді.
Адже в Києві українська буржуазія і націо-
налістичні партії утворили Центральну раду. Ва-
тажками Центральної ради були буржуазні
націоналісти—Михайло Грушевський, Сергій Єф-
ремов, Володимир Винниченко і Симон Петлюра.
Центральна рада, прикриваючись національ-
ними гаслами, намагалася захопити під свій кон-
троль український народ і підкорити його полі-
тичному впливові української буржуазії. Вона
охоче підтримувала імперіалістичну політику
Тимчасового уряду в головних питаннях рево-
люції — про війну і мир. У боротьбі проти рево-
люційних мас, що намагалися довести революцію
до успішного завершення, Центральна рада з
Тимчасовим урядом становила єдиний контрре-
волюційний табір.
Українські націоналісти за океаном цілком під-
тримували Центральну раду і тим самим схва-
лювали політику Тимчасового уряду.
Як відомо, Центральна рада не боролась за
незалежну українську державу. Навпаки, у сво-
їх «універсалах» вона домагалася лише автономії
48
в складі російської федерації. В цій справі вона
вела переговори з Тимчасовим урядом. Отже,
українській націоналістичній буржуазії не йшло
про соціальне і національне визволення. Вона
вдовольнилася «автономією», щоб тільки мати
змогу сісти на спину українських трудящих, зро-
бити їх своїми рабами.
А українські націоналісти за океаном, які
верещали весь час про «самостійну українську
державу», теж зреклися свого лозунга і підтри-
мували домагання Центральної ради про «авто-
номію» в «російській федерації» — в державі ро-
сійських капіталістів і поміщиків. Досить пере-
горнути пожовклі сторінки газет «Український
голос», «Канадійський фармер», «Канадійський
русин», щоб побачити, скільки похвал вони опу-
блікували на адресу Центральної ради і, посе-
редньо, на адресу Тимчасового уряду.
7-го листопада почалась Велика Жовтнева со-
ціалістична революція. Трудящі Росії, очолюва-
ні Російською соціал-демократичною робітничою
партією (більшовиків), повалили Тимчасовий
уряд і встановили робітничо-селянську владу —
радянську владу. Радянський уряд проголосив
право на самовизначення всіх націй в Росії. Але
Центральна рада, яка благала Тимчасовий уряд
надати Україні «автономію» в складі російської
федеративної держави, тепер виступила проти
радянської влади, цієї влади, яка проголосила
право націй на самовизначення, не визнала Ради
народних комісарів, а, навпаки, уклала змову з
російською контрреволюцією в боротьбі проти
робітничо-селянського ладу. Генеральний секре-
таріат Центральної ради 23-го листопада звер-
4, М. Терлиця
49
нувся до контрреволюційних урядів південного
сходу країни, а також Криму і Башкирі! з нотою,
в якій пропонував сформувати загальноросій-
ський буржуазний уряд, який повинен був по-
чати боротьбу за Повалення радянської влади1.
Центральна рада вела переговори з представ-
никами Франції і Англії. За обіцяну фінансову
й технічну допомогу вона зобов’язувалась про-
довжувати війну в інтересах Антанти. За вказів-
ками Антанти вона також уклала союз з цар-
ським генералом Каледіним. Уклавши союз з
ним, вона безперешкодно перепускала з фронту
в його розпорядження контрреволюційні части-
ни для боротьби проти радянської влади. Але в
той самий час Центральна рада відмовилась про-
пускати через Україну червоногвардійські заго-
ни, які посилав радянський уряд на допомогу
робітникам Донбасу. Вона забороняла пропуска-
ти на Дін для боротьби проти Каледіна револю-
ційні загони.
Всі ці ганебні й злочинні дії Центральної ра-
ди схвалювали українські націоналісти за океа-
ном.
Але коли всі ці махінації Центральної ради
стали відомі українській імміграції в Сполучених
Штатах Америки та в Канаді, багато хто з тих
людей, що ще донедавна мали довір’я до неї, по-
чали її таврувати як зрадницю України і її на-
роду.
Газета українських соціал-демократів у Кана-
ді «Робочий народ» гостро ганьбила й засуджу-
вала зрадницьку політику Центральної ради, що
1 Історія Української РСР, Київ, АН УРСР, 1957,
т. II, стор. 67.
50
«виступила до боротьби проти більшовицького
правительства, котре проголосило без усяких за-
стережень і ограничень независимість України і
котре не хоче пересилати війська через терито-
рію України проти Каледіна без дозволу україн-
ського правительства і тим самим стверджує щи-
рість своїх слів». Газета «Робочий народ» тав-
рувала Центральну раду за те, що вона «не спов-
нила бажання народу і не перебрала землі на
народну власність, але уступила напорові панів
і фабрикантів та полишила земельне питання
установчим зборам до порішення, щоб ті ж пани
і фабриканти мали час приготуватися до уста-
новчих зборів, а там рішати питання по-військо-
вому» \
Таке було ставлення українських трудящих у
Канаді до зрадницької політики Центральної ра-
ди і до політики радянської влади наприкінці
1917 року.
Але недовго народ України терпів панування
буржуазної Центральної ради. 26-го грудня
1917 року Перший Всеукраїнський з’їзд Рад
у Харкові проголосив встановлення на Україні
радянської влади.
Українські націоналісти, йдучи на припоні сво-
їх ідейних батьків з Центральної ради, виступи-
ли проти радянської влади. Вони проливали
сльози за Тимчасовим урядом, від якого споді-
валися виторгувати якщо не куценьку «автоно-
мію», то принаймні гарантію, що інтереси україн-
ських капіталістів і поміщиків будуть збережені
і забезпечені.
1 «Робочий народ» від 22 грудня 1917 року.
4*
51
В лютому 1918 року Центральна рада, щоб
утриматись при владі, запросила на Україну ні-
мецьке імперіалістичне військо. Німецькі загарб-
ники окупували Україну і почали грабувати та
тероризувати народ.
Здавалося б, що цього вже факту було б до-
сить, щоб переконатися в зрадницькій антина-
родній політиці Центральної ради. Але україн-
ські націоналісти, яким байдуже було до визво-
лення України і її народу, виправдували ганебну
поведінку Центральної ради. «Український го-
лос», який був головним речником і рупором на-
ціоналістів у Канаді, писав: «їм (тобто україн-
ській буржуазії.— Авт.) потрібно було помочі,
тому вони запросили (німців) і кінець».
І хоч Центральна рада твердила, що німці
прийшли як її «приятелі й помічники» на корот-
кий час і не будуть втручатися у внутрішні спра-
ви, командування кайзерівської армії диктувало
свою волю, яку по-собачому виконували ватаж-
ки Центральної ради. А коли націоналістичні ла-
кеї виконали свою службу, окупанти надумали
їх спекатися, замінити їх покірнішою маріонет-
кою — царським генералом Павлом Скоропад-
ським.
У квітні 1918 року німці розігнали Централь-
ну раду і проголосили українського поміщика й
царського генерала Павла Скоропадського «геть-
маном усієї України».
Здавалось, може, той кричущий факт протве-
резить націоналістів за океаном. Де там! «Укра-
їнський голос» знову змінив орієнтацію. З палко-
го прихильника Центральної ради він перетворив-
ся в такого ж палкого прихильника «гетьманської
52
влади». З приводу настановлення «гетьмана»
він писав: «На чолі правительства тепер стоїть
гетьман Скоропадський. Те, що він є диктато-
ром, може, спричинити користь...».
Але й «гетьман» довго не втримався на кайзе-
рівських багнетах. По всій Україні відбулися про-
тинімецькі і протигетьманські повстання під про-
водом більшовиків. Гетьманському режимові
наближався кінець. Українська буржуазія, яка
покладала свої надії на німців, зробила зміну орі-
єнтації. Вона знову повертається до Антанти. На
початку листопада 1918 року на місці гетьмана-
ту утворюється влада Центральної ради в формі
Директорії. Тепер вона хотіла лівими фразами
привернути на свій бік широкі народні маси. Ди-
ректорію очолювали Володимир Винниченко і
Симон Петлюра.
Заокеанські націоналісти також швиденько пе-
реорієнтувались — вони заходилися лаяти геть-
мана та німців, хвалити Директорію і, розумієть-
ся, Антанту.
Як бачимо, за півтора року націоналісти тричі
міняли орієнтацію — з Центральної ради і Тим-
часового уряду на гетьмана і німців, з геть-
мана і німців на Директорію і Антанту. На
цьому, звичайно, не закінчилась гра в орієнта-
цію націоналістів. Про це буде мова в іншому
розділі.
А як же були справи на західноукраїнських
землях, які перебували під Австрією?
Під впливом Великої Жовтневої соціалістичної
революції почалося революційне піднесення в За-
хідній Європі. Повстали на боротьбу також на-
роди, що були поневолені австро-угорським імпе-
53
ріалізмом. Східна Галичина, переважно заселена
українцями, переживала бурхливі дні.
Українські націоналісти, як ми вже згадували,
тілом і душею служили габсбурзькому престоло-
ві. Вони багато разів доводили під час війни
свою лакейську вірність австро-угорській мо-
нархії.
Ще не так давно—тільки 18 липня 1918 року,—
коли вже всім стало очевидно, що клаптикова
держава Австро-Угорщина мусить розвалитися,
голова «Української парламентарної репрезента-
ції», що згодом став диктатором Західно-Ук-
раїнської Народної Республіки, Євген Петруше-
вич запевняв цісарський престол про лояльність
націоналістів. Він казав: «Ми ніколи не прагну-
ли викликати серед народу революцію, навпаки,
наш народ вірно стоїть на охороні інтересів дер-
жави... зірка габсбурзької династії все ще сві-
тить ясно і яскраво на нашому небосхилі» \
Але недовго випало після цієї підданської зая-
ви Євгена Петрушевича «світити ясно і яскраво
на небосхилі» зірці габсбурзької династії. З кож-
ним днем блиск її дедалі більше темнішав. Над-
ходила грізна буря — буря народного гніву.
В результаті буржуазно-демократичної революції
28 жовтня 1918 року Чехословаччина була про-
голошена республікою. Через день вийшли із ім-
перії Хорватія, Словакія, Далмація. Згодом
Угорщина і Австрія стали окремими республіка-
ми. Австро-угорська монархія розлетілася, наче
будинок з карт.
1 Цитуємо за О. Ю. Карпенком, До питання
аро характер революційного руху в Східній Галичині,
збірник «З історії західноукраїнських земель».
54
Українські націоналісти 18 жовтня скликали у
Львові так звану «Українську національну ра-
ду», яка, однак, не бажала перебрати революцій-
ним шляхом владу в Східній Галичині. Навпаки,
Українська національна рада, як реакційна орга-
нізація, боялася революції. Навіть уже тоді, ко-
ли 31 жовтня 1918 року цісар Карл І втік з Від-
ня, президія Української національної ради на
чолі з Євгеном Петрушевичем добивалася в ав-
стрійського уряду затвердження своїх рішень.
Кость Левицький, який залишився у Львові, на-
казав чекати, поки австрійське міністерство не
віддасть Східної Галичини українцям.
Тоді, коли Кость Левицький і інші члени Ук-
раїнської національної ради говорили, що владу
треба одержати від австрійського намісника з
дозволу цісаря, стало відомо, що з 1 листопада
австрійські власті замірялися віддати Східну Га-
личину польським панам. Ця вістка сколихнула
широкі кола українців, і вони вимагали револю-
ційним порядком взяти владу. В цій справі від-
булося термінове засідання Української націо-
нальної ради. На цьому засіданні Військовий
комітет, що утворився в жовтні 1918 року, вима-
гав негайно діяти — вчинити переворот. Проти
цієї пропозиції виступили члени Української на-
ціональної ради — Кость Левицький і Лонгин
Цегельський. Але Військовий комітет ухвалив
постанову діяти зразу — вночі з 31 жовтня на
1 листопада: почати у Львові та інших містах
Східної Галичини й Буковини збройне повстання,
щоб повалити австрійську владу і відокремити
українські землі від Австрії. 1 листопада півро-
ку і почалося повстання, в якому активну роль
55
відіграли українські солдати австрійської армії,
серед яких були такі, що повернулися з росій-
ського полону, були свідками й учасниками бур-
жуазно-демократичної і соціалістичної револю-
цій і «просякли більшовицькими ідеями» *.
Та владу в Східній Галичині все ж таки захопи-
ла Українська національна рада. Вона видавала
демагогічні відозви й декларації, в яких прого-
лошувала на словах революційні гасла, давала
обіцянки, що, «як тільки край успокоїться», від-
будеться «справедлива земельна реформа», а
«законодавство забезпечить робітникам 8-годин-
ний робочий день».
У той час, коли Військовий комітет готувався
до повстання, польська буржуазія, яка ще до роз-
паду Австро-Угорщини планувала захопити вла-
ду в Східній Галичині, збирала свої сили, щоб
учинити опір і не допустити до утворення україн-
ської національної держави.
1 листопада у Львові (згодом і в інших містах
Східної Галичини) почались бої між українським
військом і польськими збройними силами.
Розуміється, заокеанські українці з великою
радістю сприйняли звістку, що народ Східної
Галичини й Буковини почав боротися за своє
соціальне й національне визволення. Адже, чи-
таючи всі ці відозви й декларації, які видавала
Українська національна рада, можна було поду-
мати, що, нарешті,’ народ позбудеться гнобителів
і заживе новим вільним життям. Ця радісна віст-
ка для заокеанських українців була тим більше
1 О. Кузьма, Листопадові дні у Львові, Львів,
1931, стор. 44.
56
дорога й близька, бо переважна більшість із них
прибула саме з цих земель—з Східної Галичини,
Буковини і Закарпаття, там жили їхні рідні:
батьки, брати, сестри, дружини й діти.
На жаль, майже ніякої документації не зали-
шилося з тих днів про ту реакцію організованих
українських трудящих у Канаді на події в Схід-
ній Галичині та Буковині наприкінці 1918 року і
на початку 1919 року, бо канадський уряд 28 ве-
ресня 1918 року розв’язав Українську соціал-де-
мократичну партію і закрив газету «Робочий на-
род» за те, що вона поширювала «більшовицьку
пропаганду».
Українські націоналісти в США і в Канаді, як
можна було сподіватися, беззастережно заявили
про свою підтримку Українській національній ра-
ді. Вони сподівалися (і тут вони не помилилися),
що керівництво в цій боротьбі захопить україн-
ська буржуазія і скерує рух на закріплення сво-
го класового становища. Дальші події так і роз-
вивалися в цьому напрямі.
Українська національна рада кілька днів після
захоплення влади в Східній Галичині проголо-
сила утворення Західно-Української Народної
Республіки (ЗУНР). Тоді ж сформовано
уряд Західно-Української Народної Республі-
ки — Державний секретаріат, до якого увійшли
представники українських буржуазних партій.
Уряд ЗУНР, незважаючи на демагогічні відоз-
ви й декларації, залишив недоторканою помі-
щицьку й капіталістичну власність. Під покро-
вом Державного секретаріату українська бур-
жуазія спекулювала нафтою, сіллю, свічками,
лісом та іншими товарами.
57
Коли, дуже запізнившись, дійшла правда за
океан про хазяйнування української буржуазії
під егідою Державного секретаріату, широкі ко-
ла українських поселенців у Канаді і США по-
чали усвідомляти, що ЗУНР не є народною рес-
публікою, що це буржуазний і націоналістичний
витвір, який захищає інтереси не народу, але
експлуататорів.
Українські націоналісти за океаном кидали
прокляття на адресу тих, хто смів критикувати
ЗУНР. Вони називали їх «зрадниками україн-
ської національної справи».
ЗУНР, як відомо, не проіснувала довго — ли-
ше дев’ять місяців. Польські пани, маючи під-
тримку західноєвропейських і американських ім-
періалістів, сконцентрували свої сили і почали
витискати українське військо зі Східної Галичи-
ні. Уряд ЗУНР, не здійснивши обіцяного наро-
дові, втрачав свій вплив, українська буржуазія,
яка була при владі, виявилася бездарною і не-
здатною до державної відповідальності.
«ДИПЛОМАТИЧНА» ТРАГІКОМЕДІЯ
1919 року в Парижі мала відбутися Мирна
конференція представників країн-переможців —
Англії, Франції, Італії і Сполучених Штатів
Америки та їхніх союзників. Мирна конференція
мала розв’язати дальшу долю світу.
Українські буржуазні націоналісти, які опини-
лися на західноєвропейських смітниках, плану-
вали вислати на цю конференцію своїх делегатів.
Завданням тих делегатів було «впливати на опі-
нію державних мужів».
Націоналісти в Канаді ще восени 1918 року
сформували Український канадський громад-
ський комітет, щоб послати делегатами на Мир-
ну конференцію своїх представників «до помочі
делегації від Української Народної Республіки».
Канадські делегати, як писали націоналістичні
газети, «мали з’єднатися з делегацією Україн-
ської Народної Республіки і разом полагодити
українську справу в Європі».
Український канадський громадський комітет
почав зразу діяти: видав відозву до всіх україн-
59
ців у Канаді про збирання фондів на фінансу-
вання такої делегації.
Одразу ж на делегатів призначено Івана Пе-
трушевича, родича диктатора ЗУНР, і адвоката
Юрія Шкварка. Іван Петрушевич мав представ-
ляти так званих «народовців», а Юрій Шква-
рок — греко-католиків з табору горезвісного
епіскопа Микити Будки. Але тому, що «наро-
довці» мали більшість у комітеті, вони в останній
хвилині, без відома греко-католиків, виставили
геть Юрія Шкварка, а на його місце послали
Осипа Мегаса. Греко-католики обурилися на
«народовців» за їхній трюк і не передали до ко-
мітету зібрані гроші. А треба сказати, що націо-
налісти на цю мету видурили в канадських ук-
раїнців 19000 доларів. Як на тодішні умови
української еміграції, це була велика сума.
Для того, щоб надати делегатам більшого ав-
торитету, Український канадський громадський
комітет вислав до федерального уряду в Оттаві
двох представників, «щоб дістати згоду і попер-
тя». Уряд відповів, що ніякого «попертя» він не
може дати делегатам. Якщо вони бажають їхати
на Мирну конференцію, то можуть це зробити,
але як «приватні горожани» *.
їдучи до Парижа, делегати дорогою посвари-
лись через нерівний поділ грошей. У Парижі
Осип Мегас також посварився з заступником го-
лови делегації УНР Василем Панейком — відо-
мим львівським націоналістичним шарлатаном і
гохштаплером. Осип Мегас відмовився визнати
авторитет Василя Панейка і передати йому гроші.
1 Пропам’ятна книга Українського народного дому у
Вінніпегу, стор. 296,
60
Трохи згодом Мегас вийшов із складу деле-
гації, повернувся до Канади і виступив на пуб-
лічних мітингах, де викривав махінації україн-
ських буржуазних націоналістів. Він назвав уряд
Євгена Петрушевича «збіговиськом проститу-
ток». Пізніше він виступив з серією статей у га-
зеті «Українські робітничі вісті», в яких викрив
ганебну поведінку «української делегації» у Вер-
салі, що жила у люксусових готелях і пиячила
цілими днями за гроші, які вони обманом здерли
з людей.
Другий делегат, Іван Петрушевич, залишив
Мирну конференцію і виїхав до Англії, де доб-
рав способу відкрити приватний бізнес. Через
деякий час він також повернувся до Канади і
розкривав публічно поведінку «української де-
легації» в Парижі.
Коли викрито скандал з «українською делега-
цією» у Версалі, то «народовці», що групувалися
біля «Українського голосу», почали нове здир-
ство з людей — заходились збирати гроші на
«народний фонд».
Чому ж так легко щастило націоналістам ро-
бити ці шахрайства? Бо це був час, коли в
Канаді не було робітничо-фермерської преси,
яка могла була їх демаскувати й перестерігати
людей.
Водночас може виникнути друге запитання:
невже українські поселенці були такі заможні,
що могли жертвувати стільки грошей на всі ті
«фонди»? В 1918—1919 роках, коли націоналі-
стичні гендлярі видурювали гроші на всякі «фон-
ди», робітники, що мали працю, одержували по-
рівняно високу заробітну плату, бо це був час
6і!
повоєнного буму. За високу ціну продавалося й
фермерські продукти. Крім того, українці, які
походили з Східної Галичини, Буковини й За-
карпаття, прагнули звільнити свій край від со-
ціальної і національної неволі. Вони вірили, що
гроші, які вони щиро й щедро дають, підуть на
таке визволення.
1919 року греко-католицькі ксьондзи знову
збирали гроші на «чвертьмільйонний фонд». Але
ця кампанія ганебно провалилася. Газета «Ук-
раїнські робітничі вісті» вчасно здемаскувала
шахраїв і перестерегла людей перед черговим об-
маном. Збирачам «чвертьмільйонного фонду»
пощастило нашкрябати тільки 14 000 доларів.
Щоб добратись до почувань і сентименталь-
ності поселенців, націоналісти почали збирати
тепер уже на Український Червоний Хрест, який
мав допомагати боротися «з голодом і хвороба-
ми» та «рятувати народ від загибелі». На цю ме-
ту вони видурили аж 55 000 доларів. Люди ві-
рили, що дають на гуманну справу— «на закупно
медикаментів для хворого і голодного населення
Східної Галичини». Але справді хвора й голодна
людність цих грошей не бачила й навіть не чула
про них. Частина цих грошей була вислана на-
ціоналістичним привідцям у Відні, Празі й Льво-
ві. Вони опинились у кишенях Євгена Петруше-
вича, Степана ХЗмаль-Стоцького і Степана
Федака.
Але на цьому націоналістичні махери не при-
пинили здирати з заокеанських українців важко
зароблені й заощаджені гроші. Побачивши, що
вже важко збирати на якісь вигадані фонди, бо
щораз менше й менше людей жертвують на це
62
свої гроші, вони вдались до іншого способу. Вони
проголосили «позичку свободи». Звертаючись до
людейі націоналістичні спекулянти казали: ви не
даєте, а лише позичаєте гроші, які вам вернуться
з великими процентами.
До Сполучених Штатів Америки прибув 1921
року Лонгин Цегельський, «амбасадор» віден-
ського «уряду» Євгена Петрушевича,— той са-
мий Лонгин Цегельський, що очолював з Костем
Левицьким Українську національну раду у Льво-
ві і засуджував повстання проти австрійської
влади в листопаді 1918 року: «позичка» мала
принести «урядові» у Відні аж 1 000 000 доларів!
Націоналісти видали інструкцію, де сказано,
що кожен, хто набуде облігацію «позички», після
10 років одержить усю суму плюс 8 процентів
доходу за кожний рік. Яка ласа принада! Адже
в канадських банках давали лише півтора процен-
та від заощаджень. Далі в інструкції говорило-
ся, що «президент уряду» Євген Петрушевич і
«амбасадор» Лонгин Цегельський гарантують
кожному, хто набуде облігацію, повернення «по-
зички» майном України — «її землею, лісами,
залізницею, податками, митом, монополем». Чи
можна було собі уявити більшу нахабність і
цинізм, що їх мали «президент» і його «амбаса-
дор»: опинившись на смітниках Західної Євро-
пи, вони мали відвагу дурити людей і «гаранту-
вати позичку» майном України — України, яку
вони гуртом і вроздріб продавали кожному
зустрічному імперіалістові за крони, франки,
марки, фунти стерлінгів і долари, України, яку
вони зраджували протягом десятиріч.
Але знаючи, що йому самому бракує кебети
63
«амбасадор» Цегельський знайшов собі спеку-
лянта Ф. А. Бойєра з Монтреала, який уже був
набив руку на всяких махінаціях. Цегельський з
Бойєром зготовили «маніфест», звернений «до
всіх уродженців Галичини і північної Буковини»,
який опублікували на видному місці всі націона-
лістичні газети. Після опублікування «маніфесту»
по Канаді роз’їхалася ціла отара агентів — вони
влаштовували по готелях пишні бенкети на ра-
хунок «позички свободи». Ця кампанія була так
нашвидку спрепарована, що «амбасадор» не мав
навіть часу заготувати облігації і тому всім, що
давали «позичку», вручав звичайні папірці з...
своїм підписом.
Але вся ця авантюра зірвалась. «Українські
робітничі вісті» розкрили махінацію Цегельсько-
го — Бойєра. Робітники й фермери розбивали
мітинги агентів «позички свободи». Через кілька
тижнів націоналістичні газети замовкли про «по-
зичку свободи». Головний шулер Ф. А. Бойєр
раптом зник з Канади, розуміється, не з порож-
німи кишенями.
Але ще не забуто скандал з «позичкою свобо-
ди», як націоналістичні спекулянти придумали
новий обман — розписали «позичку національної
оборони Західно-Української Народної Респуб-
ліки».
17 серпня 1922-року «уряд» ЗУНР, що пере-
бував у Відні, за підписами Євгена Петрушевича,
Костя Левицького, Володимира Сінгалевича,
Осипа Назарука, Степана Витвицького, Романа
Перфецького, Ярослава Селезінки опублікував
«оповіщення», в якому говорилося, що «згідно з
рішенням президента Галицької Української на-
64
ціональної ради з дня 16 серпня 1922 року роз-
писується на Канаду позичку Національної Обо-
рони у висоті п’ятдесят тисяч доларів».
Переводити цю «позичку» мав сам Кость Ле-
вицький — «міністр закордонних справ ЗУНР».
Але замість нього до Канади приплентався за
доларами «міністр преси і пропаганди» — Осип
Назарук.
Коли на канадській землі появився Осип На-
зарук, націоналістичні газети опублікували «ма-
ніфест» і ним почали нове здирство. Осип Наза-
рук у товаристві іншого гендляра чорних справ,
Івана Боберського, виїхав на гастролі по Канаді.
Вони влаштували 116 «віч», на яких зібрали
20000 доларів, тобто менше половини заплано-
ваної квоти. Цікавим у цій кампанії було те, що
націоналістичним спекулянтам не вдалося обма-
нути робітників. Вони обшахраювали переваж-
но фермерів і деяких дрібних крамарів. Тоді ко-
ли у фермерській провінції Саскечеван вони
влаштували 45 «віч» і від 2 242 чоловік вимани-
ли 11 141 долар, то в робітничій провінції Онта-
ріо вони влаштували тільки 8 «віч», на яких від
240 чоловік (переважно дрібних крамарів) ви-
тягли лише 2 282 долари. А в іншій робітничій
провінції Британська Колумбія, з якої ще 1910 ро-
ку українські робітники висвистали Шептицько-
го, відбулося лише 3 «віча» і лише 9 чоловік
дали «позичку» на... 75 доларів.
Провал чергової «позички» Назарук поясню-
вав «тяжкими часами» і «посухою». Але це було
далеко від правди! Справжньою причиною про-
валу була роз'яснювальна кампанія, яку прово-
дили українські робітничо-фермерські організації.
5. М. Терлиця
65
Зони викривали перед широкими колами гро-
мадськості махінації націоналістичних спеку-
лянтів Газета «Українські робітничі вісті» дома-
галася, щоб націоналістичні гендлярі звітували
перед людьми за зібрані гроші. Але таких зві-
тів не було, бо гроші розбазарювалось між на-
ціоналістичними ватажками за океаном і «міні-
страми» у Відні.
Назарук, який за свою «патріотичну роботу»
брав місячно 1 000 доларів, крім видатків на по-
дорож, посварився з «президентом» Євгеном Пе-
трушевичем і відмовився вислати йому зібрані в
Канаді гроші.
На цьому грунті між ними виникла запекла
боротьба. Побачивши, що йому нема більше по-
треби колотитися по Канаді, Назарук з грішми
поїхав до Сполучених Штатів Америки, де взяв-
ся за «гетьманський рух».'
Через кілька років Осип Назарук повернувся
до Львова і був амністований польсько-панським
урядом. Він пірвав з радикальною партією і пе-
рейшов на службу до уніатського епіскопа Гри-
горія Хомишина в Станіславі. Хомишин, який
був на службі польсько-панського уряду, приз-
начив Назарука відповідальним редактором гре-
ко-католицької газети «Нова зоря». Пізніше ви-
явилось, що Назарук, коли ще був у Канаді, слу-
жив у польській'Дефензиві.
Від 1914 по 1924 рік українські націоналісти в
Канаді витягли з кишень українських поселен-
ців, згідно з їхніми рахунками, 147 880 доларів.
Усі ці гроші вони розтринькали — частину в Ка-
наді, частину у Львові, Парижі, Відні, Празі,
Берліні й навіть у Вашінгтоні, де вони якийсь час
66
мали свою «амбасаду» і займалися «диплома-
тією».
Після провалу гастролей Осипа Назарука на
якийсь час націоналісти припинили свої шахрай-
ства. Але ненадовго. В 1930-х роках вони відно-
вили свої кампанії з грішми на «національну
справу».
=^е===
З ВОРОГАМИ ПРОТИ НАРОДУ
Використовуючи настрої народних мас, Ди-
ректорія почала повстання проти гетьмана.
14 грудня 1918 року військо Директорії всту-
пило до Києва. Павло Скоропадський того ж дня
підписав відмовлення від влади і втік до Німеч-
чини.
Директорія, будучи органом української бур-
жуазії і куркульства, зберегла старий лад і охо-
роняла інтереси експлуататорів. Вона терором і
репресіями не давала трудящим встановити ра-
дянську владу.
Але відчуваючи під собою нетривкий грунт,
Директорія, в якій верховодили Винниченко і
Петлюра, вдалася до чужоземних імперіалістів
по допомогу. Її делегати їздили до Одеси й про-
сили у французького командування зброї та об-
мундирування для свого війська. Неабияку до-
помогу пода\и Директорії і американські імпе-
ріалісти — вони продали їй зброї та військового
майна майже на 11 000 000 доларів. Звичайно,
чужоземні імперіалісти не з доброти допомагали
Директорії. За цю допомогу Директорія пере-
68
творювала Україну в колонію чужоземних імпе-
ріалістів: зобов’язалась передати Франції в кон-
цесію на 50 років залізниці; сплатити відповідну
частину боргів царського і Тимчасового урядів;
уся фінансова, торговельна, промислова і вій-
ськова політика протягом п’яти років мала про-
водитись під контролем французького уряду;
для боротьби з Радянською Росією Директорія
зобов’язалась за рік виставити 300000-ну армію.
Але допомога імперіалістичних інтервентів не
врятувала Директорії від її розгрому. В січні
1919 року з наказу Українського радянського
уряду почало наступати радянське військо — во-
но на кожному кроці розбивало петлюрівські
частини. Петлюрівці, охоплені панікою, тікали,
кидаючи зброю і спорядження, які вони одер-
жали від французьких імперіалістів. Петлюра
робив спробу зупинити наступ радянського вій-
ська на Київ. 1 лютого 1919 року відбувся вирі-
шальний бій. Петлюрівці були розбиті. Дирек-
торія втекла з Києва до Винниці. До Києва
тріумфально ввійшло українське радянське вій-
сько — Богунський полк під командуванням
Миколи Щорса і Таращанський полк під коман-
дуванням Василя Боженка.
Після визволення Києва радянське військо
розгорнуло дальший наступ за звільнення Украї-
ни від петлюрівських банд. З Вінниці Директо-
рія подалася до Кам’янця-Подільського. Але й
там вона не нагріла місця, бо радянське військо
в квітні вийшло на ріку Збруч, переслідуючи
скрізь Директорію. Вона перебувала у вагоні і
переїздила з місця на місце.
В той час, коли точилися запеклі бої між ра-
69
дянським військом і петлюрівцями на території
України, в Парижі (у Версалі) відбулася Мир-
на конференція держав-переможців. На цю кон-
ференцію, як уже відомо читачеві, прибула «де-
легація Української Народної Республіки». Її
завданням було довести державам-переможцям
(Англії, Франції, Італії і США), що Директо-
рія, яка буквально вже була прогнана з України,
могла «покласти тверду таму більшовизмові,
який загрожує Європі», якщо Антанта її визнає
і подасть матеріальну допомогу (фінансову, тех-
нічну, збройну) \
Ось для чого поїхала «делегація» українських
буржуазних націоналістів на Мирну конференцію
в Парижі!
Але Антанта не хотіла визнати «делегації» —
не надала їй дипломатичного статусу. Навпаки,
«делегатам» сказали приміститися в приватних
готелях і час від часу підтримувати через кур'є-
рів неофіціальні зв'язки з делегатами тої чи тої
держави — учасниці конференції.
На настоювання націоналістичних «делегатів»,
щоб Мирна конференція визнала Українську На-
родну Республіку, державний секретар США
Лясінг ЗО червня 1919 року сказав їм (Марго-
ліну, Окуневському й Білику), що вона «не зго-
диться на самостійність народів бувшої Росії, за
виїмком Польщі і ^Фінляндії, та що українці ма-
ють тільки одну дорогу: порозумітися з Колча-
ком».
Так представлялася «українська (націоналі-
1 Михайло Лозинський, Г аличииа, Відень,
1922, стор. 114—115.
70
стична) справа» на Мирній конференції у Вер-
салі.
Саме в той час, коли відбувалася Мирна кон-
ференція, в Східній Галичині точилась війна між
польським і українським військами. Антанта дба-
ла лиш про те, щоб довести в Східній Галичині
до перемир’я між польським і українським вій-
ськами та кинути тих і тих на боротьбу проти
Червоної Армії. Для цього Антанта утворила
Міжсоюзну комісій} для укладення перемир’я
між Польщею і Україною. ЗО квітня 1919 року
комісія покликала на засідання представників
«української делегації» Г. Сидоренка й О. Шуль-
гіна. Іван Петрушевич, «делегат» канадських на-
ціоналістів, був перекладачем з англійської мови.
Голова комісії генерал Бота, відкриваючи засі-
дання, запитав: «Чи українці хочуть перемир’я
з Польщею?». Шульгін відповів, що вони го-
дяться на це. Далі він попросив, щоб комісія
заслухала заяву голови «української делегації»
Сидоренка. Генерал Бота заявив, що поки «ук-
раїнська делегація» категорично не скаже, що
вона погоджується на перемир’я, він не дозво-
лить складати заяву. Шульгін ще раз «формаль-
но повторив», що «делегація» погоджується на
перемир'я — лише «залишається полагодити тех-
нічне питання, а саме, щоб припинення вогню
було взаємне».
Після того генерал Бота дозволив Сидоренкові
скласти заяву.
У своїй заяві Сидоренко сказав:
«Нашим найбільшим бажанням є вдержати
добрі відносини з поляками, яких інтереси схо-
дяться з нашими.
71
Страшна загроза з півночі, завзята боротьба,
яку наш і їх нарід мають видержати проти росій-
ського більшовизму, кажуть нам надіятися, що
наші переговори швидко доведуть до щасливого
висліду» \
На тому засіданні Бота запитав, чи в «україн-
ській армії» є німецькі офіцери. Шульгін відпо-
вів, що є, бо їх прийнято тому, що не було ким
«заповнити» офіцерські кадри. Далі він сказав:
«Наша делегація кілька разів просила держави
Антанти, особливо Францію, дати нам офіцерів-
інструкторів, яких прибуття в нас нетерпеливо
дожидають...». Закінчуючи своє пояснення,
Шульгін ще раз повторив: «Українська Респуб-
ліка добивалася прислання офіцерів французьких
і союзних. Голова Директорії Петлюра, який є ві-
домим антантофілом, більше ніж коли бажає собі,
щоб на Україну вислано союзних інструкторів».
На засіданні 8 травня комісія заслухала «деле-
гацію Державного секретаріату Західної області
УНР»— Михайла Лозинського і Дмитра Вітов-
ського в справі перемир’я з поляками. Вітовський,
який був «міністром військових справ» ЗУНР,
заявив: «Від хвилі одержання депеші Найвищої
Ради з 19 марта не робити ніяких офензивних
кроків проти поляків, ми знаходимося виключно
в дефензиві. Зате всі наші резерви кинули ми
проти більшовиків під Проскуровом і Підволочи-
ськами»
21 травня «українська делегація» була покли-
1 Михайло Лозинський, Галичина, стор. 120—
121.
1 Там же, стор. 125.
12
кана на засідання Найвищої Ради. На запитання
Ллойд-Джорджа, чи ЗУНР бажає припинити
бої з поляками, Василь Панейко відповів: «Так.
Ми хочемо всі свої сили звернути проти більшо-
виків» *.
Незважаючи на ці наполегливі запевнення Си-
доренка, Шульгіна, Вітовського, Панейка і Ло-
зинського, що «Українська Народна Республіка
хоче перемир’я з поляками, щоб кинути всі сили
(української галицької армії) проти більшови-
ків», Найвища Рада 25 червня 1919 ухвалила по-
станову, за якою «уповноважила сили Польської
Республіки вести свої операції аж по ріку Збруч».
Навіть тоді, коли Найвища Рада вже віддала
Східну Галичину білополякам, українські націо-
налісти, через свою «делегацію» у Версалі, запев-
няли Антанту, що «Директорія Української На-
родної республіки, при дуже визначній помочі
Державного секретаріату Західної України, була
єдиною запорою для російських більшовиків у їх
поході на Захід», що «власне українське прави-
тельство і армія й особливо українське правитель-
ство і армія Східної Галичини творили одиноку
запору проти більшовизму» *.
Але незважаючи на всі ці запевнення, що «пра-
вительство і армія Східної Галичини» будуть
«єдиною запорою для російських більшовиків»,
Антанта робила ставку в своїх розрахунках не на
збанкрутілих галицьких націоналістів, але на ре-
альнішу силу—польську шляхту, з якою, до речі,
«головний отаман» Петлюра таємно через своїх
1 Михайло Лозинський, Галичина, стор. 136.
1 Там же, стор. 144.
73
посланців договорювався про укладення союзу,
за яким відступав Східну Галичину Польщі, щоб
з її допомогою здобути визнання Директорії дер-
жавами Антанти і таким способом «удержатися
проти більшовиків» \
Отже, є підстави припускати, що Найвища Ра-
да, знаючи про ті переговори Петлюри з Пілсуд-
ським, віддала Східну Галичину полякам, щоб
тим розв’язати Директорії руки при укладанні
союзу з польським урядом. Адже як тільки «га-
лицьке правительство» перейшло Збруч з 100 000
армією, з якої зразу 40 000 були кинуті на бо-
ротьбу проти Червоної Армії, Директорія висла-
ла до Варшави «політичну місію», яка подала де-
кларацію, де заявила повне «сіезіпіегеззешепї» в
справі Східної Галичини. На запитання представ-
ника газети «Кур’єр Польскі», які відносини ук-
раїнського уряду (Директорії) до галицького
уряду, голова «політичної місії» Пилипчук відпо-
вів: «Ніякі, бо уряд і військо галицьке перестали
існувати...» 1 2.
В серпні петлюрівці, разом з галицьким вій-
ськом, почали наступ у напрямі Києва. З другого
боку на Київ наступало білогвардійське військо
під командуванням генерала Денікіна. Радянське
військо під тиском переважання сил ворогів зму-
шене було відступити. Петлюрівське військо
ЗО серпня ввійшло до Києва. Тоді ж до Києва
ввійшло й денікінське військо. Денікінський ге-
нерал Бредов викликав на розмову генерала пет-
люрівського війська Кравса і поставив йому умо-
1 Михайло Лозииський, Галичина, стор. 172,
* Там же, стор, 173.
14
ву: вивести свої частини з міста. Генерал Кравс
скорився. Петлюрівське військо з галицькими ча-
стинами слухняно вийшло з міста.
Тимчасом обидва «уряди» (петлюрівський і
галицький) вислали до Варшави «дипломатичну
місію», яка підписала перемир’я з польською
шляхтою.
Після того, як денікінці вигнали петлюрівців і
галицькі частини з Києва, становище почало гір-
шати: «армія» Української Народної Республіки
почала розкладатися. Командування Української
галицької армії розпочахо переговори з генера-
лом Денікіним і 6 листопада уклало з ним договір.
У договорі сказано:
«Галицька Армія переходить у повнім складі з
етапними установами, складами і залізнодорож-
ним майном на сторону російської Добровольче-
ської Армії і віддається в повне розпорядження
Головного коменданта узброєних сил Півдня Ро-
сії (генерала Денікіна.— Авт.), в теперішній час
через коменданта Новоросійської області (генера-
ла Шілінга.— Авт.)» *.
Вночі з 15 на 16 листопада 1919 року «уряд»
Євгена Петрушевича втік з Кам’янця-Поділь-
ського через Румунію до Відня. Забрався з Ка-
м’янця-Подільського і «головний отаман» Симон
Петлюра з урядовими установами УНР. Він уті-
кав до Любара на Волині. 5-го грудня, «в поро-
зумінні з радою міністрів», він виїхав з Волині
до Польщі. Саме тоді «дипломатична місія», яку
вислали були обидва «уряди», вела переговори
з польським урядом про укладення договору.
2-го грудня «дипломатична місія» зробила заяву,
1 Михайло Лозинський, Галичина, стор. 194.
75
в якій зрікалася в користь Польщі Східної Гали-
чини і тих західних земель, які лежали на північ
від неї.
Цю заяву закріпив опісля Петлюра договором
з Польщею 22 квітня 1920 року, напередодні
польсько-петлюрівського походу проти Радян-
ської України.
Радянське військо, сконцентрувавши свої сили,
розгорнуло наступ на денікінців і визволило
11 грудня 1919 року Харків, 16 грудня — Київ.
На всіх секторах фронту Червона Армія гнала
денікінців на південь.
Водночас Червона Армія почала наступ проти
союзників Денікіна — Української галицької ар-
мії. Начальна команда втратила будь-який кон-
троль над армією. В половині січня 1920 року
утворився Революційний комітет Червоної Ук-
раїнської галицької армії, і українське галицьке
військо влилося в Червону Армію. Згодом ча-
стина Галицької армії зрадила Червону Армію і
перейшла до білополяків.
Навесні 1920 року на Радянську Україну напа-
ли польські імперіалісти. Участь у цьому нападі
разом з польськими панами брали українські бур-
жуазні націоналісти. Петлюра, який втік до Поль-
щі, підписав з Пілсудським так званий Варшав-
ський договір. За цим договором Пілсудський
обіцяв Петлюрі відновити на Україні владу ук-
раїнських поміщиків і капіталістів. Петлюра, з
свого боку, зобов’язався віддати польським па-
нам велику частину українських земель, причому
решта території України мала перебувати в за-
лежності від панської Польщі *.
1 Історія Української РСР, т. II, стор. 185.
76
25 квітня 1920 року панська Польща, не ого-
лошуючи війни, вдерлася на Радянську Україну.
Участь у бандитському нападі польської шляхти
взяли українські буржуазні націоналісти — пет-
люрівці. Треба зазначити, що частини Галицької
армії зрадили Червону Армію, відкрили фронт
і уможливили польсько-петлюрівським військам
загарбати на короткий час Київ. Але польські
пани за цю «прислугу» інтернували галицьке вій-
сько й розмістили його в страшних таборах для
військовополонених.
5 червня 1920 року радянське військо почало
контрнаступ, прорвало фронт білополяків, по-
чало тріумфально просуватися на захід. 12-го
червня воно вигнало поляків і петлюрівців з Киє-
ва. Після того воно прогнало їх з України й піді-
йшло до Варшави. Раз назавжди були прогнані з
України польські пани із своїми петлюрівськими
найманцями. Скінчила ганебне існування і Укра-
їнська галицька армія — частина її опинилася в
польському полоні, частина перейшла на терито-
рію Чехословаччини й попала в концентраційні
табори. Лише та частина, яка була вірна своєму
народові, залишилася в рядах Червоної Армії і
після закінчення війни включилася в економічне
й культурне життя Радянської України.
Ми навмисне ширше зупинилися на цих подіях,
які відбувалися в Східній Галичині й на Україні,
щоб показати, як українські націоналісти, творя-
чи різні комбінації, весь час йшли з панами про-
ти інтересів українського народу.
Тепер гляньмо, як ставились українці за океа-
ном до всіх цих перипетій Директорії, її союзу з
денікінцями, підписання Петлюрою Варшавсько-
77
го договору, участі петлюрівців у нападі поль-
ських панів на Київ, ролі «української делегації»
в Парижі перед Найвищою Радою і т. д.
Газета «Робочий народ» гостро виступила про-
ти запрошення Центральною радою німецького
кайзерівського війська на Україну. Вона викри-
вала злочинну й зрадницьку політику буржуаз-
ної Центральної ради. З особливою силою газета
викривала панування «гетьмана» Скоропадсько-
го і його кайзерівських союзників.
Викриваючи фарс «українських делегатів» з
Канади на Мирній конференції в Парижі, газета
«Українські робітничі вісті» водночас демаскува-
ла і «делегацію Української Народної Республі-
ки», і «делегацію Західно-Української Народної
Республіки».
Коментуючи провал цих «делегацій» у Парижі,
«Українські робітничі вісті» писали: «Послідна
трагікомедія з петлюрівською делегацією в Па-
рижі, се лише один більше доказ, де зайдуть ті,
що йдуть проти власного працюючого народу, що
спускаються на чиюсь поміч, а навіть кличуть
проти власного робочого народу чужу уоружену
силу» \
Про панування «гетьмана» Скоропадського
«Українські робітничі вісті» писали, що воно «за-
писане кровію українських селян і робітників і
буде найчорнішою сторінкою в українській іс-
торії».
Але інакше, зате, ставились до Мирної конфе-
ренції українські націоналісти. Газета «Канадій-
ський українець», наприклад, писала, що аліанти
1 «Українські робітничі вісті» від 16 липня 1919 року.
78
(Антанта) «справедливі» і «готові українцям все
дати», тільки лише в цьому їм перешкоджають
поляки.
Коли галицька націоналістична буржуазія ук-
лала союз з царським генералом Денікіним, то
націоналістичні газети за океаном писали, що во-
ни мусили так зробити, бо «такі обставини скла-
лися». 7
Коли Петлюра разом з Пілсудським напали на
Радянську Україну, «Українські робітничі вісті»
писали:
«Шляхетська Польща, для замасковання свого
грабіжницького наїзду на Україну, найняла собі
на службу першого українського погромщика
Петлюру, і він, як вірний слуга польських діди-
чів і буржуазії, зібрав ріжними хитрими і підли-
ми способами кілька тисяч українських полоне-
них по концентраційних таборах Чехії, Італії та
Німеччини і віддав їх на арматне м’ясо Пілсуд-
ському. Петлюра віддав українських полонених в
руки польській шляхті, котра вислала їх на бра-
товбийчу війну проти селян і робітників України,
щоби повалити там робітничо-селянську власть і
завести власть польських дідичів та буржуазії» *.
Так ставились українські трудящі в Канаді до
бандитської авантюри Петлюри, що разом з Піл-
судським руйнував майно України і проливав
кров українського народу.
Українські ж націоналісти за океаном беззасте-
режно підтримували буржуазну Центральну ра-
ду, яка утворилась на Україні після Лютневої
буржуазно-демократичної революції. Вони схва-
1 «Українські робітничі вісті» від 15 травня 1920 року.
79
лювали її політику—підтримку Тимчасово, о уря-
ду, запрошення на Україну німців, змову з гене-
ралом Каледіним проти більшовиків.
Вони підтримували «гетьмана» Павла Скоро-
падського — царського генерала і ставленика ні-
мецьких імперіалістів. Націоналісти казали, іцо
кожний, хто кидає «гетьманові під ноги колоди—
зрадник і робить національний злочин». Ні од-
ним словом вони не запротестували проти тих
звірств, які вчиняли німці на Україні, яких запро-
сила Центральна рада, які потім своїми багнета-
ми й шомполами підтримували «гетьманський
престол».
Вони схвалювали політику Директорії, яка
прийшла на зміну «гетьманату»,— політику зради
і запроданця України та її народу французьким,
англійським і американським імперіалістам. Ка-
надські націоналісти раділи з того, що французь-
кі імперіалісти «удостоїли» Директорію «великої
честі»— прийняли її «делегацію» і мали з нею
розмову.
Вони виправдували «обставинами» союз га-
лицької буржуазії з Денікіним, який зробив фак-
тично з Української галицької армії частину своєї
Добровольчеської армії, яку народ, цілком спра-
ведливо, називав — грабармією.
Вони не таврували Петлюру, коли він, підпи-
суючи Варшавський договір, віддав польським
панам Східну Галичину, Волинь та інші західно-
українські землі за те, що Пілсудський обіцяв
відновити на Україні владу українських поміщи-
ків і капіталістів. Цю ганебну зраду заокеанські
націоналісти виправдували «розумною диплома-
тією» Петлюри.
80
Вони не засуджували Петлюру за те, що він
разом з Пілсудським пішов розбоєм на Украї-
ну, — вони пропонували не лаяти його, бо він
«творить історію».
Отака була політична позиція, яку займали за-
океанські націоналісти в 1917—1920 роках, коли
точилася завзята боротьба на Україні між трудя-
щими і контрреволюцією та іноземними імпе-
ріалістичними інтервентами.
5, М. Терлиці
ДОНОЩИКИ Й ПРОВОКАТОРИ
1918 року українські робітники й фермери в
Канаді сформували свою організацію — «Стова-
ришення Український робітничий дім».
Головна мета стоваришення полягала у по-
даванні моральної та матеріальної допомоги ук-
раїнським трудящим у Канаді і загальному ро-
бітничому рухові.
СУРД мало здійснювати цю благородну мету
такими засобами: публічними лекціями, мітинга-
ми, концертами, театральними виставами, від-
криттям шкіл для трудящих та їхніх дітей, влаш-
туванням курсів для неписьменних, заснуванням
бібліотек, висиланням організаторів у різні місце-
вості країни, плеканням братерства й солідарності
між робітниками і фермерами.
У Вінніпегу члени стоваришення збудували
свій власний будинок для здійснення цієї діяль-
ності — Український робітничий дім. Такі будин-
ки були збудовані працею і грішми трудящих і в
інших місцевостях країни. В них завирувала
культурно-освітня, мистецька, виховна і громад-
ська діяльність.
62
Звичайно, така діяльність стоваришення не
могла подобатися канадській реакції. Особливо
вони лютували на те, що вся діяльність проводи-
лася в прогресивному дусі, що члени стовари-
шення дружньо ставились до українського наро-
ду, який, поваливши буржуазний лад, прогнавши
чужоземних імперіалістичних інтервентів та їхніх
найманців — українських буржуазних націоналі-
стів, будував своє нове вільне життя — без хлопа
і пана. Щоб знищити СУРД, закрити його так,
як була закрита Українська соціал-демократична
партія, реакція намагалася проти нього збурити
громадську думку. Для цього вона використала
націоналістів, які також були зацікавлені в тому,
щоб ліквідувати стоваришення Український ро-
бітничий дім, сконфіскувати його будинки, при-
пинити його діяльність, припинити вихід газети
«Українські робітничі вісті», бо тоді, сподівали-
ся вони, їм пощастить легше проводити свою по-
літику. Українські націоналісти радо погодили-
ся на роль донощиків і провокаторів.
В Торонто пресвітеріанський піп Павло Крат
виступив у буржуазній газеті «Глоб» 1922 року з
вигадками проти стоваришення Український ро-
бітничий дім.
Він напав на українські дитячі школи при Ук-
раїнських робітничих домах, в яких є «завданням
більшовицького вчителя — знищити в дитини
всяку думку про релігію» \
Щоб налякати буржуазію, піп Крат писав далі,
що в Канаді серед українців сформовано органі-
зацію, завданням якої є «мати збройну силу для
1 «СІоЬе» від 29 липня 1922 року, Торонто.
6*
83
розпорядження червоних, коли вони почнуть ре-
волюцію».
Негайно після цього наклепу міністерство вну-
трішніх справ дало розпорядження політичній по-
ліції (Ройял Кенейдіан Маунтед Поліс) переві-
рити справу і дати йому звіт. Як і можна було
сподіватися, поліція вдалася до українських
ксьондзів, які, розуміється, «підтвердили» брехні
свого субрата — Павла Крата.
На основі цієї провокації уряд замірявся за-
крити українські дитячі школи при Українських
робітничих домах і позбавити тисячі дітей нав-
чання мовою своїх батьків.
Українські робітники Торонто й околиці негай-
но скликали масовий мітинг, на якому викрили
брехні українських націоналістів, стали на захист
своїх дитячих шкіл.
Але ще не засохла фарба брехні попа Крата в
газеті «Глоб», як з таким же наклепом виступив
інший український націоналістичний ватажок —
Юліан Стечишин (брат редактора «Українського
голосу»— Мирослава Стечишина).
16 вересня, за кілька днів після того, як поча-
лося навчання в школі, щоденні газети подали та-
ку депешу з міста Саскатун:
«Директор тутешнього інституту ім. Петра Мо-
гили Ю. В. Стечишин заявив, що в українській
школі в Саскатуні навчають дітей усього зла —
більшовизму, суспільної ненависті, невіри в бога,
опозиції до уряду і зневаги до подружнього
життя.
Пан Стечишин каже, що школу цю недавно ор-
ганізувало товариство, відоме як «Українське ро-
бітниче стоваришення». Це товариство, запевняє
84
він, додержується чисто більшовицьких ідей, і
ним керують три росіяни, які мають бути плат-
ними агентами московського радянського уряду».
В газеті «Саскатун дейлі стар» від 15 вересня
1922 року Юліан Стечишин, повторивши все ви-
щесказане, додав: «Я доносив про це домініаль-
ній поліції, але дотепер я не бачу результатів
моєї дії».
Газета «Українські робітничі вісті», звертаю-
чись до українських робітників і фермерів, пи-
сала, що коли влада закриє українські дитячі
школи при Українських робітничих домах, то
хай вони знають, кому мають це завдячувати —
українським попам і українським націоналістич-
ним ватажкам ‘.
Тимчасом націоналістичні донощики не припи-
нили своєї брудної діяльності, послали свою деле-
гацію до уряду в Оттаві,—просити уряд припини-
ти діяльність стоваришення Український робіт-
ничий дім. А організація канадських капіталістів
«Асоціація промисловців Манітоби» звернулася
до міністерства юстиції, домагаючись, щоб воно
«гостріше застосовувало закон» проти «червоної
небезпеки». Якщо цей закон, говорилося в цьому
домаганні, недосить гострий, то міністр повинен
«поправити» кримінальний кодекс, щоб «знищи-
ти червону небезпеку, яка загрожує самим осно-
вам нашої теперішньої суспільної системи».
Отже, з цього стає ясно, для кого і в чиїх інте-
ресах" націоналісти зводили наклепи й брехні на
стоваришення Український робітничий дім. Нема
1 «Українські робітничі вісті» від 20 вересня
1922 року.
85
сумніву, що за таку «роботу» канадські капіталі-
сти були не тільки вдячні націоналістам, а й ще-
дрі до них — вони не поскупилися своїми грішми.
Вхопившись за доноси націоналістів, буржуаз-
на газета «Фрі пресе» у Вінніпегу 1923 року по-
містила серію статей, в яких намагалася довести,
що в українських дитячих школах навчають дітей
«комунізму і насильної революції», що вони «фі-
нансовані» від радянського уряду.
Але цим доноси й провокації проти україн-
ських робітничо-фермерських організацій не ви-
черпувались. В Мус Джо делегація націоналістів
ходила до буржуазної преси і складала подяку
владі за те, що вона не видала ліцензії Україн-
ському робітничому домові на проведення куль-
турно-освітньої і мистецької діяльності. Вони
казали, що члени «Товариства Український ро-
бітничо-фермерський дім» (так згодом перейме-
нувалося стоваришення Український робітничий
дім)—це «червоні собаки, яких треба вигнати з
Канади». У Вест Торонто група націоналістів
під проводом католицького ксьондза Андрія
Сарматюка ходила до поліції і домагалася, щоб
вона відібрала ліцензію в Українського робітни-
чого дому на проведення його діяльності. З та-
кими ж домаганнями ходили націоналісти до
представників влади в Коністоні і Торолд.
1928 року товариство Український робітничо-
фермерський дім закупило на Радянській Україні
двосерійний фільм «Тарас Шевченко». Фільм з
великим успіхом демонструвалось на екранах Ук-
раїнських робітничих домів. Його дивились тися-
чі канадських українців різних організаційних
приналежностей. Люди, які були під впливом на-
56
ціоналістичних організацій, бачили, як радянська
влада зберігає і розвиває українську національну
культуру, як велично вона шанує Великого Коб-
заря,— переконувалися, що їхні націоналістичні
ватажки брешуть, коли горлають про «знищення
більшовиками української національної куль-
тури».
Незважаючи на те, що фільм «Тарас Шевчен-
ко», як і всі інші фільми, перейшов державну цен-
зуру і був дозволений для демонстрування, дер-
жавна (політична) поліція 2 квітня 1928 року
прийшла до Українського робітничого дому у
Вінніпегу, де показували цей фільм, і забрала
його для «особливого перегляду». їй допомагали
«переглядати» націоналістичні «фахівці».
Не знайшовши нічого такого, за що можна бу-
ло б заборонити фільм, поліція повернула його
власникам й дозволила демонструвати.
Українські націоналістичні донощики ще раз
пошились в дурні і розкрили свою гидку фізіоно-
мію перед широкими колами канадських україн-
ців-
Проти цих доносів виступив організований
робітничий рух у Канаді. Професійні спілки й Ка-
надська робітнича оборонча ліга розгорнули кам-
панію на оборону товариства Український робіт-
ничо-фермерський дім. І якщо влада цього разу
не посміла зробити наступ на ТУРФДім, то тіль-
ки тому, що на його оборону виступив організо-
ваний робітничий рух у країні.
ГЕТЬМАНСЬКА ДУРІЙКА
Як відомо, перший період еміграції українців,
що почався в 1890-х роках, припинився з вибухом
першої світової імперіалістичної війни 1914 року.
За весь час війни від серпня 1914 р. до весни
1921 року майже ніхто не виїжджав з Східної Га-
личини, Буковини й Закарпаття за океан — в то-
му числі й до Канади. Навпаки, частина україн-
ських іммігрантів повернулася до краю — одні,
сподіваючись, що прийшла зміна і легко буде жи-
ти, вертались до своїх сімей, інших влада сило-
міць висилала, особливо тих, які брали участь у
революційному русі, були інтерновані в концен-
траційних таборах і не мали громадянських прав.
Але після того, як західноукраїнські землі опи-
нилися в неволі польських панів, румунських бо-
яр, чехословацької буржуазії, зі Східної Галичи-
ни, Буковини, Закарпаття й Волині знову почав-
ся масовий потік еміграції за океан — переважно
до Канади, Бразілії, Аргентіни, Парагваю і Уруг-
ваю. Еміграція до Сполучених Штатів Америки
була обмежена — допускали людей з Європи ли-
ше на встановлені квоти.
88
Але тоді як довоєнні емігранти були на 95 про-
центів тільки заробітчанами, то серед емігрантів
після першої світової війни великий процент
становили люди, які втікали від національного
гніту, були, так би мовити, політичними втіка-
чами. Це були люди, які служили в «Україн-
ських січових стрільцях» і «Українській галицькій
армії». Були такі, що брали участь у револю-
ційно-визвольній боротьбі проти окупантів, але
приїжджали й недобитки петлюрівщини та геть-
манщини: офіцери австрійської чи російської
армій, що тут неодмінно проголошували себе
«генералами».
Трудові емігранти, які брали активну участь у
революційно-визвольній боротьбі, приєдналися
до стоваришення Український робітничий дім;
недобитки гетьманщини, не маючи до кого при-
єднатися, почали формувати за допомогою греко-
католицького клеру (епіскопа Микити Будки)
свою власну організацію.
Творення «гетьманського руху» в Канаді поча-
лося так:
1923 року Осип Назарук, який гасав по Канаді
і збирав «фонд» на «національну справу», по-
сварився з диктатором Євгеном Петрушевичем,
«уряду» якого він був «міністром», і, забравши
гроші, чкурнув до Сполучених Штатів Америки.
Він осівся в Чікаго і став редактором газети «Сі-
чові вісті» (згодом «Січ»). Водночас він почав
організовувати в різних містах США так звані
«Січі». На масових мітингах, на яких він висту-
пав, він агітував, що для України «потрібний
дідичний гетьманат» і на «гетьманський престол»
повинен сісти ніхто інший, як зненавиджений
89
і прогнаний з України кайзерівський пахолок —
Павло Скоропадський.
Принаджуючи до своїх «Січей» темні елементи
з українських поселенців США, Осип Назарук
змушував їх складати Павлові Скоропадському
таку ганебну присягу:
«Отче наш іже єси на престолі, да святиться
ім’я твоє, да прийдеть царствіє твоє, да будеть
воля твоя, яко на Галицько-Володимирських зем-
лях Великої України, хліб наш насущний даш нам
лиш — ти! І не остави нам долги наша, яко же й
ми не оставляли владам нашим, але карай до
крови і сокрушенія кости кирині, а ми всі послу-
шко поможемо тобі вдень і вночі, на землі і під
землею, на воді і в повітрю і на кождім місці. І не
введи нас во іскушеніє — рішати всякі справи
«самостійно», но ізбави нас от лукавого безголо-
в’я, щоб ми всі разом, як діти одної сім’ї, дійшли
врешті там, де ясні зорі і тихі води, і сади цві-
тучі, і поля пахучі, на овобідну землю Батьків,
до Соборної і Сильної Великого Богдана Україн-
ської Держави.
І так нам, Всемогучий Боже, допоможи!
Амінь!» 1
На таке божевілля, пересипане «отченашем»,
присягали несвідомі, затуркані й збаламучені ук-
раїнські поселенці в США, які дались заманути
себе до ганебних «Січей».
Але гендляр Назарук не задовольнився самим
американським тереном.' Він поклав собі пошири-
ти свою гетьманську дурійку і на Канаду. Адже
1 «Український прапор» від 1 грудня 1924 року, Бер-
лін.
90
ще недавно він волочився по канадських просто-
рах, мав своїх прихлібників, знав, що в цьому ді-
лі йому допоможе греко-католицький клер, за
яким він «тримав руку».
І він не помилився. Володимир Босий, голов-
ний організатор «Січей» у Канаді, «в порозумін-
ню з зарядом бурси (бурси ім. Шептицького у
Вінніпегу.— Авт.) та за згодою всіх студентів,
що там перебувають, зорганізував на місці «шко-
лу для будучих провідників січових у Канаді».
Про цю «школу» націоналістична газета «Ка-
надійський українець» писала:
«В дні 19 грудня зложили всі студенти урочис-
ту «заяву вірності (читай вище!—Авт.) січо-
вій ідеї і відтепер будуть зорганізовано слухати
лекцій і січових вправ від назначеного їм Голов-
ною Обозною Радою січового інструктора, сот-
ника Єв. Василишина, бувшого старшини У.С.С.
Школа зі сталими курсами має назву: «Січова
школа у Вінніпегу» 1.
Після того група греко-католицьких ксьонд-
зів — Андрій Сарматюк з Торонто, Роман Крупа
і епіскоп Микита Будка з Вінніпега звернулася
до уряду в Оттаві, щоб він «інкорпорував» у Ка-
наді «Січ», яка мала «плекати і пропагувати
спорт, релігію і добробут серед українського на-
роду в Канаді».
Так почався в Канаді серед українців «гетьман-
ський рух», що існує і сьогодні під назвою «Союз
гетьманців-державників» і діяльність якого — су-
цільний ланцюг ганебних вибриків, комедій і ша-
храйств.
«Канадійський українець» від 24 грудня 1924 року.
91
Першу публічну вилазку зробила гетьманська
«Січ» 7 липня 1928 року. У місцевості Йорктон,
де греко-католицький клер має свою твердиню—
монастир, гетьманці скликали свій з’їзд — «з’їзд
Січі Канадійської області». Перед відкриттям
з’їзду «січовики», як повідомляла англійська що-
денна преса, «озброєні і одіті в подібні до німець-
ких уніформи», влаштували вулицями Йорктона
демонстративний похід. Це викликало обурення
серед ветеранів канадського батальйону легкої ка-
валерії, що брали участь у війні проти австро-ні-
мецького блоку. Вони прийшли до будинку, де
відбувався з’їзд Січі, і загрозили, що коли «січо-
вики» не розійдуться, то вони їх силоміць розже-
нуть. Побачивши, що непереливки, організатори
закрили з’їзд і роз їхалися до своїх «кошів».
На другий день «головнокомандуючий Кана-
дійської області» Володимир Босий видав заяву,
в якій випускав кота з мішка і розкривав, для
чого зорганізовано «Січ». «Січ» організував він
(Володимир Босий) і епіскоп Микита Будка, щоб
здолати комунізм і більшовизм серед канадських
українців і просити уряд видати «Січі» чартер
«Тому, що українське населення Канади є за-
гально відоме, як нелояльне до канадських ідеалів
і аспірацій, він (Володимир Босий. — Авт.) хо-
тів доказати противне, створюючи таку україн-
ську організацію, яка буде додатком до регуляр-
ної канадської міліції».
В Оттаві Володимир Босий і епіскоп Микита
Будка мали зустріч з міністром міліції і оборони.
Уряд видав «Січі» чартер.
1 Дозвіл.
===^е==
ФАЛЬШИВИЙ КЛИЧ
Українські націоналісти вже давненько виду-
мали клич: «Свій до свого!». Цей клич мав досить
велике поширення в Східній Галичині за Австро-
Угорщини й за панської Польщі. Досить було
взяти будь-яку націоналістичну газету—«Діло»,
«Свободу», «Новий час», «Народну справу»,—
щоб побачити, як на видному місці товстим шриф-
том стирчав цей клич. Він кожному читачеві впа-
дав в очі. Використовували цей клич українські
націоналістичні політикани, звертаючись до люд-
ності, щоб вона підтримувала їхніх кандидатів.
Вони верещали: «Свій підтримує свого!». Але
коли ці кандидати, яких підтримували українські
виборці, попадали до парламенту, вони забували
про «своїх» виборців і підтримували польських,
німецьких, румунських, чеських панів проти жит-
тєвих інтересів «своїх» людей — українців, які
їх обрали депутатами. Використовували цей клич
і українські гендлярі і гешефтярі, які, рекламуючи
свій крам, волали до «своїх» людей: «Українець
купує тільки в українця!». Але коли українець
приходив до такого «свого» гешефтяра, то він
93
лупив з нього без усякої совісті, ще гірше, як це
робив польський, німецький чи єврейський спе-
кулянт. А коли українці-робітники вийшли на
страйк у заводі, якого власником був український
капіталіст, то він апелював до їхньої «національ-
ної совісті», кажучи, що й він, і вони — «діти од-
нієї і тієї ж нації». Але цей «син української на-
ції» так само, якщо не гірше, експлуатував «своїх
братів», як це робили п’явки-експлуататори будь-
якої іншої національності.
Цей лицемірний клич українські націоналісти
привезли з собою і за океан. Приходив бувало
агент чи то ліберальної, чи консервативної партії
до українського робітника або фермера і казав
йому: «Степане, голосуй за міністра Брауна, то
файний чоловікі Послухай мене, бо ж я свій чо-
ловік, українець!». І за те, що такий «брат-укра-
їнець» назбирає голосів для містера Брауна —
кандидата буржуазної партії, він одержував по-
тім або грошову суму доларів, або якусь посаду
в урядовій установі.
Згодом, коли зросла свідомість канадських ук-
раїнців, таким агентам тяжче було обплутувати
людей, змушувати голосувати за містера Брау-
на. Буржуазія вдалась тоді до хитрощів: вона
підбирала із своїх українських агентів найпевні-
ших і найхитріших, яких ставила своїми кандида-
тами — чи то з ліберальної, чи то з консерватив-
ної партії. Вона знала, що, будучи обраним, такий
агент буде для неї виконувати інколи краще служ-
бу, ніж, скажімо, англосаксонець містер Браун.
І вона не помилилась... І замість містера Брауна
ліберальна чи консервативна партія ставила в ок-
рузі, заселеній українцями, або Т. Д. Ферлея,
94
або Д. Якиміщака. Такий кандидат сміливіше
йшов до українців і горланив: «Свій до свого!».
Всюди ж розвішано написи: «Українці, голосуйте
за українця!». Коли ж у виборчому окрузі, в яко-
му був кандидатом чи то націоналіст Ферлей, чи
націоналіст Якиміщак, висувалося кандидатуру
справжнього робітничого кандидата — француза,
англійця або єврея і українські трудящі підтри-
мували його, бо знали, що в парламенті він буде
боронити їхні інтереси, то націоналісти називали
тоді українських трудящих «національними зрад-
никами» за те, що не підтримують «свого канди-
дата», а голосують за... чужинця.
Звичайно, націоналісти бажали, щоб їх ставили
кандидатами з тої буржуазної партії, яка мала
шанси здобути перемогу на виборах і сформувати
уряд. Адже депутат такої партії мав доступ до
урядового корита і міг сподіватися більших ох-
лапів. Наприклад, «Український голос», як той
герой новели Осипа Маковея «КВВ», так визна-
чав своє «принципове» ставлення («куди вітер
віє») до канадського уряду: «Коли уряд є кон-
сервативний, то українцям найлучше було б мати
послів консервативних; коли уряд є ліберальний,
то українцям найлучше було б мати послів лібе-
ральних...».
Такої «філософії» і до сьогодні додержуються
українські націоналісти в канадській політиці.
Інакшої, проте, співали націоналісти, коли, на-
приклад, у виборчому окрузі, заселеному укра-
їнцями, комуністична партія висувала кандида-
том українця. Тоді вони ігнорували клич «Свій
до свого!», блокувались з англосаксонською бур-
жуазією, польськими панами, німецькими реак-
95
ціонерами, щоб не допустити до вибору на депу-
тата українця. Тоді вони, коли йшлося про кла-
сові інтереси, начхали на «національні почуван-
ня». Вони все робили, щоб вислужитися своїм
панам, без різниці національності, аби за це одер-
жати доброго хабара.
Наприклад, у міських виборах у Вінніпегу 1925
року комуністи висунули свого кандидата'— ві-
домого діяча українських робітничо-фермерських
організацій — Матвія Поповича. За свою куль-
турно-освітню діяльність він був шанований ши-
рокими колами українських поселенців. Щоб не
допустити до його вибору, українські націоналіс-
ти уклали договір з польськими й німецькими на-
ціоналістами, за яким поляки мали підтримувати
кандидата українських націоналістів до міської
ради, а українці — кандидата польських націона-
лістів до шкільної ради.
Про це «спілжицє» газета «Український голос»
писала:
«Комітет увійшов в порозуміння з гороЖанами
поляками та німцями, які згодилися піддержу-
вати українських кандидатів. Зате українці ма-
ють піддержувати польського кандидата на
шкільного радного д-ра Сендзяка».
Після того почався спільний похід українських,
польських і німецьких націоналістів проти україн-
ського робітничого кандидата.
Католицький ксьондз Пантелеймон Божик,
щоб відвернути виборців від робітничого канди-
дата, прямо тероризував їх під час богослужен-
ня такими словами:
«Коли б ви дали свій голос на комуніста і
вибрали його на олдермена, то тоді вони (капі-
96
талісти.— Авт.) будуть знати, що ви комуністи.
А власті і ціле населення дуже не люблять ко-
муністів. А се є міра, якою вони нас зміряють.
Тоді з українців ніхто не дістане роботи».
Отже, як бачимо, клич «Свій до свого!», який
націоналісти ще досі тичуть під ніс українським
робітникам і фермерам, не має для них ніякої ін-
шої вартості, крім кон’юнктурної: якщо це їм
вигідно, вони витягають його із своїх шухляд і
роздмухують на сторінках своїх газет, якщо він
їм не потрібний, вони замикають його за сімома
дверима.
Але в той самий час, коли українські націона-
лісти творили всякі комбінації з польськими реак-
ціонерами проти українського кандидата-комуніс-
та, вони закликали українських робітників нена-
видіти польських робітників — бути їхніми воро-
гами. Відповідаючи українському робітникові-ша-
хтареві з Нордегг, чи повинен він товаришувати
з польським робітником-шахтарем, що лізе разом
з ним під землю і вони один одному допомагають
у біді, чи уважати його своїм ворогом,— газета
«Український голос» писала: «Як довго поль-
ський народ жиє ворожо з українським, так дов-
го кождий поляк є ворогом для кождого україн-
ця і хрунь є той українець, що на власну руку
старається примиритися з ляхами» \
Це в політиці.
Не інакше стоїть справа і в бізнесі. Дуже час-
то можна побачити в будь-якій націоналістичній
газеті об’яву «українського бізнесу», над якою
надруковано заяложений клич: «Свій до свого!».
«Український голос» від 25 вересня 1928 року.
7, М. Терлиця
97
Але цей «український бізнес» наживається на ук-
раїнських покупцях так само, як наживається на
них англійський чи якийсь інший бізнес. А якщо
в «українському бізнесі» працюють українські ро-
бітники, то бізнесмен з них витискає останній піт,
висотує останні жили, ще гірше, як англійський
чи єврейський визискувач.
Така-то класова суть націоналістичного кличу
«свій до свого!», яким намагаються задурити різ-
ні «наші» ділки українського робітника й фермера
в Канаді.
ВИСЛОВИ ОДНОГО ДУХА...
В 1930-х роках українські націоналістичні уг-
руповання активізувалися. Гетьманська «Січ»
формувала свої «коші», одягала своїх січовиків у
військові уніформи і влаштовувала паради на ву-
лицях міст. Петлюрівці, що групувалися біля «Ук-
раїнського голосу» й називали себе «народовця-
ми», організували Союз українців-самостійників і
проголосили своїм духовним вождем померлого
Симона Петлюру. Вони заявляли на своїх мітин-
гах і з’їздах, що вони проти того, щоб Західну
Україну відокремлювати від панської Польщі й
приєднувати до Радянської України *. У Вінніпе-
гу утворилась Ліга бритійських українців, яка за-
ходилась надіслати петицію до короля Велико-
британії, щоб він... взяв Україну під свій скіпетр.
Але найжвавішу й найгаласливішу діяльність у
тих роках проявляли в Канаді українські фашис-
ти. Саме про них ми хочемо дещо докладніше по-
говорити в цьому розділі.
1 «ЕФпопІоп іоигпаї» від 29 грудня 1930 року.
7*
99
Серед емігрантів, які прибули до Канади після
першої світової війни із західноукраїнських зе-
мель, були й такі, що належали до Української
військової організації, яку утворили Євген Коно-
валець, Омелян Сеник-Г рибівський, Андрій
Мельник, Юліан Головінський. Переважно це
були старшини «Українських січових стрільців»
і «Української галицької армії». Найбільше
«увовців» до Канади прибуло після того, як у йо-
зефові (Чехословаччина) розпущено український
військовий табір, де перебували колишні солда-
ти УСС і УГА. І ось саме вони постановили ство-
рити свою організацію — Українську стрілецьку
громаду. Вона була філіалом Української військо-
вої організації, початок якій поклав кат київських
робітників-арсенальців 1918 року Євген Коно-
валець. Українська стрілецька громада сформу-
валася у Вінніпегу 23 січня 1928 року — у день
десятиріччя розстрілу Коновальцем українських
пролетарів у Києві. Її організаторами були ко-
лишні українські військові старшини Остап Ва-
силишин та Іван Гулий.
Негайно після сформування Української стрі-
лецької громади до Канади на інспекцію прибув
сам «вождь» — Євген Коновалець. Для закріп-
лення зв’язків з УВО Українська стрілецька гро-
мада вислала до Європи свого голову — Остапа
Василишина. Він відвідав «центри української
політичної та військової еміграції»—Берлін, Дан-
ціг, Париж, Прагу.
В жовтні 1930 року УСГ почала видавати свій
орган — місячник «Стрілецькі вісті».
Це був період, коли над світом нависли чорні
хмари другої світової війни. Міжнародні імперіа-
100
лісти готувалися до збройного нападу на Радян-
ський Союз. Для цього злочинного плану вони
намагалися залучити всяку контрреволюційну
потолоч — італійських фашистів, німецьких на-
цістів, які вже наполегливо рвались до влади,
російську білогвардійщину, польських панів, ру-
мунських бояр і українських націоналістів.
Щоб бути готовими до цього нападу, україн-
ські націоналісти, особливо увовці, почали сквап-
но муштрувати свої сили. Вони хотіли виступити
в цьому поході «військовими формаціями». Така
інструкція була дана і канадським увовцям—чле-
нам Української стрілецької громади.
Євген Коновалець і його лейтенант Володимир
Мартинець написали книжечку «У. В. О.» (вида-
на 1929 року Пропагандистським відділом Укра-
їнської військової організації в Каунасі), яка
була інструкцією для українських фашистів як
на західноукраїнських землях, так і за межами
України.
В цій книжці була дана така інструкція про
зорганізування «військових шкіл»:
«Завдання організувати національні легіони
припадає не тільки політичній еміграції. Це є та-
кож завдання звичайної еміграції заокеанської,
що живе в спокійних і безпечних умовинах. Вона
має можливість, ще в часі мира, образувати мо-
лодь у воєнному ділі, творити військові організа-
ції, що стали б, в пізнішому часі, основою легіо-
нів. При добрій волі й відповідній енергії, легше
перевести підготовку легіонів на еміграції, ніж
підготовити й вести боротьбу підпольній, тайній
організації в краю. Через військову самовишкіль-
ну акцію можна підготовити кадри провідників.
101
зноваж у військових організаціях і товариствах
зорганізувати маси» *.
Австрійські цюгфірери, усусівські десятники й
білогвардійські унтер-офіцери організували за
цією інструкцією «військову школу» для членів
Української стрілецької громади.
Ось що писала газета «Стрілецькі вісті» від
15 січня 1931 року про ці школи:
«Поділяємося веселою звісткою, ідо з місяцем
лютим пічнуться правильні військововишкільні
курси по системі заочної освіти. Управителем
курсів буде ген. Капустянський, а співпрацювати
як учителі будуть генерали українських визволь-
них армій, як Курманович, Кравс, Павленко,
Петрів і другі. Крім того, після потреби будуть
прибрані до праці також спеціалісти чужих
армій».
У відповідь на кампанію українських націона-
лістів, що групувалися в Українській стрілецькій
громаді, рядові солдати «Української галицької
армії» і «Українських січових стрільців», що були
свідками зради націоналістичних ватажків в
1918—1920 роках, зорганізували в Канаді масову
організацію — Товариство допомоги визвольно-
му рухові на Західній Україні. Це Товариство
влаштовувало масові мітинги, де колишні рядові
солдати викривали ганебні діла старшин і полі-
тиканів, які зраджували на фронтах, робили змо-
ви з білополякамй й денікінцями, а тепер збирали
сили для нової братовбивчої різанини за інтереси
чужоземних імперіалістів. Товариство допомоги
визвольному рухові на Західній Україні почало
1 У. В. О., 1929, стор. 72—73.
102
широкий наступ на українських фашистів у Ка-
наді і відвойовувало від них невинних людей, які
далися замотати в їхні сіті. Це була вперта й три-
вала боротьба, яка дуже часто набирала гострих
форм.
Ватажки Української стрілецької громади боя-
лися викриття їхніх ганебних діл. Якщо вони не
могли (бо не мали сили), розбити такі мітинги,
на яких колишні рядові солдати викривали зло-
чини і зраду «отаманів» УГА і УСС, то вони кли-
кали собі на допомогу поліцію. Наприклад, у
місті Саскатуні вони покликали поліцію, яка за-
боронила мітинг в Українському робітничому
домі і організаторів його притягла до суду.
Хоч Адольф Гітлер ще не був при владі, але
увовці вже загравали з ним, заручалися його під-
тримкою — моральною і, понад усе, матеріаль-
ною.
1931 року Коновалець, вождь УВО, відбув на-
раду з Гітлером. Вождь німецьких націстів обі-
цяв Коновальцеві допомогу, якщо діяльність ук-
раїнських націоналістів буде скерована тільки
проти Радянського Союзу і припинена проти поль-
ської держави. Після цих нарад в увовській
газеті «На сторожі» появилась стаття під заго-
ловком «Гітлер і українська справа», в якій за-
кликалось українських націоналістів «стати гус-
тою козацькою лавою при боці Гітлера, котрий
створить брами на Схід».
Українська військова організація, якої філіалом
була Українська стрілецька громада, влаштову-
вала напади на радянський консулат у Львові,
вбивала робітничо-селянських діячів за те, що во-
ни боролися за визволення Західної України і
103
приєднання її до Радянської України, розбивала
редакції прогресивних газет.
Ідучи за прикладом своїх ідейних батьків, чле-
ни Української стрілецької громади в Канаді на-
падали на Українські робітничі доми, розбивали
мітинги, нападали разом з поліцією на демон-
страції безробітних, явно і скрито доносили вла-
ді на активних членів українських робітничо-фер-
мерських організацій, допомагали їх закривати.
Квартири Української стрілецької громади були
інформаційними агентствами політичної і адміні-
стративної влади \
Щоб замилювати очі українським поселенцям,
увовські агенти ширили пропаганду, ніби їхня ор-
ганізація «бореться проти польських окупантів»
за визволення Західної України. Вони знали, що
широкі кола української громадськості проти по-
неволення Західної України польськими поміщи-
ками й капіталістами. Використовуючи цей наст-
рій канадських українців, увовці хотіли втертися
в їхнє довір’я, закріпити серед них свої впливи.
Але саме тоді, коли канадські увовці з Україн-
ської стрілецької громади пускали людям такого
туману, головна команда Української військової
організації організувала «українські військові
відділи», які мали виступити на випадок війни
з Радянським Союзом... у лавах польської армії.
Газета «Вєк нови» від 21 лютого 1932 року пи-
сала:
«УВО вже сьогодні творить кадри майбутньої
української армії, котра має прямувати до злуки
1 П. Л. Кому служать українські фашистські організа-
ції в Канаді, «Українські робітничі вісті» від 19 грудня
1931 року.
104
польських і радянських областей України під про-
текторатом Польщі».
Ці «легіони» мали творитися під проводом ге-
нерала Миколи Капустянського, того самого,
який керував «військовими курсами», лекції яких
вивчали члени Української стрілецької громади
в Канаді.
Щоб давати напрям Українській стрілецькій
громаді, щороку до Канади з Європи (Берліна й
Відня) приїжджали представники Української
військової організації і Організації українських
націоналістів — платні агенти-розвідники німець-
ких фашистів. 1929 року приїздив сам «вождь»—
Євген Коновалець. 1931 року по Канаді волочив-
ся Омелян Сеник-Грибівський— «перший поміч-
ник» Євгена Коновальця *.
1932 року під чужим паспортом прибув до Ка-
нади Роман Сушко (він виступав під псевдонімом
М. Мельничук), який був «головним доповіда-
чем» на першому з’їзді Української стрілецької
громади. Саме він привіз інструкцію від Коно-
вальця «створити українську організацію, що
гуртувала б усі активні націоналістичні елементи
в Канаді». За його настоюванням 17 липня
1932 року в Едмонтоні було сформоване Україн-
ське національне об’єднання, яке «спиралося на
1 Омелян Сеник-Грибівський разом з Миколою Сці-
борським вирушили в серпні 1941 року в передових заго-
нах гітлерівського вермахту до Києва. ЗО серпня їх обох
вбив револьверними пострілами в Житомирі бандерівець
Степан Козій. Вбивство було доконане для того, щоб не
допустити мельниківців першими увійти з німцями до
Києва, бо цей пріоритет хотіли задержати за собою банде-
рівці.
705
українську націоналістичну ідеологію та принци-
пи Організації українських націоналістів».
Українське національне об’єднання перебрало
на себе завдання поширювати фашистську ідео-
логію, залишаючи Українській стрілецькій гро-
маді «військову ланку».
Сім місяців Роман Сушко мандрував по Канаді
і наладжував справи в українських фашистських
гуртках.
Органом Українського національного об’єд-
нання стала газета «Новий шлях», яка почала
виходити в жовтні 1930 року в Едмонтоні. Газе-
та «Стрілецькі вісті», яка виходила місячником,
була органом Української стрілецької громади,
але з часу, коли сформувалось УНО, вона пере-
стала виходити. Час від часу в «Новому шляху»
появлялась «Стрілецька сторінка».
Крім «Нового шляху», українські фашисти в
Канаді поширювали орган Української військової
організації «Сурму», що виходила на гітлерівські
гроші у Відні, і теоретичний орган Організації
українських націоналістів — журнал «Розбудова
нації», що виходив у Празі. Вони також поши-
рювали твори свого «ідейного батька» — Дмитра
Донцова. Його твір «Націоналізм» був їхньою на-
стільною книжкою.
1933 року німецька буржуазія, лякаючись
швидкого росту комуністичної партії, передала
владу Гітлерові і його кривавій розбещеній банді.
Заохочені «перемогою» гітлерівців, українські
фашисти на Західній Україні і за океаном почали
щораз гірше нахабніти.
З Берліна, куди тепер перенесла свій оператив-
ний центр Організація українських націоналістів,
106
почали роз їжджати фашистські агенти, які, крім
організації своїх гуртків, мали ще й інші доручен-
ня — суто шпигунські. Адже вони діяли з волі
гітлерівців і за їхньою матеріальною підтримкою.
Особливу увагу концентрували ватажки ОУН на
американський континент, де були великі скуп-
чення українських поселенців — на Канаду, Бра-
зілію, Аргентіну, США. 1933 року увовські аген-
ти сформували Українську стрілецьку громаду в
Аргентіні. Вона зразу почала діяти терористич-
ними методами, щоб виправдати надії та споді-
ванки, які на неї покладали «ідейні батьки» в Бер-
ліні. 25 листопада 1933 року група бандитів з Ук-
раїнської стрілецької громади разом з поліцією
напала на український прогресивний клуб у Буе-
нос-Айресі. Саме тоді .Товариство допомоги виз-
вольному рухові на Західній Україні і в Західній
Білорусі влаштовувало виставу п’єси Якова Ма-
монтова «Рожеве павутиння», щоб добути гроші
на допомогу політичним в язням у польсько-пан-
ських тюрмах. Поліція разом з націоналістични-
ми хуліганами арештувала 250 глядачів вистави,
яких відвезла в поліційну управу, де їх морду-
вали.
26—28 липня 1934 року Українське національ-
не об єднання скликало свою першу конференцію,
на якій було постановлено, щоб Українська стрі-
лецька громада, яка входила до Українського на-
ціонального об єднання, «приступила до активіза-
ції свойого членства в військовій ділянці». Тоді
ж була дана інструкція, щоб члени УСГ «всту-
пали громадно до канадської міліції та інших ор-
ганізацій військового характеру». Таку інструк-
цію УНОіУСГ одержали від ОУН, яка булана
107
утриманні гітлерівців і мала для них готувати ре-
зерви «п’ятої колони» на випадок війни, до якої
посилено готувалась фашистська Німеччина. Піс-
ля того УНО організувало в місті Ошава «авіа-
ційну школу».
У Канаді українські націоналісти іцільно спів-
робітничали з німецькими націстами. Вони дава-
ли їм зали своїх товариств на пропагандистські
мітинги. Наприклад, 21 лютого 1934 року у Вінні-
пегу в залі інституту «Просвіта» мав відбутися
мітинг Канадської націоналістичної партії, органі-
зованої німецькими націстами з допомогою анг-
лійських реакціонерів. Перед мітингом ця партія
розповсюдила по місту листівки англійською і ні-
мецькою мовами, в яких, між іншим, говорилося:
«Старші вчені жидівського народу сказали, що
вони зацікавлені у винищуванні християн. Вони
кажуть, що їхня сила полягає в хронічній недо-
стачі поживи і у фізичній слабості робітників. Во-
ни заявляють, що вони привели до теперішньої
економічної кризи, відтягнувши гроші з цирку-
ляції.
Канадська націоналістична партія покаже вам,
як перемогти міжнародну силу жидів і збудувати
таку Канаду, якою ви гордилися б».
Отже, така «освіта» мала викладатися в інсти-
туті «Просвіта». Українські націоналісти, які за-
відували залом, -охоче погодилися на те, щоб у
ньому відбувся такий мітинг Канадської націо-
налістичної партії, яка розгорнула шалену анти-
семітську кампанію.
Але мітинг не відбувся. Біля інституту «Про-
світа», де мало відбуватися збіговисько фашист-
ських хуліганів-антисемітів, зібрались тисячі
108
українських робітників, які заявили, що не до-
пустять, щоб у робітничій дільниці відбувалися
такого гатунку мітинги. До залу була покликана
поліція, яка, побачивши рішучість робітників,
взяла під свою охорону ініціаторів мітингу й від-
везла їх у безпечне місце.
Наскільки українські фашисти були зв’язані з
гітлерівцями, може казати такий факт. У липні
1938 року Українське національне об єднання від-
бувало свій з їзд. На завершення з’їзду відбувся
бенкет. За почесним столом сиділи ватажки Ук-
раїнського національного об’єднання. Серед них
на чільному місці сидів гітлерівський консул Карл
Густав Кропп з свастикою в петлиці. Це був той
самий Карл Густав Кропп, який керував гітле-
рівськими шпигунами в Канаді, ширив фашист-
ську пропаганду серед канадських німців.
17 лютого 1935 року до Канади на інспекцію
«військових сил» Української стрілецької грома-
ди прибув генерал Микола Капустянський — ко-
лишній офіцер російської царської армії. Він був
одним з організаторів Української військової ор-
ганізації і Організації українських націоналістів.
На американському континенті він волочився аж
10 місяців. Одягнувшись у військову форму, на-
чепивши аксельбанти й орден з двоголовим ор-
лом, які він носив ще в армії «його величества»
царя Миколи II, вкривши груди мідними меда-
лями й жетонами, він виступав перед «стрілець-
кою мужвою» і виголошував промови про те, що
«надходить слушна година» і їм доведеться ще
раз погострити свої багнети. Промови закінчував
гітлерівським салютом — викиненням вгору пра-
вої руки.
109
Водночас з приготуванням «мужви до походу
на Київ», цей доморослий генерал, як член Про-
воду українських націоналістів, мав нав’язати
контакти з «канадськими військовими достойни-
ками».
Ще не доїхав був з США до Берліна генерал
Микола Капустянський, як з Берліна до Канади
вирушив ще один генерал — Віктор Курманович.
Він прибув до Канади в березні 1937 року на
з’їзд Української стрілецької громади в Саскату-
ні. Це був старий досвідчений австрійський шпи-
гун — «шеф розвідочної служби». Він також був
одним із організаторів УВО і ОУН. Весь час жив
у Берліні на німецькі марки.
Як і Капустянський, так і Курманович висту-
пав на збіговиськах українських фашистів у Ка-
наді у військовій формі. Тоді як Капустянський
хизувався своїми царськими медалями та орде-
ном двоголового орла, Курманович парадував з
австрійськими медалями, які він одержав за ви-
конання шпигунських завдань з доручення влас-
тей «найяснішого монарха» Франца-Йосифа.
Разом з генералом Віктором Курмановичем на
з’їзд Української стрілецької громади прибув
Омелян Сеник-Грибівський — ад’ютант самого
«вождя» Євгена Коновальця.
Під час з’їзду за містом відбувалося передання
прапора Віктором Курмановичем «вождеві» У к-
раїнської стрілецької громади — інженерові Воло-
димиру Коссару (колишньому офіцерові австрій-
ської армії).
Через рік до Канади на таку ж інспекцію Укра-
їнської стрілецької громади і для настанов Ук-
раїнському національному об’єднанню прибув
110
гітлерівський агент полковник Роман Сушко. Те-
пер він уже не прикривався фальшивим литов-
ським паспортом, виданим на ім’я М. Мельничук.
Тепер він виступав явно — на масових мітингах
викидав гітлерівські салюти, бив закаблуками,
виголошував войовничі промови і закликав готу-
ватися до походу на... Київ. Треба пам’ятати, що
це був час активної підготовки фашистської Ні-
меччини до війни.
На запитання кореспондентів канадської преси,
як він ставиться до гітлерівського плану загар-
бання українських земель, цей увовський лаку-
за відповів: «Ми раді, якщо Гітлер зацікавиться
нами і нашими проблемами, і я не думаю, що він
має якісь свої в тому мотиви».
Майже щороку з Берліна, Відня, Парижа, Пра-
ги приїздили до Канади на перевірку Українсько-
го національного об’єднання і Української стріле-
цької громади «хресні батьки» — Коновалець,
Сушко, Грибівський, Капустянський, Курмано-
вич. Деякі з них (Сушко і Грибівський) приїзди-
ли по два рази до Канади з дорученнями Про-
воду українських націоналістів і гітлерівської
розвідки.
Як бачимо, Провід українських націоналістів
звернув особливу увагу на Канаду, бо гітлерів-
цям, які субсидували діяльність Організації ук-
раїнських націоналістів, треба було мати на аме-
риканському континенті свою надійну агентуру—
п’яту колону на випадок війни.
Як відомо, німецькі націсти прийшли до вла-
ди шляхом терору, кривавих тортур, провокацій.
Таким шляхом ішли й українські фашисти, які
були на виучці в гітлерівців, проходили курси
111
гестапо. Провід українських націоналістів, який
перебував у Берліні, розсилав своїм організаціям
настанови, в яких наказував вживати таких са-
мих розбишацьких методів, яких вживали гітле-
рівці проти трудящих Німеччини — зокрема про-
ти комуністів.
У «Бюлетені ОУН» (ч. 11 —12), давались такі
інструкції:
«Комуністів, радянофілів треба усувати від ор-
ганізованого і приватного життя. До комуністів,
українців з походження, слід уживати тактики
поступової, спочатку агітації, переконування, опіс-
ля заборони і застрашення, а коли це не має або
не може мати впливу, то засобів фізичних. До
комуністів чужинців належить вживати тільки
фізичних».
Газета греко-католицького митрополита Анд-
рія Шептицького «Мета», яка була своєрідною
експозитурою Організації українських націона-
лістів (недарма теперішній «вождь» ОУН Анд-
рій Мельник був управителем маєтків графа
Шептицького), одверто закликала до масового
винищування мільйонів українців в ім’я націона-
лізму.
«Мета» писала:
«Український націоналізм мусить бути приго-
товлений до всяких способів боротьби з комуніз-
мом, не виключаючи масової екстермінації, хоча б
жертвою мільйонів людських екзистенцій».
Йдучи за цими інструкціями і настановами,
українські фашисти в Канаді скликали масові мі-
тинги й змушували присутніх підписувати заклик
про «поборювання комунізму всіма можливими
засобами».
112
Український робітник Михайло Котик у своїй
кореспонденції до газети «Українські робітничі
вісті» від З травня 1935 року писав, що в Едмон-
тоні в залі німецького фашистського клубу укра-
їнські націоналісти скликали мітинг, на якому
присутнім роздавали бланк-присягу такого зміс-
ту: «Я, вважаючи комунізм загрозою для бритій-
ської демократії й волі, обіцяю, що поборюватиму
комуністичну пропаганду всіма можливими за-
собами».
Щоб підвести «теоретичну основу» під бандит-
ські дії своїх розбишак, Українське національне
об’єднання видало 1935 року книжечку «Бойовий
інстинкт», в якій сказано:
«Цілий теперішній культурний світ признає в
міжнародному житті лишень так звану «філосо-
фію завойовання», або «право сильного», або так
зване «право природи». Після цієї філософії чи
права, поступ людства вимагає використовуван-
ня, а то евентуального знищення слабшого роду
чи народу. Кожний нарід мусить або «їсти пече-
ню», або бути «печенею». Посередньої дороги
немає» *.
Зробивши такий вступ, автор книжечки, один
з основоположників Українського національного
об’єднання Н. Романюк вказував, що україн-
ським націоналістам треба вчитися в італійських
фашистів і німецьких націстів, і писав:
«Ціль боротьби — наложити свою волю про-
тивникові. Боротьба мусить бути рішуча, безпо-
щадна, жорстока...».
1 Н. Романюк. Бойовий інстинкт. Накладом Україн-
ського національного об’єднання, Саскатун, 1935, стор. 5.
8. М. Терлиця 113
Надихавшись такої «ідеології» і будучи заохо-
ченими нападами гітлерівських штурмовиків на
робітничі організації в Німеччині, українські фа-
шисти в Канаді влаштовували погроми україн-
ських робітничо-фермерських організацій, нищи-
ли їхні приміщення, стріляли в доми визначних
антифашистів.
13 червня 1938 року група уновських бандитів,
озброєна ломаками, залізними штибами і камін-
ням, напала на Український робітничий дім у Со-
дборі. Хулігани попсували приміщення, полама-
ли парти в українській дитячій школі й побили
до крові шістьох шахтарів, які саме тоді були в
бібліотеці товариства Український робітничо-
фермерський дім.
У Вінніпегу українські фашистські горлорізи
пішли ще далі — вони стріляли в будинок місце-
вого активіста Товариства допомоги визвольному
рухові на Західній Україні Миколи Душниць-
кого.
«Народна газета» від 4 липня 1938 року пові-
домляла: «Вночі з п’ятниці на суботу (з 1 на 2
липня) о годині 1.30 українські фашисти стріля-
ли до друкарні Робітничо-фермерського видавни-
чого товариства, коли в ньому працювали чоти-
ри робітника.
Один вистріл пробив вікно, куля пролетіла по-
при робітника Антона Кобилянського, пробила
шибу в середніх «дверях друкарні і вдарилася в
друкарську машину, при якій працював робітник
Василь Соколовський.
Другий вистріл був у друге вікно, яке було від-
чинене».
Однак бандитські вчинки українських фашис-
114
тів не проходили безкарно. Українські робітники
й фермери, зорганізовані в товариство Україн-
ський робітничий дім, Робітниче запомогове то-
вариство і Товариство допомоги визвольному ру-
хові на Західній Україні при активній підтримці
широких кіл канадських українців дали рішучу
відсіч уновським бандитам. Кілька разів вони
провчили фашистських молодчиків і поставили
їх на відповідне місце.
У Вінніпегу відбувся масовий мітинг протесту
проти терору українських фашистів. Участь у цьо-
му мітингу взяло понад 5 000 чоловік. Це була
грізна й рішуча відсіч. За прикладом вінніпезь-
ких українських робітників запротестували тру-
дящі й по інших місцях. У Канаді почався силь-
ний антифашистський рух. На масовому мітингу
в Торонто проти фашистського терору запроте-
стувало 15 000 чоловік. Такі ж мітинги відбули-
ся в Гемілтоні, Едмонтоні, Венкувері, Віндзорі
та інших містах. Канадські трудящі організова-
ною боротьбою приборкали розперезаних фаши-
стів. Вони розганяли їхні збори, прочищували
вулиці від штурмовиків, які, одягнувшись у
коричньові уніформи з гітлерівською свастикою,
намагалися влаштувати свої походи. Взагалі ка-
надські фашисти, в тому числі й уновці, під силь-
ним натиском робітничо-фермерського руху зму-
шені були залізти у свої вовчі нори.
Це, однак, не означає, що вони припинили свою
шкідницьку антинародну діяльність. Ні. Вони її
і далі провадили, хоч не так одверто, як досі.
Особливо вони посилили свою фашистську про-
паганду на сторінках націоналістичних газет.
«Новий шлях» вихваляв «подвиги» гітлерівців.
8*
115
Досить перегорнути шпальти цієї газети, щоб по-
бачити, як вона захоплювалася внутрішньою і
зовнішньою політикою фашистської Німеччини.
Газета дихала ненавистю і злобою до Радянсько-
го Союзу і до прогресивного руху в світі.
Коли фашистський генерал Франціско Франко
почав за допомогою Муссоліні і Гітлера заколот
в Іспанії проти уряду Народного фронту, україн-
ські націоналісти вихваляли його криваві діла.
Та дарма — на допомогу іспанському народові,
який боровся за врятування своєї країни від фа-
шистських загарбників, поспішили антифашисти
з багатьох країн світу, які вступили до інтерна-
ціональних бригад і зі зброєю в руках боронили
демократію на полі бою. З Канади виїхало 1 200
добровольців-антифашистів, серед них великий
процент становили якраз українці.
Українські фашисти, добре вивчивши расові
теорії Гітлера, Геббельса й Розенберга, пропагу-
вали ці людожерські ідеї серед української гро-
мадськості в Канаді.
Ось одна українська молода націоналістка
звернулася до «Нового шляху», щоб він порадив,
чи слід їй одружитися з хлопцем англійської на-
ціональності, якого вона любить.
Газета опублікувала їй таку відповідь:
«...Лише ясно дивитисьмемо на справу з точки
національної, то мішані подружжя мусимо при-
знати шкідливі -для нас. Особливо українська на-
ціоналістка мусить тямити, що не саме визнання
націоналістичного світогляду на словах, чи на-
віть в організаційній роботі ціхує правдиву націо-
налістку, але також її особисті повсякденні спра-
ви, які вона виконує, не сміють протирічити її
116
націоналістичному світоглядові. Коли ми стоїмо
за чистоту української раси, за сильну патріотич-
ну родину, то мусимо тямити, ш,о ці здобутки
осягнемо лише через тривкі свідомі національні
подружжя».
Ця відповідь прямо списана з гітлерівського
«Майн кампф».
І це проповідувала газета в країні, де мішані
подружжя є масовим, щоденним явищем.
Тепер погляньмо на ці джерела, звідки газета
«Новий шлях» черпала свої інформації, з яких
напливали до неї статті. Цими джерелами були
Берлін, Відень, Рим. Згодом, коли німецькі наці-
сти окупували Чехословаччину,— Прага і Бра-
тіслава. Агентства, які постачали газеті інфор-
мації, були Націоналістична пресова служба в
Празі, Німецька пресова служба в Братіславі.
«Новий шлях» передруковував на своїх сторінках
статті з гітлерівських газет «Дер Бунд», «Фель-
кішер Беобахтер», «Ост-Европа». Українське на-
ціональне об’єднання в Берліні видавало газету
«Український вісник», який висилалося за оке-
ан — головно до Канади й Сполучених Штатів
Америки. Головою Українського національного
об’єднання в Берліні був підполковник Тиміш
Омельниченко. Він водночас був «спеціальним
кореспондентом» з Берліна до «Нового шляху» у
«військових темах». У статті «Шляхи творення
збройної сили» він радив формувати резерви на
зразок фашистської міліції в Італії і СА (штур-
мові загони) і СС (охоронні загони) в Німеч-
чині.
З Рима дописував до «Нового шляху» Євген
Онацький, який складав на честь Беніто Муссолі-
117
ні панегірики. Це ж бо він писав в одній своїй
статті, що українські націоналісти «ідеологічно
цілком по стороні націоналістичних держав» (Ні-
меччини, Італії, Японії.— Лет.).
Для поширення фашистської ідеології україн-
ською мовою гітлерівці відкрили у Відні радіо-
центр. Саме через цю «радіовисильну» виголошу-
вали промови агенти українських фашистів з
США і Канади, коли їздили до Берліна й Відня
по інструкції. А вони дуже часто їздили по них.
Напередодні другої світової війни професор Олек-
сандр Грановський, голова Організації держав-
ного відродження України в США, і Володимир
Коссар, голова Українського національного об є-
днання в Канаді, їздили до Європи по інструкції
від Проводу українських націоналістів.
Як ми пересвідчилися на численних фактах, ук-
раїнські націоналісти, особливо ті, котрі йшли під
проводом Організації українських націоналістів,
насправді були фашистами — апологетами італій-
ських фашистів і німецьких націстів.
Сьогодні провідники Організації українських
націоналістів (усіх фракцій — мельниківців,
бандерівців, увегерівців) заперечують, що вони
коли-небудь підтримували фашистську ідеологію
і практикували фашистські методи. Це ж саме
роблять у Канаді провідники Українського націо-
нального об'єднання. Вони верещать на всіх пе-
рехрестях: «Ми не фашисти! Ми нічого спільного
не мали з фашизмом! Це комуністичний наклепі».
Чи справді так?
Погляньмо трошки в недавню історію. Прові-
рмо деякі факти. Познайомімося з їхніми теоре-
тичними засадами.
118
Перший факт. ‘Українські націоналісти ніколи
не засуджували італійського фашизму. Навпаки,
Євген Онацький довгі-предовгі роки жив на іта-
лійські ліри й писав статті, в яких славословив
дуче — кривавого Беніто Муссоліні. Це ж бо він
писав: «Головна ідея Муссоліні, — ідея, що, без
сумніву, впливає на всю його діяльність та об-
умовлює всі його чини, це ідея Великої Італії, на
яку мусять бути звернені очі цілого населення
земної кулі» \
Другий факт. Українські націоналісти ентузіа-
стично вітали захоплення гітлерівцями влади в
Німеччині. Саме в Берліні перебувала головна
квартира Організації українських націоналістів.
Там же у фешенебельних віллах жили на гітлерів-
ські марки Євген Коновалець, Андрій Мельник,
Віктор Курманович, Ріко Ярий. Хіба ж не з Бер-
ліна йшли всі інструкції націоналістам за океан?
Хіба ж не з Берліна Тиміш Омельниченко надси-
лав свої статті до «Нового шляху»?
Третій факт. Українські націоналісти теоретич-
но доводили свій фашизм. Ось кілька характер-
них прикладів. Орган УВО—ОУН «Наш клич»
від 3 липня 1933 року писав: «З іменем україн-
ського націоналізму звикли вже лучити означе-
ний зміст: є це суспільно-політичний рух, який
діє сьогодні в цілому світі. В одній країні він про-
явився як фашизм, в другій як гітлеризм, а в нас
просто: як націоналізм».
Ярослав Оршан, один з ідеологів українського
націоналізму, в своїй книзі «Доба націоналізму»
писав: «Український націоналізм оперує терміном
1 Розбудова нації, Прага, 1929, ч. 1—2, стор. 20.
119
«націоналізм» у тому розумінні, як націоналізм
німецький і італійський термінами «націонал-со-
ціалізм» або «фашизм».
Він же там же: «Націоналізми: фашизм, націо-
нал-соціалізм і т. д. це різні національні вислови
одного духа...»
Треба пам’ятати, що той же Ярослав Оршан
часто друкував такі думки на сторінках націона-
лістичних газет — «Українське слово» (Париж),
«Націоналіст» (США), «Новий шлях» (Ка-
нада).
Євген Онацький казав:
«Для нас, українських націоналістів, відповідь
ясна: ідеологічно — ми цілком по стороні націо-
налістичних держав».
С. Николишин, націоналістичний «літератур-
ний фахівець» у своїй книжці «Націоналізм у лі-
тературі на східних українських землях» писав:
«Український націоналізм у своїй основі є та-
ким самим, як усі інші націоналізми світу».
Ось таким є український націоналізм. Це гой
же фашизм, яким був і є італійський фашизм,
яким був і є німецький націзм. І хоч би як тепер
українські націоналісти заперечували свої зв’яз-
ки з Муссоліні та Гітлером, хоч би як вони запе-
речували, що нічого спільного не мали й не ма-
ють з ідеологією -фашизму, ніхто їм не повірить,
хто хоч трошки обізнаний з їхньою діяльністю.
Четвертий факт. Українські націоналісти нама-
галися здійснювати свою владу такими ж жор-
стокими й кривавими методами, якими здійсню-
вали її італійські фашисти й німецькі націсти. Ось
так мав здійснюватися «ідеал» українських на-
ціоналістів за «Програмою виховання в ОУН»:
120
«Тільки по трупі нині ще живого народу-раба, об-
тяженого психікою вікового невільництва, мож-
ливо здійснити ідеал нації (читай: українського
фашизму!—Авт.), яка стане у власнім держав-
нім чині».
Орган Організації українських націоналістів
«Розбудова нації», перефразовуючи засади Гіт-
лерового «Майн кампф», писав:
«Український націоналізм не рахується з ні-
якими загально-людськими засадами солідарнос-
ті, справедливості, милосердя, Гуманності... Кож-
ний шлях, що веде до найвищої мети, є нашим
шляхом, без уваги на те, чи в інших буде це на-
зиватися геройством, чи підлістю...».
Один з організаторів ОУН Микола Сцібор-
ський у книжці «До питання програмовості» пи-
сав, що влада українського націоналізму «ніколи
не здійснюється півзаходами, благодушним «доб-
росусідством» і кволою толеранцією». Для здій-
снення цього, писав він далі, «потрібна боротьба
рішуча, в методах часто безоглядна». У державі,
яку мали б збудувати українські націоналісти, за
словами того ж Сціборського, не було б місця
різним «партійним комбінаціям». Там панувала б
лише «тверда рука» українського фашизму.
П'ятий факт. Українські націоналісти навіть з
так званого «демократичного табору» покладали
свої надії на фашизм. Орган Союзу українців-са-
мостійників «Український голос» від 20 грудня
1937 року писав: «Якщо на Україні буде фашист-
ський рух настільки сильний, щоб запровадити
там фашизм, то й ми на еміграції погодимося з
тим фашизмом».
Шостий факт. Українські націоналісти в Кана-
121
ді усіх напрямків покладали надії на Гітлера й
вірили, що він «збудує» для них «українську дер-
жаву».
Послухаймо, що вони писали про це у своїх га-
зетах:
«Український голос» від 22 квітня 1936 року:
«Німеччина має намір... утворити самостійну
українську державу, що була б у приятельських
союзних відносинах до Німеччини».
«Канадійський фармер» від 15 січня 1936 року:
«Коли німцям удасться при помочі поневолених
Москвою народів розбити совіти, вони, певно, по-
роблять заходи, щоб на тих землях повстали са-
мостійні держави, які за дану проти Москви по-
міч мали 6 німцям уможливити продавати на сво-
їй території німецькі фабрикати, яких там нема і
не скоро буде».
Виступаючи в Ошаві на мітингу українських
націоналістів, один з лідерів Українського націо-
нального об'єднання Морей де-Моран заявив:
«Фактом є, що Гітлер найбільше заінтересувався
українською справою, і ми за це можемо бути
тільки вдячні».
Білогвардійський офіцер, що за Центральної
ради став петлюрівським «генералом», Володи-
мир Сікевич у розмові з кореспондентом газети
«Содборі стар» заявив: «Гітлер хоче встановити
незалежну українську державу. Ми з ним, бо цим
наша незалежність буде запевнена...» *.
В монтреальській газеті «Стандарт» появилось
інтерв’ю Володимира Босого, «гетьманського обо-
зного», в якому він сказав, що «українці радо
«ЗшіЬигу зіаг» — від 16 листопада 1938 року.
122
приймуть допомогу Німеччини, бо вони шукають
приятелів по цілому світі \
_ І після всього того українські націоналісти ще
сміють відмовлятися від своїх зв'язків з італій-
ськими фашистами й німецькими націстами, за-
перечувати, що вони коли-небудь покладали на-
дії на Гітлера, який, за їхніми власними словами,
«мав збудувати українську самостійну державу».
Роблять вони це тому, що вже більше нема в
живих Муссоліні і Гітлера, що в пам'яті людей
ще досить свіжі злочини італійських фашистів і
німецьких націстів. Сьогодні вони знайшли нових
панів, до яких пішли в найми, сподіваючись, що
цим разом їм уже напевно перепаде необглоджена
кістка зі стола, коли б почалася третя світова
війна, на яку вони ждуть так, як ждали в 1930-х
роках, коли зброєю побрязкував Гітлер. Цими
новими панами є американські імперіалісти. Про
це, однак, буде мова в іншому розділі.
«Зіапсіагі»—від 31 грудня 1938 року.
ГАСТРОЛІ «ГЕТЬМАНИЧА
Напередодні другої світової війни до Сполу-
чених Штатів Америки й Канади з Берліна при-
їхав на інспекцію «гетьманських кошів» син
«гетьмана всієї України» Павла Скоропадсько-
го —«гетьманич» Данило.
Союз гетьманців-державників у Канаді при
активній допомозі греко-католицького клеру зор-
ганізував турне для гетьманського блазня —
«гетьманича» Данила.
Він прибув до Нью-Йорка 11 вересня 1937 ро-
ку. Поволочившись кілька місяців по Сполуче-
них Штатах Америки, він приплівся до Канади,
де влаштував кільканадцять циркових вистав.
З приводу приїзду «гетьманича» до США й
Канади Союз гетьманців-державників видав ві-
дозву, в якій говорилось:
«Гетьманич Данило — це уроджений репре-
зентант-представник—і того достоїнства, того ве-
ликого обов’язку ніхто йому відобрати не в силі.
Що ж він репрезентує?
Іменем Свого Батька — ясновельможного Па-
на Гетьмана —
124
1. Він репрезентує Всі Землі України.
2. Він репрезентує велико-українську істо-
рію — Минувшість і — дасть Бог — Велику Бу-
дучність України.
3. Він репрезентує Легальний, Правоправний
Верховний Провід і Маєстат Усієї України.
4. Він репрезентує всі верстви й усі стани Ук-
раїнської Нації».
Ось хто був цей «гетьманич»! Це було собі
неабияке цабе!
Щоб зустріти нікчемне чадо «дурного гетьма-
на», в нью-йоркський порт прибула 11 вересня
1937 року гетьманська шушваль — «підполков-
ник» Олександр Шаповал, «сотничка» Р. Доб-
рянська, ксьондз Филемон Тарнавський і ще
кілька чоловік націоналістичної знаті.
Кілька годин вони стояли біля поренчат заго-
роди і вдивлялися в корабель, чи не зволять ви-
йти бува «вельможний пан гетьманич». Продер-
жавши їх кілька годин у порту, гетьманич згодом
післав еміграційного представника до зібраних,
пропонуючи їм обрати якогось сеньйора, щоб у
його супроводі він міг зійти трапом на «землю
Вашінгтона». Порадившись між собою хвилин
дві-три, вони післали до нього колишнього петру-
шевичівського «амбасадора» Лонгина Цегель-
ського, того самого, що з спекулянтом Ф. Бойє-
ром обшахраїв не одного американського і канад-
ського українця під час кампанії «національної
позички».
І коли на палубі появився Цегельський у това-
ристві якогось панка, присутні націоналісти в
порту почали в унісон верещати: «Слава пану
гетьманичуі».
725
З порту «гетьманич» у супроводі зібраних ру-
шив «до одного з найліпших готелів Нью-Йорка»
(гітлерівці, бач, не жаліли грошей на витрати сво-
му агентові!).
Данило дозволив їм зайти до готелю. Там. він
з ними познайомився і перекинувся кількома сло-
вами.
Після того, як вони натішились ним, Данило їх
відпустив, залишаючи біля себе лише одного джу-
ру в особі «підполковника» Шаповала.
Проспавшись добре після величенької дози аме-
риканського віскі, «гетьманич» спакував свій че-
моданчик і разом з новонабутим джурою виру-
шив до Чікаго, де мало відбутися посвячення лі-
така «Київ».
На майдані Ривер Роуд зібралось кілька сот
цікавих до сенсації місцевих людей. Між ними
крутились кілька чоловіка гетьманців в якихось
чудернацьких уніформах, що своїм виглядом і ко-
льором скидались на гітлерівських штурмовиків.
Самий «отаман» Микола Гуль хизувався в такій
же уніформі, але для «старшинства» перехрестив
свої груди портупеєю — розуміється, без зброї,
бо влада не хотіла видати дозволу навіть на бу-
тафорний пістолет. Правда, в правій руці він дер-
жав залізний пернач, яким вимахував, наче яки-
мось макогоном. -
Біля одномоторного літака допотопного зразка
зібралась череда греко-католицьких ксьондзів у
фелонях та єпітрахилях із здоровезними кропи-
лами.
Після того, як найстарший ксьондз Микола Сі-
минович своїм кропилом оббризкав заіржавлений
фюзеляж літака, Данило почав свою промову до
/26
зібраних. Він кілька разів підкреслював, що
«батько наказав» йому поїхати до США й Кана-
ди відвідати українських поселенців. Це була оче-
видна брехня! Адже всім було відомо, що не
батько, а гітлерівці наказали йому зробити цю
подорож з шпигунською метою. На підтверджен-
ня цієї думки присутнім не довелось довго жда-
ти. Адже на майдан Ривер Роуд вимарширували
військовими формаціями члени гітлерівського
«Дойтчер фольксбунду», щоб... привітати «геть-
манича».
Побачивши гітлерівців, Данило, не скінчивши
своєї промови до зібраних українців, почав гово-
рити по-німецьки:
«Одним з найбільших ворогів, що перегоро-
джують шлях наш до вільного життя,— це біль-
шовицька Москва, що захопила найбільшу части-
ну нашої землі. Більшовизм, як світогляд, в усіх
його проявах, стоїть впоперек дороги до нашого
національного й державного відродження. І тому
ми його всіма силами поборюємо.
Тому ми з великим інтересом і захопленням
слідкуємо за боротьбою проти цієї світової небез-
пеки в інших країнах і особливо в Німеччині. Ва-
ша бувша батьківщина, дякуючи розумовій енер-
гії її провідника (Адольфа Гітлера.— Авт.), цю
небезпеку перемогла. За це честь їй і слава!».
Цією промовою «гетьманич» недвозначно вия-
вив мету свого приїзду за океан. Зрештою, він це
підтверджував у кожному своєму виступі як в
США, так і в Канаді.
Відплачуючись за участь гітлерівців у посвя-
ченні літака, Данило зложив візит «Дойтчер
фольксбундові» 22 вересня в Чікаго в його будин-
727
ку на Вестерн вулиці. 20 хвилин «гетьманич» про-
мовляв до зібраних гітлерівців, розуміється, по-
німецьки. Присутні гітлерівці вшанували його
вставанням з місць, націстським салютом і три-
кратним вигуком: «Зіг хайль!». Після того Дани-
ло «був безнастанно оточений групами німців» і
вів з ними задушевну розмову.
З жовтня в католицькому будинку на Оклай
і Райс вулицях у Чікаго Союз гетьманців-дер-
жавників улаштував бенкет на честь Данила.
Представники різних націоналістичних організа-
цій пили горілку «за здоров’я гетьманича» і ви-
голошували тости на його честь. Тут також не
обійшлося без німецьких націстів з «Дойтчер
фольксбунду». Герр Больдерман, фюрер гітлерів-
ців з Чікаго, «похвалив державний розум та від-
даність українській справі гетьмана-батька, під-
креслив прихильність німецького народу до
українських визвольних змагань». Після цієї
промови присутні гетьманці зірвались на ноги
і голосно почали вигукувати: «Слава!».
Відповідаючи на тости й привітання, Данило
пояснив, на яких принципах основується гетьман-
ський рух:
«В нашім русі люди організуються не демокра-
тичним шляхом виборів, а по принципу добору,
селекції згори, по принципу контролю не знизу, а
зверху. Навчені гірким досвідом нашої історії, ми
знаємо, що тільки таким способом можна створи-
ти міцну організацію-кістяк, довкола котрого
зможуть об’єднуватись здорові й досі розпоро-
шені українські сили» \
За Україну, стор. 64.
128
В цих словах кожна здороводумаюча людина
бачила фашистську диктатуру, яку здійснював
кривавим методом Гітлер, пропагувати яку серед
заокеанських українців він післав гетьманського
вилупка.
12 листопада 1937 року Данило приплентався
з США до Канади. І тут, як і в США, Союз
гетьманців-державників і уніатський клер улаш-
товували різні балаганні збіговиська, на яких по-
казувався «гетьманич». За асистента йому був
«головний обозний» Союзу гетьманців-державни-
ків Михайло Гетьман — єфрейтор австрійської
армії.
Коли в нью-йоркському порту на приїзд Дани-
ла ждала лише жменька гетьманців на чолі з «під-
полковником» Олександром Шаповалом, то в То-
ронто для зустрічі його «головний обозний» Ми-
хайло Гетьман нашкрябав по своїх «кошах» щось
до 24 гетьманців, яких одягнув у військові уні-
форми і розставив шпалерами на головному вок-
залі. Коли «гетьманич» вийшов з вагона, на вок-
залі пролунало хрипке: «Позір! Вправо глянь!».
Люди, що були на вокзалі, збіглись подивитись
на не бачену досі комедію.
«Гетьманич» виступав з промовами і перепові-
дав ті самі нісенітниці, які він плів у США. Ка-
надські гетьманці, проте, виявились спритнішими
за американських — вони возили Данила по за-
бавах, де він витанцьовував танго й фокстроти з
дівчатами, фліртував з ними, цілував їх. Одне
слово — з нього виявився неабиякий джигун.
На одній такій забаві якийсь молодик так за-
хопився «гетьманичем», що виголосив промову, в
якій сказав: «Ми думали, що ви, Ваша Світлосте,
9 М. Терлиця
129
такий, як то ми вже не раз бачили зі старого
краю, старий, з бородою, строгий. Але тепер, ко-
ли б ви збирали армію, то ми всі (і тут повів нав-
коло рукою) підем» А.
Здається, що найцікавіший спектакль відбувся
в Монтреалі. Ось як описував цю клоунаду ко-
лишній «головний обозний» Володимир Босий у
книжці «Монтреал під знаком України»: «Про-
мовцем, що електризував цілу салю і настроїв
так, що міг нею рушити на тисячі ворогів, був
п. М. Гетьман, гол. обозний Союзу гетьманців-
державників Канади. Він у військовій уніформі
старшини, а на шапці тризуб. Середнього росту
й середнього віку. Вмашеровує на сцену. Зводить
зап’ятками, стає на «позір», здоровить до даш-
ка, а очі вп’ялені в Гетьманича. Одним рухом лі-
вої руки знімає з голови військову шапку і дер-
жить її по приписам в лівій руці...».
Якщо в Чікаго біля заіржавілого літака «геть-
манича» вітали представники гітлерівського
«Дойтчер фольксбунду», то в Монтреалі на бен-
кет зволив прийти сам Андрієн Аркан — фюрер
канадсько-французьких фашистів у провінції Кве-
бек. Він виголосив привітальну промову, в якій
закликав «стяти голову червоній гідрі», і висло-
вив надію, що «гетьманич» поведе «побідно ук-
раїнські сили на Київ».
З Монтреала Данило поїхав у Західну Канаду.
В кожній місцевості, де мали відбутися церемо-
нії, був мобілізований уніатський клер і єфрейто-
ри різних колишніх армій — австрійської, цар-
ської, петлюрівської, гетьманської, польської, га-
* 3* Україну, стор. 145.
130
лицької. Вони повитягали з чемоданів свої вицві-
лі уніформи,' поточені міллю й спорохнявілі від
часу, поначіпляли на груди брязкотелець, повзу-
вались у чоботи з каблуками й твердими халява-
ми, які позичили з гардеробів аматорських гурт-
ків, на станціях влаштовували паради для «геть-
манича» і його джури — Михайла Гетьмана, що
невідступно волочився з ним по Канаді.
Щоб надати собі більшої помпезності, Данило
в деяких містах навіть не зволив вийти на трибу-
ну, але сідав на імпровізованому троні під бал-
дахіном, з-під якого його майже не було видно,
тільки доносився його голос, наче з якоїсь пече-
ри. Організатори спектаклю у Вінніпегу навмисно
хотіли надати якоїсь містичності його «Світлос-
ті». Зате на сцені товклися всякі «обозні», «оса-
вули», навіть «кошові» на чолі з єзуїтом Василем
Кушніром.
Відповідаючи їм на рабські запевнення й при-
речення, Данило з «трону» щось прогугнявив
суржиком. Але тут сталося те, чого ні організа-
тори, ні сам «гетьманич» не передбачали. З бал-
кона почувся сильний голос відомого українсько-
го громадського діяча Василя Свистуна, який ви-
крив гетьмансько-уніатський блеф і запротесту-
вав проти того, що якийсь волоцюга проголошує
себе спадкоємцем «гетьманського трону». Він за-
явив, що гетьманів обирали козаки на своїй раді
і їхній рід не був династичним. Отже, ні Павло
Скоропадський, ні тим більше його син не мають
права на гетьманську булаву. Слова Василя Сви-
стуна присутні нагородили бурхливими оплеска-
ми. Зчинився конфуз. Уся церемонія швиденько
закінчилася, і в коридорі почалась бійка. Данило
9*
131
із своїм почтом вислизнув з залу задніми две-
рима.
Після того Данило вже більше не зважувався
робити публічних виступів у Вінніпегу. Він обме-
жився лише приватними візитами і давав аудієн-
ції різним делегаціям у Форт Гері готелі. Як і
можна було сподіватися, одних з перших Данило
прийняв німецьких фашистів на чолі з І. А. Вар-
кантином. Це були «німці з України». Мабуть,
вони хотіли заручитися, що коли Гітлерові вда-
сться посадити на спину українського народу
Па вла Скоропадського, то він подбає повернути
їм ті земельні маєтки, з яких вони були прогнані
під час Великої Жовтневої соціалістичної револю-
ції. Правдоподібно «гетьманич» дав їм таке запев-
нення. бо вони вийшли з аудієнції дуже задово-
лені, високо потім про нього висловлювались.
В інших місцевостях Західної Канади, де з’яв-
лявся Данило, гетьманці завчасу подбали, щоб
не дійшло до такого інциденту, який стався у
Вінніпегу, коли Василь Свистун зробив йому пуб-
лічно визов і здемаскував його перед широкою
аудиторією.
Але чи не найбільше причинився до власного
демаскування Данило на бенкеті в Едмонтоні
19 грудня 1937 року.
Вітаючи його, різні «обозні», «отамани» й «ко-
шові» белькотали про якусь «демократію в май-
бутній українській-гетьманській державі». Слово
«демократія» так остогидло Данилові, що він не
втерпів і з місця запротестував.
Він сказав:
«Ми знаємо нині, що державництво вимагає...
самообмеження свого особистого інтересу для
132
користі ділові. Практично це означає в першу
чергу обмеження своєї особистої свободи добро-
вільним підпорядкуванням політичній національ-
ній організації, іцо для визвольного діла працює,
й взагалі підпорядкування авторитетові, що виз-
вольну роботу очолює. Без такого обмеження
особистої свободи неможливий ніякий збірний
суспільний чин».
Наказавши, що в «майбутній гетьманській дер-
жаві» народ мусить підпорядкуватися «автори-
тетові», тобто «гетьманові», який і собі буде
підпорядковуватися «авторитетові» Великонімеч-
чини — диктаторові Гітлеру, Данило почав ата-
кувати «українську демократію, напівосвічену,
розгнуздану, недисципліновану й безтрадицій-
ну..., яка у великій мірі винна в тому, що Держа-
ва Українська (оперетковий уряд Павла Скоро-
падського, накинений кайзерівським військом.—
Авт.) в недавньому минулому завалилася».
Українці, казав він далі, мають «перебільшене
поняття про особисту свободу», їм не треба «по-
чинати з демократії», але з «дисципліни» і підпо-
рядкування «авторитетові».
Прочитавши гетьманцям «патерностер» про
«демократію», Данило вибрався до Мондер, не-
далеко Едмонтона, де йому влаштували пишний
прийом уніатські ксьондзи в своєму монастирі.
Вітаючи від «преподобних отців» — монахів
чину василіан,— єзуїт М. Романович казав:
«Хоч католицька церква відноситься прихиль-
но до ріжного роду державного устрою, та най-
більшу симпатію виявляє до монархістичної фор-
ми, бо й вона є зорганізована на принципі монар-
хізму».
133
Задекларувавши позицію василіанського чину
до гетьманської держави, єзуїт М. Романович
побажав «Ясновельможному гетьманові Павлові»
чимскоріше на білому коні «блиснути булавою в
матері городів»— у Києві.
Заслухавши таку промову, Данило був задово-
лений, бо міг рапортувати Гітлерові, який «спон-
зорував» його гастролі за океан, що греко-като-
лицький клер готовий цілком підтримати його
авантюру—війну проти Радянського Союзу і
загарбання України. Адже це й була головна ме-
та його подорожі до США й Канади, як колись,
1910 року, подорож австрійського шпигуна мит-
рополита Андрія Шептицького, що теж мав пе-
ревірити настрої серед канадських українців, роз-
ставити своїх агентів, заручитися підтримкою для
«найяснішого цісаря» канадських українців, уні-
атського клеру на випадок війни.
Рознюхавши ситуацію серед української іммі-
грації в Сполучених Штатах Америки та в Кана-
ді, Данило Скоропадський чимдуж швидше по-
дався до Берліна, щоб звітувати тим, хто його
послав за океан — гітлерівському штабові.
В той час, коли купка гетьманців і буквально
весь уніатський клер кинули всі свої сили, щоб
надати приїзду Данила великої імпозантності, за-
океанські українці, особливо в Канаді, холодно
поставились до гастролей гетьманського пройди-
світа.
І якщо хто з чесних українців ішов на ці цир-
кові вистави, то тільки щоб глянути на курйозне
видовище.
Українська прогресивна преса—«Народна га-
зета», «Фармерське життя» і «Робітниця»— де-
134
маскували на своїх сторінках «гетьманича» і ви-
крили його як агента німецьких фашистів.
«Народна газета» у редакційній статті «Гітле-
рівський агент» писала:
«За Капустянським та Курмановичем приїхав
до Канади син Павлуші Скоропадського. Приїхав
він з Берліна спершу до Сполучених Штатів Аме-
рики, а тепер переїхав уже до Канади.
Над такими типами смітникової гетьманщини
можна б перейти до порядку денного, не зверта-
ючи на них уваги. Самі по собі ці люди вже своє
відспівали, і тепер можна б їх зарахувати до бро-
дячих артистів гетьманського балагана. Коли ж
ми про них говоримо, то тільки тому, що за їхні-
ми плечима стоїть фашистський режисер і під-
хльостує їх на сцені фашистської пропаганди.
Цим режисером є Гітлер чи один з його під-
ручних по справах фашистської пропаганди за
кордонами Німеччини» \
Українські робітничо-фермерські організації
влаштовували масові мітинги, на яких викривали
справжню мету приїзду «гетьманича» до Канади,
домагалися від влади, щоб вона прогнала гітле-
рівського агента з країни. Але канадська реакція,
яка давала моральну і матеріальну підтримку Гіт.
лерові, стала в обороні «гетьманича», панькалася
з ним, давала йому офіціальні аудієнції.
Напередодні другої світової війни гітлерівська
агентура вислала Данила до Лондона. Там йога
і захопила війна. Хоч англійський уряд під час
війни інтернував відомих гітлерівських агентів,
проте залишив «гетьманича» на волі, дозволивши
1 «Народна газета» від 3 грудня 1937 року.
/35
йому волочитися по країні. З горя, що він не міг
бути з своїм ясновельможним татком, Данило
запив і влаштовував у лондонських тавернах беш-
кети. Він розпився до того, що набув порок серця
і 1957 року на горе і сум гетьманських недобит-
ків, у «західному світі» сущих, нагло сконав.
Так скінчилась кар’єра Данила Скоропадсько-
го — сина «ясновельможного гетьмана», який та-
кож, як і його батько, не побачив більше ні золо-
товерхого Києва, ні, тим більше, «гетьманського
престолу». Адже й Павло Скоропадський дав ду-
ба, коли осколок англійської бомби, скинутий
льотчиком на розкішну віллу у Ванзее, поцілив
його за кілька тижнів перед закінченням другої
світової війни.
Гетьманці, втративши «гетьмана» й «гетьмани-
ча», опинились у скрутному становищі—залиши-
лись без претендента на «гетьманський престол».
Серед них запанувало замішання: як вийти з кри-
зи? Недовго думаючи, вони відшукали десь на за-
хідноєвропейському смітнику перестарілу мадам
Марію Монтрезор — дочку Павла Скоропадсько-
го і намовили її, щоб вона пред’явила свої пре-
тензії на «гетьманський престол». Після деякого
вагання вона погодилася стати «гетьманихою»,
погодилася очолити осиротілий гетьманський
РУХ '•
Але ще до смерті «гетьманича» в гетьмансько-
му русі в Канаді стався розкол. Між двома фрак-
ціями дійшло навіть до рукопашної бійки. Спра-
ва перейшла до суду. В цілому ряді місцевостей
ліквідувались «коші», розбіглись «обозні». Сьо-
1 Померла й вона — в березні 1959 року.
136
годні лише тінь залишилась від гетьманської ор-
ганізації — Союзу гетьманців-державників. Не
краще стоїть справа і в Сполучених Штатах Аме-
рики.
Останнім часом гетьманці роблять спробу галь-
ванізувати труп. Нещодавно вони навіть склика-
ли були свій конгрес у Детройті. Але він більше
скидався на панахиду, ніж на воскресіння, бо не-
ма кому очолити гетьманський рух. Адже це те-
пер неоплатне діло — нема більше гітлерівських
субсидій. Американські імперіалісти у своїх роз-
рахунках роблять ставку на інші групи україн-
ського буржуазного націоналізму, які являють
собою сяку-таку реальнішу, на їх думку, силу,* ніж
збанкрутілі гетьманці.
==^е=
ГОРЕЗВІСНИЙ КУК
Напередодні другої світової війни в Канаді іс-
нували такі націоналістичні організації: Союз ук-
раїнців-самостійників, Українське національне
об’єднання, Братство українців-католиків, Союз
гетьманців-державників, Українська робітнича
організація.
Найстарішою організацією в націоналістично-
му таборі був Союз українців-самостійників, хоч
оформився він тільки 1928 року з членів і при-
хильників української православної автокефаль-
ної церкви, а також і з «народовців», які ще
1910 року гуртувалися біля газети «Український
голос». Головними організаторами СУСу були
Василь Свистун, Мирослав Стечишин, Ярослав
Арсенич, Михайло Стечишин, Степан Савчук.
У внутрішній політиці СУС орієнтується на бур-
жуазну ліберальну партію. В т. зв. «українській
політиці» він підтримує недобитки петлюрів-
щини. Органом його є «Український голос».
Союз гетьманців-державників сформувався ще
1924 року з повоєнних іммігрантів, головно з гих,
які служили в так званій Українській галицькій
138
армії. Це була мала організація — складалася
лише з кількох «кошів». Організаторами Союзу
гетьманців-державників були Володимир Босий,
Теодор Дацків, Дмитро Ільчишин, Михайло
Гетьман. СГД підтримував буржуазну консер-
вативну партію. У своїй зовнішній політиці СГД
підтримує гетьманський рух, що має свій центр
«десь в Європі». Свій орган СГД підступно най-
менував «Український робітник». Тепер, після
кризи, яка відбулася в СГД, його заступила га-
зета «Батьківщина».
Українське національне об’єднання утворилося
в липні 1932 року, переважно з тих націоналістич-
них елементів, які приїхали до Канади після пер-
шої світової війни і належали в Західній Україні
до так званої Української військової організації,
створеної і фінансованої німецькими імперіаліс-
тами для саботажницької діяльності в Польщі.
УНО було філіалом так званої Організації ук-
раїнських націоналістів, якої головна квартира
перебувала в Берліні. До травня 1938 року ОУН
очолював гітлерівський розвідник Євген Конова-
лець. Після вбивства його, через внутрішні чва-
ри, агентами гестапо, пост «вождя» ОУН зайняв
такий же гітлерівський служка Андрій Мельник
(швагер Євгена Коновальця). Організаторами
УНО були Володимир Коссар, Михайло Пого-
рецький, Іван Гуляй, Василь Гультяй, Михайло
Шарик і Євстахій Василишин. У канадській по-
літиці УНО орієнтується на буржуазні партії—
ліберальну, консервативну, соціал-кредитну і на-
віть на соціал-демократичну, залежно від того,
яка обіцяє йому найбільший зиск. У «закордон-
ній політиці» УНО було на службі в німецьких
139
фашистів, за допомогою яких воно намагалося
«збудувати українську національну державу»,
що насправді була б колонією гітлерівського рей-
ху. Органом УНО був і залишається «Новий
шлях».
Уніатські ксьондзи Василь Кушнір і Андрій
Трух, які прибули із Західної України, з дору-
чення єзуїтів з василіанського чину, організува-
ли в грудні 1932 року Братство українців-католи-
ків. Це був період розгортання економічної кри-
зи. БУК було сформоване, щоб відтягнути укра-
їнських робітників-католиків від боротьби за свої
життєві інтереси — за працю і хліб. БУК підтри-
мувало переважно консервативну партію, хоч ін-
коли загравало і з ліберальною, виторговуючи
від неї неабиякі субсидії. БУК у зовнішній полі-
тиці підтримувало «гетьмана» Павла Скоропад-
ського. Органом БУКу була газета «Західні віс-
ті» (тепер—«Українські вісті»).
Українська, так звана «робітнича» організація
складалася з невеличкої жменьки націонал-ухиль-
ників, які були викинуті з українських робітничо-
фермерських організацій в 1935—1936 роках. Цю
групку очолив ренегат Данило Лобай. Члени цієї
організації були поліцейськими свідками й висту-
пали на процесах проти українських робітничо-
фермерських організацій. У канадській політиці
УРО примазувалася до соціал-демократів. Вона
підтримувала буржуазного націоналіста Володи-
мира Винниченка—допомагала йому грішми. Де-
який час, коли пани давали гроші, УРО видавала
газету «Правда».
Перелічені націоналістичні організації гризли-
ся між собою, мов скажені собаки, бо кожна з них
140
претендувала на гегемона, хотіла бути речником
«української справи». Ця гризня часто доводила
до кривавих бійок між гетьманцями й уновцями,
між сусівцями і уновцями. Але в одному питанні
всі націоналістичні організації йшли єдиним фрон-
том: у очорнюванні, у вигадках і наклепах проти
українського радянського народу та його держа-
ви. Всі вони живилися в цій брудній кампанії з
єдиного джерела — «пресових канцелярій» у Бер-
ліні. Всі вони сподівались, що гітлерівська Ні-
меччина «збудує українську національну держа-
ву». Всі вони прагнули війни, від якої, писали їхні
газети, буде «розв’язана українська справа». Га-
зета «Канадійський фармер», наприклад, писала:
«Для українців (читай: націоналістів. — Авт.)
війна не тільки не страшна, але вона ними бажа-
на, і чим скорше до неї дійде, тим ліпше для ук-
раїнської справи, бо тільки через війну Україна
може увільнитися від чужого ярма». Це була по-
зиція не тільки «Канадійського фармера». Це бу-
ло кредо всіх українських буржуазних націоналіс-
тів у Канаді. Хто ж був тоді привідцею війни?
Гітлер! Отже, орієнтація на Гітлера, на його вер-
махт, на його гестапо.
Однак в цьому українські буржуазні націона-
лісти зустрічали сильний опір з боку організова-
них українських трудящих у Канаді. Українська
робітничо-фермерська преса викривала брехні на-
ціоналістів проти Радянської України. Вона вка-
зувала на ті джерела, з яких вони черпали свої
інформації — на берлінське бюро, очолюване гіт-
лерівським міністром пропаганди Геббельсом.
Вона інформувала широкі кола української гро-
мадськості в Канаді про швидкий економічний і
141
культурний розвиток Радянської України. Вона
викривала пропаганду націоналістичних газет.
1940 року, використовуючи воєнну ситуацію,
канадський уряд буржуазної ліберальної партії
зробив наступ на ряд робітничих організацій.
Надзвичайним указом він, без затвердження пар-
ламентом, закрив ряд робітничих організацій, в
тому числі й товариство Український робітничо-
фермерський дім. Він також закрив ряд робітни-
чих газет, в тому числі «Народну газету» і «Фер-
мерське життя». Тхнім «злочином», бачте, було
те, що вони наполегливо боролись проти фашиз-
му, не схвалювали реакційної політики канад-
ських панівних та урядових кіл, що вони дружньо
ставились до українського радянського народу.
Після закриття урядом в липні 1940 року то-
вариства Український робітничо-фермерський дім
і української прогресивної преси буржуазні на-
ціоналісти дуже зраділи, бо думали, що зможуть
проводити свою ганебну антинародну діяльність
без організованої опозиції. А щоб ця діяльність
була ефективнішою, влада наказала українським
буржуазним націоналістам об’єднатися в т. зв.
Комітет українців Канади.
7 листопада 1940 року у Вінніпегу утворився
Комітет українців Канади. Його хресними батька-
ми були «експерти української справи» професор
Саскечеванського „університету Джордж Симп-
сон і професор Манітобського університету Ват-
сон Кірконелл. За повитуху йому був розвідник
англійського імперіалізму Трейсі Філіппс. До
КУКу увійшли націоналістичні організації Брат-
ство українців-католиків, Союз українців-само-
стійників. Українське національне об’єднання,
142
Союз гетьманців-державників і Українська робіт-
нича організація. Братство українців-католиків
погодилося увійти до Комітету українців Канади
з умовою, що його «президентом» завжди буде
католик. Отже, першим «президентом» КУКу
став єзуїт Василь Кушнір.
Як уже згадувалося вище, всі ці націоналістич-
ні організації перегризлись між собою, сварились,
обпльовували одна одну. Але канадські пани на-
казали їм залишити ці міжусобиці, подати одна
одній руки й скоординувати свої зусилля на бо-
ротьбу проти українського прогресивного руху.
Хоч нелегко було католикам об’єднатися з пра-
вославними-автокефалістами, петлюрівцям з геть-
манцями, уновцям з сусівцями і гетьманцями, але
вони мусили це зробити, бо не могли противити-
ся волі панів, які їм давали миску сочевиці.
Але було це «об’єднання» зведенюків, які хоч
і сідали за один стіл, та носили один проти од-
ного камінь за пазухою. Це «об’єднання» було і
залишається штучним. Воно держиться купи то-
му, що його підстьобують батіжком з Оттави.
Чвари в цьому конгломераті не перевелись. Кож-
на групка в КУКові хоче грати першу скрипку.
А відомо, хто грає першу скрипку, той може спо-
діватися на більшу увагу й подачки.
Перед купкою інтриганів з КУКу можновладці
поставили завдання: розбити український робіт-
ничо-фермерський рух у Канаді й захопити під
свій вплив тисячі робітників і фермерів. Та хоча
й було багато галасу, реклами й субсидій, КУК
свого завдання не здійснив: не знищив україн-
ських прогресивних організацій і не захопив під
свій вплив їхніх членів і прихильників.
143
Під час війни націоналістичні організації не
могли одверто хвалити гітлерівську Німеччину,
бо Канада воювала з нею і це б вважалося за дер-
жавну зраду. Вони зайняли позицію мовчанки й
вичікування. КУК на словах навіть декларував
свою лояльність до Канади і її уряду. Але це бу-
ла лише формальність. На ділі націоналістичні
організації, які входили до КУКу, не проявляли
великого ентузіазму у воєнних зусиллях. Особ-
ливо це стосувалось періоду, коли у війну був
втягнутий Радянський Союз, який в силу історич-
них умов став бойовим союзником Канади в бо-
ротьбі проти гітлерівської коаліції. Лідери КУКу
знали, іцо коли вони будуть помагати воєнним
зусиллям Канади, то вони тим самим посередньо
будуть допомагати Радянському Союзові в бо-
ротьбі проти гітлерівських загарбників. А\е во-
ни ніяк не хотіли й не бажали перемоги Радян-
ського Союзу над німецькими фашистами!
Українські націоналістичні організації, такі, як
Союз українців-самостійників і Братство україн-
ців-католиків, весь час війни не знали, на яку їм
ступити, бо не були певні, хто переможе, тому
резервували своє становище. Інакше поводилися
Українське національне об’єднання і Союз геть-
манців-державників,— адже їхні «ідейні батьки»,
«вождь» Організації українських націоналістів
Андрій Мельник зі своїм «штабом» і «гетьман»
Павло Скоропадський з своїм почтом жили на
німецькі марки, активно допомагали гітлерівцям
здійснювати їхній імперіалістичний план загар-
бання цілого світу і встановлення націстського
«нового порядку».
«Новий шлях», орган Українського національ-
144
ного об'єднання, звичайно, не наважився одверто
захоплюватися «успіхами» гітлерівського вермах-
ту. Однак, він задніми дверима протягав на своїх
сторінках пропаганду гітлерівського інформацій-
ного бюро: друкував без коментарів його зведен-
ня з фронту. І вже ніяк не міг скрити свого за-
хоплення з того, що українські націоналісти, які
йшли в передових колонах вермахту, «встановля-
ли свої порядки у Львові й Києві».
Під час тимчасової окупації українських земель
гітлерівцями «Новий шлях» раз у раз друкував
рубрику «Вісті з України», черпаючи «інформа-
ції» з пропагандистської референтури Організації
українських націоналістів у Берліні, що постачала
їх своїм філіалам у Франції, США, Аргентіні й
Канаді.
Ця ж сама газета писала, що націоналісти не
можуть «керуватися сліпою вірою, що все само
собою буде гаразд для України, як виграють вій-
ну аліянти». Тим самим газета сіяла серед канад-
ських українців недовір’я до антигітлерівської ко-
аліції, підривала воєнні зусилля, знеохочувала
своїх читачів брати в них участь.
У серпні 1941 року, коли Організація україн-
ських націоналістів на чолі з полковником Андрі-
єм Мельником, як це ми бачили вище, організу-
вала «комбатантські організації», які мали допо-
магати гітлерівцям виграти війну, «Новий шлях»
скаржився на те, що політичні умови так скла-
лись, що не дають можливості висловити свою
думку про «українську справу».
Отже, вже з цього можна бачити, як КУК
був зацікавлений у воєнних зусиллях Канади,
коли одна з його головних складових організацій
’ІО, М. Терлиця
145
займала таку позицію. Зрештою, на цій позиції
стояли й інші націоналістичні організації, які вхо-
дили до Комітету українців Канади.
У серпні 1941 року серед трудящих в Канаді
сформувалось Українське Товариство допомоги
Батьківщині. Новосформоване Товариство разом
з Канадським Червоним Хрестом розгорнуло
кампанію збирання фондів на купівлю медика-
ментів для ранених бійців Червоної Армії, які ге-
роїчно боролись проти гітлерівських варварів,
своїми грудьми боронили українську землю, ря-
тували світ від фашистської неволі.
Українське Товариство допомоги Батьківщині
звернулося до всіх українців Канади — жертву-
вати на цю благородну справу. Лідери україн-
ських націоналістичних організацій відмовились
узяти участь у цій кампанії. Ба навіть вони за-
грозили своїм членам виключенням із організа-
цій, якщо вони посміють узяти участь у цій кам-
панії. Але рядові члени націоналістичних орга-
нізацій, робітники й фермери, в яких не притупи-
лось національне почуття до свого народу, незва-
жаючи на погрози лідерів КУКу, жертвували свої
гроші на медикаменти для ранених бійців Черво-
ної Армії. Квоту, яку встановлено в сумі 100 000
доларів, набагато перевиконано. Українське Това-
риство допомоги Батьківщині зібрало 133 000 до-
ларів від канадських українців. Вони підтриму-
вали всі дальші кампанії УТДБ, які воно перево-
дило під час війни: купівлю устаткування для
госпіталів у Києві, Львові й Чернівцях, допомогу
втікачам, допомогу дітям-сиротам, батьки яких
загинули у Вітчизняній війні проти гітлерівських
загарбників. У цих кампаніях канадські українці
146
проявили високий зразок національної свідомос-
ті, патріотизму і любові до України та її народу.
Це був найбільший удар для ватажків націона-
лістичних організацій.
У той час, коли ватажки націоналістичних ор-
ганізацій забороняли членам своїх організацій
спішити з конкретною допомогою українському
народові в його боротьбі проти гітлерівських оку-
пантів, Комітет українців Канади, на основі ін-
формацій геббельсівської канцелярії, вислав те-
леграму до державного секретаря Канади Н. А.
Робертсона, в якій твердив, що «більшовики ви-
слали 25 000 000 людей з України» в глиб... Ро-
сії. Бач, їм треба було, щоб ці мільйони людей,
які евакуювалися в глиб Радянського Союзу, не
бажаючи стати рабами гітлерівців, залишились
на Україні і були вивезені на каторжні роботи в
гітлерівський рейх. Вони не хотіли, щоб ці люди
врятувались від гітлерівської неволі, вони воліли,
навпаки, щоб ці люди залишились на Україні і
націоналістична поліція мала б кого посилати до
Німеччини, виконуючи квоту контингенту.
Коли стало очевидним, що гітлерівську Німеч-
чину розгромить Червона Армія і Україна і далі
буде вільною в складі Радянського Союзу, Комі-
тет українців Канади, той самий, що тишком-
нишком співчував фапіистам, видав свій горезвіс-
ний «меморандум», який вручив прем’єрові й мі-
ністрові закордонних справ В. Л. Мекензі Кінгу.
В цьому «меморандумі» КУК претендував на реч-
ника усього 40-мільйонного українського народу і
брав на себе прерогативи якогось удаваного, ні-
ким не уповноваженого «українського уряду». Він
домагався тим «меморандумом» права на участь
10* 147
У «вирішенні української справи». Іншими сло-
вами, КУК відкидав існування правного уряду
Української Радянської Соціалістичної Республі-
ки, компетентного оборонити інтереси україн-
ського народу, його державність.
Вилазці КУКу дали рішучу відсіч визначні
діячі української радянської культури — прези-
дент Академії наук УРСР Олександр Богомолець
і поет-академік Павло Тичина. У своїй статті
«Геть брудні руки від України!», що була опуб-
лікована в радянській пресі, Павло Тичина ви-
крив українських буржуазних націоналістів у Ка-
наді, які в своєму «меморандумі» брали на себе
право представляти думки й сподіванки україн-
ського народу — того народу, проти якого вони
весь час виступали з своїми наклепами, того на-
роду, проти якого їхні «ідейні батьки» разом з
гітлерівцями пішли нйщівною війною. Академік
Олександр Богомолець у статті «Український на-
род добре знає, хто його друзі, а хто вороги» вка-
зав, що українські буржуазні націоналісти в Ка-
наді хочуть розірвати союз України з Росією,
щоб німецько-фашистським імперіалістам легко
було перетворити Україну в свою колонію.
Взагалі за час свого існування Комітет україн-
ців Канади вже видав силу-силенну таких «ме-
морандумів». Він засипає ними і канадський уряд,
і Організацію Об’єднаних Націй. Він тільки те й
робить, що придумує, кому і з якої нагоди надіс-
лати черговий «меморандум». У кожному такому
«меморандумі» ватажки КУКу обкидають боло-
том український радянський народ і його соборну
суверенну державу — Українську Радянську Со-
ціалістичну Республіку.
148
Канцелярія КУКу раз у раз вигадує, як би то
причепитися до Радянської України, очернити її
в очах людей інших національностей. Після за-
кінчення війни між Канадою і СРСР не був на-
лагоджений нормальний поштовий зв’язок — пе-
рервалось<було листування між канадськими ук-
раїнцями та їхніми рідними на Україні. КУК ве-
рещав: «Більшовики не дозволяють українцям
переписуватися зі своїми рідними в Канаді!». Ко-
ли поштовий зв’язок нормалізувався і канадські
українці почали регулярно писати листи своїм
рідним і одержувати регулярно від них відповіді,
КУК знову вчинив вереск: «Не пишіть своїм рід-
ним, бо всі ті, що одержують листи з Канади, бу-
дуть більшовиками заслані на Сибір!». Між
людьми з давніх-давен повелось обмінюватися
подарунками. Коли, як ми вже вище згадували,
порушився був поштовий зв’язок між Канадою
та СРСР внаслідок війни, КУК обвинувачував
радянський уряд, що він не хоче допускати з Ка-
нади подарунків на Україну. Кілька років тому
Канада і СРСР підписали договір про обмін по-
силками. КУК затривожився — він через депута-
тів-націоналістів домагався в парламенті, щоб
припинили обмін такими посилками між канад-
ськими українцями й їхніми рідними, бо, мовляв,
це «допомагає російським комуністам».
Розуміється, така робота КУКу не могла не
викликати сильного опору з боку канадських ук-
раїнців, які наочно бачать, що він намагається
зірвати будь-який зв’язок між ними та їхніми рід-
ними на Україні.
Коли 1951 року українці відзначали 60-річчя
свого перебування в Канаді і український радян-
149
ський народ з цієї нагоди надіслав цінний пода-
рунок— пам’ятник Тарасові Григоровичу Шев-
ченку, це викликало в лідерів КУКу скажену
лють, і вони почали домагатися через своїх деле-
гатів від уряду Канади заборони на відкриття
цього пам’ятника в Палермо. Ба навіть вони ви-
магали від уряду, щоб він відіслав пам’ятник до...
Росії. Цей вчинок викликав серед канадських ук-
раїнців, навіть серед рядових членів націоналіс-
тичних організацій, велике обурення. У відповідь
КУКові понад 45000 українців узяли участь у
відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в Па-
лермо 1 липня 1951 року.
1956 року народ Радянської України, як і всьо-
го Радянського Союзу, відзначував велично 100-
річчя з дня народження Івана Яковича Франка—
визначного письменника, вченого і громадсько-
го діяча. Відзначували цей славетний ювілей і
українці за океаном. Товариство культурного
зв’язку з Україною, очолюване Василем Свисту-
ном, що вже назовсім порвав свій зв’язок з мер-
зенним КУКом, запросило з Радянської України
на святкування 100-річчя Івана Франка в Кана-
ді делегацію діячів культури. Коли стало відомо,
що з Радянської України прибуде делегація, в
складі якої буде онука письменника, лідери
КУКу негайно вдалися до влади і домагалися від
неї, щоб вона не' видала гостям в’їзних віз до
Канади. Правителі ліберальної партії, сподіваю-
чись виборів до парламенту і бажаючи заручи-
тись підтримкою КУКу в українських виборчих
округах, задоволили його домагання — відмови-
лись видати на ганьбу і сором усієї країни в’їзні
візи делегатам з Радянської України на відзна-
150
чення 100-річчя з дня народження Великого Ка-
меняра.
КУК щоразу через кілька років скликає свої
конгреси. На них з’їздяться з різних частин Ка-
нади націоналісти, ніким не обирані, всі ті, які
мають матеріальну змогу заплатити за проїзд і
10 доларів «вступного». Це переважно лідерчуки
місцевих націоналістичних організацій, україн-
ські агенти буржуазних партій, бізнесмени, ксьон-
дзи і попи-автокефалісти. На цих конгресах нема
справжніх представників канадських українців —
робітників і фермерів. На конгреси КУК запро-
шує представників усіх буржуазних політичних
партій, які найменшого поняття не мають про
проблеми українського народу, виголошують про-
мови, які сповнені різними обіцянками — мов\яв,
якщо його партія прийде до влади, то вона дасть
великі благодаті для канадських українців. На
цих конгресах можна бачити таких радянофобів,
як професор Ватсон Кірконелл, який був одним
з головних архітекторів Комітету українців Ка-
нади.
На першому конгресі, який відбувся від 22 до
24 червня 1943 року, ще в самий розпал другої
світової війни, з головною промовою виступив
професор Ватсон Кірконелл. Кірконелл посилав
блискавки й громи в сторону Радянського Союзу,
хоч він був у бойовому союзі з Канадою, хоч ка-
надські й радянські солдати, проливаючи кров на
фронтах, билися проти спільного ворога — німе-
цького фашизму.
Через воєнну ситуацію КУК на своєму першо-
му конгресі був позбавлений змоги ухвалити ан-
тирадянські резолюції,— цю брудну роботу, як
151
ми щойно казали, виконав професор Ватсон Кір-
конелл, той самий, що за свої заслуги перед поль-
ською шляхтою і угорськими баронами одержав
різні почесті від уряду Пілсудського і уряду Хор-
ті. Зате на дальших конгресах ватажки КУКу,
використовуючи «холодну війну», дали собі волю
і вилили ці наготовані цебра помиїв на комуніс-
тичний рух і Радянський Союз.
З часу сформування т. зв. Української Націо-
нальної Ради і її т. зв. Виконавчого Органу в За-
хідній Німеччині (в Мюнхені), до яких входяти
петлюрівці, що втекли з України після встанов-
лення радянської влади, націоналісти, які спів-
робітничали з німецькими фашистами і після за-
кінчення війни опинилися в Західній Німеччи-
ні,— КУК, за винятком Союзу гетьманців-дер-
жавників, заявив свою підтримку цьому «екзиль-
ному урядові».
КУК підтримує з УНРадою і ВО щільні зв’яз-
ки. Дуже часто з Мюнхена до Канади приїжд-
жають різні «міністри», «прем’єр» і навіть сам
«президент» — Осип Бойдуник, Микола Лівиць-
кий, Степан Витвицький.
Час від часу КУК переводить в Канаді «на-
ціональну позичку» від імені Української Націо-
нальної Ради. Гетьманці, які входять до КУКу,
не визнають УНРади і відмовляються підтриму-
вати «національну позичку».
Вони твердять, що це є проти їхніх «принци-
пів», бо як монархісти вони не визнають ніякого
республіканського ладу, а стоять тільки за ре-
ставрацію «гетьманату» на Україні. Братство ук-
раїнців-католиків, яке грає першу скрипку в
КУКу, схиляється до позиції гетьманців. Отже, в
152
цьому питанні в КУКу нема згоди, а, навпаки,
точаться завзяті чвари.
Крім зв’язків з Українською Національною Ра-
дою, Комітет українців Канади підтримує зв’яз-
ки ще з Українським конгресовим комітетом Аме-
рики, який є подібним зліпком кількох націона-
лістичних організацій в США.
КУК і УККА разом з націоналістичними ор-
ганізаціями в Південній Америці (Товариством
прихильників української культури в Бразілії,
Українським національним конгресом Аргентіни,
Парагваю і Уругваю) влаштували 18—21 лис-
топада 1947 року в Нью-Йорку Панамерикан-
ську українську конференцію. На цій конференції
було вирішено повести скоординовану боротьбу
проти українських комуністів на американському
континенті і проти Радянського Союзу. Конфе-
ренція ухвалила скликати конгрес «представників
українського народу з усіх країн світу». Такий
конгрес не відбувся, хоч уже минуло понад 11 ро-
ків з того часу, як це ухвалено.
2 березня 1951 року у Вінніпегу відбулася Пан-
американська українська конференція, в якій
взяли участь тільки представники Українського
конгресового комітету Америки і Комітету укра-
їнців Канади, нікого не було з Південної Амери-
ки, хоч організатори афішували довгий час, що
участь візьмуть делегати з Аргентіни, Бразілії,
Парагваю, Уругваю, Венесуели, Чілі, Куби.
На конференції у Вінніпегу дійшло до сутички
між представниками УККА і представниками
КУКу. Американські націоналісти, навчившись
від американських імперіалістів, поводились на
конференції розперезано і намагались диктувати
153
свою волю канадським націоналістам. Вони ка-
зали, що канадські націоналісти не повинні по-
кладати надій на Англію, але повинні орієнтува-
тись на США, бо «сьогодні вони вирішальна си-
ла в світовій політиці».
Після цієї конференції між українськими націо-
налістами постало деяке замішання і розчаруван-
ня. Але виходить, що проамериканська лінія пе-
ремогла, бо КУК почав щораз яскравіше покла-
дати надії на американський імперіалізм, споді-
ваючись, що він, як колись німецький фашизм,
«збудує їм українську національну державу».
Лідери КУКу на всіх перехрестях верещать,
що вони «роблять високу політику», що вони
говорять від 95% канадських українців, що вони
є «репрезентантами української громадськості»
тощо.
Все це вигадкаї Василь Свистун, який, до речі,
був одним з головних ініціаторів КУКу, у своїй
книзі «Український патріотизм» в Канаді — на
словах і на ділі», сильними аргументами викрив
цей блеф, вказав, що своєю політикою, як внут-
рішньою, так і зовнішньою, цей зліпок націона-
лістичних організацій цілком збанкрутував.
Він пише:
«З теперішньою «високою політикою» і з тепе-
рішньою структурою (будовою, устроєм) КУК
непотрібний і некорисний для українців Кана-
ди» \
Цей погляд Василя Свистуна поділяють широ-
кі кола канадських українців — різних переко-
нань.
1 Василь Свистун, «Український патріотизм» в
Канаді — на словах і на ділі, Вінніпег, 1957, стор. 105.
ВОЄННІ ЗЛОЧИНЦІ
Після закінчення другої світової війни до Ка-
нади прибуло кілька десятків тисяч так званих
«переміщених осіб», або, як їх звуть, «дипістів»
( від англійського (Іізріасесі регзоп — <ір.).
Якщо українські іммігранти з 1891—1914 і з
1920—1930 років їхали до Канади на заробітки,
щоб якось зарадити своїй долі, то українські
іммігранти, які приїжджають після другої світової
війни, переважно складаються з тих елементів,
що під час німецько-фашистської окупації україн-
ських земель співробітничали з гітлерівцями —
були донощиками гестапо, виконували функції
вербувальників робочої сили на каторжні роботи
в Німеччині, були агентами збору контингенту
для вермахту, служили поліцейськими й староста-
ми в окупантів, добровільно вступали до ганебної
дивізії «СС Галичина». Іншими словами — допо-
магали німецьким фашистам поневолювати свій
рідний український народ. За свою іудину роботу
вони цілком заслужено стягнули на себе грізну
ненависть людей. І коли Радянська Армія в своє-
му тріумфальному марші на лігво фашистського
155
звіра підходила до української землі, всі ці кола-
боранти почали наввипередки втікати на захід,
бо знали, що за свою зраду й злочини їм дове-
деться відповідати перед народом. Уся ця зграя
опинилася в західних зонах Німеччини. Найбіль-
ше їх скупчилося в американській зоні, бо там бу-
ло найбезпечніше, бо там їх узяли під своє опі-
кунське крильце.
Другу частину націоналістичних воєнних зло-
чинців, яка служила в дивізії «СС Галичина»,
після розгрому біля Бродів гітлерівське військо-
ве командування кинуло проти югославських пар-
тизанів. Коли гітлерівська Німеччина капітулю-
вала, недобитки цієї паскудної дивізії піддалися
в полон британському війську, яке їх інтернував
й розмістило в таборах біля італійського міста Рі-
міні.
В Західній Німеччині і в Австрії були також
мільйони українців, яких силоміць вивезли гіт-
лерівці на каторжні роботи, часто-густо за допо-
могою українських націоналістичних вербуваль-
ників і поліцаїв. Тільки стала змога після закін-
чення війни, вони зразу повернулись на батьків-
щину. Та кілька сот тисяч українців, яких сило-
міць вивезено на каторжні роботи, затримала
американська військова адміністрація або їх за-
лякали націоналістичні злочинці, і ці люди не
зразу повернулись додому.
Довгий час «переміщені особи» жили в таборах
і одержували допомогу ЮНРРА. Люди, що були
силоміць вивезені на каторжні роботи, перебу-
ваючи тепер у таборах переміщених осіб, перебо-
рювали різні перешкоди, домагались репатріації
і таки верталися масово до своїх рідних — на
156
Україну. Але гітлерівські колаборанти і «дивізій-
ники» відмовились повернутися додому, вони до-
кладали всіх сил, щоб пробратися за океан —
до США, Канади, Аргентіни, Бразілії, Венесуе-
ли, Куби і Австралії. В цьому їм допомагали за-
океанські націоналістичні організації.
До речі, гітлерівські колаборанти завчасу на-
в’язали контакти з націоналістичними організа-
ціями за океаном, щоб заручитися їхньою під-
тримкою. Адже ще не затих був гул гарматних
пострілів, як воєнні злочинці, що скупчились бу-
ли в Бад Ненндорфі (Ганновер), утворили Укра-
їнський комітет на чолі з Олександром Семенен-
ком, Мироном Луцьким і Іллею Сапігою, який
звернувся до заокеанських націоналістів, щоб во-
ни допомогли їм пробратися на американський
континент, особливо до Канади.
В газеті «Новий шлях» від 25 серпня 1945 ро-
ку був опублікований довжелезний лист від зга-
даних воєнних злочинців в Бад Ненндорфі, адре-
сований до Комітету українців Канади. В цьому
листі вони не крились з тим фактом, що нетер-
пляче очікували приходу гітлерівців на українські
землі і співробітничали з фашистськими окупан-
тами. 1943 року, коли вже були розгромлені гіт-
лерівські дивізії біля Сталінграда і Радянська Ар-
мія тріумфально йшла на захід, українські націо-
налісти поспішили гітлерівцям на порятунок —
не якоюсь там службою в поліції, а виставили ці-
лу дивізію добровольців. У квітні 1943 року вони
організували дивізію «СС Галичина». Одним з
активних організаторів цієї дивізії був Мирон
Луцький — австрійський офіцер і поміщик з Пе-
ремишлянщини.
157
Одержавши таке «послання» від Українського
комітету в Бад Ненндорфі та від інших націона-
лістичних угруповань у Мюнхені, Новому Ульмі,
Аугсбурзі, Комітет українців Канади почав одра-
зу діяти. Він негайно післав свого президента
єзуїта Василя Кушніра в Західну Німеччину, Ав-
стрію та Італію, щоб він особисто наладнав кон-
такти з воєнними злочинцями, приглянувся на
місці, кого слід у першу чергу перекинути за оке-
ан — до Канади. Кушнір мандрував від табору
до табору, радився з ватажками комітетів, підби-
рав найпевніших, щоб включити їх до першого
транспорту. Він також відвідав Ріміні, де були
інтерновані англійським військом есесівці з див*
зії «СС Галичина». Своєю промовою він «підтри-
мав їх на дусі» — обіцяв від КУКу подбати, щоб
вони прибилися до Канади.
Яка ж була мета поїздки Василя Кушніра до
цих таборів? Він, як згодом сам казав на мітин-
гах у Канаді, їздив до тих таборів, щоб відмовля-
ти переміщених осіб вертати на Україну, обіцяю-
чи їм переїзд до Канади, де вони «знайдуть за-
безпечення і нагоду доробитися».
Набираючи воєнних злочинців до Канади,
КУК сподівався, що вони допоможуть розбити
українські прогресивні організації. Депутат ка-
надського парламенту і один з провідників Ук-
раїнського національного об’єднання Антон
Глинка, повернувшись з відвідин гнізд воєнних
злочинців у Західній Німеччині й Австрії, за-
явив на масовому мітингу в Торонто: «Коли при-
їдуть скитальці, то з українських комуністів в
Канаді і сліду не залишиться — вони з ними ско-
ро справляться!».
/Я
Ось для чого потрібні були КУКові ВОЄННІ ЗЛО-
ЧИНЦІІ
Канадська реакція, яка покладала надії, що
дипісти, прибувши до Канади, будуть викори-
стані для розбиття професійного руху й пони-
ження заробітної плати, не ставила перешкод їх-
ньому приїзду — навпаки, вона зробила з свого
боку все, щоб уможливити їхнє прибуття, бо в
країні загострювалась класова боротьба, трудя-
щі домагались коротшого дня праці, підвищення
заробітної плати, визнання їхніх професійних спі-
лок.
Починаючи з 1947 року, до Канади почали при-
бувати транспорт за транспортом з воєнними
злочинцями.
Проти допущення воєнних злочинців запро-
тестували широкі кола канадських українців —
члени й прихильники Товариства об’єднаних ук-
раїнських канадців, Робітничого запомогового
товариства, члени професійних спілок, громадські
діячі. Вони вимагали від канадського уряду, щоб
він встановив контроль і не допускав воєнних
злочинців, які на ділі були й ворогами Канади,
бо активно допомагали фашистській Німеччині,
з якою Канада воювала. Вони звертали увагу
уряду, що, допускаючи воєнних злочинців, він
тим самим порушує договір про те, що всі кола-
боранти повинні бути повернути до тих країн,
проти яких вони заподіяли злочини, щоб за низ
відповісти перед своїм народом. Але канадський
уряд, який ішов на поводі Вашінгтона, ігнорував
ці домагання і далі допускав гітлерівських кола-
борантів.
Але для того, щоб дістатись до Канади, дипіст
159
повинен мати «спонзора», тобто когось, хто га-
рантував би йому або працю, або утримання —
матеріальне забезпечення. КУК кинувся шукати
людей, які погодилися б узяти дипістів на свою
відповідальність. Вони казали людям: «Ви тіль-
ки підпишіть «перміт», а коли скиталець прибу-
де, ми вже ним заопікуємося». І певне число лю-
дей піймалися на цього гачка — вони підписали
такі «перміти» — собі на горе і лихо. Скитальці,
особливо значніша націоналістична рибка, пара-
зитували на їхній праці. Вони відмовлялися йти
на фізичну працю — жили в хатах і на хлібі
«спонзорів». Коли їм люди пропонували йти на
працю, вони обурювались, казали, іцо це пони-
жує їхню гідність, бо вони інтелектуали і не пі-
дуть до «чорної роботи». Багато людей прокляли
КУК, що обдурив їх, намовивши взяти цих люд-
ців на свою біду. І вони чекали тільки тої хви-
лини, коли скінчиться строк зобов’язання, щоб
чим скоріше прогнати з своєї хати на чотири віт-
ри цей непотріб.
Правда, не всі дипісти жили коштом своїх
«спонзорів». Чимало їх зразу кинулись робити
гешефт — спекулювали й гендлювали. Це та ка-
тегорія воєнних злочинців, яка привезла повні
скрині скарбів — золотих годинників, перснів,
коштовних фотоапаратів. Вони також привезли
повні портфелі валюти — американських доларів.
Були й такі, які привезли цілі кишені золотих
зубів, які, як казали люди, вони виривали в тру-
пів, забитих гітлерівцями. І ці мародери почали
купувати бізнеси — крамниці, ресторани, готелі,
майстерні, багатоповерхові житлові будинки. Ук-
раїнські поселенці-робітники, які десятки років
160
жили в Канаді, десятки років не покладаючи
рук важко працювали, не могли отягнутись і на
сяку-таку хату навіть на виплат, тоді як «ски-
тальці», щойно прибувши до країни, зразу роз-
багатіли, бо купували бізнеси за велику суму —
готівкою.
Звичайно, було б несправедливо казати, що
всі дипісти, які прибули до Канади після другої
світової війни,— воєнні злочинці. Ні. Серед них
є звичайні люди — трударі, які через ту чи ту
причину опинилися в Західній Німеччині, а
звідти були заманені за океан. Вони не поверну-
лись на батьківщину також через ряд причин,
часто через застрашування, які поширювали се-
ред них воєнні злочинці, що, мовляв, коли по-
вернуться, то їх усіх «більшовики зашлють на
Сибір». Прибувши до Канади, такі дипісти-тру-
дарі змушені були йти з перших днів на важку
фізичну працю — у вугільні шахти, сталеливарні
заводи, на лісорозробки, на ферми. Вони посе-
лилися в найбідніших робітничих дільницях —
у трущобах, де панують антисанітарні умови,
тіснота. Тому що вони були новими робітника-
ми, які ще не мали стажу на підприємстві, їх, у
разі чого, перших звільняли з роботи, й вони
поповнювали ряди безробітних. А ті, що мали
працю, жили в постійному остраху втратити ро-
боту, коли на заводі скорочується виробництво.
Багато з них, розчарувавшись з такого непевно-
го життя, вертаються додому. Але це нелегка
справа. Вони мусять робити це потай, щоб не до-
відались ватажки націоналістичних організацій,
особливо воєнні злочинці, які вдаються до шан-
тажу, аби не допустити повороту на батьківщину.
1 М. Терлиця
161
Якщо їм не допомагають застрашування, вони
вдаються до насильства — фізично б’ють тих,
які задумали або збираються вертати додому.
Та все ж, незважаючи на ці перешкоди, з Кана-
ди вже виїхало чимало дипістів на Україну, де
вони знайшли працю і забезпечення — і радість,
якої вони не мали на чужині, де вони почували
себе зайвими, національно приниженими.
Дипісти, які вислуговувались перед гітлерів-
цями, вступили до націоналістичних організацій,
Що існували вже, або сформували нові — свої
власні. Найбільше поповнення дістали такі орга-
нізації, як Українське національне об’єднання і
Союз гетьманців-державників. Братство україн-
ців-католиків поповнилося уніатськими ксьондза-
ми, які співробітничали з гітлерівцями. Наймен-
ше дипістів поступило до Союзу українців-само-
стійників — в його ряди влились переважно не-
добитки петлюрівщини, тобто з тих іммігрантів,
які втекли за кордон в 1919—1920-х роках після
встановлення радянської влади на Україні.
Націоналісти з Наддніпрянської України, які
під час окупації служили гітлерівцям, після вій-
ни втекли в Західну Німеччину і тепер переко-
чували за океан, сформували свої малень -* груп-
ки — Спілку визволення України, Українську ро-
бітничу демократичну партію і Союз жертв біль-
шовицького терору; В цій останній організації є
такі «більшовицькі жертви», які, коли жили в
Радянському Союзі, мали лише по 5—6 років і
ще бігали попід столами. Сьогодні вони великі
«експерти» і цілими годинами можуть теревенити
про «більшовицькі страхіття», які їм, бачите, до-
велось переживати.
162
Група націоналістів, яка належала до банде-
рівської фракції ОУН та до гітлерівського легіо-
ну «Нахтігаль», що в перших колонах вермахту
маршував на Україну, не приєдналася до наяв-
них націоналістичних організацій. Вона сформу-
вала свою власну організацію — Лігу визволення
України.
Кожна з націоналістичних організацій має ще
свої молодіжні та жіночі секції.
Як бачимо, числом усіх цих «групок» чимало,
але за кожною стоїть раптом жменька — добре,
коли сотня, а то й десяток «наявних членів».
Всі націоналістичні організації, крім Ліги ви-
зволення України, належать до Комітету україн-
ців Канади.
Крім цих так званих «цивільних» організацій
у Канаді є кілька зовсім «мікроскопічних» націо-
налістичних «військових» організацій.
Найстарішою серед них є Українська стрілець-
ка громада, яка є прибудовою до Українського
національного об’єднання. В своїх рядах вона
має переважно колишніх солдатів так званої Ук-
раїнської галицької армії і так званих Україн-
ських січових стрільців. Це вже перестарілі лю-
ди, які до ніякої військової служби не здатні, хоч
дуже часто ще виголошують войовничі промови
і збираються йти «походом на Київ».
Колишні — такі ж перестарілі — солдати пет-
люрівської армії сформували в Канаді Союз був-
ших українських вояків. Ця організація дуже
близько співробітничає з Союзом українців-само-
стійників. Ця організація має лише кілька своїх
«станиць» в більших містах. Вона перебуває під
керівництвом петлюрівського генерала Михайла
11*
163
Садовського. Вони збираються час від часу на
свої мітинги і беруть участь у маніфестаціях Ка-
надського легіону.
В Торонто є Братство «Карпатська січ». Воно
складається з вояків Карпатської січі 1938 року,
тобто з того часу, коли з волі гітлерівців на ко-
ротесенький час була сформована карликова «ук-
раїнська держава» — Карпатська Україна, на чо-
лі з ксьондзом Августином Волошиним. Після
того, як за схваленням Гітлера мадьярська реак-
ція розігнала цю «державу», частина «січовиків»
утекла за кордон, потім переправилася до Кана-
ди. Братство «Карпатська січ» також є прибудо-
вою до Українського національного об’єднання.
Свого часу утворилось було Братство дивізії
«Галичина». Тепер воно змінило назву на Брат-
ство вояків І Української національної дивізії.
Зробили вони це тому, що серед канадських ук-
раїнців є велика ненависть до дивізії «СС Гали-
чина», тож тепер надумали заховатись за цю ви-
гадану нову форму. До цієї організації належать
недобитки ганебної есесівської дивізії, яку орга-
нізували українські націоналісти 1943 року, щоб
допомогти збройно гітлерівцям проти Радянської
Армії.
В Торонто також є станиця вояків УПА. Це
ті горлорізи, які вбивали невинних людей в за-
хідних областях, палили їхні господарства, ни-
щили школи. Коли радянська влада, після кіль-
кох звернень з пропозицією скласти зброю, взя-
лась ліквідувати їх, ловкіші з них утекли в захід-
ні зони Німеччини, де американська військова
адміністрація їх узяла під свій покров. Потім во-
ни вигідненько переїхали до Канади і США.
164
Братство вояків І Української національної ди-
візії (есесівці з дивізії «Галичина») і станиця
вояків УПА е прибудовами бандерівської Ліги
визволення України.
Всі ці карликові «військові» організації кру-
тяться біля Канадського легіону, бо тут можна
погріти руки, адже він одержує від уряду гроші
на свою діяльність.
Треба зазначити, що між новоприбулими й
старими націоналістами зразу ж зав’язалися чва-
ри. Новоприбулі різними інтригами й маневрами
почали витискати старих націоналістів з чільних
постів в організаціях: вони захоплювали посади
голів, секретарів, скарбників, а також посади ре-
дакторів у газетах. Старі націоналісти, які вже
багато років міцно держать ці теплі посади, не
хочуть добровільно відступати їх новоприбулим.
Отже, довкола цих посад точиться боротьба, яка
дуже часто набирає гострих форм, бо ті й ті не
гребують у ній найбруднішими засобами.
Але справа не тільки в цих платних посадах.
Тут ідеться про далеко більший інтерес. Адже,
маючи під своїм контролем ці посади, націона-
лістичні ватажки мають доступ до корит бур-
жуазних партій — консервативної, ліберальної і
соціал-кредитної. А канадська буржуазія, за
зроблені їй послуги, не скупиться — вона їх щед-
ро нагороджує. Іншими словами — тут ідеться
про субсидії від панівних кіл.
Хоч націоналісти ще й далі верещать «нація
понад усе» і «сила в нас самих», вони на амери-
канському континенті, крім служіння місцевій ре-
акції, блокуються і з польськими панами, і з ро-
сійськими білогвардійцями, і з чеською буржуа-
/65
зією, і з угорськими баронами. Одне слово — во-
ни йдуть єдиним фронтом з тими, хто ще так не-
давно, ба лише кільканадцять років, соціально і
національно поневолювали український народ.
Дуже часто вся ця націоналістична галайстра
(українська, польська, російська, чеська, угор-
ська і т. д.) влаштовує «протестні мітинги», на
яких проклинає Радянський Союз і уряди народ-
ної демократії. Вона закликає до війни, до зни-
щення соціалістичного табору. Для цього вони
навіть створили т. зв. Антибільшовицький блок
народів, який очолює бандерівець Ярослав
Стецько, послужник гітлерівців.
Однак, гризучись між собою за «гегемонію»,
ці націоналістичні групи ведуть спільну кампа-
нію наклепів проти Радянської України. Тереве-
нячи нісенітниці про нібито «загибель української
культури під більшовиками», вони в той же час
вдаються до найпідлішого способу крадіжки з
української радянської культури. Беруть, наприк-
лад, книги, видані в Києві «Радянською шко-
лою» чи Академією наук УРСР, зривають палі-
турки й замінюють їх своїми видавничими па-
личками,— і видають за свої власні. Так вони
роблять з словниками, букварями, дитячою літе-
ратурою, підручниками з ботаніки, зоології, хі-
мії та іншими науковими працями. Те ж саме во-
ни роблять і з українськими радянськими пісня-
ми: піддавши їх^ операції своїх «експертів», вони
виконують їх на концертах, причому замовчують
ім’я автора тексту й ім’я композитора. Таким же
бандитським способом вони підробляють і ук-
раїнські радянські фільми. Нещодавно вони, ді-
ставши десь копію фільму «Богдан Хмельниць-
166
кий» Олександра Корнійчука, порізали його так,
що викривили весь зміст цього шедевра. Ніде на
афішах вони не зазначали, що це український
радянський фільм, випродукуваний у Київській
студії художніх фільмів. У своїх радіопередачах,
в яких вони брешуть, що «більшовики знищили
українську національну культуру», вони викори-
стовують патефонні пластинки з записами пісень
у виконанні Українського народного хору. Ака-
демічної капели «Думка», капели бандуристів,
вокалістів Івана Паторжинського, Івана Козлов-
ського, Михайла Гришка, Бориса Гмирі, Зої Гай-
дай, Лизавети Чавдар, Петра Білинника, замов-
чуючи при тому, що це українські радянські
артисти або українські радянські музичні колек-
тиви. Хоч як вони намагаються приховати їхні
прізвища, люди вже пізнають їх по голосах, зна-
ють, що це визначні й заслужені українські ра-
дянські артисти.
До чого ж зводиться «діяльність» націоналі-
стичних організацій?
Ми вже згадували, що Комітет українців Ка-
нади тільки те й робить, що придумує, кому б
надіслати черговий «меморандум», звичайно, пов-
ний наклепів і вигадок проти Радянського Союзу.
Коли українські прогресивні організації в Ка-
наді влаштовують Всекрайовий фестиваль укра-
їнської пісні, музики й танцю, щоб спопуляризу-
вати культурні здобутки українського народу се-
ред канадської людності, націоналісти неодмінно
вигадують якусь «історичну подію», щоб улаш-
тувати черговий антирадянський балаган. На-
віть шевченківські чи франківські концерти вони
перетворюють у політичні вечорниці, на яких
167
жбурляють болотом на український радянський
народ.
Нещодавно вони з гуком і шумом улаштовува-
ли «40-річчя української державності». На цю
церемонію вони навіть привезли були з Мюнхе-
на «прем’єра» так званого «екзильного україн-
ського уряду» — Миколу Лівицького, петлюрів-
ця, що довгі роки жив у Варшаві на утриманні
польських панів, на дотаціях пілсудчиків. Правда,
не всі націоналісти підтримували ці вечорниці,
бо гетьманці не визнають цієї дати, а бандерівці
не визнають «екзильного уряду» в Мюнхені.
Навколо цих святкувань відбувались скандальні
сварки між окремими націоналістичними орга-
нізаціями.
Ми вже згадували, що КУК, спроваджуючи
воєнних злочинців із Західної Німеччини, споді-
вався, що вони допоможуть йому розправитися з
українським прогресивним рухом у Канаді.
Ця розправа мала йти такими двома лініями:
По-перше. Всі ці дипісти мали «сказати прав-
ду» про Радянську Україну канадським україн-
цям. І, отже, коли канадські українці довідають-
ся про «всю правду», твердили вони, то відпека-
ються від українських комуністів.
І справді, дипісти робили все, що могли, аби
говорити до членів українських прогресивних ор-
ганізацій. Вони вишукували односельців і казали
їм несосвітенні речі. Вони завжди підкреслюва-
ли: «Я знаю, я там був, я бачив на власні очі!».
Тому, що в тих часах не було ще налагодженого
поштового зв’язку між Канадою і СРСР, їм де-
коли вдавалося деякого збити з пантелику. Але
це були лише поодинокі випадки. Люди, які ви-
168
ховувалися в прогресивних організаціях, які чи-
тали прогресивну пресу, дали зразу одкоша цим
підступам націоналістичної агентури.
В 1946—1950 роках українські прогресивні ор-
ганізації послали на Радянську Україну делега-
тів і кореспондентів, щоб вони познайомилися з
ситуацією, яка склалася в результаті війни. Коли
вони повернулися до Канади й звітували про те,
що бачили на Радянській Україні, «скитальці»
побачили, що їхню карту бито, їхню брехню ви-
крито, й почали влаштовувати напади на мітин-
ги, на яких звітували делегати: били людей дрю-
ками, каменюками, калічили ножами. Адже во-
ни не хотіли допустити, щоб люди знали правду
про Радянську Україну, яку вони допомагали гіт-
лерівцям поневолювати й плюндрувати.
Згодом, коли налагодилися поштові зв’язки
між обома країнами, люди почали одержувати
листи від своїх рідних, з яких довідувались усю
правду про рідні села, про Радянську Україну.
Дуже часто в цих листах рідні писали, що ті, як:
втекли за океан і тепер намагаються ширити
брехні проти радянської влади, були гітлерів-
ськими посіпаками — служили в поліції, вербува-
ли людей на каторжні роботи, добровільно пішли
в прокляту дивізію «СС Галичина».
По-друге. Переконавшись, що їхня брехня має
короткі ноги, що вона ликом шита, вони почали
вдаватись до інших методів боротьби — до під-
ступних нападів на Українські робітничі доми
Вони підкрадалися вночі під Український робіт-
ничий дім і вибивали в ньому вікна.
Верхом їхнього злочину був замах на життя
кількох сотень торонтонських українців 8 жовтня
169
1950 року. Саме тоді, коли зібралось близько
800 чоловік в Українському робітничому домі в
Торонто, націоналістичні бандити підкралися
вночі під будинок і підклали там саморобну бом-
бу страшної вибухової сили. Від вибуху бомби
потріскали в будинку вікна, розвалилась стіна,
уламки заліза, цегли і скла поранили кільканад-
цять осіб. На велике щастя, ніхто не був убитий.
Цей великий злочин викликав обурення серед
канадського народу. З усіх усюд до уряду надхо-
дили протести й домагання покласти край зло-
чинним діям націоналістичних бандитів.
Націоналісти робили ці замахи розраховано:
вони хотіли фізичним терором відстрашити лю-
дей від українських прогресивних організацій.
Але це їм не вдалося. Люди, виховані й загар-
товані в прогресивних організаціях, згуртували
свої ряди і дали відсіч націоналістичним злочин-
цям.
Пророкування КУКу, що дипісти розправ-
ляться з «українськими комуністами», не здійс-
нились. Навіть люди, які попервах якось піклу-
валися дипістами, бо вони, мовляв, жертви війни,
швидко переконалися, що це за типи.
Через свою поведінку й хуліганські вчинки ди-
пісти-націоналісти викликали до себе велику не-
нависть народу. Слово «дипіст» стало таке нена-
висне серед канадців, що ним почали прозивати
кожного, хто з іммігрантів зробив якийсь неро-
зумний крок. Слово дипіст стало синонімом бан-
дита і хулігана. Щоб не образити невинних лю-
дей, до них не звертались зі словом дипіст, але
говорили — новоприбулий.
Тепер погляньмо на кілька тузів з довжелез-
170
ного списку воєнних злочинців, що під плащи-
ком «переміщених осіб» перекочували із Захід-
ної Німеччини до Канади.
В Братстві українців-католиків займає видне
місце ксьондз Василь Лаба. Він прибув кілька
років тому до Канади й оселився в Едмонтоні.
Хто ж це такий той Василь Лаба? За пансько-
польського режиму він був професором духов-
ної академії у Львові. Отже, він був довіреною
особою митрополита графа Андрія Шептиць-
кого.
Під час німецько-фашистської окупації він ви-
слуговувався перед гітлерівцями. 1943 року був
одним з найактивніших організаторів горезвісної
дивізії «СС Галичина», її «духовним наставни-
ком».
Ось що він казав з приводу організації дивізії
«СС Галичина»:
«...В цей день, який створив Господь, будемо
радіти і веселитися. Чому ми повинні радіти?
Тому, що завдяки дозволу фюрера Великої Ні-
меччини ми маємо нагоду сформувати стрілецьку
дивізію. До цього нас кличе Бог, як колись кли-
кав хрестоносців. У боротьбі рам’я-в-рам’я з
геройським німецьким воїном, український воїн
буде також завойовувати перемогу, яка принесе
почетний мир, для обох народів» *.
Сьогодні Василь Лаба, який благословив ди-
візію «СС Галичина» на братовбивчу війну, под-
визається в Канаді, сподіваючись нової хвилини,
коли він знов зможе благословити нових горло-
1 Цитую за «Під чужими прапорами» ОсипаМсти-
с л а в ц я, Нью-Йорк, 1946, стор. 82.
77/
різїв у чужих загонах, які знову пішли б вбивати
українських трудящих.
Десь біля КУКу у Вінніпегу крутиться Осип
Навроцький. Це старий слуга німецьких імперіа-
лістів. Ще у вересні 1914 року він складав на
майдані в Стрию вірнопідданчу присягу служити
«найяснішому цісареві». Другу вірнопідданчу
присягу служити німецьким імперіалістам він
склав у квітні 1943 року у Львові, коли була
сформована за його активної допомоги дивізія
«СС Галичина». За свої заслуги перед Гітлером
він удостоївся такої честі, що самий кат Східної
Галичини губернатор Отто Вехтер призначив йо-
го членом Військової управи дивізії «СС Гали-
чина».
Ось газетка «Львівські вісті», що виходила на
гітлерівські марки, від 18/19 липня 1943 року.
Це був день, коли Український центральний ко-
мітет і Військова управа дивізії «СС Галичина»
відправляли добровольців на вишкіл у Німеччи-
ну, де вони від гітлерівських інструкторів мали
навчатися, як треба вбивати українців у рядах
Радянської Армії, що боронили рідну землю від
фашистських загарбників.
На першій сторінці цієї газети Осип Навроць-
кий помістив за своїм підписом редакційну стат-
тю: «Вгору серця!».
Ось що писав цей гітлерівський лакуза про
тих затуманених галицьких хлопців, що йому і
його однодумцям вдалося заманити до есесів-
ської дивізії:
«Ідуть битися наші добровольці за свою зем-
лю і свій нарід... Кожну можливість, кожну заві-
рюху історичного гурагану краще зустріти... зі
/7 З
зброєю в руках, як без цієї зброї. На. ту віру по-
ставили вони свої життя...».
Так, «поставили свої життя» на авантюру на-
ціоналістичних посіпак типу Осипа Навроцького
задурманені галицькі хлопці: біля Бродів тисячі
їх наклали своїми головами не «за свою землю і
свій нарід», але за німецьких фашистів, біснува-
того Гітлера і його українських націоналістичних
найманців.
У Торонто примістився на тепленькій посаді
директора кооперативної молочарні «Роджерс
Дейрі» інженер Андрій Палій. За польсько-пан-
ського режиму він був директором «Маслосоюзу»
у Львові. Але коли до Львова вдерлися гітлерів-
ці, він зразу запропонував їм свої послуги, тим
більше, що досконало володів німецькою мовою.
Отто Вехтер врахував його здібності й призна-
чив членом Військової управи дивізії «СС Гали-
чина» і своїм офіціальним перекладачем. І коли
цей кат галицьких українців виступав з своїми
погромницькими промовами, він волік за собою
Андрія Палія, бо довіряв йому, що цей вірний
лакей буде точно, слово в слово, перекладати йо-
го промову. Правда, він не дозволяв йому стояти
поруч себе, але два кроки позаду, і звідти вигу-
кувати до зібраних.
Ось «Львівські вісті» від 12/13 вересня 1943 ро-
ку. На 8 сторінці бачимо фото і під ним такий
текст: «Губернатор Дистрикту Галичина, СС
Бригадирфюрер д-р Вехтер промовляє до моло-
дих добровольців СС стрілецької дивізії «Га-
личина» перед їхнім першим заприсяженням.
Промову д-ра Вехтера перекладає на українську
мову д-р. інж. А. Палій».
173
Крім того, Андрій Палій разом з іншим чле-
ном Військової управи полковником Альфредом
Бізанцем, німецьким фашистом, що фактично був
наставником над націоналістичною верхівкою, бо
не в усьому довіряв їм Отто Вехтер, волочився
по Галичині і втихомирював людей, щоб не нарі-
кали, що їхні сини перебувають у дивізії «СС Га-
личина».
Сьогодні інженер Андрій Палій виступає з
своїми статтями в католицькій газеті «Наша ме-
та» і навчає її читачів «бізнесу». Нічого собі біз-
несмен!
В складі редакційного персоналу «Українсько-
го голосу», органу Союзу українців-самостійни-
ків у Вінніпегу, є Степан Волинець. Він веде
літературний відділ у цій газеті. Придивімся
ближче до цього «літературознавця». Він кілька-
надцять років тому гасав по галицьких селах і
зганяв юнаків до дивізії «СС Галичина». За ці
заслуги Отто Вехтер також назначив його чле-
ном Військової управи.
Степан Волинець—колишній солдат т. зв. Ук-
раїнських січових стрільців. Після першої світо-
вої війни, правдоподібно за завданням т. зв. Ук-
раїнської військової організації, він проліз у
ряди Комуністичної партії Західної України і
займав у ній відповідальний пост. 1928 року на
виборах до Варшавського парламенту був обра-
ний з комуністичної лісти (робітничої лівиці)
депутатом сейму.
ВКПЗУ він належав до групи націонал-ухиль-
ників. В 1930-х роках випустив пасквіль проти
Радянського Союзу і комуністичного руху і од-
верто перекочував до націоналістичного табору.
174
Деякий час про нього не було чутки. Виринув
він під час німецько-фашистської окупації і став
одним з активних організаторів дивізії «СС Га-
личина».
Такий шлях пройшов теперішній «літературо-
знавець» газети «Український голос».
У Канаді подвизається щг один член Військо-
вої управи — професор Зенон Зелений. Сьогодні
він очолює Педагогічне товариство в Торонто.
В нього на совісті смерть тисяч загину \их в го-
рах Югославії галицьких хлопців.
Інший член Вій ькової управи — Іван Кедрин
(Рудницький) — -яинився в Сполучених Шта-
тах Америки і сьогодні часго пописує в націона-
лістичній газеті «Свобода».
Але на цьому далеко не вичерпується список
воєнних злочинців, що з іайшли тепер притулок
за океаном — у Канаді і США. Крім членів Вій-
ськової управи, на американському континенті
перебуваг ь різні «звітовики» дивізії «СС Гали-
чина», між ними Юліан Тарнович- Мирон Ле-
вицький, 4натоль Курдидик.
У Канаді, крім «саржі», є ціла юрба «гемай-
них» з дивізії «СС Галичина». Вони перебувають
в різних націоналістичних організаціях. Вони та-
кож сформували свою окрему «військову органі-
зацію» — Братство вояків І Української націо-
нальної дивізії. Зробили вони це тому, що їм
незручно тепер говорити, що служили в есесів-
ській дивізії. Але хоч би якими масками вони те-
пер прикривалися, канадські українці знають, що
«дивізійники» (як їх тут називають) служили в
німецько-фашистських військових частинах і на
їхніх руках залишилась кров українських робіт-
/75
ників, селян, інтелігентів, яких вони вбивали з
гітлерівських автоматів, що їх впихнули у ру-
ки лаби, навроцькі, волинці, палії, зелені.
В Канаді є також горлорізи з так званої Ук-
раїнської повстанської армії, яку гітлерівці, оз-
броївши, залишили для виконання диверсій в ти-
лу радянського війська, для нищення надбань
українського народу, для мордування тих україн-
ців, які почали мирне творче життя на визволе-
них від окупантів землях. Коли радянська влада
взялась за ліквідацію цих бандитів, вони втекли
через Словаччину в Західну Німеччину, звідки
їх перекинули до Канади. Сьогодні ці «герої»
(вбивці немічних старців, беззахисних жінок і
дітей) вільно розгулюють по Канаді і пишаються
своїми подвигами. Майже всі вони влилися до
бандерівської Ліги визволення України.
Багато канадських українців одержали листи
від рідних, в яких вони розповідали про ті страш-
ні дикі звірства, що їх заподіяли бандерівці —
з тричі проклятої УПА. Люди в листах поіменно
називали тих бандитів — хто, коли і який зробив
злочин на селі.
Будучи демасковані такими листами перед ши-
рокими колами канадських українців, ці банде-
рівські бандити щораз менше признаються в сво-
їх ділах, часто навіть змінюють свої прізвища,
щоб заховатися від народного гніву й ненависті.
В Канаді є-ще інша категорія воєнних злочин-
ців. Це — бандити пера, які служили гітлерівцям
по різних установах, школах, редакціях. Найви-
значнішим з них є Улас Самчук. В 1930-х роках
він виступив із своїми літературними творами на
сторінках «Вісника», який редагував ідеолог ук-
/76
раїнського фашизму — Дмитро Донцов, що сво-
єю писаниною про «вольовий націоналізм» за-
троював уми галицької молоді, штовхав її на бан-
дитські вчинки.
Коли з волі Гітлера націоналісти на короткий
період створили карликову «українську націо-
нальну державу» — Карпатську Україну, Улас
Самчук виринув у Хусті. Він славив німецьких
фашистів. Після розгрому мадьярськими барона-
ми Карпатської України він зник з овиду,— на-
ціоналістична преса повідомила, що він «загинув
героїчною мученицькою смертю».
Але цей «герой» і «мученик» незабаром вос-
крес, коли гітлерівське військо появилось 1941 ро-
ку на українській землі. Нікому іншому, тіль-
ки йому, гітлерівський кат України Еріх Кох до-
ручив редагувати газетку «Волинь» у Рівному
наприкінці серпня 1941 року.
Нещодавно письменник і публіцист Юрій
Мельничук викрив злочини Уласа Самчука, які
той заподіяв на Волині, коли її окупували німець-
кі фашисти, у львівському журналі «Жовтень».
Прочитавши це обвинувачення, основане на не-
заперечних фактах, Улас Самчук написав листа
до американської націона лістичної газети «Сво-
бода», в якому не спростував ані одного спра-
ведливого закиду Юрія Мельничука, але наки-
нувся на нього з вульгарною лайкою.
Цей тип сьогодні видає себе за «демократа» і
заперечує, що коли-небудь співробітничав з ні-
мецькими фашистами, вихваляв Гітлера. Навпа-
ки, він підло бреше, теревенить про якісь «пере-
слідування» від гітлерівців.
Але погляньмо на кілька фактів, які багато
12. м. Терлиц« /77
нам скажуть про те, що робив цей гітлерівський
лакуза під час окупації.
Ось газета «Волинь» від 14 вересня 1941 року.
В ній поміщена передова стаття під заголовком
«Адольф Гітлер». У цій статті читаємо: «За два
роки сильна Німецька Армія здобуває цілу За-
хідну Європу. Її військо охороняє Північний бі-
гун, береги Атлантики, кордони Північної Афри-
ки, острови Греції. В цей час ведеться величезна
боротьба на довжезному фронті Сходу Європи.
Основним її завданням є знищення й викорінен-
ня комунізму та жидівства на Сході... Ця бороть-
ба ведеться з насадженням великих жертв, але
вона буде закінчена так само успішно, як і успіш-
но проходили інші бойові завдання Армії Адоль-
фа Гітлера... Нашим єдиним бажанням є чинно
допомогти цій Армії здобути намічену нею мету.
Віримо твердо і непохитно в її перемогу, бо на її
чолі стоїть муж надзвичайного мірила і надзви-
чайної духової сили — Адольф Гітлер».
Під цією статтею стоїть жирним шрифтом під-
пис: Улас Самчук.
Ось так писав цей бандит пера у вересні
1941 року про Адольфа Гітлера, найненавис-
нішого звіра в людській подобі, що вогнем і
мечем нищив надбання українського народу,
перетворював свободолюбних українців у рабів.
Але це не одинокий приклад. Можна було б
навести силу-силенну таких прикладів з газети
«Волинь», в якій Улас Самчук розпинався за ні-
мецько-фашистських імперіалістів, славив гітле-
рівців, лаяв українців, погрожував українцям,
що коли вони не скоряться гітлерівським окупан-
там, то...
/76
«Бо інакше може бути зле. Цілком недвознач-
но зле. Ніякі жарти, ніяка поблажливість не бу?
де мати місця»
І тут, як і під попередньою статтею, «красуєть-
ся» підпис: УЛАС САМЧУК.
Українське народне прислів’я каже: «Запишеш
пером, не витягнеш волом». І скільки б сьогодні
не розбризкував слини Улас Самчук на мітингах
у Канаді чи на сторінках американської націона-
лістичної газети «Свобода», він безсилий витяг-
нути ці паскудні слова, які він вписав своєю ру-
кою 1941 року в Рівному в газеті «Волинь», що
видавалась на марки, які постачав Еріх Кох —
лютий кат українського народу.
Сьогодні Улас Самчук подвизається в Торон-
то і закидає своєю макулатурою полиці націона-
лістичних книгарень. Кожна сторінка його тво-
рів — це ненависть до українського народу і до
його радянської держави. Чого ж, зрештою, мож-
на сподіватися від гітлерівського бандита пера?!
Видавати «Волинь» допомагав У касові Самчу-
ку спритний ділок Іван Тиктор, якого націоналі-
сти називали «українським Херстом», бо був
власником чималенького газетного концерну у
Львові за польсько-панського режиму. Це ж бо
він видавав «Новий час», «Народну справу»,
«Комар», в яких пописували такі фашисти, як
Дмитро Паліїв, що наклав своєю дурною голо-
вою в дивізії «СС Галичина» під Бродами, Осип
Боднарович, що редагував «Львівські вісті», які
видавали гітлерівці Юліан Тарнович, що був
«звітовиком» дивізії «СС Галичина». Втративши
Газета «Волинь» від 19 жовтня 1941 року.
12*
179
свої кам‘яниці (багатоповерхові будинки), Іван
Тиктор перекочував до Канади, де сьогодні
є управителем мельниківської газети «Новий
шлях» і видає книжечки різних пройдисвітів, які
сповнені злоби й ненависті до Радянської Ук-
раїни.
В Едмонтоні, при єзуїтській газеті «Україн-
ські вісті» примостився адвокат Михайло Росляк,
колишній діяч Українського національного демо-
кратичного об’єднання — партії української бур-
жуазії, що робила «нормалізацію» з польською
шляхтою, активний організатор дивізії «СС Га-
личина» на Тернопільщині.
У газеті «Львівські вісті» від 1 вересня 1946
року подано звіт, що 31 серпня у Чорткові відбу-
лася нарада, яку відкрив голова УОКу (Україн-
ського окружного комітету) д-р Михайло Рос-
ляк у справі підсумків доставленая контингенту
для німецько-фашистських окупантів. Він «заві-
звав присутніх виконувати всі обов’язки і тягарі,
що накладає... війна», тобто давати контингент
(останній гарнець зерна) для німецько-фашист-
ських загарбників.
Державний департамент Сполучених Штатів
Америки 1947 року видав в’їзну візу Дмитрові
Донцову — ідеологові «войовничого націоналіз-
му», батькові українського фашизму, пропаган-
дистові «культу ножа», видавцеві журналу
«Вісник» у Львові в 1930-х роках, який на своїх
сторінках містив людиноненависницьку маячню
таких зубрів німецького націзму, як Геббельс
і Розенберг.
Але Донцов недовго перебував у США. Він
обрав місцем проживання Канаду. Тепер він пе-
/80
ребувае в Монтреалі і викладає в університеті.
Крім своїх викладів, він випускає одну за одною
книжки, в яких далі пропагує той самий маразм,
ту ж саму ненависть, ту ж підлоту, яку пропові-
дував довгі роки у згаданому журналі «Вісник».
До речі, він тепер перевидає свої статті окремими
книгами, які розповсюджує бандерівська голота
з Ліги визволення України. Крім того, Донцов
пописує на сторінках бандерівської газети «Го-
мін України». Всі його статті просякнуті ненави-
стю до Радянської України, до демократичних
ідей, до ліберальних поглядів.
Донцов сьогодні в Канаді є духовним батьком
дикої розгнузданої бандерівщини.
Отже, можна собі уявити, яких студентів ви-
ховує цей звеличник гітлеризму й антисеміті
У Сполучених Штатах Америки перебуває з
1949 року генерал Павло Шандрук. Він час від
часу наїздить до Канади і дає напучення «був-
шим воякам» — петлюрівцям, «дивізійникам»,
упаївцям.
Хто ж такий Павло Шандрук? Він — біло-
гвардієць. Втік з України в 1920-х роках після
встановлення радянської влади. Від 1922 року
до вибуху другої світової війни служив офіцером
у польсько-панській армії. Подейкують, що саме
він, будучи командиром дивізії, здав її німець-
ким фашистам. За ці заслуги гітлерівці саме
його зробили командиром дивізії «СС Гали-
чина».
Після того, як радянське військо розбило цю
паскудну дивізію під Бродами, «герой» Павло
Шандрук утік на захід і опинився аж у самому
Берліні,
/8/
Ось що пише про цього липового «генерала»
Улас Самчук, який, як і Павло Шандрук, нав-
випередки перед гітлерівцями, втік до Берліна
перед наступом радянського війська:
«При обіді в Ексцельсіорі, мій земляк М. по-
відомив мене, що прибув зі сходу генерал Ш., ЩО
він хоче бачитись зі мною, а живе в цьому ж го-
телі, кімната 231. Я вирішив відвідати генерала.
Застав його в ліжку, кілька ночей не спав... Ко-
ротко, стислими словами оповів, що «там» ро-
биться. Содом і Гоморра, якщо можна тут вжи-
ти цих абстрактних понять. Весь схід Німеччини
в русі на захід. І то переважно пішки. У сніг,
у метелицю, в мороз. Жінка генерала загубилась,
і він у відчаю, де й як її знайти. Між іншим, нім-
ці пропонують генералові творити українську ар-
мію!.. Генерал дав згоду: українці, мовляв, ніко-
ли не відмовляться від армії, навіть на один день
і де б то не було...» Ч
І ось цей гітлерівський служка, який 19 січня
1945 року — коли фашистська воєнна машина
була вже в агонії,—дав згоду гітлерівцям «ство-
рити українську армію» на їх порятунок,— при-
був до США, де знайшов теплий притулок під
рукою американських імперіалістів. Він їздить
по США і Канаді, виголошує лекції на тему «Ак-
туальні проблеми військової важливості» і хоче
знову послужити паліям війни, нашкрябати «ком-
батантів» на всякий випадок!
Нещодавно газета «Вільне слово», що її вида-
ють українські націоналістичні ділки в Торонто,
хУлас Самчук, П’ять по дванадцятій, Буенос-
Айрес, 1954, стор. 27—28.
182
опублікувала сторінку, присвячену 15-річчю з
дня створення «Першої дивізії Української на-
ціональної армії», тобто горезвісної дивізії
«СС Галичина». На цій сторінці поміщене також
«Слово генерала до українського громадянства
і вояків І Української дивізії»:
«Беру на себе обов’язок пригадати, що славне
українське вояцтво І Української Дивізії УНА,
яке зберігає себе для майбутнього (?!) в Брат-
стві Вояків І. УД, з вірою очікує на можливість
відновлення боротьби за Україну» *.
Бачте, цей націоналістичний тхір, що на
перший постріл радянської «Катюші» накивав
п’ятами і опинився аж у Берліні, загубивши
по дорозі жінку, пиндючиться тепер і наказує
недобиткам-есесівцям «зберігати себе для май-
бутнього», «вірити в можливість відновлення
боротьби».
Газета «Вільне слово» поруч «Слова генерала»
вмістила його фотографію,—в формі есесівського
офіцера.
З Сполучених Штатів Америки наїжджає до
Канади ще один воєнний злочинець — Микола
Лебедь.
5 квітня 1958 року газета «Вільне слово»
опублікувала «Інтерв’ю з Миколою Лебедем».
У цьому «інтерв’ю» він себе представив «міні-
стром закордонних справ так званої Української
головної визвольної ради».
Микола Лебедь був одним з терористів
Організації українських націоналістів, який
втік з Польщі до Берліна, де був узятий на
4 «Вільне слово» від 9 серпня 1958 року,
183
підготовку диверсантів на випадок війни. Коли
в ОУН стався розкол, Микола Лебедь приєд-
нався до Степана Бандери, став його правою
рукою.
Коли гітлерівці окупували Львів, бандерівці,
які служили у військовій німецько-фашистській
формації «Нахтігаль», увійшли до цього старо-
винного українського міста. Серед них був і Ми-
кола Лебедь.
З доручення Степана Бандери, з благословен-
ня католицького митрополита графа Андрія
Шептицького, націоналіст Ярослав Стецько
сформував «уряд», в якому пост «міністра обо-
рони» передав у руки Миколи Лебедя.
Після того, як гітлерівці розігнали «уряд»
Ярослава Стецька, бо він став їм на заваді, «мі-
ністр оборони» Микола Лебедь на деякий час
зник з овиду. Бандерівці пустили були чутку,
ніби він разом з Стецьком та іншими «міністра-
ми» був арештований гестапо.
Але це був лише хитрий маскарад для того,
щоб в очах людей зробити з них мучеників, зи-
скати до них довір’я, щоб їм потім легше було
обдурювати людей.
Василь Сельський, один з діячів Організації
українських націоналістів, мельниківської групи,
писав у журналі «Україна», що його видавало
Об’єднання державного відродження України в
США, що в Закопанім гестапо зорганізувало
школу диверсантів для українських націоналістів,
де вони навчалися, як треба вбивати опонентів
пострілом в потилицю, як треба їх душити пу-
тами. Згодом ці методи застосовували бандерів-
ці, під керівництвом Миколи Лебедя, на Волині,
184
де він був комендантом кривавої «Служби Без-
пеки».
«Служба Безпеки», якою керував Микола
Лебедь, згідно з твердженням Василя Сельсько-
го, саджала українських людей на Волині на па-
лю, душила путами й розстрілювала з револьве-
рів та автоматів.
Інший мельниківець А. Лопатинський у жур-
налі «Самостійна Україна» (змінена назва жур-
налу «Україна») писав, що коли німці втікали з
України, то з ними також утікав кривавий Ле-
бедь у німецькому автомобілі під охороною за-
гону есесівців до «завчасно приготованих пози-
цій» — перше до Чехословаччини, потім до Ав-
стрії і нарешті до Рима ’. Звідти він перекочував
до Вашінгтона в листопаді 1949, де виступав на
Четвертому конгресі американців українського
походження в Статлер готелі, на який прислав
своє привітання тодішній президент США Гаррі
Трумен.
Ось такий-то з Миколи Лебедя «міністр за-
кордонних справ Української головної визвольної
ради», іцо нині перебуває в пошані американ-
ських імперіалістів, вільно роз’їжджає по Спо-
лучених Штатах Америки, часто навідується до
Канади, де виступає на мітингах націоналістів і
дає «інтерв’ю» буржуазній пресі, закликаючи до
третьої світової — термоядерної війни.
Ми навмисне зупинилися довше в цьому роз-
ділі про воєнних злочинців, щоб читач мав більш-
менш повне уявлення, хто саме сьогодні перебу-
ває за океаном, хто веде антирадянську кам-
1 «Самостійна Україна», США, вересень 1949 року.
185
панію, хто прагне нової атомної війни — но-
вого знищення українського народу і його над-
бання.
Проти цих воєнних злочинців доводиться про-
вадити вперту й рішучу боротьбу українським
прогресивним організаціям у Канаді й Сполуче-
них Штатах Америки.
САМІ ПРО СЕБЕ
Чи можна говорити про якийсь націоналістич-
ний єдиний фронт? Ні! Такого фронту нема і не
може бути між націоналістичними організаціями,
бо кожна з них претендує на гегемона, бо від цьо-
го, як ми вже зазначали, залежить, хто з них
буде в упривілейованому становищі і буде одер-
жувати найбільшу частку субсидій, які подають-
ся «сильними світу сього» — конкретно, амери-
канськими імперіалістами, які явно-славно асиг-
нують із свого бюджету 100 000 000 доларів на
підривну діяльність у СРСР, країнах народної
демократії, на утримання контрреволюційних
групок на імміграції. Крім того, ще інші, «при-
ватні інтереси», не скупляться в цій справі —
щедро нагороджують своїх лакеїв. Звичайно,
ті лакеї, які проявляють більшу активність, мо-
жуть розраховувати на більшу частку цих
подачок. Ось саме в цьому й є джерело вічної
сварки і бійки між націоналістичними організа-
ціями.
При самому початку виникнення націоналі-
стичних організацій за океаном між ними розгор-
187
нулася запекла боротьба — між прихильниками
ліберальної партії і прихильниками консерватив-
ної партії в Канаді, між прихильниками демокра-
тичної партії і прихильниками республіканської
партії в Сполучених Штатах Америки.
Це боротьба на так званому домашньому —
внутрішньому фронті.
Гризлися вони і в питанні зовнішньої — за-
кордонної політики. «Народовці», які згодом
оформились у Союз українців-самостійників, під-
гримували петлюрівців. Союз гетьманців-дер-
жавників виступав проти петлюрівців і під-
тримував «гетьмана» Павла Скоропадського.
В 1930-х роках сформувалось Українське націо-
нальне об’єднання, яке підтримувало органічні
зв’язки з Організацією українських націоналі-
стів, що прагнула встановлення фашизму на ук-
раїнських землях, звичайно, за допомогою німе-
цького імперіалізму. УНО вело завзяту бороть-
бу проти СУС і СГД.
Крім політичної боротьби, націоналісти змага-
лись також і на релігійному полі. Особливо за-
пеклу боротьбу вели між собою греко-католики з
православними-автокефалістами. Ця боротьба
також перепліталася з політичною — між Сою-
зом українців-самостійників і Братством україн-
ців-католиків.
У цій політичній і релігійній боротьбі вони не
гребували засобами — одні одних обливали по-
миями, обзивали одні одних найпаскуднішими
епітетами. Інколи навіть доходило до кривавих
бійок, особливо в 1930-х роках, коли на націона-
лістичній арені появилась фашистська організа-
ція — Українське національне об’єднання.
188
Незважаючи на те, що урядові чинники зму-
сили націоналістичні організації об’єднатися в
Комітет українців Канади, між ними точилась
запекла внутрішня боротьба, бо кожна з них хо-
тіла займати в цьому конгломераті пріоритетне
становище.
Але з прибуттям до Канади «нової іммігра-
ції» — дипістів, після другої світової війни бо-
ротьба між націоналістичними організаціями ще
загострилась. Особливо вона посилилась між
фракціями Організації українських націоналі-
стів — мельниківцями і бандерівцями. Треба за-
значити, що вона перенеслась за океан із Захід-
ної Німеччини, бо саме там вона почалася і при-
брала дикунських форм.
Ця боротьба, між мельниківцями й бандерів-
цями, яка триває вже понад десять років, багато
проливає світла на обидві фракції ОУН, виявляє
багато фактів, які ще раз незаперечно доводять,
що та і та група були на послугах у гітлерівців,
обидві вони були на їхньому матеріальному утри-
манні.
Познайомимося з цими фактами.
Після того, як на першому конгресі україн-
ських націоналістів 29 січня — 3 лютого 1929 ро-
ку була сформована Організація українських
націоналістів, «вождь» Євген Коновалець розі-
слав «провідних діячів» у різні країни.
До Німеччини Коновалець вислав «полк.
Р. Ярого із штабом співробітників». Саме на Яро-
го Коновалець поклав завдання встановити й
підтримувати зв’язки з німецькими фашистами.
Ріхард Ярий, чи, як його інакше називали, Рі-
ко Яри,— «мав він багато знайомих серед авст-
189
рійських і німецьких старшин ще з часів військо-
вої академії і віддавав цінні послуги в зв’язках з
військовими колами. Швидко став в тих справах
незаступний і здобув собі довір’я пок. полк. Ко-
новальця» *.
Маючи доручення самого «вождя», він пере-
творив своїх співробітників (діячів ОУН) на
агентів і шпигунів німецьких фашистів. За це ні-
мецькі фашисти добре йому платили. Будучи
хитрим ділком, Ярий привласнював гроші, які
він одержував від гітлерівської розвідки за по-
слуги ОУН, не звітував перед «вождем». На
одержані гроші Ярий швидко розбагатів — він
купив собі два хутори: один в околиці Берлін-
Фалькензее, другий в околиці Відень-Гльогніц.
Перед виїздом до Роттердама 1938 року Коно-
валець зажадав від Ярого дати звіт про гроші,
які він одержував від гестапо, що були призначе-
ні для діяльності ОУН. Але Коновалець з Рот-
тердама не повернувся. Його вбив агент гестапо,
бо гітлерівцям він уже був на заваді, тому вони
постановили його спекатися. Кажуть, що тут не
обійшлося без руки самого Ярого, який зненави-
дів «вождя» і не бажав йому більше підкорятися.
Використавши момент, що Коновальця вже нема
в живих, Ярий заявив, що здав звіт про гроші
йому, перед його виїздом до Роттердама.
Зайнявши пост «вождя» в ОУН після вбивст-
ва Коновальця, його швагер Андрій Мельник ви-
магав, щоб Ярий склав звіт йому про одержані
гроші. Але й на цей раз поталанило Ярому: ви-
1 Богдан Михайлюк, Бунт Бандери, Канада,
1950, стор. 17.
190
бухла польсько-німецька війна. Тимчасом з тюр-
ми вийшов Степан Бандера, куди він був засуд-
жений польською владою за приналежність до
ОУН, і почав виявляти своє невдоволення, що
«вождем» став Мельник. Ярий скористався з ці-
єї нагоди і разом з Баядерою підготував розкол
в ОУН.
Щоб спокусити Бандеру і його прихильників,
Ярий «обіцяє їм свою фінансову підтримку, за-
певняє про прихильність німецьких військових
сил і заявляє, що в потребі зліквідує німецькими
руками увесь провід ОУН» \
Ярий і Бандера діяли рука в руку. Ярий
заходився готувати з прихильників Бандери ди-
версантів і саботажників на випадок війни фа-
шистської Німеччини з Радянським Союзом. Гіт-
лерівська розвідка дає на це йому велику суму
грошей. За свою «роботу» він відраховує для
себе чималенький процент.
Бандерівська група, завдяки Ярому, була те-
пер в упривілейованому становищі в гітлерівців.
Мельниківці відійшли на задній план. Німецькі
фашисти тримали їх у резерві: якщо бандерівці
не впорались би з своїм завданням і не виправ-
дали б надій, то вони випустили б із собачих буд
мельниківців, обдаровуючи їх привілеями і даю-
чи їм виконувати диверсію і саботаж. А тимча-
сом гітлерівці посилюють боротьбу між мельни-
ківцями й бандерівцями, бо вона була їм вигідна,
адже бандерівці робили все можливе в своїх си-
лах, аби довести гітлерівцям, що вони кращі ла-
кеї, ніж мельниківці.
1 Богдан Михайлюк, Бунт Бандери, стор. 19.
Ґ91
Ярий був з бандерівцями. Він виготовляє Для
них перепустки, зв’язує їх з гестапо, організує з
них сітку шпигунів і саботажників, вишколює
парашутистів, щоб їх скидати в тилу Червоної
Армії. Напередодні нападу фашистської Німеч-
чини на Радянський Союз Ярий організував з
бандерівців «легіон» з 300 чоловік —«Нахті-
галь».
Коли гітлерівське військо увійшло в червні
1941 року до Львова, вони привезли на своїх ав-
томобілях зграю бандерівців на чолі з Яросла-
вом Стецьком. З доручення Бандери, за згодою
гітлерівців і з благословення католицького ми-
трополита Шептицького Ярослав Стецько «сфор-
мував уряд». Однак гітлерівці через кілька днів
розігнали цей балаган на чотири вітри.
На цьому припиняється на деякий час діяль-
ність Ріхарда Ярого. Степан Бандера, встановив-
ши прямі контакти з гітлерівцями, міг уже обій-
тися без його допомоги. Адже краще одержувати
гроші від гітлерівців прямо, ніж через посеред-
ництво, знаючи притому, що Ярий любив відра-
ховувати чималенький процент на себе.
Гітлерівці просувались на схід — у напрямі
Києва. Між націоналістичними групами поча-
лись перегони — мельниківці й бандерівці хоті-
ли першими увійти до Києва, розуміється, з ні-
мецькими частинами. Адже від того, хто увійшов
би перший до Києва, залежало б, кому гітлерівці
доручили б лакейську службу. Мельник висилає
туди двох своїх найдовіреніших хортів — Мико-
лу Сціборського і Омеляна Сеника-Грибівського.
Бандерівці, побачивши, що їх мельниківці пере-
хитрять, навздогін післали за ними свого агента
192
Степана Козія. Наздогнавши їх у Житомирі, Ко-
зій вбиває їх на вулиці ЗО серпня 1941 року се-
ред білого дня. Прихильники Сціборського й Се-
ника-Грибівського, які були разом з ними, на
місці лінчують Козія. На вулицях Житомира по-
чався бандерівсько-мельниківський газават...
Бандерівці без розбору вбивали мельниківців,
мельниківці — бандерівців, а воднораз ті й ті —
неповинних українських селян, робітників, інте-
лігентів.
Богдан Михайлюк (мельниківець) у своїй
книжці «Бунт Бандери» пише, іцо бандерівці вби-
ли близько 4 000 самих прихильників мельників-
ців *. Звичайно, мельниківці не залишалися в
боргу — вони тим же платили бандерівцям.
Після розгрому гітлерівської воєнної машини
Радянською Армією мельниківці, бандерівці, пет-
люрівці, гетьманці і всі інші націоналістичні уг-
руповання опинилися в західних зонах. Амери-
канці й британці розмістили їх у таборах для
переміщених осіб, щоб згодом вирішити їхню
долю — кого куди перемістити, на кого їм спер-
тися у своїх планах. Зібравшись у таборах для
переміщених осіб, націоналісти відновили між
собою чвари, бо кожна група перед іншими хоті-
ла втертися в довір’я американських і британ-
ських босів.
Мельник із своєю «когортою» заходився ор-
ганізувати протибільшовицький «Союз народів».
Згодом цей «союз» перетворився в «Інтернаціо-
нал свободи», до якого приєднались білоруські,
грузинські, чеські й інші націоналісти. Цей Інтер-
націонал свободи поставив собі завдання очор-
1 Богдан Михайлюк, Бунт Бандери, стор. 101.
13. М. Терлици 193
нювати перед «світовою опінією» Радянський
Союз і країни народної демократії. Банде-
рівці, відмовившись вступити до Інтернаціона-
лу свободи, створили «Антибільшовицький блок
народів».
1946 року для спільних антирадянських кам-
паній був створений так званий Координаційний
український комітет. Але він довго не проісну-
вав — розпався на сім окремих групок.
1948 року в Мюнхені сформувалась так зва-
на Українська національна рада. При ній утво-
рився так званий Виконавчий орган —«екзиль-
ний уряд». Зразу до УНРади належали майже
всі націоналістичні організації, крім гетьманців,
які не визнавали «екзильного уряду», бо це су-
перечило їхнім принципам—вони були за віднов-
лення «гетьманату» на чолі з Данилом Скоро-
падським. Через деякий час бандерівці, побачив-
ши, що не можуть мати в УНР домінантної
позиції, вийшли з неї. Вийшли також і мельни-
ківці з Виконавчого органу, залишаючись, однак,
в УНР.
Організація українських націоналістів почала
дробитися ще на групки: крім бандерівців, мель-
никівців, утворилася ще так звана Українська
головна визвольна рада, яка проголосила себе
«урядом за кордоном», від бандерівців відколо-
лась групка, яка стала відома під назвою «двій-
карі».
Серед націоналістів на еміграції почався хаос
і розгардіяш. У цій колотнечі пішли в рух доноси
до адміністративних органів влади, шантаж, по-
грози й фізичні бійки. Найзапекліша боротьба
точилася між мельниківцями й бандерівцями.
194
Цей хаос і розгардіяш, чвари й колотнечу
мельниківці й бандерівці (й інші націоналістичні
групи) привезли з собою за океан. На сторінках
своїх газет вони обливають одні одних помиями
і обвинувачують одні одних у вірному служінні
німецьким фашистам. Бандерівці привезли з со-
бою криваву Службу безпеки (своє гестапо).
Вона складала списки своїх жертв, на яких напа-
дала й побивала до крові, іцоб відстрашити їх від
участі в організаціях, проти яких вели боротьбу.
На мітингах своїх опонентів вони влаштовували
бучі.
Кілька років тому інкогніто, щоб надати своїй
особі містерійності, до Канади приїздив сам Сте-
пан Бандера. Він відбув з своїми парубками
таємничу нараду в містечку Грімзбі. Майже
кожного року бандерівці влаштовують «зустріч
канадських українців з американськими українця-
ми», на якій передають привітання Степана Бан-
дери, записане на грампластинку.
Щоб піднести дух мельниківців, наприкінці
1957 року приїздив до Канади і їхній «вождь»
Андрій Мельник. Канадські уновці влаштовува-
ли збіговиська, на яких він виступав з промова-
ми, закликаючи до мобілізації проти Радянсько-
го Союзу, до орієнтації на американських імпері-
алістів.
Уже кілька разів навідувався до Канади Ми-
кола Лебедь — кривавий кат Волині. Він позує
як «міністр закордонних справ» фіктивної Ук-
раїнської головної визвольної ради, влаштовує
пресові конференції, дає буржуазній пресі, ласій
на сенсації, інтерв'ю, в яких говорить про «ско-
рий упадок більшовиків».
13*
/Я5
Показувався в Канаді і Ярослав СтеЦькО —
«прем’єр» бандерівського «уряду», що існував
тільки два дні наприкінці червня 1941 року, коли
гітлерівці окупували Львів. Сьогодні він очолює
химерний Антибільшовицький блок народів.
Волочився нещодавно і професор Володимир
Кубійович — той самий, що був головою Укра-
їнського центрального комітету під час німецько-
фашистської окупації і організовував дивізію «СС
Г аличина».
Гастролювали в Канаді «президент» і «прем-
єр» УНР — Степан Витвицький і Микола Лі-
вицький.
Кожний приїзд цих шарлатанів вносив новий
роздор у життя українських націоналістів у Ка-
наді. Наприклад, Андрій Мельник заявив у сво-
їй промові на зборах у Торонто, що тільки так
зване Українське національне об’єднання прово-
дило в Канаді велику громадсько-політичну ді-
яльність. Це так обурило «Український голос»
і Союз українців-самостійників, що вони за цю
образу постановили оголосити йому війну. На
захист Мельника став орган Українського націо-
нального об’єднання — «Новий шлях». Довгий
час на сторінках обох газет точилася лайлива
полеміка.
Особливо гострих форм набрала боротьба між
націоналістичними організаціями у зв’язку з від-
значенням 40-річчя проголошення «Української
Народної Республіки».
Наприкінці 1957 року народ Радянської Укра-
їни велично відзначив 40-річчя встановлення ро-
бітничо-селянської влади. Це святкування мало
великий резонанс серед заокеанських українців.
196
Щоб заглушити цей відгомін, націоналісти ухва-
лили в січні 1958 року «відзначити» своє «40-річ-
чя» — проголошення «Української Народної
Республіки». В цій справі вони почали вести між
собою переговори. Здавалося, що бодай в цій
справі вони знайдуть спільну мову, щоб блисну-
ти перед американськими й канадськими босами,
що, мовляв, «йдуть єдиним фронтом» у боротьбі
проти комунізму.
Як же ж пройшли ці «святкування»?
В Торонто націоналістичні угруповання пого-
дилися влаштувати 26 січня 1958 року спільний
мітинг. На мітингу виступали промовці від різ-
них націоналістичних організацій, між ними й від
бандерівців та мельниківців. Від бандерівців про-
мовляв І. Вараниця. Націоналістична газета «Ук-
раїнський Прометей», що видається в Детройті
для США і Канади, писала, що цю промову со-
ромно було слухати, а промову мельниківця
О. Неприцького-Грановського назвала «партій-
ною закукуріченістю».
На «святкування» в Едмонтон прибув сам
«прем'єр» Виконавчого органу — «екзильного
уряду» з Мюнхена — Микола Лівицький. На-
ціоналістична газета «Батьківщина», знявши на
глум безпорадну промову «прем’єра», на закін-
чення писала:
«І просто страх подумати: і цей чоловік їздить
по світі, представляє себе «прем’єром» України
перед урядами різних держав?..».
На комедію у Вінніпегу, яку влаштував Комі-
тет українців Канади з приводу «40-річчя УНР»,
«прем’єр» Микола Лівицький також завітав. На-
ціоналістичні газети «Гомін України» і «Батьків-
/97
щина» висміяли і це збіговисько. Це гак обурило
КУК, що він з цього приводу видав спеціальний
«комунікат», у якому писав:
«Зазначуємо, що тижневик «Батьківщина», це
орган Складової Організації КУК—Союзу Геть-
манців Державників. Це публічний скандал, щоб
складова організація КУК поборювала КУК та
ще й в такий ганебний спосіб».
На адресу «Гомону України»:
«...шкідливі спроби заколотити спокій і спів-
працю внутрі українського національного табо-
ру публічно засуджуємо, як негідну шкідливу
роботу».
«Новий шлях» про «святкування» в Гемілтоні
писав у статті «Несвідомість, глупота чи прово-
кація?», що організатори зробили «національний
злочин», бо побіч портретів Петлюри й Грушев-
ського повісили портрет Винниченка, «який був
на службі москалів».
Не інакше було і в Монтреалі. Організатори
«святкування» пересварились між собою, розби-
лись на групки, саботували мітинг.
Так «святкували» націоналісти своє «40-річ-
чя» в Канаді. Не краще воно пройшло і в Сполу-
чених Штатах Америки — в Нью-Йорку й Чіка-
го. В Нью-Йорку, наприклад, бандерівці не хо-
тіли, щоб на «святкуванні» виступав з промовою
«президент» УНР Степан Витвицький. Вони ка-
зали, що не будуть мати нічого проти його ви-
ступу, якщо він не буде себе титулувати «пре-
зидентом». Постала криза: бандерівці скликали
окремо своє «свято», інші націоналістичні орга-
нізації, які визнають УНР, скликали окремо своє.
Можливо, ми задовго затримались на цих
/98
«святкуваннях» і забагато навели прикладів про
їх перебіг. Ми, однак, навмисно навели ті при-
клади, щоб показати ще раз цей ярмарок, який
сьогодні існує серед націоналістів за океаном.
Хоч як зовнішні чинники намагаються їх трима-
ти з’єднаними, вони перебувають на ножах, пе-
регризають собі горла, бо це вже така їхня вов-
ча природа.
====^е==
ЗАОКЕАНСЬКИЙ НАЦІОНАЛІСТИЧНИЙ
ПАРНАС
За весь час перебування на американському
континенті націоналістичні літератори, як це во-
ни самі визнають, не створили ні повісті, ні
драми, ні поеми з іммігрантського життя *. Все
ж таки, в тих нечисленних творах, які написали
письменники-націоналісти з т. зв. «старої іммі-
грації», порушувалося теми з життя заробітчан
у США й Канаді. Хоч ці твори написано в на-
ціоналістичному дусі, вони мають деяку пізна-
вальну вартість, бо розповідають про перші важ-
кі роки перебування українських трудових іммі-
грантів за океаном.
Але «твори» націоналістичних «літераторів»,
які в результаті другої світової війни перекочу-
вали з Західної Німеччини, Австрії, Франції й
Італії за океан, аж ніяк не стосуються життя й
побуту українських трудящих у США і в Канаді.
1 Омелян Ревюк, Духове обличчя українського
іммігранта в Америці, Ювілейний альманах, Джерсі Сіті,
США, 1944, стор. 78.
200
Це — пасквілі на український радянський народ
і його державу.
Хто ж, до речі, ці «літератори»?
Під час тимчасової окупації німецькими фаши-
стами українських земель повилазило з щурячих
дір і собачих конур націоналістичне шумовиння.
Всі ці маланюки, самчуки, осьмачки, любченки,
багряні, Славутичі, волиняки один перед одним
наввипередки служили гітлерівцям. В різних мі-
стах України з'являлися продажні націоналістич-
ні газетки й журнальчики на окупантські гроші.
Квартири Геббельса і Розенберга поназначували
всіх цих «літераторів» редакторами цих видань.
Правда, гестапо не довіряло цим продажним
шкурам і при кожному такому редакторі призна-
чувало свого цензора, який переглядав усі мате-
ріали і апробував до друку. Але в тих цензорів
не було багато роботи, бо націоналістичні лаку-
зи з шкури лізли, щоб своїми наклепами на ра-
дянську владу сподобатися своїм хлібодавцям.
Своїми наклепами й брехнями вони перевершу-
вали навіть орган націстської партії «Фелькішер
Беобахтер».
Але ці редактори Писали не тільки політичні
статті в згаданих виданнях. Вони також висту-
пали на їх сторінках із своїми «художніми тво-
рами» — поезіями, прозою, нарисами. Все це бу-
ли панегірики на честь «фюрера», возвеличання
«арійської раси», вихвалювання гітлерівської
«тисячолітньої імперії».
Після розгрому добірних гітлерівських дивізій
біля Сталінграда почався тріумфальний похід
Радянської Армії на захід. Радянське військо
швидко підходило др рубежів України. Настав
20/
час визволення української землі. Серед україн-
ських націоналістів, які служили в різних гітле-
рівських установах, почалася паніка. Вони втіка-
ли поперед гітлерівського війська до Львова,
Кракова, Берліна. Між ними були й «літерато-
ри». Адже вони знали, що коли б попали з
руки українського народу, то мусили б дати від-
повідь за свої злодіяння.
Коли закінчилась у травні 1945 року війна в
Європі, в Західній Німеччині й Австрії опини-
лись усі ті «літератори», які тепер оголосили се-
бе... жертвами гітлерівського режиму. У Вашінг-
тоні, Лондоні, Оттаві знайшлися високопостав-
лені особи, які, враховуючи ситуацію, заступили-
ся за цих запроданців, бо знали, що коли вони
вірно служили гітлерівцям, то можуть у слушну
хвилину послужити і їм. Вони наказали зберегти
цих злочинців.
Ватажки українських буржуазних націоналі-
стів, комфортабельно розмістившись у таборах,
почали «бавитися у високу політику»: натворили
різних карликових партій та організацій. Не пас-
ли задніх у цьому шабаші і націоналістичні «лі-
тератори». Як гриби по дощі, почали вискакува-
ти «літературні об’єднання» — в Мюнхені, Но-
вому Ульмі, Аугсбурзі.
В розпалі «холодної війни», яку почали аме-
риканські імперіалісти, претенденти на світове
панування,— з Мюнхена, Нового Ульма, Аугс-
бурга один за одним виїжджали за океан дипіст-
ські «літератори». В Сполучених Штатах Аме-
рики появилися Євген Маланюк, Докія Гуменна,
Василь Чапленко, Богдан Кравців, Богдан Ро-
маненчук, Івен.Манило, Ганна Черінь, у Кана-
202
ді — Улас Самчук, Петро Волиняк, Олександр
Гай-Головко.
Зразу знайшлися «багаті дяді», які не поску-
пилися своїми кишенями, щоб допомогти цим «лі-
тераторам» видавати журнали.
В США утворився «Східноєвропейський
фонд», який субсидує видання «опусів» мала-
нюків, осьмачок, чапленків, гуменних. Саме на
гроші «Східноєвропейського фонду» 1954 року
вийшла з друку збірка «поезій» одного з най-
старіших зубрів українського буржуазного націо-
налізму — горезвісного Євгена Маланюка. До
виданого тома «поезій» Маланюка увійшли «тво-
ри», які він написав у різні роки й у різних міс-
цях, куди він волочився після того, як був
прогнаний українським народом з рідної землі
1921 року.
Мабуть, ніхто з націоналістичних писак не ди-
хав до українського радянського народу такою
ненавистю, як це робив трубадур фашизму — Єв-
ген Маланюк. Недарма ідеолог українського фа-
шизму Дмитро Донцов так щедро друкував ці
людиноненависницькі «твори» Маланюка на сто-
рінках свого журналу «Вісник», який він видавав
у Львові в 1930-х роках.
В однотомнику Маланюка вміщено «твори», які
він написав тоді, коли гітлерівці напали на Поль-
щу — вбивали жінок, дітей, старих. Там ми зна-
ходимо вірш «Доба». Ця «Доба», за словами Ма-
ланюка, буде «гураганною, гарматною, справж-
ненькою весною», яка «задуднить походом» для
українських фашистів, «вибухне знову динамі-
том нещадно пекучо-ясним».
І нарешті прийшла виплекана Маланюком
203
«весна» — напад фашистської Німеччини на Ра-
дянський Союз. За есесівськими полками по-
тягнулися націоналістичні волоцюги, які пови-
лазили з західноєвропейских смердючих ям.
Мріяв вирушити туди і Маланюк — на свою
«дідизну». Але поки він зібрався в мандри,
почався поворотний пункт у світовій війні —
гітлерівські полки почали втікати на захід.
Утікав з «юберменшами» і Маланюк. В одному
з своїх творів пише, що йому довелося «тиня-
тися здичавілим псом», однак він добре знав,
що таким, як він, не доведеться заробляти чер-
ствою працею на гіркий хліб. О, ні! Тому
писав:
1 ось уже долари, фунти, крони,
1 досяжні всі візи, й всі кордони.
І справді, йому відкрилися кордони до Сполу-
чених Штатів Америки, але свою людинонена-
висницьку пісню Маланюк відспівав. Не допо-
магають щедрі дози доларових ін’єкцій, які
впорскує в його «півстаречий голос» «Східно-
європейський фонд»: він вже співає «За упокой
раба...»:
1 весна не спинять подих смерті,
1 земля не вирятує рід,
Не лишиться навіть напис стертий
На поверхні намогильних плит.
Така ж «творчість» і тих «поетів», які були
учнями Маланюка, виховувались на донцов-
ській фашистській ідеології.
204
Поміж українських націоналістичних «поетів»
молодшого покоління надибуємо, насамперед,
Юрія Тарнавського, який часто виступає на
сторінках журналів, що виходять в Мюнхені,
Буенос-Айресі, Торонто, Нью-Йорку, Вінніпегу.
Читаючі: його «поезії», здається, що проходиш
біля асенізаційної ями, з якої щойно зняли на-
криття,— такі від них б’ють гнилі випари.
У мюнхенській газеті «Сучасна Україна» за
16 березня 1958 року вміщено його «поезію»
«Скроплення жалю». Тут і «воднисте серце»,
«зогниле усвідомлення», «конвульсійний піни-
стий танець».
Такими епітетами користується в своїй «твор-
чості» ще один вискочка в тій же «Сучасній Ук-
раїні». У вірші під заголовком «Кассандра» чи-
тач спотикається на таких «витончених» слівцях:
«зойк божевільних», «трупи зогнилі», «проклят-
тя», «блудниці». А його «героїня» — «проклята
найжорстокіше з жон усіх» каже, що й автор
«проклятий прокляттям доріг» — і вона не по-
миляється.
В такому ж тоні співають і Марта Калитов-
ська, і Богдан Бойчук, і Богдан Рубчак.
Нещодавно у видавництві «Прометей» (США)
вийшла п’ята збірка Петра Карпенка-Криниці —
«Поеми». Він виплигнув на «літературне попри-
ще» під час німецько-фашистської окупації. Пра-
цюючи в якомусь гітлерівському «дінсті» в Чер-
нігові, він зробив «літературний дебют» 1942 ро-
ку. І з того часу «слава» про нього «прогриміла»
по всіх націоналістичних газетках, які виходили
на гітлерівські марки.
Цілком зрозуміло, що під час втечі гітлерівців
205
з України нічого іншого не залишилось і Петрові
Карпенкові-Криниці, як «підняти вітрила» (так
називається одна з його збірок) і взяти курс
«Нах вестені». Після того він причалював до
багатьох портів. Кінець кінцем попутним вітром
його прибило до країни «всесильного долара».
Отут він уже розперезався. Почали появлятися
одна за одною збірки його «творів»—не без суб-
сидії американських босів.
У місті Чікаго живе «поетеса» Ганна Черінь.
Вона пише свої вірші напрокат і друкує їх скрізь,
де тільки знайде редактора, якому до смаку її
стиль.
Ім’я Ганни Черінь вперше виплило на поверх-
ню теж під час німецько-фашистської окупації.
Але свої крила вона розпростерла до «творчого
польоту» на націоналістичний Парнас у 1947 —
1949 роках у США. Її творча фізіономія — пор-
нографія. Ось, для прикладу, «вірш» у журналі
«Литаври», що видавався 1947 року в Зальц-
бургу:
Сьогодні вперше я тебе зустріла —
І вже тікати і не пробуй, і не смійі
Колючі очі стережуть, як стріли:
Ти---МІЙІ
Ну, що з того, що ти мене не знаєш?І
Ще п’ять хвилин даю — мене пізнать зумій І
Чого боїшся ти? На що чекаєш?
Ти — мій!
Ти ще не знаєш, але я вже бачу
І сплетені тіла, неначе двоє змій
І полум’я в очах.., свою я знаю вдачу:
Ти — МІЙІ
206
Без будь-якого сорому вона проповідує культ
зради — культ адюльтеру, та й характеризує
«американський спосіб життя»:
Тут не мудрують; жити просто:
Роби. Заробиш копійчину —
То маєш хліб, і чарку, й постіль,
Іще й сусід позичить жінку.
(Вірш «Зрада»)
Нещодавно націоналістичне шумовиння в
Нью-Йорку влаштувало «творчий вечір» Тодося
Осьмачки. Цей писака колись жив на Радянській
Україні. Писав туманні вірші й поеми, за що
його часто критикували, закидаючи йому хаотич-
ність, малокультурність, необізнаність з об’єкта-
ми, які він брався описувати в своїх творах. Де-
який час він мовчав. Потім прикинувся божевіль-
ним. Але коли гітлерівці вдерлись на Україну,
він виліз з психіатричної лікарні й почав писати
панегірики окупантам. Під час утечі гітлерівців і
він чкурнув на захід. Перебуваючи в Західній
Німеччині, він, як і личило божевільному, вигук-
нув у «Литаврах»: «Благословенне єсть безум-
ство — хг ос...».
Втративши своїх хлібодавців — німецьких фа-
шистів, Осьмачка попав у меланхолійний на-
стрій. Тоді він писав:
...я за табір біжу в глушину,
Між ялини стрункі та чужі,
І в бору із-під їх диким звіром стогну
Від німої розпуки душі...
Але американські боси змилосердились над
Осьмачкою і допомогли йому пробратися до
207
США. І він їм за це віддячився — стократ! За
час свого десятирічного перебування в США він
написав кілька книг, які сповнені брудними на-
клепами, фантастичними вигадками, дешевень-
кими брехнями на державу українського радян-
ського народу. Ці брехні такі очевидні, іцо навіть
націоналістичні критики закликали його схаме-
нутись, бо, мовляв, вони такі надумані, що на-
вряд чи знайдеться хтось, щоб пойняв їм віри.
Майже десять років живе в Канаді «смирен-
ний» митрополит Української православної авто-
кефальної церкви Іларіон — він же Іван Огієнко,
колишній «міністр освіти» петлюрівського уряду,
який під час німецько-фашистської окупації
прийняв у Холмі єпіскопський сан. Після того,
як харитонізувався в епіскопи, він їздив з чо-
лобитнею до гітлерівського сатрапа у Варша-
ву — Фішера. Однак недовго сидів епіскоп Іла-
ріон у своїй єпархії. Він утік на захід, коли ра-
дянське військо підходило до Холма. Деякий час
волочився він по європейських країнах, а з кін-
цем приплентався до Вінніпега.
В Канаді митрополит Іларіон видає місячний
журнальчик «Віра й наука», в якому, крім своїх
«поученій», друкує і «літературні твори» — поезії
і поеми. Всім цим «творам» він надає нібито ре-
лігійного забарвлення — зводить свої помутнілі
очі до небес і простягає кощаві руки до «Всевиш-
нього». Але цими творами він намагається від-
тягнути своїх вірних від життєвих питань і зро-
бити з них слухняних та покірних ягнят — капі-
талістичних рабів. Він закликає їх:
Покинь, людино, все буденне,
І тільки Боже пам’ятай...
208
Але це все робиться про людське око. У своїх
численних «поезіях» на релігійні теми з циклу
«Попід небесами» Іларіон хитро впихає і «світ-
ські поезії», в яких рекламує капіталізм і стає в
войовничу позу проти соціалістичних країн:
...Щасливий добробут цвіте тут без тами,
А там... всі голодні та голі...
Он Статуя Волі струнчить гордовита,
І кличе весь світ за собою...
Старий брехун не бачить п’яти мільйонів зне-
долених безробітних у Сполучених Штатах Аме-
рики, серед яких неабиякий процент становлять
українці, навіть ті, які ще кілька років тому були
з ним у таборах для переміщених осіб у Захід-
ній Німеччині. Адже їм обіцяли всілякі благодаті
в США, аби тільки не поверталися на батьків-
щину. Сьогодні вони животіють на останніх
заощадженнях або на громадській мізерній допо-
мозі. Але хіба йому болить доля цих нещасли-
вих створінь?! Ні! Він захопився «американ-
ським способом життя» і на його честь співає
дифірамби!
Він пророкує американському імперіалізмові
світове панування. А Україні, яка була залита
кров’ю народу, що її точили німецькі фашисти
за допомогою націоналістичних найманців, він
пророкує ще один бій, ще одну руйнівну війну —
цим разом термоядерну!
Головний заспівувач націоналістичної прози
Іван Багряний не живе ні в США, ні в Канаді —
він перебуває в Мюнхені і по сумісництву займає
«міністеріальний пост» в «екзильному уряді» —
так званому Виконавчому органі Української на-
'14. М. Терли ЦІ
209
ціональної ради. Але його книжки поширюються
і за океаном. Як і Тодось Осьмачка, так і Іван
Багряний у своїх «творах» виписує несосвітенні
речі про Радянську Україну і її народ. Він знає,
що американський ринок падкий на найпаскуд-
нішу макулатуру, тому й постачає її цілими обе-
ремками.
Правда, в Канаді Іван Багряний має конкурен-
та в особі Уласа Самчука, який намагається пе-
реплюнути свого колегу в брехні. Він перевидає
свої «опуси», які колись друкував у донцовському
«Віснику», а також пише нові твори про «ра-
дянську дійсність», якої він ніколи й на очі не
бачив.
З рукава своєї блузи витрясає «романи» й
«повісті» Докія Гуменна. Колись ця діва жила
на Радянській Україні,, але під час німецько-фа-
шистської окупації пописувала на сторінках жур-
нальчиків і газет, що їх щедро субсидували гіт-
лерівці своїми марками. Перемістившись до
США, Гуменна дала волю своїй буйній брехли-
вій фантазії. І як ніхто інший, вона засипає чи-
тацький ринок своїми «трилогіями», в яких
шельмує радянських письменників за те, що вони
залишились з рідним народом, творять націо-
нальну літературу, а не подались, як вона, до
США служити американським «суперменам»...
за долари.
Однак Докія Гуменна має на цьому поприщі
суперниць: у США—Галину Журбу, Ольгу Мак,
Віру Вовк. Вони також виступають часто із сво-
їм крамом на націоналістичному «літературному»
ярмарку. Нещодавно з’явилась книга Віри Вовк
«Духи і дервіші». Це низькопробний пасквіль на
210
український народ і славословіє німецьким фа-
шистам.
Дуже часто на націоналістичному ярмарку
з’являються й такі твори, які своїм змістом не
різняться від порнографічних ілюстрацій, що їх
поодають темні типи з-під поли в будь-якому
великому місті прославленої Західної Європи.
Таку «соковиту» книгу нещодавно кинув на по-
лиці націоналістичних книгарень за океаном Ана-
толь Галан — «Чарівна дружина». Книжка скла-
дається з 16 новел. їхні сюжети: розпуста, гвал-
тування, самогубство, подружня невірність.
А вже чи не найбільше з’явилось останніми
роками за океаном націоналістичної «мемуарної
літератури»: автобіографій, спогадів, щоденни-
ків, дорожніх записок.
У своїх «Записках на бігу» («П’ять по дванад-
цятій»), які він писав, коли втікав перед насту-
пом Радянської Армії в Західну Німеччину,
відомий уже нам Улас Самчук описує, як він
відвідував Берлін в 1929, 1939, 1943 і 1945 ро-
ках. Виходить, що фашистський Берлін став для
нього Меккою, куди він раз у раз рвався, щоб
уклонитися гітлерівському Магомету.
Кожного разу, коли він прибував сюди, він за-
хоплювався «рейхсканцляєм», на балкончику
якого з’являвся його кумир—сам Адольф Гітлер,
якого він називає «чудодієм з малими темними
вусиками в брунатному однострої», на вустах
якого появилась усмішка. Біля «рейхсканцляя»
збирались юрби людей, які вітали його підне-
сенням правої руки і вигуками «Хайль Гітлер!
Зіг хайль!». Кричав до хрипоти серед них і ав-
тор «Записок на бігу».
14*
211
Востаннє Уласов; Самчуку довелось побувати
в Берліні 6 січня 1945 року. Це було тоді, коли
до фашистської столиці доносився переможний
гул канонади Радянської Армії. Приходив він під
«рейхсканцляй» і настирливо дивився на балкон-
чик. Але його кумира там уже не було, Він сидів
у залізобетонному бомбосховищі під Берліном і
бився в істеричному припадку. І коли над Бер-
ліном знявся радянський бомбардувальник, гіт-
лерівський прислужник Улас Самчук в переляку
біг по Унтер ден Лінден і болісно вигукував:
«Берлін, Берлін, ду майн Берлін!».
Побачивши, що небезпечно довше перебувати
в Берліні, Улас Самчук набив свій рюкзак салом
і сигаретками марки «Спорт» та й подався до
Гери, де жив його «німецький товариш — дирек-
тор поліції». Там же застало його американське
військо, яке взяло під свою опіку і потім допомог-
ло йому перекочувати до Канади, де він сьогодні
позує, як «непохитний борець за національну
справу».
Таку ж книгу «спогадів» випустив і якийсь
пройдисвіт Олександр Гай-Головко. З його кни-
ги «Поєдинок з дияволом» довідуємося, що він
син попа, який, після закінчення семирічки, не
пішов заробляти на хліб насущний чесною пра-
цею, але вступив на «дорогу смілої брехні».
Ось яке видав він сам собі свідоцтво своєї
моральності в згаданій книзі:
«У мене з кожним днем вироблялась шалена
одчайдушність до гри в життя, і в цій грі я не
перебирав жадними засобами».
Далі:
«глушив горілку, ходив нечесаний, у непраній
212
смердячій білизні, в брудній подертій одежі, в
черевиках з вишкіреними зубами».
В іншому місці своєї книжки він патетично за-
являє: «О, я вів хитру політику!». Але не зав-
жди йому вдавалася ця «хитра політика», бо
його швидко викривали й «виганяли з роботи».
І як тільки вдерлися німецькі фашисти на Ук-
раїну, Олександр Гай-Головко виліз із своєї
смердючої діри і пішов до них на службу. 1942
року він вештався по Львову, глушив горілку,
вів «хитру політику», їздив по галицьких селах
і писав нариси до гітлерівської газетки «Львів-
ські вісті». Вечорами влаштовував... «лекції» про
«більшовицькі страхіття».
В тому часі, як він сам признається, Гай-Го-
ловко «розраховував на німців».
Після того, як фашистська Німеччина капіту-
лювала, він опинився в західних зонах, звідки
брехнею пробрався до Канади. Так, брехнею, бо
сам признається, що «свій шлях стелив брех-
нею», і всюди пролазив обманом, шахрайством.
Сьогодні цей брехун і шахрай займає одне з
почесних місць на заокеанському націоналістич-
ному Парнасі. Адже він не одинокий: у нього
там є багато партнерів, які свої шляхи стелили
такою ж брехнею, таким же обманом, шахрай-
ством, фальшивством.
Журнал «Нові дні», що видається в Торонто,
кілька років тому опублікував першу частину
«Щоденника» Аркадія Любченка, що, зрадивши
свій народ, вступив до Організації українських
націоналістів, покумався з пройдисвітом Ула-
сом Самчуком і разом з ним пішов на службу
до німецьких фашистів.
213
Коли українські радянські письменники ева-
куювалися в глиб Радянського Союзу, щоб
звідти вести боротьбу своїм пером проти німе-
цько-фашистських наїзників, а інші, одягнувши
військову шинелю, пішли на фронт, щоб з гвин-
тівкою в руках громити ворога,— Аркадій Люб-
ченко заліз в собачу конуру і ждав з трепетом
душі на прихід німців. І коли тільки гітлерівці
увійшли до Харкова, він виліз із своєї конури й
почимчикував до гестапо, де запропонував свої
послуги щодо розгляду справ арештованих лю-
дей. Побачивши, що він добре справляється з
своїм обов’язком, гестапівці дали йому підвищен-
ня: призначили його літературним редактором
націоналістичної газетки. Він радо погодився.
Чому б ні!
Вийшовши з гестапо з легким серцем, він по-
мандрував по Харкову, щоб приглянутися, як
«здійснюється українська самостійна держав-
ність». Блукаючи по місту, він забрів до міської
управи, де побачив плакати «Слава великому
німецькому народові!» і «Велика слава і дяка
німецькому фюрерові Адольфові Гітлеру, що ви-
зволив український народ від жидівсько-москов-
ського гніту!». Поруч красувалися свастика і
тризуб. Ці «атрибути» цілком переконали зрад-
ника Любченка, що «українська самостійна
державність незаперечна і стверджується нім-
цями».
Побачивши це, Любченко вигукнув: «Страшен-
но хочеться працювати!..».
І він працював: писав статті, редагував газети,
постачав пропагандистський матеріал для агент-
ства ДНБ, писав сценарії для німецько-фашист-
214
ських документальних фільмів. Одне слово —
«творив». За це його хвалив «шеф-цензор» гіт-
лерівець Ротмунд, за це йому дякував інший
цензор Кох, за це йому платив «завідуючий пре-
сою» Рейнгардт і його заступник — Люфт. Ба
навіть шеф київського гестапо Губерт доручив
йому написати статтю, в якій треба було дати
характеристику українських радянських пись-
менників. І лакуза погодився: він очорнив ви-
значних українських письменників, які залиши-
лись з своїм народом, які боліли його трудно-
щами, раділи з його успіхів. Аркадій Любченко
добре попрацював для шефа гестапо. Він сам
каже, що «стаття вийшла пристойна», за що його
поплескав по плечу самий герр Губерт.
І незважаючи на те, що гестапо ним так піклу-
валося, хвалило, платило гроші, Аркадій Люб-
ченко не мав спокою ні вдень, ні вночі. Він трем-
тів з переляку, оглядався, чи на нього не чигає
десь за рогом народний месник, щоб післати
кулю гадові. Вночі йому снилися українські ра-
дянські письменники, що проклинали його, коло-
ли своїм поглядом, від якого він втікав, залізав
під ковдру, бився в нестямі.
І ще далеко було радянське військо, як він
спакував свої манатки й, випросивши перепустку
в шефа гестапо, чкурнув до Києва, з Києва до
Львова, зі Львова до Кракова, потім у Західну
Німеччину, де не дочекався приходу американ-
ських рятівників і сконав 25 лютого 1945 року
в німецькому місті Бад Кіссінгені. Своє ім’я він
вкрив ганьбою, підлотою і зрадою!
На націоналістичному Парнасі за океаном под-
визаються і «літературознавці» — Юрій Лав-
275
риненко (він же Юрій Дивнич) та Юрій Шеве-
льов (він же Юрій Шерех). Володимир Держа-
вші перебуває в Англії і найнявся до бандерів-
ців.
Всі ці «літературознавці» поставили собі зав-
дання оббріхувати українську радянську літера-
туру. Вони виливають цебра помиїв на творчість
таких майстрів української радянської літератури,
як Максим Рильський, Павло Тичина, Микола
Бажан, Олександр Корнійчук, Юрій Смолич,
Петро Панч, Олесь Гончар, Михайло Стельмах,
Андрій Малишко. Націоналістичні пігмеї одним
розчерком свого заіржавленого пера хочуть пе-
рекреслити все те коштовне, що було створене
згаданими письменниками, бо, бачите, воно не
відповідає їхній бандитській ідеології.
Вони часто вдаються до ганебних прийомів і
калічать твори українських радянських письмен-
ників: беруть окремі розділи з поезії або прози
і друкують на сторінках своїх газет чи журналів,
викривляючи зміст цих творів, або навіть су-
проводять своїми паскудними коментарями. Ін-
коли вони вдаються до прямого фальшування
й підробки літературної спадщини українських
радянських письменників. Так вони сфальшува-
ли, підробили й перекрутили зміст п’єси Миколи
Куліша — «Патетична соната». Зловлені на га-
рячому, вони або відмовчуються, або, як кажуть,
викручуються сін<ам.
Останнім часом вони підняли вереск проти
твору Юрія Смолича «Мир хатам, війна пала-
цам» за те, що письменник викрив ганебну роль
буржуазних націоналістів напередодні Великої
Жовтневої соціалістичної революції, показав у
216
справжньому світлі зраду Грушевського, Петлю-
ри й Винниченка.
Але згадані націоналістичні «літературознав-
ці» не тільки прикладають свою вовчу лапу до
деяких творів українських радянських письмен-
ників. Вони також простягають свої брудні руки
і на спадщину українських класиків — Тараса
Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ми-
хайла Коцюбинського, Василя Стефаника, Ольги
Кобилянської.
Павло Зайцев і Леонід Білецький у своїх «до-
слідженнях» перекрутили зміст творчості Тараса
Шевченка — вихолостили з неї революційний
вогонь. Вони намагалися зобразити його обме-
женим «національним поетом», «співцем бідних
і багатих», «віруючою людиною».
Юрій Лавриненко поставив собі завдання по-
казати Івана Франка як критика «міжнародного
й українського соціалізму».
Але марні зусилля заокеанських націоналістич-
них «літературознавців». їм не зупинити своїм
скавулінням розвитку української радянської лі-
тератури, яка йде семимильними кроками впе-
ред — до нових вершин і удосконалень.
Та постає питання: хто ж дає гроші на друку-
вання цього мотлоху? Як ми вже згадували,
твори таких «трубадурів», як Євген Маланюк,
Тодось Осьмачка, Улас Самчук, видає своїм
коштом «Східноєвропейський фонд», в який свою
частку вносять такі американські капіталістичні
монополії, як Форд Мотор К°. «Твори» інших
«літераторів» субсидують різні капіталістичні
підприємства — власники броварень і гура-
лень. Перепадає чимала частка також і з стоміль-
211
йонного фонду, який відклали американські па-
лії війни для поширення антирадянської про-
паганди, для диверсійної діяльності в СРСР і
країнах народної демократії. Деякі писаки, менш
відомі, які щойно вилупилися і ще не набили
собі ціни своїми брехнями, видають свої «твори»
власним коштом, щоб тільки випливти на поверх-
ню, звернути на себе увагу.
Які ж тиражі цих видань? Вони невеличкі —
1 000—1 500 примірників. Адже на таку макула-
туру нема покупця. Її нікому купувати.
«Літературознавець» Вадим Сварог у газеті
«Український Прометей» ділить читачів націона-
лістичної літератури на такі категорії: це ті, які
«взагалі ніяких книг купувати не хочуть»—вони
найчисленніші; це ті, «які мають гроші, але об-
ходяться без книг», бо «треба зібрати ще грошей
на купівлю сього-того й третього»; це ті, що «роз-
чарувались не тільки в емігрантських організа-
ціях, а заодно й в усій емігрантській літературі —
часто навіть не завдаючи собі труду щось із неї
почитати», «вони на цю літературу заздалегідь
махнули рукою».
Поділивши читачів на такі категорії, він роз-
пачливо пише:
«Брак читацького інтересу до літератури (на-
ціоналістичної. — Двг.) веде до невпинного
зниження наших літературних стандартів...».
Олександр Мох у журналі «Світло», що ви-
дається в Торонто, пише, що за рік націоналі-
стичні книгарі продали його книжок аж... на 5 до-
ларів 20 центів!
Цей ж Олександр Мох пише, що «на 1000
українських «найкращих» адрес майже самих
2/8
інтелігентів» було вислано «ювілейну люксусово
видану книжку» і за неї після двох місяців «за-
платило лише 92 особи».
Невже справді в читачів, як це пише Вадим
Сварог, такий «низький культурний рівень, що
взагалі нічого не читають»?
Ні, неправда, це наклеп на українського заоке-
анського читача. Адже в США і Канаді великий
попит на твори українських радянських письмен-
ників. Коли появиться збірка поезій Максима
Рильського, чи Павла Тичини, чи Володимира
Сосюри, то її купують як старі українські іммі-
гранти,-так і новоприбулі, всі ті, які не втратили
свого національного почуття, які дорожать куль-
турним надбанням українського народу.
В чому ж тоді справа, що заокеанські україн-
ці не купують націоналістичної літератури? На
запитання дає відповідь цей же Вадим Сварог,
коли пише:
«Треба з усією одвертістю ствердити: біль-
шість, і притому, мабуть, переважна більшість
наших авторів привезли з собою в еміграцію чи-
мало лахміття... Головний непотріб, що вони
привезли з собою,— це малограмотність і про-
вінціальність...».
Далі він пише, що українські націоналістичні
«письменники» за океаном не можуть «оригіналь-
но мислити».
Мабуть, краще не скажеш. Саме тут корінь
справи. Українські націоналістичні «літератори»
неграмотні бездари, які не можуть «оригінально
мислити», які, зрадивши український народ,
втративши його багату національну культуру,—
зрозуміло, не можуть створити повноцінних
219
книг, яких би прагнув читач, полюбив би їх, як
він любить твори справжніх майстрів української
літератури, які пишуть про народ і для народу.
В цьому розділі ми побіжно розповіли про
«творчість» націоналістичних «літераторів» за
океаном. Читач з наведених прикладів ясно ба-
чить, до якої ницості скотилась ця «література»
і її «творці». Від неї тхне гнилими випарами.
Квінт-есенція їхньої «творчості» — фальш і брех-
ня. Така література не має права на існування.
Вона може існувати так довго, як довго вона бу-
де живитися щедрими субсидіями панів, які не
скупляться на неї, сподіваючись, що вона може
затруїти мозки читачів, зробити з них слухняних
рабів. Але це переходове явище. Заокеанські діл-
ки — практичні люди. Переконавшись, що така
«література» не приносить їм користі, вони туго
зав’яжуть свої грошові мішки, і націоналістичні
писаки втратять свою матеріальну базу і тоді...
замовкнуть «музи» на націоналістичному Пар-
насі за океаном.
Наче передчуваючи цей фатальний день, Іван
Огієнко (він же митрополит Іларіон) завчасно
співає на адресу цих літераторів (і свою власну)
такий пеан:
Чи ти в Європі, чи за морем,
Життя скитальцеві одне:
Не світить сонечко ясне,
Й женеться смерть походом скорим...
Коментарі тут, як кажуть, зайві!
ДИПІСТСЬКА ПСЕВДОНАУКА
Попервах, коли українські трудові емігранти
прибували за океан, вони жили в темряві й без-
просвітності. Багато з них були неписьменні, бо
австро-угорський монархічний режим, австрій-
ська й німецька адміністрація і її польсько-пан-
ські підсобники розуміли, іцо неписьменних лю-
дей легше соціально й національно поневолювати.
Вони додержувались політики, що «для русько-
го мужика не треба школи—його місце в церкві,
корчмі і криміналі». Лише щасливіші кінчали чо-
тири класи початкової школи. Але таких було
небагато.
Розмістившись на відлюдних «гомстедах»,
українські трудові емігранти жили в глушині, де
цілими днями не бачили живої людини. Ба на-
віть їхні діти, які прибули з ними з рідного краю
або й вже ті, які народилися в Канаді, росли
темними, бо в околиці або не було школи, або
вона була за тридев’ять земель—десь 10—15 кі-
лометрів, до якої неможливо було ходити через
віддаль або навіть дуже часто через брак одягу
і взуття.
221
Згодом, коли почали густіше заселюватись
люди в цих околицях, відкривались початкові
школи, в яких діти могли діставати сяку-таку
науку.
З виникненням українських культурно-освіт-
ніх товариств утворювались при них дитячі
школи, в яких діти емігрантів вчились мови сво-
їх батьків — читати й писати по-українськи. Тре-
ба зазначити, що ініціатором цих шкіл було «Сто-
варишення Український робітничий дім» уже в
перших роках свого існування. Пізніше такі шко-
ли відкривались при інших українських товари-
ствах—особливо при Українських робітничих до-
мах. Усі ці українські дитячі школи фінансували
самі батькі, які посилали своїх дітей вчитися, без
будь-якої дотації з боку влади. В цих школах
діти вчилися в позашкільні години державних
шкіл — вечорами. Першими вчителями в таких
школах були українські робітники або фермери,
що більш-менш знали добре українську мову, бо
тоді ще не було кваліфікованих учителів.
Водночас з дбанням про навчання своїх дітей
рідної мови, батьки ліквідували і свою непись-
менність на курсах української мови, які влашто-
вували при Українських робітничих домах.
Так зберігали (і далі зберігають) українські
емігранти рідну мову за далеким океаном.
Діти українських емігрантів у перших деся-
тиріччях набували початкову й неповну середню
освіту в державних школах. Лише в поодиноких
випадках діти українських емігрантів за тих ча-
сів кінчали учительські семінарії і ставали вчи-
телями в початкових школах — особливо в око-
лицях, які були заселені українцями, бо англо-
222
саксонці неохочі були наймати вчителів-чужин-
ців, які, як вони казали, «не мали чистої вимови»
і «калічили їхніх дітей».
Лише наприкінці 1930-х років дехто з україн-
ських учнів кінчив вищу школу — університет
або коледж і міг стати лікарем, інженером, адво-
катом.
Зазначуємо, що лише дехто, бо через економіч-
ну кризу батьки не мали засобів, щоб платити
за освіту своїх дітей, утримувати їх на квартирах
у містах. Крім того, в деяких провінціях, як, на-
приклад, Манітоба, був встановлений неписаний
«нумерус клаузус», за яким лімітувалося число
студентів українців (і інших — ^англосаксон-
ської національності) на медичному факультеті
університету.
Сьогодні, в результаті другої світової війни,
коли багато студентів, які служили в збройних
силах, скориставши з державної допомоги, кін-
чили вищі школи, число українських фахівців
(лікарів, інженерів, адвокатів) у Канаді зросло,
хоч воно ще дуже мале, як порівняти з процен-
том української людності. Крім того, в Канаді
є вже певне число українських науковців, які
працюють на дослідницькій роботі.
З встановленням радянської влади на Україні
почала швидкими темпами розвиватися націо-
нальна наука, плоди якої у великій мірі проника-
ли завдяки українським прогресивним органі-
заціям до Канади. Ба навіть Товариство укра-
їнський робітничо-фермерський дім на своїх
з’їздах ухвалювало постанови про те, щоб тала-
новитіших українських студентів посилати на
дальше навчання у вищих школах — на Радян-
223
ську Україну. На жаль, цей благородний задум
не вдалося через ряд причин реалізувати.
Так стояла справа з освітою серед канадських
українців до закінчення другої світової війни.
Після закінчення другої світової війни, коли
за океан хлинули цілі юрби українських націо-
налістів, тих, що співробітничали з німецько-
фашистськими окупантами, в Канаді і в Сполу-
чених Штатах Америки утворились різні, мовляв,
«наукові установи»—Українська вільна акаде-
мія наук і Наукове товариство ім. Шевченка.
Розгляньмо, що це за «наукові установи», які
в них працюють «науковці», яку вони проводять
«наукову працю».
Коли гітлерівці захопили українські землі,
якась купка інтелігентів, яка залишилась під
окупацією, пішла до них на службу. Правда, во-
ни не працювали за своєю спеціальністю, бо
гітлерівцям не потрібна була їхня наука. їм по-
трібні були пропагандисти, які, знаючи україн-
ську мову, могли б отруювати мозки людей фа-
шистською маячнею. Отже, всі ті штепи, велич-
ківські, бойки, ветухови були розміщені в різних
гітлерівських «дінстах» і виконували для оку-
пантів собачу службу. Володимирові Кубійовичу,
колишньому географові, Ганс Франк, генерал-
губернатор «Дистрикту Галичина», доручив
утворити так званий Український центральний
комітет, завданням якого було допомагати оку-
пантам стягати з людності контингент, набирати
невільників на каторжні роботи до гітлерівського
рейху, затягати галицьку молодь до проклятої
дивізії «СС Галичина». І треба сказати з усією
справедливістю, що той лакей, з званням профе-
224
сора-географа, Володимир Кубійович належно
справлявся з своєю «науковою» роботою перед
фюрером і його генерал-губернатором! Старався
і професор Михайло Ветухов на посту в земель-
ному відділі Харківської області, де його примі-
стили гітлерівці, щоб він змушував українських
селян вирощувати зерно для вермахту.
Але до часу збанок воду носить... Радянська
Армія викинула гітлерівців з України. З окупан-
тами втекли і всі ці «професори» та «доктори»,
які були найманцями в гітлерівців, виконували
для них лакейську службу. Щоб бути точнішим,
треба сказати, що вони втекли не з окупантами
в Західну Німеччину, але попереду них, коли
тільки почався тріумфальний похід Радянської
Армії.
Звичайно, в Західній Німеччині вони були вже
більше не потрібні, але англо-американська вій-
ськова адміністрація зразу взяла всіх їх під свою
опіку, дозволила їм продовжити їхню злочинну
діяльність під маскою «наукової праці».
В Мюнхені 1945 року зорганізувались так зва-
ні Українське наукове товариство і Українська
вільна академія наук. Згодом, 1947 року, утвори-
лось Наукове товариство ім. Шевченка.
До НТШ і ВУАН, як мухи до меду, липли всі
ті «професори» і «доктори» — Л. Білецький,
М. Ветухов, Д. Чижевський, Я. Рудницький,
М. Величківський, П. Зайцев, Р. Смаль-Стоць-
кий, О. Оглоблін, В. Кубійович.
Але перспектива перебування в Західній Ні-
меччині нічого рожевого не обіцяла, і вони роз-
лізлися, як ті руді миші, по америках: хто до
Сполучених Штатів Америки, хто до Аргентіни,
"15. М. Терлиці
225
хто до Венесуели, чимало їх приїхало й до Кана-
ди. Правда, В Кубійович залишився в Європі,
але виїхав із Західної Німеччини до Франції, де
примістився вигідно в місті Сарсель.
Але ж як бути з «науковими установами» —
НТШ і ВУАН? Вирішили розібрати їх по ча-
стинах: головний відділ НТШ (центр) залишили
в Сарселі у віданні В. Кубійовича. До Канади,
США і Австралії перенесли окремі відділи, які
спочатку були під контролем «централі», а зго-
дом набули «автономних прав». Для керування
окпрмими відділами створено Головну Раду
НТШ, яку очолюють Роман Смаль-Стоцький
(президент) і Володимир Кубійович (генераль-
ний секретар). Треба зазначити, що Р- Смаль-
Стоцький перебуває в США, звідки здійснює
своє «президентство» — має прямі зв’язки з
багатими американськими «дядями», які не скуп-
ляться грішми на цю «наукову установу», як це
побачимо з фактів, що наводимо нижче.
За таким же принципом розбазарили і
ВУАН — створили три відділи: європейський,
американський і канадський.
Серед «науковців» у тих «установах» знаходи-
мо ось таких «учених»: католицького ксьондза
Василя Лабу, того самого, що благословив ди-
візію «СС Галичина», був членом її Військової
управи; Зенона Зеленого, який також був чле-
ном Військової управи дивізії «СС Галичина»;
Євгена Онацького, що довгий час жив у Римі й
у своїх депешах та статтях, які містив у «Роз-
будові нації», органі Організації українських
націоналістів в Празі, і в «Новому шляху», ор-
гані Українського національного об’єднання в Ка-
226
наді, славословив фашистського диктатора Іта-
лії — Беніто Муссоліні.
Яка ж «наукова продукція» цих «вчених»?
Коли переглянемо хоч побіжно ту «наукову
продукцію», що її випускає Вільна українська
академія наук і Наукове товариство ім. Шевчен-
ка, то побачимо, що націоналістична «наука» вір-
но служить американським босам і обороняє їхні
інтереси, ширить наклепи на Радянський Союз і
веде боротьбу проти прогресивних ідей. І ВУАН,
і НТШ своїми «науковими працями» намагаю-
ться знецінити справжню українську національ-
ну науку—науку Академії наук Української РСР,
Українських університетів, педагогічних інсти-
тутів.
Чи не найбільше вони постаралися, щоб сфаль-
шувати й опорочити спадщину Тараса Шевченка
та Івана Франка. З палких революційних борців
вони силкуються зробити тільки письменників-
романтиків, обмежених «національних письмен-
ників», проповідників націоналістичних ідей. їх-
ній філософський матеріалістичний світогляд
вони хочуть підмінити релігійно-ідеалістичною
містикою.
«Науковці» Олександр Оглоблін і Наталія
Василенко-Полонська пописують у галузі історії,
їхнє завдання обілити зрадника українського
народу — гетьмана Івана Мазепу. На цю тему
вони написали кілька статей і випустили навіть
окремі книги.
Під час відзначення 300-річчя возз’єднання
України з Росією 1954 року О. Оглоблін випус-
тив книгу англійською мовою про Переяслав-
ську Раду, щоб знецінити цей великий історичний
15*
221
акт у житті українського і російського народів,
що його здійснив великий державний муж —
гетьман Богдан Хмельницький. В своїй книзі
О. Оглоблін намагається заперечити позитивне
значення Переяславської Ради для українського
народу, яка своєю постановою возз’єднати Ук-
раїну з Росією фактично врятувала український
народ як націю.
Крім «наукових праць», ВУАН і НТШ ви-
дають також «літературні твори» — писання
таких фашистських трубадурів, як Євген Мала-
нюк і Улас Самчук.
А «вчений» Юрій Луцький кілька років тому
видав англійською мовою книгу, в якій зводитй
наклеп на радянську владу, яка нібито «знищи-
ла українську літературу». І це пишеться тоді,
коли українська література лише завдяки ра-
дянській владі розквітла до небувалих розмірів,
піднялась на вершину й зайняла одно з важли-
вих місць серед передових літератур світу.
Постає питання: хто фінансує всі ці видання і
працю цих «наукових установ»—ВУАН і НТШ?
Відповідь на це запитання дають самі націона-
лістичні «науковці». Лев Биковський у «Кана^
дійському фармері» пише, що, крім фордівської
фундації і Східноєвропейського фонду, ВУАН
фінансово «допомагав архієпіскоп Ів. Бучко з
Рима», який, розуміється, одержував для цього
фонди з скарбниці Ватікану.
Професор Микола Чубатий, який сам одержує
гроші на поїздки до Рима, як казали його націо-
налістичні опоненти, «з брудних джерел», у по-
леміці з Романом Смаль-Стоцьким пише в газеті
«Наша мета» (Торонто), що публікації амери-
228
донського «Наукового товариства ім. Шевченка»
видаються грішми фордівської фундації.
Президент ВУАН у Сполучених Штатах Аме-
рики професор Ветухов *, як твердить «Новий
шлях» (Вінніпег) заявляв, що її «фінансування
складалось з допомоги фундації Форда, Східно-
європейського фонду, внесків до фундації Ака-
демії її членів».
Але ні фундація Форда, ні Східноєвропейський
фонд не дають грошей для ВУАН і НТШ дарем-
но — вони ставлять їм свої умови, які, треба ска-
зати, всі ці «науковці» сумлінно виконують, бо,
як каже англійське прислів’я, вони знають, з яко-
го боку помащено маслом їхній хліб.
А що воно — саме так, стверджують бідкання
одного з тих «науковців» — Дмитра Бучинсько-
го, вміщені в газеті «Канадійський фармер»:
«Можна щиро радуватися, коли в нашій праці
допомагають нам чужинці, але треба плакати,
коли є такі чужинці, а такі є, які ніби нам хочуть
допомогти, а рівночасно доводять нас цією своєю
допомогою до діл, які нас повинні бичувати со-
ромом. Дають нам гроші на видання книжки, а
рівночасно змушують нас до безсоромних чинів:
фальшувати тексти різних авторів... Коли щиро
відповідати на питання: хто більше безсоромний,
то очевидно, що ми, бо ми себе продаємо за до-
лари.
Прямо неприємно нам, при нас хрещених,
згадувати ці наші безсоромні діла, за які не тіль-
ки відповідають люди мертві, бо «мертві сорому
не мають», а відповідаємо ми всі, бо мовчки
погоджуємося з нечесною роботою.
1 Вже помер 1959 року.
229
Дивні люди американці: московським імперіа-
лістам (білогвардійцям. — Авт.) дають сотні
тисяч доларів і позволяють їм фальшувати різ-
норідні тексти в нашу некористь, «капнуть»
українським жебракам (українським націоналіс-
там. — Авт.) кілька тисяч доларів і жадають в
них видавати макулатуру або фальшувати старі
тексти в користь москалів (білогвардійців. —
Авт.)» 1.
Як бачимо, Дмитро Бучинський випустив кота
з мішка. Він, бачите, обурився, що американці
українським націоналістичним жебракам «капа-
ють» лише по кілька тисяч доларів і змушують
їх фальшувати першоджерела — старі тексти.
О, коли б вони сипнули щедрою рукою сотні ти-
сяч доларів, як це вони роблять для російських
білогвардійців, тоді вже можна, як каже Возний
з «Наталки Полтавки»’, теє то, як його, брехнути
для діла.
Але, виходить, усі ті ветухови, шевельови,
оглобліни, чубаті не поділяють сентиментально-
сті Дмитра Бучинського — вони вдовольняють-
ся кількома тисячами доларів (які, на ділі, вже
й не такі маленькі) і брешуть, не червоніючи,
фальшують старі тексти, не маючи сорому. Ба
навіть вони не тільки фальшують старі тексти,
фальшують вони й нові факти, щоб тільки припо-
добатися американським босам, бо, сподіваю-
ться вони, можливо, ті подобрішають і нагоро-
дять їх щедріше, ніж робили це дотепер.
Ось така-то «українська вільна наука» за оке-
аном — вільна від українського народу і цілком
1 «Канадійський фармер», від 14 лютого 1958 року.
230
залежна від грошових мішків «багатих амери-
канців», які змушують націоналістичних «нау-
ковців» ставати на задні лапки й танцювати пе-
ред ними, як тих муштрованих цуциків.
Хоч «багаті американці» дають тисячі дола-
рів ВУАН і НТШ, та їх видання виходять зовсім
малими тиражами, та й ті вилежуються на поли-
цях націоналістичних книгарень, бо нема охочих
купувати й читати цю непотрібну й шкідливу
макулатуру.
До речі буде сказати, що націоналістичним
«науковцям» не вдалося, за винятком двох-трьох
випадків, затягнути справжніх канадських укра-
їнських учених, які народились і виросли в Ка-
наді, в свої «наукові установи»—ВУАН і НТШ.
Справжні канадські українські вчені не хочуть
мати нічого спільного з дипістською псевдонау-
кою.
РУПОРИ БРЕХНІ Й НАКЛЕПІВ
В грудні 1957 року в Канаді виходило близь-
ко 80 різних націоналістичних газет і журналів.
Усі ці видання субсидують безпосередньо або
посередньо капіталістичні джерела. Всі вони слу-
жать буржуазії і її посібникам.
Хоча числом цих органів націоналістичної пре-
си чимало, та тиражі їх зовсім невеликі, а є й
такі, що виходять на склографі — лише в кількох
десятках примірників,— так би мовити, для «са-
моспоживання» дрібнесеньких націоналістичних
групок.
Розгляньмо, що це за видання, чиї інтереси
вони захищають, за чиї гроші друкуються.
Найстарішою націоналістичною газетою в Ка-
наді є «Канадійський фармер», який почав вихо-
дити ще 1903 року на гроші буржуазної лібе-
ральної партії, яка хотіла за допомогою його
встановити політичний контроль над українськи-
ми поселенцями. Ця газета ніколи не терпіла ма-
теріальних труднощів і ніколи не зверталася до
читачів по пресовий фонд. Ліберальна партія
щедро її фінансує і до нинішнього часу. Газету
часто-густо висилають безплатно на відомі їй ук-
раїнські адреси. В канадській політиці ця газета,
розуміється, підтримує буржуазну ліберальну
партію. В так званій «українській політиці» вона
схиляється до Союзу гетьманців-державників і
Братства українців-католиків.
Другою найстарішою газетою в країні є «Ка-
надійський ранок», який виходить з 1904 року і
фінансується Об’єднаною церквою Канади. Га-
зета поширює серед канадських українців про-
тестантизм. Як і інші національні газети, вона
стоїть на ворожій позиції до Радянської України
і поширює проти неї різні вигадки й наклепи.
1910 року почала виходити газета «Україн-
ський голос». Газету організувала група націо-
налістів-«народовців», що була в опозиції до
католицизму й проповідувала «автокефальне пра-
вослав’я». Згодом, коли сформувалась організа-
ція Союз українців-самостійників, «Український
голос» став її офіціальним органом. Газета в ос-
новному підтримувала буржуазну ліберальну
партію. Тепер вона займає хамелеонівську по-
зицію: українці, пише вона, повинні підтриму-
вати ту партію, яка є при владі — ліберальну або
консервативну, бо тоді, на її думку, вони можуть
мати практичну користь (тобто, українські бур-
жуазні націоналісти можуть одержувати подач-
ки за свою службу чи то в формі державних по-
сад, чи то в формі субсидій). Газета є палким за-
хисником петлюрівщини. «Український гоЛос»
одержує матеріальну підтримку від капіталістич-
них підприємств у формі платних оголошень.
Після того, як Канаду відвідав 1910 року з
доручення Ватікану архієпіскоп граф Андрій
233
Шептицький, щоб зміцнити позиції католицизму
серед канадських українців, почала невдовзі ви-
ходити газета «Канадійський русин». Газету по-
чав видавати новопризначений Ватіканом греко-
католицький епіскоп Микита Будка. Гроші на
утримання газети давав Ватікан. «Канадійський
русин» (згодом перейменований на «Канадій-
ський українець») перестав виходити 1929 року,
і замість «Канадійського українця» почала вихо-
дити газета «Західні вісті» в Едмонтоні (тепер
вона знову змінила назву на «Українські ві-
сті»)— так само на гроші католицької церкви.
Крім «Українських вістей», греко-католицький
клер видавав ще газети «Будучність нації» і
«Церковне життя», та вони по кількох роках пе-
рестали виходити. Тепер цей клер, маючи великі
матеріальні засоби, видає в різних містах такі
газети й журнали: «Наша мета» і «Світло» (То-
ронто), «Голос Спасителя» (Йорктон), «Като-
лицька акція» (Едмонтон).
1930 року почав виходити «Новий шлях», що
став органом Українського національного об’єд-
нання, яке сформувалося після того, як Канаду
відвідав гітлерівський агент Роман Сушко. Газета
з перших днів свого існування стала трибуною
«войовничого націоналізму — українського фа-
шизму. На її сторінках друкували рвої статті такі
пропагатори фашизму, як Євген Онацький, Ми-
кола Сціборський, Тиміш Омельниченко, Дмитро
Донцов, Михайло Островерха. Газета містила
похвальні статті на адресу Гітлера й Муссоліні.
Вона також пропагувала расову маячню. Після
розколу в Організації українських націоналістів
«Новий шлях» став за групою «вождя» Андрія
234
Мельника і до сьогодні стоїть на цій позиції. До
речі, фактичним редактором її є сьогодні один
з т. зв. Проводу українських націоналістів і пра-
ва рука Євгена Коновальця—Володимир Марга-
нець. Його вважають за одного з теоретиків Ор-
ганізації українських націоналістів (мельників-
ців). До канадської політики «Новий шлях» зай-
має аналогічну позицію, як і «Український го-
лос»: мовляв, треба підтримувати ту буржуазну
партію, від якої можна мати найбільший зиск.
«Новий шлях» одержує безпосередні й посередні
субсидії від капіталістичних підприємств. Особ-
ливо цю газету підтримують своїми грішми
українські багачі — власники готелів, аптек, м’я-
соконсервних заводів. Останнім часом газета пе-
рейшла під повний фінансовий контроль капіта-
ліста Василя Гультяя — одного з провідників
Українського національного об’єднання, який
диктує редакції свою волю.
Щоб обдурювати трудящих під час економіч-
ної кризи (1934 року), Союз гетьманців-держав-
ників, одержуючи субсидії від людей, які були
зв’язані з Інтернейшнл нікел компані, почав ви-
давати газету під назвою «Український робіт-
ник». Газета підтримувала буржуазну консерва-
тивну партію і за її допомогою одержувала
великі платні оголошення від різних капіталістич-
них фірм і підприємств.
В 1950—1952 роках у Союзі гетьманців-дер-
жавників почалися внутрішні чвари, які закін-
чилися розколом на дві фракції. Тож і замість
«Українського робітника» почали виходити вже
дві газетки — «Батьківщина» і «Наша держава».
Через деякий час «Наша держава» припинила
235
своє існування. Залишилася тільки Батьків-
щина».
Все це — старі націоналістичні газети й жур-
нали, які виходили ще до другої світової війни.
Але, крім тих газет, після другої світової війни в
Канаді з’являються, як гриби після дощу, різні
дипістські періодичні видання. Правда, деякі з
них після двох-трьох номерів припиняють існу-
вання. Частина, однак, яка добилася до «брудних
джерел», з яких черпає субсидії, існує і далі.
Як же з’явились ці дипістські видання за оке-
аном, зокрема в Канаді? Як відомо, під час тим-
часової окупації гітлерівцями України в 1941—
1944 роках у різних містах на Україні виходили
фашистські газетки на німецькі марки. Біля цих
газет крутилися всякі самчуки, тиктори, підгайні,
кислиці, волиняки. Після визволення України
Радянською Армією від гітлерівських наїзників
всі ті «редактори» й «письменники» опинилися в
Західній Німеччині під крильцем англо-амери-
канської військової адміністрації. Хоч як було
тоді тяжко з папером в Західній Німеччині, про-
те ці «редактори» й «письменники» одержували
від англо-американської військової адміністрації
цей папір достатньо і випускали десятки своїх
паскудних газет та журналів.
Згодом, кбли відкрились навстіж двері для
воєнних злочинців за океан, до Сполучених
Штатів Америки, Аргентіни й Канади потяглись
і «редактори», які працювали в газетах, що їх
видавали гітлерівці на окупованій Україні. При-
бувши за океан, усі ці «редактори» кинулись ор-
ганізовувати свої видання: так, у США з’яви-
лись «Український Прометей», «Самостійна Ук-
236
раїна», «Вісник», «Київ»; в Аргентині—«Поро-
ги», «Рада», «Овид»; у Канаді — «Гомін Укра-
їни», «Молода Україна», «На варті», «Нові дні»,
«Наша мета», «Вільне слово».
Що ж це за газети?
«Гомін України»—орган бандитської Ліги
визволення України. Видають її бандерівці. Суб-
сидують її ті ж самі реакційні сили, які фінан-
сують АБН (Антибільшовицький блок наро-
дів). Цю газету можна вважати за канадське ви-
дання мюнхенської бандерівської газети «Шлях
перемоги». Вона переповнена бандерівською лю-
дожерською тріскотнею. Маючи зв’язки через
АБН, «Гомін України» одержує великі платні
оголошення від різних спекулянтів, особливо від
німців, колишніх гітлерівців, які, знайшовши
притулок у Канаді, почали бізнеси на привезені
з Європи гроші.
Нещодавно почала виходити газета «Вільне
слово». Видають її «українські бізнесмени» — ди-
пістські ділки, які привезли з Європи гроші, зо-
лото й коштовні речі й узялись у Канаді за
спекуляцію, особливо серед української громад-
ськості. На цих «операціях» вони швидко розба-
гатіли. Серед тих ділків-спекулянтів є підозрілі
типи з «докторськими» й «професорськими» ти-
тулами. Щоб заманути українців у свої тенета,
видавці почали висилати «Вільне слово» на всі
відомі українські адреси, не питаючи про перед-
плату.
Всі націоналістичні газети належать до Клубу
етнічної преси, над яким мають неподільний кон-
троль ті реакційні сили, які дають їм субсидії.
Саме ті сили диктують їм, яка в них повинна
237
бути внутрішня й зовнішня політика. Крім ук-
раїнської націоналістичної преси, до Клубу етніч-
ної преси належать також газети польських, угор-
ських, фінських і німецьких націоналістів.
Нещодавно бандерівська газета «Гомін Укра-
їни» вибовтала, яке має призначення націоналі-
стична преса. Вона писала, що «позитиви» укра-
їнської націоналістичної преси «добре врахову-
ють і доцінюють відповідальні державні чин-
ники». Ясніше не скажеш! Кожний може легко
зрозуміти, про що йдеться і звідки черпає націо-
налістична преса свої доходи.
Хоч кожна з цих газет декларує «свою лінію»,
підтримує ту чи ту буржуазну партію, хоч кожна
з них претендує на речника «української спіль-
ноти», та щодо прогресивного руху і щодо Ра-
дянської України кожна ця газета веде ту саму
політику, яку ведуть інші українські націоналі-
стичні газети. Свої «інформації» про Радянську
Україну всі ці націоналістичні газети черпають
із спільної помийної ями. Читач і на сторінках
«Українського голосу», і на сторінках «Україн-
ських вістей», і на сторінках «Гомону України»
знайде ті самі наклепи, брехні й вигадки про
український радянський народ, про його дер-
жаву. Дуже часто націоналістичні газети одна в
одної запозичають «інформації» про Радянську
Україну.
Донедавна на сторінках націоналістичних га-
зет не можна було знайти ні одної позитивної
інформації про Радянську Україну. Це так осто-
гидло читачам, що вони почали протестувати, до-
магаючись «об’єктивної інформації». Щоб не
втрачати читачів, націоналістичні газети в остан-
238
ніх роках завели на своїх сторінках «Українську
хроніку», в якій час від часу подають новини з
Радянської України, але вони так спрепаровані,
що викривляють суть справи. Навіть звичайне
повідомлення про нову постановку Театру опери
та балету ім. Т. Г. Шевченка в Києві подається
так, що, мовляв, усе це «просякнуте московським
духом».
Якщо забракує брехливої фантазії, націоналі-
стичні газети вдаються до грубих підробок, аби
тільки, очорнити Радянську Україну. Декілька ро-
ків тому католицька газета «Українські вісті»
помістила на своїх сторінках фото з життя й
праці перших українських поселенців: жінки пра-
цюють у лісі на будові житла. Під фото редак-
тори дали пояснення, що це, мовляв, «українські
жінки, заслані на Сибір більшовиками, викону-
ють каторжну роботу». Коли ця фальшивка бу-
ла викрита прогресивною газетою «Українське
слово», яка вказала, звідки «Українські вісті»
взяли це фото, єзуїтські лицеміри почали викру-
чуватися, що, мовляв, це не їхня вина, бо метран-
паж, верстаючи номер, перемішав кліше. Вони
«обіцяли» опублікувати «автентичне» фото із зо-
браженням «засланих на Сибір українських жі-
нок». Але до нинішнього дня вони не опубліку-
вали такого фото—подавились власною брехнею!
Але це не одинокий випадок грубого фальшу-
вання на сторінках націоналістичних газет у Ка-
наді. Уважний читач може їх знайти буквально в
кожному номері. Зрештою, це їхня головна ме-
та — поширювати брехні й наклепи.
Та націоналістичні газети поширюють брехні
не тільки проти Радянського Союзу. Вони по-
239
ставили перед собою мету — чорнити й оббріху-
вати весь прогресивний рух, зокрема український
прогресивний рух у Канаді, щоб відбити від ньо-
го людей. Від самого початку існування Радян-
ського Союзу націоналістичні газети теревенять
про «московське золото», що його ніби одержують
українські прогресивні організації й газети. Вони
роблять наклепи на поодиноких провідників ук-
раїнських прогресивних організацій, щоб підір-
вати в людей до них довір’я, викликати підозру,
посіяти зневіру.
Проти цієї юрби націоналістичних газет дово-
диться вести завзяту ^боротьбу в першу чергу
трьом українським прогресивним газетам — «Ук-
раїнському життю», .«Українському слову» і
«Юкраїніан кенейдіан»— газетам, які видаються
на гроші трудящих. Згадані газети викривають
і демаскують націоналістичних брехунів і виго-
лошують правду про український народ і його
державу. На сторінках українських прогресивних
газет публікується широка інформація про еко-
номічне й культурне зростання Радянської Ук-
раїни. На їх сторінках друкуються також твори
українських радянських літераторів. І всі ті ук-
раїнці, які хочуть дізнатися про справжній стан
речей на Радянській Україні, звертаються до
української прогресивної преси.
Українська прогресивна преса користується
широкою популярністю і повагою серед чесних
людей, і її гостро ненавидять націоналісти, доно-
сять на неї органам влади, ухвалюють резолюції,
щоб «відповідальні державні чинники» заборони-
ли її. Роблять вони це тому, що бояться правди.
===^===
НАЦІОНАЛІСТИЧНІ КУЛЬТУРТРЕГЕРИ
Націоналісти в Австро-Угорщині проголосили
були Східну Галичину «Українським П’ємон-
том». Вони горлали, що саме тут, у Східній Га-
личині, «під скіпетром найяснішого цісаря» від-
роджується національне життя, що саме звідси
український народ братиме приклад і наснагу в
боротьбі за своє національне визволення.
Ця «теорія» поширювалась різними левицьки-
ми, барвінськими. бачинськими на догоду австро-
угорському монархічному режимові, для якого
вони служили, від якого одержували всілякі дріб-
ні привілеї коштом поту й крові галицького тру-
даря.
Ці теревені поширювали і за океаном буржу-
азні націоналісти. Навіть так ще недавно, 1955 ро-
ку, націоналістична газета «Новий шлях» (Він-
ніпег) писала, що «40 літ перед світовою війною
прийшло в цілій державі (в Австро-Угорщині. —
Авт.) при великому зрості добробуту населення
до справжнього на європейську міру поступу у
всіх ділянках громадського життя, а Австрія ста-
ла в ряді передових держав».
16, М. Терлаца
241
І це йде мова про тих 40 років перед першою
світовою війною, які були найгірші для населення
Східної Галичини, коли воно через злидні, брак
землі й національне гноблення приневолене було
масово емігрувати за океан — до США, Бразілії,
Канади. Так вихваляє австро-угорську монар-
хію 1955 року націоналістичний хам, цю необ-
межену деспотію, про яку писав великий укра-
їнський письменник — революційний демократ
Іван Франко:
З голоду й нужди вмирає мужик,
Крадіж, рабунки, весь край — один крик.
Мати вбиває голодну дитину,
Батько кидає кохану родину...
Іван Франко писав:
Ми ті, котрим заперті двері,
Запертий до'свободи шлях,
Ми маєм право на папері,
А обов'язки на плечах...
Адже це були роки боротьби за право таєм-
ного, прямого й рівного голосування на вибо-
рах — позначені героїчною смертю Марка Ка-
ганця в Коропці, кров’ю селян Комарна, Чер-
няви, Стоянців. Роки боротьби за кращі умови
праці й вищу заробітну плату сотень тисяч фор-
налів і наймитів на поміщицьких ланах. Роки
боротьби за український державний університет
у Львові, коли загинув героїчною смертю студент
Адам Коцко. Роки бурхливих демонстрацій
львівського пролетаріату за право організувати-
ся в свої професійні спілки.
Та інакше думають про австро-угорський мо-
242
нархічний режим — режим терору, репресій, роз-
стрілів націоналістичні лакузи з «Нового шля-
ху». Для них — «австрійська держава мала в то-
дішньому західному світі добре заслужену славу
справді свободолюбного і демократичного ре-
жиму».
Ось саме з таким «австрійським патріотизмом»
прибули до Канади націоналістичні культуртре-
гери — паскудні нащадки ганебних лакеїв «най-
яснішого монарха».
Чого ж можна було від них сподіватися?
Всюди, де тільки вони були, вихваляли австро-
Угорщину, її «найяснішого монарха» Франца-
Йосифа. Навіть тоді, коли вибухла перша світова
імперіалістична війна, вони закликали канад-
ських українців спішити на оборону «старенького
цісаря».
Але, на велике щастя, таких проавстрійських
патріотів серед канадських українців тоді було
небагато. Вони концентрувалися переважно в
Сполучених Штатах Америки і звідти наїздили
до Канади й ширили проавстрійську орієнтацію.
Основна маса українських емігрантів у Канаді
була вороже настроєна до австро-угорського мо-
нархічного режиму. У своїй громадській і куль-
турно-освітній діяльності українські емігранти го-
стро виступали проти соціального й національ-
ного поневолення Східної Галичини, Буковини і
Закарпаття австро-угорськими імперіалістами.
Коли переглянемо річники газет за ті роки, то по-
бачимо, як гостро і рішуче канадські українці ви-
ступали в різних місцевостях проти австрійської
адміністрації, що гнобила людей у старому краю.
На мітингах ухвалювали резолюції до австрій-
16*
243
ського уряду, в яких присутні домагалися демо-
кратичних прав для своїх братів і сестер, укра-
їнського державного університету, висловлюва-
лись за возз’єднання всіх українських земель у
єдину національну державу.
Серед канадських українців поширювались
твори Івана Франка, Михайла Павлика, Юрія
Федьковича, Василя Стефаника, Леся Мартови-
ча, в яких викривалось жорстокі порядки ав-
стро-угорського монархічного режиму, в яких ав-
тори закликали до протесту, до боротьби проти
народних кривд.
Драматичні гуртки при читальнях ставили
п’єси українських драматургів-класиків — «Укра-
дене щастя» Івана Франка, «Глитай або ж па-
вук» Івана Тобілевича, «Наталку Полтавку» Іва-
на Котляревського, «Назара Стодолю» Тараса
Шевченка.
На концертах хори виконували твори Миколи
Лисенка, Ізидора Воробкевича, Станіслава Люд-
кевича. Одне слово — плекали українську націо-
нальну культуру в міру можливостей і своїх здіб-
ностей.
Такий стан був до 1920-х років. Але коли піс-
ля першої світової війни почали знову прибувати
емігранти до Канади, то серед них було певне
число націоналістичної інтелігенції, яка проника-
ла до цих читалеїТь і захоплювала в них конт-
роль. Ці націоналістичні «діячі» заповняли по-
лиці бібліотек книжками видавництва «Червона
калина»; на сценах виставляли дешевенькі п’єси
«Знімчений Юрко» і «Пан майстер Копитко»;
співали пісень про «стрілецьку славу» — Романа
Купчинського і Михайла Гайворонського. Зго-
244
дом появились і антирадянські книжки, п’єси,
пісні.
В той час, коли товариство Український ро-
бітничо-фермерський дім розгорнуло широку
культурно-освітню й мистецьку діяльність — йо-
го бібліотеки заповнялись творами українських
класиків і визначних українських радянських
письменників, на сценах Українських робітничих
домів ставили п’єси Тараса Шевченка, Івана
Франка, Івана Тобілевича, Михайла Старицько-
го, Марка Кропивницького поруч п’єс Якова Ма-
монтова, Миколи Куліша, Івана Кочерги, Ми-
рослава Ірчана, Івана Микитенка, хори й орке-
стри виконували твори Миколи Лисенка, Миколи
Леонтовича, Якова Степового, Кирила Стеценка
поруч творів Пилипа Козицького, Михайла Ве-
риківського, Левка Ревуцького, Бориса Лято-
шинського,— в цей час націоналістичні культур-
трегери годували читачів, глядачів і слухачів
пошлою макулатурою, примітивними п’єсами, по-
ганенькими піснями й музикою. Тому цілком
зрозуміло, через що любителі національної куль-
тури заповняли просторі зали Українських ро-
бітничих домів під час вистав і концертів, а зали
«Просвіт» і «Народних домів» світили пусткою
під час «імпрез» і «академій», які влаштовували
націоналісти.
1939 року в місті Торонто товариство Україн-
ський робітничо-фермерський дім улаштувало
Всекрайовий фестиваль української пісні, музи-
ки й танцю.
У виконанні концертної програми фестивалю
взяло участь 1500 митців з різних частин країни.
Програма концерту складалася з українських
245
народних пісень, творів композиторів-класиків і
радянських композиторів.
Це була найбільша подія в культурному житті
канадських українців.
Як же поставились до цієї історично важливої
події буржуазні націоналісти?
Українські націоналісти, які самі неспроможні
були влаштувати щось подібне, бо, по-перше, не
були зацікавлені в розвитку національної куль-
тури, по-друге, не мали потрібних мистецьких
сил для такої великої справи,— повели шалену
кампанію проти цього фестивалю. Вони заклика-
ли бойкотувати фестиваль. Але люди їх не по-
слухали — вони масово прибули на фестиваль і
заповнили просторий зал — один з найбільших
критих стадіонів у місті.
До речі відзначити, що пізніше, коли влашто-
вувало такі фестивалі Товариство об’єднаних ук-
раїнських канадців в Едмонтоні, у Вінніпегу й
у Венкувері, націоналісти робили всі спроби, щоб
їх зірвати,— висилали делегації до міської влади,
домагаючись заборонити й не давати приміщен-
ня на їх влаштування. Але всі їхні зусилля про-
валились — фестивалі пройшли з надзвичайним
успіхом, приносячи заслужену славу канадським
українцям, спричиняючись до популяризації ук-
раїнської національної культури серед широких
кіл канадського народу.
Після другої світової війни до Канади прибу-
ло кільканадцять тисяч переміщених осіб. Серед
них прибули й такі, що в Канаді об’явили се-
бе «артистами», «диригентами», «режисерами»,
«драматургами», «композиторами». Це переваж-
но ті типи, які крутились під час окупації України
246
в гітлерівських «казино» й розважали своїми со-
роміцькими пісеньками п’яних фашистських офі-
церів та їхніх наложниць. Саме з таким «репер-
туаром» вони й прибули за океан.
І вся та потолоч кинулась організовувати «те-
атральне життя» в Канаді і США — вони влаш-
товували у Вінніпегу, Торонто, Едмонтоні різні
«рев ю» та «вар’єте». Але після двох-трьох та-
ких вистав усі ті «театри» розпадались, бо глядач
волів іти на вистави аматорських гуртків і диви-
тися «Мартина Борулю» Івана Тобілевича, ніж
витрачати гроші на пошленьку оперетку «Шарі-
ка» якогось Я. Барнича.
Після банкротства тих «театрів» усі ті «опер-
ні» й «естрадні» удавані артисти почали хал-
турити. Вони роз’їжджали по українських оселях
і влаштовували «виступи». Спочатку ще дехто
йшов на ці вистави. Але коли ці «артисти» при-
їжджали вдруге, публіка їх бойкотувала, не йшла
на їхні вистави. На запитання кореспондентів
націоналістичних газет, чому вони не йдуть на ці
вистави, люди їм відповідали: «Навіщо тратити
гроші?». Останнім часом щораз менше волочи-
ться по країні таких «артистів». У них нема
аудиторії. Тому замість «розважати» своїм «ми-
стецтвом» людей, вони змушені були піти на фі-
зичну працю — мити посуд у ресторанах і підмі-
тати паркет у готелях. Це ж бо вигідніше діло —
завжди можна заробити хоч на таке-сяке життя.
Правда, деякі з цих «артистів», що проявили
спекулятивний хист і мали зв’язки з ділками,
поробилися бізнесменами — продають нерухоме
майно або «українську ковбасу» на Квін вулиці в
Торонто.
247
Українські націоналістичні товариства всю
свою «мистецьку діяльність» зводять лише до
всяких «імпрез» і «академій» — чи то на честь
Петлюри, чи то на честь Коновальця, чи то на
честь вигаданого «генерала» Чупринки або яко-
гось іншого бандита. На таких «концертах» вони
виконують доморобні пісні про «УПА», танцю-
ють танго, румбу й іншу дешевизну. Правда, ін-
коли вони виконують українські радянські пісні,
причому їх так підробляють, що вихолощують
зміст, промовчують ім’я авторів текстів і компо-
зиторів.
Для характеристики цієї «культури», якою хо-
чуть годувати людей українські націоналісти в
Канаді, не зашкодить навести уривок редакцій-
ної статті гетьманської газети «Український ро-
бітник» (Торонто), яка пише:
«І коли ми іноді нарікаємо, що наші діти втек-
ли від нас, що відцуралися своєї громади наші
професіоналісти та що ми все одно не видержимо
тиску довкілля,— то чи не причина цих прикрих
явищ у тому, що ми робили дешеві концертики з
самодіяльними співаками, ставили театральні п'є-
си з розхристаними й п’яними дядьками, влаш-
товували «ювілеї» і весілля в пивницях і робили
з них п’яні гульки, і найголовніше,— ми казали
нашій молоді, що це українська культура, укра-
їнський побут, українське життя» \
Такі ось націоналістичні культуртрегери і та-
ка ось їхня «культурна діяльність» у Канаді.
1 «Український робітник» від 3 лютого 1956 року.
=^е=
ГОНИТВА ЗА ФОНДАМИ
1932 року накладом Робітничо-фермерського
видавничого товариства вийшла книжка М. Во-
линця (М. Шатульського) під заголовком «Жов-
тоблакитна доларохапна перезва». В цій книжці
автор на основі численних фактів і документів
викрив шахрайство й спекуляцію українських
буржуазних націоналістів у Канаді. Жонглюючи
фразою «Жертвуйте на визволення України!»,
націоналістичні хапуни видурили в канадських
українців сотні тисяч доларів, за які вони вели
гойне життя — влаштовували бали, пиячили,
розпусничали в паризьких готелях.
З того часу, коли вийшла книжка «Жовтобла-
китна доларохапна перезва», українські буржу-
азні націоналісти влаштували іце десятки таких
доларохапних кампаній, видираючи в людей тяж-
ко запрацьовані гроші на удавану «українську
справу». Ці здирства провадилось під різними
вивісками: на фонд Карпатської України, на до-
помогу УПА, на допомогу скитальцям, на пере-
селенчий фонд, на фонд інвалідів тощо.
Не перевелися ці хитрі махінації і тепер: і в
249
Сполучених Штатах Америки, і в Канаді націо-
налісти — наввипередки один з одним — почали
гонитву за доларами. Кожна націоналістична
групка вигадує якийсь «фонд» і збирає для ньо-
го гроші.
І як у 1920-х роках, так і тепер націоналісти
розгорнули кампанію з «національною позич-
кою». Українська національна рада (конгломе-
рат націоналістичних організацій у Мюнхені),
що називає себе «державницьким центром», ще
1951 року розписала «національну позичку». Як
колись після першої світової війни «уряд ЗУНР»
(диктатора Євгена Петрушевича) «гарантував
майном України» всім тим, хто набував «обліга-
ції національної позички» її повернення, так те-
пер Українська національна рада, яку очолює
«прем’єр» Микола Лівицький — петлюрівський
недобиток, обіцяє всім тим, що набудуть обліга-
ції, повернути «національну позичку» після...
«визволення України». І як в 1920-х роках «уряд
ЗУНР» вислав був до Канади збирати «націо-
нальну позичку» гохштаплера Осипа Назарука,
так і тепер «уряд в екзилі» (Виконавчий орган
Української національної ради) вислав сюди сво-
го колектора «національної позички» генерала(?)
Михайла Садовського. Та з Осипа Назарука
був спритніший махер, бо він, зібравши тисячі
доларів, посварився з Євгеном Петрушевичем,
виїхав з набитими кишенями до Сполучених
Штатів Америки і почав організовувати там геть-
манські «Січі». Михайлові Садовському не по-
велось — «національної позички» невистачило
йому навіть на обіцяну п\ату. Побачивши, що
діло це неоплатне, він зрікся свого поста і тепер
250
удається до випадкових робіт у Торонто, щоб
сяк-так прожити.
Скільки було зібрано цієї «національної по-
зички», де вона поділась, ніхто про це нікому
не звітував, ніхто ніколи не опублікував у пресі.
В Канаді «національну позичку» з доручення
Української національної ради переводив Комі-
тет українців Канади, а в Сполучених Штатах
Америки — Український конгресовий комітет.
Ні КУК, ні УКК не звітували перед українською
громадськістю, скільки зібрано цієї «національ-
ної позички», кому вона була передана і на яку
мету.
Крім «національної позички», КУК збирав
гроші на «національну вкладку» і «громадський
фонд». За п'ятнадцять років він видурив у лю-
дей на цю мету аж 80 219 доларів. Але, крім зби-
рання КУКу, кожна його складова організація
збирає і собі на всякі фонди. Українське націо-
нальне об’єднання (мельниківці) вже скільки
років збирає гроші на «український визвольний
фонд». Ліга визволення України (бандерівці)
збирає гроші на «визвольний фонд воюючої Ук-
раїни». Треба зазначити, однак, що Ліга визво-
лення України не належить до Комітету україн-
ців Канади, бо не визнає Української Національ-
ної Ради.
В Сполучених Штатах Америки націоналісти
також збирають гроші на «українську справу»—
УКК збирає на «український народний фонд» і
«національну датку», в яку повинні вносити свої
частки організації, що входять до його складу.
Хоч «Наукове товариство ім. Шевченка» одер-
жує субсидії з фундації Форда і Східноєвропей*
251
ського фонду — від «багатих американців», —
воно також виманює гроші в заокеанських укра-
їнців. Ба навіть «централя» із Сарселя вислала
своїх агентів до Канади, іцоб вони збирали гро-
ші серед українських поселенців. У зв'язку з
цим між «централею» НТШ і канадськими на-
ціоналістами дійшло було до конфлікту. Пола-
годити цей конфлікт приїздив сам «генеральний
секретар»—гітлерівський колаборант Володимир
Кубійович.
Навіть серед канадських націоналістів, які
входять до Комітету українців Канади, за право
збирати гроші серед людей точиться запекла бо-
ротьба і конкуренція.
Олекса Яворський, один з націоналістичних
«діячів», пише в газеті «Вільне слово» від
11 жовтня 1958 року, що тепер у Канаді збирають
гроші аж на «три визвольні фонди». Але ці гро-
ші не передаються на ніяку «визвольну бороть-
бу», бо такої немає. «Тому всякі твердження,—
пише Олекса Яворський,— немовби якась емігра-
ційна організація кермувала визвольною бороть-
бою в краю, обчислено хіба на легковірних жерт-
водавців».
На що ж тоді йдуть всі ті «визвольні фонди»?
На це питання Олекса Яворський дає таке
пояснення: за ці гроші націоналістичні органі-
зації вдержують свої канцелярії, свої газети і
влаштовують для. своїх «достойних гостей»
з Європи коштовні бенкети. Він називає це
«марнотратством з тяжким трудом призбира-
ного гроша».
Націоналістична газета «Свобода» від 17 лип-
ня 1958 року пише, що люди відмовляються да-
252
вати гроші на Український народний фонд і на-
зивають його «вирвигрошем».
Отак виглядає нова фаза націоналістичної до-
ларохапноі перезви серед заокеанських україн-
ців-
Канадські й американські українці щораз яс-
ніше починають усвідомлювати собі, що гроші,
які вони жертвують на «національну справу»,
націоналісти розтринькують на гойне життя на-
ціоналістичних дармоїдів, тому неприхильно
ставляться до всіх цих закликів, що їх поширю-
ють серед них націоналістичні газети.
І правильно роблять!
посіпаки паліїв війни
Українські буржуазні націоналісти покладали
великі надії на другу світову війну. Вони споді-
валися, що німецькі фашисти, розбивши Польщу
й захопивши українські землі, створять для них
«українську державу». Гітлерівці не здійснили
своїх обіцянок, та це, як відомо, не знеохотило
українських націоналістів, вони з ще більшою
запопадливістю вислуговувались перед німецьки-
ми фашистами.
Після того, як гітлерівська Німеччина була
розбита і капітулювала, українські націоналісти
змінили свою орієнтацію: вони зв’язали свою
долю з воєнними планами американських імпе-
ріалістів і їхніх сателітів.
Досить перегорнути річники націоналістичних
газет за кілька років, щоб переконатися, як во-
ни схвалюють усі дії американських імперіалі-
стів — чи то до Радянського Союзу, чи то до
країн народної демократії, чи то до Близького й
Середнього Сходу, Кореї, В’єтнаму, Індонезії,
Гватемали, заборони термоядерної зброї, скли-
кання конференції у верхах тощо.
254
1950 року американські імперіалісти спровоку-
вали війну в Кореї— кинули сотні тисяч своїх
солдатів і військову техніку проти корейського
народу. Наооди світу засудили агресію амери-
канських імперіалістів, але українські буржуазні
націоналісти заповзялися виправдувати цю зло-
чинну війну.
«Український голос» 5 липня 1950 року пи-
сав:
«...Американську інтервенцію в Кореї треба
трактувати як оборону великим народом тих за-
сад демократії в західнім розумінню, на яких і
виключно на яких може рости й розвиватися ци-
вілізація й культура людства і без яких не може
бути повного й творчого життя людей і народів».
Або візьмімо другий приклад — провокації
американських імперіалістів у районі китайських
прибережних островів Куемой і Мацзу. Світова
громадськість одностайно висловилась за те, щоб
згадані острови, які є невіддільною частиною
китайського материка, були повернуті Китайській
Народній Республіці. Вона засудила втручання
американських імперіалістів у внутрішні справи
Китаю.
А ось націоналістична газета «Новий шлях»
28 вересня 1958 року писала: «Але який би обо-
рот не прийняли справи на Далекому Сході, од-
не є безсумнівне: тільки рішуча постава й не-
уступчивість Америки можуть дати позитивний
вислід, під час коли зайва компромісовість, не-
потрібна уступчивість і дрібні торги потягнули б
фатальні у своїй найдальшій послідовності на-
слідки».
Наприкінці 1956 року угорські фашисти, сти-
255
мульовані американськими імперіалістами і за
допомогою зрадників (Імре Надя і компанії),
вчинили заколот проти Угорської Народної Рес-
публіки. Після того, як в Угорщині відновлено
лад і заколотники були притягнуті правосуддям
до відповідальності, світова реакція учинила
крик і закликала американських імперіалістів до
інтервенції. В цьому дикому хорі чи не першим
лунав голос українських буржуазних націоналі-
стів. Ба навіть коли народний суд в Угорщині
покарав зрадника І мре Надя і його колег, горе-
звісний КУК вислав до канадського уряду дома-
гання, щоб він протестував проти того вироку.
Американські імперіалісти створили з своїх
сателітів цілий ряд агресивних блоків і пактів —
НАТО, СЕ АТО і Багдадський пакт. Час від
часу ці агресивні блоки відбувають свої наради.
На них розробляють агресивні плани.
Українські націоналісти в Канаді підтримують
усі агресивні заходи цих блоків і пактів. У груд-
ні 1957 року в Парижі відбувалося чергове за-
сідання НАТО. Президія КУКу надіслала йому
телеграму, в якій побажала успіху й просила «ос-
нувати дослідний центр для визвольних рухів»----
тобто, організувати центр шпіонажу і диверсії
в Радянському Союзі й країнах народної демо-
кратії.
Коли КУК пропонує зробити це в завуальо-
ваній формі, то пройдисвіт П. Штепа — колиш-
ній редактор гітлерівської газетки в Києві — в
бандерівській газеті «Шлях перемоги» одверто
закликає організувати шпигунів із середовища
націоналістів у США і в Канаді.
Він пише:
256
«В майбутній війні ми повинні мати при аль-
янтах своїх перекладачів та дорадників».
І далі запитує:
«Чи маємо готових до таких завдань людей?
Чи прокладаємо вже тепер стежки на посади до-
радників і перекладачів в адміністрації західних
альянтів? Чекаємо, аж почне горіти? — Буде
запізно! Уряд США уже тепер готує переклада-
чів і дорадників. Існують школи для них, і не
раз уже оголошували конкурс на нових кандида-
тів. Чи багато в тих школах є українців, зокре-
ма сумківців (членів бандерівської Спілки укра-
їнської молоді.— Авт.)? У США є, наприклад,
школа, в якій американські старшини вивчають
різні мови, в тому числі й українську. Чи ми вста-
новили зв’язок з тими, що вивчають українську
мову?..».
Ось так бандерівські штепи пропонують себе
в шпигуни американським імперіалістам на ви-
падок третьої світової війни проти Радянського
Союзу. Бачите, в них уже є досвід, їм не важко
буде справлятися з цими завданнями, бо навчи-
лися цього ремесла в гестапо під час другої сві-
тової війни.
Влітку 1958 року американські імперіалісти
висадили свої десанти в Лівані, звідки намага-
лися почати агресію проти арабських народів —
проти Іракської Республіки й Об’єднаної Араб-
ської Республіки. Світова громадськість, одно-
стайна рішучість Об’єднаної Арабської Респуб-
ліки і позиція Радянського Союзу перегородили
шлях американським імперіалістичним агресорам
на Близькому й Середньому Сході.
Саме тоді, коли американські палії війни за-
17. м. Терлиця 257
знали великого морального удару, у Вашінгтоні
з явився гітлерівський гицель Ярослав Стецько—
голова так званого Антибільшовицького блоку
народів. Він виступав перед Комісією закордон-
них справ конгресу США і давав зізнання про
«події на Близькому Сході, їх оцінку і рекомен-
дації поступування», «зробив практичні сугестії
у справі дотеперішньої політики США». Хоч
йому було відведено лише півгодини на ці зі-
знання, конгресмени так захопилися ним, що до-
зволили йому белькотіти аж дві години. Він, як
писали націоналістичні газети, переконував кон-
гресменів «вести рішучу політику на Близькому
Сході».
Ось якими фахівцями послуговуються амери-
канські конгресмени у виробленні своєї закор-
донної політики.
Виступаючи перед Конгресовою комісією для
неамериканських дій, Ярослав Стецько закликав
уряд США не допустити до конференції у вер-
хах, а провадити й далі «холодну війну».
Отже, заокеанські націоналісти беззастережно
підтримують агресивну політику американських
імперіалістів, обілюють усі їхні агресивні дії, за-
кликають їх до третьої світової війни.
Саме тому, що вони прагнуть нової війни, на-
ціоналісти намагаються зірвати благородну ді-
яльність поборників миру.
Рух за мир охопив широкі кола канадського
народу. Канадський конгрес миру, очолений ве-
ликим гуманістом доктором Джеймсом Ендікот-
том, провів ряд кампаній за врятування миру.
В цьому русі важливу роль відіграють і канад-
ські українці — члени й прихильники Товари-
258
ства об’єднаних українців канадців і Робітничо-
го запомогового товариства. Вони зібрали тисячі
підписів за заборону атомної й водневої зброї,
за укладання Пакту Миру між п’ятьма велики-
ми державами, проти озброєння Західної Німеч-
чини, за скликання конференції у верхах, за ви-
знання Китайської Народної Республіки й при-
йняття її в члени Організації Об’єднаних Націй.
Що може бути благородніше й патріотичніше,
ніж боротьба за мир? Боротьба за мир — це бо-
ротьба за життя, це боротьба за майбутнє люд-
ського роду! Жодна чесна, здоровомисляча лю-
дина не може виступати проти руху прихильни-
ків миру. Та українські буржуазні націоналісти
не належать до такої категорії людей. їм на серці
не лежать ні інтереси людства, ні інтереси Ка-
нади, ні, тим більше, інтереси України. В своїй
ненависті до українського радянського народу і
його держави вони втратили всякі людські по-
чування і здоровий глузд. Не мають вони ніяко-
го почування і до Канади, не люблять вони і
канадського народу, бо в третій світовій війні і
їй не минути зруйнування — не врятувався б у
ній і канадський народ.
Всі націоналістичні газети виступають проти
конгресів миру. Вони називають їх «комуністич-
ною пропагандою» і закликають своїх читачів
не підтримувати їхніх постанов.
А бандерівські парубки, опинившись за оке-
аном, тільки й мріють — ще раз піти розбоєм
на українські землі, як це вони вже раз ішли в
гітлерівському легіоні «Нахтігаль». Бандерів-
ський журнал «На варті» за січень 1951 року,
звертаючись до бандерівських різунів, писав:
17*
259
«Пам’ятай, що, розсипавшись по всьому світі,
ми не склали зброї, ми лише перейшли на даль-
ші позиції, щоб передихнути від утоми, щоб пе-
реформуватися, підготуватися, перешикуватися
до нового бою».
Побрязкує своєю заржавілою і пощербленою
шабелькою і націоналістичний «піїт» Богдан
Кравців, той самий, що під час другої світової
війни сидів у Берліні і на гітлерівські марки ви-
давав газетку «Голос», в якій співав пеани на
честь «фюрера» і його розбійницького вермахту,
що плюндрував українські села й міста, вбивав
матерів і їхніх дітей.
У вірші «Кривавим листом», який був надру-
кований у «Гомоні України» 2 листопада 1957 ро-
ку, Богдан Кравців прагне, «щоб знову пронес-
лись бої» і
Щоб дзвеніли списи і шаблі,
І жах вогню будив до дня оселі,
Щоб ісходило сонце на землі
В вінку шрапнелі...
Ось чого бажають для України і її народу на-
ціоналістичні волоцюги, що вислужувались перед
кривавими гітлерівцями, а сьогодні пішли на
службу до американських паліїв війни.
ЧОРНІ СИЛИ ЄДНАЮТЬСЯ
Українські націоналісти, щоб замилити людям
очі, верещать: «нація понад все», «наша сила в
нас самих», «орієнтація на власні сили». Такими
фальшивими кличами вони обдурювали людей
в Східній Галичині, Закарпатті і на Буковині, а
в той же самий час блокувалися з польськими
панами, румунськими боярами, угорськими ба-
ронами, єврейською буржуазією. А хто ж, як не
вони, ті ж самі націоналісти, що горланили про
«орієнтацію на власні сили», за допомогою гіт-
лерівських багнетів вдерлися на східні україн-
ські землі 1941 року і допомагали плюндрувати
їх окупантам?
Українські націоналісти, які закликають не-
навидіти російських, польських, угорських, чехо-
словацьких трудящих, єднаються на еміграції з
російськими, польськими, чехословацькими на-
ціоналістами. Творять спільні «антибільшовицькі
блоки», влаштовують спільні мітинги, спільно
висилають делегації до «власть імущих».
Ось кілька прикладів того, як об’єднуються
261
українські націоналісти з польською, російською,
угорською націоналістичною реакцією.
У вересні 1950 року до Монтреала прибув ге-
нерал Владислав Андерс. Польські шовіністи
влаштували для нього прийом. Відповідаючи на
привітання, генерал Андерс заявив, що «сучас-
ний еміграційний польський уряд не признає те-
риторіального поділу східних польських кордо-
нів». Він зухвало заявив, що «Львів і Вільно
мають належати до Польщі». І саме в цьому при-
йомі взяли участь, як «офіціальні українські де-
легати», Дмитро Донцов і Юрій Русов.
Колишній польський посол у Канаді проф.
Бабінський зі сцени привітав присутніх у залі
«українських офіціальних делегатів» (Донцова
й Русова), яких польські шовіністи прийняли
«колосальними аплявзами».
Ось так «офіціальні українські делегати»,—
націоналістичні ідеологи — Донцов і Русов —
схвалили імперіалістичні апетити білопольського
шовініста генерала Андерса на Львів і Вільно
заради тих посад, якими їх нагородили польські
пани в слов’янському інституті в Монтреалі.
Українські націоналісти робили кілька спроб,
щоб одержувати прямі субсидії від американ-
ських імперіалістів для своєї злочинної діяльно-
сті. Американські боси погодились фінансувати
діяльність українських націоналістів з умовою,
що вони договоряться з російськими білогвар-
дійцями і приєднаються до антирадянського
«Американського комітету визволення народів
Росії», який є на їх матеріальному утриманні.
Звичайно, українські націоналісти не могли
прогавити такої нагоди, бо це обіцяло їм великі
262
матеріальні вигоди. Вони зразу увійшли в кон-
такт з російськими білогвардійцями й почали з
ними переговори.
Після другої світової війни, коли почалась «хо-
лодна війна», в Сполучених Штатах Америки
організовано «Американський комітет визволен-
ня народів Росії». Він був організований «з іні-
ціативи приватних американців», а очолили його
«визначні американці», які колись займали
урядові пости, серед них віце-адмірал Леслі Сті-
венс.
Заходами «Американського комітету визволен-
ня народів Росії» (АКВНР) 1952 року в Західній
Німеччині сформовано «Координаційний центр
антибільшовицької боротьби» (КЦАБ).
АКВНР фінансує в Західній Німеччині «Ра-
діо визволення» і «Інститут вивчення СРСР».
«Радіо визволення» транслює передачі, направ-
лені до СРСР, які переповнені різними брехня-
ми, наклепами, вигадками й фальшивками. Це —
злісна пропаганда проти СРСР, розрахована на
те, щоб викликати серед радянських людей не-
задоволення. Таку ж брудну діяльність веде й
«Інститут вивчення СРСР» — він видає паск-
вільні книжки проти Радянського Союзу. Крім
цієї явної діяльності, АКВНР провадить ще й
таємну роботу — керує шпигунами й диверсан-
тами.
Але повертаємося до переговорів між україн-
ськими націоналістами й російськими білогвар-
дійцями. На пропозицію віце-адмірала Леслі
Стівенса приєднатися до АКВНР і КЦАБ ук-
раїнські націоналісти в США, що входять до
УКК, погодилися з умовою, що «Американський
263
комітет визволення народів Росії» змінить свою
назву на «Американський комітет визволення
народів СРСР», що російські білогвардійці, які
займають у «комітеті» упривілейоване станови-
ще, визнають, що після «розвалу СРСР», буде
«встановлена українська держава».
Леслі Стівенс, абсолютний бос АКВНР, зая-
вив на цих переговорах, що:
«Американський комітет визволення народів
Росії» перейменовується на «Американський ко-
мітет визволення від більшовизму» (АКВБ);
росіяни, які входять до АКВБ, не можуть по-
годитися на умови УКК, щоб після «розвалу
СРСР» була «встановлена українська держа-
ва»,— вони залишають це вирішити населенню
через плебісцит.
Коли Український конгресовий комітет торгу-
вався з Леслі Стівенсом, представники Україн-
ської національної ради в Мюнхені, поза плечи-
ма своїх американських партайманів, «вели окре-
мі переговори на власну руку в справі вступу до
КЦАБу, причому вони були згодні йти на спів-
працю за теперішніх умов, а тільки «вимагали
визнати УНРаду легальним урядом» *.
Такий маневр представників Української на-
ціональної ради викликав обурення в провідни-
ків Українського' конгресового комітету. Лев
Добрянський, лідер УКК, «дуже гостро нап’ят-
нував цей крок представників УНРади», заявля-
ючи, що саме такі розмови «унеможливлюють
йому добитися відповідних передумов співпра-
ці» з АКВБ — тобто, унеможливлюють йому
1 «Гомін України» від 13 грудня 1952 року.
264
виторгувати більших охлапів від американських
босів.
Коли провідники Українського конгресового
комітету дізнались, що представники Української
національної ради в Мюнхені їх перехитрили,
вони негайно вислали в Західну Німеччину сво-
їх делегатів, які на місці мали договоритися про
вступ до КЦАБ і АКВБ.
З приводу виїзду делегації УКК в Західну
Німеччину на переговори з КЦАБ в націоналі-
стичній пресі за океаном зчинився галас — бан-
дерівці, яких Леслі Стівенс не хоче в КЦАБ, по-
чали називати УКК і УНРаду «національними
зрадниками», які «запродалися росіянам»; на-
ціоналістичні угруповання в США, які підтри-
мують УКК, і націоналістичні угруповання в Ка-
наді, які підтримують КУК, почали виправдувати
цей крок. Звичайно, коли б бандерівців прийняли
до КЦАБ і АКВБ, то вони також виправдували
б цю змову. А тому, що вони були «скривджені»,
вони з образи й підняли такий галас і напади на
УКК, КУК і УНРаду.
«Український голос» 31 грудня 1952 року, на-
приклад, писав, що «співучасть українців в
КЦАБ «побажана» і про це не може бути супе-
речки. Правда, він радив, що, поки вступати до
КЦАБ, «треба добитися від нього» таких кон-
цесій, які «дозволили б українцям (націоналі-
стам.— Авт.) включитися в його акцію» Ч
Але до прямого вступу УКК, КУК і УНРади
до КЦАБ і АКВБ не дійшло, бо, з одного боку,
«приватні американці» не погодилися на умови
1 «Український голос» від 14 січня 1953 року.
265
українських націоналістів, з другого — галас-
лива кампанія ображених і зігнорованих банде-
рівців обурила націоналістичні кола в США і в
Канаді до того, іцо ватажки не наважилися піти
на одверту змову з російськими білогвардійцями.
Але як же бути з субсидіями «приватних аме-
риканців»? Чи могли лідери УКК, УНРади і
КУК випустити такий ласий шматок із своїх
рук? Ніколи! Треба було шукати виходу із цьо-
го становища. І вони його знайшли Формально
вони не вступили до КЦАБ і АКВБ. Але вони
все ж пішли на службу до КЦАБ і АКВБ посе-
редньо — задніми дверима: вони послали на пра-
цю у «Радіо визволення» й у «Інституті вивчен-
ня СРСР» своїх представників — наприклад,
у цих установах, що фінансуються «приватними
американцями», працює аж три члени президії
УНРади. «Український голос» пише, що «в обох
інституціях працюють і українці, які, до речі,
виконують добру службу для української спра-
ви» *. На одержані від КЦАБ і АКВБ гроші
українські націоналісти вже видали кількана-
дцять паскудних книжок, звернених проти Ра-
дянської України.
Отже, отак націоналісти з УКК, УНРади
й КУК добрали способу піти на співробітни-
цтво з російськими білогвардійцями, які навіть
не хочуть чути слова «Україна». Звичайно, на-
ціоналісти пішли до КЦАБ і АКВБ не з любові
до російських білогвардійців. Ні. До співробіт-
ництва з російськими білогвардійцями україн-
ських націоналістів потягнули своїми доларами
«приватні американці». А українські націоналі-
1 «Український голос» від 14 січня 1953 року.
266
сти належать до такої породи створінь, що за
миску сочевиці готові продати й рідну матір.
Бандерівці, будучи зігноровані «Американ-
ським комітетом визволення від більшовизму»
(і позбавлені американських доларів), створили
«Антибільшовицький блок народів», який очо-
лює їхній лідер Ярослав Стецько. До цього «бло-
ку» приєдналися фашистські елементи різних на-
ціональностей — всі ті, які під час другої світової
війни співробітничали з гітлерівцями, а після
поразки гітлерівської Німеччини втекли від на-
родного гніву й опинилися на західноєвропей-
ських смітниках, звідки перекочували на амери-
канський континент. В цій потолочі є угорські
хортисти, словацькі тісовці, німецькі націсти,
іспанські фалангісти, чайканшісти й лісинманівці.
Фінансують цю банду пройдисвітів і волоцюг
також «приватні американці» й «приватні анг-
лійці» та інші чорні сили реакції.
Лідер АБН, Ярослав Стецько, раз у раз во-
лочиться по світу і влаштовує прес-конференції,
на яких проголошує «швидкий упадок більшовиз-
му». Він буває на аудієнціях у кривавого ката
іспанського народу генерала Франціско Франко,
і кривавого ката китайського народу Чан Кай-ші,
і в американських сенаторів.
Одне слово, українські націоналісти, без різ-
ниці, чи то мельниківці, чи то бандерівці, чи яко-
го іншого угруповання — співробітничають з
польськими панами, угорськими хортистами, ро-
сійськими білогвардійцями, з усіма тими, які не-
навидять український народ, які йому заподіяли
багато кривд, які готові об’єднаїися хоч би з
чортом, щоб тільки «повалити більшовиків».
267
Тому їхні кличі «нація понад усе», «наша сила в
нас самих», «орієнтація на власні сили» — є пу-
стим фразерством, розрахованим на обман ук-
раїнської громадськості.
І як колись на рідних землях, так і тепер на
еміграції українські націоналісти перебувають
на службі чужих панів, особливо маєтних, які
можуть їм кинути час від часу із свого стола не-
обглоджену кістку або скоринку хліба.
Такими вони були в минулому — такими за-
лишилися й на сьогодні!
= ?=
З КАПІТАЛІСТАМИ ПРОТИ ТРУДЯЩИХ
1929 року капіталістичний світ охопила еко-
номічна криза. Не минула вона й Канади.
В 1930-х роках у Канаді було близько 2 000 000
безробітних. Великий процент з них становили
українці. Адже вони належали до тієї категорії
людей, яких останніми наймали до праці і пер-
шими звільняли з роботи.
Безробітні шукали роботу по країні — від оке-
ану до океану. Але її ніде не було. Голодні й ви-
снажені люди харчувались травою, дикими яго-
дами, покидьками. Ходили в лахмітті. Газети
були переповнені описами про трагічну долю без-
робітних. Особливо широко висвітлювалось зли-
денне життя безробітних на сторінках робітни-
чих газет і журналів — в «Українських робіт-
ничих вістях» і «Робітниці».
Українські націоналісти, вірні лакеї буржуазії,
все це називахи... «комуністичною пропагандою»
і «більшовицькими вигадками». А коли безро-
бітні, організовані Комуністичною партією, де-?
монстраціями, мітингами й рукопашною бороть-
бою з поліцією вибороли нужденну допомогу,
269
якої не було досить щоб вижити, і не досить,
щоб згинути з голоду,— українські націоналісти
радили владі перевести реєстрацію і позбавити
всіх більшовиків цієї допомоги.
«Український голос» 8 червня 1932 року в
статті «Чому їм помагати», писав, що «тутешній
уряд, даючи поміч безробітним, помагає також
більшовикам». Отже, він радив урядові: переве-
сти «якнайточніший спис усіх членів більшови-
цької організації, а також усіх їхніх прихильни-
ків в містах і по фармах», «ставити вичерпуюче
питання про релігійну приналежність і вимага-
ти посвідки церковної громади, до якої підозрі-
ла особа може себе для викруту причислити»,
«відтягнути від них всяку допомогу», «усякі під-
приємства повинні давати заняття лише людям
гідним, а не більшовикам...».
Ось так розправлялися українські націоналі-
сти з безробітними під час економічної кризи.
Вони закликали урядові чинники, під виглядом
боротьби з більшовизмом, позбавляти тисячі
безробітних нужденної допомоги. Вони пропону-
вали виловлювати всіх безробітних, запідозре-
них у комунізмі, й висилати до старого краю —
просто в тюрми польських панів, румунських бо-
яр, чехословацької буржуазії.
Під час економічної кризи в 1930-х роках фер-
мери не могли продавати своїх продуктів — не
було покупців. Не мали грошей — не могли спла-
чувати муніципальних податків, а також всякі
борги: моргеджі за землю, рати за сільськогос-
подарську машинерію тощо. Вони не мали гро-
шей, щоб купити потрібні речі для життя. Не
було за що купити одягу й взуття. Фермери, як
270
і безробітні, терпіли страшні злидні. Особливо
терпіли українські фермери, яких ще в 1900-х
роках націоналістичні агенти розміщали на «гом-
стедах» в Манітобі й Саскечевані — на мочарах
і кам’янистій землі, яка була малородючою, да-
вала бідні врожаї. їх землю й майно шерифи
продавали й гроші забирали за податки.
Яку ж позицію щодо цієї важливої життєвої
справи фермерів зайняли українські націоналі-
стичні газети?
«Український голос» писав:
«Ко\и галабурди, які роблять комуністи із-за
продавання фарм за податки, мають якесь зна-
чення, то тільки під взглядом, що кидають знов
нову пляму на українських поселенців».
Але ні «Український голос», ані інші націо-
налістичні газети не дорікали владі, що вона
своєю політикою довела до крайньої нужди фер-
мерів, що забрала від них їхню працю, їхній до-
робок, придбаний важким трудом і недоспаними
ночами, продавала все це з молотка за безцінь.
Ці газети, навпаки, накинулись саме на тих, хто
посмів виступити на захист фермерів, організу-
вати їх до боротьби за свої життєві інтереси.
Таку ж позицію вони зайняли і щодо страйку
фермерів у Альберті 1934 року.
Альбертійські фермери запротестували проти
несправедливого сортування їхнього зерна в еле-
ваторах, від якого залежала ціна, що її платили
їм. Це було очевидне шахрайство. Протест пе-
реріс у загальний страйк. Це був перший страйк
фермерів у Канаді. Участь у цьому страйку брали
майже самі українські фермери, бо саме їх об-
дурювали елеваторні агенти. Фермери проявили
271
під час страйку високий рівень солідарності.
Серед страйкарів були люди різних релігійних
переконань, були й такі, що не належали ні до
яких організацій Це справді був єдиний фронт
фермерів у боротьбі за свої справедливі дома-
гання.
Страйк охопив тисячі фермерів у 84 місцях.
Фермери відмовилися доставляти своє зерно
доти, доки не задовольнять їхніх вимог, доки в
елеваторах не буде встановлено справедливої си-
стеми сортування.
Щоб зламати страйк фермерів, разом з елева-
торними компаніями ополчились верховоди ук-
раїнських націоналістичних організацій, зокрема
греко-католицькі ксьондзи. Вони назвали страйк
фермерів «московською авантюрою» і «більшо-
вицькою революцією». Проти страйку виступили
всі тодішні націоналістичні газети: «Канадій-
ський фармер», «Український голос», «Новий
шлях», «Українські вісті».
Але ні погрози, ні залякування не зламали
солідарності страйкарів, вони довели боротьбу
до успішного завершення. Страйк тривав три мі-
сяці й закінчився перемогою фермерів.
1936 року в провінції Квебек до влади при-
йшла крайня реакція на чолі з прем’єром Мор-
рісом Дюплессі, ставлеником католицького кле-
ру. Виконуючи волю Ватікану, профашистський
уряд Морріса Дюплессі почав наступ проти про-
гресивного руху, насамперед проти Комуністич-
ної партії. Він ухвалив «закон», на основі якого
поліція могла увірватися до громадського бу-
динку чи приватної квартири й опечатати їх на
довгий строк під претекстом, що тут ведеться
272
комуністична пропаганда. Цей закон називався
«педлак ло» — «закон колодки».
Діючи на основі «закону колодки», провінці-
альна поліція нападала на приміщення робітничих
організацій, робила в них труси, забирала ли-
стування, ділові книжки, бібліотеки. Після того
вона на дверях приміщення чіпляла колодку —
забороняла проводити в них будь-яку діяльність
від 6 місяців аж до одного року. Крім того, по
містах були заборонені будь-які робітничі мітин-
ги та демонстрації. Поліція конфісковувала ро-
бітничі газети, навіть ті, які видавалось у То-
ронто або Вінніпегу і надсилалось передплатни-
кам у Монтреалі.
Людність Квебеку й цілої Канади розгорнула
велику боротьбу за скасування цього ганебного
антидемократичного «закону колодки». Актив-
ну участь у цій боротьбі взяли широкі кола ка-
надських українців.
Українські націоналісти, як завжди це бувале
з ними, стали на захист цього ганебного закону.
Газета «Канадійський фармер» від 11 травня
1938 року писала:
«В провінції Квебеку об’язує т. зв. «педлак
ло», на підставі якого уряд у тій провінції має
право замикати на колодки ті доми, в яких ко-
муністи ведуть свою пропаганду, звернену до
викликання революції в нашій країні. Ми думає-
мо, що квебекський уряд поступив правильно і
за се треба його похвалити».
Незважаючи на те, що українські націоналісти
виправдували цей «закон колодки», Верховний
суд під сильним натиском громадського протесту
після 20 років завзятої боротьби скасував його,
18; М. ТерЛИЦ»
273
і провінційний уряд не мав більше права засто-
совувати в провінції Квебек цей закон.
Канада і США знову, як і в 1930 роках, пере-
живають економічну кризу, яка дедалі більше
розгортається і спричинюється до масового без-
робіття. Нині в Канаді є понад 700 000 безробіт-
них, які змушені користуватись або державною,
або міською допомогою, щоб сяк-так прожити
до часу, коли знову одержать працю.
Використовуючи важкий стан і наявність ве-
ликої армії безробітних, капіталісти повели на-
ступ на життєві інтереси тих робітників, які по-
ки що мають працю.
В деяких випадках вони намагаються задер-
жати заробітну плату на старому рівні, незважа-
ючи на те, що вартість прожиття раз у раз зрос-
тає і тим самим знижується реальна заробітна
плата трудящих. А в багатьох випадках капіта-
лісти, використовуючи безробіття, повели кам-
панію навіть за зниження номінальної заробітної
плати, сподіваючись, що робітники покірно по-
годяться на цю знижку.
Канадські робітники, організовані в свої про-
фесійні спілки, виступають на боротьбу як про-
ти зниження номінальної, так і проти зниження
реальної заробітної плати. В Канаді відбувають-
ся завзяті довготривалі страйки, в яких беруть
участь сотні тисяч робітників.
Проти страйків капіталісти мобілізують усі
засоби, щоб зламати боротьбу трудящих, роз-
бити професійні спілки (трейд-юніони). Особ-
ливо в цьому гидку роль відіграють буржуазні
газети. Вони сиплють усякі наклепи иа страйка-
рів і їхні професійні спілки. В цьому хорі бреху-
274
нів проти страйкарів не відстає і українська на-
ціоналістична преса.
Газета «Вільне слово», яку видають «україн-
ські бізнесмени», опублікувала редакційну стат-
тю 20 травня 1958 року, яка звернена проти
професійних спілок, проти страйкової боротьби
й проти безробітних:
«Це типові страйки людей, які мають доволі і
хочуть мати ще більше, або яких претензії пере-
більшені, навіть шкідливі для решти громадян,
якби їх здійснити».
Бачите, на думку редактора «Вільного слова»,
робітники страйкують тому, що «мають доволі
і ще хочуть мати більше».
Далі газета дає лекцію безробітним і робіт-
никам про економічну кризу: вона пише, що під
час кризи їм треба «притягнути пасок», бо коли
хтось з них не схоче сам цього зробити, то «йому
притягнуть».
І це пишуть ті негідники, які під час другої
світової війни, коли канадський народ усім жерт-
вував, щоб перемогти фашистську коаліцію, слу-
жили в гітлерівців писарчуками, поліцаями, до-
нощиками.
Ось так українські буржуазні націоналісти в
Канаді вислужуються перед капіталістами проти
інтересів трудящих — у тому числі й проти ін-
тересів українських робітників і фермерів.
НЕРОЖЕВІ ПЕРСПЕКТИВИ
У Канаді тепер нараховується близько 700 000
українців. З того 75 процентів уже народились
і виховалися в Канаді. Більшість українців живе
в Західній Канаді — у'трьох степових провінці-
ях: в Манітобі, Саскечевані, Альберті. Щоправ-
да, під час другої світової війни, з швидким роз-
витком промисловості, яка в основному концент-
рувалась на сході країни, відбулося переселення
людності: тисячі людей переїхали із Західної
Канади до Онтеріо. Тоді ж переселилися тисячі
українців із степових провінцій в онтерійські мі-
ста. В зв’язку з застосуванням високсмеханізо-
ваної техніки в агрикультурі багато зайвої робо-
чої сили подалось до міст. Отак збільшилось
число українців у Східній Канаді і в містах За-
хідної Канади.
Українська еміграція до Канади поділяється
на три періоди: від 1891 до 1914, від 1921 до
1930, від 1946 до 1959 року.
В першому періоді до Канади їхали самі тіль-
ки заробітчани.
В другому періоді їхали переважно заробітна-
276
ни й невеликий процент людей, що втікали від
політичного переслідування з боку польських
панів, румунських бояр, чехословацької бур-
жуазії.
В третьому періоді приїжджають майже самі
переміщені особи (дипісти), серед яких великий
процент становлять воєнні злочинці, які під
час другої світової війни були на службі в гіт-
лерівських окупантів.
Якщо до першої світової війни українські по-
селенці були майже самі тільки фермери й робіт-
ники, то між першою і другою війнами серед
українських поселенців утворилася верства дріб-
них крамарів, а під час другої світової війни і в
післявоєнних роках виросла верства великої бур-
жуазії — власників підприємств, майстерень,
крамниць, готелів, ресторанів, продавців неру-
хомого майна.
Українські поселенці за 65-річний період пе-
ребування в Канаді пережили кілька страшних
економічних криз, які глибоко врізались в їхню
пам’ять, бо саме вони як чужинці найперші від-
чули на собі їхній тягар.
Переміщені особи, які прибули до Канади піс-
ля другої світової війни, у період так званого
післявоєнного буму, поки що не зазнали ще тої
біди, яку перенесли старі українські переселенці.
Вони приїхали в період, коли був великий попит
на робочу силу, коли робітники одержували по-
рівняно високу заробітну плату. Тому багато
переміщених осіб не хотіли вірити старим укра-
їнським поселенцям, коли вони розповідали, що
їм доводилось у 1930-х роках скитатися на да-
хах вантажних поїздів, шукаючи роботу, живи-
277
тися покидьками, спати під мостами голодувати
цілими днями.
Щоправда, деяка частина переміщених осіб
привезла з собою поважну суму грошей^ коштов-
них речей. Такі люди зразу почали спекулювати:
купували нерухоме майно й перепродували його
по високій ціні своїм землякам; купували готелі,
ресторани, крамниці; позичали гроші на лихвар-
ський йроцент. Вони бундючились перед стари-
ми трудовими емігрантами: «Ми вам покажемо,
як треба жити в Канаді!».
Але медові місяці швидко скінчилися... При-
йшов перший удар: над Канадою почали згущу-
ватися чорні хмари економічної кризи. Підприєм-
ства почали звільняти робітників з праці. Перші
втратили працю переміщені особи, бо ще не ма-
ли потрібного стажу ні на виробництві, ні в про-
фесійних спілках. Вони перейшли жити на стра-
хування по безробіттю. Але воно обмежене —
виплачується лише певне число тижнів. А що ж
робити після того? Чим заплатити рату боргу,
який тяжить над хатою, меблями, автомобілем?
За що ж взутися й одягнутися? І серед перемі-
щених осіб почалось часткове протверезіння. їх
охопила паніка. І вони почали горнутися до про-
фесійних спілок. Під час страйків за вищу заро-
бітну плату, платні відпустки, соціальне забез-
печення переміщені особи йдуть разом з старими
поселенцями, бо усвідомлюють, що найкращою
гарантією їхніх життєвих інтересів є солідарність
трудящих.
Націоналістичні ватажки з-поміж переміщених
осіб, які прибули до Канади, зразу почали бо-
ротьбу проти давніх націоналістичних організа-
278
цій, намагаючись захопити в них контроль. Вони
знали, що, маючи контроль у цих організаціях,
вони зможуть мати кращий доступ до «відпові-
дальних урядових чинників» і до субсидій. Зви-
чайно, старі націоналістичні ватажки не хотіли
допустити їх на посади в своїх організаціях, не
хотіли випустити з своїх рук ласий шматок, який
їм час від часу перепадав від «багатих приватних
осіб», а також і з урядового корита. Тому між
ними часто доходило до гострих конфліктів.
З другого боку, новоприбулі націоналістичні ва-
тажки почали боротьбу проти українських про-
гресивних організацій. Вони робили напади на
Українські робітничі доми, вибивали в них шиб-
ки, підкладали бомби, розганяли мітинги, де ви-
ступали промовці, що, повернувшись з поїздки
на Радянську Україну, розповідали правду про
життя й працю своїх братів. Своїми бандитськи-
ми вчинками вони викликали серед канадської
громадськості, зокрема серед широких кіл канад-
ських українців, ненависть і відразу. Дійшло до
того, що слово «дипіст» люди асоціювали з сло-
вом «бандит». Буржуазна преса почала апелюва-
ти до людей, щоб вони називали переміщених
осіб новоприбулими, а не «дипістами», бо це
слово стало занадто ненависне серед канадців.
І треба визнати, що ця загальна негативна реак-
ція канадців до «дипістів» спричинилась до то-
го, що вони останніми часами припинили свої
бандитські вчинки і щораз більше пристосовую-
ться до давніх,умов канадського життя.
Щораз більше число переміщених осіб відхо-
дить від націоналістичних організацій. Вони роз-
чарувалися й зневірилися в своїх лідерах, які їх
279
обдурювали для своїх особистих шкурницьких
інтересів, робили з них сліпе знаряддя у своїй
нечистій грі. Вони самовідсунулись від націона-
лістичних організацій і віддаються своїм особи-
стим справам. Це, звичайно, не могло не викли-
кати тривоги серед націоналістичних ватажків.
І вони вдарили в своїх газетах на сполох.
Націоналістична газета в Сполучених Штатах
Америки «Свобода» ще 1955 року в статті «Три-
вожні перспективи» писала про це так:
«Ці явища — це своєрідна розтіч і втеча від
громадського житія та громадських обов’язків.
Бачимо це по суспендах (відпаду.— Авт.) чле-
нів наших братерсько-запомогових Союзів, які
не виплачують вкладок, бачимо по порожніх міс-
цях на наших імпрезах, по чимраз менших по-
жертвах на народні цілі».
Такий стан серед націоналістів у Сполучених
Штатах Америки.
А хіба він інакший у Канаді? Аж ніяк. Послу-
хаймо, що з цього приводу пише мельниківська
газета «Новий шлях»: ~
«Але це явище не тільки своєрідне для амери-
канських українців. Бачимо його і в Канаді.
І не йде тільки про втечу від матеріальних обо-
в’язків, але взагалі про втечу від українського
громадського жигтя... Досі ми замикалися в на-
шому націоналістичному «гетті» — в своїх орга-
нізаціях, товариствах і домівках. Тепер наші лю-
ди сепаруються й від українського громадського
життя, замикаються в своїх приватних хатах,
поза які не хочуть «носа виставляти» *.
1 «Новий шлях» від 10 лютого 1956 року.
280
Вторуючи «Новому шляху» й «Свободі»,
мельниківська газета в Парижі «Українське сло-
во» писала:
«Моральне пригноблення, апатія в громад-
ській праці, зневіра у власні сили й спромож-
ності, брак пошани до проводів, брак координа-
ції навіть тієї праці, яку вдається вести, — ось
риси, питоменні українській еміграції всіх тере-
нів і країн»
Про це саме пишуть і всі інші націоналістичні
газети в Канаді, США, Аргентіні, Бразілії,
Франції, Західній Німеччині.
Хто ж призвів до такого стану, що переміще-
ні особи відходять від націоналістичних органі-
зацій, не беруть участі в їх діяльності, не жер-
твують на «визвольний фонд»?
В. Маркусь, побувавши за океаном серед на-
ціоналістів, написав с&рію статей у мюнхенсько-
му журналі «Український самостійник», «голов-
ним редактором» якого він є, де пише про «кри-
зу» політики націоналістів на еміграції. Він твер-
дить, що до такого стану довели самі ватажки
націоналістичних організацій, товариств і пар-
тій. Він їх називає «скандалістами, без суспіль-
ної моралі, з пересадними амбіціями і в інших
ділянках життя». Ці скандалісти сваряться, поле-
мізують у пресі, інтригують — не тільки в пар-
тіях, але також і в наукових установах, в церков-
них товариствах та культурних організаціях. Все
це довело до того, що прості люди зненавиділи
ці організації і партії — втікають від них.
Іван Кедрин, один з тих, що завдає тон в за-
1 «Українське слово» від 17 березня 1957 року.
281
океанській націоналістичній пресі, пише в жур-
налі «Овид» (США), що, як виявилося, стали
марними сподіванки на те, що «нова імміграція»
мала «впорснути нову кров у давній американо-
український організм, якому грозила анемія», і
признається: «В нас тепер на 8-ий рік прибут-
тя сюди маси нової еміграції грозить просто бан-
кротство різним установам (організаціям), чи —
повільне їх завмирання» *.
Про кризу українського буржуазного націо-
налізму пише й Тема Липичак у журналі «Ли-
сти до приятелів» (США) за травень 1958 ро-
ку. Він нарікає на «духову еліту» українського
буржуазного націоналізму, яка зараз перебуває
у «внутрішній еміграції».
Незважаючи на те, що націоналістичні ватаж-
ки для обдурювання простолюддя верещать про
«орієнтацію на власні сили», вони завжди по-
кладали надії на зовнішні, чи як вони кажуть,
«чужинецькі сили». За океаном — це покладан-
ня надій на американських імперіалістів. Зви-
чайно, американські ділки хитрі, вони не дуже
охочі давати свої субсидії будь-якому зустрічно-
му націоналістичному пройдисвітові — вони хо-
чуть мати до діла з такими, які можуть довести,
що мають за собою «реальну силу». Тому кож-
ний лідерчук почав збивати собі якщо не пар-
тію, то організацію, або бодай якесь місцеве
товариство. Тоді вже він міг торгуватися з «при-
ватними американськими ділками». І натвори-
лось цих партій, організацій, товариств, газет,
як кажуть, до дідька — числом легіон, а за кож-
1 «Овид». червень 1958 року.
282
ною лише жменька прихильників. Вони почали
«інформувати чужинців» про Радянську Украї-
ну і її народ — твердити, що «більшовицька еко-
номіка провалюється», а «культура в цілкови-
тому занепаді».
Попервах цю «інформацію» радо сприймали,
і американські ділки проявили до її авторів щед-
рість — сипали дзвінку монету в їх брудні при-
горщі. Але минали роки. Радянський Союз з
кожним роком ріс і зміцнювався — економіка
здобувала нові успіхи, розвивалася культура,
кращало життя народу. Такий же процес відбу-
вався і на Радянській Україні. Капіталістична
преса, зокрема заокеанська, змушена була ви-
знати великі досягнення на всіх ділянках життя
радянських народів. «Чужинецькі сили», на які
орієнтуються націоналістичні ватажки, почали
не довіряти своїм «інформаторам» і, розуміється,
обмежили свої субсидії для них. І з цього при-
воду згадуваний уже вище В. Маркусь пише, що
ця забреханість українських націоналістів спри-
чинилась до «жахливого падіння наших (націо-
налістичних.— Авт.) акцій і на зовнішньому від-
тинку».
Буквально він пише:
«Серед чужинців, часто навіть прихильних до
нас, наша інформація, наші брошури, промови,
виступи так здевальвувалися, що вряди-годи на-
віть солідний виступ сприймається з застере-
женням. Правду кажучи, емігрантського «полі-
тика», з його накиданням «єдино правильних
концепцій», з його «довірочними інформаціями»,
з його пропагандою в серйозних колах бояться...
Рядовий громадянин знає про цю жахливу де-
283
вальвацію емігрантської політики, він не бачить
справжнього, а не вибуялого на сторінках пре-
си, успіху акції своїх політиків. Тому втрачає до
них довір'я, а з часом зневіряється і щодо самої
політичної місії еміграції»
Як бачимо, серед заокеанських націоналістів
панує хаос, розгардіяш, нидіння. Багато ново-
прибулих (і старих поселенців) усуваються від
націоналістичних організацій. Стають пасивни-
ми, або, як писала націоналістична газета «Ук-
раїнський Прометей» (США), «перейшли на
становище звичайних обивателів».
Щоправда, не перейшли вони й на позиції
прогресивного руху — через цілий ряд причин,
хоч подекуди і є випадки, коли дехто. з них,
пірвавши з націоналістичним середовищем, по-
вернувся додому —' на батьківщину. Інші, які
дружньо ставляться до українських робітничо-
фермерських організацій, приходять на мітинги,
концерти, театральні вистави, відвідують Шев-
ченківський заповідник у Палермо і Музей Івана
Франка у Вінніпегу, читають «Українське жит-
тя» і «Українське слово». Вони цікавляться жит-
тям на Радянській Україні. Вони радіють з усіх
її економічних та культурних успіхів. Все це, зви-
чайно, не може не викликати занепокоєння серед
націоналістичних ватажків. І вони з приводу
цього підняли вереск. Католицька газета «Наша
мета» (Торонто) змушена була визнати, що «в
дискусіях, у пресі чи радійових коментарях по-
ширюються виразно між нашими людьми про-
більшовицькі настрої».
«Український самостійник», червень 1958 року.
284
З вищенаведеного стає ясно, що націоналі-
стична еміграційна політика остаточно обанкру-
тилася, бо вона позбавлена будь-якого реально-
го грунту. Вона не базується на інтересах ук-
раїнських іммігрантів. Українські іммігранти за
океаном дедалі більше переконуються, що на-
ціоналістична політика контрреволюційних емі-
грантів не приносила ніякої користі ні україн-
ському народові, ні українським поселенцям за
океаном,— тільки саму шкоду. Українські націо-
налістичні політики на еміграції тільки очорню-
вали народ (це ж бо їх головна мета) і вносили
роздор і хаос в коло української заокеанської
громадськості. Через те почали відходити від на-
ціоналістичних організацій і ті люди, які ще вчо-
ра вірили в їх фальшиві декларації, підтриму-
вали їх фінансово.
У зв’язку з цим очевидним остаточним бан-
крутством українського буржуазного націоналіз-
му нещодавно виникла навіть дискусія в самих
націоналістичних газетах і журналах. З статтями
па цю тему виступили такі відомі націоналістичні
публіцисти, як Іван Кедрин, Дмитро Андрієв-
ський, Микола Чубатий, Ярослав Пеленський,
Тома Липичак. Усі вони визнають банкрутство
націоналістичної еміграційної політики, хоч кож-
ний подає інші причини, виправдуючи позицію
своєї групи.
«Наша дотеперішня система еміграційної по-
літики,—- пише націоналістичний демагог Я. Пе-
ленський,— не відповідає вже вимогам політики
національного інтересу. Навпаки, програми емі-
граційних партій не віддзеркалюють ситуації і
потреб українства на рідних землях. їх практичну
285
діяльність характеризує маразм, відсутність, не-
спроможність бачити ширші аспекти української
політики, а головне, щораз більше відірвання від
власного грунту» *.
Важко не погодитися з цією самохарактери-
стикою націоналістичної еміграційної політики.
«Україна живе без нас, вона і далі житиме...»
бідкається журнал «Український самостійник»
(червень 1958 р.). Таке твердження, яке, до речі,
набирає щораз більшого поширення, свідчить за
протверезіння, нарешті, і тих заокеанських ук-
раїнців, які ще недавно вірили своїм ватажкам,
дурили себе фальшивими надіями про. «швидкий
розпад СРСР» і створення якоїсь вигаданої «ук-
раїнської національної держави». Вони пово-
лі приходять до переконання, що українська на-
ціональна держава існує, що вона є соборною і
суверенною державою, яка веде свої державні
акти українською мовою, яка зміцнює свою на-
ціональну економіку й культуру, яка відіграє що-
раз важливішу роль в світовій політиці на між-
народному форумі — в Організації Об’єднаних
Націй. Щоправда, не всі вони ще готові сприйня-
ти цілком суспільно-політичний устрій Радян-
ської України і мають щодо цього ще деякі засте-
реження. Це цілком зрозуміло й закономірно, бо,
живучи вже довгі роки на еміграції, будучи довгі
роки під впливом злобної націоналістичної про-
паганди, вони не мали можливості належно обі-
гнатися з економічним, культурним і державним
життям українського народу.
В результаті всього цього перед націоналістич-
1 «Овид», квітень 1958 року,
286
ними ватажками на еміграції постають нерожеві
перспективи. Саме тому вони б’ють на сполох.
Саме тому вони галасують, що треба знайти ви-
хід з цієї кризи, яка росте, поширюється й за-
грожує^ цілковитим знидінням націоналістичної
еміграційної політики.
Для затятих націоналістичних ватажків ли-
шається тільки єдина перспектива — роль до-
нощиків, провокаторів, шпигунів і диверсантів.
В цьому вони вже мають чималий досвід з дру-
гої світової війни, коли служили гітлерівському
вермахту й кровожерливому гестапо. їм треба
тільки перейти перепідготовку в американських
розвідувальних школах. Саме це вони зараз і
роблять.
ПІСЛЯМОВА
Незабаром буде 70 років з того часу, коли до
Канади почалась масова еміграція українських
заробітчан. За цей період українська людність
розпорошилася по всіх провінціях країни. Най-
більше її є в Онтеріо, Манітобі, Саскечевані,
Альберті, Квебеку і Британській Колумбії. Укра-
їнці переважно фермери й робітники. Ви їх зна-
йдете в усіх галузях промисловості: в шахтах
Альберти, сталеливарних заводах Гемілтона, тек-
стильних заводах Монтреала, заводах сільсько-
господарських машин Торонто й Брентфорда,
автомобільних заводах Віндзора, Ошави, Сейнт,
Кетеринс, лісах Британської Колумбії, паровозо-
ремонтних заводах Вінніпега й Транскони.
Чимало українців, особливо тих. які вже наро-
дились і виховались у Канаді, працюють служ-
бовцями по різних установах — стенографами,
секретарями, бухгалтерами.
Багато українців, як уже сказано,— «вбилось
у колодки» — стали ділками: власниками під-
приємств, майстерень, крамниць, готелів, ресто-
ранів, гендлярами нерухомого майна Іншими
словами — серед канадських українців-поселен-
ців утворилась верства експлуататорів і спеку-
лянтів, яка пов’язує свої інтереси вже не з тру-
дящими, але з канадською буржуазією.
В Канаді, особливо за останні десятиріччя,
зросло число українських лікарів, адвокатів, ін-
женерів, учителів. Виросла верства інтелігенції,
яка у великій мірі економічно залежить від ук-
раїнських поселенців, що користуються її послу-
гами.
Дедалі збільшується кількість українців у ми-
стецькому житті країни: ви їх знайдете в симфо-
нічних оркестрах, серед театральних артистів,
радіо-солістів, артистів телебачення.
Серед канадських учених — професорів, ви-
кладачів, дослідників і лаборантів університетів
і коледжів — є також уже українці.
Одне слово — нема буквально ні однієї галузі
життя в Канаді, де б українці не відігравали сво-
єї певної ролі. Вони є складовою частиною ка-
надського народу — громадянами країни. Що-
правда, важко сказати, що вони є рівноправними
громадянами, бо проти українців, як і проти лю-
дей інших національностей (неанглосаксів) за-
стосовується явна й скрита дискримінація. Ба-
гато українців змушені «англосаксувати» свої
прізвища, щоб одержати посаду в якійсь уста-
нові або навіть десь на виробництві: Василь Чор-
ній перетворюється на Вільяма Блека, Іван Смі-
тюх — на Джона Сміта, Петро Стефанишин —
на Пітера Стівенса.
Починаючи з 1900-х років, українські поселен-
ці розгорнули свою культурно-освітню й мисте-
цьку діяльність. Тоді ж утворились з одного
49. М. Терниці
289
боку соціалістичні організації, з другого—націо-
налістичні. Соціалістичні організації, підтриму-
ючи щільні зв’язки з соціалістичними організа-
ціями на рідній землі, злилися з канадським
робітничим рухом. Націоналістичні організації
стали на послуги в канадських буржуазних пар-
тій — консервативної і ліберальної.
З часу Великої Жовтневої соціалістичної ре-
волюції і встановлення радянської влади на Ук-
раїні, канадські українці, що були організовані
або йшли за проводбм прогресивних органі-
зацій, стали на позицію дружніх відносин до
держави свого народу. Канадські українці, що
гуртувалися в націоналістичних організаціях, за-
йняли ворожу позицію до Радянської України —
вони підтримували контрреволюційні сили укра-
їнської буржуазії, які намагалися знищити робіт-
ничо-селянську владу за допомогою іноземних ім-
йеріалістів,\ заснувати націоналістичну державу,
яка по суті була б колонією міжнародних капі-
талістів. По цьому основному принципіальному
питанню виникла запекла боротьба між канад-
ськими українцями — прогресивними й націона-
лістичними.
Після першої світової війни канадські україн-
ці, організовані в товариство Український робіт-
ничо-фермерський дім, розгорнули велику куль-
турно-освітню, мистецьку, виховну й громадську
діяльність. У своїй народній діяльності вони ко-
ристувалися культурним надбанням визволеної
радянської України: її літературою, піснями, му-
зикою, танцями, мистецтвом. Українські націона-
лісти намагалися перешкодити цій благородній
діяльності: вони вдавалися до брудних наклепів,
290
вигадок, фальшувань, провокацій. Коли це не
дало їм бажаних результатів, вони вдалися до-
підлоти: робили доноси владі. Але й це їм не
принесло сподіваних результатів — вони ганебно
провалились.
В 1930-х роках, коли в Німеччині до влади
прийшли гітлерівці, в Канаді розгорнули свою
злочинну діяльність українські фашисти, які бу-
ли керовані Організацією українських націоналі-
стів, що була на утриманні німецьких імперіалі-
стів, мала свою головну квартиру в Берліні. Ук-
раїнські фашисти, за прикладом гітлерівських
штурмових загонів, вдалися до терору: нападали
на Українські робітничі доми, розганяли мітинги
робітників, стріляхи в квартири антифашист-
ських діячів. Українські трудящі, організовані в
свої організації і підтримані широкими колами
канадського народу, відбили наступ українських
фашистів, спинили їхні терористичні вчинки.
Під час другої світової війни, використовуючи
ситуацію і через донос націоналістів, канадський
уряд закрив ряд робітничих організацій, серед
них і товариство Український робітничо-фермер-
ський дім, а майно його — Українські робітничі
доми — передав у власність українським фаши-
стам. Тоді ж уряд запроторив без суду й будь-
якого обвинувачення десятки українських про-
гресивних громадських діячів в концентраційний
табір. З доручення урядових чинників і канад-
ських реакціонерів утворився Комітет українців
Канади — амальгама всіх націоналістичних орга-
нізацій. Канадська реакція і націоналісти тріум-
фували — вони вірили, що розправилися раз на-
завжди з українським прогресивним рухом.
19*
291
Але їхні сподівання були короткочасними.
1941 року, в зміненій політичній і воєнній ситуа-
ції, оживає український прогресивний рух у Ка-
наді, захоплюючи під свій вплив тисячі робіт-
ників і фермерів. При масовій підтримці широ-
ких кіл канадського народу канадські українці
змусили уряд звільнити з концентраційного та-
бору своїх провідників, легалізувати товариство
Український робітничо-фермерський дім, поверх
нуги йому Українські робітничі доми. З новою
силою і завзяттям розгорнулася широка куль-
турно-освітня, мистецька й громадська діяль-
ність. Ще міцніше зав’язались культурні зносини
канадських українців з братами на рідній землі.1
Наприкінці 1940-х років до Канади, як і до ін-
ших заокеанських країн, прибувають переміщені
особи із Західної Німеччини, Австрії, серед яких,
є велике число воєнних злочинців — тих, які бу-
ли на службі в гітлерівських окупантів, викону-
вали для них службу поліцаїв, вербувальників
робочої сили на каторжні роботи в третьому рей-
ху, були добровольцями в ганебної слави дивізії
«СС Галичина». Реакція розраховувала, що за
їхньою допомогою вдасться покінчити з «україн-
ськими комуністами» в Канаді. І вчорашні служ-
бовці гестапо та есесівці почали діяти: нападали
з ножами, каменюками й ломаками на мітинги
українських робітників і фермерів, підкрадалися
вночі по-злодійськи під Українські робітничі до-
ми й вибивали в них шибки, 8 жовтня 1950 року
підклали під Український робітничий дім у То-
ронто, коли в ньому зібралися на концерті близь-
ко 800 людей, бомбу страшної вибухової сили,
яка заподіяла великої шкоди й покалічила кіль-
292
канадцять присутніх. Ці бандитські вчинки ви-
кликали серед канадського народу таке велике
обурення, що кожний дипіст ототожнювався з
розбишакою. Народний гнів зупинив дальші
злочини дипістських бандитів.
Прибуття до Канади кількох тисяч дипістів не
призвело до консолідації націоналістичного руху.
Навпаки — серед націоналістів почалася ще дуж-
ча гризня, взаємне плямування й інтриги. Спро-
би об'єднати всі націоналістичні організації біля
мюнхенського вертепа — Української національ-
ної ради — провалились. З неї спершу вийшли
бандерівці. За ними вийшли й мельниківці.
Гетьманці взагалі не приєдналися до цього кон-
гломерату. Не зміг об’єднати навколо себе націо-
налістичних організацій ні УКК у Сполучених
Штатах Америки, ні КУК у Канаді. До КУКу,
наприклад, не належать бандерівці — Ліга ви-
зволення України. Не підтримують КУК у його
ставленні до Української національної ради і де-
які його складові організації — Союз гетьманців-
державників і Українське національне об’єднання.
Ведеться завзята боротьба між націоналістич-
ними організаціями і на релігійному полі — між
православним Союзом українців-самостійників і
католицьким Братством українців-католиків. То-
чаться сварки між націоналістичними органі-
заціями за право збирати гроші на «визвольні
фонди» серед канадських українців. Точиться
також нишком боротьба між націоналістичними
організаціями за право одержувати субсидії від
«багатих приватних американців».
Усе це довело до кризи націоналістичної емі-
граційної політики, яка, як показано вище на
293
численних фактах, узятих з націоналістичної
преси, дедалі більше поглиблюється і віщує їй
повну катастрофу.
Канадські українці — старі й народжені в Ка-
наді — є громадянами країни. Лише ті дипісти,
в яких ще нема п’яти років перебування в Кана-
ді, не мають громадянських прав. Правда, серед
канадських українців є певне число таких, які з
тих чи тих причин не набули громадянства: одні
через те, що, маючи свої сім’ї на Україні, мріють
повернутись на батьківщину, інші були дискримі-
новані за свою участь у робітничому русі.
Після закінчення другої світової війни, коли
між Канадою і СРСР були встановлені прямі ди-
пломатичні відносини, тисячі українців, які жили
в Канаді, набули радянське громадянство. Велика
Частина з них уже повернулась на батьківщину
до своїх сімей. Інші ждуть своєї черги. Також
повернулась на батьківщину й частина переміще-
них осіб. Звичайно, нелегко було Ім це робити,
бо націоналістичні ватажки робили все, що мог-
ли, геть аж до погроз фізичним терором, щоб зу-
пинити їх і задержати на еміграції. Адже кожна
особа, що повергається на батьківщину, це удар
по брехливій пропаганді націоналістів.
Але основна маса українських поселенців за-
лишиться назавжди в Канаді, бо вона стала для
них другою батьківщиною, якій вони віддали
найкращі роки свого життя — свій піт і кров, в
якій уже народилися їхні діти, онуки і навіть
правнуки. Вони є складовою частиною канад-
ського народу. Разом з ним вони борються за
економічні, політичні й демократичні права. Ви-
ходячи з патріотичних інтересів Канади, вони
294
боронять справу миру, бо знають, що від цього
залежить майбутнє їхньої країни, їхній добробут,
саме їхнє життя. Будучи палкими патріотами Ка-
нади, вони, однак, не Поривають зв’язків з ук-
раїнським народом, якого вони є кровними сина-
ми й дочками. Як англійці; ірландці й шотландці
зберігають любов і пошану до своїх народів, ці-
нять їхні національні традиції, так і канадські
українці глибоко люблять і шанують свій народ,
пишаються його національними традиціями. Ка-
надські українці зацікавлені в тому, щоб між Ка-
надою і Україною були мирні дружні відносини.
В тому напрямі вони напружують усі свої зу-
силля.
Українські націоналістичні ватажки, які спира-
ються не на канадський народ, але на канадську
реакцію, у своїй діяльності не керуються ні па-
тріотизмом до Канади, ні національним почуттям
до українського народу. Канада для них зали-
шається чужиною. України вони не люблять і
плямують її найгидкішим способом. Вони не за-
цікавлені в мирних і дружніх стосунках між Ка-
надою і Україною. Навпаки — вони докладають
усіх сил, щоб загострити напруження між обома
країнами, бо це є в їхніх інтересах, бо це в очах
реакції виправдує їхнє непотрібне існування. Ви-
ходячи з таких шкідливих позицій, націоналі-
стичні ватажки, за допомогою своїх покровителів
в урядових колах, уже кілька разів домагалися,
щоб до Канади був заборонений приїзд укра-
їнським радянським діячам культури. Вони-бо
знають, що приїзд українських радянських діячів
культури їм небезпечний — він викрив би перед
широкими колами української громадськості й
295
широкими колами канадського народу взагалі їх-
ню брехливу пропаганду про «знищення більшо-
виками української національної культури». Мар-
ні спроби! Націоналістичним пігмеям не вдасться
закрити решетом сонця — проміння національної
культури Радянської • України розсівається по
просторій Канаді і своїм життєдайним теплом зі-
гріває серця синів і дочок великого українського
народу!
Серед широких кіл канадських українців —
усіх напрямків і поглядів — зростає велике заці-
кавлення до літератури, пісні, музики, танцю,
театру й кіномистецтва Радянської України. Ти-
сячі українців кожного вечора жадібно вслухо-
вуються в рідне слово, яке транслюється по ра-
діо з столиці Радянської України — Києва.
З кожним днем росте це зацікавлення серед ка-
надських українців, що живуть тут уже 30—40 ро-
ків, а також і тих, що тут народились,— до Ра-
дянської України. Число українських туристів з
Канади до Радянської України раз у раз зростає.
Всі ті, які вертаються з таких поїздок, у велико-
му захопленні від того, що вони побачили на рід-
ній землі або на землі своїх батьків. Саме вони
є найкращими глашатаями правди про україн-
ський народ і його соборну суверенну державу.
Українські націоналісти засуджені історією на
загибель. Вони, як самі визнають, позбавлені
будь-якого реального грунту для свого існування.
Вони знають, що дальше їхнє сяке-таке існуван-
ня залежатиме від тієї дози субсидій, яку впор-
скують у них «приватні багаті американці»
(і, звичайно, «приватні багаті канадці»!). Але ці
ін’єкції не триватимуть вічно. Адже й американ-
296
ські, і канадські боси вимагатимуть від них ре-
зультатів, які вони неспроможні будуть постача-
ти. Бо дарма платити своїм найманцям гроші
боси не будуть.
Ватажки націоналістичних організацій за океа-
ном щораз більше перетворюються в звичайних
шпигунів і диверсантів. Бо кожен, хто відриває-*
ться від життєдайних джерел свого народу, той
засуджений на знидіння й загибель. Такий за-
кон історії!
* * *
На численних фактах, узятих з націоналістич-
них джерел, ми розглянули діяльність україн-
ських буржуазних націоналістів протягом усієї
історії української імміграції в Канаді.
Читач бачив, що українські буржуазні націо-
налісти за океаном, як і їхні партаймани в Європі,
горлаючи про «власні сили», завжди були най-
манцями чужих панів, орієнтувались на «зовніш-
ні сили», спирались на їх матеріальну підтримку
в боротьбі проти прогресивного руху.
Український буржуазний націоналізм — чужа
ворожа сила українському народові. Він чужий
та ворожий і для заокеанських українців. Діяль-
ність націоналістів за океаном — чорна сторінка
в ганебній історії українського буржуазного на-
ціоналізму.
Боротьба проти українського буржуазного на-
ціоналізму за океаном — це боротьба за добре
ім’я України і її народу, це боротьба за дружні
стосунки між Канадою і Україною, між США і
Україною, це боротьба за мир.
297
Кожний чесний українець, який не втратив на-
ціональної гідності й синівського почуття до Ук-
раїни і патріотичного обов’язку до своєї другої
батьківщини, вмикається в цю боротьбу.
Боротьба проти українського буржуазного на-
ціоналізму — це боротьба проти чорних сил ре-
акції, за прогрес, за краще майбутнє.
м. Торонто, Канада,
жовтень 1958 року.
ПОЯСНЕННЯ СЛІВ,
які походять від англійського кореня і яких широко
вживають канадські українці
Г о м с т е д (по-англійськи — Ьотезіеасі) — наділ зем-
лі, який одержував іммігрант-фермер за 10 доларів, щоб
почати господарювати. Він мав на ньому збудувати по-
двір’я і до певного строку обробити ділянку землі в ЗО
акрів. Якщо іммігрант не виконував цього зобов’язання,
уряд забирав наділ від нього, і тоді пропадала кілька-
річна праця іммігранта. Перші українські іммігранти осе-
лювались саме на таких наділах у Західній Канаді.
Ф о р м е н (по-англійськи — (огетап) — наставник на
капіталістичному підприємстві. Він має під своїм догля-
дом групу робітників, серед яких розподіляє роботу, слід-
кує за виконанням її, підганяє робітників до швидкішого
темпу праці. Капіталісти часто настановляли форменами
когось з робітників, що вислужувався перед ними, доно-
сив на робітників. Українські іммігранти дуже ненавиділи
форменій і ставились до них з погордою та презирством.
Партайман (від німецького — Рагіеипапп)— пар-
тійний однодумець. Цей термін дуже широко вживався
в Східній Галичині — в саркастичному значенні. Англійці
мають подібний термін — парті мен. Галицькі українці
привезли цей термін з старого краю за океан і вживають
його в політичній мові.
Бізнесмен (по-англійськи — Ьизіпеззтап) — ділок-
спекулянт.
299
Муніципалітет (по-аиглійськи — тшіісіраї) —
самоврядування у фермерських околицях.
Акр (по-англійськи — асге) — міра земельної площі
в Англії і Північній Америці, яка дорівнює 4 047 кв. м.
О п і н і я (по-англійськи — оріпіоп) — думка. Серед
заокеанських українців дуже поширена фраза публічна
опінія (риЬІіс оріпіоп), що означає — громадська думка.
Бум (по-англійськи — Ьоот)— пожвавлення в бізнесі
(в торгівлі). Якщо буває часткове пожвавлення, особливо
після економічної кризи, капіталістична преса широко ре-
кламує на своїх сторінках «бум». Часто бувають «буми»
негайно після закінчення війни, коли капіталістична про-
мисловість працює на повне навантаження.
М а х е р (від німецького — МасЬег) — спекулянт-хит-
рун. Цей термін широко вживався в Східній Галичині,
його привезли українські іммігранти за океан і вживають
у політичній мові.
Амбасадор (по-англійськи — атЬаззасІог) — посол.
Спрепарувати (по-англійськи — ргераге) — від-
повідно приготувати — підтасувати.
Дефінітивний (по-англійськи — сієНпіііує) — ви-
значений, точний, певний.
Презбитеріанський (по-англійськи — ргезЬу-
Іегіап) — пресвітеріанський.
Колонія (по-англійськи — соїопу) — колонія, в цьо-
му випадку — громада українських іммігрантів.
Роял Кенейдіан Маунтед Поліс (по-
англійськи — Ноуаі Сапасііап Машіїесі Роїісе) — Королів-
ська канадська кінна поліція. Це — політична поліція.
Відзначилася в боротьбі проти комунізму в країні.
Домініальна поліція (по-англійськи — Оо-
тіпіоп Роїісе)— державна поліція, Роял Кенейдіан Маун-
тед Поліс, бо, крім того, кожна провінція має свою по-
ліцію, місто — міську поліцію.
Симпатик (по-англійськи — зутраіЬігег)— співчу-
вай, той, що морально і матеріально допомагає прогре-
сивній організації чи якійсь іншій організації, хоч не є
її членом. Цей термін дуже поширений серед канадських
українців — всі співчувачі, прихильники робітничого ру-
ху називаються симпатиками.
Прерії (по-англійськи — ргаігіе) — прерія, степ. Три
західні провінції Канади — Манітоба. Саскечеван і Аль-
300
берта називаються преріями — степовими провінціями або
агрикультурними провінціями. Перші українські іммігран-
ти саме тут оселювались. До речі, в степових провінціях
сьогодні живе понад 300 000 українців.
Миля (по-англійськи— гаііе)—шляхова міра довжи-
ни. Канадська миля дорівнює 1,60 клм.
Бос (по-англійськи — Ьозз) —хазяїн підприємства і
керівник установи. Капіталістичні партії також мають
своїх босів, які задають їм тон, керують ними. Вони *є
всесильними диктаторами. Дуже часто босами капіталі-
стичних партій і організацій є анонімні люди, які діють
з-за куліс.
Інкорпорація (по-англійськи — іпсогрогаїіоп) —
тут визнана владою організація або товариство, які одер-
жують дозвіл на свою діяльність, вважаються за легальні
і законні.
Чартер (по-англійськи — сЬагіег)— тут довідка уря-
ду, видана організації або товариству, іцо їх визнала
влада.
Ц ю г ф і р е р (від німецького — 2и8ІйЬгег) — взвод-
ний командир. Тут цей термін ужито іронічно, бо багато
українських націоналістів, дослужившись чину взводного
командира в австро-угорській армії, вислуговувались
перед офіцерами і знущались над простими солда-
тами.
Саля (від німецького—5аа1)—зал. Цей термін
привезений українськими іммігрантами з Східної Гали-
чини до Канади. Вони часто вживають ще й термін галя
(від англійського — Ьаіі). Останніми часами українські
прогресивні українці вживають термін зал.
Патерностер (від латинського — Раїег Мозіег) —
отче наш; тут в саркастичному розумінні — читання
лекції.
С п о н з о р (по-англійськи — зропзог) — поручник,
тут ці старі українські іммігранти, що на свої поруки,
брали переміщених осіб з Західної Німеччини до Кана-
ди. Термін «споизор» — дуже поширений в мові україн-
ських націоналістів за океаном.
Блеф (від англійського — ЬІиН) — вигадка, створе-
на для того, щоб викликати в іншого перебільшене уяв-
лення про себе або про якусь справу. В Канаді цей тер-
мін вимовляється блоф.
ЗОЇ
П е р м і т (по-англійськи — регтії) — письмовий до-
звіл влади на влаштування демонстрацій вулицями міст,
влаштування забав, публічних мітингів тощо.
Саржа — термін, привезений іммігрантами з Схід-
ної Галичини. Вживався він там для визначення унтер-
офіцерів в австро-угорській і німецькій арміях. Похо-
дження його — не знаю.
Гемайний (від німецького — ветеіп) — простий
солдат, тут вживається в саркастичному розумінні.
Ф а т и г а (по-англійськи — £аіі§ие) — тут послуга.
Лінчувати (по-англійськи — ІупсЬ)— здійснювати
самосуд. (Суд Лінча — самосуд, самовільна звіряча роз-
права без слідства й суду над неграми з боку реакційних
елементів США, при потуранні влади).
Екзильний (по-англійськи — ехіїесі) — вигнаний,
засланий; тут націоналістичний «уряд» в Західній Німеч-
чині.
Шпацірганг (від німецького — Зрахіегвапв) —
прогулянка.
Супермен (по-англійськи — зирегтап) — надлю-
дина. Поширений в США термін, що, мовляв, американ-
ці є «суперменами», яким не страшні ніякі перешкоди, що
вони можуть підкорити собі весь світ. Теорія, запози-
чена від німецьких фашистів.
А з и л ь (по-англійськи — абуїшп) — притулок, тут
притулок для українських націоналістичних воєнних зло-
чинців у західноєвропейських країнах і за океаном.
Імпреза — термін, який націоналісти вживають
для своїх збіговиськ, які вони влаштовують з приводу
різних своїх ювілеїв.
Блокуватися — творити блоки з іншими орга-
нізаціями чи партіями.
М о р г е д ж (по-англійськи — тогіеаее) — застава,
на яку фінансові компанії дають кредит за високі про-
центи.
Р а т а (по-англійськи — гаїе) — частка, пропорція,
тут сплата боргу.
Шериф (по-англійски — зЬегіН) — адміністратив-
на особа в Англії, Канаді і США, яка в муніципалітетах
виконує функцію начальника поліції.
«П е д л а к л о» (по-англійськи — расіїоск 1а\у) — за-
302
кон колодки, який ухвалив профашистський уряд прем’єра
провінції Квебеку Морріса Дюплессі проти робітничого
руху. За цим законом поліція мала право опечатувати
приміщення—громадські й приватні квартири. Двадцять
років народ боровся за скасування цього закону. Нещо-
давно Верховний суд Канади скасував цей незаконний
«закон».
ЗМІСТ
Про книгу Марка Терлиці. Юрій Смолич...............З
Переднє слово .................................... 9
По легку наживу...................................23
Покірні слуги Австрії.............................33
Гендлярі й спекулянти ........................... 40
Зміна орієнтацій..................................47
«Дипломатична» трагікомедія.......................59
З ворогами проти народу ......................... 68
Донощики й провокатори............................82
Гетьманська дурійка...............................88
Фальшивий клич.................................. 93
«Вислови одного духа...»..........................99
Гастролі «гетьманича»............................124
Горезвісний КУК..................................138
Воєнні злочинці .................................155
Самі про себе . . 187
Заокеанський націоналістичний Парнас.............200
Дипістська псевдонаука...........................221
Рупори брехні й наклепів.........................232
Націоналістичні культуртрегери...................241
305
Гонитва за фондами...............................249
Посіпаки паліїв війни............................254
Чорні сили єднаються.............................261
З капіталістами проти трудящих...................269
Нерожеві перспективи . ..........................276
Післямова........................................288
Пояснення слів ..................................299
Терлица Марко
Праввукв дрянньїе. Украииские националистьі в Канаде.
Иадательство «Радянський письменник»
(На украинском намне)
Редактор Ю. К. Сммич
Художник В. И. Хоменко
Художній редактор К. І. Золотарьовв
Технічний редактор И. М. Вобншснкер
Коректор Є* С. Ратнер
Здано на виробництво 2&р$. 1959 р. Підписано до друку 1960 р
Формат 70Х'92/ас. 9!/в фів.-друк. арк., 11,26 ум.-друк, ара., 11,39 обл.-внд
арк. БФ 01518. Тираж 16000. Зам. 9235. Ціна 4 крб. 20 коп.
З 1 січна 1961 р.— 42 коп.
Радянський письменник, Київ, Госпітальна, 20.
Книжкова фабрика Головполіграфвндаву Міністерства культури УРСР,
Одеса, Купальний вав., 5.